Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ: МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ИЗБАННОЕ. В ТРЕХ ТОМАХ.

02.02.2010 | Овсієнко В.В. | Аудіозапис Василя Овсієнка
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ: МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ИЗБАННОЕ. В ТРЕХ ТОМАХ.
Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – Т. 1: Место и время. Русское поле. – 272 с.; Т. 2: Путешествие из Дубровлага в Ермак, 1979-1987. – 228 с.; Т. 3: Украинские силуэты. Военнопленный секретарь. – 296 с.

В.В.Овсієнко: Київський міський Будинок учителя, 10 грудня 2000 року, презентація тритомника Михайла Хейфеца. На сцені Михайло Хейфец і Євген Захаров. Веде Євген Сверстюк.
Є.О.Сверстюк: Нас тут зібрав життєрадісний і завжди усміхнений Михайло Хейфец [Бурхливі оплески] – автор цих трьох томів, яких ми давно чекали. Хоча не всі знали, що там буде, але всі сподівалися, що Хейфец – це завжди цікаво. Нас зібрав також Євген Захаров, який був ініціатором цього видання. [Оплески].
Я скажу кілька слів попередньо. Ця книжка має своїх героїв, і ці герої тут присутні, і вони можуть свідчити. Десь у Байрона є такий вислів: «Не шукайте героїв на сторінках історії: дні вашої юності і були днями вашої слави». Дні вашої юності...
Юність Михайла Хейфеца вже не першої пори, але вона засвітилася в тому місці, яке йому вибрали, і в той час, який йому присудили. "Место и время". Я думаю, що всі знають цей анекдот, з якого відкривається «Вибране». Може б сам автор причитав, але він виступить сьогодні. Я прочитаю:
Розмова в КГБ: "Рабинович, у вас, оказывается, есть родственники за границей?" – "Что вы, что вы! Я их не знаю. И не писал им никогда." – "Зато теперь садитесь и напишите." – "Не хочу, не надо." – "Надо, Рабинович!" – "Дорогие братья! – начал Рабинович. – Наконец, я нашел место и время написать вам." (Аплодисменты, смех)."
Отже, Михайла Хейфеца засватали і дали йому час, і знайшли йому місце в Мордовії. Я думаю, що він став героєм табірної легенди письменника, так би мовити, цілком заслуженим героєм. Далеко не всі вміли використати той час і не всі вміли зорієнтуватися в цьому місці. Читаючи цю книжку, на якій, правда, опинився зовсім не той портрет (На обкладинці першого тому – портрет Йосифа Бродського), але це вже рейтинґ. Читаючи цю книжку – а від неї відірватися не можна, – я помітив, який це щоденник героїзму. Щоденник героїзму – творити, писати те, що не можна, і там, де не можна. І головне – передати на волю.
Я хотів би нагадати про постійно діючих на кону історії – постійно діючих, яких завжди проганяли… Михайло Хейфец, як із покоління шістдесятників, пам'ятає ще ту школу. І він теж іще пам'ятає той час, коли вийшов свіжий номер журналу "Новый мир", і там була стаття "Об искренности в литературе". Це був час – я був тоді студентом, – коли були погроми за погромами. Громили націоналістів, громили прихильників модернізму, і зовсім несподівано почали громити статтю про щирість. Щирість – о ні, цього вам не дозволено! Я думаю, що ця постійно діюча фігура на сцені тут заявила про себе з усією силою, я би сказав, з безпрецедентною силою. Є постійно діюча правда, і в той час, коли "Правду" можна було цілком легко придбати за дві копійки чи за три в суботньому випуску, але коли хтось заговорив про правду, то спершу недочували, а потім, коли зрозуміли, що він має на увазі – "Ах, вот ты кто такой!" Отаке питання ставилося до правди.
І от Михайло Хейфец, звільнений від усіх умовностей у тому місці, яке йому відвели, знайшов за можливе покликати цю правду.
Нарешті, є ще такий момент захоплення. Ви пригадуєте, що було застереження проти узагальнення і захоплення. "Только не обольщайтесь и не обижайтесь". І от Михайло Хейфец як дослідник зони прийшов зі своїм захопленням і здатністю побачити, хто є хто, зі здатністю відкривати справжнє і відрізняти від несправжнього. Я думаю, що власне з цього захоплення і народилася його книжка.
Я дуже уважно прочитав його "Место и время". Хтось казав: це – публіцистична річ, "еврейские заметки". Підзаголовок книжки – це чи не ключ до всього. Це вміння бачити правду без тих окулярів, які автоматично люди надягають на такі делікатні питання, як своє національне походження. Та Михайло Хейфец оком спостережливого письменника бачить і потім описує все на глибині свого розуміння. І тут надзвичайно багато є цікавих інтимних інтерпретацій, без яких не обійдеться ніякий солідний письменник.
Між іншим, для мене загадковим було таке питання, мимо якого всі ми так чи інакше проходили: Тарас Бульба і Янкель у відомій повісті Гоголя – що між ними є? Чому Янкель тримається Тараса Бульби в оточенні ворогів? Він йому залишається дуже вірний. І чому він у цьому буйному середовищі залишається постійно, не приховуючись? А тому, що Тарас шанує його за те, що це чоловік, який є професіоналом у торгівлі, так само як Тарас є професіоналом у битвах. Оця порядність, професійна порядність – це треба бути добрим письменником, щоби вміти бачити такі речі, які геть розкинулися і загубилися в епоху будівництва соціалізму в Росії.
Отже, я хотів би закінчити своє вступне слово тим, що перед нами – справжній автор, перед нами справжній письменник, письменник, який був цікавий і буде цікавим. І нам дуже приємно, що він з Єрусалиму приїжджає до Києва, як додому. [Оплески]. Тепер попросимо до слова видавця цієї книжки пана Євгена Захарова. [Оплески].
Є.Ю.Захаров: Добрий вечір! Я дуже радий, що можу нарешті представити книжку, яку я мріяв видати більше, ніж десять років тому, тому що я прочитав книжку "Место и время" дуже давно. Я ще тоді зрозумів, що Михайло Хейфец – та людина, яка дуже тонко аналізує саме національне питання. Як на мене, то я нічого кращого в самвидаві і нічого більш об`єктивного в цьому сенсі не бачив. Ще тоді ми задумували видання "Історії інакодумства в СРСР", і була така домовленість, щоб він написав такий собі інтернаціональний нарис, щоб зібрати в ньому спостереження в таборах за національними групами – росіян, українців, євреїв, прибалтів, вірмен та інших. На жаль, тоді цей проект не вдалося реалізувати, а сьогодні – це вдалосяю.
Пан Євген сказав, що це видання прикрашає перша повість, "Место и время". А я думаю, що однією з найцікавіших речей є стаття "Иосиф Бродский и наше поколение", з якої власне й почалася історія Хейфеца як дисидента. [Нерозбірливо кілька слів]. Михайло Хейфец, який ще в 1973 році написав цю статтю про Бродського, – він перший назвав його великим поетом і першим написав статтю про нього [нерозбірливо]
Наша організація (Харківська правозахисна група) вже досить давно збирає різні матеріали з історії інакодумства, як архівні, так і музейні, самвидав, фото, оригінали. [Нерозбірливо] Скоро має вийти список осіб, які були засуджені в післясталінські часи за політичними мотивами в Україні. І цей список нараховує більше двох тисяч осіб. [нерозбірливо]. Ця робота, як на мене, необхідна, тому що архіви наші, на жаль, закриті або не повністю відкриті, – тому що можна подивитися лише справи тих, хто реабілітований. І якщо ми не будемо це робити, то ми не будемо мати історії, бо, як каже Василь Овсієнко, який працює над цією програмою, історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане. Так от ми й збираємо матеріали для того, щоби історія була справедливою. Це аудіоінтерв'ю, спогади, документи, інші матеріали, які ми будемо друкувати.
Крім того, ми готуємо книжку Людмили Яківни Немиринської, в якій буде показано десять справ. Вона захищала Миколу Руденка, Раїсу Руденко, Віктора Некіпєлова, Йосифа Зісельса двічі та інших політичних в`язнів. Там будуть її промови. Крім того, ми готуємо до видання спогади Стефанії Петраш і Петра Січка і ще багато інших книжок. [Нерозбірливо]. Через місяць вийде книжка "Дві долі" – про українських мовознавців Олену Курило та Юрія Шереха-Шевельова. Вийде книжка Костянтина Штепи і Фріца Хаутерманса «Чистки в Росії». Штепа – це відомий історик, професор Київського університету, а Хаутерманс – це відомий фізик, вони були разом в неволі в 1938 році, писали під псевдонімами. Це дуже цікаве дослідження причин і сутності сталінського терору. Ця книжка скоро вийде. А крім того, хочемо видати наукові статті Олени Курило. У нас дуже багато планів. Це спільна програма історико-меморіальної серії, яку веде наша організація – Харківська правозахисна група, яку я тут представляю, і харківського видавництва "Фоліо", разом з яким ми цей проект реалізуємо.
Дякую за увагу. [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Це щось із цієї історії, яка була написана, і тому стала історією. Справді, у нас мало є таких книжок, які можна було би порівняти з "Українськими силуетами" Хейфеца. І це тим більше викликає здивування – ленінградський письменник, який не знав української мови, який потрапляє в лаґер і тільки там знайомиться з українською мовою і з українцями, там починає відкривати, хто є хто. Я хотів би підкреслити, що це особливий дар – відкрити, хто є хто. Дуже часто бракує тієї людини, яка би відкрила. В усякому разі, Стус засвітився в спогадах, у літературному висвітленні з-під пера Михайла Хейфеца. Але серед нас є герої цієї книжки, і одним із перших із них я хотів би попросити до слова – Миколу Руденка. [Оплески].
М.Руденко: Дорогий Михайле! Мені велика честь і радість бачити тебе у нас в Україні. Тут завжди твій дім, бо тут у тебе багато друзів, які тебе люблять, які тебе знають. Бо не можна знати людину краще, ніж тоді, коли ти спиш поруч з нею на одних нарах, та ще в ШІЗО, та ще в ПКТ, та ще на етапах. Це те, що не забувається, що лишається на все життя. Я завжди вдячний тобі за ті слова, які ти сказав у своїй книжці про мене, про наші дружні розмови, про переклади віршів, про мене як про людину, про мене як політв'язня. Так, можна сказати, ніхто про мене не писав, і за це моя щиросердечна вдячність тобі. Я мушу сказати, що це поважний талант. Не кожному дано отак "лицом к лицу – лица не увидать". А тут справді дуже близько, "лицом к лицу" – ти побачив. Я не можу сказати про себе, я не знаю, який я. Я просто вірю тобі, що ти казав про мене правду. А я кажу про інших, про яких ти розповів з великою правдою, з великою любов'ю, з великою щирістю. То ж прийми мою вдячність. Це не тільки я кажу – скажуть і інші. Дуже тебе прошу: частіше до нас приїзди, ми тебе любимо. Дозволь подарувати тобі свої спогади. [Нерозбірливо, оплески]. Я думаю, що й ти мені підпишеш свою книжку. То ж дозволь побажати тобі гострого пера – такого, як воно в тебе є, було і буде, – і здоров'я, і доброї праці на радість Україні, бо ти пишеш, в основному, про Україну! [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Було би помилкою, якби я не запросив до слова представників посольства Ізраїлю, але, здається, їх тут немає. Отже, я попрошу до слова того чоловіка, який близько спілкувався на нарах у Мордовії з Михайлом Хейфецом, що навіть і тепер він у нього ночує, за старою звичкою, – Василя Овсієнка. [Оплески].
В.В.Овсієнко: Шановний пане Михайле і все товариство кревне та сердечне! Якось я написав статтю "Мордований союз". Мордований – тобто пов'язаний з Мордовією. То таке цікаве слово – колись мій батько приїхав на побачення до мене в ту Мордовію і каже: "Тут якісь такі страшні назви – Мордовія, Умор, Барашево, Явас, Потьма". Справді, страшні назви. Так от, отам справді був такий союз – мордований, союз Тризуба і зірки Давида. У журналі "Жовтень" відомий публіцист Тарас Мигаль писав про такий союз. Я стверджую, що справді в Мордовії такий союз був, бо українці і євреї в мордовських концтаборах були найближчими союзниками в боротьбі з тоталітарною російською комуністичною державою. Ми спільно виступали в одних акціях, разом голодівки проводили, страйки, заявляли протести.
Українці становили приблизно половину кожного політичного концтабору, – завжди і всюди. Хоч ми, українці, становили в імперії 16% населення, але в концтаборах то була половина, і це засвідчує, що українці не пасли задніх у в боротьбі з імперією, наша заслуга в цьому велика. Але й що тиск на українців завжди був більший, ніж, мабуть, на будь-кого. Якщо, скажімо, в Москві можна було писати майже на очах у КГБ книги і класти їх у шухляди, то українці в Києві не могли писати книги і класти в шухляди, щоб потім видати їх. Бо з українців витрясали не тільки з шухляд, а й з душ, і з душами витрясали.
Тому так і сталося, що ми, українці, мало написали про своє перебування в ув'язненні. Ми там були фактично в авангарді всіх подій, чи не найбільше страждали, а написати якось не кожен міг, і не кожен здогадався, і не кожен, може, мав талант. І слава Богу, що знайшовся такий літописець, як Михайло Хейфец, котрий зробив це за нас, і зробив це на найвищому рівні. Я тішуся тим, що в кінці книжки "Українські силуети" є маленький нарис про мене. На першому місці там нарис про Василя Стуса, відтак про В'ячеслава Чорновола, Миколу Руденка, про Зоряна Попадюка, про Петра Саранчука, котрий тут є сьогодні. На жаль, Попадюк не приїхав, і Квецко Дмитро не приїхав. Там багато наших людей – почитайте! Там ціла плеяда українських повстанців – Володимир Казновський, Кость Скрипчук, Михайло Жураківський, Микола Кончаківський, Роман Семенюк – це живі люди, там нема нічого вигаданого. Там усе правда. Хейфец написав тільки те, що дізнався від цих людей.
Я хочу відзначити таку рису пана Михайла – я був з ним у 17 концтаборі в Мордовії 30 жовтня з 1975 року, а потім у 19-му, – я спостерігав, як він шиє ті рукавиці. Вони вилазять з-під його машинки як роздушені жаби. Бо той чоловік зосереджений зовсім на іншому: в нього в голові писалася книжка. І ото він ходив попід тином, заклавши руки в рукави, і шапка на ньому висить криво – він у собі зосереджений. Я ніколи не бачив, щоб він писав ту книжку – то робилося потаємно. Оце тільки вчора-позавчора він розказав мені, як це робилося.
Скажу ще таке. У 17 концтаборі провели грандіозний обшук, позабирали все рукописне. В тому числі у Василя Стуса забрали зошити з віршами, і Василь був тяжко пригнічений тим. Його кинули до карцера. Тоді пан Михайло підійшов до мене і каже: "А в мене залишився зошит з Василевими чорновиками – я взяв прочитати. Давай їх вивчимо – і вже з пам'яті їх не вишкребуть". До того ще прилучився Роман Семенюк – 25-літник, який власне мав 28 років ув'язнення. Ми починаємо вивчати ті вірші – і тут мене хапають на етап. Я пам'ятаю, то сталося 9 липня 1976 року. Я встиг вивчити всього якихось 2-3 вірші. І коли я повертаюся в Мордовію 11 вересня, вже в 19-й табір (17-й закрили), – Стус знову в карцері. Але Михайло Хейфец приносить зошит, списаний таким корявим почерком, російськими літерами – це він з пам'яті записав вірші Василя Стуса. А потім ще мені диктує, і я їх теж списую. Отак рятуються ті вірші. Оце вам приклад справжнього інтернаціоналізму! [Оплески].
Той чоловік справді не володів українською мовою, але просив із ним говорити українською, читав українські тексти, перепитував деякі слова. Для чого то йому було потрібно? Він збагнув, хто є поруч із ним. Коли він своїй дружині Раїсі в кімнаті побачень прочитав Василеві вірші про дружину ("Ти тут, ти тут, вся біла, як свіча..."), то Раїса сказала: "Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною".
Пан Михайло тут мене цитував – треба навпаки, то я його цитував, що історія, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане. Так от, спасибі йому, що він записав ту історію правдиво, і тепер, принаймні, до тих людей, які зафіксовані в цій книжці, – до них буде історія справедливою. Спасибі Вам, пане Михайле, і дай Вам Боже великих творчих успіхів! [Оплески]. І нехай той союз Тризуба і зірки Давида буде міцний і надійний! [Оплески].
Є.О.Сверстюк: "Жалко, что нам с тобой не пришлось посидеть", – сказав якось мені Михайло Хейфец. [Сміх, оплески]. [Фраза нерозбірливо]. Тут є люди, які, мабуть, хотіли б сказати від Василя Стуса – або пані Валентина, або Дмитро.
Валентина Попелюх, удова Василя Стуса: Мені приємно, але ж я не збиралася виступати [нерозбірливо]. Я зичу Міші щастя, здоров'я, творчих успіхів і хочу подякувати за те, що він зробив для Василя, для українських політв`язнів [нерозбірливо, оплески].
Дмитро Стус, син Василя: Говорили дуже багато і, може, сказали все. Пан Михайло побував у нас в гостях, а я його знаю, як можна знати по "Українських силуетах". Знаю як людину, яка, може, єдина відкрила не стільки те, що було, бо різні інтерпретації ми вже знали, а відкрила психологію існування людини в неволі [нерозбірливо]. Коли хочеш збагнути, через що довелося пройти людям, треба відкрити його спогади і читати. Коли ця людина сиділа в нас за столом, розказувала якісь випадки, розказувала анекдоти, то було таке враження, що для того, щоб уміти радіти життю, треба було пройти ті дороги, які пройшов він. Я дякую, що існують ці спогади, що вони написані людиною, яка любить [нерозбірливо]. Ці спогади про людей, які пройшли страшними дорогами, будуть цікаві і нашому поколінню, і всім. Дякую. [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Є такий розділ в "Українських силуетах" – "Зеківський генерал". Зеківський генерал уже не може виступити, але про Славка Чорновола чи від нього, може, щось скаже його дружина пані Атена.
А.Пашко: [Промовляє кілька хвилин, щось цитує російською мовою, але зовсім нерозбірливо, дуже тихо]. Я Вам дякую, пане Михайле! Я Вам бажаю всього найкращого. Ви знаєте, що Ви дуже близький моїй душі. Я Вам бажаю здоров'я, успіхів, хай Вам допомагає Господь [нерозбірливо, оплески].
Є.О.Сверстюк: Виявилося, що серед нас є ще один персонаж книжки "Украинские силуэты". Це Петро Саранчук – повстанець і антисовєтчик з 28-річним стажем. [Оплески].
П.С.Саранчук: Я хочу сказати, що я з цією людиною довго не сидів [нерозбірливо]. Ми й не знайомилися з цим чоловіком, а просто якось зійшлись. Я й по сьогоднішній день не зрозумів, як воно сталося [нерозбірливо]. Але коли мені вже довелося звільнитися з Мордовії, а вже пан Михайло був у Казахстані, то я писав листи йому. Мені дуже не хотілося знову повертатися в це замкнуте коло. Коли мені почали фабрикувати кримінальну справу, я звернувся до нього, щоб організував мені виклик в Ізраїль. [Нерозбірливо довга фраза – про виїзд в Ізраїль]. Але мене посадили, і ми не могли листуватися.
А коли ми спілкувалися ще в Мордовії, то він казав, що перекладав Стуса. Я йому подарував свій підручник української літератури. Але доля нас довго не тримала разом, так що в мене нема чого багато сказати. Свого часу ми займалися кожен своєю роботою, будучи в Мордовії. Але й по сьогоднішній день ми залишилися дуже близькими людьми. Рідко так буває серед знайомих, що з першого дня стали надзвичайно близькими людьми. Я дякую Михайлу за все добро, за добрі слова на мою адресу. Бажаю надалі великих успіхів, а найголовніше – здоров'я [нерозбірливо, оплески].
Є.О.Сверстюк: Попросимо до слова ще одного антисовєтчика – Йосифа Зісельса. [Оплески].
Й.Зісельс: Добрий день, дорогі друзі! На жаль, я з Михайлом не сидів. Ми сиділи в різному часі і в різних місцях. Але моє знайомство з ним почалося вже з середини 70-х років, спочатку заочно, коли за матеріалами самвидаву ми слідкували за його пригодами і за тим, що з ним зробила влада, що він писав тоді – з того, що попадало до самвидаву. Потім, коли він вийшов з зони на заслання, ми знайшли його адресу і листувалися з ним. У мене до сих пір є його картка з заслання, я дуже бережу цю картку. Особисто познайомитись нам довелося тільки в 1989 році, коли я вперше приїхав до Ізраїлю, де Михайло Хейфец був уже відомим публіцистом, який працював у дуже серйозній, дуже якісній газеті, яка називалася "Время", а потім "Вести".
Сьогодні вже багато розповідали про Михайла. Але Михайло – дуже багатогранна постать, і завжди є на чому спинитися, щоб розказати людям. Він людина скромна, не любить про себе говорити. Є люди, які віддали своє життя боротьбі, і ми вдячні їм за це. Є люди, які живуть своїм минулим, бо в тому минулому є дуже багато чого – вони пишуть про це, згадують. На жаль, не всі люди, що багаті своїм минулим, можуть знайти себе в новому, мирному житті. І це дуже жаль, бо, на мій погляд, мирне життя потребує не меншої, ніж у той час, мужності, відваги, сміливості та щирості, і головне – сумління.
Коли читаєш статті Михайла, які в останні роки я маю задоволення читати в ізраїльській пресі, то бачиш, що це безкомпромісна людина, дуже серйозний і сильний публіцист. Навіть якщо не знати його історії, за що він сидів і чи взагалі сидів, то навіть тоді з його статей видно, що за цим стоїть не ідеологія, а сумління, яке загартоване великим життям, переживаннями, загартоване роками неволі, які він провів разом з іншими в радянських концтаборах.
За 9 років незалежності України, крім самого факту незалежності, нам мало є чим пишатися – і економіка погана, і соціальна сфера, і політика нам не подобається – і внутрішня, і зовнішня. Але є одна якість нашої держави України, якою ми дійсно можемо пишатися – це мир, міжнаціональний мир, який уже 9 років ніхто не може зрушити в Україні. Коли ми згадуємо про це, ми не завжди розуміємо, чим обумовлений цей мир, чому це так сталося, що Україна серед інших країн, де йдуть міжнаціональні, міжрегіональні війни, лишилася таким островом миру. Я думаю, що одна з причин того – це життя таких, як Михайло Хейфец, його спільна з українцями боротьба в концтаборах. Ми розуміємо, що в нашій спільній історії є багато чорних сторінок, і ми про це не забуваємо. Але й не дуже легко писати про цю історію об'єктивно і не дуже легко співпрацювати після такої історії, небагатьом це вдалося.
Пан Михайло – це той, який багато часу витратив на порозуміння між євреями і українцями. Його життя, його книжки – це одна з причин, чому ми сьогодні живемо в мирі, чому майже нема антисемітизму в Україні. Коли я згадую перші кроки Руху та інших національно-демократичних організацій у спільному протистоянню антисемітизмові, я думаю, що тоді я завжди згадував Михайла Хейфеца. Спасибі йому і від єврейської громади, і, я думаю, що й від вас за те, що він зробив у своєму житті і ще багато зробить. Спасибі! [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Я хотів би нагадати ще про одну рису, яка може і зникнути з нашого поля зору, якщо її не згадати.
Вчора ми посиділи вечір з Михайлом і з Василем Овсієнком, і якось я нагадав собі один цікавий момент, немаловажний в лагерях – це гра, вміння вести гру навіть тоді, коли ти прекрасно знаєш, що це твій запеклий і смертельний ворог. Він знав, що це не випадок, а це смертельний ворог. Це вміння підтримувати гру вдавалося молодшим людям, людям іншої вдачі. Я думаю, що Стусу Василеві це не вдавалося, мені, скажімо, не вдавалося – у мене була холодна дистанція з ними. А він міг вести з ними таку гру [нерозбірливо, перешкоди.]
Мені згадується один епізод з в`язнем Вітольдом Абанькіним з Ростова. Його хапнули в робочій зоні на побачення так, що він не встиг проковтнути контейнера з текстом і тримав його в руках. А вони, по суті, не спускають очей, і він не може нічого зробити. Так він і пішов на вахту з тим контейнером у руках. Вони його роздягають і заглядають йому в зад, а Абанькін: "Ну что там, начальник – коммунизма не видать?" [Сміх, оплески]. А вони не знали, як він уміє ховати, вони йому не заглянули в руку, а він тримав його весь час у руці. От що значить уміння постійно підтримувати гру в неймовірно жахливих обставинах [нерозбірливо].
Я попросив би до слова Михайлину Коцюбинську, яка тут є. [Нерозбірливо, оплески].
М.Х.Коцюбинська: [Збій запису] Наш друг, справжній друг – так я його сприймаю. Бо в передмові до свого "Путешествия из Дубровлага в Ермак" він розмірковує про літературу на табірну тематику, чи не набридне це читачам і йому. Там дуже багато цікавих і глибоких думок, але він говорить, що в ньому є отой категоричний імператив, який наказує йому: пиши! Я вам можу сказати, що коли є такий категоричний імператив і людина його слухається, то, як правило, і виходять гарні речі.
Справді, обмежена тематика. Може, вона вже вичерпана, може, вона набридла, може, вона не всім подобається. Але я скажу вам, що мій літературний досвід свідчить про те, що власне тематика сама по собі ще ні про що не свідчить – ні про широту, ні про глибину, ні про актуальність. Візьмемо приклад абсолютно з іншої опери. Ми знаємо такого письменника, як Стефаник. Де може бути вужча тематика, як у Стефаника? Адже всі його герої, всі його теми походять з Русова, всі його герої живуть у Русові. Він писав, що ось [нерозбірливо] для нього любити Русів і правду в собі [нерозбірливо]. Що дуже важливо – тільки Русів, але й правду в собі. І коли поєднується оця тематика і той обшир, в якому обертається людина, то який би він синтетичний не був, але як він поєднується з категоричним імперативом, з любов'ю в собі, отоді й маємо такий результат, який ми маємо в книжках Михайла Хейфеца.
Я б це назвала якоюсь мірою людською комедією. Це такий вітраж з різних тем – більших, менших, яскравіших, темніших, які відсвічують, які якось так мало помітні. Але разом із тим це колосальний людський матеріал. Дехто виписаний докладніше, дехто дається кількома штрихами, але що важливо – ніде не нав'язується якась оцінка, всі ці оцінки йдуть із середини. Це ціла колона різних людей, через яких ми, власне, пізнаємо життя.
Звичайно, я читала з особливим інтересом, тому що в цій людській комедії, серед цієї когорти людей є дуже багато людей, яких я знала особисто, які знайомі мені з літератури, зі спогадів, про яких я писала, яких я люблю.
І конкретно серед таких людей промайнуло ім'я, яке, можливо, багатьом, якщо не всім присутнім тут, нічого не говорить, а мені сказало дуже багато. Це зовсім не табірне ім'я, він згадується в книжці "Путешествие из Дубровлага в Ермак" – ленінградський професор Юхим Григорович Еткінд. От якраз для мене це ім'я дороге, тому що я знала його як людину, як абсолютно блискучого філолога. І людських категоріях, в принципах моральних він зрівнявся з тими героями, про яких писав Хейфец. Я просто не могла відразу пригадати – я колись сказала, що в мене пам'ять суто кадрова – я бачу все, як у кінематографі, відсвічуються кадри. І от з іменем Еткінда мені згадується такий момент.
Середина 60-х років, я доживаю свої останні роки в Інституті літератури. Я як зачумлена: не кожен до мене не підходить, не всі зі мною спілкуються. І от раптом захист докторської дисертації, і першим опонентом приїздить блискучий професор із Ленінграда Юхим Григорович Еткінд, який, на диво всім, виявляється, мій знайомий, який мене цілує, обіймає при всіх і який спілкується тільки зі мною. Це вже, так би мовити, протест, бо він прекрасно знав, у якому я становищі. І ось така деталь людської комедії. Ввечері банкет. Ясна річ, я не збираюся на той банкет іти. З надзвичайною настирливістю Юхим Григорович наполягає, він дзвонить моїй товаришці, щоб забрала мою дитину з садочка, він вираховує, скільки часу мені треба, щоб я пішла перевдяглася і щоб гарно виглядала. Ми разом заходимо в двері Спілки письменників, заходимо в цей зал, уже майже повний. Маленький шок. Великий такий стіл, за ним, звичайно, його місце [нерозбірливо кілька слів]. "Извините, я с дамой." І сідає зі мною за окремий столик, який через десять хвилин перетворюється на центр усього залу. Він проголошує тости, він розповідає анекдоти, і всі дивляться тільки на цей столик. Це просто епізод, одне з тих скелець з вітража пана Михайла Хейфеца, яке для мене засвітилося. Добре, що ці скельця є.
І ще ось такий момент. Той категоричний імператив диктує дуже чітку моральну оцінку людям, ситуаціям, подіям [нерозбірливо], і та оцінка співвіднесена з якоюсь ідеологічною оцінкою. Може, це банальна характеристика, але за тим відчувається те, що Василь Стус назвав "поставою прямостояння", яке починається з самого автора, з самого героя. Він не виголошує промов, він не проповідує, але одне те, як він спілкується навіть зі своїми конвоїрами, вже показує, що це людина [нерозбірливо]. Така постава висвічується надзвичайно яскраво, і це дуже важливо. В наш час так багато духовного знелюднення. Отака постава навіть висміюється і здається не модною, але без неї власне світ і людство існувати не може.
І ще один момент, який я хотіла підкреслити. Тут усі про це говорили. Я хочу сказати, що це надзвичайно яскравий талант національного розуміння. Я інакше, ніж талантом, це не назву. Бо це просто дивовижно, як людина йде назустріч іншій національності, розкривається. Йому всі вони цікаві, і що дуже цікаво, він, як ніхто, на кожнім кроці підкреслює оці страшні вади, страшні гримаси денаціоналізації. Оцей Зіненко, капітан він чи хто, оці конвоїри і начальник української національності – нема більших ненависників його співвітчизників, які там сидять. Це проходить, кажучи штампами, червоною ниткою – це показано буквально на кожному кроці, і це особливо гостро звучить із вуст людини іншої національності.
Те, що ленінградський філолог зійшовся з Василем Стусом на таких високих інтелектуальних рівнях, на рівні поезії, філософії, історії – це якимось чином можна зрозуміти. Але як цей ленінградський хлопець, який, хотів він того чи не хотів, але виховувався в стереотипах тої пропаганди, мав якісь уривки знань про новітню історію України, які до нього доходили – як же він зміг так швидко назвати ветеранів УПА, з якими він сидів, "святыми стариками Украины"? Оці слова для мене особливо дорогі. Він їх розумів. Я не хочу сказати, що він спустився до них – ні, хто до кого спускається чи піднімається, тут зовсім інші категорії. Але вони були для нього люди з якогось іншого табору, але він їх зрозумів, він побачив їх із середини, як ніхто інший. І за це велике йому спасибі!
Я тут, між іншим, хотіла зробити маленьке зауваження видавцям, що я оскільки книжка видається в Україні, то там, де є українські фрази і українські слова, то їх можна друкувати українськими літерами. Це я теж хотіла сказати.
Власне, оцей талант мені якось найближчий. Я вважаю, що це величезна заслуга. Це не так часто зустрічається. Я не хочу й не буду розвивати цієї теми, але один із перших героїв, про якого писав Михайло Хейфец, поет надзвичайно талановитий, надзвичайного інтелектуального потенціалу, – він не втримався на цьому високому рівні розуміння національності, на рівні загальнолюдського розуміння України. Як це не прикро, в останні роки свого життя він дуже фальшивить і бере дуже неприємні ноти. А от пан Михайло завжди на висоті в цьому значенні. Я думаю, що це надзвичайно важливо. Це є, і слава Богу, що воно є – попри гарячі точки, попри сплески якоїсь страшної ворожнечі на вищому рівні й на нижчому, попри побутове нерозуміння національності, плітки й інсинуації, попри сплески якоїсь чорної енергії – вони є, нікуди від цього не дітися. Треба тільки поглянути на історію. Є це і в сьогоднішньому житті. Але разом із тим є і щось інше. Існування Михайла Хейфеца і його книжок засвідчує, що попри все це є і буде. І тільки завдяки цьому наш світ не перетвориться на Вавилонську вежу, а залишиться планетою людей. [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Попросимо до слова Леоніда Фінберґа.
Л.Фінберґ: Вельмишановні колеги! Вельмишановні друзі! Як і пан Євген, я поздоровляю вас усіх із сьогоднішнім святом. Всі читаємо нашого пана Михайла і заради цього ми зібралися в цьому залі. Тільки два слова. Я хочу звернутися до всіх присутніх. Ми готуємо зараз антологію українських дисидентських текстів 60-80-х років. Я всіх вас, хто пише, запрошую нам допомогти. Всі вправі долучитися до цієї роботи. Дякую і ще раз прошу до слова – сподіваюся, що це не всупереч сценарію, – пана Михайла. Дякую! [Оплески].
Є.О.Сверстюк: Я думаю, що тут ми підійшли до головного моменту – до виступу автора [нерозбірливо, оплески].
М.Р.Хейфец: Я что хочу сказать? Во-первых, раз тут столько говорили, то я начну с опровержений. Я вовсе не такой хороший, как обо мне говорили. Прежде всего, хотя я действительно и неоднократно очень старался овладеть украинским языком, но я им не овладел. Читаю совершенно свободно, но свободно говорить я не могу. А вот мои друзья-украинцы все в совершенстве знают русский язык, и когда я пытал их и просил со мной говорить по-украински, но я же не знал его – я переходил на русский, то и они мне по-русски отвечали. Так они меня и не научили. Так что виноватых нет, но я с вами буду говорить по-русски. Вы меня извините, но извинением служит то, что и на иврите я не говорю. Так что на своем языке не очень, и на вашем не очень – я говорю по-русски, вы меня простите.
Сегодня, в самом деле, большой день в моей жизни, и на самом деле я только сейчас в вашем присутствии это понял – я тут понял, господа, что я писатель. [Аплодисменты]. Потому что когда выпускаешь книжку – у меня книжек около десятка – ну, книжка вышла, и все, кто сейчас книжки выпускает. [Сбой записи].
Я только вчера прочитал такое смешное высказывание, Карл Маркс выпустил первый том "Капитала", потом 10 лет, 15 лет, 18 лет – второй том все не выходит, третий том все не выходит. К нему приходит один его приятель и говорит: "А не пора ли Вам думать о собрании своих сочинений?" На что Карл Маркс отвечает: "Их еще надо написать". То есть он был не уверен в том, что у него получалось, он сам понимал, что там что-то не в порядке, он строил модель и искал, и видел и чувствовал, что что-то не так, потому он задерживал публикации.
И вот я был в таком же положении, т.е. я выпускал какие-то книжки, но это было предшествие, что ли. И вот появился в моей жизни Евгений Захаров и сделал меня писателем. [Аплодисменты].
На самом деле я прожил четыре жизни. И настоящая моя жизнь, наверное, была первая – я был по образованию и по призванию школьный учитель литературы. Я очень любил это дело, и, по-моему, я был хороший учитель. Но так случилось, что эта моя жизнь кончилась, потому что школьный учитель в Советском Союзе не мог прокормить свою семью, если только не взял две ставки. Я понимал, что не могу взять две ставки – я тогда никогда не буду писать. Давать каждый день по шесть уроков у меня не было сил.
И я вынужден был оставить школу, и стал писателем. И я вел какую-то странную писательскую жизнь, очень странную. Я вроде бы даже и пригибался, я вроде напечатал книгу о "Молодой гвардии", я печатал очерки в издательстве "Советский писатель", в толстых всесоюзных журналах – вроде все было хорошо, но это как-то очень-очень странно, потому что с какого-то момента, что бы я ни писал, все как бы [неразборчиво]. Я шутил, что советская власть – самая гуманная власть в мире: она кормит мою семью за счёт рабочих и крестьян и не требует никакой отдачи. И так длилось четыре года, пока за мной не пришли. Только тут я понял, что я четыре года был под колпаком. Это было следствием недоразумения, чистого недоразумения.
Я вообще прожил очень странную жизнь. Я как человек очень домашний не ищущий никаких приключений, не стремящийся ни к каким испытаниям, ни путешествиям. Мое любимое развлечение – сидеть дома, сначала за пишущей машинкой, а потом за компьютером. Или, в крайнем случае, в библиотеке выписывать книги и их читать. Я очень такой приватный человек, у меня совершенно нет общественного темперамента, у меня совершенно нет стремления участвовать в каких-то общественных организациях, а уж тем более в политических.
И вдруг оказалось, что такой человек, как я, попал под колпак, потому что в одном письме я высказал некое предположение, которое сейчас стало азбукой историков, что ли. Это письмо было перехвачено, и органы госбезопасности решили, что я слишком много знаю. На самом деле я просто написал в этом письме, что в товарища Ленина стреляли по поручению товарища Дзержинского. Сегодня эта вещь в среде историков общеизвестная, а я ничего такого не хотел и никуда не залезал – я просто прочитал, что когда был процесс правых эсеров, то участником группы, которая организовала покушение на Ленина [неразборчиво, помехи], две пули попало – это была не фикция. Их судили в 1922 году, и их осудили, естественно, к тому, к чему должны были осудить – к "высшей мере социальной защиты". Но гуманный советский суд обратился во ВЦИК, и ВЦИК гуманно заменил "высшую меру социальной защиты", расстрел, заменил – ну как вы думаете, чем? – немедленным освобождением из-под стражи! И вот в такую невероятную гуманность не то что советского, а какого бы ни было суда на свете я поверить не мог. Я, естественно, понял, что товарищи выполняли приказ, потом выполняли второй приказ, выступая подсудимыми на суде, а после того, как суд кончился, товарищей отпустили служить дальше.
Я стал выяснять, какая судьба у них, и узнал, что руководитель той боевой группы, которая организовала покушение на Ленина, кончил свою жизнь, естественно, в 1937 году, это не сложно было вычислить, но кончил ее в роли бригадного комиссара и заместителя начальника ГРУ Генштаба Красной Армии. Таким образом, я как бы понял, что это был приказ стрелять в Ленина. И я что-то в этом роде написал одному человеку. Письмо попало в "органы". Я объяснил, что я это просто вычислил по приговору, а приговор был напечатан в журнале, в открытом доступе, "Фронт пролетарской революции" называется. Но они решили, что я собрался [неразборчиво], что я историк, который слишком глубоко влез в их секреты и тайны. И вот с этого началась моя необычная судьба, и через четыре года, когда им попала в руки моя статья о Бродском, я оказался там, где я оказался.
Надо вам сказать, что моя судьба нетипична. Мне было намного легче, чем всем моим товарищам, чем всем моим будущим сокамерникам и соузникам. Дело в том, что я все-таки писатель, и я воспринимал происшедшее со мной как некую творческую командировку. [Смех, аплодисменты]. То есть мне как бы не пропавшие эти годы, а вот они и не думали, что дали мне возможность попасть туда, куда никто из писателей попасть не может, а вот я проник [неразборчиво].
Я был очень наивный и лопоухий человек – я совершенно не понимал ситуации. Когда я понял, что они всерьез собираются оформить приговор, я им сказал: "Мужики, вы опупели – сажать писателя в зону? Я ведь все напишу, я вам обещаю! Я за каждый год срока, который вы мне дадите, напишу по книге". Ну, и постановив так побольше, мне побольше и дали. [Смех].
Но поэтому, конечно, моя жизнь была легче, чем у всех. Во-первых, я в зоне работал. Во-вторых – это было, конечно, некое актерское переживание, потому что на самом деле я не люблю врать – не потому что я такой честный человек, а потому что я себя берегу: когда врешь, надо все же запоминать, что ты соврал. А у меня память ограниченная, поэтому я её берегу для того, что на самом деле нужно, а не для того, чтобы запоминать собственный обман. Поэтому я, как правило, говорю правду. А тут ситуация сложилась так, что я вынужден был их обманывать. Я играл некую роль, я стал актером, это было некое приключение в моей жизни. Я сочинил версию, и для следствия её все время играл. Я её играл перед всеми. У меня была в камере "наседка", и я с "наседкой" тоже играл эту роль. Я настолько вошел в эту роль, что потом мне было трудно из нее выйти. Когда я писал, мне надо было заставлять себя писать то, что было на самом деле, а не то, что я придумал для них. Из роли трудно выходить.
И, конечно, все было. Это были сплошные приключения. Вот я вам скажу, что такое зона. Обычная жизнь – это материал для прозы, а в прозе, как известно, нет настоящего. В жизни, как и в нормальной прозе, всё придумано. Так вот, на самом деле это не совсем так. Есть такие места на земле, где детективный сюжет осуществляется. Это есть зона. Я попал в детективный сюжет, даже сам стал героем детективного сюжета. Надо было писать книги так, чтобы никто меня не поймал. И, следовательно, надо было придумать какие-то ходы. Я тут вчера рассказывал такой, казалось бы, простой ход, как спрятать. Я горжусь до сих пор, что я придумал такой тайник, который никто не мог раскрыть. На зоне был жуткий шмон, никогда такого шмона не было. Десятки людей искали мою рукопись. Они знали, что она есть, они все перевернули – и не могли найти. А тайник мой был простой – вот это я придумал из рассказа Эдгара По "Потерянное письмо". Я книжки читал, поэтому я мог полученные мною знания использовать в зоне. То есть, спрятанная вещь должна находиться на самом виду, прямо перед глазами – и тогда ее никто не найдет. Я взял носки, сделал в них дырки, чтобы они были дырявые, – потому что целые носки могут украсть, а дырявые уже никто не украдет, – зашил дырочку поверх так, чтобы из нее ничего не вываливалось, и повесил эти носки посреди зоны, там, где сушилось белье. И в этих носках я прятал свои рукописи. [Смех, аплодисменты]. Это было очень удобно, потому что ты в любой момент мог подойти туда, в любой момент мог уйти оттуда: зеки приходят менять выстиранное белье – это обычное дело, и никто не обращал на это внимания. Гебистам, которые переворачивали всю зону, и в голову не пришло, что носки, которые висят прямо посреди зоны, у них на глазах, – что это и есть то, что они ищут!
Конечно, это была игра, конечно, это был некий азарт. Я попадал в совершенно фантастические приключения, на самом деле, и когда я их вспоминаю, я до сих пор сам в это не верю. И, конечно, на самом деле, что в зоне с людьми происходит, то и со мной происходило. Ты начинаешь понимать, что Бог есть, и если ты живёшь как следует, то Он тебя хранит. Потому, что, конечно, в моей жизни были эпизоды, когда я понимал, что только Бог меня спасает.
Например, у меня была рукопись, уже в ссылке, и я ее уже кончал, она была готова – это второй том "Путешествия из Дубровлага в Ермак". Я ее кончил, осталось три дня до конца срока, и я уже понимаю, что они знают, что они вот тут, но я не мог остановиться. Когда пишешь книгу и ее кончаешь – тут женщин много, они меня поймут, это как роды – ты уже не можешь остановить этот процесс, раз он начался. Ты понимаешь, что он тебе грозит, может быть, смертью и понимаешь, что это страшно, но ты ничего не можешь сделать – это идет. И я понимал, что они тут, но я надеялся успеть раньше них – и я не успел: они пришли за три страницы до конца.
Они пришли, я лежал в постели, когда позвонили. И я не понимал, что это они – я думал, что это гость какой-то пришел. И думаю: ну, сейчас выгоню гостя – а куда спрятать? Рукопись-то большая, а комната махонькая была. Я ее сунул под одеяло – так, на том месте, где лежал. У меня в комнате, помимо кровати, был только стол и стул один. Сунул под одеяло – там шесть человек: "Михаил Рувимович, мы к вам из КГБ, по делу Виктора Некипелова – вот ордер на обыск". Входят. Я в кальсонах и рубашке. Они меня сажают на кровать и начинают обыск.
А их шесть человек – двое обыскивают, большой начальник самый главный, который не представился, сидит за столом на единственном стуле, который у меня в комнате есть, и принимает их добычу, а трое стали и стоят, в том числе прокурор области, тоже в полковничьем чине товарищ. Ему надоело стоять – тут обыск проходили многие, и они знают, что он длится часами, что это небыстрое дело. Ему надоело стоять, и прокурор говорит: "Кровать я обыщу сам". Он подходит – прокурор, полковник, большой человек – будет он марать свои руки этим делом? Он мне говорит: "Михаил Рувимович, поднимите подушку". Я поднимаю подушку. "Михаил Рувимович, поднимите матрац". На самом деле, я должен сказать, что я был наглым человеком – если бы там не было рукописи, я бы его послал куда подальше, и пусть бы он сам работал. А тут я послушный мальчик – я поднимаю подушку, я поднимаю матрац. "Поднимите простыню". Я поднимаю простыню. Он говорит: "Сверните". Я сворачиваю простыню вместе с одеялом. Он говорит: "Садитесь". Я сажусь – сажусь на свою рукопись, а он садится рядом вместе с понятым. Они сидят рядом со мной весь обыск. Я сижу на той самой рукописи, которую они ищут. Согласитесь, но это фантастика – такого в жизни быть не может! Если бы это было не со мной самим, я бы решил, что человек, который это рассказывает, – большой фантазер и заливала. Но это произошло на самом деле. И, понимаете, когда ты в зоне, то бывают такие моменты в жизни, когда ты понимаешь, что над тобой есть рука, которая тебя хранит.
Я написал три книги – две книги в зоне я написал и одну книгу в ссылке, это три книги. И потом, когда я оказался в Израиле... Они меня выдворяли, на самом деле, это смешная история – они меня ловили, я угонял самолет, потому чтобы сделать обыск без санкции прокурора, нужны чрезвычайные обстоятельства. И тогда меня снимают с самолета как угонщика и подвергают личному обыску.
Была масса приключений, и мне было совсем не до смеха, я даже был немножко нервный. И главное, конечно, что важно было для зека, – нужно было научиться терять. Нужно было понимать: ты потерял – ничего, восстановишь. Ты потерял книгу – ничего, восстановишь. Что-то у тебя не получилось – ничего, мы все переделаем. На самом деле, мне, конечно, очень помогало то, что я историк, так скажем, в структуре своей. Потому что я понимал, что они обречены, я понимал, что на нашей стороне правда. Вопрос срока – доживу я или не доживу, но это вопрос другой.
А с другой стороны, я думал: чего там, я уже прилично пожил, почему мне и было легче, чем многим. Я прилично пожил уже, я не был слишком молодой. У меня были прекрасные подруги, у меня очень хорошие дети, у меня была очень хорошая работа, которая доставляла мне удовольствие. У меня было ощущение, что высшее наслаждение в жизни я уже испытал, и все, что мне будет потом, будет неким повторением того, что я уже имел. Поэтому если сейчас жизнь прекратится – ничего, я своё уже получил, и это хорошая была доля. Поэтому смерти я как бы не боялся. А в ту минуту, когда ты перестаешь бояться смерти, они тебе уже не страшны. И я должен отдать должное работникам КГБ. Они хорошие работники были. Во-первых, то, что они меня изъяли из всего общества – ведь на самом деле в Ленинграде было очень много писателей, гораздо более талантливых, чем я, гораздо более интересных, чем я. Но выбрали они меня. Это выглядело тогда каким-то недоразумением. Но теперь я понимаю, оглядываясь на [сбой записи, пустой участок ленты] ... не играет никакой общественной роли, не имеет никакого общественного значения, а я единственный, который вдруг оказался человеком, действительно влияющим на общественное сознание своей страны, Израиля. То есть, они выбрали именно того, кто был общественно опасен. Вот у них было чутье такое, что я сам в себе этого не видел, а они это во мне усмотрели. И они чувствовали очень хорошо тебя на следствии, они довольно профессионально себя вели, они были работники стоящие.
Другое дело – чего я не понимал. Я не понимал того же, чего не понимал Вячеслав Чорновил, о чем сегодня Атена мне напомнила. Я не понимал, что они играют с тобой по правилам, которые они сами установили. Вот они играют в шахматы с тобой, и они профессионалы, а ты любитель. Они должны у тебя выигрывать в любом случае. И если вдруг они проигрывают, тогда что делать – тогда идет игра по Остапу Бендеру: либо ладья воруется с доски, либо просто фигуры сметаются с доски и тебя бьют доской по голове. То есть исход игры должен быть определен. Если можно у тебя выиграть по правилам, они с удовольствием выигрывают у тебя по правилам, это им доставляет удовольствие. Но если они не могут выиграть по правилам, они тебя выключат другим способом, или, как говорил мой следователь: "Михаил Рувимович, Вы не знаете практики". Это было правдой – практики я действительно не знал. И, как вам сказать, в общем, мне было легко, легче многих, потому что я у них выиграл. Вы понимаете, я могу поэтому быть таким, как был. Тут мне говорили, что я объективный, все эти комплименты – это легко быть объективным, когда ты победитель, легко быть объективным, когда ты выиграл, и победитель имеет право быть великодушным. А вот когда ты проиграл – это гораздо труднее.
Тут очень много говорили о моем отношении к Украине. Отношение к Украине у меня, действительно, особое. Не буду от вас скрывать – я Украиной заинтересовался еще до посадки, это не было связано с посадкой. Я занимался народниками и народовольцами. И тогда я впервые обнаружил, что все народники и народовольцы начинались здесь, на Украине. И как историк я вдруг увидел необыкновенно талантливых людей, кучу талантливых людей, блестяще талантливых людей. И меня заинтересовала страна, из которой эти талантливые люди выходят. Я вдруг открыл, что это страна величиной с Францию, я увидел, что население ее – примерно как во Франции, а уровень культуры и уровень влияния в мировой истории совершенно несоизмерим с такой страной, как Франция. Можно было подумать, что народ не талантлив – но я-то видел, что народ очень талантлив, по этим людям, которых я изучал. Тут я понял трагедию этого народа, который был искусственно ограничен в своем развитии историческими условиями. И конечно, меня этот народ и эта страна заинтересовали.
А когда я оказался в зоне, я был к тому времени совершенно ассимилированным человеком, у меня не было никакого представления о национальном вопросе – ну начисто, совершенно! Кстати, я и диссидентом, наверное, не был – я был стихийным диссидентом, сам по себе. Но когда я оказался в зоне, я вдруг увидел националистов всех мастей, как говорили в то время. И самой крупной группой были украинцы. И надо отдать должное, что это была самая, как бы вам сказать, теоретически подкованная группа националистов, т.е. это были люди, которые выработали некое общее понимание национального вопроса. Тут Михайлина Коцюбинская говорила, что у меня есть некое понимание национального вопроса – не мое это понимание, это ваше понимание! Это вы меня этому пониманию научили, у меня его начисто не было.
Я действительно, у этих людей, у украинцев, в зоне учился пониманию того, что на свете есть нация, что человек – животное стадное. Он произошел от обезьяны, а обезьяна – животное стадное. И то, что в нас животного – оно в нас все равно сохраняется, оно в нашей генетике, мы от этого никуда не уйдем. Мы, конечно, стремимся быть личностями, особенными, необыкновенными, но все равно в нас сидит и та наша первооснова, в которой мы животные стадные и должны жить в своем коллективе, в своей группе – это так нам природой или, если хотите, Богом заповедано, и независимо от того, хотим мы этого или нет, это воля наших предков к продолжению жизни, к продолжению рода, к продолжению себя. Она где-то в нас воплотилась, независимо от того, понимаем ли мы это, хотим мы этого или нет.
Но в то же время что мне открыли украинцы... В чем ошибка того национализма, который приводил к таким бедам в XX веке? Люди не хотели верить, что каждая нация нужна Богу, что Богу нужно разнообразие, что Богу нужен каждый цветок, который растет в его саду. Каждый хотел, чтобы его цветок был получше, а другой был похуже. Так вот, украинцы меня научили именно тому, что каждый народ нужен Богу, что нет недостойных народов и нет великих народов. [Аплодисменты]. И я как бы осознал и себя как члена своего народа. Отсюда моя первая книга "Место и время" – она из этого родилась, – о том, как я с помощью украинцев осознал свое национальное существование как еврея. Отсюда, конечно, моя благодарность этому народу, который мне открыл глаза на меня самого. Так что уж позвольте мне вернуть вам те комплименты, которые вы здесь так слишком сыпали в мой адрес.
А дальше что? Дальше я кончил срок. Меня выдворили. Но не буду вам врать и говорить, что я этого не хотел, – я этого хотел. Было очень тяжело понять... Я, по-моему, выхожу за регламент? Ничего? Что трудно понять зеку? Старому поколению зеков, к которым относится Петро Саранчук, например, – им это, наверное легко было понять, а вот нам, зекам послевоенного времени, было очень трудно понять, что перед нами – противник. Например, ты сидишь со следователем, и ты же знаешь, кто он есть – ты гражданин своей страны, ты хочешь своей стране хорошего, ты об этом думаешь, у тебя есть какие-то знания. Вполне возможно, ты нормальный человек, ты допускаешь, что в чем-то ошибаешься. Истину знает один Бог, а человеку дозволено кусочек той истины. И он тоже что-то знает. Он – представитель правопорядка, он – представитель государства, и, может быть, он тоже в чем-то прав. Ты начинаешь с ним обсуждать, ты излагаешь ему какие-то свои мысли, ты пытаешься переубедить его в том, что ты прав. И ты не понимаешь, что перед тобой не оппонент, не партнер на переговорах – перед тобой враг, и что бы ты ни говорил, у него работает только один-единственный рефлекс: из того, что ты говоришь, отобрать то, что можно тебе поставить в обвинение. Вот это сказал – это такой срок, а это сказал – это уже другой срок. И все, больше его ничего не интересует, все остальное отсекается чисто профессионально.
И вот зекам было очень тяжело понять, что перед ними враги. А когда ты уже понимал, что перед тобой враг, жить в зоне было довольно просто. Потому что враги-то были не очень такие изощренные. Скажем, как мне удалось уехать в Израиль? А очень просто: я ходил по стукачам и говорил, что ни в коем случае не хочу уехать в Израиль. [Смех]. Ну что русский писатель будет делать в Израиле? Мол, я потеряю язык, я потеряю читателя – нет-нет, я ни в коем случае не хочу! А, он не хочет?! И меня стали насильственно выдворять в Израиль. [Смех, аплодисменты].
Это, казалось бы, такие простые вещи, но знаете, как трудно было до этого дойти! Трудно было эту простую истину, что перед тобою враг, осознать. Думаю, что мы на самом деле не видели в них врагов. Ну вот, до всего приходилось доходить.
Я оказался в Израиле и стал научным сотрудником [неразборчиво 2-3 слова]. Я стал уже профессиональным историком, я работал в университете. Я был благополучен, все у меня в порядке – и тут вдруг всех моих друзей снова сажают, по новому заходу. Меня выдворили, им не удалось меня посадить, а всех остальных сажают снова. И что мне делать? Я вам уже сказал, что я не общественный деятель, не политик, и на самом деле, я и просить никого ни о чем не умею – ну просто лишен такой способности о чем-то просить. Единственное, что я умею – это писать. И я сел и стал писать "Украинские силуэты" – для того чтобы помочь тем, кто сел снова. Потому что если человек уже по ту сторону проволоки, я знал, как это важно для людей, чтобы о них было написано. Это важно не только для морального состояния, не только, а часто это важно и чисто тактически. Потому что ну кто такие наши охранники? Обыкновенные колхозники, просто у них вместо обычного колхоза устроили зону. Зона эта и была их колхоз, куда они ходили, как на колхозное поле ходят мужики в обычном колхозе, а эти ходили в лагерь отрабатывать. За это они получали свои шесть соток или сколько там сенокоса, начальник лагеря прибегал утром на свой сенокос, быстренько выписывал нам карцера и быстро убегал, потому что в сенокос надо сена накосить.
Это было со мной лично, поэтому это не образ, а так на самом деле все и было. И им скучно, а тут рядом, в зоне – люди, о которых по радио говорят. И они вечером идут домой, включают радио "Свобода" и слушают, не сообщили ли чего-нибудь про их зону по радио "Свобода"? И если там о ком-то что-то говорится – о, этот человек уже заслуживает большого уважения, и его лишний раз могут не наказать, – в карцер лишний раз не сунут, ларька не лишат и вообще не будут придираться, потому что большой человек, по радио вчера о нем говорили. То есть это некая реальная помощь, а не только моральная. И вот я что мог сделать, я сделал – я написал эту книгу. Это была четвертая книга про лагеря. А потом армян посадили – я написал про армян тоже, это была пятая книга про лагеря, ну и я решил, что я с "гебой" рассчитался: я обещал им шесть книг, но поскольку все-таки ссылка – день за три, то я написал пять книг и счел, что я в расчете.
И дальше я работал как научный сотрудник, довольно успешно и очень хорошо работал, всякую карьеру так называемую делал – ездил на международный научный конгресс, печатался и в Англии, и в Америке, не говоря про иврит, там в ученых записках моего университета каждый год появлялись мои статьи, в кафедральном бюллетене всегда были. Короче, все было хорошо, плюс я книжки писал еще.
А потом в 1990 году мой шеф, который меня научил быть историком, умер. Пришел новый зав кафедрой, уволил всю кафедру и нанял новую. Я остался без работы, но довольно быстро стал журналистом. И началась моя новая жизнь, в каком качестве я сейчас и пребываю.
Я довольно известный журналист в своей стране – если похвастать, то я бы даже сказал, что я ведущий журналист. [Аплодисменты]. И поэтому как журналист я действительно пишу книги, но я их издаю как журналистские книги. И вдруг появляется весной Женя Захаров и предлагает издать. И я вспоминаю, что у меня же есть неопубликованная книга – "Путешествие из Дубровлага в Ермак". Я ему говорю: "Возьмите, посмотрите". Он посмотрел и сказал, что ему нравится, но он хотел бы и "Место и время". Я говорю: "Ладно". Он говорит: "А без "Украинских силуэтов" как же обойтись?" И тут я вдруг вспоминаю, что у меня же есть еще одна неопубликованная книга – "Русское поле". Я говорю: "И еще одна есть, посмотрите". Посылаю ему, он посмотрел и говорит: "Да, но это уже в два тома не влезет, придется третий том делать". Я говорю: "Пожалуйста". А тут Васыль Овсиенко вмешивается со своими идеями и говорит, что у Хейфеца есть еще одна книга, "Военнопленный секретарь" – и её` надо вставить. Женя его поддерживает, и так возникает трехтомник только лагерных сочинений. И вдруг вот сегодня я осознаю: три тома, господа – это не журналистика! Это уже литература, это я уже писатель, и у меня начинается какая-то новая жизнь! [Аплодисменты].
На самом деле, я теперь ведь стал ездить на Украину. Я не был на Украине. Я не был на Украине до зоны – ни разу! А вот тут раз, второй, и уже третий раз я приезжал на Украину. И мне здесь приятно и хорошо, я как бы заново открываю страну, заново открываю города, заново открываю людей. Здесь мне очень хорошо и очень приятно, за что вам всем спасибо! [Аплодисменты].

Переслухав, вичитав, зредагував і поставив на сайт Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org 2.02.2010 Василь Овсієнко. Видавець Євген Захаров та автор Михайло Хейфец. Знімок В.Овсієнка 10.12. 2000.
Рекомендувати цей матеріал