Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ПРИХОДЬКО ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ

12.02.2010 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Г.Приходька 20-22 січня 2000 року у Львові з участю його дружини Андріяни.

Інтерв’ю Григорія Андрійовича ПРИХОДЬКА
20, 21 і 22 січня 2000 року у Львові. З участю його дружини Андріани.
Виправлення Г.Приходька від 11.02. 2010 р. внесені 12.02. 2010 р.

ЗВІЛЬНЕННЯ
В.В.Овсієнко: 20 січня 2000 року Григорій Приходько розповідає про своє звільнення.
Г.А.Приходько: Нас звільняли 8 липня 1988 року. Ми були на 35-й зоні і там сиділи по одному в камері (Колонія особливого режиму ВС-389/35, ст. Всехсвятська Пермської обл., Урал. – В.О). Десь пообіді заходить у камеру майор КГБ і каже: "Григорий Андреевич, собирайтесь на этап». Я питаю: "Що сталося?" Він каже: "Вас освобождают». Я питаю: "На якій підставі? Хто мене звільняє? У мене ще не закінчився термін». – "Я ничего не знаю. Мне сказано доставить вас на вахту». Він вийшов. Я «по телефону» викликаю Ніклуса, кажу: "Март, так і так». Він каже: "Мені вже сказали. Я готуюсь. І Ромашов».
Значить, нас звільняють утрьох. Приводять на вахту. Перше питання – на якій підставі нас звільняють? Нам показують наказ міністра внутрішніх справ. Ми читаємо й кажемо: "Перепрошую, але міністр внутрішніх справ не може звільняти – у нас же вироки на руках». Нам тоді показують, самим дають читати той наказ, і там написано, що це "на основании Постановления Президиума Верховного Совета о помиловании". – "Але чому помилування? Хто просив?" Вони кажуть: "Ми нічого не знаємо. І взагалі, скидайте ваші роби. Ось вам лікарняні халати, капці" (на два номери коротші). Нас перевдягли і виштовхали звідти.
Вийшли. Мені в кишеню дали рублів 7 чи що, у Марта Ніклуса було десь трошки більше. У Ромашова теж, може, рублів 10 було всього. Так того нам тільки на дорогу до Москви вистачало. Ну, Ромашов їхав до себе в Горький, а нам із Ніклусом туди. Ми вийшли, і перша думка така: ми зараз пообідаємо в селищі в їдальні. Але скільки ми не ходили по цьому селищу – всі їдальні, всі магазини були зачинені. І нам не залишалося нічого, як чекати автобуса та їхати на вокзал. Поїхали.
У неділю ми з Ніклусом приїхали в Москву. А Март віз із собою 11 коробок з газетними вирізками. Коли ми вийшли з поїзда, я допомагаю Марту виставити ці коробки. Виставили, і нам треба перебратися на Ленінградський вокзал. Ми зловили таксиста і питаємо, скільки це буде коштувати. Він каже: 25 рублів. Ну, ми з Мартом не могли платити такі гроші. Тоді Март стоїть біля коробок, а я йду – міліціонери ходять, три міліціонери, – я йду до них у цій же лікарняній піжамі, підходжу і питаю, як нам добратися до Ленінградського вокзалу. Один із них питає: "А вы откуда, между прочим?" Я кажу: "А мы, между прочим, из 35-го учреждения". – "А, ну тогда вокзал вот – сто метров отсюда".
Ми з Мартом перенесли його речі, в основному ці коробки, бо інших речей у нас не було. Правда, Март якось провіз із собою пару чи дві пари тієї смугастої роби – не знаю, як він зумів. А так, в основному, це були газетні вирізки. Ми перенесли все це на Ленінградський вокзал, поклали в камеру схову. Стелефонувалися з Сахаровим. Він запросив нас приїхати. Ми приїхали. Переночували у Лариси Богораз.
А на другий день ми поїхали в Тарту – мене Март запросив, каже: "Давай з’їздимо, подивимось». Вранці Март виглядає у вікно вагона і каже: "Ми вже приїхали – вже зараз вокзал!" Поїзд зупинився. Йдемо. Март виходить на перон, а я став, щоб подавати йому коробки, викидати на перон. Коробки хтось там у мене бере, я не зовсім зрозумів хто. Я всі коробки передав, потім виходжу. Дивлюсь – на пероні маса людей, маса естонських національних прапорів! Не зрозумію, звідки вони взялися. Я дивлюся – Марта вже оточили. Якийсь молодий чоловік несе тацю з бокалами, з шампанським. Стоїть мікрофон під носом. Март починає промову на мікрофон.
Андріана: Національний герой.
Г.П.: Мене теж підводять до мікрофона, дають шампанське. В голові якийсь сумбур, я абсолютно не врублюся, куди я приїхав і що таке сталося. Потім виходимо на привокзальну площу, там знову промовляє Март. Мені теж підносять мікрофон, але я такий розгублений, що не знаю, про що говорити. Я відмовляюся говорити і не можу збагнути до кінця. З привокзальної площі Марта естонці беруть на руки і несуть до його дому. Ми приходимо до його дому, аж тоді вже естонці розходяться. Мама Марта зустріла нас удома, там сніданок і так далі.
Андріяна: Пане Василю, в нас фотографії є.
Г.П.: Я був так вражений! Питаю Марта: "Що таке – що, вже немає радянської влади чи що? Як же це так сталося?" Він каже: "Ні, це нормально, це в нас так є». Ну, так є. А тут нам кажуть, що треба їхати в Таллінн. А я ще в тій робі – Март удома перевдягнувся, а я в цій лікарняній. То йдемо в магазин, купуємо мені костюм. Капці, чи ті мешти, ми купили ще в Москві, бо в мене ті капці, що мені дали, були на два номери менші. Довелося скинути їх. Ми поїхали в Таллінн машиною.
Привозять нас із Мартом у Таллінн. Відкривається машина, виходимо. Там знову нас зустрічає багато людей. Якась пані підходить до мене і приколює мені таку синьо-жовту смужку. Мене це так вразило, що я знову втратив дар мови – я не знаю, що говорити. Потім нас знову ведуть. Кіностудія. Марта знімають. Знову нас кудись ведуть, везуть. Мітинг, маса людей. Март щось говорить. Я виступаю, теж щось говорю.
Отакі сумбурні декілька днів. Настільки воно вразливо було. Я побачив, що естонці – то вже незалежна держава. Так, то вже була незалежна держава, там радянської влади вже не було, абсолютно. Там політв’язні, які на той час уже були на свободі, – вони очолюють різні мітинги, демонстрації, влаштовують пікетування і демонстрації проти радянської військової частини, домагаються її усунення. Ніхто їх не арештовує, ніхто не переслідує – навпаки, така повага від усіх і всюди, такий святковий, такий піднесений настрій в усій Естонії, це вражаюче!
Коли ми з Мартом приїхали вранці в Таллінн, нам принесли телеграму від Михайла Гориня. Михайло пише: "Грицю, досить гуляти на чужині, повертайся до Львова».
Андріяна: А тобі пропонували залишитися, так?
Г.П.: Ні-ні. Мені не пропонували залишитися, але я зміг виїхати до Львова тільки на шостий день. До того я просто не міг виїхати – не давали. І вже коли я зібрався і наполіг, що мені ж треба їхати, бо мене чекають, то нас запросили на обід в одну сім’ю і мені запропонували залишитися ще на добу. Я залишився на добу. На другий день нас знову запросили на обід і мені там вручили український прапор.
Андріяна: У нас є той прапор.
Г.П.: Жінки вишили той прапор. Він зберігається. Я з ним так і приїхав у Львів. Він так і досі зберігається.
Нарешті я поїхав до Львова. Приїхав до Львова. Ішов маленький дощик. Я вийшов із вагона. На пероні під парасолькою стояв Михайло Горинь. Ми поїхали до Михайла Гориня. Пообідали. Потім повечеряли. Вже на другий день – я вже точно не пам’ятаю – підключився Богдан Горинь. А вони вже тоді дискусії вели з цими комсомольцями, такий дискусійний клуб був.
В.О.: Мітинги тоді вже були і дискусії.
Г.П.: Так, були мітинги. А то вони ще й дискусійний клуб організували. Наші люди – це Горинь, Славко Чорновіл та пані Калинцева (Ірина Калинець. – В.О.), всі вони разом. А там комсомол. І ото дискусії. Богдан від наших очолював. І Богдан Горинь каже: "Ходімо туди, до "Гайд-парку" (це площа біля університету називався тоді "Гайд-парк"), а спочатку в дискусійний клуб, бо там домовлено приміщення, де буде дискусія". Ми приходимо туди – зачинено, комсомольців нема. Тоді Богдан каже: "Ходімо в Гайд-парк і там проведемо мітинг».
Ми пішли туди, там зразу зібрався такий імпровізований мітинг, але душ 500 було. Там і мені дали слово. Я поділився враженнями від Естонії, бо я дійсно був під дуже сильними враженнями. Я й досі згадую ті часи як казку. Ось таким чином сталося моє звільнення.
Потім я отримую запрошення від киян, щоб приїхав – уже не пам’ятаю, на яке число липня – бо там мав відбутися пікет з вимогою звільнити тих, хто ще залишився на 35-й зоні. Я туди приїхав, і в день, коли мав бути пікет (24 липня 1988 року. – В.О.), ми з Євгеном Пронюком поїхали до його тещі, там поїли борщу українського.
В.О.: На Бауманську в Святошині?
Г.П.: Так. І звідти виходимо, чим там до нього їхати – автобусом, здається, вже не пам’ятаю...
В.О.: Там, здається, є тролейбус.
Г.П.: Здається, автобус. Ми вийшли з хати з Євгеном, ідемо на вулицю, дивимось – усі вулиці перекриті. На всіх вулицях стоять упоперек "волги". Я кажу: "Євгене, як ви думаєте, кого вони чекають?" Він каже: "Ходімо, подивимося зараз». Ми йдемо до автобуса, підходимо до зупинки, чую – хтось кричить мені зліва: "Григорію Андрійовичу, хвилиночку!" Я повернувся й дивлюся. Біжить до мене десь років сорока чоловік, у тенісці, бо це було тепло, літо. Він біжить до мене. Я стою, якось не збагнув, що це таке, чого він тут бігає. І раптом мої руки хтось крутить назад, якась секунда – і я в повітрі. Ще секунда – і я сиджу в воронку, а переді мною на ноги мені падає мій портфель, бо я з портфелем стояв. І тут же влітають ці хлопці-міліціонери. Це було так класично зроблено, що я розсміявся і сказав: "Хлопці, я хвалю вас за майстерність». Така майстерність – усе це протягом однієї миті було зроблено. Я посміявся над собою, бо я мусив був би здогадатися, що раз я бачу "волги", які перекрили дороги, і мене хтось кличе, то треба було думати, що це мене чекають. А я якось так ото...
Повезли. Везуть мене в цьому воронку, і мені чути...
В.О.: А з Пронюком що?
Г.П.: А Пронюк залишився там. Коли машина рушила, Пронюк кричить: "Мене візьміть!" Ну, хто його візьме? (Сміється). Він залишився. А мене повезли. Там сидить офіцер з радіотелефоном, і мені чути, як він каже, що ми їдемо такою-то вулицею. Йому кажуть: "Виходьте на Окружну!" Він: «Та чого на Окружну, ми через центр швиденько доскочимо». Йому: «Исполняйте приказ». Той офіцер вимикає телефон і каже до водія: "Вони що – збожеволіли? Навіщо нам таке коло давати, коли ми от через центр швиденько проскочимо? Але наказ є наказ – повертай на Окружну". Ну, поїхали кудись. Куди вони мене везуть, я абсолютно не збагну.
Привозять – якийсь "приемник-распределитель" міліцейський. Щось таке, міліцейська така установа. Заводять мене туди, починають шмонати. Забрали в мене документи, забрали гроші. Починається допит: "Хто ви такий?" – "Ви ж узяли мої документи, у вас є мій паспорт і довідка про звільнення». – "А ми зараз будемо перевіряти там, у Пермі, чи ви сиділи там». – "Так он же довідка є, довідка з печаткою». – "Та ні, то ви могли підробити печатку, ми будемо телефонувати". А воно вже по обіді в суботу, тобто там уже неробочий день, це всім зрозуміло.
Він телефонує в Перм. Там відповідають, що вихідний і нема нікого. Тоді мене саджають у камеру – чекати, мовляв, понеділка, коли там, у Пермі, прийдуть на роботу і вони дізнаються, чи я там сидів, чи ні. Я, звичайно, з самого початку оголосив голодівку і сиджу в камері.
На другий день мене беруть у воронок і везуть. Привозять до районного прокурора. А це була неділя. Два офіцери міліції, прокурор. Мене ці офіцери представили. Прокурор питає, що сталося. Я кажу: "Я не знаю, що сталося. Мене звільнили, ось документи у них. Я звільнений, і зараз їжджу до знайомих. У мене поки що нема квартири, я ще ніде не прописався. Зараз от приїхав до Києва – думаю, може, тут поселюсь. Тут у мене є знайомі. А вони мене схопили». Тобто я розповів так, як воно було. Прокурор мені каже: "Вийдіть у коридор». Я вийшов у коридор, і буквально через декілька хвилин виходять ці офіцери, беруть мене і кажуть: "Поїхали!" – "Куди?" – "На звільнення». – "А чому на звільнення?" – "Прокурор не дає санкції». Коли вони мені сказали, що прокурор не дає санкції, я зрозумів, що в Україні теж зрушилося, що режиму нема. Як це прокурор, районний прокурор не дає санкції на затримання такого страшного рецидивіста, особливо небезпечного державного злочинця?! Як це може бути?! А прокурор не дав санкції, і цим офіцерам нічого не лишається робити – мене треба звільнити. Вони повертають мені гроші – правда, відрахували 13 рублів на поїзд, бо вони вирішили, що мене треба відправити в Дніпропетровськ, що мені в Києві робити нічого. Це вони абсолютно без моєї згоди зробили. І так вони мене відвезли в Дніпропетровськ.
В.О.: Що, на вокзал відвезли, посадили в поїзд чи як?
Г.П.: Посадили в поїзд. Дві особи сиділи зі мною в купе до самого Дніпропетровська, поки я вийшов на перон.
А з чого виник цей арешт? Справа в тому, що напередодні, коли я був у Києві, до Києва приїхала дружина Івана Сокульського.
В.О.: Пані Орися.
Г.П.: Так, і ми ходили з Орисею по місту десь години три. Я їй усе розповідав, бо ми з Іваном ішли по одній справі і сиділи з Іваном. Все це я знав. Ми з нею йшли десь понад берегом Дніпра (на Лівобережжі. – В.О.), там така тумба бетонна, ми так присіли впівоберта одне до одного, бо вона така кругла. Сидимо, розмовляємо. Чую голос у мене за спиною: "Григорій Андрійович, добрий день!" Я повертаюся – полковник Гончар у цивільному. Я кажу: "А в чому справа, полковнику?" Орися теж повернулася: "Хто це, пане Григорію?" Я кажу: "Це полковник Гончар». І стоїть ще один у цивільному.
Андріяна: Полковник КГБ. (Гончар курував українських політв`язнів у таборах, приїздив з Києва у Мордовію і на Урал, викликав на бесіди, щодо кожного давав вказівки адміністрації. – В.О.).
Г.П.: Так, і стоїть іще один у цивільному, невідомий мені. Цей Гончар каже: "Поїхали до нас, у нашу установу». – "Ви маєте на увазі КГБ?" – "Так». – "Ну, ви ж знаєте, що я без наручників і автомата не ходжу в КГБ». А той молодий, другий, отак стоїть. Я питаю в Гончара: "Хто цей товариш". А той каже: "Я – капітан КГБ з Дніпропетровська". Зрозуміло, що він приїхав по мене сюди. І в нас, слово за слово, з Гончаром виходить на конфлікт, бо Гончар починає до мене заявляти претензії, що я після звільнення поїхав у Тарту. Я його питаю: "А яка ваша справа? Ви знаєте, що Президія Верховного Совєта СССР мене помилувала, чи не знаєте? Я звільнений. Я є вільна людина. Чому я вам маю розповідати, чого я їздив у Тарту?"
Ото в нас вийшов такий конфлікт, без малого не дійшло до бійки, без малого. Мою руку схопила Орися. А Гончара відштовхнув цей капітан і став між нами. Дійшло до такого. Конфлікт закінчився тим, що Гончар пішов. А ми з Орисею ото повернулися до Олеся Шевченка. А на другий день мене вже схопили і ото вислали з Києва.
А був ще один цікавий епізод при звільненні. Це в Москві, коли ми з Мартом були там. Ми ж туди в неділю приїхали, переночували. На другий день ми з Мартом пішли в Верховний Суд, щоб з’ясувати, на якій підставі Президія Верховної Ради СССР нас помилувала, бо ніхто з наших родичів «помиловку» не писав, ми не дозволяли і самі ми не писали.
Андріяна: Так вони вас пропустили у Верховний суд?
Г.П.: Ми прийшли у приймальну Верховного Суду. Запитали, як там дізнатися. А нам кажуть: "Ви знаєте, ми в ці справи не втручаємося. Це Генеральна Прокуратура". Ми пішли з Мартом у Генеральну Прокуратуру. Дотелефонувалися. Вийшов прокурор з відділу нагляду за нашою категорією, і на наші питання він відповів так: "Президія Верховної Ради помилувала всіх вас на підставі клопотання Генерального Прокурора". Але чому це Генеральний Прокурор клопотав за нас? Той пан не став довго розмовляти, каже: "Хлопці, та через три роки тут усе зміниться – ради Бога, все це відпаде, заспокойтесь і йдіть. Ніхто вас саджати не буде, ви нікому більше не потрібні". (Сміються). То ми й пішли з Генеральної Прокуратури. А в Україні ото так сталося з тим полковником Гончаром.
Я приїхав у Дніпропетровськ. Виходжу з вокзалу. Я слабенько знаю Дніпропетровськ, забув, що міськрада недалеко від вокзалу. Я вийшов на перон. Думаю, візьму таксі. Глянув – стоїть тільки одне таксі. Весь перон чистий, тільки одне таксі. Я в темних окулярах, так пристойно одягнутий, з портфелем у руці, підходжу до того пана і кажу: "До міськради можна?". Він каже: "Сідайте". Я сів. Ідемо, не розмовляємо. Раптом він мене питає: "Ви що, приїхали Бойка знімать?" А Бойко був перший секретар обкому партії.
Андріяна: Ну, ти ж мав вигляд!
Г.П.: Я йому відповідаю в тому ж дусі, як він мене запитав: "Та ні, – кажу, – руки не доходять до Бойка. Нам би зараз Щербицького усунути". Він мене довозить до мерії. Я виходжу. Іду по мерії, прямую в кабінет голови. Секретарка сидить, мене не зупиняє. Двері в кабінет відчинені. Я заходжу. Сидить пан голова – здається, пан Пустовойтенко, щось мені так згадується, – і ще два пани біля нього стоять. Дивляться на мене. Я зайшов. Представляюсь. Показую довідку про звільнення. Той голова каже: "Що ви від нас хочете? " Я кажу: "Квартиру". Він каже: "У нас нема зараз квартири, щоб вам дати, але якщо ви знайдете квартиру, ми вас зараз же пропишемо – проблем нема". Я повернувся, вийшов. А мені треба відкріпитися з Дніпропетровська, бо ми з Михайлом Горинем домовилися, що він мене поселить у Ходорові у його мами. Але щоб переселитися, треба взяти відкріплення від Дніпропетровська, бо я офіційно направлений у Дніпропетровськ. Я з міськради йду в міліцію і прошу згоди на те, щоб поселитися в готелі "Україна". Майор міліції тут же телефонує в готель "Україна", бо я заходив – місць немає. Майор зателефонував у готель «Україна», ті сказали прийти. Я прийшов – місце тут же знайшлось.
На другий день я поїхав до прокурора обласної прокуратури, який був куратором над нашим слідством. Він мене впізнав, так привітно поговорили. Він мене розпитав: "Як там Іван Григорович Сокульський почувається?" Бо клопоту було з Іваном Сокульським, він досить активно поводився під час арешту і в суді. Так що нас запам’ятали. Я йому виклав свою проблему, що мені треба відкріпитися. Він мені прямо сказав: "Це тільки з санкції КГБ". Я попросив його, щоб він якось допоміг мені. Він зателефонував у Дніпропетровське КГБ і сказав мені: "Підходьте на другу годину, вас там чекатимуть, там скажете, зателефонуєте – вийде до вас підполковник такий-то". Я поїхав на другу годину. Вийшов у цивільному. Представився – підполковник, заступник голови обласного КГБ. Я і йому виклав своє прохання – відкріпити мене, дати мені можливість виїхати з Дніпропетровська. Він почав мене вмовляти, щоб я цього не робив. І почав мене запевняти, що в Дніпропетровську вже демократія, вже нема тієї тоталітарії, вже все гарно. І що вони мені допоможуть: пропишуть у будь-яку квартиру, якщо я знайду, і допоможуть влаштуватися на роботу. Я його запитав одне: "Скажіть, будь ласка, Хрипков де зараз?" Він каже: "У нас служить". Я кажу: "Як ви гадаєте, що станеться, якщо я Хрипкова зустріну на вулиці? Ви впевнені, що я його не вб’ю?" Він подумав і каже: "Знаєте що, приходьте завтра на другу годину сюди, я вам дам відповідь".
В.О.: А хто це такий Хрипков?
Г.П.: Він був капітан КГБ, Хрипков, який вів слідство у мене. Мене безпосередньо допитував. Івана допитував підполковник Шконда, а мене допитував Хрипков. Власне, мою справу сфальсифікував Хрипков. Вони разом зі Шкондою це робили. Вже після проголошення незалежності Спілка офіцерів у Дніпропетровську встановила, що капітан Хрипков на той час, після проголошення незалежності, став полковником КГБ і залишився там служити.
Я на другий день прийшов знову ж туди, в КГБ. Вийшов той самий чоловік, підполковник, як він представлявся, бо він у цивільному був. Він сказав, що дана згода на те, щоб дати мені відкріплення. І сказав: "Ви йдіть у той райвідділ, до того майора, він вам поставить печатку". Я приходжу в райвідділ міліції до того майора. Він каже: "Мені треба знати адресу, куди ви поїдете". А я не знав адреси мами Михайла Гориня. Ми домовилися, що я сьогодні стелефонуюся зі Львовом, дізнаюся і на другий день прийду скажу.
Увечері я йду на переговорний пункт. У Михайла телефона не було, але в Богдана був. Я телефоную. Богдан піднімає трубку. Я починаю: "Богдане скажіть, будь ласка, адресу Вашої мами". Богдан говорить: "Ходорів, вулиця…» – і зв`язок обривається. Я переходжу на другий автомат, набираю, Богдан починає говорити, називає вулицю – зв’язок обривається. Особливо довго я не міг зрозуміти, який район. Він говорить "Жидачівський район", а я думаю, чи він не плутає щось?
Андріяна: Жидачівський. Є, є такий.
Г.П.: Отаке, значить. Я обійшов 20 кабін, поки збагнув. Богдан уже намагається, в свою чергу, пристосуватися – як тільки я піднімаю трубку, він кричить: «Ходорів, вулиця така-то, номер такий-то!». Нарешті в 20-й кабіні я остаточно дізнався номер будинку. На другий день я пішов, мені тут же дали відкріплення. Я поїхав до Львова.
Ну, Львів, але львів’янином я ще не став – ще була ціла епопея. Я ж поїхав у Ходорів. Михайло мене привіз. Пані Стефанія дала згоду, щоб я там мешкав, відвела мені кімнату. Все як належиться. Гарний такий дім, гарне місце. Я починаю прописуватись. Спочатку справа йде. На четвертий день чи, може, на п’ятий, пані Стефанія зайшла і сказала, що приїхала якась міліцейська машина. Поки я вийшов, міліція вже була в хаті. Вони запропонували мені поїхати з ними – там є відділок. Не районний, а якийсь там міський, ходорівський. Там дільниця якась чи що.
Ми приїжджаємо туди. Мене заводять у кабінет. Сидить капітан міліції, як він сказав, начальник райвідділу, і навпроти нього, так через стіл далі, сидить якийсь у цивільному. Капітан мені каже, що він не може мене прописати, бо Жидачівський район є закритою зоною. А я йому кажу, що це є неправда. Я наполягаю, щоб мене прописали. Ми так спокійно з капітаном розмовляємо. Він посилається на якісь там нормативи. Я теж. Раптом той, у цивільному, каже мені: "Тобі сказали, що ти тут жити не будеш!" Я повертаюся і питаю: "Я перепрошую, ви хто такий?" – "Що, я тобі ще буду говорити, хто я такий?" Я повертаюсь до капітана і кажу: "Пане капітане, я прошу: того хулігана виведіть звідси". Капітан зразу мене виштовхує з кабінету. Я вийшов з кабінету. А ті офіцери, які мене привезли, в коридорі чекають. За якийсь час їм той капітан щось сказав. Вони мене знову везуть до пані Стефанії. Я забираю речі і вони мене везуть у Львів. Я запитав: "А хто був той у цивільному?" Офіцери кажуть: "Ну як ви так могли напасти – він же полковник!" Я не пам’ятаю зараз прізвища, але то був перший заступник начальника УВД області. Я кажу: "Ну то хай він надіне полковничі погони, чи що – я звідки знаю, хто він такий? Як він зі мною розмовляє – так і я з ним розмовляю".
Приїхали ми автобусом до Львова. Вийшли з автобуса. І ці ж два офіцери кажуть: "Поїхали ж тепер з нами до цього ж полковника". Я кажу: "Так а чого ви мене вивезли з Ходорова? І чого я маю їхати до полковника?" – "А він нам сказав, що хоче з вами поговорити". Я кажу: "Так я не хочу з ним говорити. Ми про все поговорили". Ті офіцери теж не знають, що зі мною робити. Застосовувати силу – на якій підставі? Вони так ото переминаються. Я кажу: "Хлопці, дякую вам за супровід. Усе, їдьте додому. Я вас відпускаю. Мені ви більше не потрібні».
Я знову поїхав до Михайла. Але після того я змушений був переховуватись. Більше 7 днів на одному місці я змушений був не мешкати. Так виникла безпосередня загроза арешту, і мене могли судити за порушення паспортного режиму. Прописки фактично ніде не було.
Так минув рік. Дружина воювала за мене, добивалася. І через рік, – так? – у червні 1989 року нарешті звідкись була дана санкція прописати мене. А цілий рік я отак і жив.
В.О.: Ви сказали про дружину – а ви зуміли без прописки оформити шлюб, чи як?
Г.П.: Так.
В.О.: А як це вам вдалося?
Г.П.: А так. У мене паспорт був. Паспорт же є? Це 1988 рік. Тоді вже паспорти видавали на руки при звільненні.
Андріяна: Пригадуєш, скільки ми ходили до того начальника паспортного столу?
Г.П.: Так, ми багато разів ходили.
Андріяна: А знаєте, пане Василю, приходять і забирають його, потримають там і кажуть: "Ви не маєте права тут жити".
Г.П.: Знаєте, з цим тоталітарним чи то репресивним режимом, точніше, радянським, ще й досі не покінчено. Ще не покінчено, хоч поступово, поступово він відходить. Наприклад, нагляд міліції наді мною. Бо я був звільнений і поставлений під цей нагляд. Я не знаю хто давав санкцію, бо я не бачив ні постанови про нагляд – це ж має бути постанова, я ж маю бути ознайомлений з нею, прокурор має підписати постанову, як це належить за законом.
В.О.: І нагляд встановлюється за місцем прописки.
Г.П.: Так. Я вже тут був прописаний, я тут жив, і в мене був нагляд. Щотижня до мене приходила міліція, перевіряла, чи я вдома, чи я тут живу, чи я о 6 годині вечора вдома вже. І це тривало до другої половини 1992 року.
В.О.: Дев’яносто другого?!
Г.П.: 1992 року. Тільки після того, як мене реабілітували, прийшов цей капітан міліції, такий усміхнений, бо я бачив, що йому теж неприємно ходити, причому вони ж розуміють, що це вже виходить просто дурня.
Андріяна: У дев’яносто другому? Ні, не в дев’яносто другому...
Г.П.: В дев’яносто другому, після реабілітації він прийшов сюди і сказав: "Григорію Андрійовичу, ми нарешті зняли вас зі свого обліку. Нагляд скасовано після вашої реабілітації.
Андріяна: А то вони просто зняли з обліку, але вони вже не приходили, так?
Г.П.: Приходили.
Андріяна: Не так часто.
Г.П.: Щотижня він приходив.
Андріяна: Він вибачався інколи, не без того. Вони вже вибачалися.
Г.П.: Так, вони вибачалися. Я бачив, що їм це неприємно. Вони ж розуміють, що воно вже недоречно. А той репресивний режим, який був встановлений ще за радянської влади, – він отак от повільно-повільно відходить, але він існує ще й досі. Він існує ще й досі. Наприклад, коли мені було сказано, що КГБ, тобто вже СБУ, припинило роботу проти мене, – це один із агентів мені сказав, – то це був грудень 1992 року. Грудень 1992 року! Був один агент, який на КГБ працював, але проти мене. Молодий чоловік. Він, звичайно, цього не говорив, хоч я здогадувався, – воно було настільки прозоро, що я здогадувався. А в грудні 1992 року я був на вокзалі в Києві, і той молодий чоловік супроводжував мене. Коли ми прийшли на вокзал, він спитав мене: "Пане Григорію, ви не знаєте, що таке "Східний Хрест"?" – "Ні, я не знаю. А що таке?" – "Це якась організація. Я був сьогодні в КГБ, і мене кидають у ту організацію, в "Східний Хрест". Я ще їх запитав: а як же пан Григорій?" А вони мені кажуть: "А пан Григорій нам уже не страшний". Ось таким чином я в грудні 1992 року дізнався, що пан Марчук і вся його команда вже мене вважала не страшним. Щоправда, я вже справді був не страшний, хоч офіційно мені інвалідність була встановлена дещо пізніше. Але фізично вже дійсно мене боятись не треба було. Ось так.
В.О.: Дуже цікава ваша історія.
Г.П.: Ви знаєте, пане Василю, якщо будь-кого з наших взяти, то історія, думаю, не менш цікава. Можливо, є нюанси, це безумовно.
ЗАМАХ НА ЖИТТЯ
Я в листопаді 1988 року був дуже виснажений. Я не міг на одному місці сидіти, бо весь час висіла загроза арешту за порушення паспортного режиму, що мене ображало, розумієте. І тут дружина вирішила мене захистити. Вона домовилась мені путівку в санаторій взяти. І ми пішли на обстеження. Під час обстеження кардіограма показала, що в мене передінфарктний стан. У той же вечір я був госпіталізований, поміщений в реанімацію швидкої допомоги. Стан був передінфарктний, але не загрозливий. Я незабаром поправився і вийшов звідти.
Але хвороби в мене й раніше були. Я в тюрмі захворів судинами, і ця хвороба прогресувала. Мені порадили щось робити з судинами в ногах, бо тривав небезпечний розвиток. Я лягаю в судинну хірургію. Лікарі мене обстежили і погоджуються, що дійсно аорту треба оперувати. І мені треба пройти одну процедуру – рентгеноскопію. Процедура полягає в тому, що в аорту голкою через спину вводять радіоконтрастну речовину. Вона розходиться по крові, тебе потім кладуть під рентгенівський апарат і на знімку чітко видні місця перекриття судини. Вся ця процедура триває хвилин 15. Така неприємна процедура, неприємна. Але я нічого не боюся. Її нормально можна перетерпіти – без наркозу, без нічого. Ну, трошки неприємно. А коли знімуть рентґен, треба весь час протягом двох годин пити воду, щоб цю радіоконтрастну речовину вигнати з організму. Ось така процедура. Андріяна приносить мені 6 пляшок мінеральної води, і мене беруть на цю процедуру. Роблять укол у камері. Мабуть, наркотик якийсь, щоб я не дуже відчував. Кладуть мене на цей візок.
Андріяна: Не в камері – в палаті.
Г.П.: В палаті. Кладуть на візок – і до рентгенівського кабінету. І я спостерігаю цікаві моменти. Мене довезли до цього рентгенівського кабінету. Пропонують мені зійти в коридорі, сісти на стілець біля дверей рентгенівського кабінету. Я сів. Але під дією того, що мені ввели, мабуть, наркотика, я так думаю, бо стан якийсь такий...
Андріяна: Заспокійливий.
Г.П.: Заспокійливий. Я так сиджу. Дивлюся – двері відчиняються. Няня викидає клубок скривавлених простирадл. Кидає на підлогу в двох метрах від мене. Я придивляюсь. У мене мозок ще трошки працює, думаю: "Психологічна підготовка, психологічна підготовка". І чую розмову в рентгенівському кабінеті. Два чоловіки. Один питає: "Кого привезли?" Другий каже: "Приходька». Той перший каже: "А, це той самий Приходько? Ну, давайте його сюди". Мене завозять в рентгенівський кабінет. То велике таке приміщення, бо там величезний апарат. Там лежиш на столі під апаратом. І він мені починає проколювати спину, щоб ввести цю радіоконтрастну речовину. Щось я чую один прокол, другий, третій... Я потім збився з рахунку. Згодом дружина нарахувала на спині 26 проколів. Я бачу, що час затягується. 15 хвилин давно минули. Вже майже година минає. Я кажу: "Пане лікарю, ну не виходить – може, відкладемо на наступний раз?" Він мені так зло відповідає: "Ми знаємо, що робимо". І після цих слів, десь, може, через хвилину, я відчув, як я слабішаю, дуже швидко я слабію, в мене руки обвисли. Я, напружуючи волю, встиг крикнути останнє: "Я забороняю вам, лікарю!" І все – я відключився.
Коли прийшов до тями, чую мене кудись колють: сюди, сюди, сюди, один за одним укол, укол, укол мені. Я ще не можу розплющити очі, а мозок почав трохи працювати, слух трохи повертається. Я чую чоловічий бас біля мене: "Що сталося?" Інший чоловік відповідає: "Я не знаю. 5 хвилин тому різко упав кров’яний тиск". Я відкриваю очі – я ожив, мене вивели з того стану. Завозять мене в палату, кладуть.
Моя дружина пішла у якихось справах, а я ж п’ю воду. Випив ці 6 пляшок води. Мені не легшає. Прийшла дружина, глянула – а я зелений. Вона здіймає шум. Там щось лікарів нема, туди-сюди. Вона ночує зі мною в палаті, вона возить мене на візку. А посередині ночі мені вже не вистачає дихання. Я починаю задихатися. Мене поміщують у кисневу палату, живлять мене киснем. О 7-й годині ранку закінчується кисень. Моя дружина і сестра, яка там чергувала, підіймають паніку, шум, скандал. З’їжджаються лікарі. Маса лікарів. Якийсь консиліум. Ввозять у кисневу палату – чи то може операційна палата була, я не знаю – ввозять рентгенівський апарат, щоб мене просвітити. Рентгенівський апарат не працює. Мені намацують щось на спині і проколюють. Проколюють – і я починаю дихати. Мене трошки відпускає. Потім дивлюся – набрали повний трилітровий слоїк рідини. Виявилася – лімфа. Мені прокололи лімфовий прохід.
Я лежав у реанімації. Потім реанімація від мене відмовилася. Власне, там уже ніхто не сподівався, що я виживу. Щиро кажучи, я теж не сподівався, що виживу. Вірила, що я виживу, тільки моя дружина – єдина, яка змушена була вірити... Мене вивезли з реанімації, палата відмовляється мене брати, мене ніхто не хоче брати. Я нікому не потрібний.
Андріяна: Ні, потім таки взяли назад у ту судинну палату.
Г.П.: Андріяна: Ні, потім таки взяли назад у ту судинну палату. Г.П.: І ось тут моя дружина кинулась по знайомих, по лікарях. Дивлюсь, в палату рішуче входить лікарка тублікарні Ярослава Мельничук-Полюга. Я не знаю, чому і як вона з’явилась в судинній хірургії. Ярослава грізним тоном дає якісь вказівки. Їй приносять історію хвороби, в чомусь оправдуються. Вона наказує перенести мене в карету швидкої допомоги. Сідає біля мене, і машина з тривожним сигналом помчала по місту.Привезли в тублікарню, і там мене лікують. Я там виживаю. Я почав рухатися, став сам ходити. Але що цікаво? Цікаво те, що коли я лежав у реанімації, дружина поцікавилаcя в лікаря, який робив мені рентґен, а який мені харч давати. Він їй сказав: "Побільше жирного". І вона мені побільше жирного носить. Коли мене привезли в туберкульозну лікарню, то лікар заборонив мені будь-що їсти і пити. Він установив мені суху голодівку. І тут дружина моя поцікавилася: "Що ж таке?" Лікар пояснює: "У цій ситуації, щоби врятувати, треба дати, щоб затягнувся оцей лімфатичний прохід. Для цього навіть води не можна, нічого – суха голодівка. Затягне лімфовий прохід – тоді можна буде тільки строго нежирне, тільки нежирне, не дай Боже жирне». І вони мене рятують. Мені ще раз проколюють легені. Вмикають моторчик, насос працює постійно. Вони з мене викачали 9 літрів лімфи. Врятували. Рятувати допомагали: моя дружина, яка щоночі сиділа біля мене, і дві лікарки тублікарні: Ярослава Мельничук-Полюга і Стефанія Гича – вони щодня поперемінно пильнували мене. Андріяна: Врятували, але злий намір у КГБ лишився.Вставка Г. Приходька. Ярослава Мельничук-Полюга згадує ту подію: „Одного разу під час роботи пролунав телефонний дзвінок. Зі слізьми на очах подзвонила пані Андріяна, дружина Григорія Приходька, що він у дуже важкому стані, потрібна негайна допомога. На моє прохання завідувач хірургічного відділення Адам Юліанович Клецан погодився перевести його в нашу лікарню, що і я зробила. Завдяки Адамові Юліановичу життя пана Приходька було врятоване. Під час його перебування в стаціонарі завідувач відділу під великим секретом повідомив, що за вказівкою КГБ він змушений був покласти здорового кагебіста поруч із ліжком хворого. Попередив, щоб були обережними оскільки пана Приходька провідували колишні політв’язні...” (Ярослава Мельничук-Полюга. Репресована молодість. – Львів: Львівська міська громадська організація „Союз українок”. Видання друге. – 2006 рік. – стор.115, 116). Г.П.: Врятували. Андріяна: Врятували, щоб убити.
Г.П.: Так. Коли . Коли я сам почав ходити, одна особа з лікарського складу прийшла і сказала: "Пане Григорію, щось робіть! Є наказ КГБ встановити вам онкологічний діагноз і перевести вас в онкологічну лікарню".
Андріяна: Ні, почекай, це вже вкінці.
Г.П.: Так, це вже вкінці. Я вже ходив, я же говорив.
Андріяна: Так чекай, а я, коли тебе мали виписати… Лікуючий лікар, молодий лікар вже має виписувати його. А я підійшла поцікавитися, як і що. Він каже: "Я повинен вам повідомити, що у вашого чоловіка, – і так, знаєте, схилив голову, – безнадійний стан".
Г.П.: Цього я не знав.
Андріяна: Онкологічний діагноз. А я, знаєте що, пане Василю, кажу? В мене завжди такий агресивний був настрій, войовничий, і якась надія, якась така впертість. Я кажу: "Я вам не вірю". Не то щоби впасти в розпач. Я Григорію нічого не кажу. А він уже мав того дня виписуватися. Я прибігла з роботи спитатися, як чоловік. Йому нічого не кажу. Пішла на роботу. Він сам виписався. Приїхав якраз перед Новим роком, у кінці року. І я йому нічого не сказала за два роки. За допомогою Василя Барладяну, який приїздив сюди, ми після Нового року...
Г.П.: Він травника підключив, в Одесі знайшов.
Андріяна: Так. Травник жив тут два тижні. Давав йому трави. У нас ще до сих пір такі трави є. А Григорій: "Що тут за чоловік живе в нас?" Я кажу: "Він же їде в Карпати, то травник". Він йому нав’язує таку спеціальну дієту, сам готує два тижні. Але ж я чоловікові не могла нічого сказати, і щоб Василь не розповів правду. Я під страхом онкологічного діагнозу, що вони йому таку виписку зробили. До сих пір у нас та виписка є.
Г.П.: Те, що мені записали онкологічний діагноз, це я дізнався тільки через шість років. Андріяна не показувала мені виписку, і я цього не знав. Коли вона показала, то я розсміявся і сказав, щоб ти мені вже й не показувала.
Андріяна: Чекай. Але ж ти мені не сказав, що КГБ тобі сказало, що в тебе такий діагноз.
Г.П.: Так.
Андріяна: А він мені сказав так: "Ось із тим ми його виписуємо, і ви йдіть туди, у специфічну лікарню". Це в нас так онкологічну лікарню називають.
Г.П.: Вони мені записали це в виписці, але, звичайно, в онкологічну лікарню ніхто мені не радив іти. Мені особисто ніхто з цих лікарів не радив. Коли я виписався, то мені оцей завідувач відділенням і лікар, яка мене лікувала, наказали щомісяця приходити до них на аналізи: рентген, все таке. І я ходив на аналізи, два місяці це тривало. Коли вони брали ці аналізи, то я бачив, що вони занепокоєні: і пані Ярослава, і пані Стефанія, ці лікарі. Коли я востаннє до них приїхав...
Андріяна: Коли цей рентген робили.
Г.П.: Рентген, так. Коли мені зробили рентген, цей завідувач повів мене до начальника поліклініки. Завів до нього в кабінет і показує йому рентгенознімок. Цей взяв на світло. Дивиться, а там же моє прізвище написано. Подивився знімок. Подивився на мене і каже: "Це що, той самий Приходько?" Цей каже: "Так". І цей начальник поліклініки каже: "Ну, тоді є Бог на небі, раз він живий". Після того ми спустилися нижче і зайшли до нього, стали розмовляти на цю саму тему. Кажу: "Я вам дякую, дякую що ви мене врятували". Кажу, що мені зрозуміло, що відбулося, бо мені погрози і залякування від КГБ були вже й без того. Я питаю: "Що ви мені порадите робити?" Він мені сказав так: "Я вас прошу про одне – не піднімайте шуму. Ви розумієте – ми вас врятували – не зліть їх, бо нам доведеться поплатитися за це. А ви нічого не доведете. Для нас тут усе зрозуміло і прозоро – це є замах на вбивство. Суд може знайти, що за всю історію людства колись стався такий випадок».
Андріяна: Це прокололи, це така малесенька судина, що продукує лімфу. Вона знаходиться під хребтом. То лімфосудина. Вона має специфічну медичну назву. Щоб у неї потрапити голкою – таке взагалі рідко буває в медичній практиці.
Г.П.: Так я й кажу, що на спині в мене було 26 проколів.
Андріяна: Але, пане Василю, ви розумієте, пан Приходько досить специфічний чоловік. Коли йому призначали інвалідність і робили рентген хребта, то в нього, виявилось, одного хребця немає і одного – як то називається?
Г.П.: Диску.
Андріяна: Диску немає, він розчинився. По-друге, в нього є викривлення хребта. Можливо, тут дійсно якийсь фатальний збіг обставин. Тут, можливо, навіть нема кого звинувачувати. Тепер стосовно того онкологічного діагнозу – хто знає як. Можливо, дійсно цей травник допоміг. Можливо, дійсно це була якась помилка, що все таки ти залишився жити.
Г.П.: Я тут тлумачу однозначно – нічого онкологічного в мене не було. Так, травма була важка – все-таки 9 літрів лімфи відкачали. Звичайно, травма була. Що була травма, показував не тільки рентген – мені й кров міряли на еритроцити, чи як вони називаються. Щось там вище норми. Це непокоїло, бо воно свідчить про наявність запального процесу в організмі. А воно заживало, це звичайно. Тому сумнівів у мене нема. До того треба додати, що в того лікаря, який мене проколов, досвіду 15 років. І за 15 років жодного такого випадку в нього не було.
Андріяна: Так. Говорили так.
Г.П.: Там теж могли приходити з викривленими ребрами. Хай і викривлений, але в мене ж проколи були з обох боків спини.
Андріяна: Він так настирливо шукав...
Г.П.: 26 проколів з обох сторін від хребта.
Андріяна: Так він вижив і живе.
Г.П.: Я, звичайно, не розумів тривоги дружини. Я бачив, як і Василь Барладяну, який сюди приїжджав, усе цікавився, і цей травник... Правда, мені тоді вже все це набридло, хай мені вибачать, але, знаєте, до дрібниць доходило – що мені можна, що не можна їсти, що пити, коли і в яку хвилину. Мене це дратувало, бо я не розумів, чого. Потім уже, коли ці 6 років минули і дружина показала мені виписку з лікарні і коли я прочитав, то зрозумів, чому все було законспіроване.
Ну, добре. Пора й відпочивати. Вже 12-а.
В.О.: Так, пора.
Г.П.: А то можна до безконечності говорити. Я вам перед цим сказав, що не люблю розповідати.
В.О.: А тут такий цікавий детектив вийшов.
Це був Григорій Приходько. У розмові брала участь його дружина Андріяна.
21 січня розмова продовжилась.
РУХ ОПОРУ
Г.П.: Якщо ми говоримо про оцінку тих людей, скажемо умовно, з "руху опору", то ми тим окреслимо декілька сот людей, можливо, тисяч, які не збройним шляхом чинили опір. Інколи можна почути таке питання: "Ви свідомо чинили опір?" То я хочу сказати, що це не точне формулювання питання. Що значить "свідомо" чи "несвідомо"? Звичайно, те, що ми робили, ми очевидно робили свідомо, але що ми таке робили? Що ми робили таке особливе, таке геройське? Ми що – кидалися на доти чи ще щось? Ні! Ми просто поводили себе нор-маль-но. Я вважаю, що ми просто поводилися нормально, адекватно. Тобто я вважаю, що коли людину щось обурює і вона обурюється – вона поводить себе нормально. Ненормально, коли її щось обурює, а вона робить вигляд, що вона посміхається, – це ненормально, це вже є неправда. Людина, яка обурюється, коли її щось обурює – ця людина поводиться нормально. Отак і ми себе нормально вели – ні більше, ні менше. Коли людина говорить, що їй щось не подобається, так це є нормально. Але влада відчувала в цьому небезпеку.
Андріяна: Добре, почекай. Тепер Ви осуджуєте тих, котрі вас карали. Може, я неточно висловлюсь, але тоді ви знали, що вас за це будуть карати.
Г.П.: Звичайно. Я ставлю запитання: за що карали?
Андріяна: І якою мірою – так?
Г.П.: Так, і якою мірою. Наприклад, мене звинувачують, що ось Приходько сказав, що колективізація мала трагічні наслідки. Це в мене в вироку написано. То я кажу: "Пардон. Це не є ніяка дія. Я сказав, я так думаю. Ви можете зі мною дискутувати – справа інша. Але чому ви трактуєте, що це злочин?" Звичайно, це мене обурює, і, звичайно, я цьому протистою. Є інше. Якщо я, скажімо, створюю якусь організацію з метою повалення цієї влади, а мене хапають і катують – ну, то є справа інша. Це означає, що я в боротьбі. Якщо я у боротьбі, то треба визнати, що противник теж не хоче втрачати владу, правда? Бо якщо я, скажімо, візьму владу, то мій противник думає, що ж я з ним зроблю? Ну, певно, що посаджу в тюрму, – що ж я з ним зроблю? То це є інша річ. Але що в нас є так званий рух опору? Ці кількасот осіб, можливо, тисяча осіб – це після збройної боротьби? Збройна боротьба – то є особлива сторінка нашої історії. Бо це політичний, збройний виступ народу. А є більш спокійний, культурницький, релігійний, там робітничий, технократичний рух – різна назва.
Андріяна: Почекай. А як же тоді вас можна вважати незалежниками? Адже ви просто хотіли вдосконалити існуюче суспільство? Чи ви тоді були незалежниками, і влада вас за це належно карала?
Г.П.: Ні. Я, наприклад, пишу, що українська нація виникла на оцій території, тут вона і повинна мати свою державу, щоб їй жити, і я пропагую цю ідею – то це не є злочин. Це не є злочин. Чому? Тому що нація має це історичне право, воно закріплене в ООН, – народ має право на свою державу. Який тут злочин? Тут злочину нема! Я владі не погрожую, я не кажу, що буду її валити, цю радянську владу. Між іншим, ці дисиденти, і вся ця когорта людей, яка валила СССР в останній раз, вона, між іншим, не усувала комуністів від влади. Вони їх не усували від влади – вони відривали Україну від Росії – ось чого вони домагалися. І коли влада тлумачила дії цих людей як антирадянську агітацію і пропаганду, то влада робила злочин – насправді такого не було. Не говорили ці люди, що давайте геть повалимо радянську владу, – ні, говорили: давайте відірвемо Україну від СССР.
В.О.: Чи владу рад замінимо якоюсь іншою. Монархією, наприклад.
Г.П.: Так. Не було такого. Навпаки говорили: та хай буде радянська влада, хай правлять комуністи, ради Бога, але Україна має стати незалежною. Я вважаю, що це є нормальна поведінка. Ненормальна поведінка була б, якби я, націоналіст і державник, який хоче українську державу, виступив і сказав: давайте повалимо радянську владу і відновимо царат – оце була б уже неправильна, ненормальна поведінка. Чому – та тому, що мені потрібна українська держава, а який там режим у Москві, царат чи комуністи – то їхня справа, який хочуть, хай той і ставлять, розумієте?
Якщо ми розглядаємо оцей аспект, то поведінка цих людей просто нормальна. В іншому суспільстві, скажімо, у Франції, – чи Василь Стус, чи Василь Овсієнко, чи Євген Сверстюк, чи Григорій Приходько, чи Михайло Горинь, будь-хто – це були б нормальні громадяни, які один би вірші писав, другий би статті писав, третій би телевізори ремонтував, чи ще щось – не більше й не менше. Не були б вони ні героями і не були б вони і злочинцями – вони б просто були б нормальними громадянами. Але саме тому, що ми жили в ненормальному суспільстві, де було якесь психологічне збочення режиму, то маса людей ставала героями. Чому? Тому що вони поводилися нормально. А влада цього боялася. Вона починала їх катувати. А коли катувати, то людина, яка витримувала катування, об’єктивно ставала героєм. Так, бо вона витримала катування. Але я наголошую, що це є наслідок застосування неадекватних заходів. Це неадекватна реакція влади – що вона кидає нас у тюрми, по карцерах і так далі. Тут, звичайно, вже захищаєш не стільки свої переконання, скільки захищаєш свою честь. Бо тебе починає обурювати: "Ви хто такі? Я вам що – якась власність чи що, чого ви мене арештовуєте, хапаєте? Я що – комусь нашкодив чи що? Ну так, я сказав, що Україна повинна бути незалежною – ну й що? Вона буде незалежною!"
У мене була цікава розмова. Це коли перший раз я був арештований, приїхав з Москви один і був присутній на допиті. Щось я там написав таке, чим він обурився: "Проти кого ви йдете? Та наша влада стоятиме ще 137 років!". Я йому відповідаю (ну, він російською говорить): "Не позволим! Не позволим!" Мені це не записали в протокол, бо вони це серйозно не сприйняли, то все як жарт. І він мені каже: "Чого ви домагаєтесь? От я хочу знати. Ми за вами стежили – за грішми ви не ганяєтеся, на кар’єру ви не кидаєтеся. Чого ви домагаєтеся в житті?" Тобто чого я домагаюсь? Я не каюсь, не визнаю себе винуватим – значить, я чогось домагаюсь. То я йому сказав, що мрію побувати на двох похоронах: перший – похорони імперії, другий – похорон соціалізму. Це було сказано мною ще на початку 70-х років. Обидва, які мене допитували, просто посміхнулись – звичайно, хто міг припустити, що буде розвалена така імперія, як СССР? Хто міг таке припустити? І мене за це, до речі, не покарали. Хоч моя відповідь теж була нормальна, і вона була настільки нормальна, що ті люди просто сприйняли її за жарт. Вони не могли збагнути, що людина висловлює свої думки, що вона хотіла би бачити, до чого хотіла би дожити. І я хвалю Бога, дякую Йому, що я до похорону імперії дожив, і, можливо, доживу до похорону соціалізму.
Андріяна: Пане Василю, а ви знаєте, що мені Приходько цікавий, наприклад, цим: звідки він знав, що мають бути установчі збори…
В.О.: Дуже добре, що є люди, які можуть заглядати в майбутнє і конструювати майбутнє. Бо більшість людей справді живе минулим. Але є якась невеличка частина людей, котрі рухають прогрес, тому що вони починають думати не так, як усі інші. Всі вважають, що це можливе, а це неможливе, але вони проникають у сферу неможливого і таким чином просувають людство вперед. Я якось мірою теж занурений у минуле, але то вже в силу професії...
Андріяна: Яку ви обрали?
В.О.: Якої я набув волею КГБ. Якби не було репресій то я, очевидно, не мав би з чого складати Словник репресованих, так?
Г.П.: Та й мемуари не треба було б писати.
В.О.: Треба подякувати КГБ, що вони дали мені роботу: поєднання філолога і історика – то непогане поєднання, я думаю. Щодо цього я хочу ще раз нагадати цю фразу – Василь Стус колись сказав у моїй присутності так: "Якщо нас коли-небудь і згадають, то як про людей, які в цю жорстоку добу посміли залишитися самими собою. А про декого десь там маленькими буквами напишуть, що він ще й вірші писав». Цебто він теж не вважав себе якимось там героєм – це була нормальна поведінка людини за ненормальних обставин. А те, що величезна маса людей поводилась ненормально, що вони в своїй моралі опустилися нижче нуля – то хтось же мусив робити надзусилля, щоб усіх утримати. Бо інакше ми б усі разом пішли на дно.
Г.П.: Так. Тут Андріяна задала нам питання: що от вас маленька жменька – правда, навіть 1000 душ на 50 мільйонів – це крапля в морі, так? – то це ви були нормальні, а решта ненормальні, так?
В.О.: Ненормальні.
Г.П.: Так, решта були ненормальні. От Ви в цій книзі згадуєте, як кагебіст Гончар дав вам збірку Івана Драча, якому присудили Шевченківську премію, бо там були віршики про Леніна, – і каже: "До речі, і він же міг сидіти". Так от, Драч повівся ненормально. Він став писати: "Дихаю Леніним до останнього подиху". Ну, я не повірю, щоб Драч дихав Леніним, от я не повірю! Він бреше, значить. Він пішов на те, щоби брехати. Я розумію: страшно сидіти, і я його не засуджую. Але ця поведінка є ненормальна. У Стуса поведінка була нормальна. Він нічого не робив, окрім того, що просто залишався самим собою: говорив те, що він думає, писав так, як уміє писати – не більше і не менше. А що його вбили – так це не тому, що Василь щось злочинне робив. Ні, це просто тому, що сам режим був параноїдальний, ненормальний. Ну, подумати: вбивати людину за те, що вона пише вірші! Вбивати тому, що він їх не любить, – це ж щось ненормальне. Сам режим був божевільний. Він був ненормальний. І тому люди, які витримували цей режим, – тут я погоджуюсь – для цього треба героїзм мати. Бо якщо з 50 мільйонів витримували тільки сотні, то очевидно, що треба було мати якийсь характер, щоб його витримати.
В.О.: Пане Григорію, я колись так собі думав, що от, скажімо, починається війна, на фронт ідуть цілі полки – ентузіазм, квіти, марші, йдуть у бій, патріотична ейфорія – це щось дуже відмінне від того, коли ти один з мільйона витикаєшся проти цього режиму, коли ти один залишаєшся в камері, ну, коло тебе може бути стукач і більше ніхто, і ти місяцями витримуєш це слідство. І тобі весь час кажуть: "А що – ти такий розумний, а ті всі такі дурні? Он усі 50 мільйонів будують комунізм, а ти себе їм протиставив?" Ти починаєш думати: "А може й справді? Може й справді це так?" Бо місяцями ти сам-на-сам полишений проти грандіозної репресивної машини, яка – ти знаєш – перемолола вже десятки мільйонів.
Г.П.: Так, так. Знаєте, пане Василю, що навіть серед дисидентів не було одностайної думки про тактику поведінки під час суду? Ви знаєте це. Бо були, наприклад, такі: взагалі не давати покази. Все, я вас не визнаю, ви бандити. Я не пам’ятаю, про кого ви пишете…
В.О.: Пронюк так повівся.
Г.П.: Ага, коли Пронюк каже: "Я не відповідаю з етичних міркувань". І все. Він не дає ніяких показів. Це одна поведінка, так? Друга поведінка – давати покази. Щоправда, ця поведінка гарно працює тоді, коли людина щось зробила, але не встигла розповсюдити, тобто коли вона не втягує в це інших людей. Вона тоді показує на себе. І отут виникали сумніви. Я, між іншим, при першому арешті застосував тактику "нічого не говорити". Я дійсно нічого не показував. На другому слідстві я зайняв іншу тактику. Всі рукописи – я визнаю, що вони мої, кажу, де і коли я їх написав. «Кому ви їх давали?» – «Нікому я не давав». Нікому. Єдиний – Іван Сокульский, в якого, до речі, їх і вилучили. Там шість моїх рукописів. Ну, я дав Івану Сокульському, раз у нього їх вилучили, і все. Тут виникає таке питання: навіщо я це робив? Навіщо я сказав кагебістам, що це є моя праця? Тут є сильна позиція ось якого порядку – коли ворог, той же самий кагебіст, стикається з тим, що людина визнає: так, це я зробив, я беру на себе відповідальність повністю, але це не є кримінал – усе це законне, все нормальне, все є правильне. Це ви неправильно тлумачите його. А чим слабка була моя позиція на першому слідстві, коли я все заперечував? Та тим, що я нічого не міг захищати! "Оце листівки ваші?" – "Ні, я вперше їх бачу!" Все. А коли я визнаю, що це мої рукописи, то я кожен свій рукопис захищав. Я доводив, що моя думка, висловлена тут, є правильна, що вона є обґрунтована, що вона посилається на дослідження і так далі. Я захищався, я захищав свої речі.
Андріяна: Почекай. То досить цікаво. Ви ж не були членами якоїсь революційної організації, де є статут, є структура, котра виступає проти ворога, має певну розроблену тактику, так? Що говорити, що робити… А ви були одинокі особи, котрі мали свою духовність і свою думку. До речі, оце питання мене завжди надзвичайно цікавило, але в ті часи ні з ким не можна було про це поговорити. От, допустимо, я перебувала в оточенні Олени Антонів, таких цікавих людей, як пан Михайло Горинь, інші. Що вважати моральним, якщо їх за їхні погляди судять? Це було надзвичайно цікаво не тільки мені, а й багатьом. У ті часи ми називали їх революціонерами чи як там – чи ця людини чинить так зі своїх генетичних, моральних засад? Та людина саме так чинить задля блага інших людей – це що, месіанство? Панове, це суперечка про вас. Ви сиділи, а ми про вас сперечалися.
Г.П.: Я тобі скажу, що я, наприклад, був далекий від думки щось робити «для народу». По-перше, тому що народ – це дуже багато, і я не знаю, що народ хоче. Він мене не вповноважував, розумієш? І всякий, хто щось робить «для народу», – це є демагог і брехун, будь він депутатом чи ще кимось. Бо щоб робити для народу, треба мати повноваження від народу. Народ повинен сказати, що для нього робити.
Чим керується людина? Скажімо, чим я керувався? Це можна називати совістю, можна називати мораллю чи інакше. Я вважав, що, скажімо, якесь крутійство, підігравання режиму і так далі – це мене просто принижує. Тобто це зачіпало мою честь. Я є людина честі. Якщо я бачив, що виступають люди в Москві, в Києві, то я звичайно ж, їм симпатизував. І при нагоді, коли щось мені траплялося до рук, я читав і передавав читати іншим – аякже, це є нормально. Люди роблять те, що й мені цікаве. Тут треба не робити щось «для народу», а, можливо, просто відстоювати моральні цінності. Моральні цінності відстоювати, етичні. Бути самим собою і вимагати від оточення, щоб мене поважали – ті самі кагебісти. Щоб мене просто поважали, бо я є людина, в мене є честь, будь ласка, не нав’язуйте мені своє, те, чого я не сприймаю, і не мучте, не вимагайте від мене, щоб я мислив так, як ви мислите, бо я не буду так мислити, це є протиприродно. Ось що це було.
Андріяна: Але я хочу сказати, що ви ніколи не залишалися самотніми, бо вас оточували люди, які вам співчували, підтримували вас, тобто створювалася вже організація, так? Принаймні неформальна. Появлялися люди, котрі вас наслідували, старалися бути такими, як ви.
Г.П.: Тягнулися люди. Дехто тягнувся. Більшість тікала, просто боялась.
Андріяна: І боялись, напевно.
Г.П.: Я довго перебував у соціальному вакуумі. Коли ні на роботі, ніде, ніхто – всі від мене тікають. Мені ні з ким поговорити. Я це переживав досить довго. Це є важкий стан. Це дійсно важкий стан: нічого ні з ким не можна поговорити. Окремі одиниці – їх дуже мало було – приходили, співчували, щось там допомагали матеріально, цікавились дечим – так, такі були. Чи переростало це в організацію? Ні, не переростало. Не переростало. Бо організація – то вже формальне утворення, коли є статут, є обов’язки, є ієрархія, внески і так далі. Це вже є формальне утворення. Ми не могли не рахуватися з тим режимом, у якому ми жили. Ми знали той режим, що в разі виникнення організованої структури вона тут же буде знищена.
Дисидентський рух не був організацією. І коли створили Групу сприяння Гельсінським домовленостям – це не була організація. Бо не було статуту, внесків, не було там функціональних обов’язків і так далі. Але влада сприйняла їх як уже майже організацію, і вона була знищена. Багато людей загинуло, частина залишилась в живих.
Ми розуміли ситуацію, і тому намагалися максимально використати можливості, скажімо, неформальної організації. Хтось там пише, хтось редагує, хтось везе, хтось друкує, але це не переростало в ієрархічну структуру – це якраз із міркувань про режим. Бо була така стратегія: спочатку розхитати той тоталітарний режим, щоб можна було трохи дихати. А коли цей режим здох у кінці 80-х років, то тільки в 1990 році виникло 15 партій.
В.О.: Цікаву річ сказав колись Євген Сверстюк про шістдесятництво: "Це не була ніяка ні партія, ні організація, але коли докупи сходяться так багато таких славних людей, то з цього щось буде".
Г.П.: Правильно.
В.О.: Це розуміли не тільки ми – це розуміли й наші вороги. І тому вони вчасно, з їхньої точки зору, вжили заходів. Тобто арешти 1972 року були дуже вчасними з точки зору наших ворогів.
Г.П.: Але вони допустили стратегічну помилку. Тому що вони цих людей сконцентрували в таборах. І тут утворилася нова якість, правда?
В.О.: Так, так.
Г.П.: По-перше, це люди сильні в освітньому плані, в інтелектуальному плані, в моральному плані, і гарт був сильний, бо там режим не забував у карцери кидати. Так що гарт був сильний. Ці люди вийшли на волю в кінці вісімдесятих – на початку 1991 року – і результат? Результат – розвал імперії. Вони зробили стратегічну помилку якраз тим, що вони сконцентрували нас. Ну, то їхня справа, бо об’єктивної причини не існувало. Не було партій, не було збройних загонів, ще чогось там, щоб збройне повстання готувати чи ще щось. Не було цього – був рух інтелектуальний і рух совісті. От і все.
В.О.: Між іншим, Михайло Горинь якось відзначав, що під час арештів 1965 року люди, котрі тоді були заарештовані, здебільшого намагалися захищатися в такий спосіб: "Та ми не були проти державного ладу. Ми просто хотіли вдосконалити його, вказували на помилки". Ми розуміли, каже Горинь, що це було лукавство. Я, каже, теж трохи лукавив під час слідства, але на суді я вирішив сказати їм прямо, що я проти вас. На другому слідстві він з самого початку зайняв таку позицію, і, каже, почуваєшся значно легше, коли їм кажеш правду: так, ви – вороги, і я з вами воюю.
Г.П.: Ви знаєте, хто йшов удруге, то вже був професіоналом. Ми вже йшли професіоналами. Чому вони нам давали оці шалені терміни? Так, шалені! Вони їх просто з люті давали.
В.О.: Максимальні.
Г.П.: Бо вони зіткнулися з тим явищем, якого не чекали. Вони нас, пацанів, там сконцентрували, так? Хто п’ять, хто сім, хто скільки відсидів. Ми стали професіоналами, доками в цій справі. І коли ми пішли другий раз, ми дали їм бій, інтелектуальний і моральний бій. Бо якщо на першому слідстві, я по собі знаю, як захищався: "Я цього не знаю, цього не знаю, я нічого не бачив». Нічого, ніяких показів. А тут – я кажу – ми розпочали таку атаку, що суд нам дав максимум максиморум (а це, між іншим, ми їх змусили дати). Нас привезли в Чистополь з Іваном Сокульським, прилетів полковник Гончар. Він викликав спочатку Івана, потім мене викликав, каже: "Що сталося в суді?" Я кажу: "Нічого, все нормально". – "За що вам дали такий термін?" Я кажу: "Ну, я звідки знаю. Ви запитайте суддів". Він каже: "Коли ми дізналися, що вам дали такий термін, я полетів у Дніпропетровськ. Я заходжу до своїх у КГБ і питаю, за що ви дали такий термін? Вони розводять руками, кажуть: ну, то вони так повелися в суді".
А нам мало того, що дали рецидивіста, 10 років ув`язнення, з них 5 років тюремного режиму плюс 5 заслання. Розумієте? Тут і Київ злякався, бо він зрозумів, що тепер буде мати клопіт з Москвою, бо Москва тепер настільки зацікавиться цією справою, вона ж запідозрить, що раз таке – значить, там є щось страшне, і це ж провінціали явно щось проґавили. Так тепер же Москва почне все перевіряти, шукати ще щось. А навіщо цей клопіт Києву і всім іншим? Справді, були неприємності для дніпропетровських кагебістів, для київських. Але наша з Іваном поведінка була така, що ми їх, якщо хочете, спровокували на це. Чому? Тому що захисту не було ніякого. Абсолютно ні на що було розраховувати, що там буде якийсь захист. Все було зрозуміло, як нас судитимуть, там нічого буде доводити. У слідстві ми все захищали, всі наші матеріали захищали. Написано багато протоколів.
СУД 7 – 13 СІЧНЯ 1981 РОКУ
А коли нас привезли в суд, то там почалося з чого? Зал повний. У першому ряду сидить ідеологічний секретар обкому партії Васильєв. Далі сидять, як нам потім сказали, обком і міськком партії, викладачі політичних наук, і очолює їх цей ідеологічний секретар. Ми подивились – така публіка, а родичів нікого. Іван встає і каже: "А чому не повідомили моїм?" Я сиджу мовчу, бо мої десь там у селі, а його-то в Дніпропетровську живуть. Суддя щось так і так. Іван каже: "Я наполягаю повідомити дружині і мамі, що розпочався суд". Суддя: "Ми не зобов’язані це повідомляти». Тоді Іван повертається до залу і каже: "Я вас прошу: моя адреса ось така. Сходіть до матері і дружини і скажіть, що тут іде суд". Звичайно, ніхто не пішов, і ми зрозуміли, що на захист взагалі нічого розраховувати.
І потім з адвокатами що виходить. Ми з Іваном відмовляємося від адвокатів. Ми заявляємо, що в нас злочину немає, ми не бачимо потреби в адвокатах. Це не є суд. Тут судити нізащо. Суд не приймає наші аргументи і призначає нам адвокатів. Раз суд призначив адвокатів, ми заявили адвокатам, що ми на їхні запитання відповідати не будемо. Ми зрозуміли, що ж нам тепер робити. Нам треба таке зробити, щоб їм гірше було. Тобто домогтися, щоб вони нам дали максимум максиморум, щоб цим зацікавилася Москва, і хай вона їх тепер покрутить. Хай там розберуться, що тут і почому.
Тут же таке питання. У нас не було справи, не було матеріалів на кримінальну справу. Але коли дають максимум максиморум, тоді виникає питання: якщо цим людям, які написали – один віршик, а другий скількись оповідань, які ніде не розповсюджувалися, – дали такий термін, то який термін ви буде давати, якщо завтра знайдете групу, яка має типографію? Тобто немає розгону. Тоді що – тих треба стріляти чи що? Тобто які ж ми злочинці? Але те, що розуміє Москва і розуміє Київ, – це погано розуміє Дніпропетровськ.
Ми повели справу таким чином. Ми пройшли всі процедури. Ми заявили недовіру суду. Заявили відвід прокурору і так далі. Звичайно, все це суд відхилив. Починається судове слідство. Суддя допитує Івана. А нам не дають контакту з Іваном. Іван каже: "Я не буду давати покази. Я не визнаю ваш суд".
Тоді суддя підіймає мене: "Підсудний Приходько, ви будете давати покази?" Я кажу: "Я буду давати покази. Прошу запитань". Він бере мій рукопис: "Приходько, ось рукопис "Роман Руденко" – це ваш?" Я кажу: "Мій". – "Скажіть, де і коли ви його написали?" Кажу: "А чого ви мене питаєте, громадянине суддя?" Він: "Як чому? Тому що ви в суді". Я кажу: "Я вас і питаю, тому що я в суді: на якій підставі ви допитуєте мене про цей рукопис?" Всі сидять дивляться. Васильєв, той ідеологічний секретар, теж дивиться на мене і не врубиться, про що йде мова. Суддя теж розводить руками. Я кажу: "Громадянине суддя, в Кодексі написано, що суд може допитувати тільки про те, що стосується криміналу. Яке відношення до криміналу має цей мій рукопис роману "Роман Руденко"?" Він каже: "Так ось тут у звинуваченні написано, що це антирадянський документ". Я кажу: "Прошу зачитати!" Він так дивиться, а рукопис такий товстенький. Він каже: "Ну, Приходько, тут же багато!" Я кажу: "Що там конкретно антисовєтського, ну що?" – "Написано у звинувачувальному акті, що закликає до фізичної розправи над радянськими активістами". Я кажу: "Прошу, Ви можете зачитати абзац, де я закликаю до розправи над радянськими активістами? Абзац, я прошу зачитати один абзац". Судді сидять – а вони ж не читали! (Сміється). Тоді він питає: "Що прокурор думає?" Прокурор вискакує: "Ніякого читання! Нічого не читати!" Прокурор до адвоката. Адвокат стає струнко: "А я, як ви, громадянине суддя". Суд іде на нараду. Виходить з наради, читає ухвалу: "Відмовити в зачитуванні статті". Я секретарці кажу: "Прошу, пишіть: суд відмовляється розслідувати речові докази". Це ж є основне – вони ж зобов’язані розслідувати речові докази. Речові докази не розслідуються – це суд, так? Секретарка записала.
Друге: "Приходько, а це ваш рукопис "Пустельник"?" І все починається спочатку. І так цілий день. Той бідний Васильєв зіскочить – він ото думає, що він десь на нараді, хоче щось сказати, а потім згадає, що це він у суді – і сяде. Ото скакав, скакав… (Сміються). На другий день його вже не було. Всі втомилися. І я втомився нарешті вже так увечері.
На другий день привозять нас. А вже ми починаємо розмовляти з Іваном, і він каже: "Ну, нормально! Я теж починаю давати покази. Я не зробив це з самого початку". Ще в перший день мені зачитали: мені інкриміновано 16 рукописів. Зачитали одну мою заяву, яку я написав у тюрмі. Це чи не до 8 Березня прив’язане, ну, щось пов’язане з жінками. Я написав заяву в Президію Верховної Ради – багато хто писав, не тільки я – на захист українських жінок-політв’язнів. У мене є там такий вислів, що цвіт української нації – жінки утримуються там. Я пам’ятаю, як слідчих обурювало те, що я їх називав цвітом української нації – там Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Надя Світлична. Він цю заяву зачитав. Один віршик такий примітивний прочитав, і все. Це з 16 рукописів. А решта – нічого.
Починається допит Івана. Іван виступає: "Я буду давати покази". І починається той самий сценарій. Івану теж прочитали декілька віршів, решту не стали читати. У мене була бодай видимість якась – от рукописи. Хоч ніхто їх не читав, але міг же Приходько написати, так? А в Івана вийшло анекдотично – чому? Вони згодом дуже домагалися звільнення Івана. Вони й мене намагалися звільнити, а Івана особливо. Бо в Івана вийшло так: він там, ще на волі, підготував збірку віршів для видавництва "Дніпро" і домовився з тим видавництвом. Вони погоджуються, але кажуть: "Ти ж знаєш, ти ж сидів…". Він каже: "Добре, я віднесу в КГБ, хай вони подивляться і скажуть". Він приносить у КГБ цю збірку, на машинці віддруковану, дає та й каже: "Дайте мені вашу рецензію: тут є антисовєтчина чи ні? Для видавництва, щоб видало". Вони тримали місяць. Потім повернули Івану і сказали: "Іване Григоровичу, ми тут нічого антирадянського не знаходимо. Нормальні вірші. Будь ласка, йдіть у видавництво, домовляйтеся, хай видають".
І от при арешті в Івана вилучають оцю саму збірку, і її йому інкримінують. Кожний вірш став антирадянським. То є фантастика! Як цей Шкода, підполковник, умів крутити! Він мені, правда, так і сказав: "Ми можемо трактувати як завгодно". І вони так дійсно робили. Це одне, що інкриміновано.
Інкриміновано Івану декілька листів, ті що він уже з ув`язнення, коли ми першого разу сиділи, передавав мамі і дружині, які були перехоплені. А найцікавіше, що йому інкриміновано 16 чи 18 – я не пам’ятаю скільки, – як би це сказати… Йому було інкриміновано – мені важко розказати – два слова: "колхоз" і "политотдел". В Івана була така звичка: він сідає за робочий стіл, лежить стос паперу, бере аркуш паперу, бере ручку і щось думає. І от йому в голову приходить "колхоз", "политотдел". І він пише: " "колхоз", "политотдел", "совхоз, политотдел". І відкидає аркуш. Бере новий аркуш. Сидить знову думає, думає, думає. Йому щось приходить у голову: "Звичайно, вам важливіший Сахаров". Взяв – написав. Що, до чого – він сам не знає. Ну, писав. І от оці аркуші в нього відібрали і потрактували таким чином, що це Іван Сокульський збирався писати антирадянські твори. (Сміється).
В.О.: А згідно з совєцьким законом намір вчинити злочин – це теж злочин. Злочинні наміри!
Г.П.: Так, так. Особливо намір писати антирадянські твори. Чому антирадянські твори, Бог знає. І це інкриміновано Івану, розумієте? Тобто настільки виразно було видно, що вони мстилися, це зрозуміло. Зрозуміло, чому вони Івану мстилися – він вступив у Гельсінську Групу і оприлюднив це. Якби він це не оприлюднював, вони може б ще стерпіли. А оприлюднив – вони вже не могли стерпіти. І вони його хапають. Мене вони не збиралися торкати, бо я не був членом Гельсінської Групи. Я контактував і з Калиниченком, і з Сокульським, та з багатьма я листувався, але в Гельсінську Групу я справді не вступав. Але при арешті у Сокульського вилучили 6 моїх рукописів. Я Івану приніс на рецензію. Чесно кажу, я не дурив слідство – я нікому їх не показував. Я приніс Сокульському, щоб Сокульський просто їх оцінив: чи в мене є якийсь естетичний хист, чи ні, чи мені облишити цю справу, чи мені займатися нею – може, я стану великим романістом? Щоб Іван як фахівець мені це сказав. Іван не встиг це зробити. Вони два місяці в нього були. Звичайно, роботи багато. Він просто не встиг це оцінити. І при арешті в нього це вилучили.
В.О.: І вам рецензію зробили кагебісти.
Г.П.: Так от, Іван уже в тюрмі. Його 11 квітня арештували. Мене в кінці квітня 1980 року викликають у КГБ. Я приїжджаю, і мене допитують Шконда і Хрипков. Такий перехресний допит влаштовують, але спочатку без доказів. Спочатку йде так: "Ви знаєте Івана Григоровича Сокульського?" – "Ну, звичайно, знаю". – "Коли ви познайомились?" – "Та ми з дитинства знайомі – коли ми познайомились?" Іде такий допит. Анкетний спочатку. Потім переходять до найцікавішого. Кажуть: "Скажіть, ви не помічали в Івана Григоровича якісь відхилення в голові". І я зрозумів, що вони хочуть його заховати в психлікарню. Мені, який уже відсидів, бачив багато – мені тут не треба розшифровувати: зрозуміло, що в них на Івана нема матеріалів, бо коли вони цього не казали, я ще думав: може на Івана є які матеріали. А коли вони це сказали, я зрозумів, що в них на Івана нема абсолютно ніяких матеріалів, і вони вирішили в суд це не виносити – запроторити його в психлікарню, і все. Я кажу: "Я не помічав за Іваном ніяких відхилень. Я впевнений, що Іван психічно здоровий – нормально мислить, нормально поводиться". – "А може ви бачили в нього якісь зриви?" – "Ніяких! Він завжди урівноважений». Йде така розмова.
Тоді Шконда дістає з-під стола один рукопис: "Це ваш?" Я кажу: "Мій". – "А ви знаєте, де ми його взяли?" Я кажу: "Знаю. В Сокульського". Він каже: "Всі ці шість!" Я кажу: "Я знаю. А що – вони є антирадянські?" – "Та ні, вони не є антирадянськими, але ми можемо трактувати як завгодно". От. Я кажу: "Звичайно, ви все те можете, але ж то треба буде доводити". І от Шконда мені: "От у цьому романі "Іван Руденко" ви закликаєте до фізичного насильства над радянськими активістами". От звідки воно все пішло! Я кажу: "То зачитайте". – "Ми знайдемо, якщо треба". Ось так перший день допиту закінчився.
Мене викликають на наступний день. Я приїжджаю на наступний день. Знову Шконда – Хрипков. Розмова йде в іншому стилі. Шконда дає мені аркуш паперу, на ньому якийсь рукопис. І каже: "Прочитайте оцей перший абзац". Я читаю перший абзац. Таке філософське міркування типу: пов’язаність долі народу з територією, де він народився. Я читаю абзац, а решту він закриває і каже: "Ну, що ви скажете?" Я кажу: "Ну, що я скажу? Нормально". – "А що тут написано?" – "Тут автор хоче знайти чи проводить думку про безпосередній зв’язок між долею народу, його темпераментом і територією ентогенезу". Шконда, може, дійсно не розумів, бо він так подумав і каже: "А як це можна на прикладі пояснити?" А найбільше ж ми знаємо народ ізраїльський. Я кажу: "Візьміть євреїв, Палестину, територію ентогенезу, їхню історію". А він: "Ану читайте наступний абзац". Я читаю наступний абзац. Автор пише, що висловлення це ми можемо підтвердити спостереженням над євреями і Палестиною. Я кажу: "От бачите!" Він каже: "Ви перед цим читали це?" Я кажу: "Я вперше бачу". – "А чий це почерк?" Я кажу: "Я не знаю, чий це почерк. Я вперше бачу". Хрипков каже: "Це почерк Шконди". Я кажу: "Може бути". Шконда дає мені інший аркуш. "Це я ось, – каже, – переписав звідти, щоб можна було читати". Кладе. "Вам знайомий цей почерк?" Я кажу: "Ні. Але я бачу, що я там нічого не прочитаю». Він каже: "Це почерк Сокульського". Я кажу: "Ну, може бути – геніальні люди завжди мають такий почерк. Бо я таке не можу прочитати". Шконда каже: "Дійсно, прочитати важко, це я ось переписав звідси. Так ви тут нічого не знаходите?" – "Нічого не знаходжу, тут усе нормально». Ага. Він знову: "Так, може, ви все-таки спостерігали за Сокульським щось ненормальне?" Я кажу: "Я вам сказав остаточно: Сокульський є психічно здоровий. І більше давайте на цю тему не говорити". Шконда з тим Хрипковим переглянулись: "Знаєте, ви ж можете потрапити туди, де Іван Григорович". Я кажу: "Я готовий". Один з них каже: "Ви не поспішайте". Я кажу: "Ну, я буду чекати вашого рішення". І все. Закінчили. Пішов. Шконда повів мене до каси. Мені там підрахували: 70 копійок до Дніпропетровська, 70 назад за дорогу. За дорогу оплатили. Я виходжу.
Знаєте, коли я вийшов, мені дійсно було важко морально. Я ходив-ходив по місту, думаю: "Ну що ж робити, ну як же бути?" Я нічого не можу придумати, як же допомогти Іванові. Так вони розмовляють, що нічого в них явного нема. Єдине, думаю, що можна робити, це провокувати їх, щоб вони мене арештували, то хай вони уже арештовують. Це якийсь протест. Тюрма, але дурдом – навіщо? Якби в нього хоч не було дитини, в Івана, щоб воно не «передалося». Бо я ж пам’ятаю, коли перший раз сидів, це в Калузі було, я покази не давав, казав: "Я не даю показів!" Так слідчий мене на експертизу. Амбулаторно – визнали мене здоровим. Другу експертизу амбулаторно – визнають мене здоровим. Третю експертизу амбулаторно, там же, в Калузі, – і нарешті мене відправляють в Інститут Сербського. А перед тим, як відправити, цей же слідчий хвалився, що він проводив слідство у справі Жореса Медведєва. Він знає, що я здоровий, і каже, що я поїду в Інститут Сербського на експертизу. Так я кажу: "Ну що ж – я є підневільний, звичайно, ви мене повезете, куди ж я подінусь. Але знаєте, Жореса Медведєва теж визнавали психічно хворим. А потім у Парижі на міжнародній експертизі встановили, що Медведєв здоровий". – "А то ми його вилікували, Григорій Андрійович". (Сміються).
Але що вони зробили? Це мені слідчий потім розповів. Жореса випустили. А в Обнінську залишилися його дружина та син. Сину було 17 років чи 18. Тільки він досяг 18 років, що вже підлягає карі за антирадянщину, вони йому встановлюють "психічно хворий". Я цього слідчого питаю: "На якій підставі ви цьому пацану встановили?" Він каже: "Спадкове – від батька".
І отоді, коли виникло питання з Іваном, я зразу подумав про долю Марічки. І я вирішив – я там же, в Дніпропетровську, пішов до Федора Клименка, приїхала Орися Сокульська, і я написав заяву до Андропова – він був головою КГБ СРСР, на 11 аркушах, різку таку. Ну, я не доходив там до хуліганства чи антирадянщини, але досить таку різку. Я писав, що я категорично проти того, щоб Сокульського поміщали в психіатричну лікарню. Якщо Сокульський скоїв злочин, то я вимагаю відкритого суду, як це передбачено в законі. Якщо ні – то звільняйте. Отаким чином я в трьох примірниках написав. Один я залишив Орисі, один відправив Андропову, а один я відправив генералу Щекатурову – начальник КГБ Дніпропетровська. Покійний нині.
Я поїхав додому, і на початку травня вже був накладений арешт на мою пошту. З того часу я вже нічого не отримував. Першого липня мене арештували. Мене арештували. Коли мені принесли все це підписувати, я помітив, що санкція на арешт була дана в той день, як моя заява поступила в канцелярію Андропова.
В.О.: Блискавично.
Г.П.: Блискавично. Ми тепер уже були разом із Сокульським. Так вдалося захистити його від психлікарні. Його все-таки на психіатричну експертизу возили, але це для формальності – вони мусили це вже витримати формально. Визнали його психічно здоровим. І ото нас пустили по тих допитах.
І от ми в суді. Ви розумієте, якою ціною мені довелося не допускати запроторення Івана в психіатричну лікарню, і ми відповідно поводимося в суді. Після закінчення допиту починається дискусія, так? Там щось і адвокати говорять, і прокурор. Ну, прокурора ми там морально знищили. Коли він виступив зі звинуваченням, то вже не міг говорити українською мовою, попросив дозволу говорити російською.
В.О.: Йому мову відібрало.
Г.П.: Так. Російською. Суд йому дозволив. Суд запитує нас з Іваном, чи ми даємо йому згоду говорити російською? А ми сказали: "То не має значення, що він говоритиме. Він може говорити будь-якою мовою". І він російською мовою виступав. Він тримав у руках журнал "Прапор ленінізму", підняв руки догори, дивився на суддю і кричав, що от оці антирадянщики оббріхують нашу радянську владу і так далі, і так далі.
Починаються наші останні слова. Першим останнє слово дають Іванові. А ми голодуємо, вже четвертий день голодівка. Ми заявили, що голодуємо до закінчення судового слідства. Судове слідство закінчилось, але в цей день Іван ото виступає. Три години говорив Іван. Засідання закінчилось о десятій годині вечора. Ми оголосили, що наша голодівка вже закінчилася. Привозять нас у тюрму, і вперше за ці дні, я, зайшовши в камеру, не знайшов щедру вечерю на столі. А то щовечора заносили, стіл ломився, коли ми голодували. Щовечора доводилося брати і виставляти те.
На другий день виступив я з останнім словом. Я розраховував годин шість виступити, але голодівка ослабила мене, і тому я в процесі виступу помітив, що не витримаю шість годин, тому я почав скорочувати і довів до трьох годин. І спостерігав за залом. Коли в перший день почався суд і оголосили: "Встать, суд іде!" то я бачив ворожі жіночі очі – жінок було переважна більшість – такі великі, ворожі очі на нас дивилися, на таких ворогів радянської влади. Я спостерігав: чи змінився настрій залу? Щоправда, не все я бачив. Іван сидів ближче до залу, то він краще спостерігав. Там дехто в залі вже й плакав, вигляд був не у всіх пристойний.
Після мого виступу суд пішов на нараду. Повертається і зачитує вирок. Всі встали. Поки суддя читав текст, всі стояли і уважно слухали. Коли суд зачитав термін ув’язнення, я побачив – усі повернулися до нас – і я побачив у всіх перелякані очі. Вони всі були перелякані. Шість днів ішов суд, вони побачили, що ніякої справи тут нема. І ніхто не чекав, що можуть нам дати такий термін. А ми його домагалися, цього терміну, своєю отакою безкомпромісною поведінкою. У всіх такі великі очі, залякані очі. Така тиша-тиша в залі. А там у прохід з коридору зайшли люди перед кінцем зачитання вироку, душ 10. Вони стояли. І ці люди почали аплодувати. І коли вони зааплодували, весь зал повернувся до них і як шикнув – вони мигом вилетіли з цього залу!
Так закінчився суд. Я потім поцікавився у секретарки суду, бо вона привозила на підпис протокол, що то були за люди. Вона сказала, що їх судді навмисно підібрали десь на вулиці, щоб вони аплодували вироку, – вони вже побачили, що зал аплодувати не буде. Протокол складений був не секретаркою – в нас була начальник секретного відділу облсуду. До нас не допустили звичайну секретарку. Протокол складений на 270 сторінок. 170 із них – продиктовані мною. Я запитав у цієї секретарки: "Яке враження в цілому?" Вона каже: "Феноменальне! Всі судді були змучені».
Після суду дають побачення і ми дізнаємося таку річ. Орися живе в Дніпропетровську. Вона ж перша прийшла до Івана. Орисю вони просто обдурили. Орися знала, що суд ось-ось повинен розпочатися. Вона приходить в обласний суд і питає, коли починається. А вони їй сказали, що суд уже закінчився. І все. І вона ото ходила й чекала, домагалася, коли ж дадуть побачення. Їй не сказали ще одне. Вона ж весь час ходила сюди, в обласний суд. А нас судили у приміщенні Жовтневого суду. Тобто фактично таємно: зала була закрита, тобто зал був повний, але там, звичайно, нікого з рідних не було.
ЗАМАХ НА ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО
Відверто скажу, що вони наполегливо домагалися звільнення, особливо Івана. Вони його тут обробляли, привозили в Дніпропетровськ, як вони його обходжували – Боже! Ви, мабуть, помітили в Кучино, що Іван мав би загинути наступним після Стуса. Бо вже йшло на те: карцери, карцери, карцери – ви пам’ятаєте, що Івана в карцери саджали без будь-якої вини. Як готували Стуса до вбивства, так ото готували й Сокульського. І очевидно, що Сокульський повинен був загинути наступним після Стуса, але той режим уже доживав останні місяці.
В.О.: Іван тяжко страждав від хвороб: то якийсь радикуліт, то остеохондроз. Усе тіло боліло. А в тих карцерах холод. Господи, який він був замучений!
Г.П.: Так, так. І ще вони сфабрикували Івану хуліганство, ще три роки додали. Хуліганства там ніякого не було. Винуватий цей режим. То було інсценовано. Але факт, що йому ще три роки додали.
В.О.: І він мусив би, відбувши політичний термін, іти у кримінал на три роки.
Г.П.: Так, він мав бути ще і в криміналі.
В.О.: А там запросто можна було вбити...
Г.П.: Так. Я Івана підтримував, як міг. Я міг його підтримувати в одному: Іване, не вір, ми все одно до кінця не досидимо. Мені чомусь здавалося, що нас або вб’ють, або щось таке... Я не думав, що нас звільнять, я чомусь у це не вірив. Я почав думати про це тільки в 1987 році. До того я чомусь був упевнений, що нас просто повбивають, одного за одним повбивають, і все, і на тому закінчиться. А от, бачите, так повезло, що ще вдалося вийти на волю.
В.О.: Тоді Івана возили, не знаю звідки – чи то з Чистополя, до Дніпропетровська…
Г.П.: З Чистополя.
В.О.: Так. І тоді була опублікована якась стаття в обласний газеті "Зоря". Виходило так, що Іван нібито кається. Він потім заперечував, що він такої статті не писав, що то вони самі сфабрикували. Чи вони чимось там скористалися?
Г.П.: Ні. Там було таким чином. Я з Іваном сидів у Чистополі, коли його привезли з Дніпропетровська. Я сидів з ним у камері, він був у тяжкому стані. Що з Іваном сталося? Просто дурниця. Знаєте, як усякий геніальний поет, він же не від земного, він же земного абсолютно не розуміє. Він десь у небесах витає.
В.О.: Поета не можна міряти звичайними мірками.
Г.П.: Абсолютно, абсолютно. Що йому говорили – він вірить. Ну, геніальні поети – це діти. Вони – чисті, щирі. Скажімо, його Орися – вона більш практична, і тому більш обережна. Його привезли в Дніпропетровське СІЗО, і Орисі запропонували: ми вас будемо на ніч пускати до чоловіка. Вона каже: "Ні, це відпадає абсолютно". Вона зразу це відмела. А передачі, природно, Орися приносить. Опікувався, безпосередньо займався Іваном капітан Гавриленко, так, здається, його прізвище. Це агроном за освітою, працював у колгоспі головним агрономом, а потім щось потягло його на "невидимий фронт". То він опікувався Іваном. Як він опікувався? Доходило до таких речей. Він саджає Івана в "Волгу", виїжджають вони у степ, на Дніпро, де дніпрові кручі. Цей Гавриленко нариває квіточок, Івану підносить. Іван такий розчулений. (Сміється). А потім знову у камеру. Так його обробляли. Вони вміють досить підло підходити до людини, з таким фальшем.
І ото з кореспондентом і з інтерв’ю – так, Іван дав інтерв’ю. Ото що з’явилась стаття цього кореспондента, то вона побудована, як інтерв’ю з Іваном. («Прозріння» – газета «Зоря», 12 червня 1983 року. Автор Л. Гамольський. – В.О.). Іван казав, що він того не говорив. Слабкість позиції Івана яка? – У нього ж диктофону-то не було. Отут він допустив помилку. Він не повинен був давати інтерв`ю, він повинен був розуміти, що буде фабрикація.
В.О.: Обов’язково.
Г.П.: Обов’язково. Це вже згодом, коли з’явилась можливість отут, у Львові, то Богдан Горинь, як тільки йде на розмову з прокурором, то вмикає свій диктофон і тоді починає говорити. Щоб свідок був, диктофон. А Іванові вони сфальсифікували інтерв`ю. Помилка Івана саме в тому, що він узагалі погодився давати інтерв’ю, що він розмовляв з тим журналістом. Ось у чому його помилка. А говорив Іван те чи те, чи не говорив – це не має значення. Зрозуміло, що журналіст, який прийшов від їхньої газети, напише те, що вони хочуть.
Що стосується «помиловки». Іван писав «помиловку». Він її справді написав. Він цього не заперечує. Я читав ту «помиловку». Але ця «помиловка» написана в дусі такої, знаєте, неземної істоти, поета, що, мовляв, я не визнаю себе винуватим. Він пише: "Я прошу мене помилувати. В інкримінованому я себе не визнаю винуватим". Я потім казав йому: "Іване, якщо ти просиш помилування, ти ж повинен визнати себе винуватим. Хто ж тебе помилує? А якщо не визнаєш, то яка може бути «поми ловка»?" Воно так і сталося. Він пише: "Я себе не визнаю винним", і нічого більше там немає. Коли цю заяву принесли до Валентини Шевченко… (Тоді – Голова Президії Верховної Ради УРСР. – В.О.). В її апарат, звичайно, там, зрозуміло, кажуть: "Ну, цього не можна допускати. Як це – не визнає себе винуватим – і його милувати?" І вони тоді надумали вибити з нього, щоб він ще щось написав. Його тримали у Дніпропетровську, потім везуть у Чистополь. І от вони діють підло, в їхньому кагебістському дусі. Ми, що сидимо в Чистополі, не знаємо, що там з Іваном – ми знаємо, що його повезли в Дніпропетровськ, і все.
Зранку підходять до камери, де я сиджу (а ми сиділи: Віталій Калиниченко, Ашот Навасардян і я, втрьох), і дають нам газету, дніпропетровську оцю "Зорю". Я відкриваю – а там це інтерв’ю. Тут Віталій Калиниченко зразу вибухнув. Я став заспокоювати його. Я кажу: "Віталію, почекай. Тут щось не те, тут щось не те. Щось ми не знаємо". Коли чую – Івана ведуть. Івана саджають поряд з нашою камерою. Ну, природно, я виходжу на «телефон»: "Іване, як справи?" Він: "Та нічого. От побував... З дружиною бачився». У нормальному такому настрої чоловік. Ми між собою втрьох дискутуємо. Навасардян теж заспокоїв Калиниченка. Каже: "Віталій, не поспішай. Ти ж розумієш, що це кагебісти. Вони принесли газету з якоюсь метою, ти ж розумієш це».
Тут Калиниченка саджають до Івана. Відразу ж, у той же день. Калиниченко туди пішов. Я ще наполягав, кажу: "Віталій, не піднімайте, будь ласка, ніякого скандалу. Будьте максимально толерантні. Давайте розберемось. Іван прибув, і ми розберемось, поставимо крапки над "і"». Віталій не став розбиратися. Там зразу виник конфлікт з Іваном. Іван почав домагатися, щоб Калиниченка забрали і щоб мене посадили до нього. Коли я зайшов у Іванову камеру, він був уже в тяжкому моральному стані. Віталій перед тим сказав йому, що тут є газета. Дав свою оцінку написаному. Іван був шокований. З’ясувалось, що Іван не знав про це інтерв’ю в газеті, взагалі не знав. Ото тоді я намагався Івана заспокоїти, допомогти йому. Він був у тяжкому моральному стані. Треба було терміново організувати якийсь захист: заяви в Генеральну Прокуратуру, всюди, щоб його «помиловку» не вважати дійсною. Що ця наклепницька стаття – не Іванова, бо Іван не говорив такого. Там же немає підпису Івана, ніде не підтверджено, що він давав таке інтерв`ю. Це кореспондент пише, що Іван так говорив – а може ж, Іван і не говорив цього, так? І я допомагав йому це робити. Я кажу: Іван був у такому тяжкому моральному стані, що я навіть диктував йому листа до його дружини, бо Іван сам не міг зосередитися. Декілька днів він перебував у такому тяжкому стані.
Потім Івана забрали з моєї камери. Я залишаюсь один. Івана саджають у камеру навпроти. Це минуло десь днів три. Чую крик у тій камері, де Іван. Я чую Івана. Іван кричить: "Вийди! Вийди, гад! Знищу!" Я не знаю, що там. Я стукаю в двері. Біжить наглядач. Я питаю: "Де цей лейтенант КГБ, той татарський? Того лейтенанта!" Наглядач побіг. Там ще шум, шум. Потім заспокоїлись. Приходить цей уповноважений КГБ лейтенант. Я бачу – він сам розгублений. Він заходить і каже: "Григорію Андрійовичу, я не зрозумів – що сталося? Приїхав із Дніпропетровська капітан Гавриленко». Гавриленко – це який ото опікував Івана. Каже: "Ми з капітаном заходимо до Івана Григоровича в камеру, а Іван Григорович раптом напав на Гавриленка, почав погрожувати його вбити... Я не знаю, що сталося». Я кажу цьому лейтенанту: "Я вас прошу, перекажіть капітану Гавриленку від мене прохання: хай він не чіпає Сокульського. І що я хочу зустрітися з цим капітаном Гавриленком". Він каже: "Добре, я зараз скажу». Пішов той лейтенант.
Десь через півгодини мене ведуть. Я заходжу. Цей капітан Гавриленко теж розгублений, теж не розуміє, в чому справа. Він доречно чи не доречно мені повідомляє: «Григорію Андрійовичу, я тільки що розмовляв з Києвом. Якась ваша заява стосовно Івана покладена на стіл Федорчуку. Вас просять знизити тон. Ми налагодимо, все стане на своє місце". Я питаю: "А що сталося?" Він каже: "Я не знаю. Я зайшов до Івана Григоровича…». Я питаю: "Ви оцю газету привезли?" – "Ні, я не привозив, але я відправляв». – "Ви цю газету в Дніпропетровську показували Івану?" – "Ні, ми Івану Григоровичу не показували, бо поки він там був, ще газети не було». Ну, наче б то так воно й виходить. Розібралися – так. І от ми сидимо і розмовляємо з цим капітаном. І він мені розповідає: "Ну, я ж усе робив, як краще для Івана Григоровича. Я ж йому кожного дня передачі приносив. Вивозив його в степ. І квіти йому збирав». Це він сам мені розповідає. Іван підтвердив, що дійсно так було. І дружина квіти передавала. В Івана стояли квіти в камері. Іван дуже любив квіти.
Я кажу: "Ну, то те й вийшло. Ви ж дурили людину. Як ви могли підводити його під цю «помиловку»? Ви ж замахнулись на честь людини. Ви що, не розумієте цього?" А він: "Але ж, ви знаєте, Іван Григорович добре сприйняв це. Гляньте, от у мене листи, листів 30 до газети "Зоря" від...» Там від доцента з Кривого Рогу, від якогось там двірника з Дніпропетровська і так далі. Він їх читає, і всі схвалюють поведінку Сокульського. Тобто те, що в газеті написане. Вони зичать Івану Григоровичу здоров’я, виправитися і повернутися до них. А дивлюся – він так тримає листи і читає їх – усі листи з одним текстом, і закінчуються отак посередині. І на всіх стоїть одна і та ж сама дата. Я посміхаюся, а він читає і не здогадується, в чому справа. Каже: "Ви думаєте, що, може, це ми зробили?" – "Ні, ні, ні – кажу, – ради Бога, я нічого не думаю. Все о’кей. Все – гаразд». Я йому кажу: "Я вас прошу – не чіпайте Сокульського. Ви зробили свою брудну справу? Зробили. Все, не чіпайте – хай людина відійде нормально". – "А чому він не взяв – я йому привіз малюнки доньки?" 5 років донька, щось малювала. Такі дитячі малюночки. Він: "Чого він їх у мене не взяв?" Я кажу: "З ваших рук, так? Ваші руки – це ж скверна. Хіба міг Сокульський взяти осквернений малюнок, навіть своєї доньки?"
Цей капітан, очевидно, подібних речей раніше й не чув. Щось там ще я його спитав. Він мені пообіцяв, що стелефонується чи то з Москвою, чи з Києвом, щось з’ясує – чи моя заява кудись дійшла. Щось таке, я не пам’ятаю.
На другий день він мене викликає знову. Але бачу – вже інший тон. Він уже більш самовпевнений, вже заспокоївся. Повідомляє мені, що стелефонувався. Дає мені відповідь: "Ну що, Григорію Андрійовичу, – шкода, що так сталося з Іваном Григоровичем. Я старався для нього як краще зробити, а він так повівся". Я кажу: "Ну хто ви є? Ви ж – офіцер КГБ". – "Ну, так». Кажу: "Ким ви були до цього? Ви ж були головним агрономом колгоспу?" Він: "Так". – "Чого ж ви покинули ту кар’єру? Адже ви могли стати народним академіком, проводити експерименти. Чого ви пішли служити оцьому дияволу? Чого ви пішли? Ви що, хочете, щоб Сокульський після цього всього з вами нормально розмовляв?"
Так закінчилася розмова з тим Гавриленком. Він поїхав. Вони Сокульського справді не чіпали. А вже на початку 1985 року я був у Казані, мене мали покласти в лікарню, і я не зрозумів, чому лікарня мене не прийняла. Хоч мені був встановлений туберкульоз, лікарня МВД відмовилася. Як сказав начальник режиму лікарні, вони не можуть забезпечити мені режим. То мене знову завели в Казанський СІЗО і там мене лікували. Там, до речі, мені почали давати психотропні препарати. Два дні я приймав психотропні препарати, але я встиг зорієнтуватися, підняти скандал, і це припинилося. Потім мене чомусь 2 місяці не вивозили з Казані. Тобто мене перевели на амбулаторне лікування. Препарати виписали, все. Але мене чомусь не повертали в Чистополь і тримали в Казані. Чому? Дійшло до того, що щодня до мене в камеру зранку заходив або начальник СІЗО, або начальник режиму і просили в мене пробачення, що вони мене змушені затримувати тут, бо вони не знають, чому Чистополь не хоче мене брати. Значить, я виявився нічий.
В.О.: Нікому не потрібний?
Г.П.: Так. Але через 2 місяці, нарешті, прилетів літак, забрав мене до Чистополя.
В.О.: А то хіба так далеко?
Г.П.: Ну, там доріг немає взимку. Це ж січень-лютий. Тільки самольотом і можна долетіти. Бо взимку там же Кама замерзає. Там я не знаю скільки десятків кілометрів.
В.О.: А, в це місто етап возять річкою, так?
Г.П.: Так, на поромі. Там же кілька десятків кілометрів. А взимку цей пором не ходить. Так ото літаком. Мене привозять, у боксі тримають. Приходить загоновий і вибачається, що для мене немає камери. Мене ніде посадити. Чи не погоджуся я посидіти якийсь час у ШІЗО, але то не буде ШІЗО – вони зроблять там лікарняну камеру. Тумбочку принесуть – все. Ну, просто нема камери. Я не знаю, в чому справа. Я кажу: "То давайте". А я дійсно хворий, я в гарячці. Вони мені там обладнали, постіль принесли. Але в ШІЗО, де я перед цим сидів. Нормально так.
Я не знаю, в чому справа. Я сиджу, виходжу на прогулянку. Дворики порожні. Нема нікого. Я думаю, що може звідси просто вивезли людей, бо я нічого не чую. І навпроти карцери побутовиків усі порожні стоять. Я не знаю, в чому справа. Потім одного разу на прогулянці чую Віталій Шмельов кричить. Поет, цікавий поет був, він уже покійний. Десь через два чи через три дворики від мене. Кричить: "Григорий Андреевич, Ваньку судят". Я питаю: "За що?" – "За хулиганку". І чую двері відчиняються: "Шмелёв, выходи!" Я повернувся в камеру і зразу – заяву прокурору. А, ні, Шмельов ще встиг мені сказати: "За те, що побив Калиниченка". Це Шмельов сказав. Я не знаю, що сталося, але зрозуміло, що це була якась провокація. Я – заяву прокурору області, що в зв’язку з цим прошу мене негайно допитати, я хочу дати свідчення в цій справі. Я нічого не знаю, що там сталося, але прошу допитати. Приходить прокурор, викликає мене: "Ви хочете дати свідчення?" Я кажу: "Я хотів би спочатку знати, що там є? Що там було? Я не знаю. Зв’язку немає".
Він мені розповідає, що там відбулося. Каже: "Я вас викликав, я повинен вас допитати". – "Ну, допитуйте". – "Ви знаєте Сокульського?" – "Знаю". – "Калиниченка знаєте?" – "Знаю". Більше нічого він з мене не може випитати. Я кажу: "Прошу вас, у протокол допишіть, що я бажаю дати покази в суді". Ще щось я таке сказав, що Калиниченка я при нагоді вб’ю. Щось таке. Прокурор зразу: "Я не можу це писати". Я кажу: "А що ви можете писати?" Він: "Навіщо вам треба?" Я кажу: "Я хочу, щоб мене викликали в суд свідком, розумієте? І щоб мене допитали, за що я так на Калиниченка кажу». І все. Він каже: "Ну, скажімо, поб’ю чи що, а то – вб’ю". – "Ну, напишіть, що поб’ю". Не вийшло, і цей мій варіант не спрацював. На суд мене не викликали. Я ще був тоді в Чистополі, ще хворів. Я десять місяців хворів. Ми домовилися з Іваном і зі Шмельовим. Бо Шмельов з нами сидів і знав справу, що Іван буде домагатися, щоб мене і Шмельова викликали як свідків у суд. А ми сидимо в різних камерах, але поверх-то в нас один.
І от Івана ведуть у суд. Ми це почули. Крикнули: "Іване!" Іван повертається з суду (це в травні місяці) і каже: "Відклали суд". – "Чому?" – "Я заявив вимогу, щоб вас викликали свідками в суд. Суд відмовив. Я відмовився давати покази. І тому суд перенесли». – "На коли?" – "Час не сказано". І ми сидимо.
Мене – я вже не пам’ятаю, якого числа, якого місяця, чи то кінець червня, чи то початок липня, – мене раптом на етап. Повезли вже в Кучино на Урал. У мене вже дійсно тюремний термін закінчився. Тобто суд вони проводили вже, коли мене не було в Чистополі. Вони зволікали, поки в мене закінчиться термін. Мабуть, мене 1 липня… Ні, не 1 липня – вивезли все-таки раніше, днів за п’ять. Хоча, правда, мене тримали в Казані. Я прийшов у Кучино з викінченням терміну. Ось так.
А потім Іван приїхав у Кучино. (І.Сокульський прибув у відділення особливого режиму табору ВС-389/36-1 (сел. Кучино Пермської обл.). 17.10.1985. – В.О.). Він розповідає, що йому дали ще 3 роки. Івану, звичайно, це було неприємно, хоч він тримався добре. Я Івана заспокоював, казав: "Іване, ми все одне не досидимо, так що не турбуйся». Так і вийшло. Але шкода, що Іван – це ви знаєте – загадково і так раптово чомусь помер (22.06.1992. – В.О.). А тоді йому дісталося. Як мені, наприклад, та й багатьом було зрозуміло, що Іван мусив загинути наступним після Стуса. Але добре, що на той час уже режим був зламаний.
В.О.: Але навіть у той час, коли режим уже трохи пом’якшився з перевезенням нас із Кучино на станцію Всехсвятську (а нас вивезли звідти 8 грудня 1987 року), Івана Сокульського, Івана Кандибу та Михайла Алексєєва – цих тяжко пресували до самого кінця.
Г.П.: Так, так. Хоча вже не так пресували, уже менше. Бо так, як Івана спочатку пресували, – то явно був курс на вбивство, а потім вони вже просто мстилися. Але режим тоді вже пом’якшувався. Вже в Кучино, коли нас привезли, режим був м`якший. Вони і Алексеєву мстили. Дехто з них досі при владі, вони ж не можуть з цим змиритися. Вони ніяк не можуть збагнути, що вони не є боги, що вони створили психічно ненормальний режим.
ПРО МОРАЛЬНЕ ОЧИЩЕННЯ НАЦІЇ
Деякі дослідники-дисиденти порівнюють режим гітлерівський і цей кагебістський. Гітлерівський режим був жорстокий. Але там існувало раціо. А тут – чиста ірраціональність. Я не можу зрозуміти багато мотивів поведінки кагебістів. Скажімо, просто бажання помститися. Я б їх розумів, якби були мотиви боротьби. Тоді так. А то ж боротьби не було. А є багато випадків, коли вони просто мстили. Ми з Іваном, скажімо, розраховували, що з почуття помсти суд нам дасть максимум максиморум. Ми справді на це розраховували. Так воно й вийшло. Суд не зміг зорієнтуватися, що давати такий термін нераціонально, що вони обов’язково нарвуться на неприємності. Так воно врешті й вийшло. Я не знаю, що там було в Дніпропетровську, бо, бачите, там накладалася ще й «мафія Матроса», яка була вже в 1982 році схоплена, то вже за Андропова, так?
В.О.: Що це за «мафія Матроса»?
Г.П.: Була в Дніпропетровську крупна мафія Матроса, її очолював Мільченко, який раптово помер на кордоні, коли спробував виїхати. Це за прем’єрства Лазаренка сталося. Він очолював цю мафію. Вони займались рекетом, в основному, в торгівлі, в ігорному бізнесі. Вони контролювали наркобізнес у Дніпропетровську. Ходили чутки, що вони здійснювали вбивства на замовлення влади. І що ця мафія начебто була пов’язана з обкомом партії, з МВД і з КГБ. Мені доводилось чути по телебаченню (час від часу повертаються до цієї дійсно крупної справи), що ця мафія декілька років гуляла відкрито, і влада була пасивна. Мабуть, це пов’язано з цією мафією, бо саме тоді генерал КГБ Щекатуров був відправлений у відставку і через два місяці помер. Тоді раптово помер ідеологічний секретар обкому партії Васильєв. Це все за Андропова було. Десь у травні була накрита ця мафія. Там справді були вбивства. Там було багато загадкових убивств.
Бог його знає, я наприклад, коли вже був у тюрмі, то звернувся до синельниківського районного прокурора, що до вас у такому-то місяці повинні були поступити матеріали з обласної лікарні про причини смерті – називаю прізвище. Те, що такі матеріали будуть, мені сказав лікар, який робив розтин. Він сказав, що через 20 днів матеріали будуть у прокуратурі. Я туди. З прокуратури отримую відповідь, що ніяких матеріалів до них не надходило. Я звертаюсь у лікарню. Там пишуть, що в них ніяких матеріалів нема. Я не зміг встановити причину смерті вуйка. Зовнішні ознаки були – отруєння. Офіційна версія з лікарні – пневмонія. Але яка була насправді причина, я не знаю. Але що то було вбивство – сумнівів не було. Але встановити – не було можливо. І багато таких випадків було, коли матеріали зникли. На рівні чуток це пов’язане з мафією Матроса. Досконально я не знаю, бо до кінця це не відкрито. Воно лишається таємницею і зараз. Наприклад, ця загадкова смерть Мільченка якраз при перетині кордону. Він легально перетинав, не те щоби тікав, бо він своє відсидів – уже після відсидки їхав за кордон. І якраз на кордоні він раптово помер. У пресі були натяки на Павла Лазаренка, що він там був пов’язаний. Але як насправді – Бог його знає. Але деякі загадки, звичайно, є. Бо, скажімо, стільки ж Мільченкові тоді дали? Бо ми з Іваном Сокульським отримували інформацію, що цей Мільченко був приречений до страти. Але він чомусь відсидів тільки 12 років. Таких загадок, пане Василю, ще багато в нашій історії. Це ви пишете, що ще не відкриті архіви Івана Грозного – то чого ж нам чекати, що скоро будуть відкриті архіви КГБ? Ми можемо тільки припускати.
В.О.: Сергій Білокінь пише, як тяжко дається доступ до архівних матеріалів. Є доступ тільки до справ людей, котрих реабілітовано. Котрі не реабілітовані – до тих доступу нема.
Г.П.: Так і не тільки ж це. От я знову: є стаття Пшеннікова, начальника архіву СБУ. Йому задають питання про доступ до справ реабілітованих, але тільки до тих матеріалів, які не заторкують інших осіб. Ви розумієте – агентів, донощиків ми не можемо визначити.
В.О.: Так, так. Кажуть: «Читайте ось досі». А далі не можна читати. І тримає рукою. Можна читати, але скопіювати не можна.
Г.П.: Цікаво цей Пшенніков говорить. Його запитують про доступ до матеріалів Бандери, Стецька. Він каже: "Та вони ж у нас не сиділи – у нас нема таких матеріалів". Хоч, правда, так може бути. Можливо, ці матеріали в Москві. Бо вбивцю Бандери направляли прямо з Москви, в обхід Києва. Так що можливо, що архіви зберігаються в Москві. Може, він тут правий. Може, в Києві їх і немає. Але таємниць залишається багато, і їх ще довго зберігатимуть. Хоч стоїть питання: як же нація може відродитися? Вона ж повинна морально очиститися. Адже ніхто не покаявся.
В.О.: Так, ніхто.
Г.П.: Ну, принаймні, хай покаються. Очищення ж не означає, що їх треба стріляти чи саджати в тюрму. Ні. Хай покаються, хай визнають свою вину, і це вже буде очищення. Ви розумієте, як населення зараз ставиться до Верховної Ради? Правда? Ну – ненавидить! От новий президент прийде, розжене її. Президента будуть славити за те, що він розжене Верховну Раду! Через що? Не тільки через те, що вони там займаються неподобством, але й через те, що населення бачить: це ж ви, ті самі, що тоді оте робили, а зараз ви вболіваєте за народ? Ті ж самі! Звичайно, треба, щоб нація морально оздоровилась – а інакше не може бути ні економіки, ні культури, ні духовності – нічого не буде. Ні церква, ні Жулинський зі Ступкою (Тоді віце-прем`єр з гуманітарних питань і міністр культури. – В.О.) нічого не зроблять, поки народ морально не оздоровиться. А моральне оздоровлення повинно початися з люстрації.
В.О.: І через покаяння. До речі, зі мною брали інтерв’ю після того, як я виступив у пресі у зв’язку з тим, що деякі колишні політв’язні, як-от Лук’яненко, Бадзьо, підтримали кандидатуру Марчука, колишнього кагебіста, на посаду президента. Мене питали прямо: "Ви хочете, щоб його посадили?" Кажу: "Ні. Якщо він претендує на найвищу посаду в державі, то він мав би покаятися. Якщо він покається, то в мене до нього буде зовсім інше ставлення. Часом кажуть, що Павло був гонителем християн, а потім став апостолом. Кажу: "Відкрийте будь-яке з 14 послань апостола Павла і вичитаєте, як він говорить про грішників: "між котрими я – перший". О, він кається!"
Г.П.: Мова про те, щоб спочатку встановити, хто такий Марчук. А потім уже висновок. Якщо він убивав, то його треба посадити. Люди ж гинули? Так, гинули. Хтось же їх убивав – Івасюка хтось убивав, і Стуса хтось убивав. Ну, може, солдати вбивали – але хто ж на те давав санкцію? От Судоплатов убивав. Я вважаю, що Судоплатов чесніший за Марчука, бо він видав книжки і сказав, що це він був. Ми тепер знаємо, що він є негідник, що він убивав. А Марчук же себе не розкриває? Він каже, що він не допустить розкриття агентури. Так чого ти йдеш у президенти? Вони кажуть: "Ви що, хочете, щоб Марчука посадили?" А вони хочуть, щоб він став президентом України. Якщо ти йдеш на президента України, ти, людино, відкрий себе, ти відкрий. Кота в мішку купувати не будемо.
В.О.: Ти вже публічна особа. В тебе вже нема особистого життя, як ти стаєш президентом.
Г.П.: Звичайно. Ми кота в мішку купувати не будемо. Якщо є вбивство – так за вбивство треба судити. Ті арешти, те, що нас саджали, – це можна зрозуміти: політична акція. А вбивства – вони абсолютно нічим не виправдані. Бо вбивство можливе тільки тоді, коли людина йде зі зброєю. Якщо підняв зброю. А в нас то зброї не було? Не було! То за що ж тоді ми гинули?
В.О.: Я десь тоді написав, що хай би Марчук зараз розказав історію знищення Василя Стуса чи Валерія Марченка. Він це знає достеменно. І він тим самим заробить собі якусь повагу.
Г.П.: Так. Звичайно.
В.О.: І довір’я. Ні – він цього не зробить!
Г.П.: Я досі не читав Вашу статтю. (В.Овсієнко. Нас порівняли мури, як статут // Час (НРУ), 1999. – 26 березня). Якщо у вас десь знайдеться ксерокопія, то надішліть мені, будь ласка. Хоча мені доводилося захищати вас. А то стають на захист Марчука і починають зі звинувачення Овсієнка. Такими натяками – у газеті "За Вільну Україну" помістили відкритий лист Юрій Шухевич, Іра Калинець.
В.О.: Стефа Шабатура...
Г.П.: З тими панями я не розмовляв. Я з Шухевичем так жорстоко розмовляв на цю тему. Я кажу: "Ви посіяли підозри проти Овсієнка, що він агент КГБ". – "Та ні, то ми мали на увазі Кендзьора і Косіва". Я кажу: "Я перепрошую, ви там не сказали, що мали на увазі Кендзьора і Косіва. Ви говорите, що два з трьох. То можна підозрювати й Василя". – "Та ні, ну, знаєш… Коли мені читали, то там же було нормально". Ну, Юркові могли прочитати нормально.
В.О.: Між іншим, Стефа ось у поїзді, як ми їхали дев’ятнадцятого, каже, що це я під їхнім впливом написав. Кажу: "Дозвольте, я свою статтю написав ще в лютому. У березні вона була опублікована. А те, що написали Кендзьор та інші, я прочитав аж у серпні. "Та ні, та ні». Чи я не знаю, коли що було? До речі, я перший виступив проти Марчука. І кажу, що я переміг Марчука. То був справді колосальний удар по ньому. Він мусив виправдуватися у пресі то там, то там. Але він не мав чого мені закинути, між іншим.
Г.П.: Звичайно. А що він може закинути? Він – генерал КГБ. От, скажімо, полковник КГБ Котовенко в газеті "За Вільну Україну" пише, що, мовляв, нема доказів, тільки припущення. Та це як ото говорили: "Я не читав "Собор", але я проти". Якщо я образив Марчука, то чому ж Марчук не подасть до суду? Хай не на Овсієнка – звичайно, совість не дозволить на Овсієнка подати в суд. Хай звернеться до суду, щоб суд підтвердив, що він є чистий. Просто? Я думаю, що це було б логічно, як для генерала КГБ.
В.О.: Але вони писали, що нема матеріалів проти Марчука. Що навіть комісія, котра працювала в 1991 році (до неї і Горинь входив), не знайшла проти нього нічого. Цілком можливо – коли він такий великий начальник у КГБ, то міг ліквідувати, знищити все, що його компрометувало.
Г.П.: Не все він знищив, бо є Москва, яка дуже любить зберігати всі архіви, навіть Івана Грозного. В разі чого уряд може звернутися туди і запитати. Але для Марчука було би дуже вигідним, якби він перед тим, як балотуватися, звернувся у Верховний суд, щоб він розглянув: чи є в нього гріхи? І якби Верховний суд розглянув і сказав, що так, пан Марчук служив у КГБ, але санкцій на вбивства чи санкцій на арешти він не давав. Тобто конкретно треба говорити, що він не давав таких санкцій, значить, він до цього непричетний – то він міг би набрати більше голосів.
В.О.: Він був дисидентом у КГБ.
Г.П.: Так. Цей Котовенко там розповідає байки, як вони з Марчуком і з їхніми агентами видавали «Лебеді материнства» Василя Симоненка…
В.О.: Ага. А пригадав би, що вони самі там робили, в КГБ.
Г.П.: А ви Котовенка знаєте, так?
В.О.: Ні, я не знаю. Але я прочитав його брошурку і статтю – то така мерзота, що далі вже нема куди.
Г.П.: Це складна проблема. Я не знаю, як може відбутися моральне самоочищення нації. Тоді, в 1991-92 році, коли ще був ентузіазм, коли був авторитет у демократів, – тоді треба було ставити вимоги, починаючи з того Марчука, коли його настановляли головою СБУ. Вже тоді треба було заручитися не думкою парламентської комісії, а вироком суду.
ФАБРИКУВАННЯ СПРАВИ
В.О.: Розмова подовжується 22 січня 2000 року в помешканні Григорія Приходька.
Г.П.: Я вже згадував про фальсифікацію нашої з Сокульським справи. Вона дійсно сфальсифікована. Причому в Сокульського вона сфальсифікована більше. Бо в мене хоч число творів менше, десь штук 16, порівняно з Іваном, але вони в мене об’ємні, тому загальний об’єм набирається більший, і можна припустити, що там щось було. Але як в Івана, я вам кажу, клаптики: "совхоз, политотдел" написано, і більше нічого, і йому це інкримінують як намір написати кримінальний текст!
Щоб підвести під статтю і дати якийсь термін, треба ж було довести факт розповсюдження. Бо, скажімо, за написаний текст, який ніхто не розповсюджував, судити нічого, бо стаття вимагає, щоб був встановлений факт розповсюдження. Як слідчий, наприклад, встановлює факт розповсюдження моїх рукописів, які було вилучено у Івана Сокульського? Він пише: "9 січня 1980 року його розповсюдив, передавши для ознайомлення і надання рецензії обвинуваченому по одній з ним справі Сокульському Івану Григоровичу, в якого він був вилучений під час обшуку 12 березня 1980 року". Все, більш ніхто цей текст не бачив. І слідчий цього не встановлює. Є розповсюдження, значить, уже є кримінал.
В.О.: Іван є всюдисущий, як Бог, тому надання йому тексту – це, кагебістською мовою, є розповсюдження.
Г.П.: Так, це вже є розповсюдження. Або, скажімо, коли дається моя характеристика в обвинувальному висновку, то сказано, що я шляхом листування спілкувався з раніше засудженими особами. І не зрозуміло: а що з того? В чому тут кримінал? Ніде ж не заборонено листуватися, спілкуватися. Причому, ніде не сказано, що я шляхом листування їм щось передавав: чи інформацію, чи наклеп – ні, просто спілкувався шляхом листування. У мене було багате листування за півтора року, що я був на волі між двома ув’язненнями. Я особисто відправив близько 600 листів, а отримав їх більше, бо я на декілька листів давав одну відповідь. Всі вони були вилучені, потім повернені, бо там нічого не було, але таке є в характеристиці.
Я вже згадував, як слідчі тлумачили, що я в одному рукописі закликаю до фізичної розправи над радянськими активістами. Їй Богу, не пам’ятаю такого! Ну, нема в мене такого. Я цього не писав. Що цікаве – що в справі там, де йде це звинувачування, нема посилань на сторінку. Тому й суддя не міг зачитати, бо ніхто не знав, де воно є. Але було звинувачення.
В одному рукописі я даю екологічну картинку на одну сторінку. Герой мого твору вдосвіта на човні виїжджає на Дніпро, споглядає штучне море, яке утворене вище Запорізької греблі, там затока така. І він розмірковував, як це штучне море негативно впливає на степ: що його хвилі накочуються на берег, руйнують його. Це справді так – штучне море наступає на степ, а степ неспроможний захищатися, його ґрунт не готовий до цього. Він так геологічно склався, що він не готовий до моря. Це руйнування. Ґрунт несе в саме штучне море, море перетворюється на болото. Герой дивиться назад, як років 15 тому він посадив там трохи очерету, очерет розрісся і став захищати берег, бо в ньому бруд осідає, і берег піднімається, відновлюється. І він думає: "Так можна захищати? Але ж треба якось людей мобілізувати". Тобто людина просто переживає за природу.
А слідчі витлумачили цю мою сторінку таким чином. Вони пишуть, що Приходько зводить наклеп на російсько-українську дружбу, він стверджує, що росіяни руйнують Україну, він закликає українців об’єднатися проти росіян. І посилаються на цю сторінку, що я щойно переповів. Пишуть так: "Приходько під хвилями штучного моря розуміє росіян. Під берегом він розуміє українців. Під очеретом він розуміє заклики до українців об’єднатися проти росіян". Я в суді навіть не згадував і не намагався спростувати цю тезу, бо справа фактично не розглядалася, суд це не зачитував. Бо я вже так гадав: хай буде в мене будь-що написано у вироку, бо що 15 років дадуть, це було зрозуміло – хоч не соромно буде приїхати в табір, показати хлопцям: знаєте, я ж щось робив, от бачите, які заклики! Хоч я наголошую: цього в мене не було абсолютно, навіть думки про це не було.
Щоправда, в касаційній скарзі я наводив цей момент, говорив, що це слідчий так розуміє, а не я, бо з мого тексту це не витікає – там думки про екологію. Звичайно, на це мало хто звертав увагу. Але вся наша з Сокульським справа дійсно сфальсифікована. Я не заперечую, що в мене були... ну якщо не антирадянські – я вже говорив, що я ніколи не виступав проти радянської форми влади. Я навіть зараз до неї ставлюся спокійно, хоч її, очевидно, треба вже заміняти якоюсь іншою. А тоді проти радянської форми влади я ніколи не виступав. Бо я розумів так, що антирадянська агітація і пропаганда – це заклики повалити радянську владу, форму влади і замінити чимось іншим – царатом, демократією чи ще чимось. Ніколи я цього не робив. Я розглядав єдине: що Україна повинна відокремитися. Імперію треба розвалити. І я під час слідства наголошував: "Ви мене неправильно звинувачуєте, я не вів антирадянської агітації. Я прошу мене звинувачувати, скажімо, в "антидержавній агітації і пропаганді", в "антидержавній діяльності". Так, бо я не приховував, що я хочу розвалити імперію, я хочу, щоб Україна стала незалежною". Але коли я це говорив, слідчі мені відповідали: "Григорію Андрійовичу, але немає такої статті". Значить, мене винуватили за оцими вигадками. Хоча правду пишуть слідчі, що росіяни руйнують Україну – вони мають рацію, воно дійсно так є. Я просто наголошую, що я в цих моїх творах про це не писав. В інших – так.
Або, наприклад, в одному рукописі мій герой називає реальність механізованим і автоматизованим варварством. Отак сказано. Це мені йде як звинувачення. Пишуть, що "зводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, на радянську дійсність, яку називає механізованим і автоматизованим варварством, стверджуючи при цьому, що радянські люди нібито перетворилися в покірних рабів". Тут ніякого наклепу немає. Але коли я говорив про механізоване чи автоматизоване варварство, то, можливо, я навіть не мав на увазі радянську форму влади – я, мабуть, мав на увазі репресивний режим, моральне придушення. Оце я, скоріше за все, мав на увазі. А звинувачувати треба було.
Або, скажімо, мене звинувачують, що я говорю, начебто в радянській державі всюди обман і неправда. "Зводить наклепи на радянську культуру, про яку стверджує, що неначе її зовсім немає. А що стосується українців, то кожен з них – це нібито комплекс неповноцінності. Про національну політику СССР стверджує, що Україна нібито не є суверенною республікою". Начебто вона не є суверенною республікою – значить, слідчі хотіли довести, що вона є суверенна республіка. "Що вона безправна і руйнується, що росіяни начебто перетворюють українців на покірних рабів" і так далі, і так далі.
Так, деякі з висловлювань у мене дійсно є, та вони не є кримінальні. Якщо я там сказав те чи те, чи те – яке це має відношення до Кримінального Кодексу? Абсолютно незрозуміло. Бо в Кримінальному Кодексі написано, що антирадянською агітацією і пропагандою вважається факт, коли є прямі заклики до повалення радянської влади. Правда? Прямі заклики до повалення радянської влади. Наскільки я знаю людей, з якими я сидів і які були звинувачені за цими статями, – в одного тільки Шмельова Віталія в одному вірші було таке: "я вбегаю в кабинет: дай мне, Рейган, нейтронную бомбу – уничтожить советскую власть". Це був єдиний випадок. У решти, і ви це добре знаєте, цього просто не було – закликів до повалення радянської влади. Бо перед українцями така проблема не стояла, а стояла проблема розвалу імперії. Але нас за це чомусь не судили.
От мене звинувачують, скажімо, що я пропоную провести плебісцит із питання про вихід України з СРСР. Дивлячись зараз назад і інколи повертаючись до тієї теми, бачимо, що ми були просто нормальними людьми, ми говорили те, що думали. Якщо потрібний плебісцит – чому я не можу висловитися в плебісциті? А ненормальними якраз були ті, які нас за це пресували. І це доводиться історично. Бо тоді, років 15 тому, ми говорили те ж саме, що говоримо й сьогодні. Правда? Те ж саме! Ми нічого не змінили, абсолютно. Як говорили, так і говоримо. А ті, які нас тоді пресували і говорили, що це страшний злочин, сьогодні говорять те ж саме, але принаймні нас чомусь уже не пресують. Вони вважають, що це є нормально, тут нема ніякого криміналу.
ЩЕ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ
Вже в 1988 році було очевидно, що нас будуть звільняти. І, очевидно, будуть звільняти без нашої згоди. Вже «чорних» (суворий режим) позвільняли. Десь тижнів за 2 чи, може, за 3 до звільнення я подав дві заяви Генеральному прокурору. Першу заяву я йому подав про те, що, мовляв, я доводжу до Вашого відома, що в мене термін ось отакий-такий, що мені ще сидіти стільки-то, разом з засланням це ще 7 років, – і що я категорично проти дочасного звільнення, поки не буде переглянута моя справа і не буде скасовано вирок. Це була перша заява. Потім я послав йому ще одну заяву, де знову сказав, що я категорично проти звільнення без перегляду справи, без реабілітації. Але оскільки я бачу, що ми, очевидно, опиняємось перед фактом: нас будуть звільняти, не питаючи нашої згоди, – то в цьому разі, якщо ви дійдете до цього, то я прошу дати мені дозвіл на вогнепальну зброю, бо, повертаючись у разі звільнення не реабілітованим, я повертаюся в руки тих самих бандитів, які мене сюди посадили, і очевидно, що мені доведеться захищатися.
Відповідей мені на ці заяви, звичайно, не було, ніхто не дав. Я вже розповідав, як нас звільняли. Це було 8 липня 1988 року. Чому в цьому таборі залишалися тільки ми втрьох – Ніклус, Ромашов і я? Бо більше нікого не було в камерах на 35-му. Чи на прогулянці були?
В.О.: Ми були тоді на безкамерному режимі – Іван Кандиба, Микола Горбаль, я, Енн Тарто, Михайло Алексеєв. Ми, троє українців, були вивезені зі Всехсвятської 12 серпня 1988 року, а після нас залишилися ще Енн Тарто і Михайло Алексеєв. Вони аж 2 грудня випущені.
Г.П.: Ага, ви вже були на безкамерному режимі. Бо я згадую, що тоді були в камерах тільки Ніклус, Ромашов і я. По одному в камері сиділи. Бо коли я зразу вийшов на «телефон», то тільки їх знайшов. Я їм повідомив, що мені сказали збиратися на волю. Виявляється, їм теж сказали звільнятися.
ПРО ПЕРШЕ УВ`ЯЗНЕННЯ
Щодо першого ув`язнення. Дещо забулося. У 36-й табір я прийшов, здається, в лютому 1975 року. У мене за вироком було 5 років ув’язнення на суворому режимі, без заслання. Але мене судили в Росії – Росія порівняно з Україною давала, як правило, років на 2, на 3 м’якші вироки. Але в зоні мені не довелося довго побути – всього 2 місяці, бо вже почався рух політв’язнів за надання статуту політв’язнів. Нас же не визнавали політичними. Я, звичайно, включився в цей рух. А рух цей полягав у тому, що ми відмовилися від примусової праці. Я наголошую: від примусової. Ми у всіх заявах писали, що ми не відмовляємось від праці – ми відмовляємось від примусової праці. Відмовилися носити ці бирки, які там нашивали. І ще щось там, що режим вважав порушенням. Ці заяви ми подали офіційно, оголосили себе політв’язнями. І нас почали пресувати. Спочатку не сильно – спочатку 2 доби, там 5 діб давали штрафного ізолятору. Наступного разу – 10 діб. А ще перед тим позбавляли ларків і всього такого. Нарешті дійшло вже до безперервного карцеру. Мені довелося сидіти 60 діб безперервно в карцері. Через кожні 15 діб мене заводили в цю "дижурку", як ми називали. Приходив начальник режиму майор Фьодоров – потім він став уже підполковником, я його бачив уже на особливому режимі, а тоді він був майором – приходив, допитував: "Вы идете на работу?" Я відповідав: "На примусову роботу я не йду". – "15!" І знову в ШІЗО. Таким чином 3 рази. На четвертий раз, коли він мені дав 15, мене завели в карцер, я був ослаблений уже. Відчиняються двері – тільки не ґратчаті, бо ґратчаті закриті, а ці глухі двері відчиняються, – і там стоїть майор Фьодоров. Я підійшов до дверей. Він питає мене: "Может, вы пойдете на работу? Мы вас покормим». Я кажу: "Майор, ви свою справу зробили? Зробили. Ідіть додому». – "Но вы же понимаете, вы же можете умереть". Я кажу: "А тоді вам доведеться відповідати. Все, йдіть». Він пішов. Я досидів останні 15 діб – і мене звідти прямо на вахту. Там – суд зразу ж, і мені дають 3 роки тюремного режиму. Нас судили в один день з Володимиром Рокецьким. Ми разом і виходили, разом сиділи в ШІЗО.
Ми з Володимиром Рокецьким пішли етапом восени у Володимирський централ. Ми там відсиділи 3 роки. Ми туди приїхали і, звичайно, примусову роботу відкинули зразу. Нас поставили, як там режимом передбачено за Карним Кодексом, на суворий тюремний режим.
В.О.: На скільки?
Г.П.: На 4 місяці. Він там від двох, здається, до шести. Нам дали кожному по 4 місяці. Там не було ніякої дискримінації. Це, уявляєте, після двох місяців ШІЗО, після ПКТ, бо ще ж і в ПКТ ми сиділи, ще 4 місяці – ну, ми, коротше кажучи, наскрізь світилися. Були доведені до такого стану.
В.О.: На скільки калорій харчів дають у Володимирі на цьому режимі?
Г.П.: На суворому? Там більше, ніж у карцері. Звичайно більше, можливо раза в два, але до двох тисяч не дотягувало. 2300 – це нормальний режим харчування в тюрмі. А на суворому десь 1800. Ми тоді підраховували, я не пам’ятаю.
Ми трималися нормально. На роботу ніхто з нас не ходив, а позвозили нас із різних таборів, душ 50. Жінок уже тоді у Володимир не возили. Так що наші жінки були в Мордовії, їх там мучили по карцерах чи по ШІЗО. А нас – сюди. Нам дали суворий режим і спочатку карцером не тиснули. А вже по закінченні суворого режиму знову почалися карцери. Дійшло до того, що нам заборонено було й отоварюватися – тим, у кого нема "заработанных денег". Нема "заработанных денег" – і ми сидимо. І дійшло до того, що нема ні зубного порошку, ні мила – ну нічого нема. Дійшло до того, що я написав Підгорному листа. Пишу: "Шановний пане Голово Президії Верховної Ради СРСР, надішліть мені бандероль. Я можу отримати одну бандероль, але до родичів я не можу писати – мої листи не пропускають. То надішліть Ви мені бандероль – покладіть мені туалетне мило і зубний порошок. І все, більше нічого". Цей лист до Підгорного не дійшов.
Ми як рятувалися – чистили зуби отим смердючим милом. Більше нічим. 3 роки ми сиділи – ні пачки зубного порошку, нічого нам не дозволено було купити. Абсолютно. Хоч за Карним Кодексом на "незаработанные деньги" не можна було купити продукти харчування. А все решта – конверти, мило та інше – можна. Нам же було накладене ембарго на все. Ми нічого не могли купляти.
Отак 3 роки ми відсиділи. Але нас трошки прокрутили по карцеру – щось дуже трошки, по 2 рази чи що ми там пройшли. Дуже мало. І раптом карцери припинили. Ми на роботу не ходимо, нас ніхто не чіпає. Ми собі сидимо. От тільки в ларку не можемо отоварюватися. Нам ні посилки, ні бандеролі, ні листи не йдуть. Нічого. І так ми собі сидимо. Потім ми дізналися, що сталося. Сталося це, мабуть, десь на початку 1976 року чи що. Косигін полетів у Канаду. І коли він там був, до нього підійшов якийсь канадець і вручив йому чек на мільйон доларів. І сказав, що цей чек на те, щоб годували тих у Володимирській тюрмі, які відмовляються працювати, щоб проти нас припинили репресії. І, знаєте, нас перестали саджати в карцер. Так ми досиджували.
В.О.: Цікавий факт, до речі. Я не чув такого.
Г.П.: Так. Був такий факт. Так нам розповідали. Ми зі свободи отримали таку інформацію, принаймні так. А потім уже закінчується термін...
І ще до того в мене було декілька цікавих випадків. У Володимирі розташований Штаб ракетної армії стратегічного призначення, в одній з дивізій якої я служив. Потім з’ясувалося, що в штабі цієї армії (я цього не знав) служив один офіцер, старший лейтенант, молодий чоловік, з яким я був знайомий. Я це дізнався згодом. Бо спочатку виходить так: заходить у камеру Дойніков, капітан наш загоновий, і в присутності всіх мене запитує: "Григорий Андреевич, вам привет от Саши». Я не можу збагнути, від якого Саші мені привіт. Я питаю: "Від якого Саші?" Він: "Ну, старший лейтенант, Саша". І я згадав, що він же з Володимира. Я кажу: "А ви звідки знаєте його?" – "А от він служить у Штабі ракетної армії". Я кажу: "Це так. Але ви звідки знаєте про це – от ви, капітан?" – "Та я їхав у тролейбусі, до мене підходить цей старший лейтенант і питає: "Капітане, ви, мабуть, у тюрмі служите?" Я кажу: "Так". Він каже: "Там у вас Приходько Григорій Андрійович".
Я так послухав і бачу, що він щось «гонить». Але згодом я дізнався, що мною дійсно цікавилися. Крім цього Олександра, там були ще інші офіцери, які мене пам’ятали. Коли вони почули, що я там опинився, то просто поцікавилися. Але реакція була цікава – режим, звичайно, зразу насторожився.
Минає якийсь час. Помирає маршал Гречко, міністр оборони. Мене хлопці питають, як військового – я один серед них військовий: "Як ти думаєш, хто буде міністром оборони?" Я кажу: "Устінов". Вони кажуть: "Ну як Устінов? Він же не маршал?" Я кажу: "Буде Устінов». Мій прогноз виявився точний – через тиждень чи на 8-й день міністром оборони призначили Устінова, і Брежнєв йому дав маршала. До речі, і собі він дав маршала. Це тоді Брежнєв став маршалом. Я здогадуюся, що в моїх співкамерників теж виникла підозра щодо мене.
В.О.: Так, звідки він таке знає?
Г.П.: Зостається ще один момент – все якось накладається. Беру я "Красную звезду", а там репортаж із зали суду. Судять, здається, Марченко його прізвище, українське прізвище. На "М" точно, я не пам’ятаю точно того прізвища. Він, значить, злочинець, співпрацював з німцями. Працював чи то в поліції німецькій... І в зал суду заходить "мужчина, убелённый сединой", і називається його прізвище – радянський розвідник, який впізнає цього злочинця. І ще один цікавий момент. Обвинувачем виступає прокурор міста Москви. Судить його Московський обласний суд як військового злочинця. І ще один момент. Він скоїв злочини у Сумах і в Донецьку, а судять його в Москві. Я це прочитав у двох номерах газети. Я сідаю і пишу Генеральному прокурору заяву. Звертаю його увагу на процедурні порушення. По-перше, за військовий злочин має судити військовий трибунал. Звинувачувати має військовий прокурор. Далі. Його судити мають за місцем злочину. І я пишу так: "Ви зверніть увагу на ту обставину, що цей "убелённый сединами мужчина" є розвідник. Репортер пише, що йому вдалося ввійти в довіру до німців, просунутися по кар’єрі, то – я кажу – на підставі цих показів я прошу Вас: перше – опротестувати цей вирок у Верховному суді, передати справу у військову прокуратуру і порушити справу проти цього "убелённого сединою мужчины", бо відомо, сам "мужчина" тут же говорить, що цей Марченко зробив кар’єру, а кар’єру можна було зробити тільки через знищення радянських військовополонених. І ця заява пішла.
Минають 2 тижні. А тут якраз наклалось те, що той Саша чомусь мною зацікавився, з цієї володимирської армії. Приїжджають 2 товариша з Москви. Я їх не знаю. Представилися, що вони з КГБ СССР. Починають мене допитувати. "Скажіть, будь ласка, Ви знаєте, де розташований Штаб ракетних військ?" Я кажу: "Знаю". – "А ви можете нам сказати?" Я кажу: "Ні. Вам я не скажу». – "Чому?" – "Тому, що я розписувався, що не буду видавати військових таємниць. Я вам цього не можу сказати". – "А скажіть, будь ласка, у Вас є знайомі в Штабі ракетних військ?" Я кажу: "Ну, певне, що мабуть є, бо офіцери, з якими я служив, вони досі служать. Вони ж ростуть. Напевне. Я ж тоді контактував з багатьма". – "А хто?" – "Я вам цього не скажу". – "Ну, а нам цікаво". – "Якщо вам цікаво, візьміть штатний розклад у Штабі ракетних військ, якщо вам дадуть, і подивитеся, хто зі мною служив. Кожного з них у цій дивізії я знаю». – "Ну от скажіть, а ви знаєте, де розташований штаб володимирської армії?" – "Ну чому ж я не знаю? Знаю, звичайно". – "Ви нам, мабуть, не скажете?" – "Ні". – "А скільки вам треба часу, щоб його знайти?" – "15 хвилин». – "І ви би знайшли?" – "Без сумніву. Давайте проекспериментуємо". – "Ні. Ми не будемо експериментувати". Я кажу: "Добре". – "Ну, йдіть".
Вони мене відпустили. Мені стало зрозуміло, що той, кого судили – то якийсь вищий офіцер ракетних військ, зі Штабу ракетних військ. Бо про володимирський штаб вони потім запитали. Ну, скажімо, про штаб Козельської дивізії вони взагалі не питали, а в основному про Штаб ракетних військ, про інші – ні. Бо я бував і в Міністерстві оборони, там знайомі були. А питали саме про Штаб ракетних військ. І я здогадався, що, очевидно, там той служив – здається Марченко його прізвище. Бо після того ніяких репортажів на цю тему в "Красной звезде" не було. Але був такий репортаж про генерала Марченка. Я зрозумів, що попав в точку.
Закінчується термін мого ув’язнення. За два місяці до етапу в табір мене викликає капітан Дойніков. Викликає до себе в кабінет: "От, Григорію Андрійовичу, скоро вам на свободу ж, у цьому році підете. А ви, мабуть, будете розповідати, як у нас тут страшно?" Я кажу: "Ні, ну що ви, я цього робити не буду!" – "Чого?" – "А хто мені повірить? Мені ж ніхто не повірить. Жодна нормальна людина, психічно здорова людина не повірить, що ви таке робите. Я не буду цього говорити. Я буду говорити, що ви нормальні, гарно ставитеся до нас, і годуєте нас, і доглядаєте, і охороняєте. Я це буду говорити". Він тоді: "Да вы что, Григорий Андреевич, вы этого не делайте! Нет, вы говорите, что у нас страшно, что мы вас бьем". Я говорю: "А навіщо?" – "Ну, да надо, чтобы нас боялись".
Настає моє перевезення до зони. Мене кидають у карцер, дають 15 діб, якраз до кінця тюремного терміну. Але на 13-й день мене беруть з карцеру, я не досидів 2 дні. Ведуть у лазню, миють і виводять прямо по коридору. Йду і дивлюся, а так упритул до дверей стоїть чорний воронок. Я кажу: "Хлопці, ви хоч речі мої віддайте, мішок?" – "Зараз-зараз-зараз, ми винесемо ваш мішок!" І точно – мене туди впхнули, мішок мені кинули і поїхали. Я в воронку один. Сидять автоматники. Все, їдемо.
Раптом зупиняємось. Відчиняється воронок – "Выходи!" Я виходжу. Дивлюся – машини, стоять каре, квадратом оточення. Ми стоїмо на подвір’ї якоїсь військової частини. Я це бачу по спорудах, поза машинами мені видно. Мене переводять в інший воронок. «Сідай!». І рушаємо далі. Я спочатку подумав, що мій воронок зламався. Їдемо. Хвилин 20 проїхали. Зупиняємось. Знов мене виводять. Знов – машини в каре, закрито повністю. Я не пам’ятаю вже, мабуть, машин 6 чи що. Мене переводять, саджають у третій воронок, їдемо далі. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, там такий поворот, і я вже там щілинку знайшов, дивлюсь – попереду йде повна машина з автоматниками. За ними йде ще декілька машин, мабуть, 4 чи що. Ми під’їхали не з фасаду вокзалу, а з тилу. Мене звідти виводять. Весь вокзал оточений військовими, повністю. Мене ведуть. Отак стоять ряди з військових. Мене підводять і прямо в "столипін" всунули. Це за 2 дні до закінчення мого тюремного терміну. Там мене саджають у карцер.
В.О.: Це в "столипіні"?
Г.П.: Так, у "столипіні".
В.О.: А, там є дев’ята камера?
Г.П.: Так-так, карцер. Коли ми рушили, вони відчинили глухі двері, залишились тільки заґратовані. Я починаю обурюватися: «Дайте начальника того конвою, на якій підставі?» – "Ми нічого не знаємо – режим". Режим.
Привозять мене в Чусову. Я виходжу. Зустрічають мене вже наші, кучинські. Там уже було нормально. Як завжди, собаки сидять, розмови... Бо знайомі ж – три роки не бачились.
А там режим влаштований. Я вважаю, що це пов’язане з їхнім страхом. Бо прийшла інформація, що в штабі володимирської армії офіцери цікавляться мною. Приходько виступив на захист якогось там вищого офіцера. І звідкись йому стало відомо, що Устинов буде – ну, то вже має вихід напряму на Брежнєва, мабуть так, – що Устинов буде міністром. Цим прогнозом я собі нашкодив.
Приїхав у табір. У таборі вже нормально. Тобто як нормально? Це ви знаєте, як воно буває. Ми в тюрмі не працювали, але вирішили, що по закінченню цього трирічного тюремного терміну, повертаючись на табори, ми вже будемо працювати – так би мовити, акція закінчена. Ми витримали гідно: 3 роки Володимира – це все-таки щось важить, так?
Ми пішли на роботу. Почали працювати. Виконували там норми, чи не виконували – але пішла інша кампанія. Кампанія – якісь заяви, до чогось приурочені. Я зараз погано згадую, до чого. Заправляли Пронюк, Сергієнко і Сверстюк – всі, хто там був. Всі писали, писали. І на мою долю випало мікрувати їх. Я місяць мікрував.
В.О.: В якому таборі ви опинилися?
Г.П.: В 36-му, в Кучино.
В.О.: І це час який уже?
Г.П.: Це 1978 рік. Я працював. І мікрував місяць, лежачи на ліжку. Хлопці стояли на шухері. Найбільше допікав капітан Рак. Бо інші якось спокійно до мене ставились, Рак завжди ходив вишукував мене: де я. Я за місяць закінчив мікрувати. Дехто з політв’язнів сам мікрував. А більшість – вони не вміли мікрувати. Це тяжка робота. І мені випала доля ще й вивозити цю масу мікротексту. Десь сторінок на 300 друкованого тексту.
В.О.: Ого-го!
Г.П.: Так. Я вивіз. Зараз це вже можна говорити, але не все. Це Євген Пронюк – він був головним організатором. Я вивожу. Потім я маю приїхати в Київ, зустрітися з його дружиною Галиною Дідківською і передати їй цю посилку. Вона герметизована, запаяна, як належить у таких випадках перевозити.
Але ще в таборі. Недовго там довелося сидіти, бо настає осінь, відремонтували котельню, починають формувати штат у котельню. І в той штат потрапляємо ми з Євгеном Сверстюком в одну зміну. Нас привели туди на роботу. І перше, що Євген сказав: "Пане Григорію, це щось значить. Раз нас разом сюди поставили – це щось значить. Ми довго тут не будемо". І точно. Минуло десь, мабуть, 4-5 днів – мене беруть у карцер, Євгена беруть на етап і зразу вивезли з цієї зони. Нас чомусь розвозили з тієї зони. Мене в карцер. Я там щось недовго сидів. Виявляється, мене посадили для того, щоб ніхто не знав, що мене беруть на етап. Бо мене тут же на етап, у Володимир. Я там досидів, звільнився, приїхав до мами в село на Дніпропетровщину на Новий 1979 рік.
Мені треба їхати в Київ. Я приїхав у Синельникове. Нагляд мені не можуть встановити – то прокурора нема, але пізніше встановлюють нагляд. Я вибираю час, щоб мені підскочити до Києва. Я приїжджаю в Синельникове до брата. Вночі встаю тихенько, навіть брат не знав, ніхто не знав. Я встаю, іду на вокзал, беру квиток до Києва, сідаю в поїзд і їду в Київ.
Приїжджаю. По пам’яті все, ніяких записів не було: як іти, у який трамвай сідати, де виходити, що говорити. Приходжу на квартиру якихось родичів – чи сестра там Галини, чи хтось там, я не пам’ятаю хто. Приходжу на квартиру. Сказав, що хочу бачити Галину Дідківську, що я від Євгена Пронюка. Там зателефонували. Тут же прийшла Галина і каже: "Їдемо до Гриця Герчака". Ми з нею виходимо, сідаємо в таксі, на задньому сидінні. Коли ми сиділи, я їй так ото таємно рукою передаю посилку, не говорячи ні слова, нічого. Вона взяла цю посилку. Ми приїхали до Гриця. Ну, Гриць посадив нас за стіл, пляшку вина... Поки ми там сиділи, Галя кудись пішла. Потім повернулась. Потім ми їдемо до пані Оксани Мешко, мені в неї ночувати. Галина мені сказала: "Я вже передала".
Згодом я отримав листа від Віктора Родіонова. Він розмовляв з Євгеном Пронюком, то Євген сказав, що політв’язні мені дякують, що я вивіз той важливий пакет.
Правда, мені не все вдалося вивезти. Я вивозив ще окремо текст. Це поема Євгена Сверстюка. Як вона називається, я не пам’ятаю. Я її вивіз, але віддати не зміг. Якщо то був окремий загерметизований пакет, то поему Сверстюка я тайнописом симпатичним чорнилом написав на хустці і носив її в кишені відкрито. Я пройшов усі етапи, і ніхто, звичайно, не здогадувався, що там записана ціла поема. Я зробив помилку. Перед тим, як їхати до Києва, я взяв і проявив її. І це змусило мене потім її знищити. Якби я не проявляв, я міг би віддати її Галині, і все було б нормально. А я взяв і проявив. Чому я проявляв? Мене цікавило, чи зберігся текст. Бо більше двох місяців я їздив, знаєте, – міг випадково руки витерти... Хоч я тримався, щоб нічого такого не сталося. Коли я проявив текст, то там було з’їдена тільки, може, одна строчка. Це на згині трошки, а так весь текст був, зберігся нормально.
Коли я приїхав і віддав пакет Галині, а потім питаю її, як мені передати цей текст. А цей текст я мав передати дружині Євгена Сверстюка. Коли Галина привезла мене до пані Мешко, ми домовилися з нею, що на другий день о 12 годині ми зустрічаємось біля Будинку офіцерів і звідти ми їдемо. Ми маємо їхати на зустріч з інтелігенцією. Там якийсь обід приготували. Там буде дружина Сверстюка. І я мав віддати дружині цю хустинку.
Галя поїхала. Пані Оксана мене поклала спати. Я переночував. Але вона мене застерегла, що ведеться постійне спостереження. По сусідству кагебісти зняли дім і вели постійне спостереження. Вранці я пішов на тролейбус їхати до Будинку офіцерів. Іду. У мене чутливість була дуже висока тоді. Йду. І спиною відчуваю, що за мною хтось іде. Я обертаюсь – дійсно, йде один чоловік за мною. Я йду – він за мною на певній відстані. Я підійшов до тролейбусної зупинки. Став. Він підійшов, став прямо біля мене. Я бачу, що мені треба відриватися від нього. І я відриваюся. По протилежному боці йде таксі. Я – ривок поміж машинами через дорогу. Прямо падаю на це таксі. Той загальмував. Я вскочив у таксі і кажу йому: "В Будинок офіцерів!" І тут я зробив ще одну помилку – мені треба було хапати не таксі, а якусь цивільну машину. Бо таксі зразу знайдуть. Він привозить мене до Будинку офіцерів. Щось хвилин за 20 я приїхав. Тому ходжу, гуляю. Дивлюся, вже 12 година – Галини немає. Я не знаю, що є. (Вона приїхала 15 по дванадцятій). Я йду вулицею вздовж Будинку офіцерів. Дивлюсь – назустріч мені їде пікап ДАІ. І чомусь їде так повільно-повільно. Я дивлюсь – повно офіцерів. Даїшники. Він пройшов. Я йду далі. І знову відчуваю, що хтось іде за мною. Я оглядаюсь. Дивлюся – йде. Старший лейтенант ДАІ. Машину вони зупинили. Він іде за мною. Я так уповільнюю крок, бо Галини ще немає, і дивлюсь: Галина вискакує з трамваю. Тоді прискорюю ходу, йду їй назустріч. Тільки підійшов, сказав їй: "Хвіст!" Галина тут же зорієнтувалася, відскочила, під дім стала.
Я стою один. Той підходить до мене. Представляється: "Старший лейтенант такий-то. Ваші документи". Я дістаю свою довідку, показую йому. Він каже: "А чому ви в Києві? А чому ви не в Синельниковому? Ви ж там були?" Я кажу: "Мені нагляд ще не встановлено. Я приїхав у Київ провідати знайомих". – "А кого?" – "Ну, це вам не цікаво». – "А хто та жінка?" Я кажу: "Ви хочете познайомитися?" Він: "Ні-ні». – "Тоді питання немає". Він: "Можна, – а це дійсно офіцер ДАІ – то, видно, їм просто доручили, – можна, я спишу дані вашої довідки?" Я кажу: "Прошу". Він записує. "Чому ви не виїжджаєте з Києва?" Я кажу: "Поїзд о 9-й вечора, раніше нема поїзда. Я не можу поїхати». І він пішов.
Галина підходить до мене. Я кажу: "Галю, а біди не буде – я не поведу за собою хвоста. Я їду на вокзал". Питаю: "Що мені робити з цим листом?" Вона каже: "Я не знаю. Мене можуть обшмонати". То правда, то може бути. Я кажу: "Тоді ведіть мене до метро, і я його знищу». Вона мене саджає в метро. Я доїжджаю до вокзалу. Виходжу з вокзалу – і зразу в туалет заходжу. Порвав, порвав, порвав. Заштовхав туди в туалет. І вже тоді пішов на вокзал.
Прийшов на вокзал до каси. Став у касу. Дивлюся – двоє стоять. Я 4 години стояв у касі – вони 4 години стояли спостерігали. Правда, шмону не було. Моя, так би мовити, обережність була надмірна. Не шмонали вони мене. Але стояли, дивились. І вже, коли я взяв квиток, вони повернулися і пішли. Після того до 9-ї години вечора нікого не було. Десь незадовго до відходу поїзда приїхало декілька душ, але Галини не було. Я зараз не пам’ятаю, хто там був, привіталися – і більше нічого. Я сів ото й поїхав.
Оце таким чином була проведена операція, пов’язана з 36-ю зоною. Вона була дуже активна, ця зона. Активна якраз тоді боротьбою за надання статуту політв’язня. Та я думаю, що тоді всі зони були активні, і Володимирський централ був активний, бо маса інформації йшла, маса інформації. Працювали тоді дуже сильно. І якось отак ми тоді вижили. Тримались. Я маю сказати, що не знаю нікого, хто не витримав би тоді оцю боротьбу за статус. Я не знаю жодного – здається, всі витримали. Принаймні, у Володимирському централі не було жодного такого. Всі люди були поважні, всі свідомо йшли на ці речі. Звичайно, йшли свідомо. Тоді ще особливий режим був у Мордовії.
В.О.: В Сосновці.
Кінець розмови з Приходьком 22 січня 2000 року.
Знаків 137.809. 

Март Ніклус і Григорій Приходько в Тарту (Естонія). Липень 1988 року.

Василь Овсієнко, Григорій Приходько і його дружина Андріяна. 22 січня 2000 року. Львів.

Рекомендувати цей матеріал