Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Горст Єніхен, АКТИВІСТ

09.07.2010

Німецький культурний Центр Ґете-Інститут в Україні
Спілка «Культуррінґ у Берліні»

«ПІД АРЕШТОМ»
(фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі)

Український переклад з каталогу виставки
(інтерв’ю, взяті Францискою Ву у колишніх в’язнів)

Народився у 1931 році в Берліні. Там же арештований радянським Міністерством держбезпеки в квітні 1946 року. Його, 15-річного, як і тисячі інших молодих людей на той час, підозрювали у приналежності до націонал-соціалістичної терористичної організації, так званого Вервольфу. Після звільнення у 1948 році він розповідав про своє ув’язнення у таборі та розповсюджував листівки у східній частині Берліна. Єніхен був активним учасником організації політичного спротиву, Бойової дружини проти нелюдськості (КґУ). Через це арештований повторно, у грудні 1950-го, на цей раз Міністерством держбезпеки НДР.

Чому Вас арештували у 1946 році?

Коли закінчилась війна, я повернувся додому, залишився на волі і знову пішов до школи. Мене арештували 23 квітня 1946 року за «підозрою у приналежності до Вервольфу». Як і інші, я ніколи не належав до Вервольфу, та це не було перешкодою для росіян, щоб арештувати багато молоді та кидати їх у табір. Мене доставили у підвальну в’язницю у Фрідріхсфельде, потім відвезли звідти до спеціального табору 3 у Гоеншьонгаузені, з якої пізніше зробили центральний тюремний заклад попереднього затримання для таємної служби Совєтів у «радянській окупаційній зоні». З 1951 року ця підвальна в’язниця, так званий «підводний човен», використовувалась Міністерством держбезпеки НДР.

Як відбувався Ваш арешт?

Мене арештували вдома і відвезли до Фрідріхсфельде у так званий підвал ҐПУ, що був обладнаний у житлових багатоквартирних будинках. Це було в квітні 1946 року, теплою весною. В останній день моїх канікул за десять шоста пролунав дзвінок. В дверях стояли двоє в цивільному. На одному був плащ, з під якого стирчав комірець радянської уніформи. «Ви Горст Єніхен? Прямуйте за нами». Мені належало взяти з собою подушку та ковдру, бо це могло тривати два, три дні. Мати сказала: «Вдягни зимові штани і теплу куртку». Та було дуже тепло, і я почав протестувати. Слава Богу, що матерям здебільшого вдається переконати. Я вдягнув куртку і товсті штани, і тому холодної зими мав у тюремному підвалі теплий одяг. Інших в’язнів арештовували влітку в сорочках з короткими рукавами, і в цьому одязі вони мусили шикуватися в стрій на зимовому холоді. В цьому плані в мене були переваги.

Що було потім?

З Гоеншьонгаузена мене відвезли у колишній нацистський концентраційний табір Заксенхаузен і відпустили лише після більше ніж двох років ув’язнення. Виходячи на свободу, ми брали на себе обов’язок нерозголошення. Отже нам не дозволялось говорити про наші поневіряння в радянському таборі для інтернованих.

Як з Вами поводились?

Спати дозволялось з 22:00 до 6:00, допити відбувались уночі. Але вдень не можна було спати. Це регулярно контролювали. Можна було сидіти, але лише посередині нар. Тобто не можна було ні на що спертися. І за цим суворо слідкували. Якщо заснеш, муситимеш стояти упродовж години. В цьому підвалі я провів шість тижнів. За ці шість тижнів мені не можна було жодного разу помитися. В першій камері, куди я потрапив, був чоловік віком близько сорока. Я спочатку подував, що він не сповна розуму, настільки він був занедбаний. Він вже три місяці там скнів. Три місяці не митися, не голитися, не стригти волосся, не причісуватися – ось так він і виглядав. Нам молодим було краще, бо в нас ще борода не росла.

Як Вас допитували?

Під час допитів над людьми знущались. В мене не було жодного допиту, під час якого мені не давали щонайменше ляпаса. Нас лупцювали і товкли ногами.

Яким було Ваше життя після звільнення?

Моєї матері я більше ніколи не бачив. Вона померла ще в жовтні 1946 року. Про це я дізнався лише через два роки, коли мене звільнили. Я подзвонив у двері свого дому, і мені відкрила чужа жінка. У мого батька була нова дружина. Перед тим за гроші, які мені дали під час звільнення, я придбав квіти, які потім відніс на цвинтар. Моя мама померла на відстані 500 метрів від табору Гоеншьонгаузен, а я про це не знав. Тоді я об’єднався з деякими своїми друзями. Ми пригадали закиди, які робили німцям у 1945-му: «Ви знали про безчинства нацистів і мовчали». Ми не хотіли, щоб нам це закинули знову. Ми вступили до західноберлінського КґУ і розповідали про наше перебування у радянських таборах для інтернованих. Там ми отримували листівки, які розповсюджували у східній частині міста. Такі акції були регулярними. Ми виводили фарбою на стінах велику літеру «F». Це був символ Бойової дружини проти нелюдськості. Люди впізнавали цей знак. А на 1 травня 1949 року ми отримали від КґУ ракети з листівками. Це були картонні трубки, начинені листками, на яких стояли антикомуністичні гасла. І під час травневих демонстрацій ми ці ракети запускали. А 29 грудня 1950 року нас знову арештували.

Чи не боялись Ви після жахливого тюремного досвіду знову потрапити за ґрати?

Я постійно боявся, що мене схоплять. Але завжди є віра в те, що тебе не піймають. У кожного, хто робить щось протизаконне. Звичайно ж ми були свідомі ризику, тим паче що нас вже одного разу арештовували. Я б і зараз, півстоліття потому, реагував так само. Завжди сподіваючись при цьому, що це не повториться.

Як довго тривало друге ув’язнення?

Я знову мусив йти до підвальної в’язниці, цього разу у Міністерство держбезпеки НДР. Мене засудили до восьми років позбавлення волі з обов’язковим застосуванням каральних заходів. Під час ув’язнення мені продовжили строк на два з половиною роки за бунт. Ми готували втечу. Нас було десятеро, а від трьох осіб – це вже бунт. Ці два з половиною роки тюрми мені потім замінили на умовний строк, а інші вісім років я провів у Берліні-Руммельсбурзі, у «Червоному бику» в Галле та переважно у сумнозвісній колонії Вальдгайм.

Що означає «обов’язкові каральні заходи»?

Вони стосувались позбавлення прав і були звичним явищем у НДР до 1958 року. Каральні заходи означали: не дозволялось бути членом партії або профспілки. Не можна було обирати або бути обраним. Заборонялось отримання матеріальної допомоги з громадської каси, накладались обмеження на житло й проживання. Дозволялось виконувати лише просту роботу. На період у п’ять років не можна було ні керувати, ні володіти автомобілем. Це було, якщо хочете, припиненням існування як громадянин.

Чи знали Ви, де Вас ув’язнено?

Під час першого арешту у росіян це не було таємницею. Воно стало секретним місцем вже при Міністерстві держбезпеки НДР. Під час мого другого арешту мені вдягли зварювальні окуляри на очі і зв’язали руки за спиною. У фургоні поряд зі мною сидів один наглядач, переді мною ще двоє. Там ми і їхали. Хоча відстань була з 10 хвилин їзди, але провели в дорозі майже годину. Я розпізнавав скрип трамваїв та шум естакади. Залізничні звуки то зникали, то з’являлися, а потім знову щезали. Тоді я зрозумів, що Штазі возить мене по колу. Через деякий час мене привезли у КПЗ Гоеншьонгаузен і зняли окуляри.

Які засоби тиску застосовувало Міністерство держбезпеки?

Перебування у такій в’язниці в підвалі вже само по собі було психологічним знущанням, навіть якщо тобі нічого не робили. У держбезпеки це були одиночні камери, жодного зв’язку із зовнішнім світом, нічого, чим можна було зайнятися. Дні минали у вимушеному неробстві. Коли ж нарешті можна було поспати, то забирали на допит. Наступного дня знову не дозволялося спати, і позбавлення сну також було частиною психологічних тортур. Та Штазі мене не било. Натомість важким тягарем було це ув’язнення наодинці. Час не хотів проминати.

Що для Вас було найгіршим?

Важко сказати. За першого ув’язнення найгіршим для мене була мить, коли я повернувся додому. Коли дізнався, що моя мама вже давно мертва. Це було для мене тоді найгірше. Побиття у росіян також були жахливі. Один мій товариш помер у таборі від туберкульозу. Хворих на туберкульоз тримали окремо. Я обіцяв товаришу, що провідаю його матір після звільнення та завжди йому казав: «Дурниці, ти сам це владнаєш».

Але знав, що він ніколи не вийде живим із в’язниці. І перша жінка, яку я зустрів, була його матір. Коли вона почула, що я вдома, вона запитала мене: «Що з Гельмутом?» Я спочатку не міг їй нічого сказати. Лише згодом я їй розповів. Це був просто жах. Я дуже важко це пережив. Коли треба було сказати матері свого товариша: «Слухай, твій син вже більше не вийде». На той момент я не міг наважитись на таке.

Як склалось Ваше життя після звільнення?

Мене звільнили 9 січня 1959 року з колонії Вальдгайм і відвезли назад до Берліна-Ліхтенберга. Через день після отримання посвідчення особи я покинув Східний Берлін на електричці. Згодом як біженець пішов до табору Берлін-Маріенфельде. Так з 1959 року я мешкаю у західній частині міста.

Що Ви відчуваєте до людей, які таке з Вами чинили?

Ви мене так запитуєте, але ненависті я не відчуваю. Це вже пройшло. В минулому. Може, ці люди були переконані у своїй державі. Я проводжу екскурсії по Заксенхаузену, і мене постійно питають: «Чи є різниця між тим, що було до 1945 року за нацистів, і після 1945 за росіян?» На мою думку, відмінності є. Гадаю, підвали Гестапо, Штазі та НКВД можна прирівняти один до одного. Тут годі шукати різницю. Коли після війни потрапляєш у табір , то отримуєш «спокій». Нікого не піддають фізичним тортурам, нікого не розстрілюють або вішають. Люди просто животіють, чекаючи наступного дня або, якщо чесно, смерті.

Різниця полягає в наступному: до 1945-го це були табори смерті, після 1945-го – табори помирання. Наступна відмінність: до 1945 року під час смертельних випадків родичам видавали урну. Сім’ї тих, хто після 1945-го оплакував померлих у радянських таборах для інтернованих, не отримали жодної офіційної довідки про смерть.

Не йдеться про те, чи були винні ті, хто сидів. Навіть винні мають право на людське поводження. Нажаль в обох системах було інакше.

Як Ви долаєте пережите Вами?

В моєму випадку це давні події. Відтоді дивлюсь на деякі речі відносно. Таке не відпускає. Десять з половиною років не залишиш, як в’язничну робу. Вони приходять у снах, нагадую про себе. Моя дружина декілька разів на ніч будила мене. Казала: «Ти кричиш». Воно завжди присутнє у підсвідомості. І ти цього не позбавишся. Екскурсії, які я проводжу тут у Гоеншьонгаузені, – це для мене не тільки і не стільки долання пережитого. Десять з половиною років, проведені у колонії за те, що не тримав язика за зубами, були б змарнованим часом, якщо тримати язика за зубами тоді, коли нарешті можна говорити. І тому я тут. Чітке усвідомлення цього прийшло після падіння Стіни у 1989 році, коли знайшли масові поховання у Заксенхаузені. В одній з цих братських могил лежить мій товариш. Коли могили розкрили, в мене все знову повстало перед очима.

З 1959 року Ви мешкали у Західному Берліні. Як Ви почувались, проїжджаючи через НДР?

До 1972 року я лише літав. Раз на рік Берлінський сенат оплачував політичним біженцям, які не мали права в’їзду до зони, переліт до Ганновера. Потім з Ганновера потрібно було їхати далі. Після підписання міжнімецьких договорів у 1972 році нас позбавили громадянства НДР, і ми знову могли їздити через східну Німеччину. Батьки моєї дружини, які жили у Людвіґсфельде, подали клопотання про те, щоб нам дозволили в’їзд. Ми з дружиною і дітьми поїхали, і я сидів за кермом, коли ми перетинали кордон. Дружина тоді сказала: «Слухай, ти такий блідий». Я знову бачив цих людей в уніформі, які всюди снували. І сказав жінці: «Сідай за кермо, дай мені папери, я тут все владнаю». Це була трохи гра на публіку. Бо мені покращало лише тоді, коли я знову потрапив до Західного Берліна. Всі були такими хвацькими, і я вдавав, що мені все одно. Та насправді мені весь час було важко, і я завжди радів, коли цілий і неушкоджений опинявся у Західному Берліні.

Що Ви бажаєте собі на майбутнє?

Знаєте, я вже на фінішній прямій. У моєму випадку вже нічого особливо не очікуєш. Моє бажання – мати змогу надалі жити так, як я жив останні роки. Правду кажучи, я задоволений своїм життям. Певно це також пов’язано з тим, що мене звільнили на піку холодної війни, у 1959 році. У нас строки ув’язнення були довшими ніж у тих, кого арештовували пізніше, але нам допомагали. Нас розміщували, наприклад давали роботу у громадській службі. Казали: «Ми забезпечимо Вам зайнятість, а що Ви будете там робити, то вже Ваша справа». Але нам принаймні дали можливість долучитись до суспільства. У тих, кого посадили в останні роки існування НДР, справи, прямо кажучи, кепські. Вони не стали ніким у НДР, бо були проти, і зараз ніким не є, бо не стали ніким у НДР. Так і живуть на межі соціального забезпечення. І це потрібно змінити.

© ІНТЕРВ’Ю: Франциска Ву

www.goethe.de/ukraine<br>
www.franziska-vu.de
<br>
www.Kulturring.org
<br>
www.stasi-live-haft.de

Рекомендувати цей матеріал