Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Зиґрид Пауль, МАТИ У ВІДЧАЇ

09.07.2010

Німецький культурний Центр Ґете-Інститут в Україні
Спілка «Культуррінґ у Берліні»

«ПІД АРЕШТОМ»
(фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі)

Український переклад з каталогу виставки
(інтерв’ю, взяті Францискою Ву у колишніх в’язнів)

Народилась у 1934 році у Домітіч біля Торґау на Ельбі. Вивчилась на зубного техніка, у 1957 році одружилась з Гартмутом Рюрданцем і переїхала з ним до Східного Берліну. В січні 1961 року сталась бажана подія – народився син Торстен, який нажаль з’явився на світ з проблемами, бо лікарі недоброякісно провели пологи. Через недостатню кваліфікацію східноберлінських лікарів мати відвезла сина до університетської клініки у Західному Берліні. Не отримавши після будівництва Стіни дозволу на виїзд, батьки наважились тікати з підробленими паспортами, щоб провідати свою все ще хвору дитину. Спроба втечі не вдалась. У лютому 1963 року Зиґрид Пауль арештували, після того як вона надала притулок трьом студентам, з якими познайомилась під час втечі. Вони хотіли тікати через тунель на Бруненштрасе. Їх зрадили, повідомивши Штазі про цей намір.

Коли Вас арештували?

Через 14 днів після того, як студенти спробували тікати, мене викрали прямо на вулиці по дорозі на роботу. Вранці близько 7:30 я йшла до автобусної зупинки. На шляху туди до мене підійшли двоє чоловіків і схопили за руки. Потім під’їхав чорний лімузин, мене заштовхнули до машини, і я зникла. Мене відвезли на Норманенштрасе. Там було Міністерство державної безпеки.

Вам ніхто не пробував допомогти?

Водій автобуса бачив, що відбувається. Він під’їхав, зупинив автобус і відчинив передні двері. Я звичайно ж пручалась і голосно кричала. Та проти двох міцних чоловіків у мене не було шансу.

Як з Вами поводились і допитували?

Мій перший допит тривав 22 години. Як доказ я можу показали мою справу в Штазі. Допит, що триває 22 години, – це фізичні тортури. Перерв майже не було. Мені можна було лише вийти в туалет. Коли все скінчилось, мене відвели до камери. Там була параша замість туалету і стояло щось попити. Та спочатку в мене був такий шок, що я не могла ні їсти, ні пити. Після нескінченного допиту мене посадили до фургона. Там не було ні вікна, ні шибки, навіть жодної шпарини для світла. Мене кудись привезли, і я не знала, де я. Почула, як скриплять ворота, а коли машину відкрили, я була в якомусь будинку. Лише багато-багато років потому я дізналась, що була в центральному закладі попереднього затримання Міністерства держбезпеки у Берліні-Гоеншьонгаузені. В центрі терору.

Про що йшлося під час допитів?

Допити завжди стосувались цих трьох студентів, яким ми надали притулок. «Де Ви познайомились? З якими намірами ці троє молодих людей до Вас прийшли? Чому Ви надали їм притулок?» Я звичайно ж намагалась просто відкараскатись, казала: «Ми молоді, у нас однакові інтереси. Ми разом плавали на човнах…» Звичайно ж я ухилялась від зізнання, що ми познайомились під час спільної втечі. Напевне тому допит тривав там жахливо довго. Роками пізніше ми дізнались, що Штазі нас підозрювало і в шпіонажі. Та для цього в них нічого не було. Ми не контактували з жодною секретною службою, ми не були шпигунами.

Що сталось з Вашим чоловіком, коли Вас викрали?

Мого чоловіка схопили у квартирі. Представник Штазі подзвонив у двері і промовив відому фразу: «Відчиніть будь-ласка. Треба з’ясувати деякі обставини». Я дуже швидко дізналась, що мого чоловіка також арештували.

Як Ви почувались під час допиту?

Під час допиту, який триває 22 години, через певний час відчуваєш повне виснаження. Зі мною було інакше. Напевне, на мене подіяв адреналін, і тому я просто не могла відключитись. Після 17 або 19 годин я помітила, що в мені раптово з’являються нові сили. Тому я вирішила мовчати. І відчула, як в моєму тілі виростає уявна стіна. Все вище і вище. Ця стіна захищала мене від неприємних допитувань, яким мене піддавали годинами. Слідчих кожні три-чотири години міняли. Завжди було троє або четверо, які одночасно намагались поставити мені питання. Зрештою я для себе вирішила: я невинна, я нікого не вбила, я нікого не обікрала. Вони повинні відпустити мене додому. Я сказала собі: більше жодного слова. І я цього дотрималась. Вони могли б у цю мить поставити мене до стінки і розстріляти, я б не пручалась. Моє рішення стійко тримати мовчанку спрацювало. Наслідком було те, що один зі слідчих, стоячи за мною, промовив: «Ваш чоловік також тут.» Я ніяк не відреагувала. «Ви нам певно не вірите.» Я і далі не реагувала «Нам треба принести Вам доказ цього». Ніякої реакції з мого боку. Я будувала свою стіну. Це привело до того, що я через півгодини помітила записку, яка лежала в мене на колінах. Там почерком мого чоловіка було написано: «Покінчи з минулим і почни зі мною все спочатку, Гартмут.» І тоді я зрозуміла, що його також схопили.

Як довго Ви були у Гоеншьонгаузені?

Я не могла поспілкуватись зі своїм адвокатом протягом півроку. Після майже шести місяців попереднього арешту в Берліні нас перевели до КПЗ Штазі в Ростоку. У серпні 1963 року нам винесли вирок. У залі суду ми знову побачили тих трьох студентів, яких арештували. Зрештою мого чоловіка і мене посадили на чотири роки за співучасть у втечі з республіки. Судили нас не за карним кодексом НДР, а за Законом про додаткові покарання: «За вчинення спільних дій щодо заохочування до нелегального виїзду з НДР». НДР намагалась під час першого арешту винести найсуворіший вирок, в жодному разі не мінімальний строк. Мій чоловік і я повинні були ще шість тижнів пробути у тюрмі Ростока. Окремо один від одного нас знову перевели у КПЗ Берлін-Гоеншьонгаузен і там включили у роботу. Після 19 місяців ув’язнення в Штазі чоловіка і мене викупив Федеральний уряд. Незважаючи на викуп нас все-таки не відпустили у Західний Берлін до все ще хворого сина.

Якими були Ваші завдання?

Спочатку три з половиною місяці мусила чистити підводний човен як член групи прибиральниць. Нас будили о другій ночі, змушували мити коридори і кімнати для допитів, чистити параші і таке інше. Ми мусили працювати від чотирьох до п’яти годин, перш ніж нам давали сніданок. Між сьомою і восьмою прибирання закінчувалось, після цього можна було помитися і поснідати. Потім я займалась шиттям у кімнаті під дахом без вікон. Пізніше мені облаштували лабораторію зубної техніки в одній з підвальних камер нового відсіку. Так я змогла працювати за професією. Ув’язнені надавали Штазі майже всі послуги.

Як Вам працювалось? Який досвід Ви отримали?

Працювати прибиральницею не було найважчим для мене. Я власне раділа з того, що можу працювати і відволіктися. Важче для мене було вставати о другій годині ранку, хоча це вже особисте. Було складно, але я змогла потрохи звикнути. Як зубний технік я починала роботу у звичний час. Тюремне начальство слідкувало за тим, щоб робота не тривала більше восьми годин. Тоді справи пішли значно краще. Моя підвальна лабораторія знаходилась поряд з двома камерами для арештантів, де стіни були з гуми. Коли я там працювала, то чула крики чоловіка, який лежав у гумовій камері: «Ми ніколи звідси не вийдемо». Він кричав це вдень і вночі. Та він і не знав, коли день і ніч. Через близько три тижні Штазі забрала бідаку з гумової камери. Мені відразу наказали прибрати в камері. Хоча я вже офіційно не була прибиральницею, та мені тицьнули в руки відро і швабру. І я мала витерти у цій гумовій камері сліди від блювоти і крові. Таке не забувається. Не забути ні криків, ні цієї ситуації.

Чи бачили Ви когось з тих, хто Вас допитував, після арешту?

Після змін у 1990 році я шукала свого слідчого. Хотіла б поспілкуватися з ним зараз, коли ми всі живемо вільно. Він це знає, але відмовляється. Спочатку кілька років тому я припускала, що він боягуз і чекає на закінчення строку давності. Можливо після цього він подзвонить у мої двері, бо знає, де я живу. Та декілька тижнів тому я дізналась: слідчий і зараз не готовий зі мною говорити. Він дійсно ухиляється. Ці люди такі боягузи. Тепер, коли ми дожили до свободи і могли б спілкуватись на одному рівні і я б також могла ставити йому запитання і не тільки він визначав би перебіг розмови, вони занадто бояться, щоб говорити з кимось.

Що Ви відчуваєте до цієї людини?

Бідний дурник. Для мене це людина без характеру. Коли у Штазі були влада і зброя і воно могло нас в’язнів принижувати, то вони нещадно цим користались. На свободі ж їм бракує сміливості для розмови. Я ж не хочу йому приставляти ножа до горла. Я б не хотіла брати на себе таку провину. Це мені чуже. Але за такою поведінкою я бачу, що вони бідні, загублені, боязливі люди. Вибачитись їм взагалі не під силу, та я цього й не чекаю. Він міг би мені принаймні роз’яснити окремі пункти мого вироку.

Вас інформували під час ув’язнення про Вашого хворого сина?

Мене позбавили контакту з родичами, з адвокатом, не дозволяли писати. Тому я й не знала упродовж півроку, як мій син. Після оголошення вироку відбулась розмова з адвокатом, потім я змогла регулярно отримувати пошту. Дозволялось раз на місяць відсилати листа довжиною 21 рядок. Крім цього раз на квартал було дозволено поговорити з родичем протягом 40 хвилин. Для розмови відвозили до Берліна-Руммельсбурга. Під час розмов я звичайно ж отримувала інформацію про здоров’я мого сина. На наше велике здивування незадовго до Різдва ми отримали навіть листа від його лікаря, який описав нам стан Торстена.

Як Ви почувались в ту мить?

Було дуже важко. Коли Ви питаєте мене про сина, це та межа, де мені важко себе стримати. Я зараз не можу продовжувати.

Ви були в одиночній камері?

Ні, весь час в груповій. Окрім десяти днів у Ростоку. Тоді мене піддали стоячому арешту, саме в дні процесу. Коли належала до команди прибиральниць, то жила з іншими жінками, в сумнозвісному підводному човні. За час роботи зубним техніком мене часто селили з новими сусідками, я тоді сиділа у підвалі нового відсіку.

Чи мали Ви змогу спілкуватися зі своїм чоловіком?

Для чотирьох ув’язнених подружжів Штазі впровадило особливий дозвіл на розмови. Можна було спілкуватися зі своїм подружнім партнером раз на місяць упродовж тридцяти хвилин; в присутності охорони. Торкатися один одного ми не мали права, але ми отримали нагоду бачити один одного протягом півгодини.

Що було для Вас найгіршим?

Зараз знову почну ревіти. Важко про таке говорити. Отже, дуже важко було тоді, коли приходили листи або інша інформація про стан здоров’я сина. Коли не було пошти, ніяких інших новин, тоді більшу роль починали ґрати власні уявлення. Але часом наступав момент, коли я не могла більше терпіти, не могла себе опанувати. Мені й досі сльози навертаються, коли про це думаю. Думки про мого сина – ось що було найгірше, а не строк, не становище, не оточення.

Як Ви долаєте пережите Вами?

Мені дуже допомогли екскурсії по меморіалу. Зрозуміло, що це був дуже тяжкий шлях. Але коли можеш говорити про таке, то здобуваєш досвід, що допоміг мені подолати пережите тоді. Окрім цього я виклала дещо на папері. Думаю, це також було формою долання минулого.

Чи мало це для Вас наслідки?

Таких питань мені ще ніколи не ставили, тому розповім Вам дещо зовсім особисте. В мене дуже гарна, світла квартира з вікнами на три боки, жодних дверей всередині та гардин на вікнах. Це і є наслідок ув’язнення.

Як склалась Ваша доля після виходу на свободу?

Мені надзвичайно повезло, що моя начальниця мене не звільнила; ні після арешту, ні після винесення вироку. Коли мене викупили, я змогла без труднощів продовжити працювати зубним техніком в НДР. Але мені все ще не було дозволено виїжджати на Захід. Коли влітку 1965 року мій син зміг нарешті повернутися додому, йому було майже п’ять років.

Що Ви бажаєте собі на майбутнє?

В мене великі плани на майбутнє. Я себе роками привчала до того, щоб жити сьогоднішнім днем. Завжди намагаюсь отримати найкраще від життя. Багато-багато років тому мені порадили описати події, що сталися зі мною. Я впиралась десять років, та потім почала таки писати. Нещодавно робота над текстом завершилась. Моїм бажання, моїм сподівання на майбутнє є побачити цей рукопис під назвою «Стіна через серце» у вигляді книги. Воно виглядає досить оптимістично.

© ІНТЕРВ’Ю: Франциска Ву

www.goethe.de/ukraine<br>
www.franziska-vu.de<br>
www.Kulturring.org<br>
www.stasi-live-haft.de

Рекомендувати цей матеріал