Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Д-р Матіас Бат, ПРИ ПЕРЕХОДІ КОРДОНУ

09.07.2010

Німецький культурний Центр Ґете-Інститут в Україні
Спілка «Культуррінґ у Берліні»

«ПІД АРЕШТОМ»
(фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі)

Український переклад з каталогу виставки
(інтерв’ю, взяті Францискою Ву у колишніх в’язнів)

Народився у 1956 році в Західному Берліні. Сьогодні працює прокурором у Берліні. Коли йому було 20 років, провідний функціонер Молодого Союзу Християнських Демократів запитав його, чи міг би він допомогти трьом людям у переході кордону на Захід. За цю допомогу його як західного громадянина засудили до п’яти років позбавлення волі.

Чому про допомогу попросили саме Вас?

У 70-х я був активним членом Молодого Союзу, а той функціонер був родом з Дрездена і втік у 1965 році на Захід. До 1990 року у районах Західного Берліна існували окружні спілки Молодого Союзу і додатково окружна спілка «Робоча група Східного сектора» для восьми східноберлінських районів. Сюди перш за все входили біженці, викуплені в’язні та переселенці зі Східного Берліна. Мій замовник очолював тоді цю робочу групу східного сектора.

Через що Вас арештували?

За пособництво у втечі. Я намагався забрати трьох людей з НДР. Я сам не організовував поїздку, але взяв на себе її виконання. До мене звернулась людина, якій я довіряв і яка сама втекла з НДР. Тому я погодився перевезти людей з НДР, сховавши їх у багажнику.

Вас зрадили?

Я довгий час вважав, що тут мала місце зрада. Але між тим я дізнався з матеріалів Штазі, що все було не так. Машина мала укріплений кузов. Таким чином можна було убезпечитись від того, що дно провисне, коли всередині лежатимуть люди. І це кріплення було таким сильним, що кузов був дещо піднятий. Це і впало в очі під час в’їзду.

Що потім з Вами трапилось?

У Маріенборні мені наказали відкрити багажник і виявили біженців. Нам сказали, що ми арештовані. Потім відбувся допит на КПП, що тривав усю ніч. Спочатку я не видавав жодної інформації, але тоді навпроти мене посадили жінку з багажника, і вона в моїй присутності дала свідчення. Тепер я знав, що можу принаймні говорити про замовника і розповідати всю передісторію, оскільки це вже було відомо.

Вас доправили до Берліна-Гоеншьонгаузена?

Так, але спочатку відвезли до Магдебурга, бо Маріенборн належав до округу Магдебург. Перші допити проводились також у Магдебурзі. Але потім з’ясувалось, що замовника вело Міністерство держбезпеки у своєю центральному офісі в Гоеншьонгаузені. З огляду на таку пріоритетність справи всіх людей , яких схопили через мого замовника, було переведено до Гоеншьонгаузена, слідчого центру Держбезпеки. Мені ж не сказали, куди мене везуть. Більше того, нас транспортували у маленькому фургоні без вікон, обладнаному для перевозки в’язнів. За розмірами його можна порівняти з мікроавтобусом Фольксваген. В ньому було ззаду встановлено п’ять одиночних камер. В дуже тісних умовах можна було сидіти і не можна було визирнути назовні. Фургон був закритим. В цю глуху будку я мусив сісти у Маріенборні, а вийти з неї у яскраво освітлений гараж у Гоеншьонгаузені.

Які думки приходили Вам у голову, коли Вас везли у фургоні?

Розпач охопив мене вже в ту мить, коли мені наказали відкрити багажник. А в фургоні моєю першою думкою було те, що це неможливо – перевозити людей в таких умовах. Там було страшенно тісно. Я ледь втиснувся плечима у цю клітку. Окрім того я був скутий наручниками. Як на мене, це було жахливо.

Як часто Вас допитували?

На початку мене допитували кожного дня, пізніше можливо раз на тиждень. Була перерва, після двох місяців в КПЗ допити припинили на один місяць. Після цього почали заново. Зрештою мені повідомили, що допити скінчились. Це було в липні 1976 року.

Як довго Ви були в Гоеншьонгаузені?

Я був з квітня до серпня 1976 року. Потім мене відвезли до Франкфурта на Одері. Місцевий окружний суд засудив мене до п’яти років позбавлення волі. Після цього я провів чотири тижні з вересня по жовтень у Гоеншьонгаузені і потім потрапив до Берліна-Руммельсбурга для відбування покарання.

Як Вас звільнили?

Я отримав п’ять років. Зазвичай мене б мали викупити після третини або може половини строку. У моєму видатку це не вдалось. Я вийшов на свободу влітку 1979 року завдяки обміну, з Руммельбурга мене забрало МДБ. Штазі доправило мене до Ліхтенберга, де на Магдалененштрассе також знаходилась їх в’язниця. Там мені повідомили, що мене достроково звільнено. З Ліхтенберга мене відвезли до офісу адвоката Вольфґанґа Фоґеля. Це було 19 липня 1979 року. Дружина адвоката Фоґеля відвезла мене до Західного Берліна в бюро адвоката Штанґе. Звідти мене передали представникові Федерального уряду. Так я знову опинився на Заході.

Як ви долаєте пережите Вами?

Минуло вже багато часу. Якщо подумати, ми говоримо про речі, які відбувались тридцять років тому. Більшу частину свого життя я прожив після ув’язнення. За цей час звичайно ж багато чого відбулось. Ясна річ, що ці події не стерлись повністю, але вони втратили те абсолютне значення, яке мали після мого звільнення. Коли я вийшов на волю, мені було 23 роки, і тоді я вважав, що це найважливіша подія в моєму житті. Зараз вона одна з багатьох. Я написав книгу про життя за ґратами. Це можливо мені також допомогло подолати ці речі.

Чи могли Ви під час арешту зв’язатися зі своєю сім’єю?

НДР повідомило західноберлінським органам про мій арешт. Так мої батьки дізнались, що мене в НДР посадили. Були адвокати, які контактували зі східноберлінським адвокатом Фоґелем. Ці адвокати потім влаштували так, щоб я міг побачитись зі своїми батьками. В травні 1976 року батьки змогли вперше відвідати мене. Але побачення відбувались не у Гоеншьонгаузені, для цього завжди відвозили на Магдалененштрассе в Ліхтенбергу. Пізніше побачення відбувались кожні 2-3 місяці.

Що Ви відчуваєте до людей, які так вчинили з Вами?

Вони виконували свою роботу для помилкової справи. На їх місці я б цього не робив. Тому я звичайно ж не відчуваю до них жодної симпатії, але також і жодної значної антипатії. Вони мені байдужі.

У Вас є пояснення того, чому люди здатні робити подібні речі?

Вони певно думали, що приносять користь своїй державі і що держава варта того, щоб так чинити. Звичайно постійна еміграція людей з НДР була проблемою існування. Той, хто схвалював державу НДР, був напевне готовий робити щось для НДР, застосовуючи військові методи. Така в них була позиція, вони хотіли захищати свою державу і боротися з ворогами держави, а я звичайно ж був ворогом.

Чи у Вас є зв’язки з людьми, яким Ви хотіли допомогти втекти?

Ні. Це був молодий чоловік з дружиною і дитиною. Я гадав, що це сімейна пара з дитиною. Потім дізнався, що жінка хотіла потрапити до батька дитини, який мешкав у Західному Берліні і був фактично замовником. А молодий хлопчина хотів здобути вищу освіту, а НДР йому в цьому відмовила. Замовником був його брат, який втік на Захід раніше. Після мого звільнення хлопець вийшов на мене через адвокатів. Я познайомився з ним, він сильно травмований арештом. Хоча пробув за ґратами набагато менше, ніж я. Йому дали три з половиною роки і викупили в 1977-му. Може я не настільки скалічений, але все ж достатньо чутливий, щоб не мати бажання спілкуватися з тим, кого так ранила в’язниця. Мені моторошно, коли хтось фактично страждає манією переслідування. Жінка про себе не повідомляла, але один зі співробітників Постійного представництва мені розповів, що її викупили у 1978 році. Що стало з дитиною, я не знаю.

Чи Ви шкодуєте, що не отримали від жінки жодної звістки?

Мені було б приємно, якби я щось почув від неї. Та цього не варто очікувати. Ми ж один одного не знали. Моя допомога у втечі ґрунтувалась на хибних засадах. Я виходив з того, що це друзі або знайомі мого замовника і я везу їх як сім’ю. Згодом я дізнався, що вони взагалі не друзі і не знайомі. Він брав замовлення забрати людей, яких він навіть не знав. Тобто все від початку до кінця не відповідало дійсності. Тому тут не треба думати, що жінка особливо зацікавиться долею водія, який мав її вивезти. Бо вона бачила його лише раз у житті.

Чи відчуваєте Ви злість на замовника?

Так, я вважаю, що це неправильно. Тобто він мене не зрадив. Він також був зацікавлений у тому, щоб я благополучно повернувся на Захід. Та він мені не сказав правди. Він мені все розповів так, щоб представити ситуацію у вигідному світлі. Можливо, знаючи правду, я б також погодився. Та певною мірою я втратив ілюзії, коли дізнався про те, як все було насправді. Замовник також багато в чому не дотримав слова. Він казав, що зв’яжеться з батьками, якщо щось піде не так. Він цього також не зробив. Я розчарований у ньому як в людині. Питанням є те, наскільки можна довіряти людині. Я був дуже довірливий, та після всього я змінився. Став обережнішим і більш недовірливим.

Що Ви бажаєте собі на майбутнє?

Щасливих останніх років життя.

© ІНТЕРВ’Ю: Франциска Ву

www.goethe.de/ukraine<br>
www.franziska-vu.de<br>
www.Kulturring.org<br>
www.stasi-live-haft.de

Рекомендувати цей матеріал