Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Едда Шьонгерц, ВЕДУЧА НА ТЕЛЕБАЧЕННІ

09.07.2010

Німецький культурний Центр Ґете-Інститут в Україні
Спілка «Культуррінґ у Берліні»

«ПІД АРЕШТОМ»
(фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі)

Український переклад з каталогу виставки
(інтерв’ю, взяті Францискою Ву у колишніх в’язнів)

Народилась в 1944 році у Берліні. Була відомою ведучою на телебаченні НДР. Її думки часто розходились з політичними і суспільними твердженнями. Вона прагнула до того, щоб мати змогу виконувати роботу журналіста вільно і без цензури. Цікавилась можливостями виїзду з НДР, і вслід за цим її арештували. Лише через два роки після звільнення їй дозволили разом з двома дітьми виїхати до Мюнхена, де вона знову отримала роботу на телебаченні.

Чому Вас арештували?

В серпні 1974 року я скористалась тим, що поїхала разом зі своїми двома дітьми – дванадцятирічною Аннетте та одинадцятирічним Рене – до Угорщини, і пробувала дізнатись у одному західному посольстві про можливості виїзду. В НДР я не могла наважитись на таке, бо відразу б зникла. Я вдалась до невеликої провокації, сказавши собі: Гонеккер підписав Гельсінську угоду, тепер вони повинні зважати на дотримання прав людини. Певна річ, я передбачала, що НДР встромлятиме мені палки в колеса. Так і було: всі посольства прослуховувались і фотографувались. Щоб убезпечитись, я розповіла про поїздку декільком людям, яким довіряла, зокрема родичеві у Баварському Ландтагу. Якщо щось трапиться, і я зникну, то знай, де я. Я довірилась якомога меншій кількості людей. Моїх дітей я вирішила також не посвячувати у головне. У грудні мене засудили за «антидержавні зв’язки» і «особливо тяжкий випадок підготовки незаконного перетину кордону».

Можете описати перебіг арешту?

Мене арештували вже в Угорщині. А в НДР Штазі вже давно знало про це. Хоча угорці мені казали: «З гуманних підстав ми нічого не сказали державному органу НДР. Ви можете спокійно вертатись». Та це було фарсом. Коли я прибула до Східного Берліна, мені стало зрозуміло, що ми перебували під постійним контролем. Повернувшись на телебачення, мені повідомили, що заплановану мною роботу скасували. Через тиждень вранці коло мого ліжка стояли 12 співробітників Штазі: «Йдіть за нами. Треба з’ясувати деякі обставини». Мене відвезли до Ліхтенбергу, у Міністерство держбезпеки. Я можу точно пригадати мого першого слідчого. Через його цинізм: «Одже, пані Шьонгерц, у Вас є два шляхи. За Вами двері, з яких Ви вийдете і повернетесь до своїх дітей, або двері ось там, які ведуть далі в приміщення». І тоді я сказала: «Слухайте, Ви ж точно знаєте, які двері мені визначені. І якщо я тут і ще не подала заявку на дозвіл виїзду для себе і своїх дітей, тоді зроблю це зараз. А тепер можете мене питати». За це вони допитували мене майже добу, а після короткої нічної перерви почали знову. Потім мене відправили у суд. Я вже взагалі не відала, що він мені ставив у провину. Якісь справи. Для мене це було суцільним фарсом. Тоді я думала, що мені треба пройти через це, тому нехай воно якомога швидше мине. Потім мене доправили до центральної буцегарні Штазі у Гоеншьонгаузені. Але я не знала цього. З тієї миті я не мала жодного уявлення, де я. Від міністерської споруди Штазі на Норманнерштрассе мене возили від двох з половиною до трьох годин по околицях. І куди вони через три години приїхали? Невідомо!

Ваші діти були в будинку, коли Вас арештували?

Так. Штазі все оглянуло і поставило жучки в усьому будинку. Вони знали, коли діти йдуть до школи, тому їм не треба було навіть дзвонити.

У Вас на той час був друг?

Так, був. Режисер з телебачення. Його також арештували. Ми разом відсиділи три роки. Мій друг також був в Угорщині, бо і він хотів на Захід.

Вам повідомляли, що з дітьми?

Ні. Коли нас арештували, до нас саме приїхали батьки мого друга. Вони й взяли на себе піклування про дітей. Тому я знала, що вони під опікою. Моїх дітей не відводили до інтернату і не передавали насильно на усиновлення. Думаю, що в моєму випадку Штазі на це не наважилось, з огляду на те, що я була відомою. Тоді саме почали з’являтись запитання в пресі: «Де Едда Шьонгерц, зіркова ведуча з телебачення НДР?» На це була відповідь: «Вона хвора, взяла відгул». Лише через півроку, після того як мене помістили у жіночу в’язницю Гоенек, я була на сто відсотків впевнена, де мої діти.

Що Ви думали, коли Вас привезли до Гоеншьонгаузена?

Звичайно ж у голову приходить безліч думок. Куди вони тебе везуть? Що вони від тебе хочуть? Скільки це триватиме? Що з дітьми? Чи все добре? Чи на волі знають про все? А вони забезпечать мені адвоката? І так далі.

Як довго Вас тримали під арештом?

Оскільки я була відомою, моїх дітей не чіпали. З іншого боку мене використовували як приклад для залякування. Я змушена була відсидіти всі три роки. До останнього, що радше було рідкістю. Багатьох через декілька місяців викуповувала ФРН, і вони виїжджали. Мій родич з Мюнхена мене б викупив, та НДР не відпускала.
Як часто Вас допитували?

Не можу сказати, це відбувалось нерегулярно. Але таким був принцип Штазі. Не давали можливості впорядкувати день. Інколи у камері проходив тиждень і нічого не відбувалось. І повірте, якщо Ви сидите так довго у камері на самоті, тоді Ви тужите за допитом. Як смішно це не звучить, але така ізоляція Вас виснажує і вбиває. Ви не можете нічого робити. Лише стояти і займатися собою.

Які засоби тиску застосовували до Вас?

Штазі розумілось на принципах психологічних знущань. Починалось з того, що мені нічого не розповідали. Що з моїми дітьми, як довго триватиме процес, де я взагалі знаходжусь. Нестерпні тортури ізоляцією. А також приниження. Мене змушували роздягнутись догола. Таким чином показували, у кого влада, а хто безсильний. Під час допитів діяв принцип «батога і пряника». Спочатку ображали, потім знову поводились привітно. Через такі двосторонні розіграші досягалось розщеплення особистості.

Слідчий казав: «До речі, привіт від Вашого друга. Маю Вам повідомити, що він покинув Вас. В нього тепер інша подруга. Та Вам не можна йому дорікати. Подумайте лише, скільки Ви вже тут сидите». Тоді починаєш ламати собі голову. Це правда чи ні? Раптом зникає здатність до чіткого розрізнення і впорядкування, бо довго тримають в ізоляції. Єдиний, кого бачиш і з ким розмовляєш – це слідчий. Усіх інших більше немає. Це діяло мені на нерви. Я ледь не збожеволіла.

Що було для Вас найгіршим?

Важко сказати. Роздягатися перед жінкою в уніформі, стояти перед нею голою і потім ще й викладати свої гінекологічні засоби на стіл. Це було шоком. І вона все досліджувала, розбирала. Руками в рукавичках перевірялись всі отвори на тілі. В цю мить мене охопив шок. Я не могла на це впливати, все трапилось підсвідомо. З цього часу в мене припинились місячні. Вони відновились через день після звільнення з в’язниці. Через приблизно три роки. Таким чином моє тіло захищалось, це було для нього вже занадто. Я нічого не виявляла. Та з’явилось припущення, що я завагітніла. А немає нічого менш елегантного, ніж вагітна Едда Шьонгерц за ґратами. І що тоді робити? В матеріалах справи я прочитала, що через це мені прописали пігулки для аборту, не спитавши мене при цьому.

Як Ви себе почували?

Кожна людина може триматися до певної межі. Тоді в дію вступає підсвідомість. В той момент мені стало ясно, що нічого зробити не можна, ти повністю в їх владі. Тобі треба спорудити навколо себе стіну, щоб вижити. І це була моя єдина мета. Таким є початок життя, яке триває немов у тунелі. За спиною я бачила світло. І прагнула туди. А все навколо, зліва і справа від мене, я намагалась пропускати повз себе.

Ви говорите з дітьми про той час?

Я намагаюсь говорити з ними про це, водила їх з собою на екскурсію до меморіалу. Але мабуть вони намагаються витіснити спогади про цей час, оскільки він був зовсім неприємний для них. Погані спогади. І я можу це зрозуміти. Я пишу книгу, яка присвячена моїм дітям. Щоб вони знали, як воно було.

Ваші діти Вам дорікають?

Ні. Вони щасливі, що можуть будувати життя в кращих умовах. Хоча в мене таке відчуття, можливо хибне, що докір є. Та це певно докори сумління, які я собі навіюю. Бо не можу повернути ті три роки.

Чи мало це для Вас наслідки?

У в’язниці мені снилися жахіття: мої діти стоять над прірвою. Я це бачу, біжу, щоб їх порятувати, хапаю, а вони щезають. Другий сон: я приходжу на телебачення і не знаходжу своєї студії. Та маю братися за роботу, бо вже починається передача. Стрімголов біжу по коридору, та все марно. Жахливий сон про дітей мене ще й сьогодні переслідує. Я завжди бачу дітей у тому віці, в якому я їх покинула. Певно, це наслідки недостатньо подоланої травми.

Як склалась Ваша доля після звільнення?

Після виходу на свободу я мусила чекати два роки, перш ніж ми з дітьми змогли виїхати на Захід. В цей час я працювала фотографом в Карітас. Мене власне відрядили на роботу помічниці до крупної хлібопекарні. Я відмовилась. Сказала, що мені не соромно там працювати, просто я не буду більше нічого робити для цієї держави. Тоді органи НДР почали мені погрожувати. Якщо через 4-6 тижнів я не влаштуюсь на роботу, тоді мене направлять до АЕ, тобто у робітничо-виховний заклад. Знову 2-5 років виправних робіт, бо в НДР офіційно не було безробітних і асоціальних. Вони всі сиділи по колоніях. Євангелістський священик тричі відмовив мені, а католицька церква допомогла і порекомендувала мене до Карітас. Так я принаймні могла забезпечувати себе і дітей. Ми могли залишатись у своєму будинку.

Після виїзду до ФРН мені знову потрібно було утвердитись у своїй професії. Я хотіла довести Штазі, що вони мене не здолали. Незважаючи ні на що. Звичайно ж мені допомагали родичі. Я подала резюме на п’ять каналів. Чотири відразу ж відповіли і висловили бажання взяти мене на роботу. Баварська телерадіокомпанія була найспритнішою, і я хотіла залишитись у Мюнхені. До Західного Берліна мене не тягнуло, бо я не змогла б стерпіти стіну перед очима. Я б знову опинилась за загорожею. А Мюнхен, як я думала, знаходився достатньо далеко. Але у Штазі були довгі руки, які сягали і туди. У матеріалах Штазі з моєї справи, наданих комісією Ґаука, я мала можливість прочитати, що до 1988 року Штазі слідкувало за мною. У 1992 році було викрито продюсера Баварської телерадіокомпанії, який був агентом Штазі.

Як Ви долаєте пережите?

Понад двадцять років я не могла про це говорити, і мої діти також. У них є ще певна блокада, але колись треба її подолати. Це дуже важливо. Оскільки не можна позбутися цілого відтинку життя. Багато колишніх в’язнів в ті часи не змогли здолати пережите, за станом здоров’я вони більше не спроможні на таке. У деяких все повністю заблоковане, і вони не можуть відкрито говорити на цю тему. Я сама змусила себе займатись своїм ув’язненням і опрацьовувати його. І тому ті екскурсії, які я проводжу, і книга, яку пишу, є певною мірою доланням цього.

Що Ви відчуваєте до людей, які так вчинили з Вами?

Що я маю до них відчувати? Я розмірковувала над тим, що спонукало слідчих виконувати таку роботу. Якщо хтось був на сто відсотків відданий цьому режимові, тоді я кажу «Нехай». Але якщо хтось чинив так заради наживи, щоб зробити кар’єру, тоді з ними щось не те. Я завжди себе переконую: «Потрібно, щоб люди могли зранку поглянути на себе в дзеркало.» Багато хто каже: «Я тебе не знаю, та я тебе все одно вмию». В такому випадку у них проблеми. Мені потрібно, щоб я завжди могла дивитись на себе в дзеркало і впізнавати себе. Це максима мого життя.

Що Ви бажаєте собі на майбутнє?

Перш за все залишатись здоровою. І щоб мої діти були здоровими. Хочеться, щоб у нашому житті ми могли з радістю дивитися в майбутнє. Особливе моє бажанням – щоб у нас ніколи більше не повторилось погане минуле. Хоча товариші зі Штазі знову піднімають голови і знущаються зі своїх жертв. Вони взагалі нічого не збагнули. Сподіваюсь, що у нас всіх вистачить сили стати проти цього і сказати: «Відтепер більше ніколи!»

© ІНТЕРВ’Ю: Франциска Ву

www.goethe.de/ukraine<br>
www.franziska-vu.de<br>
www.Kulturring.org<br>
www.stasi-live-haft.de

Рекомендувати цей матеріал