Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

«Жучки», агенти КДБ і дисиденти

27.07.2010 | Олег Стецишин | www.expres.ua

Із розсекречених архівів спецслужб колишні політв’язні довідалися про «стукачів» зі свого оточення, підслуховування у квартирах та методи роботи КДБ.

Ці архіви і досі приховують чимало таємниць. На щастя, деякі з них стають надбанням громадськості. Тож сьогодні колишні дисиденти можуть заглянути у папки із колись надзвичайно таємними документами Комітету держбезпеки УРСР та довідатись багато цікавого про себе та інших.

Тож які секрети зберігали архіви спецслужб? Про це «Експрес» запитав фігурантів справи «БЛОК», українських дисидентів 1960–1980 років Василя Овсієнка, Валентина Мороза і Богдана Гориня.

Секретарка була агенткою

– Як так сталося, що ви здобули доступ до святая святих радянських спецслужб?

В. Овсієнко: – Ще 17 лютого нас, групу колишніх політв’язнів, запросив до себе тодішній директор архіву СБУ Володимир В’ятрович. Нам запропонували ознайомитися з архівами і висловити свої міркування, що з ними далі робити. Усі погодилися з думкою Валентини Чорновіл (сестра В’ячеслава Максимовича) про те, що в архівних документах того часу про кожного з дисидентів так багато брехні, що публікувати їх можна тільки з відповідними коментарями. Хоча та інформація, котру я читав про себе, доволі об’єктивна. До речі, я познаходив у своїй справі такі цікаві деталі про себе, яких і не знав…

– Які, наприклад?

– Скажімо, я лише тепер дізнався, що одна наша довірена особа – друкарка, котра влітку 1972 року друкувала «Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Василя Лісового на захист заарештованих шістдесятників, була сексотом КДБ.

Коли Євген Пронюк і Лісовий були заарештовані за цей лист, то вони дуже довго не називали імені друкарки. Я також після арешту не називав, доки її ім’я не з’явилося у справі. А виявляється, що того ж дня, коли я привіз друкарці Раї цього «Листа» (тобто 26 червня 1972 року), вона доповіла про це в КДБ і кадебісти вирішили «не препятствовать изготовлению документа, чтобы взять с поличным». Ця Рая, якій ми так довіряли, фігурує у справі як «агент Валя»!

Взагалі, стосовно цього «БЛОКу» ходить чимало брехні. Скажімо, про те, що ті ж Кендзьор чи Яворівський мали в КДБ підпільні псевдо і під ними працювали. Це неправда, все – навпаки. Кадебісти для оперативної роботи присвоювали об’єктові якесь псевдо, і людина й не знала, що її так називають.

Де, коли і з ким

– У документах у справі Ярослава Добоша (бельгійського українця, котрий перевозив за кордон самвидавівську літературу) дуже добре описується, як саме за ним стежили кадебісти. Причому нагляд вівся навіть у готельному номері, очевидно, з допомогою вмонтованої камери. У вашій історії були випадки такого «технологічного» стеження?

Б. Горинь: – Коли я ознайомлювався з донесеннями КДБ кінця 1980 – початку 1990-х років, то був вражений – настільки там детально, по днях описано, де, коли і з ким я зустрічався, куди ходив. День у день. Така ж детальна інформація є про мого брата Михайла, Ігоря та Ірину Калинців, Степана Хмару, В’ячеслава Чорновола.

фотокопія 1

А щодо техніки, то в архіві СБУ я навмання розгорнув один із томів і натрапив на кадебістське повідомлення: «З допомогою підслуховувального пристрою, встановленого у квартирі Калинців, вдалося довідатися про таке і таке». Правда, куди і як вони ці пристрої встановлювали, невідомо.

В. Овсієнко: – У справі «БЛОК» фігурує житомирець Євген Концевич. Він з 1952 року лежить спаралізований. 1965-го, коли йому було 30 років, до нього приїхало багато друзів із Києва – Чорновіл, Світличні, Сверстюк. А кадебісти підслушку підсунули. Євген уночі цей апарат виявив і викинув на смітник.

Наступного дня в нього вчинили обшук, та підслушку не знайшли, хоча вона була у відрі зі сміттям. Ще й дротик стирчав. Після того його твори перестали публікувати. Під час обшуку один кадебіст сказав: «Той лежачий труп – якби він устав, то він не ходив би. Він би сидів».

Я передав деякі документи, які сфотографував в архіві СБУ, своєму колезі Олесеві Шевченку. Про те, як він 1976 року разом із Віталієм Шевченком та Степаном Хмарою підготував черговий випуск журналу «Український вісник». Вони його надрукували на машинці, передрукували на фотоплівку і передали до Львова людині, яка мала передати цю плівку за кордон. А кадебісти таємно зробили у цього чоловіка обшук, знайшли цю плівку, зробили з неї копію, причому свідомо – неякісно, зі змазаним зображенням, і поклали у тому ж місці.

І ця змазана фотоплівка, з якої нічого не можна було прочитати, пішла за кордон. Кадебісти потім прозвітували «нагору», що «Український вісник» знешкоджено і він за кордоном не вийшов. А ми, учасники тих подій, дізналися справжню причину цього невиходу, лише тепер, через чверть століття.

фотокопія 2 

В. Мороз: – Було й звичайне стеження. Ми у той час взагалі жили в обстановці постійного нагляду. Але до того звикаєш. Коли щоразу на вулиці за тобою стежить шпик, безперервно йде і фіксує, з ким ти зустрівся чи перекинувся словом, то до цього хоч-не-хоч звикнеш.

«Стукачі»

– Чи змінило ознайомлення з архівною справою ваше ставлення до тих людей, які на допитах свідчили проти вас?

В. Овсієнко: – Може, й водилися «ідейні» стукачі. Я знаю одне: ніхто з моїх друзів добровільно не міг на мене доносити. Їм «прищемляли хвоста», на них тиснули, їх ставили в певні обставини, у залежність від того – будеш далі вчитися чи не будеш, будеш працювати чи ні. І деякі люди поступалися, інші трималися твердіше. Але я більше себе звинувачую, ніж їх…

В. Мороз: – Тут усе залежало від твердості людини. Хтось піде на принцип, як Стус, умре, але не здасться. А інший – напише на вас рецензію, де звинуватить у всіх гріхах. У мене у справі був такий «експерт» Хвостін, які у своєму висновку написав, що в моїх статтях є «крайній антикомунізм», хоч там про комунізм не було жодного слова. І цього було досить, щоб мене засудити.

Коли я працював на кафедрі Поліграфічного інституту, то в мене працював такий. Він робив експертизу творів Ігоря та Ірини Калинців. І ці засранці й досі працюють.

А от у справі з Іваном Дзюбою КДБ використав метод, який застосовують усі спецслужби світу ще з часів царя Хаммурапі. Коли людину садять до в’язниці, то її характер твердне, вона зосереджується. А коли звільняють, людина психологічно розслабляється. От Дзюбу на тому й підловили. Його спочатку заарештували, потім звільнили, а згодом ще раз арештували. І він не витримав. У своїй статті «Серед снігів» тих часів я писав, що хто-хто, але Дзюба, який був символом українського опору, мусив триматися до кінця, а він написав покаянного листа. Дзюба досі сердитий за мене на ці слова.

– А вас особисто змушували каятися?

В. Мороз: – Такий тиск був постійним. У хід йшли різні методи. Наприклад, мене садили в так звану прес-камеру, де було троє «кримінальників». Вони, як правило, психопати, сидіти з ними – це щоденне катування. І мені ставилася умова: або підпишеш листа із визнанням своєї вини і каяттям, або умреш у цьому пеклі.

фотокопія 3

Я це витримав. А дехто каявся. Наприклад, був такий поет Микола Холодний. Чудовий поет, без перебільшення. Але він одразу зламався і написав публічного листа, в якому засудив усіх своїх друзів-правозахисників. Але серед українців мало було капітулянтів, що б не казали.

– У тих архівах є прізвища донощиків, котрі на вас «стукали»?

В. Мороз: – Донощики, як правило, у документах не фігурують. Ніяка поліцейська система, а тим більше радянська, ніколи не піде на оприлюднення імен свої агентів. Це її найбільший скарб. Особисто я знав кількох «стукачів», котрі працювали на спецслужби. Наприклад, серед політв’язнів був один на прізвисько Балтійський.

Або такий собі Кічера (це також псевдо), завданням котрого після війни було під виглядом підпільника виявляти бункери з упівцями і здавати їх совєтам. У нас у Владимирській тюрмі був такий капітан Донников, то той агент Кічера з ним співпрацював.

В. Овсієнко: – Отож-бо й воно, що імен донощиків немає. Ті документи, які нам дали на ознайомлення, написані на основі доносів, оперативної інформації, допитів. Вони писалися російською мовою з цитатою українською (відразу видно, чия була влада) і підписані керівниками КДБ. Спочатку Нікітченком, а потім Федорчуком. Причому імен донощиків нема не тільки у моєму випадку, а загалом. У документах вживається термін «джерело» («источник»). Інколи вжито псевда донощиків. Як правило, це

доповідні записки, які писали кадебісти в ЦК Компартії, рідше – в інші установи.

Б. Горинь: – Як сказав нам у тій розмові директор архіву СБУ, доноси на жаргоні спецслужб називаються «оперативні дані». І отих «оперативних даних» радянського періоду збереглося не більше як два відсотки. Решта була знищена в час, коли в українському КДБ головував генерал Голушко. Після проголошення Україною незалежності він переїхав до Москви, забравши зі собою величезну частину оперативних матеріалів.

Я думаю, що насправді ці матеріали десь є. Таку віру в мене вселяє той факт, що деякі із цих нібито знищених матеріалів час від час друкують деякі вітчизняні ЗМІ. Бо ж відомо, що архіви не горять.

Довідка «Експресу»:

Спецоперація КДБ УРСР проти українських дисидентів під кодовою назвою «БЛОК» розпочалася 28 червня 1971 року, коли вийшла постанова Політбюро ЦК КПРС про боротьбу з самвидавом. Справа тривала п’ятнадцять років, останні її документи датовані 1986-м.

Мета цієї операції – протидіяти українському національному рухові. Особливим поштовхом у її розвитку стала справа Добоша (він був заарештований 4 січня 1972 року в Чопі) та масові арешти 1972 року.

Рекомендувати цей матеріал