ВОЛОЩУК ГРИГОРІЙ ПАРФЕНОВИЧ

 391005.03.2011

автор: Малюта Іван, Овсієнко В.В.

ВОЛОЩУК ГРИГОРІЙ ПАРФЕНОВИЧ (нар. 1.08. 1928, с. Цибулівка Ободівського (нині Тростянецького) р-ну Вінницької обл. – п. 6.06. 1970, с. Цибулівка).
Художник, політв’язень.
З селянської родини. Батько і брат Тиміш загинули на війні. Мати, Тетяна Авксентіївна, тяжко бідувала з двома синами. 1947 р. була засуджена Ободівським нарсудом до штрафу в розмірі 100 крб. за несплату податків. Померла 1982 р.
1945 Гриць закінчив 7 кл. Цибулівської школи. Любив народні пісні, музику, мав хист до малювання, тому вступив у Київське училище прикладного мистецтва, яке закінчив 1950 р. за спеціальністю «художня кераміка». Дипломний проект «Керамічний декоративний фонтан для колгоспного парку культури і відпочинку» виконав і захистив на відмінно. Того ж року без екзаменів вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Жив у гуртожитку впроголодь. Згодом В. пояснював слідству: «Антирадянські настрої проявляв із тієї причини, що був недостатньо матеріально забезпеченим, матері в селі дуже тяжко, голова сільради не зменшив їй податки, а голова колгоспу відмовився допомогти паливом, полагодити хату».
Типовий холерик: максималіст, ненавидів фальш, був сміливий на слово і вчинок. Сталіна та Берію мав за особистих ворогів.
Про настрої студента начальник спецчастини КДУ О. Єлізаров доніс у МДБ, передавши підполковнику М. Шишкіну його курсову роботу «Повість Т. Шевченка «Близнецы»». Викладач Микола Малина інформував: «Ще під час семінарських занять Волощук заявив, що приєднання України до Росії 1654 р. було явищем не прогресивним, оскільки, мовляв, у Росії був самодержавний лад, а в Україні гетьмана вибирав народ. І що Шевченко нібито був противником такого приєднання, за що й осудив Б. Хмельницького».
Мабуть, безпосереднім приводом до арешту В. 29.12.1952 р. стала його карикатура на Сталіна з ґудзиками зі свастикою. До справи були долучені його однокурсники Микола Адаменко з Чернігівщини (заар. 18.01.1953) та киянин Ростислав Доценко (заар. 14.02.1953).
Конкретні звинувачення: з іронією називав вождя народів «батьком»; його обурювало, що не викладали історію українського мистецтва, що «випинали все російське – літературу, мистецтво й культуру»; читав «антирадянську націоналістичну літературу» – твори Б. Грінченка, М. Грушевського, П. Куліша, «Історію української літератури» С. Єфремова, роман «Сонячна машина» В. Виниченка, твір В. Підмогильного «Місто», роман М. Хвильового «Вальдшнепи»; казав, що було б краще, якби Україна стала самостійною; малював тризуби; зводив наклепи на радянські радіопередачі; «кидав об стіну автобіографію одного з керівників Радянського уряду (Сталіна), порвав її і аркуші використовував для туалету».
Під час слідства намагався захищати друзів. Якийсь полковник, побачивши карикатуру на Сталіна із зашморгом на шиї, бив В., звелів стати «на колєні перед совецкой властью». Згодом у заяві на ім’я М. Хрущова від 31.10.1961 з проханням про реабілітацію В. писав: «Не буду описувати, як велося слідство. Скажу лише, що за півмісяця допитів, 14 січня, я забув своє прізвище».
На закритому судовому засіданні Київського обласного суду 14.05.1953 В. та Адаменко були засуджені до 10 р., а Р. Доценко до 8 р. виправно-трудових таборів з поразкою у правах на 3 р. – за ст. 54-10 ч. 2 і 54-11 КК УРСР «Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації». Свідчили викладач М.Малина та однокурсники. Мати так переживала за сина, що її спаралізувало. На колінах поралась на городі.
Карався В. у таборах Сибіру, зокрема в районі Ухти, де працював нормувальником.
1956 звільнений за амністією. Прописався у приміській зоні поблизу Києва, працював на відбудові колишнього інституту шляхетних дівчат, у Київській науково-реставраційній майстерні, на реставрації Софії Київської, Кирилівської церкви, Бахчисарайського палацу-музею, розписував сувеніри на Київській фабриці художніх виробів.
1963 разом з Р. Доценком, який того року звільнився, відновився в університеті. Після закінчення його 1965 р. працював учителем української мови та літератури на Луганщині. За його ж словами, звільнили «за запеклі, несамовиті уроки».
1966 повернувся до Києва. Одружився з Риммою Мотрук. Бачачи відкрите й потаємне стеження, дедалі частіше навідувався до рідної Цибулівки. Зрештою перебрався туди. Було, що потай скидав уночі прапори з сільради та контори. Ходив до церкви, намалював для неї ікону «Жони-мироносиці», зробив хреста. Кілька разів у нього робили обшуки. Ходили чутки, що він має зв’язки з закордоном. У селі мав кличку «Зек», яку сам собі й дав.
В останні роки загострилася занедбана виразка шлунку, що її надбав у неволі. Вдавався до самолікування тривалими голодівками, чим нашкодив собі. Помер на 42-му році життя. Не як усі люди: з усмішкою.
Похований у рідній Цибулівці. Після його смерті приїздив із Києва кагебіст, випитував, чи був хтось із київських друзів на похороні. КГБ мав на покійника чимало компромату і, напевно, шкодував, що В. не дожив до арештів 1972 р.
Життя В. стало прообразом героя роману М. Адаменка «Закон – тайга», про нього ж ідеться в автобіографічній поемі «Знак доби» (1993).
2005 р. іменем В. названо вулицю в рідному селі, на стіні сільради встановлено меморіяльну дошку.

Бібліоґрафія:
58-10. Надзорные производства Прокуратуры СССР по делам об антисоветской агитации и пропаганде. Март 1953 – 1991. Аннотированный каталог. Под ред. В.А. Козлова и С.В. Мироненко; сост. О.В. Эдельман, М.: Международный Фонд «Демократия», 1999. – 944 с. (Россия. ХХ век. Документы)»: – С. 107;
Адаменко М. Закон – тайга: Роман. – Чернігів, 2001;
Білорус М. Він просто йде... – К.: Задруга, 2001;
Малюта І. Прозваний зеком // Молодь України. – 2001. – 2, 6, 8, 9, 13 листопада;
Доценко Р. Микола Адаменко, що з Волощукового гурту чи то гарту // Молодь України. – 2002. – 24 січня;
Малюта І. Збираю добрі спомини // Шлях перемоги. – 2003. – 17, 18, 23 квітня;
Адаменко М. На хисткій кладці через безодню: Спогад-роздум // Зона. – 2006. – Вип. 20. – С. 110-134.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 123.

 Поділитися
MENU