Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

18.04.2011

Іван РУСИН
ДРУГА ПОДОРОЖ
Фрагменти спогадів про фальсифікацію кримінальної справи та друге ув’язнення

Не збирався я торкатись тої марудної „справи”, того відрізку життя за ґратами, куди кинули мене кагебістські опричники агонізуючої брежнєвської комуністичної системи. І зробили це підступно, за допомогою аж республіканської прокуратури. Цей прийом, як потім мені стало відомо, називався „підвісити соплі”. Іншими словами – обляпали мене. Про все це далі.
Час дуже швидко плине. І нема вже куди відкладати і не давати сі просити. Маю на увазі все-таки виконати обіцянку людям і дружині Жанні, яка була найбільш потерпілою в усьому тому дійстві. Пообіцяв спробувати відтворити дещо з того другого ув’язнення, в 1976 році. Може, його мало хто й читатиме. Але ж... І просив мене не забути того, і обіцяв усіляку підтримку в довершенні задуму шановний майстер цього жанру Василь Овсієнко. Казав колись, що я гарно втяв спомин про 1965-1966 роки в застінках КГБ на Володимирській, 33, і про цікаву етапну подорож у концтабір ЖХ-385/11 у Мордовському Явасі. Та й про екскурсійне перебування в таборі, про тих славних табірних академіків, отой мій справжній університет. (Див.: http://museum.khpg.org/index.php?id=1186246408).Не знаю, чи вдасться мені щось із цього задуму. Минуло вже таки багато часу, та й „срок” був довгий у тих заґратованих місцях. Якби ж то тоді можна було записувати всі пригоди і враження... А було тоді не до того. Завдання було якось витримати, зберегти людську гідність чи хоч подобу її в тому гадючнику. У тій найбільш кримінальній, жорстокій зоні, серед убивць, розбійників, ґвалтівників. У тій найсуворішій із суворих в Україні зоні № 93, у Миколаївській області, у Новоданилівці Казанківського району.
Сподіваюсь, що допоможе мені в цій „вільній творчості” збережене листування з рідними. Спонукали мене звернутись до тої епістолярії слушні зауваження Богдана Гориня, де він радить обов’язково підтверджувати спогади якимись фактами. Хоча в тих листах описані уривчасті враження, але вони загострюють пам’ять і дають можливість пригадати деякі важливі деталі і хоча б дотримуватись послідовності. Перечитувати ті листи, мушу вам сказати, – то не є легкою справою. Якось переносишся в той інший світ. Знову переживання, емоції. Особливо листи дітей, мами, дружини. Ой, як це не просто…
***
Була якась тривожна осінь. А може й не тільки осінь. То був тривожний час, коли реакційний комуністичний режим нахабно, по-єзуїтському глушив і викорчовував паростки свободи. Підписавши Гельсінську угоду, тоталітарна кліка на чолі з Брежнєвим дурила демократичний світ. І заходилася проводити масові „зачистки”. Демократична інтелігенція Москви зорганізувалась 12 травня 1976 року в Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод, тих пунктів про свободу. Українська творча інтелігенція була в постійному контакті з російськими правозахисниками. 9 листопада в Києві була заснована Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (скорочено – УГГ). Членами-засновниками стали: Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Згодом до Групи прилучалися і ставали її членами багато відомих людей і, особливо прикметно, правозахисники, які були тоді ув’язнені чи на засланні. Це Святослав Караванський, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Василь Романюк, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич, В’ячеслав Чорновіл.
Українська Гельсінська Група не обмежувалася лише обороною людських прав і захистом українських політв’язнів. Група боронила національні, релігійні та, в першу чергу, політичні права нашого народу, тобто виконувала ті завдання, які визначено в Заключному Акті Гельсінської наради. Комуністична влада ще більше посилила репресії. Спрямувала всі свої репресивні органи на „виконання” тої угоди. І довела Московську групу до саморозпуску. А на Українську вибір випав найжорстокіший і найбрутальніший: пришити членам Групи кримінальні злочини, щоб скомпрометувати їх, очорнити в очах народу, породити сумніви щодо їхніх чеснот. Так, були сфабриковані справи про спробу зґвалтування Миколі Горбалю в Києві та В’ячеславу Чорноволу на засланні в Якутії. Багатьом кагебісти разом із прокуратурою фабрикували кримінальні справи про хуліганство, опір міліції, зберігання наркотиків і зброї, про фінансово-господарчі дії. Тобто всіх підозрюваних вирішили ізолювати. А потім трубити на весь світ, що в „Совіцькому Союзі” ніхто не протестує, бо благоденствує. І це тоді, коли ще з 1972 року сиділи найвідоміші політичні постаті, як-от Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус та інші. Мучили в психіатричних тюрмах Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана… Кагеберія лютувала. ”Профілактичні” покоси стали періодичними. На закиди Заходу про політичні репресії влада відповідала: «Не втручайтеся в наші внутрішні справи!». І раптом – треба ж так вляпатись, підписавши той Гельсінський акт! Геть замучили свою карально-пропагандистську машину, переконуючи Захід, що в Союзі нема політичних в’язнів. Є окремі «жалкие отщепенцы»… Якби Провидіння Господнє не втрутилось і не змінило той „благоденствующий” хід історії, то Брежнєв міг би претендувати на Нобелівську премію миру…
Про один із таких епізодів „зачистки” я спробую дещо розповісти. Це, звісно, буде досить приблизна розповідь. Може, навіть вільна творчість. Але то не біда.
Працював я тоді в проектному інституті „Укрцивільсільбуд” геодезистом. Дуже часто доводилося їздити по відрядженнях. Що КГБ „пасло” мене всі роки після „першої ходки” в той їхній заповідник, я не сумнівався. Часто їхні аґенти приходили на роботу. Всю „гласну” інформацію про мої поїздки брали в „першому відділі”. Мені казали про це. Про „негласний” нагляд я теж знав. І вже якось звик до того опікунства. Явною, активною „крамолою” не займався і не чекав чогось злого. За тими відрядженнями якось навіть пропустив початок отої чергової „хапаловки”. Це час від вересня до листопада 1976 року.
Чи не 10 жовтня 1976 року начальник відділу виписує мені і одному геологу відрядження у Кам’янець-Подільський і Хотин. Наш інститут проектував тоді нові села для переселення в них родин із зони можливого затоплення майбутнього водосховища Дністровської ГЕС. Післали нас вибирати місця під нові кладовища для тих сіл. Це такий містичний штрих у тому моєму передгроззі.
У Кам’янці-Подільському нас дуже турботливо зустріли працівники райвиконкому, швидко організували нам сніданок, потім транспорт. Два молодики спортивної статури супроводжували нас до тих сіл, хоч не було в цьому ніякої потреби. В одному з тих сіл після роботи вони організували „круглий стіл” і вечерю з добрячою пиятикою. Але ніякої крамольної бесіди не вийшло, бо мій напарник був далекий від політичних тем. Вечеря супроводжувалась анекдотами. Переночували ми в готелі. Зранку тою ж їхньою машиною знову поїхали по селах. Надвечір довезли нас до Хотина і передали в інші руки. Ці теж дуже чемно і зацікавлено взяли нас під опіку. Для початку поселили нас у райкомівський номер готелю і влаштували вечерю. Теж на дурняк. Ми думали, що то місцева влада дуже зацікавлена нашою роботою, тому не відмовлялись від такої опіки. Зранку ми взялися за свою роботу. Увечері ще раз зустрілися, але цікавих для них розмов не вийшло. Настрій в опікунів був невеселий. Забрали свою машину і, не попрощавшись, покинули нас. Були явно розчаровані. Ми тим не переймалися. Переночували ще одну ніч. Поснідали, узгодили в місцевому управлінні архітектури наші папери. Затим оглянули місто, відвідали фортецю. Там активно проводились реставраційні роботи до якоїсь річниці Хотинської битви. Потім автобусом добрались ми до Кам’янця-Поділького. Там теж побродили по місту. Гарні там є пам’ятки архітектури й історії. Ввечері поїздом вибрались до Києва. Приїхали десь о пів на шосту ранку. Колеґа мій на таксі поїхав додому. Я ж почекав до шостої і поїхав у метро. Пішки з „Лівобережної” почвалав на Русанівку. Це хвилин із 20. Мрячило. Наближаюсь до свого під’їзду. Зупинився протерти окуляри – і побачив групу чоловіків біля вхідних дверей. Один із них питає, чи то я є Іван Іванович. Кажу: «Я. А що?» Він дає мені якусь „бамагу”. Від несподіванки трохи нервую, та й окуляри запотіли. Він лагідно так: ”Та ви трохи заспокійтесь, то ордер прокуратури на обшук”. Перечитую. Так воно і є. Піднімаю голову і бачу їх чимало, може чоловік із сім. Заспокоююсь, бо знаю, що ніякої «крамоли» в хаті нема. Думаю, що то одна з операцій КГБ. Вони ж бо стежили за мною. Хай працюють, то їхні справи. Проживав я на восьмому поверсі. Зі мною поїхали ліфтом двоє, а решта побігли вгору. Треновані хлопці, бо швидше ліфта дістались восьмого поверху.
Ну, а далі як, очевидно, і планувалось. За інструкцією. Розділились вони на дві групи. Одні почали дзвонити до нашої сусідки навпроти, а решта зі мною чекали, поки відчиняться наші двері. Перелякали жінку, маму й дітей, бо ще й сьомої не було. Хозяйновито розійшлися по кімнатах. Старший групи, він же був і основним слідчим, Паньков Дмітрій Александровіч, оголосив, що Прокуратура УРСР підозрює мене у скоєнні фінансово-господарчих злочинів. Ну, що ж, хай собі підозрює. Але ж ні, він мені каже, щоб я добровільно виклав усі гроші й цінності. Тут уже я був абсолютно спокійним, бо нічого того в нас не було. Хоча, як виявилося, не зовсім так, бо повивертали всі кишені, навіть у дітей. І нагребли 250 крб.. Разом із маминою пенсією. Причому з кишень вигрібали й по карбованцю. Особливо старався той гад Паньков, примовляючи: „Ви в государства по рубчику – і ми у вас по рубчику”. Цю фразу він потім не раз повторював. Про це буде нижче.
Почали тотальний шмон по всіх закутках і книжкових полицях. Буквально перелистували всі книжки. Старі видання, чи щось підозріле, відкладали окремо. Отут уже я збагнув, що то є серйозна справа, бо ж не дарма республіканська прокуратура займається. Але що поробиш. Сидимо всі на віддалі, щоб не перемовлялись. Діти почали плакати, бо ж голодні. Змилостивились, дозволили Жанні й бабусі нагодувати їх. А нишпорки все нишпорять, перекидають постелі, залазять під ліжка. Бо ж не мали ліхтарика освітлювати затемнені місця. Не догледіли в підготовці. І раптом один кричить: „Нашол!”. Я миттєво зреагував – напевно щось підсунули й награно тішаться. Виявилось, що то він знайшов на бабусиному ліжку, під подушкою, Біблію. Явно сподівався, що то якась крамола, бо ж тоді то були рідкісні знахідки. А в ній він знайшов ще й гроші. Отут настало пожвавлення. Стали вже при „понятих” виймати ті копюри. І нарахували аж 75 крб.. Запротоколювали. Але довго не хотіли записувати заяву мами, що то її пенсія. Прилучили ті гроші до решти. Навіть витрусили дитячі скарбнички. Забрали все. Мусіла дружина потім позичати в сусідів, щоб купити якусь їжу й хліба. Так що добра школа комунізму, засвоїли уроки 30-х років.
Тривало те дійство десь до обіду. Може, нишпорили б ще довше, але вже були, очевидно, голодні, то й стали ніби поспішати. Той, що писав протокола, все заохочував решту закликом: „что єщо”. А тим „єщо” виявились: Біблія, три примірники „Собору” Гончара, „Історія Русів”, машинописний текст „В круге первом” Солжиніцина, а також невеличка книжечка Анатолія Марченка, назву якої вже забув. Це московський кримінальний в’язень, сидів декілька разів змалку. Десь на етапах чи в тюрмі познайомився з Юлієм Даніелем. Після звільнення зійшовся з Ларисою Богораз, дружиною Даніеля. Вона напоумила його написати, а може сама і записала його розповіді про жахи тюремних буднів. Було це все натуралістично, з матюками й описом епізодів, про які можна сказати: „нарошно не придумаешь”. Але цікаво з пізнавального боку. Я не вважав ці речі крамолою. Про них у процесі слідства не згадувалось. Просто конфіскували. Про інтерес КГБ – ні слова. Було заплановано компрометуючий кримінальний фарс. Може, вони й сподівались знайти явну крамолу й створити комбінований злочин. Бо ж була явна робота КГБ, коли зустрічали, супроводжували та й поселяли в люксовий номер готелю. Годували, поїли – і все «на дурняк». Як згодом виявиться, не зовсім так.
Десь о другій годині всі присутні попідписували довгого протокола. Та й забрали нас із жінкою із собою. Завезли на вулицю Різницьку, в Республіканську прокуратуру. Там нас розлучили й почали розкручувати справу. Про що і як розпитували дружину, дізнався я аж при ознайомленні з матеріалами слідства. Та й розповідала вона згодом на особистому побаченні. Вони лякали її, вимагали все розповісти про мої „злочинні дії”, погрожували карною відповідальністю як співучасниці чи, як вони висловлювалися, „подєльниці”. Отаке то було. Звісно, вона нічого не могла казати, бо ж нічого не було. Хіба що інколи їздила зі мною і носила геодезичну рейку чи рулеткою обміряла будівлі. Про те вона й розповіла їм. Затим взяли в неї підписку про невиїзд, ще трохи полякали й відпустили додому, бо ж удома двоє малих діток і стара бабуся. „Гуманні” були, недаремно ж генсек Брежнєв попідписував щось там у Гельсінкі.
Зі мною мали великий клопіт. Заздалегідь готувались. Взяли в бухгалтерії інституту всі мої авансові звіти за п’ять років моїх відряджень. За решту років не зберігали. А то мали би ще більшу роботу. Набралось десь коло 200 відряджень чи, як вони кваліфікували, злочинних епізодів. Отож завели мене в невелику кімнату. Було там два столи. Один з горою завалений грубезними зшитими книгами. За другим столом усівся той Паньков. Був ще один, але той не сідав, мовчки походжав по кімнаті. Мені слідчий наказав сісти. І почалась довга, на вісім місяців співбесіда. Були інколи довгі перерви. Бувало й місяць ніхто мене не чіпав. Каже мені Паньков, показуючи на той другий стіл: „Ви дуже обікрали державу. Признавайтесь, як то було, і де зберігаєте крадені гроші”. Що тут скажеш... Я ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Та й кажу, що я нічого не розумію в тій вашій брутальній акції з обшуком і нашим затриманням. Він же спокійно каже мені, щоб я не дуже харахорився, бо як аукнеться, так і отклікнеться. Другий кадр відійшов до вікна, сів на підвіконня і закурив. І далі мовчить. Я вже більш толерантно питаю, чи збираються вони сказати, в чому ця справа й чому не пред’являють обвинувачення. Він нахабно усміхається і каже, що в них є три доби на утримання мене під вартою без пред’явлення обвинувачення.
Оскільки ця наруга почалась в п’ятницю, то вони мали час до понеділка. Такий закон. Тобто їхнє завдання за три доби домогтися „розколу”. Як вони домагаються цього, багато вже описано. Врешті сказав він мені, що я обікрав державу, а саме інститут „Укрцивільсільбуд”, на велику суму, завищуючи собі терміни відряджень. Сказав це так, ніби між іншим, без протоколу. І каже, що зустрінемось у понеділок. А той другий все мовчав, придивлявся. Ніби вивчав мене психологічно. Очевидно, що то був таки кагебіст.
Дзвінок. З’явилось двоє і запропонували піти з ними. Навздогін слідчий ще кинув мені, щоб добре подумав, усе пригадав і бажано описав за ці суботу й неділю. А папір і ручку там дадуть. Де це мало бути, не сказав. Отож, вивели мене у двір. Посадили в машину, ще не воронок і ще без команди „руки назад”. Уже настали сутінки. Проїхали через площу Жовтневої революції. Подумав, везуть на Володимирську, 33. Бо так уже возили мене три рази в ту тюрму, що в дворі кагебістського кварталу. Але ж ні, по Володимирській звернули вправо й завезли у двір будівлі колишніх „прісутсвєнних мєст”, на колишній вулиці Короленка, 15. Виявляється, там досі в підвалах є камери попереднього затримання. Оті відомі з літературних, і не тільки, оповідей КПЗ. Здали мене під розписку черговому офіцерові внутрішніх військ. Без зволікань відвів мене якийсь старшина в камеру. Там уже був якийсь чоловік. Привітались. Камера невелика. Половина зайнята підвищеним настилом із дощок, для лежання. Було маленьке віконечко, заґратоване і затемнене. Ці віконечка можна бачити з вулиці Володимирської і з Михайлівської площі. Вони на рівні тротуару. Параші в камері не було.
Чоловічок той представився якимсь бухгалтером, що його вже тут два дні тримають, і він вирішив написати „повинну”. Мені не хотілось балакати на ці теми. А він заходить із другого боку і знову про те ж каже. Якщо вже взяли, то не треба ускладнювати собі відносин, признаватись, бо все одно виб’ють зізнання. І все те торочить, не знаючи, що там у мене. А може вже трохи й знав. Очевидно, був підсадною качкою.
Якось я перекуняв ніч на тих справжніх нарах. Клацнуло віконце-кормушка, покликали в туалет. Потім дали якоїсь юшки й шматок хліба. Дали паперу декілька аркушів і олівець. На прогулянку не водили. Незабаром покликали мого сусіда – і більше я його не бачив.
І знову думки й роздуми. Найбільше про своїх. Як вони, бідні, там побиваються? І до чого це все призведе? Старався пригадувати свої відрядження. Де, скільки був і чи були якісь зловживання, якісь завищення термінів. Я ж працював уже п’ятнадцять років у тому інституті й нічим не вирізнявся. Поїздки, робота майже однакова. Хіба що більш якісно виконував завдання, бо ж до кожних свят мене хвалили. Думки все зводилися до того, що то якесь непорозуміння. Не знав я того, що то почалась нова облава чи «зачистка». Але брутальна, з компрометацією кримінальними справами. І все ж поволі почав доходити до тями. Почав, як кажуть, розкладати все по полицях. Прийшов у голову поширений вираз: ”Был бы человек, а дело состряпаем”. Зміст цей трохи пригнітив. Але думки далі морочили голову. Як мандри по камері – чотири кроки вперед, потім чотири назад – так і думки мої сновигали то вперед, то назад. Папір і олівець нагадували, що вимагали щось писати. Але про що писати, коли я впевнений, що нічим у своїй багаторічній праці не вирізнявся від заведених в інституті правил звітності про відрядження. Та й відрядження я сам собі не виписував, їх видавав начальник відділу, погоджуючи з головним інженером інституту. І все більше я пересвідчувався, що то щось складніше, ніж моя геодезична праця. Тобто тут явно втрутилася рука КГБ. Як згодом з’ясувалось, саме в той час усі ті комуністичні опричники зі всіх силових структур об’єдналися в одну мафіозну групу і проводили „зачистку”, фальсифікуючи кримінальні справи інакодумцям, як-от хуліганство, дармоїдство, господарчі дії, аж до ґвалтування.
За тими важкими роздумами й часу не помічав. Раптом клацнув замок і відчинилася «кормушка». Знову дали кусень хліба та якоїсь каламутної юшки. Згодом дали чайник кип’ятку без цукру й кварту. Після такого обіду думки мої знову перекинулись додому. Як там вони, бідні, побиваються? Як переносять цей удар? Було мені їх дуже шкода. То ж треба мати таку долю... Уже втретє забирають мене від них оті посіпаки. Але то так, ніби відступ. Не ліричний. Потроху почав заспокоюватись. Пригадались колишні мої походеньки по застінках КГБ. Та й нічого, вижив і залишався оптимістом. Отож якось воно буде. Антирадянської крамоли не знайшли. На роботі нічого не вкрав. Налаштувався чекати до понеділка. Там усе проясниться.
І раптом з грюкотом відчиняються двері й у камеру буквально вкидають чоловіка з розбитим обличчям і вимазаним в крові одязі. Я навіть перелякався, аж якось остовпів. Він поволі сів, потім звівся з підлоги й зробив три кроки до тих нарів. Та й ліг, закрившись руками. Я обережно спитав, що трапилось. Він попросив води. Налив я йому в ту єдину алюмінієву кварту води. Опорожнив він ту кварту, рукавом обтерся і знову влігся. Більше я нічого не питав. Ходжу вперед-назад. І знову пригадав не раз почуте, та й вичитане. Оте: „допрос с прістрастієм”. Але бачити таке не доводилось. У КГБ не били, коли я там бував.
Коли вечір перейшов у ніч, я й не помітив. Невеличка, іржавого кольору лампочка під стелею над дверима горить день і ніч. Команди „отбой” чомусь не давали. За віконечком життя поволі загасало. Не стало чути цокоту каблуків по тротуару, а згодом і руху автомобілів. Походив ще трохи в стані якоїсь прострації та й поліз на нари. Вмостився, прислухався, чи спить мій сусіда, та й провалився в небуття. Скільки це тривало, важко визначити. Розбудив мене сусіда своїм стогоном із матюками. Підвівся я і питаю, чи щось треба. Похитав він головою і замовк. Віконечко засіріло. Скоро ранок. Що ж то воно буде далі? Що вони хочуть від мене? Що це витівки КГБ, я вже не сумнівався.
Пригадалось мені, як у 1972 році під час новорічної (за старим стилем) облави схопили були й мене. Саме схопили на вулиці, ввечері 13 січня. А було це так. Працював я тоді в Борисполі. По телефону дізнався я, що проводяться арешти. Приїхав автобусом до зупинки „Лівобережна” і прямую пішки додому. По дорозі вирішив зайти до Євгена Сверстюка. Піднімаюсь до квартири. Двері не замкнені. Захожу – в квартирі повний розгардіяш. Розкидані книжки, зошити. У другій кімнаті в ліжку лежить Євген. Хворий, з великою гарячкою. Питаю, що трапилось, де Ліля. З зусиллям каже, що був обшук, щось позабирали, але він не міг стежити за тими нишпорками. Очевидно, щось підсунули. Згадувалась у протоколі якась „Програма...”. З собою його не забрали, бо мав біля 40 градусів температури. Сказали, що завтра приїдуть. Я не затримався і пішов через місток на Русанівку. Близько жив Льоня Плющ. Думаю, що треба йому повідомити, може, не знає про обшуки. Захожу, розповідаю про побачене у Сверстюка. Але він спокійно відреагував, сказав: «У мене нічого крамольного немає». То й добре. Зранку я знову поїхав у Бориспіль. Після роботи повертаюся в Київ. Йду тим самим шляхом, попри будинок Сверстюка, і бачу, як двоє виводять із під’їзду Євгена. Я все зрозумів, привітався і пішов далі. Цербери моє вітання залишили поза увагою. Вони посадили Євгена в авто й поїхали. Швидким кроком іду до Плюща. Вирішив зателефонувати з автомата біля під’їзду. Дзвоню. Відповідає якийсь дядько. Прошу Льоню. А воно: ”Кто говорит?”. Дзвоню ще раз, а воно знову те ж саме. Все ясно. Відійшов, оглядаюсь. Квартира Плюща вся освітлена. На балконі нишпорять. Майже біля під’їзду стоять дві машини. На душі якось прикро. Йду в напрямку свого дому. Збираюсь подзвонити додому. Там на розі вул. Ентузіастів і бульвару Давидова, у дворі гастроному, і є наш будинок. І раптом біля автомата двоє хапають мене ззаду за руки й тягнуть до машини, що під’їхала. Я вириваюсь, хочу когось кликати на допомогу, але вже стемніло, нікого поблизу. Якесь дівча біля автомата. Я кричу їй, щоб повідомила на адресу Давидова 20/1, кв. 48, що мене схопили. Дівча перелякалось і побігло геть. Тут підбігає чоловік і, обурюючись, розпихає їх і питає, що передати. Я й кажу, що мене схопили якісь мафіозники. А він далі: ”Что ещё передать?”. Врешті вони якось скрутили мене й живосилом увіпхнули в машину й завезли в КГБ. З боку вулиці Ірининської завели в якийсь кабінет. У коридорі була явна метушня, бігали. Почали звичний допит. Я, щоправда, заявив, що не буду відповідати, поки не повідомлю дружині, що зі мною. Порадились і кажуть мені, щоб я сказав, що все гаразд. Отож набирає номер, дає мені слухавку, а палець тримає на важелі. Я й кажу: „Жанно, мене схопили”. Він натиснув на важіль і дорікнув мені. А далі питання: які стосунки мав з арештованими тоді Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Данилом Шумуком та іншими. На поставлені питання відповіді були майже однакові, апробовані ще з 1965 року. Тобто в нікого нічого не брав, нікому нічого не давав, ніяких антирадянських розмов не вів. Той кагебіст усе позаписував у протокол і пішов. Лишили зі мною якогось клерка, щоб стеріг мене. Через якийсь час зайшов колишній мій слідчий, із 1966 року, Ковпак, із Харкова. Тоді тих провінціалів «натаскували» на „антирадянській агітації” в Києві та Львові. Я згадував про нього в своїх спогадах „На Володимирській, 33”. Тоді він був „хароший парень”. Закрив справу з деякими не з’ясованими питаннями і поїхав додому. Але його постанову скасували й мій перший слідчий, такий собі Берестовський Льонька Павлович, намагався довияснити. Але нічого йому не вдалося. Я ж не міг підвести Ковпака. Як прийшов Берестовський із тою постановою, що слідство продовжується, то зразу ж заявив: „Ты делал Колпака, как хотел”. І от той Борис Антонович Колпак, поцікавився чи просто прийшов подивитись на мене. Здається, радісно привітались. Він так бадьоро хвалиться, що «розкручує» Шумука. Каже, що з ним легко працювати. Думаю, от повезло Данилові. А виявилось, що він розкрутив Данила на всю котушку за 62-ю статтею.
Сидимо далі. Попросив я щось перекусити й води, бо мав проблему зі шлунком. Принесли бутерброда й пляшку води. Пауза затягувалась. Уже біля 11 години, вже дрімати почав. Я був переконаний, що затримаюсь тут надовго. І раптом осінила мене зухвала думка. Захотілось мені ще раз побачитися з малими діточками (8 і 1 рік), старенькою мамою і подивитись у вічі любій дружині. Чи не осуджує. Та й заодно переодягнутись би в теплу зимову робочу одяганку. Бо ж зима. От і кажу тому моєму охоронцеві: „Це ж, мабуть, роблять у мене зараз обшук. Але вони нічого без мене не знайдуть. Є в мене дещо, але в надійному тайнику”. Він клюнув на це й питає: „Так ви покажете?”. – „Покажу”. Дзвонить він комусь і каже, що в мене є тайник і що я вирішив добровільно видати там сховане. Через декілька хвилин вбігають троє їх: „Ну что, поехали?” І поїхали тим самим шляхом, що й приїжджали. Двоє по боках, третій попереду. Десь уже біля Дніпра кажу їм: „Якби був трапився ще хтось із тим дядьком, то вони відбили б мене від вас”. Той, що сидів попереду, повертає голову і каже: „Та ж то я був”. Приглядаюсь, бо окуляри загубились при захваті. Справді, та ж пижикова шапка, та ж кругла пика. Отак розбив він мої ілюзії. Прикро стало. Але що поробиш. Приїхали. Я і той мордатий „пижик”, який був у них старшим, поїхали на восьмий поверх ліфтом. А ті двоє бігом нагору. Залишились вони на перехідній площадці між поверхами, а я пішов додому. Захожу. Мама й жінка на радощах кинулись обнімати мене. А я ж спеціально голосно, чітко кажу: „Жанно, будь ласка, відкрий тайничок і дай мені все те, бо мене привезли за тим”. І тут же переодягаюсь, взуваю чоботи, одягаю кожушанку. Жанна, молодець, зрозуміла гру, та й теж голосно каже, що вона спалила все, коли я повідомив, що мене схопили. Все виходило ніби логічно. Бо від мого повідомлення до приїзду за крамолою із тайника минуло вже годин чотири. Дала мені Жанна якийсь машинописний текст Гумільова. Вона чомусь зберігала це ще зі студентських часів. Що ж, воно теж „самвидав”. Беру цю папку й пробую прощатись. Мама заголосила, діти пробудились. Не пускають із хати. Тяжко то згадувати й тепер. Відриваю їхні руки й рученята, бо ж мушу йти, бо ж мене чекають. Підхожу до них і кажу: „Звиняйте, хлопці, дружина як дізналась, то й знищила все”. І даю ту папку. Переглянув той „старшой” і посміхаючись питає, що ж то там було. Я їх уже не боявся. Мрію свою здійснив, побачився, попрощався і переодягнувся. Та й кажу йому: „Яке це вже має значення? Усе знищено. Поїхали”. Невеличка пауза. І він каже мені з якимсь таким „снісхождєнієм”: „Залишайтесь на ніч удома. Завтра на 10 годину чекаю вас у своєму кабінеті, на Володимирській”. Я не заперечував і не пручався. Щось буркнув і швиденько пішов до своїх, а то, бува, ще й передумають.
Надалі щось три чи чотири дні витратили на бесіди про все й ніщо. Я й кажу йому, щоб дав мені за ці дні якісь „повєстки”, бо я на відрядній оплаті. А на його питання відповідав дуже коротко або й нічого. Розлютився він, але таки дав мені ті повістки зі вказаними годинами. І пригрозив мені, що я ще про це пошкодую, що я таки попадусь із „полічним”. Я промовчав, узяв перепустку на вихід і пішов. Був то на той час ще майор Рубан. І опікувався він мною до скону, бо став полковником, начальником Дарницького КГБ. Ніби й помер на роботі у 1989 чи 1990 році. Це так, для довідки. І, мабуть, у 1976 році він і помстився з „полічним”. До речі, тоді там, у КГБ, було багато таких як я. Відвідували той „денний профілакторій” Галя Севрук, Люда Семикіна, Михайлина Коцюбинська, Леоніда Світлична. Це ті знайомі, яких я бачив у коридорах, вони чекали своєї черги на обробку. Це теж відступ, але історичний.
Отак у роздумах і спогадах дочекався я вранішньої команди в туалет. Згодом навіть дали шматок оселедця і солодкого чаю. Це вже був понеділок. Мав надію, що сьогодні все виясниться. Якось воно буде. А буде, як Бог дасть. Так любила казати моя бабуся. Незабаром покликали мене, називаючи через кормушку: „На букву Р”. Очевидно, мій сусід мав інший початок прізвища, бо не зреагував і залишився лежати. Вивели мене у двір, всадовили в якусь машину і в супроводі двох „цивілів” привезли знову на вулицю Різницьку, в прокуратуру. Провели якимись покрученими коридорами й здали отому молодому, але жвавому церберу, Дімі Панькову. Так називали його мої охоронці. Він подякував їм, що цілим і не ушкодженим привезли. Може й мали якісь наміри полякати мене, як того мого сусіда. Але Бог милостивий оберіг мене.
Насамперед провів він психологічну атаку. Нахабно, примружено роздивлявся мене. Я витримав його напад. Це щось подібне до дуелі поглядів боксерів перед початком бою. Згодом так статечно розсівся, так самовпевнено відкинувся на спинку стільця. „Ну так что? – питає. – Будєм работать?”. Я мовчу. „Как будєм вєсті слєдствіє?”. Я ж, думаючи ускладнити йому роботу, кажу, що вести розмову буду українською. Свідомо не кажу, що відповідатиму на питання. Виявилось, що воно, стерво, досконало володіє і українською. Не даремно закінчив Шевченків університет.
Почали довго й нудно з’ясовувати суть моїх злочинних відряджень. Очевидно, він уже добряче проштудіював ті бухгалтерські книги, що лежали на столі, бо легко оперував датами й назвами населених пунктів. Я ж, зрозуміло, багато позабував про ті п’ятирічної чи чотирирічної давнини поїздки. Їздити доводилось майже кожного тижня по Україні. Але є, мабуть, певна технологія проведення допитів. Отож зачитує він мені питання, попередньо записавши його в протокол допиту. Чи був я там-то, скільки днів там був. Я кажу, що то було дуже давно і я вже давно забув про ту поїздку. Не заперечує, що я міг забути. Показує якесь п’ятилітньої давності відрядження. Питає, що я там робив і скільки днів був. Ну що я міг відповісти? Інколи пригадувалось, що там робив. Та й зрештою на тих відрядженнях писалось завдання і за скільки днів треба його виконати. Але бувало, що об’єм роботи збільшували, тоді доводилось за рапортом головного інженера інституту затримуватись на довше. Так от я й кажу йому: „Не бавтеся тими питаннями. Я все одно чіткої відповіді не дам”. Усміхається, гад. „Нічого, – каже. – Це моя робота, і я з вашою допомогою все з’ясую”. Ну, думаю, це вже надовго. Так і сталось. Цілий день велась та розмова. Був і обідній перепочинок. Враховуючи те, що я вже три дні по-людськи не їв, то була майже святкова трапеза. Був борщ і котлета з гречаною кашею. Ще й компот досить смачний. Мабуть, із їхньої прокурорської їдальні. Але це так, між іншим.
Отож ставить питання конкретне, бо ж листає ті книги з закладками. А мої відповіді майже однакові: „За давністю часу не пам’ятаю”. Він не переймався тим і продовжував. Так допізна пройшли ми 1971 рік. Багато часу забрали мої пригадування, точніше, гра в спогади про ті поїздки. Бо що я міг пригадати? Багато часу також забрало перелистування отих підшивок бухгалтерських документів. Він старався скрупульозно виписувати всі ті відрядження. Доводив мені, що вони його справді турбують. Може й так, бо ж треба йому довести „хіщеніє” і надовго „упекти” мене. Так воно і сталось. Але до того ще йдеться. А тоді я все думав, що то якесь непорозуміння. Дещо почав пригадувати. Щось пояснював йому про специфіку геодезичних робіт. Він ніби уважно слухав. І знову запитував про кількість днів мого перебування там чи там. Я став відповідати, що стільки, скільки вказано у відрядженні. Він не сперечався і записував мої майже однакові відповіді. Так і закінчилась перша бесіда. Дав підписати мені того довгого протокола. Поки я читав той його рукопис, зайшов якийсь чоловік. Очевидно, його начальник, бо Діма виструнчився перед ним. Дав він слідчому якісь папери та й пішов. Коли я дочитав і на кожному листку підписався, взяв він того протокола і каже : „Ну що ж, Іван Іванович, оскільки ви підозрюєтесь у скоєні злочину, присвоєні державних коштів, ми постановили залишити вас під вартою на два місяці”. І оголосив мені санкцію прокурора про це. А далі дзвонить кудись і каже забрати мене й помістити в слідчий ізолятор.
У діда Лук’яна
Через деякий час прийшло двоє сержантів, і вже з командою „рукі назад” вивели мене в двір. Посадили у „воронок”, у бокс. Ця спецмашина схожа на хлібовозку. Має в кузові велике приміщення і два або три „бокси” тільки для тісного сидіння одної особи. Та й поїхали. Приїхали у двір великої будівлі. Згодом я дізнався, що то Лук’янівська тюрма з великою, ще з катерининських часів, історією. Прийняли мене, очевидно, як і всіх кримінальників. Роздягнули, позаглядали в усі дірки. Наказали тричі присісти. Перемацали одяг, відібрали пояс і попроштрикували великим шилом взуття. Колись, десять років тому, в кагебістській тюрмі, таке велике шило трохи напудило мене. Так само сталося й тепер, коли мене приймали на утримання. Уявляєте, стою голий – і раптом такий здоровий старшина бере зі столу таку швайку й прямує мовчки до мене. А виявилося, він теж намірявся проштрикувати моє взуття. Але то так, щоб вам трохи веселіше було читати. Далі щось зачитали про правила поведінки в тому «профілакторії» і взяли на утримання. На другому поверсі запустили в камеру. Була то камера на чотирьох. Мала два двоярусні металеві ліжка. Чомусь називали такі камери „тройниками”. Як згодом я дізнався, були ще одиночки й великі загальні камери, куди впихали в’язнів стільки, скільки хотіли. Площа того „тройника”, мабуть, 3х4 метри. Був там і туалетний куток, трохи відгороджений, із „парашою” і умивальником. Маленьке з кованими ґратами віконечко. Під ним тумбочка і дві табуретки, наглухо прикріплені до підлоги. Над дверима, як і в усіх таких приміщеннях, закрита сіткою лампочка з блідо-жовтим світлом. Підлога бетонна. Була там і батарея опалення, по якій постійно перестукувались. Така собі своєрідна „морзянка”.
Там уже був якийсь постоялець. Привітались. Спитав, яка стаття і чи давно з волі. Кажу, що ст. 84, уже чотири дні. А тут уперше і перший день. Було вже, очевидно, пізно, бо він уже спав. Розкинув я принесеного „тюфяка” та й теж влігся. І провалився... Прокинувся від якогось жахливого сну, від стукоту в двері й крику „падйом”. Повставали ми. Я трохи освіжив обличчя, витерся полою сорочки. А далі повсідались ми на ліжка й стали чекати подальших команд. Розповів він, що сидить уже більше місяця за розбійне пограбування. Епізод цей ніби вже вияснений. Але слідство продовжили, підкидають йому інші, ще не розкриті епізоди. Отак слідчі під погрозами й насильством зменшують кількість не розкритих злочинів. Згодом почулись калатання посудом і клацання дверцят, отих „кормушок”.
Подали нам чайник із водою для пиття. Потім півхлібини на двох і по шматку гнилого оселедця. Це типовий сніданок. Поласували ми та й далі чекаємо. Сусід каже, що тепер будуть брати на слідство, а як ні, то поведуть на прогулянку. Орієнтація у погодинному часі втрачена. Ходити по камері вдвох незручно, бо вузький прохід. Мусить один сидіти на табуретці. Отак по черзі прогулюємось і заодно разом чекаємо своєї долі. Сусід виявився неговірким, а це вже неабиякий плюс. Ніби й виспався, але самопочуття в’яле. Очевидно, нервова перевтома. Якась апатія, байдужість до того сфальсифікованого обвинувачення. А думки знову й знову йдуть додому. Що ж воно там? Чи сповістили їм, де я? Бідна моя Жанночка. Пригадалось, як колись давно називав її „Терпилихою”. Ох і натерпілася вона вже зі мною. І не відомо, що там далі буде. Згадки якось відсунули мене від реального мого стану.
Від брязкоту відкинутої „кормушки” якось аж здригнувся. І чую: «На букву „Р”». Назвався я. „На виход”. Нічого в мене не було, то я зразу й рушив до вже відчинених дверей. Провели сходами в підвал, далі тунельним переходом вивели у двір. Там така прибудова з багатьма дверцятами. Увіпхнули мене й веліли чекати. Чути було, як ще клацали дверцята. Скільки це тривало, не знаю. Під’їхала машина, повантажили нас. Восьмеро нас помістили у великий відсік, трьох увіпхали в бокси. Хтось когось про щось розпитував. Я мовчав. По дорозі кудись заїжджали й когось висаджували поодинці. Я був четвертим. Був то двір тої ж республіканської прокуратури. Під розписку здали мене й поїхали далі. В кабінеті вже чекав той Діма, що Паньковим писався. Щось трохи набусурмонений, але привітався і наказав сідати. Я вже не кажу про запрошення, бо вже п’ятий день підневільний і мусів виконувати накази. Спитав, сволота, як спалось. Я промовчав. „Ну що, продовжимо?”. Я мовчу. І почав він знову ставити такі ж питання. Чи був я десь там, чи деінде, скільки днів, що робив? Я й справді геть позабував. Знову зачитував мені тексти з відряджень. Я відповідав йому, що там, у відрядженні, все написано. нічого додати не можу. Було то досить нудно. Обідати теж принесли на «робоче місце». Теж була порівняно файна їжа. Трохи поспілкувались із охоронцем, що був зі мною, бо Діма ходив обідати. Питав я про своїх. Каже, що вдома все гаразд, Жанна Павлівна ходить на роботу. Зайшов Діма й сповістив, що сьогодні він дозволив мені передачу. Ну що ж, і на тому спасибі. І пішли далі «працювати». Це ж його робота, мусить він якось заробляти на хліб із ікрою. Знову до вечора, до шостої (я спитав про час) попрацювали й роз’їхались по домівках. Трохи довго чекав у якомусь боксі. Але не забули про мене й забрали додому, до діда Лук’яна. Було вже темно. Церемонія передачі мене із рук у руки відбулась досить швидко. Завели в ту ж камеру. Через якийсь час принесли шматок хліба й якоїсь вареної риби. Чай зберігся ще з ранку. Так що повечеряв, як книжка пише, тобто згідно з калькуляцією витрат на утримання зека. Сусіда мого не було. І став я, сидьма на ліжку, чекати „отбоя”.
Як проводилось подальше слідство, того описувати детально не буду, бо буде нудно читати. Буду зупинятись тільки на характерних епізодах. Десь, може, три тижні, а може й більше тривала та попередня стадія слідства. Тобто по всіх тих, біля двохсот, епізодах ставились однакові питання. Я давав майже однакові відповіді. Слідчий ніби й не поспішав. А мені ставало все більше байдуже до тої бесіди. Розумів уже, що пастка замовна, що це повний фальсифікат і нічим я не зараджу. Чи пояснювати деталі, чи коротко відповідати – до уваги не візьмуть. Але якби ж то знаття, то можна було взагалі мовчати. Все одно дали максимум по статті. Отак у співбесіді дійшли до кінця, або, інакше кажучи, до того епізоду, з якого власне й почався весь той процес. Із тої веселої подорожі в Кам’янець-Подільський і Хотин. Чомусь пригадався мені сон в останню відрядну ніч, у Хотині, в тому райкомівському готельному номері. Приснилось мені, що я їхав у великій відкритій автівці. І раптом порив вітру зірвав з моєї голови берета й поніс високо вгору. Питаю свого колєґу, щоб то могло означати. Він каже, що буде добре. Отакі-то сни бувають. Може, щось і провіщають. У мене вийшло, як у тому відомому в народі анекдоті, резюме якого, що сон один раз правду каже, а другий – збреше. Що я їхав кудись, не така вже й трагічність. Але ота втрата берета – то очевидно був натяк на конфіскацію майна. І це при максимальному терміні ув’язнення – 7 років суворого режиму. Отакі були сфальсифіковані наруги. Але то так, відступ.
У пам’яті ніби постають рядки з якоїсь давно прочитаної старої пригодницької книжки. Уже згладились ті тривожні хвилі. Час усе згладжує. От якби були тодішні записи, то був би гротеск. Але ходімо далі. Раптом перестали мене викликати. Сиджу тиждень, сиджу два, вже наближається термін два місяці, на які взяли мене на утримання. А Діми все немає. Настало 15 грудня, п’ятниця. Мої сусіди, а було їх тоді вже двоє, напоумляють мене піднімати „хіпіш” за незаконне утримання під вартою. От у суботу зранку калатаю я в двері. Заглядає в кормушку наглядач. Я й кричу: „Начальника покличте. Мене без санкції тримають. Не маєте права”. Зачинилась кормушка. Ми сміємось із тої сцени. Але хвилин через 20 приходить старший черговий офіцер і каже, щоб я не шумів, що за годину-другу все виясниться. Спрацювало. Після обіду викликають мене з камери. Прощаємось, бо не відомо, куди кличуть і чи повернусь у ту ж камеру. Вже за дверима кажу наглядачеві, що там залишились мої речі і харчі. Сміється, паразит, і каже, що скоро повернусь. І справді, на зустрічі з якимсь кадром отримав я постанову прокурора на продовження арешту ще на два місяці. Повернули мене до хати. Всі були раді, і я трохи. Так що гумористичні ситуації бувають і в тюрмах. Я вже десь згадував, що найважчий перший день. Потім оті три непередбачувані дні без санкції. А коли вже мине тиждень, два, то вже втягуєшся в той ритм зеківського буття. Найгірше в тому дійстві – знущання над рідними. То навіть не можна порівнювати. Зеку що: їсти дають, на прогулянку водять, та ще з дому передачі приносять. Слідство переходить у робочу стадію. Ходиш як на роботу. Навіть якось може скучно, коли не кличуть на співбесіду. Зекові може спричиняти певні проблеми тільки оточуюче середовище. То вже як кому повезе на сусідів. Або якісь гірші умови утримання. Часто-густо каральні служби провокують екстремальні ситуації, заохочуючи „отпєтих” злочинців. Їх підселяють і вони знущаються, що призводить навіть до летальних наслідків. Про все таке буду згадувати принагідно. До речі, всі ті слідчі (чи ментовські) знущання, катування застосовують у ті три безсанкційні доби. А коли передають тебе в ізолятор, тобто в тюрму, то вже не можна катувати чи калічити людину. За неї вже відповідає тюремне начальство. Є навіть прокурорський нагляд за умовами утримання зеків. Зрозуміло, що то так би мало бути по закону. Я за час перебування під слідством у «діда Лук’яна» не бачив такого, як отого чоловіка, побитого до крові, кинутого в камеру КПЗ. Потім уже, після суду, коли кинули мене в загальну камеру, то надивився всякого. Але то були взаємні розборки зеків.
Як потім виявилось, слідчий Діма Паньков їздив по відрядженнях. По всіх тих моїх „епізодах злочину”. То ж треба було тій камарильї так гратись, так витрачати кошти, мерзнути, бо ж зима. Але виявилось, що їздив він за мої гроші, бо суд усі витрати присудив мені. Так доводили мої «злочини». На місцях брали свідчення замовників, а на суді виставляли їх свідками обвинувачення. Коли я повернувся в Київ, то пробував вияснити причини таких їхніх свідчень. Зустрічався з деякими з них. З тими директорами чи головами, які замовляли роботу, разом зі мною уточнювали об’єм роботи на місцевості й відмічали кількість днів мого перебування, а потім казали слідчому, що був я там день чи два. В суді згодом вони заперечували це. Але суд не взяв того до уваги. Допит свідків проводився так. Приїжджає слідчий Діма, а може й інший, до того керівника (замовника). Представляється, показуючи своє прокурорське посвідчення. У кожного того керівника, очевидно, рильце в пушку. І відповідно „жим-жим” і переляк. Далі показує мою фотографію і питає, чи знає такого. Переважна більшість справді не могла ствердно відповісти, тобто не впізнавала мене, бо ж минуло чимало років. Тоді показує відрядження і питає, чи це його підписи. Він тремтячи стверджує. На подальше запитання, чи він записував дату прибуття і вибуття, заперечує. А далі буря і натиск. Хто писав, коли писалось і як це так, що він за керівник, коли підписує пусті бланки. Може й по іншому вівся діалог. Потім трохи м’якше: «То скільки днів отой, що на фотографії, був тут у відрядженні?» Підписант, звісно, не може пригадати. І на питання, чи день, чи два, відповідає: „Може день, а може два”. Пишуть протокол, де вказується ті день чи два. Така технологія простежувалась по всіх моїх відрядженнях. На цих свідченнях і було вибудовано обвинувачення про завищення термінів відряджень. При тому не брались до уваги мої проїзні квитки з датами і навіть квитанції з готелів.
Мушу зауважити, що багато тих замовників робіт, особливо за 1975 і 1976 роки, які ще пам’ятали мене, не піддалися на таку атаку і підтвердили кількість днів мого перебування у відрядженнях так, як вказано було у відрядних посвідченнях. Але ці свідчення слідчий Діма проігнорував.
Після тих його поїздок, тої довгої перерви, Паньков знову поновив наші бесіди. На цей раз був він упевненішим. Бо мав уже письмові заяви-свідчення про мої „злочини”. І пішли-поїхали ми знову по всіх тих відрядженнях. Тільки питання ставились по-іншому. Починались вони із зачитування отих заяв-свідчень. Закінчувались питанням: „Що ви на це скажете?”. Відповіді мої знову були майже однакові: що прослухані заяви є вигадками. А щодо конкретного відрядження я вже давав пояснення. Що я робив там і скільки днів, є в рапорті про завершення роботи, який перевірив і прийняв начальник відділу вишукувань. Він не сперечається, все записує. Ідемо далі. Так тривало знову, може, з місяць. Були, щоправда, інколи й відхилення від мирних бесід. Раптом я, прослухавши якусь таку заяву, з обуренням кажу, що то є явна брехня і я вимагаю „очної ставки”. Навіть кажу йому, що він фальсифікує, що той замовник не міг таке брехати. Він спокійно запевняє мене, що будуть очні зустрічі. Не був він агресивним. Очевидно, був упевненим, що за будь-яких розкладок максимум по тій другій частині 84 статті – сім років – мені накрутять, бо епізодів було багато. Ото ті падлючі кагебісти вирішили дати мені можливість досидіти повний термін, перебачений ст. 62, тобто сім років. А то справді в 1966 році була якась гра лібералів П. Шелеста і Нікітченка, коли присуджували терміни, починаючи з півроку. Тобто з мінімуму. Згодом, із 1972 р., давали за першим разом 7 років суворого режиму і 5 років заслання в „удальонниє” місця. Але до мого рішенця ще далеко.
Ця друга серія слідчих „прогулянок” по тих епізодах теж стала нудною. Так що не стану втомлювати вас переказуванням їх. Перейду краще до побуту. Утримували мене й далі в „тройнику”. Сусіди по камері змінювались, а я залишався. Здебільшого, підселяли одного. Був, щоправда, час, що було нас четверо. Це після нового року тюрма була переповнена. Десь через тиждень залишилось нас двоє. Був то веселий кадр. Звався Олександр Луценко, з Баришівки Київської області. Такий собі трохи філософ, досить знався на історії і головне – був поетом. Мав років більше тридцяти. Сидів оце вже четвертий раз. І все за бійки. Очевидно, поезією зайнявся, будучи в ув’язненнях. Мав декілька дрібно списаних зошитів. Писати й зберігати їх йому не заборонялось. Мав добру пам’ять. Часто читав уривки зі своєї останньої поеми про козацькі часи. Що з ним сталось і яка його творча доля – не знаю. Може, дали йому великий термін, бо бійка була зі зброєю. Десь зчепився з якимсь уже старшим сусідом. Той вихопив пістолет, а він ніби якось відібрав того пістолета й у процесі боротьби два постріли потрапили в того супротивника. Але він вижив. Слідство інкримінує йому замах на вбивство, стверджуючи, що то була його зброя.
Розповідаю про нього так багато, бо довго разом перебували в одній камері. Любив він багато розповідати й умів це. За цей час, майже три місяці, рідко брали його на допит. Казав він, що потерпілий у тяжкому стані в лікарні. І слідство чекало, коли він зможе дати свідчення. Чи так, чи не так то було, хто його зна. Але в тих умовах один одного вислуховує. В суперечку встрявати не варто, бо ж не відомо, який його психічний стан. Всяке може трапитись. Про таке буде трохи далі.
Щоб трохи пом’якшити це чтиво, хоча, може, це й не до речі, перекажу одну смішну його розповідь, такий життєвий епізод. Отож був він жонатий. Жінку мав із Білої Церкви, вона там жила в матері. Він же, теж з матір’ю, жив у Баришівці. Оскільки часто мав справи з міліцією і постійно не працював, то й катався туди-сюди. Теща весь час лаяла його. Не маючи постійного заняття і не бажаючи вислуховувати тещу, ходив він по сусідах. А сусіди добрі були та й пригощали його. От він і скаржиться сусідці, що теща така клята. Сусідка каже йому, що вона така зла, бо не має хлопа. Мала вона десь років із 50, удова. Що там радила далі та сусідка, він не розповідав. Але кожного разу вгощала його оковитою. І одного вечора, коли жінка була на другій зміні, Сашко, добре хильнувши, пішов спати. Проходячи мимо лежанки, де вже лежала теща, Сашко раптом запустив руку під її ковдру. А вона: „Тю, дурак”. Він швиденько чкурнув у спальню. На другий вечір Сашко трохи більше ковтнув, для хоробрості. Теща ніби вже спала на тій же лежанці. Сашко зупиняється, хапає тещу на руки й поніс у спальню. Вона замість крику – пробі, каже, чи не голосно кричить: „Ой, ти мене поламаєш”. Сашко її не поламав, а свою справу здійснив. І з очима Сірка поліз спати в сіно над повіткою. Воно, як підпилий, то й швидко заснув. Зранку пригадав він ту пригоду й казав, що було йому дуже соромно. Але що ж, сталось. От лежить він, „труби горять”, але нема чим загасити. Коли чує, хтось чалапає по драбині. Думає, мабуть жінка. Але ж ні. Чується лагідний голосок тещі: „Сашо, вставай снідать”... Забрав він жінку й поїхав у Баришівку, бо ж якраз були вихідні. Нас у камері тоді було троє. Регіт лунав, аж наглядач стуком у двері мусів до тями нас приводити. Буває і таке.
Якийсь час був співкамерником, правда недовго, такий собі типовий росіянин. Теж любив розповідати легенди свого життя за ґратами. Перший раз сів давно, підлітком. Вкрав у когось із сусідів кроликів. Там набрався досвіду і, невдовзі після звільнення, знову „загримів” за „гоп-стоп”. Це грабунок із розбоєм. Дали йому 10 років. Відсидів їх до дзвінка. В таборах здобув середню освіту. Самотужки вивчав філософію і знався на літературі. Згодом у таборі я знав таких мудрагелів-самоучок. Був він, очевидно, трохи блатним. Казав, що був поважаною людиною в таборі. І от після звільнення поїхав до сестри, в якусь „глибинку”, хоч і недалеко від Москви. Про всі ті життєві пригоди оповідав він поважно. А одного разу, коли дійшов до спогадів про перебування в родички під Москвою, ну буквально зірвався. Отож клали його спати на лаву в кухні. Умови, з його слів, були жахливі. Світили гасовою лямпою. Чи електрики не було, чи рідко її подавали, я вже не пам’ятаю. І в хаті тримали теля. От якоїсь ночі те теля присмокталось до нього. Важко уявити, що було з ним тоді, коли він після тривалого часу так емоційно реагував. Як він бештав ту совіцьку брехливу реальність. Це поламало всі його добрі наміри щодо отого життя „на свободі з чистою совістю”. Каже: „Не хочу я такої свободи”. Очевидно, ці останні підневільні десять років жив він в інформації брехливого радіо і газети „Правда”. Отож він полишив своїх родичів і подався до своїх «комишів» на Україну. Казав, що хохли багатші й там буде легше. Що легше, я не уточнював. Мали вони із «комишем» пару вдалих епізодів. Недавно „бомбанули” якийсь „сільмаг”. І „спалились”. Вже два місяці під слідством. Згодом пішов він „с вещамі” в більш звичний для нього світ. Місце його не пустувало, бо в діда Лук’яна завжди завізно.
Всякі приходили пасажири до того мого купе, але якихось особливо характерних не пригадую. Хіба що такий випадок. Трапивсь пасажир, що любив грати в шахи. Я теж колись бавився. Попросили ми в наглядача шахівницю і почали вкорочувати оте камерне дозвілля. Програвав я декілька днів поспіль. Вже йому й нецікаво стало. Була якась перерва, але ж дні в тюрмі довгі. І поновили ми гру. Почались нічиї, бо я вже запам’ятав його ходи. А далі почав я інколи вигравати. Він нервував і ще більше помилявся. І запропонував він грати на інтерес. Що то таке, я вже знав. У табірних чи тюремних умовах часто ігри проводяться „на інтерес”. Особливо це є небезпечним у зонах. Причому всякі ігри. І ті, хто програється, мають жахливі проблеми. Бо ж грошей готівкою немає і ніяк розрахуватись. Але про ті наслідки програшів розповім згодом, коли буду описувати табірне життя. Отож домовились ми грати на присідання. Воно ніби й корисно розминатись. Двадцять п’ять разів за програш. Спочатку воно було весело. Програші чергувались із нічиїми. Але коли перестає везти й доводиться програвати декілька разів, то вже й не весело. Бувало всяке.
Зокрема, трапилось таке. Мій сусіда програє підряд чотири партії. Чесно присідає. Бере він тайм-аут. Потім була прогулянка. Потім обід. І знову гра. І знову він програє і присідає, але вже важко. Коли партнер присідає, то доцільно теж якось розім’ятись. І от десь на другому чи третьому його присіданні я підійшов до вікна й почав підтягуватись на ґратах... Отямився я на нарах. Мене рвота викручує. Бачу двох санітарів і наглядачів. Кладуть мене на носилки й несуть у лазарет. Прийшов фельдшер, оглянув. Травми відкритої немає. Голова болить, нудить, позови на рвоту й гойдається ліжко. Дали якихось пігулок і холодний на голову компрес. Пігулки приспали мене. Коли приспічило, пробував звестися. Але ледве не впав. Дякувати, двоє хлопців довели до нужника і повернули до нар. Ніч проспав із пігулками. Зранку лікар визначив струс мозку. Приходив якийсь старший лейтенант, розпитав. Як то трапилось, я й досі не знаю. Що пояснив мій сусіда, мені не казали. Сусіди по палаті, коли я розповідав про гру й присідання, запевняли мене, що він шарахнув мене чимось по башці. Може й так, а може я втратив свідомість при підтягуванні й гепнувся черепком об бетонну підлогу. Пролежав я в тому лазареті майже місяць, бо не міг сам ходити. Коли виводили на прогулянку, то тримався за стіни. Згодом сам почав ходити все рівніше. І як наслідок тої „гри на інтерес” досі маю повну втрату слуху на праве вухо й ходу, як у дядька на підпитку. Декілька разів міліціонери не хотіли мене пропустити в метро.
Поки я був „на лікарняному”, слідчий Паньков закінчив складати обвинувальний висновок. Очевидно, мене вже чекали, бо як тільки я вийшов із лазарету, мене тут же повели до слідчого, де той висновок мені урочисто і вручили. Було їх знову двоє. При тому дали мені підписати протокола про закінчення слідства й про початок ознайомлення зі всіма томами кримінальної справи. Скільки часу я ознайомлювався з тими матеріалами, вже, звісно, не пам’ятаю.
Найбільш прикметним із того обвинувачення було таке: „Русин Иван Иванович о б в и н я е т с я в том, что он, будучи ранее судим, 25 марта 1966 года, за антисоветскую агитацию и пропаганду Киевским областним судом по ст. 62 ч. І УК УССР и отбив срок наказания, должных виводов для себя не сделал, на путь исправления не стал и вновь совершил ряд преступлений...”. Оцей абзац був зображений червоною смугою по діагоналі на всіх моїх судових справах і супровідних листах всі с і м років як особлива прикмета.
Але, поза тим, тюремне утримання продовжується. Ознайомлення з матеріалами слідства затягнулось, бо я ретельно вивчав ту піврічну „творчість”. Ніби й розумів уже, що до чого, але наївно сподівався розвіяти всі ті слідчі вигадки. Отож про кожне відрядження записую пояснення. Думаю, що на суді мені вдасться з допомогою свідків довести, що то все фальсифікація. Минає вже другий тиждень, слідчий Діма почав нервувати. Каже: „Ви думаєте, що зможете на судовому засіданні прочитати всі ті ваші записи ?”. Я промовчав і далі продовжував читати й писати. Приходив ще якийсь дядько, очевидно „старшой”, і теж переконував мене не псувати папір. Прочитуючи ті томи, я все більше переконувався, що там немає ніякого злочину, що то була загальноприйнята технологія виїздів у відрядження і їх відміток у замовників робіт. І найголовніше у тому всьому те, що не я виписував собі завдання-відрядження, а начальник відділу визначав кількість необхідних днів і узгоджував усі завдання з головним інженером. У досить доброму настрої закінчив я знайомство з матеріалами обвинувачення. При останку нашого „співробітництва” слідчий навіть обнадіяв мене, що, мовляв, там, на суді, половина епізодів відпаде. Я ж устиг запитати його: „Так для чого було їх вписувати?”. У відповідь: „Так мені треба було показати свою роботу”. На такому діалозі ми розійшлись. Хотів я побачити його після повернення в Київ, але ні адреси, ні телефону в довідках мені не дали. Всі вони, падлюки, засекречені.
Через деякий час принесли в камеру протокол, що я вже числюсь за судом. Ну що ж. Режим утримання не змінився. Чекаю суду. Дружина найняла адвоката. Якась Ніна Іванівна Пушкіна. Приходила вона декілька разів. Розпитувала про деякі епізоди, бо теж знайомилась зі справою. Я дав їй свої записи варіанту захисту і вона, в основному, скористалася ними на судових засіданнях. Тривало те судове дійство досить довго, бо було багато свідків обвинувачення. Всі свідки, що під тиском слідчого писали заяви про один чи два дні мого перебування у них, на мої питання стверджували, що насправді був я у них стільки, як вказано у відрядних посвідченнях. Тобто заперечували свої попередні свідчення. На питання судді казали, що робота виконувалась багато днів. Але бачили вони мене на початку й після закінчення роботи, коли підписували відрядження. Начальник відділу вишукувань, Пустинський, переконував суддів, що неможливо виконати роботи за такий час, як написав слідчий, що то абсурд, що тільки доїхати й організувати роботу потрібен день і день на закінчення роботи. Так він пояснював він щодо кожного відрядження. Ми з адвокатом задоволені. Судді ніби уважно вислуховують. Секретар нібито записує, чи стенографує. Ну, справжня вистава. Головні актори: прокурор, адвокат і я. Судді як судді, слухають, інколи щось перепитують. І мають винести рішенець. Адвокатка підбадьорує мене. Судова вистава підійшла до кінця. Прокурор із пафосом, почавши з мого кагебістського ув’язнення і невиправлення, пройшовся по всіх епізодах і закінчив обвинувальний монолог вимогою присудити мені максимум за тією 84-ю статтею, частина друга, 7 років таборів суворого режиму з конфіскацією майна. Адвокат, Ніна Іванівна Пушкіна, запально, теж може з пафосом, доводила суддям, що в всьому цьому дійстві кримінального злочину немає. Після адвоката мені вже не випадало щось додавати на свій захист по тих „злочинних епізодах”, бо адвокат сказала все, що ми з нею узгодили. Я лише попросив суд з увагою поставитися до змінених свідками у судовому засіданні своїх попередніх тверджень про кількість днів моїх відряджень. І особливо до пояснення свідка Пустинського, начальника відділу геодезії того інституту, якому нібито я завдав шкоди. Він фактично був експертом від того інституту. Він роз’яснював технологію робіт і необхідну кількість днів для їх виконання, чим фактично заперечив висновки обвинувачення. Тобто й кримінальна справа, як така, не має підстав. Виглядало повною фальсифікацією.
Але то таке, що не варто було б і згадувати. Судді взяли перерву на три дні. Очевидно, для узгодження рішення. І узгодили, і оголосили рішення. У вироці дослівно було повторено прокурорський текст обвинувачення і сім років таборів суворого режиму з конфіскацією всього майна. А від себе додали: відшкодувати інституту 1002 крб., суму, яку слідчий накрутив за п’ять років моїх відряджень. Також відшкодувати всі судові витрати. Це всілякі експертизи й витрати слідчих та свідків на приїзд на судові засідання. Усі ті кошти я мусів відробляти в зоні багато років. Провадив цю розправу наді мною голова Московського районного суду міста Києва. До речі, Бог шельму мітить, бо невдовзі попався він на хабарі й загримів на десять років.
Усі мої близькі й друзі були приголомшені. Особливо отою конфіскацією майна. Ото вже кагебістська банда відігралась! Сім років – то не було щось особливе. До такого терміну з 1972 року вже звикли, менше кагебістські бандюки не давали. Але щоб знущатись над жінкою із двома малолітніми дітьми та старою немічною бабусею... То вже справжні фашистські знущання кагебні. Ну, яке там майно в совєтських інженерів? Два ліжка, дві шафи, двоє дитячих ліжечок, стіл, стільці, якийсь диван і телевізор „Рекорд”. Все це було вписано в протокол при арешті. Було вписано ще й якийсь одяг. У процесі слідства виявилось, що маю я ще „дачу”. Це був дерев’яний будиночок на 20 кв. м на ділянці 4 сотки в садовому кооперативі того нашого інституту. І це вписали. Найприкріше в тому дійстві, що тій бідній дружині прийшлось бігати по судах із позовами про поділ того майна. Найгуманніший, справедливий совєтський суд все поділив порівну, дітей і бабусю не враховував. І мусіла вона викупляти ту мою частку в тих судових виконавців. Дякувати Богові, родичі й друзі допомогли.
Адвокат теж була розгублена, такого рішення не сподівалась. Пробувала заспокоїти нас, мовляв, ми оскаржимо й буде все змінено. І вдалась до оскарження того свавільного вироку в Київському міському суді. Вийшла вона там на якогось із керівників суду, ніби колишнього однокурсника, чи навіть приятеля. Мав він прізвище Мацко. Коли принесли йому для вивчення ту мою „справу”, він терміново покликав її до себе, показав червону смугу по діагоналі заголовного листа, розвів руками й глибоко вибачився. Так вона розповідала Жанні, а згодом і мені. І чи було воно так, хто його знає. Єдине, то правда, що був такий суддя на прізвище Мацко. Отой Мацко судив нас у 1966 році в Київському облсуді. Тобто касаційна інстанція залишила вирок без змін.
А тим часом, мене зразу після суду перевели в загальну камеру. Я вже був досить наслуханий про ті камери й тамтешні умови. Навіть колись, в 1966 році, побував у великих камерах, в етапній подорожі. Але тут було жахливе враження. Це справжній „обезьянник”. Замість 12 людей напихають 20. Бувало менше, але в основному, ще більше. Тулилися на тих нарах як оселедці, та й на бетонній підлозі валялись. Добре, що був уже червень, хоч не мерзли.
Отож забрали мене з того „трійника”. На іншому поверсі відчинили зі скреготом двері й увіпхнули в пітьму. Двері за мною загриміли й заскреготів засув. Стою я біля дверей і не знаю, куди далі ступати. Чую владний голос: „Проході, чево стоїш, разв’язуй свой сідор”. В камері сизо від диму та й посутеніло вже. Ледь розгледів довгого стола. По боках лавки. Навколо суцільні двоярусні нари. На них упритул лежать пожильці. На лавах сидять декілька без сорочок, мокрі від поту, очевидно, найблатніші. Грають у доміно й нарди. Підійшов я до стола, розв’язав свій мішок і відступив. Той же голос: „Ото маладец”. І далі: «Будєм тебя, мужік, звать „Очки”». Ну що ж, таку „клікуху” я вже отримував на пересилках, при подорожі в Мордовію у 1966 році. І майже так само позбулись ми тоді з Сашком Мартиненком своїх „сидорів”. На першій же пересилці, коли загнали нас у загальний „отстойнік”. Через якийсь час, коли розібрались, що наші „дела” з червоними смугами, то відокремили нас від тих „веселих хлопців”. І поселили окремо, вдвох, але вже без „сидорів”, тобто без харчів і теплого одягу. Камера була якась дивна. Як потім ми дізналися, коли підселили до нас старого в’язня, якого етапували з Мордовії, то була камера смертників. Був то цікавий для нас сусіда. Цікаво розповідав свої історії. Сидів уже більше двадцяти років. Казав, що був у Власова полковником. А схопили його в Парижі восени 1945 року. Обідали, чи може пиячили в ресторані. І раптом кличе його офіціянт до телефону, в холі. Тільки почав „алокати”, як троє в цивільному впритул наблизились і наказали мовчки йти до виходу. Увіпхнули в авто й завезли у військову комендатуру. Звідти після певної обробки переправили в совіцьку зону окупації. А далі „вишак”, який згодом був перекваліфікований на 25 років табірних зон. Називався Івановим, і ще казав, що якийсь його брат є зараз генералом, начальником військової комендатури в Москві. Ми, звісно, питали його, чому він не пособляє. Казав, що може й пособить, бо ж оце й везуть на якусь зустріч у КГБ. Було чимало цікавих деталей у його легендарних оповідях. Здебільшого, довголітні зеки стараються використати вільні вуха, бо їх там, між собою, вже ніхто не слухає. Згодом він повернувся в той же табір, де я вже перебував. Це у Явасі, ЖХ-385/11. Порадили мені наші хлопці не спілкуватись із ним, бо він стукач. І що возили його, очевидно, для звіту. Вибачайте за відступ. Такі відступи, очевидно, будуть повторюватись ще не раз.
Цей мій мішок послужив певним відкупним хабарем. Був я вже ніби під їхнім захистом. Наказали вони комусь нагорі розсунутись і дати мені місце. Якось вмостився я боком на те місце та й заснув. Прожив я там, на другому поверсі, більше двох тижнів, поки не прийшло повідомлення, що мій вирок вступив у законну силу. В той же день забрали мене з того вулика й поселили в інше крило тюрми, в „етапку”. У камері було чоловік десять. Кількість щоденно змінювалась, бо забирали на етап. Тут було порівняно спокійно. Місць вистачало всім нанизу. Інцидентів не було. Кожен зосереджено чекав виклику, коли й куди закине його доля. У камерах утримують із однаковим режимом, отож і я перебував серед суворорежимників. І відправляли, в основному, в ті ж табори, де вже вони колись утримувались. Часто було їх по декілька з однієї зони. І, звісно, бували серйозні „розборки” з груповими мордобоями. Був я свідком, ще в тому вулику, таких досить жорстких сутичок. Добре, що ножів і заточок не було. Але ніжки від лави були задіяні. Двічі наглядачі витягували з камери з пробитими головами. Тих забіяк теж висмикували з камери. Але згодом формувалися інші ватаги „по інтересах”. Тобто „карманнікі” проти „гопніков”, чи табірні земляцтва.

Етапна подорож
У Київській області тоді було три табори суворого режиму. Це в Бучі, Білій Церкві й Березані. Так що наслухався про ті табори багато. Сподівався, що й мене теж десь туди завезуть. Розпитував про деталі умов утримання. Порівнював, де б то було краще. Це як у тій приказці, що риба шукає, де глибше, а людина, де краще. Але не так сталось, як гадалось. Без попередження висмикнули мене з камери й повели в якесь довге велике приміщення. Були вже там люди. Дізнався, що то етап на Одесу. Чекали годин зо три. Під вечір воронками доставили до поїзда й погрузили у вагон-зак. Отут то вже дісталось мені, як усім. Кому як повезло. Мені вдалось якось «всістися» на низу. Було нас по п’ятеро на кожній лаві й на верхній полиці п’ять чи шість. Верхні полиці з’єднувались відкидним щитом і утворювався суцільний настил. Під час того трамбування побачив я таке. Ще не було забите купе, як вбігає вже немолодий чоловічок, розсунув чиїсь ноги й шусть під лаву. Прокуняли ми так на плечах один одного ніч. У Дніпропетровську, очевидно, перечепили наш вагон-зак до іншого поїзда. Довго стояли. Когось забирали, когось підселяли. Тобто розподіляли по обласних зонах. Забрали з мого купе чоловік, може, з десять. Вискочив і той з-під лави. Питаю сусіда, що то значить. Глянув він на мене, такого невігласа, та й каже, що то „пєтух”. Отак я вперше побачив, до якого жахливого стану докочуються люди. Декількох додали до нашого купе й поїхали далі. В процесі перетасовок добрався я до кутка. Сиджу собі та й думки гадаю. Що ж то таке? Куди я потрапив? І куди то мене везуть? Пригадав, у якому привілейованому стані були ми з Олександром Мартиненком на етапі в 1966 році. Їдемо вдвох на ціле купе, маємо ще „сидори” з доманіх останніх передач. Поруч Євгенія Федорівна Кузнєцова, одна в купе. А решта купе натрамбовані отак, як теперішнє моє. Шкода трохи за тими „сидорами”, що так швидко повідбирали. Приходиться ласувати смердючим оселедцем із хлібом. Добре, що хоч не відмовляються дати води. У розмови з сусідами не встрявав. Вони між собою швидко знайомились, знаходили земляків по таборах. Вони в таких умовах не вперше. А я то вперше, хоч і вважаюсь «рецидивістом». Мало я за першим разом просидів. Теоретично вдосконалився, але практично кримінального суворого режиму не побачив і не відчув.
Отак „ушки на макушке”, насторожено, із тривожними передчуттями приїхав я до Одеси. Воронками перевезли нас у тюрму. Це вже справжня пересилка. Якось повпихали по камерах. Тісно не було. Зразу ж почали водити на прогулянку. Роздивився я ту споруду. Будівля з червоної цегли, очевидно, теж ще з катеринівських часів. Була дво- і чотириповерхова. Там, де нас поселили, був хол висотою у два поверхи. Наші пересильні камери були на другому поверсі. Входи з балкону. Режим був якийсь незвичний. Камери не замикались. Можна було виходити й заходити в інші камери. Найбільш пікантним було те, що наглядачі торгували чаєм і навіть горілкою. Може, вони й гроші передавали, бо ж за гроші купляли ці „делікатеси”. І ще цікавим було те, що тримали там пасажирів прямого (в зони) і зворотнього (із зони) напрямків. І навіть тих, умовно звільнених, яких везли на „хімію”. Коротше кажучи, як у справжній Одесі, був ліберальний режим утримання. Всі щось міняли чи навіть і продавали. Виміняли й у мене добрий цивільний одяг на зеківський. Тут уже не конфіскували, а переконували, що в найближчі роки я в зоні не буду ним користуватись, все воно пропаде, то з певною доплатою міняли. Пробув я там чотири дні. Годували відносно добре.
Це одеське пересильне існування якось позитивно вплинуло на мене і розслабило мене. Навіть, грішним ділом, подумував, що може й надалі так будуть утримувати. Але якось під вечір перервали моє „благоденствіє”: прийшов якийсь сержант і забрав мене „с вещамі” на вихід. У дворі посадили у воронок, у бокс, окремо від інших. Може тому, що мав на „деле” ту червону смугу. Пам’ятаєте? У вагоні не було переповнено. Довезли до Миколаєва вночі. Зі злими церберами, бігом, переправили нас у воронки, напхали під зав’язку і привезли до Миколаївської тюрми. Там посадили у велику камеру. Людей, чи точніше зеків, було може з двадцять. Я вже не виділявся одягом, і „сидора” не мав. Так що ніяких проблем. Напився води, влігся та й заснув сном праведника, бо ж гріхів на душі ніби не мав. Розбудили нас командою: „Падйом”. Згодом дали кип’ятку, пайку хліба й знову того ж фірмового гнилого оселедця. На чиїсь обурливі зауваження казали: „Ми вас сюда не звали”. Бували й такі наглядачі-мудрагелі, що казали: „Ви самі ковалі свого щастя”. Не знаю, хто там був ковалем, але мені довелось бути каменярем і довгі роки лупати не символічну скалу, а граніт у Ново-Данилівському кар’єрі.
Протримали мене в тій миколаївській пересильній тюрмі майже тиждень. Чому – так мені ніхто й не сказав. Я не дуже обурювався, бо умови стерпні. В камері часто мінялись пожильці, а я залишався. Побачив там континґент загального й посиленого режимів. Найбільш мерзенні типи з загального режиму, особливо ота малолітня шпана. Одного дня вселили з якогось етапу групу тих молодиків. І зразу ж почались розборки, почались справжні бійки. Хотіли навіть когось зґвалтувати. Ніби стало відомо, що сидить той за зґвалтування чи за спробу зґвалтування. А в тому кримінальному світі є такий жахливий „закон”, що за таку статтю ґвалтують, чи, як вони кажуть, „опєтушарівают”. Це було жахливо. Добре, що крик почули наглядачі. Вскочили чотири сержанти, порозкидали їх, добре відгамселили та й порозтягували по різних камерах. Про камерну бійку я вже згадував, але ця була жахливіша, бо було багато крові і волання. Втручатись у ті розборки стороннім не можна. Тут же всю камеру розвели.
Перевели й мене в іншу, меншу камеру, де було вже двоє. Вони вже знали, що йдуть у 93-ю зону, в Новоданилівку. Казали, якщо тебе приєднали до нас, то й тебе везуть туди ж. Вже не пригадую, чи в той день, чи наступного посадили нас у воронок і завезли в табір № 93.
У кримінальній зоні суворого режиму
Коли привезли нас у зону, було вже темно. Через шлюз запустили в якесь приміщення. Там лейтенант-конвойник передав мене з супровідною папкою на постійне місце проживання внутрішній охороні. Вони роздягнули мене, оглянули по інструкції й повели в приймальний карантинний відстійник. Згодом і тих двох, що ми разом їхали. Хтось із них тут уже бував. Що далі має бути, я не знав. Розпитував у сусідів. Хтось каже: „Напийся води та й лягай. До ранку ніхто нас турбувати не буде”. Вмостився я на ті нари, поклав руку під голову та й заснув. Добре, що літо. Не було холодно. А боки вже натреновані. Попрокидались ми без команди. Хто ще валяється, а хтось розминається. Параша й водяний кран були в кутку камери. Двері металеві, з кормушкою. Раптом клацнула кормушка. Всунулась голова й тихо: „Харошіє вещі єсть?”. Відповіли йому, що нема. Питаю, що то означає. Був то один із найкозирніших зеків. Старший „нарядчик” – той, що перераховує зеків бригадами при виході на роботу і після роботи, при поверненні в житлову зону. Табір поділений на житлову і робочу зони. Той нарядчик і ще декілька зеків можуть вільно ходити по території табору. Буває і поза табором. Вони „розконвоїровані”. Їм довіряють „куми”, бо вони є позаштатними їхніми працівниками. Отож той кадр виманював, а може інколи й вимінював за чай добру одяганку в „новеньких”. Потім продавав тим, що звільнялись – „стареньким”. Так що бариги всюди є.
Із того відстійника забирали в зону після приймальної комісії. Збирались вона раз чи двічі на тиждень. Були то начальник колонії („хазяїн”) або замполіт, лікар і керівник робочої зони (директор чи головний інженер заводу). Заводять кожного до них, вони розпитують трудову біографію і направляють у загін. Тобто де житиме і де працюватиме той новий зек. Ніби влаштовують по професії або надають нову професію. Бувають всякі курйози. Ці прибульці вже мають зеківський досвід, більшість по-справжньому робити не хоче, от і вигадують всілякі „косяки”. Але то їм мало допомагає, бо здебільшого всі „придурківські” посади зайняті. Та їх треба купувати. Ніби був такий випадок, а може то анекдот. Питають одного: „Професія?”. Він каже: „Бригадір”. – „А работать будєш?”. – „А куда оні нах... дєнутся”.
Моя трудова легенда їх ніби зацікавила. Власне кажучи, кожен зек розповідав свою прикрашену трудову легенду, комісія нібито прислухались і направляла туди, де їх можна було б використати. Потім виявлялось, що то дурня, що вони специ зовсім іншої професії. Мною, як тямущою в будівництві людиною, зацікавились, бо там розпочали велике будівництво. Будували цех металоконструкцій і цех розпилювання граніту на плити. До речі, отой гранітний цоколь і перший поверх усього Хрещатика, та й не тільки, побудований із граніту „нашого”, Новоданилівського кар’єру. Їм дуже були потрібні зеки, тямущі в будівництві, а ще більше – в проектах. От вони зразу запропонували мені бригадирство. І були здивовані, що я відмовився, посилаючись на стан здоров’я. Із розповідей я знав, що таке бригадир у зоні. Сказав їм, що буду показувати, що робити і як, але з людьми я не впораюсь. Вони погодились і післали мене в будівельний загін. Наказали загоновому начальнику забезпечити мені можливість ознайомитися з проектною документацією. І ще чим вони втішились: рідко в такі зони суворого режиму потрапляють „мужики” – працьовиті люди. Серйозні люди рідко дві «ходки» роблять у зону – вони по одній ходять. І тільки в зони загального чи посиленого режиму. Це я виявився несерйозним і вляпався двічі, й оба рази в зони суворого режиму. Перша «ходка» теж була суворою, бо кагебістські табори були тільки суворого й особливого режимів. Тут же додам, що мені казали на етапі про 93-ю зону: вона найсуворіша з українських зон. Майже всі там із 10 – 15 роками. Це вбивці, ґвалтівники, розбійники й крупні грабіжники. І всі сиділи не вперше, тобто фактично рецидивісти, але без цього офіційного титулу. Бо судом визнаних рецидивістами посилають у зони особливого, камерного режиму, вони там носять смугастий одяг. А ми в чорному одязі. Тут багато „петухів”. Отака була „компанія блатная” у тій зоні.
Привів мене загоновий до „хати”. „Хата” та займала весь другий поверх будівлі барачного типу. Розрахована на 120 чоловік. Було десь близько обіду. У „секції”-хаті було порожньо. Всі були в робочій зоні. Були тільки „днювальний”(завгосп), „уборщик” і „каптьорщик”. Пишу зрозумілою зеківською мовою. Ото ж „отрядний”(теж зрозуміліше) представив мене їм, наказав розмістити й дати ключ від „лєнкомнати”. Тих „придурків” це трохи збентежило. Але він пояснив, що я „інженер-строїтєль” і буду там знайомитись із проектною документацією наших будов. Та й пішов у штаб (табірну адміністрацію). Дали мені ключа від тої «ленінської кімнати». Показали в шафі стоси проектних паперів і залишили мене. Длубався я там, перекладав щось, систематизував пооб’єктно більше години. Захотілось їсти. Але не знав, чи можна виходити, чи чекати. Пригадав перебування в мордовському таборі. Там, у тій колючій загорожі, можна було ходити де хочеш. Мабуть, і тут так має бути. Виходжу. Підхожу до „днювального” (він найкозирніший в «хаті») і кажу, що хочу їсти, питаю, де моє місце. Провів мене, показав моє місце й тумбочку, наказав своєму помічникові принести постіль. Думаю собі, що не така то вже страшна ця зона. Та ще й зразу нижнє місце дали. Сів, попробував пружини та й питаю, а як на предмет поїсти. Глянув він на годинника й каже, що скоро підемо в їдальню, потім треба одержати табірний одяг, помитись у бані. Усе це було виконане. Повернувся до свого ліжка, посидів трохи та й знову пішов у ту «ленінську» вітальню. Сиджу, ніхто не заважає. Благодать. Аналізую перебіг отого півдня. Чого вони так ввічливо прийняли мене? Невже їм справді так припекло з тими будовами? Але то таке...Якось воно буде. А буде, як Бог дасть.
Трохи налякались ті зеківські „клєрки” („придурки”): завгосп, бригадири. Мусів довго всіх переконувати, що нікого не „підсиджуватиму”. Аж десь через тиждень заспокоїлись, побачили, особливо бригадири, що я сприяю їхній роботі, показую, що і як робити. Тобто визначався їм фронт робіт, а відповідно, може, й заробітки. Так-так, заробітки. Бо хто хотів працювати, міг заробляти. Норми виробітку й розцінки були такі ж, як на волі. Той самий „Збірник норм і цін”, як і у «великій зоні». А особливо коли начальство було зацікавлене. Підрядниками були будівельно-монтажні управління з міста Казанка. Вони освоювали виділені кошти на ті будівництва в зоні. Кожне управління мало свого закріпленого за об’єктом виконроба. Але появлявся він у зоні раз чи два, в кінці місяця, коли треба було підписати об’єми виконаних робіт, написати й забрати для обчислення наряди. А в тих нарядах вказувалось, скільки кубів вимуровано цегли чи скільки змонтовано панелей і т.п. Одне слово, можна було заробляти – при сприятливих умовах і добрій організації. Найбільше було організаційних проблем. То матеріалів не привезли, то крана нема. Але тим зекам все одно. Вони здебільшого казали, що не прийшли сюди заробляти гроші. І: „Пахать западло”. В робочу зону їх все одно виганяли. Так день за днем „перекантовувались” – літом на природі, зимою по „шуршах”. Наглядачі ганяють їх, як тих безпритульних собак. Вони переходять у інші схованки. І так кожен день, так багато-багато років. Але підкреслюю, хто нормально працює, без порушень режиму, може бути навіть умовно звільненим на „хімію”(будови народного господарства) або на поселення.
Це, може, трохи й занудне писання. Але вибачайте. І ще додам про розподіл того заробітку. 50% заробітку можуть забрати на погашення боргів, судових витрат, як позови на аліменти. Із решти половину забирає „хазяїн”, далі вираховують за їжу й одяганку. Із залишку можна на певну суму користуватись ларьком і пересилати близькій рідні. Це все при виконанні 100% норми виробітку. А за невиконання норми – те саме, але забороняли купувати продукти в ларьку. Був тоді й заохочувальний варіант. Із заробітку вище 100% „хазяїн” забирав у зека тільки 25%. Були випадки, що виконували норми до 600%. Це обтісувальники граніту. І то вже був великий заробіток. Так „вкалували” здебільшого ті, що програлись, і над ними висіла загроза переселення „у пєтушатню”, якщо не розрахуються вчасно. „Пєтушатні” були у кожній секції. Був то відділений куток для 10 – 15 людей, завішаний простирадлами. Він мав ще й карантинний кордон із двох нар. Це були люди ніби якогось іншого сорту. Із ними не можна було вітатись за руку, поруч сидіти. В їдальні мали вони окремі пофарбовані бачки й миски, окремий стіл. Колись вони утримувались в окремому бараці. Але новий начальник зони розігнав їх по всіх бараках (загонах), мотивуючи: „Ви з ними цілуєтесь – то й живіть в одній хаті”. Отака логіка. Про все це я дізнався згодом. А тоді, в перший день і в перший тиждень, я до всього приглядався і „тримав вушки на макушці”. Деякі пояснення, очевидно, даватиму, описуючи те моє життя.
Далі була вечеря, потім вечірня перекличка, о десятій всім „отбой”. Вночі двічі перевіряли, чи всі є. Другого дня я вже числився у бригаді. Сніданок, розвід у робочу зону, все решта далі – побригадно. Була субота. Хоч суботи в зонах робочі, але практично ми проваляли дурня, бо ж керівники мають вихідний день. Як хочуть працювати, то виходять у промзону й у неділю. Повторю: добре, що ще тепло. Була там під’їзна залізнична колія по насипу. І служила вона такою собі дорогою для прогулянок. Можна походити, потім на схилі полежати, а там і обідній час. Там і знайомляться, там і отримують потрібні поради, як треба триматись у тій малій зоні. Після обіду потинявся по території. Роздивився ті будови. Незабаром сирена покликала всіх трудяг шикуватись до переклички-перерахунку і повернення в житлову зону, теж побригадно й позагоново. Кількість заведених у робочу зону і виведених мусить точно співпадати. Так що загін і бригада не можуть „не заметіть потєру бойца”. Про „потєрі” буде далі. Перевіряють і зовнішній вигляд. Хто має довге волосся – тут же, на вахті, йому насильно вистригають частину волосся. В кого давно не голені вуса – живосилом вистригають половину. А далі: о сьомій вечеря, особистий час на спілкування, о десятій перекличка й відхід до сновидінь. Вночі знову світять ліхтарями в очі – пересвідчуються, чи ти є і чи живий. Бувало всяке: зводили порахунки, заколювали швайками (заточеним електродом).
Неділя. Неробочий день. Всі зеки табору утримуються позагоново, в закритих на замки локальних зонах. Ці локалки – це сітчаті загорожі висотою три метри на всю довжину двоповерхового бараку, шириною 8-10 метрів. Як я вже згадував, загін розміщується на одному поверсі, в секції з окремим виходом. Тобто кожен загін – біля сотні зеків – має свою мікрозону, де мусиш проводити дозвілля після роботи й у неділю. В їдальню водять побригадно, за розкладом. Увечері показали якийсь кінофільм. Може, про Чапаєва. Вечір і ніч так само – за інструкцією. Понеділок почався, як і кожен день. Сніданок, перерахунок і виведення у робочу зону. Там бригадири розводять по об’єктах. Я не висовуюсь. У бригаді людей біля двадцяти. Поділені по п’ятірках – ланках. Отож бригадир розставив їх по місцях та й за мене взявся. Познайомилися ми з ним ще в суботу. Такий, як я і уявляв собі з розповідей. Провів мене в будівельний вагончик, так зване виконробське приміщення. Там теж було повно будівельних креслень. Розказав, що бригада робить, і про той цех розпилювання граніту. Попросив підібрати креслення фундаментів, бо вже треба було давно почати. І було б добре, якби ми почали до сезону дощів. Ну що ж, якщо так дуже хочуть, то будемо будувати. Згодом прийшов молодий чоловік, представився інженером-будівельником із контори заводу, замовник тих будов. Назвався Сергієм. Розпитав про мої роботи, дотичні до будівництва. Був задоволений, що я і геодезист, й що знаюсь на монтажі. Захопився можливістю почати закладку фундаментів, щоб вилізти з землі до дощів. Я – тільки «за». Як казав вождь: „Чертовскі хочется работать”. Вже десять місяців нічого не роблю. Можна так розледащіти, що теж працювати буде „западло”. Якось швидко й день минув. І знову все згідно розкладу режимного утримання. Після вечері взяв ключа від «лєнкімнати» й знову почав вивчати той проект. Треба серйозно підготовитись, знати, з чого починати й що для того треба. Та й усамітнитися, не спостерігати за сусідами.
І знову ніч. На нічні перевірки вже не зреагував. Ніби виспався. Наступні дні теж провів у пізнанні реальності. Бригадирові не заважав „колотити понти”. Виявилось, що з тих 18 – 20 людей у бригаді трохи щось роблять, може, 5 – 6. Решта ніби й заклопотана, якщо начальство десь проходитиме, але практично нічого не робить. Щоденного обліку виконаних робіт нема. Перекручуються якось день до вечора. Кажуть, що „срок большой – надо себя сохранять”. Може й так. Я теж весь тиждень „сохранял” себе. Той Сергій (будівельник) теж, мабуть, не бере дурного до голови й важкого в руки, теж день до вечора. Сказав, що зідзвонився з підрядчиком, що обіцяли приїхати й скласти план робіт. Чекаємо. Щось ніби їм і не горить. Виходить, що й мені треба починати „понти колотити”, бо „срок большой”. Збагнув я, що головне – не попадатись на очі.
Спостерігаючи якось, що я без діла тиняюсь, закликав мене до своєї „шурші” циган Ніколай, він же і Ніколаєком був. Відсидів уже половину зі своїх дев’яти років. Зарізав по п’янці жінчиного брата. Тут уже давно. Влаштувався видавати будівельні знаряддя. Сидів у теплі, їв сало й інше, що привозила жінка. А приїжджала вона на побачення часто. Очевидно, дуже його любила, та й, мабуть, не бідною була, бо позачергові побачення дорого обходяться. Отож той хитрий циган захотів вивідати в мене, що ж то я за кадр такий. У довгій бесіді за міцним чаєм (не чефіром, бо він його не вживав) і салом розповів я йому, що маю сім років за 84 статтею. Питає хитро: „А іск большой?”. Кажу, що 1002 карбованці. Більше хвилини реготав циган. І каже: „Врьош Іван. Такой срок за такую кражу не дают”. Я теж усміхнувся, але не став переконувати його. Згодом ми з ним подружили, якщо можна так сказати. Коли він вжив слово „кража”, я пригадав і розповів йому про цигана, який просив замінити йому статтю 62-у на кінську крадіжку.
Минув і цей тиждень. У неділю заходився писати листа. Якась невизначеність. З дороги я вже посилав листи всім рідним. Там була констатація, опис вражень. А тут – невідомість на довгі роки. Але листа не дописав, бо нема про що. Понеділок проминув, як і попередній. На душі трохи тривожно. Ті, що так хотіли будувати, мовчать. Кудись поховались. А я журюся. Ото, мабуть, сміялося б моє теперішнє оточення, якби почуло мою журбу.
Так проминув і ще один тиждень. Може, то тут такий нормальний темп. Стараюсь бути непомітним. Але все ж таки приїхали підрядники, запустили їх у зону. Щось там із табірним начальством обговорювали в тій „прорабській”. Потім покликали мене й двох бригадирів. Питають, чи хочемо ми взятись за таке будівництво і чи впораємось. Бригадири дружно: „Хочемо”. Питають мене. Кажу: «Якщо будуть бульдозер, екскаватор, кран, ваше бажання і допомога». Переглянулись і пообіцяли завезти ті механізми. Директор заводу зобов’язав того інженера Сергія взяти під особистий контроль організацію роботи. І ще кажу їм, що потрібен нівелір для планіровочних робіт, теодоліт для монтажних робіт і довга рулетка. Пообіцяли. Нас, зеків, відпустили. Самі ще трохи походили по будовах та й розійшлися. Будови в множині, бо вже закінчували двоповерховий адміністративний будинок тих перспективних цехів. Легко казати й обіцяти. Минуло, може, днів із десять, поки якось почалось те будівництво. Ми з тим Сергієм щодня метушилися, щось планували. Кудись він телефонував, матюкався. Врешті закрутилось. У якому я був стані, процитую уривок із листа від 27 жовтня 1977 року до брата.
«Я, як той дурень, що любив роботу, постійно шукаю собі діла й завжди не вистачає часу. Отож уже давненько, як одержав листа від Тебе, а все отак поважно сісти й утнути листа досі не викроїв часу. Воно тут якась постійна колотнеча. Це важко описати, а бачити не треба. З часом воно, може, утрясеться, а поки все організовуюсь і шукаю собі місця в цьому середовищі. Робота як робота. Всюди потрібні будівельники. Будівництво досить серйозне, а знаюча є тільки одна людина – той Сергій. Але він має багато інших клопотів поза зоною. Так що доводиться бути мені таким підневільним, ніби зеківським майстром на тій будові. Може, як Бог дасть, за сумлінне ставлення до роботи якоюсь мірою зміниться оте, як Ти гарно назвав, „вироковання”. При оформленні мене, тобто приймаючи, керівництво навіть зраділо, що нарешті потрапив їм спеціаліст. Але керівництво за зоною, а жити треба серед цих людей. Повір, дорогий мій, життя тут складна штука. Це цілий комплекс непередбачених пасток. Весь час треба вухо тримати гостре. Це як у тій дитячій казці про зайця, що всього боявся. І їжачок напоумив його налякати отару, вискочивши з жита. Хоч і налякав він отару, але знову проблема: від сміху тріснула губа. Так ото й мені доводиться бути ніби серед отари, хоча треба інше слово, бо всі вони незрівнянно агресивніші й чекати можна всього несподіваного. Ти не думай, що то якийсь заповідник. Це просто певні стосунки людей, серед яких є повно нелюдів. А я, вважай, у таких умовах і серед таких людей уперше. Тоді, в Мордовії, було зовсім інше, та й скільки того терміну було. Там була романтика. А тут – натуралізм. Але нічого, я пам’ятаю, Братику, твої настанови: найважливіше – зберегти себе. Весь час пам’ятаю про це. Інколи молюсь за це.
Живу фактично самотиною, тобто не сходжусь ні з ким близько, хоч і були спроби. Але все тут нещире. Марнувати час мені не треба. Є досить пристойна література. Але й читати неохота. Мабуть, переситився читанням за той дармоїдський майже річний період. То ж треба отак: здорових лобуряк на дурняк годувати без роботи роками. Так ото відробляю. Бігаю, міряю, щось комусь розказую, що робити і як, сам щось роблю і таке інше. Тобто при ділі. І не сумно, й не нудно. Але відчуваю, що буде це відкоректовано, бо це певною мірою порушує заведені порядки й звички. Так що все як у тій пісні, що все ніби просто, а закінчується „все так сложно”. Отак „вишукую” продовження своєї долі...”.
А це уривки з листа від 1 листопада 1977 року до дружини Жанни з діточками: „Мої дорогі чапки-лапки! Як ви там без мене? Ось уже й півмісяця минуло, як ми бачились, а я все думаю, чи це справді було, чи був це сон. Ходжу й згадую, згадую все до дрібничок. І майже завжди бачу вас, що махаєте мені ручками. Як воно було тоді всім нам, важко сказати. Чи радісно, чи сумно, навіть, можливо, й плачно... Зараз оце всі чекають чогось (ніби ювілейної амністії). Очевидно, після „нічого” прикрутять трохи гайки. Але я не дуже тим переймаюсь. Діло в мене є, я ним живу й трохи якось забуваю про свій стан. Але бувають періоди спаду. Це найприкріше, що через якісь дрібниці псується настрій, заволодіває тобою апатія. Але поза тим, як Тобі ворожка ворожила, жити буду. І сподіваюсь бути з вами якомога скоріше. Як писав Мирон: «Скоріше вирокованого часу». Скоріше вибратись із цієї ями можна тільки на „хімію” або на поселення, через суд при гарній робочій характеристиці й не маючи правопорушень. Є такий закон. ...Мабуть, вам одне «розстройство» читати листи з іншого світу. А світ цей справді не такий, як можна собі уявити. Головне, що навіть зовнішній вигляд, типаж якийсь свій, характерний. І зібрані всі вони докупи. І кожен вважає себе чимось. Вихователі-менти вже звикли до них і, якщо трохи копнути, то й самі від них не дуже відрізняються. Джунглі та й годі. І от потрапляє туди інколи Мауглі й мусить, бідолаха, якось пристосовуватись. Мусить шукати для захисту якусь Багіру або Великого Слона”. „...Працюю на совість, стараюсь відтворити проект так, як треба, хоч тут ліплять, хто як хоче, й кажуть, що піде й так. Я потроху вмовляю, що це будова серйозна й т.п. Вони насміхаються і кажуть, що я „гонімий”. Може й так, може, треба зменшити прояв ініціативи. Може, всі вони вже потомились...”
Мабуть, і справді я їм уже почав надокучати. Ніби й смішно, але вловив зо два рази, що й начальство якось тікало від мене. До них у мене були тільки вимоги, що немає цегли чи крана, що треба завозити блоки й панелі. І так щоразу, як когось перестріну. А тим бригадирам теж часто нагадую, що скоро підуть дощі, а якщо такими темпами будемо працювати, то потонемо в грязюці. Словом, мабуть, я вже трохи „перепонтувався”. Виявляється, що тут усяка ініціатива розцінюється як „колочення понтів”. А який направду був стан і настрій – приведу уривки з листа від 24 грудня 1977 року. „...Я здоровий і все в мене гаразд; тільки часу обмаль. Буквально не вистачає. Може це й добре, щоб дурнички всякі не муляли”. „...Мирону теж нічого їхати сюди, бо тут радості мало. А підтримки мені не треба. Я вже, можна сказати, врівноважений і знаю, куди їду. Це на відміну від того бідного Абрама з двома абраменятами в поїзді. Не міг він дати собі ради з ними, та й Сара десь поділась із провідником. А з верхньої полиці лякає його якийсь мурляка. Але не злякався він його й каже, що вони взагалі їдуть не в ту сторону”. „...Ніхто ні в що не вірить, а кажуть, що то всі „понти колотять”. Так що я зараз, якщо питають, що роблю, кажу – „понти колочу”. В результаті всі задоволені і всі сміємось. Тож сміх у тутешніх умовах теж велика сила. Отак, мої любі, прошу всіх вас відносно мого настрою заспокоїтися. Я все більше й більше стаю оптимістом. Назовні воно вдається, бо кажуть уже: „Ти будеш до ста лєт жіть, все тєбє ніпочом, все шутіш да улибаєшся”. Отак. Значиться, отакі мої справи...”
На той час дружина Жанна дуже переймалася всілякими апеляційними скаргами й у кожному листі наполягала, щоб і я писав. Я всіляко зволікав, бо не вірив тій банді. Ось уривок із листа: „...Завжди мені в пам’ятку той анекдот про світлофори зі старим Абрамом, коли він і зеленому світлу не вірив. Звісно, опускати зовсім руки я не кажу, але не мучся надзусиллями. Тягни, вирулюй якось там у побутовізмах, бережи себе, не перезношуйся, плекай діток. Гарно написала Ліна: „Ковтала сльози і брела додому чучикати свого Девкаліона. Тужити, падати і жити як в пустелі. Чекать, що хтось у спину засміється: це та, що в неї чоловік на скелі. Він, кажуть, злодій. Щось украв, здається”. Отак, моя любонько, чучикай діточок, а я вже все від мене залежне робитиму, щоб зберегти себе для вас і як можна скоріше вибратись із „не скелі”, із отого обплутаного багаторядними колючками степового гранітного острова... А якщо вдасться Тобі добитись до когось, то йди й кажи все, що зможеш. Головне, переконати його, щоб він прочитав судові матеріали й об’єктивно розсудив. Але де ж такого знайти, щоб не боявся... Не плануй якихось певних строків, бо все це котиться незалежно від нашого хотіння. Швидко тільки котяться дні й тижні. Дійсно так. Уявляєш, якщо в тюрмі часу не вистачає, то що вже казати… Плохі наші справи. Ото дочекатись би хоч в здоров’ї чучикати онуків...”.
В отакій метушні й клопотах вилізли ми з грязі. Раптове похолодання застукало нас трохи. Попримерзали нам у деяких місцях хвости. Було аж біля 20 градусів. Усі будівельні роботи були зупинені. Та й грітись не було де, бо мороз усюди діставав. Трималось так днів три, а потім була відлига. Мороз відступив, але почалася снігова завірюха. Людей у промзону виганяють, але роботи немає. Начальство лютує. Менти теж. Мусять, бідолахи, мерзнути, заставляючи зеків прочищати від снігу дороги і взагалі територію. Та ще й до всього, трапилась надзвичайна пригода. Може, просто, один із випадків, бо за час мого перебування в тій зоні, було їх чимало. Отож на вечірній перевірці одного „бійця” не дорахувались. Три рази перекликали. Вияснили, з якого загону й бригади. Оголошено тривогу. Загін той із металообробного цеху. Всі табірні наглядачі разом із зеками того загону пішли шукати. А де шукати, коли все в заметах. Майже, годину тримали нас, решту, на холоді з завірюхою. Появилось табірне керівництво й дозволило запустити нас у житлову зону. Далі привели зовнішню охорону з собаками, які й знайшли під снігом того нещасного. Казали, що був підколений швайкою тричі зі спини. Через день двох підозрюваних забрали з зони. Та й забулось, бо ж таке не вперше. Все це разом відбилось на пожильцях, скасували всі заохочення. Не дали зайвого ларька і, відповідно, чаю. Так що сумно зустріли й провели Новий рік. Режимники стали щодня „шниряти” по шуршах і на робочих місцях. Але ж то не зброя. Звичайний зварювальний електрод, заточений на точилі й загнутий для зручності. Це такий основний прилад при „розборці”. Але то таке... Нам своє робить.
За Новим роком швидко проминув і тиждень Різдва. На Святвечір трохи почаювали й навіть розговілись, бо один із моїх уже ніби приятелів одержав бандероль із салом. Дещо радісне згадали, а далі кожен пішов у своє особисте. Довго не міг заснути, блукав манівцями минулого. Шукаю відради в минулому. Як писав один поет у вірші про Наливайка „Живу – назад”. Шкодую, що не пам’ятаю всього його напам’ять. Чув я його, як чудово читав автор, бо ж був артистом. (Це Микола Вінграновський, «Остання сповідь Северина Наливайка». – В.О.). Уявляєш, живе людина назад. Дивно, але виявляється – можливо...
Далі почались гонки. Почали надолужувати, бо, очевидно, попідписували „процентовки” невиконаних робіт під кінець року. Мабуть, боялись перевірок, бо виконроби навіть жили в готелі й мерзли з нами, навіть чаєм із-під поли заохочували швидше рухатись. Мені це імпонувало. Попросили мене залишатись у другу зміну. Я погодивсь, бо це ж не землю копати чи граніт лупати. Погода гарна. Наздогнали ми той минулорічний план. Виконроби роз’їхались. Скасували другу зміну. Стало більше часу, дні побільшали. Але темп роботи явно сповільнився. Та ще й керівництво якось не так стало до мене ставитись, якось обходило мене. Якось увечері підходить до мене завгосп і питає мене, чи я письменник. Я був заскочений. Ми ніби мали добрі стосунки, то я й питаю: „Звідки така інформація?”. А він: „Слихал в кумчасті”. Якось зам’ялась ця розмова.
У наступні дні я переконався, що все стає на свої місця. Вже той інженер, Сергій, запитав мене, що там у мене з Комітетом (КГБ). Не став я викручуватись та й розповів, що десять років тому сидів у кагебіському таборі в Мордовії. У деталі ми не вдавались. Жартом закінчив я ту розмову, що давно, мовляв, зав’язав із „позорним прошлим”. Минув ще тиждень ніби нормальної роботи. І раптом приходить на будівельний майданчик той наш загоновий начальник і каже, що там кличе тебе в штаб якийсь полковник, льотчик. Треба йти. Зайшов я до начальника оперчастини. Сидять: „кум”, полковник у синіх погонах, тільки не льотчик, а представник Миколаївського обласного КГБ Брик, і третій у цивільному – представник із Києва, Ганчук. Так люб’язно вони назвались. І люб’язно розпитували про моє життя-буття. Кажу, що кару відбуваю без порушень режиму. Питають, що читаю, чи стежу за новинами. Були ще якісь там питання. Я й кажу, що не маю часу на читання, бо багато роботи, буває, по дві зміни доводиться працювати. Переглянулись. Головний „кум” вийшов. Були ще якісь дурні питання. Я питаю їх, чого то їх цікавить моє буття. І кажу, що я давно зав’язав із вашим відомством, я кримінальний злочинець, спокутую тут гріх і буду виправлятись. Засяяли посмішки на їхніх мармизах. Той київський каже: „Я оце привіз вам декілька газет. Ви уважно прочитайте, знайдете там авторами й ваших знайомих, колишніх друзів. Може й ви щось написали б. Добре подумайте. Ми через тиждень приїдемо”. Дуже ввічливо розпрощались зі мною. Та й пішов я в зону, до „своєї” будови. Настрій кепський. Сиджу в тій виконробській. Проглядаю ті газети. Були то: «Літературна Україна», «Вечірній Київ», полтавська і львівська «Правди». Може й ще щось – уже забув. Зайшов бригадир, може щось хотів запитати, але побачивши, що я не поцікавився ним, пішов. Мабуть, якусь інформацію теж має, бо він часто чифірить із завгоспом, та й усі вони наближені до „кума”.
Шукаю авторів – ага: Олександр Мартиненко, його старший брат Леонід, якого звільнили із Гулагівського табору в кінці 50-х. Якийсь Захарченко – його я не знав. Олесь Бердник – теж особисто не знайомий. Було ще якісь дві позначені статті. Що ж, колись у Мордовії ми те вже проходили. Там кожного „землячки-куми” хотіли завербувати, чи хоч би щось написав. Але серед нас двадцятьох із „покосу” 1965 року ніхто не зголосився на приманку дострокового звільнення. Що там було в тих писаннях. я не пам’ятаю, бо не старався вникати. Але узагальнити можна одним реченням: „Спасибі партії за турботу про нас, як гарно жити в країні радянській”. Що ті хлопці добились тими „розколами” – не знаю. О. Мартиненко як працював на далекій Півночі геофізиком, так і лишився там. Що змусило написати його брата, який жив у селі на Полтавщині, – Бог його знає. Бердника і Захарченка ніби достроково звільнили. (Зміщення в часі: «покаянна» Олеся Бердниказ’явилася 17 травня 1984 року, а Василя Захарченка – 1977 року. – В.О.). Останній згодом навіть дослужився до Шевченківської премії, ніби за творчий доробок. Ті мої опікуни просили, щоб я через кума передав їм свої враження від прочитаного. Але я нікому не збирався доповідати. Кожен день ходжу на роботу, ніби продовжую допомагати тим будівельникам, але відчуваю напруження. Бригадир уже мене не питає, а шукає того Сергія. Питаю і я вже того Сергія, що мені робити, бо тут уже якась конфліктна ситуація. Страшно мерзенні типи – оті зеки. Як тільки помітили, що мене пресують, то й самі готові свою лопату землі кинути. Каже Сергій, що не знає, і радить піти до директора заводу Арнацького. Знайшов я його, попросив півгодини часу й розповів усе, що накипіло, що останнім часом переживаю і чим турбуюсь. Уважно вислухав, дещо перепитав. Уточнив про КГБ. Кажу йому, що то було 10 років тому. Та й розшифрував йому оцю мою теперішню „ділюгу”. Пообіцяв перевести мене на іншу будівельну дільницю. Справді, другого дня перевели мене в іншу бригаду і на будівництво цеху металообробки. Нема питань – ми підневільні.
Так минув січень. Десь, може, через тиждень після зустрічі з тими синьопогонними полковниками (бо той безпогонний Ганчук теж виявився полковником) приїхав у зону якийсь шмерко без погонів. Знову мене викликали в штаб. Таке плюгаве, але назвався майором. Видно, що зле. Але мені байдуже, я теж почав заводитись. Отож воно зразу й питає: „Так ви написали щось?”. Кажу, що ні, бо не відаю, про що писати. І далі питаю: „Що описати: моє табірне життя чи як накрутили мені сім років із конфіскацією?”. Мовчить. Мене охопила така злість, що я вже майже кричу: „Я десять років тому зав’язав із вашим кагебістським відомством. Я кримінальник, злодій – і залиште мене в спокою. Писати нічого не буду, бо я не письменник”. Забрав він ті газети й каже спокійно: „Напрасно ви так. Полковнік Брик хотел вам помочь. Ви пожалєєте”. Та й відпустив мене. Наглядач провів мене знову в промзону. Вже вечоріло. На душі мулько. Пішов у загальну переодягалку. Там, коли холодно, можна було тим, що не хочуть працювати, прогулюватись туди-сюди, довжина її метрів із двадцять. Такий довгий барак. Можна там сам із собою поговорити. Правда, інколи менти ганяють. Невдовзі гудок сповістив про „зйом”. Повилазили з шурш „ударники праці” й поплелись до вахти. Далі все по розпорядку, точніше, за вказівкою. Зранку на розводі перевели мене з будівельного загону в інший, де жили ті, що вогнеметами вирівнюють гранітні заготовки. Турботливі мої опікуни. Вирішили надати мені можливість заробляти великі гроші. Пам’ятаєте, я згадував про тих, хто заробляв до 600 крб.. Це саме тут на „тьосці”. Але й тут мені не повезло. Пригадуєте, що в тюрмі я був травмований, мав струс мозку, лежав у лазареті, досі заточуюсь, і оглух на праве вухо. Все це було записано в історії хвороби. Виявляється, що й зеків супроводжує історія болячок. У зоні була „санчастина”, у ній досить людяна лікарка. Отож пішов я до неї, розповів, що не можу витримувати того свисту на „тьосці”, бо підсліпуватий і глухий. Прочитала вона всі ті лікарські висновки з Київської тюрми й дала мені „ксіву”, що я не можу бути задіяний там, де хотіли мої опікуни. В той же день переселився я в інший загін, в інший барак. У новій хаті довелось мені залазити на другий поверх нарів спати. Може, з тиждень я скакав, а потім прикупив собі за чай нижнє місце. У промзону справно виходив щодня. Вже мене менти не ганяли, бо мав „ксіву”. Всі вони не знали, що зі мною робити. Начальники, середні й малі, навіть вітались і казали почекати трохи, якось має вирішитись. Колишній мій начальник загону розповів по секрету, як той плюгавий кагебіст кричав до „кума”: „В траншею, в котлован єго. Гноїть суку”. Добре, що ми вже вилізли з котлована й побудували „нульовий” рівень. І, відповідно, траншеї і котлован були вже засипані. Директор заводу Арнацький і той Сергій були явно невдоволені втратою тямущого помічника на тих будовах, але всі боялись. Боявся і начальник колонії – „хазяїн”, полковник Самійленко. Він навіть образився, що я не розповів йому про себе. Це ж він приймав мене в зону й потім щиро тішився з процесу будівництва. І от кричить мені: „ Ти подвьол меня”. Кажу йому: „Чим підвів?” Хоч і полковник, але, як і всі, боявся того мафіозного комуняцького спрута. Що я робив і як себе почував тоді, приведу декілька уривків із листів до рідних. Це щоб моя оповідь не здавалася вільною творчістю.
Отож лист від 15 лютого 1978 року до брата, відправлений позацензурно: „Як писатимеш, свою адресу не пиши. Я вже не знаю, до чого воно дійде. Якась напасть, стає все сутужніше. Уже не приховують, що я під особливим наглядом отих моїх давніх і, виходить, постійних опікунів. Така цупка хватка. Здавалося б, що ще може бути гірше. Вже все втрачено, все відібрано, все зруйновано. А виходить, і того мало. Зараз я якась загадкова особа – „притча во язицех”. Ніхто нічого конкретного не знає, але говорять, вигадують, буває, мене розпитують. Але й я нічого не знаю. Достатньо було приїхати якомусь підлому чоловічку в певному чині та званні. Він нагнав страху на всю адміністрацію. Зразу ж перевели мене в другий загін для роботи на „тьосці”. Це робота – з вогнеметами, обтесувати гранітні брили до певної форми. Там треба одягати спеціальні окуляри і глушники, бо то дуже шумить і свистить. За станом здоров’я (маю довідку), я не можу там не тільки працювати, а й близько знаходитись. От начальство того цеху й не знає, що зі мною робити. Хотіли поставити будівельником на своїй дільниці, але отримали заборону. „Только тесать камень”. Так що як воно станеться – і „ума не приложу”. Головне, що справді ніхто з тих середніх керівників не знає, що ж робити. І от я як „неприкаянний маюсь” вже більше тижня... Тим середнім керівникам високе начальство каже, що є така вказівка, обговоренню вона не підлягає. Уявляєш, який страх перед тими хлопцями! Все стає зрозумілим і в попередніх їхніх діях. Маю на увазі слідство, суд і розгляд моїх скарг. А звідси взагалі не хочуть брати й відсилати скарги. Прямо якесь зачароване коло... І все це – так і не знаю, за що. Отож примусити мене тесати той граніт не можуть. Поки що мене не чіпають. Я сам у собі. Сам себе їм, поїдаю. Але все таки даю собі розраду, знаючи, що було та й є, очевидно, й зараз, комусь десь гірше. Часто згадую свою останню подорож на Соловки, до тих пам’ятних місць. Звісно, моє сучасне становище є незрівнянно ліпше, ніж було у соловчан. Ото єдине, що тримає мене. Оте порівняння, яке дає людині певний люфт, певну нішу для втечі від того мерзенного оточення... Отож вибачай уже. Я знаю, що Ти нічим не допоможеш мені. І ніхто не допоможе. Але впевнений, що зрозумієш. Значить, така доля... Маю єдине й постійне прохання до Тебе – допоможи моїм дітям стати справжніми людьми. Звісно, у міру можливості”. „Буквально втратив я рівновагу поки що. Як воно врівноважиться, Бог його зна. Ото, мабуть, усе від душі й серця... Не буду більше тривожити Тебе скигліннями. Хай їм чорт. Мабуть, вдарю лихом об землю і піду в народ, піду туди, де каменярі. Стану, поки ще сили трохи є, каменярем. Буду лупати цю скалу, не зважаючи на холод, і, може, дочекаюсь і жару...”.
Отак і лютий проминув. Трохи тинявся по закутках, по чиїхось шуршах. Трохи підробляв консультаціями на тих будовах, бо ж мусів мати 100% виробітку. Але враг не дрімає. Нагляд має бути наглядом. Коли на тьосці не можна його придавити отими жахливими умовами, то „в кар’єр єго, суку”. Так і сталось. Я не дуже мучився тим. Людей там теж багато. Різні там були професії. Мені наказали бути в бригаді вантажників буту. Інколи треба було розколювати молотом завеликі каменюки. Десь через тиждень втягнувся. Головне – не було там метушні й гонитви. Казали мені, що приїжджав опікун, розпитував, чи я ще дужий, чи не прошусь. Воно ніби й нічого, якби не але...Отож приведу уривки з листа від 5 березня 1978 року: „Пишеш, що захворів наш малюк. Що ж поробиш. Дітей ховать, що камінь лупать. Так що Ти ховай їх, а я буду тут лупати, як буду здужати. Цікаво, чи поет пробував лупати, коли закликав лупати, не зважаючи на жар і холод. Я б, звісно, лупав і не спинявся, але оте падіння призвело до різкої реакції на удари. Та ще й заточуюсь і без молота...”. Нас, каменярів, виводили на роботу першими, а заводили останніми, бо далеко треба було йти. І поки розбирались із куфайками й рукавицями, трохи попрокидали снігу та й можемо навантажили одного чи два самоскиди, як і пора обідати. Обіди строго за розкладом привозили. Після обіду знову накидали камінь. Може дещо трохи й мінялось, але для нас головне – скоріше б сирена. Бувало, що чомусь не було машин, то ми по шуршах марнували час. Для мене ця робота ніби й терпимою здалась. Порівнюючи з будівництвом – нічим не журився. Перечитував листи. Так проминув і березень, значно потепліло. Знаходили ми затишні місця між камінням і відігрівались на сонечку.
І знову листи. Уривки з листа від 28 березня: „Отримав всі ваші останні листи в один день. Ото вже мав радощів цілий оберемок! Ото вже відвів душу, потішив серце й узагалі віджив. Ти молодець, моя люба жіночко. Прямо й не знаю, як би я витримував все оте, всю оту мерзенність існування без твоїх таких оптимістичних і щирих бесід. Звісно, ви всі молодці, що пишете мені так багато й про все...”. „Я вірю, що все-таки ще буде свято й на нашій, може. не вулиці, то хоч стежині, одній стежині до рідної моєї сімеєчки. Так що мною не журіться і вважайте, що я тепер більш-менш, як і повинно бути в зоні суворого режиму... А взагалі трохи важкувато, бо ніяк не затямлю собі, де я, і що мені треба й як „руліть” в цьому „обчестві”. Це все-таки майже дурдом. Але життя навчить і «руліть», і «вирулівать». Це я підстроююсь під оптимізм. Але це не порівняти з Твоїми, такими радісними для мене листами...”
Вже не кажу, що дні швидко минають, воно й тижні мелькають. Це все так, якщо не маєш перед собою календаря. Було б усе терпимо, якби ж не ті падлючі опікуни. На початку квітня знову заявились. І знову одне й теж. Знову привезли якісь газети. Ніби забули, що я вже відмовляв їм. І той езуїт Ганчук так лагідно радить мені переоцінити своє минуле. Я вже не вимахувався. В істеричну суперечку не встрявав. І пообіцяв їм подумати. Тут же прийшла мисля додати їм, що мені треба було б порадитись із жінкою. А порадитись можна тільки отримавши додаткове особисте побачення. Тобто мужик собі на умі. Це я в ту мить пригадав 1972 рік, 13 січня, коли мене схопили й насильно завезли в КГБ. Тоді я пообіцяв показати їм свій тайник, вони клюнули й відвезли мене додому, де я зміг переодягнутись у зимовий одяг та й ще раз побачитись зі своїми. Вони допустили мене самого в хату. І от я голосно зажадав від жінки, щоб вона дала все, що сховано. Вона, молодець, зорієнтувалась і голосно сказала, що вона все спалила. Так і тут захотілось мені перехитрити тих опікунів. Ми мирно розпрощались. Через цю зустрічі мав я вільний день, бо ж у кар’єр ніхто вже мене одного не повів. Тут же написав жінці листа в прийнятному тоні. Ось уривки з листа від 10 квітня 1978 року: „Бесіда була в загальному плані, але все про одне й те ж. Про те, що я й сподівався. Дали прочитати декілька газет. І запропонували мені, на повному серйозі, зробити оцінку, чи переоцінку з певним аналізом свого минулого життя, чи, правильніше, певних моментів життя. Я попросив дати мені можливість побачитись із Тобою і порадитись... Так що сплануй собі час і приїжджай, моя пораднице, коли Тобі дозволять і домовишся. Я поки що справді живий і справді схильний до гумору. Відносно здоров’я, то описувати нічого. Ти сама знаєш: тут воно не поправляється. Тут головне, щоб не стало гірше. Все залишилось без змін, всюди перекрито. Всі дуже бояться, навіть лікарі”. „Я досі тягаю, б’ю і вантажу гранітні каменюки. Так що скоро буду силачем. Біцепси явно ростуть. От що значить фізична праця. Не дарма хтось писав, що пісня і праця – великі дві сили...”
А поза тим і квітень минає. Людина до всього звикає і знаходить собі якісь маленькі радощі. Ось уривок із листа: „Весна все більше й більше бере гору. Буває досить тепло, ідуть весняні дощики. Так що є всього – і грязі, і вітру, і сонечка. Так що скоро й літо, а там і осінь, і вже два роки, і знову законна зустріч... Бо, мабуть, розкусили мене, позачергової зустрічі не дають... Шпаки наші посилено будують гнізда, носять всякі гіляки й сміття у свої хатки. Зранку гарно співають. Смішно воюють із горобцями – лапками. А ще було смішно, як приніс птах досить довгий цурпалок і не міг із ним влізти в дірку. Бідний, довго тицькався туди, а він не гнеться і не пускає. Ми вже йому кричали, щоб кинув, і всякі інші поради. А він візьми й поверни голову до нас. І в той момент гіляка боком влізла в дірку і він її впхав тоді. Отак розважаємось. Скоро зацвітуть яблуні. Буде, мабуть, радісно й сумно...” Настав і травень, і скоро минеться. А ніби недавно була осінь. Час біжить, як у того цигана: „сентяп, тяп-тяп і май”. Змін ніяких, ніхто поки не чіпає. Одна радість – це листування. Я маю право посилати два в місяць. То мене дружина заспокоювала, а тепер вже я мушу, бо багато тривоги від неї.
Я вже, здається, писав, що родині в тій великій зоні важче, ніж зекам у малій. Ось дещо з листа від 1 травня: „Не варто глибоко підпускати тривогу. Нічого, Любонько, буде й у нас ще багато радості. Не може бути, щоб не було. Воно, оце щастя, ота радість, очевидно, по-різному проявляється у різні часи чи роки життя. Вичитав я оце недавно в „Молоді України”, в одній зі статей, вислів Марка Аврелія: „Не забувайте надалі за будь-якої події, що повергає вас у печаль, користуватися основоположенням. Не подія ця є нещастям, а здатність гідно переносити її – щастя”. ...Відпочинь трохи. Нікуди не ходи, не проси. Загальними турботами чи тривогами теж не переймайся. Воно нічого не допомагає. Нічого не зміниться від того, чи тривожимось ми, чи ні. Все йде своїм шляхом, котиться мимо нас і часто через нас. Так що більше оптимізму, мої любі”.
Кажуть, що життя людське, ті життєві випробування здебільшого не залежать від носія того життя. І пояснюють це долею. До речі, у Даля є таке цікаве тлумачення змісту слова «доля». Це суд, судилище, судбище, розправа і т. д. Щось тут трохи не узгоджується. Бо ж не можуть такі страшні категорії супроводжувати все людське життя. Очевидно, ці Далеві тлумачення мають певний часовий проміжок. Приводжу ці фільозофування, щоб якось роз’яснити своє життя. Мабуть, ота доля чіпляється мене в певні, нею присуджені, проміжки життя. Якби ж то знаття, скільки то вона захоче ще розправлятись зі мною. Але то таке... Проміжки часу мають початок і колись матимуть кінець. Я так і тішу свою любу жіночку, що й у нас буде ще радість і щастя. А поки що, як відписував скарги Сидір Артемович Ковпак: „Кара невелика – мусиш відбувати”. Так от і я караюсь, мучусь, але не каюсь. У цій важкій підневільній роботі стараюсь залишитись людиною, хоч і з маленької букви. Як, може, вже згадувалось вище, в цьому мерзотному напівдурдомі дуже допомагають мені листування і втеча в себе, у спогади.
Із листа від 5 червня 1978 року: „Єдина радість – це спогади. І чим далі віддаляєшся, тим чіткіше вимальовуються минулі картини. Отаке, моя голубонько. А поза тим, життя іде, життя минає. Одні відходять, другі приходять. Ідуть все таки багато на хімію (на будови) і т.п.. Багато й повертається назад... Значить, живий я і здоровий. І як колись, схильний до гумору. Стараюсь у кожній проблемній ситуації дати собі на розраду. Як тут кажуть, „гоню” по-своєму. Оскільки всі тут „гонят”, то і я стараюсь не виділятись. Роблю все, що наказують, не суперечу, і взагалі... Їм усе, що дають, не вередую. Так що скорився, і не хочу більше скаржитись чи писати комусь, кудись, доводити, що не маю горба чи двох. Так що працею, причому добросовісною, виправлятимусь, очищатиму свою совість, бо виходити звідси треба з чистою совістю – так гласять відозви”. Це, звісно, підцензурні рядки. «Кумчастина» постійно стежить за мною, хоча кагеб’юки якось несистемно нагадують про себе, ніби забули. А час біжить, вже й липень минає: „Скоро вже й рік, як я тут трощу граніт і набираюсь сили, накачую культуристичні біцепси...”.
У серпні трапились раптові зміни. Перевели мене знову в будівельний загін. А було таке. Приїхав із перевіркою обласний начальник виправних колоній. І висварив місцеве керівництво, в тому числі за повільні будівельні роботи. Казали, що буквально матюкався прилюдно. Дісталось і середній ланці за те, що мало задіяно людей. Ніби щодо мене наказав „хазяїну” терміново задіяти мене, бо пам’ятав, як починалось будівництво. Усе це розповів мені начальник загону, той, що колись переказував мені вказівки кагебістів заганяти мене в траншею і «гноїти суку». Але то таке... А нам все одно, де працювати. Головне, щоб була можливість очищати совість. Отак знову почалась загальна гонитва. „Як і обіцяв Тобі, від нарядів відійшов повністю, і взагалі прошусь дати мені спокій. Дуже хочу бути ніким, нічим. Хочу бути маленьким чоловічком. Але й тут напруга. Посміхаються, а дехто каже: „Ну і гнілой, ну і рибіна”. Так що дивні діла Господні. А хазяїн все лає та дорікає, ніби я можу змусити зеків працювати. Оце недавно каже: «Ти своє получив, то й ще получиш». І що я міг сказати? Кажу „Хорошо, все буде як треба”. У всякому разі, скучати ніколи. Зайнятий до втоми. Як повертаюся з роботи, то ледве волочусь...”
За ніч кожна людина відпочиває, якщо добре спиться. Так оце й я кожного ранку був знову готовий на подвиги. Але якщо робота майже одноманітна, то подвижництво й не помічають. Доводиться нагадувати й просити про додаткові „ларки” і пачки чаю для тих, хто все-таки „пашет”. Отак і літо минуло. Не оглянувся, як і вересень минає. Уривки з листа від 21 вересня: „Цікаво все-таки жити. Отут одні й ті ж дії, справи. То й голова не дуже забивається, і приходить на пам’ять багато всякого минулого, причому в деталях. Тут же закінчу про особистий стан. Що можна сказати? Життя, як у тюрмі, й усе з тим зв’язане. І здоров’я, і побут, і настрій, і т.п.. Але оскільки все відносне – то у всьому посередній стан...”. „Ось і рік минув, як я тут відпочиваю від мирських турбот. 8-го привезли, трохи потримали в карантині, а 10-го був уже на волі. Це дійсно було таке почуття, після майже цілорічного „скитанія” по в’язницях... Це описати важко, колись розкажу всі нюанси. Зараз все це минуле. Вже звик я, вжився у цей світ і все більше й більше орієнтуюся, хоча й далі постійно „начеку”. Бо це, як я не раз говорив уже, – не напівдурдом, а справжній дурдом чи дуртаб. Так що хай їм всім грець. Дай Боже тільки сили витримати й розуму на стримання... Десь в середині жовтня буду мати законне особисте побачення. Точну дату сповіщу”.
А це вже від 13 жовтня: „Ось уже й тиждень, як ми бачились, як обнялись і знову з болем розійшлись. Прикро все-таки розлучатись, хоч знаєш, що інакше все одно не буде. А поза тим, життя іде, роки минають. Ось уже й два роки, як покинув я домівку. «І в дальній путь, на долгіє года…». Отакий той жовтень: колись приніс горе, а тепер ось уже двічі дарує нам оту заґратовану радість, радість відчуття вашої близькості й узагалі... А людині не так уже й багато треба...”
Так і жовтень проминув. „Настала справжня пізня осінь. А роботи стільки, скільки й було. Майже нічого не міняється. Робити не хочуть, а начальство вимагає. Так що кручусь, верчусь, бігаю і мішу грязь. А поза всім тим, „срок ідьот”, ми старіємо, діти ростуть і все минає...”. „У вільні хвилини, коли залишаюсь сам із собою, то сумую за вами, згадується все найкраще, що було. А було його чимало, хоча ми й не помічали, а просто жили чи проживали роки чи дні. І все ніколи було оглянутись. Але нічого, любонько, все ще попереду. Головне: вірити в себе, в нас і в майбуття наше. Я дуже розумію Тебе, що Тобі важко й прикро. Що ж поробиш...”.
Останні сторінки побудовані на уривках із моїх листів. Воно може вже трохи й забагато, але саме таке було те життя. Дякувати, що дружина зберегла їх. Я, власне, всі їхні листи теж зберіг. Якби ж то Бог дав можливості засканувати їх, послідовно скомпонувати, то було б значно цікавіше чтиво. Бо є дуже змістовні дитячі листи, та й мої до них. І написані вони досить читабельно. Але то такі мрії...
Тут розповім декілька епізодів табірного життя. Це так, для загального уявлення. Ото після особистого побачення дозволили мені винести якісь продукти. Мав я на той час приятеля, який прибув із Тернопільщини. Мав технічну будівельну освіту. Вмовив я його бути бригадиром на будівництві житлового бараку в житловій зоні. Мав він там готову вже кімнату – виконробську. Була там і залізна шафа, де ми й тримали свої припаси. І от однієї ночі „бомбанули” нас: зламали двері й поцупили все. Найбільше шкода було чаю, цигарок, кави й сала. Все це було в нас «стратегічним запасом». Особливо чай. За три – п’ять пачок чаю „пєтухі” згоджувались розвантажувати вагон цементу. Був випадок ще минулої осені, коли сам хазяїн приносив чай, щоб організувати розвантаження вагону у вихідні, бо великий штраф платити за простой. От ми й найняли „знатоків-слідопитів”, теж за чай. На другий день вичислили тих „крис”. У тюрмі й зоні крадіжка особистого вважається великим злочином, називається „крисятництвом” і дуже жорстоко карається, аж до відправки на „пєтушатню”. Спочатку б’ють. Знаходиться декілька любителів зі сверблячими кулаками, беруть того нещасного в коло і кожен б’є, поки винний не падає. Потім ногами, скільки хто хоче. І оту жорстокість ніхто не може зупиняти, навіть обікрадені, тобто потерпілі. Отак вчинили і з другим. А що він не признавався зразу, вирішили ще й „опідорасити”. І теж було багато охочих виконати це рішення. Врятувало того нещасного любителя чужого те, що хтось таки повідомив у штаб, примчались наглядачі. Цей самосуд не розслідували, бо так заведено карати „крис”. А все-таки мало людського в тих людях.
Минає й листопад, і зима підступає. А я, як той дурень, все кручусь, щоб на місці не сидіти, все шукаю можливості подолати труднощі в будівельному процесі. Ось ще уривок: „Стараюсь де проханням, де вмовлянням, а коли скрутно, то приходиться й розкошелюватись на заварочку (це третина пачки, або повна сірникова коробка) чаю, бо інакше й не подумають замісити мішалкою розчин чи бетон. Так оце кручусь, «понти колочу», а може й „гоню”. Це один із найпоширеніших тут виразів – мовляв, кожен „гонить” по-своєму і своє. Може, за ті «гонки» й дадуть додаткове побачення. Обіцяють. Вони давно б уже дали, але все-таки бояться. Був оце, може, з місяць тому місцевий опікун. Якийсь новий. Люб’язно цікавився роботою, чи не обижають і т. ін.. Потім знову правив за рибу гроші. Але в деталях він не тямить, то тільки взагалі. Розійшлись ми мирно. Я сказав: хай шлють конкретні питання, і як знатиму, то відповідатиму. А що не знатиму, то звиняйте. Він згоден”.
А оце із листа від 28 листопада 1978 року: „Оце прочитав знову всі твої чотири листи за останній період і нарешті викроїв час. Бідний зек не має часу і листа написати любій жінці. Уявляєш, як би то сміялись, коли б довелося слухати таку смішну байку? А я, як ото Ти писала, чим би не бавився, а все собі діла знайду. Усе мене обходить, як у тій казочці: все моє. Але в цьому є й певна перевага, бо добросовісною працею виправляю себе. До того ж, знову все загорілось, бо наближається кінець року”. „До речі, Ти в двох листах оце пишеш, що мені перевалило на п’ятий десяток. Любонько, мені вже рік тому перевалило. Щось Ти дуже молодим мене маєш чи хочеш мати. Га? Чи ти оці два роки, за які дали лише одне побачення, вважаєш за один? Дякую за велику, може навіть жертовну любов. Чомусь на лірику мене потягнуло. Ось такі пригадались рядки: „Тебя я услышу за тысячу верств. И мне до тебя, где бы ты не была, дотронуться сердцем не трудно. И даже в краю наползающей тьмы, за гранью смертельного круга Я знаю, с тобой не расстанемся мы. Мы память друг друга...»
На такій ноті закінчу першу частину оповіді про другу подорож за колючі дроти.
[Березень 2011 року. Редагування В.Овсієнка 30.03 – 18.04 2011]

Рекомендувати цей матеріал