Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ

30.09.2012 | Овсієнко В.В.
І н т е р в’ ю В. В. С м о г и т е л я

В.В.Овсієнко: Одинадцятого листопада 2008 року в Києві, у помешканні Василя Овсієнка ведемо розмову з паном Вадимом Смогителем. Вадим Смогитель.

В.В.Смогитель: Я, Вадим Смогитель, народився 1 квітня, у брехливий день, чи якийсь смішний день, 1939 року в Одесі. Мати моя була з Черкаської області, село Матусів, а батько з Хмельницької області, село Трительники. Вони зустрілися в Одесі. Мати поїхала в Одесу працювати, і батько теж. Вони працювали на залізниці і я там в Одесі у тридцять дев’ятому році народився. Що можна сказати за одеський період? Ми там прожили, мабуть, років чотири і ще під час війни переїхали в Жмеринку. Бо батька забрали в полон румуни і матері не було чим жити, а батьковий батько жив у Жмеринці.

Ну, що з Одеси я пам’ятаю? В Одесі в нас був родич по батьковій лінії Андрій Перчинський. Він був націоналістом. Малював картини, робив скрипки, робив піаніно – і скрізь розмовляв українською мовою. Звичайно, слюсарем працював, дуже боявся влади. У сім’ї була така легенда, що у родині Перчинських хтось був священиком... Як би там не було, але мати розповідала, і батько, що він був націоналістом. Що ще з одеського періоду? Коли в Одесі була українізація, то першими українізувалися навіть не українці, а німецькі колоністи. Мати розповідала, що багато німців арештували за український націоналізм. Ну, їм однаково було, на яку мову переходити, вони по селах жили, то українську мову знали. І ми під час війни жили у німця Томаса. Вони там років двісті жили. Коли Совєцька армія почала наступати, то Томаси вирішили відступати з Гітлером у Німеччину. Тому ми не могли далі в них жити. Мати зв’язалася з батьками мого батька, з моїм дідусем, і ми переїхали ще під час війни у Жмеринку.

Мати мені казала: "Синку, треба казати не "стіл", а "стил", не з м’яко, а твердо – "стил", і не "інший", а "инший". Вона це чула від когось. Я вже згодом зрозумів, що таке Черкащина. Це як Галичина, тут усе з Черкащини пішло, тут сильні люди. Згодом, коли ми туди їздили з хором «Жайворонок», то вони в цьому селі Матусеві співали радянські пісні в перекладі на українську мову. Співали й ці популярні пісні про Катюшу. Там я вперше побачив вертеп. Хлопці (дівчат не було), восьмикутна зоря – вони ввійшли в хату. Це справляло могутнє враження.

Що ще? Мати в тридцять другому році чи в тридцять третьому втекла в Росію. Сіла на потяг і втекла в Росію. Вийшла перед Москвою в першому селі, щоб у Москву не заїздити. І в цьому селі – на щастя чи на горе, мабуть, на щастя – люди матюкалися. Мати розповідала, що вона думала, що згорить із сорому, коли мати до дочки: «Ты пизда, ты пиздарванка ёбаная», а та: «Сама ты ёбана». І так само батьки до дітей. Ну, суцільна матючня. Чому я про це кажу? Тому що в нас в родині не було російської мови. Мати возненавиділа їх, вона зрозуміла, що це якесь дике плем’я. Пушкін – це каста, це еліта, це не має до народу ніякого відношення. Мати побачила цей російський народ. А там, на Черкащині, в Матусові, куди ми їздили після війни кожного року, – там найстрашніша лайка була "бісова кров". Якщо сусідка сусідці чи сусід сусідові скаже "бісова кров", "ти бісова кров", то це до смерті не розмовляють, хіба якось помиряться. А якщо не помиряться, то весь вік так і не розмовляють. Мати казала: "Я не могла по вулиці пройти, я була червона, я не вірила, що люди можуть так жити, так розмовляти, я не вірила".

Біля Матусова було якесь село, туди зганяли в 33-му людей, вони там працювали. То було як ґетто. Мати поїхала і з цього ґетто забрала, вирвала батька ще в тридцять третьому мого діда Олексу.

Що ще мати мені казала? Що якщо комунізм колись запанує в усьому світі – бо що там залишилося, Китай уже став комуністичним ще Індія й Америка - каже, якби так сталося, то відколи Земля існує – страшнішого рабства на цій Землі не було б.

Війна. Батько прийшов з полону, його румуни забрали. Одесу окупували румуни, не німці. Він приїхав в Одесу, а потім у Жмеринку, де ми жили. Батько мій знав "Кобзар" напам’ять, але був страшенно наляканий. Він виходив на вулицю і пиво просив російською мовою – так наляканий був. Він за того Андрія Перчинського все знав. Ця держава вся була замішана на терорі – він це знав. Він був у полоні, він готовий був найбідніше жити, але щоб не в тюрмі. Він так боявся тюрми... Він грав на гітарі, мати співала. Що вона співала? Співала Руданського: москаль прийшов і каже: «Свари мне этого чего-то с чем в тесто напихают, а хозяйка добре знає, чого москаль хоче, та чекає барабана, поки загуркоче. Як почула барабана, слава тобі, Боже, тоді питає москаля: "Вареники, може?". "Вареники-лавреники", і побіг із хати, як почув, що труба почала грати». Я кажу, що в нас була така національна атмосфера. Це абсолютно не Бандера, просто весь Схід був такий, отака в нас атмосфера була в хаті, коли я вчився. Це запам΄яталося на все життя... Мати, звичайно, потім шкодувала, що таке мені говорила, вона не думала, що отакі знання стануть якимись дороговказами в житті.

В.В.Овсієнко: Будь ласка, назвіть імена батьків і роки їхнього життя.

В.В.Смогитель: Роки їхнього життя мені треба подивитися. Ви знаєте, в Америці в мене дійшло до того, я забув, коли батько народився. Як приїхав я в Америку – зараз два слова хочу сказати – я думав, що як написав музику до кінофільму про Ніну Матвієнко, то в якійсь українській родині буду дітей вчити непоганої української мови, на піаніно грати і буду собі писати музику, і грошей мені не треба. Та коли приїхав, то побачив зовсім інше! Я не те, що ледь не збожеволів, але я побачив, що нема інтеліґенції – є люди, які говорять українською мовою, але вони навіть не знають, для чого вони говорять. Вони не виховують в Америці дітей для того, щоб що коли буде Україна, то ми повернемося і як в Америці навчилися, будемо Україну будувати. Мені самі американські діти казали: «Я не знаю, навіщо я живу в Нью-Йорку і навіщо я вчу українську мову». Значить, батьки не пояснювали, для чого. Жодна українська родина, жодна – здоров’ям своїм клянуся… Я написав у одній пісні, Джеймсу Мейсу присвяченій, що "еміґрація, ви не наша нація і рідномовна ґенерація також, братове, не наша нація". Це україномовні американці. Це не ті люди… Ось жиди – вони де в світі не є... Оцей Моше Даян, де він був? Генералом у Совєцькій армії. Але вони мріяли, що, як буде держава, то ми зберемося… А якби я якомусь українцю в Америці сказав, що ось ти генерал, то, може, поїдеш в Україну… То він зразу в ЦРУ піде і заявить. Вони не розуміють, поголовно, тотально! Я вам кажу як людина, яка прожила в Америці 15 років. На мене це дуже вплинуло. Може, були розумні люди, був Євген Маланюк – вони повмирали, а те, що лишилося, – це, як казала одна дама легкої поведінки, "кое-что c чем-то".

Я приїхав у Нью-Йорк і працював, сорочки фарбував на підприємстві одного українця. Там працював ще один українець. І він каже: "Пане Вадиме, навіщо жити в Нью-Йорку? От мене водили до недільної школи, я так і не розумію, для чого". Я тоді не міг йому відповісти, я не знав, я тоді щойно приїхав. Це на мене справило таке враження, що мені пам’ять відбило... Мій двоюрідний брат жив у Тернополі, то я їздив у Тернопіль, і трошки Галичину знаю. Я був у тюрмі в Херсонській області. Але найгіршій народ, найспотвореніше обличчя мого народу – в умовах свободи. Я не побачив там свого народу.

В.В.Овсієнко: Ну, хто вернувся в Україну? От повернувся Осип Зінкевич з видавництвом. Цей чоловік тут робить добру справу.

В.В.Смогитель: Так. А де ж інші? Я повернувся. У мене паспорт громадянина Америки, я можу зараз сісти на будь-який літак, виїхати і там жити собі.

В.В.Овсієнко: Але я вас збив…

В.В.Смогитель: Зараз, зараз. Батько народився в 1911 році, але там щось було з пенсією… Тоді всі хитрували, хотіли бути молодшими. А коли прийшлося на пенсію виходити, то почали назад крутити. Батько в 1911-му, а мати в 1916 році народилася. Мати померла в 1990-му, а батько в 1975-му. Йому було 62 роки. Він, звичайно, ненавидів це все. Коли мати шила куфайки, бо вижити за батькову зарплату не можна було, то в хату зайшов міліціонер. Вона завжди закривалася, а тут вийшла чи в туалет, зайшов міліціонер. Вона впала на коліна і просила його, щоб він не посадив її в тюрму, бо це ж було заборонено. То він до останніх днів свого життя приходив і мати сплачувала йому якийсь податок за те, що він її не арештував.

Так минуло дитинство. Я народився в Одесі, але вважаю Жмеринку батьківщиною, бо в Жмеринці пішов у сорок п’ятому році до школи і в п’ятдесят п’ятому році закінчив її. Почув колись по радіо класичну музику. Це таке було, ніби мене ножем полоснули по очах. Уже коли я вчився в музичному училищі, то я знав, що це була сорокова симфонія Моцарта. Я на цьому здурів. Мати купила мені акордеон. У шість років я пішов стригтися на вокзал. Стояв солдат з величезним акордеоном. Кажу: "Продайте". Він каже: "Мені треба гроші". У матері була пухова хустка, вона віддала її сусідці, сусідка дала гроші і мені купили цей акордеон. Це для мене була найбільша іграшка, як жива істота. Я натискав клавіші, воно говорило зі мною – так я на цьому акордеоні грав. Коли я закінчив школу... Я чудово знав математику, на п’ять. У нас була вчителька жидівочка Соф΄я Борисівна, то вона каже: "Смогитель, а куди ви поступили?". Я кажу: "В музичне вчилище". Вона каже: "Вы с ума сошли! Вы совсем с ума сошли". Коли я згодом під Білим Домом грав на акордеоні, то я цю Соф΄ю Борисівну, цю премилу жидівочку, згадував. Думаю: "Так би я пішов по математиці…". А так музика… Я не вірив, що музики можна вчитися. У нас, у Жмеринці, не було музичної школи. Я не думав, що десь можна піти вчитися музики. А коли я поступив до музичного училища, то від радощів просто плакав. О шостій ранку можна прийти і грати до дев’ятої. Два фортепіано стоїть у класі. До початку лекцій можна грати. Я хотів тільки музикою займатися.

В.В.Овсієнко: У цьому училищі коли ви вчилися?

В.В.Смогитель: Оце я точно знаю – з п’ятдесят п’ятого по п’ятдесят дев’ятий рік. Училище імені Ґлієра в Києві. На четвертому курсі училища я сам прийшов до національної свідомості, і то дуже просто. Ми на першому курсі, на другому вивчали ренесанс до Моцарта, потім Моцарта, потім європейську музику, потім російську музику, а на останньому, четвертому курсі, ми вивчали українську музику. Опери Лисенка – вони не те що слабенькі, він їх ніколи за життя не ставив на сцені. Десь там приватно хтось там співав. Це просто як самодіяльність. Ці умовні козаки, не розроблені характери – словом, воно не йде в конкуренцію. У Леонтовича – так. Твори Леонтовича, його обробки пісень – це просто геніально. Але українська класична музика на рівні 1955 чи 1959 року, коли я закінчував навчання, – вона була дуже слабенька, просто дуже маленька. І я задумався. У нас у літературі є Шевченко, це високий рівень. А в музиці нема таких великих імен. І я подумав, чому? І я прийшов до висновку. От у Росії, наприклад, були "бесплатные музыкальные русские школы". Збирали здібних дітей і безкоштовно вчили їх. Я зрозумів, що вірш написати – треба мати захалявну книжечку і взагалі вміти писати. І ти геніальний вірш написав. А щоб написати навіть погану симфонію чи погану фугу, чи погану сонату – ти не можеш її написати, не отримавши освіти. Тому що там є форма сонатна алеґро, там фугу треба вміти писати, контрапункти – треба отримати освіту. Ну, а освіту отримати – це дорого. Це завжди було дорого, і тут повинна допомогти держава. Я зрозумів, що повинна бути держава в Україні – дер-жа-ва! Нема держави – немає музики. Бо в нас відсутня національна держава. Треба робити державу. Як же її робити? Ну, не можу я товаришу чи товаришці сказати: "Давай, будемо державу робити". Ні, держава робиться, я абсолютно переконаний, із себе. Я повинен сам її робити. Я розмовляв російською мовою, бо в Києві всі російською розмовляють. І я вирішив так – це було на четвертому курсі музичного училища, – що якщо я поступлю до консерваторії, то ніколи в житті на території України не скажу російське слово. І на моє щастя чи на моє горе, на мамине горе, а на моє щастя, я поступив до консерваторії. І після того я більше ніколи в житті в Україні не говорив російською.

В.В.Овсієнко: Якого року до консерваторії вступили?

В.В.Смогитель: У п’ятдесят дев’ятому році. І ви знаєте, що сталося. От ті люди кажуть: "Какая разница?" А ось різниця велика. Коли професура читає лекції, звичайно, всі російською мовою, я відповідаю українською, а ззаду сидить група чоловік двадцять, вони сміються не наді мною, а над професором, тому що розуміють: де ж мені ще українською говорити? Це була просто бомба в консерваторії. Це п’ятдесят дев’ятий рік. У п’ятдесят шостому році, коли мати приїздила до мене в Київ, то ми заходили в тролейбус і розмовляли – на площі Перемоги, Євбаз тоді називали, – то тролейбус затихав і раптом: "Смотри, прилично одеты, а говорят по-украински". Як заходила баба, жінка зі здутими жилами, в чунях, то це було нормально, це з резервації. А коли я був гарно одягнутий і мати гарно, то це справило враження. Це ж не так давно: 1956-59 роки – і раптом студент консерваторії принципово, абсолютно скрізь, і на лекціях говорить українською… Іду я раз, підходить чоловік: "Добрий день". Я кажу: "Звідки ви знаєте, що добрий день?" – "Я в такій організації працюю, що я повинен знати. Давайте поговоримо". І показує мені, що він з КГБ. "Ну, давайте поговоримо". Сіли ми, і він мені каже, що ми знаємо, що ви так з мовою і так далі. "Ви знаєте, – каже, – я теж українець, у мене дружина українка і ми вдома розмовляємо українською, але ми з цього не робимо політики". – "Ну, – кажу, – я ж не цікавлюся, що ви робите з жінкою, мене це не цікавить. Що ви хочете від мене?" – "Ви знаєте, що ви можете залізти в таке, що ми навіть якби хотіли допомогти, не зможемо, і танком вас не витягнемо". А я кажу: "Це все?" Він каже: "Все". Кажу: "Значить, так. Перекажіть своєму генералу чи кому – начальнику – таке від мене. Що я козацького роду, такого страху великого немає в мене. Ну, є страх, як і в кожної людини, але такого великого страху немає. Я нічого не роблю антидержавного. У нас є гімн Української Радянської Соціалістичної Республіки, там написано "Пролетарии всех стран" і "Пролетарі всіх країн" – двома мовами. Я нічого не роблю, я автомата в руки не беру – нічого абсолютно. Перекажіть йому, що я як розмовляв, так і буду розмовляти. І не тратьте часу, я нічого не роблю про-ти-законного. Якщо воно має такий вигляд, то це не моя вина, це ваша вина. А якщо ви тільки вдома говорите українською – то теж говоріть скрізь, а не тільки як мій батько, що в хаті говорив зі мною, а на вулиці боявся. Говоріть скрізь – це наша земля. Де, – кажу, – де, де, в Едмонтоні, у Вашинґтоні чи в Москві – де мені говорити українською, якщо не в Києві? Де, скажіть мені, де говорити? Перекажіть своєму начальнику, що я як говорив, так і говоритиму".

Я після лекцій сідав у тролейбус і їздив, хотів почути, це я один такий чи є ще хтось? Скрізь говорять російською. І одного разу двоє, чоловік і жінка, сидять і прекрасною українською мовою говорять. Я стою – мені ніби бальзам на душу. Думаю: "Господи, слава Богу, знайшов". І раптом цей чоловік повертається і каже: "Передайте на билет". Я на нього як визвірився, як крикнув: "Що ви сказали! Я ж чув тільки що!" Боже мій, як я на нього!.. Це я згадав свого батька.

Коли одружився, ми теж стояли з дружиною... Так, я дружину собі взяв тільки таку ж, як сам. Вона викладачка початкових класів була, Галина Ріпа. Ріпа її прізвище. Я думав, що художник не Рєпін, а Ріпин. От чого ми кажемо Рєпін? А вона була Ріпа. Галина Ріпа 1937 року народження. У 48 років від раку померла. Народила мені хлопця, син, він зараз живе і все нормально. Ми з нею стоїмо за квасом і теж говоримо собі своєю мовою. Підходить чоловік – це ми на Воскресенці жили, – маленький такий дідусь, та й питає нас: "А ви не боїтесь?" А я прикинувся, ніби я не зрозумів, кажу: "А чого боятися?" – "Ви знаєте, чого". – "Та ні, – кажу, – я не знаю, чого". – "Я вас питаю, ви не боїтеся?" – "Не боюся", – кажу. Ми взяли квас і пішли, а я своїй Галі кажу: "Галю, бачиш, оце з тих інтеліґентів недобитих". А я, до речі, про страх пишу книжку. Він у всіх є, та на Україні найбільше... Можна я відхилюся на одну секунду?

В.В.Овсієнко: Можна, можна, будь ласка.

В.В.Смогитель: Він є скрізь. Я це видам. Коли Драч кричить: "Перо – це наша чорна доля. Все обійти, все знайти, аж поки в головах тополя не прошумить за два хрести". Пише: "Перо – це наша спільна доля". Розумієте? Опа! Сверстюк приїжджає в Америку... Там треба було – я був на цій лекції, – щоб прочитати про українське православ’я. Сверстюк каже: "А що церква? Церква однакова, можна в будь-яку церкву ходити". Я не знаю, навіщо це Сверстюк каже. Уся ця інтеліґенція, яка його запросила, сподівалася, що він скаже про Автокефальну Церкву. Про Українську Церкву. А він отаке щось... Я це на свої вуха чув. Оцей страх – він існує, де він і що? Ну, міг же Драч зараз сказати, що я оце виправляв під тиском, так? Може Дзюба сказати, що я написав "Грані кристала", бо в мене туберкульоз був. Може? Драч, я чув, на квартирі Горської казав: «Мене викликав генерал КГБ…» Ну, а Падличка вже викликати не треба, то просто мразь, як наша земля народила гидотнішого, це просто п’явка. Він проклинав Маланюка, проклинав Папу Римського, проклинав жовто-блакитний прапор, проклинав усе – це просто жах.

В.В.Овсієнко: І що бандерівці дітей у криниці кидали.

В.В.Смогитель: Так, так, я це знаю, я це знаю! Але наші люди… Приїжджає Падличко в Америку – ніби Ісус Христос у хату зайшов. Отаке щось робиться в нас. Драч розповідав, що його викликав генерал КГБ. Він прийшов, сидить інтеліґентна людина. Каже: "Вибачте мені, це я вас викликав. Ви хочете, щоб я у формі був?" Цей чоловік йому каже – це зі слів Драча: «От, Іване Федоровичу, ви комуніст і так далі, ми стежимо за вами, от, наприклад, ви знали такі рядки: "В день святого весняного Юрія я по воду з відрами йшла, божевільною білою бурею за криницею вишня цвіла". Ви чули?" – "Ні, не чув". – Це якась Могилянська Ада. "То ви знаєте, Іване Федоровичу, може так бути, що наступні покоління і Драча не знатимуть. То давайте ми з вами так домовимося. Або ви живете в державі і робите так, як..." Це він востаннє був на квартирі Алли Горської і так сказав. А після того він скурвився повністю, повністю. Це гірше курви... Той Діма Падличко взяв його на воспитаннячко і виховав з нього... Але ж може Драч зараз це сказати, що це був терор? Я слухав Драча по телевізору, брали з ним інтерв’ю – це просто руїна! "Я в шинелі ходив, ви знаєте, я ще на першому курсі у військовій шинелі ходив. Телефона в мене тоді ще не було". Зате на останньому курсі ти вже в модних шкіряних піджаках ходив. Це просто руїна, яку нема що слухати, це просто, по-тюремному, балабол, геніальний балабол, і все. Це суцільна руїна. Оце страх. Так мало людей узяли на себе відповідальність і пронесли цю ношу до кінця. Можна впасти, так, але треба встати і знову йти, попросити пробачення і йти. А цей упав – і все. І Дзюба повинен був вибачитися. Коли я від’їжджав, я заходив до Світличного, і знаєте, що Світличний сказав? Сказав: "Вадиме, я всім прощу, і хай мені всі простять, може, я щось не так сказав. Єдиній людині в світі не прощу. Кому? Дзюбі". Іван Світличний, розумієте? Бог є. Я нічого не вигадую, я кажу те, що було.

В.В.Овсієнко: Часи консерваторії.

В.В.Смогитель: Так, часи консерваторії. Я знайшов таку пісню, білоруську весільну пісню: "Чырвоная каліначка да тына схылілася, а я, млада, зажурылася, што ад роду адбілася. Цяжка в свеце жыці-быці, с чужынаю гаварыці. Ой пайду я гукаючы, сваей долі шукаючы…". Мені оце дуже сподобалося: "Цяжка-важка в свеце жыці-быці, с чужынаю гаварыці". Я зробив цю пісню на два голоси. Там, де оце "Цяжка в свеце жыці-быці, з чужынаю гаварыці, с чужынаю гаварыці, бо чужына і не радзіма". Ніна Матвієнко співала, а нижній голос співав цю мелодію. Словом, я зробив таку поліфонічну акапельну обробку для двох голосів. Чому? Я там відчув ідею Совєцького Союзу, що чужина – не батьківщина, не родина, що це все-таки своє. А хто проспіває? Оці знамениті вокальні бельканто – не йдуть. І раптом я чую по радіо Ніну Матвієнко. Боже ти мій, це ж вона! Приходжу, даю їй, вона співає цю пісню. До речі, вчора директор школи дав мені платівку, де ця пісня записана. Я тоді сидів у тюрмі, а Ніна казала: "Якщо я буду видавати платівку, то що, написати чиєсь ім’я чи нічого?". Кажу: "Краще нічого не пиши". Даю, їй подобається. Ця пісня прозвучала хіба двічі. Один раз прозвучала – і її КГБ зразу ж закрило в шафу. Мене тільки дивує, що Ніна Матвієнко про це нічого не пише. Пише, що вона патріотка, але нічого не пише про цю пісню. Може, це той же страх. Вона проспівала – і пісню закрили. Викликали її до Авдієвського. А, Микола Воробйов переклав цю пісню на українську мову. Ніна сказала, що хоче по-українськи співати, то Микола Воробйов переклав. Зараз лауреат Шевченківської премії. До речі, батько його росіянин. Жодного російського слова від Миколи я ніколи в житті, ніколи не чув, ніколи. Він переклав. Її викликали до Авдієвського. А я ж навіть не подумав, що це "Червона калина" – це білоруська "Чырвоная каліначка", а переклали "Червона калинонька", а там "а ми тую червону калину та й піднімемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо...". Викликає Авдієвський Ніну і починає її майже ногами – избиение младенца: "Що ти, працюєш у мене, а десь співаєш про якусь червону калину пісні? А мене КГБ викликає, що це таке?" Опа! Ніна мені каже: "Вадим, не треба мені цього всього, я не хочу". Кажу: "Ніно, я перепрошую, але це білоруська пісня. Я ж тобі казав, що давай по-білоруському будемо співати. Це ж ти захотіла по-українському".

Це було перше знайомство з Ніною Матвієнко, так воно відбулося. Вона проспівала. А потім, коли вже пахло тюрмою, Ніна питає: "Я видаю платівку, я б не хотіла твоє прізвище писати, бо як я напишу, що обробка Вадима Смогителя, то всю платівку заборонять То, може, чиєсь ім’я?"

В.В.Смогитель: Ні, – кажу, – чужого не треба. Не пиши нічого, а потім розберемося.

В.В.Овсієнко: Так коли це було, якого року?

В.В.Смогитель: Це вісімдесятого року. У 1980 році вийшла ця платівка... Ну, ми пісню написали раніше, а платівка була у вісімдесятому році. Може, у сімдесятому році я її написав, а там поки вона проспівала, записала, воно пролежало років вісім, доки вона вирішила видавати платівку. Платівка вийшла у вісімдесятому році, називається "Ніна Матвієнко", і там є "Червоная калинонька". Не написано, що це білоруська пісня, але це була знакова подія... Я відчув, що ця держава… Ну, я вам скажу відверто, що Ніна в тюрмі не сиділа, Ніна отримувала квартири, всі звання за совєцького часу, вона не була ображена совєцькою властью. Ну, може, їй трошки так по задниці дали. Так що Ніні ображатися на владу... Я Ніну ніколи не бачив у хаті Світличного, ніколи в житті. Коли треба було проспівати пісню Аваґяна, я попросив Ніну, Ніна побоялася прийти. Аваґян був убитий. Він написав: "Чумацький Шлях, Чумацький Шлях, це наша доля, це наша воля, то є наш Бог, то є...". Такі почав українські пісні писати, Боже ти мій! І він щось написав для Ніни, Ніна проспівала пісню, а коли Аваґяна вбили... У вас нема його в «Словнику дисидентів»? Вам треба написати про Аваґяна... Олександр Аваґян, Боже ти мій... Це те, що Івасюк на Заході, а тут був Аваґян.

В.В.Овсієнко: Може в інтернеті пошукати?

В.В.Смогитель: Так-так, у цих «Дисидентах».

В.В.Овсієнко: Я навіть і не знаю такого...

В.В.Смогитель: Я розкажу, тільки не зараз, давайте трошки пізніше, то ви запишіть – "Аваґян". Він говорив російською мовою, у нього батько був вірменин, а мати Москаленко, але Москаленки вже три чи чотири покоління у Ленінграді жили. Коли його вбили, я прийшов до матері, а вона: "А кто вы такой?" Я кажу: "Товариш, знайомий". – "Что-то я вас никогда не видела". А я кажу: "Давайте так. Аваґян був спелеологом, він у Тернопільській області в печерах знайшов плакат бандерівський. Він приходив до мене з тризубом, і я йому робив фотографії". А вона: "Ну, если вы это знаете, тогда проходите, если вам Саша доверял". Він народився тут, ця київська атмосфера – він почав українські пісні писати. Я його питав: "А чого ти не говориш українською мовою, як ти знаєш мову?" Знаєте що, він мені геніально відповів? Він каже: "Вадим, когда я написал "Чумацький Шлях", то я его принёс сразу на радио. Не надо было идти в КГБ – вот эти все, которые говорят на украинском языке, они мне сказали: "Сашко, з цього нічого не буде. Пісня гарна, але ти її назви хоча б "Зоряний Шлях". А я их сразу на три буквы послал и ушел – педерасты". І до КГБ не дійшло. Там така пісня! Над тобою якесь скляне небо, і в цьому скляному небі відбилися чумаки… І весь час – "Чумацький шлях – це наша доля, це наша воля, це наш Бог, це є наш... " Він казав, що у нього є ці записи, я їх тобі подарую... Він говорив: "Когда в Тернопольской области триста человек в лесу пели "Чумацький Шлях", я сказал, что меня "замочат". И если "замочат", так я хотя бы что-то сделал для Украины". І його "замочили", його вбили. Найняли того, що в тюрмі сидів, його відпустили, щоб убив. Сивогорло, здається. Я взяв ці документи, привіз в Америку, здав судді Футею. Та, Господи, він і дивитися не хотів ці документи про Аваґяна. Навіть дивитися не хотів. Аваґяна убили. Але українська брама відчинилася і він там серед святих ходить. Він прийшов би і до мови, він уже прийшов, він стільки написав…

Добре. Ну, консерваторія. Потім мене вигнали з консерваторії.

В.В.Овсієнко: Якого року вигнали?

В.В.Смогитель: У шістдесят четвертому році вигнали. Мені треба було, щоби більша зарплата була, я вже три курси закінчив, це було при переході на п’ятий. Мені треба було взяти довідку, то я пішов. Вони то вигнали, а наказу про виключення так і не було.

В.В.Овсієнко: Але ж було якесь формулювання?

В.В.Смогитель: Так, "за невстигання". Так, я не здав декілька предметів. Ну, їх можна було перездати, Боже мій, весною прийти перездати. Потім вони мене прийняли в консерваторію, бо я заробив просто якусь націоналістичну характеристику в Галичині. Усі казали "бандерівець", я там ніколи не жив, бандерівця живого не бачив. Я в Бучачі працював, і привіз характеристику, що працював прекрасно, але в роботі був націоналістичний стиль. То я кажу: "Добре, а чого з футбольним ухилом людина може працювати, а з націоналістичним не може працювати?" Я збирав там книжки, то що, я не маю права вчитися?

Потім я поїхав у Москву, хотів на композиторський факультет, а потім вирішив, що як я композитор, то я буду композитором, а як я не композитор, то я закінчу десять композиторських факультетів і все одно не буду композитором. Де на роботу влаштуюся, попрацюю два місяці – виганяють з роботи, виганяють. А тут жінка, дитина, жінка, дитина, жінка, дитина, розумієте? Вдома скандали безкінечні. Зрештою, прийшли вони до мене і кажуть: "Напиши". Я кажу: "Нічого писати не буду". Вони приносять написане готове. "Добре, – кажу, – друкуйте, тільки нікого не чіпайте і не лізьте більше до мене. Я не можу так. Або я виїду з цієї країни. Я так не можу жити". І вони надрукували в газеті "Шлях комунізму". Я там не знаю, куди вхід і вихід. Вони самі написали і самі надрукували. Та після того вони підійшли до мене і кажуть: "О, так це ж треба, щоб ти по телевізору виступив". – "Ні", – кажу.

В.В.Овсієнко: А що вони там написали?

В.В.Смогитель: Написали, що я зізнаюся, що я в прірву вскочив. Що мене в це Світличний втягнув. Я це все викреслив, кажу: "Так, я поганий, і все". Я просто фізично не міг того терпіти. Ну, як вам сказати? Це був не страх, просто вони мені, як оці мухи туалетні. Ну, не можна, розумієте, ну, не можна жити! Де не влаштуюсь на роботу, півтора місяця попрацюю – виганяють, виганяють, виганяють, з консерваторії вигнали. Це був мій ніби як тактичний хід.

В.В.Овсієнко: То коли була ця публікація? До сімдесят другого чи після сімдесят другого?

В.В.Смогитель: Після сімдесят другого. Я думаю, що поміж сімдесят другим і сімдесят сьомим цю публікацію вони зробили. Коли вони надрукували, я думав, що це кінець. Слухайте. Він підходить, говорить зі мною: "Знаете что, вы так смотритесь хорошо, давайте по телевизору выступим?" – "Ні", – кажу. "Ну, так что же это?" – "Ні, – кажу, – от що хочете, ні, ні і ні, на цьому кінець, все". На цьому ми закінчили. Ну, звичайно, друзі мені: "Треба було, Вадиме, не писати". Я кажу: "Я знаю, що треба було не писати, я знаю, – кажу, – та почекайте, може, колись це буде документом, як вони тероризували". Це терор, це справжня терористична акція! А з Драчем що, це не терор? Приходе і каже йому: «Що це ви пишете?» Це ж терор! Це справжня терористична організація. І я свідчу, свідчу, що це був терор. І не тому, що я не встояв. Може, якби я був сам… Але ж удома дитина народилася, жінка скандали кожного дня… Ну, ні копійки не можна заробити. Словом, дійшло до того, що я поїхав у Москву, а там є Біла башта, мені сказали, і в тій Білій башті... Тобто я привіз листа до Брежнєва. У вас тут нема його серед документів? Він у мене є, копія.

В.В.Овсієнко: Ні, тут немає.

В.В.Смогитель: Там написано було чорним по білому: я в армії не служив, секретів не знаю, у вас прекрасна країна, але я прошу випустити мене з цієї прекрасної країни. Я нікому нічого не винен… Прошу випустити мене з цієї країни. Знаєте, вони вже так допекли... Прошу мене випустити. Я хочу створити десь оркестр, я хочу писати музику, я не хочу в вашій країні жити. Не хо-чу! Я прийшов до Кремля, кажу: "У мене є лист Брежнєву". А вони: "Ты откуда?" Я кажу: "З України". – "Знаешь, вон там Белая башня, там принимают письма". Я пішов і дав лист. Звичайно, я їхав таємно, ні товариш, абсолютно ніхто не знав. Як я приїхав, тут приходить до мене Гриць Халимоненко – от перший, хто мене здав.

В.В.Овсієнко: Ага, знаю, знаю Гриця.

В.В.Смогитель: Так от він здав. У нього є ще два брати, один в КГБ працює. Микола Халимоненко в журналі "Тваринництво" був головним редактором, його возили на машині. Приходить Гриць, як тільки я приїхав, каже: "Слухай, десь ти був, щось ти понаписував..." Це сто відсотків, що він перший, хто... Я це зрозумів уже потім, після тюрми. "Щось ти понаписував, щось ото говорять?" Я йому, як товаришу, беру розказую, що я там написав. КГБ отримує гроші – і раптом КГБ нічого не знає. То вони кого знаходять? Знаходять Грицька Халимоненка. Він прекрасно, до речі, знає українську мову, прекрасно перекладає з грузинської, але... І Діма Падличко прекрасно знає мову. Але якщо порівняти вірші Аваґяна з Падличком... У Аваґяна якось: "Вітер трави поклав...", "На траву впала роса, на щоку скотилась сльоза", то у Діми Падличка... Аваґян не знав дороги в Спілку, але у Діми: "Ми станемо з тобою, як олені-лані вслухатися...", якесь "бентежне волання". А що ці вірші: "Я піду з тобою ляжу"? Що ці вірші значать? Це в притонах для курв отаке треба читати. Аваґян стояв на десять голів вище. Я вам принесу. Я прочитав доповідь "Про проблеми компромісу в українській літературі" і порівняв Аваґяна з цим Падличком, з його творами. Коли судили… Як його? Вони жили на Московській вулиці... Антонюк!

В.В.Овсієнко: Зиновій Антонюк?

В.В.Смогитель: Так-так. Коли Зиновія Антонюка судили, я прийшов... То вийшов один, я його не знаю, і каже: "Що ви хочете?" Я кажу: "Я хочу Вересу, мені треба поговорити з Вересою. (Вереса – дружина З.Антонюка. – Ред.) Вона там у суді, можна її викликати?" Оце тут, де всіх судили. А він каже: "Ви йдіть звідси, ми скоро доберемося і до вас". Ви знаєте, я вперше відчув, що доберуться. І вони мене збили. Я ішов по вулиці, збили, кинули в машину і кажуть: "Ну, как?" Іде суд: "Без причины, из хулиганских побуждений правой рукой нанес...". Три роки дали. Як вони мене після суду привезли в Лук’янівську тюрму і там залишили, хтось узяв папери і пішов, а я сам залишився. Як сам залишився, я на всю тюрму: "Гей, на високій полонині вітер повіває. Гей!" А виходить майор і каже: "Засуджений Смогитель, – українською мовою, – а що це ви так співаєте радісно?" Я кажу: "Ви знаєте, я чув, що Дзержинський Фелікс збирав антисовєцькі збори, а потім їх «накривали», я чув багато чого, але сьогодні я побачив, що вся держава, весь державний апарат свідчили проти мене, а суд – суду нема, нічого нема, то все брехня. От ви йдете по вулиці, читаєте: "Человек человеку друг, товарищ и брат" – брехня! Ваша зарплата – брехня! Учение Маркса, найкраще в світі, – все, все брехня! Я сьогодні побачив це своїми очима, – кажу, – це не хтось мені сказав".

Як ішов суд? Перед судом зайшов кагебіст, молодий пацанчик: "Я буду вашим адвокатом". Кажу: "Я свою справу знаю ліпше, ніж будь-хто". – "Я знаю вашу справу точно так, як ви її знаєте". Такий усміхнений, високий, спортивний, підтягнутий. Я ще трошки завагався, але потім відмовився, кажу: "Ні, не треба". Це він буквально за хвилину-другу чи за тридцять секунд перед судом вскочив: "Я буду вашим адвокатом".

Кажу майорові: "Все брехня. Я сьогодні побачив". А він каже: "Ви знаєте що, ви дуже не співайте, бо буде гірше". – "А що гірше може бути?" Він каже: "Я вже тут тридцять років працюю. В тюрмі може бути гірше, гірше, гірше і ще гірше – без кінця може бути гірше. Я вам просто раджу". Отака була розмова.

Коли я вийшов з тюрми, то моя мати каже: "Ти, синку, тікай кудись в Америку, – це вже була перестройка, – бо коли ти пішов у тюрму, то ти ще був не такий злий, а з тюрми ти вийшов у сто разів зліший і агресивнішій. Вони тебе як удруге візьмуть, то вже не випустять. Вони думали, що ти трошки перелякаєшся..." І оце волею моєї матері – «Як ти любиш свою Україну, то вже люби її там, то щось, може, зробиш для неї, а тут вони тебе вб’ють». Ну, ніхто ж не знав, що буде розвал Союзу. Отак я виїхав...

В.В.Овсієнко: Зачекайте. Ви якось так скоренько сказали про свою кримінальну справу, а це ж найважливіше – її обставини. Як її було сфабриковано?

В.В.Смогитель: А, дуже просто сфабриковано. Зараз розкажу. Перед тим сидимо ми в хаті, я і жінка. Приходить чоловік, стукає в двері: "Я лікар". – "Добрий день, що хочете?" – "Хочу перевірити віспу в дитини". Кажу: "Дитина в школі". Наявність віспи. Його звали Петро. Прекрасна українська мова, високий. Ми з жінкою кажемо, що дитина в школі, але ми можемо почекати, давайте от чаю вип’ємо. Ну, випили чаю, він каже: "У мене сестра в Австрії живе" і так далі. Він пішов, сказавши: "Я у вашому будинку перевіряю у дітей віспу, я зі "швидкої допомоги" лікар. Я до вас ще прийду". Тільки він за двері, я кажу: "Галю, одну секунду". У нас нагорі, на третьому поверсі, жив хлопець такого ж віку, як син Володя. Питаю: "До вас лікар приходив?" – "Ні, не приходив". Опа! Приходжу: "Галю, це гачок, ми на гачку". Приходить він удруге: "О, я вам можу гречки дістати в необмеженій кількості" і так далі. А я кажу: "Ви знаєте, мене довели до того, що я просто хочу виїжджати з цієї країни. Я нічого не можу, нема мені роботи…" Про Ніну Матвієнко кінофільм мали робити, і ми вже підписали договір – опа, зняли. Це після тюрми було? Почекайте, ні, до тюрми... Він ходить. Кажу: "Галю, щось буде, от щось буде".

А був 12-го грудня в Оперному театрі концерт, присвячений Леонтовичу. Приходить цей лікар 13-го до мене, а ми з Воробйовим, з Миколою, сидимо собі, щось говоримо. Приходить він 13-го і каже: "Слухай, ти ж казав, що підеш на концерт". – "Так, я був на концерті". – "Ну, розкажи. Тут, – каже, – я взяв вам вино, а собі коньячок". Але я бачу, і вже казав жінці, що він стовідсотковий цей... "Ну, – кажу, – добре".

Звичайно, сьогодні я зачинив би двері – і все. Бо все це на свою голову. Та вони по-іншому зробили б, мабуть… Адже перед цим було ось що. Відкрилося якесь вечірнє кафе до другої ночі на «Лівобережній». Я забув, "Червона рута", чи як воно називалося. І він мені каже: "Підемо без жінки". Ми прийшли, є два місця порожні. Я зрозумів, що це прийдуть дві якихось баби. Ми п’ємо, підходять двоє, ми щось говоримо з ними. Щось вони про Мокрика сказали, а я кажу: "Я знаю Мокрика". Мокрик був головний педіатр України. Я його знав, бо брат мій двоюрідний був головним хірургом Тернопільської області, він мене возив до цього Мокрика. Так ми розговорилися з цими дівчатами, п’ємо собі. А тут танці, ідемо, він каже: "Ти яку береш, цю, що з косою, чи цю?" Ну, я танцюю. Уже там пів на другу, треба йти додому, і ця каже: "Ви мене проведете?" – "Проведу". Я підіймаюся – вона там поруч живе, – підіймаюся нагору, а вона каже: "О, я вам чаю з гербатою зроблю", – якось по-галицькому чи по-польському сказала. – "Ну, – кажу, – добре". – "А я зараз, – у неї такий пеньюар прозорий, – я зараз прийду". Вона відчинила двері, дивлюсь – а там якщо не тисячі, то сотні всіляких баночок, парфумів. Треба мати величезні гроші на це. Вона там миється, а я тихенько відчиняю двері і, щоб ліфт не шумів, тихенько пішки вниз. Це був сьомий поверх.

На другий день цей Петро дзвонить: "Ну як?" Це було б мені не три роки, це було б усі сім чи десять років...

В.В.Овсієнко: За зґвалтування.

В.В.Смогитель: За зґвалтування, так. Тільки б я ліг з нею, увірвався б чоловік, вона б закричала, дернула б крові... Петро мене питає: "Ну, то як?" – "А, – кажу, – дуже добре. Така гарна дівчина!" Це я до чого кажу? Що я на всі тисячу відсотків знав, хто такий цей Петро. А тут він приходить і оце смердюче вино нам, а собі коньячку, бо "у мене печінка хвора". То за що п’ємо? П’ємо, ну, за Леонтовича, не має значення, я не пам’ятаю, за щось п’ємо. Я кажу: "О, ви знаєте, я ножа забув". Чи виделку, чи там щось треба взяти на кухні. Беру отак-о – і раз, не ковтаю, а сполоснув, прибігаю, приношу щось там. І знову ми сидимо. "Ну, за що п’ємо?" Так було разів три. Раптом він бере телефон – у нас поруч телефон – і дзвонить, щось там говорить. Я думаю, це точно... "Ходімо, мені треба вже йти, мені сказали, що треба сестрі в Австрію подзвонити, мені треба на переговорний пункт, проведіть мене". На Хрещатику центральний переговорний пункт. Ну, Микола швидко збирається, а я кажу: "Я не піду, нікуди не піду". – "Ні, ми вийдемо". Як він мене витягував! "Вийди проведи мене, ну проведи, розкажи, це ж так цікаво про Леонтовича, ми ж тільки це почали". – "Та ні", – кажу. Але думаю: от цікаво, як же воно буде? І я йду, беру куртку з хутра, не застібаю, хоча мороз був. Слава Богу, що я взяв цю куртку і накинув на себе. Ідемо, доходимо на вулиці Франка. Там так: тут аптека, а там вулиця Леніна, туди до Оперного театру. Я кажу: "Все, я далі не піду. Я нікуди не піду". А він: "Ну, то я пішов на переговорний пункт". Переходить вулицю Леніна, оцю, що тепер Хмельницького, і йде прямо туди, до бульвару Шевченка. Я йому хотів крикнути: "Гей, підарасе, переговорний пункт отам, тобі треба йти на Хрещатик. А там нема переговорного, там Ботанічний сад". А Микола перейшов вулицю і пішов на станцію метро «Університетська», там здається, вулиця Пирогова. До «Університетської», бо він на Воскресенці жив. А я такий злий іду, отако опустив голову. А холодно, мороз був, людей дуже мало на вулиці було. І тако дивлюся: як ноги навпроти мене, той я раз сюди. А це, дивлюся, ноги навпроти мене. Я сюди – і ноги сюди. Воно мене плечем – раз, і на коліна: "За что ты меня ударил?" Я питаю: "Я вас ударил? Я вас не бив". А тут чоловік вісім, біла "Волга": "Что за драка?" І мене за руки й за ноги, в машину: "Ну, как?"

То я цей момент не хочу подарувати. Оцей момент! Я знаю, що є Бог, а як є Бог, то ми цей момент доробимо. Я писав уже з Америки Кравчуку, писав Луценкові. Вони мені всі відповідають, що справа знищена. (Матеріали кримінальних справ справді знищували через 15 років. – Ред.). Так у мене ж усе є, вирок з їхніми адресами. Я нічого не хочу – я хочу повторити суд, хай вони розкажуть. Це була група захвата, хай вони розкажуть, на кого вони працювали. А хто вони зараз? Ну, хтось помер, а хтось і живий.

В.В.Овсієнко: Там десь чоловік сім названо?

В.В.Смогитель: Так. Там, я пам’ятаю, були: майор Сірик з Жовтневого відділу міліції, одна була Романова, Іванов був – ох, падло, фашист... Цей Хацюр… А як же, а для чого ми робили цю державу? Щоб усе мовчати?

В.В.Овсієнко: Тут ви їх аж вісім називаєте* (*Див. «Відкриту заяву» в кінці інтерв΄ю. – Ред.).

В.В.Смогитель: Так, так. Оце всі вони записані як свідки. Їхні адреси... Усе це в мене є, що вони дурня з мене роблять, що все знищено. Більше того, я хочу прийти в СБУ і сказати, що це вони знищили справу, що це ви зробили, ви знищили, то ви КГБ чи СБУ? Бо якщо ви не хочете переглянути справу, то ви не СБУ, ви КГБ, відділ КГБ. А якщо ви СБУ, будь ласка, знайдіть винних. Це була група захвата, я ж нормальний, я знаю.

А тепер дивіться, що було найцікавіше. Коли вони мене арештували, то зразу повели в центр, щоб алкоголь перевірити. Вона щось там поміряла, я дихав, кров узяла і потім каже: "Пройдитесь, вот линия". Ну, я пройшовся, там якась лінія, пройшовся і сів. Вони були переконані на сто відсотків, що аналіз покаже, що я пив. Ну, я ж пив, так?

І я вже в камері... Ця Романова, перший дознаватель – Романова, от дрянь уже, це просто виродок. У камері цілу ніч мороз, вікно вибите. Десь у годині третій уривається ця Романова: "Поехали на экспертизу. Эта экспертиза была неправильная". Вони все знають, вони ту експертизу й не дивилися, але в годині другій хтось із них таки переглянув експертизу. Експертиза показує, що я можу сам себе захищати. Хтось подзвонив, і вони мене ведуть, а я кажу: "Не поїду". Вона: "За сопротивление властям мы вас будем судить". – "Добре, – кажу, – я поїду, але тільки на моїх очах ви берете кров і на моїх очах пробірку здаємо". Їдемо. Вони беруть з мене кров, беруть пробірку і виштовхують мене з інституту. Я як почав кричати! Я кричав, що я, як повернусь, я вас усіх перестріляю, я вас повбиваю, я вас повішаю, ви падли всі! Ми ж домовлялися, що ви берете аналіз, а ви ж зробите з іншої крові аналіз. Я хочу, щоб при мені робили аналіз, я сиджу, зробили аналіз і показуйте мені. Скільки його робити? Його ж не робити дві доби, цей аналіз. І оце їм нашкодило, що я не пив вино. А він же бачив, що я пив! Я вже знав, що це той Петро зробив...

Оце отака була передісторія. Не передісторія – це так і було. Отак я потрапив у тюрму. А в тюрмі вперше, я вперше в камеру зайшов...

В.В.Овсієнко: Вас тримали де? В "Лук’янівці"?

В.В.Смогитель: В "Лук’янівці". Перших три дні мене не в "Лук’янівці" тримали. Три дні мене тримали в... Я зараз вам скажу...

В.В.Овсієнко: В КПЗ?

В.В.Смогитель: Так, так. Це називається КПУ. Камера попереднього ув’язнення. Це КПУ було розташоване… Зараз я вам скажу. Як до Стуса було їхати до Святошина, направо вулиця, там Жовтневе відділення міліції. Отам, де завод Антонова, у тих краях. Там я три дні був. А через три дні вони мене привезли в тюрму. Ні, не там. Там я першу ніч провів. На другу ніч вони мене відправили отуди, де судили Антонюка, внизу, в підвал. (Мабуть, це Київський міський суд, Володимирська, 6, біля Софійської площі. – Ред.). Отуто три дні я пробув. Там я зустрів одного молодого хлопця. Я розказав йому все, як було. Він сказав: "Тебе минимум три года дадут. Минимум три года". І він мені порадив, як треба в тюрмі поводитися. Як будуть роздягати, ти не піддавай, бийся. "Та, – кажу, – що ж битися, як їх стільки?" – "Так ти б’єшся, оті б’ють, а другі дивляться. І, може, візьмуть у "сім’ю" – "хороший пацан", значить. Не віддавай нічого". Він дав мені дуже гарні уроки. Це випадково, звичайно. Я там побув три дні, а може, два дні, не знаю, з цього КПУ мене перевезли в тюрму. У тюрмі, в камері, тільки я зайшов: "Давай забъём" – якоїсь маріхуани чи чогось. Я кажу: "Я такого гівна на свободі ніколи не вживав..." Я тепер знаю, що якби я тільки взяв у руки – моментально б накрили: "Наркота". От Бог мене беріг. А я справді не хотів. Думаю, як я його там не вживав, що ж я буду в тюрмі, воно мені треба? Я зовсім без задніх думок відмовився.

Мати взяла мені адвоката. Прийшов адвокат, мені здається, такий старенький, сухенький такий. А коли я почав читати справу (мені ж дозволено читати справу) – Боже ти мій, що там написано!.. У мене все це є, копії є. Я його в п’ятці черевика виніс. Я зробив схованку в п’ятку черевика. Усі виписки є. Дивіться, якщо "терпило" каже, що я его ударил и тут же вскочил и спросил: "За что ты меня ударил?", то водій "Волги" каже: "Я ехал на "Волге" и вдруг вижу лежащего и кричащего о помощи мужчину, я же мог ему ноги перерезать". Оце все у мене є. Я думав, що я вийду з зали суду. Бо цей каже, що я тут же скочив, а цей каже, що бачив лежачого. То якщо цей каже правду, то цей бреше, так? А якщо цей каже правду, що він бачив людину, яка лежала і кричала про допомогу, то тоді цей бреше. Далі. Що він був в окулярах… Усі ці виписки зі справи, якщо вони її знищили, у мене є. І експертиза може підтвердити, що це писалося двадцять чи тридцять років тому. Це дуже легко встановити. То якщо я його вдарив правою рукою, а в нього окуляри, то я міг би йому розбити окуляри. Я його перше хотів запитати: "Чи не маєте ви до мене матеріальних претензій? Ну, якщо я вас так сильно вдарив, що ви впали, то, може, я вам дорогі окуляри розбив?" У мене все це було. Я думав, що я вийду з зали суду. Але вони мені кажуть: "Обвиняемый, вы хотите что-то сказать?" Я кажу: "Не хочу, я буду говорити як адвокат, я не вважаю себе обвиняемым". А це була помилка. Мені треба було зразу, як тільки спитали, говорити. Та вони, мабуть, і так би не дозволили. І раптом я бачу, що секретар не записує. А я питаю суддю: "А чого ця не веде протокол?" – "А вы говорите, фашист, а вы говорите, говорите". – "Так, – кажу, – чого ж говорити…" – "А вы говорите, говорите". І все, вони пішли, три роки, кажуть. Кажу: "А де ж як адвокат?" – "А мы вам давали слово, вы отказались". – "Так, – кажу, – ви мені давали як звинуваченому, а мені нема що вам казати, це цирк на дроті". Я хотів задавати ці питання свідку: як ти міг бачити, що він лежить і кричить про допомогу, як цей каже, що він тут же, мгновенно вскочил і спросил? А вони на що розраховували? Я вам зараз скажу. Вони розраховували, що я буду п’яний, і це все, ніхто цього читати не буде. І вони там понаписували що-небудь, понаписували і все. Що цього ніхто не буде читати, розумієте? Але я знаю, що це в справі є і страшенно мовчу. Мати наймає мені адвоката. Цей адвокат каже... Так, я ж голодовку оголосив, я 29 днів не їв, я втратив більше двадцяти семи кілограмів, розумієте, я нічого не їв, тільки воду пив. І вони мені кажуть: "Можна іти?" Я кажу: "Можна". Приводять. Адвокат каже: "Вы знаете, я внимательно прочитал ваше дело и считаю, что у вас не двести шестая, часть третья, а сто девяносто восьмая", чи щось таке. А я кажу: "Ви справді уважно читали?" – "Очень". Я ж і йому не хочу вголос сказати, бо як я скажу вголос, то вони можуть це все виправити, а я собі це виписую для себе. Кажу: "Дайте мені папір". Він дав, я написав, кажу: "Дякую. Якщо ви бачите там не двісті шосту, а сто дев’яносто третю, то ви, – кажу, – уважно не читали справу. Дякую, я відмовляюся від адвоката". Он: "Ну напрасно, что вы..." Я говорю: "До побачення, все, виведіть мене звідси".

В.В.Овсієнко: А сто дев’яносто третя?..

В.В.Смогитель: Я не знаю, якась інша стаття там була.

В.В.Овсієнко: У мене є кодекс, я можу подивитися.

В.В.Смогитель: Він іншу називав, на сто з чимось… Чому вони всі винуваті? От, наприклад, коли тут написано, що "нанес удар", то прокурор по нагляду, якийсь старший радник, уже пише, що "нанес два удара". О! "Нанес два удара Щербаню" – за оце, за оце Цупренка судити треба.** (Див. відповідь Цупренка в кінці інтерв΄ю. – Ред.).

В.В.Овсієнко: Цупренко? А Цупренко і мене судив, між іншим, 1973 року.

В.В.Смогитель: О, оце він, оце він на нас спеціалізувався. Я буду його судити і на тому світі.

В.В.Овсієнко: Він дев’яносто третього року помер.

В.В.Смогитель: Так? Все одно, все одно. Скотина. Ви бачите: "два удара", щоб, знаєте, було гірше. Як скрізь один удар, чого ж ти пишеш...

В.В.Овсієнко: Щоб була бійка. Що не випадково штовхнув один раз…

В.В.Смогитель: Так, але ж цього ніде нема, це ж він вигадав. Що, він цього не знав? Чого ж ти пишеш "два удара"? Знав, знав. Якби не знав, ти б скопіював би звідти та й все. Але не всі вони повмирали. Тут ідеться про принцип.

Отже, я відмовився від адвоката.

Я в тюрмі вижив завдяки цьому хлопцеві, що мені підказав, що треба битися. І коли треба було, коли до мене підійшов один, щоб мене вдарити, я схопив на параші той тазик і кажу: "А я не боюсь, я тебе просто вб’ю цим тазиком. Як тільки ти мене зачепиш – я тебе перший не буду бити". І він пішов спати. Я думаю, що це його натравили на мене "куми". А я цей тазик як пустив по камері – я думаю, що там по всій Лук’янівській тюрмі чути було. Металевий, алюмінієвий тазик. Я його як пустив – і він перелякався. Але вони передали через кружку в сусідні камери, що – у мене там була "кликуха" "Учитель", – що "Учитель может убить". І це була найбільша похвала там. І до мене ніхто не ліз. Я й справді його вбив би, і хай би мене розстріляли. Він підійшов і: "Що ти там...". І так мені тільки раз махнув перед носом... Я кажу: "Це все?", – там, у тюрмі, я теж українською мовою. "Це все?" А він: "Не хочу раскручиваться". А я кажу: "А я не боюсь. От тільки зачепиш – оцей тазик я весь у тебе вчавлю. Весь". І він тихенько, як свиня, пішов. А знаєте, камера бачить… Я цей тазик як пустив по камері й пішов. І все, і більше до мене не чіплялися Цю пораду мені дав у КПУ на Богдана Хмельницького якийсь молодий в’язень. Він казав, що вже разів три чи чотири в тюрмі, молодий, років 26, каже, я весь час сиджу по тюрмах. І він навчив мене, що треба захищатися.

Отак вони судили і відправили мене в зону.

В.В.Овсієнко: А куди відправили?

В.В.Смогитель: В Стару Збурівку, Херсон. Сьома зона, зона номер сім. Це, потім я чув, беспредельная зона... Ну, ви знаєте, як ви сиділи, що таке беспредел. Там менти що хочуть роблять. Вводять одного політичного туди. А там страшна атмосфера. Коли я там півтора роки побув, то чоловік двадцять п’ять офіцерів викликали мене, щоби я визнав себе винним. Оце, я вам скажу відверто, у мене є підозра до Чорновола покійного. Я знаю, що ні одну людину не випустять раніше навіть на дві години – Чорновола випускали, розумієте? От мене могли випустити. Дивіться, як вони зробили. "Вийдіть". Я вийшов на середину. "Ну вот, видите, вот консерватория, вот композитор, ну что вы, ну что вы, вы же не какой-нибудь, ну что вы. Ну признайтесь, ну было такое".

В.В.Овсієнко: А, це комісія, що називається УДО – условно-досрочное освобождение.

В.В.Смогитель: О, о, о! Так, так.

В.В.Овсієнко: Половина терміну минуло – і вже вони можуть відпускати на УДО.

В.В.Смогитель: І щоб я був сказав, що винен, вони б мене випустили через тиждень чи на другий день. Але я не хочу. Що я їм сказав? Цей Шмагель – прізвище начальник зони, хазяїн зони, Шмагель: "Ну что вы, ну что такое! Ну скажите, ну да, было, что вы сидите с этими босяками!" А я йому кажу: "Гражданин начальник, – кажу, – якби мені було 25 років чи розстріл, а не 3 роки, я все одно не сказав би, що я бив. Я нікого не бив, у мене не було причини. Це треба мене в божевільню чи вас у божевільню. Ну як це так, іде людина по вулиці, йде навпроти людина – блись його і пішов далі, так? То ж люди, або хтось когось послав кудись, або подивився не так. Це так не буває. От якби я вдарив, я б сказав: так, я вдарив. А треба було, – кажу, – вдарити, але я не вдарив. Але треба було так, щоб голова розкололося. Але я не вдарив, я не торкався його, розумієте? Навіть якби було 25 років, навіть розстріл мені – однаково я його не бив!" А він тоді: "Идите, отбывайте наказание".

В.В.Овсієнко: Така ситуація і в мене теж була. Мене ж теж звинуватили, що я міліціонерові два ґудзики одірвав. Я теж сидів у криміналі. І теж було це питання на УДО.

В.В.Смогитель: Так я за Чорновола кажу: ну, як людину випускають не за терміном. Я їх тільки обдурив, що мене взяли тринадцятого десь у сьомій вечора, а випустили тринадцятого об одинадцятій.

В.В.Овсієнко: Кілька годин вам подарували.

В.В.Смогитель: Так, я обікрав їх на кілька годин. То я собі згадував, коли Чорновіл живий був, що його двічі достроково випускали. Не випускають з тюрми так, не ви-пус-ка-ють.

В.В.Овсієнко: Ну, тоді 1967 року амністія була, і його як уперше засудженого амністували наполовину.

В.В.Смогитель: (Зітхає). Так, це в мене викликало б здивування, якби не було другого випадку. Я знаю, що за мною на зоні стежив викладач англійської мови... Після роботи ходимо там, прогулюємося, шпацируємо. Я йому це розповідаю, а він починає плакати. Він оце зі мною походив місяців шість – і його звільнили. Він просто зі мною ходив. Може, він там на доларах якихось зловився і його послали до мене. Я це розказую, а він же не може мені сказати, що не розказуй.

В.В.Овсієнко: Все-таки його сумління мучило.

В.В.Смогитель: Так, мучило, тому він так плакав. А як його раз – і відпустили, то я зрозумів, чого він плакав.

В.В.Овсієнко: Які там були умови утримання?

В.В.Смогитель: Умови були страшні. Скажімо, я хотів англійську мову вчити. Ні "Moscow News" не можна, ні словника не можна виписати. Там же, як ви знаєте, що ти працюєш на хазяїна, тільки половину заробітку тобі йде. Одного разу я стою в черзі на ларьок – у мене ні копійки грошей немає! Кажу: "Як немає? Я вже от рік як працюю". – "Нема, ви переходили з отряда в отряд". – "Ну то що, – кажу, – не було жодного дня, щоби я не працював. Я не піду на роботу". І вони мене закрили в ШІЗО. Це зима була, вікно вибите, то я через десять днів харкав кров’ю. Спав на цих нарах – отакі смуги металеві. Там я нагорі. Я через хвилин двадцять, мабуть, прокинувся через вібрації тіла. Там же нари на день піднімають, а вночі вони спираються на ці два стовпчики. Я на цьому стовпчику вдень сиджу. Я один був, других нарів не було, тільки верхні, нижніх не було, і я цілу ніч зарядку – десять діб – робив. Вікно вибите, надворі мінусова температура.

В.В.Овсієнко: Вас на роботу не виводили?

В.В.Смогитель: Не виводили, так. Це за те, що я не пішов на роботу. А що я сказав? Я сказав, що я не піду, як ви не платите – я ні копійки не заробив, – то я на роботу не буду ходити.

В.В.Овсієнко: Це ж там харчування – один раз гаряча страва на дві доби. І щодня 400 г хліба.

В.В.Смогитель: Так, так. Але коли я вийшов, так мені блатні рушник постелили. Я вийшов, бере мене майор, начальник отряда, пішли на ларьок і отоварили мене. Знайшли гроші, і я там щось купив. То як я назад вертався, то я по білому рушнику пройшовся, що я добився свого.

В.В.Овсієнко: Он як!

В.В.Смогитель: Хоча все одно зеки вкрали фуфайку, поки я був у штрафному ізоляторі. Прийшов – фуфайки нема, перешили, переробили. Це таке… Так що ставилися погано. В стройбригаду перевели мене, щоб я носилки носив. Мене врятувало, що в мене був геморой, і я просто відмовився, кажу, я не можу носилки носити. Прийшли лікарі, перевірили. А хотіли на носилки – то це найстрашніша робота там була.

В.В.Овсієнко: А там загалом яка робота була?

В.В.Смогитель: Там ми робили капкани металеві. Там такі преси були, на пресах такі металеві штуки, і частини до капканів. Збирали капкани. Були високовольтні оці керамічні ізолятори для високовольтних ліній... Блатні їх розбивали і голилися ними, бо ці кусочки дуже гострі. Розбивали і голилися. Робили преси, робили високовольтні ізолятори і в΄язали авоськи. Брали старі військові парашути, розпорювали – і дванадцять авосьок на день норма була. Або на пресах. Але хтось міг працювати в ОТК, відділ технічного контролю, перевіряти. У три зміни, цілу ніч ходиш, ноги болять, сісти не можеш.

В.В.Овсієнко: А потім спати не можеш через ці перезмінки.

В.В.Смогитель: Так. А потім блатні можуть і прибити. Це пекло. Коли я в нічну зміну вийшов, ці смолоскипи горять, преси усякі пружини вибивають – це просто якесь підземелля.

В.В.Овсієнко: Це для вас, музиканта, отаке, такі умови...

В.В.Смогитель: Так, так. А потім на носилки. Я сказав, що носилки не буду носити, я в лікарню після роботи, не взяв носилки і все. Потім, коли вже я відсидів і лікарі сказали, що в мене геморой, я просто не можу носити, бо кров тече, то вони мене на авоськи. На авоськах там був один такий блатний "Одеса". Каже: "Ну, як ти вже два роки сидиш, то ти сидиш з краю столу. Я тут сиджу, а "Одеса"-блатний навпроти мене, а тут сидить Марік. І мені цей "Одеса" каже: "Слухай, ти встань, а на твоє місце сяде Марік". Я вже знаю, що це кумівський. Мені залишається ще півроку до кінця, то це на "розкрутку". Треба "розкрутити» на новий строк. Я кажу: "Не сяде". Ну, в цьому випадку треба просто брати ополоник і його в голову бити, але ж розумію, що вони цього хочуть, тому спокійно кажу: "Не сяде". – "Сяде". – "Не сяде". – "Сядет, Учитель". – Кажу: "Не сяде, Одеса". – "Сядет". – "Не сяде". Я не встаю, Одеса не починає бійку. Поїли ми, пішли. Я кажу: "Одеса, ходімо поговоримо". – "Ходімо". От сіли ми. Тут така штука, як табуретка, тільки з трьох ніжок, зварена з арматури, висока, щоби сітки плести. Я думаю, що я його просто цією табуреткою вб’ю. Я сідаю біля табуретки, а він удвічі більший за мене, той Одеса. Він був на бойні в Генічеську. Я навіть колись хотів у Генічеськ приїхати до нього. Ну от слухайте, я йому кажу: "Одеса, давай домовимося так, – кажу, – от ви тут щось крадете, а я ніби по політиці. Одеса, запам’ятай, якщо мене розкрутять, ну, якщо мені дадуть іще строк через те, що ти сьогодні почав, то тебе знайдуть і на тому світі. Тебе не просто вб’ють, тебе замучать. Я ж не один". Ну, а я один, та ж щось треба робити... Говорю: "Тебе просто замучать, обсеруть, обісцять твою могилу. То я тобі просто кажу: Одеса, не лізь туди, куди тобі не треба. Зрозумів? Я спокійно вийду і ти спокійно проживеш. Бо зайдуть і сім’ю твою, і всіх, виріжуть, розумієш, жорстоко, як ти будеш лізти туди, куди тобі не треба. Сиди собі зі своїм Мареком. Я не встану, я буду тут, я сидів навпроти тебе і буду сидіти. Та якщо ти щось почнеш робити і мене розкрутять, то з тебе спитають. Ти ж не будеш усе життя сидіти в тюрмі, вийдеш, і з тебе спитають так, як треба спитати, по-крутому". І ви знаєте що? Він нічого, пішли ми. Тут настає шоста година чи п’ята, кінець робочого дня, з промзони виходимо на житлову зону. Я заходжу в барак і боюся – боюся.

В.В.Овсієнко: Та авжеж.

В.В.Смогитель: Я наговорив такого, що такий блатной Одеса уже лежить на ліжку в бараку: "Учитель, посмотри, который час, если тебе не тяжело". А там ходили такі ходики. "Шість". – "Большое спасибо". Так, виявляється, Одеса перелякався ще більше за мене. І я так відбув. Ну, іще було. Шерман. Прийшов, теж на розкрутку. Він прийшов у тюрму, побув там три місяці і пішов. Взяв у мене адресу чи щось там. Приїздить у Жмеринку і каже моїй матері: "Мария Алексеевна, вот я сидел с Вадиком, вашим сыном, он такой хороший, вы знаете, я могу помочь, у вас вот внучка есть, я могу купить апельсины". Мама питає: "А на скільки?" – "Сколько дадите". Ну, вона десь там позичає сто рублів, дає йому. Шермана нема. Друга серія. Шерман приходить у Київ до моєї Галини: "Вот я сидел с вашим мужем, я могу вам купить апельсины для сына". А вона: "Скільки?" – "Сколько хотите". Вона теж дає якісь гроші – Шермана нема. Ну, мені ж пишуть, що ж ти даєш адреси, приходять якісь… Минає місяців два, Шерман іде на зону. Значить, на що розраховувалося? Що я Шермана... Розумієте? Але ж я все знаю. Я їхнім життям не хочу жити і не хочу ці розборняки влаштовувати, я розумію, хто такий Шерман. Приходить Шерман, і всі ж думають, що я тут буду його бити. А я при всіх кажу: "Шерман, а скажи мені, я до тебе ставився як до інтелігентної людини, і ти ж такий наче. Невже людина може стати отаким падлом? От ти дивишся на себе в дзеркало, от ти дивишся, і ти бачиш просто падло. Ти знаєш, я навіть руки свої не хочу об тебе бруднити, ти гірше підараста". Повернувся і пішов. І Шермана забрали через тиждень.

В.В.Овсієнко: Бо він уже не потрібен.

В.В.Смогитель: Номер не пройшов. Ви питаєте, як? Отак було. Я тільки одного разу бився. Там ота стрижка... Мусиш взяти машинку. Хтось мені каже: "Слухай, провірка ввечері, ти піди пострижися, візьми швиденько машинку в каптьорщика. У нього ця машинка – ти швиденько...". Ну, я до каптьорщика, кажу: "Слухай, дай машинку, мене пострижуть". А він: "Да пошел на ..." Ну, я ж сидів серед кримінальних, а там це вважалося дуже образливим. Я заходжу за цю стойку і так-о як розігнався і ногою його в груди. Він полетів і в ці ґрати. Я думав, що вбив його. Кажу: "Падло, я вже майже три роки сиджу, ще ні одна тварюка мене на ... не послала". I він упав. Після перевірки – а вони живуть сім’ями – сім’я закликає: "Идем в каптерку поговорим". Приходимо. А я їм прямо говорю: "Хлопці, я битися з вами не буду, але як ви почнете, тоді і я буду битися. Але передайте йому, що я не заслужив, щоб мене посилати при людях на ... Я вважаю, що я правильно його побив, щоб він знав своє стійло". Вони раз – і вийшли. Оце декілька епізодів розказую. Їх багато було. Був ще один семіт, Боря Бродський, він барабанщиком був, кінчав у Херсоні музичне училище. Там раз на півроку передача, я попросив масла з медом. Мати мені прислала. Це ж серце у мене болить, і думаю, це масло місяців два будемо мазати на хліб до чаю. Боря його за один вечір сів і з’їв. А я кажу: "Боря, ти що?.." – А він: "Вадім, Вадім, я хочу умирать и знать, что я накушался масла один раз. Мне не надо на ... твое масло раз в день к чаю, я хочу знать, что я один раз нажрался масла". Оце таке.

Ну, як звільнявся? Звільнявся так, що настав час. Я собі на ті документи зробив отвір у підборах і туди запхав їх. Вони і в задницю лазили, і скрізь, але в підбори не здогадались. Значить, ніхто не здав. Зустріла мене моя мати і мати цього Борі Бродського, з яким я масло їв. Може, мене ще зустрічала... ой, забувся, як її... Гук, Гук.

В.В.Овсієнко: Лідія Гук? У Скадовську вона жила.

В.В.Смогитель: У Скадовську, так. Зустрічають мене три жінки. Моя мати, послухайте... Це був такий і сміх, і гріх. Моя мати, от дивіться, так-о, ніби їй хтось сокирою розрубав обличчя – стільки горя. Я сміюся, кажу: "Мамо, це у мене повинно так бути, що я за три роки пережив, а ти гордися". Вона: "Чим же гордитися, що ти в тюрмі. Якби я знала, що це тебе посадять, краще б ти в армію пішов. Оце тобі армію вони зробили". Я був здивований, що моя мати була така розчавлена. Я ще забув сказати, що в тюрму літаком привозили мою жінку, щоб я написав, що винний. Вона не роздягалася, цілу ніч просиділа, та я сказав, що не буду писати. Вона ішла по вулиці, її забрали на літак, привезли в Херсон і привезли в цю дурну Збурівку машиною. Я був у нічній зміні, а мене на побачення. Звичайно, Галина була дуже розчарована. Її привезли, щоб я тільки сказав, що я вдарив – і все. І на цьому все. Я не думав, що мати моя була так розчавлена цим горе. По сьогоднішній день думаю, що навіть якби моя дитина за якусь гарну справу постраждала, то я б ніколи в житті не дорікав їй.

В.В.Овсієнко: Все-таки побачення у вас були?

В.В.Смогитель: Були, були.

В.В.Овсієнко: З Галиною, так? А з матір’ю ні?

В.В.Смогитель: Ні-ні, були з матір΄ю побачення. От перше побачення. Кагебіст із Херсону з нею говорив перед побаченням, і каже їй: "Вы знаете, если б он только был националистом, но он же антисоветчик. Он в институте работал и всем говорил, что "мертвонароджена держава, мертвонароджена держава", что "американцы придумали джинсы, придумали джаз, а Советский Союз придумал песни о партии, которые никто не поет". Ну как мы можем его держать?" А мати каже: "А чого ж ви його не посадили як антисовєтчика? Чого ж ви його кинули серед цих урків?" А я питаю в матері: "А він що?" – "А він, – каже, – опустив голову, налився, червоним зробився, посидів так із хвилину, каже, ну, давайте дальше". І все.

В.В.Овсієнко: А формально режим вважався у вас який? Загальний?

В.В.Смогитель: Загальний режим, це серед босоти, загальний режим. Були побачення, небагато. Вони позбавляли побачення, що ти щось проспав чи недоспав. Раз у мене був крововилив у мозок. Я на другому ярусі спав і чую, що в мене голова стала така як крапля крові. Я помаленьку-помаленьку зліз, пішов, випив аналґіну. Я почав кожного ранку бігати. Два з половиною роки я спочатку вставав о п’ятій годині, потім у четвертій – дві години бігав, і зимою бігав. Коли я вже в Америці жив, одна жінка-екстрасенс прийшла і мене перевірила. Каже: "Ви знаєте, що ви щаслива людина?" – "Чому?" – "Ви не будете довго мучитися, бо у вас колись був крововилив у мозок". А я забув про цей випадок, а тут згадав, що в мене таке було.

Не давали прокурора по нагляду, коли я просив, що дайте мені прокурора. Наприклад, – це ще в тюрмі було: "без причины, из хулиганских побуждений". Я ніби знаю російську мову, но побуждение – це теж причина. Ну, з яких побуждений? Це значить, що "без причины из хулиганских причин" чи що? Кажу: "Дайте мені словник Даля, я не розумію, що це за речення, це якесь нагромадження слів". Не дали словник. І я оголосив голодівку, я 29 днів не їв, і я був би помер. Я зараз вам розкажу, як я почав їсти. "Дайте мені словник, я хочу знати, я не знаю, як перекласти "побуждение", я не знаю, що це таке. Я хочу перекласти на рідну мову і знати, що ви написали". І кажу, що я кидаю їсти. І я б і не їв і помер би, але не можна зарікатися. Приносять мені посилку. А ця дівчинка, що приносить посилку, питає: "Ви ще ходите?" Кажу: "Ходжу". І ця дівчинка каже: "Ну, ви підіть візьміть, там є тепла білизна, подивіться хоча б". А я вже на двадцять дев’ятий день так-о по стіні ледве йду. А вони мене через шланг годували – це просто божевілля. Я по стіні ходив, бо увесь час пив воду і робив клізму. Зробив з якогось капрону клізму і промивав шлунок собі. І пив воду. Дійшов я туди і дивлюся: кошик, а в кошику десь п’ять отаких червоних здороветенних, красивих яблук. І я подумав собі: "Чого я буду за цих придурків помирати". Кажу: "Давайте мені папір". Вона дала папір, я пишу: "Припиняю". І почав це яблуко їсти. А серце в мене так-о... Я зараз вам розкажу, як це. Так ніби бетон. І коли я це яблуко на двадцять дев’ятий день узяв і отак-о смокчу – через дві хвилини цей бетон так-о раз – і відпускає. Таке красиве відчуття, таке безмежно красиве відчуття. Так я вийшов з голоду.

Мене зразу переселили в камеру до смертників. Один підійшов і за Плахотнюка Миколу розговорився, що він у цій тюрмі. "А чи ви знали Миколу Плахотнюка?" – "Знав", – кажу. – "А що він любив курити, сигарети чи папіроси?" – "Він, – кажу, – не курив. Може, він у тюрмі почав курити, але він ніколи не курив, він лікар. Я не думаю, щоб він почав курити". – "Ну, тоді я вам повірю". Каже: "Я чим більше людям кажу, тим у мене гірші справи". Я не пам’ятаю його прізвища. Просто камера смертників. А цей підійшов до мене, але він такий був… Я такої людини ще не бачив – віск, розумієте. От як у церкві віск, у нього руки такі, все жовте. Це страшне. Він підійшов і питає: "Хто ви?". [Збій запису]. У нього ці руки жовті. Він підійшов розпитав, я йому розказав за себе і відповідно питаю: "А ви?" А він каже: "Я не буду розказувати". Кажу: "Не розказуйте, але чому?" Він каже: "Я що не розказую людям – тільки розкажу так, як є, і в мене мої справи гірше, гірше і гірше". – "Ну, а, – питаю, – ви можете розказати, де ви сиділи? Ви весь час же не тут сиділи?" Він каже: "Я сидів у божевільні у Дніпропетровську". Кажу: "Я в Дніпропетровську знаю божевільню, бо я туди возив..." Я колись Плахотнюку привіз відро черешень. Я його знайшов там, говорив з начальником цієї психіатричної лікарні. Такий, скажу, маленький з вусиками чоловік, начальник. Я просив побачення. Він не дав, але сказав: "Я не можу вам дати побачення, але я вам можу дозволити, що хочете, передайте йому". Кажу: "Ні, ви запитайте, що хоче Плахотнюк, то тоді я передам. Що, я знаю, що він хоче?" Через двадцять хвилин вони його знайшли, і Микола сказав, що хоче черешень. І я приніс черешень. Так оцей в΄язень каже: "Я Плахотнюка дуже добре знаю". – "Ну, – кажу, – так прекрасно". – "А от ви мені скажіть, що він курив, сигарети чи папіроси?" Кажу: "Він не курив ніколи. Може, він там почав, але не думаю, що він почав, бо він лікар, він знає, що це таке". – "Ну, – каже, – тоді я вам можу вірити. Справді він не курив, це я вас хотів перевірити". Оце таке.

Коли мене потім перевели від цих смертників у другу камеру, то мене обікрали – ту передачу. Я ж ті яблука не всі з’їв. Мене зразу, як тільки написав заяву, перевели. Там були якісь сухарі, що мати передала. І цю передачу забрали. Я серед ночі виламався у двері, кажу: "Я з пацюками жити не хочу". Мені відчинили, наглядач пішов шукати камеру. І лежить моя карточка! Він витягнув її і пішов. А поки він ходив, я цю карточку читаю. Ну, "Смогитель Вадим Владимирович", а вгорі чорним чорнилом від руки написано: "Склонен к антисоветским измышлениям". Це точно, що я вам розказую. Це точно. Я нічого не вигадую. Приходить цей наглядач: "Ну, пішли в камеру". І бере цю картку. Він її просто витягнув, він не читав, а тепер дивиться, читає – опа! І вже хотів мене назад повернути, але, мабуть, совість не дозволила. Зібрали камеру таких самих-самих, самої босоти, покидьків від покидьків, і кинули мене туди. А цей же наперед не прочитав, і він мене перевів у нормальну камеру, де я вже сидів аж до самого етапу. Оце таке, що було давно, я згадую.

Звільнили мене. Звільнили. І потім той кінофільм про Ніну Матвієнко... Дали мені шість місяців домашнього арешту в Жмеринці, щоб я нікуди не виїжджав.

В.В.Овсієнко: Адміністративний нагляд.

В.В.Смогитель: Нагляд, так. І як мені треба було їхати побачити сина в Києві, то я повинен був іти до жмеринського кагебіста і просити в нього дозволу. Час від часу я приходив на підписку і ми розмовляли. Цей кагебіст мені каже: "Я не русский, я с Волги". Якийсь там коряк чи удмурт, щось таке він казав. "Ну вот скажите, какой у вас национализм, чем вы недовольны?" Кажу: "Будь ласка, я вам скажу". Він каже: "Вот я знаю, что в Жмеринке 97 процентов людей украинцы. Ну, может быть, два процента русских, евреев, может быть, один процент цыган и все. Чем вы недовольны, скажите мне? Я просто хочу знать". Кажу: "Добре, я вам скажу. От дивіться, в Жмеринці дев’яносто сім відсотків, майже сто відсотків українці. На сто відсотків українців у нас є десять шкіл. З них вісім російських, дві українських. Ви зрозуміли?" – "Ну, хорошо, вы хотите в Киев? Хорошо, я вам даю разрешение, едьте, только привезите мне пепси-колу для ребенка". І замовк. Я йому просто пояснив, чим я незадоволений – що на дев’яносто сім відсотків українського населення вісім російськомовних шкіл. Все.

Коли нагляд закінчився, я поїхав у Київ і знову з Ніною Матвієнко зустрівся. Треба кінофільм ставити про неї, і вона показала записи Станковича, Ківи. А ми з Ніною робили записи... Є така Явдоха Зуїха. Жила вона і померла на Вінниччині. Я хочу в її село поїхати. Гнат Танцюра (написано, що помер у тридцять сьомому році; я думаю, що його розстріляли у тридцять сьомому році) – він дванадцять років від цієї жінки записував пісні. І казав, що через три роки перевіряю якусь пісню – вона співала в тій самій тональності. Це була енциклопедія. Я знайшов такі пісні. Кажу: "Ніно, давай ми їх оживимо, дамо їм друге життя". А тут якраз хор "Дударик" у Львові з симфонічним оркестром. А був такий критик – я потім згадаю його прізвище – він каже Ніні: "От вони у Львові співають Баха – Баха в Німеччині співають краще, ви так не заспіваєте Баха, як у Німеччині. А от ви видали б платівку: Ніна Матвієнко, симфонічний оркестр, хор і, скажімо, Явдоха Зуїха, га? О, оце була б подія у мистецькому світі!" То Ніна мені каже: "Вадиме, напиши". Я зробив першу "Ой, брате мій орле", дитяча гра. Пане Василю, щоб узяти дитячі ігри всіх країн світу, всіх народів – не буде кращої. Я коли побачив ноти – я не думав, що це виплід дитячого інтелекту. Там одні діти співають, що "Ой, брате мій орле, ти високо літаєш, ти багато видаєш, чи не бачив ти моїх овець?" А потім вони стають усі в коло: "Ой, бир-бир-бир", – ніби як вівці. А потім орел: "А які ж твої вівці?" – "Барани рогаті, а вівці кудлаті, собаки кленцаті". І знову орел: "Аж он ген-ген пасуться, іди-но, займи-но". І знов вони стають у коло: "Ой, бир-бир-бир". Там така розкіш!.. Виплід дитячого інтелекту… Це дитяча забава. То я не змінив нагорі жодного звуку, спеціально, а зробив для оркестру, для хору. Переслав диригенту цього хору Миколі Лукичу Кацaлу, а він мені дзвонить: "Мені легше Баха співати, щось ти дуже складно зробив". – "Ну то, – кажу, – співай Баха", – і повісив трубку. Ну, зрештою, вони вивчили. Як вивчили, то співали в органному залі Львова. Вони думали, що це Західна Україна, а це Вінниччина, там теж вівці розводили. Ну і пішло в нас.

Тоді я зробив для Ніни "Роде мій красний", Ніна принесла мені цю пісню. Але то була весільна пісня, що "не цураймося, признаваймося, не багацько нас є". Я кажу: "Ніно, воно мене не цікавить. От якби було "багацько нас є", то це буде сорок мільйонів". Ніна погодилася, ми так і зробили. Як ми заспівали в Оперному театрі, люди встали як на "Ще не вмерла Україна". Я по сьогоднішній день не можу зрозуміти, чому Ніна не видала цієї пісні в касеті. Є там одна моя пісня "Літа молоді", навіть на мої слова, а цієї нема. Чому вона її ніде її не співає? Я, знаєте, що я про Матвієнко cкажу?

Маленька людина з великим голосом...

А вона знову співає: "Небагацько нас є, не цураймося..." Може, знову страх, я не знаю, може, хтось їй щось сказав... Я думав, щоколи була Помаранчева, вона як встане: "Не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є". Від Донбасу до Карпат, до Закарпаття навіть. От я цього не розумію, от я не знаю, що це робиться. Вона видала книжку і там пише про патріотизм, що ця пісня стала символом... Ну, стала, а чого ж вона її ніде більше не співає?.. Оце в мене питання. І тому я відверто кажу: я ту Ніну бачити більше не хочу. Не хочу принципово. Бо я ніколи не жив для музики, я жив, якщо мені музика щось допомагала, на мій погляд, для України, то я тоді музикант. А просто тако пересипати музикою з пустого в порожнє – я красиву музику ніколи не писав. Я здивований поведінкою Ніни. Я здивований був, ще коли дзвонив їй з Америки, що вона почала ходити в Московський патріархат, у Лавру. Я дізнався про це, подзвонив, а знаєте, що вона мені відповіла? – "Це моя справа, куди мені ходити". Кажу: "Ніно, є ж україномовні церкви". – "Там теж наші хлопці". – "Так, – кажу, – там наші хлопці, але там же управа вся не наша". І вона мені так різко відповіла, що не моя то справа.

В.В.Овсієнко: А ви скільки побули після ув’язнення тут, в Україні?

В.В.Смогитель: Я вийшов у вісімдесятому році, то, думаю, що років дев’ять побув. Ви знаєте, я як вийшов, то вже не хотів нікуди їхати. А коли я з кожним роком ставав аґресивнішим і злішим...

Ми зробили кінофільм про Ніну Матвієнко. Був випадок, що коли ми проспівали "Роде мій красний" у Львові, зал встав. На другий день знову концерт. Підходить до мене Кацaл, керівник хору, і каже: "Вадим, я "Роде мій красний" співати не буду". – "Чому?" – "А тому, що мені сказали, що ти сидів у тюрмі, а ти цього не сказав". – "Слухай, Кацaл, коли ми з тобою збиралися, ми ж не балакали, з якою ти бабою спиш і де ти сидів. Ми говорили про музику, так? Тебе музика влаштовує – ти співаєш, а причому тут це?.." – "Вадиме, ти будеш жити в Києві, а я тут, у Львові. Мені сказали, щоби я цю пісню не співав, бо вона загострює національні почуття". – "Давай, Миколо, так домовимося: якщо ти співаєш, то все о’кей, але якщо ти завтра не співаєш, то я тебе ніколи в житті... От побачу на вулиці, гляну і буду дивитися на тебе, як на якесь скло, я тебе не зна-a-a-a-ю". На другий день концерт Микола Кацaл "Роде мій красний" не співає. Я зразу на поїзд і в Київ зі Львова. Приїжджаю в Київ, зразу йду в КГБ на Володимирській, а вони кажуть, ні, десь там, де був пам’ятник Лесі Українці. Виходе якийсь чоловік, я не знаю, як його звати, але, пам’ятаю, Чіпак, майор Чіпак. "Вадиме Володимировичу, що там таке?" Кажу: "От я відсидів тюрму, то що ви до мене доїбалися, чого ви від мене хочете? От я зробив обробку пісні, яка складена тоді, коли вашої власті не було ще навіть у помині. Це весільна пісня". Я не кажу, що ми там трошки змінили слова. А я теж народ, я маю права змінити так, як я хочу. Кажу: "Що ви хочете? От скільки ви будете? От учора..." – "Та що ви, Вадиме Володимировичу, що ви так, це ж там, може, знаєте, як у нас ото". – "Ні, – кажу, – там не могли би без вашої поради так зробити. Ну, чого ви? Скільки ви будете кров пити? От, – кажу, – хочете, я вас запрошую в гості? Ходімте, я вам щось покажу". Він погоджується: "Добре". Приїжджаємо ми на вулицю Франка. А я колись у Фастові чи в Козятині, де спинялася електричка, в магазині купив таку сокирку, пам’ятаю, там написано: Миколаїв, завод, що пароплави випускає. Отакий суцільний кусок металу. Тут сокирка, тут молоток, а тут що цвяхи витягувати, але суцільнолита. Я її купив, вона в мене на столі лежить. От він прийшов. "От, – кажу, – ви бачите цю сокирку? Передайте своєму генералу, що якщо ви вдруге прийдете мене колись арештовувати, як ви мене арештували, я, скільки зможу, стільки вас уб’ю". Кажу: "От вірите – не вірите, я б з вами справився б ... Але у мене, – кажу, – ще є музика, я хочу музикою займатися. Але якщо ви прийдете мене арештовувати за весільну пісню і будете казати, що це націоналізм чи ще щось ... Якщо ви прийдете мене знову арештовувати за якусь пісню чи за якісь вірші, що я тримаю в себе, то вас треба цією сокирою вбивати. І якби сімдесят років вас просто вбивали, коли ви приходили там зерно забирати... Підіть і перекажіть йому, і к такій матері йдіть звідси з моєї хати, бо ви вже мене дістали, я просто не можу. Ну, відсидів – що ви ще хочете від мене? Відсидів, що ви ще хочете?! Ця пісня була складена задовго до вашої влади. Що ви хочете, що ви в ній шукаєте? За що ви зарплати отримуєте? Перекажіть, що вас треба просто вбивати. Оце мій останній висновок". І він пішов. Оце така історія пісні "Роде мій красний".

А Ніна от не співає.

От не співає. Ну, кажу, хай їй не подобається моя обробка, так? Але на ці слова, що нас багацько є, хай зробить Станкович, хай Ківа, хай хтось краще зробить. Я не кажу, що я композитор, я ніколи композитором себе не вважав, але я думав, що зробити треба так, і воно прекрасно звучало, люди вставали. Ну, чому не зробити це в ім’я України, а не в ім’я музики? Це мене дивує. Тому я ту Ніну бачити не хочу.

Кажу: великий голос у маленької людини ...

В.В.Овсієнко: От ви згадували колектив, з яким їздили до Львова, як він називався?

В.В.Смогитель: Ну, це ж цей хор "Дударик" у Львові. Ми їздили з Ніною у Львів і там робили репетиції, розучував партії цей Микола Кацaл, і це він відмовився. Ну, знову терор, знову терор, знову страх. Йому сказали, а він повинен був на своєму стати. Ніна повинна на своєму стати. От бояться. Так, я теж боявся одного разу. Я нічого не писав, вони самі все написали… Тільки коли згадали Світличного, я сказав: "Я буду хороший. Все, я буду хороший, тільки відчепіться від мене, я не можу так жити. Я не можу так спати, я не можу так робити, я не можу..." Ця держава і це КГБ займалося те-ро-ром проти людей. І та Ніна Матвієнко жертва терору, і той Кацaл жертва терору, і Драч жертва терору, і Падличко жертва терору яскрава, яскрава, просто мразь від мразі, земля б не родила такої дряні. І Дзюба жертва терору і так далі. Це понівечені, покалічені душі. І то, коли Світличний сказав, що Дзюбі не прощу, він сказав знаєте що? Що він не думав, що Дзюба зламається. Він не думав.

В.В.Овсієнко: Так, то був тяжкий удар для всіх.

В.В.Смогитель: І Драч теж відійшов, як пацюк. От Воробйов написав про Драча: що ж ти, Драч, там за колоною став, за мармуровою, і дивишся на нас? Хоча ми всі стояли за колоною... Микола Воробйов пише, що ми всі стояли за мармуровими колонами. Ні, ми не стояли, Миколо, за мармуровими колонами. Народ не стояв, Світличний не стояв, Алла Горська не стояла, не стояв Василь Стус – багато людей не стояло. Це ті, яких ми знаємо, а скільки людей ми не знаємо, що не стояли. Так що я не можу з Воробйовим погодитися, що там усі стояли. Це страх. Це страх, він і в Ніні Матвієнко, він і в мені, тільки різний рівень страху... Так, не кожен може йти на автомат, який на нього наставили. Хтось може впасти, але я до чого кажу? Треба встати і знову йти, знову йти, не міняти напрямок.

В.В.Овсієнко: "Впади і встань! Хай твій лунає крок!" – так Вергарн сказав.

В.В.Смогитель: Так. А вони впали – і вже все. Я Драча слухав – це ж просто руїна, це просто соромно слухати цю людину, це просто хвора людина, в лікарню відправити і все. А той Падличко – це ж йому треба повіситися, так, це ж не можна, щоби так проклинати все найкраще . А тепер він перероблює гімни, "нас вбивали..."

В.В.Овсієнко: Ви знаєте, як його прозвали, коли він написав проект нового гімну? Його назвали "гімнотворець".

В.В.Смогитель: Ну, це жах, це просто мерзота. Ну, добре, тепер повернуся до себе. Коли оцю пісню, що її заборонили, "Роде мій красний", – я такий злий був. Мати знає за того кагебіста, що я йому ту сокиру показував, і мати мені каже: "Слухай, синок, ти тікай звідси, бо вони тебе другий раз візьмуть. Вони думали, що ти перелякався". Я справді вийшов у сто разів зліший. Був знайомий у Канаді, і я виїхав у Канаду. Стояв цілими ночами, доки цей паспорт виробив. Місяців чотири спав по якихось машинах, по чергах – це було божевілля. Я ніколи не думав повертатися, я взяв з собою архів, узяв десь триста плівок, взяв усе, що міг взяти. Це з Москви я виїжджав, то я там давав якісь гроші, щоб не перевіряли. Та, кажу, що там бумажки, папірці, я композитор – щоб не позабирали.

В.В.Овсієнко: Це якого року ви виїхали?

В.В.Смогитель: Думаю, що в дев’яностому році я виїхав. Це буквально за рік до України, до розвалу Союзу. Ну, виїхав, прилетів у Канаду. Ну, я ж дурний, думав, що це Канада… У Монтреаль я прилетів. А той, що мені зробив виклик, в Едмонтоні. А Едмонтон – то ще тисячі кілометрів. Треба триста доларів, щоб долетіти до Едмонтону, а в мене ні копійки грошей нема. Але мене зустріли якісь люди, українці. Це було сьомого січня, саме на Різдво. Я думав, що подивлюся, як у Канаді святкують. А вони кажуть: "Які у вас є плани?" Я кажу: "Плани летіти, а от грошей на квиток нема". Вони дзвонять цьому Тарасові Литвяку в той Едмонтон, у мене був телефон, а той каже по слухавці, я чую, що в нього нема таких грошей на квиток. "Сьогодні сьоме число. Може, десь подивитися, як Різдво святкують?" – "У нас у планах не було мати сьогодні гостей". То якщо правильно сказати, мені треба було сідати і назад летіти. Я вже потім до кінця зрозумів, що це було їхнє обличчя. Ну, вибачте, підарасти україномовні та й годі. Я йому й кажу: "Ми колись ділили Київ письменників, конструкторів, визначних людей, ходили до них колядувати, то я хотів би подивитися, як у вас у Канаді це робиться". Я знаю, тепер я вже знаю, чого вони були невдоволені. Бо це взяти людину, а якщо в неї нема грошей, її треба годувати – ніхто цього не хоче А вони тоді питають: "А у вас, може, є ще якісь телефони?" І вони знайшли телефон Йосипа Терелі, і Йосип Тереля погодився, щоб мене привезли до нього. Там було п’ять годин їзди, то й мене привeзли до Терелі. Ну, відвезли мене до Терелі, і Тереля заплатив 50 доларів водієві. Виявляється, що дружина Терелі мене знає. Каже: "Вадиме…". А я дивлюся – я не бачив цієї жінки. Виявляється, що колись із Плахотнюком ми ходили в гуртожиток в медінституті, вона нас там поклала спати, в цьому гуртожитку. Ну, студенти пороз’їжджалися. І вона мене пам’ятає, а я ні: там скільки дівчат було. Тереля мені дуже допоміг. Він купив мені квиток у той Едмонтон, я поїхав. Побачив того чоловіка, все побачив. Я в університеті показав кінофільм "Русалчин тиждень", який ми зробили про Ніну. До речі, прекрасний кінофільм, а Ніна про нього ніде не хоче й слова казати. Там, наприклад, [наспівує пісню: "Кого люблю сердушком…"] – як ця пісня називається?

В.В.Овсієнко: "Ішло дівча лучками".

В.В.Смогитель: Там зробила такий кліп до нього: дівчинка з гусями – це просто на весь світ. Ну а Ніна під цю моду, що ці, вибачте, проститутки голі ходять… Та показати цей кліп... Ніна про цей кінофільм ніде ні слова не каже. А там, де ми співаємо разом, я співаю "Чорна рілля ізорана", а Ніна "Орел поле поорав" – там теж такий кліп, козак мертвий, таке все – показати б це. Ніна ніде навіть слова не каже. Я знаю, чому. Бо воно не користувалося популярністю. Ну, то почекай, може, музика Баха не користується популярністю? Зараз постав Баха і постав Повалій, яка кричить, що вона позичила мужа, що напрокат взяла мужика, курва – то те слухають, а Баха менше слухають. Ну, це ж не означає, що Повалій краща за Баха чи Бах гірший за Повалій? От Ніні не вистачає кебети. Або в неї радники якісь погані, або вона хоче в цей момент, поки вона живе, щоб оце все було. Я вам кажу, що це "Ішло дівча лучками", ну, вона не так ця пісня називається, закарпатська, – я її там зробив з віброфонами, зі скрипками… А відеокліп який! Гуси і ця дитина танцює – Боже мій!.. Там такі кадри, всесвітні кадри! А вона... Це наша біда. Я колись думав, що справді, винуваті жиди, поляки, москалі. Ні, ми самі винуваті. Ми самі винуваті! А що, німці любили поляків чи сьогодні люблять німці поляків? Не люблять. Чи що, росіяни люблять поляків? Ні. Але вони, бачите, поставили все... А у нас... Тут якась американка привезла іграшки української мови. У нас жодної іграшки української мови не продають. Вона каже: "Як же ви виховуєте дітей?" А у нас є і президент, і держава, і все, а нема нічого. Якась полька приїхала сюди, якась Брильська. Так вона не Брильськая, а Брильська – от треба, щоб і по-українському так було. Якщо я Ковальська, то я і російською мовою Ковальська. І нема Володимира Путіна. Якщо Володимир Путін, то Юрко Буш. Що це? Владімір Пуцін, я би ще через "ц" писав би – Владімір Пуцін. Що це? А журналісти: "Володимир Путін". То що, тоді Володимир Саакашвілі чи що? Це поки Совєцький Союз був, то так було, але зараз це повинно так бути. «Уже народ – одна суцільна рана», – як писав Симоненко.

В.В.Овсієнко: Залишилися недобитки українського народу.

В.В.Смогитель: Так, так. Це просто жах. Я побув у Канаді, і Канада мені геть не сподобалася.

В.В.Овсієнко: Що ви там робили, в тій Канаді? Зрештою, з чого ви там жили?

В.В.Смогитель: А мені Тереля купив квитки, я в Терелі жив. Але що мені не сподобалося, що я приходжу в сім’ї, а вони там зробили багатокультурність. Їм там годину дають по радіо і годину дають по телебаченню українською мовою, і вони, вибачте, ту Україну давно забули, що вони хотіли тут зробити. Вони мають там заводи платівок, мають свої передачі, "Христос ся рождає", п’ють горілку. Я їм щось про Україну кажу, а бачу, що ніхто з них не думає в ту Україну повертатися, бо їм добре в Канаді. Я побачив, що це велике село. Це добра країна приїжджати помирати, але жити там нема чого. І я переїхав в Америку. Канада мені не сподобалася тим, що я побачив, що всі ці українці собі живуть своїм повнокровним українським життям. Раз мене повезли на збір пластунів. Там молоді хлопці проспівали пісню, що "ми життя віддамо за Україну", а потім – ось композитор з Києва. Ну, я й кажу: "Життя, хлопці, не треба віддавати. От я вам дам адресу, от Кандиба, от ще люди, то вишліть їм блок касет. Одна касета, – кажу, – у нас коштує двадцять п’ять рублів, а зарплата – сто, значить, якщо не їсти нічого, то можна купити чотири касети. Я вам дам адреси і вишліть їм по блоку цих касет, щоб вони могли все записувати, передавати". Ні одна людина не підійшла. Минуло два дні, вони знову стали, заспівали, що "життя віддамо", ті ж, із Хмельницького, хмельничанки. Цей вусатий такий, їхній поводир, мені моргнув, вони сіли і поїхали додому. Оце я другий раз побачив, що це виродження, просто звиродніння, а не виродження. І все, я більше в Канаді, сказав, не хочу, нема мені чого там робити.

Там бачив Лантуха, він мені віддавав радіостанцію в Торонто. Він узяв у мене прекрасне інтерв’ю, але в кінці – "Сонце низенько..." Кажу: "Тут же була "Червона рута", "Жовто-сині прапори піднімемо догори", от, давайте, – кажу, – я вам поставлю всі ці касети. А ще, хочете, я вам зроблю передачу про Козловського, і тоді ви "Сонце низенько" заспіваєте. А він каже: "От я вам віддам станцію. Ви знаєте, що станція тримається на грошах, які дають люди. Я їжджу по цих фермах і питаю: "Що ви хочете?", а він каже: "Сонце низенько" і дасть ту десятку чи двадцятку". Ну, зібрав я цих людей, ніби еліту їхню, і поставив із "Червоної рути" оці такі політичні пісні. І одна пані встає: "Це як у нас в Америці – що вони щось кричать?". Кажу: "Вони не щось кричать. Вони ж не кричать, що "твої губи, мої губи", а вони кричать "Україна!" – "То як в Америці". Кажу: "Панове, давайте я вам щось скажу. Правду хочете? От коли ви всі повимираєте? Ви повинні вимерти і має прийти нове покоління, нові люди повинні прийти. Замість того, щоби зібрати гроші і навчили якогось композитора писати так, як американці, популярну музику... От я вам показав зразок, а ви навіть слухати цього не хочете. Ви, – кажу, – якісь закостенілі структури, ви просто не розумієте, що я вам кажу, ви нічого не розумієте. Ви не можете робити Україну, не можете! Ви просто не розумієте, що в світі робиться, що робиться в Україні. От я вам показав – ви не хочете". Вони ж кричать "У-кра-ї-на!" – "Ну то що це, це як в Америці!" Отаке я зустрів у Канаді.

Виїхати з Канади в Америку дуже важко, дуже важко. Там поставлено так. Навіть як ти в розвідці працюєш (а я вже розвідників зустрічав), якщо ти громадянин Канади – все, ти підписуєш контракт. Не дають громадянства. Не да-ють. Дають папуасам, з Перу, цілими селами – це люди, які не будуть ставити претензій. Голландцям, німцям. Дисидентам – знаєте, як вони кажуть? "Дисидент там – дисидент тут". Значить, ти будеш шукати щось неправильне, а їм треба, щоби люди мовчки працювали, купували собі одяг, барахло, висилали додому копійку і все. А таких людей вони не хочуть, принципово не хочуть і оминають.

Виїхав я в Америку через Рунвіру, рідна українська національна віра. Сам Силенко, керівник її, перевіз мене. Інакше не можна переїхати. Не можна. Він сказав, що я йому потрібен як священик... там щось таке, і вивіз мене.

В.В.Овсієнко: А коли ви перебралися?

В.В.Смогитель: Я місяць побув у Канаді і сказав: я не хочу, не хочу! Це просто село, велике українське село, там нічого нема. Помирати – прекрасно. Померти чи відпочити. Там нічого нема, це просто охвістя. Ну то й що, що вони говорять українською, що вони співають колядки? А їхні діти?

В.В.Овсієнко: А в Америці що?

В.В.Смогитель: Так от в Америці. Приїхав я в Америку. Рівень вищий, і українства рівень вищий. Але "Голос Америки", керівник "Голосу Америки" Біляєв, прекрасні вірші пише. А, ні. Перше я написав там "Україна – народ". Багато написав творів. "Земля", а потім "Народ". Ідемо ми в бібліотеку Конгресу з цим Біляєвим, щоби здати їх туди, щоби вони там зберігалися, авторські права отримати. Біляєв мені й каже: "Пане Вадиме, от послухайте мене. Назвіть це не "Україна і народ", а напишіть "Америка і народ". І у вас візьмуть, і по телебаченню покажуть. Ну що для американців Україна?" Я спочатку не звернув увагу. "Ні, – кажу, – я ж Америку так не знаю, щоб писати, от тільки приїхав, скільки там, півроку чи що". – "Ну, то як хочете". Друге. Це вже Америка, як я впізнаю її. Цей Біляєв, як голова "Голосу Америки", його держава посилає по роботі в Київ, а його дружина-американка питає: "Володя, ти вже старий, тобі більше сімдесяти років, ну, не дай Бог, щось станеться з тобою, то де тебе поховати?" – "Звичайно, в Америці". Опа! Опа-на! Тоді я згадав, чого він мені казав, що Америка… Вони ніхто не думає повертатися... Там рівень людей вищий, але знову вони ніхто, ні один не думає повертатися на Україну. Тоді я написав музику на його слова, а коли писав, я не думав про зміст: "Нам стала рідним берегом земля Чужа, привітна і ласкава, А рідна нам ввижається здаля Як згадка й сон, як мрія, як уява". Оце Біляєв. Ну, вірш красивий, а коли я роздивився, то я побачив, що це... От тому я й написав, що "еміграція – ви не наша нація". Ну, наприклад, не знаєш англійської мови, читаєш якусь їхню газетку. Такою мовою написано, ніби пастух писав, який випасає вівці. Жахливою мовою. Підписана якась Марта там Сірик, чи щось. Дзвоню я цій авторці, кажу: "Добрий день". – "Добрий день". – "Це ваша стаття?" – "Моя". – "У мене є пропозиція". – "А яка ж у вас пропозиція?". – "У мене така пропозиція. Я приїхав з Києва, я не знаю англійської мови. А ви пишете прекрасною українською мовою, але вона діалект. Це діалект. Давайте так. Я вам п’ятнадцять хвилин сучасної літературної норми, ви мені п’ятнадцять хвилин англійської мови". Пауза в трубці. Я думав, що слухавка зіпсувалася – ну, нічого нема. Кажу: "Ви мене чуєте?" Пауза. Кажу: "Ви мене чуєте?" – "То що це, я не знаю української мови?" – таким сталевим голосом. "Ні, – кажу, – ви знаєте, але ваша мова не відрізняється від мови людини, яка доглядає за полониною. Тут, для еміґрації, можливо, це нормально, але для України, якби читали, то люди б просто сміялися, бо люди інші, мова вже пішла вперед. От, – кажу, – наприклад, російською мовою "Голос Америки". Вони говорять сучасною російською мовою. Так само й ви повинні..." – "А я пишу для еміґрації, я не пишу для вас". – "Ага, до побачення". Я поклав трубку. Далі. В газеті "Свобода" читаю: "Не допускайте людей з України до нашої молоді, бо вони зроблять бар’єр поміж нами і молодими". Ну, якби я займався політикою, то візьми пістолет, прийди: "Ви писали? Іменем народу – пристрелю". Вони створили ґетто. Воробйов пише в одному вірші, що лабіринт порожній, і якщо раб не тікає, то немає рабства. Розумієте, якщо раб нікуди не тікає, то немає рабства. Вони нікуди не тікають, їм добре там і все.

Іще, наприклад. Я з однією жінкою зустрічався і забув про це. Потім кажу: "Ви знаєте, я забувся". – "Ну, ви ж в Америці живете, якщо ви отако будете забувати, то вас ніхто не буде приймати. В Америці, якщо людина сказала і чекає вас..." Кажу: "Добре, дякую, я це запам’ятаю". – "Це буде правильно". Ідемо, а тут американський прапор – там американські прапори на кожному кроці, – вона: "Оце, ви знаєте, як дивлюся на американський прапор, то у мене просто, ви знаєте, серце розквітає, я молодію. От дивлюся отак на цей прапор і тану".

Далі. Як же його?.. Зараз згадаю. Петро Одарченко. От йому вже до ста років. Дарує він мені платівку, а я йому свою. І кажу: "Пане Петре, а де ви себе поховати вирішите?" – "Звичайно, тут". – "Ну, – кажу, – а "як умру, то поховайте на Вкраїні милій, серед степу широкого"?" – "Та що ви, пане, кому я потрібен? У мене вже там нікого нема". – "Ну, – кажу, – а там, де ви народилися, в селі? Люди зійдуться з двадцяти, зі ста сіл навколо, що американець заповів себе поховати на рідній землі". – "Та що ви, тут діти". – "Та, – кажу, – діти приїдуть колись туди, побачать ту Україну".

Далі. Ольга Ляk, вона народилася в Нью-Йорку, та чоловік навчив її української мови. Це не їхнє прізвище. Він був головним редактором російськомовного журналу "Америка". Він нікуди до українського не ходив, він спав з пістолетом, українець, мабуть, страшенно боявся, щоб його не депортували. Але він цю Олю, свою жінку, навчив такої розкішної мови, ніби вона приїхала з Києва, в університеті вчилася, чи з села звідкись – така довершена мова. Настає літо, вона каже: "Я візьму внуків і поїдемо Штати подивимося. Треба дітям Штати показати". Я промовчав. От вони подивилися Штати – "Ой, так було гарно!" Кажу: "А чого ви дітей на Україну не повезете?" – "А ви знаєте, я ніколи не була і не хочу туди їздити. Знаєте, я вже виросла тут".

Оце отаку я Америку побачив. Ну, звичайно, коли вже українська держава зробилася, я десь через рік Кравчуку написав, як мене арештували. Відповідь – ну, не Кравчук, а в міністерство він передав, що моя справа знищена. Я знову пишу: "Це у вас знищена, у мене є". Нема відповіді, тільки єдине: забрали хату, коли другий раз написав. Сестра написала: куди речі подіти? Оце вся відповідь.

В.В.Овсієнко: Що за хата? У Жмеринці чи де?

В.В.Смогитель: Ні, в Києві. Я жив у Києві, у мене вулиця Франка, 26, помешкання 8, там, де мене арештували. Забрали квартиру. Оце вся відповідь.

В.В.Овсієнко: Оце за незалежності, так?

В.В.Смогитель: Звичайно. Це коли я Кравчукові написав. Така була реальна відповідь. Там я багато, дуже багато музики написав, але вона нікому не треба. Це ніби літопис – кому буде цікаво. І про Верховну Раду, і відкритий лист до Кравчука, і "Голос з того світу", і "Шахові фіґури" – що ви ніби шахові фіґури, і про Лук’яненка, що ти ж колись сам хотів стати президентом, а ти пішов грати з тими вбивцями. Він не мав права йти в той парламент. Вони повинні були – і Чорновіл, і він – усі повинні були стояти осторонь. А як ви не можете робити державу, тоді ми... Вони пішли туди, в цю колоніальну адміністрацію. Ці четверо дурнів – два Горині і Лук’яненко з Чорноволом – четверо з усіх в’язнів пішли до цих підарастів працювати, до цього Кравчука. Треба було суду над Кравчуком вимагати, а не іти туди, принципово. Я ніколи не сів би з ними. Я там пишу, що ніколи не сів би грати на шаховій дошці ними. З тими, що мене вчора посадили. А як же він?.. Із Закарпаття… (Юрій Бадзьо. – Ред.).Той прямо за Марчука. Я до нього подзвонив з Америки. За Марчука голосує, за кагебіста, щоби був президентом, Боже ти мій!

В.В.Овсієнко: І Лук’яненко за нього, і працював на нього. А через рік написав статтю «Помилявся…».

В.В.Смогитель: Ну, це просто маразм інтелектуальний. А хочете, розкажу вам за Марчука? Приїхав до мене Кандиба. Я в центрі жив, біля вокзалу. То ми з Кандибою здзвонилися до Пронюка сходити ввечері. Це вночі вже було, після дванадцятої. Пронюк каже: "Приходьте". Ну, чого будемо чекати тролейбуса, по бульвару Шевченка туди до цирку, а звідти трохи пройтися, там він за мостом живе. Йдемо з Кандибою, йдемо, йдемо, щось там говоримо, доходимо до мосту кленовий лист, переходимо попід мостом і раптом перед нами біла "Волга" на всіх гальмах! Такий страшний звук, вилітає на траву. А поміж нами і білою "Волгою" горбатий "Запорожець". Значить, ми йдемо, а "Волга" розганяється нас збити. І коли ми переходимо, виїжджає "Запорожець" і стає поміж білою "Волгою" і нами. Машина розвертається, водій машини оглядається – точно очі Марчука. Темні циганські очі, товсті руки за кермом. Я тоді не знав Марчука... Aле слухайте. Рік я пожив у Вашинґтоні, а там є біля вокзалу така українська фірма від Конґресу. Я приходжу туди – Марчук виступає. Дивлюся, знайоме обличчя, і згадую. Може, це схожий на нього, я не знаю. І потім після цього я всі фотографії тих, хто на президента йшов, усі я порівнював. Це копія була. Боже ти мій! І дивлюся: у нього якась Кириченко... Там біля палацу «Україна» вони жили, він теж у тюрмі сидів, писав. Я забув, Бадзьо, Бадзьо...

В.В.Овсієнко: Юрій Бадзьо?

В.В.Смогитель: Так. Я дзвонив Бадзьові: "Як ти можеш за Марчука?.."

В.В.Овсієнко: Так, і він, і його дружина Світлана Кириченко. Я тоді дуже різко виступив проти Марчука. На мене як напалися…

В.В.Смогитель: Все, давайте на цьому припинимо.

В.В.Овсієнко: А коли ви перебралися в Україну?

В.В.Смогитель: І як я перебрався. По-перше, я почав утрачати здоров’я, по-друге, я вже 14 років там прожив, по-третє, я побачив безглуздість тамтешнього життя. Усе сіре. Тут збираються якісь поети, щось говорять... А там нічого. Там тільки купують, потім помирають і все. І ці українці – це цирк на дроті. І я вирішив їхати додому. Але ще був Кучма, і Гонгадзе голову одрубали. А син каже: "Що, тату?" А сина я теж вивіз в Америку, бо, думаю, як мене не вбили тоді, як ми з Кандибою йшли, то сина уб’ють. А син каже: "Що, тату, боїтеся, так? А ви поїдьте подивіться, що там". – "Добре, – кажу, – поїду". – "Коли?" – "Давай зараз поїдемо". І ми сідаємо на машину, їдемо до Нью-Йорку, а він каже: "Я хочу Нью-Йорк побачити, а з Нью-Йорку назад приїду". Беру з собою фотоапарат, беру акордеончик маленький, щоб, якби щось там грошей нема, то сісти десь пограти. Я як приїхав, то сказав: "Володю, я більше назад не поїду". Ну, сподобалося: люди інші, кращі люди, добріші. В поїзді їдеш – там чимось пригостять, чарку наллють. В Америці я 14 років прожив – ніхто не дасть ні куска курки, ніхто. Я приїхав подивитися, а написав сину, що ти там це все продавай, я не повернуся, не хочу. Ну, по-перше, в Києві нема квартири – забрали, Кравчук забрав. По-друге, я взагалі не хотів у Києві жити, бо я хочу багато що написати, а в Києві так: то те, то те, то сюди пішов, то туди, дзвоники, кудись бігаєш, десь концерти і все. Я знаю, я тут жив, і це без кінця біготня. А в Жмеринці я школу закінчив. То я собі в Жмеринці. Щоправда, мало роблю, бо все ремонт хати робив, а то на цвинтарі робив ремонт. Але якщо я завтра помру, я буду плакати не тому, що помер, а тому, що я нічого не зробив. Але я в Америці купив студію і дуже багато написав. Якщо воно людям не потрібне, то хоч історику. Я колись приїду і вам поставлю, ви послухаєте.

В.В.Овсієнко: У вас воно є в записах?

В.В.Смогитель: Так-так, на касеті, на компакт-дисках.

В.В.Овсієнко: Десь воно виконувалося, звучало?

В.В.Смогитель: Я ніколи не показую. А кому воно треба? Тут нема кому. Навіть оце з моєю справою. Ну, кому? Ющенку сказати, чи кому сказати? Чи Медведькові сказати, чи там Потебенько був, я його Поїбенько називаю. Кому показати, кому? Нікому, нікому це не цікаво. Я не бачу, кому показати. Це треба, знаєте що? Це хіба оперу написати, так? Щоб усім сподобалася. А просто так – люди клюють на ім’я. Ім’я повинно бути. А імені нема. Ну, коли була пісня "Роде мій красний", то всі знали. Але Ніна перелякалася. Чи запитати її? Нема імені, а без імені важко. Але, як той поляк казав, усрамся, а не поддамся. Я багато написав. Я написав одну дуже цікаву річ. Один з оперного театру сказав: "Це геніально, Вадиме". "Кулина". В 1513 році була написана ця балада, найстарша в Європі.

В.В.Овсієнко:Тобто записана в 1513 році.

В.В.Смогитель: Записана, так. Я обробив. Приніс на радіо, показав. Ніхто не передзвонив. Кажу: "Навіть якщо погано, подзвоніть мені, скажіть". Я місяців чотири над нею працював. Показав в оперному театрі – прекрасно, прекрасно, треба розповсюджувати. Як? Як я можу розповсюджувати? Казати, що мені подобається? Це треба підготовлений слухач, там атмосфера того часу збережена. Хочу сказати: якби Бетховен написав тільки, скажімо, другу симфонію, шосту пасторальну, сьому там, то його ніхто би не знав, якби не було першої, третьої, п’ятої і дев’ятої. Справді, треба щось таке створити, щоб усім було зрозуміло.

В.В.Овсієнко: А якого року ви перебралися, хотів уточнити, в Україну?

В.В.Смогитель: П’ять років тому. Думаю, що в 2004 році я перебрався. Я приїхав і не шкодую. І ніколи туди не поїду. Ну, Америка врятувала мені життя. Мене ніхто не вбив, я вивчив мову, я побачив іншу культуру, побачив інших людей. Я дуже вдячний Америці, це прекрасна країна, та не мо-я.

В.В.Овсієнко: А син залишився там?

В.В.Смогитель: Він не тільки залишився, він ще гірший націоналіст за мене – він узяв український паспорт. У мене американський паспорт.

В.В.Овсієнко: То де він, тут?

В.В.Смогитель: Ні, там, з українським паспортом.

В.В.Овсієнко: Чекайте, ви ніколи не згадали його імені.

В.В.Смогитель: Володимир. Володимир Смогитель. Він закінчив університет, космос знає, він знає бійку. Він приїжджав сюди, хотів на роботу, знайдіть йому роботу. Він може тренувати, він може перекладати, він може про якісь партії говорити, він довершено знає англійську, не так, як я.

В.В.Овсієнко: А якого він року народження?

В.В.Смогитель: Він шістдесят дев’ятого.

В.В.Овсієнко: Кажете, знайдіть роботу...

В.В.Смогитель: Я кажу, що він багато знає і хоче працювати. Він приїде сюди.

В.В.Овсієнко: І де притулитися?

В.В.Смогитель: Нема де притулитися. Все, давайте вимкнемо.

В.В.Овсієнко: Це був Вадим Смогитель, 11-го листопада 2008 року, а не 12-го, як на початку сказано.

Відкрита заява до ЛЕОНІДА КРАВЧУКА,

нині Президента України,

керівництва Служби Безпеки України,

Міністерства Юстиції України.

В ніч з 13 грудня 1977 року мене було вкинуто в білу «Волгу» і лише через три роки я зміг повернутися (і то не додому в Київ, а до матері, де я мав відбувати шестимісячний домашній арешт).

Я не можу поки що знати всіх причетних до мого арешту в 1977 році, але можу подати ось такі імена:

1. ЩЕРБАНЬ Анатолій Юр’євич, Київ, вул. Попудренка, 42/2, кв. 6. Впродовж суду і під час арешту – «потерпілий».

2. СІРЕНКО Адам Філіпович – майор міліції, Київ, вул. Баумана, 4 – «свідок».

3. АРТЮХ Григорій Карпович, Київ-135, бульвар Шевченка, 143, кв. 54 – «свідок».

4. КОЛОЩУК Леонід Романович, Київ-128; вул. Блюхера, 17, кв. 35 – також «свідок» і водій білої «Волги».

5. РОМАНОВА – «дознаватель» відділу міліції Радянського району м. Києва.

6. ІВАНОВ – майор того ж самого відділу міліції.

7. ЦУПРЕНКО П. Г. – заступник голови Верховного суду УРСР.

8. ПАПЕНКО Д. Д. – старший радник юстиції Міністерства Юстиції.

До цієї заяви додаю документи, котрі підтверджують пряму причетність цих людей до мого арешту – підтверджено їхніми власноручними підписами!

Я подаю на цих людей до суду, вимагаю розпочати проти них судове розслідування.

До заяви додаю:

1. Копію звинувального вироку

2. Відповідь заступника голови Верховного суду Цупренка П. Г.

3. Відповідь старшого радника юстиції Папенка Д. Д.

Нова Українська держава має старий державний апарат. Це викликає не лише природній подив, але й закономірні побоювання мільйонів людей за майбутнє молодої продекларованої самостійної України.

А процес над сімома прислужниками КГБ міг би розвіяти побоювання та започаткувати первини, на яких можна було б класти цеглини довір’я до сучасної урядової адміністрації України.

Вадим Смогитель.

1434 Kennedy St. NW Washington D.C. 20011 U.S.A.

Phone:(202)829-8971

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНСЬКОЇ РСР

252601, М. Київ-24, ГСП, вул. Чекістів, 4

№ 5- 1380(?)/78 26 января 1978 р.

Начальнику учреждения ЮА 45/183

г. Киев

Копия: Винницкая обл., г. Жмеринка. ул. 3ахидна,6, гр. Смогитель Н.О.

Прощу сообщить осужденному Смогитель В.В., что по его жалобе и жалобе его матери на приговор народного суда Радянского р-на г. Киева от 3 февраля 1978 г., которым он осужден по ч. 2 ст. 206 УК УССР на три года лишения свободы, Верховный судом УССР проверено в порядке надзора уголовное дело.

Изучением дела установлено, что виновность Смогителя В. В. в том, что он беспричинно из хулиганских побуждений нанес два удара гр. Щербаню и причинил ему легкие телесные повреждения без кратковременного расстройства здоровья подтверждена показаниями потерпевшего Щербаня, свидетелей Артюха и Сиренко, а также заключением судебной медицинской експертизы.

Оснований не верить показаниям потерпевшего и свидетелей по мотивам, изложенным в жалобах, не имеется.

Поскольку хулиганские действия осужденного Смогителя по своему содержанию отличились особой дерзостью, суд обоснованно их квалифицировал по ч. 2 ст. 206 УК УССР.

Наказание осужденному назначено с учетом характера и степени общественной опасности совершенного преступления и данных о личности.

В опротестовании приговора председателем Верховного Суда УССР отказано.

Заместитель председателя

Верховного суда УССР П.Г.Цупренко

тн25

Рекомендувати цей матеріал