Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ»

15.02.2016 | Зайцев Юрій | Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах. – О.: Друк, 2005. – С. 4-10.
Юрій Зайцев,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича HAH України

«Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ»

Обвинувальне слово з лави підсудних

Побутує думка, що рух опору тоталітарному режимові в Україні — це особливість її західних теренів та ще столиці—Києва. Виснажені масовим репресіями, зачумлені десятиліттями ідеологічної одурманювання та відчужені від прабатьківського коріння кількасотлітньою русифікацією, мешканці східних та південних регіонів нібито перебували у блаженній наркотичній сплячці, мали за найвище щастя славити рідну компартію, бути п’єдесталом для її вождів і перегноєм для процвітання марксо-ленінських ідей. Така точка зору не позбавлена певного сенсу, але не відображає істини. Сучасна історіографія повернула народові низку замовчуваних імен самовідданих борців за волю України з усіх регіонів республіки, зокрема, східних та південних. Досить згадати Олексу Тихого з Донеччини, Миколу Руденка та Івана Світличного з Луганщини, Михайла Масютка з Херсонщини, Івана Сокульського з Дніпропетровщини, Володимира Савченка з Запорізької області, Гелія Снєгірьова та Генріха Алтуняна з Харківщини.

Не збідніла опозиційними традиціями й Одещина. Нині широкому загалу відомі імена Святослава Караванського, Ганни Голумбієвської, Олекси Різниківа, Василя Барладяну, В’ячеслава Ігрунова, Ганни Михайленко, Павла Отченашенка, Галини Могильницької, Леоніда Тимчука, Рейзи Палатник, Леоніда і Валентини Сірих, Ірини Ратушинської, Ніни Одолінської, Олега Коденчука, Віктора Гончарова, Петра Бутова та багатьох інших — караних, переслідуваних, гнаних, суджених за вільне слово, за любов до України, за прагнення жити у незалежній, демократичній державі. Чільне місце серед них належить Ніні Строкатій.

Пригадую, як у розпал літа 1998 р. не хотілося вірити несподіваній звістці про її відхід у ліпший світ. Жевріло сподівання на помилковість, неточність інформації «Голосу Америки». Та наступного дня зателефонував відомий учасник визвольного руху Веніамін Дужинський і розповів про дзвінок зі США від колишнього співв’язня Святослава Караванського — видатного мовознавця, перекладача і поета, чоловіка Ніни Строкатої. Він сповістив про смерть дружини і дату похорону — 8 серпня: приїжджай, якщо зможеш.

Відразу в пам’яті зринув епізод. Знайомлячись в Одеському архіві УСБУ з кримінальною справою Ніни Строкатої, Олекси Різниківа та Олексія Притики, засуджених у травні 1972 р. до позбавлення волі в таборах суворого режиму, мені вдалося відшукати вражаючий документ: рукописний авторський текст останнього слова Строкатої на процесі в Одеському обласному суді. Мріяв зустрітися з нею, записати на диктофон її спогади. Та не судилося. Відтак, під враженням сумного звідомлення написав нарис про Ніну і напередодні сороковин опублікував його разом з текстом останнього слова в газеті «Високий Замок» (Львів). Опісля «Слово» за нашою та Святослава Караванського ініціативою, або й самодіяльно, неодноразово передруковувалося в газетах, журналах і книгах в Україні та США.

Земне життя Ніни Антонівни Строкатої (за зрусифікованим паспортним записом — Строкатової) вмістило в себе три головних етапи: перший — до арешту, другий — слідство, суд, ув’язнення, заслання і третій — боротьба в еміграції. Найвірогіднішим джерелом інформації про перший етап є її власна розповідь на суді. Народилася 31 січня 1926 р. в Одесі. Після отримання середньої освіти у 1942 р. вступила до Одеського медінституту, який з відзнакою закінчила 1947 року. Водночас у 1944-1947 роках працювала санітаркою у військовому госпіталі. За конкурсом отримала посаду молодшого наукового співробітника медінституту. У 1950-1952 рр. — асистент кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів, а наступних шість років — асистент кафедри мікробіології медінституту. Далі — дворічна праця заступником головного лікаря Татарбунарської райлікарні і стільки ж — завідувачем сільської лікарської дільниці. 1962 року повернулася асистентом в медінститут, а в 1963-1971 рр. була молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії цього ж вузу. 1971р. змушена була виїхати до Нальчика, де до арешту викладала мікробіологію в медучилищі. На той час Строката опублікувала 23 наукових праці, підготувала кандидатську дисертацію, володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською та російською мовами .

Восени 1941 р. п’ятнадцятилітнім дівчиськом Ніна заприятелювала зі своїм однолітком Олегом Легким. На пропозицію старшого на кілька років Святослава Караванського, який вирвався з німецького оточення в білоруських лісах і повернувся до окупованої Одеси, він включився у самостійницьку діяльність підпільної ОУН. У березні 1944 р., незадовго перед вступом у місто радянських військ, вони за наказом підпілля тимчасово залишили Одесу, але вже восени відразу після повернення були заарештовані. Військовий трибунал засудив Легкого на 10 років ув’язнення, а Караванського — на 25. 1954 року після звільнення хворий і змучений Олег дістався Одеси. Житла не було. Ніна надала йому прихисток, допомогла влаштуватися на працю, спонукала до навчання. Вони побралися, але 1960 р. сімейну угоду розірвали. На процесі 1972 року, викликаний свідком на прохання колишньої дружини, Легкий заявив: «Дружба зі Строкатою залишиться для мене на все життя світлим спогадом».

Врешті 1960 р. до Одеси повернувся амністований Караванський. Наступного року познайомився зі Строкатою і невдовзі вони одружилися. Тоді ж він поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету. Займався перекладами Байрона, Бернса, Шекспіра, Шеллі. Водночас активно включився в опозиційну діяльність, готував та поширював самвидав, виступав на захист української мови. Написав статтю «Про одну політичну помилку» з критикою хрущовського закону щодо права батьків обирати мову навчання дітей. У лютому 1965 р. подав клопотання прокурору УРСР щодо притягнення до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Юрія Даденкова за русифікацію вузів України. Радянське «правосуддя» принципово відреагувало на ці заяви: 13 листопада Караванського заарештували і вже за два дні без суду і слідства відправили досиджувати недобутий 25-літній реченець — 8 років, 7 місяців і 11 днів .

Звикла допомагати чоловікові в його подвижницькій праці, Ніна Строката після поновного ув’язнення Караванського взяла весь тягар нерівної й жорстокої боротьби на свої тендітні плечі. Її невелика двокімнатна квартира на Чорноморській дорозі стала епіцентром українського духовного життя в Одесі. Сюди, як до рідної оселі, приїздили небайдужі до долі України люди, такі як Василь Стус, Валентин Мороз, Петро Григоренко. Зі львів’ян, зокрема, тут бувалі В΄ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Гулик, Людмила Дашкевич та інші. Та й сама Строката була надзвичайно мобільною. Вона об’їздила мало не всю радянську імперію, підтримувала зв’язок з політв’язнями та їх сім’ями, готувала та розповсюджувала листи, петиції й протести, передавала їх та інформацію про рух опору в Україні за межі «залізної завіси». Зрозуміло, це не залишилось увагою КДБ. Наприклад, починаючи з 4 січня 1967 р. більш як два місяці підряд ледь чи не щодня зі Строкатою проводилися «профілактичні» розмови у кабінетах цієї зловісно відомої установи на вул. Бебеля, 44. Окрім пропозицій припинити «підривну» роботу, особливо акцентувалося на порадах розлучитися з «кримінальником»-чоловіком або хоча б засудити його поведінку. Однак Строката категорично відмовилася від подібних домагань.

Під час перебування у Володимирській в’язниці Караванський продовжив антирежимну діяльність, писав статті та вірші, таємно передавав їх на волю під час зустрічей з дружиною і тайнописом у листах. Обшуком 30 травня 1969 р. частину таких матеріалів було вилучено й порушено нову кримінальну справу. Щоправда, переляк влади викликали не так згадані статті, як зібрані Караванським докази розстрілу польських офіцерів у Катині підрозділами НКВС. Викликана у квітні 1970 р. свідком на «відкритий» суд у Володимирський централ Строката рішуче виступила на захист чоловіка. Суд зважив на цей протест, засудив Караванського на чергових вісім років ув’язнення, додав ще два з невідбутого терміну до максимуму за ст.70 Кримінального кодексу РРФСР і адресував Одеському медінституту окрему ухвалу «для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатовой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР».

Розпочалося цькування Строкатої в інституті, обговорення та осуд її «поведінки» в колективі, на ректораті. 6 березня 1971 р. (як подарунок до жіночого свята) в обласній газеті «Знамя коммунизма» з’явилася розлога наклепницька стаття якогось І. Петренка «С кем же вы, Строкатова?» У травні її звільнили з медінституту. Стало очевидним: готується арешт. Вона ще встигла наприкінці літа влаштуватися на працю в медучилище у Нальчику, де перебував у вигнанні багаторічний політв’язень Юрій Шухевич, обміняти квартиру, у яку забрала сім’ю Шухевича, доручити одному з друзів-дисидентів — матросу буксира «Рекорд» Одеського морського порту Леонідові Тимчуку — ведення своїх майнових та інших справ. 6 грудня 1971 р. Строкату заарештували в Нальчику і відвезли до слідчого ізолятора Одеського УКДБ .

Арешт Строкатої викликав значний резонанс в опозиційних колах України. Найгостріше відреагував В’ячеслав Чорновіл. Він вирішив заснувати Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Окрім ініціатора заяву про створення Комітету підписали Ірина Стасів (Калинець) зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси, а також Петро Якір та Віктор Красін з Москви. Документ було датовано 21 грудня 1971 р.. Комітет фактично став першою правозахисною організацією в Україні. Заява та біографічна довідка «Хто така Н. А. Строката (Караванська)» увійшли до Бюлетеня № 1 — інформаційного органу Комітету. Згодом ці документи опублікував редагований Чорноволом позацензурний журнал «Український вісник». Того ж 1972 року згаданий шостий випуск журналу передрукувало за кордоном українське видавництво «Смолоскип». Таким чином про Комітет дізналася світова громадськість. Але масовий погром опозиції у січні 1972 р. припинив його діяльність. За ґрати потрапили всі «підписанти» заяви, окрім Леоніда Тимчука, якому на той час вдалося приховати свою причетність до створення організації.

Серед головних звинувачень, висунутих слідством Строкатій — зберігання невідправленого листа, написаного 1966 року до Праги на адресу міжнародної організації журналістів з приводу засудження Юлія Даніеля, листа колективові журналу «Перець» на захист Івана Дзюби за підписом Павла Скочка, Вячеслава Чорновола та Людмили Шереметьєвої (Дашкевич) від 27 вересня 1966 р. та кількох чоловікових віршів. Окрім того на карб їй поклали розповсюдження самвидаву через передачу лікареві Олексієві Притиці (арештований 9 серпня 1971 р.) та вчителеві і поетові Олексі Різниківу (арештований через два місяці, 11 жовтня) творів Валентина Мороза «Серед снігів» та «Мойсей і Датан», журналу «Український вісник», збірки віршів Миколи Холодного «Крик з могили».

Судовим процесом над трьома українцями (тривав з 4 до 19 травня 1972 р. у приміщенні облсуду — Дерибасівська – ріг Пушкінської) КДБ намагалося залякати і нейтралізувати учасників української капели, припинити поширення національної ідеї у приморському місті.

На слідстві та під час судового процесу Н. Строката поводилася мужньо й розсудливо, доводила безглуздість звинувачень. Безпосередньо в суді вона відстоювала своє право об’єктивної оцінки дійсності. Вважаючи ненормальним відсутність критичних поглядів, вона протиставляла свою точку зору позиції КДБ, який називав їх наявність антирадянщиною. Строката звернула увагу суду на розходження між декларованими Конституцією УРСР свободами і Кримінальним кодексом: «Вважаю статтю 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») неконституційною, ця стаття перекреслює формальні громадянські права».

Своє останнє слово на судовому процесі, виголошене 17 травня 1972 р., Ніна Строката перетворила в обвинувальний акт комуністичному режимові з його тоталітарною «демократією», ув’язненою свободою слова, концтабірною волею народів і людини: «Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та свободу друкованого слова зокрема. Проте, як спадок від культівських часів, лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова...

Український патріотизм, як запоруку національного поступу саме української нації, треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати...

Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії».

Незважаючи на абсурдність обвинувачень, протести громадськості, 19 травня 1972 р. суд оголосив запрограмований вирок: Н. Строкатій — чотири роки таборів суворого режиму, Олексієві Притиці — 2 роки, а Олексі Різниківу — 5 з половиною. Судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР ухвалою від 27 липня того ж року залишила вирок без змін .

Невдовзі Строкату етапували у Мордовський концтабір ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево. Дев’ятимісячне перебування у слідчій в’язниці КДБ підірвало її здоров’я. Непосильна примусова праця та жорстокий табірний режим ще більше ускладнили фізичний стан Строкатої (з 39 місяців табірного «життя» вона 8 місяців провела у в’язничній лікарні). І при цьому брала участь в акціях протесту, п’ять разів проводила 4 – 8-денні голодування і півтора десятка — одноденні. Покарання за непокору було безжальним: довелося майже третину реченця відбути у внутрітаборовій в’язниці — ПКТ («приміщенні камерного типу») та карцері. А в короткі проміжки вільного часу вона напружено працювала над словником медичної мікробіології та імунології. Вижити і не втратити гідності й самоповаги їй допомагали співв’язні Надія Світлична, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, Одарка Гусяк, інші хоробрі доньки багатостраждальної України.

Врешті у грудні 1975 р. примусове виховання радянського патріотизму у Строкатої завершилося. З оточеної колючим дротом концтабірної зони її переселили в оточену колючим дротом країну. В Україну не пустили. Дозволили замешкати у містечку Тарусі Калузької області. Встановили адміністративний нагляд, який поновлювали щопівроку. Про виїзд на збори Американської асоціації мікробіологів, членом якої Строката була з 1966 р., чи на семінар з пухлинної біології при медичній школі Гарвардського університету, куди її запрошували, не могло бути й мови. Лише 1976 року, тобто через 10 років після попереднього, їй дозволили однодобове побачення з чоловіком. Про те, як доводилося виборювати встановлені законом побачення з Караванським, Строката розповіла у листі до Ганни Михайленко в Одесу: «Я була в нього (чоловіка — Ю.З.) 25 листопада [1977 р. — Ю.З.]. Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби» .

Ні ув’язнення, ні адміністративний нагляд у далекому російському містечку не примусили Строкату відмовитися від боротьби за волю України. У Тарусі вона зустрічалася з Стефанією Гулик (Гнатенко) та Ярославом Дашкевичем зі Львова, Галиною Могильницькою з Одеси, Оксаною Мешко з Києва, іншими учасниками руху опору з України, з московськими дисидентами. Про непоступливість і відчайдушність Строкатої промовисто свідчить її згода стати членом-засновником правозахисної організації — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), відкрито підписати її установчі документи . На той час (9 листопада 1976 р.) ще й року не минуло після виходу на відносну волю, а Строката свідомо «заробляла» новий в’язничний термін. І рахувала дні до повернення чоловіка з концтабору.

Довгоочікуваного дня 15 вересня 1979 р. на порозі таруського помешкання Строкатої звільнили з-під варти Святослава Караванського. Загалом за ґратами він провів 31 рік, тобто більш як половину прожитих літ. Клопотання про повернення в Україну і навіть про її відвідання влада відкинула. Запропонували скористатися одним із викликів до США. Остерігаючись чергових розправ, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони ступили на американський континент. Оселилися у місті Дентоні штату Меріленд.

Строката відразу поринула у вир громадсько-політичної діяльності. Багато виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну, а деколи й матеріальну підтримку радянським в’язням та їх сім’ям. Продовжила роботу в УГГ, точніше в очолюваному позбавленим громадянства СРСР генералом Петром Григоренком її Закордонному представництві. Стала співзасновником інформаційного видання Закордонного Представництва УГГ «Вісник репресій в Україні» за редакцією Надії Світличної. Була постійним учасником акцій протесту проти переслідування вільної думки в Україні, що проводились у Вашингтоні. Опублікувала англомовну книжку «Репресії в документах. 1975-1980». А ще були обов’язки в Американській асоціації мікробіологів та Українському науковому товаристві лікарів Північної Америки (США і Канади), членом якого її обрали 1977 року.

З невимовною радістю зустріла Строката проголошення незалежності України та результати всеукраїнського референдуму. Ставлення до цих подій засвідчила в «Літературній Україні»: «То була велика перемога. Будьмо працьовиті, пильні й терплячі — збережімо її!»

Останніми роками Ніна Строката-Караванська важко хворіла — позначилися наслідки в’язнично-карцерної турботи радянської влади про політичне здоров’я жінки-трудівниці. 2 серпня 1998 р. у лікарняній палаті в м. Балтиморі вона востаннє глянула у вічі чоловікові і невдовзі відійшла у вічність.

Пам’ятник собі Строката збудувала ще за життя — невтомною боротьбою за волю України, гідною поведінкою під час неправедного суду, своєю унікальною промовою на ньому, вартою викарбування на реальному надмогильному камені та у наших серцях.

Примітки

1. Див., напр.: Зайцев Ю. Політична опозиція // Історія України / Відп. ред. Ю.Сливка; керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 4. — Львів: Світ, 2003. — С. 365-385; Русначенко A.M. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х років. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998; Данилюк Ю.З., Бажан О.Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті pp. XX ст.). — К.: Рідний край, 2000.

2. «Ненавиджу жорстокість роз’єднання та ґрати на вікнах» // Високий замок. — 1998. — 4 вересня; Останнє слово Ніни Строкатої на процесі в Одеському обласному суді 17 травня 1972 р. // Там само; Передруки «Слова»: Нескорена нація (Львів). — 1998. — № 33-34; Чорноморські новини (Одеса). — 1999. – 30 січня; Віра (Нью-Йорк). — 1999. — 4.1(93). — С.6-8; Різниченко ). Промінь з Одеси: Ніна Строката в поезії, документах, спогадах. — Одеса: Друк, 2000. – С.129-135; Українські проблеми (Київ). — 2000. — № 20. — С.188-192; Гордасевич Г.Л., Гордасевич Б.О. Нескорена Берегиня. — Торонто-Львів: Піраміда, 2002.— С. 197 – 200 та ін.

3. Архів Управління Служби безпеки України в Одеській області (далі – Архів УСБУ ОО). — Спр. 24994-П. — Т. 11. — Арк. 47-48.

Там само. — Арк. 88, 166; Спр. 16260-П. — Т. 4. — Арк. 46-47.

Там само. — Арк. 88, 166; Спр. 16260-П. — Т. 4. — Арк. 48; Архів Управління Служби безпеки України у Львівській області (далі — Архів УСБ ЛО). – Спр. П 19483. — Т. 4. — Арк. 81; Бондаренко К. Не байдужі до правди й добра // За вільну Україну. — 1991. — 13 лютого; Прокуророві УРСР [Клопотання про притягнення до кримінальної відповідальності міністра Ю.Даденкова. Машинопис] // З особистого архіву Олекси Різниківа.

4. Інтерв’ю автора з Людмилою Дашкевич 16 грудня 1996 р.; Архів УСБУ ОО. — Спр. 24994-П. — Т. 11. — Арк. 89-90; Могильницька Г. Пошануймо цю жінку // Віра. — 1993. — Ч. 3. — С. 24.

5. Кракалія Р. Один з тих, що найбільше потрібні Україні // Чорноморські новини. — 1997. — 16 липня; Знову «камерні» справи? (Під слідством політв΄язень Святослав Караванський) // Український вісник. Випуск І. Січень 1970. – Париж, Балтимор: Смолоскип, 1971. — С. 54-55; Архів УСБУ ОО. — Спр. 16260-П. — Т. 4. — Арк. 48, 54.

6. Архів УСБУ ОО. — Спр. 24994-П. — Т. 11. — Арк. 19, 68, 83, 86, 149; Петренко И. С кем же Вы, Строкатова? // Знамя коммунизма. — 1971. – 6 марта; Інтерв’ю з Юрієм Шухевичем 21 грудня 1996 р.

Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Бюлетень 1 // Архів УСБУ ЛО. — Спр. П 19483. — Пакет № 8; Там само. — Т. 2. — Арк. 188-189; Український вісник. Випуск VI. Березень 1972. — Париж, Балтимор: Смолоскип, 1972 р. — С. 140-146; Аудіоінтерв’ю автора з Леонідом Тимчуком 27 липня 1997 р.

7. Архів УСБУ ОО. — Спр. 24994-П. — Т. 11. — Арк. 238-241.

8. Там само. — Арк. 91, 93.

9. Там само. — Арк. 45 (рукопис у конверті).

10. Там само. — Арк. 260, 394.

11. Ланда М., Ходорович Т. До лікарів світу // Погром в Україні 1979. — Сучасність, 1980. — С. 269-270, 273.

12. Могильницька Г. Пошануймо цю жінку. — С. 25; Лист Мальви Ланди // Погром в Україні. — С. 275-278; Лист Н.Строкатої Леонідові та Валентині Сірим від 18 липня 1977 р. // Архів УСБУ ОО. — Спр. 16260-П. — 1 Пакет; Лист Н.Строкатої Ганні Михайленко від 9 грудня 1977 р. // Там само.

13. Декларація Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод // Український правозахисний рух. — Торонто, Балтимор: Смолоскип, 1978. —С. 11-14.

14. Біографічна довідка про автора // Караванський С. Сутичка з тайфуном: Збірка поезій. — Смолоскип, 1980. — С. 184.

Літературна Україна. — 1992. — 3 грудня.

С. 4 – 10 видання: Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах / Упоряд. О.Різників; Наук. ред. канд. іст. наук Ю.Зайцев; Бран: Поема-містерія. – О.: Друк, 2005. – 516 с.

Олекса РІЗНИКІВ

ОСТАННЄ СЛОВО НА СУДІ

Ви сиділи, Ніно, на престолі –

Не на лаві суджених, о ні!

Метушились знічено, мов голі,

Підданці і вірні сатани.

Напинались, силувались, дулись,

Щоб значиміш чи бундючніш стать

(Так Христа, напевно, розіпнули

І пішли провину запивать).

Зверненням до них "Високий суде!"

Ви пігмеям дарували шанс

Стати вище, стати врівень з людом,

Навіть стати лицарем на час.

Але кожний знає-відчуває,

Що назавжди у халепу влип –

Через Вас їх світ запам’ятає,

Ви їх у історію ввели!

Як їм душі курячі злиняли,

Як очиці глипали, коли

Ви спокійно-царственно сказали,

Навіть не сказали – прорекли:

"Знаю ваші дикі постулати,

Знаю, чий сповняється наказ.

Тому прошу – якнайбільше дати

І заслати якнайдалі нас".

Врешті, що вони могли змінити?

З них Система правила своє –

Вліво-вправо спробуй крок ступити –

То вона, як зеків, їх уб’є.

Рекомендувати цей матеріал