МАЛИНКОВИЧ ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ

 370319.04.2005

автор: І.Рапп

(нар. 28.08.1940, м. Суми)

Активний автор і поширювач „Хроники текущих событий“(ХТС), член Української Гельсінкської групи (УГГ), політолог. 

Батько — військовий. Середню школу М. закінчив у Києві. Два роки працював токарем на Київському заводі "Кінал", 1959 поступив на юридичний факультет Ленін-градського університету.

До 1956, за власним висловом, "хитався разом з лінією партії, тільки, на відміну від партії, після 1956 — назад не хитався". Дуже вразила юнака інформація про жахи сталінізму, а потім угорські події. При цьому від самої соціалістичної ідеї М. не відмов-лявся і не відмовляється досі, маючи на увазі, наприклад, шведський досвід.

До 1961 в Юридичному інституті буяло активне громадське життя — газети, дис-пути, гуртки, суперечки з партійним керівництвом. 1961 почалися покарання — відра-хування з інституту, погрози, тиск, наслідком чого стало навіть одне самогубство. Сам М., формально за порушення громадського порядку, а фактично за активну студентську діяльність, був виключений з інституту з другого курсу.

Попрацювавши півроку, М. поступив до Київського медичного інституту, який успішно закінчив 1967, після чого одразу ж був призваний в армію військовим лікарем на 25 років.

Після справи Даніеля – Синявського (1965) М. остаточно "розійшовся зі владою". Першого листа він написав 1967 з приводу семиденної війни на Близькому Сході на ім’я тодішнього міністра оборони СРСР Гречка. Це була й приватна проблема М. — служити в Радянській Армії він не хотів узагалі, а тим паче під таку пору. Ніяких нас-лідків чи відповіді на лист не було. В армію М. таки взяли. А в серпні 1968 — окупація Чехословаччини. За чесно висловлене перед шеренгою солдатів ставлення до цього М. місяць просидів в особливому відділі Київського воєнного округу — усе лякали, а че-рез рік улаштували офіцерський суд честі і вигнали з армії. Довго не міг улаштуватися на роботу, а з 1970 працював дільничним лікарем, пізніше лікарем-радіологом в Інсти-туті ендокринології. 1973 захистив кандидатську дисертацію на тему „Радіологічні дос-лідження нирок при діабеті”.

У коло його знайомих входили В.НЕКРАСОВ, Й.ЗІСЕЛЬС, М.Білорусець, адво-кати Городецький і Кисельов, артисти та інші люди, тобто ліберальна інтеліґенція. З українськими шістдесятниками пов’язаний був лише через когось, хто належав до обох кіл. А після масових арештів української інтеліґенції 1972-73 зв’язки стали без-посередніми і тіснішими, хоча до української національної ідеї досі ставиться дещо на-сторожено, зокрема, відстоює офіційний статус російської мови в Україні.

З 1969 брав участь у мітингах біля пам’ятника Т.Шевченку, в Бабиному Яру, розповсюджує самвидав. Правозахисну діяльність М. активізував на початку 1970, ко-ли почав регулярно надсилати листи протесту, а потім передавати інформацію для "Хроники текущих событий". З 1975 до 1979 тривала "постійна війна зі владою": улаштовувалися нескінченні провокації, попередження, затримання, негласні обшуки та ін.. М. поводився дуже відкрито — виступав на зборах, відкритим текстом повідом-ляв по телефону А.САХАРОВУ про арешти, про свої розмови зі владою та ін.. Тоді ж познайомився з О.МЕШКО, яка сама була під пильним наглядом. У жовтні 1978 всту-пив до Української Гельсінкської Групи. В одній із бесід співробітник КГБ (пізніше голова Служби Безпеки України) В.Радченко вимагав, щоб М. підписав заяву про роз-пуск УГГ, а коли він відмовився, то його декілька разів побили невідомі.

У вересні 1979 чергова провокація проти М.: якась громадянка заявила, що ніби-то М. її зґвалтував. Цього разу був поставлений ультиматум: або еміґрація, або арешт. Той же Радченко сказав дружині М.: "Ми з ним не домовимося — ми посадимо вас, а до-ньку віддамо в дитсадок. І нехай вам допомагає ваша світова громадськість". Уночі проти 1 січня 1980 М. із сім’єю виїхав у Німеччину. 1980-82 редаґував журнал „Форум” (в-во „Сучасність”), одночасно був старшим редактором програм російської редакції радіо "Свобода" (Мюнхен). Працював у Закордонному представництві УГГ. Член-засновник Міжнародної гельсінкської асоціації, співголова Демократичного об’єднання політичних еміґрантів з СРСР.

31.12.1992 М. повернувся в Київ, став одним із найяскравіших політиків України. Був ідеологом президентської виборчої кампанії Л.Кучми.З його перемогою в липні 1994 призначений радником Президента. Але, виступивши проти призначення В. Рад-ченка міністром МВС, пішов з команди. З 1995 до листопада 1997 керував Інститутом проблем інтеґрації Київського центру політичних досліджень і конфліктології. 1997 за-снував партію "СЛОН" (Соціально-ліберальне об’єднання), однак полишив її на самому початку виборчої кампанії, заперечуючи з етичних міркувань проти деяких кандидатів до партійного списку. Згодом увійшов до Партії реґіонів, 1998 р. кандидував від неї до ВРУ. Займав посаду секретаря Комісії з підготовки конституційної реформи.

З 1998 М. – директор Українського відділу Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень (Росія), з 2002 – голова Комісії сприяння демократизації та роз-витку громадянського суспільства. Доктор медицини. Автор 40 наукових праць з ме-дицини і радіобіології (деякі в співавторстві), понад 100 публікацій в пресі, книг „Го-лод на Україні”. 1932–1933” (1983), „Афганистан в огне” (1985).

Указом Президента 8.11.2006 р. разом з усіма членами УГГ нагороджений орде-ном «За мужність» І ступеня.

2008 р. виїхав до Німеччини. 

Бібліоґрафія:

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 48.— С. 25; 1979; вип. 52.— С. 123; 1980, вип. 53.— С. 69, 70; вип. 54.— С.  41.

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-5, 1-12; 1981: 1, 3.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Докуме-нти і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В.Овсієнко. Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик. – Харків: Фоліо, 2001: – Т. 1. – С. 29, 31, 101-102; Т. 3. – С. 106-107, 227; Т. 4. – С. 10, 13, 71-72, 81, 200.
Хто є хто в Україні. – К.: „К.І.С.”, 2004. – С. 499.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 422–424. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113915987&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип,, 2010. – С. 399–400; 2-е вид.: 2012 р. – С. 448–449.

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. 2006. Останнє прочитання 11.08.2016.