СУРОВЦОВА НАДІЯ ВІТАЛІЇВНА

 538120.04.2005

автор: І.Рапп

 

 

 

(нар. 05.03.1896, Київ — п. 13.04.1985, м.Умань)

Філолог, багаторічний в’язень таборів. Її дім у 60-70-х роках був одним з духовних центрів шістдесятників.
Батько С. — із дрібних поміщиків Полтавщини, за фахом адвокат, у роки реакції 1905-1907 безплатно захищав селян, рятував євреїв під час погромів. Мати — вчителька.

сім’я переїхала в Умань. Тут 1912 С. закінчила ґімназію. 1913-1917 навчалася в Петербурзі на Бестужевських жіночих курсах (що дорівнювали університету) на історико-філологічному факультеті. Ще в ґімназії під впливом батька, бабусь із Полтавщини, куди сім’я їздила на літо, і друзів С. „українізувалася“ і в Петербурзі входила до підпільних українських гуртків. Як представник групи Євгена Нероновича, яка виступала за поразку Росії в першій світовій війні, С. виїхала спочатку в Київ, потім в Умань.

З осени 1917 С. навчається на історичному і юридичному факультетах Київського університету. 1918 С. навчається також у Консульській академії в Києві.

Після Української революції 1917 С. — у самісінькій гущі громадського й державного життя. 1917 з’являються перші публіцистичні й белетристичні твори С. в українських ґазетах „Голос провінції“ та „Вільна Україна“. В уряді Центральної Ради С. — діловодка Секретаріяту внутрішніх справ, потім завідувачка загального відділу Міністерства закордонних справ. За Директорії в кінці 1918 С. призначена секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії Української Народної Республіки, у складі якої працювала у Відні до 1920.

Роки віденської еміґрації (1919-1925) були доволі тяжкими. Однак С. закінчила університетську освіту, дістала ступінь доктора філософії за працю „Богдан Хмельницький та ідея Української державности“.

Розчарування в українській еміґрації, діяльність С. у Комітеті допомоги жертвам голоду в Україні 1921-1922, контакти з представниками радянського посольства у Відні, зокрема, з Ю.Коцюбинським та М.Левицьким, участь у пацифістському русі, турне „Поїзд миру“ по США і Канаді в 1924 спричинили політичну еволюцію С. до прийняття радянської влади. 1924 С. вступає до комуністичної партії Австрії.

На цей період припадає розквіт її літературно-публіцистичного й перекладацького таланту. Вона друкується в багатьох ґазетах і журналах, перекладає українською й німецькою мовами твори В.Короленка, В.Стефаника, збірку українських народних казок. С. стала однією з засновниць Спілки проґресивних журналістів.

1925 С. повертається в Україну і зразу ж пірнає в бурхливу діяльність: редактор пресбюро наркомату закордонних справ, редактор РАТАУ, цензор закордонної преси у Головліті, робота в академіка Д.Багалія, переклади, публіцистика й белетристика. С. обертається у середовищі харківської богеми, веде доволі безхмарне й бурхливе життя. Але їй повністю не довіряють: слідкують, намагаються використати і шантажують. 1926 Харківське ДПУ пропонує С. стати секретним співробітником. Вона відмовилася.

29.11.27 С. заарештована. Її знову умовляють - уже на Луб’янці — стежити за Ю.Коцюбинським, М.Левицьким, К.Максимовичем. С. рішуче відмовляється. 28.09.28 її засудили за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі на 5 р. позбавлення волі. 16.10.32 постановою ОДПУ С. заслана в Архангельськ. Тут 1935 вона вийшла заміж за відомого російського есера Д.Олицького (знову заарештованого і розстріляного 1937). С. арештовували ще двічі — 1936 і 1950.

Повністю реабілітована 1957.

Усього в ув’язненні та засланні провела 29 років.

С. повернулася в Умань, з труднощами повернула собі батьківський будинок, половину якого продала, щоб облаштувати своє житло. Жила разом із сестрою чоловіка, теж есеркою, О.Олицькою. С. активно відновлює дружні зв’язки, налагоджує нові, працюючи в фондах краєзнавчого музею Умані, збирає матеріли про знаменитий парк у помісті Потоцьких — Софіївку.

Так поступово формується салон С. Її відвідують архітектори й реставратори, археологи, художники й скульптори, практично всі київські „шістдесятники“, два тижні в С. жив О.СОЛЖЕНІЦИН і записував її спогади про табори. Це був дім, де можна було не лише поділитися думками, не лише передати самвидав, але й одержати пораду і навіть набути певного політичного досвіду. Дім С. був під постійним наглядом і, напевно, прослуховувався. Що далі небезпечнішим здавався владі „салон“ С. Тим паче, що сама вона користувалася великим авторитетом не лише в Умані.

І якщо до 1972 С. ще дещо публікувала, її ім’я згадувалося в деяких книгах, то з цього часу на її ім’я накладено табу. Розпочалися спроби її ізолювати (шантаж по телефону, залякування тих, хто до неї заходив, її оточили донощиками, плітками, підозрами), щоб зменшити доступ до неї людей і її духовний вплив на них. Крім того, С. давно писала свої спогади, причому писала їх явно „в стіл“, не сподіваючись опублікувати, бо в політичному спектрі України С. була представницею повністю знищеної і в умовах 70-х дуже анахронічної течії, своєрідного міфу: вона вперто вважала себе українською націонал-комуністкою типу М.Хвильового. До дисидентів С. ставилася з симпатією, але не вірила, що можна їхніми методами боротися з жорстоким режимом, тим паче в ім’я абстрактних загальнолюдських принципів.

Тепер вона все більше схиляється до національного визвольного руху. В домі з’являються люди, які боролися зі зброєю в руках за незалежність України: — Галина Дідик (фактично ад’юютант ґенерала Р.Шухевича), Дарка Гусяк (зв’язкова Центрального проводу ОУН) та інші.

Бажання закрити салон С. і вилучити її спогади призвело до багаторазових ошуків у 1972, 1977, 1979, 1981, і не лише в Умані, але й у Києві та Львові. Таким чином салон перестав існувати. Що ж до спогадів, то цю проблему С. розв’язала в 70-х, відкривши два фонди (в Центральному державному архіві та відділі рукописів ЦНБ Академії Наук УРСР), куди й помістила свої спогади.

В останні роки її відвідувало все менше дисидентів, усе більше націоналістів.

Померла С. 13.04.85. З 1989 ім’я С. почали згадувати відкрито. 1990 відбувся вечір пам’яти С., який провела М.КОЦЮБИНСЬКА. Вивчення життя й творчости С. тільки розпочинається.

Бібліоґрафія:

І.
Н.Суровцóва. Спогади. / Упорядник Леся Лук’янова. — К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1996.— 432 с.
Н.Суровцóва. Листи. Книга І. / Упорядник Леся Лук’янова. — К.: Видавництво ім. О.Теліги, 2001.— 693 с.
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. – 1980: 1; 1981: 5; 1985: 3-17, 4-1.
Я.Дашкевич. Надія Сурвцóва. Нотатки з нотаток. // Н.Суровцова. Спогади.— К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1996. – С. 366-374.
Інтерв’ю з К. Матвіюком від 10.12. 1998. http://archive.khpg.org/index.php?id=1186557224
Матвіюк Кузьма. І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій) / Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2010. – С. 59–75.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 763–766. http://archive.khpg.org/index.php?id=1114000414
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 636–637; 2-е вид.: 2012 р., – С. 720–721.Ірина

Рапп, Харківська правозахисна група. 20.04.2005. Останнє прочитання 25.07.2016.

 Поділитися
MENU