ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

 2653926.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО
ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ
(середина 1950-х – 1980-і роки)
(Вступна стаття до видання: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. С. 5 – 42.
З виправленнями для видання: Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 107–146).

Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціяльно-економічним ладом, до порозуміння і відпруження (детант). 1 серпня 1975 року 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).
Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СРСР, і навіть члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Це стало значною перемогою радянської дипломатії в руслі політики відпруження. В обмін на це СРСР зобов’язався дотримуватися гуманітарної частини (так званої “третьої корзини”) Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Основні вартості, які включала ідеологія гельсінкського процесу в гуманітарній сфері, – це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та захист прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку (1). Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.
Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій. Політичні обставини середини 70-х років змушували тоталітарний радянський режим грати на міжнародній арені роль такого собі респектабельно-демократичного. Відтепер же його демагогія про “втручання у внутрішні справи СРСР”, коли мова йшла про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.
Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова. З ініціятиви професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди (2). Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані. Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.
Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – про її створення та Меморандум №1.
Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої Росією України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством: щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делеґацією. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною!
Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав – учасниць гельсінкського процесу.
Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльности буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі елементарні. Але саме з цього й мусив починати народ, позбавлений власної державности, знеможений голодоморами, репресіями, війнами, народ, що не мав не тільки своїх національних політичних, але й громадських і культурних організацій, народ, що не розпоряджався своєю економікою, природними багатствами, у якого не було ні своєї армії, ні свого патріотичного керівного прошарку, ні впливової інтеліґенції, народ, самостійно не представлений на міжнародній арені. Україна повинна була знову заявити про своє право на повноварте життя, а для цього їй потрібна була найважливіша зі свобод – свобода слова, що так чітко сформульовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН:
“Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”.
У Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому, на прикладі долі Йосипа Терелі, йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з увיязнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням – за “дармоїдство”, кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 під назвою “Україна літа 1977-го” був спрямований урядам країн – учасниць Белґрадської НБСЄ.
Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінкська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня – у Вірменії. Ще з вересня 1976 року в Польщі діяв Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група “Хартія-77” у Чехословаччині. У США була створена спеціяльна комісія Конґресу.
Отже, брежнєвське керівництво жорстоко прорахувалося: у суспільстві після десятиліть постійних “чисток” усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й обнародуючи факти порушень прав людини. Їхня жертовність та відданість своїм ідеалам оздоровила моральний клімат суспільства: з’явилася незалежна громадська думка. Не всі правозахисники збиралися вести політичну діяльність, але вони стали домагатися такого права для кожного громадянина, включаючи право створювати політичні організації, альтернативні КПРС. Люди зрозуміли, що тільки в державі, де дотримуються політичні свободи, громадяни можуть ефективно захистити і свої економічні інтереси.
Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ’я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70 – 80-х роках найстійкішим.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськости на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніяльну систему з метою зруйнувати її.
Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху російської комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.
Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об’єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціяльно-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і видатних особистостей (Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціял-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.
Хоч український правозахисний рух не декларував своїх ідеологічних орієнтацій, та він із самого початку був однією з форм боротьби за національне визволення. У Західній Україні наріжним каменем правозахисний рух ставив національні права та питання релігії, тоді як на Великій Україні він мав ширший, соціяльно-економічний характер, у другій половині 70-х років він тісно змикався з рухом правозахисників-неукраїнців і з правозахисним рухом у Росії (3). Як відзначив в одному з виступів український політолог Василь Лісовий, незалежність для частини правозахисників не була самоціллю, а засобом захисту українського самобутнього світу, національного досвіду, що поєднує “і мертвих, і живих, і ненарожденних” (Т.Шевченко). Це був рух за свободу особи і за культурну самобутність усіх етнічних і релігійних груп, з яких віддавна складалося населення України.
Виходили з таких міркувань. Доки нація не розв’язала питання про свою державність – це питання відволікатиме всі її сили. Національна держава може бути більшою чи меншою мірою демократичною чи тоталітарною. А про здійснення прав людини за колоніяльного становища не може бути й мови. Незалежна Україна, судячи з її історичного досвіду, уявлялася правозахисникам тільки демократичною. Бо завжди, коли українці добивалися хоч відносної незалежности, вони, відповідно до свого волелюбного національного характеру, витворювали демократичні державні інституції чи проекти, де поважалася особиста і соціяльна свобода (Княжа доба з вічовим управлінням і виборними князями; Козацька християнська республіка, яка проіснувала 110 років; Конституція Пилипа Орлика; Центральна Рада 1917 – 1918 рр.; проекти державного устрою Організації Українських Націоналістів 1942 року та Української Головної Визвольної Ради 1944 року, нинішня державність, попри деякі потворні явища).
Гіркий досвід життя в умовах колоніяльного безправ’я і тотального беззаконня привів українських правозахисників до принципового переконання, що свобода можлива тільки там, де панує закон. У цьому вони спиралися на правові демократичні традиції свого народу:
Бо де нема святої волі –
Не буде там добра ніколи,
Нащо таки себе й дурить.
Тарас Шевченко.
Отже, підписання Прикінцевого акта НБСЄ і виникнення гельсінкського руху мало таке важливе значення, що дозволяє поділити історію правозахисного руху в Україні на період до цієї події і після неї.

Передумови
Унаслідок революції 1917 – 1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами (4). Уже в 20-х роках ця чужа українському народові влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії – “боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”.
Оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава Мариновича (5), теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.
Західна Україна, окупована Польщею, теж піддавалася національному гнітові, проте не фізичному винищенню, тому спромоглася на потужний спротив як німецькій, так і російській окупації (найбільшою мірою – Українська Повстанська Армія). Цю національно-визвольну війну Україна за цілковитої відсутности зовнішньої підтримки не могла виграти, тож наслідком її було винищення, ув’язнення та депортація в Росію найактивнішої частини населення Західної України. Хоча український народ програв і цей тур боротьби за визволення, та пам’ять про цю героїчну боротьбу навіки залишилася в його історичній свідомості.
Безперечно, що рівень національної свідомости був вищим у західних областях, де щойно закінчилась національно-визвольна війна. У 50-х і навіть у 60-х роках у Галичині виникали групи, які вважали себе спадкоємцями Організації Українських Націоналістів. Вони вели націоналістичну пропаганду, збирали або мали намір збирати зброю, щоб продовжувати збройний опір. Критична маса таких груп, як спостеріг Левко Лук’яненко, 8 – 12 осіб, тривалість діяльности – від кількох місяців до трьох років (6). Відтак влада викривала підпільників, лідерів груп, як правило, розстрілювала, а членство ув’язнювала на максимальні терміни. За даними КГБ, тільки 1954 – 1959 рр. було ліквідовано 183 «націоналістичні та антирадянські угрупування», засуджено 1879 осіб, з них 46 угрупувань (245 осіб) у середовищі інтеліґенції (7). Хоча це вже був дискретний рух не пов’язаних між собою в часі і просторі груп, та глухі відголоски, що боротьба за свободу триває, осідали в свідомості народу. У 60-х рр. також і в західних областях естафету національно-визвольної боротьби перебирає інтеліґенція, рух поступово набуває характеру юридично обґрунтованих політичних вимог.
Об’єднання України внаслідок Другої світової війни в одній, хоч і не своїй, державі, влиття в неї національно свідомого західноукраїнського населення викликало глибинну психологічну мутацію в українстві загалом, дало новий поштовх консолідації нації (8).
Згортання в середині 50-х років масового терору стихійно спричинило формування нової еліти переважно на основі корінного населення: у середині 50-х років українці стали переважати в КПУ, її нарешті почали очолювати українці родом. Хоча правляча номенклатура, що почала формуватися, з огляду на тотальну її русифікацію, була позбавлена повновартої національної свідомости, та все ж виявилося, що жодна сторона – як українська, так і російська – не визнали вище згаданий компроміс остаточним. Ідеологічне невизнання СРСР спадкоємцем Російської імперії, формальне існування УРСР у межах загалом демократичної федералістичної конституції СРСР, позірне членство УРСР в ООН, яка прийняла Загальну Декларацію прав людини, поява на західних кордонах країн “соціалістичної співдружности”, де було більше свобод, плекали в українців надію колись наповнити міф про вільну Україну реальним змістом. У лоні щиро чи вимушено комуністичної еліти визрівало дисидентство, яке найчастіше переймалося саме національно-культурними проблемами (9).
У той же час атеїстична держава посилює тиск на віруючих різних конфесій. Були знищенні УАПЦ й УГКЦ, заборонені майже всі протестантські релігійні течії, закрито і зруйновано тисячі храмів, ув’язнено безліч порушників заборони вести релігійну пропаганду та віруючих юнаків – за відмову йти до війська чи брати в руки зброю. Це викликало масовий, часом організований рух за свободу сумління, який, однак, залишається мало вивченим через масову загибель його учасників, а також через те, що цей досвід часто ними свідомо не фіксувався (мовляв, у Бога все записано).
В умовах відносної лібералізації виникають стихійні робітничі страйки та заворушення у зв’язку з підвищенням цін на продукти, ігноруванням техніки безпеки на виробництві, сваволею властей (часто міліції). Як вид робітничого спротиву, як боротьбу за елементарні права трудящої поневоленої людини слід розглядати страйки та повстання в політичних концтаборах російської Півночі, Сибіру та Казахстану в кінці 40-х — на початку 50-х років, де зазвичай провідною силою були ув’язнені українські повстанці. Хоча страйки та повстання були жорстоко придушені, а за фіксацію та поширення інформації про такі факти влада жорстоко переслідувала, та все ж таки вона змушена була поступатися, пом’якшувати режим як у “малій”, так і у “великій” зонах, що ставало набутком суспільства в боротьбі з державою.

Шістдесятництво. Становлення правозахисного руху
Ідею прав людини українські мислителі висловлювали ще в ХІХ ст. (Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський та інші); у неявній формі вона стала важливою складовою частиною Конституції УНР 1918 року. Але рух, який свідомо ставив перед собою мету домагатися визнання прав людини державою, тобто узаконення прав людини – явище, що виникло тільки в 60-х рр., у період хрущовської “відлиги”, на тлі критики культу особи й “казарменого комунізму”. Оскільки “сталінська”, а потім “брежнєвська” Конституція СРСР містила низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання тощо, то правозахисний рух намагався використати цю обставину, вимагаючи “дотримуватись Конституції”. Але в міру розширення руху правозахисники все більше покликалися на міжнародні документи з прав людини – Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціяльні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані УРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинности 23 березня 1976 року.
Правозахисний рух в Україні виникав як складова частина національно-визвольного: він поєднував у собі вимогу індивідуальних прав (громадянських, політичних, соціяльних) з колективним правом на національно-культурну ідентичність та національну державність (що позначалося терміном “національні права”). Існував також загальнодемократичний напрямок, релігійний, соціяльно-економічний (робітничий рух), вимога права на еміґрацію (передусім боротьба євреїв за право на виїзд).
Оскільки і культурні, і політичні домагання можна було формулювати та захищати лише за умови принаймні такого фундаментального права як свобода слова, то захист прав людини стали вважати вирішальною передумовою. Хоча в різних групах по-різному оцінювали співвідношення між національними домаганнями і правозахистом, але, зрештою, визнавали, що ці два складники мають поєднуватися.
З соціологічного погляду дисидентський та правозахисний рух складався з людей різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, не завше явно висловлених: екзистенціялізм, позитивізм та аналітична філософія, ревізіонізм тощо. Одні інакодумці тяжіли до раціоналізму (іноді поєднаного з атеїзмом), інші – до релігійного світогляду. У спектрі політичних позицій розрізнялися незалежники, автономісти, націонал-комуністи, демократи (які вважали національне питання менш важливим або й зовсім неважливим) тощо. Але ці індивідуальні уподобання й позиції були відомі хіба в колі друзів, оскільки, з тактичних міркувань, вони рідко виявлялися в тодішніх публікаціях, у проґрамових документах. Зрештою, людей різних світоглядних та ідеологічних орієнтацій єднало прагнення висловлювати свої погляди, що привело до поширення позацензурної літератури – так званого “самвидаву” (машинописна і фотокопічна література критичного змісту).
Як тільки в епоху хрущовської “відлиги” ослабли залізні пута сталінщини, поодинокі вцілілі представники української творчої інтеліґенції – Олександр Довженко, Максим Рильський, Борис Антоненко-Давидович – привертають увагу до ненормального становища свого народу, насамперед, його культури, мови. Вони стали «духовними батьками» покоління, яке дістало назву шістдесятники.
Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливости, повагу до етичних норм, до права й законности (10). Перші його прояви – культурницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика та літературна критика (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба), твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та інших. У Києві ці люди згуртувалася в Клубі творчої молоді (1959-1964, президент Лесь Танюк), який став національно-культурним осередком: організовував літературно-художні вечори, виставки, подорожі, колядування. Такі ж клуби почали діяти у Львові (1962 р., КТМ “Пролісок”), Дніпропетровську, Одесі, в інших містах. Коли ж восени 1962 року президент Київського КТМ Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко відвідали поховання жертв репресій 30-х років у Биківні під Києвом і оприлюднили меморандум до міськради з вимогою розслідувати ті події – на КТМ почався інтенсивний тиск, що увінчався закриттям його 1964 року, побиттям В.Симоненка, еміґрацією до Росії Л.Танюка, убивством А.Горської.
Діяв етноґрафічний музей Івана Гончара, що фактично став клубом, де юрмилася і виховувалася національно свідома молодь. Почали свої репетиції фольклорні колективи «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка.
Хоча цей рух наголошував на поцінуванні національно-культурної самобутности, та він не був консервативно-реставраційним, а ніс у собі дух оновлення форм та змісту. Він неминуче мав перерости в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог (“Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!”). Шістдесятники пам’ятали, що Конституція СРСР містила статті, якими підтверджувався суверенітет союзних республік, у тім числі й право на вихід зі складу СРСР, але перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. І це, з огляду на стан масової політичної свідомости, була правильна ідеологічна орієнтація.
Важливим складником правозахисного руху, що зароджувався, було обстоювання права на свободу віросповідання. Провідну роль тут відігравали віруючі греко-католицького обряду та протестантських церков (баптисти, ієговісти тощо).
Першою Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958 – 1961, лідер Левко Лук’яненко) усвідомила, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, на силу права, зафіксованого в Конституції і задекларованого в міжнародних правових документах. Покликаючись на ст. 14 Конституції УРСР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СРСР, зберігаючи існуючий соціяльний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Звичайно, ніхто з членів УРСС не був щирим марксистом-ленінцем і прихильником комунізму, тож проект її націонал-комуністичної проґрами писався як завідомо тактичний. Добре розуміла це і влада. “Конституція – для негрів і для таких дурнів, як ви”, – сказав слідчий заарештованому Іванові Кандибі, визнавши тим самим, що конституція є лише пропаґандивною фікцією. Члени УРСС були заарештовані 20 січня 1961 року, так і не вийшовши з підпілля. Л. Лук’яненко був засуджений закритим судом до страти, яку через 72 доби замінили на 15 років ув’язнення, решта 7 членів дістали від 7 до 15 років ув’язнення. Інформація про “справу юристів” вийшла з концтаборів щойно 1967 року (11), так що її діяльність тоді фактично не була відома суспільству. Проте ідея виходу України з СРСР і встановлення правової держави ненасильницькими, правовими засобами була здійснена 1991 року.
Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з’явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотально нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом (12).
З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. Галичани Михайло та Богдан Горині пропонували вдатися до досвіду оунівського підпілля, проте кияни Іван Світличний, Іван Дзюба вважали більш доцільним і безпечним розвивати національно-культурне просвітництво. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, “наросли з худеньких матерів в саду порубанім” (М.Вінграновський) нові люди, молоде покоління інтеліґенції, яка готувалося взяти на себе вищу відповідальність за долю свого народу. Це, здебільшого, не були відверті противники комунізму, декотрі щиро хотіли вдосконалити соціялістичну систему. У їхньому колі поширюється позацензурна машинописна і в фотокопіях література критичного щодо дійсности характеру: вірші, статті, які не могли бути опубліковані в офіційній пресі, історичні документи, що пробуджували національну свідомість і волелюбність (наприклад, видана за кордоном брошура “Вивід прав України”, історіософічна праця кінця ХУІІІ ст. “Історія русів”, праці “Две русские народности” Миколи Костомарова, “Що таке поступ” Івана Франка, зрештою, Загальна декларація прав людини ООН та ін.). Своєрідною віддушиною, де якось можна було висловитися, стала літературна критика, яка, однак, уже не вміщалася в дозволені межі – і вона теж вихлюпувалася в самвидав.
Подією, що сколихнула сумління шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з’явився анонімний твір під назвою “З приводу процесу над Погружальським”, де писалося: “Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовности постояти за себе”. (Автори цього документа – Євген Сверстюк та Іван Світличний).
Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів (дружніх, родинних та професійних). У самвидавських матеріялах переважно не ставилось питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як “антирадянську агітацію та пропаганду” (ст. 62 КК УРСР). Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього мало бути. Це розуміла і влада. Микита Хрущов уже в березні 1963 року заявив: “Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології”. З усуненням його з посад ідеологічний наступ на інакодумство закономірно обернувся репресіями. Влада сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року десятки осіб. У Києві це були літературний критик Іван Світличний, інженери Іван Русин та Олександр Мартиненко, студент Ярослав Геврич, лаборантка Євгенія Кузнецова, у Львові – психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент Іван Гель, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, у Криму – літератор Михайло Масютко, у Житомирі лінотипіст Анатолій Шевчук, в Одесі письменник Святослав Караванський, в Івано-Франківську історик Валентин Мороз, художник Панас Заливаха, інші.
21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув’язнення (найбільше – 6 років) (13). Судячи з цього, арешти були проведені поспіхом, може й неохоче, за прямою вказівкою з Москви. Метою репресій було завдати превентивного удару по інакомисленню як суспільному явищу взагалі, доки воно не набуло небезпечного розмаху. Більшість провідних осіб залишилися на волі (Івана Світличного випустили через 8 місяців “за відсутністю доказів”), тож замість залякати, ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін “підписанці”. Під судами у Львові натовпи скандували “Слава!”, підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху.
Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” в Києві. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.
Хто найактивніше захищав заарештованих, сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В.Чорновіл уклав книгу матеріялів про заарештованих «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»), за яку 1967 р. теж був ув’язнений. Художниця Алла Горська згодом, 28 листопада 1970 року, була вбита за таємничих обставин. Такі факти позбавляли шістдесятників ідеологічних ілюзій щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади в Україні. Так, ув’язнений у 1965 і 1981 роках психолог Михайло Горинь відзначив: “Потім, коли нас заарештували другий раз, з’ясувалося, що дуже добре себе почуваєш, коли говориш: так, я проти вас воюю і буду воювати, бо ви є злочинці. Тоді стається на свої місця і не треба ніяких виправдань. А перший період не був такий. Політичне лукавство якоюсь мірою було продиктоване не стільки рівнем свідомости, скільки тактикою, неготовністю відповідати за свої дії” (14).
Арештанти 1965 року принесли в політичні табори новий дух, відзначав Левко Лук’яненко (15). Ці люди вже були вільні від “шпигуноманії” і відверто заговорили про свій зв’язок із українською патріотичною діяспорою, нелеґально діставали в неволі самвидав і, головне, налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини – як нинішні, так і в попередні часи. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши “покаянну” заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Сили духу в’язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діяспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв’язнів (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та багато інших), з якими молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених Росією народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.
Природно, що опозиція 60-х виходила з політичної реальности – існування УРСР у складі СРСР. Вона вдавалася до зрозумілих загалові ідеологій – націонал-комунізму, націоналізму, соціял-демократії. Тоді в країнах “соціялістичного концтабору” набрав популярности “ревізіонізм” як надія перетворити “реальний соціялізм” на “соціялізм із людським обличчям”. В Україні теж дехто щиро обстоював “справжній” соціялізм і “справжній” інтернаціоналізм – як рівноправність націй, включаючи право кожної нації на свою державність.
Найвидатнішим проявом націонал-комунізму як руху за розширення національної автономії був написаний з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», (кінець 1965 р.). Ця праця, як відзначив Георгій Касьянов (16), стала своєрідним маніфестом більшости критично мислячої української інтеліґенції, яка сподівалася розв’язати національні, відтак і соціяльні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. Звична читачеві марксистська термінологія, серія антитез (протиставлення “справедливої” теорії “ленінської національної політики” несправедливій практиці, “справжнього марксизму-ленінізму” його “спотвореному варіянтові”) сприймалися як тактичний засіб, не більше, хоч сам автор намагався видаватися щирим марксистом. Автор спростовує ідею “злиття націй”, міф про “цивілізаторську місію великого російського народу” щодо інших народів СРСР, причому робить це арґументовано, логічно, послідовно. Радикалів автор привабив гостротою поставлених питань, поміркованих – лояльністю до радянської системи. Це була витончена і високоерудована опозиція, а все ж таки в межах наявної системи. Одначе відомо, що система не може бути змінена без перетворення в масовій свідомості людей: без утвердження національної та громадянської свідомости неможливо утвердити повноцінну демократичну незалежну державу (підтвердженням чого можуть бути 90-і роки). Дзюба став найавторитетнішою особою серед критично настроєної інтелігенції, особливо молоді. У керівних колах України несподівано виявилося багато прихильників націонал-комунізму (насамперед, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), і вони декілька років захищали І. Дзюбу від арешту, навіть – ніби з метою критики – посприяли розмноженню і поширенню його праці. Та коли ця система відчула, що націонал-комунізм розхитує її і відкинула І. Дзюбу в табір своїх ворогів – він почав виправдовуватися, що не хотів завдати шкоди існуючому ладові, лише поліпшити його. Остаточно І. Дзюба капітулював після арешту 18 квітня 1972 року, чим викликав гірке розчарування серед численних своїх прихильників (17).
Найвизначнішим представником інтеґрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистости і пасіонарністю. Другий арешт його 1 червня 1970 року і засудження на 14 років стало грізним попередженням усьому правозахисному рухові, що зароджувався.
Обидві ці видатні постаті – Іван Дзюба і Валентин Мороз – пройшли свій трагічний шлях. І обидва виявилися в глухому куті. Тому що тупиковими були обидві ці галузі опозиції. І націонал-комунізм, і інтеґральний націоналізм – тоталітарні напрямки, характерні для 20 – 40-х років, але вони стали вчорашнім днем для шістдесятих. Адже і комунізм, і інтеґральний націоналізм виправдовують революційне насильство, нетерпимі до ідеї прав людини, і саме вони, як твердить Іван Лисяк-Рудницький, завели український народ у глухий кут історії (18).
Третій шлях, свого часу мало помічений, пропонував підпільний «Український національний фронт», що видавав журнал «Воля і Батьківщина» (1964 – 1967, лідер Дмитро Квецко). Це самостійний розвиток у вигляді «народного соціялізму», дуже близького до реалій тодішньої західноєвропейської соціял-демократії. Це була ледве чи не найдетальніше розроблена програма націоналістичної течії українського визвольного руху в 1960-80-х. Цілком реалістичними, як зазначає Анатолій Русначенко (19, 20) були розділи програми УНФ «Національні відносини» і «Політичні вимоги» – вони частково почали здійснюватися в сучасній Україні.
Основна ж течія національно-визвольного руху, що дістала назву “шістдесятники” і найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970-1972, редактор Вячеслав Чорновіл), характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Вузьке було коло шістдесятників. “Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання” (В. Стус). Але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Важливо, що ниточка опору в нас не увірвалася після поразки у збройній боротьбі, як у наших сусідів білорусів. Шістдесятники в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного руху ХІХ – ХХ ст. з його демократичною і гуманістичною спрямованістю, традиції української державности ХУІІ – ХУІІІ століть і 1917 - 1920 рр., національно-визвольного руху 40 – 50-х рр.
Друга половина 60-х років була часом інтенсивного множення літератури самвидаву, і то саме в колі шістдесятників. До його виготовлення, зберігання, розповсюдження причетне широке коло людей, які не “засвітилися” в карних справах, але їхня лепта неоціненна. Професіоналізації самвидаву дуже посприяла поява цілого прошарку “кочегарів з вищою освітою” – викинутих з роботи творчих людей, які не мали де застосувати свій потенціял. Найвидатнішими авторами самвидаву були В.Чорновіл (Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”) та «Як і що обстоює Богдан Стенчук, або 66 запитань і зауваг «інтернаціоналістові» – у відповідь на недолугу спробу влади полемізувати з Іваном Дзюбою “Що і як захищає І. Дзюба”, підписану псевдонімом), Михайло Осадчий (роман «Більмо» – про арешт автора 1965 р. та ув’язнення в Мордовії), Василь Стус («Місце в бою чи в розправі?», теж на захист І. Дзюби, його ж праця “Феномен доби” – блискуче літературознавче дослідження про падіння геніяльного поета Павла Тичини до рівня придворного лакея), історичне дослідження історика Михайла Брайчевського про акт 1654 року «Возз’єднання чи приєднання?”. Він же та Олена Апанович починають цикл лекцій з історії Княжої доби, козацтва. Діяв приватний етноґрафічний музей Івана Гончара, що фактично став клубом, де юрмилася і виховувалася національно свідома молодь. Почали свої репетиції фольклорні колективи “Жайворонок” Бориса Рябокляча та “Гомін” Леопольда Ященка. Відновилася традиція колядувань, ушанування Тараса Шевченка 22 травня – у день його перепоховання в Україні 1861 року. 1967 року влада спробувала була схопити кількох учасників біля пам’ятника в Києві, але біля 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і добилися звільнення затриманих. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам’ятників свої офіційні “фестивалі дружби народів”, а потенційних учасників несанкціонованих зібрань декани попереджували про виключення з вузів, керівники установ – про звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання віршів біля пам’ятника й ув’язнені.
З’явилася ціла низка літературних творів, які несли волелюбні, гуманістичні ідеї. Найяскравіший з них, роман “Собор” Олеся Гончара (січень 1968) викликав жваву дискусію в суспільстві про національні духовні вартості. Увиразнив ці ідеї Євген Сверстюк у глибокій філософічній праці “Собор у риштованні”, у статтях “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”. Дискусія завершилася вилученням роману з крамниць та бібліотек, паплюженням знаменитого письменника в офіційній пресі та ув’язненням 1970 року автора “Листа творчої молоді м. Дніпропетровська” на підтримку “Собору” Івана Сокульського, а також Миколи Кульчинського, та умовним ув’язненням Віктора Савченка.
Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтеліґенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного характеру, зорієнтованого на московських правозахисників – Генріх Алтунян, Володимир Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у містах Галичини.
Уночі проти 1 травня 1966 року студент Георгій Москаленко і робітник Віктор Кукса вивісили синьо-жовтий прапор над Київським інститутом народного господарства. Вони були знайдені через 9 місяців і увיязнені. То тут, то там розкидалися листівки проти русифікації. За них 1968 року були ув’язнені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Василь Кондрюков, Валентин Карпенко, у 1969 – Левко Горохівський у Тернополі, за вірші – Микола Горбаль у Борщеві. Окремі патріоти на знак протесту проти порушення права українців бути господарями на своїй землі вдавалися до прилюдного самоспалення. Так, Василь Макух учинив це на Хрещатику в Києві 5 листопада 1968 року – раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський з Бердянська робив таку спробу 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету ─ його скрутили в останній момент. Уночі проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т.Шевченка в Каневі колишній політв’язень Олекса Гірник із Калуша.
Як справедливо відзначив Роман Шпорлюк (21), в епоху Брежнєва – Щербицького Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства.
Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: “Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду” (22). Микола Руденко в одному інтерв’ю з нагоди проголошення незалежности України 1991 року сказав: “Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15 – 20 – і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам...”
Проникав в Україну, зокрема, через Леоніда Плюща, російський самвидав. Це Л. Плющ переклав на російську мову найважливіші українські твори. Хоч український самвидав був тематично вужчий від російського, бо майже виключно зосереджувався на національній проблемі, та він стимулював пробудження національних, волелюбних настроїв інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві проблеми, які мусили в майбутньому вирішуватися, насамперед, проблему деімперіялізації свідомости панівної в СРСР нації, російської.
Коли в травні 1969 р. Москві виникла Ініціятивна група захисту прав людини в СРСР, до неї увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян (обидва стояли на загальнодемократичних засадах). Першою в Україні власне правозахисною організацією слід вважати «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської» (заяву від 21 грудня 1971 р. про його створення підписали Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець (Львів), Василь Стус (Київ), Леонід Тимчук (Одеса), Петро Якір (Москва). Комітет мав намір діяти на засадах Конституції і міжнародних правових актів – Загальної декларації прав людини ООН та Пакту про громадянські та політичні права. Метою він ставив ознайомлювати офіційні установи та громадськість з обставинами справи, наглядати за дотриманням законности в ході слідства та суду, збирати підписи на захист заарештованої. Окрім заяви, Комітет устиг оприлюднити бюлетень "Хто така Н. А. Строката (Караванська)". Але вже на початку 1972 майже всі члени Комітету опинилися за ґратами.
Як ми вже зауважували, досі шістдесятництво свідомо уникало організаційних моментів, остерігаючись жорстоких репресій, закритих судів, звинувачень у “зраді батьківщини”. Так, Євген Пронюк, який ще 1964 р. написав був проґрамову самвидавну статтю “Стан і завдання Українського визвольного руху”, пропонував створити підпільну патріотичну партію. Неформальний, але загальновизнаний лідер шістдесятників Іван Світличний заперечив цю ідею, більше того, він був і проти видання журналу “Український вісник” як ознаки організації. І все ж під кінець 60-х років інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фактично перетворився в організаційну інфраструктуру руху опору. “Український вісник” збирав під однією обкладинкою все найважливіше з самвидаву, свідомо оминаючи речі, які могли бути визнані “антирадянськими”. Коли поповзли чутки про арешти, що готуються саме у зв’язку з появою журналу, В.Чорновіл зупинив підготовлений 6-й випуск. Але маховик репресій уже був запущений.

Покіс 1972 року. Кінець шістдесятництва
Інакодумство розхитувало систему, псувало міжнародну репутацію держави, яка, не витримуючи економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом, включилася в процес “розрядки” (відпруження, детанту). Тому 28 червня 1971 року ЦК КПРС потаймиру ухвалив постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріялів”, яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши “місцевого матеріялу”. Затівався “ґенеральний погром”. За чутками, Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, “шпигунський детектив” (23). 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена “Спілки української молоді”. Він після належної “обробки” показав, що зустрічався у Львові та Києві і “обмінявся інформацією” з кількома шістдесятниками, в т.ч. з Іваном Світличним. Починаючи з 12 січня 1972 р. в Україні були заарештовані біля ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Примітивна авантюра зі “шпигунськими” пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати “зради батьківщини”, тільки “антирадянську агітацію і пропаганду” (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найупертіші, що не давали ніяких показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан) були запроторені до психіятричок. Тоді майже кожного звинуваченого в “антирадянській агітації та пропаганді” відверто шантажували, проводячи через психіятричну експертизу. Поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, коли талановитий перекладач Микола Лукаш запропонував заарештувати себе замість Івана Дзюби, його прилякали психіятричкою і наклали заборону на публікацію його перекладів. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити” (24).
Наступного дня його “прохання” було задовільнене. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (біля 100 екземплярів), 6 липня був заарештований і Євген Пронюк, 5 березня 1973 року в цій справі заарештований Василь Овсієнко.
Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була гнітючою. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у “внутрішню еміґрацію” (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
За цих умов зрозумілими виявилися тенденції до згортання публічної опозиційної діяльности та повернення до підпільних методів. Так, підготовлений В.Чорноволом, але зупинений 6-й випуск “Українського вісника” анонімно видали Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Атена Пашко; паралельно в Києві 6-й випуск видали Євген Пронюк і Василь Лісовий. Окрім дати громадськості правдиву інформацію, видавці мали ціль сплутати слідству карти, відвернути звинувачення від В.Чорновола. 1973 – 1975 рр. Степан Хмара (Червоноград), Віталій Шевченко та Олесь Шевченко (Київ) підпільно видали спарений 7 – 8 випуски “Українського вісника”, а 9-й мусили знищити безпосередньо перед обшуками. Вони були виявлені й засуджені аж 1980 року.
Ще навчаючись у школі в Самборі, Зорян Попадюк разом зі своїми однокласниками організував підпільну опозиційну групу “Український національно-визвольний фронт” (УНВФ; назвою хотіли наголосити на спадкоємності від “Українського Національного Фронту” Дмитра Квецка, Зіновія Красівського, розгромленого 1967 року). Скоро всі члени УНВФ вступили до вузів, група розрослася кількісно й геоґрафічно. Вона видавала машинописний журнал “Поступ”. Її було викрито в березні 1973 року. 19-річний З. Попадюк дістав 7 років ув’язнення та 5 років заслання, Яромир Микитко – 5 років ув’язнення. Решта студентів були виключені з вузів, хлопці рекруктовані до війська.
Уночі проти 22 січня 1973 року – 55-ї річниці незалежности Української Народної Республіки, 24-річний Володимир Мармус і восьмеро його колег із села Росохач підняли на установах у м. Чорткові 4 національні прапори і вивісили 19 великих листівок: “Свободу українським патріотам!” (мались на увазі репресії 1972-73 проти інакодумців); “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”. В. Мармус “за незаконне зберігання вогнепальної зброї, створення підпільної націоналістичної організації, втягування неповнолітніх у націоналістичну організацію” був засуджений на 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Інші члени організації засуджені на різні терміни (Микола Мармус і Степан Сапеляк – на 5 років ув’язнення та 3 роки заслання, Петро Винничук та Володимир Сеньків – на 4+3, Микола Слободян та Андрій Кравець – на 3+2, Микола Лисий – на 1 рік, Петра Вітіва як неповнолітнього не судили).
Національні прапори вивішували у Стебнику (17-літній Любомир Старосольський та Степан Калапач, дістали відповідно по 2 і 3 роки), в Києві.
Проте надія влади репресіями викорінити інакодумство і правозахисний рух не виправдалася. Жертви “покосу” 1972 року виявилися навдивовижу стійкими. Боротьбу за права людини вони продовжили й у таборах Мордовії, Пермської області, Володимирського централу. Ось як про це свідчить Семен Ґлузман: “Доки наші наглядачі-чекісти натхненно боролися з присутністю в зоні зимової білизни та пружинних механічних бритв (“Не положено!”), тихі і зовні спокійні до байдужости Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і... писали, писали, писали. Їхні “ксиви” несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і їхніх стукачів вишукували крамолу на волі, саджали до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найпотойбічнішому місці цілковитої неволі й ізоляції, писали Самвидав!” (25).
Юридично кримінальні, але “засуджені за особливо небезпечні державні злочини”, політв’язні розгорнули боротьбу за Статус політв’язня з вимогами скасувати примусову працю та обов’язкову норму виробітку, встановити справедливу оплату праці; зняти обмеження на листування; поліпшити медичне обслуговування; забезпечити можливість творчої праці та інше. Оскільки влада реагувала на вироблений 1975 року з активною участю “зеківського ґенерала” Вячеслава Чорновола проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1976 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома “холодовка”: сиділи в карцерах в одній білизні). Це викликало додаткові репресії. Окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк).
На початку 70-х років у таборах голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв’язня 30 жовтня, День українського політв’язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам’яти жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня. При цьому покликалися на Загальну декларацію прав людини ООН, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціяльні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані СРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинности в світі 23 березня 1976 року.
Про акції, що готувалися, старалися наперед повідомити “Міжнародній амністії”, іншим міжнародним правозахисним організаціям. Вони, відтак і лідери західних держав (насамперед президенти США Ричард Ніксон, Джіммі Картер, Рональд Рейґан) чинили тиск на керівництво СРСР, внаслідок чого багатьом в’язням сумління вдалося зберегти життя, а декого навіть удалося вирвати з неволі (Леонід Плющ, Валентин Мороз), часом в обмін на радянських шпигунів. Моральна підтримка Заходу додавала сили духу в’язням сумління. Навіть ті, хто під час слідства під тиском, під страхом запроторення до психіятричок визнавав себе винним, у таборах дозрівали до свідомих і твердих борців за права людини. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними (Василь Захарченко, згодом Олесь Бердник). Тут слід віддати належне КГБ: у 60 – 80-х роках воно добирало в неволю високоякісні кадри.
У табірній боротьбі проти спільного ворога – російського імперіялізму – визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив в “Українських силуетах” та інших творах Михайло Хейфец (26). Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної “імперії зла”.
Зразки героїчної стійкости демонстрували жінки-політв’язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув’язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.
У найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерти!) – становищі перебували жертви каральної психіятрії (Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Борис Ковгар, Анатолій Лупиніс, Леонід Плющ, пізніше Василь Сірий, Ганна Михайленко). Утім, перед видимою перспективою застосування “каральної психіятрії” тоді стояли практично всі політв’язні. Цей засіб шантажу влада широко – і безсоромно перед усім цивілізованим світом – застосовувала як під час слідства (майже кожного заарештованого з політичних мотивів проводили через психіятричну експертизу), так і щодо засуджених. За незалежну експертизу щодо Петра Григоренка 1972 р. був ув’язнений київський психіятр Семен Ґлузман. Згодом, 1981 року, за експертизу щодо борця за права робітників Олексія Нікітіна був ув’язнений харківський психіятр Анатолій Коряґін, консультант Робочої комісії з розслідування використання психіятрії в політичних цілях (почала діяти 5 січня 1977 р.).

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод
Влада була впевнена, що після “покосу” шістдесятників 1972 року з “українським буржуазним націоналізмом”, як вона йменувала все, що було пов’язане з проявами національної самосвідомости, не матиме ніякого клопоту років 10 – 15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож, щоб засвідчити свою життєздатність і волю продовжувати боротьбу, з’явилася у концтаборах і в’язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисників.
Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у “космополітизмі”. Розвінчання “культу особи Сталіна” привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі. За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 – зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-річчям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому – березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіятричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні.
Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ – жартує М.Руденко – відсалютував на честь створення УГГ (27, 28).
Превентивні обшуки 23 – 24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику — порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).
Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв’язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його “бойовий авангард” – КДБ – були розгублені. Адже хотілося зберегти “людське обличчя” перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.
5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української – Миколи Руденка і Литовської – Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Ґенерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, “є процедурні підстави”: його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.
М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР – “Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад”, максимальне покарання за що – 3 роки ув’язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на 62-у – “Антирадянська агітація і пропаганда”. Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого – за ч. 2 ст. 62 – до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за “антирадянську агітацію”). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ.
М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).
Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви. Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в “ленінській кімнаті” “Змішторгу”, заповненій “спецпублікою”. Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук’яненка після допиту силоміць відправили додому (29).
Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити захисника з Києва, сам захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали “для з’ясування особи” і відправили в Москву.
На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльности, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу “Мова народу. Народ”. (Це його М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у “космополітизмі”).
Процес у справі Руденка – Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо “Свобода”. Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльности Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним “розмовляли”, його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.
2 березня 1977 заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею.
23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу – ч. 1 ст. 206 “Хуліганство”, за фактом 1972 року. Слідство тривало більше півроку з розрахунку, що молоді люди не витримають психологічного натиску, покаються і це можна буде використати для дискредитації правозахисного руху. Але М. Матусевич узагалі відмовився брати участь у розслідуванні й у судовому процесі, а М. Маринович не давав показів. Суд відбувся в м. Василькові Київської обл. 22 – 27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок – 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.
Улітку 1977 року радіо “Свобода” почало висилання ґрунтовної заяви письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею “Набої для розстрілу, або Нене моя, нене” – про сумнозвісну “справу СВУ” (“Спілка визволення України” – цілком сфабриковану ГПУ в 1929 році справу, яка поклала початок тотальному нищенню української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьов був заарештований. Почалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування і катувань Снєгірьов у березні 1978 року був розбитий паралічем. 1 квітня в ґазеті “Радянська Україна” з’явилася підписана його ім’ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КГБ. Тяжко хворого, його перевели в Жовтневу лікарню, де тримали під пильним наглядом до смерти, що настала 28 грудня. Труп спалили в крематорії.
8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс – син ув’язненого лідера баптистів України Георгія Вінса. 30 діб арешту за звинуваченням у “хуліганстві”. 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за “дармоїдство”.
12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук’яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні минулого року. Крім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті “Зупиніть кривосуддя!” – на захист художника Петра Рубана, “Рік свободи”, “Проблеми інакодумства в СРСР” та інші. Під час слідства Л. Лук’яненко тримав тривалу голодівку, відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Про “відкритість” процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса і відправили в зворотньому напрямку.
У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко і Василь Стрільців (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.
Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.
Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ “Наші завдання”, де заявила, що виходить із “засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.
Група в особі Йосифа Зісельса захищала запроторених у»психіатрички», в особі Петра Григоренка – права кримських татарів, в особах Петра Вінса, Ольги Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Леонід Плющ, Володимир Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.
Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.
Матеріяли доводилося возити до Москви, звідки вони передавалися за кордон. Спроба передати добірку матеріялів консулові США в Києві закінчилася побиттям і ув’язненям Петра Вінса. Багато документів вилучалося при обшуках і викрадалося кагебістами. В Оксани Мешко на Верболозній, 16, було проведено 9 трусів. Їй кілька разів перекопали садок. У хаті навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму її було вчинено збройний напад, щоб довести літню жінку до інфаркту.
Для підтримки правозахисного руху в Україні українська діяспора вже в листопаді 1976 року створила Вашинґтонський Комітет Гельсінкських Ґарантій для України (Богдан Ясень – псевдонім Осипа Зінкевича), який разом з видавництвом “Смолоскип” ім. В.Симоненка збирав і видавав матеріяли УГГ українською та англійською мовами, популяризував діяльність Групи в правозахисних і політичних колах світу. Найзначніші його справи – видання книг:
Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. Передмова Андрія Зваруна. Упорядкував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1978. 478 с.;
Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Випуски: ч. 1, 1978 р.; ч. 2, 1978 р.; безномерний, березень 1979 р.; ч. 1, 1980 р.; ч. 2, 1980 р. Упорядкував Осип Зінкевич. Післяслово Ніни Строкатої. Комітет Гельсінкських ґарантій для України. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор, 1981. 200 с.;
Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упорядкував і зредагував Осип Зінкевич. Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. Торонто – Балтимор. 1983. 1000 с.
Згодом почав діяти Американський громадський комітет сприяння виконанню Гельсінкських угод (Роман Купчинський). Коли ж за кордоном опинилися Петро Григоренко (США) та Леонід Плющ (Франція), у жовтні 1978 року почало діяти Закордонне представництво УГГ. До нього долучилися Надія Світлична, Ніна Строката-Караванська. З 1979 року за кордоном почав виходити “Вісник репресій в Україні” українською та англійською мовами (редактор-упорядник Н.Світлична). Документи Групи, що потаємно надходили з України, публікувалися в періодиці й виходили окремими виданнями. Надія Світлична почала вести передачі на радіо “Свобода” про правозахисний рух – їх, попри глушіння, потай слухала вся мисляча Україна.
22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, Василь Романюк (згодом – Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинский (тепер він каже, що насправді з ним не зв’язалися). У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982) Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985).
З 1979 року КГБ розгорнуло проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (Петро Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидалися документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи.
Усього в Групу за час її існування вступила 41 особа. (Крім них, УГГ 1982 року поповнилася двома іноземними членами, а в кінці 1987 року було кооптовано ще шістьох). 24 з 41 були засуджені у зв’язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985. Тільки один член УГГ – Володимир Малинкович – був вигнаний за кордон уночі проти 1 січня 1980 року, немалою мірою тому, що він неукраїнець.
Ось подальша, після арешту Л. Лук’яненка, далеко не повна, хроніка репресій проти УГГ.
8 грудня 1978 р. ув’язнений на 3 роки за ст. 187-1 активіст руху євреїв за виїзд, член УГГ Йосиф Зісельс (м.Чернівці). Через три роки після звільнення, 19 жовтня 1984 – ще на 3 роки за цією ж статтею.
9 січня 1979 року Василь Стрільців (м. Долина Івано-Франківської обл.) засуджений на 3 місяці виправних робіт за “образу” директора школи – трирічної давнини, а 25 жовтня він заарештований за “порушення пашпортного режиму” за ст. 196 – 2 роки. 22 жовтня 1981 звинувачений за ч. 1 ст. 62 – 7 років таборів суворого режиму і 4 роки заслання.
За сфабрикованою справою “опір міліції” (ч. 2 ст. 188-1) 7 – 8 лютого 1979 на 3 роки засуджений Василь Овсієнко (с. Леніне, нині Ставки, Радомишльського р-ну Житомирської обл.). 9 червня 1981 заарештований у таборі і засуджений за ч. 2 ст. 62 ще на 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
6 березня 1979 року заарештований Олесь Бердник, Київ. Ч. 2 ст. 62, 6 років особливого режиму і 3 роки заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
6 липня 1979 батько і син Петро і Василь Січко (м. Долина Івано-Франківської обл.) заарештовані і засуджені за ст. 187-1 на 3 роки. Батько — суворого режиму, син – посиленого. Їхній молодший син і брат Володимир (не член УГГ) 4 грудня 1981 після безпідставного виключення з університету відмовився служити у війську і був засуджений на 3 роки. Не звільняючи, Петра 16 червня 1982 за тією ж ст. 187-1, а Василя 3 грудня 1982 за “зберігання наркотиків” (які йому підкинули в тумбочку) засудили ще на три роки.
6 серпня 1979 заарештований за звинуваченням в опорі міліції (ч. 2 ст. 188-1) Юрій Литвин (с. Барахти Васильківського р-ну Київської обл.). 3 роки карних таборів суворого режиму. Заарештований у таборі 2 березня 1982, за ч. 2 ст. 62 засуджений ще до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
3 жовтня 1979 заарештований у с. Пшеничне Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. Петро Розумний – “незаконне зберігання холодної зброї” (вилучили кишенькового ножика, коли їздив до політзасланця Євгена Сверстюка в Сибір), ст. 222-3, 3 роки карних таборів.
23 жовтня 1979 р. заарештований у Києві за сфабрикованим звинуваченням у “спробі зґвалтування” Микола Горбаль. 5 років карних таборів суворого режиму. За день до звільнення порушена справа за ч. 2 ст. 62 – 8 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
15 листопада 1979 року заарештований у м. Болехів Івано-Франківської обл. за сфабрикованим звинуваченням у виготовленні та збуті наркотиків (ст. 229) Ярослав Лесів. 2 роки ув’язнення. У травні 1981 знову заарештований у таборі за таким само звинуваченням – 5 років.
29 листопада 1979 р. заарештований у м. Васильківка Дніпропетровської області Віталій Калиниченко. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
20 лютого 1980 року в Одесі заарештована Ганна Михайленко, яка була неоголошеним членом Групи. 8 років катувань у психіятричках.
12 березня 1980 заарештований у м. Моршині Львівської обл. Зіновій Красівський і відправлений досиджувати невідбутий термін 8 місяців та заслання 5 років.
12 березня 1980 заарештована в Києві Ольга Гейко-Матусевич. 3 роки за ст. 187-1 у карному таборі. У момент звільнення заарештована за ч. 1 ст. 62 – ще 3 роки таборів суворого режиму.
2 квітня 1980 на засланні в Якутії Вячеславові Чорноволу пред’явлене сфабриковане звинувачення у “спробі зґвалтування” – 5 років карних таборів.
11 квітня 1980 у Дніпропетровську заарештований член Групи Іван Сокульский, а 1 липня близький до Групи Григорій Приходько (с.Александрополь Синельниківского р-ну Дніпропетровської обл.). Засуджені до 5 років в’язниці, 5 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнані особливо небезпечними рецидивістами. 3 квітня 1986 Сокульський засуджений у в’язниці м.Чистополь ще на 3 роки за сфабрикованим звинуваченням у “хуліганстві” (ч. 2 ст. 206).
14 травня 1980 заарештований у Києві Василь Стус, який прилучився до УГГ ще восени 1977 року, будучи на засланні в Магаданській області. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
Кагебісти не посоромилися на саме Різдво Христове, 7 січня 1981 року, з особливим цинізмом, засудити на півроку позбавлення волі і 5 років заслання за ч. 1 ст. 62 майже 76-літню киянку Оксану Мешко, перед тим протримавши її 75 діб на психіятричній експертизі. Її везли етапом на берег Охотського моря 108 діб.
30 червня 1980 року за співпрацю з членами УГГ в с. Гута-Логанівська Малинського р-ну на Житомирщині заарештований Дмитро Мазур. Ч. 2 ст. 62, 6 років таборів суворого режиму і 5 р. заслання. На засланні був тяжко побитий, двічі тікав і двічі (у жовтні 1986 та в лютому 1988) був суджений на 1 р. карних таборів.
23 березня 1981 у м. Пустомити Львівської области заарештований останній в Україні член-засновник УГГ – Іван Кандиба. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
15 серпня 1981 заарештована дружина М. Руденка Раїса – формально не член Групи, але її “неодмінний секретар”. Ч. 1 ст. 62, 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
3 грудня 1981 у Львові заарештували Михайла Гориня, підкинувши примітивно сфабриковані “антирадянські” тексти – насправді ж за підготовку 4 – 7 бюлетнів УГГ, на чому його не змогли спіймати. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст. Формально М.Горинь був прийнятий у Групу в прогулянковому дворику табору Кучино в листопаді 1982 року.
2 вересня 1982 року на засланні в Актюбинській області Казахстану заарештований за ст. 56, ч. 2 (аналог ст. 62 КК УРСР) близький до Групи Зорян Попадюк. Як прооперований на туберкульоз, засуджений на 10 р. таборів не особливого, а суворого режиму та 5 р. заслання.
21 жовтня 1983 заарештований журналіст Валерій Марченко (Київ). Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
29 листопада 1985 у м. Прилуках Чернігівської обл. заарештований Петро Рубан. Ч. 2 ст. 62. 9 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.
Увесь цей час тривали репресії проти звільнених політичних в’язнів, які виявляли найменші ознаки нонконформізму. Їх не приймали на роботу за фахом (Кузьма Матвіюк, Ігор Кравців, Надія Світлична, Григорій Маковійчук, Любомир Старосольський, Ганна Михайленко, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко, Євген Пронюк, Василь Долішній та інші). Їм кожні півроку продовжували адміністративний нагляд, щоразу посилюючи його, пред’являли попередження за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року про кримінальну відповідальність.

Боротьба триває
Тим часом, бачачи розгром УГГ, виникають спроби відновити підпільну діяльність. 1979 року в Івано-Франківську були заарештовані члени “Українського національного фронту” Микола Крайник, Василь Зварич, Іван Мандрик – останнього під виглядом виклику у відрядження забрали троє невідомих, а через три дні дружині повідомили, що він покінчив самогубством. На суді виявилося, що до УНФ-2 входило біля 40 осіб, вони вели виключно просвітницьку діяльність, зокрема, видали №№ 10 і 11 “Українського вісника”.
У кінці 70-х – на початку 80-х років у кількох містах України існувало коло молодих людей, що називало себе “Люди доброї волі” (лідер – Тетяна Метельова). Воно вело просвітницьку та правозахисну роботу.
Окремої уваги заслуговує рух кримських татар за повернення на свою історичну батьківщину.
У 1980 році з’являється звернення Українського патріотичного руху. Анонімні автори (тепер відомо, що цей текст написав Василь Стус) констатували, що СРСР перетворився на військово-поліційну державу, яка має далекосяжні імперські цілі. Вільна Україна могла б стати надійним захистом Заходу від комуністичної експансії, тому деколонізація СССР – єдина ґарантія миру в усьому світі.
В умовах тотального контролю тривають спроби ідеологічного обґрунтування руху опору. Починаючи з 1973 року філолог Юрій Бадзьо, заробляючи на прожиття фізичною працею, потай працював над фундаментальною історіософічною працею “Право жити” – про становище українського народу в СРСР, де його позбавлено минулого, сучасного і майбутнього, бо він призначений стати матеріялом для створення “нової історичної спільноти – радянського народу”. Автор стояв на позиціях “демократичного соціялізму”, послуговувався марксистською термінологією, але нещадно критикував ленінізм. Кагебісти викрали його рукопис на 1400 аркушів. Через рік при обшуці забрали другий варіянт (450 аркушів), та за два місяці до арешту (23 квітня 1979) він устиг зробити третій, за що дістав 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Це був свого роду теоретичний підсумок шістдесятництва, узагальнення його історичного досвіду (30).
У камері табору особливого режиму в Сосновці (Мордовія) потай писав працю “Грані культури” Іван Гель (31). Він досліджував витоки тоталітарної російської системи, способи і методи ідеологічного тиску на уярмлені народи з допомогою науки, освіти, культури. І. Гель розрізняє дисидентів (які критикують радянську систему зсередини) і учасників національно-визвольного руху. Він докоряє Заходові за свідоме замовчування національних проблем в імперії, а російським дисидентам – що уникають принципової оцінки цих проблем. Адже з відкритим осудом русифікаторської політики виступив тоді хіба лише Андрій Буковський у відкритому листі О. Косигіну.
Значний внесок в осмислення ролі правозахисного руху в Україні зробив Юрій Литвин, написавши в квітні 1979 року статтю “Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи” (32). Стоячи загалом на анархо-синдикалістських позиціях, він розглядає правозахисний рух як протиборство суспільства, яке прагне якомога більшої свободи, з державою, яка намагається рухатися до деспотизму. Силу українського правозахисного руху він вбачає у високих моральних якостях правозахисників, що він є гідною ланкою світового руху та що він неполітичний.
Над великим дослідженням з історії України працював виключений з аспірантури історик Михайло Мельник (працю вилучили з обшуком 6 – 7 березня 1979 року, після чого автор 9 березня наклав на себе руки), над спогадами – Борис Антоненко-Давидович (і їх викрали).
Теоретична думка правозахисників підводила до висновку, що правове суспільство в Україні не може постати як наслідок реформування існуючої системи, за колоніяльного становища України. Це можливе тільки за умов її незалежности.
Хоча владі жорстокими репресіями вдалося приглушити правозахисний рух в Україні, та остаточно вона його не викорінила. 1981 року, у 9-у річницю арештів, у Києві були розклеєні листівки: “Співвітчизники! 12 січня – День українського політв’язня. Підтримайте його!” Це була справа рук п’ятьох молодих інтеліґентів, троє з яких українці, двоє євреїв. Журналіст Сергій Набока, перекладач Леонід Мілявський, математик Лариса Лохвицька, ендокринолог Інна Чернявська дістали по три роки ув’язнення за “наклепи на радянську дійсність”, виявлені в їхніх статтях та віршах. Наталка Пархоменко, мати малої доньки, була звільнена.
Колишній політв’язень Йосип Тереля вдається до відчайдушної спроби продовжити відкриту правозахисну діяльність у Галичині: 9 вересня 1982 року п’ятеро українських греко-католиків оголосили себе Ініціятивною групою захисту прав віруючих і Церкви. Її членом стала Стефанія Петраш, чоловік якої Петро, сини Василь і Володимир була ув’язнені за правозахисну діяльність. 24 грудня Й. Тереля знову опинився за ґратами.
Заарештовані правозахисники не йшли на жодні компроміси. Вони саботували розслідування, суди, не підписували протоколи допитів, не визнавали свої дії злочинними, відмовлялися від радянського громадянства. Це була відкрита конфронтація з окупаційною владою. Склався парадокс: правозахисники протестують проти порушень законів, а каральні органи новими репресіями намагаються довести, що порушень законности немає...
Група діяла й у неволі. Так, у 1979 році з табору особливого режиму Сосновка (Мордовія) вислизнуло “Звернення українського національного визвольного руху в справі української самостійности” (відоме ще як “Заява 18-х політв’язнів”, автор Л. Лук’яненко), де викривався колоніяльний характер влади в Україні.
Окремо слід згадати документ "Спроба узагальнення" Олекси Тихого та Василя Романюка (1978), у якому автори проголошують вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів. Автори пропонують для врятування нації від духовного і культурного знищення прийняти певні норми поведінки для українця. Вони зводяться, в основному, до пасивного спротиву русифікації: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України, не їхати на роботу за межі України. Крім того, дотримуватися загальнолюдських норм поведінки: не лихословити, не пиячити, не наживати предметів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на добродіяння. У висновку Романюк і Тихий пишуть: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР".
Блискучим зразком правозахисної публіцистики є “З таборового зошита” Василя Стуса (33), що, вкупі з висуненням його поетичної творчости на здобуття Нобелівської премії, коштувало йому життя.
З усіх членів Групи тільки один Олесь Бердник покаявся після 5 років ув’язнення і був звільнений у квітні 1984 року (34).
Захоплює хоробрість наших жінок – Оксани Мешко, Ольги Гейко, Оксани Попович, Надії Світличної, Ірини Сеник, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури, Раїси Руденко, які до кінця витерпіли неволю в нелюдських умовах і зберегли свої душі незаплямованими. А ті жінки, які залишилися у “великій зоні”, були опорою й підтримкою в’язнів. Віра Лісова й Олена Антонів, щомиті ризикуючи, розподіляли допомогу родинам політв’язнів, яку збирали в Україні і яка надходила з Фонду Олександра Солженіцина (для поїздки на побачення, на спорядження пакунка). По суті, Україна 80-х років, як не раз у нашій трагічній історії, трималася на козацьких дружинах, матерях і сестрах, таких як Ганна Михайленко (ув’язнена 1980 р. в психіатричці на 8 років), Стефанія Петраш (дружина Петра, мати Василя і Володимира Січків), Валентина Чорновіл та Атена Пашко (сестра і дружина Вячеслава Чорновола), Ольга Горинь (дружина Михайла Гориня), Ніна й Алла Марченко (мати і тітка Валерія Марченка), Михайлина Коцюбинська, Леоніда Світлична (дружина Івана Світличного), Ольга Стокотельна (дружина Миколи Горбаля), Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя), Ніна Обертас, Ольга Бабич (сестра Сергія Бабича), Таміла Матусевич (сестра Миколи Матусевича), Валентина Сокоринська (дружина Олеся Бердника), Надія Лук’яненко (дружина Левка Лук’яненка), Валерія Андрієвська (дружина Євгена Сверстюка), Люба Хейна (дружина Мирослава Мариновича) та інших. Вони їздила на побачення, вивозили інформацію, переправляли її за кордон, морально підтримували в’язнів і страждали разом з ними, а часто й гірше за них, тому що кагебісти шантажували не тільки їх самих, але й дітей.
Коли чоловіки, сини і брати пішли на війну – козацькі матері, жони і сестри взяли на себе тягар їхнього захисту, виховуючи в той же час нове покоління козацьких дітей (в українській мові, на відміну від російської, “воспитать” – “виховати”, цебто насамперед зберегти дітей від небезпеки, а не прогодувати).
Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з’їзді Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:
“...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше” (35).
До такого висновку підштовхує піднесений стиль більшости документів Групи, що відзначила в 1981 році й Ніна Строката в післяслові до видання Інформбюлетнів (36).
Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР.
Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. 1978 року лідери Московської, Української і Литовської гельсінкських груп були висунуті на здобуття Нобелівської премії миру. 1985 року на Нобелівську премію в галузі літератури була висунута творчість члена Групи Василя Стуса. Але Москва розв’язалася з ним у традиційний російський спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Стуса поспішили знищити в карцері “табору смерті” Кучино, знаючи, що цю премію присуджують у жовтні кожного року – але тільки живим.
Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у вересні 1982 році, бо одні її члени були ув’язнені, інші викинуті за кордон. Були розгромлені Грузинська, Литовська й інші групи. Українським же правозахисникам був один шлях – у російські концтабори. Майже всі будучи в неволі, вони твердо вирішили не здаватися. Члени УГГ, які сиділи в таборі особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської области, порадилися – і Українську Гельсінкську Групу не розпустили. (До речі, на особливому, камерному режимі в Кучино в період від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року – у різний час і в різних камерах – сиділи члени УГГ Олесь Бердник, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Петро Рубан, Іван Сокульський, Василь Стус, Богдан Ребрик, Олекса Тихий, Данило Шумук, іноземні члени УГГ естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ у найтяжчу годину – в 1982 році. А поруч на суворому режимі сидів Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи вони не збиралися в такій кількості). Умови в неволі були справді особливо суворі: камерне утримання, неякісна їжа і брудна вода, заборона одержувати ліки й літературу з волі, запроторення до карцерів, робота, один підцензурний лист на місяць, позбавлення побачень – окремі в’язні роками не бачили нікого, крім співкамерників і наглядачів... Недарма Кучино стали називати “табором смерті”.
Перебудова прийшла в концтабори суворого режиму на початку 1987 року у вигляді “помилувань”, на особливий режим – у 1988. Тобто влада й далі вважала правозахисників злочинцями, але проявила до них “милосердя”. Реабілітовані вони були, основному, після ухвалення Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 року.
У середині 80-х років навіть правляча верхівка СРСР переконалася, що тоталітарна держава повністю вичерпала свої внутрішні можливості, тому мусила звернутися до суспільства, щоб оновитися його силою. Політика “гласности” означала, що держава неохоче, але потроху відмовляється від тотального контролю над друкованим словом. Суспільство скористалося цим негайно: з’явилася маса видань, які раніше називалися б самвидавом – разових, кількаразових і періодичних. Вони формували громадську думку і стали тим кайлом, що день-у-день довбало тоталітарний режим – і він почав піддаватися. Якщо ще арештовували – то на тиждень-два, якщо розганяли мітинґ чи демонстрацію – то протести були ще більшими. Право на свободу слова, зібрань, сумління, зрештою, право на громадську і політичну діяльність, об’єднання в політичні партії суспільство вибороло тяжкими зусиллями перш за все горстки правозахисників – пасіонарних особистостей, які пройшли гарт у тюрмах і концтаборах. Вони як апостоли стали сіллю землі. Конкретніше – моральним та ідейним осердям багатьох громадських та політичних організацій, які почали формуватися. 3 червня 1989 року на Львівському майдані в Києві відбулися установчі збори Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих, яке очолив Євген Пронюк.
Як тільки в період “гласности” й “перебудови” перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність. 6 вересня 1987 року Василь Барладяну, Іван Гель, Михайло Горинь, Зорян Попадюк, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл оприлюднили Заяву про створення Української ініціятивної група за звільнення в’язнів сумління, де поставили вимогу звільнити і реабілітувати всіх політв’язнів; виключити з Кримінального кодексу статті, за якими ув’язнювали опозиціонерів; повернути в Україну тіла в’язнів сумління, що загинули в неволі. 8 вересня в Москві було створено Міжнаціональний комітет захисту політв’язнів. Величезну роль у руйнуванні СРСР і демократизації суспільства відіграли Наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР, де брали участь лідери українського правозахисного руху В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко, С. Хмара та інші. Одна з перших таких нарад відбулася в липні 1988 року у Львові.
З 1987 року починають виникати перші так звані неформальні об’єднання, які розширювали рамки дозволеного, де обговорювалися пекучі проблеми суспільства, де явочним порядком здійснювалася найважливіша зі свобод людини – свобода слова. Так, Український культурологічний клуб постав у Києві 6 серпня 1987 року (37), Товариство Лева у Львові – 19 жовтня 1987 (38).
Одночасно в Галичині розгортається підтриманий УГГ – УГС потужний рух за відновлення репресованої Української Греко-Католицької Церкви. У травні – жовтні 1989 р. Комітет захисту УГКЦ (Василь Січко, Степан Хмара, Ярослав Лесів та інші) організовують голодівки в Москві з вимогою легалізувати репресовану Церкву. 17 вересня 1989 року у Львові відбувся 250-тисячний мітинґ греко-католиків біля Собору Святого Юра. 5 червня 1990 року в Києві відновлюється Українська Православна Автокефальна Церква. Леґалізуються гнані досі протестантські церкви.
30 грудня 1987 року було оголошено про відновлення діяльности Української Гельсінкської Групи. Відновлений улітку 1987 року В. Чорноволом журнал “Український вісник” став її друкованим органом, члени редколегії Богдан Горинь, Василь Барладяну, Павло Скочок, Віталій Шевченко, Степан Сапеляк, Микола Муратов – новими членами Української Гельсінкської Групи.
11 березня 1988 року за підписами Михайла Гориня, Зіновія Красівського і Вячеслава Чорновола було опубліковано “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення діяльности УГГ. Звернення підтримали члени УГГ Левко Лук’яненко (він тоді ще був на засланні в Томській обл.), Оксана Мешко (Київ), Микола Матусевич (на засланні в Читинській обл.), Зіновій Красівський (Львівська обл.), Вячеслав Чорновіл (Львів), Михайло Горинь (Львів), Петро Розумний (Дніпропетровська обл.), Василь і Петро Січко (м.Долина), Йосиф Зісельс (м.Чернівці), Ярослав Лесів (Івано-Франківська обл.), Ольга Гейко-Матусевич (Київ), Василь Стрільців (Івано-Франківська обл.) і кооптовані в УГГ у грудні 1987 року Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Павло Скочок (Київська обл.), Віталій Шевченко (Київ), Степан Сапеляк (Харків), Микола Муратов (Москва). Усього 19 осіб. Головою УГГ оголосили Л. Лук’яненка, за його згодою. Виконавчий Комітет складався з трьох робочих секретарів: М. Горинь, З. Красівський, В. Чорновіл. Діяло Закордонне Представництво УГГ у складі Микола Руденко, Надія Світлична, Леонід Плющ, Ніна Строката-Караванська.
Виконком узявся скласти новий програмовий документ – Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки. Його розробили Вячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині. Принципи були частково оголошені на 50-тисячному мітинзі у Львові 7 липня 1988 року братами Горинями, яким удалося доступитися до слова, а В. Чорновіл поширював текст Декларації. З цього моменту починається історія Української Гельсінкської Спілки, яка, власне, ставила перед собою вже виразно політичні цілі. Тобто була передпартією, доказом чого є відмова влітку 1989 року Міжнародної Гельсінкської Федерації прийняти УГС до свого кола. 29 квітня 1990 року Установчий з’їзд УГС перетворив її на першу в Україні політичну організацію, альтернативну КПРС/КПУ – Українську Республіканську партію.
Щоб продовжити традицію неполітичного правозахисного руху в Україні, 16 червня того ж року з ініціятиви Оксани Мешко було створено Український комітет “Гельсінкі-90”.

Отже, правозахисний рух в Україні був невід’ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідности захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави ─ у соціяльно-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії (39).
Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її можна порівнювати з Кирило-Мефодіївським братством (1845 – 1847). Але якщо Братство після арештів не залишило по собі організаційних структур, то в УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшости нині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних і націоналістичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.

Бібліоґрафія
1. Лісовий Василь. Культура – ідеологія – політика. – К. Видавництво імені Олени Теліги, 1997. С. 229.
2. Алексеева Людмила. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Весть. Вильнюс – Москва (VIMO), 1992, с. 191.
3. Захаров Евгений. Диссидентское движение в Украине (1954 – 1987). // Права людини, 1988, №2 (114). – С. 6 – 9.
4. Лисяк-Рудницький Іван. Радянська Україна з історичної перспективи. У книзі: Історичні есе. Том 2. Київ, “Основи”, 1994, с. 458.
5. Див.: Маринович М. Спокутування комунізму. Дрогобич, 1993, 45с.
6. Лук’яненко Левко. До історії українського правозахисного руху. Прес-бюлетень УРП-Інформ. Випуск 42 (182). 18 жовтня 1994 року. С. 7 – 10.
7. Захаров Е. Назв. пр.
8. Лисяк-Рудницький Іван. Радянська Україна з історичної перспективи. У книзі: Історичні есе. Том 2. Київ, “Основи”, 1994, с. 463.
9. Там же, с. 466 та ін.
10. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995.– С. 30.
11. Опублікована під назвою: Українські юристи під судом КГБ. Сучасність, 1968.
12. Лисяк-Рудницький Іван. Політична думка українських підрадянських дисидентів. У книзі: Історичні есе. Том 2. Київ, “Основи”, 1994, с. 477.
13. Див. про це: Чорновіл Вячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). Збірник матеріялів. 1968. Перевидано “Меморіялом” 1991 р. у Львові.
14. Цит. за книгою: Касьянов Г. Незгодні.., с. 51).
15. Лук’яненко Л. Назв. пр., с. 8.
16. Касьянов Г. Незгодні.., с. 96-98.
17. Див., напр., “Відкритий лист до Івана Дзюби” Василя Стуса. Твори в 6 т. 9 кн. Львів: Просвіта, 1994-99. Том 4, 441 – 443.
18. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 2, с. 480 – 481.
19. Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 105 – 140.
20. Русначенко Анатолій. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940 – 1980-х років. – К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 1999. С. 221 –232.
21. Шпорлюк Роман. Імперія та нації / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. С. 277.
22. Стус Василь. Твори. Львів: Просвіта. Т. 4, с. 443.
23. Касьянов Г. Незгодні.., с. 119-121.
24. Лісовий Василь. Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України. – Зона, 1994, № 8, С. 125-148.
25. Глузман Семен. Уроки Світличного. У кн. “Доброокий. Спогади про Івана Світличного.” К.: Видавництво “Час”, 1998. – C. 478.
26. Хейфец Михайло. Українські силуети. Нью-Йорк: Сучасність, 1983. С. 273-285. (укр. і рос. мовами); інші видання: Михайло Хейфец. Українські силюети. // Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. С. 137 – 392; Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000.
27. Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. Документи. Історія. Біоґрафії. Видання УРП. Підготували Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко. Київ, 1996. С. 29-32.
28. Руденко Микола. Найбільше диво – життя. Спогади. Київ – Едмонтон – Торонто: Таксон, 1998. – С. 433.
29. Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. – Балтимор – Торонто: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка. 1983. С. 605-624, 779-781.
30. Бадзьо Юрій. Право жити. // Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. – К.: Таксон, 1996. – C. 400.
31. Говерля Степан. Грані культури. – Лондон: Українська видавнича спілка. 1984, 184 с.; Гель Іван (Степан Говерля). Грані культури. Львів: Наукове товариство імені Т.Шевченка. 1993. 216 с.
32. Див. у книзі: Литвин Юрій. Люблю – значить живу. Публіцистика. Упорядник Анатолій Русначенко. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1999. С. 56 – 62.
33. Стус В. Твори.., т. 4, с. 485-502
34. Заява О. Бердника опублікована в газеті “Літературна Україна” 17 травня 1984 року.
35. Лисяк-Рудницький І., Історичні есе, т. 2, с. 486-487.
36. Строката Ніна. Післяслово до видання: Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Упорядкував Осип Зінкевич. Українське видавництво “Смолоскип” ім.В.Симоненка. Торонто – Балтимор, 1981. С. 175.
37. Набока Сергій. Український культурологічний клуб. – Український альманах. 1997. Варшава: Об’єднання українців у Польщі. 1997. С. 154 – 156.
38. Романишин Юрій. Товариство Лева. Там же, с. 157 – 159.
39. Литвин Юрій. Люблю – значить живу. С. 56.

1992 – 2004. З виправленнями 2007 р. На сайті ХПГ з 26.02.2008.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників

Спогади

О Борисе Чичибабине. Евгений Захаров

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

Повернення забутих імен українського мовознавства. Борис Ткаченко. Кирило Булкін

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, о котором вы ничего (или почти ничего) не знаете. Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Інтерв’ю

Дисиденту Миколі Горбалю – 80: «Не розчаровуйтесь і не зупиняйтесь. Україна переможе, бо правда на її боці». Ірина Штогрін

Персоналії / Український національний рух

ДРАБАТА Валентина Павлівна. Василь Овсієнко

Інтерв’ю

Узник Сиона Натан Вершубский: адвокат Виктор Медведчук подставил меня в 1985-м

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Спогади

Як дисиденти аудіопослання з таборів відправили. Міжнародний Меморіал

Події

Помер Зіновій Антонюк

MENU