Старий я став. Неквапливий. У моєму віці інші вже друге чи третє видання своїх спогадів святкують. А я ще до першого не добрався. І не тому, що згадати нема чого або стареча деменція замучила. Ні, ні. Зовсім навіть навпаки — часто й мені, як будь-якій іншій нормальній людині в моєму віці, хочеться чогось такого раптом і згадати — «Дорогой дружище,/ помнишь ли?/ яблоневый Ржищев/ и шмели...» — але тут-таки я себе осмикую. Усе якось не так у мене виходить, усе не як у людей — і не про те, і невчасно, і впоперек.
Пам'ятаю от — квітень 1971 року, перший місяць на історичній батьківщині. Пасха. Якийсь громадський комітет вирішив зібрати героїв алії на перший у їхньому житті справжній седер біля Стіни Плачу, в Єрусалимі. Чудова ідея, але, як завжди, безглуздо реалізована — зібрали нас із самого ранку з усієї країни й залишили чекати на голій площі біля Стіни Плачу до вечора, до святкового седера. Довелося нам гаяти час у довгих переходах від Яффських воріт до Центральної автобусної станції, туди й назад, обмінюючись першими враженнями про нове життя-буття і ще свіжими спогадами про стрімкий вихід із нашої доісторичної батьківщини. Такий собі неквапливий прохід по затихаючому передсвятковому Єрусалиму, що супроводжувався такою ж неквапливою балаканиною, що ні до чого не зобов'язувала. І раптом у якийсь момент Бен (Іцик Койфман) — а нас там було троє: Бен, Толік Геренрот і я — раптом зупиняється і, ні до кого не звертаючись, зводить очі до неба: «Господи, ти тільки послухай! Колись цей гад писатиме спогади!.. Ти уявляєш, що він про нас там напише?!..» Посміялися і пішли далі. Але сцена ця залишилася у мене в пам'яті — справді, щоразу виходить, що пам'ятаю я якось усе не так, як інші. Чи добре це? Чи погано? Не знаю. Але ось такий вам фактичний факт. Сперечатися зі світом мені зовсім ні до чого, але щоразу виходить, коли починається раптом «А пам'ятаєш?..», то закінчується все дуже й дуже сумно. І тому не підіймається рука записати якусь гідну й послідовну «повість минулих літ» — а все виходять з-під пера якісь випадкові, обірвані фрагменти. От як і цього разу, з нагоди пам'ятних днів Бабиного Яру.
Фрагмент перший — серпень 1961 року
Бабин Яр... — я мав лежати там разом з іншими. Але мама працювала інженеркою-електрикинею на Дарницькому Шовкобуді, і разом з обладнанням та працівниками комбінату всіх вивезли в евакуацію. До Києва повернулися влітку 1944 року. Восени того ж року пішов до школи. Потім був інститут, потім поїхав на роботу в місто Сталінськ Кемеровської області. Звідти в серпні 1961 р. приїхав додому, у відпустку, до Києва. Тоді ж потрапив на вечір Євтушенка в Жовтневому палаці, де він уперше прочитав свої вірші про Бабин Яр.
Моє враження про ці вірші з думками інших навколишніх розійшлися відразу ж, ще тоді. (Я, можливо, до цього ще повернуся. Мені б не хотілося моє сьогоднішнє розуміння речей проєктувати заднім числом на той час. Але те, що «Бабин Яр» Євтушенка викликав у мене алергію та протест ще в той вечір, коли я вперше почув його, — факт дійсний і незаперечний).
Одним, щоправда, я донині зобов'язаний Євтушенкові та тим його київським віршам — він розбудив у мені розуміння, що відповідальність за все, що відбувається зі мною і навколо мене, — з Бабиним Яром, з єврейським народом, з моїм єврейством і з усім, що так чи інакше пов'язане з цими речами, — відповідальність за це тепер на мені. Не хтось там за все відповідає, а саме я, я — можливо, останній єврей на землі, кого ці речі ще хвилюють. (Так здавалося мені, так розумів я і відчував це тоді). Але що має випливати з цього? Що можна й потрібно робити далі? — на ці питання в мене відповіді не було. І тоді я взяв фотоапарат і вирушив робити те, що в той момент здавалося мені єдино можливим і природним, — документувати те, що відбувається.
Я вже знав тоді про Варшавське гетто, про жорстоке придушення повстання в гетто у квітні 1943 року. Я знав, що все, що ми знаємо сьогодні про Варшавське гетто, — це справа рук Еммануеля Рінґельблюма (та його товаришів-помічників), які збирали й залишили нащадкам (у металевих ящиках і молочних бідонах) літопис Варшавського гетто. Напередодні повстання їх зарили в кількох таємних місцях. Ані Рінґельблюм, ані його помічники повстання не пережили. Але 1946 року, при розбиранні руїн Варшавського гетто, було знайдено десять коробок архіву Рінґельблюма, а 1950 року виявилися й два молочні бідони (третій бідон, про існування якого теж було відомо, так ніколи й не був знайдений).
Все це в серпні 1961 р. було мені відомо. Тому я взяв фотоапарат і вирушив знімати Бабин Яр після Куренівської трагедії 1961 року. А поруч із Бабиним Яром, буквально впритул до нього (або над ним), було ще й старе Єврейське кладовище. Зруйноване й пограбоване, воно справляло не менш моторошне враження, ніж Бабин Яр — розораний і розвернений землевпорядними машинами, які переміщували й розрівнювали нагромадження глини, піску й людських кісток, що пробивалися з цього місива.
Нижче я наводжу кілька фотографій, знятих тоді, у серпні 1961 року (джерело [1]).
На задньому плані обох фотографій — новобудови вздовж Окружної дороги (сьогодні вулиця імені Олени Теліги), прокладеної по північній кромці замитого й розораного Яру. Якщо придивитися — біля ніг людей на першому знімку (Фото 1) і в правому нижньому кутку другого — видно елементи черепної коробки та окремі людські кістки (Фото 2).
Фото 1. Бабин Яр, серпень 1961 р., вид із боку Єврейського кладовища. [1]
Фото 2. Бабин Яр, серпень 1961 р., загальний вигляд району робіт. [1]
Але справжню картину (переоране місиво людських кісток і ґрунту) камера, звісно, не здатна була передати. Тому для більшої наочності довелося вдатися до методу соціалістичного реалізму — кістки, витягнуті з ґрунту, були укладені поверх гусеничного трака (Фото 3). Неправдоподібно, але зате виразно й зрозуміло. У результаті — не фотодокумент, а символ. Саме так цю фотографію потім і сприймали (наприклад, організатори Другої Брюссельської Конференції на захист радянського єврейства 1976 року — вона висіла в них над входом одного з конференц-залів).
Фото 3. Соц-реалізм, 1961 рік. [1]
А над Бабиним Яром і трохи вище за нього були залишки Єврейського кладовища міста Києва. Його почали руйнувати ще при німцях, використовуючи ґрати та огорожі могил як колосники для вогнищ, на яких спалювали трупи розстріляних у Бабиному Яру (німці, відступаючи, намагалися замести сліди того, що там відбувалося). За радянської влади його вже не відновлювали. (Фото 4).
Фото 4. Зруйноване Єврейське кладовище. Серпень 1961 р. [1]
Десь наприкінці 60-х запропонували всім зацікавленим особам перенести відомі їм могили на нове Берковецьке кладовище, але таких виявилося зовсім не багато. Більшу частину безгоспних могил згребли бульдозерами й розрівняли місце для майбутніх будівництв (Фото 5).
Фото 5. Більшу частину безгоспних могил розрівняли бульдозерами,
надгробки згребли на купу. [1]
Однак повернімося до нашої теми — адже йдеться про серпень 1961 р. Ось як сьогодні (або, скажімо, вже в пострадянський час) усе це описують інші очевидці й сучасники тих подій.
Почнемо зі спогадів самого Євтушенка (опублікованих у січні 2011 року, [2]):
«Ще до приїзду до Києва я був на будівництві Каховської ГЕС і познайомився там з молодим письменником Анатолієм Кузнецовим, який працював у багатотиражці. Він мені дуже докладно розповів про Бабин Яр… Я йому сказав, що зараз збираюся до Києва, і попросив його туди приїхати, щоб він відвів мене до Бабиного Яру. Коли ми туди прийшли, то я був абсолютно вражений тим, що побачив. Я знав, що жодного пам’ятника там немає, але я очікував побачити якийсь пам’ятний знак або якесь доглянуте місце. І раптом я побачив звичайнісіньке звалище, яке було перетворене на такий сендвіч зі сміття, що погано пахло… На наших очах під’їжджали вантажівки й звалювали на те місце, де лежали ці жертви, все нові й нові купи сміття…».
Інші, більш ранні спогади Євгена Олександровича, з невеликими й незначними варіаціями відтворюють цей самий текст, [3], [4], [5], [6]. (Хоча ці ж події, описані в «Автобіографії» 1969 р., дещо відрізняються від їхнього пізнішого викладу. Але в мене немає під рукою «Автобіографії», а тому особливо про це поширюватися не буду).
Проте Віталій Коротич (легендарний редактор «Огонька» в роки перебудови) зовсім інакше згадує ці ж події [7]:
«...Ми познайомилися з Євгеном Євтушенком у Києві влітку 1961 року, коли він прийшов до мене додому разом із київським літературним критиком Іваном Дзюбою.
...Якраз під час перебування Євтушенка в Києві прорвалася дамба, яку київська влада створила для замулення Бабиного Яру, вирівнювання землі над ним і створення на місці масових убивств і поховань серії спортивних майданчиків.
...Євтушенко просив привести його якомога ближче до місця трагедії, і я, скільки міг, протягував його крізь оточення, а потім вирішив, що не треба йому роздивлятися шматки людських тіл, які екскаватор вивертав із багнюки. Він і без того побачив достатньо й тоді ж написав один із найзнаменитіших своїх віршів „Бабин Яр“».
Деякі люди, які дуже близько знали Віктора Платоновича Некрасова, стверджують, що це саме він, Некрасов, привів тоді (в серпні 1961 року) Євтушенка до Бабиного Яру. (Дивіться спогади кінорежисера Рафаїла Нахмановича [8] та Валентини Бондаровської [9]).
Я не збираюся з’ясовувати тут, хто і що згадує тепер і як. Я залишаюся при своєму — в серпні 1961 року Бабин Яр виглядав так, як це зафіксовано на моїх фотографіях. А все інше — «...Ну, кажіть і ви!..».
Фрагмент другий — вересень 1966 року
1966 рік відзначений у народній пам'яті як рік першого масового виступу проти насильства, що чиниться над Бабиним Яром. Задум та організацію цієї історичної події народний поголос приписав і продовжує приписувати Вікторові Платоновичу Некрасову.
«Восени 1966 року, в двадцять п’яту річницю з дня розстрілу євреїв у Бабиному Яру, Некрасов вирішив відзначити цю дату мітингом, звісно, недозволеним, і запросив на нього кількох людей з Москви, зокрема й Володимира Корнілова». [10].
«29 вересня 1966 року в Бабиному Яру відбувся несанкціонований владою захід, що переріс у стихійний мітинг, виступили уцілілі свідки розстрілу євреїв фашистами. На трибуну піднімається і Віктор Платонович Некрасов. Він про повоєнну долю Бабиного Яру знає більше за інших. І говорить прямо, гірко, відчайдушно. Цей виступ став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння влади…» [11].
«Він збирав матеріали для книги про цю трагедію єврейського народу. Він писав про це в статтях, книгах, в офіційних листах, адресованих у партійні органи. Він був організатором легендарного мітингу в Бабиному Яру 1966 року, приуроченого до 25-річчя трагедії, на якому, крім нього самого, виступили українські письменники І. Дзюба, Б. Антоненко-Давидович та інші. З цього мітингу почався новий етап боротьби за увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру. На запрошення Некрасова на мітинг з Москви приїхали його друзі, письменники й правозахисники — В. Войнович, Ф. Свєтов, П. Якір. Мітинг знімала група українських кінематографістів на чолі з Г. Снєгірьовим і Р. Нахмановичем». [12].
«А тепер — головне: спогад про те, як київська громадськість уперше такою масштабною публічною акцією (нелегалізованою!) нагадала владі, що негоже й злочинно забувати, — це зі спогадів Івана Михайловича Дзюби, [13] — …У 20-х числах вересня 1966 року Віктор Платонович Некрасов передав мені через спільних знайомих записку, в якій просив зайти до нього в першій половині дня 29-го. Я, звісно, здогадувався, у чому тут річ. Адже 29 вересня було особливим днем у житті багатьох киян… У призначену годину я був на квартирі у Віктора Платоновича. Застав у нього його друзів з Київської кіностудії документальних фільмів. Разом із письменником Гелієм Снєгірьовим вони готувалися знімати документальний фільм: очікувалося, що народу буде більше, ніж зазвичай, і, якщо не заборонять і не розженуть, події нададуть характеру певної ритуальності.
...Люди мовчали. Але це було вимогливо-запитальне мовчання. Люди хотіли слухати, слухати, щось важливе почути. Але від кого? І коли полетіла чутка, що „приїхали письменники“, до нас кинулися, нас розтягли кожного в різні боки (до нас приєднався й Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який прийшов за власною ініціативою), обступили тісним натовпом і вимагали: „Скажіть хоч що-небудь“. Довелося імпровізувати — хоча йшлося про наболіле й вистраждане. Хтось записав виступи на магнітофон, і за кілька днів вони з’явилися в самвидаві, що робив тоді перші кроки. І, звісно ж, „відповідні інстанції“ знову проявили всю свою „пильність“ і „бойовитість“, узявшись вживати „виховних“ та адміністративних заходів проти тих, хто провинився. Першими жертвами стали працівники кіностудії — знятий ними фільм було конфісковано, а на них самих чекали адміністративні кари. А мій виступ долучили до того „криміналу“, який уже назбирали на мене в КДБ, — згодом він фігурував в обвинувальному висновку проти мене як один із доказів антирадянської діяльності». [13].
«...28 вересня 1966 року. У Віктора Некрасова весь день зайнятий телефон. Письменник додзвонювався — і розмовляв з діячами культури: критиком Іваном Дзюбою, режисерами Рафою Нахмановичем, Гелієм Снєгірьовим, хірургом Амосовим, авіаконструктором Олегом Антоновим, скульптором Валею Селібером. Увечері поїхали до Бабиного Яру. На цегляній огорожі Єврейського кладовища закріплено плакат-оголошення російською та єврейською мовами: „1941–1966“, — і запрошення взяти участь у мітингу пам’яті — 29 вересня. „Було близько двадцяти осіб… У кадрі в мене стояв місяць…“ — згадує оператор.
Зі сходом сонця 29 вересня вулицями Міста поодинці й групами потягнулися люди. Вони пройшли весь шлях вулицями Міста до місця трагедії.
До дев'ятої ранку на пустирі, де зараз будівлі телецентру й спорткомплексу, зібралося близько тисячі людей. Приїхали кінодокументалісти. Знімали загальні плани, ще не наближаючись до групи людей, які тіснилися біля невеликого підвищення, де говорили Іван Дзюба, Віктор Некрасов... Близько пів на десяту серед присутніх пробіг хвилями шепіт: „Уже тут!.. Багато... Записують номери машин... Складають списки...“ Біля документалістів виник чоловік: „Хто старший?“. „Я, — відповів режисер Нахманович. „Посвідчення“. „А ваше?“. Полковник розкрив книжечку — оператор Едуард Тимлін закрив об'єктив. На лічильнику було ледве вісімдесят метрів...
У 1989–91 роках під час зйомок фільму про Віктора Некрасова в пошуках фото- й кінодокументів у Києві, Парижі, Сталінграді, Ленінграді, Мадриді, Мехіко і знову в Москві та Києві ці 80 метрів так і не вдалося знайти...» (Зі спогадів Ади Рибачук [14]).
Незважаючи на велику кількість свідчень і записаних особистих спогадів, загальна картина залишається дещо суперечливою й туманною. Зокрема, заява Ади Рибачук про те, що «ці 80 метрів так і не вдалося знайти». Як відомо, 1992 року на Берлінській студії ZDF було випущено телевізійний фільм О. Роднянського «Прощавай, СРСР. Фільм І. Особистий», [15]. Якась частина цих 80 метрів (а, можливо, і всі вони цілком), була використана в цьому фільмі. А це означає, що ще до цього ці 80 метрів десь були знайдені й успішно ідентифіковані. (Сам фільм, треба думати, був зроблений ще раніше, оскільки вже 1992 року встиг отримати Гран-прі за найкращий документальний фільм на міжнародному фестивалі німецького кіно в Дуйсбурзі, того ж 1992 року Спеціальний приз на міжнародному фестивалі документального кіно в Ньйоні й Приз «Срібний кентавр» на міжнародному кінофестивалі «Послання до людини» 1993 року).
Того ж 1992 року вийшов і інший телевізійний фільм Р. Нахмановича та Е. Тимліна «Віктор Некрасов на „Свободі“ і вдома» [16], де також була використана значна частина цих 80 метрів.
У травні 2011 року до 100-річного ювілею від дня народження Віктора Платоновича на російські телеекрани був випущений фільм «Віктор Некрасов, усе життя — в окопах» [17]. Там теж присутні частини цих самих 80 метрів.
І вже зовсім нещодавно, в липні 2011, до 80-річчя Івана Михайловича Дзюби, публіка могла знову побачити ці ж кадри в документальному фільмі «Совість. Феномен Івана Дзюби» [18], підготовленому студією імені Довженка до вшанування ювіляра.
Усе це, звісно, дуже наочно й переконливо: розтиражовані документальні кадри кінохроніки, зняті в той самий час на тому ж самому місці, численні цитати зі спогадів сучасників того першого мітингу. Згадується все це, звісно, через призму минулих десятиліть, а тому деякі аберації пам’яті й розбіжності у викладі виглядають цілком зрозумілими й пробачливими. Ви, звісно ж, не забули, що майже 25 років після цієї події (до 1991 року, до розвалу Радянського Союзу), будь-яке публічне згадування про Бабин Яр було просто немислимим. Лише через багато десятиліть громадська думка почала робити перші серйозні спроби відновити справжній хід тих подій, віддаючи тим самим борг пам’яті явищу, яке без сумніву зіграло виняткову роль в особистому житті кожного, хто доторкнувся тоді до долі Бабиного Яру, виняткову роль у житті цілого покоління (радянських людей), які стали вільними або невільними співучасниками Історії, що творилася ними в ті дні.
Я усвідомлюю, що Історія — це зовсім не те, що було насправді, а міф, приказка, яку людям подобається й хочеться розповідати одне одному. Я чудово розумію і знаю це. І усвідомлюю неспроможність будь-яких спроб протистояти цьому заведеному порядку речей. Проте я спокійно й наполегливо кажу собі та вам: «Усе це було тоді зовсім не так! Усе це було — дуже навіть інакше!».
Не спростовуючи й не оскаржуючи розповіді інших, я спробував ще 2006 року подати свій виклад подій у вересні того (1966) року. Він був опублікований у додатку до газети «Вести» («Окна», 28 вересня 2006 р.), а потім репродукований на одному інтернет-сайті [19], [20]. Однак жодної уваги ця публікація не привернула, жодної реакції на неї не було. Я не буду тут повторювати те, що було вже одного разу описано. Але для зв’язності розповіді відтворю (й обмовлю) кілька окремих суттєвих моментів.
У першій половині 60-х років, оговтавшись від гітлерівського й сталінського погрому, нове покоління радянських людей — покоління нових радянських євреїв — почало вступати у своє свідоме життя й розкручувати свій виток новітньої (єврейської) історії. Як свіжа зелень на місці чорного згарища, що залишилося після недавньої вселенської пожежі, то тут, то там виникали розрізнені групки єврейської молоді, заклопотані своєю національною ідентифікацією, яка на той час була зруйнована й розтоптана радянською владою. (Як і сам Бабин Яр у ті роки, як незліченна кількість інших братських могил, що залишилися після Другої світової війни по всій європейській частині Радянського Союзу). Усвідомлення своєї спадкоємності, взяття на себе відповідальності за те забуття й ганебний, принизливий стан, у якому перебували ці могили, було першим кроком на шляху національної самоідентифікації цих молодих людей і здобуття ними своєї національної самосвідомості.
Для майбутніх істориків, цікаво було б зазначити тут, що процес цей йшов стихійно, незалежно й майже одночасно по всьому Радянському Союзу. 1963 року молоді євреї Риги почали упорядковувати місце масових розстрілів у Румбулі, а 1964 року встановили на цьому місці саморобний фанерний пам’ятник [21]. Вигляд цього пам’ятника наведений на фото 6.
1966 року перший мітинг пам’яті було проведено на території 9-го форту в Каунасі [22]. 1969 — в Мінську [23].
Фото 6. Фанерний пам’ятник, встановлений у Румбулі 1964 року. [1]
У вересні 1966 року перший мітинг пам’яті Бабиного Яру відбувся й у Києві. Власне, про це тут і мова.
Ось як виглядала ця історія у спогадах Рафаїла Ароновича Нахмановича, режисера Київської студії документальних фільмів ([8]):
«До нас прийшла подруга моєї дружини і розповіла, що молоді єврейські хлопці збираються відзначити річницю розстрілу в Бабиному Яру. Я на другий день попросив її зв’язати мене з ініціатором цієї справи. Їх, хлопців, було кілька, але головним заводієм був один хлопець… Я про нього ще скажу… Ну, насамперед я пішов до Некрасова Віктора Платоновича й розповів йому про це. Він, звичайно, загорівся, оскільки ця тема — того, що робила радянська влада в Бабиному Яру — дуже його хвилювала».
З нашого боку це виглядало дещо інакше: 24 вересня 1966 року, у 25-ту річницю розстрілів у Бабиному Яру, на вцілілій стіні зруйнованого єврейського кладовища, розташованого над Бабиним Яром, ми повісили полотнище (Фото 7). Ви запитаєте: «Чому 24 вересня?» Та тому, що хоч ми й були непроглядно національно неписьменними, ми знали, що єврейські дати належить відзначати за єврейським календарем (так вони й відзначаються в усьому світі тепер, і насамперед, в Ізраїлі). Акцію в Бабиному Яру нацисти почали проводити напередодні Судного дня (єврейського Йом-Кіпуру). 1941 — це було 29 вересня, 1966 року — 24-е.
Ми оголосили всім, до кого тільки могли тоді звернутися, що в призначений час ми будемо біля входу на старе єврейське кладовище, і просили всіх приєднатися до нас.
І люди прийшли. До п'ятої години вечора, як було домовлено, зібралося біля входу на цвинтар осіб п'ятдесят-шістдесят (ніхто їх тоді не підраховував). Але самі ми, звісно, такого «аншлагу» не очікували!
Плакат наш був сюрпризом для всіх (Фото 7). Російською та єврейською мовами там було написано (великими літерами): «Бабин Яр», нижче, дрібніше: «вересень 1941–1966», а зверху, по центру, вже зовсім дрібно: «Ізкор (івритом — пам’ятай) 6 мільйонів». Люди його бачили вперше. Він коректно позначав і робив зрозумілим сенс того, що відбувається: місце було біля самої дороги, і пасажири автобусів і тролейбусів, що проїжджали повз, легко читали написане — і всім відразу було зрозуміло, навіщо і з якого приводу зібралися люди на цьому зазвичай безлюдному місці (Фото 8).
Фото 7. Полотнище на стіні старого Єврейського кладовища, 24.09.66 р.
І ось як усе це виглядало тоді (дивіться знову Фото 8): народ зібрався, дорогою поруч мчать тролейбуси, люди звідти на нас витріщаються й читають «настінний напис». А більше — нічого. Час іде, а що нам робити далі, ми не знаємо. Не продумали. А імпровізувати на місці — і нерозумно, і недоречно.
Фото 8. Перша публіка біля входу на старе Єврейське кладовище
І раптом підкочують дві легкові машини. Звідти вивантажилися люди з кінообладнанням і негайно взялися за справу — рушили на нас з кіноапаратами! Тут уже всім стало ясно — КДБ прибуло, щоб зняти й зафіксувати нас!
Дивно, але свою справу вони робили напрочуд вправно — швидко й точно вихоплюючи з натовпу тих, кого саме й слід було зафіксувати в першу чергу. Так це й залишилося на їхній кіноплівці: ось це Гарік Голдовський (той, що зліва, на фото 9). А ось це Гаррік (Ґдалія) Журабович (Фото 10). Тут крупним планом Гриша Піпко (Фото 11). А ось це я сам (Фото 12), (із групою товаришів).
Фото 9–10. Гарік Журабович (у центрі); Гарік Голдовський (на знімку він зліва)
Фото 11. Гриша Піпко (у центрі); Фото 12. Амік Діамант (у центрі)
Під прицілами кінокамер публіка почала швидко розсмоктуватися, і дуже скоро нас на місці залишилося осіб п’ятнадцять, не більше. Стоїмо, сиротливо тулячись одне до одного (Фото 13).
Фото 13. Стоїмо, приречено тулячись одне до одного
І тут у цю групу несподівано втискається якийсь незнайомий чоловік і, простягаючи мені руку, каже: — Я — Некрасов. (Німа сцена… Хто такий Некрасов, нам не потрібно було пояснювати. Але як він виглядає в житті? — ніхто з нас і гадки не мав. Фото 14).
Фото 14. Віктор Платонович Некрасов, 24.09.1966 р.
Очевидно, він був тут уже й раніше (Фото 15), але через наше незнання й нерозуміння ніким помічений і впізнаний не був. (Але це, так би мовити, примітка в дужках. Тут же ми продовжуємо далі).
.
Фото 15. Віктор Платонович Некрасов, 24.09.1966 р.
(Фотографії 7–15 люб'язно надані Е. Л. Тимліним, Київ)
Розгубившись, ми ніяк не відреагували на його слова. Не дочекавшись відповіді, Некрасов, звертаючись до мене і кивнувши головою на полотнище, односкладно запитав:
— Ти це зробив?
— Ні, — так само коротко відповів я.
— Боїшся?
— Так, — односкладно відповів я.
Розмова не клеїлася — не до одкровень же тут. Некрасов знову спробував розговорити присутніх:
— А чому сьогодні?
— Тому що за єврейським календарем це — сьогодні.
І знову настала пауза. Некрасов раптом, ніби прощаючись, простягнув мені руку. В руці відчувалася записка: «Це мій телефон. Подзвони мені. Треба б поговорити». Він вибрався з кола й пішов. Ми теж негайно розійшлися.
Зрозуміло, наступного ж дня я зателефонував йому, і ми зустрілися. Було ясно одне: ще не пізно й потрібно організувати ще один, наступний «захід» — 29 вересня цього ж року. Ми швидко обговорили всі деталі. 29-е випадало на суботу, але час збору ми вирішили залишити той самий — 17 годин. До темряви дві години часу, більше нам і не знадобиться.
Віктора Платоновича дуже бентежив сумний досвід нашого безмовного стояння, і він увесь час повертався до цієї теми.
— Слід щось придумати. Дія має розвиватися навколо якогось «центру уваги»…
Нарешті він запропонував:
— Треба поставити пам'ятник. Ну хоч який-небудь. Нехай тимчасовий, нехай дерев'яний, фанерний, який-небудь, але пам'ятник.
За словами Некрасова виходило, що його друзі Ада Рибачук і Володя Мельниченко погодяться виготовити такий фанерний пам'ятник. Часу в них не багато, але встигнути можна.
Відразу ж постало питання про відповідний напис. Єврейський варіант Віктор Платонович передоручив мені. Я ж, не сміючи взяти на себе таку відповідальність, негайно кинувся до київських єврейських письменників по допомогу. Григорій Полянкер вислухав мене і ввічливо виставив за поріг. Іцик Кіпніс після довгих умовлянь погодився й написав потрібний текст. (Як і всі єврейські письменники того покоління, Полянкер і Кіпніс уже пройшли до того часу курс перевиховання в Карагандинських таборах (Кіпніс) і у Воркуті, тобто в Інті (Полянкер). Хоча 1949 року Полянкер викривав заарештованого вже на той час Кіпніса, 1951 року посадили й його. Але зате набагато раніше звільнили (1954) і (1955) реабілітували, [24], [25]. Кіпніса ж було активовано тільки 30 грудня 1955 року, а реабілітовано лише 1957 року).
Я каліграфічно переписав написаний Кіпнісом текст. Його основний єврейський варіант та його російський і український переклади. Усе це, як було домовлено, я відніс Вікторові Платоновичу.
А поки тривали всі ці приготування, з уст в уста передавалося містом: «Приходьте до Бабиного Яру. 29 вересня. Буде Некрасов». Ім'я Некрасова звучало як пароль, як заклик. До того ж наше полотнище на стіні єврейського кладовища висіло ось уже кілька днів, і ніхто його не знімав! Три дні, проїжджаючи вранці та ввечері на роботу, жителі Шевченківського району могли бачити його й читати, як рекламне оголошення. Усе разом це надавало чуткам відтінку явної легітимності.
Фото 16. 29.09.66 р. о 17-й годині до Бабиного Яру потяглися люди. [1]
29 вересня о 17-й годині до Бабиного Яру потяглися люди (Фото 16). Ледве вдалося мені знайти в натовпі Некрасова:
— А де пам'ятник?
— Нема й не буде… — коротко відповів він.
Я допитуватися не став. Віктор Платонович, як завжди, був трохи напідпитку, а тому будь-яке з’ясування, де і як стався збій у наших домовленостях, було марним і безглуздим. (Віктор Платонович, як відомо, був великим фахівцем у цій царині. Навіть сексоти з держбезпеки доносили своїм начальникам: Некрасов стверджує, що «Радянський Союз — підла країна… На тлі всього цього пияцтво — найкращий з її недоліків». [26]).
«Треба б зібрати кілька каменів, щоб можна було стати на них вище», — запропонував Віктор Платонович. Але ніяких каменів навколо й близько не було. Тоді Некрасов і ті, хто прийшли з ним, зсунулися трохи вище схилом, і Віктор Платонович почав говорити. Він говорив дуже тихо, просто, навіть буденно. Мікрофонів і підсилювачів там не було, тому кожне слово чули тільки ті, хто стояв буквально поруч. Свою промову він записав набагато пізніше, уже перебуваючи в еміграції. Тому початковий текст її втрачено назавжди, а в народній пам'яті залишилося лише враження від неї, яким кожен багато років ділився (і ділиться досі) з іншими. Фрагменти цієї промови увійшли потім до його книг «Записки роззяви» («Континент», № 4. 1975) і «Погляд і щось» («Континент», № 12–13, 1977).
Фото 17. Віктор Некрасов та Іван Дзюба на мітингу 29.09.66 р. [1]
Після Некрасова говорив Іван Дзюба. Тоді це ім’я мало що комусь говорило. Лише одиниці читали самвидавську версію його зухвалої роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він 1965 року надіслав до ЦК КПУ. Живу промову Дзюби того дня в Бабиному Яру також вдалося почути дуже небагатьом. Але він записав свою промову, і незабаром вона з'явилася в самвидаві. Тому я можу не з пам'яті відтворити деякі її фрагменти:
«Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання тисяч людей. Можливо, й нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те саме. Однак мовчання багато говорить там, де все, що можна сказати, вже сказано. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано, — тоді мовчання стає спільником неправди й неволі.
…Бабин Яр — це трагедія всього людства, але звершилася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія насамперед єврейського й українського народів.
…Але не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру, ним і не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів, — і не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру». [13].
Таких слів у Бабиному Яру ще ніхто до цього не вимовляв. І почули їх зовсім не багато хто. Але вони відлунням прокотилися по всіх наступних десятиліттях. А в той момент — уже сама присутність безлічі людей, які наважилися прийти в цей день до Бабиного Яру й узяти участь у цьому вочевидь антирадянському параді, напружено вслухатися в ці слова й бути в цю годину на цьому місці — усе це означало вищий ступінь громадянської непокори, здобуття свого власного обличчя та світорозуміння. Люди сьогоднішнього дня навряд чи уявляють собі, що означало 1966 року наважитися прийти до Бабиного Яру (явно змовившись і домовившись заздалегідь, явно організовано, хоча всі потім і наполягали, що це спонтанне, стихійне зібрання). Ось фрагмент спогадів одного з тих, хто не прийшов тоді до Бабиного Яру:
«Я знав, що мітинг буде, мене хвилювала пам'ять про ті сотні тисяч ні в чому не винних людей, але, підкоряючись „заячому“ інстинкту, не пішов. Виправдання собі знайшов миттєво: маленькі діти. Але Лейб, який формально значився в мене в групі старшим архітектором, звісно ж, пішов». [27].
Фото 18. Публіка на мітингу 29.09.66 р. [1]
Публіка «кучкувалася», як могла, і стихійні оратори виникали то тут, то там — самовільно, спонтанно, некеровано. Дехто стверджував, що «Після Дзюби виступив письменник Антоненко-Давидович, який відсидів за Сталіна в таборах за український буржуазний націоналізм. Антоненко-Давидович розповів, як група українських письменників домоглася заборони антисемітської книги Кічка „Іудаїзм без прикрас“». [28].
Фото 19. Публіка на мітингу 29.09.66 р. [1]
Інші настільки ж авторитетно стверджували протилежне: «Щодо Антоненка-Давидовича хочу сказати, що в Бабиному Яру він не виступав». [29].
Зате фотоплівка зберегла «виступ» Діни Пронічевої — однієї з небагатьох, кому вдалося врятуватися з Бабиного Яру (Фото 20). І тут уже нікому в голову не прийде оскаржувати твердження, що Діна Пронічева таки виступала (говорила в колі готових слухати її людей) 29 вересня 1966 року. (Хоча потім ніхто ніколи про це не згадав. Крім Анатолія Кузнєцова у виправленій, виданій за кордоном версії «Бабиного Яру»).
Фото 20. Діна Пронічева на мітингу 29.09.66 р. [1]
Якщо ви повернетеся й уважно вдивитеся у фото 19, то побачите юнака, що височіє над людьми (на самому задньому плані) і, можливо, теж щось вимовляє. Можливо, так виглядав Леонід Білоцерківський, архітектор Республіканської контори геологорозвідувальних робіт, якого не помітила наша фотокамера, але чомусь помітили пильні органи, і в якого були потім із цього приводу всілякі неприємності (за місцем роботи) [27].
Нас же Бог милував, і ми в цій історії не засвітилися. Івритом кажуть: «Справи праведників вершаться чужими руками». Ми не були великими праведниками, але того разу все вийшло саме так.
Фрагмент третій — ще не вечір (1966 рік)
Безсумнівно, Бабин Яр 1966 року був фундаментальною, засадничою подією в житті цілого покоління радянських людей (тих років, того часу, і на багато прийдешніх років). Не випадково спогади про нього стають обов’язковою складовою будь-якого церемоніалу, приуроченого до ювілею тих, кого доля одного разу пов'язала з Бабиним Яром.
Фільм до 100-річчя Віктора Платоновича Некрасова (як і будь-який інший спогад про нього) обов'язково містить згадку про Бабин Яр та про його участь у мітингу 1966 року. Фільм до 80-річчя Івана Михайловича Дзюби (та інші, більш ранні його публікації) — також містять спогади про його виступ у Бабиному Яру. Будь-які інші громадяни — теж згадують про це тепер повсюдно. Але все це, як уже говорилося вище, постфактум, рефлексії на події давним-давно минулого часу. А пам'ять у людей недосконала, а бачать люди все, навіть якщо вони дивляться на одні й ті самі речі, абсолютно по-різному.
У цих умовах фото- й кінодокументи є, можливо, найдостовірнішими й найоб’єктивнішими свідченнями. Хоча, звичайно, і вони вимагають пильного розгляду й надійного коментування. Ось наприклад, показуючи Некрасова на організованому ним мітингу в Бабиному Яру, ніхто чомусь не питає й не пояснює глядачеві, звідки у Віктора Платоновича такі знання з єврейської мови, що прикрасили полотнище, вивішене на стіні єврейського кладовища. (Але це, як то кажуть, до слова).
Крім фото- й кінодокументів, найдостовірнішими й такими, що заслуговують на пильну увагу, можуть бути свідчення, зафіксовані безпосередньо або в порівняно близький до реальних подій час. Зі зрозумілих причин я, хоч і пам'ятав про подвиг Еммануеля Рінґельблюма (який створив і зберіг для нащадків архів Варшавського гетто), наслідувати його приклад не міг (хоча, як умів і міг, старався) — в умовах СРСР мінімальні правила техніки безпеки виключали ведення будь-яких архівних записів. Але світ не без добрих людей — після розвалу Радянського Союзу відкрилися архіви радянських установ, і деякі архівні записи інших безпосередніх учасників тих подій раптом стали доступними всім, хто цікавиться. Я, природно, належу до цих «цікавих», і в зв'язку з цим мені теж хочеться щось вам розповісти.
Події в Бабиному Яру відбувалися 24–29 вересня 1966 року. А вже 1 жовтня 1966 р. секретар Київського міськкому КП України О. Ботвин доповідає в Центральний Комітет Комуністичної Партії України (і особисто товаришеві Шелесту П. Є., першому секретарю ЦК КПУ) «Про випадок проведення неорганізованого мітингу на місці розстрілу німецько-фашистськими окупантами радянських людей у Бабиному Яру» [30]. (Єврейського відділу 5-го управління КДБ ще немає і близько, з 2-го відділу 2-го управління 5-й відділ буде створено ще тільки в липні 1967 року, а 5-е управління КДБ лише 1979 року, [32]. Тому всіма особливо важливими справами такого роду доводиться займатися самій Комуністичній Партії).
12 жовтня 1966 року бюро Київського міськкому Компартії України оперативно й по гарячих слідах обговорює те ж питання — «Про випадок самовільного збориська в Бабиному Яру», [29]. (На бюро міськкому «неорганізований мітинг» уже називається більш точною і звичною назвою — «самовільне зборисько», [31]).
Десь між 1-м і 12-м жовтня пішов у Москву лист товариша Шелеста зі звітом у ЦК КПРС про події в Бабиному Яру. (Я не наводжу тут, як зазвичай, посилання на цей документ, оскільки в мене зараз під рукою немає цього посилання, але я тримав у руках копію цього документа й смію стверджувати, що він буквально повторює текст листа О. Ботвина. Тільки текст Ботвина українською мовою, а Шелеста — російською. Між іншим, цікаво відзначити, що текст Протоколу №31 засідання бюро Київського міськкому КП України, [31] — теж російською (!?!) мовою. Що б це означало?).
Чому я так прискіпливо розглядаю ці документи? Насамперед, тому що рівень обговорення говорить про ту виняткову важливість, яку самі учасники обговорення приділяли цій події. По-друге, деякі розбіжності в текстах дозволяють судити про приховані наміри й задуми їхніх авторів — текст до Москви повинен відображати глибоке знання предмета й повний контроль над тим, що відбувається. Текст же домашнього обговорення (на бюро) більш точний, менше надимають щоки, менше вигаданих подробиць.
Так, наприклад, у Москву повідомляється, що «присутні очікували приїзду представників місцевих органів влади, а також письменників І. Еренбурга, В. Некрасова, професора-хірурга М. Амосова». На бюро про це ні слова.
У Москву повідомляється, що «перед присутніми виступили члени Спілки письменників України Некрасов, Дзюба, Антоненко-Давидович, Білоцерківський». На бюро всі речі називаються своїми іменами: Некрасов та Антоненко-Давидович — письменники, Дзюба — співробітник Інституту біохімії АН УРСР, Білоцерківський — архітектор, співробітник Республіканської контори геологорозвідувальних робіт.
До Москви — «За вказівкою міськкому КП України партійний комітет Спілки письменників України провів перевірку мотивів появи й поведінки на неорганізованому мітингу 29 вересня письменника-комуніста Некрасова, письменників Дзюби, Антоненка-Давидовича, Білоцерківського. Перед Президією Спілки Письменників України парткомом поставлено питання про притягнення до відповідальності зазначених вище осіб». А між собою — «Партійні організації Спілки письменників (секретар партбюро т. Козаченко), Української кіностудії хронікально-документальних фільмів (секретар партбюро т. Маковєєв), інституту ботаніки АН УРСР (секретар партбюро т. Працюк), інституту біохімії АН УРСР (секретар партбюро т. Кокунін), Республіканської контори геологорозвідувальних робіт (секретар партбюро т. Танкілевич) не вжили дієвих заходів…». І тому їм тільки ще пропонується «рішуче поліпшити ідейно-виховну роботу в колективах…».
А ось ще одна розбіжність: у Москву повідомляється, як керівництво Київської синагоги боролося з підбурювачами, які закликали йти 29 вересня до Бабиного Яру. (У мене є копія цього доносу із синагоги на ім'я Уповноваженого у справах релігій по Києву та Київській області). На бюро міськкому, зрозуміло, про ці дурниці не згадується. Але зате є наступне повідомлення (а скоріш за все, просто хвастощі): «Незважаючи на своєчасне попередження (підкреслено мною) Шевченківський райком КП України (т. Фурсов) не вжив заходів масово-пропагандистського характеру для запобігання незаконному збориську в Бабиному Яру». Ну-ну, виявляється, все вони знали, але чомусь раптом (незважаючи на) схибили?!
. Ось уже де справді нічого зробити вони не могли, так це в історії з кіношниками. Виявляється, 24–29 вересня 1966 року в Бабиному Яру знімали дві кіногрупи. Ось довга цитата з листів Ботвина-Шелеста: «Несанкціонований мітинг у Бабиному Яру знімався кінознімальною групою Української студії хроніко-документальних фільмів у складі режисера Нахмановича Р. і Тимліна Е. Зазначені працівники кіностудії використовували апаратуру й плівку державної установи, а також самовільно виїхали на місце подій і здійснили зйомку без вказівки або попереднього розпорядження кіностудії.
На місці мітингу працювала також кінознімальна група «Моснаукфільму» у складі другого режисера-постановника фільму «В одній сім'ї» (про життя євреїв Радянського Союзу) Соломенцева М. Г. і оператора Луніна В. Л. Як розповіли в міськкомі КП України М. Г. Соломенцев і режисер того ж фільму Р. Ю. Гольдін, вони вважають зйомку неорганізованого мітингу в Бабиному Яру потрібною для кінофільму «В одній сім'ї».
Фото 21. Оператор В. Лунін знімає на мітингу 29.09.66 р. [1]
Зі своїми — з Українською студією хроніко-документальних фільмів — київські партначальники розправилися просто й швидко: «Адміністрація Української студії хроніко-документальних фільмів наклала суворе службове стягнення на режисера Нахмановича Р., оператора Тимліна Е. і попередила їх, що в разі повторення подібних проступків вони будуть звільнені з роботи.
Кіноплівка зйомок мітингу вилучена. Питання про поведінку Нахмановича й Тимліна буде розбиратися на зборах колективу студії». (Інші пікантні подробиці цієї справи читайте у спогадах Рафи Нахмановича [33] та Гелія Снєгірьова [34]). Насправді ж погром на київській кіностудії був вельми недбалим — усім оголосили по догані, плівку вилучили, але оператору Тимліну вдалося приховати 80 метрів, які потім увійшли (в різних конфігураціях) у цілу низку документальних фільмів [15], [16], [17], [18].
А ось що робити з московськими кіношниками, київські партначальники, звісно, гадки не мали. Про всяк випадок вони донесли про все в Москву, але самі поводилися з ними дуже обережно. Думаю, що в них були для цього вагомі причини — після допиту в міськкомі КП України (про це йдеться в листах) вони точно знали, що відбувається. Але що робити з цим, гадки не мали. (Саме тому, думаю я, полотнище на стіні Єврейського кладовища й провисіло цілих три дні — вони, очевидно, вважали, що це частина кіношної декорації).
А насправді все було ось як: 1966 року засновниця ізраїльського кіно Маргарет Клаузнер домовилася з радянською владою і отримала дозвіл знімати фільм про життя євреїв Радянського Союзу. На допомогу їй виділили групу з «Моснаукфільму», і з нею вона роз'їжджала по всьому Союзу. За випадковим збігом обставин саме в ці дні всі вони (на чолі з Маргарет Клаузнер) опинилися в Бабиному Яру.
Фільм про євреїв Радянського Союзу в кількох версіях із різними назвами був потім випущений у прокат (уже після 1967 року, після розриву відносин з Ізраїлем). Я бачив три версії цього фільму — одну в Києві, 1969 року. Іншу в Ізраїлі, 1972 року (Ізраїльське телебачення запросило мене тоді коментувати цей фільм). Третю версію — «Ми тут живемо» — я знайшов в архіві Маргарет Клаузнер в Ізраїлі, в Герцлії. Там є кілька кадрів про події 24 вересня 1966 р. Узагалі, сцени з Бабиного Яру в усіх версіях фільму з роками ставали все коротшими й коротшими. Те, що я побачив у Герцлії, мені не дали скопіювати. У Герцлії свої архіви музей не роздає кому попало, він їх тільки продає, звісно.
Фото 22. Кадр з фільму в Герцлійському архіві Маргарет Клаузнер. [1]
Зрештою вони зглянулися наді мною і все-таки зробили для мене кілька викопіювань, попередньо спотворивши їх позначками, так щоб художньої цінності ці кадри вже більше не представляли. (Бог з ними, з власниками Герцлійського архіву, мені їхня художня цінність і не потрібна зовсім. Мене цілком влаштовує їхнє безцінне історичне значення).
Фрагмент четвертий — націоналісти
Усі згадані вище документи закінчувалися на диво одноманітно: «На підставі викладеного можна зробити висновок, що мітинг 29 вересня в районі Бабиного Яру був організований єврейськими та українськими націоналістами з метою розпалювання націоналістичних тенденцій серед єврейського населення міста Києва».
Ну й ну! Якщо Некрасова і Дзюбу ще якось можна було назвати українськими націоналістами (російського письменника В. П. Некрасова, скажімо!), то стосовно нас визначення «єврейські націоналісти» було явно нічим не обґрунтованим перебільшенням. Це ми — єврейські націоналісти?! Щоб бути націоналістом, треба хоча б належати до якоїсь нації. Наша ж національна приналежність повністю вичерпувалася лише 5-м пунктом (у паспорті). Та й то, це було явне непорозуміння — адже за сталінським визначенням нації [35] (а інших визначень на слуху в ті роки не було), євреї як нація просто не існували! Які тут можуть бути націоналісти, якщо в них навіть елементарних ознак нації немає? Спільність мови? — не було в нас єврейської мови. Така проблема, як «інтернаціоналізм чи русифікація» (як у Дзюби, наприклад), для нас просто не існувала — радянська влада вже давно все за нас і без нас вирішила — крім російської, інші мови нам були невідомі. (Навіть українську ми знати не хотіли. Свою роль імперських русифікаторів ми так і несемо відтоді, доблесно, неухильно, «через світи і віки»). Звісно, в радянських умовах націоналізм міг існувати й без національної мови — наприклад, казахський націоналізм Олжаса Сулейменова існував і цілком обходився без казахської мови, все, що потрібно було, він чудово виражав російською.
Але зате в нього була своя спільна колишня давня культура (яка теж вважалася обов’язковою ознакою нації), свої акини, мудреці й оповідачі, філософи та поети. Ми ж усього цього теж були геть позбавлені — ще до лікарів-шкідників вирізали весь цвіт єврейської культури. Нам від їхньої пишноти нічого не дісталося. Ще одна обов’язкова (за Сталіним) ознака нації — компактне проживання на спільній території. Але після Гітлера й Катастрофи цього теж уже і в помині не було. Спільна господарсько-економічна діяльність? — і тут тільки колективні смертні вироки на економічних процесах початку 60-х років можна було зарахувати нам, як нації, у залік.
Голі серед вовків! — ось як було б правильно характеризувати нас у той історичний момент. А горде визначення «єврейські націоналісти» — це вже точно було не про нас. Але ми старалися, ми вчилися, ми хотіли, як інші, бути й виглядати людьми серед людей. Як зазвичай, у ті славні роки, основним джерелом нашої національної самоосвіти було те, що приносила й паплюжила сама радянська пропаганда, сам великий вождь і вчитель. У своїй роботі «Марксизм і національне питання», [33], тов. Сталін ущент розніс якогось Отто Бауера та його ідеалістичне твердження, що «нація — це спільність долі». Ну-ну, нас, хоч як дивно, це цілком влаштовувало.
Про існування єврейської національної ідеї — про бунд або про сіонізм — ми теж дізнавалися з тієї ж пропаганди та її суворої марксистської критики цих псевдовчень. (Бунд злився з РКП(б) 1919 року, а 1937 року бундівці, що «пробралися в партію», були успішно викриті й вирізані. Сіонізм був оголошений поза законом ще 1925 року, і тих, кого не запроторили до Сибіру ще тоді, добивали, катували й мучили 1948 року). Тому головним, засадничим чинником нашої національної самосвідомості (нашого майбутнього єврейського націоналізму) були, звісно, (єдине, що нам залишилося) єврейські могили, розкидані всюди після війни, — спаплюжені, занедбані, приречені радянською владою на тлін і забуття. Через кілька років, коли єврейський національний рух набуде вже якихось відчутних форм (самвидав, гуртки, вірші, пісні та інша самодіяльність), Іцик Койфман (більше відомий у народі як Бен Аерофлот) напише (вибачте, але відтворюю все з пам’яті, з огріхами):
А мы идём сквозь (тра-та-та) и пламя,
Сквозь (тра-та-та) и отблески пожаров,
И, словно воины, целуем наше знамя —
Косынку девочки, расстрелянной в Понарах...
Понари, Румбула, Бабин Яр — ось що перетворювало (і, врешті-решт, перетворило) нас на націю (і, природно, на єврейських націоналістів). Ще Ренан, виявляється, знав, що «спільні страждання єднають більше, ніж спільні радощі. У справі національних спогадів жалоба має більше значення, ніж тріумф: жалоба накладає обов’язки, жалоба викликає спільні зусилля» [36].
Ще одне чудове одкровення містили всі цитовані вище документи: «Партійні та адміністративні органи міста вживають заходів щодо виявлення підбурювачів проведення зазначеного мітингу та притягнення до відповідальності його активних учасників, а також для запобігання надалі подібним випадкам… Міськком КП України зобов’язав органи міліції вживати рішучіших заходів щодо попередження та недопущення збориськ і процесій, які не отримали попереднього дозволу або проводяться без погодження з місцевими органами Радянської влади» [30].
КДБ тут не згадується (5-ті відділи й підвідділи його ще не створені), але КДБ незримо присутній у всіх цих справах. З українськими націоналістами вони воюють уже давно — «...тільки за період 1954–1959 рр. (Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР відрапортував) про ліквідацію 183 націоналістичних та антирадянських організацій і груп, про притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб і застосування профілактичних заходів проти 1300 громадян» [37].
«Не менш „ефективною“ була діяльність спецслужб у наступні чотири роки… За політичними статтями в зазначений період було притягнуто до кримінальної відповідальності 219 осіб», (там же, [37]). «...За період з 1967 р. по червень 1971 р. органи КДБ України були профілактовані понад 6000 осіб. У цей же час до кримінальної відповідальності за антирадянську агітацію і пропаганду (стаття 62) притягувалися 87 громадян…» (там же, [37]).
Але «єврейського фронту» тоді в них, здається, ще не було. У всякому разі, стукачі їхні діяли вельми грубо й непрофесійно. Десь наприкінці жовтня 1966 року якийсь мій хороший знайомий привів до мене свого хорошого знайомого:
— Рюрик Немировський (великий друг письменника Некрасова), — говорив він, — дуже хоче допомогти Віктору Платоновичу, і на його прохання шукає людину, яка організувала нещодавно мітинг у Бабиному Яру. Ви, випадково, не знаєте такого?.. А якщо дізнаєтеся… Ви розумієте, Віктор Платонович буде дуже радий…».
Я, звісно, готовий був негайно допомогти Рюрику Немировському (все для Віктора Платоновича, зрозуміло), але серед своїх знайомих, звісно, я такої людини не знав. Якщо раптом дізнаюся — обов'язково (через нашого спільного друга) повідомлю… (І пили ми, і закушували, і знову пили, як найкращі й вірні друзі).
Але такі подарунки доля, зрозуміло, робила нам нечасто. Хоча, як то кажуть, до певного часу Бог милував. Однак те, що не могли знайти професійні стукачі, дуже швидко й легко знаходили багато інших «зацікавлених осіб». Відразу ж після Бабиного Яру з нами «вийшла на зв'язок» спочатку одна єврейська група, потім ще одна, потім ще і ще. Несподівано коло «єврейських націоналістів» почало стрімко й швидко розширюватися.
Українські націоналісти, коли знадобилося, теж знайшли нас без особливих труднощів — у березні-квітні 1967 року під час підготовки до реставраційних робіт в одному з храмів Видубицького монастиря почали вивозити звалені там ще з повоєнних часів і всіма забуті безгоспні книги. Одного чудового дня українські хлопці принесли мені стопку обпалених титульних аркушів і обкладинок книг із єврейськими письменами. Виявилося, що це книги Державної єврейської бібліотеки м. Києва! (90 000 книг якої 1942 року німці вивезли до Німеччини. 1946 року її виявили у своєму окупаційному секторі американці й повернули Радянському Союзу. Десь у цей же час її, очевидно, відправили до Києва і склали в одному з храмів Видубицького монастиря. А тепер за непотрібністю почали вивозити і спалювати. А до цього, 1964 року, було спалено український фонд Публічної бібліотеки Академії наук УРСР).
Я знову кинувся до Полянкера — як-не-як, він був тоді секретарем єврейської секції Української Спілки Радянських Письменників. Цього разу він мене не вигнав, а, перебравши й відібравши найбільш вражаючі «речові докази», відніс усе Миколі Бажану, академіку, Герою соцпраці, головному редактору Української енциклопедії, єдино доступному в той момент заступнику й захиснику. Бажан обурився, обіцяв негайно втрутитися, і велів повернутися до нього через тиждень. Але ні через тиждень, ні через два і три тижні йому з ЦК не відповіли. А на початку червня оголосили: «Ізраїль розв'язав агресію проти Єгипту. Говорити про долю єврейських книг у цих умовах недоречно». Ось і все, і вся розповідь про те, як українські націоналісти хотіли допомогти єврейським націоналістам запобігти знищенню книг Єврейської державної бібліотеки міста Києва. Не досягли успіху — все вивезли й спалили в травні 1967 року.
Фрагмент п'ятий — сіоністи, вперед
Шестиденна війна, у якій крихітний Ізраїль завдав нищівної поразки Герою Радянського Союзу Гамалю Абдель Насеру та його арабським друзям із їхніми радянськими покровителями, зробила недоречними й багато інших речей і понять, які до цього вважалися непорушними. Наприклад, міф про незламну військову могутність СРСР, про ефективність радянської військової допомоги, про користь радянських військових радників і новітньої військової техніки, якими СРСР щедро обдаровував «прогресивні режими» своїх союзників. Євреї ходили вулицями й, невідомо навіщо й чому, недоречно усміхалися і тихо раділи. Та й не тільки євреї — більша частина радянських людей «з почуттям глибокого задоволення» сприйняли звістку про принизливу поразку арабських армій і про ганебний міжнародний провал своєї улюбленої Батьківщини. Утім, не тільки радянські люди — весь світ веселився й відверто радів новому порядку речей, що несподівано виник у світі.
Пережити все це тихо й мирно Радянський Союз, звичайно ж, не міг. Почалося оглушливе пропагандистське виття, спрямоване насамперед проти породженням усіх нещасть і бід на землі — проти ізраїльських агресорів та агентів міжнародного сіонізму. Колись, 1948 року, коли щойно створена (зі сталінського благословення) Держава Ізраїль раптом відмовилася стати васалом Великого Керманича, він відповів на це таким розгулом антисемітизму й антисіонізму (по всьому простору Східної Європи), якого світ не пам'ятав ще з часів іспанської інквізиції. За тими ж єзуїтськими законами і 1967 року почалася небаченого розмаху антисіоністська (тобто антисемітська) кампанія. Ані радянський народ, ані самих євреїв здивувати тут було нічим — поняття «єврей» у радянському лексиконі вже давно не існувало. Його замінили незліченні евфемізми — «лікарі-вбивці», «космополіти», «агенти Джойнту». Тепер до цього додалися «сіоністські агресори». Ну і що? Кого насправді тут мали на увазі — радянським людям пояснювати не треба було. І без усяких пояснень усім було все тут гранично ясно.
Здається, ставало ясно й радянським євреям. Одного чудового дня (і аж ніяк не за власним вибором) ще не оброслі пір’ям «єврейські націоналісти» перетворилися на «ізраїльських агресорів», «агентів сіонізму», або просто «сіоністських яструбів» (місцевого масштабу). Жодних бундистських розмов про національну й культурну автономію, ніякого обіцяного братерства народів і своєї національної культури («національної за формою та соціалістичної за змістом»), ніякого «співіснування братніх народів», нічого! Крім того, єдиного, що нам уготувала й приготувала радянська влада — стати новоявленим і затятим сіоністом! (Або, на вибір, стати безрідним, безнаціональним холуєм. Тихо й назавжди). Ми прийняли запропоновану нам альтернативу — і почали швидко приміряти на себе сіонізм.
Відбувалося це на диво безболісно й легко — ніякого минулого вантажу (ніякого єврейського буржуазного націоналізму) за нами не було. Ніякі минулі культурні та історичні атрибути національного існування нас не обтяжували. Ну, нічого, абсолютно нічого. Крім одного — крім Бабиного Яру. Але це вже, як родима пляма, — ні припудрити, ні випалити, ні витруїти — це було вже з нами назавжди.
Швидко казка мовиться, — насправді все це відбувалося набагато повільніше й болісніше. На Бабин Яр 1967 року ніяких спеціальних заходів намічено не було. Публіка прийшла, але ніким не організована, бродила по всьому простору, там, де торік відбувалося «несанкціоноване зборисько». Камінь, який влада поспішно встановила ще в жовтні 1966 року (відразу ж після «несанкціонованого мітингу»), був встановлений збоку, через дорогу від місця торішнього зібрання, і тому багато хто про нього просто не знав. Тому ті, хто випадково виявив камінь, так і слонялися вже поруч із ним. А в цей час інші неприкаяно блукали по інший бік дороги (і тому з низини побачити камінь не могли).
Проте, незважаючи на зовнішню дезорганізованість, усередині «єврейського колективу» йшла напружена внутрішня робота. Сіоністська ідея, яку осягали маси, вимагала перегляду всіх колишніх умоглядних побудов і визначень. Болісно, але неухильно вироблялося розуміння наших нових цілей і завдань:
· Самоочевидно, що продовження природного існування єврейського народу можливе тільки в незалежній єврейській державі, в Ізраїлі.
· Будівництво єврейської держави в Ізраїлі й надзвичайні умови, у яких відбувається це будівництво сьогодні, вимагають зусиль кожного, хто згоден із пунктом, викладеним вище. Це означає, що наше місце тепер в Ізраїлі, і боротьба за виїзд до Ізраїлю стає основним напрямом наших зусиль і нашої діяльності.
· Наш рух за виїзд до Ізраїлю має бути масовим, а тому обов'язково має бути легальним, гласним, із радянською владою узгодженим і координованим.
· У зв'язку з цим наші взаємини з українським національним рухом і загальносоюзним демократичним рухом залишаються дружніми й довірливими, але за зміну існуючої системи влади в цій країні ми боротися більше не будемо, це не входить до наших завдань. Наша мета — покинути цю країну й виїхати на свою історичну батьківщину, до Ізраїлю.
Ось приблизно так виглядала сіоністська програма єврейського національного руху в той момент. (Жодних протоколів, звісно, ми в цей час не вели, а тому документального підтвердження цих положень я навести не можу. В одній зі своїх попередніх публікацій [39] я вже торкався цього питання, а тому наведу лише кілька взятих звідти цитат з Ю. В. Андропова:
«Під впливом сіоністської та антикомуністичної пропаганди з-за кордону серед радянських євреїв, заражених націоналізмом, спостерігається тенденція до об’єднання й антирадянських виступів під прикриттям боротьби за „пробудження національної самосвідомості“ та „розвиток єврейської культури“... У 1969–1970 рр. ішов процес поступового об’єднання нелегальних сіоністських груп і організацій, що виникли в різних районах країни, в підпільну партію сіоністів... Оперативним і слідчим шляхом встановлено, що в серпні 1969 року в Москві відбулася зустріч представників сіоністських груп Москви, Ленінграда, Києва, Риги і Тбілісі, на якій було досягнуто домовленості про створення так званого „Всесоюзного Координаційного Комітету“ (ВКК) для координації сіоністської діяльності… Комітет держбезпеки уважно стежить за негативними процесами, що відбуваються в середовищі єврейської інтелігенції та молоді, вивчає причини їх виникнення, вживає заходів щодо запобігання шкідливим наслідкам. У центрі уваги органів КДБ перебуває робота з припинення ворожої, особливо організованої діяльності єврейських націоналістів, основне місце займає метод розкладання, роз’єднання і розколу груп, компрометація їхніх натхненників і ватажків, відриву від них осіб, які помиляються…»
І ще одна цитата (з Андропова):
«Основними завданнями організації є:
— розпалювання еміграційних настроїв і схиляння євреїв до виїзду до Ізраїлю,
— пропаганда сіоністської ідеології серед осіб єврейської національності шляхом виготовлення й поширення сіоністської та націоналістичної літератури,
— організація збору підписів під зверненням до ООН осіб, яким відмовлено у виїзді до Ізраїлю,
— створення курсів («ульпанів») з вивчення давньоєврейської мови і виховання слухачів у проізраїльському дусі,
— збільшення грошових коштів (каси) організації за рахунок внесків її учасників і реалізації друкованих матеріалів».
Я не буду розглядати й історію боротьби за виїзд до Ізраїлю, що розгорнулася — я колись уже робив це, і тому особливо допитливі читачі можуть звернутися до моїх колишніх публікацій [39]. Там, користуючись ізраїльськими документами, я розповідаю й показую, як починався та розвивався цей процес. Тепер, коли відкрилися і стали доступними київські архіви, я думав доповнити цю розповідь новими даними. Але та де там — дістатися до потрібного матеріалу, виявляється, зовсім непросто. Вдалося зібрати лише малі крихти. «У другій половині 60-х років заяви на виїзд подали 5762 євреї, які проживали в Україні» [38], (тобто, додам я від себе, майже половина тих, хто подавав у той же самий час заяви на виїзд по всьому Радянському Союзу [39]). Подача, зрозуміло, не означала ще, що за нею буде дозвіл на виїзд, і, звісно, ніхто (або точніше — мало хто) отримав тоді такий дозвіл, але задокументовані цифри відмов дозволяють судити про розмах і динаміку процесу: «Якщо 1968 року було відмовлено в праві на еміграцію 28 євреям, то 1969 року — 1079, 1970 — 1439» (посилання на архів МВС [38]. Хоча географія подач/відмов ніде не вказана).
У цій обстановці події, пов'язані з Бабиним Яром, почали набувати нового, раніше не знайомого забарвлення. Намагаючись зберегти контроль над тим, що відбувається, київська міська влада вирішила взяти у свої руки жалобні заходи в Бабиному Яру. 1968 року було вперше оголошено про проведення в Бабиному Яру організованого мітингу трудящих. На ньому кращі люди Шевченківського району (зокрема й євреї) з кумачевої трибуни біля каменя повинні були рішуче викрити і засудити ізраїльських агресорів та їхніх найманців (а, якщо хочете, натхненників) — агентів міжнародного сіонізму. З 1968 року така форма проведення жалобних церемоній у Бабиному Яру стає стандартною. Пропозиції Київського міськкому КПУ (тов. О. Ботвин), спрямовані з цього питання до ЦК КПУ (тов. П. Шелесту) виглядали так: «Пропонується, щоб мітинг відкрив секретар міськкому партії, а також виступили 2–3 учасники Великої Вітчизняної війни (єврейської національності), письменник, секретар міськкому комсомолу» [40].
Фото 23. Мітинг трудящих Шевченківського р-ну в Бабиному Яру [1]
Так воно все і було — і трибуна, і оратори, і співробітники всяких органів (у формі й без), і дружинники з міліцією — уважно подивіться на фото 23, і все ви там знайдете й побачите.
Чого не побачите, так це того, що починало відбуватися після закінчення офіційної церемонії. 1968 року, коли основна, запрошена частина публіки вже розійшлася, і тільки купка непроханих євреїв продовжувала залишатися на місці, розгублено блукаючи навколо мерзенного капища, раптом заговорив Борис Кочубієвський. Про те, що обурливо говорити в Бабиному Яру про сіоністів та ізраїльських агресорів, не згадуючи, що Бабин Яр — це місце загибелі багатьох тисяч євреїв. І саме євреїв. Кілька доброхотів, які опинилися поруч, вступили з ним у суперечку, вочевидь під'юджуючи та провокуючи його, але він наполегливо повторював своє.
Наприкінці листопада в Кочубієвського вдома було проведено обшук, а через тиждень, 4-го грудня 1968 р., його заарештували, висунувши обвинувачення за статтею 187-1 Кримінального кодексу України, [42].
У березні 1969 р. «київському активу» довелося розбиратися з тим, як ми повинні поводитися в ситуації, що склалася, і як реагувати на те, що відбувається. Думки розділилися — Женя Бухіна та Анатолій Геренрот вважали, що це неприпустимо й аморально — 1969 року судять єврея в Києві за сіонізм, а ми мовчимо. Тобто все відбувається без нашої рішучої відсічі, тобто за нашого мовчазного потурання. Алік Фельдман і я були проти відкритих виступів на захист Кочубієвського. Усіляка допомога й підтримка його близьким — так. Відкритий виступ на його захист — ні. (Тому що нічого, крім самопідстави владі, такий виступ дати не може. Ми вже виходимо з підпілля — виклики з Ізраїлю ось-ось повинні почати надходити, КДБ про це дізнається ще раніше, ніж ми. Але добровільно підставляти себе і відкривати їм, «хто є хто» в нашому середовищі, було, на нашу думку, безглуздим фрондерством). До того ж Кочубієвський навряд чи заслуговував такої самопожертви — влітку 1968 року Геренрот уже зустрічався з ним, пропонуючи взаємодію і співпрацю, але Кочубієвський відмовився. Ні про яку взаємодію і співпрацю він і слухати не хотів — стаття «за організовані дії та груповщину» йому зовсім не потрібна була.
Узгоджені дії ніколи не були нашою сильною стороною (ні тоді, ні тепер). У травні 1969 року Геренрот, Бухіна, Койфман і Озерянський виступили свідками захисту на процесі Кочубієвського. Ні на суд, ні на гебешну публіку, що зібралася в залі, ні навіть на самого Кочубієвського (за його спогадами) ці виступи ніякого враження не справили. «Хроніка поточних подій» повідомила про це в скупих словах: «По одному з головних епізодів звинувачення, Бабиному Яру, виступили 8 свідків — з них тільки троє підкріплювали позицію звинувачення... Суд відхилив докази свідків захисту, заявивши, що всі ці п’ять чоловік є друзями підсудного й у суді повністю підтримували „сіоністські погляди“ підсудного» [43]. (Свідків захисту було не 5, а 4, але це справи не змінює. Кочубієвський навіть самого факту виступу захисників на свою користь не пам'ятає, його це ніколи не цікавило — так він і сказав мені під час нашої бесіди 23 червня 2011 року). Київська єврейська громадськість про цей виступ на захист Кочубієвського теж мало що дізналася).
Фрагмент шостий — хроніка поточних подій
Восени 1969 року було створено ВКК (дивіться вище й [39]). Присутність сіоністів у Києві теж було вже заявлено — свідки на процесі Кочубієвського та подача перших заяв на виїзд влітку того ж року вже сталися. Через усе це Бабин Яр 1969 року був чітко забарвлений сіоністською присутністю та сіоністськими кольорами. Подробиці цього заходу я описав колись [20], і тому повторюватися не буду. Процитую лише уривок з листування О. Ботвина з П. Шелестом з цього приводу:
«Як стало відомо Київському міськкому КП України, певна частина націоналістично налаштованих громадян єврейської національності має намір провести 29 вересня цього року в Бабиному Яру зборисько, біля пам'ятного каменя викласти з квітів шестикутну зірку тощо. У зв'язку з цим вноситься пропозиція 29 вересня 1969 р. о 14 годині провести в Бабиному Яру, за прикладом минулого року, мітинг представників трудящих Києва...» і так далі [40].
Як завжди, архівні документи потребують коментарів. Насамперед зверніть увагу на дату листа — 16.09.69. Це означає, що стукачі серед нас трудилися, не покладаючи рук, і київська влада знала про те, що 29.09.66 р. у Бабиному Яру мала з'явитися сіоністська Зірка Давида. У зв'язку з цим вони просять дозволу на вжиття заходів для запобігання (цьому). А поки доповідають: «Контакти з відповідними адміністративними органами з приводу мітингу встановлено» [40]. Що це означає? А те, що вранці 29 вересня не одна, а цілих три сірі «Волги» чекали на мене біля виходу з дому. І, проте, о 18 годині того ж дня троє молодих людей (Геренрот, Койфман і Озерянський) винесли до каменя два великих трикутники (кожна сторона — 2 метри), витканих один білими, інший — синіми квітами, і біля підніжжя каменя розгорнули їх, так щоб вони утворили Маген Давид. Коротка сутичка, коли одні (люди в цивільному) намагаються зсунути вбік і знищити трикутники, а інші (присутня при цьому публіка) намагаються перешкодити їм це зробити. Зрештою Геренрота, Койфмана і ще когось третього (потім виявиться — «квочку», «свою людину») органи забирають і відвозять кудись, а публіка заздалегідь запалює свічки і мовчки стоїть, поки всіх не розганяє міліція. У доповідній записці [41] Київський міськком КПУ доповідає ЦК про успішно проведений захід. (Все разом, це означає, що рівень інтересу до нашої присутності в Бабиному Яру продовжує залишатися надзвичайно високим).
1970 року київська громадськість стає свідком нової «сіоністської провокації» в Бабиному Яру — до каменя покладаються вінки з єврейськими написами — на їдиші та на івриті. Знову, як і 1969 року, влада дещо знає про майбутнє, але не все — масштаб і організаційні форми того, що відбувається, вочевидь застають їх зненацька. (У всякому разі, після 1970 р. покладання вінків біля каменя в такому форматі не вдавалося більше ніколи, хоча спроби такі повторювалися багато разів). Фрагмент картини покладених вінків ви можете побачити на фото 24.
Фото 24. Вінки біля каменя в Бабиному Яру, 1970 рік. [1]
У березні 1971 року абсолютно несподівано для всіх почався вихід євреїв із Радянського Союзу. Гласний, дозволений, з владою узгоджений. Виїзд — за персональною, вельми люб’язною, і дуже терміновою пропозицією відповідних державних інстанцій. Окрилений тим, що відбувається, єврейський народ кинувся демонструвати свою солідарність зі своїм єврейством — на пам'ятну церемонію в Бабиному Яру того року приїхали 50 представників із різних міст Союзу. Але влада вже знала, що з цим робити: «гебісти, яких було дуже багато того дня, взялися до своєї роботи. Вони зривали з вінків жалобні стрічки. З наших голів зривалися кіпи, з рук — жалобні пов'язки… Коли ми наблизилися до кінцевої мети, якихось «упізнавальних» єврейських знаків ні на нас самих, ні на наших вінках уже не було. Все було зірвано, викинуто, „конфісковано“, — так згадує цей Бабин Яр Йосиф Бегун (москвич, колишній активіст єврейського руху, в’язень ГУЛАГу) [44].
1972-й рік ознаменувався двома указами, про існування яких єврейські активісти нічого не знали, але дуже скоро відчули їх на собі. 1 лютого ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо посилення боротьби з антирадянською та антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму», а 7 вересня 1972 року секретаріат ЦК КПРС затвердив «План основних пропагандистських і контрпропагандистських заходів у зв'язку з черговою антирадянською компанією міжнародного сіонізму» (цитую за статтею О. Бажана [45]).
І далі, там же: «Таким чином, крім уже традиційних пропагандистських заходів ці партійні документи містили низку нових моментів — застосування до так званих „єврейських націоналістів“ репресій… Активні учасники руху за виїзд до Ізраїлю каралися не тільки за політичними статтями. Дуже часто їм інкримінувалися кримінальні злочини» [45].
Для єврейських активістів Бабин Яр стає символом єврейської непокори, єврейської гордості, єврейської історії, частиною похмурого єврейського «сьогодні» й майбутнього єврейського «завтра». Камінь біля Бабиного Яру стає місцем проведення єврейських пам’ятних актів найширшого спектра — від релігійних ритуальних церемоній до громадянських політичних акцій. (Наприкінці 70-х і всі 80-ті роки Бабин Яр стає навіть елементом весільного церемоніалу — єврейські молодята приходять сюди покласти квіти й сфотографуватися на пам'ять).
У повній відповідності з цими новими явищами — «1972 року в річницю повстання євреїв Варшавського гетто до міськради м. Києва були викликані євреї — Красний Б., Родомисльський М., Ременник С., Мандель І. У розмові з ними секретар міськради В. Зернецький заявив, що в Бабиному Яру мітинг проводити забороняється, бо там поховані не тільки євреї» [46].
Фото 25. Акція біля каменя в Бабиному Яру, 1972 рік (найімовірніше, це 9 Ава). [1]
«Хроніка поточних подій» повідомляла: «7 вересня 1972 р. група київських євреїв намагалася покласти вінок і квіти до надгробного каменя в Бабиному Яру в пам'ять про 11 ізраїльських спортсменів, убитих у Мюнхені. На учасників траурної церемонії чекали наряди міліції, співробітники КДБ у цивільному (серед них уже давно знайомі багатьом євреям оперативні працівники УКДБ по Київській області Смірнов, Брюханов та інші, які не раз брали участь у різних акціях проти євреїв, зокрема біля Київської синагоги). Крім машин міліції та КДБ, було кілька обкомівських машин. Затримували тих, хто підходив із квітами або відмовлявся «розійтися». Загалом було затримано 27 осіб, з них 5 оштрафовані на 25 рублів, 11 засуджено на 15 діб адміністративного арешту за неправдивими свідченнями, причому для кожного були придумані різні «склади злочину». Арештовані: Юрій Сороко, Бася Сороко (дружина), Сімха Ременник, Зіновій Меламед, Марк Ямпольський, Юрій Тартаковський, Дмитро Добренко, Володимир Верніков, Всеволод Рухман, Давид Мирецький, Ян Монастирський.
За день до кінця терміну за протестом прокурора з нагляду за місцями ув'язнення була звільнена Б. Сороко з огляду на те, що в неї та Ю. Сороко — неповнолітня дитина. Усіх заарештованих випускали в різний час і в різних місцях, щоб не дати їм можливості зустрітися. Друзів і родичів заарештованих, що зібралися біля в’язниці, намагалася розігнати міліція. Ю. Сороко та З. Меламеда прямо з в’язниці були відвезені до УКДБ по Київській області, де з ними в загрозливому тоні «бесідував» співробітник КДБ Давиденко. Він заявив, що «обставини змінилися», що в КДБ тепер «розв’язані руки», наступного разу їм загрожує куди довший термін (Юрій Сороко та Марк Ямпольський заарештовувались на 15 діб у лютому-березні 1972 року за відвідування київської синагоги)» [47].
І далі, там само – «Хроніка поточних подій», випуск 27, 15 жовтня 1972 р.:
Цього дня (мається на увазі 29 вересня 1972 року), «як зазвичай, відбулося покладання вінків та квітів до надгробного каменя в Бабиному Яру. Пізніше, ніж зазвичай (о 18-й годині), розпочався офіційний мітинг. Промовець акцентував увагу на ізраїльській агресії проти арабів. Далі йшлося про багатонаціональну радянську державу й про те, що під час трагедії, яка розігралася в Бабиному Яру, загинуло багато радянських людей різних національностей. Жителі Києва прийшли в Бабин Яр ушанувати пам'ять своїх загиблих братів із вінками та квітами (кількасот людей). Тротуари були оточені численними загонами міліції. Дозволялося покладати вінки тільки з червоно-чорними стрічками й написами не єврейською мовою («незрозуміло, що написано»); біло-блакитні стрічки наказали знімати (колір ізраїльського прапора). О 19-й годині наряди міліції стали очищати вулицю, о 20-й годині все було порожньо, світло біля надгробного каменя згасили» [47].
Поступово почав вироблятися вже певний загальноприйнятий стандарт проведення мітингів у Бабиному Яру. Але... «Спираючись на постанови вищого політичного керівництва СРСР, секретар ЦК КПУ В. Маланчук та завідувач відділу пропаганди й агітації ЦК А. Мяловицький 15 серпня 1973 року запропонували доручити Прокуратурі УРСР, Міністерству внутрішніх справ УРСР, Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР «посилити роботу з викриття й притягнення до кримінальної відповідальності активних пропагандистів руху за виїзд євреїв із СРСР, емісарів закордонних сіоністських центрів», – пише у своїй роботі київський історик О. Бажан [47], посилаючись на відповідні архівні документи. – «У результаті, кожна більш-менш значна акція активістів єврейського національного руху не залишалася поза увагою відповідних підрозділів 5-го Управління КДБ, створеного спеціально для боротьби з проявами сіонізму».
Фото 26. Саша Фельдман, Саша Цацкис (на передньому плані) та ін.
виносять вінки 1973 року. [1]
З осені 1973 р. потяглася низка судових переслідувань, на яких ім'я Бабиного Яру не згадувалося, але всі вони були безумовно з ним пов'язані. Наводжу нижче список процесів, які мені вдалося витягти з історичного небуття. Для повноти картини я включив до нього першим Бориса Кочубієвського, хоча його засудили ще 1969 року:
· Кочубієвський, Борис – арешт 4.12.68 р., суд 13.05.69 р., строк 3 роки за статтею 187-1 КК УРСР, покарання відбував в Установі ЯЕ 308/26, Жовті Води, Українська РСР.
· Фельдман, Олександр – арешт 13.10.73 р., суд 23.11.73 р., строк 3,5 роки ВТТ (десь на Україні, але точних даних немає).
· Винаров, ................ – ................... , суд 1976 р. (докладніших даних немає).
· Фрідман, Кім – арешт 18.03.81 р., суд у травні 1981 р., строк 1 рік, ВТК 301/59, Вінницька область, УРСР.
· Кіслик, Володимир – арешт 20.03.81 р., суд у травні 1981 р., строк 3 роки за статтею 206-11 КК УРСР, покарання відбував у 1-му ВТТ, м. Дніпродзержинськ, і 2-му ВТТ, м. Жданов, УРСР.
· Ельберт, Лев – арешт ...... , суд 25.05.83 р., строк 1 рік за статтею 190-1 КК УРСР, покарання відбував у ВТУ 312, с-ще Трудове, Вінницька область, УРСР.
· Зубко, Станіслав – арешт .... , суд 1981 р., ..... , строк 4 роки (докладніших даних немає).
· Пільников, Валерій – арешт ..... , суд ..... , строк 5 років (докладніших даних немає).
· Бернштейн, Йосиф – арешт 1984 р., суд ...... , строк 4 роки (докладніших даних немає).
Крім того, відомо, що судових репресій у Києві зазнавали й інші єврейські активісти (є список, але інформація в ньому видається не дуже достовірною). У будь-якому разі, наведений вище список — не просто перелік прізвищ, дат, статей і місць відбування покарання. Це довга низка людських страждань, болю, приниження й нестерпних умов радянської виправно-трудової установи, які єврейським активістам тих років випало пережити, і якими оплачено нашу сьогоднішню пам'ять про Бабин Яр. (На сьогоднішньому святі життя незле було б, аби хто-небудь хоч іноді згадував про це).
Фрагмент сьомий — повість минулих літ
Судові розправи не були єдиним засобом припинення єврейської активності в Бабиному Яру. Влада мала в ужитку й інші, так звані позасудові, адміністративні заходи. Широко використовували такий суто радянський захід, коли КДБ вказував керівникам виробничих підприємств, кого з їхніх співробітників слід відправити в термінове відрядження або затримати на роботі на весь час подій, що передбачалися в Бабиному Яру. І це працювало — керівники підприємств беззаперечно виконували вказівки КДБ. (Такі вже вони, радянська правова система й радянська демократія).
У своєму зверненні до Президії Верховної Ради СРСР від 20 вересня 1981 р. євреї-відмовники м. Києва (21 особа) писали: «Час від часу з декого з нас знімають ярлик відмовника й наділяють ярликом дрібного хулігана, лихослова, кримінальника, наркомана, зберігача зброї чи дармоїда. Саме такі ярлики використала влада м. Києва для засудження відмовників Валерія Пільникова (5 років), Кіма Фрідмана (1 рік), Володимира Кіслика (3 роки), Станіслава Зубка (4 роки), не рахуючи численних адміністративних арештів. Безперечно, ярликів безліч, і тому не виключено, що когось із нас ще зроблять антирадянщиком, валютником, фарцовщиком, ґвалтівником чи злодієм, якщо беззаконню не покладуть край. Про розміри нашого безправ’я та приниженості можна судити хоча б з того, що не всім у Києві тепер дозволено вшановувати пам’ять жертв Бабиного Яру. 31 травня минулого року співробітники міліції та держбезпеки на чолі з капітаном КДБ Новіковим Р. М. просто розігнали відмовників, що зібралися в Бабиному Яру, а 29 вересня того ж року в районному відділку міліції Ленінського р-ну м. Києва, де зібралися відмовники у зв'язку зі спробою арешту одного з них, майор КДБ Одинцов В. Г. заявив: «Якщо хтось із вас сьогодні з'явиться в Бабиному Яру, можете вважати себе довічними відмовниками», («Хроніка поточних подій» [48]).
Та особлива увага, яку КДБ і радянська влада приділяли єврейській активності в Бабиному Яру, призвела до того, що в певні роки дії київських активістів виявилися значною мірою паралізованими. Але Бабин Яр ніколи не був турботою лише київських сіоністів. Бабин Яр майже від самого початку був турботою всього всесоюзного єврейства. Картина Йосифа Кузьковського «Бабин Яр» була написана в Ризі ще 1948 року (сьогодні перебуває в Кнесеті Ізраїлю). Самодіяльний єврейський колектив Вільнюського палацу профспілок у повному складі відвідав Бабин Яр у листопаді 1968 року (і залишив викладений на землі з квітів та осіннього листя Маген Давид. Якщо уважно придивитеся до фото 27, зможете розрізнити його ледь вловимий контур). У 70-ті та 80-ті роки відвідування Бабиного Яру єврейськими активістами з інших міст Союзу перетворилися на майже обов’язкову, ритуальну дію — особливо в дні роковин трагедії Бабиного Яру.
Фото 27. Вільнюський ансамбль «Мір зайнен до» в Бабиному Яру,
листопад 1968 року. [1]
Про відвідання Бабиного Яру 50-ма представниками міст Радянського Союзу у вересні 1971 року я вже згадував вище. Недружній прийом, влаштований їм тоді київськими гебістами, не збентежив єврейських активістів. Олексій Макаров [46] на підставі своїх джерел описує події в Бабиному Яру 1974 та 1976 років: «1976 року єврейські активісти з різних міст Радянського Союзу не були допущені до жалобного мітингу в Бабиному Яру. Серед них Йосиф Аш та Йосиф Бейлін із Москви, Яків Арієв із Риги, Олександр та Людмила Мізрухіни, Володимир Кіслик, Марк та Наташа Луцькі з Києва. Анатолія Щаранського зняли з поїзда дорогою до Києва, Михайло Магер із Вінниці отримав попередження, що коли він виїде, то його заарештують. Проте двадцятьом активістам із різних інших міст вдалося прорватися, і вони прибули на жалобний мітинг. За деякими повідомленнями, переданими на Захід, близько 300 євреїв були присутні на жалобному мітингу, і вони поклали вінки біля пам'ятника» [46].
«Хроніка поточних подій», випуск 47, описує події 1977 року: «Шістьох московських активістів Руху за виїзд євреїв (серед них — В.Слєпак, М.Кремень, Єлістратов) о 19-й годині 28 вересня затримали на Київському вокзалі Москви й протримали в міліції до 3-ї години 29 вересня, не давши їм виїхати до Києва. Б.Чорнобильського затримали при виході з дому й протримали в міліції. 29 вересня в Києві Цинвербліта викликали до МВС на бесіду щодо його працевлаштування і протримали там до 8-ї години вечора, Лебедя викликали в прокуратуру, Пресмана — до ВВІРу; Паргаманика забрали на вулиці, відвезли до КДБ і протримали на допиті у справі Щаранського до вечора. За кілька днів до 29 вересня киянина Ельберта заарештували в аеропорту, коли він збирався виїхати до Москви, і дали йому 10 діб «за хуліганство». Його дружині, коли вона намагалася з'ясувати, де її чоловік, нічого не сказали. Цього року в Бабиному Яру 29 вересня офіційного жалобного мітингу не було; лише від кількох організацій до підніжжя пам'ятника поклали вінки».
«Найзначнішими» в цьому літописі були події вересня 1981 року — 40-ві роковини трагедії Бабиного Яру. Але війна в Афганістані вже триває, виїзд євреїв практично припинено, війна з інакодумцями в повному розпалі, і будь-які спроби інакомислення придушуються найнеухильнішим і найжорстокішим чином. Набагато жорсткіше, ніж раніше.
Цього року передбачалося прибуття делегацій із чотирьох міст: Москви, Ленінграда, Риги та Одеси. Я розмовляв майже з усіма учасниками цієї події, і тому можу спокійно відтворити тут звіт із «Хроніки» [48], внісши, де треба, дрібні поправки й уточнення, що випливають із сьогоднішніх розповідей моїх співрозмовників: «27 вересня упродовж усього дня в районі пам'ятника жертвам Бабиного Яру перебувало не менше 100 співробітників міліції та «цивільних». Неподалік стояли 4 великі порожні автобуси. Усі вулиці, що вели до Бабиного Яру, контролювали машини міліції та КДБ. Велика кількість міліції та «цивільних» була на залізничному вокзалі й в аеропорту.
Тих, хто приїхав з Москви, — Мойсея Равича, Євгенію Нартову та Олексія Лоренцсона (Хр. 60, 62) — затримали на вокзалі. Равича (йому 70 років, він — учасник Великої Вітчизняної війни) та Нартову посадили на потяг і в супроводі міліції доправили до Москви, а Лоренцсону суддя народного суду Залізничного р-ну Власенко «за нецензурну лайку», навіть не глянувши на нього, дав 15 діб. Ленінградці Павло Астрахан та Михайло Ельман, приїхавши до Києва, дісталися Бабиного Яру на таксі. Вони пішли до пам’ятника з вінком, оповитим чорною стрічкою, на якій було написано: «ВІЧНА ВАМ ПАМ'ЯТЬ, Ленінград, 1981 р.». До них підійшли 10 міліціонерів та «цивільних» і заявили, що стрічка не того кольору. Стрічку зняли — проте до пам’ятника їх не пустили. Астрахана відвели до розташованого неподалік пункту міліції, незабаром туди ж доправили й Ельмана. Наступного дня обидва отримали по 10 діб.
Одесити Олександр Кушнір, Ян Меш, Валерій Певзнер та Юлій Шварц були затримані в районі Бабиного Яру й відправлені в аеропорт. Однак пізніше їм вдалося повернутися назад із квітами, і їм дозволили парами (кожну пару охороняли 8 осіб) підійти до пам’ятника та покласти квіти. Після цього їх посадили в машини й відвезли на вокзал. Увесь час до відправлення потяга і в самому потязі їх супроводжували міліціонери. 29 вересня четверо «цивільних», які відмовилися пред'явити свої посвідчення, схопили київського відмовника Григорія Островського, коли він вийшов з роботи, і відвезли його до РВВС Залізничного р-ну (Островський упізнав співробітника КДБ В. Г. Одинцова — Хр. 56, 57 та «свого» куратора з КДБ). Островському сказали, що його підозрюють у квартирній крадіжці. Скласти протокол затримання відмовилися. Вранці 30 вересня його дружині сказали в міліції, що серед затриманих напередодні її чоловіка не було» [48].
Далі, у тому ж випуску «Хроніки»: «...Об 11-й годині ранку 12 жовтня (1981 р.) Лоренцсона мали випустити з-під варти. Його зустрічали мати, яка приїхала з Москви, Ірина Ратушинська (Хр. 62), Анна Зубко та Галина Дмитрієва. Об 11-й до них вийшов черговий Голубенко і запропонував «негайно забиратися», погрозивши нацькувати на них вівчарку. Він навіть почав це робити, але припинив, бо збіглися люди. У визначений час Лоренцсона не звільнили. Увечері його в закритій машині відвезли на вокзал і змусили сісти в московський потяг. Гроші на оплату його проїзду вилучали двічі — у Равича та самого Лоренцсона. На прощання співробітник КДБ сказав йому: «Запам'ятайте: Київ — це вам не Москва! Тут ще міцна радянська влада! Тож самі засвойте й іншим передайте: з вінками сюди краще не їздити».
Підбиваючи підсумки описів подій того часу, відома дослідниця дисидентського руху Людмила Алексєєва у своїй книзі «Історія інакодумства в СРСР» [49] так закінчує розділ «Єврейський рух за виїзд до Ізраїлю»: «Загальне посилення репресій з 1979 р. позначилося і на єврейському русі. Надзвичайно збільшилася кількість коротких арештів — на 10-15 діб. Арешти із засудженням на табірні строки, як і активність, розподілилися між Києвом, Москвою, Ташкентом, Кишиневом та Харковом. Київ отримав «першість» за кількістю засуджених: у 1979-1983 рр. тут було засуджено 10 відмовників.
Для розправ з відмовниками найчастіше використовували сфабриковані кримінальні звинувачення — головним чином, у «дармоїдстві» та «хуліганстві», але киянин Станіслав Зубко отримав табірний строк за «зберігання зброї та наркотиків», підкинутих до його квартири. З 1980 р. поновилися засудження активістів єврейського руху за політичними статтями, але не за «сіонізм», як це робили на початку руху, а за звинуваченням у «наклепі на радянський лад» [49].
Фрагмент восьмий — велика різниця
Як будь-який інший громадський рух, єврейський національний рух у період блокади й адміністративних репресій почав колотися, розпадатися, розмежовуватися. Уже згадувана вище Людмила Алексєєва виділила два основні напрями цього розмежування — «культурники» й «еміграційники» [49]. За її визначенням, «ідея „культурників“ полягала у відродженні національної самосвідомості євреїв через долучення їх до єврейської культури. „Культурники“ вбачали головне завдання в поширенні серед євреїв знання історії та релігії свого народу, у відродженні національних традицій, національного громадського життя... „Еміграційники“, не заперечуючи в принципі проти зусиль із відродження національної культури, скептично ставилися до їхньої успішності в радянських умовах. Вони стверджували, що жоден народ в СРСР не має повноцінного національного життя, і євреї тим паче не зможуть цього домогтися. Єдина можливість для радянських євреїв — вихід. „Еміграційники“ бачили свою місію в забезпеченні якомога ширшого виїзду» [49].
Ці визначення Алексєєвої набули дуже широкого поширення і багаторазово цитуються донині, навіть якщо автори й не вказують на Алексєєву як на своє першоджерело (як Олег Бажан, наприклад [45], або Йосиф Зісельс («Егупец», № 6, 2000 р.), або ж, навпаки, докладно це застерігають (як, наприклад, Р. Мухаметдінов, травень 2011 р.).
У новітніх єврейських публікаціях розмежування єврейських рухів визначається дещо інакше, як «культурники» й «політики» (дивіться – Натан Щаранський [50], Юлій Кошаровський [51], Михайло Членов [52]). За Щаранським: «...дискусія між двома групами могла б мати цілком академічний характер, — зрештою, і „культурники“ завжди розуміли безумовну важливість боротьби за репатріацію, і „політики“ вважали, що варто заохочувати діяльність своїх опонентів. Проте, як це часто трапляється, конфлікт поглиблювався особистими амбіціями та враженим самолюбством...».
Розбіжності між «культурниками» й «політиками», безумовно, мали позначитися й на єврейській активності в Бабиному Яру. Так воно, насправді, і було. Мою увагу на це звернув Діма Райзман під час нашої нещодавньої розмови з ним про Бабин Яр. «“Прямики” в Бабиному Яру не з'являлися...», — сказав Діма, і я мало не онімів від такого зізнання: тобто як це — не з’являлися? У моєму минулому досвіді будь-яке свідоме єврейство завжди було безумовно пов’язане з Бабиним Яром.
(За Алексєєвою, «прямики» — це «еміграційники». Але насправді все було зовсім не так — і культурники, і політики, і переважна частина «єврейської публіки» — усі говорили й думали про еміграцію. Справжній вододіл проходив не з питання еміграції, а з питання «Бути чи не бути єврейському народові? Бути чи не бути з єврейським народом?». Чи «Каждый волен играть, что горазд, на трубе... Каждый сам по себе: я - себе, он - себе»? Лише потім уже з питання про єврейську причетність випливало питання — куди, коли і як емігрувати чи залишатися, де і бути євреєм? У Томську, в Новосибірську, Сіднеї, Кейптауні, Бостоні чи Ашдоді?
Два мільйони радянських громадян, мічених п’ятим пунктом у паспорті, ніколи не були й не могли бути єврейським народом. Два мільйони імперських холуїв, які заробляли собі право на виживання в умовах СРСР, що зберігали свої ордени й медалі, почесні грамоти й дипломи, свої звання передовиків виробництва та відмінників бойової й політичної підготовки, — ці два мільйони на звання «єврейський народ» ніколи, вже вибачте, «не тягнули». Для того, щоб вважатися єврейським народом, їм ой як багато чого ще бракувало. І тому турботи «культурників» про поширення серед євреїв знань про історію й релігію свого народу, про національні традиції, про елементи єврейської національної культури — були більш ніж доречні й своєчасні. Саме з цього починалася колись і наша «націоналістична» діяльність (поверніться й перечитайте донесення Андропова). До цього ж свого часу закономірно прийшли й «культурники». Але без звернення до Бабиного Яру, без повернення до Бабиного Яру такі речі не відбуваються! Правий був Діма Райзман, контингенту «прямиків» Бабин Яр був ні до чого, такі в Бабиному Яру не з'являлися.
Бабин Яр завжди був і назавжди залишався сіоністською турботою. Навіть партійному ЦК це було ясно — М. Міцель так описує це: «Наприкінці 1970-х рр. ідеологічний відділ ЦК створив терміни, значення яких було зрозуміле тільки (їхнім) авторам: «сіоністська пропаганда трагедії Бабиного Яру» і «наклепницькі вигадки сіоністів навколо Бабиного Яру». Навіть будівництво огидного пам’ятника, який влада встановила 1976 року, було, виявляється, інспіровано сіоністами — «У листі до ЦК КПУ від 18 вересня 1974 р. секретар Київського міськкому КПУ О. Ботвін так обґрунтував необхідність спорудження пам'ятника: «У зв'язку з тим, що нині особи єврейської національності, так звані „відмовники“, виношують ідею створення громадського комітету зі збору коштів для спорудження пам'ятника в Бабиному Яру, у газеті «Вечірній Київ» напередодні 29 вересня буде опубліковано матеріал про проєкт пам’ятника та його будівництво». (Міцель [53], з посиланням на ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 25, спр. 1044, арк. 148).
Фрагмент дев'ятий — профанація
Ніщо не вічне під місяцем. 1991 року розвалився Радянський Союз і вся створена ним і при ньому система брехні, лицемірства, наруги й насильства. Раптом усе стало можна. Раптом усі заговорили, зазгадували, всім, виявляється, є що сказати, усім раптом є чим поділитися з усім іншим світом. Бабин Яр, як виявилося, тут зовсім не виняток. Щоправда, незрозуміло, навіщо і чому спогади про Бабин Яр раптом почали перетворюватися на відомості з переобліку трупів і розбірки, кому саме належить право на цей переоблік та переатестацію трупів (кому в першу чергу, а кому — «а вас тут не стояло!»). Бабин Яр раптом став чудовим брендом, а будь-яка згадка бренду має бути яскравою, такою, що запам’ятовується. Сьогодні будь-яка розповідь про Бабин Яр обов'язково супроводжується зображенням якоїсь сцени жахів — так публіка, оглушена рекламою, швидше зверне увагу і відреагує на бренд. Займаються цим цілком пристойні та відомі люди. Ось вам коротка ілюстрація до сказаного:
Радіо «Свобода», анонс програми Алфавит инакомыслия. Бабий Яр. Программа первая. Вівторок, 14 червня, о 23:00 за московським часом. У тексті анонсу розміщено фотографію, підписану: «Бабин Яр — місце розстрілу 100 тисяч радянських громадян. Опубліковано 13.06.2011 12:16».
Але це не Бабин Яр!..
В опублікованому тексті самої передачі Іван Толстой та Андрій Гаврилов, «Алфавит Инакомыслия». Бабин Яр. Передача перша (14.06.2011, 23:00) наводиться ще низка фотографій, теж підписаних як фотографії Бабиного Яру.
Бабин Яр. Німецький солдат розстрілює жінку з дитиною
(Опубліковано 14.06.2011 23:00)
Панове, це не фотографії Бабиного Яру!.. Такі підміни блюзнірські!
Далі. Вікіпедія у статті про Бабин Яр так само розміщує свою відповідну ілюстрацію:
Розстріл євреїв — документальне фото Голокосту євреїв.
Бабин Яр, 1941 рік, Україна
І це фото теж жодного стосунку до Бабиного Яру не має.
Це, так би мовити, найсвіжіші приклади, але триває все це вже далеко не перший день. У вересні 2006 року 9-й канал Ізраїльського телебачення («російський» канал) запросив мене взяти участь у передачі, присвяченій Бабиному Яру. Після короткого представлення учасників (зрозуміло, я там був не один) був запущений документальний фільм про Бабин Яр. За усталеною традицією він був сповнений усіляких «жахастиків», що жодного стосунку до Бабиного Яру не мали. До того ж фільм переривався рекламою — «Моя киця любить Віскас!» й іншими шедеврами такого ж типу. Коли це неподобство нарешті скінчилося, я оголосив, що в такій передачі участі не братиму. Встав і вийшов. Знову дали якусь заставку, і ведучий передачі (Давид Кон) кинувся за мною з прокльонами й криками: «Що ви від мене хочете? Я отримав цей матеріал з Яд Вашему!».
І справді — зайдіть на сайт Яд Вашему — там ви знайдете безліч пікантних речей на вибір. Наприклад, Ізраїль. Музей Яд Вашем. Бабин Яр, Uploaded by erlih99 on Aug 22, 2007. А поруч, у довгому списку-підказці, отримаєте нескінченний набір фальшивок і спекуляцій на актуальну нині тему Бабиного Яру.
Не збираюся я тут нікого вчити чи вказувати, як правильно жити або пам’ятати про минуле. Нічого не вдієш — такий уже заведений порядок речей у цьому світі. Як у Галича:
Сгнило в вошебойке платье узника,
Всем печалям подведен итог,
А над Бабьим Яром - смех и музыка...
Так что всё в порядке, спи сынок.
Не сплю, не спиться. Що-небудь змінити я вже не в силі й навіть не збираюся. Просто так, як Еммануель Рінґельблюм колись, збираю та підшиваю в архів фрагменти вислизаючого, зникаючого навколишнього світу. Не такий вже я наївний дурень, проте вірю, що коли-небудь настане день, і молочні бідони з пожовклими рукописами й фотографіями, складеними в них, комусь знадобляться.
Усім привіт, Амік.
14 вересня 2011 р.
Посилання та джерела
[1] Архів Ем. Діаманта.
[2] Євгеній Євтушенко про «Бабин Яр». Інтерв'ю, Михаїл Бузукашвілі (Нью-Йорк). «Чайка» №2(181) від 16 січня 2011 р.
[3] 65-річчя трагедії Бабиного Яру. Передача радіостанції «Эхо Москвы»: Розгортання, Понеділок, 14.08.2006, Гості: Євгеній Євтушенко, Ведучі: Сергій Бунтман та Оксана Пашина.
[4] Дмитро Гордон. Більше, ніж поет: Євгеній Євтушенко. «Бульвар Гордона», № 29 (169), 22 липня 2008.
[5] Іван Толстой та Андрій Гаврилов, Радиопрограммы / Поверх барьеров с Иваном Толстым.
[6] Володимир Островський, Жидомасон по фамилии Евтушенко.
[7] Віталій Коротич, Люди, годы, жизнь... Уходящая натура, или Двадцать лет спустя. «Бульвар Гордона», № 7 (303), 15 лютого 2011.
[8] Бабин Яр-1966: як це було. Бесіда з кінорежисером Рафаїлом Нахмановичем для інтернет-видання maidan.org.ua від 28.09.2006 р.
[9] Валентина Бондаровська, «Божественність повсякденного життя» Віктор Некрасов: Київ, після «окопів». «Дзеркало тижня» №23, 16 червня 2007.
[10] Виктор Некрасов и Владимир Корнилов, Письма и вокруг. Публікація, коментарі та примітки Л. Беспалової, Опубліковано в журналі: «Знамя» 2008, №9.
[11] Леонід Фінкель. Наш выбор – Виктор Некрасов! До сторіччя з дня народження Віктора Платоновича Некрасова, Понеділок, Червень 20, 2011.
[12] Трагедия Бабьего Яра. Об одной незаконченной книге Виктора Некрасова. Вступний текст Олександр Парніс, Щомісячник «Информпространство», Липень 12, 2010.
[13] Іван Дзюба, «Те, що волає до сумління», Сторінки історії, 20/135, Жовтень 2006.
[14] А.Рибачук та В. Мельниченко, «Когда рушится мир...», Вид. «ЮРІНФОРМ», Київ, 1991.
[15] «Прощавай, СРСР. Фільм 1. Особистий» (1992), Режисер: Олександр Роднянський, Сценарій: Олександр Роднянський, Продюсери: Олександр Роднянський, Борис Фуксман.
[16] «Віктор Некрасов на „Свободі“ і вдома», Документальне кіно, Режисер: Рафаїл Нахманович, Україна, 1992, 116 хв.
[17] «Виктор Некрасов. Вся жизнь – в окопах». Документальний фільм до 100-річчя Віктора Платоновича Некрасова, Режисери Олена Якович та Олексій Шишов, хронометраж: 53:07, Росія, 2011.
[18] «Совість. Феномен Івана Дзюби». Режисер О. Муратов, кіностудія імені О. Довженка.
[19] Боротьба за пам'ять (частина 1), Яків Шаус, Інтерв'ю з Еммануелем (Аміком) Діамантом, газета «Вести» від 28.09.2006 року, Ізраїль.
[20] Боротьба за пам'ять (частина 2). 2006-10-08.
[21] Еліягу Валк та Мір’ям Гарбер, Бесіда з учасниками тих подій, липень 2011.
[22] Марк Мойзес, Бесіда з учасником тих подій, липень 2011.
[23] Іцхак Житницький, Бесіда з учасником тих подій, серпень 2011.
[24] Геннадій Костирченко, «Тайная политика Сталина. Власть и антисемитизм». Международные отношения, Москва, 2003.
[25] Леонід Школьник, «Григорий Полянкер: от Киева до Берлина и обратно», «Еврейский журнал» 15.02.07.
[26] Любов Хазан, «Рукописи не горят», Газета «Бульвар Гордона» № 24 (319) , 20.06.11.
[27] Захарій Білоцерківський, «Диссидент Лёня», 30 вересня 2010 р.
[28] Л.І.Плющ, «На карнавале истории», London : Overseas Publications Interchange, 1979.
[29] Левко Дробязко. Матеріали про Віктора Некрасова, 1 лютого 2011.
[30] О. Ботвін, Доповідна записка «О случае проведения неорганизованного митинга на месте расстрела немецко-фашистскими окупантами советских людей в Бабьем Яру», ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 6160, арк. 148-151.
[31] Протокол №31 засідання бюро київського міськкому К[омуністичної] П[артії] України, 12 жовтня 1966 року, ДАКО. ф. П-1, оп. 22, д.136
[32] П'яте управління.
[33] Рафаїл Нахманович, Бабин Яр-1966: як це було, 28-09-2006.
[34] Гелій Снєгірьов, Автопортрет-66: Повесть, Вид. Дух і літера, Київ, 2001.
[35] Йосип Сталін, Марксизм и национальный вопрос, Сочинения в 16 томах, Том 2.
[36] Ернест Ренан, Что такое нация? Доповідь, прочитана в Сорбонні 11 березня 1882 року.
[37] Олег Бажан, Юрій Данилюк, Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х — 1980-ті роки), Інститут історії України НАН України, Київ, 2000 р. – 232 с.
[38] Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX ст.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.
[39] Амік Діамант, Март надвигается. Слезою со щеки... Інтернет-журнал «Мы здесь», №297, 3.03.11.
[40] О. Ботвін, Секретар Київського міськкому КПУ, Доповідна записка в ЦК КПУ, 16 вересня 1969 року, ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 25, спр. 180, арк. 20.
[41] О. Ботвін, Секретар Київського міськкому КПУ, Доповідна записка в ЦК КПУ, 17 листопада 1969 року, ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 25, спр. 180, арк. 18-19.
[42] Юлій Кошаровський, Мы снова евреи, Очерки по истории сионистского движения в Советском Союзе, Єрусалим, 2007, том 1, глава 12.
[43] Хроніка поточних подій, випуск восьмий, 30 червня 1969 р.
[44] Йосиф Бегун, Еврейский венок, Новое Время, №50, 1999р., стор. 39.
[46] Олексій Макаров, Бабий Яр: память общества - забвение государства, Школьники и студенты о Холокосте, Выпуск 2, Фонд Холокост, Москва, 2005.
[47] Хроніка поточних подій, випуск двадцять сьомий, 15 жовтня 1972 року.
[48] Хроніка поточних подій, випуск 63, 31 грудня 1981 року.
[49] Алексєєва Л.М., История инакомыслия в СССР: Новейший период. М.: РИЦ «Зацепа». – 2001. – 382 с. (Перше видання вийшло 1984 року в США англійською мовою).
[50] Натан Щаранський, Не убоюсь зла, Век, Олимп, 1991, 400 с.
[51] Юлій Кошаровський, Мы снова евреи: очерки по истории сионистского движения в бывшем Советском Союзе, том 3, Єрусалим, 2009. (Часть VI. В спорах и борьбе, Глава 37 «Культурники» и «политики»).
[52] Михаїл Членов, У истоков еврейского движения (Ч.2), «Взрослые люди» 20.05.2011.
[53] Михайло Міцель, Запрет на увековечение памяти как способ замалчивания Холокоста: практика КПУ в отношении Бабьего Яра, Голокост і сучасність, №1, 2007.