Я називатиму умовно правозахисників 60-80-х років «старими», а сучасних – «новими».
Більша частина «старих» правозахисників були релігійними людьми, переважно християнами, і для них десять заповідей Христових були найбільшими цінностями. Деякі «нові» правозахисники зберегли ставлення до них як до першооснови. У 60-80-ті роки права людини вважалися інструментом громадського контролю за державою, мовою, якою можна розмовляти про суспільні відносини, не більше. Але сучасний правозахист значно численніший, більш розмаїтий та строкатий, у ньому багато представників інших релігій, агностиків та атеїстів. Деякі правозахисники вважають, що права людини фактично створюють ледь не нову релігію, нову філософію. Наприклад, професор Володимир Буткевич, колишній суддя Європейського суду з прав людини від України, навіть говорив: «Загальна декларація прав людини — це моя Біблія».
Головною цінністю правозахисту була і залишається свобода, вона є синонімом усього комплексу прав людини. Мати свободу – означає вільно чинити власною долею. Немає нічого більш жахливого, ніж залежати від волі іншої людини чи волі державної інституції.
Гідність була і залишається другою ключовою цінністю правозахисту. Йдеться про загальну людську гідність, яка належить всім, від немовляти до злочинця, а не про особисту гідність (те ж саме, що честь чи репутація), яка зростає як результат добрих вчинків і втрачається внаслідок злих. Гідність є найкращим індикатором порушення свободи. Відчуття приниженості гідності завжди свідчить про несправедливість, свавільне насильство чи навіть злочинність дій того, хто її образив.
І свобода, і гідність були найважливішими цінностями для Анатолія Марченка, причому він був готовий втратити свободу, але зберегти гідність. Загалом можна сказати, що цінності та принципи правозахисту були для нього максимально близькими, але дотримання їх було непоказним, вони були для Марченка природними як дихання.
Чесність, максимальна достовірність та об'єктивність інформації – цей принцип означає, по-перше, неможливість думати одне, говорити інше, а робити третє, і, по-друге, роботу за формулою англійського суду: "говорити правду, всю правду і нічого, крім правди". Це одна з основних відмінностей між правозахисною та політичною діяльністю. Для політика, у кращому разі, характерно говорити правду, але не всю. А ту інформацію, яка може виявитися шкідливою для його партії, можна приховати. Відома формула «він сучий син, але це наш сучий син» для правозахисних організацій є цілком неприйнятною. Однак для «нових» правозахисників цей принцип, на мій погляд, залишився незатребуваним, свої взаємини з державою вони будують часто, намагаючись досягти компромісу в ситуаціях, коли він неможливий. Насправді вони повинні прагнути об'єктивності інформації, навіть якщо ця об'єктивність не свідчить на їхню користь, але на це частіше нездатні. Наприклад, вони зараз заплющують очі на військові злочини, які, можливо, скоюють українські збройні сили.
Цей принцип був дуже характерний для Анатолія Марченка. Він органічно не переносив лукавства у відносинах з будь-ким – як з людьми, так і державними органами. Так, потрапивши до колонії, він холодно відреагував на розпростерті обійми Юрія Шихановича, сказавши, що ми з вами і на волі не дуже спілкувалися. Як відомо, він відмовився емігрувати до Ізраїлю, не будучи євреєм, для нього це було принизливо.
Правозахисники 60-80-х років відмовилися від принципів підпільної та збройної діяльності, їхня діяльність була мирною, відкритою і апелювала до права. Тодішнім гаслом було – «Виконуйте власні закони!». Хоча спроби створювати підпільні антирадянські організації залишалися, тодішні спори на цю тему сьогодні є анахронізмом, усі сучасні правозахисні організації є відкритими, ненасильницькими і спираються на право, зокрема, міжнародне. Особливий розвиток отримало використання механізмів європейського права, зокрема, Європейського суду з прав людини. У 60-80-ті роки про це годі було й мріяти, тоді навіть Загальна декларація прав людини вважалася антирадянським документом і вилучалася під час обшуків.
Важливою цінністю для правозахисників була і є незалежність – від політичної позиції, від суспільної думки, від держави. У ставленні до держави «старі» правозахисники керувалися трохи переробленим шаламовським кодексом сталінського зека («Не вір, не бійся, не проси»): не вір агентам держави, не бійся їх і не проси нічого.
Сьогодні незалежність важить ще більше, оскільки значно більше під загрозою, ніж в 60-80-ті роки, – багато спокус. Вона означає принципову безпартійність, відмову від підтримки будь–якої політичної сили, від апріорної згоди з усталеними суспільними стереотипами, від сприяння з боку держави в будь-якій формі. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію. Бентежить прокурорський тон багатьох громадських активістів стосовно держави, їхнє прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини – сама людина й ті структури, що вона створює. Ми маємо таку державу, на яку заслуговуємо, оскільки не змогли створити собі іншої. Краще сповідувати філософію вини, а не образи – значно конструктивніше шукати коріння своїх бід в собі, ніж в інших. Але значна частина «нових» правозахисників цього не усвідомлює.
Принципи «Не бійся!» та «Не проси!» залишаються актуальними для сучасного правозахисту, а ось «Не вір!» є сьогодні неприйнятним. Оскільки права людини мають на меті обов'язки держави щодо їх дотримання і забезпечення, а Українська держава декларує це своїм головним обов’язком, то правозахисники повинні вести з нею діалог, поки держава на нього здатна. Тема його – реальне дотримання державою прав людини. Тому стара формула правозахисту в 60-80-ті роки – «захист прав людини від організованого насильства, здійснюваного державою» – сьогодні повинна бути доповнена: «та сприяння державі в забезпеченні й захисті прав людини».
Принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов: «Чесна співпраця неоднодумців». В усьому тому, в чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона допускає помилки, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи. Взаємодія з державою вимагає певного рівня взаємної довіри і поваги. Важко сказати, як повівся б Анатолій Тихонович, якби залишився живим: мені здається, йому було б нелегко взаємодіяти з органами влади і вести з ними діалог.
Справедливість є також темою діалогу правозахисників з державою. Треба розрізняти два різновиди цієї цінності – «процесуальну» справедливість, яка стосується результату застосування коректно побудованого правового механізму, та моральну справедливість, коли апелюють до цінностей, які не втілені в праві або недостатньо охоплюються правом. У цьому сенсі кажуть про соціальну справедливість, політичну справедливість, економічну справедливість і т. і. Уявлення про невідворотність покарання за злочин, що зло має бути покаране – це насамперед прояв відчуття справедливості.
Цінності неупередженості та терпимості сьогодні значно більше під загрозою, ніж у 60-80-ті роки. Для правозахисника принципово, щоб у суспільному дискурсі були репрезентовані усі позиції. У громадському житті мають відображатися і ліві, і праві, і центристи, всі напрямки політичної думки і соціальної активності. Правозахисник має бути терпимим до інших думок, зокрема, протилежних його поглядам. Він має поважати відмінності у мисленні, різноманіття громадських об’єднань та їхніх цілей. Заборони певних позицій тільки збіднюють інформаційний вплив на прийняття політичних рішень. Якщо уявити собі трьохрівневу систему ухвалення рішень інформація-політика-право у вигляді дерева – корені-стовбур-крона – то обмеження свободи інформації означає заборону кроною кореням живити стовбур. Таке дерево зачахне. Проте йдеться про терпимість до думок та ідей чи, ширше, до будь-яких проявів символічної реальності, а в реальності фізичній терпимість до насильницьких дій, до свавілля виключається. В умовах воєнної агресії Росії та засилля брехливої російської пропаганди ці цінності разом із свободою поглядів, слова та інформації вступають в колізію з цінностями національної безпеки та територіальної цілісності, а також національно-патріотичними почуттями. Нічого подібного а 60-80-ті роки не було. Цей конфлікт цінностей має розглядатися окремо в кожному конкретному випадку, оскільки єдиного рішення для всіх випадків не може бути.
З цінностями гуманізму та милосердя схожі проблеми, яких не було в 60-80-ті роки. «Старі» правозахисники апріорі були гуманістами, яких радянська держава жорстоко кривдила, і говорити з нею про милосердя не мало сенсу. Сьогодні такі розмови також малоперспективні внаслідок воєнного конфлікту з Росією, більше того, в умовах зростаючого насильства та ненависті ці цінності не підтримуються значною частиною громадянського суспільства, яку захопила жага помсти. На жаль, цього не уникнули й деякі організації, які ідентифікують себе як правозахисні, тоді як для правозахисника, взагалі кажучи, милосердя має бути вище за справедливість. Почуття жалю до жертв насильства може важити більше, ніж вмотивованість дій держави досягти справедливості. Байдужим правозахисник не може бути.
Одним із моїх занять, починаючи з березня 2022 року, є керівництво великим проектом, присвяченим збору інформації та документуванню злочинів, вчинених російськими військовими проти мирних мешканців України та цивільних об'єктів, які попередньо можна кваліфікувати як воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Ми зафіксували дані про десятки тисяч смертей та поранень цивільних осіб, зруйнованих або суттєво пошкоджених цивільних об'єктів, незаконно затриманих та викрадених на окупованій території, катованих в неволі людей. Постраждалим від злочинів та їх родинам ми надаємо не тільки правову, але й психологічну, грошову, медичну, гуманітарну допомогу. Її отримали тисячі родин.
Природно, що переживання навіть частки цього кошмару в своєму житті тягне за собою ненависть до керівництва російської держави та російських воєнних. Ця ненависть найчастіше переноситься на все російське — країну, громадян, мову, літературу та мистецтво. Можна сказати, що вона стає всеохоплюючою.
Саме внаслідок панування ненависті у суспільній свідомості — сьогодні особливо гостро усвідомлюється аксіоматика прав людини: правда є вищою за закон; вище за правду – справедливість; вище справедливості – милосердя; вище милосердя – любов. Ненависть руйнує насамперед тих, хто ненавидить, вона спустошує душу. Вона є природною тільки на полі бою, де російський солдат має бути знищений. Але як тільки він потрапив у полон, ненависть має відступити. Як мінімум для того, щоб убезпечити себе від перетворення на вбивцю неозброєного.
Ненависть до всіх росіян ірраціональна: не можна оцінювати людей за їхнім громадянством, а лише – за їхніми діями та словами. І не можна забувати, що хоча відкритих опонентів путінському режиму і небагато – не більше 5% від чисельності населення РФ – але вони виступають проти російської агресії, допомагають українським бранцям, наражаючись на кримінальне переслідування з термінами покарання до 25 років позбавлення волі. Ці люди часто допомагають українським біженцям виїхати з Росії, збирають для них гроші.
Я переконаний, що нам необхідно спільно з російськими правозахисниками захищати наших військовополонених та цивільних в'язнів, без них ми просто нічого не зможемо вдіяти. Словами подяки цим безстрашним людям, які продовжують традиції «старих» правозахисників, і, зокрема, Анатолія Марченка, я хочу закінчити свій виступ.
