Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору

 35911.01.2022

автор: Євген Захаров

В інтерв’ю Михайлини Коцюбинської є такий фрагмент.

«Я пригадую зараз такий епізод. Вони тоді жили на Повітрофлотському проспекті.. І от перед якимось судом, по-моєму, перед судом Світличного, приїхали до Марти і пішли гуляти в напрямі Жулян. Там весь час літаки злітають і такий шум, що можна говорити що схочеш, і нічого не буде чути. І от я йду посередині, з правого боку Льоля Світлична, з лівого – Марта Дзюба. І обговорюємо суд Світличного. Льоля каже: «Хай буде повна котушка, тільки щоб він не розколовся! Це його вб’є, він не зможе з цим жити!» Марта: «Льолю, ну що Ви таке кажете! Треба, щоб він вийшов на волю!» Я пригадую, Льолю весь час шантажували – Іван же на вигляд страшенно м'який, але вони помилилися, бо він такий упертий, такий твердий, що можна на нього все що завгодно валити, але якщо він знає, що має бути так, то так воно й буде. І вони це збагнули і дали йому всю котушку зі злості. Але весь час пускалися такі чутки, що він розколовся, що напише каяття. І я пригадую, як та Льоля прийшла до мене після суду – вся підтягнута, в якомусь чорному костюмі, з гарною такою брошкою, очі її сяють: «На повну котушку!» Це комусь тільки розказати, але це ж правда, це ж було так, я не вигадую. Була така радість – 12 років чоловіку дали, але вона сяяла.»

Оця різниця в ставленні  дружин Івана Світличного та Івана Дзюби до їхнього арешту та подальшої долі багато що пояснює. Леоніда Павлівна Світлична розуміла, що її чоловік не зможе жити далі з цим покаянням, що він не пробачить собі цю слабкість, і тому раділа, що він вистояв і отримав максимальне покарання – 7 років таборів та 5 років заслання. І цей вирок таки вбив Івана Світличного: після інсульту в серпні 1981 року на засланні на Алтаї він вже не міг працювати і помер у 1992 році. Марта Володимирівна Дзюба була певна, що її чоловік із важким туберкульозом не витримає життя в ув’язненні, що воно його вб’є, і зробила все, щоб витягнути чоловіка на волю і тим самим зберегти йому життя.

Як на мене, обидві були праві.

«Літературну Україну» з покаянною заявою Івана Дзюби КГБ поспішило переслати в політичні табори, щоб його друзі ознайомилися з нею. Реакція українських політв’язнів була переважно вкрай негативною, лише декілька з них, зокрема, Іван Світличний втримався від обвинувачень у зраді. Я думаю, що саме тому в КДБ виникла ідея листування між друзями. Але перший же лист Світличного до Дзюби не потрапив до адресата і був вилучений – із зрозумілих причин: в КГБ не бажали, щоб незручні питання Світличного вплинули на Дзюбу.

Ми публікуємо нижче документ з Галузевого державного архіву СБУ[1], який містить лист Івана Світличного – блискучий документ доби. аскільки нам відомо, цей документ ще не публікувався.


[1] ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3, спр. 2, т. 9, с. 348-362.

ДЕЛО 2 ТОМ 9 

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

Серия «К»

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

товарищу ВЕРБИЦКОМУ В.В.

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

В дополнение к № 39 от 17 января 1974 года докладываем, что КГБ при СМ УССР продолжает оперативный контроль за поведением ДЗЮБЫ .И.М., а также мероприятия по его идейному переубеждению и отрыву от националистической среды.

С этой целью проведено несколько встреч и профилактических бесед с ДЗЮБОЙ сотрудником КГБ при СМ УССР, в ходе которых он выразил удовлетворение своим положением и работой в многотиражной газете Киевского авиазавода. ДЗЮБА также сообщил, что за истекший период времени имел встречи с некоторыми бывшими единомышленниками, хотя сам таких контактов не искал и они носили случайный характер. В частности, рассказал о встрече во время прогулки в городе со СВЕТЛИЧНОЙ Л., которая, ссылаясь на поручение мужа (осужденного объекта дела «Блок» СВЕТЛИЧНОГО И.А.), уточнила его домашний адрес для почтовой переписки.

По оперативным данным, эта встреча действительно была случайной, что подтвердила в беседе с оперработником и жена ДЗЮБЫ. Оперативно-техническими средствами зафиксировано, что она по этому поводу выражала резкое недовольство, высказывала мнение, что ДЗЮБЕ следовало отказаться от беседы со СВЕТЛИЧНОЙ, советовала «быть начеку и не бросаться на подобные разговоры».

В беседе с сотрудником КГБ при СМ УССР ДЗЮБА также высказывал свое отрицательное отношение к подобным встречам, однако заявил, что и в дальнейшем не сможет избежать случайных контактов с бывшими единомышленниками. При этом выразил нежелание информировать о них оперработника, так как считает, что отдельным лицам могут быть причинены неприятности. Вместе с тем он заявил о намерении твердо выполнять взятые на себя обязательства и заверил, что принятое им решение порвать с прошлым является окончательным. По словам ДЗЮБЫ, за последние два года произошли изменения в его взглядах и представлениях, на многое он стал смотреть по-иному, более реалистично и многое переосмыслил. Считал, что подобный процесс произойдет и у его бывших единомышленников, однако после встреч с ними убедился, что позиции большинства таких лиц остались прежними, в силу чего от состоявшихся бесед с ними возникали только недоразумения.

В результате оперативного контроля за поведением ДЗЮБЫ получены данные, что в кругу семьи и при встречах с доверительными связями он проявляет сдержанность, избегает разговоров на политические темы и не высказывает своего отношения к прошлой националистской деятельности.

Со стороны бывших единомышленников отношение к ДЗЮБЕ остается прежним, большинство их продолжает осуждать его покаянное заявление, рассматривая «капитуляцию» ДЗЮБЫ как серьезный урон для «национального движения».

Вместе с тем установлено, что часть оставшихся на свободе и осужденных объектов дела «Блок» не отказалась от надежд на возможность возвращения ДЗЮБЫ к прежней националистической деятельности и продолжает предпринимать меры по оказанию на него морального воздействия. Наряду с КОЦЮБИНСКОЙ и НЕКРАСОВЫМ, стремившихся в таком плане повлиять на ДЗЮБУ, аналогичные попытки стал предпринимать осужденный СВЕТЛИЧНЫЙ И.А. В феврале с.г. он проявил интерес к установлению непосредственной переписки с ДЗЮБОЙ, чтобы «попытаться завязать с ним разговор». Позже цензурой Скальнинского ИТУ было конфисковано подстрекательское письмо СВЕТЛИЧНОГО в адрес ДЗЮБЫ, в котором он стремился оказать на последнего моральное давление, чтобы удержать его на прежних националистических позициях, толкнуть на выступление в защиту осужденных СТУСА, КАЛИНЦА и других бывших единомышленников (копия письма СВЕТЛИЧНОГО к ДЗЮБЕ в приложении).

Характерно отметить, что СВЕТЛИЧНЫЙ, КОЦЮБИНСКАЯ и ряд других бывших единомышленников ДЗЮБЫ, осуждая официально занятую им позицию, стремятся прежде всего воспрепятствовать подготовке книги, опровергающей трактат «Интернационализм или русификация?». В этой связи отмечались высказывания националистически настроенных лиц, что ДЗЮБА такой книги не напишет, так как, по их мнению, он остался на прежних националистических позициях. Распространению подобных суждений способствует и то обстоятельство, что со времени после освобождения ДЗЮБЫ от наказания, в прессе не было опубликовано, кроме заявления от 9 ноября 1973 г., его материалов, направленных против украинского буржуазного национализма.

КГБ при СМ УССР, поддерживая ходатайство ДЗЮБЫ о помиловании, исходил из интересов последующего активного использования его в мероприятиях против украинских националистов. Наши соображения по этим вопросам докладывались ЦК КП Украины № 622 от 28 ноября 1973 г.

В результате проведенной в этом направлении работы с ДЗЮБОЙ он завершил рукопись книги «Третьего не дано», о подготовке которой упоминалось ранее в его заявлении, опубликованном в газете «Літературна Україна». Однако за истекшие пять месяцев после помилования ДЗЮБЫ опубликованы только два его очерка о строительстве прокатного стана «З600», а других материалов, убедительно свидетельствующих о пересмотре и осуждении им прежних националистических взглядов и становлении на путь отхода от национализма, в прессе, по существу, не было.

В силу этих причин замысел по использованию ДЗЮБЫ как одного из бывших идеологов т.н. «национального движения» на Украине в активных мероприятиях против украинских буржуазных националистов пока не находит своего практического воплощения.

Отсутствие подобных публикаций ДЗЮБЫ националистическими элементами расценивается как проявление им «твердости» и «бескомпромиссности», дает повод для раздувания слухов о том, что ДЗЮБА остался на прежних позициях. Именно это позволяет бывшим единомышленникам ДЗЮБЫ строить расчеты на возвращение его в свой лагерь. Поскольку сам ДЗЮБА полностью еще не отрешился от националистических убеждений и проявляет нерешительность, сложившаяся ситуация в определенной степени его устраивает, т.к. не требует от него инициативного публичного размежевания с бывшими единомышленниками.

Вместе с тем в последнее время ДЗЮБА в беседах с оперработником чаще интересуется судьбой рукописи книги «Третьего не дано», высказывает предположение о том, что книга, видимо, не будет опубликована, о чем он искренне сожалеет, так как этой книгой, по его заявлению, он подтвердил бы свою нынешнюю позицию и избавил бы себя от «внимания» со стороны бывших «друзей».

Не будучи уверенным в том, что книга «Третьего не дано» увидит свет, ДЗЮБА подготовил на основании нескольких глав этой книги две статьи для опубликования в периодической печати, в частности, «Международное значение решения национального вопроса в СССР» и «Национальная культура украинской социалистической нации и интернациональная культура советского народа».

С учетом изложенного просим до решения вопроса об издании книги «Третьего не дано» рассмотреть возможность публикации в газете «Вісті з України» указанных статей.

Публикация названных статей даже после их доработки, естественно, не представляет научной ценности, однако сам факт выступления ДЗЮБЫ в печати по вопросам национальных отношений с марксистско-ленинских позиций ограничит возможности зарубежных оуновских центров по использованию имени ДЗЮБЫ и его трактата в антисоветской пропаганде. Одновременно это окажет, по нашему мнению, политически выгодное воздействие на бывших единомышленников ДЗЮБЫ и других националистически настроенных лиц, явится убедительным подтверждением осуждения им прежних националистических взглядов.

Кроме этого, опубликование названных статей окажет выгодное воздействие и на самого ДЗЮБУ, который в последнее время начал скептически смотреть на то, что его материалы могут быть использованы в борьбе по разоблачению враждебной идеологии национализма и начал уделять больше внимания подготовке материалов для многотиражной газеты на текущую тематику.

Наряду с дальнейшими мерами оперативного характера по ограждению и отрыву ДЗЮБЫ от бывших единомышленников, считали бы целесообразным организовать с ним регулярные встречи и беседы воспитательного значения одного-двух представителей СПУ, имея в виду постепенное вовлечение ДЗЮБЫ в активную творческую работу.

По этим соображениям считаем желательным не препятствовать заключению договора ДЗЮБЫ с издательством «Дніпро» на публикацию переведенного им романа осетинской писательницы Эзетхан Уруймаговой «Навстречу жизни» о революционных событиях на Северном Кавказе в 1905-1912 гг., который неоднократно издавался ранее на русском языке.

По мнению КГБ при СМ УССР следует также поддержать намерения ДЗЮБЫ о повторной поездке на завод «Азовсталь» и способствовать подготовке задуманной им книги очерков о жизни и труде ждановских металлургов.

Докладываем на Ваше решение.

ПРИЛОЖЕНИЕ: по тексту на «8» листах.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УКРАИНСКОЙ ССР

В.ФЕДОРЧУК

ЛИСТ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО

Іване!

Коли мені сказали, що я можу написати тобі листа, я зрадів. Відтоді, як ми бачилися з тобою востаннє, минуло ніби й небагато часу, але над нашими головами прошуміло стільки подій, стільки змінилося в нашому житті і в нас самих, що вже сама можливість, сама нагода обмінятися думками, разом, як раніше, осмислити новонабутий – чимось гіркий, а чимось і корисний досвід мене тішить. Пишу: мене, але сподіваюсь: тебе також. Наші теперішні опікуни кажуть навіть, що тобі зараз важче, як мені – і я не маю підстав не вірити їм, а з того легко уявити, що й потреба в спілкуванні з живими людьми в тебе не менша, ніж у мене.

У мене потреба спілкування загострюється штучними обставинами. Табірна цензура, що за ідеєю мала б виконувати вузько спеціальні, строго визначені законом функції, вирішує справи моїх взаємин з іншими людьми на свій смак і розсуд. Мої листи і листи до мене конфісковують, не завдаючи собі труду якось серйозно вмотивувати конфіскацію. Іноді кажуть: «В листі є інформація, яку вам не слід знати», – і в такий спосіб за мене і без мене вирішують, що я можу знати, а чого не можу. Але частіше в листах знаходять якісь таємничі «умовності»: що то за штука – того, мабуть, і всевишній не відає, а на прохання пояснити, в чому цензура вбачає ті умовності (бо ж це треба знати хоча б для того, щоб не йти на ризик нової конфіскації), відповідають ще лаконічніше: «Ви знаєте самі.» І ні перевірити дії цензури, ні оскаржити ніяк і нікому.

Про що можна писати в листах – цього не знає ніхто, але про що не можна – нам повторюють часто. Не можна писати про своїх друзів та знайомих, з якими ти живеш у таборі – і якби я схотів повідомити тобі щось, скажімо, про І.Калинця, З.Антонюка чи В.Захарченка, яких ти знаєш і їхньою долею можеш цікавитися, – вже це одне могло б бути достатньою «підставою» для конфіскації мого листа. Не можна писати про табірні умови і табірне життя взагалі, а оскільки ніякого іншого життя, крім табірного, я не бачу і бачити не можу, то про що я можу писати? «Пишіть про самого себе», повторюють наставники різних рівнів і рангів. Але що значить писати про самого себе, не згадуючи оточення, умов життя, людей і т.п. Не кажу вже, що власна особа – не для всіх така вдячна тема, щоб на ній варто було зосереджувати всі свої інтереси, але навіть про здоров’я краще писати, коли воно не погіршується, а найпаче – від табірних умов: харчування, медицини тощо (таку делікатну тему цензура підносить до рівня чи не державних таємниць). І можна зрозуміти людей, що часом зовсім відмовляються від такого, з дозволу сказати, права на листування і передоручають ці функції табірній адміністрації, щоб вона – в межах законного ліміту – стандартно повідомляла рідним про здоров’я ім’ярека.

Це звучить дико, але все це легко вписується в загальну атмосферу табірного життя. Незбагненними парадоксами, кафкіанською логікою «навпаки» тут просякнуто все. Здавалося б, за нормами нашого суспільства серед в’язнів мав би прищеплюватися чи бодай стимулюватися дух колективізму. Одначе, саме виявів колективізму тут бояться, як чорт ладану. Якщо в’язні дружать, це вважається чимось підозрілим і небезпечним і під різними приводами цьому протидіють. Офіційно ніхто не може написати заяву чи скаргу за свого товариша. Ніхто не має права подарувати якусь дрібничку, скажімо, своєму другові в день народження. Все тут спрямоване на розсуспільнення особи, на виховання розокремлених одиниць, міщан, що, крім власної особи, не повинні знати ніяких живих інтересів. Скільки там бідний Макаренко від такої «педагогіки» перевертається в своїй труні!

Тепер ти розумієш, чому я зрадів, коли мені сказали, що я можу написати тобі листа? Але коли я взяв у руки перо, писати виявилося нелегко. Тепер, у нових умовах, постають питання, які раніше були б дивними: про що писати? і – кому писати?

Так, так: і про що, і кому...

Колишнього І. Дзюбу я знав, гадаю, непогано. Всілякі перебільшення в атестації своїх друзів я вважаю за поганий тон і не вдавати до красивих і гучних слів, але й без перебільшення можу сказати: колишній І. Дзюба в моїй уяві асоціюється з образом людини і громадянина, що в своїх діях керувався моральним кодексом високої проби і ніяких суспільних інтересів не приносив в жертву власним.

Тепер ти декларував: «того «Івана Дзюби», який дозволяв робити з себе притчу во язицех і який марнував роки життя на політичних манівцях, нема і вже не буде. А є людина, якій боляче від свідомості прикрих помилок та змарнованого часу і яка хоче одного і думає про одне: працювати і працювати, щоб хоч трохи надолужити втрачене і перекрити хибне».

Отже, того І. Дзюби, якого я знав, немає, а є новий І. Дзюба, і логічно, перш ніж писати до нього, поцікавитися своїм адресатом детальніше.

Частково відповідь на це дає твоя «заява». Але, на жаль, тільки частково, тільки сумарно, багато чого – принаймні, для мене – лишається незрозумілим і нез’ясованим, а без цього ні уявити свого нового адресата, ні тим паче говорити з ним давнім тоном не можу. Мені цікаво знати, що саме новий І.Дзюба відтяв від колишнього, а що успадкував і як далеко пішла переоцінка цінностей: чи вона стосується лише світогляду, чи захопила також і моральні принципи?

Ти знаєш, що до чужих поглядів і переконань я терпимий. Євген на своєму суді про це навіть сказав: «космічна терпимість» – і в його словах я відчув нотки докору. Я визнаю за собою такий гріх, але – не соромлюся його. Так, я терпимий і до чужих поглядів, і до їхніх еволюцій, змін, переглядів – навіть і найкардинальніших. Єдина віра, яку я сповідую як священну, має чарівну для мене назву «демократія», а її наріжним каменем є терпимість. І твоя заява, хоч і була для мене багато чим несподівана, не вразила мене так, як багатьох, що вважали її неймовірною, неправдоподібною, дипломатичною, врешті навіть фальшивкою. Я не такої поганої думки про тебе, щоб припускати, ніби ту «заяву» написали за тебе, а ти тільки дав напрокат своє ім’я. Не хочу думати також, що «заяву» спричинили жахи ув’язнення і перевага особистого над громадянським. Не можу повірити і в те, що це був дипломатичний акт, розрахований на те, щоб поступкою в одному, меншому, досягти бажаного в іншому, більшому. Всі такі припущення, образливі й принизливі, надто суперечать образові колишнього І.Дзюби, щоб я міг їх брати всерйоз.

Одне слово, я виходжу з того, що «заяву» написав ти сам і, як кажуть, при добрій пам’яті й здоровому глуздові. Попри все це я повторюю, до твоєї ревізії власних переконань ставлюся терпимо, тобто визнаю за тобою цілковите право на таку ревізію і не думаю, що нам уже й говорити ні про що. Єдине, що я хочу з’ясувати, до початку наших листових взаємин (якщо вони справді будуть можливими), це питання про характер і межі твоєї ревізії. Я терпимий до будь-яких і будь-чиїх переконань, навіть і до абсолютно для мене неприйнятних. Мою терпимість небагато хто розуміє і виправдовує і навіть найближча мені людина – моя дружина – часто дорікала мені, коли я вступав в контакт і заходив в суперечку з людьми, світоглядно для мене чужими, а то й ворожими. Я проте з таких контактів і суперечок часто мав велику втіху і користь, іноді більшу, ніж від спілкування з моїми однодумцями й спільниками,

А визнання за іншими права думати не так, як думаю я, вважав і вважаю першою заповіддю не тільки всіляких суперечок, але життєвих взаємин загалом, я терпимий до всіляких поглядів, крім тих, що заперечують моє право на власні переконання, тобто ґрунтуються на принципі нетерпимості до інших. Бо якщо добре вдуматися, тут йдеться не про переконання, не про світогляд, а про мораль, про ставлення до людської особистості, про визнання чи заперечення за нею права бути людиною, і «звичайний фашизм», як відомо, починається саме з такої нетерпимості і ґрунтується на ній. Я терпимий, але пригадай: коли В.Мороз виступив проти тебе зі своїм «Серед снігів», я був на твоєму боці і великою мірою через те, що в морозовій статі відчутними були нотки нетерпимості до інакомислячих. І тому, перш ніж вступати з тобою в листові взаємини, я хочу з’ясувати саме це: чи ти змінив тільки свої погляди, чи також і мораль? Чи припускаєш ти за іншими право думати не так, як ти, чи вже це одне робить з людини твого особистого ворога, не гідного твоєї високої уваги?

Ставити тобі таке питання я маю не лише суто логічні підстави. Звертатися з ним до колишнього І. Дзюби було б смішно: колишній І. Дзюба як найприкметнішу свою властивість мав толерантність до людей – толерантність не меншу, а може навіть і більшу, ніж твій слуга покірний. Тепер же, після твоєї «заяви», після «переоцінки та переосмислення своїх позицій і поглядів», я не знаю, що лишилося також і від твоєї колишньої толерантності.

«З усього, що сталося, – пишеш ти, – я зробив висновок: не можна забувати, що ми живемо в світі жорстокої класової ідейно-політичної боротьби, де немає «нейтральної території», де не можна бути «трохи» за Радянську владу, за політику Комуністичної партії, а «трохи» – проти. Невблаганна дійсність рано чи пізно поставить перед необхідністю зробити остаточний вибір».

Якщо ці слова брати загалом, абстрактно, тільки в контексті твоєї «заяви», але поза контекстом нашого суспільного життя, проти них навряд чи можна сказати щось по суті, у всякому разі, в мені вони не викликають ніяких полемічних емоцій. Дивно тільки, що такий банальний висновок ти зробив лише тепер та ще й внаслідок, як ти кажеш «великої громадянської і особистої трагедії». Була потреба переживати трагедії задля таких аксіом! Це насторожує і наводить на іншу, врешті також просту й банальну думку: думку про те, що найабстрактніші банальності й найбанальніші аксіоми не існують самі по собі, без життєвих зв’язків і контекстів, а коли твої слова поставити в такі зв’язки і контексти, вони звучать дещо інакше.

Що значить бути «трохи» за, а «трохи» проти?

Тут би до речі згадати трагедію людей, котрі всі ті неподобства, що їх потім було названо культом особи, бачили і не мовчали: чи вони також, не розуміючи банальних істин, були «трохи» за, а «трохи» проти і в вирі двобію шукали «нейтральної території», чи може те «трохи», приліплюване до них, було актом політичної спекуляції? Тут би до речі згадати, як Хрущов абстрактно невинну формулу «за» і «проти» перетворив на політичну дубину, якою вельми неделікатно повчав митців творити художні цінності. Тут би до речі згадати, що і група Молотова, а потім і сам Хрущов зійшли з політичної арени не так через особисті чинники, як через різне розуміння того, що таке комунізм і Радянська влада і як їм краще можна прислужитися. Тут би... Але не будемо чіпати високої політики, надто сучасної: то для нас – persona grata, а її амбіції простим смертним коштують надто дорого. Ми, літератори, і в своїй галузі маємо більше ніж досить прикладів того, як сакраментальне «трохи» виростало з абсолютного «нічого», а при потребі легко перетворювалося на погрозливе «анти». Чи справді були «трохи» проти М. Рильський чи Ю. Яновський, коли їх звинувачували в усіх смертних гріхах буржуазного націоналізму? І що, крім охоти, потрібне було, щоб добачити крамольні «трохи» у В. Сосюри, коли він виступив зі своїм «Любіть Україну?»

А хіба таких «трохи» поменшало у наш час? Якщо справа вибору життєвої позиції для тебе спростилася аж так, що вже ніяких «трохи» не лишилося, я дозволю собі запитати: хто більше зробив для розвитку радянського суспільства – О. Солженіцин, що своїми творами будив у нас громадянську совість і почуття відповідальності за все, що робимо ми і що робиться навколо нас, чи В. Кочетов, якому все, що було після XX з’їзду КПРС, уявлялося морально-політичною деградацією, а вихід і порятунок бачився в реставрації сталінізму? Якими уявляються тобі ті «трохи», які характеризують суспільно-літературне протиборство твардовських і некрасових з грибачовими і корнійчуками?

Або пригадуєш, яке то було свято, коли – після тривалої поетичної летаргії – в літературу ввійшли «шістдесятники» – Ліна Костенко, М. Вінграновський, І. Драч – і які надії на них покладалися? А що з того вийшло? Ліна вже більше десяти років живе з кляпом в роті, а І. Драч тримається в літературі віршами, що їх шанувальникам його таланту соромно читати – соромно за І.Драча, соромно за поезію, соромно за власні надії і сподівання. Та «шістдесятникам» хоч пощастило ввійти в літературу, їхні імена хоч відомі читачам, а М.Воробйов, В. Кордун, В. Голобородько, В. Стус – поети, що своїми талантами не поступаються «шістдесятникам», а іноді й переважають їх, – навіть і такого щастя не зазнали. А В. Шевчук? А В. Дрозд? Скільки неопублікованих – і то кращих – творів лишилося, в їхніх письмових столах та в редакційних портфелях? І ХХХХХХ, що вони дратували високу політику: в поезії, скажімо, тих же М. Воробйова чи В. Голобородька чиста політика і не ночувала. І не я тобі маю говорити, як знекровлена була наша література цим «художнім геноцидом».

Тепер скажи мені, чи можеш ти виступ на захист цих митців назвати тим «трохи» проти, яке ти тепер вважаєш для себе неможливим? І чи згоден ти, що наш спільний друг В. Стус, який з тривогою й біллю за нашу літературу, за її справді катастрофічний стан, звернувся до офіційної громадськості, вже тим самим став особливо небезпечним державним злочинцем і суворе його покарання – цілком заслужене? Чи бачиш ти хоч якийсь кримінал у поезії І. Калинця, засудженого саме за художню творчість?

От питання, на які я хотів би мати відповідь до того, як вступити з тобою в листовні взаємини. Я хотів би підтримувати такі взаємини (поки інші неможливі) і сподіваюся, що вони можуть бути корисні для нас обох, але якщо твоя «заява» має характер не лише запізнілого відкриття азбучних істин, але й покликана бути тим кляпом, яким літературні спекулянти і графомани затикатимуть рота костенкам і шевчукам, воробйовим і голобородькам, віднаходячи різні «трохи», а при потребі й «багато» всюди, куди їх поведе інстинкт самозбереження й кар’єри, – тоді йдеться не лише про «переоцінку та переосмислення своїх позицій і поглядів», але також і про ревізію своїх моральних засад, про декларацію войовничого міщанства, поєднаного з не менш войовничою нетерпимістю до всіх, хто думає не так, як ти, і тоді – на жаль, на превеликий жаль! – нам з тобою не буде про що говорити.

Одне слово, ніяка переоцінка і переосмислення своїх переконань мене не непокоять, поки вони оперті на тверді засади незаплямовано чистої моралі. На слідстві, як мені здається з твоєї справи (а цілком я її не знаю), ти ніби не переступав ці грані і не зганьбив себе, як П. Якір чи З. Франко, прагненням врятувати власну шкуру коштом інших – це й дає мені підстави сподіватися на підтримання наших колишніх стосунків. Якщо ж ти в ревізіоністському азарті пішов так далеко, що зробив розмінною монетою й свої моральні принципи (а я б цьому вірити не хотів), тоді я тужитиму за упокой душі колишнього друга, а нового І. Дзюбу [сприйматиму як людину, що замість обрати відповідний псевдонім – безбожно спекулює чужим ім’ям.

Поза всім тим я хотів би знати, як ти почуваєшся, що робиш, як твій анти «Інтернаціоналізм чи русифікація?», з ким бачився, чи задоволений собою і взагалі – що нового в тебе і біля тебе, в нашому найкращому з світів?

Чекаю твоєї відповіді.

І. СВІТЛИЧНИЙ

Іван Світличний

Іван Дзюба

Михайлина Коцюбинська

СВІТЛИЧНА (ТЕРЕЩЕНКО) ЛЕОНІДА

 Поділитися
MENU