«Меморіал» провів спеціальну роботу з підрахунку жертв. В основу підрахунків покладено цифри, взяті з офіційних звітів каральних відомств. Аналіз вивчених документів переконує, що загалом наведеним у цих звітах цифрам можна довіряти. Виходячи з видів репресій та видів джерел, на які ми спираємося, підрахунки поділяються на дві частини:
▪ масштаби репресій «в індивідуальному порядку»
▪ масштаби адміністративних репресій
Репресії «в індивідуальному порядку» практично завжди супроводжувалися дотриманням (хоча б тільки на папері) слідчої та (квазі)судової процедури. На кожного заарештованого заводили окрему слідчу справу. Статистичний облік у таких справах органи держбезпеки вели систематично і за єдиною формою (що час від часу змінювалася).
Репресії в адміністративному порядку – це репресії без висунення індивідуального звинувачення, що застосовувалися здебільшого за формальними груповими ознаками (соціальними, національними, конфесійними тощо). Звичайна міра покарання – позбавлення майна і насильницьке переселення «у віддалені райони» країни, зазвичай у спеціально створені «трудові поселення». Статистична звітність міститься в матеріалах найрізноманітніших державних відомств, її вели у зв'язку з окремими кампаніями, і вона є суттєво менш повною і точною, ніж звітність щодо «індивідуальних репресій». Особові справи депортованих заводили не за місцем їхнього постійного проживання, а вже після прибуття людини до місця відбування покарання, на померлих у дорозі справи не заводили взагалі.
1. Політичні репресії «в індивідуальному порядку»
Джерелом для дослідження репресій «в індивідуальному порядку» є звіти органів ВЧК-ОГПУ-НКВС-КДБ. Вони збереглися в архіві нинішньої ФСБ у досить повному обсязі починаючи з 1921 р. Ми мали змогу вивчити звіти за 1921–1953 рр. Для отримання даних про репресії 1918–1920 рр. та 1954–1958 рр. ми використовуємо цифри з праць В. В. Лунєєва.
Арешти органами ВЧК-ОГПУ-НКВС-МДБ-КДБ «в індивідуальному порядку» в 1918–1987 роках.
Безумовно, ці дані не цілком повні – так, ми переконані, що кількість жертв 1918–1920 рр. була більшою, ніж зазначено в таблиці. Те саме стосується й періоду 1937–1938 рр., а також 1941 р. Однак реально точніших документально підтверджених цифр ми навести не можемо.
Отже, ми бачимо, що загалом органи держбезпеки за весь період своєї діяльності заарештували близько 7 мільйонів осіб.
При цьому дані статистичної звітності дають нам змогу визначити, скільки людей і за яким звинуваченням заарештовували щороку. Вивчаючи цифри заарештованих під цим кутом зору, ми бачимо, що спецслужби заарештовували людей не тільки за політичними звинуваченнями, а й за звинуваченнями в контрабанді, спекуляції, розкраданні соціалістичної власності, службових злочинах, вбивствах, фальшивомонетництві тощо. Щоб реально з'ясувати наявність чи відсутність політичного мотиву в кожному окремому випадку, треба вивчати конкретні справи. Це практично неможливо. Ми вимушено маємо справу не з конкретними справами, а з цифрами у звітах.
Аналіз звітів дає змогу зробити висновок, що «неполітичних» справ у загальному масиві – не менш як 23–25% від кількості заарештованих. Таким чином, варто говорити не про 7 мільйонів жертв радянського політичного терору, а приблизно про 5,1–5,3 мільйона.
Однак і це неточна цифра – адже у звітах відображені не люди з іменами, а «статистичні одиниці». Одна й та сама людина могла бути заарештована кілька разів. Так, по 4–5 разів заарештовували в перше двадцятиріччя радянської влади учасників дореволюційних політичних партій, по кілька разів – представників духівництва; багатьох селян, уперше заарештованих у 1930–1933 рр., вдруге заарештували в 1937 р., багатьох звільнених після 10-річного ув'язнення в 1947 р. невдовзі заарештовували повторно тощо. Точних цифр щодо цього статистичні звіти не дають, але ми припускаємо, що таких людей було не менше 300–400 тисяч осіб. Таким чином, загальна кількість людей, що зазнали політичних репресій за індивідуальними звинуваченнями, вочевидь, становить 4,7–5 мільйонів осіб.
Із них, за нашими підрахунками, 1,0–1,1 мільйона осіб було розстріляно за вироками різних позасудових та судових органів, решту було відправлено в табори й колонії, невелику частину – на заслання.
Забігаючи наперед, погляньмо на цю цифру з погляду реабілітаційного процесу 1950-х – 2000-х рр. Звісно, не всі з цих репресованих за політичними мотивами підлягали реабілітації – серед них були й реальні злочинці (наприклад, злочинці-нацисти або карателі з-поміж радянських громадян, які співпрацювали з нацистами), але безсумнівно, що:
▪ переважна більшість із цих приблизно 5 мільйонів осіб були безневинними жертвами режиму;
▪ кожна зі справ на цих людей мала бути вивчена прокуратурою та судами на предмет реабілітації, і щодо кожної мав бути наданий розгорнутий обґрунтований висновок – підлягає ця людина реабілітації чи ні.
2. Політичні репресії в «адміністративному порядку»
Адміністративні репресії здійснювалися за рішеннями найрізноманітніших органів: партійних, радянських, державних. Документи дають змогу виділити основні репресивні кампанії (потоки) з приблизною (більш-менш точною) кількістю жертв кожної з них. На відміну від індивідуальних репресій, ми можемо вважати всіх жертв цих репресій (депортацій) жертвами з політичних мотивів – цей мотив прямо вказаний майже в усіх державних рішеннях щодо кожної конкретної кампанії.
Найбільш масові депортації – це висилки селян в епоху «колективізації» (1930–1933), депортація «соціально небезпечних» поляків і польських громадян, а також громадян Естонії, Латвії, Литви, Молдови після насильницького включення Східної Польщі, Балтії, Бессарабії до складу СРСР (1940–1941), превентивні депортації радянських німців і фінів (1941–1942) після початку радянсько-німецької війни, тотальні депортації (1943–1944) «покараних народів» Північного Кавказу та Криму (карачаївці, калмики, чеченці, інгуші, кримські татари та інші).
У визначенні кількості депортованих «Меморіал» спирається на сучасні дослідження, у частині яких ми брали участь.
Депортаційні кампанії 1920–1950 років. За даними дослідження Павла Поляна та ін.
У наведеному переліку через відсутність точних цифрових даних немає вказівок на цілу низку жертв адміністративних репресій: на розкуркулених без висилки (тобто позбавлених будинків і майна та переселених у межах своїх регіонів) під час колективізації, на колишніх радянських військовополонених, примусово направлених після «фільтрації» в «робочі батальйони» після війни, на цілу низку інших, менш чисельних потоків (висилка куркулів-козаків із Семиріченської, Сирдар'їнської, Ферганської та Самаркандської областей за межі Туркестанського краю, зокрема в європейську частину Росії в 1921 р., депортація німців, фінів-інгерманландців та інших «соціально небезпечних» елементів із прикордонних районів Ленінградської області в 1942 р., депортація кримських татар і греків із Краснодарського та Ставропольського країв у 1948 р. та багато іншого). Не враховані тут і діти, що народилися на засланні й залишалися разом із батьками на спецпоселенні. Загалом за різними оцінками жертвами депортацій було не менш як 6 (найімовірніше, 6,3–6,7) мільйонів осіб.
А загалом в СРСР було репресовано з політичних мотивів приблизно 11–11,5 мільйона осіб. Щодо такої кількості людей мало б вирішуватися питання про реабілітацію.