Давно, ще наприкінці 80-х років минулого століття виникла в мене ідея: дослідити, як КДБ втручався в долі письменників та в літературний процес. Я це уявляв як цикл есе, присвячених різним письменникам. Але не склалося: увесь час щось інше виявлялося важливішим і потрібнішим.
Та все ж я вирішив спробувати зробити такий текст про маму, Марлену Давидівну Рахліну (29.08.1925–05.06.2010), якій 29 серпня виповнюється 100 років.
Вірші вона почала писати ще в дитинстві. І коли вона шукала свою інтонацію та свій голос, зростаючи на поезії Пушкіна, Лермонтова, Тютчева, Некрасова, Олексія Костянтиновича Толстого, її вірші писалися в традиції російської класичної поезії ХІХ століття з несподівано високою для такої молодої людини поетичною технікою, зовсім нехарактерною для того періоду. Ніби й не існувало радянської поезії 20-30-х років.
Ось її вірші, написані у 18–19 років.
ПОЭЗИЯ
Жизнь лишь тогда, когда Она опять
дежурит по ночам у изголовья.
А мы не знаем, как Ее назвать.
Не памятью. Не мукой. Не любовью.
И сердце с миром затевает спор,
и ждет Ее, ликуя и стихая,
и вот Она, неназванная скорбь,
приходит и становится стихами.
ГРОЗА
О, ночь вдыхают. Влагу пьют.
Был вихрь. Дрожа, пылали зори.
В моем раскрытом жадно взоре
они нашли себе приют.
Для новой жизни рождены,
ему являлись постепенно
земной простор, морская пена
и человеческие сны.
Так я встречала жребий мой,
мои непрожитые годы,
мою желанную свободу,
свободу от себя самой.
ПРЕДЧУВСТВИЕ
Не может быть, чтоб стих мой был мне дан
взамен страстей, взамен земного счастья.
Он тих и сер, как невская вода
в любимом городе, где родилась я.
Не слышу я ни райских голосов,
ни звука лир, ни воинских преданий,
нет у меня ни алых парусов,
ни чудных стран, ни пестрых одеяний.
И не встают большие города,
не гонит корабли попутный ветер.
Лишь сердце есть. И сердце мне не даст
легко дышать и вольно жить на свете.
В нем та тоска на много тысяч лет,
которую не вылечишь стихами.
Ему любовь – как вам – насущный хлеб,
взамен которого протянут камень.
И если я так часто весела,
люблю, смеясь, не плачу при разлуке, –
простите мне! Еще не дожила
до первого костра, до крестной муки.
У 1944 році Марлена вступає вчитися на філфак Харківського університету. Тут зібралася компанія літераторів, що згодом здобули собі ім'я в літературі: Борис Чичибабін, Юлій Даніель, Володимир Бурич, Григорій Поженян, Владлен Бахнов, Ірина Бабич, Юрій Герасименко, Сергій Мушник, Володимир Портнов, Станіслав Славич, Марк Айзенштадт (що пізніше обрав собі псевдонім Азов), Олександр Басюк, Петро Ніколаєв та інші. Тут вона знаходить близьких друзів — як пізніше виявилося, на все життя — Ларису Богораз, Юлія Даніеля, Бориса Чичибабіна. Молоді люди регулярно зустрічаються в літературній студії Спілки письменників, де вони читають та обговорюють свої вірші. Марлену обирають головою цієї студії, вона тут визнаний авторитет. Її вірші тепло сприйняли критик Григорій Гельфандбейн, поети Ігор Муратов, Марк Черняков, Лев Галкін, Борис Котляров, Зельман Кац. Вона листується з Миколою Ушаковим, який живе в Києві, він схвально відгукується про її вірші.
Восени 1945 року на філфаку з'являються колишні фронтовики, серед них і Борис Чичибабін, який палко закохується в Марлену. Він форсує події, вони зустрічаються щодня. Борис стає своїм у родині. Він складає додаткові іспити, щоб перевестися на курс вище і бути з Марленою на одному курсі. Вони стають нерозлучними, на осінь 1946 року призначено весілля. Але… доля розпорядилася інакше. На початку весни 1946 року Бориса заарештували, він отримав вирок — п'ять років таборів загального режиму. Марлена тричі їздила до нього в табір на побачення. Але він повернувся додому з дружиною — Клавдією Поздєєвою, співробітницею табірної адміністрації. Він із нею невдовзі розлучився, намагався відновити з Марленою стосунки, але безуспішно. Через багато років вона написала:
…Посмотри: это я, это ты,
детский смех наш и детские прятки,
и не ведаем – до слепоты –
все, что мчится на нас без оглядки.
И когда, отбомбившись на «ны»,
самолеты судьбы умолкают,
непонятно со стороны,
ни кого, ни куда умыкают.
Мы оглянемся, потрясены,
видим – каждый в назначенном месте,
и уже не понять наши детские сны,
где тоскует жених по невесте…
Ця історія детально описана в книзі спогадів Фелікса Рахліна, молодшого брата Марлени, «Про Бориса Чичибабіна та його час», багато про це й у мемуарах Марлени «Что было – видали…». А я повертаюся до основної теми цього тексту.
Постанову оргбюро ЦК ВКП(б) «Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“», що призвела до виключення Анни Ахматової та Михайла Зощенка зі Спілки письменників і зняття Миколи Тихонова з посади голови правління цієї Спілки, було ухвалено 14 серпня 1946 року. На її основі член Політбюро і Секретаріату ЦК ВКП(б) Андрій Жданов зробив доповідь, яка була опублікована 21 вересня. Ось уривок із мемуарів Марлени з цього приводу.
«Я займалася в бібліотеці Короленка, коли мій товариш Володя Портнов подав мені газету з постановою «Про журнали „Звезда“ та „Ленинград“»! Подія була безпрецедентною навіть для тих часів. І доповідь Жданова, що ганьбила не лише першокласну поетку, а й велику жінку, яка героїчно написала й надрукувала вірші про те, як вона „не кинула землю на поталу ворогам“ (образи доповіді були майже непристойними, але до неї нічого не приставало), і це протиприродне вінчання в одному документі таких різних письменників різного віку, таланту, масштабів, характерів (ох, і це було недарма, а для більшого приниження!). І це тоді, коли Ахматова стільки зробила для країни, для Ленінграда вчора! У неї якраз після тривалого мовчання (!) побачила світ книжка!..
Трагедія повторилася як фарс у нас на факультеті, розігравшись на звітно-виборних комсомольських зборах. Для роботи з молодим поколінням наші факультетські розумники з викладачів вирішили провести „творчий звіт“ молодих піїтів. Йшлося про те, що кожен повинен покаятися в „ахматовських гріхах“ (і нам про це заздалегідь сказали). Один за одним наші піїти виходять і „каються“ у притаманній їм „ахматовщині“. Усі (ВСІ!) дають обіцянку виправитися. Доходить черга до мене, але мені, згідно з моїм розумінням, каятися нема в чому. Я (як мені казали потім) біла, як сніг, мова моя незв'язна, голос тихий. Але я намагаюся пояснити, що безглуздо й протиприродно порівнювати абсолютно зрілу (і давно зрілу) Ахматову зі мною-початківицею. Я не помічаю в себе жодних песимістичних чи непатріотичних мотивів. „Я тільки починаю ходити, а ви б'єте мене по ногах“, — закінчую я».
Що тут почалося! Викладачі один за одним таврують непокірну студентку.
«І тут мені стає так усе нестерпно огидно, що я беру слово й заявляю, що за 20 хвилин починаються перші після канікул збори літстудії Спілки, що я там є головою і прошу відпустити мене зі зборів (усе — чиста правда!)».
Такі речі вирішуються голосуванням. Тож наш декан Рева і ставить питання на голосування, попередньо порадивши мені „не гарячкувати й не поспішати, адже йдеться про твою подальшу долю“. Але збори голосують — відпустити мене.
Знову на кафедрі Рева. Тепер уже погрозливо він говорить про моє майбутнє. І перед зборами, які, крім першокурсників, увесь рік бачили мене нерозлучною з Борисом, він нагадує про „пройдисвіта Чичибабіна“: „чоловік він там Рахліній чи хто“. І тут наше начальство „порушує демократію“, вирішивши переголосувати. Я не підводжу очей, але кажуть, рук, простягнутих за те, щоб відпустити мене, ще більше! „Ну що ж, товаришко Рахліна, якщо Вам не дорогий... якщо Ви не розумієте, що йдеться про Ваше перебування в комсомолі — тоді йдіть!“ І не підводячи очей на товаришів, які так дружно заступилися за мене, я йду. Кілька днів після цього на морі шторм. Новий комсорг курсу, демобілізований Ян Горбузенко, інформує мене про висоту хвиль. Доходить навіть до фрази: „Припинити рахлінізм на факультеті!“ І раптом — тиша й благодать. Як з'ясовується пізніше, увесь галас і хвилювання припинив парторг університету Поляков, сказавши: „Ну що ви до дівчиська причепилися, дайте ви їй спокій!“»
8 серпня 1950 року були заарештовано батьків Марлени та Фелікса: батька за те, що він у 1922 у внутрішньопартійній дискусії тільки з одного з питань, організаційного, проголосував за резолюцію Троцького, а не Сталіна. Було йому тоді двадцять років! У 1937 році його через це виключили з партії, і врятувало його від арешту тільки те, що напередодні його, викладача політекономії в Толмачовській військовій академії, перевели викладати до Харкова. А матір — за те, що вона в 1926 році на заклик ректора Ленінградського університету, прихильника Зінов'єва, тодішнього керівника комуністів Ленінграда, покинула загальні партзбори університету. У 1937 році вони вціліли, бо поспіхом виїхали до Харкова. Тепер ця справа їх наздогнала, обом дали десять років позбавлення волі.
Марлена після закінчення університету 1949 року вже рік працювала вчителькою в сільській школі в Берестовеньці. Віршів уже майже не було. Арешт батьків геть припинив писання віршів, було вже не до них — «Не я была в те годы мертвой // И ожила невемо где».
Довга перерва тривала сім років, її прорвало лише 1956-го після ХХ з'їзду партії. Вона написала тоді поему «Отцы и дети» про своїх ув'язнених батьків та дітей, що лишилися вдома (батько ще тоді сидів у Воркуті), в якій ніби підбила підсумок своєї юності та молодості. У поемі був такий фрагмент:
Ты, с закрытою раною,
без пути, без свободы,
моя молодость странная,
мои «лучшие» годы.
Наша юность задавлена
то войной, то тюрьмою,
наша радость затравлена,
нас пустили с сумою.
И глядели овечками
и «сынами Отчизны»,
схоронясь за словечками,
что на «ство» и на «измы».
И все были невинными
и событьям покорны,
не мозгами, так спинами
шевелили проворно.
Мы ровесники вычурным,
сумасшедшим событьям,
ничего нам не вычеркнуть,
ничего не забыть нам.
И с рыданьями, с хохотом,
и в лохмотьях кровавых
полетит над эпохами
наша нищая слава.
З 1957 року Марлена знову пише, і дедалі частіше. Вона відвідує літературну студію при Палаці культури Електромеханічного заводу, де багато молодих віршотворців. Десь 1959 року Борис Чичибабін витягнув її виступати на поетичному вечорі в Центральному лекторії, сказавши, що на філфаку університету 1946-го вона була найталановитішою. Її тепло приймає зала, і відтоді виступи на вечорах у лекторії стають постійними.
У Бориса Чичибабіна 1962 року вийшли дві книжки, в Москві та Харкові. У Спілці письменників Марлену вмовляють теж видаватися. І в неї вийшло наприкінці відлиги дві книжки: малюсінька «Дом для людей» 1965 року в касеті разом з іншими віршотворцями, і «Маятник» 1968 року. Якщо першу книжку критика зустріла тепло, то на другу була лише одна рецензія-донос, написана критиком Юрієм Стадниченком і надрукована в журналі «Прапор» удвічі більшим накладом, ніж «Маятник». Рукопис уже прийнятої третьої книжки «Чого боятися голубам» з видавництва «Прапор» одразу ж повернули. Пояснення просте: Борис Іванович Котляров, який раніше її вірші вітав і вмовляв публікуватися, написав донос, що Марлена пише в табір ворогу народу Юлію Даніелю, і вірші в неї не радянські. Це про Котлярова Борис Чичибабін написав:
И на меня писал доносы
Борис Жуаныч Котелков.
Наслідком було те, що й Борис, й Марлена потрапили до списку письменників, вірші яких було рекомендовано не публікувати. Вільне спілкування обох із читачами було закрите майже на двадцять років. Обоє, однак, писали «в стіл».
Я думаю, що Котляров писав доноси не з власної ініціативи, його попросили про це в КДБ. Марлена з кінця 50-х років перебувала під невсипущим наглядом КДБ, та й Борис також. На початку 1963 року її викликали в КДБ, а невдовзі після цього ми випадково дізналися, що в стелю було вмонтовано пристрій для прослуховування. Сусідка згори мила підлогу, одна дошка відвалилася, і вона побачила пристрій. Поділилася відкриттям з інженером в домоуправлінні, не знаючи, що та добре знайома і дружить із Марленою.
Ось короткий опис бесіди в КДБ у книзі спогадів «Что было — видали...».
…Двоє, разом і по черзі, повели зі мною бесіду, найдурнішу з усіх, які відбувалися в мене в цій установі, „до“ і „після“.
Я пишу антирадянські вірші! З цим я не могла погодитися! Вони причепилися до одного, справді, поганого, але аж ніяк не „антирадянського“ вірша.
Никто не слышит
их до поры. („их“ – наши стихи)
Их ночью пишут
и в перерыв,
без них нам зябнуть
и замерзать,
нам их нельзя было
не написать!
– Це до якої ж «пори»? Ви на яку пору чекаєте?
– Не бажаю говорити про вірші з неграмотними людьми!
– Та Ви що думаєте? Ми самі? У нас експерти є!
– І експерти Ваші неграмотні!..»
І ось так цілий день.
Наступного разу виклик до КДБ був 1974 року.
«Мені зателефонували з КДБ і попросили їх відвідати. Мене, як завжди, підвела цікавість (цей випадок, мені здається, був такий, що вони привозити б мене не стали), і я пішла. Мене прийняв дуже люб'язно якийсь молодий і вродливий до огиди брюнет. Коли я поцікавилася, з ким маю справу, він назвався, але одразу ж, мов чортик із пляшечки, заскочив до кімнати якийсь офіцер і звернувся до нього інакше. „Брюнет“ при цьому дивився на мене з усмішечкою…
Мій красунчик заявив, що ВОНИ (він так і сказав „Ми“) хочуть зняти мене з обліку, бо втратили до мене інтерес (він висловився ввічливіше), але перед цим бажають зі мною поговорити. Ось у мене, наприклад, усюди портрети Солженіцина розвішані... І взагалі, хотілося б, щоб я виклала свої погляди. Я спершу запевнила, що сповідатися перед незнайомою людиною в знайомому місці не збираюся. Але тут же спалахнула й повідомила йому, що я все одно ніколи не пробачу радянській владі, зокрема, те, що вона зробила з моїми батьками. „Але М. Д., — сказав він, — Ви ж знаєте, XX з'їзд...“ — Е, ні! — відповідала я, — це не розмова! От якби Ви відповіли, хто конкретно був покараний за життя моїх батьків — тоді б я подумала, — відповідала я.
Розмова, все ж, тривала. Він поставив мені одіозне за тодішніми часами запитання, як я ставлюся до Солженіцина. Я відповіла, що вважаю його великим письменником. Втім, знайома з ним лише за тими творами, які були в пресі. — А як же книжки, за які його вислали? — Я ж їх не читала! Чи ви хочете, щоб я, як ваші папуги, відповідала: не читала, але засуджую!
(На той час, звичайно, я знала всього Солженіцина, і він це розумів. Але не наполягав.) Навіщо ж він мене покликав? — думала я. І отримала відповідь одразу ж. Він запитав мене, що пише Ліна? Я відповіла, що це має бути відомо йому не гірше, ніж мені!
— М. Д.! — ставши навіть урочистим, сказав він. — Я ж не маю права читати ці листи. Якби прокурор дізнався, що я їх затримав і читаю, у мене були б великі неприємності! („Ну-ну“, — подумала я.) — Дайте мені ці листи! — жваво попросив він. — Я дуже цікавлюся життям Веліни Марківни1 (адже Ви все одно їх читаєте направо й наліво, — додав він ці слова до свого прохання). Тепер я розуміла причину мого виклику і швидко згорнула розмову, пояснивши, що я не отримала від неї такого дозволу. Після чого пішла».
У другій половині шістдесятих — вісімдесяті роки вірші Марлени розходилися в самвидаві, були надруковані в «Континенті», «Русской мысли», їх читали по радіоголосах. Після арешту Генріха Алтуняна і суду над ним Марлена пише цикл присвячених йому віршів і передає їх для публікації в «Континенті». Одразу ж після цього її знову викликали в КДБ. Цього разу розмова була жорсткішою.
«Розмову вів той самий чоловік, що й минулого разу („красунчик“!), але я б його не впізнала. (Це він сказав мені, що ми вже розмовляли „минулого разу“.) Він прочитав мені вголос вірш „Ведь что вытворяли“, опублікований у 30-му номері „Континенту“, згодом тричі надрукований у нашій вітчизняній періодиці. Але хто ж міг подумати, що такі часи настануть?.. Наведу ці вірші, щоб наша бесіда з красунчиком була зрозумілішою.
Ведь что вытворяли! И кровь отворяли,
и смачно втыкали под ногти иглу…
Кого выдворяли, кого водворяли…
А мы все сидим, как сидели, в углу.
Любезная жизнь! Ненаглядные чада!
Бесценные клетки! Родные гроши!
И нету искусства – и ладно, не надо!
И нету души – проживем без души!
И много нас, много, о Боже, как много,
как долго, как сладостно наше житье!
И нет у нас Бога – не надо и Бога!
И нету любви – проживем без нее!
Пейзаж моей Родины неувядаем:
багровое знамя, да пламя, да дым,
а мы все сидим, все сидим, все гадаем,
что завтра отнимут? А мы – отдадим!
Красунчик. М. Д., поширюючи цей текст, Ви підриваєте радянський лад.
Я. Та нічого подібного! Я написала вірші й читала друзям. До чого тут лад!
Красунчик. Це Вашою мовою ви написали вірші й читали друзям. А нашою це називається інакше. З метою підриву Радянської влади Ви виготовили наклепницький текст, що ганьбить радянський суспільний лад, і поширили його. Ви скоїли злочин, який карається кримінальним кодексом, стаття 62.
Я. Зі словами треба боротися не репресіями, а теж словом!
Красунчик (з непередаваною, недбалою, напівпрезирливою інтонацією): А навіщо?
Думаю, усе подальше показало йому, НАВІЩО!
Я. Ваші репресії все одно нічого не дадуть. Підіть у будь-яку чергу, і почуєте розмови радикальніші, ніж будь-які вірші. За що ви гноїте Алтуняна?
Красунчик. Бабця в черзі, коли ми її викличемо, одразу буде каятися, від своїх слів відмовиться, а Алтунян не відмовиться.
Я пішла, попереджена ним, що „ще один раз“ (і навіть якщо я просто дам почитати свої „такі“ вірші кому-небудь), вони передадуть справу до прокуратури, навіть не попереджаючи мене».
«Ще один раз» трапився швидко. Місяці через півтора в 36-му номері «Континенту» з'явилися «Стихи Алтуняну». Дізнавшись про це, Марлена реагує наступним чином.
А все-таки я вам врезала!
А там – поминай, как звали,
а там пусть будет, как будет,
и это мне все равно!
Пусть вы перед нами крезами,
а мы как трава под вами,
ваш брат теперь не забудет,
какое вы все говно.
А все-таки я вам вмазала!
И снова – всегда готова,
хоть вы – вершители судеб,
а мы – вода в решето!
Хоть вы нас – атомом, лазером,
а мы вас – ничтожным словом…
Но век разбираться будет,
в чем дело, и кто есть кто!
З іншого боку, відомо, що КДБ свої обіцянки виконує. І Марлена всерйоз готується до ув'язнення. У віршах «Прощание с морем» вона пише:
Я пришла попрощаться: обними меня, море,
на лихое несчастье, на последнее горе:
там, где длиться жизни моей,
не бывает теплых морей.
Але КДБ вирішив не репресувати майже 60-річну жінку, не бажаючи нового скандалу. А вона, через два-три роки, описувала свої стосунки з КДБ поблажливо-гумористично — в діалозі «Поэт и гражданин начальник».
Гражданин начальник (входит):
Все пишете? Не надоело?
Ну-ну, пишите. Ваше дело –
писать, а наше – Вас читать…
Вы все же многим не чета.
Поэт молчит.
Гражданин начальник:
Сказать Вам откровенно, видел
писанья Ваши я в гробу:
Вы ж нынче классик, общий идол,
а мы – тащи Вас на горбу.
Поэт молчит.
Гражданин начальник:
Что делать? Служба! Хлеб насущный,
утробе смертного присущий,
не добывается легко…
Да что, ходить недалеко
нам за примером. Сколько, бишь,
Вам заплатили в «Континенте»
за вирши новые?
Поэт молчит.
Гражданин начальник:
Все бдишь?
Все молча, как на киноленте
старинной? Но учти, однако,
запомни, будешь, как собака,
мне туфли старые лизать!
Поэт молчит.
Гражданин начальник:
Молчишь? Молчи! Не я, так зять,
не он, так деверь – доконаем!
Заговоришь! Расскажешь, вошь,
почем Россию продаешь?
Куда летишь? О чем поешь?
З а ч е м тебя мы догоняем?
Поэт:
Заснул я вроде, не пойму…
Мне что-то снилось… Вновь тюрьму
во сне увидел… И в оконце
жемчужный розовый рассвет
в решетках… Мне семнадцать лет,
а где-то воля, где-то солнце…
И рифмы, звонкие, как медь
в колоколах… Начнут греметь –
и нет как нет тюрьмы… Однако,
здесь, вроде, лаяла собака,
как будто бы пищала мышь,
или комар зудел над ухом?
Увидев гражданина начальника,
укоризненно:
А, так и есть! И сном, и духом!
Чуть я засну – и ты шумишь.
Наприкінці 80-х років вірші Марлени Рахліної починають публікувати в журналах — у шостому номері «Нового мира» за 1989 рік, 62-му номері «Континента», «Литературной газете», в інших виданнях. У 1990 році в Москві у видавництві «Прометей» виходить перша непідцензурна книжка вибраних віршів «Надежда сильнее меня» з прекрасною передмовою Бориса Чичибабіна. У 1994 у видавництві «Весть» (Вільнюс-Москва) публікується книга «Другу в поколенье» з двох розділів: у першому нові вірші початку 90-х років, у другому — антологія, вірші, які Марлена вважає найкращими. У 1996 році у «Фоліо» виходить книга «Потерявшиеся стихи», тут уперше друкуються окремі збережені вірші, написані до 1949 року, та інші вірші кінця 50-х — початку 60-х років, що раніше не публікувалися. У 1995 році побачила світ книга перекладів геніального українського поета Василя Стуса: білінгва «Золотокоса красуня/Золотокосая красавица».
З кінця 90-х років Марлена знову багато пише, у неї суттєво змінюється поетика: колишній класичний стиль змінився живою розмовною мовою. Одна за одною виходять книги нових віршів «Октябрь, на июль похожий» (2000, два видання), «Чаша» (2001), «Прозрачные слова» (2006). Вона вже востаннє переписує спогади «Что было — видали…», вони побачили світ у 2008 році, пише роман у віршах «Филфак».
Дивовижний приклад поетичного довголіття! Я не знаю нікого з тих, хто писав російською мовою, хто б в старості писав так багато й так жваво. Цей феномен ще потребує осмислення.
Уже після смерті в Марлени Рахліної вийшла ще одна книга перекладів Стуса: білінгва «Палімпсести/Палимпсесты» (2010) і великий том «Собрание стихов. Роман в стихах» (2015). Майже всі її твори можна знайти на сайті poetries.org.ua
1 Ідеться про листи подруги Марлени Ліни Волкової (Веліни Марківни), яка емігрувала з СРСР у березні 1971 року.