Росохацька група

 847024.05.2005

автор: Борис Захаров

 На початку 70-х років діяла підпільна група молоді із села Росохач Чортківського району Тернопільської області – “Росохацька група”.  Історія цієї підпільної організації наочно демонструє, як у 70-ті роки патріотична молодь долучалася до руху опору.

Компанія приятелів із села Росохач слухала крізь шум глушилок закордонні передачі, радіо “Свобода”. Раніше, коли ще не було “Свободи”, слухали радіостанцію “Визволення”. У селі було багато людей, які не ходили до офіційної церкви, вони слухали передачі з Ватикану. Але молодь більше цікавили політичні репортажі. Дедалі частіше з’являлися передачі, присвячені політичному життю України. Саме звідти молоді люди дізнавалися про такі постаті, як Кандиба, Лук’яненко, Світличний, Чорновіл, Сверстюк і багато інших дисидентів. Як згадує Микола Мармус: “Часто тоді про них говорили, було цікаво слухати, яка їх подальша доля, що з ними. Потім, ясна річ, стало відомо, що вони заарештовані. Охоплювало відчуття, що люди ж десь-таки борються. Потім навіть у розмовах з хлопцями доходило ледве не до сварок, що ось, ми не ходимо, нічого не робимо – а десь люди борються, то давайте будемо й ми щось робити”.

Отже, вирішили робити. У 1970 році переписували й розповсюджували листи невідомого автора, у яких знищення могил вояків Галицької Армії у Львові називалося вандалізмом, Поширювали також “антирадянські” вірші, деколи їх розклеювали. У той же час Микола Мармус записав виступ із закликом боротьби за Україну на магнітофон. І коли молодь йшла з кінотеатру ввечері, Микола з друзями голосно вмикали магнітофон, щоб усі слухали.

Хлопці збирали патріотичні книжки, пісні, вірші, фотографії тощо.

Потім друзі навіть виготовили печатку: скопіювали її з українських грошей 1918 року. На ній було зображено тризуб, козака з рушницею, і написано з двох сторін “Українська держава”.

Наступним вчинком групи була помста за зруйнування могили українських вояків: “На мене це сильно подіяло, і ми подумали, що якщо не треба цієї могили, то не треба й тієї, що в селі стоїть невідомому радянському солдату. І пізніше два хлопці пішли й пошкодили пам’ятник у відплату за знищення могили”.

       Володимир Мармус написав присягу, яка починалася словами: “Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність...” – і закінчувалась: “Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі”. Присягу прийняло дев’ятеро хлопців: Володимир і Микола Мармуси, Петро Вітів, Петро Винничук, Володимир Сеньків, Андрій Кравець, Микола Слободян, Микола Лисий, Степан Сапеляк.

У ніч проти 22 січня 1973 року у Чорткові групою було проведено таку акцію: було піднято чотири синьо-жовтих прапори і розвішено прокламації до 55‑ої річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Народної Республіки в Києві. У прокламації говорилося:

“Дорогі товариші! Сьогодні минає 55 років від того дня, коли в Києві IV Універсалом Центральної Ради було проголошено самостійність української держави. Цей історичний акт продемонстрував волю українського народу, його споконвічне прагнення до незалежності. Проте сьогоднішня радянська офіційна історіографія намагається показати цю подію в очах нашого покоління як антинародну. Це грубе перекручення історичної дійсності з обуренням засуджує передова громадськість. Це засуджує кожний, кому дорогі інтереси нації.

Дорогі товариші! Гідно зустріньмо цю знаменну дату, яка по праву вважається нашим національним святом!

Хай живе вільна Україна!” Це було накреслено плакатними перами на шпалерному папері.

Окрім прокламації вивісили гасла: “Свободу українським патріотам!”, “Ганьба політиці русифікації!” тощо.

Дуже характерною була відповідь сторожа кінотеатру, над яким вивісили один з прапорів, співробітникам КДБ на питання, звідки взявся прапор: “Не знаю. Я прийшов, сів увечері, дивлюся – ваш прапор, а рано дивлюся – наш прапор”.

Члени групи активно збиралися йти у збройне підпілля. Збирали зброю: два пістолети, карабін та обріз. Хлопці тренувалися у лісі користуватися зброєю. Але почалися арешти. Степана Сапеляка заарештували першим 19 лютого 1973 року.

Наприкінці року відбувся суд. За статтями 62 і 64 КК УРСР В. Мармуса засудили до 6 років таборів суворого режиму і 5 заслання, М. Мармусу і С. Сапеляку дали по 5 років ВТК і 3 заслання, В. Сеньківу і П. Винничуку – по 4 ВТК і 3 заслання, Н. Слободяну з А. Кравцем – по 3 роки ВТК, П. Вітіва й М. Лисого не судили.