ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ

 447508.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в' ю  Г. Т. Г а й о в о г о

для Харківської правозахисної групи

(Виправив Г.Гайовий у травні 2005 року.)

Аудіо-фрагмент інтерв'ю з Григорієм Гайовим
mp3-file (1387.886 kb)

Слухай також всі аудіо файли

  В.О.   16 червня 1999 року в Києві на Сагайдачного, 23, ведемо бесіду з паном Григорієм Гайовим. Записує Василь Овсієнко.

  Пане Григорію! Я зараз працюю в Харківській правозахисній групі, хоча сиджу тут, у Києві. Ми готуємо "Міжнародний словник дисидентів". Свою, українську частину, ми вже підготували – 120 імен. Список складався в Харкові, на кінцевому етапі – з моєю участю. Але після цього ми маємо підготувати "Словник опору в Україні". Там має бути декілька сот імен. Певно, що ми постараємося охопити всіх, хто був ув’язнений за звинуваченнями в "антисовєцькій агітації і пропаганді", в "наклепницьких вигадках на радянський державний і суспільний лад", а також і тих людей, які не були ув'язнені, але причетні до руху опору . Ми охоплюємо післясталінський період – до "перестройки". Тобто нас цікавить те, що на Заході називають "дисидентством". Цей термін, певна річ, не зовсім відповідає нашим реаліям, адже, скажімо, віруючі або націоналісти – вони ж не "відступники" від пануючої ідеології, вони мають свою ідеологію. Та й "дисидентство" було різне. Було політичне, релігійне, був робітничий рух, був рух за виїзд з СССР (євреї). Але раз такий термін побутує, то нехай буде, його тяжко переінакшити.

  Нас цікавить ось що: біографічні дані людини – коли народився, де навчався. Звичайно, треба сказати про батьків, особливо якщо вони були причетні до руху опору. Батьків слід назвати поіменно, означити, коли вони жили. Але головне в цій розповіді має бути ваш спротив режимові і репресії. Я думаю, що ви завжди готові розповісти свою біографію. Тим паче, що вона є частиною історії нашого народу. Я кожному кажу, що історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане. То давайте запишемо правду, і нехай, нарешті, правда стане історією.

  Г.Г. Ні, воно може бути й те, що було, і те, що записано, але якщо воно не записане, то тоді його ніби й не було.

  Я, Гайовий Григорій Титович, народився 4 лютого 1937 року в селі Степанівці Менського району Чернігівської області, точніше, на хуторі біля цього села, який так і називається – Гай. У нас там, на хуторі, половина людей були Гайові, причому ця половина ділилася ще на дві половини – чорнявих і рудих. Вони між собою не були ні в яких родинних взаєминах. Одна гілка була рудих, а друга – чорнявих. Так от, я належу до чорнявих Гайових. Але це так, для жарту.

  Мій батько, Гайовий Тит Гнатович, був одним із двох чоловіків на селі, яких ще до революції взяли в армію, на флот. Він служив на Чорноморському флоті. Оце знаємо Корнійчукову "Загибель ескадри" – так от, у цій ескадрі він служив у 1917 році  на кораблі "Златоуст". Був українським революційним моряком цієї української ескадри, яку потопили нібито за таємним наказом Леніна, якщо вірити Корнійчукові. У мене залишилася одна батькова фотографія, яку він вислав своїй колишній дівчині, з якою дружив. Там написано "25 жовтня 1917 року" – отакий збіг обставин. Батько там у безкозирці і в матроській формі. Коли моряків відпустили на сушу, він прибув додому, був членом комнезаму чи якихось там органів місцевого самоврядування, хоча в жодну партію ніколи не входив. Просто його залучили як революційного моряка. Він, за тодішніми мірками, був грамотний, користувався певним авторитетом у односельців. Наша родина зі спадкових козаків, а не селянська. Батьків дід був порівняно багатий, мав млин. Але десь там воно розтринькалося, батько вже вважався зі збіднілих козаків. Як тоді казали, становим походженням.

  Коли почалася громадянська війна, то батьків брат Матвій був мобілізований щорсівцями. А батько якось ухилився і від білих, і від червоних, від усіх. Він не пішов ні за кого воювати, але дуже довго не йшов і в колгосп, аж поки всі кочерги з хати не повиносив. А потім уже мусив був піти, бо вже нікуди було діватися. І все ж таки в колгоспі односельці обрали його головою ревізійної комісії – він був чесною людиною, яка могла би відстежувати всі махінації в правлінні. Він і виконував свої обов'язки сумлінно, а таке виконання, певно, було не всім до вподоби. Це одне, а друге – він був трохи язикатий і мав необережність висловитись на передвиборчих зборах, що чого це я повинен голосувати за того, кого взагалі не знаю і з ним телят не пас. А тоді ж кандидатами в депутати були всенародний Йосиф Сталін, а другий – якийсь там Костюченко чи хтось із наших. Ну, ці його слова були донесені, і в 1938 році батька забрали, в 1939-му його засудили, пришили антирадянську статтю, 4 роки далеких таборів – і з того часу ні слуху, ні духу від нього не було. Десь загинув. Реабілітували його через 52 роки після того, як засудили. Оце така моя коротка передісторія.

  Батько був 1895 року, мати – 1904 року народження, Гайова Марія Сидорівна, дівоче прізвище Маняко. Вона з сусіднього села Волосківець, то я точно не знаю, але походила, мабуть, із селян. Тому що до революції в нас населення ділилося на такі стани: селяни, козаки і міщани, а ще був прошарок духовенства на селі.

  В.О.   А мати ще є?

  Г.Г. Ні, мати дожила до пенсії, їй дали пенсію 12 рублів. Це в 1966 році, незадовго до того, як я вийшов із таборів. А через рік вона померла. Дали ці 12 карбованців пенсії з розрахунку  3 крб. 40 коп. середньомісячного заробітку, як зазначено в її пенсійному посвідченні.. Так що пенсія в чотири рази більша, ніж був заробіток. Цей документ у мене ще й досі зберігається.

  Тепер про себе. Мати жила, звичайно, бідно, з трьома малолітніми дітьми, ми були всіма гнані  як діти "ворога народу". Сяк-так я закінчив Степанівську семирічку, щоправда, з похвальною грамотою за відмінне навчання, а далі куди діватися? Треба було далі вчиться, і я поїхав на Донбас, у Макіївку, до своєї тітки, батькової рідної сестри Ганни Гнатівни Андрієнко, і там закінчив десятирічку. Закінчив я її з золотою медаллю, тому що хотілося поступити в університет, а не треба бути дуже мудрим, щоб передбачити: без медалі навряд чи туди пройду, зважаючи на мої біографічні дані.

  Поступив на факультет журналістики Київського унівеситету в 1955 році. Тоді деканом був відомий тепер громадський і політичний діяч Шестопал Матвій Михайлович. Якраз він мене приймав. А я мав схильність до гумору і на співбесіді написав таку ніби гумореску, яка йому сподобалась, і мене прийняли без екзаменів. І ніхто не питав мене про ті злощасні біографічні дані, що я син "ворога народу". Звичайно, згодом про все це дізналися, і я був, як і всі студенти такого "ідеологічного" факультету, "під ковпаком". Це завжди відчувалося, тим більше, що я ніколи не належав до числа прихильників тої системи. Бо знав її, так би мовити, зсередини, весь час відчував на собі її тиск і якось намагався в силу можливості протистояти їй. Звичайно, можливостей тоді було небагато, але все-таки я думав, якщо, скажімо, стану фахівцем-журналістом, то в своїй галузі, можливо, щось зроблю, десь людям правду скажу, і таким чином люди прозріють, що ми справді живемо під гнітом. Отака була в мене трошки наївна позиція. Це що стосується передумов моєї, так би мовити,  дисидентської біографії.

  Другою передумовою, яка, власне, дала поштовх до активнішої діяльності, – це події 1956 року, коли війська Москви ввійшли в Угорщину. Ця угорська колотнеча тоді сколихнула багатьох студентів. Саме з 1956 року й почався рух так званих шістдесятників. Щоправда, в найпершу хвилю цього руху я не попав – мене виключили з університету в 1957 році, а не в 1956-му. А трошки старший студент університету Борис Мар'ян, за національністю молдаван, був чи не першим дисидентом-шістдесятником з університету, який загримів у 1956-му. Точніше, його заарештували в перших числах січня 1957 року. П'ять років він відсидів у мордовських таборах.

  В.О. Була ваша велика стаття в "Літературній Україні" про цього Бориса Мар"яна?

  Г.Г. Ні, в "Літературній Україні" була стаття Олекси  Мусієнка. Я теж хотів написати про Бориса. Я його дуже добре знав, він мав вплив на всіх нас, молодих студентів, тому що фактично в його програмі були практично ті демократичні засади, які тепер офіційно всі сповідують. Наприклад, мене захоплював такий пункт оприлюдненої тоді програми – збори були, всі тоді цитували його. У нього було написано так: усунути від влади привілейовану касту комуністів, дати можливість розвиватися профспілковому рухові, молодіжному і так далі. Це були демократичні вимоги, вони називалися в нього програмою-мінімум. За цю програму-мінімум, яку він давав декому читати, його й посадили.

  В.О.  І дали максимум?

  Г.Г. Ні, не максимум, бо тоді ж максимум за цією статтею був 7 років, якщо це перше  ув’язнення, а йому лише 5 дали. А мене через рік з університету виключили.

  В.О. Як вас виключали? Якою була процедура?

  Г.Г. Процедура в мене пройшла не зовсім звично. Я  після другого курсу зголосився поїхати на практику туди, де закінчував школу, тобто в Макіївку Донецької області. А тут 1957 рік, якраз оця "антипартійна група Маленкова-Кагановича-Молотова і примкнувшего к нім Шепілова" виступила (а потім казали "і примазавшогося Гайового"). Так от, мені на практиці сказали: "Піші, клєймі пазором етіх атщепенцев!" А я кажу: "А що ж я буду клеймить їх позором, якщо вони всі для мене однакові – що ті, що інші?" – "А ти знаєш, що це політична справа, і за відмову виконати редакційне завдання тобі може вгоріти?". Я погодився на такий компроміс: щож, редакційне завдання я можу виконати – і  організував матеріал з цього приводу від секретаря партійної організації трубного заводу. Діло нібито зам'ялося, все наче було в порядку. Але потім вони все-таки написали на мене "тєлєгу" в ЦК, що, мовляв, університет погано виховуєте своїх студентів, бо вони відмовляються опрацьовувати листи трудящих, які "клеймили позором отщепенцев антипартийной группы".

  В.О. Це яка була газета – заводська?

  Г.Г. Ні, "Макеевский рабочий", офіційний орган міськкому партії міста Макіївка Донецької області. Я там проходив практику. Більше того, після місячної практики там ще місяць працював – не на ставці, а просто за гонорари. Мені звідти дали прекрасну характеристику. Та коли я прийшов на третій курс і попросив, щоб мені, нарешті, дали гуртожиток (бо два роки я його не мав), то мені сказали: "Який гуртожиток? Та ми тебе будемо з університету виключати!" – "За що?" – "Ну, як за що? Є сигнал".

  Я не знав, що там таке було. Натякали,  нібито я десь хвалив Троцького, цих антипартійщиків прикривав. Словом, отак сформулювали, що "антипартийная группа Кагановича-Молотова-Маленкова, примкнувшего к ним Шепилова и примазавшегося Гаевого". Ходила отака дурниця по університету. А до того мене тягали за те, що я ніби називав Віссаріона Бєлінського розмазнею, бездарою і людиною, що не навчилася писати, а повчала інших, як писати, та ще й нашого Шевченка паскудила. Одне слово, щось таке напівлітературне з натяками на антиукраїнізм  Бєлінського. Це тепер усім відоме, це всі знають, а тоді ми дошукувалися самі, ніхто нам нічого не підказував. Більше того, якщо ти сам десь докопаєшся, то починають на тебе воду лити. Такі пошуки, м'яко кажучи, не заохочувалися.

  Про Маркса, наприклад, я насмішкувато висловлювався, про політекономію соціалізму, що це лише прислужниця політики, а ніяка не наука і таке інше. Трошки ґлузував я над викладачами марксизму-ленінізму – писав на них епіґрами. Одним словом, займався таким собі політичним хуліганством, а тому був "під ковпаком". На біду, ще й писав щоденник. Про це ніхто не знав. Чому я кажу, що ніхто не знав? Якби хто-небудь прочитав цей мій щоденник, то мене зразу посадили б, тому що я там свої погляди висловлював відверто. Але оскільки мені не давали гуртожитку, то я всі свої записи носив у своєму студентському чемоданчику. Спав де прийдеться, то клав його собі під голову. Іду на лекції – беру його з собою. Тож не могли мені сексота підіслати, який би міг прочитати мої записи, коли мене нема.

  В.О. А де ж ви жили?

  Г.Г.Кажу ж, де прийдеться. Доводилося спати в незачиненій аудиторії червоного корпусу університету, на горищі, "зайцював", якщо була така можливість, у гуртожитках, коли старшокурсники їхали на практику чи кудись тимчасово відлучалися і звільнялося ліжко. Або ті, хто мав гуртожиток, "зайців" до себе брали – “валетом” спали... Це було в порядку речей тоді, в п'ятдесятих роках, багато студентів так жили. А на третьому курсі, як оце кажуть, "діди" в армії, так і ми вже ніби дорослішали і мали право вимагати свого законного місця. Так і я зробив, а мені отаке відповіли.

  Я почав допитуватися: так покажіть же мені, хто ж це і що написав? Дивіться, яка в мене характеристика! Ніхто мені нічого не показує – "Пиши пояснювальну записку". Ну, я візьми й напиши, як воно було насправді. Це була перша й остання в моєму житті пояснювальна записка, тому що після того я вже знаю, що це ніби на себе донос зробиш або ж сам собі вирок напишеш.. Ця система була чітко організована. Справді, я написав пояснювальну записку – і в той же день з'явився наказ ректора: звільнити за невиконання навчальної програми. Отакий наказ. Мене це обурило: при чому тут навчальна програма? Я жодної трійки не маю за два роки, прекрасно пройшов практику, мав позитивну характеристику. Так і кажу деканові. А деканом тоді був Слободянюк Іван Ничипорович. Він мені каже: "Та хай буде така характеристика. Якщо ми напишемо, що тебе вигнали з університету за те, що ти зганьбив звання радянського студента, то тебе ніколи назад не приймуть. А з таким формулюванням ти ще можеш до нас повернутися". Я пішов до ректора. Тоді ректором був академік Швец – прізвище писав без м'якого знака.

  В.О. Максим Рильський жартував, що в українській мові є троє слів на твердий "ц": бац, поц і Швец.

  Г.Г. Ось як я познайомився з академіком Швецем. Зайшов до нього, думаю: ну, все ж таки доктор технічних наук, академік – мабуть же людина розумна? Давай я йому розкажу все, як було, як на духу викладу – мабуть же, зрозуміє? А він знаєте що? Він встав, визвірився на мене: "Да мы таким, как ты, черепа ломали! Ты что – против ЦК? Вон отсюда!". А я кажу: "Почекайте, я, може, не туди попав? Може, я попав до дільничного міліціонера? Це точно, що ви – академік Швець?" – "Вон! Чтобы я тебя больше не видел!". Отак от.

  Думаю, поїду я в ту Макіївку і дізнаюсь, принаймні, хто написав на мене оцю "тєлєгу". Поїхав я в Макіївку, заходжу в редакцію до головного редактора. Він каже: "Я тобі дав характеристику? Дав. Все, більше я нічого не писав і нічого не знаю". Може, це йде від відповідального секретаря Бориса Кофмана? Якраз Борис Давидович мене й попереджав, що можуть бути неприємності. Я до нього. "Ні-ні, я нічого не знаю. Може, заступник редактора Нарбут, який курирує це діло?".  Заходжу до Нарбута, а той плечима знизує: "Ти  що, хіба я з тобою взагалі розмовляв? Ні". І натякнув, що це йде не від них, а від міськкому партії – це, мабуть, звідти й пішов отой донос. У міськкомі партії дізнаюся, що ідеологією займається там третій секретар –  жінка, її прізвище Запорожець. Отак прямо до неї прийшов на прийом. Ну, як на прийом? Увірвався, можна сказати, нахабно й кажу, що я Гайовий. "Какой еще?" – "Той, на кого ви донос написали". – "Какой донос? Это был сигнал...". Так я попав точно на ту особу, яка це писала, взявши її "на понт". Вона сказала, що донос, чи то пак сигнал, "поступил от Нарбута и Кофмана. Да, был такой звонок. А как же? Вас, молодежь, учить да учить надо!". "Я ж, – кажу, – після того дзвінка, якщо він до вас поступив, ще два місяці працював – чого ж ви тоді зі мною не поговорили, якщо  хотіли вчити мене чи перевиховувати?". – "Ты еще учить меня будешь?!" Я ще щось хотів заїкнутися, а вона пригрозила, що викличе міліціонера. На п'ятнадцять діб попадати мені не хотілося, то я пішов звідти, зрозумівши, що нічого не вийде. Треба, як мені радив декан Слободянюк, заробити характеристику і прийти наново поступати: "Ми тебе приймемо, якщо заробиш характеристику, і все буде нормально. Попрацюй".

Влаштувався позаштатним кореспондентом у газеті "Комсомолец Донбасса". Це донецька обласна молодіжна газета. Працював у Макіївці, де жив у тітки, давав матеріал, все нормально. Пробув там днів 20-25, заробив гарну характеристику. Приїжджаю в Київ і прошу Слободянюка поновити мене в студентах. Він питає: "Характеристику привіз?" – "Привіз." – “Молодець, добре. Зробимо, тільки через громадськість факультету. Вона тебе виключала, вона хай тебе й підтримає". Виходжу я від декана, а назустріч мені "громадськість" в особі партійного боса Володимира Лазаревича Чорного – це недавній працівник Міністерства закордонних справ України, був у Латвії тимчасовим повіреним, – і старости курсу Новака Олександра Аркадійовича, який ще й досі працює в редакції "Київської правди". Вони запитують: "Ну як, Грицько?" – "Все в порядку. Сказали, якщо громадськість факультету підтримає, то поновлять". – "У нас тут не дім перехожих". – Я до цього ж декана. Він розводить руками: "Ну, все. Казав же тобі – громадськість факультету? А вчора, лишень ти вийшов, заходять до мене два представники вашого ж курсу й кажуть, що ти ще не готовий: ні провини своєї не усвідомив, і не каєшся. Вибач, друже, проти громадської думки я нічого не вдію… ".

  Ну, думаю, це ж в армію заберуть, як забрали багатьох до цього в 1956 році, крім тих, кого посадили. Ніж три роки служити – спробую-но я перейти у Львівський університет. Багато наших, кого виганяли з Київського, опинялися у Львівському, там їх приймали. Тим більше, що, згідно з характеристикою,  я виключений за невиконання навчального плану. А раз не виконаний план, то це практика, а у Львівському університеті взагалі після другого курсу практику не проходили. Я сподівався, що мене запросто туди переведуть.

Поїхав  до Львова. Я вперше потрапив у Львів. Зайшов до декана, до завідувача кафедри партійно-радянської преси. Здається, сподобався їм – так я відчував з розмови. Вони кажуть: все добре, ми тебе можемо зачислити – ну, мало чого там, не виконав практики? У нас іще цієї практики не проходили. Але ми багатьох київських виключених студентів приймаємо, а нам потім дорікають: нащо ж ви без нашого відома це робите? Хай ваше начальство напише отаку цидулку, що воно не заперечує, щоб ми прийняли їхнього виключеного студента.

Що мені робити? Подякував на цьому – і тільки мене й бачили...

Думаю, що треба ж десь улаштовуватися працювати. Пішов в одну газету, в другу – немає місць. Пішов в обком партії, думаючи, що, може, мене в газету пристроять. А мені там кажуть, що в місті Червонограді є багатотиражка, де потібна людина. Де цей Червоноград – я не знав. А це ж якраз відкривався Львівсько-Волинський вугільний басейн. А оскільки я сам ніби з Донбасу, то мені й карти в руки. Поїхав у той Червоноград. Там справді є газета "Будівник Червонограда", де головним редактором була посадова особа, яка ніколи цю газету не читала і не підписувала, а тільки її прізвище в ній стояло – якийсь там Расторгуєв. Заступник головного редактора навчалася заочно на другому чи третьому курсі Львівського університету і мала на сесію поїхати. Відповідальний секретар мала в декретну відпустку йти. Ще був один літературний працівник, Рубель Федір, якого вигнали з Перемишлян за п'янку і багатоженство, то він там осів.

  В.О. Ну й колектив!

  Г.Г. Нікого не було – але всі вакансії зайняті. Єдина незайнята вакансія – це секретар-друкарка. І от мене взяли на посаду секретаря-друкарки, і я разом  із цим Рублем місяців вісім випускав газету. А якщо він зап'є, то й сам випускав. Причому, робили ми цю газету в Червонограді, а випускали її в Белзі – Белз тоді був центром Забузького району, до якого треба було їхати аж за Буг десь кілометрів дванадцять. Отак я там пройшов першу справді фахову практику, з кінця 1957 до літа 1958 року.

  Я повернувся до Київського університету. Восени мене поновили на факультеті, і я вже з іншим курсом у 1961 році закінчив університет. Тоді в декани вибився Рубан Володимир Андрійович – це завзятий кадебешник,  гонитель всього українського і прогресивного, одне слово, фігура одіозна, хоча й не зовсім пересічна. Він мене теж хотів вигнати з університету. За те, що я випускав, як він казав, "бандитську газету" – це ми в гуртожитку таку стіннівку на всі чотири стіни випускали, я її редагував. Називалася "ЖЛУКТО", що розшифровувалося так: журналістський легальний універсальний козацький творчий орган. Так от, Рубан  якось викликав мене й каже: "Ти що, знов бандитську газету випускаєш?" Я заперечив: "Та ні, яка там бандитська? Ніяка не бандитська, просто так, треба ж десь вправлятися пером". – "Так, щоб завтра припинив, тому що я не хочу ще раз виганяти тебе з університету, бо знов гоніння на факультет поновиться". Джентльменська така угода. Я погодився: "Гаразд,  припиню". А це було перед Новим роком у п'ятдесят дев'ятому – шістдесятому році. Тоді секретарем факультетської парторганізації був покійний тепер Леонід Суярко, відомий...

  В.О. ...атеїст?

  Г.Г. Ні, це не він, то його брат був атеїст, а це журналіст. Історію партійної преси він викладав. Ми гуртом до Суярка, навперебій пропонуємо: "Давайте випускати газету, у нас є всі можливості, є талановиті хлопці...". Він каже: "О, оце добре діло". І от, із благословіння самого товариша Суярка на другий день на тому ж місці, де висіло "ЖЛУКТО", з’явилася нова газета під назвою "Парсуна". Вона мала таке ж саме обличчя, бо ті ж самі хлопці її випускали, але вже зі згоди партійного керівництва.

  В.О.  А де це був ваш гуртожиток?

  Г.Г. Тоді ми жили на вулиці, яка називалася Жертв, а потім Героїв революції – це над Дніпром, на Володимирській гірці.

  У 1961 році я закінчив університет, отримав направлення в Луганськ, але попрацював там дуже недовго. Там мене заарештували.

  В.О. Де ви працювали в Луганську?

  Г.Г. У молодіжній газеті. Вона називалася "Молодогвардієць", а потім – "Молода гвардія". Виходила українською мовою. Там у мене зразу, як тільки приїхав, виник конфлікт. Політичний, можна сказати. Луганськ тоді все з різними ініціативами висовувався. Ну, скажімо, плюнув – запиши, добре діло зробив – запиши, приміром, перевів через дорогу бабусю – запиши до Книги  республіканських комсомольських справ. Отакі ініціативи. За ці ініціативи обком комсомолу мав нагороджувати ініціативних людей. А раз обком комсомолу нагороджує, то обком партії повинен затверджувати ці нагороди. То мене як наймолодшого тоді в редакції послали з цим списком на затвердження. Просто щоб я одвіз список до другого чи якого там секретаря партії. Мені сказали, щоб привіз на третю годину.  Приїжджаю рівно на третю – я людина дуже точна, ви сьогодні могли пересвідчитись: ми домовились о десятій – значить о десятій; а там мені сказали о третій –  на третю годину й приходжу, кажу: я такий-то, мені до такого-то – "Почекай п'ять хвилин". Я зафіксував собі п'ять хвилин і рівно через п'ять хвилин відчиняю двері, не питаючи тієї дами, яка мені сказала "п'ять хвилин". Заходжу до відповідального товариша, а той матюком на мене, мов, "ты чего прешься?" Я кажу: "Пробачте, мені, власне, від вас нічого не треба. Але мене попросили, щоб привіз саме вам оцю цидулу на третю годину, а тут сказали через п'ять хвилин. Я о третій рівно прийшов, потім ще п'ять хвилин посидів – так скільки ж я буду вас чекати?" – "Ты как разговариваешь?!" – і вигнав мене з кабінету найбрутальнішим чином. Поки я дійшов до редакції, то вже редактору подзвонили, щоб таким більше доручень не давали. Словом, не вписався…

  Я листувався з одним товаришем, Максименком, який був секретарем комсомольської організації у тому тресті, де виходила в Червонограді газета. Ми в одному гуртожитку жили, добре знали один одного. Він сам із Сумської області, щойно звільнився з армії, але працював недовго – попався за якусь там побутову бійку по п'янці, відсидів десь півроку чи рік. Коли звільнився, ми продовжували листуватися.

  А ще так вийшло, що один зі сподвижників Бориса Мар'яна, Пашков Іван, як відслужив армію, то попав на наш другий курс, де я вчився. Оскільки він з цього курсу знав тільки мене, а я добре знав його друга Мар'яна, то якось так на цьому ми зійшлися і ніби потоваришували. Отож я, Пашков і цей Максименко вирішили влітку десь разом активно відпочити. Узяли рюкзаки і давай мандрувати "по Руси великой". Пройшли через Донбас, далі на Білгородщину, Тамбовщину,  Курщину, до Москви. Таке коло зробили і повернулися через Тульську, Брянську, Чернігівську область на Київ. Я вів дорожні записи (потім вони, правда, загубилися). Звичайно, ми про різне говорили, бо й після закінчення університету  продовжували спілкуватись.

  Оці наші мандри стали основою того, щоб КГБ намотало нам усім трьом строк: мені, Пашкову і Максименку. Це була справа, звичайно, шита білими нитками, тому що там фактично ніякої справи не було, а вони вирішили, що це в нас така антирадянська організація, яку ми маємо використати для створення розгалуженої мережі боротьби з існуючою системою. А що фактично в них було під рукою? У них було кілька наших листів, кілька записів. А ще вони мені підкинули в гуртожиток "насідку", щоб він, коли я у відрядженні, прочитав мої щоденники. А я тоді збирав анекдоти – дуже багато про Хрущова тоді ходило політичних анекдотів. Усе це вже було в місцевому КГБ, вони знали всіх моїх друзів, і, щоб покінчити з оцим усім, вирішили створити нам "організацію". Ця "організація" нічого не зробила. В принципі, я допускав, що мене посадять, тому що все до того йшло, але щоб так по-дурному – такого я й уявити собі не міг. Зібрали нас трьох і намотали "справу".

  Заарештували мене так. Повернувся я з якогось там відрядження в район уранці 20 березня 1962 року, зайшов о дев'ятій годині на роботу, мене викликали до редактора, а там уже два у цивільному сиділи. Посадили мене в машину – і випустили рівно через п'ять років і три години, тобто о 12-й годині 20 березня 1967 року, на станції Потьма у Мордовії. Отака була історія мого, так би мовити...

  В.О. До-сидентства.

  Г.Г. Точно, досидентства.

  В.О. Тепер розповідайте про сидентство.

  Г.Г. Далі було сидентство.

  Як намотували справу? Я не юрист, але знав же, що за погляди не судять. Я розумів, що мої погляди вони прекрасно знають, але для того, щоб намотати строк, треба, щоб хоч хтось сказав, що я свої погляди у якийсь спосіб поширюю. Якщо вони прочитали мої щоденники – це ж не значить, що я їх поширював. Ніхто моїх щоденників, крім них, не читав. Якщо хто читав, то оцей Гриша Губин, якого вони підіслали до мене як насідку (ніби як звільненого у запас червоноармійця) і більше ніхто. Щоб я комусь казав чи агітував когось за повалення влади – цього не було. Звичайно, я казав, що життя погане, але це всі казали. Це не є агітацією проти вдади. Так що вони не мали чого мені підшити. Єдине, чого вони домоглися – це мого друга Прокопенка спровокували на те, щоб він написав пояснення про розходження у поглядах із моїми. Вони приперли його фактом, що ось "ти дружив з Гайовим – значить, і в тебе такі погляди, ми тебе теж можемо посадити". То він написав таке: "У Гайового такі погляди, а в мене такі. У нас були розходження". Він, наприклад, вважав ("він" – це я), що всі недоліки нашого життя від недоліків системи, а він, тобто Прокопенко, вважав, що система правильна, але є недоліки, які можна виправити. Отаку він записку написав. Його викликали як свідка, він потім почав викручуватися, що мав на увазі не соціальну систему, а систему недоліків. Одне слово, почалась така словесна еквілібристика. Але й це ще зовсім не підстава для звинувачення. Я не визнавав себе винним. А оскільки не визнавав винним – то  "злісний", і вони мене пустили першим по справі. Хлопцям на двох дали п'ять років, а мені самому п'ять. Тобто Івану Пашкову три, а Миколі Максименку два. Микола зразу розколовся. Він був якоюсь мірою їхньою людиною, недарма в армії служив у так званому  особливому відділі. Крім того, він уже раз сидів, то, певно, вважав, що як на когось зверне вину, йому менше дадуть. Фактично воно так і сталося.

  А Пашкова вони теж трошки купили, точніше сказати, він сам на тюльку клюнув. Річ у тім, що кадебешники ознайомлені були з моїми щоденниковими записами, а там кілька разів згадувався Пашков, ішлося про наші з ним бесіди на філософські та літературні теми. Але ми ж розмовляли віч-на-віч удвох. Він знав, що ніхто, крім мене, про ті розмови не знає. А раз вони це знають, то, значить, Гайовий розколовся. Отакий примітивний прийомчик вони скрізь використовували. Після цього в мене є якась чи алергія, чи відраза до всяких записів і листувань. Уже двадцять років після того я майже ні з ким ніколи не листуюсь, тому що в мене так і сидить думка, що будуть перечитувати мої листи і хтось використовуватиме їх проти мене.

  Судили нас у червні, здається, 20 червня 1962 року. Там у довідці про звільнення є дата. Судив Луганський обласний суд, закритий, як тоді водилося. Суд нічого не брав до уваги з того, що могло нас захищати, і брав до уваги все, що нас звинувачувало.

  В.О. Цікаво, якою мовою суд провадили?

  Г.Г. Російською мовою. Я відмовився від адвоката. Вимагав, щоб вели стенограму всього суду – вони відмовили мені і в цьому. Я вимагав, щоб суд був відкритий – але суд був закритий.

  В.О. Офіційно закритий? Так і в вироці записано?

  Г.Г. Не знаю, чи офіційно, чи ні, але, в усякому разі, нікого на суд не пускали, крім свідків.

  В.О. А вирок вам дали на руки?

  Г.Г. Копію вироку дали, але поки я доїхав до Мордовії,  він десь подівся. Були ж обшуки. Треба буде запросити в обласного суду копію вироку. 

  В.О. А де ви сиділи?

  Г.Г. Сидів у Мордовії поблизу  станції Рузаївка, там є селище Сосновка. Це був сьомий табір, а потім перевели нас у Потьму, на одинадцятий. У тих двох таборах,  сьомому й одинадцятому системи "Дубровлаг", я відсидів увесь термін.   Вважаю, що  достойно відсидів.

  В.О.  Розкажіть, які там були події, яких людей ви там знали.

  Г.Г. Я б не сказав, що там були якісь дуже важливі акції. Це може пізніше, вже ваше покоління, проводило якісь широкомасштабні акції. А там, наприклад, якось один вояк УПА помер – так хлопці організували цілодобову почесну варту, якщо це можна вважати акцією. Ну, ще ми, українці, організували Свят-вечір на  Коляду. Було багато людей, але, здається,  ніхто нас не заклав. Чи, можливо, адміністрація знала, але зробила вигляд, ніби нічого не відбулося.

  В.О. А які люди там були? Звичайно, засуджені за співпрацю з німцями, повстанці й антисовєтчики. Яке тоді було їх співвідношення?

  Г.Г. Спочатку я назву співвідношення за національністю. Десь до 60 відсотків було українців. Далі компактними групами йшли литовці, естонці, латиші. Були євреї, які сідали, як правило, за соціал-демократичні переконання, а там ставали переконаними сіоністами. Українці загальнодемократичні, з анархістським ухилом, там робилися націонал-демократами. Ви знаєте – це майже скрізь так було – той, хто вважав себе українцем, поводився чи намагався поводитися пристойно, щоби в очах інших не дискредитувати себе й націю. Хоча й серед нашого брата були, звичайно, різні люди. Українці були навіть в НТС – Народно-Трудовому Союзі. Вони розмовляли російською мовою, іноді їх важко було перевиховати. Приміром, якийсь Харченко, родом ніби з Кубані, малий такий на зріст, але дуже затятий. Він як попав за цей НТС, так ентеесівцем і залишився до кінця. Ті, що служили у німців поліцаями, як правило, і в таборі були поліцаями: вдягали пов'язку, або, як ми казали, опаску, тим самим відверто демонструючи свою співпрацю з каральними органами.

  В.О. Так, пов'язку "СВП" – "Совет внутреннего порядка", або "Сука вышла погулять".

  Г.Г. Пов'язки ми вважали ганебними і зневажали тих "севепешників". Але були  й приховані стукачі, яких ми намагалися уникати, а дехто з них, коли таємне ставало явним, виправдовувався перед земляками тим, що начебто лише пробував загравати з адміністрацією, мовляв, дав підписку на співпрацю, аби полегшити собі режим, але фактично не співпрацює. Кожен викручувався, як міг. Ставлення наших хлопців до таких людей було різне.

  В.О. А з українських повстанців ви когось там знали?

  Г.Г. Українських повстанців там було багато. Домінувало, звичайно, крило бандерівців, а крило мельниківців було трошки затінене бандерівцями. Мельниківців загалом було менше, і  хто був мельниківцем, то якось не вважав за можливе виставляти свої погляди, тому що бандерівці покривали своєю більшістю і своєю, можна сказати, більшою аґресивністю. Нам (я маю на увазі нашу ґенерацію, яка не брала участі в повстаннях, але була за українське відродження) це не подобалося. Нам не подобалися ці дотабірні і табірні, і теперішні суперечності між двома крилами ОУНівців. Я це прямо і завжди кожному з них висловлював, і зараз теж.

  В.О. Коли я сидів у Мордовії, в 70-х роках, то це фактично вже було одне середовище – так звані українські антисовєтчики і повстанці – їх жменька залишалася. А як у ваш час?

  Г.Г. У нас це теж було майже одне середовище, але за чисельністю все-таки переважали повстанці. Почало надходити й поповнення уже з покоління націонал- демократів. Це дуже динамічні хлопці з Коломиї, львівська група Лук'яненка в 1961 році, потім  зовсім юні  тоді мелітопольці – Володимир Савченко, Валентин Ринковенко, Олекса Воробйов, Володимир Чернишов, Борис Надтока і Юрко Покрасенко, а ще Іван Полозок із Сумщини, Олександр Мартиненко й Іван Русин із Києва…

  В.О. З Коломиї – це "Об"єднана партія визволення України"? А прізвища їхні пам'ятаєте?

  Г.Г. Аякже: Богдан Ґерманюк, Ярема Ткачук, Мирон Площак, Іван Струтинський, Богдан Тимків, Микола Юрчик, Іван Коневич. Наша група з трьох чоловік, з Донбасу. Спочатку ми були поодинці в різних таборах, а потім нас із Пашковим звели в один, а Максименко звільнився з іншого табору. Я його і там не бачив, і не підтримую з ним ніяких зв'язків, оскільки вважаю, що він недостойно себе поводив. З так званої групи юристів Лук'яненка –  Іван Кандиба, Степан Вірун, Йосип Боровницький… Поводилися вони по-різному, але щоб дуже тісні в них були взаємостосунки, у цих лук'яненківців, я щось не помічав. Найбільшим авторитетом користувався – як у старої ґенерації, та і в нас, молодших, – Сорока Михайло Михайлович. І ще один полковник, він, здається, досі живе...

  В.О. Може, Шумук?

  Г.Г. Ні, Данило Шумук не полковник, я знав його добре – то просто упертий волиняка з когорти “вічних революціонерів”, колишній член КПЗУ, боровся з ляхами, швабами, москалями, жидами й хохлами – і від усіх мав, як кажуть, на горіхи. З нами він був недовго, хоча відсидів, якщо не помиляюся, більше від усіх, тримався осібно, завжди мав  свою думку і тихо поводився. Його всі поважали як людину достойну, але об'єднавчого авторитету в нього не було. Ага, згадав: Левкович – він чи полковник, чи ґенерал УПА. Ми завжди спостерігали, як Левковича викликали на пересудження. Це коли мінімальний термін скоротили з 25 до 15 років, то тим, хто пересидів 15 або досиджував, скорочували до відсидженого. Щороку викликали Левковича, і щороку повторювалася одна й та ж процедура. Прокурор його питає: "А правда, що вас нагородили срібним хрестом?" А той каже: "Не срібним, а золотим". – "Ну, можете йти". Так він і досидів усі свої 25 років. Я звільнився, а він ще сидів.

  Авторитетом користувався Пришляк. Там було два Пришляки. Євгена Пришляка чомусь не дуже поважали. А от Пришляк Грицько, Григорій Васильович, такий вусатий, упевнений в собі і в справедливості своєї справи козарлюга з лукаво-проникливим поглядом з-під густих брів – цього любили й поважали. Він, до речі, й тепер живий. Я в нього навіть інтерв'ю недавно взяв, можу його вам надати.

  В.О. Дякую, я перепишу його.

  Г.Г. Була ще в нас група з Білгород-Дністровська, соціал-демократи. Трошки комічна група, вона переважно молдавська. Там українців було два, керівники – Драгош Микола і Тарнавський Микола. Це українці, а решта була молдавани з Кишиневського музичного училища. Вони в Білгороді-Дністровському організували друкарню. Драгош був учителем чи директором школи робітничої молоді, а його друг Микола Тарнавський працював у друкарні. Там він викрав шрифт, потім вони підпільно виготовили листівки і, щоб заплутати органи КГБ, вирішили ці листівки посилати в усі офіційні інстанції – в редакції, в радянські, в партійні органи, але таким чином: із Ленінграда посилати в Київ, із Ташкента посилати в Ленінград. Це щоб показати, що це розгалужена організація і щоб не добрали, звідки кінці ростуть. А зміст цих листівок був такий, що, мовляв, Маркс, звичайно, був неправий, але й ви, шановні марксисти,  неправильно трактуєте Маркса. Це я так двома словами всю листівку образно переказую.

  Так от, виготовили вони листівку і дали молдаванину з першого чи другого курсу Миколі Кучеряну грошей на поїздку в Ленінград, щоб розіслав листівки в Саратов, у Брянськ чи куди ще. Але цей молодий молдаван так змикитив: навіщо ж ці гроші тринькати на поїздку, коли він може костюм собі купити, відпочити в селі у свого батька, розклеїти там листівки і тим самим виконати  революційне завдання. Так і зробив. Тільки він від'їхав, як  листівка, ясне діло, була виявлена. Взяли цього Кучеряну, він тут же зізнався, де, що і куди, хто йому дав ті 20 чи 30 рублів на поїздку – і всю групу заарештували й засудили. Драгош мені розказував, що він сподівався на розстріл і до того приготувався. Це ж ревізія всього Маркса, всього марксизму, це ж така розгалужена підпільна організація! А той Кучеряну спершу йшов свідком по справі, бо він допоміг її розкрити. Коли читають вирок – Драгошу сім років, Миколі Тарнавському – сім, решті – по шість і по шість з половиною років. І тут же взяли під варту й Кучеряну і дали йому п'ять з половиною років! Так він, Драгош, розреготався на суді. Судді подумали, що він з ґлузду з’їхав. А він реготав від того, що того Кучеряну, який розколовся і думав, що його похвалять чи навіть орден дадуть, – його теж посадили. І всім, як здалося Драгошу, мало дали.

  І взагалі там, у зоні, як на мене, було дуже багато таких кумедних випадків, які можна було би добре описати. А вже багато чого забулося. Якби я тоді зразу взявся...

  В.О. То ще раз сіли б.

  Г.Г. Я не встиг би їх написати, а вже б сів. Тому що було тотальне стеження.

  В.О. Ось тепер настав слушний час писати! А втім, хто знає, як буде після виборів – може, знов почнуть саджати?

  Г.Г. Гадаю, як не з нас, то з інших почнуть.

  В.О. Так, але в нас сьогодні інша тема. Я питаю про молодшу ґенерацію в таборах. От, наприклад, Лук'яненко, Тихий, Литвин.

  Г.Г. Лук’яненко користувався авторитетом і тримався належним чином. Тихий там був, але я з ним, на жаль, не познайомився. А з Юрієм Литвином ми довгий час дружили, навіть  коли вже на волю вийшли. Особливо він здружився з Іваном Пашковим.

  В.О. Пашков розказує про літературний гурток, що діяв у таборі, там нібито й рукописний журнал робився.

  Г.Г. Це все, як на мене, трохи показуха. Звичайно, там було багато поетів. Але збираються чотири-п’ять чоловік за кавою чи за чифіром – Синявський, Даніель, Литвин, Пашков, Тарнавський. І Даніель каже: "Вот мы, элита русского общества..."  А там жодного росіянина не було! Ще Альберт Новиков – це український напівєврей із Житомира, який писав "русские стихи": "Новизны не от Хроноса жду я, утверждаю я чуждое сим, проповедуя потусторонность и законность вторых хиросим". Так він писав. А я написав пародію на нього: "Дал бы я Хроносу по носу! Кто же я, кто же я, кто же я – с рыжебородою рожею? С рожею, с рожею, с рожею, вечно стою настороже я сомов и семов и симов: жизнь некрасива, без Хиросимы – жизнь, как бардак, Хронос – чудак, Хронос – мудак…" і так далі. Отакі були літературні вправи. Звичайно, їх можна подавати як якусь літературну течію, а можна як капусник – це як кому. Я трошки був до того причетний як сатирик чи гуморист, і отак зреагував.

  В.О. Ви чоловік творчий, то завжди щось у голові складалося. Чи ви що-небудь звідти вивезли? Чи тільки в голові?

  Г.Г. У нас це називалося не захалявні книжки, а підбушлатні. Вивіз я звідти повість "Зірвані квіти". Там написав, а на волі доробив і в журналі "Київ" надрукував через багато років, десь років три тому.

  В.О. А чи були ці роки голодними в зоні? Яка там робота була, який режим?

  Г.Г. Я б не сказав, що ми були голодні. Та я не звик перебирати харчами. А режим... Я іншого режиму не бачив, так що порівнювати не можу. У всякому разі, ми вільно ходили з барака в барак, я тільки єдиний раз сидів у карцері 10 діб. Мене не раз хотіли посадити, але не знаходили приводів. А якось приїхали естонські гебісти з "представниками громадськості", показувати свої досягнення. Збирають людей у найбільший барак. Збираються естонці, але й натовп людей інших національностей теж хоче туди пройти. Несподівано відбувся інцидент: зеки-естонці піднесли гостям-краянам букет із колючого дроту. Тут, звичайно, переполох, замішання, а я з задніх рядів хочу прорватися наперед. Не пускають, і я кричу: "Что это за свора?" А тут капітан Сергушин: "Ану, иди сюда! Что ты сказал?" – "А что я сказал?" – "Ты обозвал нас". – "Как обозвал?" – "Сворой". – "Я сказал: что за ссора?" І почалося – хто "ссора", хто "свора", а хтось іще сказав, що я матюкнувся, хоч я ніколи не матюкався. Словом, мене на 10 діб посадили. Отака була моя участь у цих акціях протесту.

  (Г.Гайовий. 29 червня 1999 року. До всього того, що було записано,  маю додати ще таке. По-перше, треба уточнити мою відповідь на запитання про те, як було в мордовських таборах і як там нас годували. Я, звичайно, трошки перебільшив, кажучи, що все так добре і все гарно. Концтабори – це, звичайно, не курорт. Там нас годували з розрахунку, здається, 11 – 14 рублів на місяць. Якщо за сучасними мірками, то воно десь збігається з цим теперішнім “кошиком”. У всякому разі, за п'ять років ні разу там ніхто з нас зовсім не пробував ні садовини, нічого такого. Але вижили, тому що ми звикли жити й харчуватися дуже скромно, коли були в колгоспі і коли вчилися в університетах, на багато не розганяючись. Тому нам там було легше вижити, ніж коли б ми раніше були в, так би мовити, нормальних життєвих умовах.

  А тепер іще хочу уточнити два такі положення. Звичайно, ми фактично нічого не зробили, щоб нас можна було судити за певні дії. Але ми й не могли нічого такого зробити. У своїх світоглядних засадах ми були не так українськими державниками, як анархістами, тому що держава була не своя і ми її сприймали як чужу –  ми боролися проти чужої держави. А ось тепер, коли  вже стали боротися за свою державу, то в нас виникли світоглядні проблеми, пов'язані з тим, що ми внутрішньо не були підготовлені до будівництва своєї держави, а  психологічно були націлені й мали рішучість боротися лише проти чужої держави.

  І третє, що я хотів додати. На моїй долі, звичайно, позначилася моя творчість, хоча можна сказати й навпаки. Я хочу зачитати вірш, написаний восени 1956 року як відгук на мадярські події. Він складається всього з чотирьох рядків, називається "Неювілейне" і звучить так:

  Сто вісім літ – роки, роки...

  Секретарі царів змінили,

  І вже на танках шле вінки

  Москва мадярам на могили. 

Мається на увазі 1848 рік – відголоском цього року був 1956-й. А ось мій вірш, написаний у 1961 році, коли приймалася так  звана доленосна програма, що нинішнє покоління нібито житиме при комунізмі – Програма КПРС. Я тоді написав вірш, який називається "Жовтневі мелодії":

  Чавкає осінь багнюкою,

  Скиглить линяве щеня,

  Ми з задоволенням нюхаєм

  Прілі онучі щодня.

  Нюхаєм прілі онучі ми,

  Мовчки годуєм блощиць

  І за програмою учимо

  Те, що належиться вчить.

  Хтось насякав на програмку ту

  Жовтим густим сопляком.

  Так би хотілось загавкати

  Разом з линявим Рябком!

  В.О. А Іван Драч у той самий час написав: "О, моя сонцесяйна Програмо!.." .

  Г.Г. Це ж та сама Програма, яка, до речі, фіґурувала у мене на процесі, отой віршик 1956 року. Я розказував, що за мною важко було стежити, бо я не мав гуртожитку, тому всі свої записи носив з собою в чемоданчику, ніхто з сексотів не міг їх прочитати. А вже в гуртожитку Губін Гриша прочитав разом зі щоденником та анекдотами, і доніс. Бо в листуванні я був дуже коректним і обережним, нічого такого не писав.

  Тож коли мене запитували, за що я сів, то я казав: „За те, щоб капітан Абащенко став майором”. Капітан Абащенко вів мою справу, будучи начальником слідчого відділу особливо важливих справ КГБ Луганської області).

  В.О. Якщо вважаєте, що більш-менш повно розповіли про своє "сидентство", то розкажіть ще й про "відсидентство".

  Г.Г. Ну, відсидентство... Тут складніше, складніше... Після того, як я звільнився, то добрих двадцять років мені не давали можливості працювати за фахом. Не друкували практично ніде. Більше того, не давали можливості працювати на так званій ітеерівській посаді, а на робітничій тим більше, бо в мене вища освіта. А якщо я зовсім не буду працювати, то погрожують вигнати з Києва за дармоїдство. Отак 20 років. Та й у незалежній державі не дуже поліпшилося зі влаштуванням на роботу, не кажучи вже про засоби до елементарного існування.

  В.О. А все ж таки ви якось існували? Десь жили. Як ви до Києва прибилися?

  Г.Г. Спочатку я приїхав на Донбас. А там же в мене немає ніякого житла. То я поїхав до Києва. Одружившись, тут і прописався. А потім мені дали квартиру, бо той будинок був знесений. Але дали гіршу квартиру, та ще й вселили до нас родичів. Це тривало довго і тяжко. Тут розказувати нема чого – якось воно влаштувалося. Я хочу про інше розказати – як мене хотіли залучити до співпраці з органами.

  Був у нас там у Мордовії представник КГБ із Києва Литвин Анатолій Антонович. Я не знаю, до якого він чину дослужився, але там він був у званні капітана. Так от, він, виявляється, опікував певний час тих політв’язнів, які поверталися в Київ. От одного разу він викликав мене на таку розмову, що, мовляв, треба б працювати за фахом. Тебе ніде не приймають на роботу – а чи не зміг би ти, як людина поміркована, дати відсіч тим людям, що зариваються? Він почав м'яко стелити. А я кажу: "Ви що, хочете мене на службу до себе взяти? Тоді давайте конкретно: якщо ви хочете, щоб я за кимось стежив, то ви знаєте, що я за язик попав, і зразу ж тому чоловіку, за яким  маю стежити, скажу, що от я за тобою слідкую за дорученням КГБ, бо таємно я це робити не можу. Якщо ви хочете, щоб я співпрацював з вами легально, то ви ж знаєте, що моя біографія не зовсім годиться для цього. Давайте мені листок з обліку кадрів, але потім ще чи зможу я, чи ні – бо я ж спеціальної освіти для цього не маю". Почав я на таких "гнилих" нотках, а потім розсміявся і сказав: "Знаєте що, Анатолій Антонович? І я "гнилий", і ви "гнилий". Давайте начистоту. Ви мені запропонували співпрацю, але я вам пропоную ось що. Ви знаєте цю роботу з одного боку, а я знаю людей з другого боку. Давайте напишемо спільну книжку, як Мусієнко з Головченком (Письменник Олекса Мусієнко і міністр внутрішніх справ Іван Головченко написали разом кілька книжок. – Ред.). Ви що – гірший  за Головченка? А помрете, і я помру, то ніякого сліду не залишиться, і собака не гавкне…". Він попросив мене зателефонувати завтра. Дзвоню й питаю, як щодо моєї пропозиції. Каже: "От вийду на пенсію – тоді поговоримо". І все, більше жодного разу до мене з такими пропозиціями ніхто з них не звертався.

  Оце така була моя епопея.

  В.О. А як ви перебивалися всі ці роки? Де ви працювали?

  Г.Г. На різних роботах працював – і вантажником, і, звичайно, кочегаром, ким завгодно. Іноді писав, іноді зрідка друкувався – було всяке. А тепер, коли вже стало можна щось публікувати – так грошей нема. Хто ж тепер підтримує українську пресу?

  В.О. Але ви впорядковували дві книжки Левка Лук'яненка. Я читаю вашу публіцистику – то в "Літературній Україні", то в "Українському слові", то в "Народній газеті".

  Г.Г. Я багато публіцистикою займався. Завтра вийде в "Українському слові" стаття, яка, до речі, і вас стосується. Пишу дещо з художньої літератури.

  В.О. А чи публікували щось про дисидентство – своє або чиєсь? Бо я такі речі мушу записати в бібліографію.  

  Г.Г. Практично ні. І в журналі "Зона" були тільки мої художні твори. Лише планую щось написати...Працюючи в журналі "Пам'ятки України", я брав участь у редагуванні однієї з перших книжок Левка Лук'яненка "Вірую в Бога і в Україну", написав до неї передмову. Допомагав йому в редагуванні і в компонуванні книжки "На землі Кленового Листка".

  Було кілька публіцистичних публікацій на захист справедливості, що стосуються і дисидентства. Наприклад, виступав проти безпідставних, як я вважав, звинувачень на адресу Олеся Бердника з боку Генріха Алтуняна, Степана Хмари і Богдана Ребрика. Можливо, і було за що критикувати Бердника, але звинувачувати його так, як вони звинувачували, я вважаю непорядним. Я виступив проти цього – не стільки на захист Бердника, скільки на захист справедливості. А от у завтрашньому номері газети "Українське слово" буде моя полемічна стаття, спрямована на корекцію поглядів Василя Овсієнка відносно позиції деяких наших дисидентів на виборах Президента. Я думаю, що вам теж буде цікаво прочитати. Я хотів її надрукувати там же, де ви надрукували свою статтю проти Євгена Марчука, в газеті "Час", але мені там відмовили. Це в порядку полеміки. Я там не дуже проти вас виступаю, я виступаю за справедливість. (Гриць Гайовий. Так навіщо тоді лізти в політики? – “Українське слово”, ч.24, 17.06. 1999; тж.: “День”, № 132, 22.07– Негативна реакція на статтю В.Овсієнка „Нас порівняли мури, як статут...”, „Час”, 26.03. 1999. – Ред.). 

  В.О. Колись ви мені читали дуже дотепний вірш про В’ячеслава Чорновола, написаний ще в студентські роки. Ви разом навчалися?

  Г.Г. Ми вчилися на одному курсі, в одній групі. До речі, у цій же самій газеті "Українське слово" нещодавно я надрукував цілу статтю з роздумами на похоронах студентського товариша. Оце теж про Чорновола – що я думаю з приводу цих катавасій з розколом Руху. А то була "Балада про сонячні зайчики". Це написано ще коли ми вчилися в університеті. Напівлітературно, напівгумористично, але там дещо вловлене з характеру Чорновола. Він такий фактично і був, і таким залишився за своїм характером, з таким вождизмом. Тоді це ще не дуже виявлялося, але за двадцять років виявилося. Взагалі я вважаю, що людина повинна використовувати свої можливості і свій шанс у свій час. Не використав – значить, поїзд пішов.

  В.О. То це ви принесли запис радіопередачі від 7 червня 1999 року. Ми її собі перепишемо. А також вашу розмову з Григорієм Пришляком. Коли це записано?

  Г.Г. Це записано в минулому році, але дати не проставлено.

  В.О. Дякую, хай це теж буде. Якщо Ви вважаєте, що завершили свою розповідь, то про всяк випадок ще назвіть свій телефон і адресу – хай буде.

  Г.Г. Київ-194, бульвар Кольцова, 19, квартира 69. Телефон 276-35-08. А оцей малюнок 1965 року зроблений Митарчуком Віктором – був такий художник із Житомирщини. Я не знаю, де тепер він і яка його доля, але він дуже гарний художник. Він намалював цей мій портрет у Дубровлазі, на 11-му таборі.

  Ну, оце і все.

  В.О. Дякую вам, пане Григорію.