ВІТІВ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

автор: Овсієнко В.В.

Петро ВІТІВ, його брат Степан та мати Марія,

с. Росохач, 3 квітня 2000 року

В.Овсієнко: Тут, в обійсті Вітівих, іде будівництво, в якому бере участь багато родичів. Будь ласка, пане Петре, розкажіть про себе – коли родилися-хрестилися, про свою родину, а потім – як ви прийшли до організації.

Петро Вітів: Я народився в 1956 році, 15 липня. Та й ріс у селі, гонив корову пасти, ходив до школи, 1971 року скінчив 8 класів. Батько мій,  

Дивись також Інтервью Вiтiв П, Вiтiв С, Росохач, Винничук М, Сенькiв В

Іван Вітів, з 1916 року, був у 1939 році на польській війні, у 1941 році знов був узятий на війну, але повернувся. Нас у сім'ї було п'ятеро дітей. Найстарший Степан 1941 року, а так Василь 1943 року, а так сестра Ольга 1946 року і сестра Славка (Ярослава) 1949 року. Я – наймолодший. На той час вони всі одружилися, я лишився сам-один з батьками. Мама з 1924 року, ім'я Марія, з дому Ґрех.

Степан Вітів: То польське прізвище.

П.Вітів: Бо мамині батьки – тато був поляк, а мамина мама була українка. А мій тато також українець.

Ми дружили з Мармусами, бо, по-перше ми ще й родичі: мій батько і Мармусів батько – то собі двоюрідні брати. Хоч Володимир і Микола були старші, але ми дружили, разом ходили на село, а коли вже зачалася та організація, то в нас в отій коморі, що будемо розбирати, ми сходилися, там писали листівки.

В.Овсієнко: А як виникла думка створити організацію, від кого ви це почули?

П.Вітів: Найперше – то Мармус Володимир. Я з ним найбільше з цієї групи спілкувався. Ми разом гонили корови, а пізніше він у Львові робив, але ми спілкувалися – як родичі, хоч я був молодий проти нього. Я тоді мав 16 років, але був здоровий, так що мені тоді ніхто не давав 16 років, а мали за старшого. 

В.Овсієнко: Були події ще до встановлення прапорів – що пам'ятник пошкодили, червоні прапори позривали. Ви брали в тому участь?

П.Вітів: Як зривали прапори перед тими Жовтневими святами, я там не був, але пам'ятник – то ми з Володимиром Сеньківим побили. А потім ми прапори й листівки вивішували. Як усіх нас узяли – вперед Сапеляка Степана, а так Мармуса Володимира, Слободяна Миколу, по тому вже Миколу Мармуса, Петра Винничука, Андрія Кравця, то взяли й мене. Не пам'ятаю, якого числа* (*11 квітня. – В.О.).

С.Вітів: То було навесні 1973 року, тоді я будував хату і ти мені допомагав.

П.Вітів: Мене взяли вдома, вдосвіта. Ще ми спали, батько й мати були. Приїхали машиною, постукали в двері. "Хто? Що?" Показали папір. Я тоді не розумівся, що то за папір. Вони робили обшук, по хатах ходили і сказали, що беруть мене як учасника вивішення прапорів. Мама в плач... Усе обшукали. Були якісь патрони від рушниці, але вони їх не знайшли.

Повезли мене до Чорткова. У Чорткові протримали до вечора. Я відпирався, казав, що нічого не знаю, вони старші хлопці, я з ними не був, нічого не знаю. Мене протримали до вечора, а ввечері – в машину і в Тернопіль. У Тернополі протримали до ранку. По тому притиснули, мовляв, що ти, хлопчику, як тут є написано чорним на білому, що ти був там, ти був там, ти був там – чого відпираєшся?

Мене тримали під арештом тиждень, а по тому відпустили додому під розписку про невиїзд. Сказали, що аж на суд викличуть. Але приходить із сільської ради чергова, приносить повістку, що маєш з'явитись у КГБ на таку-то годину. Ну, то їду. І вони там до мене, що я не сказав ще за Сеньківа. Десь до обіду мене протримали і випустили на годину. Але чи вони спеціально так зробили, я не знаю. Іду на вокзал, думаю купити собі якийсь пиріжок. Аж навпроти йде Володимир Сеньків у воєнній формі. То я: "Здоров, Володя!" Та й перейшов через дорогу до нього. А він: "Ти чого тут?" – "А ти чого тут?" – "Та от щось мене викликали, не знаю чого". Я кажу: "Трохи погана справа..." Хоч він тоді, 21 січня, коли прапори вивішували, з нами не був, бо служив уже в армії.

Ми десь, може, з п'ять хвилин поговорили, аж тут з другого боку кагебісти – і мене за комір: що я з ним балакав? Кажу, що нічого, сказав, що така і така справа... Більше я його не бачив. Скільки мене викликали в Тернопіль, то не було ніякої очної ставки, тільки ото аж на суді я їх побачив.

Потім уже забрали мене в армію, так як звикло.

В.Овсієнко: Чекайте, на суді ви пройшли як свідок. А чи не виносив суд щодо вас якоїсь окремої ухвали? І ще скажіть: от ви хлопець 16 років – як ви сприйняли арешт, суд? Чи був якийсь страх? Чи ви усвідомлювали, на що йдете, беручи участь в організації – адже передбачалось, що за це може настати відповідальність?

П.Вітів: Зразу не було страху, я, навпаки, себе тішив, що мене прийняли в таку організацію, що я зі старшими хлопцями. А по тому, певно, що був страх. Та й після того. Як хлопців уже посудили, то в селі казали, що то ніби я їх здав, бо чого їх посудили, а я не сиджу? Знаєте, як то недобре таке слухати, що хтось тобі каже, навіть в очі, навіть старші: «О, ти їх здав, вони як вийдуть, тобі покажуть». Я кажу: «Що вони можуть мені показати? Я тут ні при чім». Слідчий казав, що якби я когось там набив, то посадили б у трудколонію. Ще я запам'ятав, що якби був повнолітній, то було б мені від 7 до 9 років. Бо я всюди брав участь і навіть ті прапори в Чорткові, як молодший, лазив і вішав.

В.Овсієнко: А розкажіть, як це ви зробили? 

П.Вітів: Ми порадилися наперед, як краще. Думали про машину – був у Мармуса колє?а, що їздив машинов, то щоб він нас завіз. Але була фест зима, то вирішили, що йдемо пішки. Так ми через ліс, через Берду, пішли до Чорткова і там почали згори листівки розклеювати, а пізніше прапори. Один прапор Мармус вивішував на кінотеатрі, а ми з Миколом так стояли. Якраз виходять із кіна люди. А зима сильна була – такий вітер, сніг, а ми з Миколом стоїмо й дивимося, як він вивісив і зліз звідти, чекаємо на нього. А дехто з тих, хто вийшов з кіна, помітили прапор, оглянулися, але ніхто не зупинявся, всі майже тікали. 

В.Овсієнко: Щоб не бути свідками!

П.Вітів: Ну, спудилися, і так скоро пішли. А тоді на лісгоспі, а так на педучилищі, та й ніби скінчили, бо то якраз у той бік, що нам краще додому йти. І ми знову через ліс пішли додому. Ясно, що вдома ніхто не знав, де я був – був у селі з хлопцями. Удома нічого не знали, аж поки не приїхали з КГБ. 

Коли всіх посудили, я лишився вдома, ще їздив на роботу з хлопами, бо від нас виїздили в східні області на роботи – треба з чогось жити. Але мене ще мучили: цілий час переслідували, цілий час викликали в КГБ. Хотіли знати, чи я спілкуюся, чи листуюся з хлопцями, хотіли ще щось вивідати.

А так я закінчив автошколу, забрали мене до армії. Служив вперед у Білій Церкві, а так за два тижні відправили у Житомир. Це 1974-76 роки. В армії ще з півроку все було тихо. А потім викликали в той "особый отдел". Так я прослужив півтора року, відправляють мене в Полтаву. Я вже був шофером і возив там командира, то був батальйон зв'язку. Часом викличуть у той "особый отдел", але щоб командирові не признаватися. Але я з ним їжджу кожен день, то кажу, що не знаю, чого вони хочуть. І по тому десь за два тижні каже: «Тебя срочно требуют отправить в Полтаву". Кажу, що я не знаю, чому і що. А там був майор, такий сивий, я його щось два рази видів, він мене викликав. То він із прапорщиком мене привіз на вокзал, я сів у поїзд, поїхав у Полтаву.

Приїжджаю в Полтаву – тиждень ніхто до мене не підходить і я ні до кого. Командир каже, що нам не треба ніяких солдатів, причому, каже, ти прослужив уже півтора року, що тобі? Я так проходив, кажу, майже тиждень. Там були хлопці зі Львівської області, я їм кажу: "Хлопці, я йду з вами в парк, може, дадуть мені там якусь машину, якусь роботу". Бо не знаю, що робити, ніхто мені ніякого наряду не дає. Йдуть у їдальню – я йду з ними, бо їсти хочу. Відтак минуло ще днів два, приходить той самий майор, що був у Житомирі, каже: «Он у той дім зайдеш о такій і такій годині». Прийшов я надвечір. Каже: «Ти спілкуєшся з тими хлопцями зі Львівської області?» – "Так, спілкуюся, бо мова однакова". Бо там-то трошки інакша мова. «Там до них приглянься, може, вивідаєш чогось». А там  фактично нічого не було. Ще до мене як мастили казарму, котрийсь там сказав, що треба було помастити на синьо-жовту – тілько всього. Ті хлопці вже пішли додому.

Я тих півроку мусив дослужити в Полтаві.

Як прийшов додому з війська, то зразу пішов на машину. Знову викликали і мене, і жінку в КГБ до Чорткова, щоби з ними якусь мати співпрацю, щоби щось вивідувати. Я все казав, що ні з ким не зв'язуюсь, нічого я не знаю, ні з ким не спілкуюся.

Ще коли я служив, мене відпустили були додому у відпустку, я тоді  одружився з Павлиною Синишин, зробили таку вечірку. Так що я заким прийшов з армії, то була вже дочка Марія, як і мама, 1975 року. 1977 року – друга дочка, Іванка. 1979 року – син Володимир, от уже рік тому вийшов із війська. Я його назвав на честь Мармуса Володимира, бо в нашій родині Володимира не було. Жінка хотіла назвати Антоном, а я кажу, що буде Володимир.

В.Овсієнко: А от коли вже впали ті залізні пута, чи ви брали участь у створенні громадських організацій, як-от «Меморіал», Рух, УГС, УРП?

П.Вітів: В УРП я трошки був із хлопцями, в Русі й «Меморіалі» не був. Це вже тепер ми більше спілкуємося. А то все не було часу, бо там, де живу зараз за зятя, я всю будову підніс, бо все старе було, валилось. Там жінка і теща, а тесть помер давно. Не було звідки взяти грошей, то трохи пошоферував у колгоспі, а так їздив на заробітки. Дещо там трохи відбудував, а тепер і тут, у  брата Степана, треба щось зробити, бо також валиться.

Тато помер уже рік тому, якраз на самий Великдень, 13 квітня. Я вранці навіть пішов до церкви, бо вже цілу ніч сиділи коло нього. Жінка пішла на годину борше. Тато каже, що йди й ти, може, довго не будеш, але заким я пішов до церкви, то тато помер, лише мама була коло нього. На річницю я на службу Божу даю.

В.Овсієнко: А от ви, старший брате Степане, як ви сприйняли ту справу, які тут у селі були розмови?

Степан Вітів: Я якраз будувався в 1973 році. То Петро ще був молодий, але допомагав мені коло хати – там фундамент заливати чи що. То приїхали, забирають його чи до Чорткова, чи в Тернопіль. А я там, у батьковій хаті, мав якісь меблі, шафу, бо будувався. Приходять і кажуть: «Ходіть відчините там свої меблі, що ви там маєте, ми подивимось». І показує ордер, що має право на обшук. Прийшов я, відчинив, вони подивилися. Правда, вони не знущалися: що взяли, там на місце клали, не викидали так, щоби зі злістю чи що. Але передивилися все, які там були лашки, чи якісь папери – все передивилися і одне за другим поскладали. "А що ви знаєте за брата?" Кажу: "А я що знаю? Нічого, ще молодий, 16 років, що він таке може розуміти?" – "Та вони щось розуміють. Бачимо, що будівництвом займаєтесь, то й не маєте часу. Але щось би ви сказали, чи мали вони якусь зброю чи листівки?" Кажу: "Я ніц не видів і нічого не знаю". – "І мати не знає, і батько не знає?" Кажу: "Та вони от жиють, то най вони вам розкажуть".

П.Вітів: А батьків теж викликали до Чорткова, і маму, і тата.

В.Овсієнко: А ото ви, Петре, ходили до лісу зі зброєю і вчилися стріляти. Вам подобалася ця справа?

П.Вітів: Та подобалася. Татові вже були сказали, що в мене є втинок. Втинок – це карабін, але обрізаний. Вони мене привезли з Тернополя "бобиком", якраз болото було, там є Грабська така, я там у рові тримав, і патрони. Але я патрони чогось був віддав братові.

С.Вітів: Я все забрав був до себе, закопав за потоком під скалу.

П.Вітів: А той втинок вони примусили показати. То вони мене привезли туди так, щоб люди менше виділи. Та зійшли туди з гори стежков, я там поліз у рів, а вони всі повитягали пістолети і полягали. Вони думали, що я, може, буду стріляв, а там не було патронів, лише сам обріз був. "А де патрони?" А я вже не міг сказати, що віддав братові. Кажу, що я висипав тако в потік, бо там потік – вода плине. Вони лазили, лазили, шукали, але як вони знайдуть, як там їх нема? Так я їм ті патрони не віддав, то десь, Степан каже, закопав їх. А той обріз забрали – і мене ще раз до Тернополя.

В.Овсієнко: А як батьки таку справу сприйняли? Тут у вас ще жива була пам'ять про збройну боротьбу, то, це, може, не було для них несподіваним, що син теж пішов таким шляхом?

П.Вітів: Ні, ні, ніхто нічого не мав проти.

В.Овсієнко: Батьки не докоряли?

С.Вітів: Ні, нікому – ні мені, ні братові, ні сестрам.

П.Вітів: Ні тато, ні мама ніколи мені не докоряли, чого ти там пішов...

В.Овсієнко: То сприймалося як належне, що треба чинити опір окупантам?

П.Вітів: Так, то треба було робити – і все. Та колись наш батько з Мармусовим батьком усе були разом.

В.Овсієнко: А що, вони брали участь у підпільному русі?

С.Вітів: Вони прямо участі не брали, але допомагали. Як десь треба було везти зброю чи що, то тато мав коня, і Василь Мармус, стрий наш, так само. Приїздять та й: "Ану, давай, поїхали". А тато мав доброго коня, і треба було везти на друге, на трете село, цілу ніч не спати. Так одну ніч, другу. Та колись треба і спати! А вдома діти є, і треба завтра йти чи орати, чи сіяти, чи сапати, а вони приходять і не дають спати, бо треба везти вночі, вдень не повезеш. Каже тато: "Більше я не поїду, хлопці, я вже негодний. Що хочете, або розстрілюйте, або що. Беріть коня, беріть віз, а я не поїду більше". І вже більше не їхав, дали спокій. Когось там іншого брали, але вже до тата не приходили.

А там ще забрали шинелю дідову, чоботи забрали. Була справа трохи нефайна, як то кажуть. Така була історія...

В.Овсієнко: А що в селі говорили про те, що сталося в Чорткові 1973 року? Яка про те слава пішла?

П.Вітів: Всілякі люди були: більшість хвалили: "О, це таке зробили!"

С.Вітів: А другі кажуть, що всіх би таких посадити, бо, мовляв, наробили гризоти в селі, на село біди накликали.  

П.Вітів: Я знаю багато таких хлопців, що були би теж пішли, тільки би їм сказати. 

В.Овсієнко: Дякую вам за розповідь.

С.Вітів: Тут усе, як то кажуть, від щирого серця. Як було, так було.

* * *

В.Овсієнко: Це ж ви мама Петра?

Марія Вітів: Так, так. Вітів Марія Петрівна. Я 24-го року.

В.Овсієнко: Я хочу спитати вас про справу 1973 року. Як то ви пережили, що сина були затримали? Чи було це для вас несподіваним?

М.П.Вітів: Наплакалася я... Це було несподіваним. Знаєте, він мамі не сказав, що вони зробили. Аж прийшли, ми спимо – він, чоловік і я. Інші діти вже подружені були. Нараз удосвіта згримали: "Ми робимо в вас ревізію". Та й туди, до другої хати, а там Степанова шафа в нас стояла замкнена. То мене під карабіном провадили до сина, аби прийшов і розіпнув шафу. 

А по тому у Великодню п'ятницю мене тримали п'ять годин у Чорткові: "Скажіть, а що вам син казав?" Кажу: "А ваша дитина, як іде на кіно, вам щось каже? То й мій син пішов на кіно і мені не казав нічого". Тоді далі: "А ви знаєте, хто ходив розбивати пам'ятник?" – "Ні, – кажу, – я ніц такого не знаю. Я вдома, двоє маленьких дітей, двоє внуків – ніц не знаю". То чоловіка тримали 20 хвилин, а мене п'ять годин у Великодню п'ятницю. Ну, кажи, кажи, кажи, кажи – так вже мене си, знаєте, причепив, що я вже далі не могла витримувати. Кажу: "Знаєш що, ти що хочеш? Бери мене забий – а я що знаю, як я ніц не знаю?" – "А ви не знали, що вони ходили чіпляти прапори?" Кажу: "Ні, мені ніхто не казав цього. Я звідки могла знати?".

В.Овсієнко: А після того, як Петра відпустили і суд відбувся, чи до вас приходили кагебісти, викликали?

М.П.Вітів: Ні, ні. Петра тєгали, а нас уже більше не чіпали. Його до Тернополя навозили, так що я наплакалася – я ж не знала, чи його відпустять. Якби був мав 18 років, то вони б його засудили, а він мав 16 років.

В.Овсієнко: Тут, у вашому краю, ще зовсім недавно перед тим бої були, повстанці були, так що й ці хлопці пішли тією ж дорогою, що й батьки. От уже маємо незалежну Україну. А то ж ми в постійному страху жили.

М.П.Вітів: І я кажу – ні, за москалів страшне було, не було права. А нині й діти до церкви йдуть, і ніхто вже си не боїть. Але пережили, я так пережила... Бо то, знаєте, молодий хлопака... Може, поснідаєте?

В.Овсієнко: Дякуємо, ми поснідали, а зараз підемо до Миколи Слободяна. Уже ми тут усіх обійшли, а ще треба буде поїхати до Володимира Сеньківа в Борщів.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 104 – 110.

 

Знімок:

Vitiv1  Петро ВІТІВ у юності.

  Знімки В.Овсієнка:

Vitiv  Фотоплівка 9770, кадр 35.  3.04. 2000 р. с. Росохач. Петро ВІТІВ.

Vitiv2  Фотоплівка 9770, кадр 36.  3.04. 2000 р. с. Росохач. Павлина – дружина Петра, Петро Вітів, мати Марія, брат Степан.