КРАВЕЦЬ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

 338614.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Про Андрія КРАВЦЯ

2 квітня 2000 року в с. Росохач розповіли Микола Слободян, Петро Винничук, Микола Мармус;

3 квітня – удова Ольга та син Микола

 

Микола Слободян: Андрій Кравець – 23 березня 1943 року, він на рік старший за мене. Його батько й мати вже давно померли. Ще є старший брат Іван, сестра Іванна, вона замужем за Безпальком Зіновієм. Андрій тут закінчив школу, трохи працював у колгоспі, потім виїздив у східні області, щоб підзаробити грошей. Це була людина українського духу, він ненавидів той московський режим. Йому боліла несправедливість, злочини радянської влади проти України. Навколо нього завжди точилася мова про те, як би позбутися тої  влади, щоби скоріше настала незалежна Україна.

Петро Винничук: Я Андрія більше знав по неволі, у засланні. Він був дуже доброю, але твердою людиною, наполегливим у своїй справі. То був свідомий українець. Любив співати українські пісні. Пройшов тюрму й заслання, але то не зламало його, він не впав на коліна перед тим московським режимом – це вже доводить, що це була людина сильної волі й твердого характеру.

Він фактично з самого початку був у нашій організації, але членство рахувалося від складання присяги. Я був, коли 14 січня 1973 року складали присягу чотирьох: Андрій Кравець, Микола Мармус, Микола Слободян і Микола Лисий. Це було в Андрієвій хаті. У його ж хаті робилися листівки. Він 21 січня брав участь у піднесенні прапорів та вивішуванні листівок у Чорткові.

Заарештований Андрій того ж дня, що й я, – 11 квітня 1973 року. Дістав 3 роки ув’язнення і 2 роки заслання. Ув’язнення відбував у Мордовії, в 17-му лагері, посьолок Озерний Зубово-Полянського району, разом з В’ячеславом Чорноволом. Коли Андрія восени 1975 року перевели на Урал, у табір № 37, то він багато розповідав нам про Чорновола. У квітні 1976 року його вивезли на  заслання в село Полудьоновка Томської області, Верхньокетський район, Білий Яр. Через рік туди привезли й мене, але якраз тоді він був у відпустці вдома. 

Зустрілись ми з Андрієм по-братерськи. Ми там узяли стару хату, в якій ніхто не хотів жити, зробили ремонт, поставили грубку і жили там разом неповний рік. Працювали ми на фермі кожен день, без свят і вихідних, бо не було нам підміни. У квітні 1978 року я його випровадив, як Бог приказав: зробили прощальний вечір, скликали друзів, котрі того вартували. Я там лишився ще на два роки, а Андрій  поїхав додому.

Після звільнення Андрій одружився, дружину його звати Ольга. У них є три сини: Микола, Кіндрат і Славко (Ярослав). Старший уже вислужив, він є вдома, середульший служить, а найменший чекає призову.

Помер Андрій у 1996 році, 11 вересня. Він з 1988 року вже мав рак шкіри. Причина його смерті – метастаза печінки.

Микола Мармус: За тиждень до смерті ми його відвідали в Тернополі в лікарні. Він ще тримався Але лікарі сказали, щоб забирали його додому як безнадійного – хай ліпше вдома помре. Ми його забрали.

Ми всі, та й він, напевне, відчували, що це його останні дні, то зробили виїзд за село, на могилу січових стрільців. Ходити він уже не міг, його треба було машиною відвезти, тут недалеко. Ми зняли це на відеокамеру, і фотографії зробили. Андрій ще спробував співати, але співати вже не міг. Він був вдячний, що ми його не залишили. Скоро його не стало... 

* * *

Ольга Кравець: Я народилася 3 травня 1956 року. Родом я з Шульганівки цього району. Моє дівоче прізвище Вітів. Наша родина українська, як звичайно. Моя мама колись була вчителька, була в Союзі українок. Батько робив у Чорткові від 1950 року. Я спочатку скінчила бухгалтерську школу, а потім заочно Копиченський технікум бухгалтерського обліку. Після того працювала.

Як ми з Андрієм познайомилися? Я була в Чорткові на роботі, а тут, у Росохачі, татові родичі жили, бо батько сам звідси родом. То я сюди приходила. Та й так познайомились. Я знала, що Андрій був ув’язнений, потім на засланні. Він повернувся 1978 року. Того року ми й побралися. Звільнившись, Андрій одразу став працювати у Чорткові в зональній рембуддільниці, робітником.

В.Овсієнко: А він мав адміністративний нагляд після звільнення?

О.Кравець: Офіційного не було, але ходили досить попід вікнами. Дільничий міліціонер ходив. І кагебісти досить ходили. Не раз із хати вийдеш, чуєш, що хтось попід хатою пішов. А як вийдеш із хати – вони тікають.

В.Овсієнко: А от якихось прискіпувань з боку влади, КГБ не було?

О.Кравець: Ні, ніхто йому нічого не казав. Ми красти не крали, маєтків і розкошів не мали, то міліція нас не чіпала.

В.Овсієнко: А що ви знали про справу 1973 року?

О.Кравець: Я тоді була в 10 класі, чула за ту справу. Казали, що хлопці з Росохача вивісили прапори в Чорткові, але я нікого з них не знала. Одні люди так казали, а другі інакше. От казали, що тепер КГБ не дає спокою цілому селу. Одні нарікали, інші жалували.

Андрій Кравець народився тут, у Росохачі, 21 березня 1943 року. Хрестився тут у нашій церкві. Вона до 1946 року була Греко-Католицька. Вчився тут у школі, закінчив сім класів.

Микола Кравець: Батько закінчив вісім класів. Розповідав, що потім ходив у вечірню школу.

В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, своїх синів. 

О.Кравець: А от найперший – Микола, 2 квітня 1979 року. Він уже у війську відслужив. Середній – 15 серпня 1980 року, Кіндрат називається. Закінчив середню школу, зараз в армії. А третій Ярослав, 1982 року, 4 лютого. Він зараз має йти до армії. Нині пішов у військкомат, бо учиться у вечірньому інституті. Та й каже, що треба достроково сесію складати. Кажуть, що до осені відкладуть, але він не хоче до осені, бо що то поможе?

В.Овсієнко: А коли в Андрія хвороба виявилась?

О.Кравець: Вона виявилась 8 років перед тим, як мав умерти. То рак шкіри.

М.Кравець: Ще тоді не знали, що воно таке.

О.Кравець: Там вони в Тернополі знали, та не сказали, щоб він ходив до них. То була перша стадія, але він не мав часу лікуватися і думав, що в нього все добре. Воно ніби зразу було добре, а потім у 1986-87-му гірше й гірше. Він помер 11 вересня 1996 року.

В.Овсієнко: Хлопці показували фотографію – ще за тиждень до того вони їздили на могилу. Сьогодні вони й мене туди водили.

1996 рік – то це вам, Миколо, скільки було тоді?

М.Кравець: Я 11-й клас закінчив, то мені було 16 років. Батько був добрий. Я ще до школи не ходив, а знав щось таке... Мені такі небилиці розказували... Баба розказувала, що тато бабу кинув у яму, за то він сидів. Я знав, що він сидів, а потім, десь у років сім, я дізнався, що він сидів за синьо-жовті прапори. Тоді трохи легше стало.

О.Кравець: Тоді вже легше було – настали ті роки, що якраз трошки волі було. У 1988 році було 1000-ліття хрещення України, восени Католицька Церква вийшла з підпілля. Тоді трошки волі дали.

В.Овсієнко: Миколо, коли ви ще в школі навчалися, чи хто-небудь з учителів або інших людей намагався вам докоряти батьком?

М.Кравець: Та ні, ніхто нічого такого не казав, ніби нічого й не було. Тут усі вчителі були з села. Коли я був менший, то вони нічого не хотіли казати, і я правди не знав. А коли старшим став, то вже й не треба було казати – усі й так знали. 

О.Кравець: У нас нема таких учителів. Колись такі були, а зараз таких нема.

В.Овсієнко: А чи розповідав вам батько про суд, ув’язнення, заслання?

М.Кравець: Він розповідав, що як його судили, то нікого не пускали до зали обласного суду. А коли читали ворок, то в суді світло загасло.

В.Овсієнко: При свічках їм оголошували вирок – так само, як вони присягу на вірність Україні складали, так і суд їм влаштували – при свічках.

М.Кравець: Я читав цей вирок, дещо знаю. Батько розказував, що там, у неволі, теж були добрі люди. Розказував, що він у Мордовії в 17-у лагері  з В’ячеславом Чорноволом сидів – шість місяців сиділи разом. А потім тата на Урал перевезли. 

В.Овсієнко: У політичних таборах були зібрані найкращі люди. На волі знайти таких тяжко було, а там вони вже готові, наловлені... У засланні щодо спілкування було тяжче, бо там усі чужі. Йому ще поталанило, що туди ж, у Полудьоновку Томської області, прислали Петра Винничука.

О.Кравець: Зразу, як Андрій виїхав у Сибір, то ніби тяжко було, бо там насичено тих карних засланців, а ті місцеві люди не годні знати, хто є хто. А по тому, як уже взнали його, то нормально ставилися і йому серед них було добре.

В.Овсієнко: А де ви працюєте? 

О.Кравець: У школі, техпрацівник. А хлопці не мають роботи.

М.Кравець: Тут немає роботи. Може, і є робота, але треба шукати щось ліпше, бо матеріальне становище не дозволяє мало заробляти. Якщо мені будуть платити 80 чи 90 гривень, то чи зможу я платити  за газ, за світло? Бо за все треба платити, і щось має залишати собі. Тому треба шукати кращу роботу. Можна кудись поїхати на сезонну роботу, коли сезон починається

Зараз мій середній брат, Кравець Кіндрат, служить у Яворові, Львівська область. Десь зараз має прийти, вже дослужує. А молодший брат Ярослав зараз учиться в Чорткові в Інституті підприємництва і бізнесу – це філія Тернопільської академії. Теж скоро має йти в армію. 

Я читав про батька у Тернопільській газеті «Вільне життя».

М.Кравець: Чортківська районна газета «Голос народу» – там теж була стаття. 

В.Овсієнко: Київська "Молодь України" опублікувала статтю Володимира Мармуса «Прапори над містом»* (*№ 7 (17638), 22 січня 1998 року. – В.О.).

А чи був Андрій реабілітований?

О.Кравець: Був реабілітований, мав посвідчення реабілітованого, трошки тих пільг, але все то скасували – кажуть, що немає фондів. Я вже їздила в район.

В.Овсієнко: А ще він був учасником різних організацій – коли створювався «Меморіал», Українська Гельсінкська Спілка, Народний Рух, Українська Республіканська партія... 

О.Кравець: Він не приділяв тому великої уваги, бо не мав часу – було багато домашніх клопотів, та й не здоровий був. Але все-таки брав участь. 

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 93 – 97.

 

Знімок:

KravezA   Андрій КРАВЕЦЬ в юності.

 

Знімок В.Овсієнка:

KravecO   Фотоплівка 9770, кадр. 30, 3.04. 2000 р., с. Росохач. Син Андрія КРАВЦЯ Микола та вдова Ольга.