СЕНЬКІВ ВОЛОДИМИР ЙОСАФАТОВИЧ

 332414.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файл

 4 квітня 2000 року, м. Борщів Тернопільської обл., присутні Володимир Мармус та Ігор Кравчук

В.Сеньків: Я, Сеньків Володимир Йосафатович, народився 26 червня 1954 року в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Батьки в мене – Сеньків Йосафат Ігнатович, мати – Гаджала Катерина Левківна. Нас було в сім'ї п'ятеро. Старшу сестру звати Марія, я – Володимир, після мене йде брат Іван, зараз він уже декан, священик, вчиться в Польщі. Молодша сестра Віра працює в Чорткові, а ще молодша живе в Тернополі. Тато в мене сам з Росохача, жив у селі майже постійно. Під час війни його забрали до Німеччини на роботи і там, по-моєму, його в армію призвали. А мама вдома була. Батько з 1927 року, мама з 1930. Вони живуть у Росохачі, на пенсії.

 До школи я пішов після семи років. Закінчив 8 класів, пішов учитися в сільське профтехучилище на водія. Після того був удома. Перед армією ми познайомилися ближче з Мармусом Володимиром Васильовичем. Восени наші сестри разом до школи йшли, а ми корів ганяли пасти. Він любив історію вивчати, і я любив книжки читати. І так ми міркували, що хай хлопців знайдемо і зробимо невелику організацію та будемо боротися за Україну, за справедливість.

В.Овсієнко: Під впливом чого це ви так зійшлися – чи яку літературу однакову читали, чи радіо "Свобода" слухали?

В.Сеньків: І радіо я слухав, і в мене батько націоналіст такий – він іще з тих старих людей, які дуже люблять книжки читати, люблять Україну. Він до сих пір такий. На суді говорили, що який батько, такий син.

В.Овсієнко: Може, він був причетний до національно-визвольної боротьби?

В.Сеньків: Ні, мій тато не був прямо причетний, але його сестра Марія була зв'язковою УПА. Вона досі живе у батька. У неї було три чи чотири терени, вона тримала зв'язок, допомагала нашій Українській Повстанській Армії в часи більшовизму. Брат його Володимир помер на фронті.

В.Овсієнко: То батько вам про це розповідав?

В.Сеньків: Батько того не розповідав, тому що я був молодий. Але я здогадувався, я потім криївку знаходив у нашому обійсті. Там була стайня, а в стайні був лаз до криївки, що на зиму. Так що я здогадувався, що там таке. Ми під самим лісом жили. Так що сім'я була така, що чим могли, тим допомагали. Я, правда, того не знав, але потім потихеньку вже й сам доходив, розказували дещо, чув, що батьки були люди чесні, справедливі.

В.Мармус: Я додам. До нашої групи входив і Володимир Семанишин, це Сірко Лацько. Він потім оженився і так залишився, але він був обізнаний у всіх наших справах. Ми не раз використовували для записів його магнітофон. Самі, бувало, промову запишемо і серед молодих людей пустимо. Так що Семанишин був причетний до організації .

В.Сеньків: Так, я був молодший. Але ми з Володимиром Мармусом були перші, що домовилися про організацію. Двоє нас було. Потім Володимир каже: "У мене один хлопець є, ти собі знаходь іще одного хлопця – і нас буде вже четверо». У мене був колєґа Винничук Петро Миколайович, з мого року, ми разом до школи ходили. А у Володимира Мармуса був друг, молодший правда, але хлопець файний – Вітів Петро, по-вуличному Гордійчин. Ми так і зібралися, познайомилися добре. Сказали, що треба буде присягу приймати. Володимир Мармус написав присягу, таку файну присягу написав! Я слова не дуже пам'ятаю, але знаю, що там ми клянемося боротися проти комуністів, за самостійну Україну, і якщо я зраджу, то... Ну, як там пишеться, хай Бог покарає. Була вона на одній сторінці написана і ще трошки. Добре була написана, обдумана така.

Присяга складалася так: один читав, а всі повторяли. Коли на поляні в лісі, вночі, то вогонь там розпалили, свічки взяли. Я в татової сестри ще образки взяв, щоби там на сосну повісити. Було так, як повинно бути, урочисто. Ми там склали присягу, була в нас уже невелика організація. Знаєте, коли організація, то вже не бешкетуєш, люди стараються бути чесними, файними.

В.Овсієнко: Коли ви присягу склали?

В.Сеньків: Я добре не пам'ятаю, але знаю, що то було восени.

В.Мармус: Це було, по-моєму, на Дмитра, 8 листопада 1972 року.* (*У вироці – 5 листопада. – В.О.)  Зразу на Жовтневі пішли позривали прапори по селі.* (*Того ж таки дня, 5 листопада. – В.О.).

В.Сеньків: Це в нас було таке перше бойове завдання – нам треба було зняти ті червоні прапори в селі. Це зробили я і Винничук.

А перед тим було таке завдання. У нас була 1941 року висипана могила січових стрільців. Поблизу воєнні брали собі скалу на аеродром, то наші партійці попросили, щоб приїхали бульдозером ту могилу розрили.

В.Мармус: То було на моїх очах. Хто їм сказав, ми не знаємо, але це було не просте руйнування – це було руйнування з пошуками. Думали, що там має бути пляшка, в якій список усіх людей, хто її висипав. Тому що за кожним заїздом бульдозера секретар партійної колгоспної організації Берегуля біг і шукав. Але там тільки виднівся порохнявик, залишок хреста.

В.Сеньків: Вони розрили цілу могилу, а в селі побудували солдата з автоматом у руці. Ми порадилися і вирішили його побити – вони нам розрили, а ми їм поб'ємо. Він був міцний, з цементу, залізобетонний. Але трошки ми його пошкодили. 

В.Мармус: Вони його покалічили – пооббивали ніс, шолом.* (*Це було в кінці жовтня 1972 року. – В.О.)

В.Сеньків: Незабаром мене забрали до армії, десь 5 чи 7 грудня 1972 року. Півроку служив під Києвом, у Василькові, в аеродромній роті, на машині працював. Одержав листа з дому, що хлопців забрали за прапори, вивішені в Чорткові, забрали того й того. Ну, я вже так і міркував, що якщо хтось попався, то треба й мені чекати. Якогось вечора підходить якийсь офіцер до мене й каже: "Підемо поговоримо з тобою". Запитав, як батьки, чи є кулемет удома. Я кажу, що є, там над п'єцом схований. Я після того зрозумів, що мені треба збиратися потихеньку.

Справді, десь через тиждень під'їхала машина з особливого відділу. Вони не хотіли мене арештовувати в частині, а викликали в лікарню – сказали, що треба поїхати до Києва, підлікувати трошки ноги. Веліли нікому в частині не казати, куди їду, а просто так прийти і їхати з ними. Я прийшов, дивлюся – стоїть машина "УАЗ", особіст із синіми погонами, солдат з ним. Каже, що вони до Києва їдуть, нам по дорозі, вони мене підвезуть. Підвезли, я майже місяць був у лікарні.

А потім приїхав з Тернополя слідчий Іван Дмитрович Лоха. Мені в Києві виписали відрядження в Тернопіль. Я в Тернополі побув сім чи скільки днів під наглядом. Жив у готелі, але зі мною постійно були співробітники КГБ, розпитували: «Чого сумуєш?». Я мовчав, не хотів з ними нічого говорити. Потім ще три дні був у готелі, але йшла Кравця Андрія сестра – я з КГБ виходив, а вона якраз навпроти мене йде, певно, передачу несе. "О, ти чого тут?" – "Та ось у відрядження приїхав. Може, додому зайду на пару днів". Вона одразу не зрозуміла, а по тому розказала моїм, де мене бачила: коло КГБ. То зразу ж на другий день мама, сестра і мамина сестра приїхали, щось там взяли з собою. Після цього мені сказали: «Ми вас зачиняємо в підвал». Я відповів: «Та я ж не хлопчик маленький, що в підвалі буду боятися. Але за що мене зачиняти?». Каже: «Є за що, є». Мене дійсно по тому в підвал зачинили. Ви на слідстві довше були, бо я менше.

В.Овсієнко: У вироці написано, що вас заарештували 28 червня, а суд закінчився 24 вересня.

В.Сеньків: Мене звинуватили в пошкодженні пам'ятника, за присягу і за створення організації. Дали 4 роки таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

В.Овсієнко: Цікаво, як ви то сприйняли?

В.Сеньків: Мені не було страшно там сидіти, тому я не нарікаю. Я був на 36-й зоні в Кучино Пермської області, зона суворого режиму. Там сиділо багато файних людей. Я там добрих наших українців побачив. Там Левко Лук'яненко був, Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко там теж був, але недовго – його з критої  тюрми привезли, він там десь два тижні побув, раз зустрілися, поговорили, і його знову на криту забрали. Так що він довго не затримався в нашій зоні. Не лише з молодими, але й зі старими оунівцями я зустрічався. Там дуже добрі люди, я не жалкую, що там побував. Якби довелося ще, я би не задумувався.

На 36-й зоні я два роки пробув, разом зі Сапеляком Степаном. А потім мене перевели в 37-у зону, село Половинка. У зоні я був з нашими хлопцями постійно – чи там якісь голодівки були, чи треба було писати протести – я був надійний хлопець.

В.Овсієнко: Звідти інформація передавалася за зону. Ви це знали, брали в тому участь?

В.Сеньків: Я брав у цьому участь, тому що батько з мамою до мене приїжджали на побачення, я передавав через батька. Навчив батька, щоб він адресу в Москві напам'ять вивчив, потім передавав йому, він після побачення заїхав до Москви, хоч воно йому було не по дорозі, але все передавав, як повинно бути. Я знаю, що там писалося, я сам  переписував, бо мені давали написане великими літерами, а я писав дрібно на тоненькому папері. Я постійно брав участь у цій справі. Я знав, що там писалося, що передавалося.

В.Мармус: Ти про себе писав?

В.Сеньків: Що про себе? Там що мені давали, я те й переписував, а про себе нічого не писав.

В.Сеньків: Майже половину я відсидів на 36-й, а потім нас чотирьох чоловік перевезли на 37-у. Це якась нова зона була, нас там довгий час тільки чотири чоловіка було, а потім привезли Володимира Мармуса з 35-ї зони і ще 6 чоловік. Так ми ще два тижні жили, поки не прийшов етап з Мордовії. Приїхали і Петро Винничук, і Микола Слободян, і Андрій Кравець, всі приїхали, і вже веселіше було.

В.Овсієнко: То вас там майже всіх зібрали докупи?

В.Сеньків: Так. Тільки Сапеляка не було з нами. А так потім Микола Мармус приїхав, майже півсела хлопців було в зоні! Так що було весело.

В.Овсієнко: А яка робота була в тих зонах?

В.Сеньків: У 36-й зоні в Кучино випускали такі тени для жилізків (прасок), щоби гріли. Так само ручки пластмасові для них випускали. Пісок там був такий шкідливий, що ми в респіраторах працювали, периклаз – ним набивали трубки до прасок. А в 37-й встановили верстати, я там токарювати навчився.

В.Овсієнко: Були там акції протесту?

В.Сеньків: 37-а зона була нова, там майже всі молоді були. Був там у нас страйк, у ньому майже половина хлопців брали участь, тому що було питання про ліжка. У правилах було написано, що має бути сітка панцирна жорстка, а вони там наварили такі металеві смуги. Ви знаєте, на тому ліжку гірше спати, ніж на підлозі. Ми то все повикидали надвір і лягли на підлогу. Ми довго, 2 чи 3 тижні спали на підлозі і добилися, щоб з-під матраців нам не викидали картону.

І на 36-й я ніколи не відмовлявся від акцій, тому що я молодий був, їсти мені не так сильно хтілося, хліб був, а чого більше треба було? За два роки три рази був у БУРі. Я був молодий, зразу мене не дуже хотіли чіпати, що молодий. А потім дали мені 10 днів. Ті 10 днів я відсидів. А була дуже погана пора, тому що осінь була, ще не почали гріти батареї, а вже холодно було, мороз. А їсти там через день, тому що на роботу не ходиш. Я 10 днів відбув там, думаю: вийду зараз, мені хлопці чаю заварять. Виходжу – а мені ще сім діб додають. Хлопці кажуть, що я вийшов білий. А мені відсутність їжі не дуже дошкуляла, лише холод. В такий період попався, що краще взимку сидіти і літом, коли тепло. А в осінній чи весняний період холодно, сніг, а топити ще не почали або вже перестали.

Влітку 1977 року повезли мене етапом до Сибіру. Я відбував заслання в Томській області, Парабельський район. 

В.Овсієнко: У Парабелі Микола Горбаль був на засланні, в 1975-77 роках.

В.Сеньків: Так-так. Мене на станцію Парабель привезли, я там ніч переночував і мене якимось орендованим літаком відправили в село Львівка. Воно таке село невелике, там одна вулиця була, домів, може, тридцять було. Там, щоправда, я жити не мав де. На краю села як кузня була, якісь там пияки жили. Я там довго не побув, тому що завимагав, щоб мені дали якусь кімнату. Кімнату мені підготували, поштукатурили, дров привезли, кажуть: «Будеш жити».

В.Овсієнко: А роботу яку дали?

В.Сеньків: Там не дуже сильно робили. Мене на тракторній бригаді слюсарем поставили – то там допомогти, то там допомогти. Бригадир не дуже примушував мене працювати – якщо просив, я допомагав їм, тому що жити не було де і їсти було нічого. З'їздив у Парабель, а мені дали 15 рублів на місяць. Але нічого, коли приїхав, то мені там молоко виписували, якось утримався. Обід готувати було нікому, то я брав з собою цукру, ягід назбираю на тракторній бригаді, розмішаю – і на обід не треба було йти.

Місяць там пробув, потім уже призначили, щоб я їхав у Парабель, тому що я там далеко і ніхто за мною не стежить.* (*Мабуть, після звільнення 24.06. 1977 р. Миколи Горбаля аґентура залишилася безробітною. – В.О.). А цей голова колгоспу – я йому сподобався – каже: «Тут в мене один нормальний чоловік у селі – і того хочуть забрати звідси». Він і в райком дзвонив, і в райвиконком, і в КГБ, щоб тільки мене залишили – каже: «Та залишіть мені хоч одного нормального чоловіка!».

В.Овсієнко: А то всі пияки?

В.Сеньків: Та там страшне діло, що творилось. Мене таки забрали звідти. Там якраз був комендантом Новомлинський Юрій. Він теж українець був, але з тих, що там народилися. Батьки, може, пам'ятають, але вони в нього були запеклі комуністи.

У Парабелі мене влаштували на роботу слюсарем у котельню, в кочегарку. Я там зиму працював, а потім мені документи прийшли, я на машину на нафтопровід пішов. Я людей возив на роботу. Після року заслання мені дали відпустку. У червні 1980 року заслання скінчилося.

Там я оженився під час заслання, 1980 року, і проживав там довго, тому що робота в мене була. І в жінки там була стара мати. Батька в неї не було. І ще бабка жила. Дружина моя – Стручаліна Віра Олександрівна, син Олександр народився 18 січня 1980 року, донька Катерина 1982 року, 17 березня. Я багато разів приїжджав на батьківщину у відпустку. Ми думали, поживемо поки що там, допоможемо старим, а потім поїдемо на Україну. І так воно затягнулося дуже на довго.

В.Овсієнко: А таких мотивів не було, що от повернемося, а там знову посадять?

В.Сеньків: Я того не боявся. Я на засланні їздив до хлопців у Тюмень, по тому відвідував Василика Володимира, там недалеко було від Нарима. Зустрічався з молдаваном-єговістом, що сидів у самому Наримі. Я їхав до знайомого чоловіка, з яким сидів на 36-му. Спитав: такий і такий чоловік. «А, ну ясно». Пішов, привітався, відтак дивиться на мене, впізнав і зрадів.

Я весь час працював на нафтопроводі – на машині, потім слюсарем на самій трубі. А повернулися ми аж минулої осені, 22 вересня 1999 року, тимчасово живемо у брата Івана  в Борщеві. Паспорт оце тільки в суботу отримав, без прописки, тому що брата нема – не можуть прописати. Я тут спитав людей, то кажуть, що нема роботи. А мені конче треба роботу, тому що жінка не працює, діти теж, а старі запаси скінчилися – те, що з Сибіру привіз.

Донька в минулому році школу закінчила, а син на два роки раніше.

В.Овсієнко: Цікаво, чи вони українською мовою володіють?

В.Сеньків: Володіють, але слабо ще. Я їх там учив трохи, але там усі говорять російською. А тут купили собі українські словники, букварі купили. Я так бачу, що вони вже менше-більше говорять і пишуть. Їм треба розмовляти українською, тому що тут Україна, тут вони повинні по-українському говорити. Щоправда, я й сам уже закидаю трошки по-російськи, тому що 22 роки не жив на Україні.* (*2000-го року сім'я Сеньківа перебралася в с. Сосулівку Чортківського р-ну. – В.О.).

 

15.254 симв.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 111 – 116.

 

Знімок:

Senkiv1   Володимир СЕНЬКІВ в юності.

Знімок В.Овсієнка:

Senkiv  Плівка 9993, кадр 8. 4.04. 2000, м. Борщів. СЕНЬКІВ Володимир Йосафатович.