САПЕЛЯК СТЕПАН ЄВСТАХІЙОВИЧ

 443414.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слушать аудіо файли

Аудіо запис творчої зустрічі
 

Степан САПЕЛЯК

Епізоди з книжки «Хроніки дисидентські від головосіку», що вийшла у видавництві «Смолоскип» 2003 року,  та інтерв’ю його матері Ганни САПЕЛЯК у с. Росохач,  2 квітня 2000 року.

Стадна зневага і згуки «Розіпни Його!» атакували мене якось зненацька. Я відчув сумне наближення зла, мертвої зони, в якій зникали мої і юні, і значно старші друзі. Ще вцілілий, я шукав у собі сили спалахнути, відшукати слід поводиря на заплутанім перехресті відчаю. І раптом стихія батьківської науки «Вірую» в мені перемогла.

Мій тато, народжений у досовєтській Польщі, родом з Перемишля, український лемко, аж ніяк не міг сприйняти уніфікованих цінностей, агресивного атеїзму. Гідний греко-католик, він рятував мене своїм гірким уроком, простягав руку, ведучи до Причастя, де d храмі бабуся і мама, на «горнім місці» з хорів, заспівували найперше Слово літургії. Мама Ганна і бабуся Настя з Тернопільщини, традиційні греко-католики, завжди ясніли сумлінною побожністю, аж ніяк не звикли жити неправильно. Зрештою, від них я навчився ставати до образу Божого, здійнявши кирзаки і шапку, вперше від них я «грамотно» вимовляв слова «Отче наш». Образ Великодніх дзвонів сниться мені й досі. (...)

Доля обирає моє призначення і я демонструю шлях «з метою підриву», шлях голосу та волі. Символічно, що 22 січня 1973 року, разом з іншими вісьмома побратимами, у день Четвертого Універсалу і проголошення Соборності України – День Злуки я вивішував чотири національні жовто-блакитні прапори і 19 листівок із закликами свобод політв'язням, мітингам і маніфест супроти тотальної русифікації України.

...Їх було четверо. Запахло одеколоном «Бузок». Наче провидіння. Очі мої зблякли. Дерев'яніло тіло. Стихла їхня хода. Дорога життя обірвалась. Параліч свідомості і тіла. Якісь нікчемні слова – життя несло вже мене через кафкіянську галерею жертвоприношень і безнадійності. Слово «майбутнє» я не сприймав. Отямлюючись, найперше відчув у руках вузлик. Ні, не наручники, не голоси, не конвоїра, що вже тримав зняті з черевиків шнурівки і пасок від штанів, а вузлик з горнятком, зубною щіткою, кавальчиком мила. Я не випускав його з рук. Як стеблинку, як останній привілей життя. У тривозі пробуджувались останні сили чи просто інстинкт самозбереження. Темнувата камера націлювала на мене своє тьмаве і таємниче нерозбірливе око докору, а можливо, й пекла. Все. Сталося. Ловці у святковому вбранні, це вони королі цього змовницького підвалу, гидкої кормушки, вампіри ґратованого неба тюремного дворика. «...І визволи від спокуси», – закінчив я у трепеті наче вирваного серця. У трепеті вагомого світу. Вічним мотивом і двигуном потяглися зім'ятим мерехтінням допити, багатющі на лють, пропуски слів, ілюстрації «світових проблем» та обтічних імен, що вклались би в чудовий твір мого поєдинку із «задротяним літературознавством». Задля прикладу опишу ось перший-ліпший, але характерний випадок оригінальності та фальсифікованого криміналу допиту майора Тернопільського УКДБ, старшого слідчого  Лохи.

– Громадянине Сапеляк, ось у мене московська газета «Известия». Як на вашу думку, це цікава газета?

– Так.

– Я тут маю багато паперової возні, а ви тим часом прочитайте газету, зокрема, зверніть увагу на статтю «Америка: образ жизни или пропаганда экономического строя». Мені видається, це цікаво.

Беру газету, переглядаю, перечитую все, адже час необмежений. Стаття, яку мені ненав'язливо і люб'язно запропонував слідчий майор, оглядова, справді цікава і незвична своєю аналітичністю та змістом. Прочитавши, нудьгую. Нарешті у мене слідчий забирає газету з колін.

– Ну як вам написане в статті?

– Дуже цікаво з точки зору економічної, і з публіцистичної.

– Що саме?

– Здається, більше об'єктивності щодо матеріального життя американців, високий рівень їхнього побуту і таке інше.

– Гм... Цікаво. Так, так, добре прочитали... Розумно. Розумний ви чоловік, громадянине Сапеляк.

Діалог закінчився на цьому. Але бачу, що слідчий щось довго почав писати. Аркуш, два... Нарешті підходить до столика мого в кутку і каже:

– Розпишіться, – і дає читати написане.

Читаю: у розмові зі слідчим Лохою намагався переконати слідчого у перевазі капіталістичної системи над соціалістичною, чим викликав обурення і здивування слідчого, і таке інше.

Таким чином мені інкримінується ще один пункт звинувачення в обвинувальному висновку.

Майже десятилітній судовий вирок* (* 5 р. ув'язнення та 3 р. заслання. – Ред.) за закритими дверима тюрем, концтаборів та заслання, уготований мені восени 1973 року, я, звісно, сприйняв як фальшиве політичне лицемірство, що остаточно відчужувало мене від найменшого примирення з комуністичним блудом. 

У глупу тривожну грудневу ніч 1973 року мені снився сон. Нібито я бачу образ Пречистої Матері, але скорботної-скорботної. Я став на коліна і щось шепчу, просячи, а сам сумніваюсь у своєму проханні, думаю, яке я маю право просити, коли Образ Богоматері такий скорботний. Стою я перед нею і плачу гірко: що мені робити, кого маю просити заступитися за мене? Я намагаюся встати, але кирзові чоботи якогось великого розміру (важкі-важкі) підкошують мене з кожною спробою. Я знову падаю, ледь уцілілий. І в цьому згорьованому відчаї мені яскраво бачиться ясне небо. Я продовжую у сні молитву...

Гавкіт лютої вівчарки збудив мене. Почався тотальний обшук в камері і свавілля конвоїрів. Я прийшов до тями. Це вже етап до Сибіру. Надривний голос конвоїра продовжував:

– Статья... срок... фамилия...

Ослаблений, кинутий на лихослів'я і дула автоматів, я смиренно виконував усі команди озвірілих конвоїрів. Єдино «вірна» м'ясорубка закрутилася, зневажила, а «спраглого» зреклася...

Ідуть етапи чорним ходом,

А білим ходом – снігопад.

Моїх небес німує попіл

Над барикадами ридань.

Останніх днів посмертні стріли

У смертнім мареві стримлять.

Блищали нари, як офіри –

Розп'яті на семи вітрах. 

...У Пермській тюрмі мене тримали одного. В камері, де нещодавно відбулась тяжка різня карних злочинців. Стіни, тиньковані десятки років раніше, були просочені суцільно кровопусканням зеківської крови – як протест супроти режиму. У щілинах між плитами, у стелі осідали мільйони багрово-червоних блощиць. У камеру мене завели з етапу о пів на третю темного світанку. Темрява. Може на кілька сантиметрів від стелі щось ясніло. Я, голодний, одразу ж, змучений довгим етапом, цькуванням вівчарок, заліз на верхні нари. На нижні боявся, бо знав з практики етапної, що під нарами спали психічно хворі, до повного розладу, зеки. Вони могли напасти тихо та підступно і скалічити мене. Як тільки я притулився на верхніх нарах до рукава бушлата, одразу впав у безодню сну. Та через кілька хвилин чи, може, годину, не знаю, я прокинувся від тяжких укусів на обличчі. Таке враження, ніби знімають скальп якимось тупим предметом. Найперше я вхопився обома руками за очі: вони дуже пеки. Свідомо я намагався їх розплющити. Це було неможливо. Не було сили, адже до цього я не спав більше трьох діб, хіба стоячи. Нарешті в руках у мене ніби закапало щось. Виявилось, що силою я спромігся стерти з правої щоки рій блощиць. Усе тіло пекло і юшилося кров'ю. Скаженіла психіка. Відмовляла свідомість. Щось божевільне підкосило мене. Я знепритомнів.

З відчуття здичавіння і якимось не своїм, металевим тілом вернувся до тями. Уже не в камері, а в ізоляторі для туберкульозників. На табуреті сидів хтось у білому халаті, але військовий. Він назвався капітаном-оперативником цієї тюрми. Одразу ж зайшов ще один у цивільному. Відбулася недовга ритуальна бесіда. Мене поінформували, що через кілька днів етап на зону. І при першій можливості мене буде етаповано до Скальнінського (...) управління лагерями за призначенням судового вироку.

Збігло ще вісім днів. Щоденно я писав скарги до прокуратури Пермі, управління внутрішніх справ, нелюдським голосом волаючи про тюремну рутину, зло «чорної діри» тюремщиків, але відповідь була: «Ждите. Не положено».

І в цій бездиханній ролі і збитій дикунській тиші я почув, як задзвеніли ключі стадних стражів. До камери зайшло троє. Вивели «с вещами». «Работали» шмонщики. У напівтемряві вів монолог один співробітник КДБ Пермі: «Вас зустрінуть в зоні «отпетые низкопробные, махровые антисоветчики. Не влазьте к ним». Завили дві вівчарки. Підійшов лагерний конвой. «Шаг влево, шаг вправо – стреляем на поражение» – останні вигуки в цій галереї смерті пермської пересилки. «Воронок», мов цербер, скаженів сибірською дорогою по підгір'ю Уралу* (*Пермська область ще по цей бік Уралу, не в Сибіру. – Ред.), тільки сльози капали на морозне узбіччя шкарубкого, зчорнілого снігів'я. Тільки алюмінієве горня, що його мені підмінили карні вбивці, та ложка видзенькували над моєю конвульсивною німотою.

У марнотах доби моє зірване слово.

Алюмінійна креш від щоночних утрат.

Україно моя. Ой сніги ж ці солоні...

Ой снігото солона, – на той світ етап.

Лине кров до колючки в кривавій вуглині,

Рідна мамцю моя. Пересохли вуста...

Я у смерті в гостях... 

Заскавчали вівчарки. Довкіл стояла ювілейна тиша. Ось і моє світле майбутнє: Град мій Ураллаг. І завили уральські шакали хвилі тієї.

А ось – зона! Острів «червоного беззаконня» і «чорних списків». Великою перевагою і святом на цій дещо многотрудній стезі видалося мені «несанкціоноване» чисте грудневе небо зі сліпучим сонцем. Власне, я міг споглядати колір неба без «неположених» інструкцій. Миттєво спалахнуло серце до життя. З усієї сили – триматись. А небо, як ікона, – я боявся, що ось-ось сховається від мене, адже там височіла таємниця, божественна святиня Псалмів моєї долі. Причастя душі моєї. «Вірую, – шептав я. – Вірую!» А конвой: «Быстрее, бюыстрее, гражданин осужденный!»

На вахті мені видали чорно-сіре скорботне зеківське «обмундирование» і бірку-нашивку з моїм прізвищем і номером «особо опасного государственного преступника»* (* На «бірці» писалося прізвище, ініціали, номер «отряда» і бригади. Номерні знаки скасовані 1954 року. – Ред.). Так, «с вещами» (вузлик з горнятком і ложкою) мене випустили із санпропускника в зону (учреждение ВС-389/36). (...)

Звісно, існували певні традиції і порядки прийняття політзека-новобранця у політзоні. Найближчі земляки знайомились першими. Інші, як правило, збирали сухі харчі, адже етап настільки виснажував єство, що фізичних сил ходити не було. Правда, ще й рік слідчого процесу та поневажання вибивав з фізичного стану. Отже, до мене в першу мить прийшли до бараку Богдан Чорномаз із Тернополя, Олесь Сергієнко з Києва. І той, і другий колишні викладачі навчально-педагогічних закладів. Мені дали трохи вершкового масла та шклянку цукру. Цукор, до речі, в зоні був «неположений» – його мені віддали кілька туберкульозників, з лікувальної дієти. Дещо дав поїсти Анатолій Здоровий з Харкова. Через півдня завітали до зазнайомлення мої краяни старшого віку. Павло Строцень – двадцятип'ятилітній каторжанин, що вже відсидів 20 літ, та Віктор Солодкий, що мав 30 років ув'язнення. З них 27 уже відсидів за участь в Українській Повстанській Армії, Іван Покровський – 30 років ув'язнення. 25 плюс втеча. Євген Пришляк – 25 років. Провідник СБ «Карпати». (...) Дмитро Палійчук, Богдан Чуйко, Федюк – це в'язні честі, непокірливості, самоповаги, що були вже викреслені з живих. На них чекало хіба фізичне знищення «на поражение». Отже, ці люди відгукнулися одразу ж на моє подальше існування. Люди дали мені позитивного заряду, співчуття і милосердя, адже я був практично наймолодший за віком в концтаборі. 26 березня (1974 року) мені виповнилось 22 роки. ...)

Якоїсь днини, коли я вже вийшов до т.зв. «промзони», а концтабір був поділений на дві окремі території – бараки, де мешкали і «відпочивали» зеки і де відбували невольничий каторжанський труд – до мене підійшов зазнайомитись високий інтелігент, «двадцятип'ятилітник», колишній підпільник збройного спротиву совєтському режиму і багатьох акцій непокори у концтаборах Тайшета, Іркутська, Мурманська Григорій Герчак. Виявилося, що ми дуже близькі земляки. Герчак із сусіднього від мене села. В зоні – авторитетний політв'язень, свідомо культивував мистецтво краси. Таємно вирізав екслібриси, замальовував портрети в'язнів, вивчав мови. Ми одразу заприятелювали. Він був ревний католик, що живило моє почуття домашнім затишком дитинства. Григорій мав шляхетну мирну вдачу. Вмів поважати людей у таборі. У минулому сидів з великими людьми, зокрема священиками. Багато розповідав про близькі стосунки зі владикою Йосифом Сліпим. Звичайно, це повертало мене, рятувало принципи честі перед Законом Божим. Такі приклади надихали на опір у концтабірній рутині. (...) 

23 – 25 червня 1974 року в концтаборі № 36, де мене продовжували утримувати, почався чи не найбільший страйк в Ураллазі. Причиною таких заворушень та непокори політзеків стало садистське та мстиве побиття мене черговим офіцером капітаном Галедіним та його нарядом на прохідній вахти зони. По суті справа назрівала ось яким чином.

У таборі (...) існував таємний Рух опору. До нього входили Іван Світличний, Ігор Калинець, Левко Лук'яненко, Валерій Марченко, Ґунар Астра, Єген Сверстюк, Євген Пришляк, Йосиф Менделевич. Туди був залучений і я. Практично кожен мав виконувати свою тіньову функцію. Особливо це стосувалося «Хроніки» концтабору, що її писали активні в'язні щоденно. За певних обставин хроніку подій можна було передати на волю. Отже, кожен причетний до цієї літописної творчости мав своє доручення. Я мав проносити кілька метрів трансформаторного вузького паперу із робочої зони у помешкальну, інколи – навпаки. На цьому папері писалася «Хроніка». Ясна річ, що інші в'язні проносили таким чином перо, рідину (чорнила не було) для письма і т. ін. У кожного із членів Руху опору були свої завдання.

Отже, у цей день колона політв'язнів вишикувалась, як завжди, «по ранжиру». Офіцер, що вів колону на роботу, раптом біля вахти закомандував: «Рассчитайсь!» І виразно подав команду: «Каждый третий» пройти до вахти і роздягтися для «шмону», себто особистого трусу. Свій «тайник» із трансформаторним папером у зап'ятку кирзового чобота я встиг відірвати (так було розраховано) і віддати поруч зекові номер два, що не підлягав трусу. Це помітили якимось чином конвоїри прапорщик Ротенко та старший сержант Шаринов. Застосувавши фізичну силу, вони витягли мене з арештантської колони і відволокли на вахту нібито складати протокол. Та на мене чекала неминуча фізична кара. Били хто як і куди. Бойня затихла тільки через бунт зеківської колони, що повернула назад, відмовившись від підневільної щоденної праці і норми виробітку.

Через годину до страйкового повстання приєдналися інші бараки та зміна, що тільки повернулася з промзони. Миттєво самоорганізувався страйковий комітет на мій захист. До нього ввійшли по одному представникові від усіх політичних та земляцьких кіл концтабору. Це заскочило адміністрацію зони. Деякий час було тихо. Чекали вказівок з ГУЛАГу СРСР. Політв'язні скористалися тимчасовим затишшям. Всі знали, що ось-ось настане фізична та моральна розправа, а можливо, розстріли (на дозорних вишках у конвоїрів замінено автомати на кулемети). Комітетом було вироблено меморандум та вимоги вияснення інциденту. Також вимоги тримати надалі всіх ув'язнених за статусом політв'язня. Петиції були негайно надіслані до лагерного керівництва. Звісно мене одразу ізолювали і медобстеженням виявлено тяжкі тілесні ушкодження, особливо в районі печінки, нирок. Тіло на спині було кров'яночорним.

Кілька днів переговорів адміністрації зі страйковим комітетом ні до чого не привели. Натомість почалися лагерні арешти, ізоляція активістів-в'язнів, особливо з Комітету. На етап забирають Л.Лук'ненка, С.Кудирку – литовця, Д.Чорноглаза – єврея, Г.Давидова – росіянина. Всіх, за винятком двох чи трьох, етапують до корпусу Владимирської тюрми (...). Мене ж, як тільки все уляглося, конвоюють до Казанської тюрми, утримують в одиночній камері «смертників»... 

 

Ганна САПЕЛЯК

у с. Росохач,  2 квітня 2000 року.

Присутній Володимир Мармус

 

В.Овсієнко: Ганна Костянтинівно, розкажіть нам, будь ласка, що ви знаєте про події 1973 року, коли Вашого сина Степана заарештували та судили. 

Г.К.Сапеляк: Він нічого вдома не сказав, що от: "Мамо, я думаю про те й про те". Несподівано* (*19 лютого 1973 року. – В.О.) до нас приїхало КГБ. Ми нічого не знали, ми не могли й думати, що то за ним приїхали. Ми думали, що то з військкомату. Вони сіли по кріслах, один відкрив папку й каже: "Я – старший слідчий по Тернопільській області, моє прізвище Лоха. Дозвольте провести обшук у вашому домі щодо антисовєцьких листівкок і літератури».

В.Овсієнко: І пред'явив ордер на обшук?

Г.К.Сапеляк: Так він сказав – а хіба ми розуміємо його ордер? А решта всі сиділи і слухали. Їх було тоді, може, з 15 чоловік. А ми з чоловіком питаємо: «А що це таке? Бо ми не знаємо що?». – "А от таке – може, у вас десь є поховані рукописи, книжки? Може, якісь пістолети у вас поховані?" А я кажу: "А чого би в нас були книжки й рукописи поховані? Які то рукописи би мали бути?" – "Ну, такі зошити, може, десь є поховані?" – "А чого їх ховати? У нас багато є зошитів, але ми їх не ховали і не ховаємо». – "А син ваш де?" – "Та син у Львові». – "А що він там робить?" – "Він робить там в училищі лаборантом». – "Ну, то як ви не хочете давати ті його зошити...» – "Та ми даємо, бо вони всі на стриху, ми можемо їх позносити до хати». – "А книжок у вас є багато?" – "Багато». – "А скільки саме?" – "Не знаю, може, 250, може, 300". – "А чого у вас так багато книжок?" – "Тому що син готувався поступати, поступав раз у Франківську і не поступив, хтів другий раз. Він готувався і мав ті книжки. Ми можемо вам дати ті книжки". – "Ні, ті, що на стриху, то не треба, а ті що поховані, ті давайте". – "Ми не маємо ніяких похованих". – "Ну, то будемо шукали".

Вони поділилися – два до тої кімнати, два до сеї кімнати, два туди, починаючи від образів до долини і так до підлоги. Цей в одній хаті, а другий в іншій, і з кожним із них свідок – із сільради жінки були. Була оця твоя, Володимире, сестра Ганя...

В.Овсієнко: Вони називаються називається поняті.

Г.К.Сапеляк: Так, поняті. А ті полізли на стрих і зносили до хати. Брали під лупу те, що підкреслене було в книжці. А коли йшли на обід, ті книжки лишили. І так вони ходили цілий місяць. І сказали ті книжки з хати не забирати.

В.Овсієнко: Як,  вони не закінчили обшуку того дня і ще приходили?

Г.К.Сапеляк: Обшук вони закінчили, а потім книжки вони ще переглядали.

В.Овсієнко: А вони склали протокол про обшук і забрали щось?

Г.К.Сапеляк: Ні, вони нічого не забирали, все тут лишили. Котрі книжки набік відкладали, а решту лишили на купі і казали, щоб ми їх нікуди не забирали і нікуди з хати не йшли, бо вони будуть приходили до нас іще. Вони так цілий місяць приходили. Читали, але до тижня часу нам не сказали, що Степан арештований. Ми їх си питали, що таке, що вони так за книжками шукають – може то наш син книжковий магазин обікрав і за це арештований? Вони кажуть, що ні, поки що ні. Ні – то й ні. Але чоловік каже, що треба поїхати до Львова і дізнатися, де він. Може, вони його забрали? То чоловік поїхав до Львова, а вони тут ходять кожен день.

А ще до них приходив один у неділю з секретарем сільради (Дудник тоді був секретар сільради) і казав, що він із Держстраху і хоче нас перевірити, що ми тут хочемо будувати і яку ми корову маємо на продаж. Ми йому показали – от корова, а от цегла стоїть, ми хочемо добавляти хату в ту сторону. Але тоді в неділю вони пішли, а Степана, як ми пізніше дізналися, арештували на другий день, 19 лютого 1973 року. А нам казали, що ні. 

Тоді чоловік поїхав у Львів і запитався там у педучилищі. Сказали, що його нема, що він як поїхав у суботу додому, то ще не приїздив. Це та директорка педучилища сказала. А він поїхав з дому до Львова в неділю і вони його десь по дорозі чіпнули. Він до Львова замовив білет, і його там по дорозі злапали. Що він там мав при собі, я не знаю, але пізніше віддали шнурки та рушники. 

Чоловік приїздить до хати, а вони приїхали знову та й оден каже – Мальцев си писав, начальник Чортківського КГБ (управління було в Тернополі, але кілька чоловік було в Чорткові): "Ну що, Стаху?" А чоловік мій Стах си називав. Чоловік каже: "Та його там нема у Львові!" – "Він у нас". А я питаю: "А де у вас?" – "В Тернополі". Ну то ми вже знали, що Степан сидить. Але я на другий день кажу до чоловіка, що треба їхати його шукати. Думаю, поверну там до них до того КГБ (в Чорткові), спитаю, на якій вулиці, бо я не знаю, де шукати – Тернопіль великий. Я повертаю і питаюся його, де Степан там знаходиться, на якій вулиці. А він каже: "Я не знаю, де він – чи він в Тернополі, чи у вас, чи у Львові. І нікуди ви не ходіть, і нікого ви не шукайте!"

Але я на то си не дивила, поїхала. А той Лоха казав, що він слідчий, і якщо нам щось буде треба, то щоби зверталися до нього. Я приїхала в Тернопіль і думала, що то є на міліції, я не знала що є таке управління КГБ. По міліції шукала, по всіх дільницях ходила. І все казали, що його там нема. А я не сина питала, я питала того Лохи, бо він казав, щоб си звертати до него. Ніде його не було, аж поки оден чоловік з міліції мені не сказав, що то не міліція, якщо нас викликав Лоха – то буде в КГБ. Я спитала, де то КГБ си знаходе. Він сказав, що там, де поштамт, там є управління, і там його слід питати.

Я туди зайшла, мені сказали, що є такий слідчий. Тоді я сказала, що з Чорткова, назвала прізвище і сказала, що сина шукаю. А вони сказали, що Лоха зараз прийде. Але прийшов не він, прийшов начальник режиму тюрми. Прийшов і запитав: «Ви кого шукаєте?» – «Сапеляка Степан». – «Ходіть сюди». Я пішла до них. Вони кажуть: «Він є в нас. Він арештований». Питаю, за що він арештований. "Він пішов проти влади». – «Та він молодий, в армії служив, – бо колись казали, що хіба як хто не служив в армії, то проти влади йде. – Він з армії прийшов». А він з армії весною прийшов, а арештований був 19 лютого. Вони кажуть: "Він пішов проти влади і буде сидіти. А що ви хочете до нього?" – "Я хтіла-м знати, де він, і хочу щось йому передати. Бо я не знала, що він сидить. А що він зробив?" Вони ще раз повторили, що проти влади пішов. І кажуть: "Ідіть йому купіть натільну сорочку і їсти, що маєте там купити. Ви маєте гроші?" – "Та маю". – "То купіть йому цибулі, хліба, півкілограма цукру, півкілограма ковбаси. Прийдете до нас, ми йому передамо".

Я пішла, купила, вони в мене то забрали. Я собі не вірила, що він там є – думаю, що то вони мене, певно, дурять. Але підпис був його, і я впізнала, що він там сидить.

Його арештували 19 лютого, а 18 вересня того ж року був суд. Він тривав 8 днів.

В.Овсієнко: Вам побачення давали під час слідства?

Г.К.Сапеляк: Ні. Я просила, але мені не давали. 

В.Овсієнко: І ніяких вісточок не було, листів?

Г.К.Сапеляк: Нічого-нічого не було.

В.Овсієнко: А ви їздили, мабуть, щомісяця, передачі возили?

Г.К.Сапеляк: Так, передачі возила. З мамою Володимира разом возили.

Володимир Мармус: Після того арешту та обшуку ви приходили до мене і сказали, що був обшук і що там дещо забрали, якісь книжки там були... Взяли записну книжку і якісь коментарі...

Г.К.Сапеляк: Так-так, щось пару книжок вони взяли. Щось вони там з підкресленим забирали. То я вже негодна була, бо ми вже були такі обоє з чоловіком...

В.Мармус: А 24 числа вони приїхали до мене і почали обшук.

Г.К.Сапеляк: Як ми то пережили, то я нікому не годна сего розказати і, може, й мене ніхто не годен зрозуміти. То був такий час, що ми одне другого їли. Ми чекали, що як не завтра, то післязавтра повезуть на Сибір з тої хатини, яку ми зліпили з десятьох пальців. Думали, як з тою малов дитинов у зимі на Сибір, бо у лютому арештований. Аж через три місяці, як я пішла до адвоката Кацнельсона, то я його спитала: "Я прийшла до вас з проханням. Мого сина заарештували за політику, – бо вже тоді знала-м, що по такій і такій статті, бо Лоха ж сказав. – Я не знаю, чи нас вивезуть, чи не вивезуть зі свого дому. Бо колись вивозили, я пам'ятаю". А він каже: "Зараз я подивлюся в Кодекс". Він ся подивив – каже: "Ні". А я кажу: "Ні? Може, ви так дурите мене? Бо ви думаєте, що ми десь повтікаємо – ні, ми ніде не повтікаємо, ми будемо чекати. Як нас будуть вивозити, то будуть, ми ніде не повтікаємо, але ви нам хоч скажіть, щоби ми були напоготові". А він каже: "Я вам роз'ясню, чому ні. То вивозили, якщо в них сини ся скривали, а вони казали, що в них синів нема, а самі давали їм їсти. Оце за те родичів вивозили. А це ви, може, й не знали, що ваш син пішов?" Я кажу: "Ні, не знали. Нічого мені син ніколи не казав. Як його заарештували, ми ще не знали". Він каже: "То того вас не будуть вивозити". А я питаю: "То хоть скажіть, бо всіляко люди балакають, що, може, буде розстріл? Скажіть, що за це є найбільше? Вже ось є стаття 62 і 64. Що за ту статтю найбільше буде?" А він каже: "А хто вам таку статтю сказав?" – "Слідчий Лоха". А він каже: "Я зараз си подивлю». Знову подивився в той Кодекс і так сказав: "Найбільше – це є 12 років. Але залежить від того, як він себе на суді поведе. Якщо він на суді дасть себе винним, то йому мало дадуть, а якщо він буде стояти на місці, то йому дадуть більше. Але вас вивозити нікуди не будуть". То я за три місяці це взнала.

По тому той Кацнельсон заступав його на суді. Його там так треба було, як діри в мості, але що робити було? Що воно заступало? Воно ще тягнуло з нього слова. Він вийде на подвір'я, той Кацнельсон, я до нього підходжу, біжу за ним: "Скажіть мені, що там, як там?" Він так зі злістю: "Він себе не дає винним! Я нічого не знаю, що то буде!" 

В.Овсієнко: А розкажіть про суд – ви на суді були весь час?

Г.К.Сапеляк: Не пускали нас на суд. Суд був закритий. Ми приїздили і бачили, як вони з машини вискакували. Але на суд нас не пускали і сказали, що вироку не буде. Вісім днів ішов суд, але казали, що вироку не буде. Кожен день нас відганяли і не пускали.

В.Овсієнко: А як ви дізналися, що суд буде?

Г.К.Сапеляк: Ми не дізналися – ми кожен день ходили. Ми з мамою Володимира не пішли додому, коли нас проганяли. А ввечері таки був суд. Світло погасили, було повна кімната тих охоронців. Ми ся вступили, то нам сказали, щоби ми нічого не говорили. Ми з його мамов стояли там, ні до кого ні слова... Його мама падала, то я їй пхала в писок пігулок, і собі теж, і так ми собі стояли тихо, а хлопці всі стояли в клітці – менші попереду, а Володимир більший, то позаду. Вони в клітці, їм зачитували вирок.

В.Овсієнко: То це ви тільки на читанні вироку були і все?

Г.К.Сапеляк: Так, бо більше не пускали. А по тому вже в лагер ми їздили.

В.Овсієнко: А як ви то сприйняли, що ваш син стоїть перед судом?

Г.К.Сапеляк: Я вам негодна сказати. Я вам так скажу від душі, що я не могла собі в голову помістити, не могла в душі помістити, що мій син стоїть перед судом і що такий великий строк. Але я сильно себе тримала, бо думаю, що мене виженуть і я нічого не буду чула. А я хоч чую. А чоловік був тоді вдома, бо в нас є молодший син 1969 року, тоді він мав три роки. А ми кожен день під час суду їздили до Тернополя – його мама та я, його сестра. Нам усе брехали, казали, що то нині вирок, то завтра вирок. Нам ніхто не сказав правди. Тоді, 24 вересня, декотрі родичі поїхали додому, їх було кілька чоловік, а ми таки си лишили. А то був вечір. Нас пустили до середини, обступили і сказали, щоби ми нічого не говорили, тільки дивились. Ми дивилися і нічого нікому не казали. І до синів не підходили.

В.Мармус: То було у великому залі, ви стояли там ззаду, біля входу.

Г.К.Сапеляк: Так, у дверях. Вичитали, кому скілько: Мармус Володимир – 11, а так сказали: Мармус Микола і Сапеляк Степан – по 8, а решта вже по менше. То ми вже що мали робити? А ми сі тішили, що їх не розстріляють. Хоча нам той суд був дуже страшний, бо ми матері, – він нам був дуже страшний. Я негодна була помістити у своїй голові, що мого сина засуджують на такі великі роки і ні за що. Якби він когось убив, якби він комусь хоч колись погане слово сказав. Це все були такі хлопці, що вони ніколи не билися в селі, нічого, але всі стоять перед судом. То мені дуже було тяжко, але я вже себе так мусила тримати і просила його маму: «Не плачте, ніц не робіть, бо нас зараз наженуть, а ніц». Бо пізно вирок читали. Вони брехали, що сьогодні не буде вироку, їдьте додому, завтра вирок. То ті поїхали, а ми були.

В.Овсієнко: А вам побачення дали скоро після суду?

Г.К. Сапеляк: Десь так, може, за три, може, за чотири дні. Через стіл, там сидів чоловік з КГБ. Так давали видження, але що було балакати? Не було що балакати, крім того, що дати взутися та вдягнутися. І ще було балакати, що: "Кажіть йому, най ся кає, і більше ніц – ми його випустимо, ми йому дамо квартиру, він молодий, він задурно сидить, і ми знаємо, що задурно". – "Ну, то випускайте". – "Не випускаємо, доки ви не скажете, хто до того був причетний". Ну, а звідки я знаю, хто був причетний, що він мені вдома казав? Він мені вдома нічого не говорив, він пішов до Львова – і пішов до Львова. Прийшов додому – пішов поміж хлопців у село. Він мені нічого не казав, що де си робе. А вже як прийшли кагебісти, аж тоді вже я вздріла, що то щось таке є. Ми не в курсі справи були, що він у політиці, бо ми двоє родичів не такі грамотні. Ми собі зразу так думали, що магазин обікрав із книжками. Думаємо, у Львові певно затаскав з якимись жуліками, та й виносить книжки. 

В.Овсієнко: Раз книжки шукають... А ви як дістали якусь вістку, то їздили на побачення на Урал?

Г.К.Сапеляк: Нам казали, що побачення одне на місяць, але Степан прислав листа, що одне на рік, бо він на строгім режимі в тім Кучино. Я туди приїздила, а вони мене зразу не пускали. Заводили мене до якоїсь хати, кажуть: «Коли подзвонимо, тоді ви збирайте свої шмутки і йдіть на побачення». Телефон коло мене. Я там сиджу, і довго сиджу. Це мороз, непалено було в хаті. Я все мала видження коло 23 лютого.

Я там сиділа, бо мама Володимира у Всесвятську їздила. Ми туди, до станції Чусової, їхали разом, але ми си роз'їздили, бо я в Кучино їхала, а вони у Всесвятську. Я тоді вже там добираюся вдосвіта від вокзалу з Чусової, 35 кілометрів. До Копально доїду, сніги там, але три кілометри треба було йти, бо туди на Кучино ніщо не ходило. Я вже беру на плечі і доходжу до того Кучино. А там тих собак, мене окружили, бо я щось м'ясне несу. Так з тими собаками йду і йду. Приходжу в штаб, вони дають мені ключ і кажуть: «Ідіть туди і туди». Або дижурний мене веде, там була така хатина, в ній було ліжко і столик: "Ви там будьте, доки по телефону вас не викличуть". Бувало, що добу я чекаю. Я приїду вранці, а вони мене аж серед ночі викликають на те побачення. Сказали, що три доби повинно бути, а давали добу, та й більше не давали.

Але обшмонали мене... Заким я зайду, Степан нічого не знає, що я вже приїхала. Я вже добу там сиджу, але його ніхто не сповіщав. Бо я чула по голосу, як його вели, що він нічого не знав. Його сонного підоймили і так вели, він ся просив, бо не знав, куди його ведуть, я чула його голос. Мене вже обшманали, я вже в тій кімнаті, де то побачення. Тоді його приводять і також перебирають.

В.Овсієнко: А вас обшукували жінки чи чоловіки?

Г.К.Сапеляк: Жінки. І ото розбирають догола, все перешукують, і в сумці, і всю їжу. Тоді сказали: «Збирайтесь і йдіть до кімнати». А тоді вже приведуть його. Та й більше не давали, як добу, бо в тім Кучино було строго-настрого. Та й побуду добу. Прийде ще начальник та й каже: «Ваш син молодий, нам шкода. Ви його просіть, щоб він сказав усю правду, хто його на це намовив». Отаке от казали. І головне: «Най напише розкаяння – ми його випускаємо. Він буде у Львові, він буде в університеті, він буде на роботі, він буде мав кімнату, все буде мав. І ви не будете їздили сюди, не будете переживали». Але Степан сего не хтів слухати. Так поплакали добу та й забирайся. Через рік знову то побачення дадуть, і то так мучено...

А раз нас повезли туди, бо казали, що він там нездало себе поводить. До нас із чоловіком приїхали машинов і сказали, щоби ми до нього їхали на побачення. А то було в листопаді. Ми кажемо, що нам ще не положено, бо ми знаємо, що в лютому, 23-го. "Ні, їдьте тепер». Ми ся застрашили, ми думали, що він, може, з розуму зійшов, а може, вмирає, ми не знали, що си робит. Але все одно ми казали, що не поїдемо, тому що я маю ділянку буряка і мені пропаде заплата. А вони кажуть: «Хочете чи не хочете, ви будьте напоготові, бо за вами завтра о п'ятій годині приїде машина і вас заберуть, і ви їдете на Урал». Ми ще просимо, що не хочемо, бо в нас дитина мала, бо Андрій 1969 року. Ми сі просили дуже, що не маємо де дитину лишити, а вони: "Ви аби були вночі готові, вдосвіта за вами машина приїздить".

Ми тоді дещо зрихтували на всякий випадок, бо кажемо: «А як нас силою заберуть і ми до нього приїдемо без нічого? Мусимо щось зрихтувати». Ми зрихтували і полягали спати. А дивимося, вже їде "Волга". Ми замкнули хату, але чемодан уже зрихтований, у сінях стоїть, бо не знаємо, що буде. Вони до хати: "Відчиняйте". Ми відімкнули, вони: "Збирайтеся, їдете до Степана". Ми сі просимо, що в нас дитина мала, бо Андрій якраз пішов у перший клас, йому нема кому підказати букви. І буряк – у мене стягнуть гроші, ми ціле літо робили... А щонайменше треба на Урал 10 днів, бо заким туди поїздом, звідти поїздом – вже по три доби маєте 6 діб. Ну, і там ще не знати, як воно буде. А вони – ні. "Сідайте, ми вам учора сказали, ми вас учора повідомили. Чи готові, чи ви не готові – ми вас повідомили, що завтра маєте їхати". І все. Ми ся бояли і поїхали обидвоє з чоловіком, а дитину лишили у мого брата Андрія.

Нас привезли машинов до Тернополю, а тоді сіли в поїзд. Вони нам взяли білети на Чусову. Ми не хтіли їхати, а вони взяли і казали: «Ви будете звертали за білети». Ми кажемо: "То звернемо. А ми вам не казали брати, ми вам казали, що не маємо за що їхати". А вони: «Ми взяли білети, і ви будете платили». Їдемо з ними, а чого – не знаємо, ніхто нам не хоче сказати. Їх їде група 12 чоловік.

В.Овсієнко: Якого це року було?

Г.К.Сапеляк: Він половину строку відсидів з п'яти, а ще заслання мав три роки. То це листопад 1975 року. Ну, отак. Усі сідають у поїзд, і ми з чоловіком сідаємо. Андрійка лишили в сусідів, а потім брат прийшов забрав до себе. Їдемо, але вони їдуть окремо, а ми в купе окремо.

В.Овсієнко: А що вони за люди? Ви з ними розмовляли в дорозі?

Г.К.Сапеляк: Кагебісти, бо я їх деяких впізнала. А єден зі Стрия, лікар Павло.

В.Мармус: Тоді по всіх таборах їздили такі групи кагебістів і «представників громадськості» з метою перевиховання нас. Іноді брали з собою колишнього політв'язня, що розкаявся. 

Г.К.Сапеляк: Вони у вагоні-ресторані їли, пили собі, а ми їхали окремо. Питали нас, чи ми маємо, що їсти. Ми сказали, що маємо. А той лікар не йшов з ними. Я хтіла сі спитати його, що він за лікар. Ми собі думали, що Степан зійшов з розуму, то це нас везуть. То я хочу того лікаря спитати, а чоловік мені каже: "Не чіпай". Я кажу: "Ні, я таки ся запитаю". Я вийшла в коридор у вагоні, дивлюся, він стоїть. Ті пішли пити до ресторану, а він не пішов. Я ся бою його зачіпати, але думаю: що буде! Але він мене вперед зачепив: "Їдете до сина?" – "Так. От не знаю, чого нас везуть, бо ми й буряк маємо, в нас ділянка пропадає, і дитину малу лишили вдома, в перший клас пішов, а нас прийшли і силоміць забрали, і ми не знаємо що". А він каже: "А вашого сина як прізвище?" – "Сапеляк". – "А він де сидить?" – "Кучино си називає". А він: "Ага, я там був, у тих вовчих дірах". Я кажу: "Та най Бог боронить усіх людей там бути, але от щось нас забрали і везуть, а не знати чого. Може ви знаєте, може, він слабий та й нас везуть до него?" А той лікар відповідає мені: "А там здоровий і не буває". І каже: "Я лікар". – "А ви від чого лікар?" Думаю, як він скаже, який він лікар, то я вже буду знала, що зі Степаном сталося. А він каже: "То не має значення, який, але я там був, у тих вовчих дірах". Але сказав, що він лікар від печінки і ще від чогось. То мені вже трошки легше стало, бо я подумала, що може, Степан з розуму зійшов. "Що, ваш син уже довго там?" – "Уже два з половинов роки". – "І що, він молодий?" – "Так, молодий, як його заарештували, 21 рік ще не мав. Бо арештували 19 лютого, а йому мало бути 26 березня 21 рік, він тільки-но з армії прийшов". – А він: "А за що?" – "Я не знаю, за що, ніхто нам не каже, що він зробив". А він питає: "А яка в нього стаття?" – "У нього статей багато, я негодна ті статті знати, що вони означають, але казали, що за політику. А я не знаю, так чи ні". Він недовго балакав зі мнов. Я вже коло чоловіка сіла та й кажу: "То вони всі туди їдуть".

Ми приїхали в Кучино. Ті всі лишились, а нас – до штабу. І тоді оден із тих офіцерів, чи він начальник... 

В.Овсієнко: Ви не запам'ятали прізвище: Котов, Журавков,  Долматов, Федоров? 

Г.К.Сапеляк: Такий він середнього віку, високий, худуватий. Прізвища не називав, він у нас питався. Каже: «От вас викликали, бо ваш син сидить у карцері. Ми його вже кілько просили, а він і тут порушує закон. Ми думали, що він покається, а він не кається й тут. Ми його вже хотіли випустити, а він не хоче. То ми вас привезли, аби ви його просили, умовляли, бо він хлопець молодий і він пропаде тут. Ми би його випустили, він би з вами поїхав додому, аби він покаявся». Я кажу: "Що ми годні просити? Ми йому вже казали". –  «Ми би його випустили, якби він си покаяв, якби він інакше себе поводив. А то він ще гірше себе поводить, як колись. Шкода хлопця, наразі він тут си зв'язав з такими рецидивістами... Ви, може, не знаєте, хто вони такі? Ми вам скажемо». Називав чи Лук'яненка, Стуса – бо Стус якраз тоді сидів там, де Степан, а чи в інших лагерях, я не знаю.

В.Овсієнко: Василь Стус тоді ще був у Мордовії, а в Кучино сидів пізніше, з кінця 1980 року. Там за метрів 300 зробили зону особливо суворого режиму, камерного. Там дві зони – суворого і особливо суворого режиму. То Стус другий термін як рецидивіст сидів уже на особливому... А Лук'яненко таки сидів зі Степаном на суворому режимі до початку 1976. Коли ж його засудили вдруге, то привезли в Кучино вже на той особливий режим, як рецидивіста.

Г.К.Сапеляк: Ага. Тоді вони сказали: "Ви його просіть, а ми його зараз пустимо до вас. А чого ви не хотіли їхати?" – "Ми не мали як їхати, нам нема чого їздити сюди, бо то нічого не дає". – "Ми вас привезли, аби ви його просили, бо він тут дуже погано себе поводить". – "То ми вже нічого не зробимо. Він удома файно себе поводив, а який він тут у вас став, то ми вже тому не винні. Ви нас до сего не чіпайте, бо ми нічого не знаємо, що тут сі робе. Ми є люди неграмотні, ми не маємо по 10 класів, ми в войну кінчали по 3-4 класи. – Бо я з 1930 року і чоловік з 1930 року. Ми закінчили в войну по 3-4 класи. – Ми не є люди грамотні, ми не політиканти, ми нічого не знаємо, що він робить. Він нам ніколи нічого не сказав, що він робить, і не сказав, куди йде. А ми не сподівалися сего, що він піде в тюрму". Кажуть: «Ви його просіть, ви йому кажіть – шкода, бо він хлопець молодий, і вже своє життя зіпсував».

Це я з ними в штабі балакала, а тоді, правда, нас пустили до середини, в ту кімнату побачень. Бо я туди їздила 5 раз, то я вже знаю, як воно там було.

В.Овсієнко: Цікаво, як Степан поставився до того, що це вас прислали його вмовляли?

Г.К.Сапеляк: А він не знав, що нас привезли. Йому сказали: «Ти покайся, бо ми родичів викличемо». А він тоді сказав: "Та не викликайте родичів – я вже йду з того карцеру". Бо він сидів у карцері. 11 діб чи скільки там. Досить того, що вони казали, що от він так себе поводить, комарів там б'є, скривавив стіни, він далі не слухає...

В.Овсієнко: Так, улітку там комарі заїдали. Але це листопад. Отже, він там не раз у карцері сидів.

Г.К.Сапеляк: Отаке вони нам сказали. Тоді вже нас із чоловіком пустили до тої кімнати побачень і його привели – такого змореного, бо він малий ростом, а ще й там си зморив... Таке, по-нашому казати, як ворона. Ми кажемо: «Степане, диви сі: вони кажуть, що ти тут загинеш». Вони нам так казали: «Якщо він не покається, то ви його більше не побачите, він тут загине». Він і не знав, що нас привезли, бо йому ще тоді не положено було те побачення. А як його вели, то ми чули, що він просився: "Я нічого не зробив, я нічого не знаю, що я таке сказав". Ми так його голос чули. Тоді ще сильного морозу не було. Його привели, пустили до нас, я йому казала: "Сину, ти тут загинеш. Може, ти би си признав?" – "А в чому я маю си признавати? Що я зробив? Я нічого не зробив!" – "А за що тебе засудили?" – "Я не знаю за що. Мене задурно засудили. Я нічого не зробив".

І ми що тоді? Нам дали добу, ми побули і поїхали додому.

В.Овсієнко: А ви з тими ж кагебістами їхали додому чи вже самі?

Г.К.Сапеляк: Ні, самі. Звідти вже самі.

В.Овсієнко: А вони, мабуть, ще по інших таборах ходили?

Г.К.Сапеляк: Певно, бо там же були з Тернополя, з управління КГБ. Де ми ся сподівали такого? Але вертався з нами і цей лікар Павло.

В.Овсієнко: Ви зрозуміли, що він теж був тут раніше ув'язнений?

Г.К.Сапеляк: Ні, я не знаю... Але він казав: «Я знаю ті вовчі діри...»

В.Овсієнко: А на заслання ви до Степана їздили?

Г.К.Сапеляк: Так. Їздила. У Богородськ Хабаровського краю. Він тоді дуже страшно бідував. Я приїхала літаком до Хабаровська, а звідти кораблем, а не літаком, бо погода була нельотна. Там літак літав, чотири години треба було летіти з Хабаровська, але тоді не пішов, бо дощ. Я дала Степанові з Хабаровська телеграму, що я їду до нього, бо він не знав. До Комсомольська-на-Амурі «ракетов», далі в Богородськ, то є Ульчський район. Від 6-ї години до 22-ї їхали. То де робила пристань, де ні, так гнала і гнала. 

Я приїхала на річковий вокзал у Богородськ увечері і не знала, де воно си находит така вулиця – Комсомольська, 45. Але їхав хлопчик з Хабаровська до діда й баби і сказав, що покаже. Я кажу, що краще б він не виходив, бо вечір, 22-а година по-хабаровському, хай би він мене до річкового вокзалу провів, бо мені ніхто не поможе з тим чемоданом, ніхто мені не завдасть. А маю з собою 35 кілограм, бо в великім літаку стільки можна було везти. То було в серпні* (*Мабуть, 1978 року. – В.О.). А я там хіба буду ночувала, якщо Степан не вийде. Я не хочу сказати, що він суджений, я кажу, що він там на роботі, але, може, телеграми не отримав, що я їду. Хлопчик сказав «добре» – такий хлопчик, може, ходив у семий клас, їхав до діда й до баби.

Як ми приїхали на той річковий вокзал, то там дуже багато людей зустрічало. Та «ракета» далі не йшла, вона верталася назад до Хабаровська. Думаю, чи він вийде, чи його пустять стрічати? То таке, я людям цього не кажу, але я-то знаю, що його можуть не пустити, він може не вийти.

Ми доїздимо до Богородська. Багато людей зустрічало ту "ракету". Я його виглядаю, уявляю собі, в чому він буде вбраний. Думаю, що якщо на лице його не впізнаю, то, може, я впізнаю по одежі? І так шукаю, через вікно дивлюся, де там усі люди стрічають, і кажу: "Ай, нема мого сина – може, хлопчику, ти мені поможеш дістатися на вокзал?" А той хлопчик каже: "А ото не ваш син?" – "Котрий, котрий?" Бо я думаю, в якій одежі він має бути – думала, що в тій, що я вислала. А він каже: "А онде – рукою махає і кричить: «Мамо! Мамо!»" А я си подивила, кажу: «Ая, вже йди».

Степан махає руков, що ти сиди там, я прийду і заберу, бо ти не винесеш то всьо. Прийшов і вже мене забрав. А приїхав із ним мотоциклом з коляскою майстер електростанції, бо Степан на електростанції робив у Богородську на засланні. Той майстер з мотоциклом там стояв і чекав, а Степан пішов мене стрічати. Тоді ми вже вийшли. Майстер забрав речі в мотоцикл, а ми йшли і прийшли до тої Комсомольської, 45.

Зайшла я до хати. То не хата була, а як по-нашому, то такий карник, що свині тримають – дерев'яне воно таке й повалене. Якраз дощ моросив до середини. А стоїть одно його ліжко, що він собі виписав. Бо як його туди завезли, то він мені подзвонив, що, мамо, вишли гроші, а по тому вишлеш мені одежу і щось їсти. Те, що я вислала, все порізали і чи покидали – досить того, що він нічого не мав. А я думала, що він у тій одежі буде – а він її не мав, бо то все порізане було і він його повикидав у такі глинники недалеко від того місця, де жив. А ліжко виписав у гуртожитку. На тому ліжку в нього куртка стояла на такім патику. І все таке низеньке. Він маленький, ще менший за вас ростом, а не нарівнювався, не було куди, бо там низенько. Оце він був на такій квартирі і платив по 15 рублів на місяць.

Я туди зайшла. І той Стародубов, майстер електростанції, зайшов. Іван він си називав. Родичі його також десь звідси, з Рівного чи з Дубного, десь ізвідти він, але там жив уже давно.

Це називалося літня кухня, куди його взяли на квартиру. Його з літака зсадили, дали йому два рублі, аби він пообідав, і все – йди шукай собі квартири. Він ходив по хатах – ніхто його не хотів приймити, бо казали, що зек, убивець, бо чого його аж сюди заслали, такого молодого? А стара баба його прийняла. Там ніц не було, але був столик і на тому столику повно книжок. І один баняк, одно горнятко, миска і ложка. І то все таке страшне, дощ моросить до середини, чуть не на ліжко падає дощ, і та куртка стоїть на патику вчіплена...

Я так сіла і подумала собі, що ти тут, дитино, вже загинеш. Уже тут тобі буде решта, ти вже звідси живий не підеш. Я так от стала – сльози мені текли потоком на ту підлогу. А той Стародубов Іван (він з 1951 року, а Степан із 1952) стоїть і каже: "Степане, Степане, що ж ти ніколи не говорив, що ти так бідуєш?" А він каже: "Що я кому мав казати? А ти, мамо, чого плачеш? Може, що я підлогу не помив?" Я негодна до него сказати, лем сказала: "Може, ти, дитино, би си оженив тут, бо ти звідси живим си не вернеш. Що тобі тут зробили! Тебе псом зробили, ти в буді сидиш. Ти ж не сидиш у хаті: ні помащено, ніщо – ти в буді сидиш! Крім тих книжок нічого не маєш". А віконце таке, як екран від телевізора. Який він маленький, він ще не нарівнює в тій хаті, ото запихає в куртку руки і виходить на двір, а тоді си нарівняє. А він каже: "Ні, мамо". Я кажу: "Ти си тут ожени, то будеш живий, а ні – то ти звідси не вернешся". А він: "Мамо, ти мені цього не кажи, бо я не приїхав тут сі женити – я приїхав тут кару відбувати". – "А яку ж ти кару відбуваєш?" – "Сам не знаю яку, але відбуваю. І про це говорити не будемо".

А той Стародубов каже: "Може, ми йому дамо в гуртожитку кімнату. Не переживайте і не плачте, він там у нас буде робити і жити". Він поїхав і запросив до себе в гості. Приходить жінка ввечері: "Ви його мама?" – "Так". – "Ми бачимо, що він дуже бідує, і просимо, щоб він прийшов хоч у неділю до нас пообідати, а він каже, що не голодний, сидить під слупом і читає, і все читає, нікуди не йде – так кожен вихідний він читає. А що він їсть, ми не знаємо. Ми його просимо їсти, а він не хоче йти". Я по тому йому кажу: "Чого це ти, Стефане, ти би-с пішов, хоч би щось з'їв". А він каже: "Мамо! Мене переважно кличуть там, де є дівчина, а я си встидаю, бо я такий незібраний зек. Там дівчина є, а мене кличуть там їсти. А я не хочу, то й того так сиджу". Так він там відбув три роки.

В.Овсієнко: А з заслання його хоч раз пускали у відпустку?

Г.К.Сапеляк: Один раз. Як він відбув п'ять років, то через рік після того його пустили.

В.Овсієнко: Степан тоді мені писав, що заходив у Києві до Бориса Антоненка-Давидовича. А от коли він приїхав до Росохача, за ним якийсь нагляд був? Він, мабуть, днів десять був удома, не більше?

Г.К.Сапеляк: Дуже за ним нагляд був, постійно. Десь так днів десять побув, точно не пам'ятаю. Досить того, що дорога туди й назад довга. Нагляд був за ним постійно, доки він не вернувся.

А перед тим, як він мав додому вернутися з того заслання* (*У лютому 1981. – В.О.), то приїхали до нас і запитали, чи ми маємо що давати йому їсти, чи маємо коври, чи маєте все в хатах – вони си дивили. Ми якраз пішли за соломов, а вони до нас приїхали. Ми си напудили, бо не знали – ми несемо солому, а тут ще молодший син Андрій упав на скло, розрізав собі ногу. Ми несемо солому, а в нас тут транспорту – і "бобик", і "Волга", і вантажна машина, все тут приїхало. Степан уже мав бути вдома, а нема його.

Я кажу до чоловіка: «Ти си вертай назад у ліс, кидай в'язанку і тікай». А я вже йду додому, бо вони всі стоять на порозі і мене видять. Кажу, що от знову понаїхало, вже півроку їх не було, бо так цілий час навідували та й навідували. А тут уже нараз так багато до нас наїхало. То чоловік си вернув.

Я приходжу, а самбірський лікар каже: "О! Яка мала жінка, а яку велику в'язку несе!" – "Та мушу, бо корова..." – "А чоловік де?" – "Та десь пішов до лісу рубати, але де саме він рубає, я не знаю". – "А ми от до вас! А ви не сподівалися гостей? Ми до вас приїхали". Кажу: "Та добре!" Бо що я буду казати?

В.Овсієнко: Дуже раді таким гостям!

Г.К.Сапеляк: Вони кажуть: "Збирайте дитину до лікарні!" – "Та він бігав, упав та розрізав собі ногу трошки вище коліна. Я була в лікаря, то вона залила йому все зеленкою і сказала, що нічого. То він удома лежить". – "Збирайте його, бо тут швидка допомога стоїть – збирайте. А як ні, то я сам заберу".

Я зібрала малого. Вони забирають його. Друга машина "Волга" стоїть. Питають нас, чи ми маємо, що корові давати їсти, що ми маємо в хаті і чи Степана ще нема. Ми кажемо, що нема. "А що ви маєте для нього, щоб він мав що їсти?" – "Та буде мав, коби-но-сте пустили!" – "А що?" – "Те, що ми їмо, то й він буде їв". – "А чого ви носите солому?" – "Бо нема чого корові давати – то мусимо носити. Машину не дають". – "Ідіть приведіть чоловіка". – "Я не годна його знайти". – "Ми почекаємо. Кілько тра, ми почекаємо. Ви шукайте".

Та й пішла я до чоловіка: "Йди додому, бо вони ся не відчіпають. Я що, знаю чого їх стільки понаїхало? Може, Степана знову судять, другий раз? Може, він щось там натворив? Кажуть, щоб ти був".

Походили вони по хатах, подивилися, що ми маємо і як живемо. Кажуть: "То він мав де жити, і родичі в нього молоді – а чого він на таке пішов? Ви не знаєте?" – «А звідки ми знаємо? А на яке він пішов? Ми не знаємо, на що він пішов. Ми вважали, що він нічого не зробив і так вважаємо до нинішнього часу. А чого він там опинився, звідки ми знаємо?» Тоді вони кажуть до чоловіка: «Сідай у вантажну машину. Аби ви корові не носили, їдьте за жомом». А мене з дитиною у «швидку допомогу». А ще в нас баба була, то її до сільради: яку баба має пенсію? Баба мала малу пенсію, то везуть бабу до сільради. Так от ми лишили хату порозтворувану, все то роз'їхало хто куди і не знаємо, хто си коли вертає, що си діє і чого від нас хочуть – поняття не маємо.

Так ми си роз'їхали. Чоловік си вернув з жомом. Повезли його аж на цукровий завод і дали жому для корови. А я з малим – на комісію, щоб подивилися на ту ногу, що розрізана. Вони ніби полікували, так що воно все добре. А бабу взяли за пенсію до сільради, бо баба сказала, що найменшу пенсію має – яка була, таку й сказала. Бабі вже було десь, певно, 75 років, а може й більше.

Тогди вечір си поз'їздили і не знаємо, що то має означати. По тому десь за три дни, за штири дни Степан прийшов. Ішов сам. Правда, там був знайшов жінку – лікарка вона, педіатр, і з нев жив шість місяців. Вона по тому приїхала. Але він зразу нам нічого не сказав, ми не знали, бо тоді, як я приїздила до него в Хабаровський край,  то він нікого не мав.

В.Овсієнко: А чого він не затримався тут, у Росохачі? Його що, звідси відпровадили?

Г.К.Сапеляк: Він там, на засланні, вже був у гуртожитку, знайшов дівчину, що вчилася у Ленінграді, лікар-педіатр. Вона з Комсомольська-на-Амурі, жила в тому гуртожитку, що й він. Він-но приїхав сюди сам, а потому вона приїхала. Вона була направлена на роботу в Пушкіно – є такий район. І вони поїхали туди. Він там побув тиждень, його викликали кагебісти і сказали: "До 24 годин розкаяння пиши. Буде розкаяння – будеш тут жити, не буде розкаяння – не будеш тут жити". А він каже: "Я відбув свій строк і як тоді не написав, то й тепер не напишу". І вони: "До 24 години аби ти виїхав".

Вони виїхали в Комсомольськ-на-Амурі – там, звідки вона була, бо йому так сказали. І сто перший кілометр від Комсомольська – там маєш право жити, а інакше ні, прописки тобі нема.

Він поїхав туди, пожив там 6 місяців, його там викликали цілий час. Вона була вагітна, але він си з нею не розписував. Він сказав так: "Я си розпишу тогди, коли я буду їхав за кордон – я хочу виїхати за кордон. Як буду виїздив, я си розпишу і тебе заберу». Уже си дитина вродила, бо то вже настав час. І вона з кагебістами так само насідала на нього, аби він си розписав. А він їй каже: "Я тобі казав, що я, як буду виїздив, я си розпишуся, і я тебе заберу". І так вони його звідти вигнали.

А прописку йому тут, у Західній Україні, не давали. Він тоді поїхав у Київ до Гірчака Гриця і сказав, що не має де жити. А Гірчак сидів 25 років. Він із Товстого, звідси з Солонова. І той, що сидів за того поляка, може, Володимире, ти знаєш. Що на МуховцІ?

В.Мармус: Строцень Павло.

Г.К.Сапеляк: А Гірчак оженився з Людмилою Литовченко, вона з Києва, а жила за Харковом у Хорошеві. Її мама вчителька, а тато директором школи був. Тато вмер, а мама дуже сама си боїть. Гриць каже: «Ти би там був на квартирі в Хорошеві. Може, тебе там пропишуть, то село». Він там побув тиждень, викликали: «Ми таких не прописуємо, пиши розкаяння».

Тоді Степан  поїхав у Латвію, я забула, як те місто, – мав там знайомих, думав там си пропише. І там не хтіли його прописати. Він тогди звертається в посольство чи куди там і каже: «Як нема для мене в Радянському Союзі кутка, то пускайте мене за кордон». Вони сказали: «Ви нам скажіть, куди ви думаєте». Він, правда, три місяці не давав по собі чутки, бо ніхто не хотів його ніде прописати. Аж тоді пішов у посольство і знов каже: «На Хорошеве. Або прописуйте мене там, за Харковом, або випускайте мене за кордон». А вони йому сказали: «Ви нам скажіть, чи думаєте йти в ліс, чи думаєте повторити те, що робили, чи думаєте жити, як влада вимагає?» Він каже: «Я в ліс не думав і не думаю, я жив і буду жити по закону. А ви або прописуйте мене в Хорошеві, а ні то випускайте за кордон». Вони тоді дали шестимісячну прописку за Харковом у Хорошеві. А та жінка си лишила в Комсомольську, бо його вигнали звідти. Якби, може, так його не ганяли, то жили б. Такий був час...

Тим часом тато вмер, Євстахій Степанович, він із 1930 року, прожив 55 років, помер у 1985 році.

В.Овсієнко: А як Степан за кордон їздив?

Г.К.Сапеляк: Я не пам'ятаю, в якому він році за кордон їздив, але вже з Харкова. Він знайшов собі в Харкові жінку. Вона сама з Донецька, а в Харкові робила в "Харківенерго" бухгалтером. Йому за кордоном трошки допомогли, то він собі побудував хату і там живе. Ще не скінчив. Знадвору з білої цегли, а всередині з червоної. Ще підлоги не злагоджені, ще на другий поверх сходів нема. Має троє діточок. Ще всі маленькі.

В.Овсієнко: То він багатий чоловік!

Г.К.Сапеляк: Багатий, як на теперішній час... Дівчинка і хлопчик щоліта до мене приїздять, ще від двох років, по кілька місяців бували в мене, а тепер уже ні, бо ходять до школи. А хлопчик слабує.

В.Овсієнко: А ви тепер живете самі?

Г.К.Сапеляк: Ні, я ще маю сина Андрія, невістку маю. Він 1969 року. Приїздить, побуде тут тиждень та й їде назад. Він робив у польськім консульстві погодинно. В університеті лекції читає. 

В.Овсієнко: Ну, добре, дякую за таку доволі простору і цікаву розповідь. Нас цікавить, як родина пережила біду, яка впала на їхніх дітей. Бо одна справа, коли сам чоловік про себе розповідає, а інша – коли родичі розповідають.

Г.К.Сапеляк: Ой! Мені здається, що в цих ось роках я би вже не перебула того, бо то страшне. Але тобі ще трохи роки були молодші, то перебули. Одне ходить за тобов, за ногами, каже, що розстріл буде, друге каже, що вже ти його ніколи не побачиш, третє каже, що йому вже тіло порвали, побили, й ось так ходиш, як...

В.Мармус: А тоді ще вони чутки пускали, що розстріляють.

Г.К.Сапеляк: А поїду в Тернопіль з твоєю, Володимире, мамою, то вони плетуть: "Ви йому кажіть, що він там пропаде, шкода хлопця, вам шкода сина, ви скільки їх маєте". Почнуть таке балакати. То випускайте, як шкода – та де!

В.Мармус: Я ще хотів сказати – про це пан Василь питав – чи не було для наших родичів несподіваним, що ми стали на цей шлях. Адже тут ще недавно діяло підпілля, партизани ходили, ви це знали. Чи ви себе так настроїли, що нічого не знаєте, і відмовлялися від усього?

Г.К.Сапеляк: Володимире, я лиш-но то знаю, як ви в бабиній хаті писали ті листівки. Я прийшла там підлогу мити та й кажу: "То ви, хлопці, вже до дівок листи пишете?" – "Ага, – ти кажеш, – ая, до дівок треба вперед писати!" Ну, то я по тому вже думала, що то листівки писалися, але я не могла скумекати то. А замічати то ми вже замічали щось. То час був страшний. Він як прийшов з армії у відпустку, то зразу з себе той мундир... Ми його просимо: "Нащо ти скидаєш той мундир?"

В.Овсієнко: Дякуємо вам, Ганно Костівно, дуже гарно ви все розказали.

До цього слід додати, що Степан Сапеляк за книгу віршів “День молодого листя” 1988 року був прийнятий до PEN-клубу. Він автор-засновник журналу Асоціації незалежної творчої інтеліґенції «Кафедра». Того ж року йому присуджена премія ім. І.Франка (США). На запрошення PEN-клубу їздив до Німеччини, побував у Канаді, США та Англії. 1989 повернувся до Харкова. Засновник філії Української Гельсінкської Спілки в Харкові (1989). Член Національної Спілки письменників України з 1991 р. За книгу віршів “Тривалий рваний зойк” С.Сапелякові присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка 1993 р. 1995 р. він став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. братів Лепких. За книжку віршів «Страсті по любові» удостоєний Всеукраїнської літературної премії імені В.Свідзинського 2002 року. Мешкає в Харкові.

 

57015 симв.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі. / Харківська правозахисна група. ─ Харків: Фоліо, 2003. ─ С. 117 – 138.

Повний текст С.Сапеляка також у його книжці: Хроніки дисидентські від головосіку. Невольнича мемуаристика. – К.: Смолоскип. – 2003. – С. 19 – 37; Текст інтерв"ю Ганни Сапеляк – у публікації: С.Сапеляк. Урал над досвітнім снігів’ям. Невольничий есей з материнським листом.  / Дзвін. – ч.5-6, 2000. – С. 101 – 109.

 

Знімок:

Sapeliak1  Степан САПЕЛЯК в юності.  

Знімки  В.Овсієнка:

Sapeliak  Плівка 2098, кадр 0А.   1.07. 2002,  Харків. Степан САПЕЛЯК.

SapeliakH  Плівка 9770, кадр 16.   2.04. 2000,  с. Росохач. Ганна Костянтинівна САПЕЛЯК, мати Степана Сапеляка.

 

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГОРБАЧ (ЛУЦЯК) АННА-ГАЛЯ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

КУРЧИК МИКОЛА ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СУСЛЕНСЬКИЙ ЯКІВ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВУДКА АР’Є. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДСЬКА ГРУПА СПРИЯННЯ ВИКОНАННЮ ГЕЛЬСІНКСЬКИХ УГОД (УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА, УГГ)

MENU