ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ

 452719.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв’ю з Григорієм ПРОКОПОВИЧЕМ

(З виправленнями Прокоповича, внесеними у квітні 2002 року)

 В.Овсієнко: 31 січня 2000 року в селі Уріж Дрогобицького району на Львівщині записуємо розмову з паном Григорієм Прокоповичем. Веде запис Василь Овсієнко.

Г.Прокопович: Як звикло, наша галицька сім'я, як і всі кругом галичани, – то були, в основному, хлібороби. Сусіднє село Івана Франка, Нагуєвичі, де він народився, – то він також босий і голий працював, помагав татові-ковалю. Жили ми так само, як і інші народи довкола – з тим, щоб тільки прожити. Бо чи Австрія, як було ще з третього поділу, чи Польща – то поляки називали українців “бидло”, а австріяки трошки культурніші – “свиня”. Але за Австрії, казали батьки мої, ліпше жилось. І діди більше хвалили Австрію. Все-таки Франца-Йосифа вони хвалили більше, як порядки Пілсудського, Сміґлого – отих польських проводирів.

  Народився я 21 жовтня 1928 року. Я вже був четвертою дитиною, бо три померло. То продав мене тато, бо їздив аж в Австрію до якоїсь ворожки і вона казала, що в тій хаті діти не будуть родитись: “Якщо родиться четвертий, то продай десь сусідам, аж поки не переставиш хату”. І тато мене продав за пачку прасівки (бакуна) та за польський злотий (то була Польща). То я вже вижив. А тих трьох поховали...

  І то, як звикло, дитина, школа... Прийшли москалі, прийшли німці, знову прийшли москалі. Сільська школа, а вже за німців пішов до Самбора, там семінарія була.

  В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, своїх батька і матір поіменно, бажано назвати й дівоче прізвище мами.

  Г.Прокопович: Тато – Григорій Прокопович – так само, як і я, а мама вже по тату Прокопович, а дівоче прізвище – Бойко. Це з тих Бойків, що й Шевченкова мама. Але не знаю, чи то була рідня. Тато з 1900 року, мама 1901. Вони обоє побралися через двадцять літ чи якось так. Тато помер в 1984 році, а мама – в 1978 році. Тато був такий сільський, як кажуть, патріот. Виписував газету. За Польщі була така наша “Народна справа". Або "Сільський господар".

  Збиралися люди, говорили, всі нарікали, що погано живеться, бо своєї держави нема. Плакали, що наші хлопці, коли УГА утворилась, воювати не хотіли, а ховалися по загатах. Я тото малим сам чув: "Ет, Гриню! – каже. – А тепер нема ні УГА, нема вже нич. Вже би наші хлопці йшли би кудись воювати, та й нема за кого".

  Ну, а як уже в 1929 році організувалась ОУН, то тут ще багато й не знали про то. Бо в Франковому селі Нагуєвичах – там було багато комуністів. А від Нагуєвичів Уріж того набрався. Тут є таке село, ліс, Площина – вони там збиралися. Сталін їм давав листівки, грошей купу. Вони тут збиралися, по ночах робили фестини, старалися ті свої партії розповсюдити далі по селах. Але, крім отого, що в Урожі вони знайшли трохи прихильників, в інших селах вони нич не мали. Тут були такі, як Козелович, Гамзюк – син його ще й зараз живе, до тої московської церкви тягнеться... А Козелович був головою Борислава після того, як москалі прийшли. Але він уже помер, уже нема його. Уже з тих комуністів зараз хіба що родина Гамзюків лишилося. Гамзюки... Ну, а люди проти цього виступали. Але виступали стихійно: ніхто цього не розумів і не знав так твердо, тільки казали, що проти. Бо в "Золотім колосі" було написано такий вірш Юрія Шкрумеляка: "Кожен раз находять хмари сірі, ви, браття, держіться, стійте в вірі". То було і про церкву, і про віру, і взагалі про свій нарід.

  Тато все говорив, що ми бойки, а треба любити й ті нарідки в Карпатах, бо вони ще бідніші, як ми тут на Підкарпаттю. Я поганєю за плугом, а тато так тото розказує, і заспіває пісню про Верховину: “Верховино, світку ти наш...”

  Отак жили. Батько був селянин, мав шість класів освіти. Він не був ніяким ні націоналістом, ні борцем ніяким... Просто був селянин. Тут у селі всі такі були: нічого, нікого, ніде... А вже пізніше підросла молодь, отакі, як я й інші – то вже за часів других москалів ми йшли в підпілля. А доти не було нічого.

  Як прийшли німці після перших москалів, то тут їх стрічали хлібом-сіллю: раділи, бо москаль утік. А москаль вивозив на Сибір, то думали, що німці ліпші. То й раділи, стрічали, вивісили прапор німецький і прапор український. Пізніше на сільській управі у війта з одного боку був Гітлер, з другого – Бандера. То німці нічого не казали.

  Тато мене на священика планував. Та й я любив церкву, ходив до неї. У Самборі я два роки провчився, 1942-43 рік. А вже в 1944 році пришли москалі, то все розігнали, церкви позакривали. А я пішов далі там, у Самборі, у таку міжнародну школу, тобто в сільську десятилітку. Там побув рік, аж прийшла об'ява йти в Дрогобич, там педкурси вчителів. Вчителів не було, то набирали молодь 15 – 17-и років. Дев'ять місяців нас там провчили, водили по школах у Дрогобичі (тоді це був обласний центр), аби ми були скороспечені вчителі. Вийшов я вже тим учителем.

 

Перший арешт

  Там мене й арештували перший раз, за листівки. Ми, яких арештували шестеро, ніхто й поняття не мали про ті листівки.   Був там у нас такий Ковалів... Тоді був такий письменник Ковалів з Бронниці, що в Бориславі є його вулиця. А то просто такий хлопець Ковалів з нами вчився. Нас двох арештували і чотири дівчини. Так били ні за що, ні про що: "Хто листівки дав?" На кожного то саме говорили: "То ти приніс". Того забрали, другого питають: "То ти приніс". Но наб'ють, наб'ють, та ніхто нічого не знає... Я й поняття про ті листівки не мав, хто їх там кинув. Ми не винні були. То забрали від нас усі ті книжки та й держали ціле літо. Тато вже раз приніс передачу, а священики в камері говорили: “Не бійся, сину, тебе відпустять, бо ти не винний”. А в 1945 році я мав усього 17 літ. "Не бійся, тебе відпустять". То я си й не бояв, то що наб'ють... Аби так було, щоб били сильно, такого не було, бо вони виділи, що то дітвак, знали, що то навіть як він і приніс ті листівки, то не признається. Бо хто ж ся признає? (Сміється). То вже, як признається, то тюрма зразу. А так – не знаю, не зловив – і все. Нас же то вчили, ми ж ото знали.

  Факт той, що під осінь нас відпустили. Дали наказ, щоб усі ми складали екзамени. Ми ще місяць повчились, здали екзамени і стали-смо вчителями. Відправили нас по селах.

 

Учителювання

  Мене і двох хлопців з Нагуєвичів, з села Івана Франка – Добрянський і Гром – направили в Турку, що там у Карпатах, звідси сто кілометрів. Вони прийшли до мене (Нагуєвичі – то близько) – і пішки туди, бо не було ні транспорту, нічого. То ми два дни туди йшли. Прийшли ми в самі Турки, до райвно (то районний центр був). Дощі такі йдуть, начальства ніякого нема, нічого... Той Добрянський з Нагуєвич каже: "Всьо, я тікаю". І ми відтам всі втекли. Прийшли в село Вовче коло Турки і там заночували. Сама-одна жінка – пустила нас на соломі переночувати. На другий день встали – у жінки не було нічого їсти. На другий день опинилися в селі Чуква (біля Самбора). Вони вже упали, не могли йти – сто кілометрів, а то 16-17 років. А я добіг до свого села, то на тім-от креслі як сів – то вже ж рано встав.

  Добрянського дали в Дубляни, а Грома Славка не знаю, де його дали. А мене дали в Мокряни. Побув я там, у Мокрянах, нецілих два місяці – і мене відтам вигнали, бо директор (також Добрянський прізвище) мав жінку і дві дочки-вчительки. А там всього було чотири кляси, і не було де мене там подіти...

  Мене тоді, 1946-го року, дали до Смільної (тут є села Підбуж, Залокоть і Смільна). Привіз мене туди тато. Там директором є Дмитрів Ярослав – зі Станеля –  зараз тут село недалеко. Директор і я. Нас двох. А вісім класів, тобто чотири, але в кожній класі "а" і "б", бо повно дітей, посписували всіх, що були й старші від мене.

  Тут, у Смільній, взимку я вже познайомився я з хлопцями з УПА. Жив я у ґосподаря Пігури, а вони до нього приходили. Він не був станичним, але він був такий прихильник, якщо мав, то давав, і до нього ще дехто щось приносив. Вони приходили по вісім, по десять хлопців. Пам'ятаю, я сиджу раз за столом, а до мене один хлопець так підсідає та й пісню співає: "В степу під Херсоном висока могила, в степу під Херсоном курган. Лежить одинокий в могилі глибокій Максим Залізняк партизан". Ото ту пісню співає, а ті другі хлопці говорять з ґосподарем про своє. І один, такий старший, підходить до мене: "Сину, – каже, – аби ти в класі молився з дітьми, як урок починаєш. Ти молишся?" Я кажу: "Я молюся. Я вже раніше це чув, що треба молитися. Тато мені наказували. Я молюсь", – кажу. "Ну то, – каже, – так і роби. Про Леніна і про Сталіна, про тих вбивців, нич не кажи. Тільки вчи писати, читати, історію. Історію вже свою знаєш?" – питає. Ну, а тоді свою історію – ніхто і чути не хотів. Та я сказав: "Свою, так".

  Вони отак часто приходили, ті хлопці. Питались: як, що? Нарешті розпитали ґосподаря, що за хлопець, як вони мене ще називали: синок, дитина – то вже приносили листівки, приносили бофони: "Може маєш кого в своєму селі – віддай". Ну, а ті бофони були по п'ять, по десять карбованців: то на розвій УПА, як поміч. То був намальований терновий вінок, наверху напис: “10  карбованців. За Українську Самостійну Соборну Державу. Провід ОУН-УПА". І підпис. А усно мені казали так: "Ти бофони – кажи кожному, щоб держали. І ти свій внесок заплатиш. Держи – буде Українська Самостійна Держава – вдесятеро дістанете". От тепер збирають, де у кого ще си лишили... Тут робили обшук у хаті, то треба було десь ховати, закопувати. А то пропало би.

  Той директор зі Станеля, Ярослав Дмитрів, хлопець був такий, що я йому довіряв. Так ми удвох учителювали. Та що вийшло? Раз я зайшов до нього на квартиру. Він жив недалеко коло школи. Також у Пігура, тільки він в іншого Пігура, бо там Пігурів багато. А жінка його ґосподаря каже: "Нема Славка". –  "А де?" – "А я не знаю де. Нема". Ну, тоді я пішов-ем сам, якось відпровадив день – нема. На другий день вночі Славко вернувся, вранці вже прийшов до школи. Вернувся, та й нич не каже ні ґосподарю, ні мені. Через два місяці його забрали знову. Я знов так само прийшов, питаюся ґосподарів – нема. Відбув я в тій школі і на другий, і на третій день – нема. А його лісові хлопці вже забрали назовсім. Виявляється – ґосподар знав про то... Приходили лісові і відібрали від нього пістолет. І сказали: "Синочку, – а він був на рік старший від мене, хлопець рослий, ладний такий, білявий. – Хлопчику, більше щоб той пістолет в енкаведистів не брав". Забрали в нього пістолет. Десь він побув у лісі, трохи його полякали і відпустили. Ну, а він знову взяв пістолет... Зі мнов він був як з товаришем: він мене ані не видав, ані нічого мені поганого не зробив... Його як забрали, то вже він не повернувся.

  Тоді, в кінці 1946 чи то на початку 1947 року, взимку, мене там, у Смільній, зробили директором.  (Сміється). Сам... Дали тоді такого учителя Івасенка (я з ним учився, він у Бориславі зараз живе), а другий такий з Підбужа Винниницький. Там нас було вже три. Ті хлопці менше, а я вже почав більше політикою цікавитись, бо вже любив тих хлопців, як прийдуть з ліса. Страшно було, з захопленням дивився на них. Які то були вояки... Мороз по шкірі йшов: отак два пістолети, ґранати, автомати, шапки підв'язані. Зима, а них руки підкочені. Кожний автомат мав напоготові. Вони не на плечах носили, а все в руках. І стійка там кругом... То вони мені все так, як своїй людині: "Буде Україна?" – "Буде".

  Я так раз сплю вночі в другій кімнаті, у ванькирі, як то називали, на бамбеті (канапа, або ж диван) – мене хтось будить. Дивлюсь (годинник був такий на стіні, з вагами, знаєте) – трета година ночі. На мене хтось світить. Дивлюсь – два хлопи наді мною стоять, світять ліхтариком. А ґосподар з хати: "Гриню, Гриню! Не бійся, – каже. – То на збори збирають. На збори". То мені вже трохи відлягло. Каже той, що світить: "Збирайтеся, вчителю, на збори". На збори, то на збори. Ґосподар бере мене, ґосподиню. Хіба що невістка лишеє. А всіх трьох беруть насильно: на збори і всьо, і бесіди нема. А сільрада від нас була так метрів, може, за 150, недалеко. Сніги, можна сказати, як оце зараз. Ми від Пігурової хати по тих снігах на гостинець. Прийшли-смо до сільради, а там народу вони вже зігнали – купа. Я вже нич не чув, бо люди спершу сходилися з кінців села, а коли нас привели, то вже збори давно йшли. Я тільки зачув одного промовця: “Одна жінка каже – приходи-смо до неї просити хліба – то вона все каже: "Хлопці, хлопці, я вам все даю і даю – уже дві зими даю вам хліба – а коли ж та Україна буде?" То одні засміялись, а другі... Не було чого й сміятись, бо нема України. Так нас подержали трохи. Ще там виступав один: "Держіться люди, буде Україна самостійна! Вірте в то! Помагайте УПА!" Та й відтак: "Розходьтеся!" Ми й розійшлись. А їх там було, тих повстанців... Телефонні дроти пообривали, порізали: до району не додзвонишся – то раз. А друге – вони мали застави: по фосах, кругом обступлено. Як вони робили збори, то уже їх було більше, уже си не бояли.

  На початку 1947 року, зимою, приїжджає зі Східної України сім'я: учитель, учителька і дві дочки. Одна донька така нерозвинена, хвора на голову. Павлови прізвище. (Зараз в Підбужі ще є одна донька їхня, учителькою була). Вони всією своєю ріднею зайняли всю чотирикласну школу. Тоді мене перекидають на сусіднє село Бистрицю, там була восьмирічка. Директоркою там була Козбур Іванна Степанівна – дочка священика, зі Сторони, тут недалеко село. Була директоркою школи – і  була як наша мати. Вона була українкою, заміж не вийшла, бо ще за Польщі виходила заміж – і той її кавалер на весілля не приїхав. Так вона залишилась удовою – не вдовою, а просто дівчиною, вже заміж ніде ні за кого не виходила. Траплялись їй, та вона вирішила без чоловіка жити. Так і жила все життя до смерті. То вже, як Святий Вечір чи що, то вона нас всіх до себе кликала, Новий рік зустрічали. Нас, учителів, було семеро в Бистриці. І Григорій, і Михайло, і Сторонська Антоніна (вона зараз у Бориславі), Колод Євгенія (зі Східної України, з Києва була). Та Козбур Іванна Степанівна виховувала нас у своїм українськім дусі, бо сама була дочка священика, і допомагала нам.

  Тут уже УПА приходила частіше. Чоловік моєї ґосподині сидів за колгоспну справу, не за політику, а вона була зв'язкова з лісовими повстанцями. Приходили, пам'ятаю, такий псевдо Іскра, другий псевдо Скорий. То вже були не ті хлопці, що я їх знав, то вже були якісь інші. Вони з моєю ґосподинею говорили. Вона все казала: "От були хлопці, були хлопці". То я просив: "Колись мене збудіть, щоб я їх увидів". І вона одного разу мене будить. Десь перша година ночі, місяць світить: "Ходіть, – каже, – вчителю. Є хлопці. Ви хотіли видіти хлопців, то ходіть". Я спросоння вийшов під хату, дивлюсь... Там поруч Бистриця-ріка протікає. А їх там на мості стоїть багато. На мості, на шляху. Під хатою, може, вісім. Трохи вже-м наляканий, бо давно не видів їх тут, у Бистриці. Уже там, у Смільній, я був звиклий, а тут ні. Ну, кілька подало мені руку, а більше ніхто й не говорить. Та що там для них цей учитель... Тоді вже вони відходять, а той, за псевдом Іскра (звідки він, я не знаю), до мене підходить і дає мені листівки і бофони. "От, – каже, – вчителям роздаш. На тобі, і ти заплатиш. По десять карбованців".

  Тоді гроші не були такі дорогі. Хліб тоді, в 1947 році, коштував щось до карбованця. Я то роздав, хіба директорці не давав, бо ся стидав. Вона всеодно дізналася: "Давай, Григорію, давай і мені, не бійся". То й вона взяла і заплатила.

  На другий день вони прийшли, я ті гроші віддав. Іскра тоді ще бофонів дав, каже: "Роздай по селі, як зможеш і коли схочеш.. Ще на сотку, десять бофонів". Я і то пізніше роздав, то був внесок молоді, що також допомагала. Але ще дав мені листівок може так зо три кіля (зо три кілограми), цілу торбу. Каже: "Тут, у горах, не розкидай, а йди на доли – на Мокряни, на Винники, на Нагуєвичі. Маєш там розкинути. Маєш із ким?" Я кажу: "Та є хлопці такі". – "То скажи прізвища, на кого можеш довіритись?" Я кажу: "Та ви все одно не будете знати". – "То тебе хай то не обходить. Ти скажи, кому будеш давати". Я сказав: "Стась Буржан, Голуб Василь – є такі, що можна довіритись їм. Є Петро Петречко..." – "Досить, – каже, – три. Ви розкинете і все. Є кому розкидати? Під хату принеси тим комуністам, що роблять на москалів. На двері причепи. Вночі то можете зробити? Ви ж ходите по селі вночі як кавалери, як парубки".

  Я брав з охотою. Правда, боятись не бояв, бо так не було ще чого. Бо знаєш, що розкинеш. Як зловишся, то вже інша справа...

  Тоді в Бистриці 1948 року я вирішив піти в педучилище в Борислав, щоб закінчити середню освіту. Пішов стаціонарно. Прийняли мене зразу на третій курс, бо я мав підготовку вчителя. Я закінчив той третій курс і повернувся в ту ж саму Бистрицю, бо мене відтам командирувала директорка. Тоді ж вступив до Львівського учительського інституту, на заочний відділ історичного факультету.

 

Молодіжна "Організація імені Степана Бандери"

  Аж у 1949 році, 9 грудня, мене арештували...

  Уже тоді в нас по завданню УПА була в селі організація. До неї належали Стасик (він з Долинського району Станиславської області, учителював тут). Стасик належав, я, Антоніна Сторонська. Ще було чотири урізькі хлопці – за наказом того ж Іскри.. Назвав він її "Організація імені Степана Бандери": "А ти будеш секретар, твоє псевдо буде Ігор. Ті, інші хлопці, як хочуть, так хай себе називають". Стась Буржан мав псевдо Голуб, а інші боялись того слова "псевдо", були без нього.

  Василь Голиків, що належав до тої сітки, мав дівку в Підбужі, яка працювала в райвиконкомі секретаркою. Коли прийшли з лісу хлопці і дали текст листівок, то я їм розказав, що тут у районі можна їх можна надрукувати. Я передав текст листівки Василю, а він ночував у тої дівчини. Вона си лишила в райвиконкомі і ті листівки надрукувала. А в тій машинці замість букви "і" було число "1". Ми ті листівки надрукували раз, другий... Розкидали. Та настав час, що енкаведисти додумались, звідки та друкарня. Вони додумалися – і ми всі попалися...

  Вона призналася зразу – Марійка Погутяк її прізвище було. Її арештували, провели обшук у Стася... А якраз перед тим я знову приніс в Уріж цілу купу листівок. Хлопці хотіли ті листівки розкидати коло нашого клубу: там поруч були магазин і клуб. Тільки хотіли розкинути – попали на засаду. Хлопці ті листівки зі страху там лишили, а самі повтікали. А мішок був підписаний татом його, Стася. А тато його також писався Прокопович. Він здавав континґент, і кожний мітив свої мішки, щоб не пропали, бо возили до Борислава. Там треба було день, два, а то й три дни сидіти, щоб здати той континґент. І той мішок стребки й енкаведисти знайшли коло клубу. Ті листівки знайшли – і зразу до Стася Прокоповича, бо мене не було, я був у Бистриці. Вони знали, що я там учителюю. А другий Прокопович – то хіба той Стась. Прийшли до нього, вилізли на горище – і там ще знайшли листівки.  Вже всьо...

  Стась утік. Ховався щось місяць. Його зловив Гомзяк Петро – енкаведист був, наш, урізький. Він помер минулого року. А сестра його зараз ото православна Московського Патріархату...

 

На Бриґідках

  Арештували Стася Прокоповича. У Дрогобичі в НКВД через три місяці йому підсунули, як то по-тюремному називається, "квочку" – “друга” такого. Той хлопець був, можна сказати, неграмотний. Звірився Стасеві, наплів там усякого, а той і собі розказав усе: з ким він був і хто ті листівки давав, хто носив... І тоді нас загорнули – Василя... Але Василя на другий день відпустили... А мене забрали, двох тих хлопців з Бистриці і ще ту дівчину, що друкувала. Вона сиділа три роки. В лагері вона завагітніла, і її випустили. Тоді вагітних виганяли. Яким способом нас викрили, я не знаю й понині, бо я з нею не був знайомий. Хіба Василь Голиків... А Василь Голиків робив, видно, і нашим, і вашим – факт той, що Василя не посадили, хіба нас посадили.

  Отож мене заарештували 9 грудня 1949 року. 23 лютого 1950 року судили. Пам'ятаю, слідство вели в Дрогобичі в КГБ (тоді ще, в 1950 році, було НКГБ) такий Кодаков і Резніченко. Резніченко раніше був начальником НКВД в Підбужі, в районі, а пізніше його підняли до області. А Кодаков був такий молодий слідчий-енкаведист. Він мене... То то не треба говорити: пістолетом по чолу...

  В.Овсієнко: Треба, треба говорити!

  Г.Прокопович: Треба? Знущався, як хотів. Одна дівчина з його рук втікла попри нього і через вікно з третього поверху викинулася... То після цього на кожнім слідчім кабінеті поставили ґрати. І сходи, що вели з другого, третього поверху, також загородили. Раз один хлопець – то вже не від цього слідчого, а від якогось іншого – скочив і забився. То вони всі східці загородили аж до самих стін такою суцільною густою сіткою. Так само зверху загородили на прогулянці, щоб ніхто не проліз. Хоч там, на прогулянці, стояли озброєні охоронці.

  Засудили тоді нас за статтею 54-1а, 54-11. Мене, як першого по справі, на 25 років, 5 заслання і 5 поразки прав. Чопика – на 10 років, Прокоповича Стася, того, що першого арештували, на 10 років. Гамана Івана засудили також на 25 років і 5, і 5, як звикло, – вони то давали всім.

  Ті 25 років фіґурували в мене аж до 1956 року, коли після тих лагерних повстань проходила комісія. Відтоді вже всюди фіґурувало 10 років, бо мене комісія не відпустила, а зняла до 10-и. Так уже далі й писали, що 10 років. А доти все 25, а ще у вирокові писали, що то є заміна розстрілу. Так вони всім писали.

  Потримали мене після суду ще більше місяця в Дрогобичі на Бриґідках. То були Бриґідки, славні на всю Галичину. Ту тюрму ще Австрія будувала. Там щось 999 камер, чи тисяча. І зараз там сидять всякі побутовики. А тоді вся вона була забита нашими, політичними в'язнями.

  Сидів я в дев'ятій камері. Одного разу наглядач відчинив ті дверці, як ми називали, “кормушку”, підкликає мене: "Ходи сюда!" Я підхожу. Каже мені: "У ребят є сигарети? Збери мені трошки закурити". Ну, а люди – нас 11 у камері – чують то. Він зачинив кормушку. Хлопці здали по кілька дзиґарів, що їм у передачах давали. (Тюремникам  вигідно було брати в людей передачі, бо вони на коридорі й собі крали, і начальник з того мав.) То я віддав наглядачеві ті дзиґари. А через день він знов приходить, каже: "Ребята, скоро, в Кореї війна. Скоро ви будете на волі. Може, розлетиться все".

  Він білявий такий хлоп, ладний такий східняк-українець. По бесіді чути, що не галичанин, по виду. Ото тільки всього. Пізніше ще дзиґари збирав. Ми навіть давали-смо йому, як щось таке в передачі дістанеш... Він з нами був у добрих відносинах і так цілий час нас тішив, що довго не будемо сидіти, бо вже в Кореї війна... Але то сталося аж через сорок років.

  Раз нам дали в камеру русского злодія, як би сказати, урку. Він то урка, але фактично він був шпигун. Що говорили – то вже не вільно нічого в камері говорити, бо вже боїмося його. Ми побули з ним п'ять днів і кажемо: "Забирайся!” Там був такий один старший чоловік, з Борислава (може, його Іван Гнатюк і знає). Каже до нього (а ми всі чуємо): “Ти, синок! Аби тебе тут більше не було. А ні – задавимо”. Як він то вчув, то до дверей і давай гримати, гримати. – “Ми тобі, – каже, – дамо хліба", – бо ми діставали передачі. А він отакий, що його по камерах ганяли. Він гримав, гримав, доки не відчинили: "Я тут не буду! Я не буду здесь!" Наглядачі того блатного викинули в коридор і давай наче бити. Але вони не били, а тільки йому сказали: “Ти кричи, мов, що ми тебе б'ємо”. Його забрали, дали десь в іншу камеру. Він більше в нас не був. То ми вже свої, вже не боїмось говорити. Тим більше, що нас і той наглядач застерігав: "Смотри, – каже, – смотри, то такий, такий..."

 

Етапи

  Пробули ми на Бриґідках ще більше місяця. Везуть нас на етап до Львова. Пригнали машини – унизу бляха облита смолою. Ото зверху на машині став з автоматом: "Ложись! Садись, бандьори! Мы вам покажем, как Родину любить!" І в ту смолу нас саджали: один розкарячує ноги, тоді другий перед ним сідає. За руки тримайся – по вісім у чотири ряди в машині, 32 хлопа нас так посадили. Задній борт зачиняють. Вони мають перегородку від нас, за якою з автоматами стоять напоготові. Так відвезли до Львова на пересилку. А відвезли нас тоді або п'ять, або шість машин по тридцять і два чоловіка в кожній машині.

  Зі львівської пересилки потихеньку розбирали нас у Казахстан. Там ми довго не були, найбільше тиждень тримали. Там я зустрів багато священиків Української Греко-Католицької Церкви. Наприклад, такі як Вовчик, Городецький, Жимчистий – ці прізвища знаю, бо вони були великі шахісти, любили грати. То я теж з ними грав, вони мене вчили. Той Вовчик був з самої Турки, а Городецький і Жимчистий – то два були львівські. Ну, там, де священики – там і крику менше. Бо священики, знаєте, не дозволяли, а всі слухали й поважали їх. Там їх було більше, але ж я з усіма не міг спілкуватися, бо в камері нас було тоді: з одного боку нари – 40 чоловік, з другого боку нари – 40 чоловік. Внизу перші перші – 40 і 40, то рахуйте: 160 чоловік у камері було! Як оселедці. Під команду повертались, під другу команду знов повертались.

  А тоді вже на етап – хто куди попав. Нас два пульмани – я вже точно не пам'ятаю, скільки то було людей – забрали одної днини. Везли нас на Казахстан, привезли в Караганду. Більше місяця були в Харкові на пересилці, а так більше ніде. Прямо везли нас цілий час, і цілий час поля всюди. Давали, як то вони назвали, приварок: трохи зупи або чаю. Так доїхали ми до Казахстану.

 

Караганда

  Попав я в перший лагер, в посьолок Дубовка. То від Караганди не знаю, скільки буде кілометрів, бо трудно визначити. Ніхто не знав, скільки кілометрів до Караганди. Там був окремий лагер. Спершу з Дубовки привезли нас у Караганду на пересилку, а звідти пізніше на штрафний, на Сарань.

  Там, у Дубовці, ми бачили банду Воробйова. То була така, як називалось по-лагерному, "суча банда". Воробйовці тероризували українців, наш нарід. То були службовці НКВД, вони сиділи, мали строки. Але вони діставали ліпший пайок і роботи їм давали такі, як ми називали, блатні. В лагері вони допомагали НКВД особливо знущатися над бандерівцями. Де б вони не були, ці воробйовці, – наші їх всюди били, вони тікали, тому їх усіх зібрали в Караганді в ізоляторі. На зону вони боялися йти, бо там кругом ті ж “бандери”. То їх там в ізолятор.

  От приїхали ми. Як вчули, що там воробйовці, то ми тоді "ура!" на той ізолятор. Не дійшли ми так може метрів 150 до ізолятора, як вони повискакували разом з автоматниками і б'ють по нас. І б'ють щораз нижче і нижче. Нарешті нас уже поклали, ми до ізолятора добратись не могли. Та все одно деякі поповзли по-пластунськи і підпалили той ізолятор. Там було вісім чоловік воробйовців. Вони зачинилися в надзирательській за залізними дверима. Наглядачі зараз вскочили в зону, почали бити і нас розігнали.

  Ми з тими воробйовцями стрінулися пізніше вже аж у Норильську. Я ще буду про це говорити.

  Там з пересилки Стародубовка – - нас по лагерях. Тут недалеко був лагер, і були там шахти. Як шахта називалась, не знаю. Факт той, що ми там були, в основному, в шахтах, а коло шахти будували ми обогатітєльну (збагачувальну) фабрику вугілля. Там переробляли вугілля на коксівне та інші види. Якийсь час ми там робили в бригаді на поверхні, а пізніше прийшов якийсь чоловік у секцію. А то, виявилося, був бригадир шахти Фрідріх Леммер, німець. Він був російський німець. Увидів отак мене на нарах і каже: "Ти підеш в шахту". А він що сказав – то так як начальник сказав, бо він мав повноваження, хоч був так само арештант. "Ти підеш”, – ще там двох наших вибрав. – “Але ти українець?" – "Українець". І ще там двох українців – інших не брав. Були в тій секції латиші, наші друзі литовці. Вони завжди були з нами – нічого без нас не робили, тільки разом з нами. Але він вибрав тільки українців. Я прийшов у ту бригаду, а там також одні українці – зі Станіславщини, зі Львівщини, він інших не хотів. Я вже в тій бригаді був, їздив у ту шахту страшну. Вона ще вугілля не видавала, її тільки будували.

  Я багато місяців проробив у стволі, на його половині. Ствол мав глибину 250 метрів, а десь на половині, 125 метрів, ми видовбували в бетоні, в тім стволі, такі ями – лунки вони називались. У них пізніше вставляли залізні балки і робили проходи-провідники, щоб спускатися глибше. Готували кліть. А то була така тимчасова кліть, тільки на нас, щоб ми там працювали. І вже тою кліттю спускались аж до низу. То ми там працювали в тих проходах і штреках, як вони називалися. Тота шахта ще вугілля не давала, а її тільки готували. Руські інженери керували тим будівництвом.

  Ми там працювали аж до забастовки. Коли си почала забастовка, то з тієї шахти мене забрали, і ще одного.

  В.Овсієнко: А коли страйк розпочався?

  Г.Прокопович: В 1951 році, вже січень або лютий був. Десь у тих місяцях, ще був сніг.

  В.Овсієнко: А які вимоги ставили страйкарі?

  Г.Прокопович: За то, щоби знімали строки, бо 25 років ніхто не витримує в лагері через тяжкі умови в шахті. Тим, хто в шахті робив, додавали до пайки 150 г хліба і 13 г цукру. А тим, хто на поверхні робить, то тим не давали, а було п'ятсот грамів хліба і той черпачок, він мав десь 300-350 г, як вони називали, баланди, і 11 г цукру. Ну і води скільки схочеш.

  В.Овсієнко: А тоді ще номери були на одязі?

  Г.Прокопович: Так. Номери були – то вже само собою. Був один на шапці номер з правої сторони. Був номер на грудях, на плечах і на нозі – теж з правої сторони.

  В.Овсієнко: А бараки замикалися?

  Г.Прокопович: Замикали бараки, звичайно. Підганяли нас до столової, а замикали о 10-й отбой – і замикали. В бараку була так звана параша. Ми також боролися, щоб замки зняли.

  В.Овсієнко: А якась постіль давалася вам? Чи як воно було на тих нарах?

  Г.Прокопович: Нари були, матрац був з якоїсь такої ніби вати чи що. То не була солома... Було одне простирадло під собою. А вже коц наверху. То вже пізніше було два простирадла, а в 1950-му одне.

  Ми добивалися, щоб строк зменшити, ліпших умов, щоб не замикали бараки на ніч. Та нічого з того не вийшло. Нас, як називали, зачинщиків, забрали у штрафний, у Сарань. То недалеко той Сарань – за кілометрів 19-20. То на всю Караганду був штрафний, його спеціально зробили. Нас там було 1300 – одні бандерівці.

  В.Овсієнко: А як відбувався той страйк?

  Г.Прокопович: Ми не вийшли на роботу. Цілий тиждень не йшли. Нічого до нас не застосовували. Ми їм казали, в чому справа, ми написали заяви, виклали умови. Вони вислухали. А пізніше почали брати нас штурмом.

  В.Овсієнко: Як штурмом?

  Г.Прокопович: Я розкажу. На ніч ми стійку ставили на зоні. Вночі вони зненацька відчиняють ворота, в'їжджає пожежна машина з брандспойтами, а ззаду йдуть солдати – прив'язані автомати колючим дротом, в ушанках, шубах, валянках. Ну, наші хлопці як дали свист...

  Там було... Шість і шість... Сім... Тринайцять бараків у тій зоні, крім адміністративних – столова, шевська, каптьорка, як вони називали. Там було до п'яти тисяч народу. В основному, так до трьох тисяч або й більше, – то були наші, а решта були різні нації. В основному, всю забастовку робили наші.

  В.Овсієнко: А чому в солдатів автомати на колючому дроті, а не на паску?

  Г.Прокопович: Вони знали, що в нас є ножі, фінки називались. Аби в них ремінь – то були хлопці, що могли і два на одного солдата скочити разом, розрізати, схопити автомат – і вже будуть відстрілюватись. То для них було найнебезпечніше – щоб зброю арештант дістав. Тому вони прив'язували її колючим дротом, таким, що хіба... Той дріт був такий свіжий, ясний такий, позамотуваний так, що один раз і другий раз або навхрест до автомата так, щоб він міг собі держати автомат, а дріт з тієї сторони і з тієї так опоясув, як портупея. Та й у рукавицях вони були.

  В.Овсієнко: І не шкода їм було свого одягу дерти тим дротом?

  Г.Прокопович: Мабуть, що не шкода було, бо, знаєте, тоді вони не були такі бідні, особливо для своїх, як вони називали, червонопогонників, щоби то було їм дорого. Видно, не шкодували.

  Ну і факт той, що ми відбили – хлопці почали кидати хто палицями, хто... Скільки койок, як вони називали, тих нар розібрали. То билися так, що вони як здали назад, то того офіцера, що керував машиною, задавило. Били патиками, шкло в машині повибивали, то може й шоферу попало в очі. Він боявся. Що він? Він видить, що солдати тікають, а наказу стріляти не було. Він здавав назад – і машина задушила офіцера, який ззаду стояв. Жінка його потому плакала... Нам сказали, що двоє дітей у нього, в того офіцера. Я його не знаю і тієї жінки, але так говорили пізніше.

  Вони на другий день все-таки зайшли в зону. Вже стріляли по зоні. Уже так: хто вийде, – то або застрелять, або не виходь. Окупували зону і тоді вичитали таких-то і таких-то. Одним словом, одних українців. Інших там не було нікого.

  Нас тоді відправили на той Сарань, на той штрафний. Уже він був приготовлений. Нас там звезли 1300 чоловік. Там ми побули коло дев'яти місяців, не цілий рік. Тоді вони вже в 1953 році зібрали ще по цілій Караганді, відвезли нас у Красноярськ і по Єнісею дві баржі по 430 чоловік відправили в Норильськ. Тримали на пересилках, а десь так у січні, у самий розпал зими, розподілили по таборах.

 

Норильськ. Страйки

  Був такий випадок. Я попав на п'ятий лагпункт, а Мирон Мелень був на четвертому. Поруч була шеста зона – жіноча. То як вели на роботу, дівки перемовлялися з арештантами нашої зони. Наші хлопці не перемовлялися, хіба ті блатні бригади. Так там такий випадок був. Якась там кричить: "Коля! Бросай бригаду! Бандери їдуть, голову відрубають!" А наші хлопці те чують, і надзиратель чує. Тобто жінки вже чули, що їдуть по Єнісею “бандери” і “будуть блатним голови рубати”. А той Коля кричить: "Ничего, мы им покажем!". Вони там переписуються, кидають одне одному записки. А бувало так, що з волі хтось приносить вістку, бо в’язні мали трохи зв'язків. "Коля!" – отак вона кричала. – "Ничего, они приедут – мы им покажем..."

  І справді. Ми приїхали на той п’ятий лагпункт... Може, ви чули про такого Павлишина Луку Степановича?

  В.Овсієнко: Так, чув.

  Г.Прокопович: Він разом зі мною приїхав у той Норильськ, на той п'ятий лагпункт. І нас зразу б'ють. Чолові сто отак з ножами, з палицями  вийшло на дорогу від нарядної, від того пропускного пункту, де начальство і надзирателі. Ті, як вони назвались, "суки" – прислужники енкаведівські. Нас ведуть по п'ятірках, а вони з тієї сторони і з другої сторони б'ють: по головах, куди попало б'ють нас...

  В останні два бараки тієї зони нас спершу попало майже 130 чоловік. А лагпунктів там було багато, нас боялися дати всіх в одну зону. Бо так: "Мы вам дадим!". Там і воробйовці, як їх називали, Бессонов такий – їхній, так би мовити, керівник. Тепер... Владислав Ворона – поляк із тих сук, Карпенко – син генерала, Мірошниченко – син генерала, Мурзін – вони одночасно були нарядчики. Начальство збоку стоїть, а вони там керували, розправлялися з нами. Той Лука Степанович Павлишин дістав файно по спині, ми якраз оба йшли... Пізніше попали-смо так якось, що і спали поруч в одній бригаді...

  То вже ж ми приїхали там, ночуємо. Суки ж не дають їсти нам нічого. То хлопці: "Що будемо робити?" – до нього, до Луки Степановича Палишина. – "Хлопці, – каже, – нич мені не говоріть. Якби мені дали полк там, у лісі, то я би знав, що робити. А тут я не знаю нич." І став, тому що вдарили його так само по плечах. Добре, що не по голові. "Я не знаю, що робити!" Ну, а тут ми вже знаємо, що робити.

  Приїхав з нами такий Софіян Миколай, зі Львівського інституту, факультету математики, наш, українець. Через деякий час він сам напросився до нашої бригади, коли нас розділили по бригадах: "Я того й того – уб'ю!" Того поляка Ворону, який керував БУРом. Бо багато з наших попали в БУР – барак усиленного режима. От він так стоїть там, інші стоять... А цей Миколай приходить і його сокирою рубає. Світло, повно народу, ніхто не спить, всі говорять. А він його зразу вбиває, того Ворону, насмерть. Ну, його хопили зразу. Били його там надзирателі. Добавили йому до 25-ти років. Тоді не стріляли.

  Минуло з півтора місяця. Спимо. Я був якраз у нічній зміні. "КИПЗ" називався – якийсь кирпичний завод, там цеглу випалювали. Тоді була полярна ніч, то було десь коло березня. Принесли їсти і на роботу нас не ведуть. Виганяють всіх. Тих, у зоні, виганяють з бараків, а нас, замість вести до житлової зони, тримають у робочій. Чуємо, вже цілу зону вигнали і з собаками водять. Ті собаки [нерозбірливо] так нюхають, нюхають. Цілу зміну так водили, інших заводили і так безперервно. А нас там, на робочій зоні тримають. А тоді, як виявилося, вночі всю БУРову охорону і таких чотирьох прислужників разом зарізали. Вони поруч спали – і всіх порізали. Як тільки відчинили бараки, почали днювальні зі столової носити їсти, – вони повиходили в масках і навіть не встигли повставати, як їх порізали.

  Ще був такий інцидент, що один наверху спав над тим, що з БУРа, і ногу виставив – то ще й по нозі дістав. Добре, що легко. Отаке...

  Порізали їх. Ну, шукали цілий день – нікого не знайшли, не заарештували нікого. І тут оті Карпенко, Мірошниченко – зразу до начальства за зону повтікали. А Бессонов лишився. Я в його бригаді. Ну, який з нього політичний – то був ще старий жулік. Він сидів бозна скільки, а пізніше попав до Власова. А тут як відважний, хоробрий такий хлопець, був бригадиром, йому всі підпорядковувалось. Він був найстарший. Приходить до наших: "Або, – каже, – вбийте, або я буду з вами. Я за зону не пішов би. Я – урка, я до них, до начальства, ніколи не ходив. Тамті побігли, а я з ним разом не був. Спитайте, – каже, – кого хочете. У мене бригада, також українці та два латиші були – що я кому зробив?". Йому кажуть: "Сиди, Митя, сиди, работай". І так він був далі арештантом, а бригаду лишив.

  А що він робив? Він нич не робив. Він бригаду поставив, а сам пішов геть. Там на таких високих бетонах доми будувались, що можна було навіть стояти. Щось там дасть чистити, запалювати вогонь, бо був холод. А проценти він усе писав, щоб була пайка. Такий був, що викричить там у них – і йому ніхто нічого. Правда, казали, що любив деколи ударити, коли на розвод хтось запізниться, коли вже йти з роботи – отаке про нього казали, а більше нічого. Такий він був. А ті всі повтікали.

  Тоді викликають чекісти одного литовського генерала – Красаускас прізвище. Викликають і показують йому список. "Смотри, вас 503 человека. Порубите бандеров некоторых, берите власть в свои руки, чтобы все было как раньше". Бо бригадири всі повтікали, а їм треба, щоб у зоні був порядок, щоби хтось заправляв. Той литовець прийшов, розказує: так і так.

  Тоді викликають нашого хлопця. Його прізвище... З Турки хлопець. Кажуть: "Берите вы власть в свои руки! Чтобы все шло так, как было. Ми с вами будем друзья". Той приходить: "Та де, я неграмотний, що я знаю – чи я знаю, хто там що робить? Я нікого не знаю, мене ніхто не знає". І він відмовився. То вони бачать, що справа так не піде. Вони ж не дурніші нас. Тоді так вранці йде розвод – і вони з вишки чергу з кулемета в людей... Там центральна вишка, на ній є кулеметник і автоматник, їх два. Я якраз там був ззаду. Як дав чергу в людей – так шість чоловік убив, а сім поранив. 13 чоловік тоді постраждало. І тоді нарід – лише невелика частина пройшла вже в робочу зону, а всі повернулись в житлову зону. І знову почалася забастовка. Ту забастовку вони самі спеціально спровокували, аби потім нас перебити. Командуючим всіма лагерями в Норильську був генерал Дерев'янко. Як забастовка почалася, то тривала майже місяць. Обступили наш лагер з усіх сторін – уже солдати. Не минуло й тижня, як ті солдати йдуть у наступ...

  В.Овсієнко: Чим ви тим часом харчувались, чи була в зоні вода? Як було організоване внутрішнє життя табору?

  Г.Прокопович: Кожний день їжу привозили. Їх наші пускали – і на тім кінець. Наші арештанти все відбирали і везли до столової. Брама зачинялася – і вони вже нічого не могли зробити. Правда, весь час говорили в гучномовці по цілій зоні: "Такі-то, такі! Здавайтесь! Не слухайте бандерівців! Це вони роблять провокацію. Не бійтесь! Нічого не буде! Виходьте!" В чотирьох місцях прорубали в запретній зоні проходи, стоять там з автоматами, з кулеметами. Деякі москалі почали тікати. Тоді наші поставили з цієї сторони стійки: з палицями. Уже ніхто не тікає. Коржак такий, Михайло, наш, з Івано-Франківщини – той утік. А він був у моїй бригаді, у Безсонова. Коржак Михайло, то був такий бойовий хлопець, такий відважний, а того він налякався і втік за зону... Пізніше і він сміявся, і ми сміялися. Каже: "Не знаю, що на мене напало". Перелякався. То не врахували йому за зраду, простили. Він один з наших втік. Один, а так ніхто більше.

  Минув той тиждень – і вони вчинили перший наступ. То ми, як молоді, в тому числі й я, вискочили на ту пожежну машину і ріжемо тоті шланги. Вони ззаду йдуть, але не стріляють. Мене один москаль якось у ногу вдарив. Через валянок він мені зламав ногу. Я зіскочив з машини на одній нозі, хлопці віднесли мене... Далі я вже був на постелі: нога прив'язана, бо мав суглобний перелом. Мене прив'язали на натяжку. А згодом багато поранених було. І так слабі лежали.

  Забастовка вже скінчилась, а я в лікарні. Я ще півроку на тій нозі в ґіпсі – мені аж через півроку ґіпс зняли. Зняв мені ґіпс Омельчук, наш лагерний лікар. Він був з Волині. А був головним лікарем армії УГА, тої дивізії СС (Січових стрільців). Він за то й сидів. То він мені вже зняв ґіпс і сказав, що той суглобний перелом був тяжкий: "Ще будеш, – каже, – зо півроку на лікарнянім". Уже старалися, щоб давати мені легшу роботу, щоб її можна робити і менше ходити. Виписав мене – і тоді мене знову відбирають на штрафний. Так по тих сексотах менше-більше знали, хто який. Тим більше, що я був поламаний, то знали, за що. То й я попав у той Норильський штрафний. Там нас зібрали самих уже таких, як вони казали, "отъявленных, неисправимых." Там ми побули вже другу зиму після Сталіна, а тоді всіх нас десь так на початку 1954 року – у Володимир, у тюрму. По етапу відвезли на материк, відтак відправили у Володимир.

  Як нас вивезли з пересилки в Красноярську, то помістили за містом на такі три так звані підлодки. То ми там ще вісім днів тримали голодівку, бо думали, що нас там постріляють. То так заховано: зверху росте трава, туди був один вхід. Ми вже думали: і так загинемо, і так. Видно, що вони добре знали, скільки туди могло влізти. Нас 47 чоловік з баржі забрали і зразу сюди. Інших – на пересилку, на зону, а нас щось із три машини за місто і ми там вісім днів тримали голодівку. Відтам нас уже виводили, витягали – як кого. Були такі, що могли ходити. Я, наприклад, міг ще йти, а були такі, що не могли ходити. Нас тоді в пересильну зону, в такий, як кажуть, карантин, де була лікарня. Бо їсти не можна було зразу – вісім діб ми нічого не їли. Але воду брали. Були такі знесилені, що могли й померти.

  Нас там довго тримали. Давали той бульйон, а пізніше здали нас у зону. Там ми побули якийсь час у бараках – два бараки наші були. Пересилка в Красноярську була велика – по 3, 4, 5 тисяч. Було багато побутових. Ми не знали, яка ситуація: москалі можуть натравити НКВД на наших. То ми в себе в тих двох бараках ставили на дверях стійки. Одні стояли, а другі спали. Пайку нам давали арештантську. А ось такий Іван Огородник був, спав коло мене, каже: "А мені всеодно: як я сплю – хай мене ріжуть, я на стійку не йду". Той Іван Огородник з села Заболотя, чи якось так, коло Стрия.

  Минає, може, три дні, ми сидимо в бараку. Приходять ті старші, верховоди урків, блатні. Такий маленький ростом, а заправило над ними всіма, "Ландиш" на псевдо, приходить перший, за ним ще чотири. Каже: "Ребята, вы нам разрешите, мы поймали суку. У нас нет места с ним рассчитаться, а вы нам позвольте". Я і хлопці кажемо: "Ведіть". Вони приводять того, що "сукою" називали – він допомагав енкаведистам. (З цього приводу співали: "На пеньки нас становили, раздевали и лупили, ох, зачем нас мама родила". Така пісня їхня, так вони себе жаліли).

  Їх щось із шість. Вискакує два на верхні нари (наші хлопці розступились), а два – на нижні. І так підіймають того суку аж під стелю, а потім кидають. А підлога бетонована, бо то пересилка. Чотири рази так його кинули зверху вниз. А тоді він рачки сів, а їден бере коло нашої грубки рубанець – і по колінах його ще лупить. Наші вже не могли дивитись і сказали: "Ану забирайтесь".

  Вони його так і лишають, а самі тікають, жуліки ті. А він потихеньку все одно поліз. Доповз ще на вахту – ми не дивились далі, нам то було абсолютно байдуже. Вони свої – хай вони з собою розраховуються. Бо то такий, що й наші набили б, бо він служив начальству. Ото Ландиш тим керував. На другий день він приходить: "Ребята, мы вам не враги. Мы вам будем давать на этап немного сахара и хлеба, мы с вами поделимся. Мы только теперь узнали, кто вы такие. Вы наши друзья. Мы с вами никакой вражды не имеем". Це той Ландиш так казав.

 

Володимирська тюрма

  Отож нас восьмеро залишилось. Ми останні. Коли ми їхали у Володимир, то вони принесли нам трохи хліба і трохи цукру.

  В.Овсієнко: Оце вас у  Володимирську тюрму етапували – а суд же якийсь був?

  Г.Прокопович: Абсолютно нічого! Зачитали нам спільну якусь... постанову.

  В.Овсієнко: І нею визначався термін, скільки в Володимирі бути?

  Г.Прокопович: На рік. Без ніякого суду, без нічого, постанова. Написано було там: "Неподчинение лагерному начальству". Оце все.

  В.Овсієнко: Чи можете ви пригадати, коли саме вас у Володимир спровадили?

  Г.Прокопович: Аби-м не збрехав – ми просиділи там рік і там, у Володимирі, ми застали ту комісію, що роз'їжджала по лагерях. У Володимир ми приїхали десь, може, в 1954 році, а може, навіть і в 1955 році. Десь так.

  Дають нас по камерах. А там є німці-офіцери, і майже всі вони, пробачте за слово, хворіють, гемороєм. "Чому?" – питаємо. Бо ми таким не хворіємо, а ми також по лагерях. "А нам, – кажуть, – не дозволяють ходити". Не дозволяють ходити – і ми тоді загальну забастовку. Весь коридор розкрили, всі повиходили. Тільки центральну лінію вони загородили залізними брамами. Вони там стоять, а ми тут. І німці повиходили. Тоді ми їм свої умови, а вони – свої: "Заходьте до камер!" – "Ні!" Нас узяли силою. Прийшли омонівці, чи як вони вже їх називали, з автоматами, зі зброєю, почали по коридорах нас бити. Порозтікались кожен по своїх камерах. Ми самі зняли оті дерев’яні заткальці з вікон і на другий їх уже не поставили. І вони вже більше ті заткалиці не ставили. І вже не змушували німців сидіти, уже вони ходили як усі, в доміно грали. То казали: "От хорошие ребята бандеровцы! Хорошие ребята!"

  Там, у Володимирській тюрмі, нас застала комісія. Нас (німців пізніше від нас забрали) було одинадцять у камері. Всі наші. Два прізвища пам'ятаю: два Студенти (вони з Кульчичів, де народився Сагайдачний), двоюрідні брати. То одному Студенту поламали руку отут і тут у тому ж Володимирі. Він попав до нашої камери вже після тієї Володимирської в'язничної лікарні. А той молодший (то був наш воротар по футболах – я розказував) – і вони обидва обнімаються. А то, виявляється, вони брати дворідні. То вже він розказує, за що його побили. Йому казали: "Просись, бандера!" А він проситись не хотів, то йому зламали руку. Після вставили залізо, то він так її й тримав. Прізвище – Студенти. І Василашко Іван Степанович з Чернівецької області, Садгурський район, село Топорівці. Одного дня з тих одинадцяти нас випустили дев'ять. Лишилися я і той Іван Степанович Василашко.

  В.Овсієнко: Це вже була комісія ЦК?

  Г.Прокопович: Комісія. Проходила в тюрмі. То дев'ятьох того дня випустили, лишилося нас два. Василашко з УПА. Обвинувачення в нього було таке, що вони напали на москальську боївку – а їх все ходило 11, 12, 13 по селах. Мене теж одного разу під хатою зловили. Вони полювали, засади робили потай – чи цивільного якогось зловити, чи десь попадеться повстанець або два... І ті повстанці зробили засаду на того капітана, який так сильно людям надокучив. То Василашка винуватили, що й він там був. Вони їх усіх перебили, а капітана порубали. Узяли фіру і одному там чоловікові наказали відвезти його в підрайон порубаного, а решту так і залишили, як вони приїхали з Чернівців. То його винуватили, що він там був – убивство. А зі вбивством вони не звільняли нікого. Хіба за іншими статтями. Ну, а мені: я ж ні зброї, нічого такого не мав ніколи, хіба агітація, листівки. Але за то, що по лагерях у мене було, мені до десяти років зняли. А ті хлопці з Волині, ті Студенти – той другий був в УПА – нич не рахували, звільнили і все. Нас двоє лишилось – Василашко Іван Степанович і я. Поїхали-смо, знов були в лагері. Ну, я скоро звільнився, я 11 місяців заробив тих заліків в Іркутській області.

 

307-а колонія

  В.Овсієнко: То в який табір завезли вас, звідки ви звільнялися?

  Г.Прокопович: Я звільнявся з Іркутської області. То була триста сема колонія. Це був 1958 рік. Я там якраз лишив Юрка Литвина.

  В.Овсієнко: А що ви могли б про нього розповісти?

  Г.Прокопович: Про Юрка? Ми оба дружили, можна сказати. Він все до мене приходив, я до нього приходив. Він любив книжки – і я любив книжки. Він цікавився нашими західними справами, УПА, західняками, ОУН він цікавився, але він не був до цього підготовлений. Він зі мною сперечався на такі теми, що в нас є класи, що в нас є робітничий клас, є селянство, що  все це окремо. А я йому заперечував, що наші класики, наша історіографія це відкидала. Ніхто не говорив, що українська нація класова. Бо як були козаки, то вони були козаки, але вони рівночасно і кріс дома держали, і шаблю. І той козак, який працював, і той, який йшов на Січ, – то все було одно. Так само і на Західній Україні – то було всьо селянство, ніяких класів не було. Священики – то не клас, то є служителі. Одним словом, ми отак з ним сперечались. Він мені говорив, що українська нація класова – є клас робітників, клас утискувачів, клас селянства. Я кажу, що в нас є тільки один клас утискувачів – то є партія. А ти хто такий є? Тебе тут посадили, якого ти класу? Отака була бесіда. А про себе він казав, що чи то горіла хата, що він мав лице обпалене...

  В.Овсієнко: Це було не так. Років 12-ти він був десь у свого дядька на Кавказі, у військового, і там горіла машина, в якій він сидів. То Юрко обгорів у тій машині.  Аж так, що в нього й очі були зав'язані деякий час.

  Г.Прокопович: Він так постраждав? Я не смів се питати, але знав, що він був якось обпалений в лице.  Я вже не пам’ятаю, котра сторона – права чи ліва?

  В.Овсієнко: Не буду твердити. Сліди опіків ледь помітні були.

  Г.Прокопович: Ну, я не знаю, що розказувати...

  В.Овсієнко: Розказуйте, що вважаєте за потрібне.

  Г.Прокопович: Не треба, не треба. То було б на моїй совісті, нащо таке говорити. Той Едік, то був якийсь жидок...

  В.Овсієнко: Мабуть, якийсь письменник, так? Юрій Литвин вірші ж писав, то спілкувався з тими, хто писав.

  Г.Прокопович: Я тоді розказав про Юрія Володимирові Горбовому, Михайлові Сороці, Петрові Дужому. Кажу: “Є здібний наш хлопець". А Дужий каже: "Але він трохи не наших поглядів". Тоді Горбовий каже мені: "Бери його на розмову, і я підійду". Дужий не хотів, він у медпункті санітаром робив. А Сорока і Горбовий – ті говорили з ним. І, знаєте, дійшло до того, що Юрко почав відчужуватись від нас. Він з нашими поглядами не годився. Бо ми казали, що нема на що надіятись, тільки на власні сили. А він ще вірив, що то си всьо перемінить. Але, як пізніше показав досвід, воно си нічого не перемінило. Горбовий же по спеціальності адвокат був...

  В.Овсієнко: Це він, адвокат Горбовий, захищав Степана Бандеру на суді у справі про вбивство польського міністра Пєрацького 1936 року?

  Г.Прокопович: Так. Юрко пізніше від нас таки відчужився. Як я вже звільнявся, то він мене і не проводжав. Отак стрінемося в столовій, так він уже не мав того натхнення. Він вважав, що ми неправильно йдемо, а він іде правильніше. Щось таке. Він вважав, що суспільство можна переробити по тій самій системі. А за таке, як самостійна Україна – я від нього ніколи навіть такого слова тоді ще не чув. Пізніше – я вірю, що наші слова даром не пропали – пізніше, мені здається, він прийшов на добру дорогу.

  В.Овсієнко: Але цікаво, за що Юрія Литвина 1955 року посадили. Через два з половиною місяці після того, як його звільнили, він був 14 квітня заарештований і засуджений за те, що в таборі на будівництві Куйбишевської ГЕС вони – їх було 16 хлопців – створили "Братство вільної України".

  Г.Прокопович: То може бути. Ну, то "вільна Україна”, а ми вживали слово "самостійна". "Братство вільної України"... Слухайте, людина, буває, за тиждень, за два переміниться... Всяке може бути. Ми оперували тільки словом "самостійна". Я від нього не чув ні того, ні другого. Він усе любив мені повторювати лозунг, який у лагері був: "Языком план не выполнишь!" То я кажу: "То той лозунг якраз до тебе більше тичеться, ніж до нас. Бо ми ж воювали за то. Я за то сиджу. А ти за що сидиш?" Він сказав: “Я сиджу за антирадянщину”. Принаймні він мені не говорив, що сидить за “Братство вільної України”.

  В.Овсієнко: У мене є його вирок.

  Г.Прокопович: Ну, я розумію. Тільки то не його робота. То, видно, хтось інший придумав, і він там був.

  В.Овсієнко: Але з вироку виходить так, що він був одним з лідерів тієї групи.

  Г.Прокопович: То може бути, бо він був хлопець сильно начитаний, грамотний і культурний. А тоді він ще тими словами не оперував. Уже як Володимиру Горбовому він не міг повірити і заперечував, то кому ж міг? Кого міг слухати? Мене чи іншого такого?

  В.Овсієнко: Ну, я його знав значно пізніше, вже у 80-х роках. То він із таким пієтетом згадував про Володимира Горбового, про Петра Дужого, про Михайла Михайловича Сороку, про митрополита Йосифа Сліпого (бо і з ним він теж зустрічався)...

  Г.Прокопович: Митрополита Йосифа Сліпого і я знаю. Йосиф Сліпий усе казав: "Сину, молися і кайся! То є основні два слова на цім світі".

  В.Овсієнко: А ви з ним тривалий час були?

  Г.Прокопович: Та де, тільки на пересилці. То було трошки. Він був такий високий чоловік, що з ним хіба тільки такі самі, як він, ходили. А пересилка – то є таке: побув трохи і вже повезли... Він любив говорити – не тільки мені, а й іншим: "Сину, молися і кайся, кайся і молися". Від нього ви не вчули би ніякої політики.

  В.Овсієнко: А кого ще з відомих людей ви знали в той період?

  Г.Прокопович: Кого я знав? Тільки отих, з якими я сидів. Горбовий, Сорока, Дужий... Сорока Михайло був мій найліпший друг. Він того ж напряму, що й я. Я любив латину: "Civis pacem – para bellum". А він каже: "Ой, що мені той pacem, коли буде bellum". Так жартувати любив.

  В.Овсієнко: "Хочеш миру – готуйся до війни?"

  Г.Прокопович: Так. Він мені каже: "Нащо мені того миру, коли буде війна?" Так він перекручував.

  То це як я приїхав з Володимира, то попав на той триста семий лагер і Іркутській області, де вони всі були. Перед тим, як я вже мав звільнятися.   Там був у нас Святий Вечір. То Сорока цілу ніч з вертепом ходив по всіх бараках, по всіх секціях, аби всіх збудити...

  В.Овсієнко: А як той вертеп був у нього влаштований?

  Г.Прокопович: То була така палиця, а на ній на осі обруч ніби як із решета або сита. З обох сторін обклеєно кольоровим папером (бо дехто діставав у посилці щось таке, що воно си пізніше могло до чогось пригодити). Була ручка з дроту, за яку можна було вертеп крутити. Над вертепом посередині горіла свічка. Була яскиня, пастушки, царі... На такій шпильці... То хлопці таке зробили, і то було файно. І так було зроблено, що оберталося від тепла свічки, а тота шопка, де Йосип і Марія, стояла. Але тієї свічки стало, може, десь до другої години ночі, то ми вже так докінчили.

  Наших секцій, де жили українці, було п'ять. Була одна секція руська –  "Шанхай" називалася. Була секція литовська – там жили литовці й латиші. Ми до всіх заходили. Будили всіх. Там світло було. Світло ми мали не відкись, а був у воєнних у гарнізоні свій двигун. Він обслуговував і зону, і дроти, і всьо. Так ми з вертепом обійшли до ранку всі секції. Бо Сорока: "Обійдемо всіх". До кожної секції прийдемо, по-українськи заколядуємо, або “Нова радість стала...” Або пару пунктів “Бог предвічний...” Горбовий пішов спати, Дужий пішов спати, а ми, кілька хлопців, що Сороки слухали, разом з ним доходили до кінця. А вже над ранок, сіріє вже, чуємо, що бамкає підйом гарнізону – і ми пішли спати. Отакий був той Святий Вечір. То Юрка Литвина якраз не було на Святім Вечорі. Ми його хотіли покликати, особливо Горбовий вважав про нього, але він сховався.

  В.Овсієнко: Я так багато чув найвищих оцінок Михайла Сороки, від Литвина в тому числі. І по закордонах, де опинилися колишні совєтські полізв'язні, багато понаписувано спогадів про Михайла Сороку. Чому він користувався таким великим авторитетом?

  Г.Прокопович: І його жінка – Катерина Зарицька, була видатна патріотка України. І син його, Богдан, пішов по його дорозі. А сам він той авторитет найбільше заробив у лагері. Він піднімав повстання в Воркуті. Про це мало знають, що він здобув майже піввагона зброї. Там мало бути великих діл... Та то зірвалося...

  У Мордовії ми з Миколою Будулаком дивилися з нашої 17-ї зони на могилу Михайла Сороки. Вона була недалеко від нашої робочої зони, в лісі. Ми не могли піти до неї помолитись, бо то була запретна зона – стріляли. Він загинув у 17-й зоні (Прим. 1. 1. 16 червня 1971 року. – В.Овсієнко). А пізніше його перевезли. (Прим. 2. 2. Перепоховання відбулося у Львові 28 вересня 1991 року. – В.Овсієнко). Як тих хлопців: Тихого, Стуса, Юрка Литвина. Ще не одного перевезуть. Як Бог дасть...

 

На шахтах Донбасу

  Ото вже у вересні 1958 року мене звільняють з Іркутської області по тих заліках, як вони казали, зачотах. Я приїхав додому у вересні 1958 року. Приїхав зразу не додому, а до брата до Дрогобича: я підписував, що мені не вільно було п'ять років у Західну Україну їхати... Я то підписував, а всеодно вніч приїхав сюда. І мене тут же вночі й зловили. Зловив мене той Гомзяк, що тут був участковий. Доставили до Дрогобича в КГБ: "Ти знаєш, – там подзвонили вже, – що не вільно тобі їхати?" – "Та знаю, – кажу, – чого ж не знаю?" – "Ну ото так. Виступи. Ми підготуємо тобі текст. Тобі тільки прочитати. І не будеш їхати на Схід, куди ти там запланував, а будеш тут учителювати. На тобі, – каже, – добу на роздумування. Ти будеш у брата...” – Вони вже знали, що я у брата, всьо знали. – “Подумаєш, завтра прийдеш сюда, і так зробимо".

  Я пішов до брата. Ще взяв у брата плащ, бо не мав нич на собі, хіба що те, що з лагеря, та і зразу на залізничний вокзал у Дрогобичі – і на Львів, а зі Львова на Київ, а з Києва – на Донбас. З лагеря мені хлопці дали адреси знайомих людей. Мав-ем одного знайомого хлопця з Первомайки (місто Луганської чи то Донецької області, то я вже не можу пам'ятати добре). Той хлопець дав мені маленького листа. Він украв у колгоспі трохи зерна, а в лагері вже заробив політичну статтю і сидів в Іркутській області з нами. Я заїхав до його родичів, приніс ту записку. Десь нагадаю прізвище, зараз не пам'ятаю... Я там жив тиждень, і вони мені виробили пашпорт. А трудової книжки я не мав. То я приїхав в інше місце, де були знайомі хлопці, західняки, зі Стрийського району. Там вони мене влаштували на роботу, без трудової поки що. У шахті людей усе треба. Я не мав нігде ніякого притулку. Роботи не знайдеш з такою довідкою-справкою з лагеря, а в шахті то ще можна було. Влаштували вони мене в шахту. Поробив трохи в однім місці, пізніше перевели мене в другу шахту, “Менжинську”, місто Первомайськ Луганської області. Я там проробив майже вісім літ.

  Я ще не сказав, що одночасно я вчився в Київському університеті. У лагерях я знав багато закордонних людей, і я то використовував. Юрко Литвин також любив учитись... Я добре вивчив англійську мову, склав екзамени і мене прийняли на заочний відділ Київського університету імені Шевченка. Він був Ордена Леніна. Учився я аж шість літ, до 1967 року. Вже в червні я мав скласти екзамени, а в березні мене заарештували.

  В.Овсієнко: Так диплом ви й не одержали?

  Г.Прокопович: Ні. Три місяці бракувало.

 

“Український Національний Фронт”

  Прийшов я до Красівського і до Меленя, і там ми вирішили разом, що я їду до Львова, до Івана Губки, бо Губка мав приготувати шрифт. Нам треба було...

  В.Овсієнко: А як ви познайомилися з Зіновієм Красівським? Це ж ваш краянин, десь тут у Моршині він жив?

  Г.Прокопович: Красівський а Мирослав Мелень – шваґри, в одному домі жили. А з Меленем ми зналися після Норильська, ще з першого ув’язнення. Він був мій лагерний друг ще давний. Ми цілий час зв'язки підтримували. А тут було вже їхнє підпілля, той УНФ уже був заснований, готовий. Я долучився, як кажуть... Я не був останній – ще й інші долучились. Але вони вже тут мали все готове, тільки мене чекали, як свого. Отож ми домовились, я поїхав до Львова за тим шрифтом. Там я зайшов до Криси Богдана, який також з нами сидів колись, вірші писав.

  На другий день я вже маю зустріч у Львові. І тут мене хапають на вулиці: "Бандера! Бандера! Хлопці! Націоналіст!" – а він сам руський, той, що кричав і брав мене. А в мене були журнал "Воля і Батьківщина", "Месник" і на сто п'ятдесят карбованців тих бофонів. Я мав то віддати. Ото вони зразу під пахви мене вихопили, а той  вхопив за руки... Якраз на мості, по Стрийській вулиці у Львові, мене арештовують і кричать: "Люди добрі! Люди добрі! Націоналіст!" А я кричу: "Люди добрі! Люди добрі! Бандити! Бандити!" Ще не встиг я два рази сказати "бандити" – вони мені рота затулили, запхали в машину і зразу на вулицю Миру, де КГБ було у Львові. Там, здається, СБУ і понині.

  В.Овсієнко: У нашій довідці записано, що це сталося 21 березня 1967 року. Так?

  Г.Прокопович: Так. Зразу тут появились, як вони називають, "поняті". Розгортають на столі ті бофони, журнали "Месник", "Воля і Батьківщина". А ті поняті: "Господи! Что делается? – жінка каже, руська, видно. – Что делается! Господи!" Я їй кажу: «Земля під ногами горить». Вона навіть поняття не мала, що то таке. Думала, що вона вже тут навічно! Що вже тут ніхто нічого не робить!

  Слідчий Тарасенко, начальник слідчого відділу Керста і ті поняті порозписувалися, що в мене вилучили. Валентин Мороз знає Тарасенка, бо він був і його слідчим. Мороз навіть разом з ним вчився у Львівськім університеті. Ну, там мене роздягли, пасок забрали – і в камеру. Там я вже почув, що заарештовані і Мелень, і Красівський. Губка пізніше – він тоді десь був у відрядженні. Квецько Дмитро, Лесів Славко, Кулинин Василь, Дяк Михайло – ті ще раніше в Івано-Франківську попали, а львівські – ті трохи пізніше. Ну, є багато таких, що й понині не попали, що так си й лишили. А нас, таких, що вже видні були, що вже сиділи – нам ніякої віри не йняли і не мали надії, що ми, мов, виправимось. Ще й до Мордовії в лагер приїжджали, викликали нас, мов, кайтесь. Таке було й у вас, напевно?

  В.Овсієнко: Та вже ж приїздили.

  Г.Прокопович: Через деякий час привели мені на зводини (на очну ставку) Красівського як свідка. "Ви знаєте того, Пропоковича?" – до Красівського. "Ні", – каже. "А ви знаєте Красівського?" Кажу: "Ні". Красівського вивели – і вся бесіда. Тоді мені привели свідка Меленя.

  Відбулося слідство і вже чекаємо суду. Приїжджає генерал-лейтенант Нікітченко, голова КГБ України. Приїжджає до Львова і нас поодинці кожного викликає. Слідчий Тарасенко мене викликав і каже: "Зараз буде генерал-лейтенант – дивіться, що скаже, то робіть". То я, як звикло – я вже знаю, що він скаже і що буде. Привели мене до того генерал-лейтенанта Нікітченка. Він по-українськи говорить чисто. Ніц мені не говорить про справу, а тільки каже: "А кому буде земля, коли би ви самостійну збудували?" Він думав, що як зненацька запитає, то я не буду знати, що сказати. Я кажу: "Той, хто робив на землі, той і буде робити". – "А ви не каєтесь?" – "Так чого я буду каятись? Я вже другий чи третій раз. Мені нема чого каятись." – "То ви не будете більше нічого відповідати?" – "Слідство, – кажу, – всьо знає". – І вся бесіда. – "Выходи".

  Так само викликали Красівського і всіх. Ну, я не був на їхніх розмовах... Що вони говорили – що Мелень, що Губка? Видно, що в такім самім тоні питали. Не знаю за других, а я не збирався каятись. Тоді нас усіх судили.

  В.Овсієнко: А коли був ваш суд? УНФ засудили двома групами? Одна група франківська, а друга – львівська?

  Г.Прокопович: Львівських кожного окремо судили. А як там франківських – не знаю. Мене теж окремо. Суд був такий. Судді не пам'ятаю, ані адвоката. Було двох автоматників, більше нікого не було. Ага, ще секретарка була. То троє було. Привели мене, нічого не спитали, зачитали вирок.

  В.Овсієнко: Як? То й суду як такого не було – тільки вирок зачитали?

  Г.Прокопович: Так. Зачитали обвинувачення, то так секретарка щось писала. А той цілий суддя, він і прокурор (прізвище пам'ятав, але забув): "Такий-то вирок. Встати!" – і два автоматники поруч мене...

  В.Овсієнко: То й судового допиту не було?

  Г.Прокопович: Ні, то де? Так кожного... Там, у журналі “Воля і Батьківщина”, є описана наша справа. Факт той, що ніякої бесіди – два автоматники стояли отак по боках і так цілий час дула на мене наставляли.

  В.Овсієнко: У довідці записано, що вас судили 6 і 7 червня 1967 року.

  Г.Прокопович: Так. Судили. Вивели – і вся бесіда. Після суду до мене в камеру дали двох. Їден був головний інженер Львівської фабрики шапок, Стахняк його прізвище. Другий був інженер-будівельник з Тернополя, що таємно передавав у Польщу якісь там матеріяли УПА. То ще ми майже два місяці разом сиділи. Вони мали передачі, я не мав нічого. То вони все до мене: "Ти Кук?" – той Стахняк чув про Василя Кука. Все вони допитувались, а я нічого не хотів говорити, бо, що за люди? Я уже мав, знаєте, таку науку... "Ти Кук?" – от все мені так було. Пізніше ми ближче познайомились. То вже нічого не допитувались, а тільки грали в шахи, говорили своє. А той Стахняк мене питається, як його будуть везти в лагер. Я йому й розказую звичаї битовиків, як вони пограбують, якщо будеш мати добру одежу, як будеш мати що їсти. "Нічого не беріть нове, – кажу, – беріть старе, бо нічого далеко не довезете, все в дорозі пропаде. То він си, бідний, так налякав і боявся того, що біда буде. А дістав п'ять років.

 

Етап

  Трохи ще мене подержали. Якось принесли вранці зупу. Тільки я сів до стола, хотів тої зупи з'їсти – моментально відчинили двері: "Давай, збирайся!" – на мене. Я так ту зупу лишив – і на етап. Воронок – і на залізничний вокзал. Там уже так звані "столипіни". Опинився я в тому купе один. А ще поїзд не рушив – Меленя привели. Чую по голосу, що він десь так, може, через два купе Я сам їду, а він їде з купою тих битовиків. Чую вже: він співає італійську арію (яку – то я вже забув), він там уже з ними всю... А хлопці, видно, більше наші. Битовики. Та й: “Ще заспівайте...” То він по-італійськи. Він любив себе так представити... Він має прекрасний голос. Ми ще як були в Норильську, то він співав як великий співак, той Мирон Мелень той. Ну, я вже добре переконався, що то його голос, та й кричу. А він відповів. І вже й мені легше стало, і йому – що нас їде два. Тим етапом завезли нас до Мордовії. Мене висадили в Москві, а його ні. Його повезли далі. А на другий день ми вже в Мордовії опинились разом.

  У Москві на пересилці вранці мене в бушлаті, з клунком на плечах завели до якоїсь приймальні. Там якісь дві жінки сидять і говорять: "Ану посмотрим на этого государственного преступника". Тільки я це почув, посидів може пару хвилин – мене забрали.

 

Мордовія

  З Москви до Мордовії не так і далеко. Ну, а вже в Мордовію приїхав, то зустрів своїх старих знайомих.

  В.Овсієнко: В який табір вас привезли?

  Г.Прокопович: У той, де й ви пізніше були. Там був Іван Мирон...

  В.Овсієнко: Це ЖХ-385/19. Посьолок Лєсной Теньгушовського району.

  Г.Прокопович: Лєсной, так. Я вже не пам'ятаю. Ми так під вечір приїхали, вже майже темно було. А тут мене зустрічають: "Прокопович, Прокопович!" Зразу прибіг Підгородецький Василь, Солодкий Віктор, Василь Якуб'як, Гриць Кидюк – всі ті, яких я полишав у 1958 році... Дев'ять літ я пробув на волі, а вони всі ще були там! Янцьо – так його кликали, і багато інших. Я всіх не пам'ятаю.

  Дали мене до Івана Мирона в будівельну аварійну бригаду. Зима в Мордовії – файна зима. Найбільше будять вночі.

  В.Овсієнко: Вагони з деревом розвантажувати?

  Г.Прокопович: Так, вагони розвантажувати. Там бригадиром був наш хлопець (забув прізвище). Також мав 25 років. Був бригадиром, але ставав і робив як усі. Я три місяці і пів у тій бригаді побув, і тут мені Мелень Мирон поміг. Він привів мене до отрядного (старший лейтенант). Був у зоні більярд, то він приходив у рукавичках у той більярд грати. Культурний такий москалик. А грав з арештантами. Наші там не пхалися, а русачки, отакі-о, що з армії повтікали, до нього: "Господин старший лейтенант!" – так було, я не раз чув. То він, Мирон, мене до нього привів: "Я вас прошу, я вас прошу... То мій посправник, – каже. – Бачите, в тій бригаді пропадає. Переведіть його десь, щоб він там не був", – так Мирон. І він: "Добре! Я тебе переведу в іншу бригаду". Він дав мене в таку бригаду, де ми лакували шафи, годинники-кукушки, всякі дерев’яні тумбочки, які там робили. Дав мене то такого Петра Фенька. Я його помічником був. Фенько з Івано-Франківщини також, мав 25 років. Він працював з тим лакувальним пістолетом, а я чистив, відвозив. Норма – 17 шаф ми мали полакувати за зміну. А я мав почистити і другий раз довести вже насухо, щоб довести до кондиційної форми. Роботу приймав майстер. Так ми з Феньком на тім заводі й працювали.

  Але була й така праця: між своїми людьми зустрічалися, що хто міг розказував один одному, переписували, передавали. Отут Левко Лук'яненко каже до мене: "Є можливість передати щось на волю. Напишімо біографії: ви – свою, я – свою". – "То добре, напишу". Я написав. Він передав своєму братові, а брат уже передавав за кордон. Така була робота.

  Була ще й така робота: різні свята. Я вже за тим слідкував: всякі наші революційні дати. День УПА, День зброї, День злуки або IV Універсалу, смерть Степана Бандери... То вже все я проводив, Левко мені допомагав такі дати віднайти, бо так бувало, що й забудеся. І Степан Сорока допомагав то робити. Сорока знав більше того всього, бо то старий оунівець. А Микола Будулак деколи супротивлявся. Отакі свята ми проводили, як могли.

  Одного разу Леонід Бородін питає Левка Горохівського: "Підпишетесь за нашого? Він у лікарні загинув”.

  В.Овсієнко: Це Юрій Галансков, він помер 1972 року після невдалої операції на виразку шлунка.

  Г.Прокопович: Так, Галансков. "Ми, – каже, – пишемо за кордон. І ви підпишіться. І попросіть жидів, щоб теж підписали". От Левко Горохівський до мене приходить: "Як будемо робити?" – Левко все радився зі мною. Я кажу: "Добре, Левку. Підпишемо, і жиди підпишуть”. – Бо з жидами ми були в контакті. – “Тільки хай вони підпишуться за Красівського Зеника". – А Красівського тоді в психічку запроторили. – “Ми згідні: вони – за нашого, а ми – за свого. Зберемо підписи, і жиди си ще підпишуть". Левко то їм сказав, вони подумали і на другий день приносять відповідь: "Нет". Ну, то кажу: "Нет – так хай пишуть самі, а ми не будемо, і жиди не будуть". Що вони за нашого не хотіли підписати, то ми за їхнього не підписували. Був такий випадок з ними. І то найбільше через Бородіна ми спілкувалися. Ще був Славко Лесів, але його вже вивезли, бо він був слабий на очі. Його звільнили раніше. 

  Був ще випадок: Богдана Ребрика вдарили каменем звідкись з їхнього бараку.

  В.Овсієнко: З якого бараку?

  Г.Прокопович: Руського. Вдарили каменем. Ребрик прибігає до нас: "Хлопці! Таке й таке – вдарили мене". Іде Віктор Солодкий до них. Ними заправляв там один такий... на -ський, власівець... Забув прізвище... Крутиться в мене в голові, але забув... Прийшов Віктор у зону з ним на переговори. Клянеться: "То не може бути!" А Богдан видів, як його вдарили, навіть видів хто. Ні – і все. Тим бесіда скінчилась.

  В тім 19-м лагері в Мордовії пробув я до 1973 року. А 1973 року вивезли мене на заслання.

  В.Овсієнко: Але чекайте. Є такі дані, що ви в таборі написали історію УПА, але при переписуванні другого екземпляра вона була конфіскована адміністрацією і пропала.

  Г.Прокопович: Так. То Богдан Ребрик переписував, і обидва списки забрали: і той мій, і його. Він тільки переписував. Славко радив, щоб було два екземпляри: один щоб люди читали, а другий – віддати за кордон.

  В.Овсієнко: Який був обсяг того тексту?

  Г.Прокопович: То було таких зошитів з дванадцять, десь так, може, по сто аркушів.

  В.Овсієнко: Ого!

  Г.Прокопович: Так. Я то писав цілих два роки. Там були описи таких як Гурба. В “Історії УПА” тепер про нього є, а тоді рідко хто про нього знав. Там описано, хто такий був сотенний УПА Колесник. Як ковпаківці нападали і УПА відступила. Там танки були... Мені розказували очевидці. "УПА, – каже один, – б'є з кулеметів по москалях, а москалі не падають. Коли я підскочив до кулеметника, сам став бити з кулемета – то москалі залягли. А коли скінчився бій, москалі відступили, то виявилося, що то затесався їхній!”. Так розказували живі свідки, а я то позаписував.

  Про Володимира Горбового, Петра Дужого, про його брата, як він попався в криївці, про Михайла Сороку, про його жінку Катерину Зарицьку – було багато що писати. Та хто ж си сподівав, що відберуть? Я понині думаю, як тото си стало, що в Ребрика забрали все. Деякі хлопці знали, що ми пишемо. Якби я був на таке сподівався, то не дав би переписувати. Я за те дістав хіба що п’ять діб карцера. То дурниця – п’ять діб, а мені казали, що будуть судити. Бо ті зошити десь далі передали. Я писав історію УПА, те, що люди розказували. Вона не торкались совєтської влади. Якби я писав так відкрито проти влади, як Стус, то, може, і мене би судили.

  Я відбув ото п'ять діб карцеру і на тім кінець, слава Богу. Микола Будалак про то не знав. Знали хіба Лесів Славко, Якуб'як, Богдан Фенюк. Богдан Ребрик то, писав, бідний, – і все то пропало. Я то в голові більше-менше маю і за тим не жалію. Бо як кажуть? Пропало – то пропало, добре, що хоч гірше не сталося. Одного чоловіка пізніше везли через Київ, то його в Києві питалися: "Як там той Прокопович, що написав про вас усіх?" Покровський Іван (він ще нині живе) каже: "Якось буде, тільки бережім Богдана, бо йому лишилось пару днів. Щоб вони його не зарізали, бо підішлють когось, і тоді на нас звалять". Так Іван Покровський радив, щоб ми пильнували Богдана Ребрика.  Покровський вважав, його можуть ще й убити, а тоді здати на нас, що ми, мов, за те, що віддав “Історію”. Бог його знає, чи віддав, чи вони самі забрали.

  В.Овсієнко: То ж обшуки проводили, тої сучні було повно...

 

На засланні в Красноярському краю

  Г.Прокопович: Привезли нас у Красноярськ. Їду десь половину дороги один в купе і чую голос Бергера Анатолія – також із того лагеря жида з Ленінграда. І ми оба через купе порозуміли, що він мене знає, а я його знаю. Всі жиди в лагері в Мордовії відмовились від совєтського громадянства, а Бергер не відмовився. Вони йому пропонували: вчи іврит, разом поїдемо в Ізраїль, а він не хотів. То вони з ним не говорили. Я про це знав. Той Бергер також їде на заслання на три роки. А засудили їх (так у справі було), що вони хотіли підірвати мавзолей Леніна в Москві. Була то правда, чи ні – факт той, що їх поарештували, ще коли вони й біля мавзолею не були. Їх було п'ять таких сталих патріотів. І всі сини таких видатних та багатих. То ось якраз я з тим Бергером їхав на заслання. Пізніше його камеру звільняли, його дали до мене.

  Приїхали ми в Красноярськ 30 квітня 1973-го. Завтра 1 травня. Нас із того "столипіна" в машину і привезли в районну тюрму, місто Курагіно. Бондаренко, начальник, каже: "Як я вас випущу в бушлатах, як завтра парад? Сидіть у тюрмі всі ті празники". Що ти будеш сперечатися? Посадили нас у камеру. Там шість чоловік: той – за аліменти, той – у жінку стріляв з рушниці, бігав довкола хати, той – украв... І нас двох туди посадили. Ми перебули тих два дні, випускають нас. Старший лейтенант Табунов, наш начальник, каже: "Ідіть і шукайте собі роботу. А я йду додому". Вивів нас із тієї тюрми районної міліції на вулицю...

  Мене Чорновіл просив, щоб я описав, як мене везли. Я йому описував. Бо ми переписувались. Він був засланий у Якутії.

  Отож випустили нас, як кажуть, на ту волю Той Табунов каже: "Маєте 20 копійок на автобус?" Я якраз попри нього йшов, то він мені тих 20 копійок дав: “Маєте на автобус”.

  Вранці нас випустили, ходимо ми. Той Толік ще більше в житті непрактичний, як мала дитина. Він від мене кроку не зробить. Я кажу: “Може, розійдемось: ви скоріше квартиру знайдете, або я”. – "Ні, – каже, – я сам не знайду". І ми так ходимо, ходимо цілий день. Люди видять ті бушлати, Толік зовсім лисий, а я обстрижений наголо – зачиняють двері: “Ссильні, ссильні вже...” Уже вчули, всі знають, що нас привезли. Посьолок Курагіно – 17 тисяч мешканців. Із тих 17 тисяч мешканців 25% німців.

  А перед нами, на дві тижні раніше, привезли туди одного свідка Єгови, якого я добре знав. Він був на візку, в нього ноги не працювали. Так його й везли по вагонах Прізвище його забув, а ми добре були знайомі з лагеря. Німець він був. То його в Курагіно не дали, а дали в посьолок Южний – там, коло Курагіна було таке село. Він зовсім не цікавився політикою. Був такий собі по вірі своїй. Відсидів щось літ із десять. Пізніше він до мене не раз приїжджав мотоциклом. Тобто на волі він відлікував ноги. Мотоцикл купив – ті свідки Єгови допомагали йому.

  Проходили ми з Толіком цілий день і нігде ні квартири, ні їсти, нічого. Вертаємося ввечері в міліцію. Я мав такий чемодан дерев’яний, він і зараз у мене є. З книжками. Та й рушник там був. Я його залишив у міліції. Мені кричать: "Забирай!" А я кажу: "А де я його буду тягати? Як знайду квартиру, то й заберу". А Толік мав такий клунок, подібний до заплечника. Теж лишив. Ті 20 копійок так і держу, бо на автобус – тото мало. Та й куди ж їхати? Хіба на одну зупинку. А Курагіно має довжину дев'ять кілометрів з одного кінця до другого.

  Сидимо в коридорі в тій міліції. Дижурні дивляться на нас. Один: "Ану, ребята, поїдемо в одне місце, – каже. – Я знаю таку жінку, що вона живе сама. Вона вас прийме". Привозить нас туди. Вона побачила, що міліція, відчинила. А двері в них на Сибіру такі дерев'яні, пліт дерев'яний, високий. Брама на дві половини розчиняється, ще вища. Як він їй сказав, що на квартиру – о, зразу й зачинила. "Вертаймося, – каже міліціонер. – Я більше не знаю таких місць". Кажемо: "Ходімо в міліцію, будемо там ночувати. Де ще ночувати? Не приймає ніхто".

  Там ми й пересиділи. Вже ніхто нас не чіпає. Ходять попри нас, нич не кажуть. Ми так і не спали, лише покуняли, бо зимно. Хоч то вже май, але там така пора... Там ніякі яблуні не ростуть. Жито родиться, пшениця – ні. Жита збирали десять центнерів з гектара. Бульба родиться, а садовини ніякої немає.

  Ідемо ми на другий день, ходимо, ходимо – ніхто не бере нас. Я кажу: "Та ми вже в цьому районі були, Толік." – "Я не помню". – "Та ми вже тут ходили. Ідемо вдруге". О другій годині дня стукаємо в одну браму. Брама також висока, залізна. Виходить жінка. "Ми, – кажу я (Толік ззаду, Толік нич не хоче говорити), – ми ссильні. Шукаємо де якої квартири. Може, допоможете?" А вона до мене зразу каже: "А ви знаєте того і того?" – Це того єговіста, що в Южний послали. Кажу: "Знаю, знаю. Але ми не за віру, ми за антирадянську агітацію..." – "Понімаю, понімаю. Я нємка. Ходіть до хати".

  Заходимо до хати, а там шестеро дівчат, починаючи від дев'ятої класи – Наташа, і Альбіною кінчаючи, що ще до школи не ходить. Шестеро дівчат. "Мій чоловік, – каже, – на роботі зараз – Яков ся називає. Вагнер наше прізвище". І зразу до тих дівчат: "Готуйте їм щось їсти!" Вони накришили картоплі, яйця, і нам дали їсти. То вперше вже за другий день.

  Дівчата принесли свій релігійний альбом. Там Леонардо да Вінчі, “Джоконда”, Мікеланжело, всякі святі мадонни. З інших художників – Пікассо, Рембрант. Цілий альбом кольорових фотографій. Ті дівчата всі віруючі, кажуть мені: "Ми лютерани". Я кажу: "А ми католики”. А Толік ніякий... Він ще тоді в Бога не вірив, то вже й мовчить, нич не питає. Жінка каже: "Будете тут, поки не приїде Яша..."

  Яша приїхав аж о другій годині вночі – він в ССТ шоферував, розвозив пекарів, конторників, інших привозив. Він працював майже цілу зміну, о другій годині лягав спати, а на ранок уже знову їхав. Розвозив першу зміну і другу на такому маленькому автобусі. Він прийшов, зразу привітався з нами, познайомився, туди-сюди, і каже: "Нічого, я знайду. Квартиру одну я вже маю. Але для такого, що буде з жінкою. Бо у господині чоловік загинув на фронті. Вона одна. Білоруска вона. Добропорядна людина. Там є де спати". Толік зразу каже: "Я піду. До мене через два тижні приїде жінка". Справді, через два тижні приїхала його жінка з Ленінграду. Вона була режисер. Приїхала разом з Толіковими татом і мамою. Йому привезли гроші, допомогли влаштуватись. Як звикло, жиди – вони мають, і багатство є, і підтримка. Дав-ем уже на Толікові гроші телеграму, то й мені через тиждень тато  вислав сотку телеграфом. То вже мав свої.

  Ну, а мені квартири нема. Толіка прийняли, бо жінка приїде, а мені одинокому нема. Я жив у Яші ще одну добу, а тоді Яша відпровадив мене в готель. Каже: "Я заплачу. Живи. Потім ми знайдемо. Ми квартиру мусимо знайти". Яша зразу влаштував мене на роботу на пекарню. Спершу мукосієм то си називало, а потім перевели кочегаром. А Толік каже: "Мені роботи не треба. Мені батько гроші вишле”. А там, у міліції, кажуть, що ні, треба мати роботу. Він каже: "Я не знаю, де знайти. Я на хлібозавод не піду". Він робити взагалі не може. Йому знайшли роботу: агентом страхування, по селах їздити. То він роз'їжджав. Він відбув не цілих два роки, і його випустили. А я відбув усі п'ять. Послали мене кочегаром з мукосія, бо мені сказали, щоб до муки мене не допускати. Толя казав, що я англійських слів міг укинути в мішок з мукою – то він ся сміяв.

  В.Овсієнко: Щоб потруїти совєтських людей?

  Г.Прокопович: Так, потруїти. Директором хлібозаводу був, вічної пам'яті, прекрасний руський чоловік – Астахов Василь Степанович. Він мені сприяв у всьому, допомагав. Каже: "Будеш кочегаром". Я вже нічого нікому. Я то все розумію.

  Я прийшов у маю, а на Йорданські свята той директор кличе мене: "Прийдеш, Гриша, до мене десь коло першої години вночі. Ми будемо воду святити”. Я прийшов. І Толіку вже тої води свяченої приніс.

  З’явився в нас такий друг Руслан, художник. Він з Братська, німецька жінка в нього була. Він нам допомагав. Той Астахов привіз звідкись за сто кілометрів підпільного священика. Кілька людей зібралось, посвятили воду. Я вже тепер як дяк ту процедуру знаю, а тоді я того не знав. Там було скорочено в десять разів

  В.Овсієнко: Конспектом...

  Г.Прокопович: Так, бо і священик боявся, і директор боявся. Взяв я тієї води, поніс до того Руслана, до Толіка. Перехрестились уже в Руслана тією водою. Він також невіруючий, той руський художник.

  Минув час, пустили мене в першу відпустку, приїхав я додому. Шість років не бачився. Побачив усіх. Випало мені приїхати на Різдво. Пішов до церкви, висповідався, хоч там була церква православна Московського патріархату, але все одно церква Христова. На засланні я лише два рази їздив до церкви в Абакан – то сто кілометрів від Курагіно. Два рази побував – нема як їздити: скоро повертався на роботу – я кочегар, працюю по змінах. Усього два рази там був у церкві. І то сам – Толік не хотів їхати. А ближче ніде нема церкви. Ніхто абсолютно нічого про Бога не знає. Тільки напитись... Німці, які живуть там, – то їхні хати впізнати можна. І руські також можна впізнати. Німецькі всі обгороджені, і плоти, і хати як хати. А в руських і плота нема. То зразу видно.

  В.Овсієнко: Тільки “русская береза и ель”, які самі виросли.

  Г.Прокопович: Ми з тим Яшею подружились. Він українців любить, і Гітлера сильно любить. Я про німецьку історію багато знав, дещо йому розказував про наші звичаї, як ми німців зустрічали. А націоналіст він такий добрий. Дійшло до того, що він мені порадив: продають квартиру. Одні люди з хлібозаводу позичили мені гроші. Спочатку Астахов позичив п'ятдесят і сто. А я ще п'ятдесят мав. За двісті рублів я купив квартиру. Уже там на бушлаті спав. Потім заробив гроші і купив матрац, купив постіль, на якій ви будете нині спати – я її відтам привіз, у магазині там купив нову.

  Так минули п'ять років заслання. Відбув я щось на місяць більше – поки мені паспорт зробили та дозволили їхати. Яша мене вивів на вокзал, відправив, поїхав я додому.

 

У московських дисидентів

  Я, як повертався, тиждень у Москві жив. Там мене зустрічали дисиденти Юрій Терентьєв, Олександр Гінзбурґ та Ольга Мурашко, Юрія Терентьєва жінка. Вони мені допомагали матеріально. Адреса в мене досі є на скриньці від посилки. Я тиждень жив у них на квартирі. Вони мене там привели на своє підпільне зібрання: "Ну що? Ану-ану, посмотрим на самостійника!" Вони, в тому числі Юрко, мені допомагали. Він мені сказав: “Поміч та є від Конгресу Сполучених Штатів, то не ми допомагаємо”. Ті гроші підпільно приходять з Америки. Каже, що він мені допомагає не своїми грошами – він це мені дав це зрозуміти зразу, але прийняв чесно, і сам чесний чоловік. Віруючий сильно, водив мене до церкви. Мав він там колеґу, який читав "Апостола". Я чув це в нього в хаті. І Оля Мурашко була. Привели мене в те підпілля, в якийсь підвал. Гінзбурґ (Сахарова вже не було – Сахаров уже був на засланні, а це була його команда). Там було багато людей, з двадцять, але я їх не знав. Я знав тільки Терентьєва, Олю і ще третю жінку – прізвище є на фотографії. Старша жінка, сама одинока. Решти дисидентів я не знав. Вони зробили таку невеличку, як би сказати, трапезу. Там зі мною кожний хотів поговорить по-своєму. Але всі: ”Ти самостійник”. І це нікому не подобалося.

  Зрештою Юрко мені вже вдома каже те саме, що мене питав генерал-лейтенант Нікітченко у Львові: "А кому би, – каже, – була земля, як буде самостійна Україна?" Ну, думаю я собі, то вже й ти таке питаєш? Мені не дивниці було тому кагебісту, але ти?” Я кажу йому так само: “Тим, хто буде робити, тому й буде земля". Він усе йшов на роботу, а вже Оля залишались вдома, вона геолог. Вона мене цілий час водила в Москві по різних місцях, по знайомих. І до мавзолею Леніна хотіла повести, та я кажу, що я вже не хочу. Провела мене коло тюрми там, де стоїть пам'ятник Дзержинському.

  В.Овсієнко: Оце діло!

  Г.Прокопович: То каже: "Там у підвалах камери, а тут “человек в халате” стоїть, пильнує”. Це на Дзержинського – в такій довгій шинелі той поляк. Його й зараз міліція в Росії охороняє, в кіно показують. Він там і дальші стоїть, той Дзержинський, той кагебіст, Чрезвичайна Комісія.

  Я тиждень побув у Москві. Відпровадили мене, дали ще 150 рублів з того ж фонду, аби тут облаштуватись. Юрко відправив мене на вокзал, три рази поцілувалися по-християнськи – так вони люблять. Він молодий, може з може трохи старший від вас. Оля то зовсім молода.

 

Удома

  То вже як я повернувся сюди – зразу мені сказали: на роботу влаштовуйся. Влаштувався я на озокеритну шахту в Бориславі.   Пробув я тиждень удома – Яша Вагнер з Сибіру приїжджає до мене. Він хотів вириватися в Німеччину. Я йому ще в Сибіру писав заяви, а вони все верталося. То він мені каже: "Допоможи мені там, у Москві". Той Яша Вагнер приїхав з тим, щоби потрапити в Москві в німецьке посольство: ти мені, мов, допоможи. Я йому написав там до одних москвичів записку, дав адресу. Кажу: “Юрка – він вам там улаштує”. І ті москвичі посприяли йому потрапити в німецьке посольство. Він там обговорив свою справу, поїхав додому, а через рік йому прийшов виклик. Тоді ще СССР не валився, хіба вже гроші п'ятдесятки пропали людям. Горбачов казав, що хто має багато – не міняти, а тільки хто має дві. Тоді Яша продав хату запівдарма, і ті гроші всі так і пропали. Легкову машину мав – усе пропало. Він зразу до Німеччини з двома дівчатами, а чотири вже на той час вийшли заміж, жили там недалеко по селах. То він стягнув і їх. Хіба одна жінка Фріда залишилась, бо вмерла. Ми й понині листуємося. Гроші він не хоче мені вислати, бо каже, дорого пошта бере – то є запівдарма. Ну, я для нього чужий чоловік, як кажуть. Але ми ще пишемо, пам'ятаємо один одного. Він минулого року на свята вислав посилку. Але та посилка з України повернулась. Написали, що Україна продуктів не потребує, тому посилку не приймає. Він до мене пише: "Що то таке?" Що я маю говорити, як така влада? Вони, може, не приймають тому, що просто не хочуть. Висилав Яша кілька разів гроші. Раз відкритку – розклеїв надвоє і всередину вклав – знайшли. Вислав книжку релігійну, вклав усередину гроші, п'ятдесят марок, – знайшли. Два рази листами висилав – знайшли, забрали, і на тім кінець. Кажу: не висилай, бо то все дарма. Він пише, що має 1600 марок пенсії, у нього друга жінка  – має тисячу двіста. Всякі, каже, в магазинах продукти є, 50-60 % таких, що не знає, нащо вони і що. Живуть – тільки пташиного молока немає. Ходить до церкви, молиться, співає пісні – от і все його життя, понині живий-здоровий.

  А я як вийшов, то почав у ту шахту їздити. Три роки від’їздив. Працюв – потрібно було стаж заробити. Я мав три роки стажу шахтарського лагерного в Караганді – не зарахували, але в Донбасі я мав усього вісім. А треба десять. Я відробив одинадцять, поки всі справки, довідки зібрав, де я працював учителем. Треба було всьо знайти. Поки знайшов, то ще рік проїздив, ще рік мусив працювати. Три роки і місяць відробив – і вийшов 1981-го року на пенсію. І вже залишився вдома. Вже хлопець народився.

  В.Овсієнко: А якого року?

  Г.Прокопович: У 1980 році.

  Григорій:  25 травня.

  Г.Прокопович: І знаєте, взяв-ем таку жінку, його маму, – свідок Єгови виявилася. Я не знав, і вона мені нічого не сказала. Уже коли дитина була, вона тоді почала присилати інших людей, щоб мене перетягнути в їхню церкву, щоб я лишив свою церкву. Я бачу, що справи нема – подав на розлучення. На свята – вона працює (ще тато мій жив). На Михайла, на Різдво пере – її абсолютно нічого не стосується. Хоч би вважала ту хату – ні: "Скоро Армагеддон!" Виносить речі з хати! Армагеддон! Думаю: помішалась! В медпункт відвіз до Бережниці. Я туди їздив трохи, поки не випустили. Вона була хвора не сильно. Її тримали так, що й на роботу водили. Через кілька місяців вона знову то саме: "Армагеддон скоро!" І довелося розлучитися.

  Вісім місяців дитині, я його годую (вісім місяців!) сам. Мені дитину присудили, бо в дружини були ті довідки, що вона хвора психічно. І що свідки Єгови – їх совіцька влада також не любить, бо вони проти держави, зброї не беруть... То раз суд відклали, бо я наполягав на дитині. А другий раз уже була друга суддя, присудили мені дитину. Я ще, правда, приніс таку їхню книжку: "Свідки Єгови", так і називається. Приніс її на суд, кажу: "Прочитайте, аби ви знали, що то за секта, ви ж не знаєте?" Вони ще на ту книжку подивились. Встановили сільську комісію, встановили комісію з Дрогобича, з райвно. Подивились тут на мене, опитали всіх сусідів: чи не пияк, чи може дитину втримати – і всі ствердно сказали, і голова сільської Ради, що я такий, що можу дитину сам утримати. І розвели нас. Дитину присудили мені.

  В.Овсієнко: Йой, то дорога дитина у вас – раз ви самі його виростили...

  Г.Прокопович: Так. З восьми місяців. І, друже, мав-ем... Три тисячі за тих три роки я заробив на книжку. Бо хата стара, думав, куплю цеглу – може, колись переставимо, бо то дерев'яна. Таке я планував. Вона про ті три тисячі знала. Вона ні одної копійки туди не вклала, а суд присудив віддати 1200 їй. Ну що ж, присудив суд...

  Я приїжджаю додому, вона за мною через годину: "Давай гроші!" А я з книжки всі гроші взяв. Суд раніше перевірив, що я мав три тисячі в Бориславі в ощадкасі, коло шахти. З зарплати стягали. Я там заробляв по 200 карбованців, по 189. Вона ті гроші забрала і більше я її вже не бачив. Деколи ще приїжджала побачити його, бо її не позбавили материнства. Ну, а що вона? Вона знає тільки своє. І ще й синові: "Не ходи до церкви, скоро Армагеддон!" Та він на те не пішов. Уже сам розуміє.

  Отак я вже, як кажуть, віка доживаю з тим хлопцем. Тільки в мене й поміч – не взяли його до війська через то, що я старий і одинокий. А тота жінка, яка в Мокрянах живе, – то я з нею, звичайно, брав шлюб у церкві, в Винниках. Уже вісім літ. Там вона має файну хату, має тих сорок шість гривень пенсії, має сина. Його жінка лишила, бо пияк. Має золоті руки, працьовитий – а що заробить, то проп'є. Вона там мусить з ним в одній хаті жити. Він не має на дзиґари, то з тої пенсії ще йому й на дзиґари дай. Отак от і крутимось по нинішній день.

  Ще я не скінчив того, що як закінчив роботу на шахті, то люди мені кажуть: "Вчися на диригента, бо нема хор кому в церкві вести". А я вже дяком був. Пішов дякувати ще в православну церкву, бо вона тоді була одна, іншої не було. Усі люди тоді ходили до тої православної. То я там дяком був, бо ті дяки вже старі були, не могли, а я ж колись учився на священика два роки. Я то все знаю. Трохи підготувався і дякую по нинішній день. А тоді пішов я на курси до Борислава, до такого Морозевича, диригента і вчителя, викладача музики, і в нього півроку вчився диригентства. Ноти як учитель я знав. То я ще 14 літ вів хор церковний. А два роки тому я дістав інфаркт, відлежав у Дрогобичі і вже просив, як би то мене лишити: “Шукайте когось, бо мені махати руками тяжко”. А там треба й нерви цілий час. Мені лікар Трутень сказав: “Ти си того лиши”. То знайшли там, з села Лішня приїжджає, а трохи самі співають. Я хіба на Йордан, на Богоявлення відбув диригентом, а далі вже кажу, щоб дали мені спокій.   І так от донині живемо. Є багато чого робити і багато чого говорити, але нема що слухати, як кажуть. Це все кожний розуміє і кожний знає. Я проти тієї партійності. Я з Левком Лук’яненком сварився, з Горинями: ніяких партій не треба, треба одну партію робити – ОУН, то, що було. Якби ми всі були в одно, ми би зробили набагато більше. Нас тільки ОУН спасла би. “Ні, партії – то добре”. – А що доброго? До чого воно довело? Ні до чого не довело.

  Отака моя думка і така позиція тих, хто був зі мною по лагерях, по тюрмах. Треба було продовжувати то, за що гинули тисячі наших людей по тюрмах і по лагерях. Ніхто не знав інакше: "бандьори", "бандеровці". "Харасо, – кричали японці, – бандеровцы – харасо!". Німці казали: "Бандера – ґут, ґут". Американські розвідники, які сиділи з нами... Та й хоч би той Микола Будулак-Шаригін – він знав, що тільки з нами можна справу вести. Він теж був такої думки. Ну, а тепер постало то, що кожний собі отаманом.

  В.Овсієнко: Як казав Шевченко: "Неначе люде подуріли". То він про нас.

  Г.Прокопович: Про нас, так. І тільки сварка. Левко в одній партії, його посправник Кандиба Іван – в іншій. І оба ся гнівають – ну про що говорити далі? Михайло Горинь мені казав: "Через 30 років ми си піднімемо”. Я казав, що то не може бути за 30 років. Колеґо, не може того бути! Ну, слава Богу, воно си стало скоріше. То Михайло вже пішов в іншу партію... Вже то, про що ми колись говорили з Богданом Горинем, з Іваном Гелем, про що думали Степан Бандера, Коновалець, Петлюра – всьо си розлетіло, нема того, що треба. І так, брате, іде час.

  Коли я повернувся,  мене зразу викликав начальник КГБ. Прізвище зараз собі пригадаю, от на язиці крутиться... Рибальченко. І каже до мене на "ти": "Пам'ятай! За тобою буде слідкувати в селі три чоловіка, на шахті єден. Нас є два таких на район: Мізик по церквах, а я по вас, по политікантах усяких. Так що знай: будемо слідкувати. Відкрито кажу". Вони оба й зараз живуть, і оба призналися мені. А один помер, Бугай прізвище, жив тут-о, наверху хата – той не признався.

  Приїхав сюди Клименко Федьо. Ще мій тато жив. Ми разом січку різали. Той Клименко їде до Басараба до Стрия, бо то його родич. А Басараб був у сотні Вовка, що засаду робила на генерала Свєрчевського. Басараб сидів усі 25 років. Так той Клименко приїхав до нього, там у нього якась рідня – сестра чи хтось. Я й не допитувався. То в Нагуєвичах Федя тут же вхопили – і в КГБ. Продержали цілий день, допитували: "Що? Куди? Чого ти до Прокоповича приїхав?" А то він, той сусід Бугай доніс.

  А ті два мені призналися. Один розказував: “Притягнуть мене до Дрогобича, дадуть мені 15 карбованців, мов, іди з ним пий і слухай, що він буде говорити. А я ті гроші проп'ю, ти навіть і не знав нич ніколи, а тим скажу: “Та нич не говорить. Він робить у шахті, не може ходити, бо уже напрацюється і нич не говорить”. І так відбріхувався цілий час. “А гроші, – каже, – я брав може, разів вісім по 15 карбованців”.

  А другий, той що Садріжків (Прим. 3. 3. Прізвища сексотів поки що не потрібно вказувати... – Г.Прокопович) прізвище, це з тих Садріжків, що його тато (його Глубіш знає) кат був великий, який убивав. А він, син, уже зовсім другої крові був. Каже: "Я маю вашу біографію. То ціла енкаведистська книжка. Я за вами, – каже, – стежив. Ну, я знаю вас, а ви знаєте мене". Така була розмова.

  А той Бугай, що я з ним учителював від 1944 року, – не признався, і так і помер другий рік вже тому.

  В.Овсієнко: А після звільнення ви були в яких-небудь партіях чи громадських організаціях. Наприклад, у Товаристві політв'язнів і репресованих?

  Г.Прокопович: Так, я їздив на збори політв'язнів до Львова. То Іван Губка, мій посправник і друг, організовував. Вони там редакцію створили. Тепер ми хіба листуємося. А я в селі, то там мене й не треба – там є в місті свої такі, що щось роблять. Іван кілька разів просив мене дещо написати, то я посилав до журналу "Воля і Батьківщина". Я писав-ем спогади, а друкували то чи ні – таке вже для мене не має ніякого значення. Бо навіть колишні політв’язні – то й ті сі порозколювали.

  От ви будете у Стрільціва Василя. Василь мені передав корівництво там, у Норильську, на Каеркані. Він там був у нас головний, а як звільнявся, то передавав мені керівництво. Я не розказував про той Каеркан – він усе розкаже. Не забудьте передайте йому привіт. Я маю його фотографію, як на зборах політв'язнів він зустрічався. І Федір Філько зі Стебника, Гриць Чублак зі Стебника. Приїжджають, листуються..   Але то все річ не варта зусиль – то тільки згадка про наше минуле, історія. А влади наш народ нич не має – все як було, так і залишилося. А ми на задвірках. Страждали стільки – і що ви маєте? Вам хтось подякував, крім нас, своїх? Чи вам хтось якусь поміч давав, чи що? Оце за світло платите половину – тільки й усього. Нас ніхто не знає.

  В.Овсієнко: Заробляю зарплату, як люди. Я молодший, то ще можу.

  Г.Прокопович: Хоч би тепер у тім парламенті визнали нас...

  В.Овсієнко: Це кінець розмови з Григорієм Прокоповичем у селі Уріж Дрогобицького району Львівської області 31 січня 2000 року.

 

Фото В.Овсієнка:

Prokopovych  Плівка 7946, кадр 11А.  31.01. 2000 р., с Уріж.  Григорій ПРОКОПОВИЧ.

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Український національний рух

БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В. В.

Персоналії / Український національний рух

ГРЕБЕНЮК ГРИГОРІЙ СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РИБАЛКА ІВАН ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛІСОВА ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛІСОВА (ГРИЦЕНКО) ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ (УНФ)

Персоналії / Український національний рух

ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МЕЛЕНЬ МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КВЕЦКО ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АПАНОВИЧ ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Український національний фронт (УНФ). Борис Захаров

Персоналії / Український національний рух

ГУБКА ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко Василь

Персоналії / Український національний рух

ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. І.Рапп

MENU