СЕНИК ІРИНА МИХАЙЛІВНА

 558019.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

 

З її виправленнями від 8.05. 2002.

  В.В.Овсієнко: 29 січня 2000 року в Бориславі, на вулиці Тернавка, 52, у помешканні № 5 пані Ірини Сеник записує розмову з нею Василь Овсієнко.

  І.М.Сеник: Я, Ірина Сеник, народилася 8 червня 1926 року в місті Львові, в родині січового стрільця. Батько Михайло Сеник, мати Марія Сеник, дівоче прізвище Марія Іберле. Я була третьою дитиною. Старша сестра Леоніда померла на засланні, відбувши 10 років покарання за приналежність до ОУН. Живе наймолодший брат Роман. Коли нас зі сестрою посадили у 1945 році, родину теж забрали. Про батька й посьогодні я не знаю, що з ним. Мати, відбувши покарання в таборі Архангельської області, в Єрцево, була вислана в Кемеровську область. Там і померла в 1981 році. Тоді я вже була на засланні в Уш-Тобе, мене навіть не хотіли пустити... Я сказала: "Можете мене ще раз судити, але я на похорон мами поїду". Вона була там з 1955 року, відбувши покарання в Єрцовських таборах.   Тоді всіх львів'ян звозили в одне місце, в Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Такий був наказ Сталіна, щоб як із родини хтось був покараний, то щоб усіх скидати в одне місце. Так ми всі опинилися в одному місці. Мене привезли до того Анжеро-Судженська найпізніше, 1955 року.

  1968 року, після того, коли я відбула 10 років ув’язнення і 13 років заслання, дозволили мені поїхати, куди хочу, тільки не до Львова. Львів був забороненим для мене містом. Я, маючи добрих друзів в Івано-Франківську, вибрала собі Івано-Франківськ. Влаштувалася там на роботу в хірургічне відділення обласного протитуберкульозного диспансера. Знаючи, що так багато ще посестер і побратимів знаходяться в тюрмі, я одразу вирішила, що маю стати в їх обороні, власне, взяти участь у правозахисній роботі.

  В.В.Овсієнко: Але, пані Ірино, ви пропустили величезний пласт своєї біоґрафії... Розкажіть, будь ласка, про все детальніше.

  І.М.Сеник: Добре. Наша родина була свідома, інтелігентна. Не дивлячися на польську окупацію Галичини, ми знали, що маємо жити всім, що є українське. Розповіді батька, колишнього січового стрільця, дуже на нас впливали. Кожного вечора, коли б не приходив з праці, він мав час поговорити з дітьми. Крім цього, він був художником, кожний вечір дитині щось малював на замовлення. У нас був такий великий родинний альбом, ми могли собі щось замовити, і він нам малював. Мені жаль: через багато років я прийшла до того дому, то мене там з порога викинули... Я думала бодай одну батькову картину дістати на пам'ятку, але не вдалося...

  Оскільки мати працювала і батько працював, то ми були в садочку. Тоді це називалося «захоронка», була вона при Рідній школі імені короля Данила. Я дуже рано, в 5 років, пішла до школи, бо вже вміла читати й писати і не хотіла в хаті сидіти, бо була старша сестра. Ну, таких малих ще не приймали до школи, а мене все-таки прийняли.

  Після школи імені короля Данила (я не була дуже чемна – я була таким хлопчуром!) мати сказала: "Підеш до дівочої школи". Відправили мене до школи імені Тараса Шевченка на вулиці Мохнацького. Звідтам я вступила до приватної ґімназії Рідної школи Іллі та Іванни Кокорудзів. Це були фундатори тої ґімназії. Поляки дуже не хотіли, щоби дівчатам давати освіту – взагалі не хотіли української школи. Але наші видатні діячі домоглися... Власне, Ілля та Іванна Кокорудзи віддали всі свої зароблені за довге життя гроші на це, щоби створити ту дівочу ґімназію. Вона була однією з кращих у Галичині.

  Не так тут про себе хотілося б говорити, але про тих професорів, які дали нам капітальні знання, і я їм дуже вдячна за це. Я згадую таких, як Винар, директор, професор Коструба, професор Кордуба, професор Олександр Барвінський – історик. Вони вміли защепити нам любов до рідного краю і дати те основне, що потрібно тобі було на життєвому шляху. Коли я вступила до ґімназії, то вже здогадувалася, що моя сестра є в Організації. Але, знаєте, про те нічого не говорилося, все було таємно. Я її завжди питала: "Куди ти ходиш? Заведи й мене туди". Я здогадувалася...

 

Підпілля

  Одного разу в ґімназії підійшла до мене старша товаришка з ліцею і сказала: "Чи ти хотіла би вступити в Юнацтво ОУН?" – Я кажу: "Так, вже". Ось так і сталося.

  Моєю провідницею в юнацтві була дуже видатна жінка. На превеликий жаль, про неї сьогодні дуже мало говорять... Це Наталя Винників, яка розстріляна в Бабиному Яру під час німецької окупації. Ця жінка дала нам також ідеологічний вишкіл. Він тривав аж три роки  і теж дав мені дуже багато.

  В.В.Овсієнко: То ж коли ви вступили в Юнацьку сітку?

  І.М.Сеник: У кінці 1938 – на початку 1939 року, ще за Польщі. Завдяки Наталі Винників я стала більш свідомою. Ви, напевно, чули про такий дуже гучний у Львові «Процес 59-ти»? (1) (Прим. 1. Процес відбувся 17-19.01. 1941. Звинувачені у «зраді батьківщини» – студенти й учні, здебільшого члени ОУН, які вели підпільну боротьбу проти большевиків. 17 осіб були засуджені до тривалого ув'язнення, 42 – до кари смерти, в т.ч. 11 дівчат. Згодом 10 дівчатам і 11 хлопцям її замінено ув'язненням). Вона, власне, й була засуджена до розстрілу, потім їй кару смерті замінили на довічне ув'язнення. Її вивезли до Бердичева. Німці на цю тюрму кинули бомби, і тільки восьмеро з-під її руїн звільнилося. 30 червня 1941 року, в дуже пам'ятний для мене день, вони прийшли до Львова. Серед них була Наталя. Вони всі пішли першими рейдами на Україну та й там і пропали... Ну, не всі, дехто залишився і за кордоном. Це Галя Комар, Дозьо (Теодор) Крупа, Дарка Коверко. Більшість не повернулися, бо одних убили німці, інших убили большевики.

  1944 року я вступила в університет імені Івана Франка на факультет англійської філології. В 1945 році розпочалися такі страшні арешти, що я вже знала: скоро й за мною черга. Так воно й сталося. 11 грудня 1945 року по мене прийшли.

  В.В.Овсієнко: За яких це було обставин?

  І.М.Сеник: Дуже просто. Прийшли і сказали таке: "Перевіряємо паспорти". А паспорти наші якраз були в міліції, щось там прописували-перепрописували. Вони то спеціально так сказали. “Їдемо перевірити”. Ну, я розуміла це і малому братові сказала: "Ромку, я більше не вернуся". Мене добре обвозили по Львову, ніби щоби завдати жалю, і повезли на вулицю Пелчинську, тепер Вітовського, – в контррозвідку СМЕРШ. Ну, і почалося: допити, побої, а потім тюрма на Лонського (тепер вулиця Бандери).

  В.В.Овсієнко: А в чому вас винуватили?

  І.М.Сеник: У приналежності до ОУН.

  В.В.Овсієнко: Але ж треба було якихось конкретних дій?

  І.М.Сеник: Ну, що я була зв'язковою ОУН, Шухевича, що я розвозила антирадянську літературу, пропагувала її і хотіла повалити (сміється) радянську владу.

  В.В.Овсієнко: А що, ви хіба не хотіли її повалити?

  І.М.Сеник: Безперечно, що так – ми всі того прагнули, бо інакше не могло бути. Ми виховані в такому дусі, на творах Донцова, Міхновського, Липи.  І я вже до кінця моїх днів не змінюся.   В.В.Овсієнко: А що ж конкретно ви робили?

  І.М.Сеник: Але я їм не сказала. Їм не вдалося того вибити.

  В.В.Овсієнко: А чи вважаєте ви можливим тепер це розповісти?

  І.М.Сеник: Я працювала в крайовому відділі пропаганди. Він знаходився в так званому Зеленому Гаї. Це Бібреччина, точніше, село Дев'ятники – там був той осередок. Тоді цим осередком керував крайовий провідник Петро Дужий – відомий діяч. Я працювала в Петра Дужого. Там я мала можливість познайомитися з Осипом Позичанюком (Євшаном)... То є відомий чоловік. Ми всім осередком збиралися хіба на Великдень, а то були по селах порозкидані. Я пішла в той осередок ще за німців. Запам’ятала дві частівки Позичанюкові:

Сталін хрест нап'яв,

Взяв кадильницю,

Ходи-ходи до УПА

По кропильницю.

Ех, кропильниця,

Ех, ти ладная,

Кулеметная,

Семизарядная.

  В.В.Овсієнко: Гарна частівка!

  І.М.Сеник: Це Позичанюк, або ще:

Цвіла-цвіла калинонька,

Та ще й дужче стала.

Ой, чого ж ти, дівчинонько,

Прясти перестала?

 – Пішов, пішов мій миленький

В повстанські загони.

 – Не журись, моє серденько,

Він наш край боронить.

  Ось такі частівки... Правда, вони тільки підозрювали, що я є зв'язковою, бо багато їздила. Напевно, слідкували. Може – я не хочу казати, але, може, хтось таки знайшовся, що заламався і щось на тебе сказав, бо мені аж у 1972 році, перед другим арештом, сказали у Львові на допиті: "А чи знаєте, що проти вас свідчили 17 чоловік?" Я кажу: "А мене це не цікавить, я того знати не хочу".

 

Арешт

  Отож 11 грудня 1945 року я була заарештована, а вже в березні 1946-го мене засудили. “Трійка”, в камері, бо мене до суду не могли вивести на люди – така я була побита, що не хотіли показувати навіть перед їхніми працівниками. Дістала я 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання. Після цього я була направлена етапом у, можливо, найсуворіші тоді табори – у 7-й Заозерний спецтабір, Тайшетлаг.

  В.В.Овсієнко: А чи пам'ятаєте ви кого-небудь із тих своїх слідчих, суддів?

  І.М.Сеник: Так, пам'ятаю. Фьодоров. Років два чи три тому я звернулася до Служби Безпеки на вулицю Миру у Львові, до полковника Лободи, – бо я про батька хотіла допитатися. То в справі написано: той Фьодоров утік до Саратова. Він є в Саратові. І він відповів: "А я не помню, бил ли я ее". Дуже цікаво! То був страшний кат. Був ще такий Солоп, який потім працював у відділі кадрів політехнічного інстинуту. Отих двох я дуже добре пам'ятаю. Інших з тих часів не пам'ятаю.

  Слідство, бачите, тривало не дуже довго: грудень, січень, лютий, березень – 4 місяці. Вони мали багато роботи... А суд був 2 (чи 22 ???) березня 1946 року. Взяли на пересилку на Пелтевну (2) (Прим. 2. Так називалася вулиця у Львові – Пелтевна, від річки Пелтев, по-українському Полтва. – І.С.). У дорозі, на етапі, була більше місяця. Їхали ми – Бог знає, кудою... Через Білорусію, потім потрапили до Новосибірська, там нас висадили. У нас кидали каменями, кричали: "Фашисти!" Але конвоїри не дали, бо боялися, що не довезуть рабсилу туди, куди треба. Повантажили нас назад у вагони – і до Тайшета, а з Тайшета розподіляти по одній, щоби ми не були разом. Тоді табори ще були спільні з побутовиками.

  Побувала я на дуже багатьох лагпунктах. Перший був Сельхоз, 14-ий. Після цього я попала в лікарню, бо страшні болі були, я не могла ходити. Попала на каторжанську лікарню, де познайомилася з дуже цікавими людьми. Якщо віднайдете в Києві Вадима Богородського... Його вже нема, але його жінка повинна бути. Він писав непогані вірші, щоправда, чомусь по-російськи. Вони там мили підлогу. Жіночий корпус був 12-й. І коли світла не було, вони сідали на підлогу і починалися дуже цікаві літературні вечори. То дуже цікава була людина, той Вадим. Хтось мені сказав, що він уже вмер.

  Там мені зробили першу операцію, але інвалідну групу не дали... Казали, що це остеомієліт – а це насправді були наслідки побиття. Так що групи я не дістала, бо був у тому Тайшеті начальник відділу САНО... Ми його називали “дядя Блу” – жид Блуштейн. Він знав, що ми українці. Приходить у палату і вже показує пальцем: "О! На етап! На етап! На етап!"

  З 4-ї лікарні я потрапила на 27-у зону. Там зорганізували етап за Ангару, на будівництво Байкало-Амурської магістралі, на БАМ. Так званий Разъезд-Обвальный – то вже біля самої ріки Лєни. Там мені, як на кам'яному кар'єрі працювала, камінь впав і поламав праву руку. Мене відвезли на жіночу лікарню в Ново-Чунку. Уже тоді ми були роз'єднані з побутовиками. Ніякого медичного устаткування там не було. Мене відвезли на Чуну в лікарню. Там я трохи побула, бо мені зробили ще одну операцію, на перитоніт. Гній, який не мав сили вийти, проривався в черевну порожнину. Просто диво  дивне, що я взагалі живу... То, напевно, Божа сила. Так.

  Тоді з 4-ї лікарні – на нуль-третю зону. То шпалозавод і лісоповал. А звідти – на слюду, на нуль двадцять сьому – слюдяна фабрика, щипати слюду. А звідтам я знову попадаю на нуль-третю, а вже з нуль-третьої, коли в 1954 році почали ліквідовувати ці колонії, то мене знову відправили на ту Чуну до лікарні, звідтам знову до Топорка, де була центральна лікарня, а вже звідтам і звільнили мене. То був 1955 рік. І сказали, що я “актіровці не подлєжу”...

 

Заслання. Анжеро-Судженськ

  Тоді мене етапом – на Красноярськ, Новосибірськ, Новокузнецьк, Кемерово, із Кемерова в Анжеро-Судженськ. Дали мені 40 копійок, сказали автобусом їхати на Судженку, бо там, на вулиці Рабіновича, є вже моя родина в бараці. Так почалося засланське життя.

  Українців там було дуже багато. Навіть мій ґімназійний професор Коструба був там. Була відома, одна з найкращих у Львові, лікарка Надраґа (ви можете у Попадюка Зоряна спитатися, бо Надраґи й у Самборі працювали). Гарна була наша засланська родина. Збиралися ми разом на всі свята. Дуже, дуже я в цей час зблизилася з ними.

Спочатку я не могла дістати праці. А згодом почула себе дуже погано. Пішла провіритися, думаю: Боже, скільки років я не провірена цілком – піду, нехай мені зроблять рентґен і все інше. Але рентґен не зробили. Я прийшла в реєстратуру в протитуберкульозний відділ (думаю, може, я маю туберкульоз, бо температура, голова паде). А на мене почали кричати: як то так, що не працюю? Я кажу: "Ну, дайте мені працю, тоді я буду працювати". Головна лікарка: "Это что такое? Как это так: “дайте працю”?" Я кажу: "Дуже просто. Ви, прошу, не кричіть на мене, я вже рік ходжу без праці, не можу її дістати, і то таке, то таке, то “прийдіть завтра”, то “післязавтра”... Я відсиділа 10 років, і от мене тут на заслання прислали". Їй було неприємно, тому сказала: "Ну, придете послезавтра". Я кажу: "Я не прийду, бо я вже й так нагодована тими післязавтраками". Але вона післала по мене нашу жінку, яка там працювала (вона вже не живе, потім вона до Ходорова повернулася, та пані Ірина Марка). Каже: "Вас викликає головна лікарка". Аж тоді мені дали працю. В тім протитуберкульознім диспансері я працювала спочатку реєстратором, а потім медичним статистиком, а потім вони побачили, що я можу, то виконувала обов'язки лікаря-статистика. Я їм поставила цю справу на таку висоту, що навіть приїздили з області, з Кемерово, щоб зробити "передовую школу опыта".

  Але я себе досить-таки погано почувала. До нас одного разу на консультації приїхав один  травматолог. І коли я пішла до нього в справі (щось мені треба було до звіту), то він казав: "Що ви якось не так ходите?" А я кажу: "Я не знаю". – "Ви себе добре почуваєте?" – "Ні, не почуваю себе добре. Навіть, – кажу, – читаю книжку – голова падає". – "Ну то йдіть на рентґен, зробіть рентґенограму хребта". Я кажу: "В мене хребет не болить". – "Ідіть, ідіть". Виявилося, що в мене ґеманґіоми 9-10 грудного відділу хребта. Він сказав: "Вам ніде ніхто не допоможе, то дуже складне. Є єдине місце – це в Ленінграді, у науково-дослідному інституті. За вашим статусом, який тут маєте, ви не можете ніде виїхати”. – Бо ми були під комендатурою, зголошувалися 4 рази на місяць. – “Ви навіть і не думайте... Але я, – каже, – напишу, може вони порадять, як хоч трішки вам помогти". Коли він відіслав того листа і рентґенограму, то мені прийшла телеграма: "Якщо ви згідні на операцію, то ми будемо тримати для вас місяць місце". Пішла я в комендатуру. Вони нічого не сказали, виписали мене звідтам, я поїхала.

  Прибула в Ленінград. Комендант пішов мене прописувати – і повернувся зі страшним переляком. Академік, який мене приймав, Корнєв Петро Георгійович, каже: "Що таке?" – "Написали: в 24 часа убраться из Ленинграда". Я кажу: "Ну, що ж, я не хочу..." – "А що таке?" – "Ви знаєте, я сиділа десять років, тепер є на засланню. Напевно, щоби вам тут не робити турбот, назад повертаюся". – "Ні", – каже. І він ходив зі мною до ґенерала міліції. Ґенерал міліції сказав: "Я не можу скасувати цього наказу, але я її буду кожних три місяці прописувати тимчасово. Вас то задовольняє?" Ну, не мене, а хірурга цього. Він сказав, що так. Зробили мені операцію – важка-преважка.

  Я відлежала півтора року в Ленінграді й повернулася назад до тої Анжерки. Мені давали першу групу на 5 років і щоб приїздила до них на перевірку, то я – лікар не хотів, я сама випросила: "Не давайте мені першої групи: ви мене позбавляєте можливості працювати, а я не маю ніякого стажу. Дайте мені другу". Він каже: "Ви знаєте, що просите?" Кажу: "Знаю. Знаю. На мою відповідальність, ви відповідати не будете". Ну, і він написав. Я ще попросила, щоб він мені дозволив бодай на півставки працювати. "Ну, – каже, – як уже у вас там вийде". Приїхала я до Анжерки, далі там працювала.

 

В Івано-Франківську

  1968 року прийшло з Кемерово розпорядження, що я вже можу виїхати, тільки не у Львів і Львівську область. О, я дуже втішилася, відразу пакувати валізку, і – вйо до Івано-Франківська. Ну, а там уже почалося нове життя. Довідалася, які там є люди, познайомилася з цікавими людьми. Також із труднощами влаштувалася в обласний протитуберкульозний диспансер.

  Повернувся з ув’язнення Валентин Мороз. Наша група ще до того збирала підписи на захист Мороза і Караванського, які сиділи. Але такий був порядок, що пишеш своє прізвище й адресу. От із того й почалося, що почали за мною наглядати. Та вони й так наглядали, я це знала. Ну, а вже коли Мороз повернувся, коли була ота справа з космацьким іконостасом (3) (Прим. 3. Режисер Сергій Параджанов, готуючи фільм «Тіні забутих предків», побачив шедевр – іконостас у Довбушевій церкві. За дозволом першого секретаря Івано-Франківського обкому Добрика забрав його. Про це писав Валентин Мороз у статті «Рух опору». – І.С.), ми повернулися з Космача до Івано-Франківська, то через якийсь тиждень – гримота в двері: увалюється обшук.

  В.В.Овсієнко: Дозвольте уточнити: Валентин Мороз повернувся десь у вересні 1969 року – він мав 4 роки ув'язнення. Він до 1965 викладав історію на факультеті історії в Івано-Франківському педінституті, так?

  І.М.Сеник: Так-так, він повернувся в 1969 році. Я вже раніше познайомилася з його жінкою, з Раєю, і, як тільки він повернувся, пішла привітати його.

  В.В.Овсієнко: І яке ж було ваше коло людей?

  І.М.Сеник: Перш за все, це пані Люба Возняк-Лемик, жінка Миколи Лемика (4) (Прим. 4. Бойовик ОУН Микола Лемик (1914 – 1941), брав участь в атентаті на Майлова, керівника большевицького консуляту у Львові 1933 року. Це був протест проти організованого большевиками голоду на Вкраїні. 1941 р. – організатор похідних груп ОУН на Україну. Повішений німцями.), Оксана Попович, був такий – уже не живе – Роман Чекалюк, Люба Волянюк... Ну, більше не буду називати, там було велике коло... Отець Петро Купчинський – прошу записати: він завжди всім допомагав...   Під час обшуку в мене позабирали деякі речі.  

 

  Другий арешт

  Мене відразу не заарештували, коли 12 січня 1972 року розпочалися арешти. Мене почали возити до Львова на допити. Моїм слідчим був Боєчко.

  В.В.Овсієнко: О, то відомий слідчий...

  І.М.Сеник: Так, Боєчко. Він вів справу В'ячеслава Чорновола. Нас пов'язали разом, тому що В’ячеслав з Атеною Пашко приїздив до Франківська. Ну і ми їздили, наприклад, до Коломиї, щоб довідатися про пані Максим'як –  як вона називалась, я не пам'ятаю... Яка сиділа у психушці... Потім ми їздили до села Русів, до Кирила, сина Василя Стефаника. Одним словом, у нас уже зав'язалися тісні контакти з Чорноволом. Довідавшися, що я пишу вірші, він казав: "Дайте мені". Ті вірші в нього вилучили. Одна збірочка – то була "Туга за втраченим", а друга – "Заґратована юність". Їх вилучили. І дуже цікаво: коли мене привели до того Боєчка, він відразу: "Пригадуєте собі тут щось?" – Я йому: "Ви знаєте, що таке ніколи не забувається, і таке мене не питайтеся". – Ціла гора самвидаву на підлозі: “Ну от, знайдіть там щось своє”. То спеціально так зроблено. Я собі сіла на підлогу, перебрала, витягнула і подаю йому. "Не сподівався". – А я кажу: "А як ви думаєте? Моє – і я маю від нього відмовитись? Про що ви говорите?" Ну, потім він ще щось натякнув: "От, розгляньтеся туди". – Я кажу: "Немає чого розглядатися. Тут дуже прикрі спогади: мене тут судили". – "Не говоріть неправду." Я кажу: "Знаєте, що? Я можу взагалі нічого не говорити". Він натиснув ґудзик, принесли мою справу, і тоді вибачився. Він був досить такий, знаєте, поміркований: "Пробачте, вас тут у камері судили". – "Чи сказати вам, чому?" – "Е ні, не треба". – "То ви вже здогадуєтеся, чому мене у в’язничній камері судили?"

  Ну, і почалося: таке-то, таке-то, у вас вилучили працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", у вас взяли книжку Емануеля Райса "Нова літературна хвиля на Україні” і т.д., і т.п. Я кажу: "Ну й що? Ну, й вилучили – а чому б я не мала цим цікавитися?" Допитували мене... А в той час приїхав Ярослав Добош. Той, із Бельгії. Мене це зацікавило: чому, як і куди? Поки тривають допити у львівській тюрмі, мене поселяють у готелі "Львів". Сусідній номер є Добоша – так вони думали, що я до нього піду.

  В.В.Овсієнко: Як то? Хіба він... Та ж він був під арештом з 4 січня 1972 року до 2 червня?

  І.М.Сеник: А де там! Ось у тім номері був. Але я не пішла до нього. І як я повертаюся з тих допитів – Львів, моє місто, я знаю прекрасно, – йде за мною якийсь. Ну, чекай, я тобі зараз дам! Перед касою Аерофлоту зупинилася. А він не мав що робити, то зайшов до брами, побіг. Я собі під брамою стала і стою. Він виходить. Кажу: "Ви за мною не ходіть. Скажіть Боєчкові, щоб він таких дурних, як ви, не посилав, бо ви Львова не знаєте. Я вас як заведу, то ви звідтам не вийдете". І все: Боєчко більше не посилав за мною. Але вони хотіли знати, куди я буду ходити у Львові, до кого. А я не хотіла нікого наразити на небезпеку, щоб когось допитували, – не обов'язково посадили. Отаке. Потім мені сказали, що можу їхати...

  А, ще ні – ще я була на допиті, а то було якраз 18 травня 1972 року. "Що ви так якось убралися по-націоналістичному?" – Кажу: "Я так завжди ходжу, я українка". У вишитій суконці, в постолах, капчури – то все таке гуцульське. "То знаєте, нині є день Ірини Великомучениці". – "Що?" – каже. Я: "Знаєте, щоби ви за мною не шукали – я їду до Канева попрощатися з Тарасом". – "Їдьте". – "Тільки за мною нікого не посилайте".

  Я приїхала тоді в Київ, побула в Оксани Яківни Мешко, бо ми старі друзі з Оксаною Яківною, ще з Тайшета.

  В.В.Овсієнко: То ви в Тайшеті з нею були? А чого ж ви про це не розказали?

  І.М.Сеник: Ну, бачите, тепер згадалося – то я потім скажу кілька слів. Отже, я сказала Боєчкові: "Я їду до Канева". Сіла там у Києві на Подолі на річковий пароплав, поїхала, взяла собі грудку землі з могили Тараса, заспокоїлася. "Вже тепер, – думаю, – можуть мене забирати".

  Ну, що про Оксану Яківну я можу сказати? Ми з нею познайомилися на кам'яному кар'єрі. Коли була година перерви, так званий обід, та баланда з мошкарою, то ми собі сідали і різні теми розмови вели. А вона мені розповідала про одну сьогодні досить відому жінку – пані Ніну Вірченко. Напевно, знаєте?

  В.В.Овсієнко: Авжеж. Доктор математики, академік.

  І.М.Сеник: Вона думала, що це буде їй невістка. Коли мені ту руку зламало, я про Ніну вже знала. Коли привезли мене на четверту лікарню, то дівчата виходять мене зустрічати. І Ніна прийшла – вона була в тій лікарні. Там ми з нею познайомилися. Ось такий вірш, посвячений їй:

За Ангарою, за далекою,

Коли кінчали зміну,

Зморена літньою спекою,

Почула я про Ніну.

Я не вкривалася палаткою

Від слів рясної зливи,

Та ти осталося загадкою,

Як всі східні мотиви.

Може, тепер, в маєвий вечір,

Щоб не давила втома,

Скажеш про себе кілька речень,

Моя давно знайома?

  Я її давно знала. Так ми з нею познайомилися, і досьогодні в нас є безперервне листування. Це дуже гарна, надзвичайна жінка. Скажу, що коли я працювала у Франківську, то мені часто доручали привозити до Києва в клініку наших хворих, навіть літаком, то я в Оксани Яківни зупинялася. І в Ніни бувала... А Антін Хижняк, той письменник, живе ще, чи ні?

  В.В.Овсієнко: Якось я й не знаю...

  І.М.Сеник: Коли я перший раз була в Києві – а не переривалося моє листування з Караванським Святославом... Він уже тоді уклав свій “Словник рим"... То просив спитати Антона Хижняка, свого товариша, чи не посприяв би навіть не за прізвищем Караванського видати цього словника? Прийшовши в той ботанічний... Де Євген Сверстюк працював – що то було?

  В.В.Овсієнко: А, то “Ботанічний журнал”.  

  І.М.Сеник: Десь там, у тім видавництві, мені сказали, де той Хижняк є. На Хрещатику він мешкав. Я прийшла, так він мене викинув. Сказав: "Никакого Караванского я не знаю и знать не хочу". Отак мені відповів пан Хижняк. Ну от, бачите? То я в Києві бувала дуже часто.

 

 

І н т е р в' ю  Ірини Михайлівни  С е н и к

 

Редаґований у травні 2002 року текст з випраленнями п. І.Сеник від 8.05. 2002.

 

  В.В.Овсієнко: 29 січня 2000 року в Бориславі, на вулиці Тернавка, 52, у помешканні № 5 пані Ірини Сеник записує розмову з нею Василь Овсієнко.

  І.М.Сеник: Я, Ірина Сеник, народилася 8 червня 1926 року в місті Львові, в родині січового стрільця. Батько Михайло Сеник, мати Марія Сеник, дівоче прізвище Марія Іберле. Я була третьою дитиною. Старша сестра Леоніда померла на засланні, відбувши 10 років покарання за приналежність до ОУН. Живе наймолодший брат Роман. Коли нас зі сестрою посадили у 1945 році, родину теж забрали. Про батька й посьогодні я не знаю, що з ним. Мати, відбувши покарання в таборі Архангельської області, в Єрцево, була вислана в Кемеровську область. Там і померла в 1981 році. Тоді я вже була на засланні в Уш-Тобе, мене навіть не хотіли пустити... Я сказала: "Можете мене ще раз судити, але я на похорон мами поїду". Вона була там з 1955 року, відбувши покарання в Єрцовських таборах.   Тоді всіх львів'ян звозили в одне місце, в Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Такий був наказ Сталіна, щоб як із родини хтось був покараний, то щоб усіх скидати в одне місце. Так ми всі опинилися в одному місці. Мене привезли до того Анжеро-Судженська найпізніше, 1955 року.

  1968 року, після того, коли я відбула 10 років ув’язнення і 13 років заслання, дозволили мені поїхати, куди хочу, тільки не до Львова. Львів був забороненим для мене містом. Я, маючи добрих друзів в Івано-Франківську, вибрала собі Івано-Франківськ. Влаштувалася там на роботу в хірургічне відділення обласного протитуберкульозного диспансера. Знаючи, що так багато ще посестер і побратимів знаходяться в тюрмі, я одразу вирішила, що маю стати в їх обороні, власне, взяти участь у правозахисній роботі.

  В.В.Овсієнко: Але, пані Ірино, ви пропустили величезний пласт своєї біоґрафії... Розкажіть, будь ласка, про все детальніше.

...............................

 

  Та повернімося до моєї справи... Повернувшися з Канева до Франківська (то був травень 1972), я бачила, що наглядали за мною. Вже не викликали до Львова, але готували справу. Коли ж то вони за мною прийшли другий раз?

  В.В.Овсієнко: 17 листопада 1972 року.

  І.М.Сеник: Так. Ну, знову обшук. Прийшли з обшуком, і вже остаточно... Я вже знала, що піду. Вони почали печатки ставити на шафи, а я кажу: "Почекайте". Узяла свій наплечник, взяла одяг. "Що то таке?" – Я кажу: "То вас не має цікавити. Що хочу, то беру". З того часу перестала я в капелюсі ходити... Капелюх скинула, взяла гуньку гуцульську, одягнулася, щоб тепло було, і пішла. Все, за мною знову зачинилися двері Івано-Франківської тюрми. Допити. Андрусів, дуже недалекий як слідчий. У літературі він абсолютно нічого не розумів, то на допити приходив прокурор Городько. Він досьогодні є в Івано-Франківську. То він приходив, бо більше розумівся на тому.

  Слідство тривало недовго, бо я не мала доброго здоров'я. Мене вже в січні, 26-го, засудили. У звинуваченні було, що писала антирадянські вірші, і прокурор кричить на суді: "Хоч би одного написала по-російськи!" Я кажу: "Та я написала". – "Ну, а де він?" – "У мене в голові, а ви там обшуку не зробили". – "Ну то скажіть". – Я кажу: "Але ви потім будете невдоволені, як я його скажу". То вірш "Что, товарищ?" – напевно, знаєте того вірша?

 

Что, товарищ, мечетесь от счастья?

 

Взгляните-ка быстрее

На подвиги советской власти,

Что всем свободу сеет.

Вам бы в Сибирь, чтобы кругом

Увидеть отчий дом

Миллионов заключенных,

На голод обреченных,

Где гнут годами спину

Под хохот властелина.

Тошно, товарищ? Это точно.

Вы убедитесь не заочно

О том, что здесь скрывают,

Ибо вся Сибирь большая

С каждым месяцем и годом

Пополняется народом,

Власть советов украшая.

А слов потоки талые

Прорвались в наши страны,

В восторге вы не видели,

Что тряпки ярко-алые

Бросали нам на раны.

Вам было весело, когда

По нашим селам, городам

Промчалася свобода.

Аплодисментов град

Счастливого народа

Вам заглушил

Цветущего Эдема стон,

Где убивает брата брат.

И вам приятно, товарищ,

Чтобы томились все

В трущобе волчьей,

Чтоб мать от сына отрывали

И заживо бросали в гроб

Победоносные солдаты

И ждали от вождя зарплаты

За сей постыдный труд?

Нет, товарищ, нет.

Не восхваляй ты эту жизнь,

Не зная всей мистерии:

Ей только вы поверили.

Бренчи себе на струнах лиры

Неверную мелодию.

Не хочет слушать тот, в Сибири,

О счастии пародию.

Покраснело. Взошла заря Кремля,

Позолотить иллюзии

В демократии странах.

Народ, вставай, борись,

Не верь тирану с Грузии!

 

  "Додати рік!" – Бо спочатку було 10: 6 ув’язнення і 4 заслання. “Додати!” – То дістала 11 – ще рік заслання.

 

  В.В.Овсієнко: То виходить, що він вас спровокував на читання цього вірша і за це додав рік заслання? То вже підлота.

  І.М.Сеник: Ну, от, бачите, як? Написали, що моєю настільною книгою була книга Емануеля Райса "Нова літературна хвиля на Україні”. Я кажу: "Про що ви теревените? Моєю настільною книгою завжди був "Кобзар" Тараса Шевченка". Отак. Як прокурор приходив, я кажу: "Ото, підіть у моє помешкання і побачите – якщо ви там мені нічого не поміняли, – що на столику біля мого ліжка є "Кобзар". І мені принесете. Бо ви вже стільки зла вчинили – бодай те добро зробите, що мені принесете Шевченка". Що ви думаєте – принесли! Ось він, цей "Кобзар" 1972 року видання. Для мене це святиня. Я собі вже потім вишила цю закладку. Десь там вилетіла картка – бачите, що я собі написала: "Кобзар, освячений тюрмою Івано-Франківська і табором у Мордовії. Січень 1972 р.". Я його мала весь час із собою.

  Мій прокурор в Івано-Франківську – Городько. Він досьогодні там проживає. Вулиця називалася Матросова, 9/20. Бачте? Ніхто його не покарав. Користується всіма благами.

  Була така спецкор Ульченко. Ще коли мене не судили, то вийшла в "Прикарпатській правді" стаття "Відщепенка в чорних окулярах" цієї Ульченко. Я вимагала, коли підписувала статтю КПК (кримінально-процесуального кодексу) про закінчення слідства, що на моєму суді мають бути представники обласного відділення Спілки письменників. "Пощо вам то?" Я кажу: "На суді скажу".

  І вони справді прийшли. Але то все сиділо, отак... Ще й тепер у Києві є така величина, як Карпенко (5) (Прим. 5. Віталій Карпенко, канд. філос. наук, донедавній редактор ґазети «Вечірній Київ», народний депутат України першого скликання. – В.О.), за яким я, як за дитиною ходила, бо він оперувався у нас. Хоч би слово сказали якесь! На захист, абощо. Я їм тоді сказала: "От знаєте, чому я вас запросила? Бо мої вірші віддали на експертизу в Івано-Франківський інститут нафти і газу. Певно, мої вірші смерділи нафтою і газом". – Я, знаєте, дуже язиката, я нічого не боюся. Межу страху я ще в 1945 році переступила – все, мене більше ніщо ніколи не злякає. Отак ось, похнюплені сиділи. І ніхто нічого не сказав. То мені аж дивно.

  Знайшлася людина, медсестра, яка відчинила ту камерну візитирку (6) (Прим. 6. Вічко у дверях камери. – І.С.) і сказала: "Боже, що про вас описали в ґазеті..." Той наглядач, вертухай, почав там щось кричати: "Что вы там разговариваете?" Вона каже: "Даю ліки жінці" От вона мені вперше розказала про ту статтю. А потім у Мордовії цю статтю мені передав Василь Стус. Її з лазні в нашу жіночу зону перекинув Василь... Дай Боже згадати – він також з Івано-Франківщини...

  В.В.Овсієнко: Долішній?

  І.М.Сеник: Так, покійний Василь Долішній. Він там сидів, так. Коли я побачила ту статтю... Що про мене – то я як я. Але про покійну пані Олю Дучимінську – що коханка отця Дениса Лукашевича! Коханка! А його племінник “замахнувся сокирою на священну голову Ярослава Галана”. Я тоді написала прокуророві: "Отець Денис Лукашевич сидить у Мордовії, відбуває 25-літній річинець, а Дучимінська на волі – що ви на жінку виписуєте?" Вона десь там, у Франківську ходила, але ніхто її не хотів ніде приймати. Хотіла то опротестувати – не вийшло в неї, в пані Олі. Ми з пані Олею теж сиділи в Тайшеті. (7) (Прим. 7. Син отця Дениса Лукашевича студент Іларій та студент Стахур були розстріляні за звинуваченням у вбивстві Ярослава Галана. Розстріляний також його молодший син, 17-літній Мирон. Батько – з перервою – відбув усі 25 років, звільнився з табору № 19 приблизно 1975 року. – В.О.).

  Я мала дістати тюремне ув'язнення, але, мабуть, за станом здоров'я (бо вони аж у Ленінград писали) дали мені суворий режим. Бо тоді ще не було для жінок-рецідивисток якогось спеціального місця. То вони мені замінили на суворий режим, на Мордовію, і 5 років заслання.

  В.В.Овсієнко: Замінили, кажете – то що, сам суд так записав?

  І.М.Сеник: Так-так. Бо я мала десь тюрму відбувати, мала дістати так, як всі, – 7 років тюрми, три роки особливо суворого режиму і 5 років заслання. Але "гуманний" радянський суд, бачите, як до мене поставився гарно.

  Ну, все. Дорога на Львів, зі Львова – до Харкова, на Холодну Гору, потім Рузаєвка, Явас... Не Явас – Потьма. І Барашево. От, і вже там. Прибула в Мордовію в квітні 1973 – якраз перед самим Великоднем. На той час там були відомі жінки: Ірина Калинець, Стефа Шабатура, Ніна Караванська, Дарка Гусяк, Марійка Пальчак. Це ті дві учасниці наших визвольних змагань. Напередодні, перед тим, як я мала приїхати до Барашева, була звільнена Катруся Зарицька. Марійка Пальчак мала тільки 15, а Дарка Гусяк і Катруся Зарицька відсиділи по 19 років у Володимирській тюрмі та ще по 6 років таборів суворого режиму в Барашево.

  В.В.Овсієнко: Країна чудес!

  І.М.Сеник: Господи Боже! І ви знаєте, яка та Дарка Гусяк досьогодні ініціативна. Вона очолила Всеукраїнську ліґу українських жінок, дуже-дуже багато робить. Живе тепер у Львові. Це такі непохитні жінки... .

  Ну що, про табір розказувати?

  В.В.Овсієнко: Обов'язково.

  І.М.Сеник: Ага, я ще не розповіла, як було під час слідства. Від мене в тюрмі все відбирають.... То коли слідчий мені сказав: "Все вже знаємо, тільки не знаємо, де ж ви взяли ту роботу Івана Дзюби? От скажіть". – "Як скажу, ви мені всеодно не повірите, бо ви нічому не вірите. Навіть як правду кажеш, ви не вірите." – "То напишіть". – "Та чим? Олівця нема, паперу нема – ви що? Що ви знущаєтеся?" – "А що, напишете?" – Кажу: "Та як дасте – напишу". – "Напишете?" – "Галицьке бігме, що напишу". Ще, думаю, папір буду мати, буду мати олівець... – "На завтра напишете?" – "Напишу". – "Подзвоніть до тюрми, коли в камері вранці і вечері обшуки будуть, то щоби мені не відібрали".

  Написала. Та він був не дуже вдоволений з того, що я написала. Того ще нема ніде опублікованого, то є дуже цікаве зізнання:

На розі Арбату ресторан "Прага".

Але у мене до іншого спрага:

Біжу в книгарню букіністичну -

Може, дістану щось фантастичне.

Арбат вирує в години пізні,

Крутяться типи і типчики різні.

Як тут спитати, сама не знаю,

Чи Мережковського хтось із них має?

Є Мережковського, «Цезар»,  «Христос»,

Але від цін пробирає мороз.

Аж раптом дядько: "Панночко люба,

Дайте десятку і беріть Дзюбу,

А на додаток, прелюба панно,

Даю безплатно "Реквієм Анни".

...Арбат вирує в години пізні,

Крутяться типи і типчики різні,

А я спішуся чимдуж до хати,

Щоби до ранку Дзюбу читати.

  Схопив облизня: "Що ви то написали?" А я кажу: "А що, ви зі мною вчора домовилися, що я маю писати? Ні, тема була вільна, я й написала на вільну тему”. І кажу: "А тепер я вимагаю, щоби в камері було тепло, згідно з Кодексом, не 8 градусів, як є, що замерзаєш, а те, що має бути; щоби мені дали книжку, бо на місяць раз одну книжку дають до читання". – "Ви неправду кажете – вам дають книжки". Кажу: "Чекайте, чекайте, що ви мені говорите неправду?". Натиснув дзвінок – прийшов бібліотекар. "Даєте в ту камеру книжки?" – А той москаль: "Да вы же запретили!" – Я кажу: "Бачите? Нащо вам того було? А тепер я от папір маю і олівець, і, слава Богу, я пишу на голодівку заяву. Поки ви мені не віддасте мої шматки і нитки, не викликайте мене".

  І я, знаєте, скільки голодувала? Вісім днів – на дев'ятий день прийшли. Прийшли, забрали мене в санчастину, сам начальник: "Хватит вам? Одна иголка, один наперсток и эти ваши тряпки?" Я кажу: "Так, досить мені буде". І найпершою я вишила ось цю серветку, яку нікому не віддаю... То є робота, зроблена за одну ніч одними чорними нитками... Потім уже було трохи легше. Там багато вільного часу...

  Я сказала слідчому: "Ой, я ще маю папір. Щоб ви не сказали, що не віддаю, то я вам буду кожний раз якесь посланнячко писати. Що холодно в камері і книжки ті не дають – то “неправда”. Але є такий «брехунець», що десь о четвертій годині, щоби ви не спали, передають вам рекламу". То я й написала – то вони ще там розсміялися і сказали, що бабу гріє не кожух, а веселий бабський дух.

Щодня по радіо хвалять нові товари,

А серед них жіночі пенюари.

Далебі, до тих чорних нар

Мені би підійшов рожевий пенюар.

Я б в ньому порхала, як пташка,

І не кричав би вартовий:

"Нанашко, гей, нанашко!"

Напевно б, гріли батареї,

Бо в пенюарах замерзають феї,

А пан книгар, побачивши мене,

Розтаяв би, як крига, і сказав:

"Ось вам, люба, книга".

А так, лежу собі у сірім байбараці

І мають всі мене... у плечах.

  То ще-м мала за то слово: "Як вам не встидно? Така інтелігентна, і таке слово!" – Я кажу: "Ви дуже погано знаєте українську мову. Візьміть словник Грінченка, 4-томний, і там побачите, що то літературне слово".

 

  Мордовія

  Отак я собі з ними розмовляла... І тому я вже мала можливість ті шматки, ті нитки везти зі собою до Мордовії. Ну, а там стояла проблема носити нашивки з прізвищами. Я кажу: "Дівчата, нашивки не носимо." – "Як так?" – "Не переживайте. Ніхто нікого за те не покарає". – Раз-два, кожній по два комірці вишиваних... Ті комірці є, я віддала в Києві – була на зборах Гельсінкської Групи в 1996 році – пані Клавдії Чумак до музею. Можете там подивитися. До Шевченківського музею. Я тій Клавдії Чумак ще там щось пообіцяла зробити, але що мій чоловік Василь умер, то не дуже мала часу й охоти. Щось зроблю для цього музею Т.Шевченка. Там є вишита на засланні моя робота, що я переслала. Та Клавдія, як мене побачила на зборах Гельсінкської Групи, каже: "От чому ви не могли відписати – бо ви знову сиділи". Я кажу: "А так!"

  Ото я повишивала, і ми собі до тих своїх робів попричіпляли ті комірці – і кожен уже знав, що то є українки.

  Ви знаєте, в нас було гарно. Був філософський гурток, який вела пані Ніна Строката-Караванська. Був у нас літературний гурток. Одним словом, у нас там час дарма не минав. Домовилися зі Стефою Шабатурою – вона малювала, а я вишивала. Потім я передала на волю – ото й вийшла книжка "Нездоланний дух". Ви її бачили? Зверніться до пана Осипа Зінкевича, хай він подарує. Нічого йому не буде, як подарує вам. Він мусить мати. Там є поезія і мистецтво жінок-політв'язнів. Дуже гарна є на неї рецензія пана Яніва з Німеччини, її привезла мого колишнього професора внучка, Христя Назаркевич. Називається "Нова книга буття". То треба зробити ксерокопію. Вже пана Яніва нема, я йому зробила подяку – він був професором Вільного Українського Університету в Мюнхені.

  Я сказала, що працювати не буду, бо маю другу групу інвалідності. Вони спочатку крутилися, казали що будуть у карцер саджати. Ну, не раз ми сиділи в карцері. То ви знаєте.... Якось ті дні минали, потім деякі почали вже від'їздити на заслання, дві звільнилося. Сиділа з нами дуже гарна жінка, литовка Нійоле Садунайте. Я не знаю, де вона сьогодні є. Стала черницею – це я знаю. Вона скорше вийшла на заслання, то мені потім писала до Уш-Тобе і допомагала. Зрештою, вона всім нам допомагала.

  В.В.Овсієнко: Усім вона писала листи, листівки... То справді велика подвижниця.

  І.М.Сеник: Так. І якусь бандеролю час до часу надішле – то надзвичайна людина, та Нійоле.

  В.В.Овсієнко: От ви сказали: “То ви знаєте”. Я то знаю, а от цей диктофон і не знає...

  І.М.Сеник: Ага, той диктофон не знає? Ну, то акції протесту, голодівки – вона завжди з нами проводила. А коли ми голодували за Василя Стуса, то вона теж пішла. Знаєте, як нас карали? Та то страшне було. Нам Паруйр Айрікян передав (ми мали дуже гарний зв'язок з хлопцями, що сиділи через паркан), що Василю наклали наручники на руки і везуть його в карцер на Явас, хоч він і не винен ні в чому: "Дівчата, як можете, починайте голодівку, пишіть протест". От ми й написали. Голодівки звичайно відбували в бараку. А тут прийшли: “Ага, голодать захотели? Собирайтесь". Зібралися. Завели нас у сусідню побутову зону, виселили з того бараку всіх божевільних і нас там зачинили, забили нам вікна. І Нійоле з нами пішла. Кажуть: "Голодайте". Кожний день приносили відро молока – щоби ми бачили його. Але то нічого. Нійоле там допомагала нам умиватися. Якесь за методом професора Бекіцера вмивання – два пальці до води, та й усе. Ну, а коли Василя привезли до лікарні, то ми не повірили. Стефа Шабатура сказала: "Хтось із нас мусить піти й подивитися, чи він є. Якщо його нема – ми продовжуємо голодівку".

  В.В.Овсієнко: З ним ця біда, той внутрішній крововилив, стався 2 серпня 1975 року.

  І.М.Сеник: Так-так, крововилив. Я не знаю, чи це правда – це ніби так Паруйр казав, що Василь десь там стояв у черзі за якимось горнятком молока – додатковий той пайок. А там побутовика привезли, і той побутовик його ножем... Щось таке. Але я не можу сказати, чи це так, чи не так.

  В.В.Овсієнко: Напад з ножем на нього був.

  І.М.Сеник: Був такий інцидент. То замість того побутовика – Василя посадили.

  Так що ми, дівчата, писали всякі протести до прокурорів і відзначали День політв'язня 10 грудня.

  В.В.Овсієнко: І, мабуть, 12 січня – день українського політв’язня, і 30 жовтня – день совєтського політв’язня, і 5 вересня – день червоного терору...

  І.М.Сеник: Так. Усі ті дні ми завжди відзначали голодівкою.

  В.В.Овсієнко: А була така акція – тотальний обшук по всіх мордовських таборах. У Василя забрали вірші. У вас, жінок, теж позабирали вірші, вишивки, малюнки... Тоді по всіх таборах прокотилася хвиля протестів. Як це відбулося у вас?

  І.М.Сеник: Ви знаєте, я тепер добре не пам'ятаю – прийшов обшук, забрали все. По-моєму, Надійка Світлична вже звільнилася, якщо я не помиляюся. Чому? Бо в мене забрали абсолютно все листування, але вони одного не знали – що ми мали свій спеціальний зашифрований код. То було тоді – зараз я вам скажу...

  В.В.Овсієнко: Можна вирахувати. Надія заарештована 18 травня 1972 року – відповідно, звільнена в травні 1976 року.

  І.М.Сеник: Так-так, то був 1976 рік. Згодом вона нам написала, що заарештували Олексу Тихого...

  В.В.Овсієнко: Олекса Тихий заарештований 1977 року, 5 лютого.

  І.М.Сеник: Цензура не розуміла, що ми мали свою домовленість. Був один вірш, ми знали з того вірша код, і Надійка повідомляла нам усі новини.

  У карцерах найбільше сиділи Стефа Шабатура і Ніна Строката-Караванська. Ніна захворіла, її хотіли десь у Ростов везти на лікування, бо в неї був рак молочної залози. Потім вона звільнилася, поїхала в Тарусу. Там їй – як називається правозахисник, що віддав Караванським своє мешкання?

  В.В.Овсієнко: У Тарусі? Мабуть, Олександр Ґінзбурґ?

  І.М.Сеник: Може, і Ґінзбурґ – я не є певна. То вона також до нас усіх писала, так що дружба та не обривалася...

  Але ми не все там, у Мордовії, сумували. Кожної суботи нас “перевиховували” ура-патріотичнами фільмами. А якось показали зарубіжний фільм "Это сладкое слово "свобода". Сидять у тюрмі – у двокімнатній келії, мають телефон, мають телелевізор, з камери до камери можуть ходити до сусідів – і нас тим хочуть перевиховувати! Але ми собі йшли на ті фільми. Щоби зайти (нас там потім зачиняли), то треба було мати “квитка”. А що? Ми купували, як хтось заробив, кілограм цукерків-подушечок. Ділилися по одній цукерці, а в кіно вступ був дві цукерки. Ми приходили, лягали собі на нари. Нам фільм не дуже потрібний, а щоб полежати. Бо так удень лягати на нари не можна було. А потім кричимо (там був такий дядя Вася): "Дядя Вася, такой фильм красивый, еще один раз крутите!" Щоби можна було довше полежати.

  А потім пані Ірина Калинець захотіла кави. А Надійка Світлична: "Йой, ми би так кавкнули!" "Е, – думаю, – ви, дорогенькі, забагато хочете. Але я вам зроблю". Пішла в цех, взяла кусень матеріялу, що рукавиці шили, вишила навколо взірець, філіжанку, кава парує, а тут козак: "Як не стає оковити, просіть гостей каву пити!" А там – 20 способів приготування кави. Ідемо в кіно, я даю Калинцевій: "На, маєш, – кажу, – вибери собі каву, яку хочеш, і подай далі". Ну, а потім вони були обурені... Надійка собі випросила, щоби їй то подарувати – я їй подарувала. Вона мені потім, як я була в Нью-Йорку, сказала, що десь показувала, хтось то собі привласнив.

  Ми вигадували різне. Ось приїхала литовка Нійоле Садунайте. Ну, нема нічого. Та баланда – її їсти не можна було, гнила капуста. Ми ту воду зливали, мені одна віруюча допомагала ту щітину вибирати. І ми шкварки робили. Та Нійоле завжди: "Ой, які шкваречки! Не сподівалася".

  А вліті була канапка – скибка хліба, підсмажена на залізку – в нас було залізко. І було дві настурції (квітки). То дівчата кричали, що я їм замало даю, а я кажу: "Щодня вам треба таку канапку дати, і що буде?" – тобто квіток не вистачить. То була надзвичайна їда – канапки. Та чого тільки не вигадувалося, щоби то... Наприклад, було (вони нам потім перекопали) два корчики ревеню. Каша вівсяна – каша-розмазня. Я придумувала: листочок ревеню кожній, черпак того вівса загорни собі – маєш голубця. Як казали, "голь на выдумку хитра".

  В.В.Овсієнко: Отже, ви були там "баландьором", так?

  І.М.Сеник: Так. Нам баланду привозили з сусідньої зони, а я роздавала.

  В.В.Овсієнко: Зони, котрі не мали своєї кухні, особливо потерпали, бо їм привозили самі вибовтки.

  І.М.Сеник: Так. Але ми собі щось вигадували. Ось, наприклад, на Різдво, думаю, що ж їм придумати? Придумала, щоби їм було трошки веселіше: кожній вишила по свічечці – такі маленькі свічечки. Кожній іншу. Там собі хтось надворі якийсь патичок знайшов – мав ялинку зі свічечкою. На Миколая – якусь різочку, ще щось... А одного разу Дарці Гусяк прислали жежуху, ніби щоби посіяти, щоб можна було їсти замість салату. Навесні можна було кропиву їсти, кульбабу... То всяке їлося. То я від Дарки випросила перед Великоднем. "Що ви будете робити?" – "Я наперед не скажу, що буду робити". Взяла, обгорнула ватою глечик, змочила, висіяла ті зернятка, і на Великдень – такий цілий зелений городчик був! Зробила грядку з того. "І-і-і, то ви таке зробили?! А їсти?" Я кажу: "Ну, то тепер звідти щипайте і будете собі їсти. А тут краса буде". Кожний раз я їм щось таке вигадувала. Треба було. А як же ж інакше?

  В.В.Овсієнко: Ви там Раїси Руденко діждалися?

  І.М.Сеник: Ні. Ви знаєте, ті "істинно православні християни" взагалі відмовлялися від ларка, від усього, і від тюремного одягу. То я їм хрестики нашила на полотні. Бо їм хрестики позабирали. Як то вони називали цю владу? Боюся неточно сказати... Дуже ганебна влада...

 

  Друге заслання. Уш-Тобе

  У листопаді 1978 мене – на етап. Ой, то страшна була дорога етапна! Везли мене дуже довго. З пересилками... Десь за Москвою перша пересилка була Куйбишев. Потім я була в Петропавловську на пересилці, в Целінограді, в Алма-Аті, а тоді вже мене завезли до Талди-Кургана, з Талди-Кургана – в Уш-Тобе. Везуть мене тим воронком з опікуном, я така змучена, змордована, а він мені весь час: "Вы там не будете одна. Вы там не будете одна..." – Я собі думаю... І кажу: "Перестаньте торочити!" Ще я сиділа в Уш-Тобе в камері попереднього ув'язнення, а потім уже мій опікун завіз мене до готелю. Звільнили номер: "Тут будете жить". Ну ось. Будете – то будете, добре. І ще приставив одну жінку, сказав: "Все, что этой женщине надо, все вы ей будете давать. Вы ей принесите пальто, чтобы она на улице не показывалась в тюремной одежде – ясно?" – Ну, добре, вона мені принесла – "Да вы здесь не одна, здесь такие же, как вы". Я кажу: "Що ви таке говорите?" – "Ну что вы, вот в 7-м номере – там есть..." Думаю, піду заднім ходом (там був задній хід), постукаю. Пішла вмиватися, постукала.

  Там спочатку були страшенно збентежені, а я кажу: "Не бійтеся. Відчиніть, я така сама, як ви". А то жінка приїхала на побачення з чоловіком, на заслання. Це був грузинський правозахисник Віктор Рцхіладзе. Так, по-домашньому, Додо. Він зрадів, і ми з ним досить дружно жили.

  Спочатку, знаючи, що я вмію вишивати, послали мене в комбінат. Місяць я там пропрацювала – і дали мені 7 карбованців. Ох! Я беру ті 7 карбованців, іду до того свого опікуна: "Візьміть, вам, напевно, не вистачає. І більше я на ту роботу не піду".

  А Віктор працював прибиральником у готелі. Він уже мав звільнятися, то каже: "Ирина, я тебя на свое место устрою. Я поговорю с директором". І справді, прийняли мене прибиральницею до того готелю.

  Вони дуже не хотіли, щоби засланці жили десь окремо, бо за нами треба було наглядати. Частину тих грошей, що заробляєш (35 крб. з 70-ти), треба було дати за номер, де ти живеш і нічим не користуєшся – ні гарячої води немає, нічого... І тут такий випадок... Знаєте, як то дивно буває в житті. Якісь дві дівчинки пішли до директорки: "Мама, бабушка очень плачет, ее жильцы ушли". Я підходжу до неї, кажу: "Поговоріть з вашою мамою, щоби мене взяла". Директорка скривилася, боялася, напевно. А ті дівчатка як почули: "Мама, возьмем эту женщину, ну, мама, возьмем!" – "Ну, – каже, – идите, я вас отпускаю, договаривайтесь сами". Прийшла – а та жінка не по-російськи, а по-українському говорить, Уляна Марченко! Я кажу: "Ну то як, ви мене візьмете до себе, чи ні?" – "Як будете мені 12 рублів давати, то візьму." Кажу: "Буду! Певно, що так, ви не переживайте. Я ніяка не злодійка, не бандитка, я політична". Така окрема хатка була – саманна. Але нічого, кухонька і кімнатка. Тих 5 років я вже там і пробула, коло Уляни Федорівни.

  А світ не без добрих людей. Там почали до мене приїздити. Перший, хто приїхав, був... Бачите, я прізвища забуваю, це є перша ознака склерозу. Що всміхаєтеся?

  В.В.Овсієнко: Та я теж забуваю, хіба тільки ви?

  І.М.Сеник: Чомусь мною заопікувалася Московська Гельсінкська група. Потім приїхала – ось теж не пам'ятаю, та жінка тепер у Голландії. Нарешті приїхала Лена Саннікова, яку потім на заслання вислали. Останній, хто приїхав до мене – зараз, хай я собі згадаю... Ага, з Ленінграда приїхав, він тепер у Німеччині – Льоня Васильєв... Ні, не Васильєв – Васильєв писав мені з Москви, він в університеті працював, але мені казали, що то не файна людина – я не знаю. Люди мені писали, я їм відписувала, бо я на засланні, серед серед чужих людей.

  Безперечно, важко було на засланні в Казахстані. Солончаки, це південна частина. Гірка вода, до якої не можеш звикнути, страшна спекота, у тіні – 40. Але нічого, знаходяться добрі люди.

  Коли вже налагодився листовний зв'язок з закордоном, то мені почали приходити листи. Насамперед мені почали надходити листи від пані Анни-Галі Горбач з Німеччини. А пан Олекса запропонував мені зробити таке. Пише: «Тарас Шевченко там був, але він дуже мало зробив. От зберіть казахізми в побуті українських переселенців, тих, які були там з 1933 року, яких туди вивозили». Я почала збирати. Як почую якесь слово, а не знаю його значення, то відразу собі так запишу. А приїздив десь там із Каратала, з верхів'я (там є така ріка – Каратал), пан Скрипник. Але він про себе не дуже хотів розповідати. Він був давно там засланий. Я й питаюся його: “Таке дивне слово почула – "кази". Пане Скрипник, поясніть мені, що це означає?" – "Що? Нащо вам здалися кази?" – "Ну, пане Скрипник, мені треба". Тріснув дверима в тім готелі, полетів. Нічого не відповів – я здивувалася.

  Через півгодини приходить – "Давайте 3 рублі." – "Та за що?" – "Та за кази". Я кажу: "Та мені ніякі кази не потрібні, я не знаю, що то є, кази". А то є ковбаса казахська. З лошати кишківниця, молоденьке ребро там вставлене, і тут ось є м'ясо, яке називається "жая" – я вже потім просвітилася. Все солодке. Він не пояснив, мені казахи пояснили. Кинув 3 рублі і сказав: “Варіть то 4 години”. Ось. Така спекота, а я ще буду 4 години варити! Взяла ту ковбасу і комусь віддала. А те ребро розпливається і сполучує ковбасу. То такий найліпший казахський присмак.

  Працювала я в готелі, якийсь порядок робила. Приїздили до того готелю казахи. Аж приїхав один такий дуже цікавий чоловік, мав організувати в тім аулі банк. І він щось почув про мене та й каже: "Вы не обижайтесь: моя мать передала для вас баурсаки".

  В.В.Овсієнко: А що то таке?

  І.М.Сеник: А то такі, знаєте, як наші пампушки, такі малесенькі ґульочки на баранячому лойові смажені. "Попробуйте. Попробуйте, это от моей матери".

  Там мені принесли прочитати книжку... Як він називається, той автор, зараз згадаю. "Аз і я" – Ви читали? Таке гучне ім’я... Він мав бути ув’язнений... Олжас Сулейменов він називався. Багато чого мені казахи приносили. Вони ж знають, хто я є, і кажуть: "Что вы думаете, что мы такие? По нашей крови ходят, топчутся ненавистные эти самые!.."

  Вони мені розповіли дуже цікаву річ. Що Афганістан почався у Казахстані. Каже: "Ми вам не можемо тої книжки дати, бо як побачать..." Вони мали якусь книжку. Ще при царі Петрові Першому була вказівка, що росіяни мають їхати в Казахстан і всякими правдами й неправдами зближатися з казахами. А як уже вони зблизяться – дивіться, яка давня ідея! – то від Казахстану дуже близько до Афганістану, а від Афганістану до Перської затоки один крок. "И мы – повелители всего мира". От вам, прошу дуже...   Отже, казахи до мене дуже гарно ставилися.

  На засланні в Казахстані я діставала листи від багатьох людей, а то дуже велика підтримка. Одного разу я дістала листа від відомої людини, яка проживала в Києві – від Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Він писав: "Ірино, я був у тих самих околицях і знаю – Талди-Курган тоді називався селищем Гаврилівка, бо там було повно українців". Він там відбував заслання. Таке не тільки він писав, а багато хто. І Оксана Яківна Мешко мені писала весь час. Я майже всю свою кореспонденцію вже віддала в Дрогобицький музей – там вона збережеться. Бо тут я нині живу, завтра не живу, а то хтось прийде, викине, спалить, і все. А там є дуже цікаві листи. Вони їх так гарно опрацювали. Там є дуже солідні працівники, двоє, з якими я познайомилася – пан Пограничний і пані Галя Ямнич. Нехай буде там.

  В.В.Овсієнко: Пані Ірино, а які були ваші стосунки з Українською Гельсінкською Групою?

  І.М.Сеник: Тільки ті, що ми робили протестні акції.

  В.В.Овсієнко: Але якось же з вами узгоджували питання про членство в Групі?

  І.М.Сеник: Ніна Караванська узгоджувала..

  В.В.Овсієнко: А в який спосіб?

  І.М.Сеник: Дуже просто. По телефону – я вже тоді була в Казахстані Це було на самому початку 1979 року. У 1978 році мене привезли на заслання, а десь у лютому 1979-го я відразу погодилася. Я сказала: "Можете від мого імені підписувати всі протести – я на все даю згоду". Отак. Ніна Строката-Караванська була дуже велика подвижниця, треба сказати.

  В.В.Овсієнко: Караванські виїхали у листопаді 1979 року, точнішої дати не пригадаю... От бачите, я теж не все пам'ятаю.

 

Відпустка

  І.М.Сеник: Я не пам'ятаю, котрий це був рік, можливо 1981, коли мені дозволили на 10 днів поїхати з заслання в Івано-Франківськ, щоби подивитися на моє майно, яке (я мала довідку з КГБ), ніхто не має права порушити. Я згодилася полетіти, але в зв'язку з моєю гіпертонічною хворобою мені в Москві стало погано і мене помістили в клініку Скліфосовського. Через Ніну Петрівну Лісовську, правозахисницю, москвичі довідалися про це, бо мене зустрічала інша правозахисниця (не Мальва Ланда – я з нею також листувалася), то вона сказала, що я лежу в лікарні. Вони прийшли до клініки Скліфосовського до мене з доцентом Недоступом, сказали, хто я. Там до мене дуже гарно поставилися. І відразу подзвонили до Києва. А вони якраз їхали до Таруси – Василь Стус і дружина Юрія Бадзя Світлана Кириченко. Вони відразу пішли до мене до лікарні. Ну, я вже тоді сказала доцентові: "Випишіть мене, вже мені є добре." Хоч він не хотів, та ми пішли до Ніни Петрівни Лісовської і там цілу ніч проговорили. Світлана казала, що вона про це написала в якійсь ґазеті. Може бути, що вона має десь...

  В.В.Овсієнко: Світлана Кириченко написала великий нарис про Василя Стуса "Птах піднебесний". Він друкувався в газеті "Молодь України" і, здається мені, також у журналі "Дніпро". У мене є журнальний варіант, але я не весь прочитав, то не можу сказати, чи є там про цю зустріч.

  І.М.Сеник: Є. Світлана мені нагадала про це, коли я приїздила на свій вечір у Кобзарській світлиці  в Українському домі в Києві. Вона там виступала, вже така хвора, з палицею прийшла. Питалася, чи я маю ті спогади. Я кажу: "Ні, я не маю про це нічого." Обіцяла вислати, але не вислала.

 

Звільнення

  І.М.Сеник: Відбула я там, в Уш-Тобе, тих 5 років від дзвінка до дзвінка. Коли мені мав закінчуватися річинець, мене не хотіли відпустити з Уш-Тобе. Я сказала, що не залишуся тут. Мені прикро, але пан Кузьма Дасів просив, щоби його залишили на засланні. Мені показували цей його документ, то я сказала: "Мене не цікавлять ніякі документи – я поїду в перший день, коли закінчується мій річинець. Я знаю, що за ту тяжку дорогу, за місяць етапу під конвоєм, мені день за три скорочується заслання. Отже, я мала 17 серпня 1983 року звільнитися. Приїздили з Алма-Ати, наобіцяли, а я казала, що навіть мови не буде. "Куда вы поедете?" Я кажу: "То не ваша справа, куди схочу, туди й поїду".

  Приїздив з Алма-Ати якийсь кагебіст, так якось підступно... Я десь там замітала, чи що, аж мені адміністрація каже: "І-і-і... Ирина Михайловна, там вот кагебист, он злится и сказал, чтобы вы пришли туда". Я прийшла. Він не мав за що причепитися: "Что это за полотенце?" Я кажу: "Ходіть, я вам покажу кращі. Та вам ще найкращого рушника дали". А я всюди по-українському говорю. Не говорю по-російськи, не хочу. Бо моїм “злочином” було те, що історії хворіб писала українською мовою. З того часу я не хочу говорити по-російськи. Ну, він заспокоївся: "Ах, что у вас такой акцент? А, вы это?.." Я кажу: "Ага, это". Ну, поїхав. На другий раз приїхав знов. Причепився, що йому щось там треба занести, води чи що. Пішла. "Вот, вы знаете, мы бы вам могли помочь – вы же медик". Я кажу: "Слухайте, дайте мені спокій, я вже закінчую річинець і їду, тільки от мій опікун не знає, куди я їду". Він нічого не відповів, а через днів три, десь о годині шостій ранку, зупиняється такий маленький “пазик” чи “газик” – я не знаю, як вони називаються. Хтось постукав і каже: "Вы освобождаетесь 17 августа в 24.00. Я вам этого не говорил." І зник.

  Іду до мого опікуна й кажу: "Прошу мені готувити документи". Бо я мала лише посвідчення таке, "Удостоверение личности". Ніхто мене на нього не прийме. "Что такое? Откуда узнали?" Я кажу: "Ви знаєте, я вмію почислити. Я ж не настільки тупа, щоби не почислити, коли я звільняюся. Готуйте мені документи, паспорт, і все". Видали мені паспорт.

  Але за той час, завдяки покійній Катрусі Зарицькій і покійному Зенкові Красівському, я познайомилася з моїм чоловіком. Він тоді вже був удівцем. Вони сказали йому: "Василю, їдьте туди і заберіть її". Він приїхав – і його викинули, бо сказали: "У ссыльных можно быть только 2 дня". Він з гіркотою поїхав назад. Потім листувалися – я маю ці листи. Я йому написала: "Пане Василю, не закручуйте собі голову непотрібним, знайдіть собі когось." Він відписав: "Ні, я буду чекати".

 

У Бориславі

  Ось так я опинилася в Бориславі, на тому 101 кілометрі, бо Львів мені не світився.

  В.В.Овсієнко: А хто він такий, пан Василь, як його прізвище?

  І.М.Сеник: Дайко Василь, з такої цікавої родини. Помер 4 грудня 1998 року. Дуже був хворий – три форми рака. Рік його народження 1915. Він теж був політв'язнем, мав 15 років таборів, сидів у Норильську. Повстанець. Спочатку був станичним у своєму селі Лани – це Бібрецького району, а потім був надрайоновим на п'ять сіл. Був господарчим, заготовлявав продукти для повстанців. Він дуже цікавий, із інтелігентної і розумної родини. Видно, то була заможна родина. Бо батько, вмираючи, наказав матері всім дати освіту, за винятком одного, який лишається на господарстві. Один лікар був, а Василь і його брат Іван, який згинув в УПА, дістали технічну освіту у Львові – були так звані промислові ґімназії. Він електрик. Але перш за все він був великий просвітянський працівник, по-друге, це був відомий воротар футбольної команди "Тризуб", крім того, диригент Бібрецького хору. А потім один з його братів, Осип, вирвався на Захід, був у Франції. Він допоміг Василеві – то ще за Польщі – відкрити приватний магазин у Бібрці. Василь був в Українській купецькій ґільдії, ну і в ОУН. Прийшли большевики і таке йому приписали, що під час німецької окупації, працюючи секретарем сільської управи, він посилав людей на загибель до Німеччини. За належність до ОУН дістав тих 15 років Норильська.

  А як він познайомився з Зенком Красівським? Та він його жінку, Оленку Антонів, на руках носив, бо вона з Бібрки. Через Зенка й Оленку він познайомився з Катрусею Зарицькою. Вони мали міцний контакт, зрештою, приїздили до нас і Катруся, і Зеньо.

  В.В.Овсієнко: То, отже, ви з 1983 року в Бориславі. А як до вас ставилася місцева кагебня?

  І.М.Сеник: Страшне! Мене не хотіли прописати тут. Мені сказали: "Убирайтесь отсюда, из Борислава. Вы же львовянка". Я кажу: "Е, ні, я знаю закони, я є на 101-му кілометрі. Щоби ви мене не судили за порушення паспортного режиму, я вам паспорт залишаю. Коли ви надумаєтеся мене прописати, то подзвоните, я прийду". – "Идите к начальнику!" Добре, пішла. Українець якийсь каже: "Я не маю нічого проти. Ви знаєте, є закон, я вас можу тимчасово на рік прописати". – "Добре, – кажу, – прописуйте мене тимчасово на рік". Пішли вниз, а начальниця паспортного стола викинула ті папери: "Не будете прописаны. Что, на его квартиру?" – Василя Дайка, тобто. Я кажу: "Знаєте що, перестаньте дурниці говорити!" Мабуть, у цьому мешканні хтось інший хотів би бути...

  До загсу подали, щоби нас не розписували. Але є добрі люди. Одна жінка сказала: "Як вам на тому не залежить, то прийдіть увечері без нікого, без свідків, і я вас розпишу". Так та жінка й зробила, наражаючися на всякі неприємності. Ну, і через деякий час – дзвінок із міліції: "Ми би хотіли, щоби ви прийшли у міліцію". – Я кажу: "Я не маю чого в міліцію ходити. Я маю своїх опікунів – кагебістів". А хтось каже: "Ты там спроси, сколько у нее дополнительно было." – “Дополнительно!” (8) (Прим. 8. Заслання важали додатковою мірою покарання. – І.С.). Я кажу: "Знаєте, що? Хай той, що там випитується, сам візьме слухавку і поговорить зі мною". – Кинули слухавку. На другий день – дзвінок: "Ірино Михайлівно, – чудовою українською мовою, – я, працівник Бориславського КДБ Філіпов, хотів би з вами познайомитися". Кажу: "Я тут уже є півроку – фі, я ображена, що ви ще зі мною не познайомилися, то по-якому так?" – "Ну, то що, може зараз прийдете?" – "Е, ні, – кажу, – зараз я не прийду." – "Чому?" – "Ви знаєте, я галичанка, а галичани вміли ж шанувати й чуже. Нині заходить шабаш жидівський, в п'ятницю – то нікуди не ходиться, в суботу теж ні, а я, християнка, в неділю до вас не прийду, а в понеділок – я забобонна і в такі установи не ходжу". – "А коли?" – Я кажу: "Ну..." – "А у вівторок?" – "Ну то, подзвоните, буде видно".

  Дзвонить у вівторок. Як вони з мене знущались, то я також познущаюсь. Дзвонить: "Можете прийти?" – "Е-е, не можу поки що прийти". – "То чого?" – "А для чоловіка вареники ліплю". Я чую, що він зденервований: "Скільки будете ліпити?" Я кажу: "Ну, годину" – "А через годину прийдете?" – "Прийду". Прийшла – там двері такі ось, туди-сюди відчиняються, впустили мене. Якийсь вийшов – там їх ціла купа: "Садитесь", – у прихожій. "Е, – кажу, тепер ви садитесь, я вже відбула 34 роки, я вже постою". Той Філіпов вийшов, запросив до кабінету: "Присядьте". Я йому кажу ось так: "Перш, чим ми почнемо розмову, хочу на такому наголосити, бо я не буду вам відповідати. Зі мною говорите тільки про мене і більше про нікого. Ви перлюструєте всю мою кореспонденцію, я це знаю. Вас тут є вісім, отже, знімайте собі копії, а мені листи віддавайте, щоби люди не думали, що я не хочу їм відповідати. А третє – довго мене тут не тримайте. Все".

  Ага, я сказала ще так: "І тих ось всяких інформаторів до мене не присилайте, бо я їх викину". Якийсь один прийшов і каже: "Я з міліції, прийшов тут провіряти". Розсівся на кухні, а там «Словник іноземних слів» лежав, так, щоби під рукою був. "Що то таке є?" Я кажу: "Слухайте, ви не з міліції, бо недавно наш дільничий був. То не ви. Як ви з КГБ, то так і скажіть, а як ви з міліції, то я з вами говорити не буду". То він пішов. Я кажу: "Таких мені не посилайте, бо я з ними говорити не буду. Все. І включіть магнітофончик – ви то любите".

  Він почав усяке плести. Починає з Оксани Мешко: "Коли у вас останній раз була Оксана Яківна?" – "Якби вона була, ви би давно були вже в мене". Бачите, за Оксану Яківну зачепилися. “Як Надійка Світлична звільнилася, як вона опинилася в Америці?” – Я кажу: "А я де знаю? Я тоді сиділа на тюремних нарах, а Надійка десь там виїхала. Я того не знаю. Пішліть якусь особу за кордон, та й довідайтеся в Надійки". Він то так крутив, говорив, говорив – бачить, що нічого не буде. Уже пообіді було, то я кажу: "Ви знаете, я вже не маю тут сили з вами говорити... Чи вам не хочеться додому йти? Бо я вже хочу йти, випустіть мене звідси". Іде до шафи, відчиняє: "Я би вам хотів подарувати книжку". – "Ви – мені?!" – "Український живопис ХVII століття". – "Мене книжкою не здивуєте." – "Ну, то я знаю, що ви вишиваєте", – і дає мені. Автор Колотило чи щось таке. Я кажу: "Прошу мені не давати – встидайтеся, я від кагебістів нічого не беру. Фе! Відчиняйте і пустіть мене".

  Ще він мене зо два рази викликав... Ага. Ми поїхали до Нагуєвич. Тоді якраз Славко Чорновіл приїхав, ми там усі разом здибалися. Прислали якихось із телебачення, то ми розійшлися, і потім вслід за нами до Борислава їхали. Філіпов дзвонить: "Я би хотів з вами поговорити, поділитися враженнями від свята в Нагуєвичах". Я кажу: "Ви маєте своїх – діліться зі своїми, зі мною не діліться, і дайте мені спокій. Все".

  Потім його перевели директором фірми «Фотоквелє», у Львівську область – уявляєте собі? Філіпов такий. Але чудовою українською мовою говорив. Правда, чемний був – я не можу це не сказати.

  В.В.Овсієнко: А коли вони вже дали вам спокій?

  І.М.Сеник: Вже десь так на початку 1990, 1991 року. Коли Гельсінкська Спілка зав'язалась, то Славко Чорновіл сказав, щоб прийшли до мене Богдан Британ, Володимир Копись – вони прийшли познайомитися, щоби створити в Бориславі Гельсінкську Спілку. Тоді вже почало трохи унормовуватися.

 

Творчість і громадська діяльність

  В.В.Овсієнко: Я хотів би, щоб ви розказали про видання ваших збірок віршів, художніх творів. І взагалі, коли ви почали писати, чи щось виходило друком у давніші часи, чи тільки тепер дещо виходить?

  І.М.Сеник: В давні часи нічого не виходило. Я почала писати з 9 років. Коли була в ґімназії, то в нас був дуже цікавий професор німецької мови Микола Матіїв-Мельник – сам теж січовий стрілець і поет. (Я тепер прошу професора Шалату з Дрогобича хоч якусь маленьку збірочку видати в його пам'ять. Я допоможу – спогади напишу, вірші його знаю напам'ять). І от дівчата... Я дуже ховалася з тими віршами – але хтось побачив зошит, що був у мене в течці, і дав професорові Мельнику. Він мене викликав і каже: "Ну, то чому ж ви то приховуєте? Ще маєте щось?" – Кажу: “Так”. А то був переспів на вірші "У неділю рано зілля копала" Ольги Кобилянської. Я собі то віршами зробила. А потім "Довбуш" був. Я є захоплена Карпатами, я вже в десять років побувала в Карпатах. І коли походила там по Яремчі, по святих місцях Довбушевих – то приїхала до Львова і написала того "Довбуша".

  Але в 1939 році почалася війна, мої твори в професора пропали, а він хотів видати. А потім більшість з того, що я писала (ну, більшість була в голові), позабирали з обшуком, все зникло, і у Львові того нема. А в таборі все писалося в голові, в основному. Бо то вже, знаєте, навчена. Десь як був клаптик паперу, то щось запишеш. Я вже це опрацювала. Коли я познайомилася зі Славком Чорноволом, то дала йому на рецензію ці вірші. Він з того зробив дві добірки: "Заґратована юність" і "Туга за втраченим". То вилучили. Тепер з Івано-Франківська їх мені віддали.

  А перша книжка, яка вийшла в 1978 році (я ще була на нарах), – то спільна. Бо я так собі захотіла – то є поезія і мистецтво жінок-політв'язнів "Нездоланний дух". Хтось мені в Барашево крикнув – не знаю, чи не Василь Стус, чи хтось інший, я вже тепер не пам'ятаю, що вийшла чудова книжка. Десь же довідалися, що чудова книжка. Ну, добре, вийшла – то вийшла, я її так і не бачила. Потім друга книжка вийшла, "Сувій полотна" – то завдяки Надійці Світличній і Наталі Даниленко, 1990 року. Потім уже тут "Дрогобицьке відродження" видало "Заґратовану юність", 1996 року. А, ні, ще у 1992 "Біла айстра любови" вийшла, а потім уже вийшла "Заґратована юність". А минулого року вийшла "В нас одна Україна". Ще є "Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини”. Ще завдяки Надійці Світличній видані в Нью-Йорку 12 таблиць моїх узорів. Я почала ті взори малювати, коли вже мені надали право голки, нитки й олівця в Івано-Франківській тюрмі. Це я привезла в Мордовію. Сказали, що мені це заберуть, але я заявила: "Хіба мені голову відріжуть – я маю дозвіл, ви не маєте права мені заборонити". Тоді я вже почала малювати ці взори. Малювала для всіх – і Стефа Шабатура має, і Надійка Світлична мала багато, бо я для них і вишивала, і малювала їм. То Надійка отак, на згадку про мене, видала 12 таблиць цих взорів. Я тепер не маю цієї книжки, дала нашому музеєві на виставку. "Нездоланий дух" дала і ці взори, бо інші книжки вони мають.

  На тюремних нарах я біля півтори тисячі взорів намалювала. Але щоби їх видати – то сьогодні є неможливо. Я їх опрацювала вже так, як могло би бути до видання, бо те, що було в таборі – то самі розумієте... А як малювала? Я просила всіх, хто до мене писав, щоби мені писали на міліметрівці, але з тої сторони щоб мені міліметрівка залишалася чиста, щоби я могла малювати узори. Я зараз вам покажу один шедевр. Коли Ірина Калинець була на засланню в Забайкаллі, вона написала мені такого листа, що мені казали: "Як ще такі листи будуть приходити, то ми вам заборонимо". – Я кажу: "Ні, не забороните". Зараз я вам покажу його...

  Присилали мені міліметрівку, щоби я могла малювати. Всякі кавальчики міліметрівки присилали – ось таке, ось таке... А то Надійка Світлична мені писала... Усі, хто знав, що я хочу малювати, присилали мені – так назбиралася ціла течка тих узорів.

  Уже тепер у Бориславі в хаті я зробила так по-людськи, може, хтось знайдеться, щоб видати. То дуже дорого, бо то кольорове. Але вже всі взори є перемальовані. Може, колись комусь то придастся, я так собі думаю.

  А оце Надійка мені причепила, ту вишивальницю. Бачите, який рік? "Літературна Україна", № 95, 28.11.1975.

  А це експертиза на мої вірші. На кожній сторінці написано “Объект”, “Экспертиза”, “Киевский научно-исследовательский институт судебной экспертизы". Отак то виглядало. Але то не все. Вони повиривали те, що їм хотілося. Нема всіх сторінок. Вони мені не все віддали. Я питалася, де решта, як відновити. А він каже: “Я не знаю, що ви мене випитуєте?" – Я кажу: "Ну, а де старі?" – "А старі в Києві".

  В.В.Овсієнко: Пані Ірино, а коли ви повернулися з заслання, то чи проявляли якусь громадську активність?

  І.М.Сеник: Перш за все включилася в Товариство української мови. То обов'язково. У Гельсінкську Спілку – то є два. А потім, коли відновився Союз українок, включилася в ту громадську працю. Досьогодні я є головою Бориславського осередку Союзу українок.

  Крім тої праці, наші люди не все розуміють, що я можу. Наприклад, звернулася до мене одна жінка. Я не знаю, чому вона до мене звернулася, але не можу відмовити, як звертаються. З таким питанням: "Напишіть мені, щоби мій чоловік до мене повернувся". – "Прошу пані сказати, який чоловік?" Навчаючися у політехнічному інституті, вона познайомилася з арабом, одружилася з ним, має від нього двоє дітей. Потім той араб опинився в Арабських Еміратах, а я маю їй його шукати. Ви розумієте? Ну, я написала в Арабські Емірати, а нічого не прийшло. Але тоді приїхав наш депутат Олександр Лавринович. Я звернулася до нього офіційно, на папері з печаткою, що я прошу мені дати адресу Арабських Еміратів. Він мені дуже гарно відповів. Я, знаєте, люблю, щоби порядок був, листа того можу показати, що мені з Верховної Ради прийшла відповідь, – Виконавчий Комітет. Ну, пані також повинна б розуміти – якщо той араб не хоче з нею контактувати, то я їй що, поверну араба, чи що?

  "Шановна пані Ірино! Для задоволення Вашого прохання стосовно розшуку чоловіка пані Багут я спробував зв'язатися з дипломатичним представництвом ОАЕ в Україні. Але ні посольства, ні консульства цієї країни в Україні немає, відсутні також посольства тих іноземних держав, до компетенції яких входив би розгляд питань, пов'язаних зі справами Об'єднаних Арабських Еміратів. Тому, на жаль, відсутні офіційні важелі вирішення даного питання".

  А потім він ще додав мені: "Додатково повідомляю Вам адресу посольства України в Об'єднаних Арабських Еміратах". Що воно там вже є, то я їй тепер то віддам, нехай собі сама пише...

  В.В.Овсієнко: Так-так. Якщо ви правозахисник, то треба всіх ран прикластися... То й до мене приходили: допоможи шиферу дістати...

  І.М.Сеник: Мало того, до мене звертаються замість виконкому. Сирота – не має батька і не має мами. Правда, батько її залишив, як їй було 8 місяців. Мати, вчителька, минулого року вмерла, лишилася стара бабця. Сирота закінчує медичне училище, її хочуть відправити на село працювати. З ким залишиться та бабця, якій опіка потрібна? Ну, то я написала. Дивіться, які відповіді є:   "Вельмишановна пані! Ваш лист разом з листом Скляренку, в якому порушена Вами проблема представлена ширше, обговорений на нараді керівників структурних підрозділів центральної міської лікарні. Ми зверталися до свідомості і патріотичних почуттів завідуючих відділеннями, ставимо проблему невпинної ротації і підвищення кваліфікації кадрів. У межах існуючого законодавства будемо поступово старатися вирішувати справу омолодження колективу працівників Бориславської лікарні. Маємо надію на конструктивні зміни в роботі Верховної Ради, яка повинна затвердити новий закон про пенсійне забезпечення таке, що сприяло б безболісній зміні кадрів як у закладах бюджетного підпорядкування, так і в сфері приватного бізнесу. Просимо Вас по лініі Союзу українок уплинути на розгляд цього питання Верховною Радою України". Ну-ну-ну, люди добрі...

  В.В.Овсієнко: Ви маєте вплинути! Очевидно, не треба нам тих листів записувати на диктофон...

  І.М.Сеник: Я розумію, так. Ось, бачите, як їх багато. Крім цього, я ще є в Конґресі Українських Націоналістів. Робота з молоддю: приходять, треба їм щось зробити, щось допомогти, якусь літературу підшукати – я стараюся це робити. Ходжу в школи, ґімназії, інститути, і не тільки тут, а в усій околиці: Самбір, Трускавець, Дрогобич, Стрий, Івано-Франківськ, навіть десь у Мшані була, в Роздолі була...

  В.В.Овсієнко: Я вам зараз це підтверджу. Їхав я сюди зі Стебника і помилково зійшов не в Бориславі, а в Трускавці. Я ж тут не знаю місцевості – і став когось питати вашу вулицю Тернавку. "Та нема такої вулиці! А до кого ви?" – "До Ірини Сеник". – "Так це ж не в Трускавці, це в Бориславі", – кажуть. І навіть розказали, як до вас добратися: "Ось підіть сядьте на ту маршрутку, вона йде туди, де Ірина Сеник живе".

  І.М.Сеник: Ну, люди мене знають, бо я всюди, де тільки можна, буваю. Ось недавно в Трускавці, в єпархіальному музеї, була виставка ікон відомого львівського митця Романа Василика, то мене теж запросили. На всіх святах, які є, я маю виступати. Я є в опікунській раді нашої ґімназії, я займаюся сиротинцем...

  В.В.Овсієнко: То ж я чую, що телефон у вас весь час дзвенить.

  І.М.Сеник: Ось учора прийшла: батько вмер, четверо дітей, мама алкоголічка – поклали до Миколаєва, в ту лікарню. Четверо дітей-сиріт. Ну, що з ними зробити? Допоможіть. То я написала відношення, щоби одного хлопця забрали до школи-інтернату.

  А ще мушу не знати на якому рівні, старатися: міська рада не може звернутися до Верховної Ради, до уряду, щоби нашу санаторну школу, яка є на цілу Україну, взяла держава на своє утримання, а то зіпхнули її на бюджет міста. Та місто не може утримувати всіх при такій кризі... Оце кажу, що то є громадська робота.

  Ось доповіді на різні свята. Для прикладу можу вам зачитати назви: "Свято хліба", "Поет-трибун Маланюк", “День матері”, "Бути громадянкою", "Пам'яті Ярослава Стецька", "Лицар без страху і догани" (про Ольжича), "Пам'яті Олени Теліги", "Мотиви лірики Лесі Українки", "Максим Рильський", "Жінки в ОУН", "Сини твої, Україно. Осип Позичанюк" (бо знають, що я його знала, то все треба описати їм), "Слово про шістдесятниць", "Пам'яті Ярослава Стецька", "Пам'яті Катрусі Зарицької", "Пам'яті ґенерал-хорунжого Тараса Чупринки", "Кенґір", "Вступне слово у 52-у річницю 30 червня", "Так званий День Перемоги" – і ось так, дивіться, скільки. Багато цих статей про політв'язнів публікується в ґазеті "Нафтовик Борислава".

  В.В.Овсієнко: А ви не пробували скласти з цього книгу спогадів? Адже матеріалу в вас багато є. Важить засвідчити, особливо, про тих, кого вже нема серед живих. Та й про всіх, кого ви знали.

  І.М.Сеник: Я подумаю. Ось коли мені присвоювали те звання героїні... Я не люблю хвалитися, але то треба сказати. У 1998 році в Америці, у місті Рочестері, був з'їзд. Мені звідти прислали, що мене визнано одною зі 100 героїнь світу. То я їздила на те присвоєння звання.

  В.В.Овсієнко: Це американці визнали, а від української влади ще ніяких відзнак не мали?

  І.М.Сеник: Ні, маю. У Львові нас п'ятьох визнали героїнями України, написали клопотання до пана... того, нашого ґаранта Конституції. Але він не відгукнувся. Бо ми бандерівці...

  В.В.Овсієнко: В нього є інші герої.

  І.М.Сеник: Так. Я маю багато всяких посвідчень: я є почесна громадянка міста Борислава. Ну, не хочу того всього показувати, бо то гора всяких відзнак. Почесна громадянка Організації українських жінок у Великобританії, почесна членкиня Союзу українок...

  В.В.Овсієнко: Ну, нехай хоч якоюсь мірою морально воздається те, що довелося вистраждати і вибороти. Слава Богу, що ми дожили до такого часу. А скільки людей погинуло навіть без надії... Так що ми щасливіші.

  І.М.Сеник: І я так думаю.

  В.В.Овсієнко: А ви ще й на гору Маківку ходили?

  І.М.Сеник: Ну аякже ж!

  В.В.Овсієнко: Коли то було?

  І.М.Сеник: Та минулого року.

  В.В.Овсієнко: А то високо дертися?

  І.М.Сеник: Високо. Ну як то не піти! Але знаєте, що там сталося? Сходила з такого схилу, та й нога підвернулася, перелом був. Але там була «швидка допомога», зробили мені міцний укол, щоби мені не боліло, і я далі пішла.

  В.В.Овсієнко: Як то? З переломом далі пішли?

  І.М.Сеник: Дуже просто. Так. А там пан Базів зі Львова побачив мене. Вони мені допомогли. Я на гору вже вилізла і там все те прослухала – як то мені не побути на Маківці? Як би то було? А вже потім повернулася до Борислава і аж на другий день пішла в хірургічне відділення, то наклали гіпс...

  В.В.Овсієнко: Боже, ходили на гору з переломом? Ви неймовірні речі розказуєте.

  І.М.Сеник: Та, ну я вам кажу. Так і було – ось, з палицею хожу, мені досить важко ходити. Але нічого, де лихе не пропадає...

  В.В.Овсієнко: Це була Ірина Сеник, у Бориславі, 29 січня 2000 року. Запис вів Василь Овсієнко.

[ К і н е ц ь  з а п и с у ]

 

Фото В.Овсієнка:

Senyk  Плівка 7945, кадр 32.  29.01. 2000 р., м. Борислав. Ірина СЕНИК.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МЕНКУШ (ЗАНЕВЧАК) ЯРОСЛАВА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВІРЧЕНКО НІНА ОПАНАСІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Інтерв’ю

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ ЛЮБА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

MENU