СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 1046123.11.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

ПОРТРЕТ НА ОСІННЬОМУ ПЛЕСІ

ПЕРЕДМОВА

Не я намалював цей портрет. Моя справа була вгадати погоду і терпляче та коректно зафіксувати відображення. А читач уже домалює.  

Цю автобіоґрафічну розповідь Євгена Олександровича Сверстюка я записав за проґрамою Харківської правозахисної групи 26 грудня 1999 та 9 січня 2000 року. Доповнена вона в липні  – листопаді 2005 року. 

Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії імени Василя Стуса.  

Є. Сверстюк: Почнемо з преамбули.

Спогади – то острівки пам’яті. Найчастіше мимовільної. Прожите – як розлите. Пригадую свої наміри якесь явище запам’ятати назавжди. Але потім уже не пам’ятаю, про що йшлося.

Добре запам’ятовуються починання і дії, що закріпилися в мотивації. Чомусь більше запам’яталися епізоди заслання, ніж тюремні і лагерні. Брак свободи і брак позитивних емоцій не сприяє внутрішньому освітленню епізодів, навіть коли вони були значними. Недоживлення. Недовершення починань під пресом обставин і брак викінченої форми.

Настрої формує щось виразне і яскраве – і те, що „болить, і плаче, і не спить...”

Отже, які ми були, які ми стали. Старі ми стали. Але старість несе пам’ять, як карму...

Я думаю, чоловік все той самий, що був. Мене, наприклад, ще з дитячих років вибирали на ролю „мирового посередника”. Мабуть, вважали, що чуття правди в дитини є, а на якісь хитрування вона нездатна. Мені довіряли виконання доручень, збереження речей, таємниць...

Так само з дитинства я був безальтернативно прозахідної орієнтації, з нахилом до ідеалізму. Про Схід я знав тільки з поштових марок – червонястих-серпастих-молоткастих.

Уже в дитинстві відкралась мені абсолютна присутність Бога. Не в довірливому повторюванні за мамою слів молитви „Вірую”, „Отче наш”, „Богородице” і Десяти Заповідей , а в тому типовому класичному „Як тривога, то до Бога”.

У ранньому дитинстві я був хоровитий. У нас казали „нездалий”. Це називалось „шкрофули” або „золотуха”, або „ґулі”. Ускладнення переходило на очі...

Коли літнього серпневого дня, мабуть, року 1932-го, батько з матір’ю привезли мене (30 км возом вибоїстою дорогою) до Сокаля, лікар оглянув мене і сказав: „Що ж ви так запустили – змарнили ви дитину: хлопчик сліпий”. Він знав стан очної хірургії початку 30-х років, але порадив везти до Львова – може, візьмуться оперувати.

У дорозі назад мені відкрилася безодня сліпоти. У таку мить діти стають дорослими...

Звечоріло, і батьки вирішили по дорозі заїхати до маминої сестри Степаніни, яка ніколи не падала духом і завжди давала добру пораду. Феноменальна жінка козацького духу. У ній поєднувався селянський практицизм з глибоким містицизмом.

Мене залишили в тітки: у селі Матів є баба Химка, яка змовляє... Певності не було у батьків, не було у тітки, не було в мене, не було і в баби Химки. Але до схід сонця і на заході сонця вона приходила у своєму шелестючому кожусі, проказувала молитви і прикладала лезо ножа. На запитання відповідала: „Як Бог дасть”. І на тому сходилися всі.

За два тижні мене привезли додому здоровим. Тато приїхав тим же возом, і я оглядав ліс, кущі і півкопи обабіч дороги в селах Матів, Підбереззя, Охлопів, Сільце.

У повісті Степана Васильченка про Шевченкове дитинство „У бур’янах” є така геніальна формула: „Він жив на утриманні природи і під доглядом Бога”.

Опитайте людей, і 99 відсотків, особливо сільського походження, пояснять, що таке на утриманні природи”. Але вони ж вам скажуть, що „під доглядом Бога” – це метафора, яка означає – без будь-якого догляду... І мало хто задумається над словами поета:

    Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

„Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

Отже, понад природою є Рука, яка веде. У житті я хитався в просвітленнях і затемненнях, але часто відчував ту Руку, яка незримо провадила над прірвами і нечутно вела мене до невідомої мені цілі.

Коли задуматися, то догляд Бога значить куди більше, ніж догляд батьків. Хоча певною мірою через батьків він здійснюється. Але ніхто тебе не вбереже і не догляне, і ніхто не дасть гарантії навіть на один день... Як каже англійське прислів’я, багато що може трапитись між тим, поки чашку донесеш до уст. There is many a slip ’tween the cup and the lip.

Однак ми плаваємо на мілководді видимості і запам’ятовуємо очевидні факти...  

Коли ми були на засланні, ми стали більше  західноєвропейцями, бо такі були наші кореспонденти. Ми були причетні до того культурного простору, який щось визначав і говорив, коли наш „православний” простір усе мовчав. Тому ми були й трошки католиками. На латинське Різдво я відчував орґан на півнеба. Я його трохи зміщував: світ і віру батьків наших екстраполював на західні терени. Усе це, мовляв, і досі існує в сучасному західноєвропейському світі. І звичайно, якоюсь мірою Кріста Бреймер це підживлювала, бо сама була жінкою реліґійною. Але вона весь час натякала, щоб я не робив узагальнення, бо вона є реліґійною, а світ навколо неї не є таким. Тому не треба мати особливих ілюзій.

В.Овсієнко: Отже, судженого і конем не об’їдеш...

Є.Сверстюк: Між іншим, що стосується спогадів про участь у подіях – то десь у Достоєвського, здається, в романі „Подросток”, є міркування про мотиви: я постарався викласти послідовність подій так, як воно було насправді, щоби ви собі виводили мотивацію і судили про причини з послідовности самих подій. Я думаю, що в цьому є давно випробуваний романістами ефективний психолоґічний прийом. Зрештою, звідси й помилкові судження: post hoc ergo propter hoc.

Однак мені здається, що коли говорити про біоґрафії людей, то з самої послідовности, може, і не випливе те, що мало би випливти. Ну, скажімо, є і така послідовність подій: ви виходите на якусь особу, яку назвали "добродій" і яка була учасником позитивних акцій. Але з тієї ж послідовності подій також випливає те, що один дуже проникливий співучасник назвав "злобродій". То як тут проникнути в правду, що лежить в основі послідовности подій? Як проникнути в правду мотивації?

Очевидно, це є головне – мотивація. Люди, як правило, надають своїй участі в подіях трохи інше пояснення, ніж це видається збоку. Вони або самі не до кінця розуміють мотивацію своїх вчинків, або передають цю мотивацію в прийнятій літературній манері. А ця літературна манера вже забезпечує їх позитивними стереотипами. Або вони приховують те, що насправді лежало в основі дій.

В.Овсієнко: Може, просто Господь їх вів за руку та й годі?

Є.Сверстюк: Ну, Господь веде за руку в плані провіденційному, а все ж таки чоловік сам кожен день робить певний вибір, і робить відповідно до свого характеру і до тих обставин, які його підштовхували чи стримували.

Таким чином, треба розмежувати цю провіденційну сферу і сферу психолоґічну чи соціяльно-психолоґічну. Отут, власне, і полягає тонкість підходу: зрозуміти, а що ж насправді лежало в основі вчинку? З одного боку, хтось скаже, що сміливість і прямота, а хтось інший каже: то свинуватість його натури, яка потрапила в такі обставини. І в результаті прямота вилилася в героїзм: кнур зруйнував своїм рилом бастіон. Що ми, зрештою, маємо в біоґрафіях більшовиків часу революції – як вони виходили в герої. Особливо ті, що залишилися цілими і, певно, давно мали натренованість у пристосовництві, мали добрий нюх і здатність до виживання за будь-яких умов. Усе це стосується, звичайно, не тільки діячів. Тому я з великою обережністю ставлюся до таких понять, як патріотизм (бо він має дуже широку гаму), і до таких понять, як героїзм, бо героїчні починання і оцінки героїзму – це різні речі. Я думаю, що починання нормальні, людські, скромні є більш правдоподібними. І взагалі я не дуже розумію, що таке героїчне починання. Мені здається, що тут є фальш від самого початку.

В.Овсієнко: Часто це буває просто нормальна поведінка людини в той час, коли величезна більшість людей поводиться ненормально.

Є.Сверстюк: Так, у відповідності до свого характеру... Але, знову ж таки, треба визначити, чи було це прагнення людини поводитися нормально всупереч спокусам, які були на кожному кроці, і прецедентам, які завжди були на очах. Я нещодавно, наприклад, прочитав розповідь одного одважного, розумного, путящого чоловіка, який справді робив одважні кроки. Він згадує про шпиків, які вистежували його і його друзів. З його розповіді я побачив, як він боявся. Він же не пише про те, що він боявся, він просто розказує, але я бачу, яке це мало для нього значення, як він це помічав, як він не міг від цього відволіктися і піднятися над цим! І я починаю згадувати, що це історія кожного з нас. Тільки кожен з нас по-різному переживав.

В.Овсієнко: Є такий вислів: бояться всі, а хто не боїться, той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, як людина здатна переступати свій страх.

Є.Сверстюк: А ще буває, що або сліпий, або дурний. І таке буває. Потім – є люди заводні, які люблять боротьбу. Таких, кажуть, Цезар добирав – за ознакою почервоніння в ситуації небезпеки.

В.Овсієнко: Євген Концевич згадував, як мама про нього казала: "О, вже закусив вудила!" Це ще до його каліцтва...

Є.Сверстюк: Концевич узагалі належить до людей внутрішньо міцних, до людей дуже міцних, я сказав би, морально забезпечених характерів. Коли він про щось говорить – у нього без сентиментальної кваші. Тут відчувається цільний чоловік.

БАТЬКИ. „ДОМ ПОД ЖЕЛЄЗОМ”

Характери відкриваються тобі вже в дитинстві. Звичайно, коли ти щодня живеш з батьком-матір'ю, то ти їх майже й не бачиш, хіба в якихось дрібних побутових обставинах. Але в мойого батька часто були якісь екстраординарні обставини. Якщо якусь дурницю він зробив, то потім її згадували все життя. Десь він одного разу продав теля – і програв – якась гра була, там же, на ярмарку. Це була така ганьба, що потім цей епізод згадували йому, хоча він єдиний раз у своєму житті здобувся на такий легковажний крок. І ніколи не виправдовувався.

А взагалі він був чоловік одважний, і це всі розуміли. Це виявлялося скрізь. Напередодні Першої Світової війни він сватався до моєї мами. Сам він був з заможнішої сім'ї, але вона не користувалася дуже великою пошаною, не мала особливої репутації. Це були Заблоцькі, які жили десь „на тому кутку”. У нього був один брат, Іван (він „десь пропав у революцію”), три сестри, а батько п'ятий. Як найстарший, він мав право отримати свої шість гектарів, а сестрам роздавали по одному гектару, коли вони виходили заміж. А тут через видолинок, недалеко, була сім'я Присяжного Якова. Моя мама теж була найстаршою в тій сім'ї.

І от батько засватався. Мама сприйняла це без великого ентузіязму, і її батьки теж сприйняли сватання Ліксандра без ентузіязму: він „якийсь надірваний”. Я не знав, на чому трималася ця репутація, але, очевидно, були такі парубоцькі ситуації, що де вогонь, ніхто не піде – то Ліксандер піде. Ну, а в селянському середовищі таке відхилення від середини ніколи не трактується позитивно. „Піде в вогонь і в воду”.

Отже, батько став свататися. Звичайно, мамині батьки поставилися до цього розважливо: а чого ж – дівок повна хата, до найстаршої сватається парубок роботящий і не бідний – то хай виходить. Але зразу давай торгуватися за придане. І дають мамі один гектар землі десь там далеко, за селом. Це такий гектар на чотири чи п'ять метрів ширини, нива довга-довга-довга і дуже піщана та глиниста. І чи то батько не захотів, чи мама виявила невдоволення з того приданого, що, мовляв, я у вас дочка, чи що? А батько каже: "Ну добре, я Євку без нічого візьму". Ну, то вже було безпрецедентно – хто це бере дівку без нічого? То знов – “надірваний”. Але це було сказано з такою рішучістю справжнього мужчини, що питання „на потім” не відкладали. Він узяв маму, правда, з цим гектаром... (Сміється). Пам’ятаю, я теж одного разу жав на цій нивці (досі відчуваю, як то було важко) ріденьку пшеничку, бо там не родило нічого. Туди гній було дуже важко завезти – через береги, далеко. Словом, з цим „приданим” я знайомий, і тому я собі запам'ятав цю історію.

У батьків спершу не складалося, бо й одруження припало на початок війни. Треба було дівок видавати заміж, батькових сестер. Тут війна, німці. Правда, про німців часу Першої Світової війни говорили дуже добре. Але дівчат треба було від них оберігати... Власне кажучи, я запам’ятав єдиний яскравий спогад з тієї безпросвітності: згоріла хата! Вони залишилися без даху над головою і нашвидку будувалися. Перші діти були Леонтій і Надя. Вони повмирали ще до двох років. Мама була двожильною. Навіть більше: скільки я її пам'ятаю, то можна було не рахувати того, що вранці нагодувати худобу і нагодувати сім'ю. Робота починалася вже аж після цього – до вечора. А ввечері знову між іншим нагодувати худобу і нагодувати сім'ю. А нагодувати сім'ю – це батькові батьки (дід і баба) і п’ятеро дітей. Причому баба Марія хвора на епілепсію, а в умовах села це не є „божественна хвороба”. Це хвороба, яка робить людину інвалідом, і на неї в господарстві покластися не можна.

Скільки я себе пам'ятаю в ранньому дитинстві, то в нашій хаті „під чорною бляхою” були сіни, з сіней скрипучими дверима входили направо в хату – ця кімната називалося "хата", а там –  ванькир. В хаті була піч, а в ванькирі була кухня, лавка, маленький стіл. Отже, дід і баба, батько й мати і нас п'ятеро, тобто всіх дев'ятеро.

В.Овсієнко: А ви який були?

Є.Сверстюк: Я був останній, найменший. І в тому відношенні я, мабуть, мав якийсь привілей. А загалом то церемонитися з дітьми не було коли, і розбиратися в справедливості, хто з них кого вдарив, теж не було ніякого сенсу, і в це батьки не вникали. Через те завжди я був винним, бо не спускав старшому братові Якову. А Яків мав таку вдачу: бачиш, я тебе побив, а ти ще й винен – щоб не задирався зі старшим. Його несумлінність мене завжди шокувала і вражала.

Я вдома був таким собі пещеним оракулом – ото знічев'я порахую, скільки буханців хліба виходить на один день. Бо мама сама пекла хліб – і на дев'ять душ скільки воно розходиться. Я пригадую, мені в дитинстві ставили часом „філософські питання”, причому, ще коли в мами на руках сидів. Ну, наприклад (я не думаю, що це було в ранньому віці, але ж ясна річ, що не більше, ніж п'ять років, десь так), пригадую, таке питання мені було поставлене: тепер у нас, на Волині, полякам роздають землю. І тим, хто переходить у католицьку віру, можуть даром дати землю, яку ми так тяжко купуємо! „Ні, не переходити в католицьку віру”, – радив я. Звичайно. Мене хвалили „за розум”. Але особливо дивувалися, коли я на запитання „ким ти хочеш бути” відповів: ”Хочу сидіти в тюрмі за Україну”. Звичайно, це свідчить передусім про настрої, які дитина вбирає, як губка воду. Мабуть, таке не раз розповідали, тому мені запам’яталося. Дивувала заповзятливість батькова: він щороку купував землю. Мені здається, щороку десятину купував. Звичайно, ніякого масла, ніяких яєць удома ми не їли, тому що це все продавалося. Батько мав безліч зв'язків з жидами, яким він продавав і в яких він позичав гроші. Я пригадую такі довгі папірці-векселі – це слово "вексель" знаю з дитинства. Там був батьків підпис – він або хрестик ставив, або розписувався: "Сверстюк". Тих векселів було кілька, і мені велено було не лазити в шухляду і не брати їх. Але вони там між нитками і між ґудзиками завжди валялися.

У батька був годинник – "Le Rua a Paris" чи щось таке, словом, годинник королівський і з французьким надписом. Він завжди псувався. Батько мав „свого” дзиґармайстера, якому його завжди возив. Це тривало всю мою молодість.

В.Овсієнко: А годинник який?

Є.Сверстюк: Великий настінний годинник. Він дуже швидко псувався, а той не мав деталів і робив їх то з дротика, то з бляшки. Той годинник пойде кілька тижнів, а потім знову псується. Батько знову терпеливо везе, бере пуд збіжжя, щоб розрахуватися. Все це викликало усмішки вдома (сміється): "Старий, поправ-но годинника!" Батько знімає годинника, бо він не йде, стукає його об лавку. Я втручаюся: "Ще раз його стукніть, бо треба, щоб він запам'ятав собі."

Батько терпляче ставився до всяких насмішок, з витримкою. А взагалі він заводився і дуже лаяв то корову, то коняку: "А бодай ти здохла!" Оці лайки – один з тяжких спогадів. Корову, коняку лаяли на чім світ стоїть – за те, що вони неправильно поводяться. І сам я скільки разів доганяв корову, щоб її провчити за неслухняність і що вона така хитра, що вдає, ніби вона пасеться біля межі тому, що там трава, а тільки я відвернуся – вона вже й за межею, в чужій пшениці. Так що війна з худобою і думка про те, що вона розуміє – це перші екскурси в зоопсихологію. Та коли  батько її лаяв, я розумів, що це смішно, але там, де я сам лаяв, – то я розумів, що я правильно її хочу перевиховати. Потім, уже старшим, я жартома запитував, коли він щось там розмовляв з коровою: "Що вона вам каже?" Але він удавав, що не чує.

Пригадую, що в батька завжди все мало бути, як у господаря. Реманент мав бути справний. Собака мав бути найкращий, і він умів його знаходити десь там за лісами, за кілометрів шістдесят від дому. Вівчур. Він шукав собаку, щоб був з вовків – така суміш. А насправді виходили великі, веселі і добродушні собаки (сміється). Наскільки я пам'ятаю, то ніколи в нас не було цього по-справжньому “вовка”, якого батько шукав. Завжди було двоє не злих собак.

На Святвечір належиться риба. А де ту рибу взяти? Десь за кілометрів десять батько поїде – то зимою, санна погода. Або заметіль. У батька завжди було двоє-троє коней, і він не жалів зусиль. У нього взагалі не було поняття про погану погоду і про зовнішні перешкоди – цього він не визнавав і не знав, як то людина може лінуватися. Перед Різдвом треба дістати риби. Треба – то треба, і батько поїхав. А там, у Староставі, лід замерз так, що рибу довелося діставати задушену з-під льоду – ну, батько привіз задушену, з-під льоду. Але риба була завжди. Найчастіше вона була „задушена”.

Батько був дуже реліґійний, і це впадало в око, якщо порівняти з сусідами, які просто ходили до церкви або й не дуже ходили. Ну, ходили всі, мабуть, бо як же ж то, люди скажуть: “Той навіть до церкви не ходить”. Він завжди читав Біблію і дуже часто хотів, щоби я щось прочитав йому – я ж нібито краще міг би прочитати. Але я читав усяку літературу і міг краще прочитати, в тому числі ґазету, але Біблію – ні. Не тому, що вона була не нашою мовою (звичайно, Біблія була російською мовою), а тому, що в мене не було попередніх знань про це. От у школі було вивчення Закону Божого, але, очевидно, воно було таке епізодичне і таке неґрунтовне, що практично те, що знав батько – то було незрівнянно більше, ніж те, що знав я. І я читати йому Біблію не міг – з ганьбою признаюся, що ця книжка була неосвоєна. А одного разу я з сусідом, який був старший за мене на років п'ять, узяв на поле Біблію почитати. Стали ми читати і зупинилися на тому, як була створена Земля і як була створена людина. Все це нам здалося дуже смішним, і на цьому ми цю книжку закінчили читати. Так що пастухи найкраще можуть критикувати, з певністю, що вони розуміють кожне слово, яке прочитали, а оскільки воно не в'яжеться з їхніми знаннями, то, отже, воно не має ваги.

Що я ще пригадую про батька? Бачите, я зараз люблю згадувати про батька. Як я зараз згадую всякі епізоди – він був дуже непересічною людиною.

ДЕНЬ МОГО НАРОДЖЕННЯ

Про день мого народження я дізнався чисто випадково. Не надавали значення, коли дитина народилася: перед Різдвом – то й досить. Чи незадовго до Різдва. Я був записаний у метриці 8 грудня 1927 року. Батько мені часто розказував, що він і в батюшки домагався, щоб не записувати дитині „старого року” – запишіть йому новий рік, запишіть йому 1928 рік. Але як записати – треба ж дату? Очевидно, дата для нього не мала ніякого значення. Головне – щоб рік був уже 1928-й. Для нього це чомусь мало значення. А я не розумів, яке це має значення. Він мені весь час розказував, що для нього це мало велике значення.

Потім якось я з мамою заговорив про день народження. Справа в тому, що метрики у нас були знищені в час війни. І не тому, що бомба чи пожежа знищила. Церква збереглася, а самі селяни не хотіли, щоб метрики зберігалися, тому що тоді всі фальшували роки. Кожен собі з якихось міркувань записував якийсь фальшивий рік. Кого воно врятувало, кого не врятувало – а мене врятувало.

Але попередньо я скажу про дату, як я її встановив. “Ти народився, – каже мама, – на Андрія”. Я кажу: "Так таки?" – "Точно на самого Андрія!" – "На самого Андрія? А це що – постійна дата?" Постійна дата, виявляється, – це 13 грудня. Я кажу: "То чого ж мені тоді 8 грудня записано, коли я 13-го?" – "А це я пам'ятаю, бо старий поїхав до...” – Який він ще тоді старий був? Але вже "старий", бо багато дітей є. – “Поїхав купчу оформляти. Увечері він, чи під вечір повернувся, з морозу зайшов у хату, а я сказала йому: “Батьку, а в нас є хлопчик!" – "От і добре, – каже батько, – я йому морґ лісу купив."

Таким чином я встановив дату свого народження. Але, забігаючи наперед, я скажу, що в батька якесь передчуття було. У 1944 році, коли прийшли “другі совєти”, то одразу почалася тотальна мобілізація. Брата Дмитра взяли і брата Якова взяли в армію. Вони були, відповідно, 1921 і 1925 року. Діти в нас народжувалися через два роки, і тому мені легко вираховувати вік своїх старших братів і рано померлої любої сестри Ліди. Отже, коли прийшли “другі совєти”, стали мобілізувати, і 1927 рік був мобілізований у "ястребки". Ті хлопці, які вчилися зі мною за Польщі, – вони були “ястребками”! У “стрибках”... То була дуже і дуже паскудна служба – мабуть, паскуднішої не придумаєш. А з моїм характером – то абсолютно однозначно – я був би перейшов у ліс. За будь-яких умов я перейшов би в підпілля і загинув би в перших же сутичках. Настроєність була ніцшеанська, рішуча.

А я пішов у школу з 1928-м роком і, відповідно, так переходив із класу в клас, зі школи в університет, з університету в аспірантуру – так, наче я народився в нормальній країні і за нормальних умов. А то якраз була рука Провидіння. Але як батько відчував, як він наполягав: "Ти дурний, мовчи!" Справа в тому, що при всьому тому, що я був антисовєцьки настроєний, я ж дуже хотів на фронт. Для мене це була така нестерпна романтика! Єдине, що мене дуже серйозно стримувало – це те, що пішли старші брати, – а з ким же батьки залишаться? Отже, ти сиди в кутку й мовчи, дурню, і правильно тобі кажуть, що дурень, бо совість треба мати: а з ким же батьки будуть?

І справді, мені довелося в тих страшних умовах зіграти роль якогось захисника. Ми на волосочку вціліли від вивезення в Сибір.

БРАТ ДМИТРО

Справа в тому, що десь у перших же місяцях ту непідготовлену частину, де був старший брат Дмитро, кинули на фронт. Кинули на фронт, як то звичайно у совєтів буває, майже неозброєних і в цивільній одежі. А Митька був дуже свавільним щодо всіх, і щодо батьків. До речі, у мене завжди були з братами конфлікти на моральному ґрунті – я не міг зрозуміти, як він може, як він сміє про батька говорити погане – поза очі, звичайно, – або робити не те, що велять!

От натури він був такої незлобивої – але в усьому він поводився по-своєму. Він тоді втік з фронту. Ну, те, що втік, ніхто би не засуджував, тому що всі були так настроєні. А він утік додому, до дружини, і чисто випадково вони його застукали. Вони ще не знали, але вони чогось завжди лазили по хатах. Якась військова частина з району – зайшли і застали його в хаті. Перевірили документи і побачили, що він дезертир. Узяли його до району, до воєнкомату. Він там, очевидно, міг би в них виконувати якусь чорну роботу, але він і звідти втік – і звідти він знову втік додому! Ну, то вже була дуже велика безвідповідальність і щодо дружини. Я вже не кажу про те, що дружина була зовсім не з тих, яких радили б батьки, – вона з дуже бідних і безпорадних. Ясна річ, що для дітей Ліксандра Заблоцького (так називали батька) одружитися на дівчині добрій і доброго достатку проблеми не було. А він був такий, що все по-своєму.

Я його не бачив, бо був тоді на квартирі в Горохові. Мені тільки розповідали, що в нас знову влаштували обшук, все позабирали, навіть корову забрали, і знайшли в стодолі стару скриню з одягом, при німцях закопану, бо все ж було при німцях закопано в землю. Коли фронт проходив, усе селянське добро, таке як святковий одяг, рядна і таке інше – все закопували в землю. Німці нездатні були все це знайти, але совєти вмить знаходили. Отже, це все викопали, коли Митьку шукали, і скриню забрали, і корову забрали, – а його не знайшли. А він же був застуджений і ще й кашляв. Вони геть перекидали снопи, а він заховався під снопами в стодолі. І ходили по ньому – а він уцілів. Після цього він здогадався, що це вже не сховок – у жінки вдома.

І що ж він зробив? Він був пряма протилежність мені – я нічого не міг, як і німець, знайти. А Митька все знайде. Все, що заховають, – чи мед де заховають, чи ковбасу, чи щось таке в коморі, – Митька вмить це знайде. У час війни, коли фронт пройшов, у мене було дуже велике хазяйство: я ж з хлопцями дуже багато ґранат кидав, а багато й приберіг на потім. Я вже не знаю для якої оказії, але в мене було штук дванадцять своїх ґранат, різного виду. Була ґвинтівка совєцька і ґвинтівка німецька. Причому, все це я збирав з кусочків – тут кусочок затвору, тут деталь. Я вже навчився все це сам збирати. Німецька ґвинтівка була добре змащена і захована в стіжок у полі. А Митька її знайшов. Люди бачили, як він з нею йшов у напрямку лісу на Скабарівщину.

На відміну від мене, дуже ідейного, просто готового, як метелик, піти й згоріти, Митька був абсолютно безідейний. На відміну від Якова – насміхався з партизанів, з наших хлопців, які хочуть іти з ґвинтівкою чи з обрізом проти танків. То була така типова насмішка. На мій тодішній погляд, це була обивательська позиція. Але здоровий селянський глузд поставив Митьку по той бік цього руху. Ну, а зараз він пішов у той рух, бо в нього не залишалося нічого іншого. Десь він вийшов на партизанів. Очевидно, він не міг вписатися в їхнє середовище. Очевидно, десь він не справився з тими завданнями. Вони стали його підозрювати, тому що як то так – усіх більшовики зразу розстрілюють, а його, бачиш, і один раз випустили, і другий раз випустили. Закінчилось це тим, що вони його розстріляли. Потім мамі переказували, що „то й він був”. А який він був – це була досить пересічна історія того часу. Людей, розстріляних партизанами, було немало – і винних (у розумінні стукачів), і тих, на яких просто впала підозра. Отже, від Митьки залишилася донька Валя, вона досі живе в тій маминій хаті. Його дружина потім вийшла заміж і мала дуже багато дітей. Я цю сюжетну лінію обриваю.

БРАТ ЯКІВ

Історія Якова теж була дуже й дуже прикра. Їх, отой молодняк, взяли на шоферські курси з розрахунком повчити кілька місяців, а потім кинути на фронт. Узяли їх у шоферську школу аж у Харків. А в Харкові виявили, що вони були “юнаками”, тобто були в молодіжній організації ОУН. І всіх їх, одинадцять хлопців із села, заарештували. Що їм закидали? По-перше, що вони були заанґажовані в ОУН, це цілком ясно, по-друге, що вони брали участь у боях проти німців і проти червоних партизанів. Але те, що вони воювали проти німців, – це їм не зараховувалось, а те, що проти партизанів – то їм зарахувалося. Якову дали 8 років.

Яків був у Мордовії, станція Явас – цю адресу я дуже добре знаю ще з мого восьмого класу, тому що одразу стали приходити листи, і батько систематично шукав дикти – а батько майстрував трошки, він усе вмів потрошку – збити скриньку, і щомісяця – кров з носа – а має піти Якову посилка. Щомісяця. Потім я дізнався, що це значить, коли щомісяця – це ж нікому так не ходили посилки. Одному приходила посилка раз на півроку, іншому раз на рік, а то й узагалі не приходила. А тут систематично, щомісяця.

Відповідно, у Якова було специфічне становище в лагері. Справа в тому, що він не вмів – це в нього від батькової натури, – він не вмів для себе щось заховати. Він – душа широка і всім усе роздавав, і не дуже дивився, хто є який: людина голодна – треба дати. Він був простий. І там, відповідно, він мав серед хлопців добру репутацію. Але, як потім я дізнався, репутація його була не стільки від того, що він мав і дарував, скільки від його батькової зухвалої натури. Ну, наприклад, у селі був такий Ванька Ковалів – от хлопець! І співав, і артист, і дотепний, і начитаний. Мені він здавався вершиною обдарованості, а в лагері виявився – боягуз і еґоїст. Одного разу він отримав посилку – один раз на рік йому батьки прислали посилку, – а побутові, урки, забрали цю посилку. Тоді він пішов до Якова Сверстюка і каже йому, що в нього забрали посилку. "Як? Хто забрав?" Яків став розбиратися. Він викликав цих жуліків і поставив їх до відповідальності. "Ну, Яша, ми не можемо – вже її нема". – "Щоб була посилка тут же!" – "Ну, те що залишилося, ми принесемо". Принесли рештки – але принесли.

Потім якісь фантастичні оповідання доходили. На жаль, я тоді не записував, і було не до того, але я думаю, що біоґрафія Якова була б цікавіша за мою. Десь він здружився з якимось зухвальцем із Харкова, але не зовсім побутовим, євреєм, одважним хлопцем – Мішкою. Десь вони з цим Мішкою вже заробили БУРу по шість місяців, а після цього БУРу їх переправляли етапом. Їх кинули в вагон, де були побутові. А урки точать ножі. Яків зростом десь метр вісімдесят п'ять, може, і вагою нівроку – словом, він міцної будови. І цей Мішка, коли вони зайшли: "Ану здати ножі!" А ті посміхаються. Інші заходять збоку. Тоді Мішка одним махом звалив котрогось із них, забрав ножа. Яків тут же теж кинувся, і вони весь вагон роззброїли, зібрали ножі: "Мусора! Заберите от своих жуликов ножи!" Такий був епізод.

Ще інший епізод дійшов до мене, з іншого етапу. Урки роздавали їжу. Там була пуста баланда для таких, як він. Яків зробив зауваження „баландьору”, а той відповів йому грубо. Яків вихопив у нього казана і вилив йому на голову – сам-один! Вони його страшно побили, він вижив майже випадково.

Отаких два епізоди з його історії  мені запам'яталися. Уже тепер розповідали, коли я десь на Львівщині зустрівся з деякими зеками, що Яків був дуже веселої вдачі. Коли хлопці занепадали духом – Яків заспіває, розвеселить. Добре було з ним. Отакий був Яків. Я був у нього в Красноярському краї в 1953 році. Він уже був на „довічному поселенні”. Це була фантастична історія, але я не знаю, чи встигну зараз розповісти. То я тільки скажу, що Яків одружився там, мав квартиру в Красноярську, потім перебрався в Україну, на станцію Лозова на Харківщині. Там у нього син народився. Він ще дожив до мого арешту, у нього ще й обшук робили, і він одного разу приїжджав до мене на побачення разом з моєю дружиною Лілею. Але на другий рік уже не приїхав – він був шофером, загинув у автомобільній катастрофі. Що сталося – важко зрозуміти: так, наче серце зупинилося чи свідомість виключилася.

Тепер ще щодо братів. Я, звичайно, писав автобіоґрафію майже прямо: що в 1944 році мої брати Яків і Дмитро були мобілізовані на фронт, я пішов у школу – про братів я більше нічого не писав. І воно так сходило, до мене ніколи не чіплялися, тому що, власне, не було підстав чіплятися. У них своя історія. Я думаю, що тою формулою багато людей користувалося: треба було зайвого не базікати. Інша справа, якби мій брат Дмитро прижився в УПА – тоді ясна річ, що сім'я була би вивезена до Сибіру. Більше того, вивезення в Сибір уже було заготовлене. У моїй справі №50 ви можете знайти такий ордер: “Постановою МГБ від такого-то призначено на вивезення у віддалені райони СССР”. Отже, документ  на вивезення вже був готовий.

Я пригадую, що в районі були якісь маленькі катаклізми, коли за зловживання прогнали начальника КГБ. Але це не могло вплинути на нашу долю. Швидше за все, на долю сім’ї вплинуло те, що брат загинув. Адже хто його розстріляв – вони, мабуть, знали. Він належав до категорії списаних і, отже, не небезпечних, не тих, що повертаються зі зброєю. У викривальних публікаціях після мого арешту писали, що Дмитро загинув у бою.

УНІВЕРСИТЕТ

В.Овсієнко: Як батьки уявляли собі, ким має стати їхній син Євген після науки?

Є.Сверстюк: Важко уявляти майбутнє, коли вчора ти був поважним господарем на все село, а сьогодні тебе „куркулять”, і ти роздаєш сусідам по мішку зерна на збереження. Мати про себе мріяла побачити мене священиком, але розуміла, що тепер нема місця для священика. Батько нагадував: „Що б там не було, але Бога не забувай”. Батько казав, що „совєти все скапарають”, зведуть нінащо. А мама потай вірила в моє незвичайне майбутнє, і коли говорила про знайомих „вже начальник, і вже з животиком, а ти знов студент”, то явно не хотіла бачити мене „з животиком”. Але важко було пояснити людям, „на кого він вчиться”...

В.Овсієнко: Коли заарештували, то дещо прояснилося.

Є.Сверстюк: Тільки з одного боку, бо ж нема ніякої інформації. Хіба що лікарі, до яких мама потрапляла, щось їй говорили з пієтетом.

Після закінчення школи я зміг вступити до Львівського університету 1947-го року. Я їхав з такою самовпевненістю! Я думав, що всі двері в університеті мені відчинені. Виявилося, що це далеко не так. Я хотів на анґлійську філологію. На анґлійську філологію тільки тому, що я ж „байроністом” був, і духом Байрона пройняті мої учнівські роки. Я збирався вивчити анґлійську мову і перекладати Байрона. Але не пройшов за конкурсом. Я пройшов на відділ логіки і психології – і в цьому теж була рука Провидіння. Це був єдиний можливий для мене відділ. Це набагато краще, ніж українська філологія, вся начинена фальшивою інформацією.

В університеті я від самого початку мав досить цікаві пригоди. Незважаючи на те, що то “бандерівський” край, був дуже слабкий контроль за тими, хто вступав до університету. Я під час вступу в 1947 році витворював такі речі, що я багато дав би за такий кінофільм. Я складав екзамени за когось (мені підробляли печатку), причому часом дурні екзамени, навіть з фізики я пробував складати.

В.Овсієнко: І успішно?

Є.Сверстюк: Ні, з фізики не успішно – без підготовки, ну, а з філології – то звичайно. Але ж ті хлопці зовсім нічого не знали – були такі.

Пригадую, як ми там мітингували – “діти різних народів”. У всякому разі, мені запам'яталась оцінка. Один хлопець з Кіровоградської области сказав: "Я невіруючий, але я буду Богу молитися, щоб ви вступили в університет." Щось із тих моїх зухвальств вразило його. Але потім, коли і він вступив, і я вступив – а він вступив на юридичний факультет, який в умовах Львова був номенклатурою майбутньою, – то він уже був обережний. Треба уявити той час: по селах ходять голодні зі Східної України – жива реклама колгоспів. З дахів вагонів міліція скидає замерзлі трупи. Влада боїться показувати роги. Прохачів з України на Волині називали „американцями”. А університет – це острів.  

Коли я був старостою на першому курсі, то запровадив режим вільного відвідування. Чого це ми будемо ходити на ті лекції, де нема чого слухати? А я буду записувати. Давайте чергуватися, хто не прийде на лекції: ти тоді-то маєш право не прийти, а в журналі все буде о'кей, поки я староста. Мене, звичайно, звільнили з „посади”.

На другому курсі мене виключали з університету. Це вже був 1949 рік, тоді був погром на “космополітів”. Був курс на “космополітів”, а я так, між іншим „вписався”. Мене звинувачували, головним чином, у тому, що я комусь сказав, що Сталін і Гітлер – це одне й те саме, два чоботи пара. Я детально не буду розказувати цієї історії. Можу тільки сказати, що коли мене викликали на курсові збори (а курсові збори – це була страшна інквізиція: це повно людей, тебе викликають за стіл, ти маєш сповідатися) – то коли я йшов до столу, то мене Міхеєв, колишній партизан з орденом „Червоної Зірки”, смикнув: "Женька, молчи!" Бо він знав мою прямоту.

І це якоюсь мірою теж на мене вплинуло. Я став іронізувати („Он еще смеется!”), що, наскільки я зрозумів, то мені приписують практичну і теоретичну діяльність. Практична діяльність полягала в тому, що було на розкладі на військовій кафедрі написано слово з трьох букв. Там таке слово справді було, але, оскільки я був старостою, то мене запитали, що треба зробити, і я сказав, що це ганьба для студентів університету – то не громадська вбиральня, давайте витремо це слово. Витерти не вдалося, то ми зняли цей розклад і не показали керівнику кафедри. Але до них це потім дійшло. Усім було зрозуміло, що зі мною це ніяк не пов'язувалося. Це був дуже великий мій виграш – перше звинувачення відпадало за абсурдністю. А друге звинувачення вони просто боялися повторювати (сміється).

В.Овсієнко: Яке?

Є.Сверстюк: Ну, що Сталін і Гітлер – це одне й те ж. Це ж при Сталіні було.

В.Овсієнко: А! Хто це таке вголос міг вимовити!

Є.Сверстюк: Так, хто вголос таке міг сказати – а хто таке посмів би написати в протоколах? І хто впевнений, що він після такого власноручного запису втримається?

Таким чином, якоюсь мірою застереження і, зрештою, мій інстинкт самозбереження спрацювали. Зрештою, той, хто доніс, у них був під шифром, вони не готові були його виставляти. Він був на анґлійському відділенні. Потім ми з Міхеєвим його вирахували. Це був такий собі Погорілий, який казав, що його батько був сторожем колгоспного курятника – „плебей із плебеїв”. Але він був, видно, заанґажований і на тій умові й потрапив на анґлійське відділення університету, як „свій чоловік”. Оскільки вони не мали свідчень, а свідчив від його імені такий собі старий кінь, полковник з військової кафедри, який цю справу вів, то на мої питання, хто це сказав і хто може підтвердити те, що в очах нормальних людей було абсурдом – порівняти Сталіна з Гітлером в 1949 році – це і страшно, і абсурдно, – то воно мені зійшло.

Вони перестали тягнути мене в комсомол, одразу перестали мене агітувати. Я був у якійсь зоні завішеності, непевності. Разом з тим, я в університеті поводився дуже безпосередньо. Я дружив переважно не з місцевими, а з тими хлопцями, які не боялися. Отакими, як Петро Міхеєв. Я відмовився від будь-яких контактів з отими брехунами з кафедри української літератури, захопився психолоґією, дипломну роботу теж писав на філософську тему. Яка тоді могла бути нейтральна тема? – "Проблема поняття в першому розділі "Капіталу" Маркса". Мій керівник був серед тих, які тоді приходили на курсові збори – Ковальов, інвалід війни, громило. Але я колись, під час погрому, поставив йому дуже резонне запитання: вони судять, зіґнорувавши закон достатньої підстави – це четвертий закон логіки. Йому це сподобалось. А потім, коли я у нього був дипломантом, він носився з моєю дипломною роботою і показував, що ось у нього є дипломна робота – ото дипломна робота, справжня! Він давав мені читати "Метафізику" Аристотеля. У нього була філософська література, і він любив, щоб студенти до нього приходили. Радив мені вступити в партію – він мене підтримає і візьме в аспірантуру. Тут я йому сказав рішуче "ні", і він до цього теж поставився з розумінням. Я думаю, що великою мірою ситуацію рятували дівчата – нас, хлопців, було небагато, то нас, я би сказав, покривали. Я вчився разом з Василем Горбачуком.

В.Овсієнко: Який зараз живе у Слов'янську?

Є.Сверстюк: Зараз він завкафедрою у Слов'янському університеті. Ми були на одному курсі, нас разом тягли в комсомол. А потім, на п'ятому курсі, таки постало питання про закінчення університету і про роботу.

В.Овсієнко: Якого року ви закінчували навчання?

Є.Сверстюк: 1952-го року, ще при Сталіні. І дуже резонно мені радили: “Слухай, от ти підеш у школу – куди ти хочеш?” Я кажу, що хочу на Волинь. – “То що, може, і в свій район?” – “Хочу”. – “Ну, дурний. У свій район не треба. А може й узагалі на Волинь не треба”. – “Ні, я хочу тільки на Волинь”. На Волині не було місць, і тільки тому я туди не потрапив. – “А чи знаєш ти, що там будуть копатися в біоґрафії? А якщо ти підеш не комсомольцем у школу, то ти одразу будеш як заєць, на якого накинуться вовки”. – У той час молодому хлопцеві піти не комсомольцем у школу – то треба думати! То ми з Василем подумали, зважили і я кажу: “Слухай, Василю, нам доведеться оформити ці папірці в комсомол”. Ну, тут уже дівчата, які були членами партії, сказали: "Ой, Женя! Ну, нарешті – давай ми зробимо! Тільки знаєш що? Тут ми вже говорили – там викликатимуть на розмову в райком комсомолу, то ми самі ту розмову проведемо". Вони боялися за мене, що скажу щось не те. І все обійшлося, нам принесли вже готові квитки.

В.Овсієнко: І без зборів, без райкому?

Є.Сверстюк: Без. Звільнили від цього всього, все було так гарно. І це було надзвичайно доречно. Надзвичайно. Я в деталях не знаю, як у Василя складалося, але нас послали разом: мене в Почаїв, а його за Почаїв, у село Жолобки.

ПОЧАЇВ

У тому Почаєві мені довелося зіграти таку динамічну і таку революційну роль, а вони просто не знали, як до мене причепитися. Тому що формально – щойно закінчив університет, комсомолець. А вони ж моєї біоґрафії не вивчали, вони не знають, що було в університеті. Це район, там своя мафія, що тісно зв'язана – директор школи, заврайвно, інспектор облвно – люди, які завжди разом випивають. Це їх, власне кажучи, єднає.

В.Овсієнко: “Кровне братство” – на горілці.

Є.Сверстюк: Так. Вони з цього мають свою радість.

Потрапляю я в цей Почаїв і від самого початку, ще перед початком навчального року, бачу, що це страшенно занедбана школа, що немає елементарного порядку, елементарної чистоти і охайності. Що про вчителя там і думати не думали – де його помістити і де йому квартиру дати. Про це ніхто навіть чути не хоче, нема кому про це говорити. Ця міщаночка-директор – єдине, до чого вона підготувалася – це щоби взяти собі три паралельних восьмих класи, а мені дати сьомий, дев'ятий, десятий. Але оскільки то ще не повне навантаження, то мені дали ще трошки: дарвінізм та логіку і психологію. Отже, логіка, психологія, українська мова, українська література, дарвінізм – молодому вчителеві, який щойно приїхав, який щойно вперше  практикує!

Там ми зустрілися з Петром Розумним і ще з двома місцевими вчителями. Наливайко і Павлюк, – хлопці, які мали прекрасні голоси...

В.Овсієнко: І цікаві прізвища – Розумний, Наливайко, Павлюк...

Є.Сверстюк: Так, можна сказати, козацькі полковники: Розумний, Наливайко, Павлюк. Там у нас дуже швидко склався такий квартет. Павлюк викладав математику, Наливайко німецьку мову, а потім і російську, Розумний викладав анґлійську мову, ну і я ці предмети.

Мені було надзвичайно тяжко. Досить таких деталей: я став сам шукати квартири, щоби з харчуванням. Це було майже неможливо. Я натрапив на якусь хату, де господиня погоджувалася готувати обіди – тільки пофарбована підлога висохне, а поки що можна спати на горищі. Учитель іде в солому спати! А воно не сохне тиждень, другий. Я йду в школу, сяк-так умившись, у мене завелися воші. Я боюся, не знаю, що робити. Нарешті я здогадуюся, що терпіти цей стан не можна. Осінь, і мамі щось недобре сниться. А коли мамі сниться, то мама моя у снах ясновид – значить, приїде. Боже, коли вона приїде? Вона ж приїде до Почаєва – до мене і до Почаївської лаври. Як вона приїде і все це побачить – то як же вона буде жити? Я знаходжу іншу квартиру – без харчування, але нормальну. Іду на базар, купую дуст, скидаю з себе все – а в мене ж нічого нема, тільки те, що на мені, – скидаю з себе все, у цей дуст – і звільняюся. Отака побутова революція!

А в школі тим часом триває інтенсивне життя. Директорка, коли побачила, що я на неї дивлюся як на дрібну експлуататорку, стала мене підсиджувати, заходити на мої уроки. На уроках літератури вона з мене могла тільки дивуватися – просто я читав легко і знав предмет. Хоч я того в університеті не вивчав, але я мішок книжок із собою привіз. Я ніколи з підручника не читав – не зносив підручників. Вони мені були до такої міри осоружними, бездарними і непотрібними, що це важко передати словами. Це, як казала одна художниця, коли її запитали: “Чому ви не вступаєте до Спілки художників – у вас якісь принципові заперечення?” – “Ні, – каже, – мене ноги не несуть. Якось мене ноги не несуть”. (Сміються).

А на уроках мови завжди можна було до чогось придертися. Директорка почала мені влаштовувати перевірки конспектів перед уроками – завжди. Словом, я потрапив у середовище дуже напружене, так що не було коли думати про домашні злигодні. І в школі була дуже негарна атмосфера. Скажімо, там у директриси була сестра – „відмінник народної освіти”. На вигляд – інтеліґентна. Викладала російську літературу, розмовляла тільки російською мовою. Але як вона ставилася до інших – це одразу мене заскочило. Як вона при мені до своєї ж таки колеги поставилася, побувавши на уроці! Ну, хай вона погано веде урок: "Слушайте, да вы же ничтожество, да вы же совершенно не понимаете материала! И как вам не стыдно!" І так далі. Ну, думаю собі, що ти за людина така? Ну хай ти на порядок вища за неї – та викладає російську в п'ятому класі, а ти в старших класах. Але ж так до людини не можна ставитися! Це мене страшно обурювало. І та директриса до нас не ставиться як до людей.

Ми, звичайно, відповідали тим же. Ми насмішкувато  ставились і до дирекції, і до парторга. А там був парторг – колишній совєцький партизан і сволоч Дудченко, який хвалився, що палив живцем людину, яка гукала: „Слава Україні!”. Вони завели такий звичай, щоб учителі приходили на політінформацію. Я зіґнорував цей звичай, вважаючи його принизливим, і не приходив. А Петро Розумний приходив і записував цього Дудченка. Звідти пішли оці знамениті афоризми: "Товариші, ми бачимо про те, що коли Марко Озерний прогримів на весь світ, в Закарпатті сіється кукурудза. Там, впрочім, споконвічно кукурудза сіється”. Отаке. І кожного разу Петро Розумний піде з олівцем і записничком – і зловить рибку, тому що в цього Дудченка був якийсь параноїдальний комплекс. Він нам давав колосальну поживу. Він скаржився: "І молоді хлопці, і розумні хлопці, і ніби непогані хлопці – а сміяться!"

Отже, ми якось рятували себе тим сміхом у тій кромішній атмосфері. Коли директорка пронюхала, що я власне є інспіратором серед тих, що сміються і бунтують, а молоді вчительки теж уже починають приглядатися, що от дивися – от є ж люди, які чинять опір. Досі їх ні за що мали, так приблизно, як оту вчительку. То нас і в райком партії викликали, секретар райкому вимальовував нам райдужні перспективи, що Лавра буде закрита, уже Печерську лавру в Києві закрили. А школа ж була в огорожі Лаври... Взагалі, це було дивовижне явище: стежка в Лавру, біля дзвіниці жебрак, який і влітку, і взимку босий, і завжди він – і вранці, і ввечері. Далі школа, за школою міліція, далі КГБ. А тут зліва Лавра. До Лаври ми, звичайно, не ходили. Я заходив якось раз чи два, так тихенько і, я би сказав, відсторонено – все ж таки холод відчуження дуже і дуже дався взнаки.

З Почаївської школи і з Почаєва я вилетів, як снаряд – з великим шумом. Почалося це з того, що оголосили відкритий урок згаданої „відмінниці” з російської літератури, і хитрий завпед придумав, що я маю виступати як опонент. Ця сестра директриси була по-своєму людиною дипломатичною: якось вона навіть пропонувала мені союз: ми все ж таки „провідні вчителі” і так далі. Я не дуже розумів, що таке союз з нею, мене відштовхувала її брутальність у ставленні до інших. Це ніби союз двох акул? Але, по-перше, я не був акулою і, по-друге, з її точки зору, я викладав "всего лишь украинскую литературу". Правда, я був вихователем дев'ятого класу. У цьому класі її не слухали діти і заявили мені, що слухатимуть тільки тоді, коли я їм накажу. Тобто вони висловили мені таку особливу довіру. Я трохи поіронізував, але, звичайно, в одвертості з дітьми не пускався і проти іншої вчительки з дітьми не міг говорити.

Відкритий урок було організовано помпезно, вона його старанно підготувала, привезли кілька десятків учителів з усього району. При обговоренні вони хвалили, що все було так блискуче, як в оперному театрі, це було надзвичайно, повчально і так далі. Коли мені дали слово, я став аналізувати цей урок вимогливо і суворо. І якось так вийшло, що в кінці цього аналізу упалим голосом директриса запитала мене: "То як ви, Євгене Олександровичу, вважаєте – можна поставити "задовільно" за той урок чи ні?" Я сказав, що я не хочу ставити оцінки, бо я, мабуть, не для того запрошений офіційним опонентом, а тільки для того, щоби висловити зауваження, з якими можна згодитися або не згодитися.

Їм було дуже важко спростувати ці зауваження. Я показав, що опитування – це був просто парад відмінників. Потім я, найголовніше, показав, що матеріял не розкритий і сама вчителька не розуміє, що вона мала пояснити. Вона мала дітям пояснити "Размышления у парадного подъезда", а в неї взагалі ніяких "размышлений" не було, у неї був тільки образ вельможі і образ покірних селян. А "размышлений" немає, і незрозуміло, чому немає – адже в заголовку твору є "размышления"? Це надзвичайно важлива проблема – власне, тут весь Некрасов, роздуми його над долею російського народу: "Ты ль проснешься, исполненный сил, Иль, судеб повинуясь закону, Все что мог, ты уже совершил – Создал песню, подобную стону, И духовно навеки почил".

Я познаходив дуже багато помилок у її російській мові. Я аналізував українською мовою – це за тодішніх сталінських звичаїв теж був виклик. Це викликало в неї припадок. Вона не могла нічого спростувати.

Після цього аналізу ця жінка захворіла. Я думаю, що по-справжньому захворіла. Хоч розгляд уроку був незлобливий, то тим більше він був болючий. Незлобивий у тому розумінні, що я не хотів аж так багато познаходити у неї того всього – вона все ж таки була добра вчителька. Вона, видно, погана людина, але як учителька вона справді належала в Почаївській школі до кращих. А вийшло так, що я став її „фатумом”.

Після цього вони вирішили мене позбутися. Директриса порозумілася з начальством і вирішила під кінець півріччя влаштувати мені погром. Приїхав з Київа представник Міністерства освіти, приїхав інспектор облвно, і вона виставила мене як зразок тих учителів, які не підпорядковуються адміністрації і не хочуть співпрацювати.

Мені дали слово. Я пригадую, що представник Міністерства освіти перебивав мене, я його заспокоїв: "Поки що мені дали слово, а коли вам дадуть слово, то ви скажете своє на підтримку молодих учителів. Прошу мене не перебивати". Така поведінка щодо представника з центру в Почаївській школі теж була незвичайна. Я вже не кажу про тих наших дрібних шкільних чи навколошкільних чиновників.

Пригадую, зібралося засідання у великій залі. Секретар райкому партії за столом, виступає представник облвно, інспектор, розкриває свій блокнотик і зацитовує Толстого: "Человек – это дробь, где числитель – это то, что он есть, а знаменатель – то, что он о себе думает." І тут же посилається на молодого вчителя Сверстюка, який забагато про себе думає. Я в першому ряду, встаю і демонстративно виходжу. Мене з президії починають стримувати. Я пішов. За мною Петро Розумний теж демонстративно виходить. Ми мовчки йдемо до мене на квартиру, я збираю речі і кажу: "Петре, я поїхав". – "Куди?" – "До мами, на Різдво". – "Ну, я теж їду". – "Ну, поїхали, якщо ти згоден. Тільки май на увазі, що за це буде серйозна розплата". – "Ну, буде – будемо розплачуватися".

І ми поїхали до мами на Різдво. Дома це була дуже велика несподіванка, тому що всі вчителі – на зимовій конференції. І в моєї мами на квартирі місцеві вчителі теж дивуються, що я приїхав. Ми гарно провели Різдво у мами, а після Різдва повертаємося на станцію Радзівілів (колись Червоноармійськ), а звідси тридцять кілометрів пішечки по заметілі – заметіль добра тоді була.

Приходимо до школи. Я ще встигаю написати конспект на урок, бо знаю, що буде перевірка. І справді, Кікімора, як ми називали директрису, вже чекає мене в коридорі. Каже: "Вам не треба йти на урок – ви йдіть до завідуючого райвно, вас викликають." Завідуючий райвно з такими очима мишки: "Євгене Олександровичу, чого ви хочете?" – "Ну, – кажу, – як вам сказати? Я знаю, чого я не хочу". – "А чого ви не хочете?" – "Я не хочу з вами працювати". – "Як не хочете?" – "Отак, ви самі знаєте, як. Не хочу я з вами працювати – нечесні ви люди". – "Ну, якщо так, то нате вам". І виймає з шухляди відкріплення – вже заготовлене і завірене печаткою, – про те, що я звільнений з роботи в Почаївській школі.

Я збираю свої речі в мішок, їх уже є більше, ніж мішок – два мішки книжок, та навіть не темні мішки, а білі. По снігу ми їх із Петром Розумним тягнемо до автобуса і прощаємося. Але не назавжди: він залишається вірним другом на все життя.  

Мене приймає начальник Облвно, для якого я вже прикинув відповіді. Причому, я готувався до розмови з ним далеко не в благальному тоні. Але розумію, що в них такого ще ніколи не було, щоб учитель у присутності київського і райкомівського начальства так демонстративно поводився. І це ж перші місяці праці в школі. Саме тому – необ'їжджений кінь. А тим часом той завоблвно (Краглик, колишній директор Кременецького педінституту) спокійно вислухав мене і каже: "Я знаю, що це дурні, але все одно так поводитись, як ви, не можна. От що, синок, тут в одній школі в нас не викладається література від самого початку року – там учитель пішов у аспірантуру. Десятий клас, випускний – треба виручати". Ніби відпадає подальша розмова...

 Тим часом входить отой інспектор облвно, що виступав зі своїм записником про те, що чоловік – це дріб. І несе цілу папку матеріялів, постанову райвно з приводу моєї поведінки, засудження зборів учителів району й такі інші матеріяли, про які мені потім оповіли. Побачив мене й каже: "Це ж він і є, той з Почаївської школи! Ото й папка з матеріялами." А завоблвно каже: "Перед тобою людина сидить, а ти зі своїми папками. Іди!" Він його прогнав. (Сміється).

Я кажу: "Ну, звичайно, я хотів би просити школи, де були б якісь умови для роботи. Але після того, як ви сказали про цю школу, що я можу сказати? Єдине, що я все ж таки хочу спитати: директор школи розумний чоловік? Бо я з дурнями не можу". – "А от якраз директор школи там розумний чоловік! А за все інше не ручаюся".

БОГДАНІВКА

Так я поїхав у Богданівку Тернопільської області, Підволочиського району. У цій Богданівці в мене теж було дуже багато пригод, але директор – старший, розумний чоловік, Олексій Валер’янович Бєлінський. Він тільки часом просив: "Євгене Олександровичу, ну не сипте солі!" Він мене питав, яка причина того, що я так тримаюся, як би сказати, неординарно. Я кажу: "Пригадуєте, є в Горького в повісті про дитинство такий епізод, коли у Каширіних, де несила було все це бачити з дня на день і жити серед тих людей, то часом він кидав пачку солі в борщ, і вони дуріли від того. Або залазив на дах і затикав комин, і вони ніяк не могли зрозуміти, чому дим. Він хотів у цьому світі зробити хоч якусь пригоду". То директор мене просив: "Не сипте солі в борщ!"

А я би сказав, що там було досить різноманітне середовище – теж молодіжне. У мене склалися добрі взаємини з дітьми. Я там мав славу "український пан". Там усе-таки збереглася галицька, більш інтеліґентна атмосфера. Учитель української мови – це “український пан”.

У Богданівні не було такого ворожого оточення, що в Почаїві викликало протистояння, яке й сколихнуло вчителів району, бо виходило за межі уяви. У Богданівні я отримав листа від учениці незвичайної скромності і працьовитості: „Де ви тепер, український Байроне?” Хоча було відомо, що я лише на другому краю Тернопільщини. У Богданівці було надто тихо і бракувало дев’ятикласників, готових підтримати повстання „на бусурман”.

Пригадую один епізод – на Великдень. Ну, житлові умови там були жахливі. Там не тільки не було кому харчувати і їдальні не було, а там навіть не було опалення. Зиму 1953 року – січень, лютий, березень і так далі – я жив у нетопленій хаті. Бо не було чим топити, не завезли палива тому вчителеві, якого немає. Але молодість якось перемагає. Пригадую, йду я на Великдень по вулиці – біжить налякана Оксана, вчителька анґлійської мови. Вона пішла під церкву, а в неї запустили каменем і вдарили в плече. Очевидно, її прогнали, щоби вона не була розвідником – як учителька, яка дивиться, хто бере участь у великодніх гаївках. Я її затримав, розпитав і кажу: "Пішли вдвох." Я був певний, що на мене не запустять каменем і що можна буде це якось загладити.

Справді, ми поставали там збоку. Сільські хлопці якось так соромливо дивляться на мене, наче вони й не ворогують. Не школярі, а ті старші. А школярі, само собою зрозуміло, зніяковіли. Потім дівчата насмілились, взяли мене за руку і потягли в хоровод. А я Оксану. Ми пішли з ними, трошки порозважалися. Леґалізували їхні гаївки – і пішли. Ну, ясна річ, що це зразу стало відомо в райкомі – гаївки з участю вчителів! Директор просив, що „аж так – не можна”.

Було ще кілька зухвальств щодо секретаря райкому й до інших – нічого, все зійшло. Тоді, на превелике щастя, помер товариш Сталін. Ми сиділи в учительській. Я сів якось на стіл, тут же радіо недалеко. Радіо повідомляє голосом Левітана. І коли сказало, що “скончался”, наша піонервожата сказала: "Встать, товарищи!" Я сидів. Інші теж не встали. Тобто я фактично задав тон.

Треба сказати, що я цю подію глибоко пережив. По-перше, це була моя давня мрія: коли ж він, нарешті, „скінчиться”? А коли він кінчився, була така музика... Якби на мене подивитися в той час, то можна було сказати, що я належу до найбільш заслужених людей. Ця музика – це неймовірно! Все заповнювала ця траурна музика. Я вважаю, що це був один з найкращих спектаклів епохи Сталіна – оця траурна музика.

Того року впали, так би мовити, морози. Відчувалося, що є якесь потепління. Була оголошена амністія – звичайно, для кримінальних злочинців, а не для політичних. У тому ж році – вістка про арешт Берії. Подія за подією. А плечима відчуваєш, що світ якось трохи розпогодився.

Тим часом брат Яків вийшов на заслання в Красноярському краї. Він багато лагерів обійшов, і я вже не знаю, які. Знаю, що його випустили на заслання. Але він був у Канському районі Красноярського краю, „поселок Хондальское”. А лісоповал – то там уже без номера. На березі річки Бірюса.

Я вирішив побачитися з братом – стільки років! Сказав мамі, татові. Вони підтримали.

Я обминаю багато таких пікантних деталей. Наприклад, випускний вечір. На випускному вечорі за столом, у нових костюмах мої учні. Чую їхніх батьків: "А де ж “український пан?" І показують: "Ото?" У мене рукави такі майже по лікоть, з доброго матеріялу піджачок, але рукави короткі. Бідність – ну 65 карбованців! З них треба було багато віддавати на книжки, тому що все, що виходило, я купував. Фактично в бібліотеці ніколи нічого нема, якщо з собою не привезеш.

АТМОСФЕРА ДОБИ

Я хотів би сказати про загальну атмосферу, в якій проходило моє життя. Це подарунок долі, коли чоловік у дитинстві має що з чим порівнювати, не виїжджаючи за кордон. Скажімо, в дитинстві польська влада, яка сприймається народом як окупаційна. На зміну їй приходить совєцька влада, яка різко уневажнює вчорашні цінності, а народом сприймається також як окупаційна. Нарешті приходить німецька влада, яка теж різко змінює всі орієнтації і вартості, і та вже – абсолютно окупаційна. Нарешті, приходять після німецької влади “другі совєти” – то вже брутальні окупанти. Але все має свої нюанси і все дуже відносне. За тієї окупації я вчився, за тієї окупації я навіть мав якісь привілеї. Кожна окупація теж мала якісь свої переваги, давала якусь інформацію для порівняння, для зіставлення, а найголовніше – давала дух опору. Було чому противитись, за винятком, може, першої польської, коли ще було дитинство і там тільки нагромаджувалися перші враження, ще фактично не було якоїсь політичної позиції.

Я розказував, що мене батьки в дитинстві запитували, як я ставлюся до того, щоби перейти на католицьку віру, і тоді ті десятини землі, які нам треба купувати, нам даром дадуть. Звичайно, це запитання було хитро мені поставлене. Перед батьками, цілком зрозуміло, цього питання не стояло.

А ще добре пам'ятаю: дівчата і хлопці ходили на Пляшеву, під Берестечко, кожного літа, а польська поліція різала на них вишивані сорочки і била їх нагайками. Були хлопці заарештовані і сиділи в тюрмі, в Картузькій Березі, – це враження з дитинства залишилося, і мода „страждати за Україну” була прищеплена вже тоді, в дитинстві.

Потім, орієнтація – на яких людей? Я би сказав, що мене за всіх тих умов рятувала орієнтація на одважніших людей, на людей порядних, з якими можна мати справу, які не донесуть – хай вони мені будуть не однодумцями і хай я навіть розмовляю з ними чужою мовою.

До речі, згадаю ще один епізод, який трапився з моїм батьком під час окупації.

В.Овсієнко: Якої окупації?

Є.Сверстюк: Німецької. Совєцька чомусь не називається окупацією.

В.Овсієнко: ”Перші совіти” і “другі совіти”?

Є.Сверстюк: Тільки на Волині казали „совєти”. А то було восени 1941 або 1942 року. Отже, батько тримався близько з моїм дядьком – маминим молодшим братом. Він був баптистом і таким собі чоловіком, який допитливо шукає, чоловіком, який ставить питання. Це по-своєму теж була революція – змінити віру. Хоча в селі баптистів було досить багато. Отже, вони повезли здавати картоплю на заготівельний пункт. Уночі, пізньої осени їхали, і їх зупинив якийсь чоловік з пістолетом у руці. Дядько був молодший за батька років на п'ятнадцять. Молодий чоловік. А батькові було, може, років п'ятдесят з чимось. І той звелів дядькові скидати кожуха. Ну, дядько скидає кожух. А мій батько теж зупинив фуру, підходить: "Що таке?" – "Не підходь, бо буду стріляти!" – "То чого ж, – каже, – стріляти? Я ж хочу подивитися, що таке". Батько підходить, дивиться – на возі дралі (дралі – це вила з балабушками на кінцях, якими накидають картоплю), він хапає за ці вила – бац того з пістолетом по руці! Той – драла! Батько став шукати пістолет – немає. Батько розпрягає коня – і за ним. Дядько тримає його: "Та не треба! Ну, нащо – хай собі тікає. Ну, втік – та й добре". Ні, батько ловив! Але ніч! Ніч темна! Він трохи поїздив, не знайшов, вернувся назад і поїхали додому.

В.Овсієнко: Той же міг бути з пістолетом?

Є.Сверстюк: Міг бути, бо батько пістолета не знайшов. Але от він був такий – зух, як казали. Я думаю, що ця атмосфера трошки передавалася дітям.

Тепер я пригадую багато з таких епізодів, особливо вже при німцях – теж зухвалі епізоди. Батько міг два дні, коли я захотів, шукати лижви... Де дістати лижви? Кажуть, що коли совєти відступали, вони багато лижв залишили. Батько запрягає коні – коли дитина хоче, то треба шукати. Два дні ми їздимо, шукаємо. Не знайшли. Потім ми знайшли в якогось старого поляка ще польські лижви, заплатили йому фантастичну суму – дістав батько лижви!

Тепер з приводу того жаху, терору, який настав з появою других совєтів. З одного боку, це була окупація брутальна – нещадне винищування людей, запідозрених у співучасті в УПА. А, з другого боку, це була все ж таки велика і зухвала боротьба з ними, з совєтами. Це дуже сильно впливало. Ходили героїчні легенди про Чорноморця, про Славка – тих хлопців, які гинули в засідках і схронах. Та легенда ходила по селах. Хтось перелякався, а хтось і Богу за них молився, а хтось і розказував дітям про таку дивовижну хоробрість і безстрашність тих хлопців. Отже, це по-різному впливало. Я, звичайно, можу сказати, що народився в тому краї, де писали на стінах: "Смерть Гітлеру і Сталіну!" Але до цього треба неодмінно додати, що тих, які з великою радістю дивилися на такі написи, було хай п'ять процентів – а решта дивилися з переляком. Бо ці гасла писалися і при Гітлерові, і при Сталіні – особливо при Гітлерові, а при Сталіні не дуже й писалися.

Я пригадую, коли ще студентом ішов зі станції Стоянів до села до своїх батьків з іншими студентами, – Боже, як я з ними розмовляв! Все одно, що мнеш-мнеш оцю глину, а вона глина, і нічого з цієї глини не буде. Воно податливе, воно байдуже, воно не хоче думати про характер, про честь, про інші „вигадані слова” – не хоче! Воно хоче покірно пристосуватися до обставин. І таких в університеті теж була більшість. Тому я мав справу переважно з хлопцями, які не боялися, і це мені давало можливість добре орієнтуватися. Я себе добре серед таких почував. Ну, скажімо, Яріков – антисовєтчик запеклий. Єсеніна знає напам'ять усього. Може, він занадто багато тим Єсеніним труїв собі душу – він отруйний поет, а разом з тим – це поет! Може, й Байрон мав зворотний бік. Мав, але це те, що найбільше розвиває. І Достоєвський теж отруйний значною мірою, але я його проштудіював у дев'ятому класі середньої школи, коли дізнався, що це заборонений письменник. Усе – проти течії. Коли ти не є заляканий, то тебе ніхто й не доганяє – це теж дуже важливо. Ти себе почуваєш вільним. Я думаю, що це дало мені можливість так незалежно триматися і в моїй учительській роботі.

АСПІРАНТУРА. ПОЇЗДКА ДО БРАТА В СИБІР

Після Сталіна – це вже період такого собі відтаювання і розкріпачення. Зокрема, від університетської науки. Це 1953-56 роки.

В.Овсієнко: Ви з тієї Богданівки пішли до аспірантури?

Є.Сверстюк: Так. Історія з аспірантурою була така. Я поїхав до брата в Сибір з наївним „командировочним” відрядженням, виданим мені цією ж сільською школою. Як я сказав, так вони й написали. Ніхто з тих залізничних касирок навіть не хотів читати цього папірця, а з усмішкою мені його повертали. Ну, якось обійшлося – завжди знайдешся, коли тобі 25 років.

Отже, я приїжджаю в Канськ і беру квиток на якийсь автобус, їду в Хондальское. Приїжджаю туди, там нічого немає, крім якогось пункту, “лесхоз” чи щось таке. Я питаю, коли може бути машина – там 75 км тайгою їхати. Вони кажуть, що машини тут бувають раз на тиждень, часом частіше. Я вийшов зі своєю валізкою, в якій є вузлик коржиків для Якова, і, власне, більше нічого. А валізка здорова, як то колись були.

В.Овсієнко: Дерев'яна, мабуть?

Є.Сверстюк: Не дерев'яна – картонна. Ну, і так ходжу в сутінках. Уже темніє, похмуро. Думаю, де я заночую – навколо ні душі. Хочу зібратися з думками. Навпроти мене якийсь чоловік з велосипедом у руках, дивиться мені в очі і каже: "Женя?" – "Яків!" – "Ой, – каже, – якби ти знав – ну нарешті зустрілися! Якби ти знав, як я сюди приїхав!"

Стикування як у космосі – один до одного! А я послав телеґраму "на деревню дедушке", що виїжджаю такого-то числа, на його адресу. І все, бо я ж не знаю, скільки їхатиму – чи тиждень, чи два, і куди я їду – я взагалі беру квиток на Красноярськ, а потім виявляється, що треба ще 200 км їхати. І звичайно, грошей немає – які ж гроші? Вдома їх немає, а я маю лише відпускні – на таку дорогу!

А виявляється, що брат отримав телеґраму. Точніше, брат не отримав телеґрами. Він перед тим заблукав у тайзі і на ньому вже поставили хрестик, тому що з тайги не повертаються. Він тією тайгою вийшов аж на якусь ріку. І там за три дні блукання лісом дав знати. Зразу з’явилося КГБ і вертоліт, бо – політичний! Вони його зразу перевезли на місце. Ну, тут хлопці радіють: “Яків з'явився, ми знали, що він дасть собі раду... Якове, тут тобі телеґрама". Яків – рішучий чоловік – подивився телеґраму: "Ого, – каже, – треба їхати!" Взяв чийогось велосипеда, не спитавши, та й поїхав тайгою. І хвилина в хвилину зустрівся зі мною!

То була подорож дуже романтична. Я з неї повернувся худий, як скелет. Удома застав листа від своєї колишньої знайомої з університету, яка написала, що вона вступила до аспірантури на психологію. Ну, думаю, якщо вона вступила до аспірантури, то чому ж у мене можуть бути проблеми? І собі тут же написав заяву до аспірантури. Я, звичайно, не готувався, бо коли там мені було. Але то добре, що я в той рік вступав, тому що саме тоді оця диявольська машина забуксувала: тоді заарештували Берію. Тільки тоді й міг я вступити. Я приїхав до Києва в Інститут психолоґії, на Леніна, 10. Складаю екзамени без підготовки. Щось там починаю вибріхуватися, вони в захваті від якоїсь там імпровізованої моєї відповіді з марксизму-ленінізму – це називалось „філософія”. Потім екзамен з психології. На цьому екзамені мене питають, як я ставлюся до вчення Павлова про умовний рефлекс, про вищу нервову діяльність і про її значення для психології. Я висловив своє майже негативне ставлення до цього культу в науці, про те, що він не має прямого відношення до психології і так далі. Вони були трошки шоковані такою дурною прямотою на екзаменах, але їм щось і сподобалося в цьому. Мені поставили "п'ять". Так я вступив в аспірантуру „дисидентом”.

А потім не було призначень для психологів. Директор Костюк, який загалом непросто до мене ставився, не дуже хотів мене в Інституті як співробітника. Не дуже. Ще в нас потім буде багато пригод, і він ще навіть буде приймати мене за конкурсом, коли мене звільнять... з ідеологічних мотивів. Потім я буду виступати на конференціях в середині шістдесятих років, і ці виступи будуть фіґурувати в моєму вироку. Тоді мене звільняють з роботи на вимогу КГБ. Таке “потаємне никодимство” і співчуття з боку професора Григорія Силовича Костюка.

ПОЛТАВСЬКИЙ ПЕДІНСТИТУТ

Літературу я любив, але ніколи як слід не вивчав, і в університеті її майже не вивчав, окрім зарубіжної. А це давало навіть переваги. Я займався психологією в Інститут психології, дисертацію писав – правда, на суміжну літературно-психологічну тему.

В.Овсієнко: А яка її назва?

Є.Сверстюк: "Особливості розуміння старшими учнями мотивів поведінки літературного персонажа”. Сприймання персонажу. Після аспірантури я потрапив до розумного замміністра, який з інтересом поговорив зі мною, сказав мені, як треба читати літературу, і спитав, чи я зможу так читати, щоб заслухалися. "Так, – кажу, – може, й не зможу, але не гірше, ніж ті, що мені читали". І він мені дав призначення в Полтаву. Я потрапляю в Полтавський педінститут.

В.Овсієнко: Це вже якого року?

Є.Сверстюк: Це 1956 рік. Час угорського повстання. П'ятдесят восьмого року мене звільняють – я не добув і трьох років. „За скороченням штатів” переводять на заочний відділ – то фактично звільняють. Я й досі не знаю – мотиви, очевидно, ті, що я не вкладався „в формат”, насміхався з комічного ректора, який ніколи не читає лекцій, але завжди є в розкладі. Ректор педінституту М.В. Семиволос – з тих ідейно-поліційних тявок, які з трудом пропхалися в кандидати наук і яких підтримали відповідні органи. Загалом то я вирізнявся – давав студентам читати „Історію українського письменства” Єфремова. Не всім, але давав. Мені здавалося, що тут нічого особливого. Але тепер я зустрічав випускників Полтавського інституту, то вони згадують, що в той час почули від мене те, чого не чули від інших. Отже, щось було. Мені здавалося, що революції я там не роблю, але вони мають з чим порівнювати: все було дуже залякане, дуже лояльне. То я думаю, що не випадково той здогадався, що треба позбутися такого, який читає лекції без конспектів, натомість говорить те, що думає.

КИЇВ 

Якось мене провідав приятель з часів аспірантури Іван Бенедиктович Бровко, який до мене дуже приязно ставився. Він чоловік діловий, практичний, і каже: "Що тобі тут робити? Тут тобі нічого не світить – ні квартира не світить, ні робота не світить, раз тебе вже звільнили. І нема тобі тут чого робити – переїжджай у Київ, будеш у мене жити, а там якось влаштуєшся. Молодий, з твоїми можливостями – ти влаштуєшся в Києві на добру роботу. А там і квартиру легше отримати, ніж тут, у цій Полтаві".

Він мене переконав. Я переїхав спершу сам, а дружина і дитина там залишалися. 1959 рік... Здається, в 1959 році було вбито Бандеру, так?

В.Овсієнко: Так, у п'ятдесят дев'ятому. 15 жовтня.

Є.Сверстюк: Ото якраз тоді, коли в газеті "Известия" було майже співчутливе повідомлення про це вбивство якимось там „німецьким розвідником Оберлендером” – у той час я був у Івана Бенедиктовича. І саме тоді нас підслуховували через стіну. Тоді вони зацікавилися – ним, звичайно, а не мною. Я був для них ніхто, а він був усе ж таки майор Ґенерального Штабу, комуніст, майже завкафедрою. Це для них була сенсація, коли вони почули те, що він говорить про них, про Бандеру і так далі. Він любив голосно говорити. Він натхненно говорив.

В.Овсієнко: Він про це вбивство сказав: "От, і туди вони добралися!”

Є.Сверстюк: „Це вони його вбили, сволочі!" Словом, після того мене звільняють з інституту, куди мене щойно прийняв Григорій Силович старшим науковим співробітником. Власне кажучи, вони цитували Івана Бенедиктовича, а в мене, мабуть, не було ефектних виразів. Я загалом відчуваю, коли підслуховують. Мабуть, і тоді відчував, що щось не те, – і я йому говорив. А він запевняв: "Та що тут може бути!" А може, просто їх не цікавила моя постать порівняно з ним. Отже, закінчилося це тим, що я їм не дав підтвердження того, що він говорив. Я їм сказав: "Я можу сказати, що я говорив. Хоч я не пам'ятаю тієї розмови, але я вам одверто скажу, що я про що думаю". – "Ні, то нас не цікавить". – "Ну, то чого ви мене кличете?" – "Нас цікавить, щоб ви підтвердили те, що він говорив". – "Якщо ви знаєте, то досить з вас того, що ви знаєте – ви знаєте більше за мене." – "Ні, ви слухали, ви це розумієте". Потім через безсонні ночі до мене дійшло, як треба з ними розмовляти: „Ви знаєте що: він великий жартівник! Він любить насміхатися, іронізувати. От він цитує Самійленка про патріотів на печі і так далі. Все те, що він говорить – це він глузує. Не можна приймати за чисту монету, коли Іван Бровко насміхається над чимось". Тут кагебист позеленів: "Так що – ви нас за дурнів приймаєте!?" Вигнали вони мене тоді і більше не кликали – вони не хотіли, щоби та версія потрапила куди-небудь у протокол. Вони розсердилися і подзвонили, щоб мене звільнили з Інституту психології.

Таким чином, я втратив роботу. Влаштувався з трудом, після довгих митарств – з ким я тільки не зустрічався і з якими пеньками я не говорив...

А після цього я влаштовуюся в журнал "Вітчизна", де заввідділом критики був Іван Дзюба. Щуку пустили в річку. Ми одразу знайшли спільну мову, з першого дня. Я був заввідділом нарисів і публіцистики – яка публіцистика, який нарис при совєтах? Це все ялове. Фактично я читаю гори літератури, завали графоманії, на які треба щось відповідати. Їм потрібен був такий робочий віл, і я був використаний саме в ролі того вола. Але я тим не задовольнився й одразу дав кілька публікацій. З цих публікацій стало ясно, що маємо „ще одного”. Тоді  Дзюба почав критикувати, „як у нас пишуть”.

А тоді: що це таке у "Вітчизні"? Кого ти понабирав? Редактор Давид Демидович Копиця – заслужений чоловік. Він і в ЦК працював, і фронтовик, і так далі... Але на нього як наїхали ці всі собки, дмитерки та інші. Вигнали його з тріском, і нас із Дзюбою теж. Всіх трьох вигнали.

В.Овсієнко: То ви скільки протрималися в журналі?

Є.Сверстюк: Я думаю, десь чи не рік – до 1961 року. Я подаю заяву на конкурс до Інституту психології. Тим часом про мене вже викривальні статті пишуться з натяками... Дуже вже натягнуті доноси редакція скоротила, але загалом це була рука досвідчена. Колишній стукач Петро Колесник, який доносив ще на Миколу Зерова. Після десяти років ув’язнення, звісно, залишився затятим стукачем. Йому, очевидно, натякнули, хто є хто, і він написав "Опір середовищу чи вигадка критика?" Я писав, що Шевченко створив себе завдяки опору середовищу. Така концепція... І в зв'язку з тим – дуже критичний огляд всієї радянської літератури про Шевченка – і бездарної, і заідеологізованої, і холуйської, і так далі. В Інституті психології прочитали ту статтю про мене і мою статтю прочитали, і вирішили: той Сверстюк, що в нас працював, – він там, видно, щось важить, раз проти нього пишуть. І загалом, якщо порівняти те, що вони пишуть, і те, що він пише – то цікаво. І мене прийняли. Але я там протримався недовго. Мене знову з громом звільнили за виступ на Волині перед педагогічним активом на конференції.

В.Овсієнко: Вам потім цей виступ був інкримінований. Що ви там такого наговорили?

Є.Сверстюк: Власне, доповідь у мене була невинна – про естетичне виховання. Але я почав з того, що естетичне виховання – ще вже розкіш, це є свобода. Але ця свобода мусить прийти, коли для неї розчистити місце. Спершу треба стати людиною і навчитися говорити правду, а тоді вже до естетики. Раніше правда – а тоді краса. Треба нам навчитися дивитись один одному в вічі, а не брехати дітям в очі – чи то ми вчителі, чи ми директори шкіл. А то був виступ перед директорами шкіл. Фактично, все партійне, чоловік п'ятсот. Частково була „критика культу особи”, але оскільки то був 1965 рік, то це вже була критика тодішнього стану. Був дуже великий переполох, навіть було запитання, чи це доповідь за дорученням ЦК, чи це від власної особи. Вони думали, що там, у Києві, вже переворот, що вже велено отак дивитися на речі. Ну, були мені овації з правого крила... Але коли я вийшов у коридор – жодна людина до мене не підійшла.

До речі, я розповідаю про цей епізод, а насправді він один з багатьох, і далеко не найяскравіший. Якось мені на слідстві один з майорів натякнув: „А тепер візьмемо один з ваших виступів перед аудиторією. Який би ви порадили взяти?” Я відповів: „Візьміть усі. Вони були правдиві, у всякому разі, чесні.”

Я думаю, що КГБ знало далеко не про всі мої виступи. Навіть за день до Нововолинська мати Оксани Забужко, Надія Никифорівна, організувала мені в Луцьку добру вчительську авдиторію. Виступ був успішний, бо він давав приклад, як може говорити вчитель, і нема чого боятися. Головне, я відчув перед собою однодумців.  

У ЗЕРОВА

Після „звільнення за власним бажанням” я влаштувався в Інституті ботаніки – просто завдяки щасливому випадку: Григорій Порфирович Кочур був знайомий з ботаніком Дмитром Костьовичем Зеровим. З ним я пропрацював фактично аж до його смерті і до мого арешту, що майже збігається. Він помер на засіданні вченої ради – інсульт. Він, власне, був зацькований „колегою”, який у той час був набагато активнішим, винахідливішим і брутальнішим, ніж органи КГБ. Але я вже писав про це.

Загалом, це дуже типова ситуація. Зеров, подібно до Вавілова, давав лисенкам дорогу і ніколи не ставав на їх дорозі – він знав, що цього не можна робити. Але Лисенко не міг вільно дихати, коли знав, що є Вавілов. І Костянтин Меркурійович Ситник теж не міг добре себе почувати, коли знав, що є в інституті Зеров. Це зовсім інший вимір, інша вага... Уже Ситник академік і вже директор інституту – все вже є. Але дуже важливо, щоби поруч не було справжнього академіка. Фактично, я був свідком, як привид старого Гамлета. Ніхто не хотів розуміти цього, хоча всі були свідками. Усі знали, як новий директор приходив до нього в кабінет: "Дмитро Костьович, тут у нас реконструкція. Вам доведеться переселитися з того кабінету." Дмитро Костьович поблід, у нього майже відняло мову. Він каже: "Як?! Я тут створював цю лабораторію до війни, після війни, а ви мені кажете звідси перебратися?" Якась чутка потім пішла, начебто Зеров Дмитро Костьович переховує там мої рукописи, і про всяк випадок вони вирішили „засмикати” Зерова.

Десь у Г.Померанца є про чотири категорії совєцьких інтелігентів. Перша нечисленна: ті, що не думають, не говорять і не роблять зла. Друга – ті, що уникають. Треті – ті, що доносять потроху, але без задоволення. Четверта – ті, що доносять, і з задоволенням.

В.Овсієнко: З особливим цинізмом.

Є.Сверстюк: Так. Але, нарешті, директор у відсутності редактора Дмитра Зерова викидає нашу редакцію в якесь приміщення Інституту математики, яке він “вибив”. Той інститут не погодився, проламали стелю, вона провисла з дірами. І він нас там розмістив...

Важко все згадувати. Я вам скажу, що вони мали спеціяльну програму тероризувати мене на 36-й зоні в 1974 році, бо їм потрібна була якась моя „заява”. Тоді, здавалося, була би перемога. Начальник лагеря Котов, який потім пішов угору, був винахідливим. Але академік був навіть витонченіший.

В.Овсієнко: Так то ж академік!

Є.Сверстюк: Ситник приносить свою статтю про 50-річчя досліджень з фізіології рослин: "Яка ваша думка, Євгене Олександровичу, про цю статтю?" Кажу: "Власне кажучи, я лише секретар, який реєструє. Але я не радив би писати про великі досягнення в зв'язку з роботами Лисенка". – "Ви так думаєте?" – "Я так думаю". – "Ну, викресліть". – "Ви самі викресліть – ваша ж стаття". – "Ні-ні, викреслюйте, якщо так думаєте". Отакі ще були в нас розмови.

І ще один епізод, який зводить усі постаті з Інституту ботаніки докупи. Ви пригадуєте, у протоколах при оформленні кримінальної справи фіґурувало таке поняття, як „попередження”. Виявляється, що кожному треба було раніше виносити попередження. Арешт – уже крайність. Якщо попередження не допомагає, то який вихід? Отже, на слідстві я копнувся історії й кажу: "До речі, у вас тут говориться про якесь попередження – а я щось не пригадую ніяких попереджень". – "Як? А в Інституті ботаніки ми вас викликали на збори активу". – "Я не пригадую". – "Ось, у нас є рішення цих зборів".

А що це було? Це на партбюро була така розмова: "Євгене Олександровичу, ви знаєте про те, що ваше ім'я фіґурує на радіостанції "Свобода"? Не просто ім'я – там передаються матеріяли. Це ваші матеріяли "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється"?" – "Мої – кажу, – матеріяли". – "Як – ваші? А як же вони туди потрапили?" – "Що ми будемо говорити про те, як вони туди потрапили? Давайте будемо говорити про ці матеріяли. Якщо вас цікавлять мої матеріяли, то я вам дам їх прочитати. Ви люди освічені, тут зібралися – прочитаєте, а потім будемо говорити про те, як вони туди потрапляють." – "Ні! Ми не будемо читати!" – сказала парторг І.Дудка.

Тоді Ситник виступив дуже коротко, але дуже характерно: "Що ви розказуєте Євгену Олександровичу про те, що його матеріяли є на радіостанції "Свобода" і який вони носять характер? Він це прекрасно знає. Він це краще за нас знає, який вони мають характер. Я повинен сказати, що ця влада дала мені все. Я би в гною копався, якби ця влада мене не вивела в люди".

Я Дмитрові Костьовичу не розказував про всі ці пригоди – він був у той час десь у відпустці. Він далеко ніколи не їздив, у Кончі-Заспі працював. Часом, як треба було підписувати якісь речі, я до нього туди їздив. Але я ніколи не розказував про виклики. Я знав, що в нього дуже багато свого клопоту, що в Інституті цькують його дружину Марію Яківну – він має цілком досить. Фактично він нічого цього не знав. Тільки коли йому інші розказували – бо інші ж йому теж розказували: “Дмитре Костьовичу, ви знаєте, що у вас у редакції робиться, що секретаря викликають до директора?”.  Це ж усе шу-шу-шу. Отже, я йому розказав тільки одне: "Знаєте, Дмитре Костьовичу, мене на збори викликали – комічні збори, про них не варто розказувати. Але був один епізод. Ситник сказав про себе таке: “Без цієї влади я би в гною копався – ця влада дала мені все". Дмитро Костьович одвертостей не любив, завжди він утримувався від оцінок, не любив говорити про інших. А тут сказав прямо: "Який негідник!"

Власне кажучи, він тут ще не найбільший негідник – це була його сповідь. І правда, правда ж!

В.Овсієнко: Розкажіть, будь ласка, які ваші статті тоді вже ходили в самвидаві?

Є.Сверстюк: Майже щороку щось із моїх текстів крутилося в машинописному обігу. Але підписані своїм прізвищем – це „На свято жінки” (1967), „Собор у риштованні” (1968), „Іван Котляревський сміється” (1969), „Остання сльоза”. Але те, що під псевдонімами проходило друком, мало чим відрізнялося.

Якщо говорити про самвидавні твори шістдесятих років, то це були речі вершинні для самого автора, речі ваговиті. Звичайно, в атмосфері була змагальність – за новизну, за сміливість, за позицію, за вплив на людей. Але там дуже важливо було все ж таки піднятись до певного рівня. Той рівень, на якому кожен з нас перебував, не був достатнім для того, щоби сказати глибоку правду. Ми мусили підійматися над загальним рівнем вище, але дуже поступово. Знань, які ми мали б, читаючи різну зарубіжну літературу – таких знань було замало. Треба було самому витворювати ту енергію і виробляти той рівень думки. Я думаю, що я трохи завдячую своїй психологічній підготовці. Ніхто з тих, хто працював у галузі літературної критики, не мав психологічної підготовки. Думаю, що це найбільше зблизило нас у „Вітчизні”. З філологічної школи, особливо з української філології, майже неможливо було піднятися вище, ніж просто до гострої публіцистики. Як тільки Василь Стус вийшов за межі дозволеної літератури – з’явився в самвидаві „Феномен доби”.

В.Овсієнко: На цьому розмова 26 грудня 1999 року закінчилась.

АРЕШТ 14 СІЧНЯ 1972 РОКУ

В.Овсієнко: На третій день Різдва Христового, 9 січня 2000 року, продовжуємо розмову з паном Євгеном Сверстюком у його домі.

Є.Сверстюк: Отже, арешти початку сімдесят другого.

Власне арешт для мене не був несподіванкою. В атмосфері це вже висіло. Я пригадую, що найбільш небезпечні речі, які мені здавалися важливими, я порозносив, пороздавав. Вони так і не повернулися. А літературні самвидавні речі я взагалі вважав леґальними. А от книжка, що була видана в Парижі в 1970 році – була теж комусь віддана.

В.Овсієнко: Це "Собор у риштованні". Париж – Балтомор: Смолоскип, 1970. 

Є.Сверстюк: "Собор у риштованні". Майбутнє вже фізично висіло в повітрі. Фактичне вбивство Дмитра Костьовича Зерова було симптомом. Я навчився читати сліди, я відчував, що вони наближаються.

Тоді я захворів і лежав удома – правда, без лікарняного листка. Отже, читаю я собі вдома, здається, "Семь дней творения" Максимова. Це була дуже злюща річ, антисовєцька, апологія  білогвардійського опору. Мені ця річ подобалась, я з інтересом читав про історію офіцерської стихії, яка потрапила під більшовицьку косу. Після обіду чую дзвінок. Ну, думаю, може й вони.

В.Овсієнко: Це 12 січня?

Є.Сверстюк: 12-го. Справді: "Можна до вас?" – "Можна". Входить один, два, три, чотири – я вже не пригадую, скільки. Словом, повно їх входить. Що дуже цікаво – я міг би документально підтвердити свій настрій у той час: я все ж таки цю книжку Максимова кинув під ліжко.

В.Овсієнко: Це ви тоді де жили?

Є.Сверстюк: На Плеханова, 6, квартира 40. Отже, я кинув її під ліжко, тобто я наче явно чекав їх. Почався обшук. Я думаю, нецікаво повторювати те, що було у всіх: видати недозволені, заборонені речі і так далі. Обшук затягнувся. Я не знаю, чи це в мене був нервовий стан... Але ні, чого ж нервовий – я ж таки був хворий, раз я не пішов на роботу. Мене лихоманило.

Десь уже ввечері вони добралися мого секретеру. Власне кажучи, це річ зовсім відкрита. Найбільш відкриті речі в секретері, он у тому. Вони знаходять заклеєну в конверті якусь річ і питають, що це таке. – “Я не знаю”. – "Ну, давайте відкриємо". Відкривають: "Програма у-комуністів".

Мені важко пояснити... То, звичайно, не був нормальний стан, бо якби я був у доброму, діяльному стані, то коли Іван Світличний дав мені цю річ прочитати, я повинен був тут же, ввечері її проглянути і або десь заховати, або викинути. А я її поклав. А Іван мене попереджував. Я його просив, щоб він її забрав, тому що мені зараз не до того, душа не лежить у мене до цього – я не бачу в цьому сенсу. "Ну, все одно без тебе не обійдеться. Так чи інакше тобі доведеться прочитати. Спробуй це заховати".

Вони розкрили конверт, побачили і подзвонили – одразу вийшли до сусідів, очевидно, до своїх, до сусідів-шпиків. Уже пізно ввечері, десь так об одинадцятій годині, приїжджає такий злий дух цього часу – Пархоменко.

В.Овсієнко: Знаю Пархоменка – такий попелястий, начальник слідчого відділу. Вважався в них дуже здібним і перспективним.

Є.Сверстюк: Так. Цей попелястий, у сірій шинелі лейтенант командував тим усім парадом. Коли він побачив конверт – "Ну, що ж, збирайтесь, Євгене Олександровичу". – "Куди збиратися?" – "Ну, бачите, скільки познаходили – розбиратися треба з тим усім". – "Ну, познаходили – то розбирайтеся, а я хворий". – "Ми лікаря викличемо". Викликали лікаря. У мене було таке враження, що лікар справді був дуже нейтральний і сказав: "Так, чоловік справді дуже хворий". Я не був дуже хворий, але температура, очевидно, була. Значить, він мав підстави так сказати. "Ну добре," – і вони пішли, на ніч.

Звичайно, вдома я не почував себе добре. Я думаю, що краще, коли б усе було одразу. Я вже не був удома і не був там.

В.Овсієнко: Між "тут" і "там".

Є.Сверстюк: У дружини Лілі теж був травматично важкий стан. Вона, мені здається, на другий день, звичайно ж, пішла на роботу, бо як же ж... Я був удома. Зайшов Льоня Плющ – сусід. Він жив тут, за каналом, на вулиці Ентузіястів. Я йому показав протокол обшуку. Він каже: "А що це таке у тебе – "Програма у-комуністів"? Це мене трохи здивувало”, – каже. – "І мене теж здивувало, – кажу. – Я не знаю, що це таке". Я справді не знав, тому що я не читав, бо не надав значення попередженню Івана. (Автор цього машинописного проекту „Програми українських комуністів” – Василь Рубан. – В.О.).

Я так багато про це говорю, тому що фактично перших, може, місяців десять слідство крутилося навколо цього проклятого документа. Він вимотав багато сил – і моїх, і Івана Дзюби, і Івана Світличного. Тому що його приписували Дзюбі. Спершу мені, потім вони побачили, що до комуністів я наче не повинен би мати ніякого відношення. Навпаки, вони від самого початку підозрювали, що я антикомуніст. І я нічим не спростовував цього. Ніколи я не вдавав, що прихильний до їхньої ідеології чи сприймаю її – я просто мовчав на цю тему. Вони мали свої дані, і тому не дуже наполягали. А от Іван Дзюба їм більше підходив – як автор "Інтернаціоналізму", де так часто фіґурував Ленін. Але разом з тим теж не підходив, бо – не той культурний рівень.

Забігаючи наперед, я якось тоді спокійно, наче у сні, з дому вийшов. Думаю: потрібна ясність. І мені легше, і вдома буде легше.

В.Овсієнко: Це вже 14 січня?

Є.Сверстюк: Так. Прийшов якийсь кагебіст у цивільному, прийшов так званий лікар. Кагебіст оглянув куточки, зробив, так би мовити, "беглый обыск" – не риючись уже, а так, чи не трапиться що-небудь. "Ну, що ж, пішли, Євгене Олександровичу". Я мовчки одягнувся, мовчки поцілував дружину, дитину. Віруньці було більше року... Єдине, що дозволили передати з дому з запискою – це фотографію дитини...

В.Овсієнко: То вас забрали о котрій годині, що дружина була вдома?

Є.Сверстюк: Це могло бути навіть у суботу або неділю. То треба перевірити за календарем. Тоді дати і дні вже загубилися, втратили сенс. Це було в післяобідню пору.

Отже, ввели мене боковими дверима, не з вулиці Короленка, ввели в якусь довжелезну величезну залу, де треба було чекати. Я переглядав журнал "Крокодил". А він тоді ще виходив зубастий, там було багато натяків, які мене немало розвеселили, якщо так можна сказати. Я щось процитував вартовому. Очевидно, процитував таке, що стосувалося прямо його. Він відмовчався, бо йому ж “не положено” розмовляти. Потім викликали мене – той же Пархоменко. Я в його поведінці побачив диявола, який крутить хвостиком на радощах: "Ну, от ви, Євгене Олександровичу, у нас”. – Питаю: “А яке сьогодні число?” – “Чотирнадцяте, Євгене Олександровичу, 14 січня”. – Я кажу: “Це старий Новий рік?” – "Так, старий Новий рік, Євгене Олександровичу".

Тим часом він зв'язався з кимось по телефону: у них не було ордеру на арешт! Він при мені вже оформляв цей ордер. Він отримав згоду і тут же при мені покрутив хвостом на радощах, що все гаразд.

СЛІДСТВО

Я думаю, що при оформленні ордера дуже важливу роль зіграла ця “Програма”. У мене було таке уявлення, що в них щодо мене була певна неясність, так само як і щодо Дзюби. Хоча я можу помилитися. Тобто я припускаю, що мене мали би взяти десь за кілька місяців пізніше, судячи з того, що на перших порах вони не мали до мене конкретних запитань. Вони стали мене розпитувати про якогось Нуделя, який написав донос на мене – він фіґурує в справі. Що таке донос з приводу якихось розмов із Нуделем – це взагалі дуже темна і глупа річ, цей п'яний Нудель і цей його донос. А в той час у них ще не було вказівки щодо моїх самвидавних матеріялів. Вважалося, що це не антирадянські матеріяли. Пізніше, через декілька місяців, вони еволюціонували до того, що визнали ці матеріяли антирадянськими, і вже тоді вони перейшли до звинувачення. А доти, коли мене прокурор викликав з камери і запитував про цього Нуделя, я відповів навіть зневажливо: "Я не знаю, який у вас Нудель і що там ваш Нудель говорив – це ви з ним розбирайтеся, а не зі мною. Це мене не цікавить". Таким чином, розмова звелася ні на що. Але ж цю “Програму” вони мали.

В.Овсієнко: Вам удалося дізнатися, хто ж її автор?

Є.Сверстюк: По суті, півроку слідство крутилося навколо цієї “Програми” – звідки це у вас? Я з таким індиферентним виглядом казав: “Я не знаю. Я не стану наполягати, що це ваше, але це теж не виключено. Але можливо, що в мою відсутність хтось приніс мені”. Я від самого початку, як ножем, абсолютно викорчував те, що це Світличний мені дав – про це не може бути й мови. Отже, я став будувати сюжет навколо того, що я цього не знаю – а все інше вже хай буде те, що є. Я наполягав: “Ви ж відкрили конверт – раніш воно невідоме мені було. При вас же відкривався конверт. Ви це пам'ятаєте?" – А вони і так, і так – ухиляються від того. Я кажу: "Я якраз наполягаю на тому, щоб ви це зафіксували". Вони до кінця крутили, щоби не записати цього факту, щоби залишити собі простір.

У тексті “Програми” були якісь правки. Вони страшенно довго випробовували почерк – і друкованими літерами, і переписування якоїсь статті. Це занудливо повторювалося щодня. Вони викликали всіх, кого можна було викликати в зв'язку з цим, навіть бідну тещу, що було найбільш скандальним в усій цій історії, тому що їй було зовсім погано. І вона не вміла себе стримати. Але вона не мала що сказати – вона нічого не знала. Ну, але протокол залишився.

Нарешті, десь вони вийшли на Василя Рубана. Чи то вони обшук провели і звірили тексти – у нього машинка з дрібним шрифтом. Я побачив, що у них немає всього того, що ми припускали. Ті відбитки пальців, те постійне підглядання, прослуховування – все це було халтурне. Насправді вони не мали попередніх досліджень, вони не мали слідів. Усі ці доноси, які вони мали – то все грубе й дурне. Вони не знали про розповсюдження моїх самвидавних речей – яким чином вони розповсюджувалися. Вони про все це хотіли дізнатися від мене. Про ніякі відбитки пальців не могло бути й мови. Я навіть думаю, що якби не специфічний дрібний шрифт машинки Рубана, то вони б і на нього не натрапили. Але тут упізнати було дуже легко. Бо ще й, здається, колір кальки наводив на це.

Коли вони вийшли на Рубана, то стали з'ясовувати наші стосунки, а виявилося, що ніяких стосунків нема. Чи знаю я його? Знаю – був такий поет, часом приходив до мене на роботу, показував свої вірші. Дуже можливо, що ті вірші в мене вилучили. Але більше нічого. Чи він передавав мені щось? Ні, окрім віршів, нічого не передавав. Відповідно, він теж не знав, що ця річ у мене – він не до мене її приніс. Так що вони були дуже здивовані і дуже шукали виходу. А потім, коли справу взяв у свої руки підполковник Чорний, то він хотів, щоби я щось говорив проти цього Рубана. Я розсміявся і кажу: "Що ви мені пропонуєте? Сценарій смішний для мене і дурний. Бо я не маю нічого до цього чоловіка – ні доброго, ні злого. Я його мало знаю". – "А от якщо я вам скажу, що він і є автором цієї речі – “Програми комуністів"?” – Кажу: "Це дуже цікаво, але не для мене – для вас. А мені це зовсім нецікаво. По-перше, ви знайомі з цією “Програмою”, а я з нею не знайомий, ви її читали – але я ж її не читав". – "Бо ви не хотіли її читати". – "Я й справді не хотів її читати". Я собі думаю, що мав рацію, що не читав її. Звичайно, це викликало б неґативні емоції.

В.Овсієнко: Вам під час слідства пропонували її прочитати, а ви відмовилися?

Є.Сверстюк: Я відмовився. Я сказав, що я до цієї речі не маю ніякого відношення, і скажу вам, що комуністичних програм маю по шию, починаючи від середньої школи – і до кожного екзамену в університеті та в аспірантурі. Так що мене не цікавить подальший розвиток цього жанру. "Ну так що – ви взагалі не цікавитеся комунізмом?" – "Ні, не цікавлюся". – "І політикою?" – "Політика мене завжди найменше цікавила. Словом, я вам можу сказати зі впевненістю, що жодної програми я не читав. Я навіть не пригадую, чи ленінську програму читав, хоч мусив читати, бо треба було екзамени складати". І це була правда! Якоюсь мірою це мені полегшувало мій внутрішній стан, тому що треба було максимально звільняти себе від того, що тобі там не потрібне.

Я взагалі відкинув таку лінію захисту, яка передбачала флірт і демонстрацію лояльності: “Раз я вже тут, під конвоєм, то про яку лояльність ми можемо говорити, люди? Якщо ви люди. Що ми можемо говорити про якісь ідеї? Це насильство, це штик, конвой – то яких ви слів від мене чекаєте? Що я можу мати з вами спільного, крім конвою?” Я собі вніс ту ясність і їм спробував внести ясність. Їм, звичайно, це не сподобалося.

Думаю, що осягнення отієї ясності та повернення до молитви мені дуже допомогло під час перебування в тюрмі, бо це перебування було дуже тяжким. Оте продовження терміну слідства кожних три місяці. Я бачу, що немає чого досліджувати, ніякого ж „слідства” немає. Від самого початку я сказав, що це мої самвидавні речі, що я їх, звичайно, поширював, тому що це мої думки. Для того я їх і написав, щоб давати людям читати, і давав людям читати. А кому саме давав – “Будь-кому, навіть вам міг би дати прочитати”. – "Ні-ні, нам треба записати: кому саме, коли і за яких обставин". Кажу: "Це мене не цікавить, це для мене дрібниці. Що для вас є важливе – для мене не є важливе. Я вам сказав головне – для чого я це писав". – "Ну от, вони ж вас надрукували за кордоном". – "Ну, надрукували за кордоном". – "То ви що, не проти того, щоб вони надрукували?" – "А вони мене не питали, чи хочу друкувати, чи ні". – "Ну от, вони надрукували – а ви ж повинні протестувати проти цього?" – "А чого це я повинен протестувати проти цього? Їм воно потрапило, воно ходило в самвидаві, потрапило за кордон – це природний процес, не можна закритися від світу".

Дуже допитувалися: "А от у вас такий епіґраф у "Соборі в риштованні" – то це ж вами підібраний епіґраф, це ж ваші слова чи не ваші: "Творці української літератури віддали найкращі сили мистецтву, не отримавши за це ні гроша. Якщо не всі вони були знайомі з тюрмами, то всі принаймні з жандармами. Хіба може таку літературу зрозуміти людина, яка ніколи не відчула, що таке громадянська мужність і обов'язок совісті?" Це ви написали чи ні?" – "Я написав. До речі, я вам від самого початку сказав, що всі речі, які я писав, підписані моїм прізвищем. Я в підпілля не грався, і це мій принцип був – говорити в очі правду, а не поза очі тихенько, і не в шинку, а з трибуни". – "Ми це знаємо, ми це знаємо. Але ж епіграф – наче навмисно написано?" – "Чого ж навмисно? От ви прочитайте – це було надруковано в журналі". – "Не може бути! Як надруковано?" – "Ви ж читали цю книжку чи не читали? "З думок Є.Сверстюка про сучасну українську літературу" – тут є такий розділ. І тут є уривки з різних статей. Оця стаття, з якої взято це висловлювання, тут є – чи принаймні фраґмент її з журналу "Жовтень"." Вони примирилися з тим, тут не підкопаєшся. А головне – що я не хочу виступати проти публікації і проти тих, хто видав цю книжку, що взагалі відмовляюся розмовляти на цю тему.

В.Овсієнко: А мені попадала до рук ваша книжечка. Там був есей "Собор у риштованні" і декілька статей. Така маленька, по-моєму, зеленого кольору.

Є.Сверстюк: Так, це та сама книжка, тільки що видавали її також і мініатюрним форматом, щоб легко можна було заховати при перевезенні. Вона має і нормальний формат. Я вам зараз покажу, в якій формі тоді друкували, і, зокрема, деякі мої речі. Оце приблизно розмір сірникової коробки – “Звернення Проводу ОУН у 25-у річницю геройської смерти Шухевича-Чупринки”.

В.Овсієнко: О Боже, то тут треба під лупу читати!

Є.Сверстюк: Так. Деякі мої речі теж виходили в такому форматі, тільки я їх не зберіг. Але я їх бачив. Той, що ви бачили, був середній.

Ті також наполягали, щоб я дав свою різку оцінку передачі моїх речей по радіостанції "Свобода". Я відмовився давати оцінку. Я сказав, що слово має свободу. Якщо я не приховую цього твору і підписую його своїм прізвищем, то як я можу когось звинувачувати за те, що він це використовує під моїм прізвищем? Я не бачу юридичного ґрунту для протесту.

В.Овсієнко: Тим паче, що він не спотворює ваш текст?

Є.Сверстюк: Так, він його коректно передає. Я не бачу, кажу, юридичної підстави для таких закидів, і моральної підстави теж я не бачу. Інша справа, чи це мені вигідно в моєму нинішньому становищі чи невигідно, але це питання. Але ми ж зараз говоримо про юридичний бік – вони це використовують як матеріял, який потрапив їм до рук, і вони тут же пишуть, здається, що вони це роблять без відома автора, і це правда. Це слідчих найбільше непокоїло. Під час слідства мені поміняли слідчого: замість того Баранова (який раніше вів справу Валентина Мороза) – його прогнали, тому що він якийсь провінціял, а веде справу Сверстюка. А це для них справа, на якій комусь треба схопити зірку. Вони визнали його бездарним і прогнали. Тоді став підполковник Чорний.

В.Овсієнко: А той Баранов який чин мав?

Є.Сверстюк: Майор. Чорний був вишколений і дуже, очевидно, надійний чоловік, який умів користуватися різними прийомами. Він не говорив, як Баранов: “Сверстюк, я маю до вас таке-то й таке-то питання”. Ні, цей не грався в офіціоз: "Євгене Олександровичу, добрий день!" – ласкаво і мирно. Йому дозволено було, звичайно. Потім він фактично повторив те саме, що той робив, попередній, але вважалося, що вів слідство „від початку”.

В.Овсієнко: Усе наново?

Є.Сверстюк: Так. Разом з тим, він відразу мені виклав свою програму дій: "Я вам буду от про ці матеріяли ставити запитання. Я би хотів, щоб ви дали пояснення, які би служили на вашу користь. От з якою метою ви написали цю річ – "Собор у риштованні"?" – "Коли б ви були літературним критиком, то з якою метою ви пишете статтю?" – "Ви знали, що вона не буде в нас надрукована, коли писали?" – "Хто його знає, – тут я лукавлю: я, звичайно, знав не на всі сто процентів. – Один день може бути не надрукована, а на другий день щось там зміниться – і надрукують. Ми вже не раз таке бачили. Отже, я не мусив це знати". – "Але ж тут є такі речі, які не можуть бути надруковані". – "Які речі ви маєте на увазі?" – "Ви самі знаєте". – "Ні, ми так не будемо говорити: я сам знаю, я сам винен, я сам себе звинувачую. Те, що я знаю, то я знаю як правду, я повинен був це сказати. Це саме та правда, яку ви вважаєте неправдою. Отже, конкретно мені покажіть, де тут є наклепи, як ви кажете, та свідома неправда".

Вони копалися там дуже довго. Їх верне від кожної сторінки. Але натрапили тільки на такі моменти, як "уже нічого більшого депутати трудящих УРСР створити не зможуть". Ішлося про те, що в Чернігові зруйнували дзвіницю П'ятницької церкви, і була ухвала, щоб на її місці побудувати громадську вбиральню. Вони стали розкопувати: "Звідки ви це взяли?" Я кажу: "Те все, що я написав, я ніколи не писав з вуличних чуток. Я пишу на основі документів". – "А які у вас були документи?" Я себе в той час так настроїв на амнезію, на непам'ятання і на непригадування, що не міг пригадати те, що вже мені потрібно було. Звідки я це взяв? Що я це взяв з дуже достовірних джерел, то я це знав, а звідки? Десь, може, тільки через місяць, ще в розмові з Барановим, кажу: "Почекайте, я це читав у статті в журналі "История СССР"." – "Чия стаття?" – "Михайла Брайчевського. У цьому журналі є така публікація". Він перевірив і каже: "Справді є така публікація". Тільки мене тут трошки мучило, що я назвав ім'я автора – але як же ти не назвеш імені автора, коли ти посилаєшся на журнал? Якщо вже посилаєшся на публікацію, то не можеш того утаїти. Але я думаю: ну що йому може бути, коли його в Москві надрукували?

Вони, мабуть, Брайчевського викликали, наскільки я тоді відчував. Очевидно, він мусив теж дати арґументи, на основі чого це написав. А потім я згадав, що я навіть занудливо допитував – ми ходили десь у зимовий вечір з Михайлом Брайчевським, і я йому казав, що використаю цей факт, але я хотів би все ж таки мати якусь документальну основу. "Нащо вам документальна основа, коли ви маєте мою публікацію в офіційному журналі?" Кажу: "Правильно, тоді з мене досить". Тобто з ним у мене була домовленість, і тут усе було чисто, хоч разом з тим трохи неприємно, що я ж мушу покликатися на нього.

Вони дали відбиток цієї статті до справи і довідку від чернігівської адміністрації про те, що громадської вбиральні не побудували.

В.Овсієнко: Навіть довідку?

Є.Сверстюк: Так. І про те, що такого рішення вони не знайшли серед документів міської Ради. Не знайшли. "Ну, і що ви можете сказати?" Кажу: "Що я можу сказати? Звичайно, вони не знайшли. Що ж ви думаєте – що коли ви їх питаєте про таке рішення, то вони вам зразу його знайдуть і подадуть? Вони ж прекрасно знають, хто їх питає і навіщо їх питає. Ясно, що цього рішення немає і вже не буде. А що стосується того, чи побудували вбиральню – у вас же ніколи не буває так, що побудуєте, а зруйнувати – це зразу. Отже, щодо руйнування, я на всі сто ґарантую, що П'ятницька церква зруйнована. А що до побудови вбиральні навіть не дійшло – це теж нормально". На цьому цей епізод вичерпався.

В інших випадках вони теж стали прискіпуватися. Найбільше їх непокоїли такі вирази, як “при цьому режимі йшов штучний добір за найгіршою ознакою”. Вони зрозуміли, звичайно, вислів “виробився тип людини, який замість стримувати гістерію, розпалювану зверху, підтримував гістерію.” "Так що, Євгене Олександровичу, ви скажете, що не говорите конкретно про партію? А про кого ж ви говорите, коли йдеться про “гістерію, розпалювану зверху?" Я кажу: "Ну, скажімо, про мудрого вождя і вчителя товариша Сталіна – хіба це не правильно?" – "Ну, не тільки про нього ви кажете". – "Але й про нього". Ото така була розмова. Після того вони перестали чіплятися до окремих висловлювань, а винесли загальну постанову, що це „документ антирадянський”.

В.Овсієнко: Але хтось же її написав...

Є.Сверстюк: Рецензію Петро Моргаєнко написав. Вона є, в справі наводиться повністю. Ця рецензія була взята за основу звинувачення. Звичайно, в мене були розмови навколо цього. Наприклад, з майором: "Ви освічений чоловік – вам не соромно це тримати в руках, оцю кляузу?" – "Ні, – каже, – для мене досить, що це кандидат філологічних наук написав. Він має офіційне звання". – "Але ви ж бачите, що це пише чоловік фальшивий, який запобігливо хоче догодити? Він прекрасно знає, для кого він пише, прекрасно відчуває теж, де він фальшивить". – "Ні, я не буду оцінювати, я не буду своєї думки про це висловлювати – це для нас офіційний документ". Тобто він ухилявся від розмови про рецензію, а я якраз найбільше хотів говорити про ту рецензію. Але вони позбавляли мене радості говорити на тему літературну і дискутувати. Вони всіляко від цього відпекувались і навіть... "От, Євгене Олександровичу”, – був такий Нечепоренко – страшенно дрібний і тупуватий, злий тип, молодий майор. –  Сьогодні буде дуже приємна для вас розмова – про ваші публікації. Здається, ви про це дуже любите говорити?" Кажу: "Ви дуже помиляєтесь – я з вами взагалі про це не люблю говорити, тому що мої публікації були зовсім не для вас. Вони мали набагато кращого читача і кращого цінителя. Говорити в тюремній камері про мої публікації – то взагалі, я вважаю, непристойно. Про що тут говорити?" – "Ну, все ж таки давайте ми перечислимо, які у вас були публікації".

Стали перераховувати, а потім я побачив, що вони це оформили дуже скорочено: назвали тільки кілька – "і інші". Тобто їм було важливо показати, що кілька епізодичних публікацій має чоловік, "який іменує себе літератором". Вони навіть десь формулу взяли: "именующий себя литератором". Коли вони цю формулу вжили щодо мене, то я знизав плечима, а потім це мене дуже заїло. Десь у безсонну ніч я став копатися над відповіддю, яку я їм повинен все ж таки дати. Літературну відповідь, на другий раз, коли покличуть, бо ж ця розмова ще не закінчилася.

Я їм підготував відповідь. Коли вони знову до цього питання повернулися, я кажу: "Ви знаєте, я думав, що ця бура свиня тоді вискочила через вікно та й зникла – а вона, виявилося, прилаштувалася в КГБ". – "Яка бура свиня?" – "Гоголівська". – "Та що ви говорите? Яка гоголівська бура свиня?" – "Ну, оця ж бура свиня, яка кляузу вкрала, яку писав Іван Іванович на Івана Нікіфоровича". – "Щось ви городите таке – що це таке?" – "А що? Ви просто не знаєте, що Микола Васильович Гоголь написав повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Нікіфоровичем. І там Іван Іванович на Івана Нікіфоровича (або навпаки – це вже не істотно) написав: "Иван Никифорович, именующий себя дворянином..." Цю кляузу він залишив на столі, а бура свиня заскочила через вікно і вкрала цю кляузу. Я думав, що вона пропала, ця кляуза... А наші хоробрі майори Проніни відікрали її в бурої свині і от зараз використовують формули з неї: "именующий себя литератором" і "именующий себя дворянином" – небагато фантазії треба. Я думав, що вона хоча б ці слова вигризла зубами". Тоді він почервонів, швидко згорнув допит і більше "именущий себя литератором" та всяких таких шпильок вони мені не приносили – вирішили, що це невдячний ґрунт, і на ньому вони не виграють.

Якісь інші моменти були, коли я їх спроваджував на літературу. Я колись про це напишу оповідання – про те, як вони під час другого обшуку у квітні 1972 року в моєму пальті знайшли ампулу з ціанистим натрієм. І не повідомили мені, що був другий обшук. Це вдарило мене страшно – кажу: "То ви що – ходите-лазите туди щодня і робите обшуки? Що ви шукаєте – просто щоб тероризувати жінок?" – "Ну, це наша справа, це справа, яка має відповідні юридичні санкції. Це не так просто робиться. Ось ознайомтеся з протоколом". Але дали ознайомитися з цим протоколом так, щоб я нічого не встиг прочитати.

Одного разу приходить той злий і тупий Нечепоренко. На цей раз він так обережно сів здалеку, на краю столу, щоб між нами була відстань більша, ніж три метри: "Євгене Олександровичу, що це таке – ви не можете сказати?" І виймає з-під столу, тримає на столі, але не підіймає, щоб я не вихопив із рук – хоч я не можу на такій віддалі, але все одно він знов тримає під столом: "Що це таке?" А я тоді без окулярів ще був, бачив добре. Я кажу: "Якась ампула". – "Це ми у вас під час обшуку знайшли. Не пригадуєте, що це за ампула?" – "Наскільки я пригадую, це отрута". – "А яка отрута?" – "Це не важить, яка – якась отрута". – "А звідки вона у вас?" – "Ну, була така в мене – я ж не сподівався, що ви такі всюдисущі і всепроникні, що й там знайдете." – "А де ви її тримали?" – "Я вже не пам'ятаю, десь тримав – поклав і десь лежала". – "А навіщо вона вам здалася?" – "Це не так просто пояснити вам, навіщо вона. Це знову ж таки літературна деталь, яка проходить через багато романів і драм, зокрема, через "Фауста". Пригадуєте, коли на Великдень Фауст підносить чашу з отрутою?" – "Та що ви мені про Фауста?! Нащо мені Фауст?" – "Ну, як нащо вам Фауст? Вам, може, Фауст і не потрібен, але мені потрібен. Як же я без Фауста – раз я його цитую, то це є частина мого життя. Значить, я теж є там присутній. Раз Фауст має чашу з отрутою, то чому Сверстюку не мати ампулу з отрутою?" – "Не розумію. А нащо той Фауст мав?" – "Фауст почув Великодні дзвони, і це його відхилило від того, щоб випити чашу з отрутою. Голос життя переміг. А випити він хотів не через те, що він зустрівся з такими, як ви. Він був не перед лицем поліції, а перед лицем світової скорботи, розлитої у Всесвіті". – "Та нам та література не потрібна – ви ж не Фауст! Ви нам розкажіть, навіщо вам це здалося?" Кажу: "Я все вже розказав. Якщо вам це нічого не говорить, то я вже пояснити не можу."

Вони це розтягнули на кілька допитів. Я їм ще згадав Кнута Гамсуна і доктора Наґеля з „Містерії”, який теж мав отруту. І що кожен студент колись мав отруту, або черепа принаймні мав – отого самого черепа, кажу, що в "Гамлеті". "Та що ви то Фауста, то Гамлета нам? Нащо нам то здалося?" – "Ну, якщо вам це не здалося, то закрийте цю справу – я вам не зможу дохідливо пояснити". – "Відки ви це взяли? Оце нас цікавить: хто вам дав?" Я тут вигадав версію, що я був у одного мого приятеля, тяжко хворого, і побачив у нього цю ампулу, запитав його, що це є. Він сказав мені, що це отрута. Я її забрав з собою – ото й усе. Вони не повірили цьому: "А як його прізвище?" – "Він мені не давав повноважень розказувати про це". – "Отже, ви не скажете?" – "Не тільки не скажу – я не можу цього сказати, не маю права". Вони навколо цього багато крутили. Була експертиза, вони визначили, що однієї цієї ампули вистачить на 17 чи 18 чоловік. В одного з них проскочила думка, що можна було б коров'ячу ферму в колгоспі отруїти, і він каже: "Але при чому тут це – ви ж до ферми не маєте відношення?" – "Ні, якби я мав відношення до коров'ячої ферми, я подумав би не про отруту, а про пашу – там не вистачає, як правило, паші та соломи". На цьому допити про цю отруту закінчилися. Їм дуже був потрібен „кримінальний матеріял”, але не змогли зробити, воно розплилося.

Кримінальний матеріял вони хотіли зробити з одного мого висловлювання. Коли про Нуделя чи про когось іншого говорили, я сказав: "Ви всі однакові шулери. Що оцей лайдак, якого ви приводили, що ви – у вас одна спільна мова. Про що ви можете зі мною розмовляти?" – "Ви ображаєте слідство! Ви прокуратуру ображаєте! Ми проти вас порушимо окрему справу". – "От якраз буде чудово, якщо ви проти мене порушите окрему справу – отут-то я скажу, хто ви такі і до чого ви опускаєтеся. Ви все ж таки повинні триматися пристойно, коли розмовляєте з пристойними людьми". – "Ви забагато про себе думаєте!" І так далі. Отакі були найгостріші моменти.

Пригадую, часом так, як прибитий пес, який замислено волочить хвостом, загляне Пархоменко: "Чи немає закурити?" Слідчий, звичайно: "Прошу, дуже прошу!" Дає йому закурити, а він оглянеться кругом і йде собі. Таке враження, що він ніде не міг закурити, тільки тут надибав. Але ніколи не розмовляв. Він завжди уникав розмови по суті. А він був якраз із тих, які не вникали в такі дрібниці, яка друкарка друкувала. Бо ті мене питали, яка мені друкарка друкувала. Я казав: "То що ви хочете – щоб я вам дівчат називав, які мені друкували? Як вам не соромно ставити такі запитання?"

Але одного разу Пархоменко викликав мене і таки поговорив по суті: "Мені дивно, що ви не робите нічого для того, щоби все ж таки мати якийсь захист. Вас із такою позицією захищати дуже важко. Таке враження, що ніби ми тут винні – ми винні, а не ви винні". А я кажу: "А що ж ви думаєте – що ви не винні?" – "Тобто як – ви хочете нас тут звинувачувати?" – "Це було б трохи дивно, якби я вас тут звинувачував. Тут є стілець для того, щоб ви мене звинувачували. Але справа в тім, що на тому стільці вже сиділи також ваші попередники. Вони вже звинувачені і вже отримали від тієї ж партії, від якої ви отримуєте інструкції. Вони вже теж за інструкцією тієї ж партії звинувачені і засуджені". – "Отже, ви думаєте, що і нас будуть судити – так?" – "Я думаю, що так". – "А коли ж то буде?" І дивиться з великим інтересом. Я кажу: "Я не пророк, щоб угадувати й гадати. Це буде напевно – може, років за десять, може за п'ятнадцять". – "Ха-ха-ха! – так він на радощах. – За десять, за п'ятнадцять років!" На цьому ми з ним закінчили розмову.

В.Овсієнко: Мій слідчий Микола Павлович Цімох у подібній розмові сказав так: "Нічого, наша справа нас переживе!" Себто, ми ще повмираємо – аж тоді будуть судити.

Є.Сверстюк: "Наша справа нас переживе?"

В.Овсієнко: Так, дуже просто. Що за це відповідатимуть його нащадки до сьомого коліна – він не дбав.

Є.Сверстюк: Це цілком ясно, що там про моральний ґрунт не могло бути й мови. Прокурор Погорєлий – це така нікчема порівняно навіть зі слідчими, з кагебістами: "У вас антирадянські погляди в усьому! Ви вважаєте, що в основі моралі лежить реліґія?" – "А як ви вважаєте, що лежить в основі моралі?" – "Ну, це ж якраз і є ваші погляди, і в ваших питаннях ваші погляди. То ж антирадянські погляди!" Я подумав собі: він має рацію – це дійсно антирадянські погляди. Хоч це нібито й не підслідчі справи, але я фактично маю справу з філософією марксизму – як завжди мав. Усі речі, які я написав, звичайно, є антикомуністичні не в розумінні плакатності, а в розумінні філософії. Вони є в засаді антикомуністичними. Цей ханурик говорить про якусь мою антикомуністичну тезу чи про те, що соціялізм є наймане рабство... Була така брошура Каутського в 1919 році – “Соціалізм і наймане рабство”. Я наполягав на тому, що я читав у Леніна про цю брошуру, а він казав, що я читав самого Каутського. Він мав рацію: я читав самого Каутського в українському перекладі. Але Ленін писав про неї в своїй манері – в своїй такій хитрій, підступній і диявольській манері – прикрити хвостом весь фактаж і залишити саму лайку на адресу Каутського. У мене був якийсь фактаж із самого твору.

В.Овсієнко: Так що він вас тут викрив?

Є.Сверстюк: Так, він угадав, що обізнаність моя набагато більша за те, що я вдаю. Потім деякі речі Донцова, зокрема, “Поетка українського Рісорджементо” про Дон Кіхота. Я казав, що взагалі збирав усі матеріяли про Дон Кіхота, тому що досліджував це питання. "А де, для чого ви це досліджували?" – "Знаєте, це дуже важко вам зрозуміти, для чого я це досліджував – це моя проблематика, не ваша".

В.Овсієнко: Може, „з метою підриву й ослаблення радянської влади”?

Є.Сверстюк: Звичайно. Спершу вони хотіли, щоб я дав їм цілий список матеріялів про Дон Кіхота. Я їм за п'ять хвилин дав букет цієї літератури. Вони побачили: що ж це вони будуть сходити зі мною на літературну тему, коли їм потрібні звинувачення? І вони це відкинули, залишили: “Зберігав і переховував у себе статті націоналіста Донцова”.

Ще я міг би сказати про такий зухвалий момент – мої переговори з Василем Стусом. Це було в першу половину року нашого арешту. Коли я розмовляв з ним у тій камері, що виходить на південь, на дворики. Чи не на південь, але в усякому разі на Святу Софію.

В.Овсієнко: Дворики для прогулянки там під східною стіною тюрми.

Є.Сверстюк: Так. А Василь там кашляв – він завжди оцим своїм демонстративним “ахи-гм-гм!” – і всі знали, що то Василь...

В.Овсієнко: А звук звідти, знизу, – наче з колодязя.

Є.Сверстюк: Звідси чути дуже добре. Я сказав: “Василю” або він сказав: "Євгене..." Я вже не пам'ятаю, хто перший сказав. І була в нас розмова... Звичайно, ми відчували, що це розмова при свідках. По-перше, мій шпик, який зі мною в камері, це все донесе – то було ясно. По-друге, той конвоїр, який стоїть над Василем. Але конвоїр мовчав, чомусь він дав нам розмовляти. Ми порозмовляли, може, хвилин п'ятнадцять.

В.Овсієнко: То їм треба було зафіксувати цю розмову.

Є.Сверстюк: Я думав, що їм треба було зафіксувати. А потім я дізнався, що того конвоїра звільнили. А це був якийсь шаромига з Орловщини, такий білобрисий. Я навіть знав його прізвище. Він ставився до цієї справи як чоловік захожий – для наших холуїв він, звичайно, “старший брат”. А сам він подумав: “Да начхать мне на вас и на ваши дела – я где-то устроюсь”. Вони його звільнили. А мені він дав зрозуміти: "Я вам дал поговорить – что же вы кричите так, что на Крещатике слышно?" Я кажу: “Спробуй відрегулюй голос – хіба я знаю, як там, чути йому чи не чути?”

Що мене тоді питав Василь? Він мене питав, як у мене справа з вироком. Я йому сказав, що я ще й досі не знаю, в чому мене звинувачують. Він мені сказав, що мої речі проходять як антирадянські в його справі. Отже, за них і звинувачують. Мені ще не говорили, що за них звинувачують, а йому вже сказали. Він запитав, чи я маю вже „папір”. Я не зрозумів, що це таке. Він мені пояснив, що це акт звинувачення. Він уже мав цей “папір”. З ним дуже швидко розрахувалися, десь за півроку...

В.Овсієнко: 7 вересня його засудили.

Є.Сверстюк: Швидко вони його справу закінчили, а потім, уже  восени, я пробував з ним знову зв'язатися. Коли мене перекидали в різні камери, я гукав: "Базилеос!" Ніякого голосу і ніякого кашлю. І це було не раз. А мій стукач, який був зі мною, не міг зрозуміти, що я говорю і до кого. Він подумав, що я просто так уже завив. Але одного разу я гукнув "Базилеос!" і думаю: що ж весь час кричати – якби він був, то озвався б. З іншої камери знову озиваюся – і жодного разу він не пішов на зв'язок. Я думаю, що він чув: “Оцей твій голос, як іржання” – це в його віршах і в його листах. Оце стосувалося якраз оцих моїх позивних. Але він був у якомусь такому стані, під таким пресом, що не міг відгукуватися. Ну, а зупинив це прокурор. Викликав мене і сказав: "Тут є акт про порушення режиму. Ви позбавляєтеся чергової передачі". Десь тоді Ліля принесла мені передачу, а її відправили назад.

В.Овсієнко: Там під час слідства можна було передачу щомісяця одержувати?

Є.Сверстюк: Так, щомісяця передавали. Я писав якісь там скарги, що це не доведено, – але що тут доводити?

Ідеолоґічні діаґности і слідчі завжди хотіли встановити, що призвело до антисовєцьких настроїв.

В.Овсієнко: У мене вони докопалися до біоґрафії дядька – чи не впливав він на мене. Навіть копію його вироку – на два аркушики – поклали в мою справу 1973 року. Звідти я й дізнався, за що його репресували. Одного разу – за німецької окупації – він з ґвинтівкою супроводжував підводу зі Ставків до Радомишля, а другий раз його бачили біля управи зі зброєю. Хоча після того він пішов у Червону Армію, воював до кінця війни, але в 1948 році дістав 25 років. Пам’ятаю, як він повернувся десь 1954 року – неймовірно худющий. Про це в родині не розмовляли.  А що вони могли у вас установити?

Є.Сверстюк: Мабуть, вони без надуми все віднесли на рахунок мого походження (родом з Волині, батьки заможні, сини в УПА). Але скільки ж я знаю волиняків з такою ж біографією – лояльних, як вівці! Звичайно ж, сім’я і середовища впливають. Але в мене було неприйняття большевизму активне, на рівні естетичному, етичному, реліґійному і філософському. Культурний примітивізм вождів у кепках і чоботях, сіра мова і безпросвітня брехня і фальш у всьому, хамський стиль нетерпимости до всіх, хто не поділяє їхніх смаків, непристойне самохвальство і дурна гординя. Але особливо гнітило мене примітивне матеріялістичне пояснення глибоких таємниць життя і людської душі. Про цю пласкість і безчестя комуністів селяни говорили: „Змарнили вони нам життя, і весь світ хочуть змарнити”.   

СУД

Потім суд. Адвокат мій був зовсім якийсь деморалізований. Кілька зустрічей зі мною – йому було цікаво познайомитися з цими матеріялами. Він їх не розумів. А потім похвалився, що вже розуміє. Словом, йому було цікаво це прочитати. Він не мав голосу проти слідчого. Фактично, слідчий з ним поводився так, як вовк із ягням. Тут я бачу просто несумірність осіб і повноважень. Слідчий – Чорний, підполковник, який зуби з'їв на перемелюванні слабких. Але я мав час між викликами на допити – часом тижнями. Я написав останнє слово. Потім я його переписав – про всяк випадок. Думаю собі: якщо в мене є адвокат, то більше він ні на що не годиться, як на те, щоб передати моє останнє слово. Якщо впіймають – то впіймають, що тут таке? Я ж не пишу прокламацій – я пишу те, що збираюся прочитати на суді.

Я це зробив дуже обережно. Він мав зі мною зустріч там же, в тюрмі, в окремій камері. Оскільки мене викликали не на слідство, а в сусідню камеру, то не дуже обшукували – отак формально обмацали. Тоді адвокат сказав: "Ну як ви уявляєте – як вас можна захищати?" Кажу: "Я не знаю. Я собі навіть не уявляю ролі адвоката в цьому процесі. До речі, ви мою дружину можете бачити чи ні?" – "Ну чого ж – можу бачити, звичайно". – "Ви можете передати їй вітання?" І тихенько виймаю та передаю йому цей папір, так щоби післухавка зафіксувала тільки розмову і більше нічого. Він каже: "Я, звичайно, передам вітання". – "Ну то скажете їй, що справа знаходиться в такому-то стані, що я їй передаю вітання". І все.

В.Овсієнко: І він це зробив?

Є.Сверстюк: Він це зробив. Я гадав собі, чи його обшукують. Я чомусь думав, що тут кожну мишу обшукують і що навіть адвоката обшукують – таке там враження в мене склалося. Але на тверезий розум, звичайно, адвоката не можуть обшукувати – хіба що мають на 100% впевненість.

В.Овсієнко: А його прізвище ви можете назвати?

Є.Сверстюк: Михайлюк, здається. Ні, Михайлик.

В.Овсієнко: То ж відомо, що в КГБ був певний список адвокатів, які допускалися до політичних справ.

Є.Сверстюк: Так, це відомо. Після якогось мого виступу, вже в перебудовні роки, до мене підійшов чоловік, який сказав, що він теж був таким юристом. Я його запитав, чи знав він Михайлика. Каже: "Знав. Це був дуже гарний і м'якої душі чоловік". – "От я через нього передав дружині останнє слово". – "Ну, його вже немає в живих". Я не буду більше на ньому зупинятися – як особа він мало цікавий. Він і не міг бути цікавий за умов, де нас підслуховують – це цілком зрозуміло. Але він сумлінно виконав єдину справу, бо в усьому іншому не міг. Наприклад, пробував відстоювати той факт, що “Програми” я не читав, бо конверт був заклеєний, та слідчий це зім'яв: "Та що ви там говорите? Самі не знаєте, що говорите".

В.Овсієнко: Це суддя?

Є.Сверстюк: Слідчий, слідчий. Це ще на стадії слідства. А суддя вже дуже зневажливо поставився до адвоката, коли побачив, що в такій елементарній справі, як відстояти цілість конверта, він теж був неспроможний.

В.Овсієнко: А суд той коли був і хто вас судив?

Є.Сверстюк: Суд у мене мав бути на тиждень раніше. Але цей бідний Михайлик утік. Коли вже всі зібралися і мене привезли, чекають на адвоката – адвоката нема. З'ясували, що його немає в Києві. А він, мабуть, вирішив, що хіба то годиться захищати? То він про всяк випадок утік. Вони його за тиждень розшукали, привели. І треба ж було, щоб це сталося якраз на Страсний тиждень 1973 року! Тиждень перед Великоднем тривав суд. У двадцяті числа квітня.

В.Овсієнко: Чи це тоді, 1973 року ви чули Стусів голос? Ні, мабуть, ви чули його на Великдень 1972 року: “Яке небо!”

Є.Сверстюк: “Господи, яке небо!” Це було трошки перед тим, як ми з ним перемовлялися, але в 1972 році.

На оголошенні вироку я подивився – Ліля в кутку зали. Там повно якихось облич...

В.Овсієнко: Весь процес дружина була присутня чи ні?

Є.Сверстюк: Ні, по-моєму, тільки на оголошенні вироку. Вони дуже довго читали звинувачення, потім воно повторювалося. Я відвернувся плечима від суду і дивився на Лілю – і відповідно, на ці обличчя. Вони мені зробили зауваження, але переконалися, що з цього нічого не вийде. І вдали, що не помічають цього. Вони казали, що я зневажаю суд, казали, куди дивитися, та побачили, що ускладнять собі справу, то краще перекліпати це.

Судив мене суддя Дишель. Прокурор був Погорєлий. А слідчий, який, правда, на суді не фіґурував, але ж фіґурувала його робота – це підполковник Чорний. Отже, Чорний, Погорєлий і Дишель – така трійка.

В.Овсієнко: Такі страшненькі прізвища...

Є.Сверстюк: Дишель одного разу сказав мені: "Тут недавно сидів Стус, на тій самій лаві – але хіба він так себе поводив? Він просив, плакав!" Тут я розсміявся. Це в них така стандартна примочка, в цих щурів судейських, щоби навести “позитивний приклад”. Я собі уявив, як перед цим півником Стус плакав...

І ще він сказав, що тут от вірші – то хіба це вірші? Хіба це справжні вірші? Така була його оцінка Стусової книжки віршів. Я думаю, що ця його оцінка була щира, бо він там нічого не зрозумів.

В.Овсієнко: Цікаво, кого вони викликали до вас за свідків у суд? Заарештованих викликали?

Є.Сверстюк: Викликали Надійку.

В.Овсієнко: Світлична була під арештом з 18 травня 1972 року.

Є.Сверстюк: Звичайно, Івана Світличного не викликали. Викликали Леоніда Селезненка. Мені здається, викликали на слідство. На суд викликали вчителів та директорів з Волині, які мали засвідчити мій виступ у 1965 році перед керівним складом працівників освіти Волинської області. Викликали Григорія Порфировича Кочура. Він мав необережність признатися, що читав "Собор у риштованні". Я справді через нього передавав рукопис до редакції "Вітчизни", і йому здавалося, що такий факт, як передача до редакції, не є кримінальним.

Отже, бідний Григорій Порфирович, звичайно, свідчив інтеліґентно про те, що за інших умов ми мали б не тут зустрічатися зі Сверстюком, не в цій залі, не при вас. Тут йому винесли „особливу ухвалу”. Я думаю, що це було заплановано, на якомусь із судилищ вони мали йому винести цю ухвалу, бо вони його особливо ненавиділи. Наскільки я знаю, його і Світличного чомусь. Їх генерал Федорчук хотів би „вішати на одній гілляці”. Отже, Григорій Порфирович дуже коректно і так делікатно розповів, без тонкощів, які були потрібні для слідчого дізнання. Скажімо, йому було б дуже вигідно сказати, і я навіть наводив його своїми питаннями на це, що це було в той час, коли ці речі друкувалися, що він просто відніс роботу свого колеґи до редакції журналу, де я в той час публікувався і куди часто заходив. І ознайомився з твором. Словом, якось так ніби легше, коли це сказати.

Але ці старші люди, покоління Антоненка-Давидовича, не вміють так гнучко викручуватися і не вміють так діялектично вигадувати правдоподібності – замість правди. А якщо чоловік говорить на такому суді чи на слідстві правду, то ясна річ, що він приплутує інших і дає можливість себе заплутати. Факт за фактом, факт випливає з факту. А тут має бути щось обтічне, що давало би в результаті нуль. Власне, тільки на таких операціях вдавалося вигравати там, де вони сподівалися, що мають уже щось у своїх руках. Як у тому випадку з отрутою: вони ж дуже просто могли б вийти на кандидата хімічних наук... Якби з мого боку була дубова гра, то просто вийшли б на Селезненка, який був тут же в них у руках, хоч ніби-то працював з ними, але... А це ж підсудна справа – отрута. Якщо ти не даєш кваліфікації, якщо ти не називаєш, що „якась отрута”, невідомо звідки, невідомо нащо – то цього нікуди не пришиєш.

А взагалі мені здається, я в багатьох моментах допускав помилки. Мені здається, що я даремно підписував протоколи. Василь Стус мав більшу рацію, що взагалі не підписував багатьох протоколів. То для внутрішньої сатисфакції, тому що вже зараз, дивлячись із віддалі часу, все має інші виміри й інші оцінки. Скажімо, виявилося, що отримати 12 років – це набагато краще, ніж отримати 8 років. Але хто тоді міг про це думати?

УРАЛ

А взагалі мене випустили не просто з найбільшим терміном – мене випустили з найбільшими застереженнями і злими інструкціями. І про це мене попереджав слідчий Чорний. Мовляв, це ще не все: то можна сидіти, і сидіти – по-різному. Не все залежить від років – по-різному буде складатися „режим”.

І справді, я це відчув від самого початку. Мені не дали навіть мішка на дорогу. Якийсь білий мішок з-під цукру мені дав мій стукач, який був зі мною в камері. Я з ним і поїхав. В той час коли Ліля принесла перед етапом приготовлений наплечник, мені його просто не дали. Їй сказали, що я вже від'їхав. Цей мішок обшукали в КГБ і повернули назад. А потім уся моя дорога була забезпечена провокаціями – дуже грубими, брутальними, зведеннями з кримінальними, які грали “своїх” або наривались на конфлікт.

Ну, а там далі – я вже це зрозумів восени 1973 року, це було після появи “покаянної” заяви Івана Дзюби, – було настільки зле цькування, що справляло враження не тільки на мене, а на весь лагер, навіть на таких стріляних зеків, як Макаренко, який казав: "Ну убивают человека на глазах!" Усе це робилося перед появою кагебістів, які мали приїхати, щоби відповідно тебе підготувати... Звичайно, це викликало протилежну реакцію.

Але поступово в таборі стало складатися все не так, як вони планували. Почався рух за статус політв’язня, почалися в них табірні проблеми, які треба було розв'язувати. Моя позиція в лагері була постійно активною в розумінні участі в голодівках, у всяких масових акціях, у постійному протистоянні адміністрації. І, разом з тим, я ніколи не був ініціятором якихось внутрішньотабірних конфліктів з адміністрацією. Словом, я не ставив собі за мету воювати з солдатами і з майорами. Я з ними не спілкувався. У мене могло бути таке: я не привітався і пройшов мимо, не звернув уваги на начальника лагеря Котова. Він мене наздоганяє: "Сверстюк, а почему вы не здороваетесь? Вы думаете, что от этого будет польза самостийной Украине?" – "Я просто не думаю, что это очень нужно великой России, чтобы я с вами здоровался". Такими люб'язностями ми обмінялися з, так би мовити, цілковитим взаєморозумінням. Більше він зі мною особисто не спілкувався, але ясна річ, що весь час підписував карцер і позбавлення чогось – не тому, що особисто від нього щось залежало. Все залежало від кагебістів, від їхніх планів. Можна було зробити якісь дивовижні порушення, але якщо не велено тебе чіпати, то не зачеплять. І навпаки, можна було просто ходити, як пташечка, а десь на якомусь кроці тебе підстережуть, напишуть і позбавлять побачення з дружиною, яка вже приїхала.

Отже, мене в лаґері попередив кагебіст-латиш Кронберґ – він був досить одвертий порівняно з іншими. Він майже зі співчуттям дивився на мене, цей чоловік. Він сказав: "Вам записано пройти всі кола пекла". Тобто він видав мені карти. Але я не був у Володимирі. Хоч і записано було пройти, але в лагері все розвивається своїм чином – вони в Володимирську тюрму почали возити „заколотників”, хто став на статус політичного в'язня. Навіть був такий час – чи не в сімдесят сьомому році, – коли я йшов ва-банк, коли відчув, що не я їм зараз потрібен, коли оголосив: ”А тут залишитеся з самими „суками”. Кагебіст залепетав: “Ні-ні-ні, нам того не треба, ви даремно, ми повернемо ваше побачення, ми вам повернемо”. І повернули побачення. Мені дуже шкода, що я ніколи не зможу відтворити того, що я йому говорив – у мене бували такі імпровізації, за які я би дуже багато дав: вони і мене, і його приголомшували. Зокрема, коли Крижанівський приїжджав, була така імпровізація.

В.Овсієнко: Крижанівський – хто це?

Є.Сверстюк: Степан Крижанівський – літературний критик, який приїжджав на зустріч зі мною.

В.Овсієнко: Он як?

Є.Сверстюк: Так. Власне, я кажу, що на зустріч зі мною, а він приїжджав у 35-у зону, коли мене туди перекинули, коли Світличного смикнули на 36-у – Світличного, Марченка, Калинця і Ґлузмана.

В.Овсієнко: А ви пам'ятаєте хроніку, коли в якій зоні були?

Є.Сверстюк: Я був весь час у цій найпаскуднішій, найгнилішій 36-й зоні від початку до кінця. Вона завжди була „особливою”.

В.Овсієнко: Це в Кучино?

Є.Сверстюк: Так, у Кучино. А весною, мабуть, у лютому 1978-го, мене перекинули в 35-у. Аж до осені 1978 року – фактично на півроку. Але я відчув, наче я на курорті. Хоч я там два місяці просидів у ПКТ – але все одно я вважаю, що побував на курорті: настільки і природа, і режим, і вода, і харчування – настільки все відрізнялося, що я навіть порівняти не можу.

В.Овсієнко: Там клімат інший, 35-а зона, на станції Всехсвятська, стоїть вище, а в Кучино, біля річки Чусової, – болото, і вода іржава, смердюча.

Є.Сверстюк: Також і психологічний клімат. Вони вже знали моє висловлювання, бо коли мене привезли назад, то сказали: "Ну что, побывали на курорте?" Хтось уже доніс про мою оцінку 35-ї зони. Мене тут одразу зустріли в штики, одразу: "Почему вы украли этот мешок?" А справа в тому, що я приїхав з зеленим мішком – з такого самого матеріялу на тридцять п'ятій шили торбинки для бензопил і, здається, рукавиці. Десь він у мене й досі є, цей мішок. Я кажу: "Капитан, мне кажется, что вы перепутали меня с кем-то.  Ви себе позволяете говорить со мной, как со своим коллегой: "Вы украли". Почему вы думаете, что я мог украсть?" – "Потому что там из такого материала вы шили". – "А вот вы спросите у майора Федорова, как через него был передан мне этот мешок уже после того, как ваши прохвосты отправили меня на этап с белым мешочком. А потом мне привезли на свидание этот мешок". Майор Фьодоров подивися на цей мішок – звичайно, впізнав. Що-що, а мішок він упізнає. На цей раз він не брехав, тому що він же міг би зіграти під "прохвоста". Але вони не мали завдання „шити” мені щось таке стороннє – вони цілком достатньо мали проти мене важливішого.

Справа в тому, що у мене була поема "Дзвони", яка була перехоплена ними через нашу наївність у лагері: ми через ментів передавали матеріяли – дійшли до такої наївності. Там один був справді такий, через якогось щось було передано і пішло. І кожен з нас виявляв таку ж наївність – і Ґлузман, і Ковальов...

В.Овсієнко: Паруйр Айрікян дістав п'ять років криміналу за подібні справи – що через мента намагався щось передати на волю.

Є.Сверстюк: Звичайно, за це можна було дати, якщо передавав щось дуже важливе. Але в той час у них була інша гра: мене треба було випускати, у мене закінчувався термін. Перед самим закінченням терміну мене взяли назад на 36-у зону і створили мені режим якнайжорсткіший. Але планувалося випустити в заслання.  

ЕТАП

Нарешті взимку – це вже було в грудні 1978 року – мене взяли з зони на етап. У січні 1979-го закінчився мій семирічний термін. Мене чекав майор Фьодоров, начальник лагеря і компанія. Ведуть мене в перукарню: "Постричь!" Кожного зека перед звільненням, так би мовити, підготовляли, щоб він більш-менш був схожий на людину...

В.Овсієнко: Так, три місяці перед звільненням не стригли.

Є.Сверстюк: А мене перед етапом раптом – "постричь". І всі дивляться, чи буде шок, чи буде інфаркт. Я, звичайно, поблід і на хвилинку задумався, а потім спокійно сів, закусив губи, мене постригли і відвели в карцер – "15 суток". Без пояснення причин. Це за ту передачу, за поему "Дзвони". А пізніше – здається, вже в Пермі на етапі, – мене викликали. Там був і чин з прокуратури, і слідчий, і ще якісь типи заглядали мені в вічі й питали, що це таке, чи я знаю, що це. Я запитав: "Що вам треба?" – "Нам треба, щоб ви підписалися, що ознайомлені з цією справою. Це ваша поема, а це її російський переклад "Колокола". Це вам останній дзвіночок". Я кажу: "Ну, що ж, я не проти повернутися назад до лагеря." – "Ні-ні-ні, ви поїдете на заслання. Ви ще отримаєте своє". Таким чином, я підписався. Уявляєте собі, як я їх приголомшив тим, що підписався? Я фактично визнав, що це моя річ, замість відпекуватися. Я сам не можу зрозуміти: текст не моїм почерком було написано, але це моя річ, і я підписався.

В.Овсієнко: Це був літератуний переклад чи підрядник?

Є.Сверстюк: Я думаю, що підрядник, звичайно. Але мені й оригінал показали в папці "Дело". Я не можу зараз пригадати, який був номер. Але я зрозумів, що це була серйозна розмова.

На етапі мене везли до Іркутська з Олесем Сергієнком. З Сергієнком ми не контактували і на волі – він допустив кроки і щодо матері, і щодо мене настільки брутальні, що я не вважаю за можливе це навіть розказувати. Але в лаґері, коли я побачив його, то сказав: "Між нами нічого не було – в лаґері всі українці повинні триматися разом. У нас немає розкоші на з'ясування стосунків". Таким чином, ми були нейтральні один до одного.

Пригадую на етапі такий момент. Нас ведуть разом, я несу дві валізки зі своїми книжками, а якісь там конвоїри питають: "Что это у вас такое?" – "Книги". – "Ого! А куда вы?" – "В ссылку". – "В ссылку? Как Ленин?" Я кажу: "Ленин? А кто такой Ленин?" Вони ошелешені дивляться один на одного. І Сергієнко каже: "Ну навіщо їх так дратувати?" А я не дратував – просто була невимушена розмова.

В.Овсієнко: А Оксана Яківна згадувала, що коли її везли етапом після вас, то вона поводилася аж дуже погано, і їй ставили в приклад: "Тут один такий проїздив, якось на "С", якось на "С..." – "Сверстюк?" – "Так-так, Сверстюк!" Цей епізод є в її автобіоґрафічній розповіді Василеві Скрипці – що ви, виявляється, дуже добре поводилися на етапі, раз вас там пам'ятали.

Є.Сверстюк: Ну, а хіба це погано? Це зовсім непогано, просто здивовано запитав, що це ще за Ленін шмигав тут по етапах переді мною.

Потім мені влаштували дуже цікаві екзамени, вже в Улан-Уде. По-перше, Улан-Уде – це місце, добре пристріляне. Там був оцей відомий дивак-фізик Олександер Болонкін, його з Багдарина взяли. Його там піймали на підробітках...

В.Овсієнко: На “приватному підприємництві” – праски ремонтував людям.

Є.Сверстюк: Ні-ні-ні, він ремонтував телевізори. Він є дуже добрим спеціялістом.

В.Овсієнко: Певно ж – доктор технічних наук!

Є.Сверстюк: Крім того, він метикованиий. Але він думав, що йому можна те, що й іншим. Люди щось там платять за ремонт, а він мав тільки квитанції виписувати і більше нічого. Він був такий наївний, що брав те, що йому давали. Бо всі ж беруть, і він думав, що й він такий, як усі. Тут йому зразу підсунули кількох стукачів, які посвідчили, що давали йому гроші – і йому дали три роки, а потім – “розкрутку”.

Саме в це місце послали мене, тому що там є все готове – нагріте місце.

В етапних тюрмах я нагадував, що вони не мають права мене тримати довше, ніж 15 діб, я писав прокурору листа – і це діяло: вони хотіли позбутися такого.

В.Овсієнко: Термін вашого ув'язнення закінчився на етапі?

Є.Сверстюк: Так. Там я написав до мами вірша, якого ніколи не висилав – „Коло останнє в тій ямі повторень”. А в Улан-Уде мені запланували щось на зразок 15 діб карцеру. Мене надовго затримали. Вони думали, що їм немає ніяких меж, але зрозуміли, що я обізнаний з правилами. Мене поселили з двома кримінальними. Обидва хижі, особливо молодий. Я зрозумів, що їм було потрібно, бо вже згодом начальник міліції запитав у мене: "Як вам удалось уникнути конфлікту з ними?" Отже, він знав. А вони чекали-чекали, що там буде конфлікт. Я там був в умовах найгірших, ніж будь-коли: мені не дали білизни, у мене був лише брудний, засмальцьований і смердючий матрац, мені давали спалене простирадло, яке я відмовився брати. На будь-якому етапі я добивався, щоб видали простирадло, а тут нічого не діяло. Отже, я відсидів з тими хлопцями, і вони на прощання мені навіть подарували іконку.

В.Овсієнко: Це ви побули як у клітці з левами.

Є.Сверстюк: Так. По-перше, цього молодого я став виховувати. Йому, хлопчику, 19 років, а він уже хижий, він роздягає кого попало з зеків, і цього не приховує. Я підкреслено, як педагог, на "Ви". Кажу йому: "Ви тільки починаєте життя, і вам не треба втягуватися. Вам здається, що так легше, але то без кінця – то на все життя. Ви спробуйте зараз ще вийти звідси". Я йому розказував як учитель. Я казав навіть: “Майте на увазі, що я з вами говорю приблизно так, як слідчий, тільки що в мене цілі не слідчого. Я вам можу сказати, чого він хоче від вас, на що він розраховує і що би вам могло допомогти”. Їм було цікаво зі мною, і ми дуже добре розлучилися, так що вони не тільки нічого не відібрали, а коли я ще дістав якусь листівку, “кліпуху” подарував їм, кажучи: “Може, це вам пригодиться, хлопці?” – "Да что вы!" І аж заспівали – це був для них такий скарб! Добре, що я їм віддав. Якось зайшла була мова про те, що у мене ж нічого немає. – "Ну, что там, грабить всегда можно".

Словом, були у мене такі пригоди. Була в мене на етапі ще одна дивна пригода. В Іркутську я побачив, коли нас зганяли з воронка, що десь там, далеко на пагорбі, когось тягнуть. З нього зсунулися штани, голим його тягнуть по снігу. Коли нас на перевірці запитали: "Вопросы есть?", то я сказав перед усім етапом: "Есть вопрос." І в такому стилі, до якого ми звикли в лагері, я їм випалив свої претензії до того, що вони знущаються над людьми. Що вони настільки брутальні, що вони навіть свідків не бояться. Що вони дуже помиляються, якщо думають, що це їм зійде безкарно. "А ты кто такой?" Я кажу: "По-перше, я не "ты". – "Политический? Ну, давай-давай, в ООН напиши!" Кажу: "В ООН чи не в ООН, а ваш прокурор вас візьме “к ногтю". І ото коли мене кинули до юрби, то вони вже зовсім по-іншому дивилися на мене – як на білу ворону. Я з ними був усього добу. "Так что тебе – жалко? Так отдай свои штаны!" А в мене були запасні, я дістав їх із валізки й дав, щоб передали тому нещасному.

І останній спектакль. Коли я написав про те, що вони не мають права тримати мене на етапі довше, тут же приходить конвой і веде мене на тюремну вахту. Там якийсь начальник. Я вимагаю від того начальника, щоб мені повернули іконку, яку вони взяли в мене під час обшуку. Він зі мною говорить брудною тюремною мовою: "Что вернуть? А вы кто такой? Вы – навоз, мы вас гноили и будем гноить. У вас еще есть какие-то претензии?" – "Вы, – кажу, – вообще ничтожество. Я видел много ничтожных людей, но до такой степени падших, как вы, я вообще не видел". От на такому рівні ми обмінялися компліментами з цим офіцером.

А тим часом приходить два капітани в червоних кашкетах і кажуть: "Где здесь Евгений Александрович?" Тюремний начальник каже: "У нас нет Евгения Александровича". Вони дивляться на мене з моїми валізками, а я там збоку після гарячої розмови. Кажу: "Может быть, вы имеете в виду меня? Я – Сверстюк". – "Да-да-да, Евгений Александрович, мы приехали за вами. Но, вы знаете, у нас нет такого комфорта, и вам придется ехать в обычной машине „скорой помощи” к самолету. Вы уж извините – где ваши вещи?" Той бере одну валізку, той другу, і йдуть, а я за ними. Ошелешений тюремник одурілими очима дивиться і не знає, що то є. Я, звичайно, співчуваю тим хлопцям, що тягнуть мої валізки, треба ж їм якось допомогти. "Нет-нет, мы донесем!" Так дотягнули до машини. Ми сідаємо помаленьку в літак.

Я сиджу з бурятом – з них один бурят, а один росіянин. Звичайно, той що росіянин – командує, а той що бурят, той мовчить, хоч вони й однакового ранґу. З бурятом була приємна розмова. Я поговорив з ним про Бурят-Монголію і про історію Бурятії, він поскаржився на становище бурятів – з якою метою, я вже не знаю, але не виключено, що, мовляв, чого б і не поговорити, якщо чоловік щось там трошки знає про нас.

Отже, на цьому літаку ми долітаємо в Багдарин, і мене знову кидають у клітку без вікон і без дверей – майже таку само, як і там, в Улан-Уде.

В.Овсієнко: А говорили про комфорт?

Є.Сверстюк: А, то це закінчилося! Спектакль закінчився: я побував у раю: у мене була прислуга у вигляді капітанів, а потім, щоб дати відчути контраст, мені – бац! – дали камеру без вікон і без дверей. Це тюрма в поселенні Багдарин.

ЗАСЛАННЯ В БУРЯТІЇ

Але це все, зрештою, деталі – як там минули ті кілька днів, як мене пробували в готелі напоїти – це все деталі. Мені дуже допомогло на засланні одне. Вони вирішили влаштувати суворий контроль за кожним моїм кроком, і це мене врятувало. Тобто вони дали мені квартиру, а не гуртожиток. Тобто дали можливість, щоб такі речі, як „Дзвони”, з'являлися – а вони підберуть ще кілька таких речей під час обшуків і дадуть мені новий термін.

В.Овсієнко: Це вас привезли в селище Багдарин. А який це район?

Є.Сверстюк: Баунтський район. Хоча той Баунт – це ще менше село, а Багдарин – це нібито там центр.

В.Овсієнко: Ви пам'ятаєте, коли туди приїхали?

Є.Сверстюк: Я думаю, що десь у двадцятих числах лютого 1979 року. Ось у мене є пікантний паспорт, виданий тоді. Він виданий 26 лютого 1979 року. Видали мені його негайно, не зволікаючи. Справа в тому, що поки я стрижений, поки не відросло волосся, вони хотіли навіки зафіксувати мене в цьому паспорті, щоби було видно зразу. Більше того, вони мене хотіли зафіксувати в зеківській робі. Але трапилося так, що за зоною вцілів мій костюмчик, в якому мене арештували. Таким чином, я мав костюм для фотографування. А хтось із зеків дав мені те, що в зеків використовувалося замість светра. Такий сплетений комір з вовни, наче галстук. Таким чином, у мене вигляд не зовсім такий, який вони сподівалися мати для паспорта. А волосся все ж таки трошки відросло, бо ж не можна зека довго тягати по етапах і разом з тим зберегти йому нульову стрижку – відростає проти всіх правил.

Я пригадую ще, як мене фотоґрафували. По-перше, пішов я підстригатися. У перукарні всі стали придивлятися, хоча там новий зек – це не є новина. Запитали, хто я такий. Я сказав, що українець, бо питали, звідки. Я сказав, що українець із Києва. Якийсь там, що його стригли, висловив таку думку: "А, украинцы – это все равно, что китайцы". (Тоді воювали з китайцями за острів Даманський). А я сказав до перукаря: "Вы знаете – можете его под нулевку постричь. Ему все равно, он ничего не различает". А хтось мене став осмикувати: "Вы не знаете, кто это!" А це якийсь бандюга був, з таких, кого боялися. Але справа в тому, що я був під такою доброю охороною, що мені можна було цілком покладатися на мій конвой.

Отож дали мені окрему кімнату. А для того, щоби добре влаштувати стеження, мені дали столярну роботу. Тобто в цеху, в приміщенні – а не теслярну, наприклад, де люди в ватному одязі з сокирою працюють на тридцятиградусному морозі. Тобто фактично те все, що вимірювалося проти мене, пішло за мене. Що особливо цікаво – це зона вічної мерзлоти. Важче придумати щось гірше в цій смузі. А разом з тим, це місце, де найбільше сонячних днів. Важко придумати для мене щось краще, ніж сонячний день – я дуже чутливий до цього. Таким чином, я потрапив у дуже жорстко виміряні, а зовсім не такі страшні умови. Тут мені згадується узагальнення, яке робили ми на 36-й зоні: ніколи не кажи їм, що тобі добре, а що тобі погано. Щоб вони нічого не розуміли, щоб вони до тебе прикладали свою загальну мірку. І в цьому разі воно вийшло на добре: вони зовсім не розуміли, що створили для мене оптимальні умови – для моєї самотності, що мене цілком влаштовує. Я всі п’ять років на засланні фактично жив у камері-одиночці, а це мені було якраз дуже добре. До мене приходили діти, бурятські переважно – їм цікаво, вони мають з ким поговорити, їм цікаво знайти якусь людину, яка ними цікавиться, щось подарує їм. У мене завжди були рої дітей. Як писав Василь Стус із Колими: „Боярмушка – то найкраще спілкування, яке може бути”. Боярмушка – це бурятська дівчинка, десь років чотирьох-п'яти, яка приходила до мене. Правда, останнім часом перестала приходити, тому що згущувалися хмари, за мною посилилося стеження – в кінці мого заслання вони вирішили знайти якийсь привід, щоб заарештувати.

Про те, що це було так, вони самі майже одверто призналися, коли влаштували фінальний обшук. У мене конфіскували ножа – я вам його зараз міг би показати. З дерев'яною ручкою, шевського типу ніж, довжина сантиметрів два-три, із такої ламкої сталі – шевський ніж, який потрібний столяреві для зачищення гострих кутів.

В.Овсієнко: Знаю, він трикутної форми, лезо скісне.

Є.Сверстюк: Так, він шевський і столярний. Вони нічого не знайшли під час цього обшуку. Був „прокурор ІІ ранґу”, він навколо цього ножа все крутив. Вони ножа конфіскували, писали протокол про виготовлення, і дуже прицільно – з якою метою виготовив. Але з нього не можна було нічого зробити, все це дуже смішно. По-перше, він не з того металу, по-друге, там немає упору в ручці, по-третє, в усіх відношеннях це не є ніж. А вони спокусилися на версію з ножем, бо вони піймали Петра Розумного, який до мене приїжджав, на мисливському ножеві, якого він купив там же, у Багдарині за шість карбованців.

В.Овсієнко: Він у вас був двічі – на Великдень 1979 року, а потім восени того ж року.

Є.Сверстюк: Після того другого разу його затримали.

В.Овсієнко: 8 жовтня його заарештували за ножа, конфіскованого ще на Великдень.

Є.Сверстюк: Бачу, ви краще знаєте про ту справу.

Ну, з Гельсінською Спілкою там була історія трошки більш скомплікована. Я хотів би її розказати. Справа в тому, що Петро мав місію умовляти мене, щоби я записався (чи щоби я очолив) Гельсінську Спілку.

В.Овсієнко: Групу, бо тоді ще Група була. Спілка – з 1988 року.

Є.Сверстюк: Групу, так. Я вже не пригадую – байдуже, чи щоб записався, чи щоб очолив. Я отримував листи від Калинців, які були по сусідству – в Читі. Був якийсь лист, по-моєму, Ірини, написаний у такому гістеризованому стилі, що от вони забрали, а ми ще виставили, вони забрали – а ми ще викинули! То в стилі того, як під Аустерліцем у Толстого: "Erste Kolonne – marschiert! Zweite Kolonne – marschiert! Dritte Kolonne – marshiert!" – і всі тонуть. Це мене обурило, я просто не знаходив слів! Я не міг усього цього писати їм у листі, хоч щось і написав, що мені не подобається ця гра. І коли Петро мені заговорив про Гельсінську Групу, я кажу: "Зараз у тюрмі є чоловік, який є з Гельсінської Групи. Якщо вам прізвище потрібне – підпишіть Руденка чи Мариновича. Він є з Гельсінської Групи, йому абсолютно все одно, хто його де підписує, навіть краще, поки він сидить там. Але якщо це є гра з іменами в такий спосіб – боронь Боже, щоб я грав у такі дурацькі ігри без цілі і без явного результату. Мене просто дивує, як можна так легко кидати долею людей, яких у нас – на пальцях одної руки. Як можна? Хто це бере на себе?" Він каже: "Я ще хочу поїхати до Славка Чорновола". – "Боронь Боже, Петре, – кажу йому, – не треба їхати до Славка". Він іще хотів поїхати до Славка в Якутію. З його боку – це дуже ризиковано.

Я не знаю, чи він розказував про мою рішучу позицію супроти того. Мене взагалі весь час мучила думка про моральне право так легко розпоряджатися життям, розпоряджатися долею сім'ї, ставити під удар іншого, організовувати і затягувати інших.

На мене дуже сильно вплинула розмова з Миколою Бондарем. А розмова була дуже лагідна і нейтральна.

В.Овсієнко: А хто це – Микола Бондар?

Є.Сверстюк: Микола Бондар – це той хлопець, який (десь він зараз, мабуть, в еміґрації) на жовтневий парад тут, у Києві, виніс плакат "Позор КПСС!" Це після празьких подій, після Чехословаччини. Його зразу збили з ніг – і дали йому сім років. Він дуже гарно тримався, інтеліґентний чоловік – здається, аспірант з філософії, я вже не пам'ятаю якого університету. Коли Микола Бондар вийшов після 15 діб карцера – чи він став на статус політв’язня, чи що, я вже зараз не пригадую, – він весь час тримався відсторонено. Я з ним мало був знайомий, але мені хотілося просто трохи зігріти чоловіка, бо я знав, що таке 15 діб. І Микола розважливо після розмови з кимось – здається, що з Яшею Сусленським, – каже: "Мені зрозуміло, коли чоловікові пропонують хліба, але я не можу зрозуміти тих людей, які намовляють голодного на голодівку". Я задумався над тим „законом” – я задумався над моральним правом. Над моральним правом передавати через дружину “контейнери” і посилати її в Москву, а потім посилати їх у холод, у підозрілу ворожу атмосферу, яку створено навколо них там, де вони працюють. Вони не мають ніякого захисту, ніхто ними не опікується, ніхто ними не цікавиться, крім КГБ. Вони не мають тепла. В цьому є щось страшне. І чи немає в цьому бісівщини якоїсь? Хай вона прикрита іншими мотивами, і не просто прикрита, а зв'язана з іншими мотивами, мовляв, це є боротьба. Але в боротьбу повинен вступати той, хто вибрав. Але нав'язувати збоку, розпоряджатися, тиснути,  використовувати, навіть не порозумівшись, і кидати "Zweite, Dritte Kolonne" і показувати, які ми, мовляв, одважні та щедрі – в цьому є щось таке дійсно бісівське.

Словом, я був за непримиренність у ставленні до катівської системи і проти співробітництва з нею, але я був категорично проти самознищення і проти війни з міліціонерами. Я завжди був свідомий, що на мене одного – а я все ж таки є один, а другого нема, – завжди можна випустити навіть на смерть тридцять міліціонерів. А тут навіть і трьох не треба, тут досить одного. І один-на-один ти спалюєшся, а він ні. Він закурює.

Словом, ці моральні колізії нашого опору для мене були дуже і дуже важливими. Я помітив, як хворобливо і делікатно реаґував Мааті Кіренд, естонець, на те, на що наражали дружину. Він каже: "Я по-русю не понимаю". Я ж – тільки по-російському з ним. – "А я могу это не понять". Мені це сподобалося. Все ж таки дуже різний світ був у нас, той інтернаціональний. Були дуже ізольовані, але вірні хлопці-сіоністи.

Отже, в тому інтернаціоналі вироблялася певна культура, певна етика, обов'язки і, зрештою, міра того, що ти можеш брати на себе, а що ти не повинен брати на себе. По-перше, що ти можеш донести, взявши на себе, і друге – чи ти береш на себе, чи ти береш також на свою дружину, на свою матір і на своїх близьких, які. Зрештою, мають підстави від тебе сподіватися, що ти і про них думаєш. Це є дуже важливе. Я був категорично проти того, щоби писати в листах дружині про найгірше, що у мене є в моєму житті. Я хотів створювати в своїх листах якийсь естетизований світ. Я не знаю, наскільки це мені вдавалося – я ніколи не перечитував тих листів, які десь лежать. Але я старався десь дістати гарні марки, щоб вона бачила, які гарні тут можна писати і посилати листи. Вона присилала мені кольорові фотоґрафії, я показував їх іншим – от, мовляв, які є оази життя навіть у пеклі. Тобто я хотів обмінюватися з людьми позитивною інформацією, і в лагері теж.

Було абсолютно ясно, що українці в лагері на особливому становищі, що українці йдуть на знищення. Якщо з євреєм треба рахуватися, бо хоч його й не шкода, але він на рахунку, його будуть викупляти; якщо з росіянином будуть рахуватися, бо як-не-як, а свій; якщо до прибалтів ставляться так, "спустя рукава", бо загалом вони їх особливо не цікавили, – то ми були предметом особливого терору. У ті роки це відчувалося. Зрештою, ніякого естонця, ніякого литовця, ніякого єврея майор Котов не наздоганяв би і не запитував би про самостійну Литву чи Ізраїль. А мене ж запитував, і розкривав карти. В лагері я від Олега Воробйова знав, яке ставлення до росіян – він був „свій чоловік”. Він мені все розказував. Він ділив свою долю зі мною, як справжній зек.

І за цих умов давати їм привід – це просто лізти в пастку і демонструвати свою відвагу. В той час, коли мені не 15 років, а мені 50 років – а я нічого не встиг, я нічого не зміг, бо за мною все життя ходили шпики! Те, що я написав – це все в період між стресами, і це ще зовсім не те, що я міг зробити. І буде в мене життя, чи не буде, але я не маю права ні морального, ні зрештою чисто людського розумного права лізти в пастку. Ото була моя позиція. Тому я не підтримував отаких запальних рішень. Хоча були періоди, коли я, скажімо, теж був готовий піти на статус політв'язня й у Володимирську тюрму. Ну, коли вже дуже сильно крутить тобою, є щось у тобі, що суперечить твоїй розумній установці, але ти не можеш інакше.

Так само було в цьому Багдарині – жодна людина, яка виїжджала від мене, не уникала обшуку. Єдиний чоловік, який вивіз кілька листів від мене для передачі на Захід, був мій син Андрій, який тоді був студентом медінституту. Ми були в умовах підслуховування. Звичайно, його потаємно обшукували. Я йому наготував бутерброд на дорогу. Голосно так розмовляю, кажу: “Ось тобі буде бутерброд, щоб ти не був голодний”. І запихаю туди, в бутерброд, дві капсули. Йому в Улан-Уде, звичайно, зразу дають готель... Дружина начальника КГБ два тижні сидить у чеканні на літак. Вона йому дає свій квиток, він прилетів на її квитку. Щоб не затримувати його – то їм непотрібно. Це взагалі дивовижні речі. Там було багато таких пікантних випадків. Наприклад, ми з сином виходимо на острівок між двома струмками. Він не хоче йти по цьому камінню, закачавши штани. Ми виходимо туди, сидимо, розмовляємо, а над нами літає вертоліт. Робить кола, кола, кола – стежить, так би мовити, “потаємно”.

Закінчився мій термін у Бурятії тим, що вони не знайшли приводу для арешту. І вони вирішили, що "всегда успеем". Вони мали рацію – а куди їм поспішати? Вони зробили там усе, що можна було.

Були й там якісь просвітки, були гарні люди, які пробували мені допомогти. Один такий тихий чоловік приходив: "Александрович, если надо что-нибудь, я вам помогу – спрятать что-нибудь". Я йому справді давав зошити – вже після цього обшуку. А поему я все ж таки передав через кума Петра, капсулою – він її привіз до Зіновія Красівського, її там переписали. Я йому сказав, щоб ориґінал мій був знищений.

В.Овсієнко: Це яка поема?

Є.Сверстюк: "Дзвони" – та сама, яка була в тій „кримінальній справі”. Її передали через Ніну Строкату. Вона нічого не пам'ятає, нічого не знає. І я її теж розумію – в такому стані, в якому вона була, – що вона може пам'ятати? 

В.Овсієнко: Так поема не збереглася?

Є.Сверстюк: Якісь фраґменти в мене в пам'яті збереглися, але їх щораз менше. Одним словом, щось збереглося.

В.Овсієнко: Але ж вам показували російський переклад – так він же десь у них у справі є?

Є.Сверстюк: Переклад і оригінал, думаю, в них десь є.

В.Овсієнко: На території Росії – то, може, у них є й український текст?

Є.Сверстюк: Я минулого року пробував через Ковальова з'ясовувати, чи це можливо. Він каже, що не має такої можливості. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не зберігає, усім не до того і нема з ким розмовляти. Ми маємо не просто “імперію зла” – ми маємо „не нужник”. Там ніякі кутки не вивчені і ніяких планів нема. Хоча не виключено, що десь ще на звалищах в якихось архівах може бути.

Словом, коли я закінчував своє заслання, то зібрав своїх колег-столярів, – усі вони були моїми наглядачами. Різною мірою. І всі вони відреаґували: "Молодец, Лександрич!" Тобто як марафонцеві, який узяв дистанцію. Вони багато моментів переживали як такі, що вже... Були місця дуже слизькі – дуже слизькі й провокативні.

ВІДПУСТКА

Одна з найбільш провокативних пасток була на самому початку заслання: я отримую відповідь на свою заяву до Міністерства Внутрішніх Справ, дозвіл поїхати на зустріч з матір'ю. На основі цього дозволу мені виписують маршрутний лист. Я вже підготувався, йду з валізкою в аеропорт (а там іншого зв'язку не було, крім літаком, це теж продумано). Приїжджає розгублений лейтенант МВД: "Слушайте, у вас же нет отпуска". Я кажу: "Вы что, с Луны свалились? Вы же мне дали маршрутный лист, вы оформляли, и вы же оформляли документы о моем прибытии сюда. Вы не знали, что у меня нет отпуска?" Мовчить. Тоді викликають мене до адміністрації. Начальник експедиції, кліпаючи очима, розказує, що в мене немає права на відпустку, я ще не пропрацював... Це кагебісти „звідси” закрутили провокацію. Вони готувалися до якоїсь дискусії і чекали від мене скандалу. Я їм сказав: "Про що з вами дискутувати? Ви ж просто тут сидите тільки для того, щоб передати мені чужі слова – про що з вами говорити?"

Мені залишилося йти на роботу. Коли я сказав начальнику експедиції, що мені ж дали дозвіл на поїздку не ваші міліціонери з Багдарина, а я отримав його від Міністерства внутрішніх справ, ось документи, то він не знав, що далі казати: "Я нічого не знаю". Коли мені стало все ясно, я на своєму велосипедику виїхав за село до чагарника, де жовтіли берізки. Вони мене дуже й дуже заспокоювали – кожна як свічечка. Я поїздив між ними так з годинку, заспокоївся і приїхав у цех. Взявся за роботу біля верстату. Тим часом кагебіст з Улан-Уде заводить зі мною розмову. "Слушайте, – кажу, – а почему вы здесь? Почему вы мешаете людям работать? О чем вы хотите со мной говорить? Вы мне не нужны, и вы вообще здесь не нужны. Здесь люди работают, идите себе". І він слухняно пішов. 

В.Овсієнко: А все ж таки ви приїздили в Україну?

Є.Сверстюк: Але в тім уся справа, що кожен з цих епізодів виборювався важко. Я тільки не зберіг усього цього листування... Я приїздив до мами два рази. До мене приїжджала дружина з Віринкою, а також син Андрій.

В.Овсієнко: Ви їздили до мами на Волинь. А в Київ?

Є.Сверстюк: Через Київ. Хоча мені навіть здається... Я вже зараз став забувати. І кожен раз це було настільки тяжко! Скажімо, одного разу я оголосив голодівку. І смішно там оголошувати голодівку, але вони побачили, що це серйозно, і побачили, що це не гра. Приїхав якийсь кагебіст з Улан-Уде, зробив у мене обшук і „дав дозвіл”. Ну, я, звичайно, писав попередньо до прокуратури. Перша поїздка – після того, як відпрацював рік, тобто у вісімдесятому році, друга – у вісімдесят першому.

Які були тут і там провокації! Я був у мами з сином, і це було страшно, коли  я дивився, як він це витримує. Скажімо, я взяв квитки на поїзд Луцьк – Київ, а літак мій – через день. Вони не хотіли, щоб я затримувався в Києві на добу, і тому не підписали мені маршрутного листа. Тут уже чекає найняте таксі, а вони стали прикидатися, що десь нема начальника міліції. Драматичним було прощання з мамою. Вона казала, що більше мене не побачить. Я разом з сином попрощався і поїхав до Горохова. Не можу ж я повернутися і сказати мамі про знущання. Ми ночуємо в Горохові у Криштальських. „Моє серце цього не витримує вже”, – сказала вона.

А на другий день – прошу. Це був саме той другий день, коли ми зустрілися з Валерієм Марченком і з Зіновієм Антонюком. Але на зустріч нам випало тільки пару годин. Взагалі треба сказати, що їхні аґенти супроводжували навіть дружину в поїздці до мене, в чому вона переконалася, коли їй „влаштували” квиток на літак у Москві.

В.Овсієнко: Якось ви розповідали про деталі зустрічі з Марченком і Антонюком – чудернацькі й дивовижні.

Є.Сверстюк: Це дійсно так. Справа в тому, що коли я проїжджав через Київ, то зайшов до Марченків і залишив записочку в дверях, бо не застав нікого. „Вони” не здогадалися цю записочку „перевірити”. Валерій її дістав, він знав, коли я маю відлітати назад. Коли я приїхав з Волині, то знов не застав  Марченка вдома. Нікого не застав. Узяв таксі й поїхав до Антонюка. Я знав його адресу, але його не можна було знайти на цій вулиці: таксист не міг знайти. Ну, а за нами, звичайно, їде друге таксі. А потім я побачив, що таксист не хоче вже їздити – він бачить, що за нами "хвіст" тягнеться. Таксист не хоче цієї історії, тому каже: "Ну що ж, так будемо їздити?" Я кажу: "Ну то їдьте собі, а я зараз зіскочу і піду пішки." А друге таксі не доглянуло, що я зіскочив, і – поїхало за ним. Я був на волі! Я був на волі може якихось півтори години! Але Антонюка так і не знайшов. Я подивився на годинник і зрозумів, що мені треба негайно додому. По дорозі я ще заходжу в Деміївську церкву на хвилинку...

Приїжджаю додому – а в мене за столом сидять Марченко і Антонюк! Ото наші фотоґрафії цієї зустрічі з Марченком і з Антонюком...

У них завжди була проблема. Щоби я їхав у село – вони не проти: з Багдарина в Сільце – їх це влаштовувало, вони не хвилювалися. Але як мене перекинути? Або Київ, або Москва. Одного разу вони мені дозволили їхати через Москву – і на свою біду. Бо в Москві я куди заїхав? Звичайно, до Ковальова. Тобто Ковальова немає, але є його син Ваня, який тією ж самою "Хронікою" займається. Звичайно, одразу йде у світ інформація від мене: я йому передаю, що де в мене було. Я потрапив прямо „в мікрофон”. Вони розкаялися після цього, і на другий раз я вже їхав через Київ. Отже, я їздив другий раз – після голодівки, і тоді зустрівся з Марченком...

Хочу ще сказати, що мене в Москві вразило те, що там порівняно вільний режим. Там міліціонер може поцікавитися тобою, коли ти відмічаєш маршрутний лист – з інтересом і майже зі співчуттям. Там люди не  залякані. Я думаю, що не тільки в ті часи не залякані – вони і в сталінські часи не були так залякані, як у нас. Хоч там теж брали, але брали переважно у вищих ешелонах. Там російський роботяга не дуже був під загрозою – його за націоналізм не хапали. Думаю, що рівень терору ніколи там не йшов ні в яке порівняння з нашим. Мені завжди було приємно в Москві відчувати отаку вольготну атмосферу. Я був у Москві проїздом єдиний раз, але коли повертався назад, то знову заїжджав. І пізніше ще бував не раз.

У нас був страшний гніт навіть там, де його, здавалося, і не повинно було бути. Скажімо, на селі. Село поняття не має про вистежування, про політичного засланця, а все одно чогось боїться. Все село могло до мене прийти, і нічого йому не було б за це. Але все передається пошепки: "Приїхав! – тихенько передається. – За ним стежать!" Це той самий ефект, як у Гоголя з тим жандармським картузом, пригадуєте?

Я був у такому становищі в мами. Це було для неї і радістю, і стресом. Я все життя перед нею грав роль „благополучного”. Це була моя місія. Коли братів не стало, то ще від шкільних років у батьків склалося враження, що зі мною все добре – що я вчуся, що я даю собі раду, що я приїду до них у гості. Вони мене чекають, і цей святковий обряд буде тривати кожного тижня, коли я приїжджаю в суботу – це поки я був у школі. А коли в університеті, то зі Львова я приїжджаю майже через кожні два тижні. Я стукаю в шибку, вони не сплять – вони чекають, коли я постукаю в шибку. І починається свято зустрічі. Потім маленький клопіт, бо завжди важко дістати коней, щоб завезти мене на станцію – все ж таки це кілометрів, мабуть, дев'ять. Часом ми їдемо на конях верхи болотом... Транспортна проблема була тоді дуже тяжка. Оце, власне кажучи, тільки й клопоту було... От у них складалося враження, що все в мене безклопітно: вони ніколи не знали про мої клопоти. Я так наловчився брехати, точніше, обминати правду, що коли приїжджав додому, знов звільнений з роботи „за власним бажанням”, то по мені важко було пізнати. Тільки мама підозрювала: "Чому ти мовчиш?"

Якусь таку роль я пробував грати й тоді, коли приїжджав до мами з заслання. Тому я не міг собі дозволити повернутися до мами і сказати, що мене не пустили з Горохова – бо вона ж здогадується. Вона все розуміє і переживає.

Підходить до мене мій приятель, який відсидів 10 років (він узятий з десятого класу), Андрій Криштальський, і каже: "Ну й зустріч!” А біля мене стоїть якийсь міліціонер, у якого я щось там розпитував. Андрій, як ні в чому не бувало, при всіх каже:  “Ну що ж ти стільки днів був, а до мене не зайшов? Так не годиться. Ну, давай хоч зараз зайдемо". – "Андрію, я сподіваюся ще поїхати на Луцьк". – "Та плюнь ти на те все – побудеш у мене ввечері, а завтра поїдеш". От якийсь такий острівок, отой Андрій, який у присутності міліції може  запрошувати тебе в гості, уміє радіти по-справжньому – але то ж зек! Зек, який десять своїх найкращих років, від двадцяти до тридцяти, відбув там.

А інші? От, скажімо, я там же в той літній день 1981 року зустрічаю знайомого вчителя, який так радів, так зустрічав колись мене, як самого Василя Симоненка. Посмертного, звичайно... Але тут зустрів і вдає, що не помічає мене, пройшов боком. Хоча, здається, там хвоста не було. Але кожен чоловік, який боїться, – він хвоста носить з собою – невідступного, і не тільки вдень, а й вночі. І то його фатум. Часом я думаю, чому нас так ображає відступництво „страха риди иудейска”. Чому я на пальцях однієї руки рахую тих, що прийшли до мене після 12 років. А були ж люди і близькі, і приязні. А я вже 5 років „десь у Київі” столярую...Чому людина навіки запам’ятовує ту руку, яку йому хтось подав у хвилину загрози? „А ти знаєш Любу Хейну?” – запитую якось Михайлину Коцюбинську. – „Як? – образилась вона, – хіба ти не знаєш, що Люба була єдиною, хто виступив на мій захист?” А згадаймо, як написано в Євангелії про тих, що спраглого не напоїли і ув’язненого не провідали... Ситуація – „архетипна”... 

Отже, я повернувся з заслання тихенько, не повідомивши нікого, і вдома нічого не знали. Я десь купив квітів – так, наче я тільки що виходив на ринок і повернувся з квітами. Звичайно, знали, що я маю прийти, але я не повідомив, коли саме. Не знаю чому – я думаю, що це ненормально, що я був такий загальмований і такий спресований у собі, що відвик від нормального функціонування життя. Але це була моя затія – прийти „додому так собі”, з дороги, з гостинцями.

У той час уже був Семен Ґлузман і вже судили Валерія Марченка. Я думаю, що, може, вони й розраховували, щоби ми не зустрілися. Але я думаю, якби ми зустрілися, то я би на нього впливав у міру можливости стримуючим чином. Я би не хотів, щоби він ризикував, тим більше, що великої гри нема – нам залишилася мала гра. І в тій малій грі нам немає ніяких виграшів. Коли щось потрапить за кордон, то це ще теж не є виграш. Дивлячись що потрапить і куди потрапить. То не завжди є виграш. Словом, я дивився на ці речі досить скептично. Я думаю, що коли б ми з Валерієм після мого повернення зустрілися, то я би його відмовляв від різких кроків. Хоча він, власне, не робив ніяких таких кроків – він тільки своєю поставою давав зрозуміти: “Я  нескорений і не розкаюся”. Але мені хотілося б, щоби він якось перечекав. Це, власне, був страшенно тяжкий час, час невизначений, час Черненка. Разом з тим, було ясно, що покійник за покійником із Кремля від'їжджає на той світ, і, очевидно, незабаром Кремль узагалі поїде на той світ. Той процес був уже чітко накреслений.

В.Овсієнко: В Політбюро почався падіж, як на фермі в поганому колгоспі навесні.

Є.Сверстюк: До речі, у мене був зразок того, як можна драматичну історію перетворити на комічну. Вони вирішили, що я на засланні буду грати ту ж роль, що в лагері. Скажімо, вважалося “западло” йти укріплювати зону, вважалося „западло” робити будь-що, що має стосунок до наочної агітації. А на засланні – інші правила гри. Є портрети членів Політбюро, і хтось із них помер. Мені замовляють шкло. Цей стукач, який є моїм начальником цеху, дуже акуратно мені розказує, як то треба зняти рамку: “Марія Іванівна допоможе розмістити, а ви виріжте шкло до цієї рамки”. Вони думали, що я буду тікати від того шкла, як жид від трафного, щоб не доторкнутися до членів Політбюро. А я давно виміряв собі: в лагері ми прекрасно розуміли, що ми відстоюємо і чого коштує компроміс. А в той час, коли ти один, коли тобі дають вирізати шкло – робити з цього проблему смішно. І перед ким тут грати комічну роль? Чи траґічну?

Я приходжу. Там є та дуже симпатична Марія Іванівна. Я раджуся з нею, чи будемо зараз „розміщувати”, чи почекаємо трохи. Вона з півслова розуміє і сміється: “Чи почекаємо трохи, поки другий вилетить з цієї рамки?” Мені дають час – безконтрольно, аби тільки це було зроблено. Можна було би перетворити це на жарт, можна було просто півдня вдавати, що ти щось там робиш чи що шкло побилося і за другим пішов і так далі, і не робити з цього ніякої проблеми...

Або він мені замовляє: “Вот нам нужно для первомайских флажков сорок штук таких вот... Потому что, понимаете, флажки..." – "Да зачем мне ваши флажки? Мне нужен размер палочек и толщину – я столяр, а флажками занимаетесь вы. Вы можете эти палочки даже домой отнести". Таким чином я йому повертаю цю так звану політичну проблему...

В.Овсієнко: В технічну.

Є.Сверстюк: Так, у чисто технічну.

Це далеко не все. Я зараз схильний згадувати таке, але я не схильний згадувати зовсім поганого. У цеху в Багдарині була саморобна циркулярка. І мені від неї планка стрілила в плече і пробила шкіру. Відповідно, якби дати справі хід, то, ясна річ, цим має зайнятися техніка безпеки. Має бути оштрафований  начальник цеху, циркулярка має бути одразу конфіскована. Циркулярка, яка стріляє! А вона стріляє кожен день, вона двері пробиває. Одного разу шапку збила моєму стукачеві, і моє щастя, що вона не потрапила йому в лоб – це було би смертельно і для нього, і для мене. Це велике щастя. Ну, а тоді, коли я був поранений, мені не дали звільнення, щоб не зафіксувати цього моменту. Влаштували збори цеху. На цих зборах зачитали осуд, що я спеціяльно займався самопораненням – "чтобы отлынивать от работы". У цій ситуації я собі уявляв, скільки мені треба буде з ними тягатися і скаржитися, викривати їх – прохвоста перед прохвостом. І мої теслі та слюсарі порадили мені: "Александрович, вы это оставьте, вы не выиграете. Мы все понимаем". Усі ці зібрані на збори роботяги – всі вони це розуміли.

І я облишив. Тобто я прийняв цю поразку мовчки, як не раз приймав, без боротьби. І кожного разу це було дуже важко. Я собі уявляю інший розвиток сюжету навколо цього, але хотілося мені, щоби коли дружина до мене приїжджає, то щоб у неї складалося враження, що в мене все гаразд – кімната чиста, робота все ж таки порівняно неважка.

Або, наприклад, я пригадую – це навіки в моїх очах, – я отримую телеґраму про смерть мами. А мене гонять на роботу. Заметіль, холод. У міліції мені кажуть: “Телеґрама не завірена, вона не є документом, ви нічого не виграєте”. Я розумію, що не виграю. Мені дають кілька старих ватяників, щоб їх дерти, і на пронизливому, гострому вітрі я оббиваю двері кузні. Ватяник складаю до ватяника і якимось брезентом зверху, забиваю цвяхи. Цвяхи вилітають з рук. Я заходжу до кузні погріти руки, знову вертаюсь, знов оббиваю двері – а мама лежить сама на столі...

  Не хочу розказувати про те, як умирала мама – мені розказали. Але я щось дуже відчував це – може, навіть ніколи не відчував через відстань так, як тоді відчував відхід мами. Я зачинився в хаті сам-один і слухав цокання годинника. Про це написано – колись я здобудуся на видання, точніше, на впорядкування збірки віршів.

В.Овсієнко: А коли це сталося?

Є.Сверстюк: Це сталося тоді, як Брежнєв...

В.Овсієнко: Це осінь вісімдесят другого?

Є.Сверстюк: Так. Листопад. 19 листопада 1982 року.

В.Овсієнко: У цій розповіді ви ніде не назвали імені мами.

Є.Сверстюк: Мама – Євдокія Яківна, з роду Присяжних.

В.Овсієнко: А оте, знаєте, відчуття, що з рідними щось стається, в неволі я мав постійно. Якраз у той період, коли я був в ув'язненні, помирали мої дядьки, тітки, зрештою батько – і все це я знав ще до приходу звістки.

Є.Сверстюк: А, це відоме явище, яке не має назви.

ПОВЕРНЕННЯ

Ще кілька слів про моє повернення. Отже, я повернувся до Києва під час суду над Валерієм Марченком. Атмосфера була гнітюча, як у найтемнішу годину перед світанком. Я хотів улаштуватися на роботу за допомогою друзів, вірніше, їхніх порад. Антонюк був упевнений, що вони що задумають, те й зроблять. Ґлузман був іншої думки – він вважав, що треба самому пробувати влаштуватися. Раз є таке положення, то треба його використати. І я з Божою допомогою... Хоча столярна робота не була дуже доброю роботою, але могла ж бути і набагато гірша.

Я зразу був міцно оточений. Тероризували сім'ю – придурок з міліції капітан Рудніцкій приходив систематично, хоча я ще мав право не йти на роботу, тому що мій „відгул” – один день етапу під конвоєм за три дні – ще не закінчився. Але я не робив з цього ніяких проблем – задля сім’ї. Не рахував днів, не торгувався за дрібниці – почекайте, я ще влаштуюся. Я маю уявлення, куди міг потрапити, бо відвідував різні місця роботи. Мене могли влаштувати в пекельно важкий цех. Але завжди злість і нетерпимість тягнуть за собою дурість. Вони мене підштовхували своєю злістю, і їхній варіянт одразу відпадав. Я вдавав, що чекаю, поки вони мене влаштують, а тимчасом паралельно ходив сам влаштовуватися. Куди вони мене пробували влаштовувати – це дійсно таке маленьке пекло: на фанерному заводі, наприклад, різноробочим. Вони хотіли мене влаштувати в якийсь інститут – звичайно, попихачем і, звичайно, в обійми сексотів. А мені хотілося влаштуватися робітником, бо я знаю, що робітник завжди має велике право послати їх куди хоче і коли хоче – і з робітника не скинуть. Хіба що в тюрму.

В.Овсієнко: Скидали, скидали...

Є.Сверстюк: Скидали, звичайно, але ж не так легко, як в інституті. Отже, мені пощастило. Поки вони мене заганяли в глухий кут, я зовсім несподівано оформився. Вони думали, що я забіг у якийсь двір по своїй потребі, а я за півгодини вийшов, уже оформлений на роботу – всі начальники саме зібралися, і вони зразу підписали наказ. Мехцех фабрики індпошиву № 2, біля дому Івана Бенедиктовича Бровка.

В.Овсієнко: Це на Ленінґрадській площі?

Є.Сверстюк: Я одразу потрапив у “здоровий колектив” – непросихаючий. Це була робота не реґламентована. Звичайно, з дев'ятої до шостої, це само собою – але вона була з роз'їздами по місту, бо там було багато цехів. І це давало дуже багато свободи – це не приковувало тебе до верстата рівно о дев'ятій годині.

В.Овсієнко: А адміннагляд у вас був?

Є.Сверстюк: Ні, не було. Нагляд був серйозний, але адміннагляду не було.

На мене важке враження справляло так зване літературне середовище. Я не чекав, що ніхто з них не озветься. Траплялося мені, коли я до Юрія Хорунжого носив книжки продавати. Юрій дуже гарний і небоязкий чоловік. Він мені єдиний допомагав – він купував ці книжки, які я йому приносив, по десятці. І дружина його дуже симпатична, приязна. Він теж був ляканий, звичайно, але не опускався до того, щоб виявляти свій переляк. Тому ми з ним говорили так на рівних. У мене були "Записки НТШ" за минуле століття. Одного разу я їх продавав. Він мені розповів, що такий номер у нього є, а той його знайомий, який купує, не хотів купити, тому що там обкладинка пошкоджена. Я запитав, чи він знає, чий це журнал. Знає, каже. Це мене приголомшило. Цей знайомий – я його не хочу назвати, це дуже відомий чоловік і дуже незлий чоловік – він не взяв цього Сверстюкового номера, тому що там обкладинка пошкоджена. То вже не є страх – то вже щось гірше.

В.Овсієнко: Ви мали такі малі заробітки, що мусили...

Є.Сверстюк: Заробіток у мене був сімдесят. У той час був жарт – "сторублевый муж". Але я до ста рублів не дотягував. Пізніше я вже дотягував до ста тридцяти. Але на перших порах були зовсім малі заробітки. Дуже злиденне життя – матеріяльно і духовно злиденне. Але часом у сонячні ранки, коли мені треба було їхати кудись в інший кінець міста, я сідав у трамвай. Трамвай напівпорожній, я виймав зошита і щось собі писав. Десь у той час я писав "Перебудову Вавилонської вежі". Я не можу сказати, що писав її зразу після повернення з заслання, але я  почав її писати десь після Чорнобиля, після вибуху. Я дав її прочитати одному з таких фрондерів, які так „одважно” тримаються. Він прочитав і сказав: „Ну, я тебе не розумію. Якщо тобі дали за те, що ти тоді писав, то зараз за це більше дадуть”.

В.Овсієнко: Але вже Горбачов був?

Є.Сверстюк: Саджати не саджали, але в нас же нічого не змінилося. У нас змінюватися почало вже десь, може, в вісімдесят восьмому, і то слабко. Власне кажучи, що почало мінятися? Перестали саджати, перестали хапати – це єдине, що стало змінюватися. Стали з'являтися в московській пресі речі, яких раніше не можна було навіть сподіватися.

В.Овсієнко: А в українській нічого ще не було.

Є.Сверстюк: В українській зовсім нічого не було.

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ

Тоді я зв'язався з певним колом молодших зеків, які відсиділи за побутовою, але з політичних мотивів – таких як Сергій Набока, Микола Матусевич, Олесь Шевченко...

В.Овсієнко: Сергій Набока мав 187-1, вона теж політична, але за цією статтею тримали в побутовому таборі. Микола Матусевич та Олесь Шевченко мали 62-у.

Є.Сверстюк: Ольга Матусевич?

В.Овсієнко: Ольга спершу мала 187-1, а потім 62-у, – по три роки.

Є.Сверстюк: Ще Льоня Мілявський, 187-1... Це коло, в якому бродили бунтівні ідеї і було якесь бажання збиратися і трошки помітингувати. Мітингування було одноманітне, але я підводив до загального і давав якесь більш-менш конструктивне резюме. Воно вже набирало літературного характеру тим, що відбувається з моєю участю. Ми проводили вечори Стуса...

В.Овсієнко: Це почалося з літа 1987 року – Український культурологічний клуб.

Є.Сверстюк: Так. Ви знаєте, мені дуже шкода, що досі немає кому зайнятися тим, щоб зібрати факти. І я маю що видати, для історії це важливі речі, але боюся, що не всі зацікавлені, тому що фактично це мої матеріяли. Тобто те, що стало літературним твором, – тільки те й можна друкувати, а все інше може бути тільки тлом – дати, події. Хлопці грали досить добру роль у цьому. І це теж треба було б описати. Скажімо, Олесь Шевченко дуже цікаво з ними воював. От зустріч з Салієм на Олегівській, 10, на Подолі – там було кілька таких гострих і цікавих розвідок боєм. Це все було бродіння, яке віщувало кінець цензури. Кінець страху – це кінець цензури. Я пригадую, як ми вирішили влаштувати – то вже була моя ідея – тисячоліття хрещення Руси-України.

В.Овсієнко: Це 1988 рік – а в яку пору?

Є.Сверстюк: Влітку. В газеті ми прочитали, що святкування починається в Москві, потім у Ленінграді, а потім в Україні. Це викликало сміх, і не тільки сміх. Тоді я вирішив: ні, ми це зробимо по-своєму, ми зробимо за всяку ціну. Не було з чого робити, тоді я попросив Сергія Набоку, щоб він записав якісь дзвони на магнітофон. Іншим дав щось прочитати з "Золотого гомону" Павла Тичини. Потім якісь інші тексти ще роздав. Ніхто не підготувався, крім Набоки, який записав дзвони. А ці хлопці не відчували Події. Тоді я вже просто деспотично: читай те, що ти маєш у записнику. Входження в реліґію було важке...

В.Овсієнко: А де це ви влаштували?

Є.Сверстюк: Біля пам'ятника Святому Володимиру – в той перший день, коли Москва відзначала те свято, ми відзначали своє свято. Весь Культурологічний клуб зібрався, тільки що не було ніякої візії свята. Я написав виступ, який зараз є надрукований у книжці “На святі надій”. Власне, я не сподівався, що це буде мати світовий резонанс – я думав, що це буде просто таке собі наше демонстрування гідности. Отже, я прочитав цей виступ... Але ще, стривайте, коли ми там зібралися, то й вони зібралися. Якийсь там у капелюшику, той, що завідує „справами культів”, став: "А де ви взяли свічки, де ви купили свічки – чи на базарі, а чи в церкві? Тих, що церковні, не можна! Розходьтеся!" І так далі. Але він побачив, що всі розпорядження звучать у порожнечі – нема кому слухати. Ми відчули, що він без жандарма, він грає смішну роль: треба кагебістів з воронками, а якщо їх нема, то зека не налякаєш капелюшиком. І він став збоку.

І тоді я вийшов на постамент біля пам’ятника і став читати голосно, для народу. І була тиша гробова. Мені здавалося, що людей зібралося трохи більше, ніж сотня, але я думаю, що не було так багато. Розуміється, ніякого священика там не могло бути. Навіть коли б він знав, то ніколи не прийшов би туди – то було зрозуміло. Були там і читання, і то вже не так важливо, як воно було підготовлене. Словом, то виросло в щось єдине ціле – то було відзначення Події. І коли інформація про це пішла за кордон, то там підхопили текст цієї доповіді і стали передруковувати – Україна відзначила тисячоліття хрещення Руси, в Києві!

В.Овсієнко: Точної дати цієї події ви не пам'ятаєте?

Є.Сверстюк: То є в книжці. Здається, 6 червня.

Потім найбільш прицільним пострілом був мій виступ у кінці 1987 року на "Взуттєвику" про Василя Стуса. Вони за нами дуже стежили. Головною проблемою було приміщення. Після відомого, такого скандального для них вечора в будинку культури на Фрунзе, в одній такій досить пишній залі, коли дискусія завершилася для них ганьбою – з приводу голодомору, здається – вони вирішили не давати приміщень. Але тоді Сергій Набока схитрував і сказав, що нам потрібне було б приміщення, щоб зібратися для того, щоби спланувати подальшу роботу. І вони вирішили, що це для них цікаво. І надали нам актову залу на "Взуттєвику". Щось ми там поволоводили навколо роботи хвилин п'ять, а потім дали мені слово, і я прочитав доповідь про Василя Стуса. Була тиша гробова, і потім несподівано для мене – громові оплески. Велика кількість людей зібралася – хлопці все ж таки зібрали народ! А потім хтось запропонував встати і вшанувати пам'ять – це було перше вставання на честь Василя Стуса. Під час того вставання "той, що в цивільному", сидів, не хотів встати.

В.Овсієнко: І викрив себе.

Є.Сверстюк: Я тоді демонстративно заявив, що цей текст є зверненням до ЮНЕСКО про вшанування 50-річчя Поета. Текст за підписом трьох почесних членів Пен-клубу – моїм, Світличного і Чорновола. (Їм я, звичайно, після всього сказав. Узагалі, це окрема сторінка – зустрічі зі Світличним: у нього ще була пам'ять, яка жевріла, але вона  вже не зчіплювала уявлень концептуально). Я тоді заявив, що це піде і на адресу Міжнародного Пен-клубу, тобто воно буде передано за кордон. Ну, це вже було зухвальство зеківське – коли зек бачить, що все сходить безкарно: нема ні ШІЗО, немає ефективного конвою і немає грізних начальників.

Вони починають викривати нас у газетах. Тоді з'являється стаття Шевця, який зараз "Факты" видає. Там він, я думаю, переоцінює те, “Хто стоїть за кулісами УКК”. Я не стояв за кулісами і не виривався наперед – просто я брав участь, і твердо брав участь, у кожній акції. А там, де треба було робити доповідь, то, звичайно, я готував доповідь – чи про Шевченка, чи про Стуса, чи про Драгоманова. Він хотів показати, що от Сверстюк боїться і ховається. Я дав відповідь з цього приводу, вона пішла в самвидав. Славко Чорновіл у Львові вже знову почав видавати "Український вісник", і таким чином вже можна було говорити про „гласність явочним порядком”.

Звичайно, ні про яке друкування тоді не можна було і мріяти. Але досить було того, що вони мали вже інструкції діяти методом критики – це було теж добре. Виступив не один Швець. Другий – з приводу Шевченківського вечора – виступив Сергій Тома (Кичигін), який теж мене критикував. Він уже м'якше критикував, ліберальніше. Швець критикував, як песик на прив'язі, а цей уже мене критикував як Барбос, який лежить на копиці сіна. Він каже: "Не розумію тільки, що змушує Сверстюка робити з Шевченка християнина?" Там є і такі міркування, а також інші подібні.

Отже, то вже набагато ліберальніше. Я не сказав би, що все було вже так ясно. Мушу сказати, що це була боротьба, і ще гостра боротьба. І невідомо, що за цим стоїть, які інструкції. Відповідь Шевцеві – це розмова не начистоту, тобто я не кидав карт з викликом партії і урядові, а я говорив з моральних позицій. Це, власне, і була мова часу.

„ПОРА ДРУКУВАТИСЬ!”

А тим часом – у 1988 році – вони запропонували мені друкуватися. До мене забігав якийсь майор Олійник: "Пора друкуватися!" Я кажу: "Вам що – набридла моя стриманість?"

В.Овсієнко: Вже КГБ спонукає друкуватися!

Є.Сверстюк: "Набридла. Ну, може у вас є щось таке?" Кажу: "Я дав для журналу "Вітчизна" свою статтю "Собор у риштованні"." – "Ну, "Собор у риштованні" – що ви! А що вони відповіли вам?" Я не пригадую точно розмови, але я справді дав "Собор у риштованні" в 1988 році до “Вітчизни”. Там є така кагебістка Черченко, то вона мені відповіла приблизно в тому стилі, в якому мені відповідали і в шістдесяті роки. Тоді я написав листа на ім'я Володимира Яворівського. В цьому листі я писав приблизно так: “Я отримав від редакції відповідь за підписом Черченко, але це звукосполучення абсолютно не є для мене підписом. Я хочу знати, що думає редактор, чи що думаєте ви, як заступник редактора, про матеріяли, які я надіслав”. Ніякої відповіді, ніякої! Тільки десь уже в середині 90-х років, коли ми разом з Яворівським виступали, то він сказав: "Ну що ж, Євгену Сверстюку треба було за "Собор у риштованні" дати Шевченківську премію вже тоді." Значить, він таки прочитав цей "Собор у риштованні" – і з тремтячими вухами він це читав! Але з радістю.

В.Овсієнко: У вісімдесят восьмому...

Є.Сверстюк: Так, але не забуваймо, що в українському космосі нічого не змінилося. А загальна ситуація змінювалась. Я пішов до журналу "Вітчизна" забрати цю статтю. Звернувся до редактора. Переді мною стояв сірий новенький костюм, і при цьому цілком пристойний. Сказав, що він не був тут і не встиг ознайомитися. Я кажу: "Ви були і ви встигли – можна було встигнути, бо це більше, ніж півроку. Я не думаю, що вам щодня присилають "Собор у риштованні". Але я не маю до вас більше ніяких питань – я хочу забрати рукопис". – "Прошу – каже, – беріть." А Черченко каже, що не знає, що десь його немає. "Є, є – кажу, – ви знаєте, де він є. Я почекаю". Вона каже: "Ну от є одна половина, а другої половини нема". – "Є й друга половина – пошукайте. Мені не буде часу до вас приходити ще один раз". Знайшла: "От є, є". – "Дуже добре, дякую. До побачення".

Це була моя зустріч з цією редакцією. Але, на моє превелике горе, Левко Лук'яненко влаштував якийсь черговий сабантуй перед своїм виїздом у Канаду, і запросив мене. Ну, я йду до Левка. Дивлюсь – а там у повному складі редакція журналу "Вітчизна"!

В.Овсієнко: Він у липні 1989 року їздив в Західну Європу. А послом до Канади пішов у травні 1992...

Є.Сверстюк: І як кинулись вони цілуватись, як досі пам'ятаю!

В.Овсієнко: Це, мабуть, було у Контрактовому домі. Там є така забігайлівка, і я там був. Мене вразило застілля – я, вчорашній зек, ніколи не бачив такого застілля і не уявляв собі, що жива людина може стільки з'їсти за один вечір!

Є.Сверстюк: Я не знаю, що Левка завжди виводить на таких людей.

В.Овсієнко: Там у 1991 році була презентація його книжки "Сповідь у камері смертників".

Є.Сверстюк: А чого вони там були? Ну, хай презентація...

В.Овсієнко: Книжку видали редакція журналу “Вітчизна” і газета „Ділова Україна”. Мабуть, вони і влаштували таку презентацію своїм коштом – бо де ж то Левко таке застілля міг улаштувати?

Є.Сверстюк: Ні, тоді було дуже легко це влаштовувати. Ви не забувайте, що тоді за 5 долярів можна було закупити дуже багато обідів у ресторані.

В.Овсієнко: Все одно то були не Левкові гроші – ні-ні, то вони оплачували. Я щось таке тоді чув.

Є.Сверстюк: Друкував мене Петро Перебийніс у журналі "Київ". Я дав „Білий вітрильник” – звичайно, після розмови з кагебістом. Він запитав: „Де?” А я кажу: "Виберіть – ви ж відаєте журналами". – "Ну, що ви – ви можете самі вибрати. От журнал – чи "Київ”, чи "Вітчизна". Я кажу: ""Вітчизни" маю досить – "Київ" хіба що?" – "Ну, давайте в "Київ"." І от тоді я їм відніс поему про ляйтенанта Шмідта. Вони вивчали цю річ у КГБ, а потім, після роздумів з тиждень, дали згоду, і редактор одразу надрукував.

Що мене особливо вразило – коли я був у 1989 році в Вашинґтоні і виступав десь перед ширшою аудиторією. Микола Руденко – він з Раєю уже там жив у той час – підійшов до мене і сказав: "Ви ж хочете вертатися, Євгене Олександровичу?" – "Ну звичайно ж, я буду вертатися". – "То вони ж це записують і тут. Після цього чи можете ви вертатися?" Словом, це, що я говорив, були нечувані речі – в той час він сприймав це як чоловік, який розуміє вагу, так би мовити, на чаші Кримінального кодексу.

Але після цього я повернувся, надрукувавши в Америці "Перебудову Вавилонської вежі" під назвою "Чорнобильська притча".

В.Овсієнко: У якому виданні? Чи окремо?

Є.Сверстюк: Це вийшло окремою книжкою. Вмить розійшлося. Видали другим накладом. Я думаю, що другий наклад вийшов уже в 1990 році. Мені привезли сюди те друге видання – на гарному папері, м'яка обкладинка. Тоді там це була читана річ, бо й після другого накладу не можна було дістати. Я набрався духу і дав його для журналу "Київ". Тоді можна було вже давати не просто як рукопис, а як книжку, видану в Америці. Ще вчора то була б „злісна вихватка”! А сьогодні передрукували в журналі "Київ" у двох подачах без будь-яких змін "Перебудову Вавилонської вежі"! І вже під цією назвою. Ця назва була іронією на перебудову, і, я би сказав, найзлішою іронією.

До речі, мене ж „вигнали” з роботи. 

Десь улітку чи восени 1988 року прийшло запрошення з Американського посольства в Москві – на зустріч дисидентів. Мені вручили це запрошення – поштою. Звичайно, я не вагався, їхати чи ні. Це випало десь на суботу. Отже, після роботи я зразу на поїзд... Ага, прийшов якийсь прокурор у своїй повній формі, залишив у кімнаті тільки мене і начальника цеху, став мені радити не їхати туди. Я кажу: "Ви прийшли заборонити мені?" – "Ні-ні, я не забороняю". – "То я не розумію – якщо радите, то що, не знайшовся якийсь простіший чоловік, ніж прокурор? Чи вам не відомо, що коли мені прокурори радять, то я робив завжди навпаки?" Він пом'явся, і на цьому закінчилася візита.

Ми поїхали... Там була зустріч... Власне, не ми: думаю, що з Києва я їхав один.

В.Овсієнко: А з України хто ще був?

Є.Сверстюк: Може, Василь Січко? Я вже не пам'ятаю.

В.Овсієнко: Чорновіл не був?

Є.Сверстюк: Це все було, як у тумані. Дивно. Як шкода, що я тоді не записав того всього. Як шкода – але що ж: усе життя вчили тебе знищувати сліди. І це треба було б якось з'ясувати, хто ж тоді ще був з України. Очевидно ж, були – не може бути, щоб я був один!

В.Овсієнко: Чекайте, а хто там вас приймав?

Є.Сверстюк: Це був фуршет. Було сказано кілька слів привіту з боку працівників посольства, а потім скромний фуршет з бокалами вина і якоюсь дуже скромною закускою – у них же фуршети ніколи не бувають українськими, а тільки вино і, може, сир та якісь фісташки. Бачив Нійоле Садунайте, Мераба Коставу, з яким познайомився, і, думаю, що Сергія Ковальова я бачив. Я його часто бачив у зв'язку з іншими зустрічами та іншими приводами. Отже, важко мені й пригадати.

Після цього я повернувся до Київа. Мене викликає начальник цеху і каже, що було грубе порушення дисципліни.

В.Овсієнко: Але як – ви ж не в робочий час їздили? У суботу, в неділю?

Є.Сверстюк: Так, але в понеділок я або запізнився на півдня, або прийшов аж у вівторок. Мабуть, я сів на такий поїзд, який приходить пізніше, не вранці. То навіть і напевно так. А якщо сядеш о дванадцятій ночі, то коли приїдеш до Київа? Словом, мені запропонували подати заяву про звільнення за власним бажанням – інакше звільнять за прогул – „за грубий прогул”! А тим часом наближається час мого виходу на пенсію...

В.Овсієнко: Так, то був жовтень, а вже в грудні мало бути шістдесят.

Є.Сверстюк: Але вони не можуть дочекатися! Вони хочуть, щоб я раніше пішов. Я жив таким злиденним життям, що боявся виходити на пенсію, тому що пенсія буде ще бідніша, ніж зарплата. І я хотів ще працювати. Уявляєте собі, до якої міри людина була закріпачена? Я хотів іще ходити в цех на роботу! І все ж таки мені визначили дату, таку примирливу, прийнятну, про вихід на пенсію – достроково. А яка там достроковість? Плюс-мінус місяць – то для пенсії значення не має. Мене запевнили, що це не буде мати значення. І вони чесно розрахуються. Начальник цеху не хотів отримати догану за мій „прогул”.

Таким чином, я був, можна сказати,  звільнений востаннє. І робітники мені влаштували гарне прощання – якісь подарунки, виступи... У мене ще й досі є якась на мідній блясі вибита емблема до шістдесятиріччя. Я якось не надав цьому значення, а потім мені пояснили: „Ви думаєте, що тут випроводжали хоч когось на пенсію отак? Хто би це став робити такі речі в складчину?” Одне слово, це було зворушливе прощання з “гегемонами”. Мене називали там “професор”. То було загальноприйнятим. Усі мало знали про мене – знали, що сидів за політичною статтею. Потім стали читати в газеті "Вечірній Київ" – я ще був на роботі – викриття. А потім стали здогадуватися щораз більше й більше. Але то вже було нікому не страшно.

В.Овсієнко: А коли ви поїхали до Мюнхена столярем, а повернулися доктором філософії?

Є.Сверстюк: Тут же передусім треба сказати, що я поїхав до Мюнхена ще тоді, коли трималася стіна. Я ще проходив у Берліні цей пропускний пункт, де штампували пашпорти.

В.Овсієнко: Стіна впала, здається, в листопаді 1989 року.

Є.Сверстюк: Десь так. А я поїхав після перших наших консультацій з приводу поїздки на могилу Василя Стуса. Прийшли перші відмови, і я, пригадую, судячи з тієї другої відмови, кажу: “Мені дали візу, і я маю можливість поїхати зараз за кордон”. То ж для усіх було диво, це один із перших вискоків за кордон. Тільки Бердник перед тим їздив.

В.Овсієнко: Лук'яненко десь у липні-серпні 1989 року був у Західній Європі.

Є.Сверстюк: Отже, і Лук'яненко вже їздив. У всякому разі, я тоді розмовляв з Євгеном Пронюком і, думаю, з Зіновієм Антонюком – ми радилися з приводу перевезення праху Василя Стуса. Ще не стояло питання про інших, але вже обговорювали, що якщо їхати, якщо перевозити, то всіх трьох. Але ще стояло питання так: а якщо привезти, то де може бути церковна відправа – для відспівування?

В.Овсієнко: Який священик зважиться?

Є.Сверстюк: Так. Усе було ще настільки неясним, але одне було ясно мені – що я ще можу поїхати три рази за кордон, поки в них закінчиться “епідемічна ситуація”. Це так просто і швидко не вирішиться – може, взимку. Я ніколи не чекав, що це раптово зламається.

В.Овсієнко: Ми перший раз їздили в кінці літа, пам'ятаю, 31 серпня були в зоні. А 1 вересня на кладовищі знімали, десь 3-4 вересня повернулися.  

Є.Сверстюк: Але тоді ще було далеко до ключів?

В.Овсієнко: Та ключі від камер саме тоді я й знайшов, 31 серпня. А вже 9 вересня я виступив на з'їзді Руху. Це був другий день роботи з'їзду, головував Михайло Горинь, я до нього підійшов з цими ключами і кажу: "Пане Михайле, треба щоб я якось виступив з цими ключами". І пан Михайло дав таку можливість. А друга поїздка була вже 15-17 листопада – то вас тоді якраз не було в Києві? Коли був похорон 19 листопада, вас не було.

Є.Сверстюк: Уже не було. Причому, я це знав – я знав, що відбувається похорон, у мене навіть є вірш, написаний у літаку, коли я перелітав Альпи. Я чув, як відбувається похорон.

В.Овсієнко: Я тоді дав дуже простору інформацію – пам’ятаю, що тоді в Москву по телефону диктував Доценку. Тоді цей мій текст про поїздку передало радіо "Свобода" зразу, дуже свіжий текст.

Є.Сверстюк: Я пригадую, що був під таким сильним враженням від цього. Я ж був на аудієнції з папою Іваном-Павлом ІІ. Тоді одразу влаштували виліт на Торонто після повернення з Риму. Мюнхен, Рим, а з Риму знов Мюнхен, потім Дюссельдорф і Торонто. А я „весь час був” на тому похороні... Я мав виступити в Торонто на якомусь дуже поважному зібранні, яке приурочене було до цього приїзду мого. Правда, там був ще якийсь захід, якесь ушанування судді. Пригадую, кого ж я там побачив – по-моєму, Валентина Мороза побачив. Він каже: "От бачиш, як тебе вшановують!" А його вже перестали вшановувати. Ніякого там особливого вшанування не було. У мене після зміни часу голова гула, як дзвін. Я прочитав там доповідь про спробу ламання системи і про адаптування Стуса в совєцькі структури – про записування його в Спілку письменників... У мене десь є текст цієї доповіді.

В.Овсієнко: Десь тоді написано і про Товкоцького?

Є.Сверстюк: А потім я був уже в Сполучених Штатах, і в Надійки Світличної побачив номер "Літературної України" (мабуть, таки "Літературної України", бо навряд чи вона інші газети отримувала). Там була стаття Миколи Жулинського, написана в розважному стилі – ну, отак склалося життя чоловіка, який мав важкий характер, склалася важка доля, сам він винен, обставини життя були винні... Отака стаття про Стуса. Тоді я ніч не спав і написав жорстоку річ про Товкоцького і Великого Птаха. Прочитав Надійці – Надійка схвалила. Прочитав Шевельову – Шевельов промовчав. Очевидно, тон його трохи шокував. Прочитав Кошелівцю по телефону – Боже, як його мордувала Емма за те, що він подзвонив мені аж до Америки і цілу годину розмовляв. Скільки ж то коштувало! Але Іван Кошелівець схвалював усе. У нас з Кошелівцем склалися якнайближчі стосунки. Мені, каже, приємно було слухати цей твір.

В.Овсієнко: Я пам'ятаю, що тоді він був опублікований у газеті "Голос відродження" – це була газета УГС .

Є.Сверстюк: І "Голос відродження"? Але ще була просвітянська газета "Слово". Я тоді не знав Жулинського.

В.Овсієнко: Як? Зовсім не знали?

Є.Сверстюк: Як людини не знав. Є прізвище – і з мене цього досить. Ну, а потім виявилося, що це – страшна образа. Я думаю, що, може, це справді був гарячеспечений млинець, і дуже гаряче. Але, мабуть, тільки так і треба було. І я не каюся, хоча ясна річ, що він ніколи не зможе цього простити.

В.Овсієнко: Ну, але терпить.

Є.Сверстюк: Але терпить, бо він відчув, що в цьому є правда.

В.Овсієнко: А тим не менше, ця стаття 1990 року опублікована була в його книжці – така біла книжка, “Із забуття в безсмертя”...

Є.Сверстюк: Може, трохи змінив? Мені казали, що мій памфлет – дуже жорстока річ. Може й так, може й так, але я ще гірші речі писав. Це по-зеківськи – прилюдний осуд. По-зеківськи. Потім я ще написав проти кагебістів одну статтю – така глузлива. Подзвонив Михайлині, чи вона не згодна була би підписатися зі мною. Вона погодилася, і тоді під прізвищем Михайлини і моїм вийшла ще одна полемічна стаття на захист Стуса. Але вона більш конкретна. Я думаю, що Михайлина під "Великим птахом" не погодилася б підписатися.

В.Овсієнко: Це, мабуть, тоді з'явилася репліка в газеті комуністів, що „Коцюбинська і Сверстюк рвуться до влади”?

Є.Сверстюк: Очевидно, це їх трохи вкусило. А між іншим, найгостріший їхній погляд я відчув на собі, коли десь чи не на Центральному стадіоні був якийсь мітинг. Тоді ми атакували і рвалися один поперед одного до мікрофона. Тоді важко було захопити мікрофон, але вони й не підходили. Вони йшли проти мене “свинячим клином” звідти і щось там сотрясали. І я їм сформулював, як вони рвуться “свинячим клином” – це є форма їхньої масової активності. Тоді були прямі зіткнення. Одного разу я навіть зустрів у тролейбусі свого прокурора Погорєлого. Він дивився на мене поглядом вовка, який не має зубів. Я подивився на нього і повернувся спиною. Це один з найпідліших людей, яких я будь-коли бачив. Я давав йому одвід на суді з якимсь принизливим формулюванням – як людині, яка не виявляє ніяких ознак кваліфікованості.

В.Овсієнко: Ваш відвід відхилили як не обґрунтований, та й годі?

Є.Сверстюк: Швидше всього, так... Так, ну що ж іще тут розказати?

В.Овсієнко: А чому ви ні в які політичні партії не йдете?

Є.Сверстюк: Ви знаєте, від самого початку я зацікавився масовим рухом – тим, що називався „Рух”. Я відчув, що там потрібно вносити якісь інші інтонації, що всі ці заклинання повторюються. Уже на першому з'їзді було занадто багато того, що буксує, холостих обертів. Тому для мене важливо було тоді виступити зі своєю точкою зору про повернення до якихось глибинних джерел, до основ. Зараз, до речі, Олександер Сугоняко читає цей мій виступ на першому з'їзді Руху і дивується, що ці проблеми були від самого початку – власне, ті проблеми, до яких ми і зараз підходимо.

Ви знаєте, мене в партії й не запрошували. Я пригадую, як Горинь якось мені сказав: “Воно тобі й не потрібно”. І це було само собою зрозуміло. То не значить, що я пішов би, якби запрошували. Але з самого початку, я думаю, це мені протипоказано. Як Олексій Братко казав: "Ти народився для вічної опозиції". Він про себе говорив, про глибоку аполітичність, хоча йому ближче було до партії, тому що він був у цьому ключі більше... „Феномен України” – книжка політична.

В.Овсієнко: Так, формально він був в УРП. Він публікував дуже мудрі свої речі в газеті “Самостійна Україна” – цілий цикл його статей опубліковано. Але це я так, для жарту, спитав про партії – і так зрозуміло, що вам вони ні до чого.

Є.Сверстюк: У партіях люди б'ються за владу, як правило. Там мало є людей, які не цікавляться владою, які мають ілюзії. Скажімо, кум Петро Розумний – він же весь час у партіях, але він про владу й не думає.

В.Овсієнко: З великим сміхом було сприйнято, коли процитували з газети "Комуніст" оцю цитату, що Коцюбинська і Сверстюк рвуться до влади – зала вибухнула реготом.

КАТАСТРОФА

Є.Сверстюк: Мабуть, найтяжче, що трапилося для мене в кінці 80-х років – це каліцтво сина Андрія і смерть онучки Ганнусі. Мені здається, що десь тоді став відчувати, що я сивію.

В.Овсієнко: Я дуже віддалено чув про це – ви можете про це розказати?

Є.Сверстюк: Син зірвався з кручі і переламав хребта. З лікарні він не виходив. То та  лікарня, де він працював лікарем.

В.Овсієнко: Це коли сталося і скільки йому років тоді було?

Є.Сверстюк: Він з 1958 року, і це сталося в 1988-му. А доконало те, що виявилося, що його дочка Ганя – ось її фотографія – захворіла. Раптом стали косити очі, і поки там возили до всяких лікарів, добирали окуляри, натрапили на лікаря справжнього, який визначив мозкову пухлину.

В.Овсієнко: Так вона народилася якраз під...

Є.Сверстюк: Вона народилася 2 травня, після Чорнобиля, саме в час  радіації.

В.Овсієнко: І скільки вона прожила?

Є.Сверстюк: Вона прожила майже 4 роки. Мені вдалося за допомогою Сахарова, вже тоді, коли вона була зовсім безнадійна.... Я сам не звертався, це для мене зроблено „заочно”.  Тоді за кордон на лікування не пускали. Коли виїхала Марія з дитиною, дитина обвисла, як пояс, на плечі. Там Надійка Світлична розгорнула діяльність. Я навіть не можу детально розказати, але в цьому брали участь і сенатори. Зробили операцію. У нас було уявлення таке, що операція – це порятунок, у них – це твереза оцінка ситуації: може бути тільки призупинення. Потім стали це гасити хемічними методами, у дитини було розпухле обличчя. Вона ще протрималася років два, але це вже була не та дитина.

Ви знаєте, здається, мене ніхто так не любив, як Ганя. Це дивовижно світла, дозріла дитина була. Я не знаю, коли ми в Америці зустрілися, чи вона мене впізнала. Мабуть, не впізнала. Мабуть, у неї не було вже цих тонкощів пізнавання – все опухло, отже, й мозок, звичайно. Її в лікарні називали “Файтер” – “Борець”. Коли її мучили уколами й іншим, вона кидала чим попало. Вони були в захваті від такої дитини – таке мале і таке міцне. Але вже ця зустріч з нею там, за кордоном, – це вже було прощання. Вона померла в дев'яносто другому.

В.Овсієнко: А Андрій зараз де живе – в Америці?

Є.Сверстюк: Андрій... Отже, перед тим, як їй робити операцію, лікарі попередили, що це річ дуже відповідальна, і потрібна згода батьків. Дали дозвіл викликати батька. Андрій лежить на ліжку і категорично відмовляється виїхати на колясці в коридор. А тут він погоджується, причому це дивовижна була річ, це просто на рівні Провидіння. Я приходжу до Андрія і кажу: "Знаєш, Андрію, я отримав запрошення для тебе в Америку". Андрій каже: "Ну, можеш заховати його собі в альбом для колекції. А на коли?" – "За днів чотири маєш вилетіти". Ніякого ж пашпорта немає. Але при наявності такого запрошення швидко видали пашпорт – я ж не вмію цих речей робити, але в той час не було черг і перешкод не чинили.

Я звертаюся в аеропорт, бо ще треба до Москви їхати за візою, а в аеропорту черга величезна. Я кажу: "Ви знаєте, у мене є квиток в Америку – і треба до Москви". – "Ну, всім треба до Москви, ви ж не один". А потім щось там сталося, хтось став мене розшукувати: "То ви маєте квиток на Америку? От вас кличуть до каси". Нечувано. Я сідаю в літак, прилітаю в Москву, зателефонував Сергію Ковальову. Він каже: "Я тебе буду чекати в посольстві". Там якусь фантастичну суму з мене заламав таксист – а в той час які в мене гроші? Я набираюся розуму, щоби все ж таки їхати не автобусом, а на таксі, і все одно не встигаю. Сергій затримує – бо це п'ятниця, – затримує працівників посольства, щоб вони мені видали візу після закінчення робочого дня.

Я отримую візу, телефоную Андрієві: "Чекаю тебе поїздом завтра вранці". Андрій приїжджає поїздом, ми беремо його на таксі, переносимо, він сідає в літак, і один, без супроводу, летить в Америку. Його проводжаємо тільки ми з матір’ю і з Сергієм з аеропорту. В Америці він потрапляє в цю ситуацію... Правда, тоді дуже багато людей кинулись допомагати... Усе понад людські сили... Катастрофа з дитиною, катастрофа з її батьком водночас.

В.Овсієнко: Катастрофа з Україною, Чорнобильська катастрофа.

Є.Сверстюк: Ні-ні, то ж не було одночасно.

В.Овсієнко: Але це був наслідок...

Є.Сверстюк: Андрій там залишається, складає екзамени, тобто перескладає за весь курс медінституту. Потрапляє резидентуру (це підвищення кваліфікації), а потім ще складає екзамени, які здалися йому неймовірно важкими. Але він великий здавака. У нього тонкий розумовий інструментарій.  Він знає хемію, біологію. Він має добру освіту, добру підготовку.

В.Овсієнко: То він на візку, чи якось ходить?

Є.Сверстюк: Ні, не ходить. Візком він виїжджає до машини, відчиняє автоматично машину, їде на роботу. Марія окремо живе – очевидно, все ж таки треба бути, так би мовити, скрипалькою, яка виконує якусь патетичну сонату, а не просто жінкою, яка живе в середовищі молодих людей. Він про це ні слова не скаже.

„НАША ВІРА” 

Є.Сверстюк: Знаєте, треба було би писати щоденник. Я так фраґментарно щось часом записую про це віртуальне життя, яке навколо нас триває. Фактично, біоґрафія моя в тому, що я публікую, в тому, що я видаю. Фактично, в мене нема життя, крім праці. Це ще можна було би хронологічно впорядкувати за виступами в пресі чи за виступами в аудиторіях, а поза цим я практично не бачу нічого.

В.Овсієнко: З якого часу ви видаєте газету "Наша віра"? Тоді, на початку, вона називалася: "Православ'я – наша віра".

Є.Сверстюк: "Наша віра – православ'я". Від 1989 року. Їй минуло вже 10 років.

В.Овсієнко: Небагато газет вижило.

Є.Сверстюк: Небагато газет вижило, то правда. І знаєте, слава Богу. Можна говорити про якісь важкі і неприємні речі, але треба говорити й про речі приємні. Ми ніколи не жебрали і мало користувалися допомогою спонсорів. Є передплата, є досить багато цінителів – переважно, за кордоном, тому що ті 40 копійок, за які ми продаємо тут, – це частина ціни, і ніхто би тут не втримався в редакції безплатно.

Я сказав би, що це теж дуже важкий хрест, завжди було дуже важко з людьми. Кілька приємних людей, з якими я працював, – і з якими неприємними людьми мені довелося стрітися в редакції нашої газети!

Ця газета і вирятовує, оскільки вона є якоюсь регулярною роботою і оскільки вона якоюсь мірою виправдовує, як би мовити, мій статус. Мені приємно бути редактором газети – почесним, безплатним, це робить мене більш незалежним. Дуже важко мені підставити ногу і „позбавити привілеїв” – це пробували робити. Це справді незалежна газета. В якісь дуже гострі політичні справи ми не встряємо, тому що вони не пасують для газети "Наша віра". Разом з тим, треба триматися на вістрі часу. Це якось постійно мобілізує. Мені здається, що вона цілком пристойно тримається і вона не погіршується.

Власне, якби я мав працювати з колективом – я би цього не хотів. Я волів би дати це в руки іншим. Фактично без моїх публікацій немає сенсу й говорити про цю газету. Там же ж немає статей якихось гострополітичних, у нас немає ні фотокореспондента, ні оглядача. Газету робить двоє людей – Рая Лиша і я. І кожен раз виходиш, як у плавання – немає ж запасу матеріялів. Потім, раптом треба буде зімпровізувати якийсь несподіваний хід... Ювілей якийсь поставити в новому ракурсі. Чи Олени Пчілки, чи Сахарова, чи Лукаша. Багато матеріялів про Шевченка.

Закидали, що це Сверстюкова газета. Інші казали, що саме тому її й купують чи передплачують, особливо за кордоном. Треба сказати правду, що я й досі залишаюся все ж таки людиною, ближчою українцям за кордоном. В якому розумінні? Важко уявити, щоби десь за кордоном не помітили мого імені, але дуже легко уявити, що в Києві чи то в Україні взагалі не помічають мого існування. Або не помічають, або не хочуть помічати, і явно не будуть помічати в певних колах. Це пояснюється не тільки певними психологічними речами, не тільки пам'ятливістю на публікації, а пояснюється великою мірою тим витісненням, яке було в ту епоху. Я не ввійшов у контекст їхнього життя, а належав до тих імен, які страх витіснив з їхньої уяви, з їхньої пам'яті. Це сіре місце, заповнене кількома прізвищами. Якщо ті прізвища – покійники, то їх іще можна терпіти, але якщо ті прізвища ще з активних сучасників? Ну, словом, тут цілий комплекс, тут накладається одне на інше.

Думаю, можна це проілюструвати на такому прикладі. За кордоном збирається аудиторія, коли почули, що я приїхав і виступаю в Вашинґтоні чи в Нью-Йорку... Підходять купувати книжки. Все ж таки треба визнати, я належу до авторів, яких купують. Мої книжки ніде там не лежать, навіть зараз, хоч там українського читача щораз менше.

Отже, стоять люди, я їм підписую книжки. Підходить один чоловік, зі Львова, а особливо якщо з Дніпропетровська чи з Києва – він поняття не має, хто ти такий... Він є єдиний, хто не має ніякого поняття! А там має поняття кожен шофер, який просто привіз когось – не тому що він так начитаний, а тому що це ім’я ввійшло в свідомість: “Слухайте, я ж з цим портретом ходив! Я ж перед совєцьким посольством бунтував і добивався!” І це для нього важливіше, ніж твої книжки. Були й такі, в Англії особливо. Але вони й читають потроху.

Мушу сказати, що в життя, глибоке життя того покоління старших людей за кордоном я ввійшов як сучасник, і то є моя читацька публіка. То є ті громадяни, для яких я щось значу. А в нашому світі це інакше: для одних є відштовхування, для багатьох є незнання, для багатьох є якісь інші складні і кручені почуття. Я на кожнім кроці зустрічаю оцього українського гостя, який і собі пришвартувався до черги – тільки для того, щоб сказати: “А я зі Львівської області. Я чув ваше ім'я колись”. Ото все.

Але я не можу поскаржитися, мені щодня телефонують з приводу радіопередач. Я би сказав, що це найефективніша робота. Але з приводу книжок – фактично, я живу за рахунок цього. Хоч їх ніхто й не фінансував, але щось трошки давали, щоб викупити першу тисячу. То в якомусь відношенні я би сказав, що маю певну забезпеченість і життя з літератури.

В.Овсієнко: Що в наш час є великою рідкістю.

Є.Сверстюк: Так, справді важко собі уявити в наш час, щоб був якийсь прибуток з книжок. Причому, признаюся, я ніколи нічого не отримав на мої заяви – я весь час отримував відмови з приводу видання книжки. Мені кілька фондів відмовили. Мене жодного разу не підтримав фонд "Відродження". Я сам туди не ходив і не просив, але мені переказували, і я відвертався. Або фонд Багряного, або Олени Теліги. Щаслива книжка "Шевченко і час". Видало Паризьке відділення НТШ – Наукового Товариства імені Шевченка. І це мене, безперечно, дуже підтримало, тому що книжка недорого продається, але розійшлася вмить, як на наш час. Фактично, з легкої руки професора Андрія Жуковського.

В.Овсієнко: А які люди висунули вас на Шевченківську премію? Це ж не так легко було?

Є.Сверстюк: Я думаю, що в моєму випадку легко було. Запропонувала Спілка письменників. Про це знаю мало, і прямої мови не було. Мене через Юрія Хорунжого запитали про згоду. Олесь Гончар дуже потягнувся, коли побачив, що я зробив перший крок. Це ще було при ньому, хоч він уже мені не вручав премію 1995 року.

В.Овсієнко: Гончар помер того ж року, що й Патріярх Володимир. Патріярх помер 14 липня 1995 року, а Гончар на декілька днів раніше.

Є.Сверстюк: А премія була в березні 1995 року. 

Взагалі, у мене якась і підозра, і осторога, і водночас я розумію, що не можу відмовлятися, бо залишусь зеком чи еміґрантом. Якби я відмовився і не отримав премії, то не було б навіть і мови про те, щоби музей Шевченка надав мені приміщення для редакції на кілька років. Так що було питання, чи вписуватися в контекст цього життя, чи залишатися дисидентом на відстані, і на далекій. Звичайно, була підтримка з боку тих, хто писав рецензії на "Блудні сини України". Я би сказав, що були дуже добрі оцінки – і з боку Івана Дзюби, і з боку інших. Я мав дуже багато рецензій і на останню книжку, “На святі надій”, і на “Блудні сини...” І Гончар теж її читав, і теж висловлювався усно. Я не сказав би, що в нас була така вже одвертість, але при наших зустрічах була справжня повага, серйозне ставлення один до одного. 

Думаю, що Шевченківська премія мала бути трохи раніше – після виходу книжки.

В.Овсієнко: Яворівський казав, що треба було ще в 1988 році (Сміється).

Є.Сверстюк: У випадку зі Світличним – там я приклався, і Гончар мені сам дякував. Вони були в важкому становищі. Висунули Івана Світличного і висунули Надійку Світличну – що їм робити? Тоді я дав публікацію до "Літературної України" про те, що вони робили одну роботу, тільки по-різному. Івана Світличного не було вже, а Надійка жива – то Іванові і Надії Світличним треба присудити одну премію. Він так зрадів, що знайшовся такий вихід. А разом з тим було дуже багато невдоволених, я багато шишок за це отримав, і, зокрема, від Льолі.

В.Овсієнко: Ну, Леоніда Світлична рідко кого жалує...  

Є.Сверстюк: Але були в неї якісь свої резони з цього приводу, та я й досі радий, що з усіма шишками все ж таки так вийшло тоді зі Світличними. Це в 1993, здається, – так?

В.Овсієнко: У 1994-му. Як так вийшло з сімдесятилітнім ювілеєм, що українська громадськість, фактично, його не зауважила?

Є.Сверстюк: З чиїм?

В.Овсієнко: З вашим 70-літнім ювілеєм? Деякі діячі влаштовують собі бучні ювілеї – в театрі Франка, в Національній опері і навіть у палаці "Україна" – Дмитро Павличко.

Є.Сверстюк: Почекайте. Я не можу сказати, що українська громадськість не зауважила. Та громадськість, що зауважила – та не може організовувати, вона просто приходить на мої вечори, і для неї це більше, ніж той ювілей, що в театрі Франка чи в "Україні". А та громадськість, яка собі влаштовує, то вона, ясна річ, мені не влаштує. І вона має рацію – навіщо я їй здався? Я їй заважаю.

В.Овсієнко: Це так. Але ваші вечори мають постійну і вдячну публіку.

Є.Сверстюк: Я думаю, що так. При нинішній бідності аудиторії все ж таки ця публіка вдячна. Крім того, для мене більша радість, коли влаштували мій вечір в Музеї-архіві, за огорожею Софіївського собору.

В.Овсієнко: Там? А я там не був.

Є.Сверстюк: Це десь перед тим 70-річчям – за їхньою ініціятивою. Я дивлюся – нікого нема, зібралися знайомі, Ніна Матвієнко хвилюється: що ж це таке? Аж дивлюся – йдуть, йдуть, йдуть. Повно. Ліцеїсти прийшли. Прийшли – і це велика радість мати таку аудиторію. То завдяки Аллі Ткач, але не тільки їй, звичайно. Це моя постійна аудиторія, усі ці випуски Національного гуманітарного ліцею. Я сказав би, що це краща аудиторія, ніж та, яка приходить до театру. Хоча в театр приходить дуже різна аудиторія, дуже різна – може, частково й та сама. Словом, я можу сказати, що маю вдячного читача. І то починаючи від 1960-го року. Тоді я одразу отримав читача – і того, що знизу, і того, що зверху.

В.Овсієнко: Я теж із тих читачів, бо читав і "Собор у риштованні", і "Іван Котляревський сміється", і "На мамине свято", і "Остання сльоза". Це проходило через мої руки і свідомість.

Є.Сверстюк: То вже в кінці шістдесятих років.

В.Овсієнко: Я від весни 1968 року мав доступ до самвидаву, починаючи з Івана Дзюби. Щоправда, ще під кінець 1967 року мав щоденник Симоненка – то було найперше.

Є.Сверстюк: Це те, що вас пробудило?

В.Овсієнко: Я восени 1967 року став студентом Київського університету, і тоді прилучився до літератури самвидаву.

Є.Сверстюк: А ви знаєте, я хотів би тут ще заторкнути таку тему. У 60-х роках найбільше цікавилися не тією літературою, яка „проти”, і не тією, яка „гостра”. Найбільше цікавилися тими речами совєцьких класиків, які не друкуються. Можна було сотню сторінок Маланюка прислати, а паралельно переважав якийсь середній вірш Сосюри, якого не друкують. Або Тичина недрукований – це справляє більше враження, тому що його вже знають і з великим подивом відкривають, що його теж не друкують. Я пригадую, як пролог до поеми "Мазепа" Сосюри тоді звучав, як Довженкові щоденники звучали. Тобто той, що увійшов у наш світ, що нами пережитий і якоюсь мірою осмислений – а виявляється, що він теж був такий, як ми. Бо це ж не просто один з віршів, а то той потаємний, головний вірш, якого не друкують. От як ми все це відкривали. А декому думалося, що коли вони передадуть рішення збору ОУН, то ця література тут буде будити людей... Вона буде будити тільки тих, хто був у лавах ОУН і хто звик до цієї літератури, звик пов'язувати з нею якісь перспективи. А для літературного і широкого культурного кола найголовніше все ж таки – це література, заборонена в УРСР, така рідна і несподівана, що відповідала нашим чуткам – про те, що Рильського заарештовували, що Сосюру гнали й переслідували і так далі. „Розстріляне відродження” Юрія Лавріненка – то був дзвін! Але не тиражований. Я думаю, що оця совєцька драконівська система розбудила цю живинку в літературному середовищі, інтерес до літератури, до тексту і підтексту, до пропущеного рядка, до політичних проблем – більшою мірою, ніж анекдоти. Ну, анекдоти – то загальний десерт. А тут була така тремтлива і небезпечна струна! А потім великою мірою – класики, яких теж не друкували. Якби нам дали всього Самійленка так, як дали майже всього Шевченка, це не дало б результату. Але коли нам показали вірші, які проскочили цензуру, заборонені речі Франка, то ми стали читати саме ті речі, які не входять у вибрані твори, які не входять до програми.

Стали тягнутися до імен, яких не дозволяють. Я би сказав, що ця цензура зіграла і стимулюючу роль. Я пригадую, як у 60-і роки я сперечався з Іваном Дзюбою: "Хай вони краще заборонять українську літературу. Хай її просто заборонять – то буде краще". – "Ну, то було би смертельно. При нинішньому режимі, коли б її заборонили, то це не те, що при царському режимі. Вона б так і залишилася забороненою”.

Звичайно, все це – розумові експерименти, тому що практично це було неможливо, щоб її заборонили. Мусіла бути гра. Більшовики ніколи без гри не обходилися. Мусіла бути напівправда, напівлюбов-напівненависть і так далі.

В.Овсієнко: Будемо завершувати, бо вже от-от північ... Сьогодні в нас ще поки що 9 січня...

Є.Сверстюк: Третій день Різдва.  

В.Овсієнко: Двотисячного року. От бачите, ніяк не звикнемо вимовляти... На цьому я щиро дякую вам. Я забрав у вас так багато часу. Але якщо записано – то вже не пропаде.

Є.Сверстюк: Ну, щось, може, з цього і вийде.

В.Овсієнко: Дай Боже!

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ (Рік 2005-й)

В.Овсієнко: Як ви бачите своє життя? Порівняно з тими мартирологами, які я записував з уст учасників національного опору, у Вас, можна сказати, виняткова сторінка. Але важко уявити собі в тому сюжеті якісь галявинки для радісного життя чи хоча б спокійної праці. Адже нині Вам уже під 80, а вам улаштували погром у редакції газети „Наша віра” чи не гірший, ніж большевики, при тому ще й приодягнувшись у ряси. Це ж витівка Мефістофеля... Не можна уявити, щоб це трапилося з будь-ким...

Є.Сверстюк: Знаєте, на втомлену голову спадають часом думки: „Досить... Уже не буде в мене шукання квартири... Шукання роботи... Тривожних снів перед 1 вересня, коли так хотілося до дітей у школу... Звільнення з роботи „за власним бажанням”... Заяв і пояснень... Не буде судів і виправдовувань, страху запізнитися на п’ять хвилин, обшуків, етапів до невідомого місця заслання, регулярних заяв до прокуратури, шпиків, доносів і постійного відчуття злої сили, яка ходить за тобою і готує пастки. Все: ваш світ ловив мене, але не впіймав! Але людині властивий потяг до гри. Фактично я терпів переважно поразки, особливо тоді, коли при обшуку вилучали диплом, який тобі „вже не пригодиться”, а в лагері № 36 вручали диплом на право обслуговування парових котлів, але не довіряли цієї привілейованої роботи, бо ж не можна забезпечити постійного нагляду.

В.Овсієнко: Василь Стус називав це шляхом утрат.

Є.Сверстюк: А, з другого боку, Провидіння готувало мені постійно висхідну дорогу. На початку 60-х я зрозумів, що анонімним ударом мене врятовано від долі провінційного викладача, вічно підозрюваного. У середині 60-х я зрозумів, що заборона друкуватися поставила мене вище за тих, чиї книжки видають. У 70-х роках я зрозумів, що ми, в’язні сумління, переходимо на поле міжнародної гри, де місце України досі пустувало. А в листах завідувача славістичного відділу Торонтського університету професора Юрія Луцького я відчув, що один мій лист з Сибіру для нього важить більше, ніж візита офіційної делеґації з Київа. Він же видав у Гарварді свій переклад з української на англійську моїх есеїв, що значило багато на тільки для багдаринського столяра. Звичайно, я про це навіть не знав. У кінці 80-х я відчув, що переді мною відкривається давно неорана нива духовної культури, і на цій ниві, по суті, нема кому працювати... Виявилося, що звичайна освіта, навіть коли вона відмінна, не дає знань і ще чогось потрібного для праці на цій головній ниві. Я видаю 16 років газету „Наша віра” і щасливий від того, що багато людей у всьому світі читає її від слова до слова – просто тому, що вона дає поживу.

Ви мені скажете з посмішкою, що члени Спілки письменників, здебільшого старші, не читали цю „Нашу віру” або чули і думають, що редактор на старість впав у „клерикалізм і попівщину”. Не треба ображатися: адже вони вважають Маркса і Леніна великими філософами, а релігію – традиційним доповненням до побуту.

В.Овсієнко: Проте вже всі ритуально хрестяться. Може, їхні нащадки хреститимуться щиро. І поволі-поволі наш народ намацає натрудженими ногами утрачену дорогу. Оту: „поорана чорна дорога кипить. Нема ні знаку од прадавнього шляху”.

Є.Сверстюк: Отже, я спинився на такій високій дорозі, що гостро відчуваю: тут потрібен хтось молодший і вищий. Але коли хоч щось зійшло з посіяного, то це дуже важливо, бо то є головна нива, де засвітиться обличчя українського народу і з чого може початися його відродження.

В.Овсієнко: І ще – про відкритий лист Василя Стуса, написаний уже після суду, 22 вересня 1972 року. Є пояснення самого Стуса. Є тенденція його смакувати. І все ж таки – що це? Бо кому ж ще поставити таке питання?

Є.Сверстюк: Василь Стус не міг пояснити усього, що лежало за цим осоружним „листом”, який був одним з моментів його нерівної боротьби на слідстві.

У жодній кримінальній справі 70-х років не знайдете таких емоційних надривів і одвертих „освідчень” (не записаних до протоколу), як у Стусовій. Цілком закономірно і чекати надривних спроб самозахисту....

Після засудження була у Василя зустріч з батьком. Ми не знаємо, що говорив старий, прибитий горем трудівник своєму синові. Але він приніс на своїх похилених плечах усю синову біографію. А та біографія була лояльною, донецькою, совєцькою. Її епізоди можна було починати словами, „Я, як і всі...”

Епізоди протистояння фіксуються аж у 1965 році. І тертим кагебістам ясно, що все це – під впливом київського оточення... Очевидно, це обігрувалося і на слідстві. І були нагадування: вам щойно за 30, ваша біографія добре почалася, і батьки, і сім’я в праві сподіватися...

Усе це було чистісінькою правдою, якщо брати правду особисту...

В.Овсієнко: Багато хто з нас зазнав цих терзань душевних, про які „улюблений усіма нами” Карл Маркс якось сказав приблизно так: „Ніхто не завдає більше страждань своїм рідним, як той, хто заповзявся ощасливити все людство”. 

Є.Сверстюк: А тепер підійдемо до ситуації з боку творчої особистості, яка себе ще не реалізувала, а їй пропонують темні коридори і казенний дім...

На допитах поетові пропонують чужу гру, на чужому полі. Вони заганяють на слизький п’ятачок, навішують грубі звинувачення і пропонують захищатися в грубий спосіб, що в їхніх правилах. Вони принижують поета, натякають, що він не є і ніколи не буде членом СПУ. Але поет у своїй камері – знов поет, і актор, і режисер, який не приймає гри на чужому полі, не приймає накинутої йому ролі, за якою вони – на стороні правди і закону, а він – „приховує свою діяльність, своє справжнє обличчя, свою суть...”

Вони професійно „зривають маску націоналіста”, так само, як у тих самих кабінетах ще позавчора вони зривали маску „ворога народу” з кожного, хто потрапляв туди. І кожен, хто потрапив туди, розуміє, що тут гра в одні ворота, що він зазнає поразки – нищівної і остаточної. І що єдиний шанс, який вони пропонують, – це самовикриття і „роззброєння”. У цих чорних кабінетах люди ламали собі голову: що їм здавати? Яку зброю? Таємниць, змов, конспірації нема, а щось треба дати в зуби... Лукавому. По той бік столу він сидів і підказував, до яких саме злочинів треба признатися і „чистосердечно розкаятися”.

Перед Василем Стусом у 1972 році сидів Лукавий, покликаний уже не ламати хребти, а тільки згинати і відпускати зігнутим. Однак сам поет у своїй камері розважив, що у грі з Лукавим можна собі дозволити лукавство і ніби прийняти правила гри та всунути йому в зуби „відкритого листа” з відреченням від „націоналістичної платформи”, яку йому приписували. Одночасно, не особливо згинаючись, він покаявся за гострий вираз „кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків”. Цього було не досить для покаяння, і „відкритого листа” не пустили в гру.

Нині наївні коментатори пишуть і про порушення „власних етичних норм”, і про „страшні відступи”, а насправді то була спроба прийняти їхню мову, щоб бути почутим і уникнути „дороги в нікуди”.

Якщо говорити про офіціоз, то це була мова, звична для нього, і з „мораллю” тут було все в нормі. Якщо говорити про читача, якому адресований цей принизливий лист, то він міг би сприйняти його розважливо як єдино можливу форму самозахисту поета, якого нізащо переслідують і роками цькують.

Отже, цей лист я сприймаю як емоційний, але незугарний і неестетичний рух з метою вивільнитися від обіймів змія. Підкреслюю – природний рух, над яким не треба зупинятися глибокодумно, з дурними коментарями і патетичними вигуками.

Чому лист не був прийнятий?

1) Тут не було зігнутих зобов’язань.

2) „Лист” не відповідав характеристиці Стуса на слідстві. Адже такі „листи” резюмують, а не просто резонують. Було ясно, що на волі Василь піде до родин своїх друзів, писатиме листи в лагери до друзів і далі захищатиме їх. Буде псувати гру.

3) Не було слідчого Кольчика, зверху налаштованого „пробивати” звільнення Стуса.

4) Василь Стус не був для них проблемою. Вони поняття не мали, хто він і якої величини.

Отже, швидше – і на етап...

У моєму випадку – був більший розголос у світі і сенс „вибити заяву”. Але – я був чужий. З „бандерівської сім’ї” („Скільки вовка не годуй...”). „Ідеологічно чужий нам”, „молиться своєму богові”. Отже, такого нема сенсу заохочувати ні до каяття, ні до співпраці.

Чому я розумію Василів лист? Усі ми хотіли вирватися. Є неписане право боронити Богом даний талан... Усі не проти були в чомусь визнати за ними право: я ж не заперечував, що йшов проти течії ро-ка-ми... А вони ж – влада!

Я не прикидався в симпатіях до комунізму, а домагався права жити, не порушуючи законів. Але ж у них неприйняття  комунізму – злочин. Після цього мені не було сенсу гратися в ідеологічну лояльність. Щоправда, я ще й на етапі писав „касації”, але вони зводились до викриття підтасовок у вироку. Це теж був текст принизливий. Гордими антикомуністами ми стали вже в лагерях. Там уже „справи” були закриті – почався новий акт драми. Отам Василь написав свій коментар до цього „відкритого листа”, не картаючи себе: то був прийом самозахисту.

Чому я проти публікації цього листа? Він уже публікувався тими, хто в кінці 80-х силкувався показати, що Стус майже такий самий совєтський, як вони – „син Родіни”. І не їхня вина, „що так сталося”. Але коли це передруковує син Василя Стуса через 20 років після загибелі батька, то це вже використання ворожої публікації, схожої на смакування батьківської біди, організованої катами для приниження гордого поета. Все має свої нюанси, і вся справа в нюансах. Особливо коли ця книжка добра, написана з відчуттям слова. (Стус, Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2004. – 368 с.).

Чому я проти передруків Стусового „каяття”?

Я взагалі – проти перегортання чужої білизни. А це саме брудна білизна, а не костюм.

Є речі, які ми думали, але не робили.

Є чернетки намірів. 

Є речі, які мають не той зміст, який вичитав байдужий читач, якому і так „все ясно”.

Усе це може зберігатися в архіві для дослідників. Але виставляти це як цимес для профанної публіки – нечесно і некоректно.

Нарешті, людина має право вибирати, планувати, конструювати долю і допускати рівень компромісу з обставинами.

І герой, і святий – кожен має своє минуле, як каже Ніцше, „людське, надто людське”.

Виставляти на суд – можеш себе, якщо ти Руссо. Але виставляти на суд юрби чуже, виставляти ближнього – це саме той випадок, з приводу якого сказано: „ Не судіть, щоб і вас не судили”.

Одне слово, Василь Стус заслуговує більшої поваги.

Течія життя має тенденцію розливатися мілинами. Більшість біографій, навіть лицарів, – це географічні широти, по яких жене людину вітер часу.

А власне саме життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву.

А загалом нас не дуже хвилюють події позавчорашнього дня і люди, що зникли в цих подіях, сплили за течією. Історія зберігає на насіння приклад тих, що несли покликання і обов’язок, що бився в ритмі серця.

Які питання ти ставив своєму часові?

Чим ти зупиняв юрбу, що летіла за вітром?

Як ти будив сонних?

Як ти змагався з застійним морем байдужих і теплих?

Як тобі вдалося навернути людину до Бога і до „віри, що гори ворушить”?

Звичайно, водами, які спали, не запустиш водяного млина. Але досвід і приклад – вічно жива сила.

В.Овсієнко: Роман Корогодський у своїй праці „Феномен і проблеми великої віри” протистав натури Сверстюка і Дзюби і вважає суб’єктивним нарис „Іван Дзюба – талант і доля”.

Є.Сверстюк: Не мені судити про вартість моїх праць. Часом буває, один твір викликає протилежні думки. Есей „Нецензурний Стус” сподобався Ліні Костенко, але не сподобався Михайлині Коцюбинській і Романові Корогодському. Можливо, через якийсь їхній стосунок до автора виданої Корогодським книжки „Канон і іконостас” Марка Павлишина, чиї розважання про Василя Стуса я прочитав дуже критично. А вже такі речі, як „Товкоцький і Великий Птах” геть порізнили читачів. Думаю, це зв’язано з моїми оцінками неприпустимого в літературі. Неправдиві судження про Василя Стуса чи то через нерозуміння його тексту, чи то через кон’юнктуру часу, у мене викликають і заперечення, і обурення. Інші люди ставляться спокійно „до помилок людських”.

Що стосується статті про Івана Дзюбу „Талант і доля”, то це навіть не нарис про Автора, а радше розвідка про долю видатного таланту під гнітом диктатури. Оскільки я сам зазнав такого самого гніту, то я, природно, виступаю захисником. Захищати  талант у нас є від кого. Почнемо з того, що дуже багато людей судили Івана Дзюбу вже після того, як його засудив режим. Це можна зрозуміти, бо він був прапором. Але цього не можна прийняти тому, що небагато людей має право його судити. На мій погляд, мають право лише люди вузького кола і спорідненої долі.

Усі свої емоції і претензії я спробував зібрати в кошик минулого, і залишилася давня велика приязнь, яку я завжди відчував до цієї людини, від першої вже зустрічі. Приязнь і повага. Тому мене завжди обурювало, коли якийсь X говорив мені: „Я ще напишу про Дзюбу все, що про нього думаю”. Деяким я радив: „Не поспішайте, вам же нам користь”. Деяких осаджував: „У вас немає висоти, щоб бачити Івана Дзюбу”. А вони вперто хотіли і хотіли його „вивести на чисту воду”. І тоді я подумав: негоже мені мовчати і дивитися, як потечуть потоки такі, як течуть в усних розмовах.

Отже, я взявся за цю тему, наперед невдячну тему, щоб зупинити охочих. Мені здалося, що мусять же прочитати ті, що хочуть писати, і це їх зупинить. Маємо досить „проти”, треба позитивної думки, чесного свідчення. У кінці своїх роздумів я, легковажно може, обіграв можливі закиди, що, мовляв, „хотів поговорити про себе”, і побачив, що Роман, такий тонкий аналітик, тут підхопив цю „качку”.

Смішно. Адже я маю що сказати про себе під назвою, яка більше заохочує. І маю видавців. І маю багато тих, хто нагадує: пора. Дуже мудро говорив мені про це Микола Руденко, з яким у нас зажди було розуміння і щира розмова.

Але мої спогади скидалися на сповідь, а нині це не цікаво. Та й часу я не маю: то видання газети і дописи до газет, то спогади про друзів, то реставрація замальованих портретів класиків, то літературні вечори, то постійні запрошення через мою безвідмовність. Я катастрофічно роздрібнююсь на латання дір нашого неорганізованого культурного життя, що нагадує довільне полювання на метеликів у полі.

Тут ледве встигаєш писати есеї для радіо і некрологи.

У роздумах про талант Івана Дзюби мені було цікаво заторкнути заманливу тему ВЕЛИКОЇ ГРИ. Адже у великої постаті є велика гра в розквіті літ, або пророчий спалах, або спроба змінити світ, або зухвальство переходити заборонені зони. Адже життя – це гра, і слава Богу, коли тебе не кинули у чужу гру паперовим солдатиком, а ти сам можеш вибрати чесну мету, дорога до якої проходить на краєчку безодні. У моїй втраченій лагерній поемі „Дзвони” є навіть такий образ:

На схилі гори, на краєчку безодні

Позбиралися діти

для чесної гри

під небом Господнім.

Так завжди під Сонцем:

хто входить в життя –

  починає сьогодні! 

Іван Дзюба вів талановиту і сміливу гру з драконом, саме тому був улюбленцем молоді.

Одне слово, мене обурювало, коли на нього стали налітати горобці, які взагалі поза грою. А роль захисника – це моя природна роль ще змалку. Погляньте під тим кутом зору усі мої публікації – і побачите в них цей „чеховський мотив”.

Потерпаючи за збереження міри, я, звичайно, давав читати перший варіянт і самому Іванові Дзюбі, і іншим культурним читачам – на пробу.

Для мене важливо передусім те, щоб не було фальшу і неправдивих свідчень. А суб’єктивність суджень – про це вже хай судять ті, чиї судження об’єктивні.

До речі, після прочитання спогадів Ірини Жиленко я згарячу хотів заперечувати деякі її думки про Василя Симоненка, Аллу Горську. Але сказав їй про це, і вона була не проти, але щоб на рівні констатації. А тепер я вже не маю охоти заперечувати: пиши своє бачення інше, давай свої факти. А те, що вона пише, то її образ.

В.Овсієнко: Спогади Ірини Жиленко – це пласт сприйняття відомих особистостей, якого рідко хто зважується сягати: дуже особистісний, емоційний. І дуже проникливий, хоча при певній віддаленості: вона ж не була „активною співучасницею”.  

Є.Сверстюк: Я про ці роки і постаті люблю згадувати з відтінком ідеалізації. Нині може й не повірять, що між літературною братією була така безхмарна атмосфера доброзичливості. Ми раділи з успіхів іншого, а якщо була заздрість, то, як тоді казали, „хороша заздрість”. Очевидно, цьому сприяла атмосфера переслідувань і „чесної бідности”. Але слід мати на увазі, що люди морально несумісні не були вхожі до нашого кола. А коли хотіли входити, то мусили рахуватися з нашим стилем взаємин.

Я гадаю, тим пояснюється належна поведінка на слідстві: противник зустрівся з незвичним явищем: з ворогом, якого поважав.

Я гадаю, цікаво було б зробити виписки оцінок, які ми давали один одному на запитання слідчих. Адже це жанр і характеристики, і самохарактеристики передусім. Слідство очікувало компромату або хоча б „відмежування”.

В.Овсієнко: Цікаво, що з тих пір сталося стільки великих історичних подій, а думка повертається до того часу, коли події планувалися зверху.

Є.Сверстюк: У Байрона є міркування на цю тему: „Не шукай славних в історії: дні нашої юності є днями нашої слави”. Нам з вами випали сірі часи, коли історію творила „колективна мудрість партії”, і вона гнала маси на „трудові подвиги”, викриваючи тих, хто „затаївся в щілинах”. Ворогом вважався вже той, хто не йшов з масою і не ховався. Але „особливо небезпечним” вважався той, хто зважився збоку показувати на них пальцем, посміхатися та ще й творити свою сцену, на якій грав свою ролю, та ще й обстоював право бути собою. На такому тлі навіть маленькі кроки проти течії були політичними і здавалися великими. Коли тисячі людей, вигнаних на „жовтневу демонстрацію”, ідуть з транспарантами по Хрещатику – це не подія. А коли один став на тротуарі з транспарантом „Позор КПСС!” – це подія!

От ми й визбируємо крихти, де засвітилися дні нашої молодості – якимись іскрами. Деякі поети-комуністи не можуть знайти у своїх книжках рядків, які засвідчили б якусь позицію чи гідність, то вони пригадують, як їх „переслідували”, як у тому анекдоті про номенклатуру, схожу на вареників у макітрі: усі купаються в маслі, усіма трясуть, але коли якийсь вилетів – назад уже не покладуть... А тим часом один з найневинніших віршів Василя Симоненка „Ти знаєш, що ти людина” – був словом, що стає подією, бо нагадує і на мить зупиняє: застановись!

Ми вертаємось до днів юності... До місця першого знайомства... До поляни першої зустрічі... До школи, де після нашого поетичного вечора директор тихо прошептав: „Мені здається, що радянської влади вже немає”... До рояля, де грала сонату теперішня дружина... До вікна в затінку верби, де була редакція, куди заходили найкращі люди того часу... До пам’ятника, біля якого ловили студентів... До місця літературно-музичного вечора, з якого виходили зі смолоскипами... До каштана біля приміщення суду, де роздавали букетики на випадок, коли вдасться потрапити на оголошення вироку політв’язневі... До місця, з якого дивилися на бібліотеку в полум’ї... До зустрічі, де одверто і ризиковано називалися речі своїми іменами... До останньої зустрічі з поетом, який потім зник з обрію...  

„Все те, що на серце лягло” – співалося в пісні того часу – і творить образ 60-х років, до яких повертаєшся серцем. Обрані дороги мають особливу значущість, коли на тих дорогах лунали тверді одчайдушні кроки в настороженій тиші.

В.Овсієнко: Чомусь не чути тепер таких кроків...

Є.Сверстюк: Події ж після падіння імперії пролітали над головами, бо зникла гострота ризику і суворість особистої відповідальности. Написаного кров’ю не порівняєш до написаного чорнилом.

Для чего мы пишем

Кровью на песке –

Наши письма не нужны природе, –

співав бард Булат Окуджава. Природі може й не потрібна та кров. А людські серця прикипали саме до написаного кров’ю... на піску.

Нарешті, треба сказати, чим були ми багаті в молодості. Багатства землі, товари „ширпотребу” і житлова площа належали не нам. Але голубе київське небо, весняні й осінні парки, Дніпро і київські кручі, електрички і нічні тролейбуси, майже чисте повітря і вода і, як тоді казали, „дари осінніх садів” – усе це належало нам. На київських схилах порожні храми і музеї належали нам. Київ був рідним домом, хоча й перенаселеним сірим зайшлим людом...

 Коли спокійно сприймати соціяльну нерівність і думкою підноситися над реаліями життя, то стаєш багатшим і навіть розкошуєш. Ба, навіть співчуваєш вічно заклопотаним власникам дач, багатих квартир та невдячної челяді, яка хоче все більше і більше – за всяку ціну!

Коли ти любиш і коли тебе люблять – чого ще треба? Ти виходиш своєю стежкою на велику ріку любови, що живить світ. Оглядаєшся. А тут своїми стежками сюди ж тягнуться і твої друзі чи ті, що стають друзями.

Одне велетенське джерело світла було в затемненні. Ми не могли читати і популяризувати Біблію. Ми не могли ходити до Церкви, бо не бачили нікого, хто виходить звідти сміливим, високим і просвітленим. А може я в полоні часу й не дивився в той бік? Не було в нас ерудита Аверинцева з його бібліотекою, не було навіть доброго батюшки, навколо якого гуртуються. Тому й не була Церква під обстрілом, що не було... Тоді як для Польщі Костел був великим порятунком і місцем боротьби. Ностальгічні мотиви Екзюпері мені щеміли в серці, і чомусь хотілося, щоб це була ущемлена віра в Бога.

Коли з’явився „Собор” Олеся Гончара і навколо нього завили голодні вовки атеїзму – я без надуми кинувся рятувати його, себе і все, що загрожене, затоптане, занедбане. Це був мій прорив до джерела світла. Прорив у „Самвидав”...

Все ж таки головне, чим ми були багаті: ми відчули себе спадкоємцями. Не матеріальних багатств, які були зколективізовані „для народу” і відчужені від народу. Туди ми не тягнулися, та й доступ був суворо заборонений.

Ми відчули себе спадкоємцями духовного спадку України, по суті нічийного і „нікому не потрібного”. „Прекрасне майбутнє” будується без нього, але з використанням для декору „окремих елементів”.

Ми побачили наш тисячолітній спадок у небагатьох храмах, зарослих бур’яном, збережених як історичні реквізити. Ми зрозуміли, що наші Апостоли правди і науки перетворені на рекламні щити, які несуть агітаційний матеріял для будівників комунізму. Ми відчули, що наша мова поки що залишається жити під пильним наглядом, хоча вже зрозуміло, що вона не знадобиться навіть при майбутньому „злитті мов”, бо її замінить російська. Святині наших предків і святиню культури ми побачили в павутинні риштовань, які мають імітувати „турботу про культуру” й показувати намір реставрації і збереження – в ролі музею для туристів.

Але головне, що відкрив кожен з болем і соромом, – це підміна слів і понять, лукава „новомова”, з якої Орвел у Лондоні сміється, а ми змушені нею користуватися і – о Боже! – реалізувати себе в ній! Ми вже в ній живемо, ще зі шкільних років. І небагато з нас почали тихо по кусочку відлущувати її, як омертвілу шкіру.

Головне неприйняття фальшу в багатьох почалося, звичайно, з офіційного повідомлення про те, що наш вчорашній „батько, вождь і вчитель” насправді був великим злочинцем перед своєю партією, а оголошені ним „вороги народу” були невинними жертвами у його колосальному драматичному спектаклі „класової боротьби”.

В.Овсієнко: Отже, якщо їхні „терористичні плани” і „кримінальні справи” зфальшовані, то хто ж повірить, що все інше – правдиве і чесне? Але хто прямо скаже, що вся ленінська ідеологія є системою лжі, сфальшованих фактів і павутиною правдоподібности, які треба приймати за правду під страхом кари? Хто стане під колесо прогресу так, щоб не схопили його як психічно хворого?

Є.Сверстюк: Отже, творча молодь 60-х відчула себе спадкоємцем духовної спадщини, яка валялася розкидана під ногами „мас” і не мала ціни, як повітря, сонце і вода. „Ти знаєш, що ти людина?” – це перший елемент самоусвідомлення. Митець задумався, що він митець з ласки Божої, а не виконавець замовлень. Поет вигукнув: „Ми знову є!” Літературний критик почав читати Шевченка вдумливо, без перекладу його на „новомову” і пробував опертися на офіційні заклики до „творчого підходу”.

Коли те невеличке коло відважних без героїчної пози починає зі свого куточка розчищувати Авгієві стайні благонадійности, „народности та партійности”, то за ним же спостерігають і ті, що знизу, і ті, що приставлені спостерігати. Воно стає під обстріл! А водночас воно мусить робити свою роботу так, щоб це було красиво і розумно. Ось чому шістдесятники повстали і розуміли одне одного.

„Дні нашої юності”, запізнілої і прибитої війною, були наповнені працею безкорисною і невдячною, були визбируванням того, що вважалося непотрібним і застарілим, але й прихованим та запечатаним. Зрештою, затаврованим. Але як воно виблискувало, як знахідка!

В.Овсієнко: Звичайно, тут з’явилася й самоповага господаря і насмішкуватість щодо слуг „партії і народу”. А бувало ж, вам нагадували про скромність: „скромності більше”.

Є. Сверстюк: Правильно нагадували. Про це завжди не завадить нагадати. Тільки ж хто нагадує? Переважно нагадували власники скромного таланту. Були і гостріші конфлікти, коли Микола Вінграновський сказав, що в нас сержанти в літературі грають ролі ґенералів, і дехто образився, прийнявши на свою адресу, як натяк на своє військове звання. Уся ж свідомість була геть воєнізована, та й життя вважалося „боротьбою за перемогу”...

В.Овсієнко: За саму спробу демілітаризації свідомості били, як за спробу „роззброїти”!

Є.Сверстюк: Навіть за спробу оцінки і викриття явища мілітаризації, коли вказувалося місце, де вона притаїлася з маскою „боротьби за мир”... Але особливо ображалися майори КГБ за те, що їх не бояться. Тобто всі ж бояться, а ось ці дійшли до того, що не бояться...

В.Овсієнко: Адже вони головна контролююча і стримуюча сила, а страх – інструмент влади.

Є.Сверстюк: Так, фактично вони контролювали всі установи і все покривали сіткою аґентури, так що кожен мусив почувати себе під орвелівським телескріном. Їх обурювали пози тих, хто почував себе внутрішньо вільним і поводився так, наче їх нема. (Щоправда, був популярний анекдот про хороброго зайця!).

В.Овсієнко: І правильно обурювали, бо не всі розуміли їх повсюдну присутність, а іґнорування – це ж виклик.

Є.Сверстюк: Були, правда, сфери, де вони не знали, як там проконтролювати ідейність митця чи науковця. Але там у них були свої академіки, яких треба було боятися.

Отже, усе дійство шістдесятих відбувалося під Дамокловим мечем, який хоч завтра може впасти на голову. А дійство ж мало бути і глибинним, і високим, і відвертим, бо інакше це не дійство, а дуля в кишені. І повинно бути стоїчно спокійним, бо народ не вірить неврастенікам. Знаєте, провести таку гру 10 років під тотальним пресом службових утисків, репресій, судів „громадських” і „народних”, ущемлень матеріяльних і моральних, і при цьому зберегти душевне здоров’я і гідність (бо „народ” же чекав і прикладу громадянської гідности!) – цього досить, щоб запам’ятати на всю решту життя.

Але все це, ту свою правду і віру, треба було ще й закріпити ціною решти життя, бо саме таку ціну означали тогочасні вироки, що продовжувалися новим терміном.

Це було оцінено на Заході, який тепер звернув увагу на українців, хоча вони за всю історію ГУЛАГу складали там половину континґенту. У Європі вже таку ціну за свободу слова не платили. Це було нечувано і навіть захоплююче. Оборона правди, оборона слова і плата за слово життям – до таких феноменів потяглися молоді ідеалісти Заходу і часто називали себе нашими сестрами і братами. Вони були закохані у Валерія Марченка і Зиновія Красівського та інших братів по духу. Що таке оцінять саме на Заході, до цього ми звикли ще від часів Мазепи. Явища духовного порядку промовляють до душі вільної людини. Невільники і раби зорового поля їх не цінують.

В.Овсієнко: До того ж коли сюди спрямовані радари і телекамери, які стежать.

Є.Сверстюк: Інформаційність – це самозрозуміло. Але нашій людині заважав ще й страх, і офіційні стандарти оцінок, і рабські комплекси. Очі, опущені долу, не дивляться на те, що вище підіймається. А вільний погляд бачить і вирізняє те, що оригінальне і чимось яскраве. Рабський погляд усе підганяє під свої стандарти. Думаєте, випадково у виданий уже в 90-і роки академічний курс української літератури не потрапили шістдесятники? Ба навіть Довженко ввійшов туди в старому форматі...

В.Овсієнко: Вас, очевидно, характеристика в форматі шістдесятника і не задовольнить. Коли подивитися бібліоґрафію, то список ваших публікацій до арешту займає сім сторінок, а список після 1972 – в десять разів більший.

Є.Сверстюк: Звичайно, і за кількістю, і за вагою – це зовсім інший рівень самореалізації. Свобода слова для тих, хто боровся за неї, означає дуже багато. Тоді як для тих, хто її не виборював, – це зайвий клопіт і ускладнення на все життя, бо ж думка шукає не глибини, а межі, яку кортить переступити.

Коли порівняти світ 60 – 70-х зі світом 90-х і початком ХХІ століття – то є різні світи, і цього перепаду психіка багатьох не витримує. Тоді здавалося, що земля крутиться в сповільненому темпі, що кремлівські злі карлики зачаклували планету, щоб продовжити собі віку при владі. Коли я повернувся до Київа після 12 років, якийсь майор КГБ ласкаво інформував мене про зміни: „Побудовано в Київі пам’ятник „Мать-Родіна”, реставровано Золоті ворота, а загалом змінилося мало, самі побачите”.

– Я бачу, що і ви не змінилися, залишаєтеся в формі, – зауважив я. – Трудящі перевиконують плани, і в мене є шанс зміцнювати могутність батьківщини ще 5 років у столярному цеху.

І справді, про „перебудову” з Москви доходили глухі чутки. Заводські цехи далі працювали в основному „на оборонку”. Робітники тягнули від заплати до зарплати. Старі приміщення і зношені верстати не обновлювалися. Люди передчасно старіли, спивалися... З лагерів надходили вістки про смерть наших друзів. Стабільність застою тривала аж до Чорнобильського вибуху 26 квітня 1986 року. Вибух цей також не відразу усвідомився. Світ застою був настільки сліпий і глухий, що спершу вирішив його промовчати. По-перше, в Москві не було вибуху, а десь там на провінції. По-друге, промовчали ж голодомор 1933-го – і зійшло. Холуй Щербицький зробив рішучий маскувальний маневр: вивів дітей на демонстрацію 1 травня 1986 року.

Але Москва вже стала агітпунктом „гласності”, іноземні кореспонденти зачастішали... А головне – в небі понеслись радіоактивні хмари на Захід, і там зреаґували. Уже в Європі стався радіоактивний вибух!

У поєднанні з інформаційним вибухом, що уневажнював „залізну завісу”, і з економічною кризою в „безкризовій системі”, атомний вибух у Чорнобилі перейшов з розряду аварій у категорію катастроф. Ця катастрофа зламала залізний стрижень комуністичної системи. Я і мої колеги зі „сторублевою” зарплатою ще боялися запізнитися в цех на 10 хвилин. Дорожчі робітники „секретного цеху” берегли „державну таємницю”. Секретарі райкомів і парткомів рівнялися на Щербицького. Комунізм – це назавжди! Цей тотальний полон, у всякому разі, до кінця нашого віку... Але радіоактивний вітер навіяв усім – і тим, хто зверху, і тим, хто знизу, – великий знак запитання.

Коли настав той великий злам історії? У 1986-му? У 1989-му, коли впали цензура і терор? На переломі тисячоліття? У наших душах той режим ще довго тривав, а в деяких триває досі... Але в самій суті злам стався, коли упала „Звізда Полин”...

Мені запам’ятався один травневий день 1986-го. Я отримав наряд до ательє індпошиву на вулиці Петра Запорожця. Мене завели в підвальне приміщення, посеред якого лежала купа ламаних стільців і столів: „Ремонтуйте, тут вам ніхто заважати не буде”.

На всьому лежала верства пилюки. Я підійшов до віконця, з якого зверху повівав вітер і намітав пилюку з вулиці. І я це відчув без лічильника Гейгера...

Ті запилені стільці, як алегорія у сні: стільці, на яких ніхто більше не буде сидіти, і столи, за якими вже не будуть засідати... Але увагу мою привернули зелені плакати на стінах: те, що „кожному треба знати” під час вибуху атомної бомби!

Справа в тому, що в кожній, навіть найневиннішій, установі тоді був „Уголок гражданской самозащиты”. У деяких – вчили бігати з протигазами, а в інших – лише розвішували плакати... Я уважно оглянув усі ці 12 плакатів – починаючи від вибуху атомного гриба над будинками і закінчуючи умиванням на фермі корів, дезинфекцією та умиванням рук з милом...

Тут уже було закладено модель того віртуального світу, який завтра буде продовженням „будівництва комунізму” – від Камчатки до Балкан. Короткий мультик будівництва комунізму в наочних зображеннях, виготовлених „художниками” з агітпропу!

Відношення тих зображень до життя приблизно відповідало ставленню вождів до народу. Адже до війни вони готувалися цілком серйозно і послідовно. Кількість ракет і танків була предметом їхньої найбільшої гордости. А от народові показували, як ліквідувати наслідки атомної війни... водою з милом.

Десь тоді я написав вірша, який починався так:

Одшуміли бенкети. Пропито медалі. Обсіли турботи...

Гей, озвіться, живі!!! Вже, здається, всміхнутись пора...

Та не чує юрба. Тільки постать висока, самотня

Задивилась в глибоку, неміряну темінь Дніпра.

Отже, вже тоді, в 1986 році, я відчув прірву – між минулим і майбутнім. Чорнобильський вибух зіграв колосальну ролю у викритті економічних, наукових, ідеологічних здобутків комунізму. Словом, це був початок кінця страхітливої епохи.

Нагадаю ще одну метафору часу: в 1990 році журнал „Київ” узяв до друку мою книжечку „Перебудова Вавилонської вежі”. У пік політики КПРС на перебудову друкувати твір з такою іронічною назвою – хіба це не світ перевернувся? Коли я писав цю річ і дав проглянути один з розділів знайомому поетові, він подивився на мене здивовано: „За це 15 років – як мінімум”. Справді, недавно – в 1984 і 1985 роках – прийшли вісті про лагерну смерть моїх друзів. Василеві Стусові дали 15 без примірки. Валерія Марченка послали на смерть за такі тексти, як „За параваном ідейности”, „Вірити – і тільки”, „Там, у Київських печерах” і т. ін. Їхні судді і їхні слідчі – всі на своїх місцях. То мені за цими розцінками належиться довічне ув’язнення – без усякого суду, бо ж Вавилонська вежа – це сама суть системи...

Восени 1989 мені дали гостеву візу. Берлін – Мюнхен – Рим (аудієнція у Папи) – Торонто – Монреаль – Едмонтон – Філядельфія – Вашинґтон – Нью-Йорк. Колеса, пропелери, колеса... Сповільнений лагерний мультик раптом розкрутився в прискорений серіял. У Нью-Йорку при мені було надруковано окремим виданням нелеґально перевезену за кордон „Перебудову Вавилонської вежі”. 1990-го редактор журналу „Київ” попросив щось для журналу: „То нічого, що нема рукопису, – давайте книжку, видану за кордоном”. Horrible dictu! Такі слова ще стояли в моїх вухах, як найтяжче звинувачення...

Я відчув себе в іншому вимірі, де немає земного тяжіння. В іншому вимірі і попливла наша історія – у віртуальний світ посткомуністичної комедії переодягань.

Мій човен причалив до острова Надії. Але тут так само зіпсуті люди, і віють ті самі вітри.

Мені здається, що усіма своїми публікаціями я нагадую людям правічне значення слів. Ні новомова, ні пустомова не замінить слова, що стало світлом. Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити – це ж так очевидно... І Євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія на зораний ґрунт... І метафора про голос, що волає в пустелі, – вічна. І кожен зі вдячністю має нести свій хрест, бо ніколи не відбудеться гідне життя на дорозі рівній і широкій. Євангельське застереження  „вибирайте дорогу вузьку” є наукою на всі часи.   

Знімки.

27 жовтня 1997 року Євген СВЕРСТЮК привіз в урочище Сандармох, що на півдні Карелії, і встановив хреста роботи Миколи Малишка з написом „Убієнним синам України”. Тут 27 жовтня – 4 листопада 1937 року розстріляно Соловецький етап – 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, у т.ч. 290 українців, серед яких Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, троє Крушельницьких... Знімок Володимира ЩЕРБИНИ.

Євген СВЕРСТЮК на відзначенні 25-річчя Української Гельсінкської групи 9 листопада 2001 року в Києво-Могилянській Академії. Автор знімка харків’янин Віктор ЗІЛЬБЕРБЕРҐ.

Знаків 257.000.

СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Персоналії / Український національний рух

БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ АНДРІЙОВИЧ. Василь Овсієнко

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Dissidents / Ukrainian National Movement

RUSYN Ivan Ivanovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Democratic Movement

ORLOV Yuri Fyodorovych. Dmitriy Zubarev, Gennadiy Kuzovkin

Події

З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти…. Василь Овсієнко

Події

Звернення до Президента України. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

ВОЗНА (КУШНІР) ГАЛИНА ПЕТРІВНА (нар. 16.02.1931, м. Житомир – п. 15.02.2017, м. Київ). Василь Овсієнко

Події

Виставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу». Ольга Багалій

Спогади

ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Праці дисидентів

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ. ЗІНКЕВИЧ ОСИП

MENU