СТАТТІ 58-1 – 58-10 КК УРСР (аналог ст. 58 КК РРФСР) – комплекс складів злочинів, що передбачали відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщині». Введені у Кримінальний Кодекс УРСР .......... 1934 (в КК РРФСР 20.07.1934), незабаром після Постанови ЦВК СРСР від 8.06.1934 «Про доповнення положення про злочини державних статтями про зраду батьківщині». Цією постановою КК доповнювався статтями: 58-1а (Зрада батьківщині, тобто дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду військовій моці СРСР, його державній незалежності або недоторканності його території, як-от: шпигунство, видача військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон); 58-1б (Ті ж злочини, вчинені військовослужбовцями); 58-1в (про відповідальність членів родин «зрадників», які навіть не знали про зраду, яка сталася або мала статися); 58-1г (про відповідальність за недонесення про зраду, що готується або сталася). За першими двома статтями (1а і 1б) закон передбачав вищу міру покарання – страту з конфіскацією майна, заміна якої (10 роками позбавлення волі) допускалася тільки за ст.1а і лише «за наявності пом’якшуючих обставин».
Ст. 58-10: «Пропаганда або агітація, яка містить заклик до повалення, підриву чи ослаблення Радянської влади або до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст.ст. 58-2 – 58-9 цього Кодексу), а рівно ж розповсюдження або виготовлення чи зберігання літератури такого ж змісту тягнуть за собою –
Позбавлення волі на строк не менше шести місяців.
Ті ж дії при масових заворушеннях, або з використанням релігійних або національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному становищі, тягнуть за собою –
міри соціального захисту, вказані в с. 58-2 цього Кодексу», тобто до страти.
Упродовж 19 р., аж до смерті Сталіна, звинувачення в контрреволюційній діяльності і зраді батьківщині використовувалася для фізичного знищення реальних та уявних політичних противників режиму. У 1930-і жертвами ст. 58-1 стали багато командирів Червоної армії, лідери і члени внутріпартійної політичної опозиції, а також залишки некомуністичних партій. Іншою важливою функцією цього звинувачення було запобігання всім формам несанкціонованих контактів громадян СРСР з іноземцями.
З початку радянсько-німецької війни і до 1953 у «зраді» в масовому порядку звинувачувалися військовослужбовці, які потрапили в полон, і цивільне населення, вивезене за кордон. Спеціальним урядовим розпорядженням були посилені заходи покарання для членів родин «зрадників батьківщини». Як «зрада» кваліфікувалася участь у національному опорі радянському режимові (країни Балтії, Україна), незалежно від того, чи носило воно збройний чи мирний характер, і від наявності зв’язків із зарубіжними країнами.
Лібералізація каральної політики (після смерті Сталіна) призвела до корінної зміни практики застосування цього звинувачення. Насамперед, різко – у сотні разів скоротилася кількість щороку засуджених. У 1955 була проведена масова амністія для засуджених за «пособництво окупантам». У 1956 була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо військовополонених і членів їхніх родин», у тому ж році була скасована ст. 58-у – унікальна навіть для сталінської юстиції норма. Процес реабілітації, що почався, не зачепив ряду фігур партійної опозиції, членів буржуазних партій, лідерів і активістів національного опору. Разом з тим, контакти з іноземцями (меншою мірою, ніж раніше), спроби втечі і навіть бажання виїхати за кордон, могли спричинити арешт і засудження за звинуваченням у «зраді».
У 1957–1958 почався процес реформування частини особливої КК РРФСР і кодексів союзних республік, зі всього комплексу «особливо небезпечних державних злочинів» звинувачення в «зраді» змінилося найбільше. Новий склад злочинів був сформульований у Законі СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» (ст.1). Насамперед, безпосередньо в текст нової статті була введена вказівка на навмисність цього діяння. У диспозицію були додані такі діяння як «Надання іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно ж змова з метою захоплення влади», що раніше каралося за іншими пунктами ст. 58. Санкції залишилися досить твердими (аж до страти), однак застосування на практиці цієї статті відтепер, навіть у періоди політичних криз в СРСР, залишалася вибірковою. З 1961 формулювання статті 58-1 увійшло в нові Кримінальні кодекси всіх союзних республік (див. ст. 56 КК УРСР. ).
Харківська правозахисна група – за матеріалами Московського „Меморіалу”