ГРИГОРЕНКО ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ
автор: Зубарєв Д.І., Кузовкін Г.І.
ГРИГОРЕНКО ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ (нар. 16.10.1907, с. Борисівка Приморського р-ну Запорізької обл. – 21.02.1987, Нью-Йорк, США).Генерал, правозахисник, учасник Другої світовоі війни, політичний, воєнний та громадський діяч, член-засновник Московської та Української Гельсінкських груп.
Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).
З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халкин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 робіт із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 закінчив докторську дисертацію.
Після XX з'їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».
07.09.1961 Г. виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.
В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Г.. Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Г. і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.
01.02.1964 Г. був затриманий органами КГБ в аеропорту Хабаровська, доставлений у Москву і поміщений у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». (На думку Г., рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС). Інші члени «Спілки» були визнані слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.
17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Г. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Г. не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув'язнення Г. познайомився з Олексієм Добровольським.
Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об'єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Г. був звільнений із лікарні (22.04.1965) як такий, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.
Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Г. з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття каральної психіатрії в СРСР Сергій Писарев, письменник Олексій Костерін. Від них Г. став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.
Восени 1967 Г. написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Г. зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.
У 1967-1968 Г. – один з організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу ГІНЗБУРҐА – Галанскова. Він виступав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.
Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій висловлювалось прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».
У період «празької весни» Г. підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох», закликав громадян СРСР домагатися виводу військ із Чехословаччини.
Наприкінці 1968 Г. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».
Починаючи з 1968 Г. ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникає, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.
Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в одному з московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано”. 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.
Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам'яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!», став упорядником самвидавського збірника «Памяти А.Е. Костерина» (листопад 1968). Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації.
Влада намагалась припинити контакти Г. з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі Г. був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів. Навесні 1969 на прохання кримських татар Г. почав готуватись до суду над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Незважаючи на погрози КГБ, вилетів у Ташкент, підготувавши промову для процесу «Хто ж злочинці?»
07.05.1969 Г. був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голодував на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Його тюремний щоденник, переданий на волю, був опублікований у «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Г. був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими.
04.12.1969 Г. знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 Г. був спрямованим на примусове лікування в Черняховську СПЛ (Калінінградська обл.).
З моменту арешту Г. в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю, вимога звільнення Г. була одним із гасел демонстрації кримських татар 06.06.1969 у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Г. були зібрані сотні підписів. У самвидаві з'явилися дві значні праці, присвячені Г.: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. 06.10.1969 у московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Г. У січні 1970 у Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських і бельгійських правозахисників. З виступу на захист Г. почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія САХАРОВА. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе Семен ҐЛУЗМАН. Після того, як Буковський у 1971 передав на Захід історії хвороб декількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Г., міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. У 1973 на Заході вийшов збірник публіцистики Г. «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, у тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.
19.09.1973 Г. був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Р.Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.
Через декілька днів Г. був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву, у якій був виражений протест проти цькування А.САХАРОВА в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до делегатів і гостей XXV з'їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.
Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до М.РУДЕНКА в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра ГІНЗБУРҐА, Юрія ОРЛОВА, Анатолія Щаранського, Володимира Слєпака, Миколи РУДЕНКА, Олекси ТИХОГО, Звіада Ґамсахурдія. У лютому 1977 склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінкського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».
05.12.1976 брав участь у традиційній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в'язнями сумління!».
У листопаді 1977 Г. одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».
У США в 1978 Г. був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Г. не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров'я». Продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим.
Похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі, США) біля Нью-Йорку.
Указом Президента Російської Федерації в 1993 Г. посмертно відновлений у званні генерал-майора. Його ім'ям названі проспекти у Києві та Харкові, площа у Львові й декілька вулиць у Криму.
З 1990 книги і статті Г. друкуються на батьківщині. У листопаді 1991 медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала Г. здоровим.
У 1997 Г. нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня.
Бібліоґрафія:
І.
Мысли сумасшедшего. Избранные письма и выступления. – Амстердам: Фонд им. Герцена, 1973.
Сокрытие исторической правды – преступление перед народом! Открытое письмо в редакцию журнала «Вопросы истории». – Лондон, 1973.
В подполье можно встретить только крыс... / Предисловия Григоренко А.П.; Ковалева С.А. – М.: Звенья, 1997.
Без друзей за друзьями иду. Из воспоминаний генерала Петра Григорьевича Григоренко. – газ. 30 октября, 2001, № 17. – С. 8-9.
Спогади: Пер. з рос. – К.: Україна, 2007. – 664 с.: іл..: портр.
Генерал ПЕТРО ГРИГОРЕНКО: Спогади, статті, матеріали /: Упоряд. та передм. О.Обертаса. – К.: Смолоскип, 2008. – 832 с.
Григоренко, Петро. Вітер зустрічний. – К.: Книга роду, 2008. – 432 с.
II.
Буковский В.К. И возвращается ветер. – М.: Демократическая Россия, 1990.
Евграфов Г. Каждый торит свой собственый путь // Горизонт. – 1990. – №1. – С.23-24.
Евграфов Г. Разжаловать в рядовые!, или история о том, как один генерал стал диссидентом // Театр. – 1990. – №12. – С.68-86
Кто такой П.Г. Григоренко? // Военно-исторический журнал. – 1990. – №10. – С.87-90.
Орлова Р., Копелев Л. Генерал // Огонек. – 1990. – №50. – 18-25 дек. – С.11-13
Храбровицкий А.В. Григоренко // Советская библиография. – 1990. – № 4. – С.142-144.
Левин М. Честь сумасшедшего генерала // Новое время. – 1991. № 44. – С.39.
Штурман Д. Воин без страха и упрека // Время. – 1993. – 9 дек.
Бахмина Т. Пять вечеров // Русская мысль. – 1993. – 23 дек. – № 4010. – С.10.
Поляновский Э. Мятежный генерал // Известия. – 1994. – 30 мая – 1 апреля. – № 59-61.
Бессмертие Петра Григоренко (Обзор писем). // Известия. – 1994. – 27 июля.
Бобков Ф.Д. КГБ и власть. – М.: Ветеран, 1995. – С. 254-255.
Дон-Кихот XX века: генерал Григоренко // Кентавр. – 1995. – № 4.
Сахаров А.Д. Воспоминання. – М.: Права человека, 1996. – Т. 1.
Феофанова А. Песня судьбы // Зеркало недели. – 1997. – 5 квітня.
Алтунян Г.О. Петр Григорьевич Григоренко. Очерк. – Харьков: РА-Каравелла, 1997. – 20 с.
Поляновский Э. Улица Петра Григоренко должна появиться в Москве // Известия. – 1997. – 14 окт.
Петровский Л.П. Генерал, победивший Андропова // Вечерний клуб. – 1997. – 16 окт. – С. 15.
Алла Феофанова. Песня судьбы (Генерал Григоренко. Доктор Глузман) // Зеркало недели, 1997. – 5 квітня.
Прорив до волі. Інтерв’ю В.Овсієнка з М.Руденком. – Народна газета. – 1997. – № 41 (322). – Жовтень. http://archive.khpg.org/index.php?id=1204008234&w
Ланда М. Петр Григоренко (1907-1987): Факты биографии // Правозащитник. – №4. – С. 93-107.
Руденко М. Найбільше диво – життя. Спогади. – Київ–Едмонтон–Торонто: Таксон, 1998. – С. 411-443.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. – Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник Є.Ю.Захаров; – Харків: Фоліо, 2001. – С. 67 – 73.
Молода нація. Альманах. До 100-ліття генерала-дисидента Петра Григоренка (1907-2007). № 1 (42), 2007. – 268 с.
Василь Овсієнко: Генерал Петро Григоренко – не Герой України? 22.10 2007. http://maidan.org.ua/static/mai/1193086774.html
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 170–177. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184409443
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 170–174; 2-е вид.: 2012 р., – С. 187–191.
Человек, который не мог молчать… (в двух частях). – Харьков: Права людини, 2015.
Гульнара Бекирова. Страницы крымской истории. «Господин Арест» ходит где-то рядом». 23.02.2016 http://archive.khpg.org/index.php?id=1456239927&w
Зубарєв Д.І., Кузовкін Г.В. (Москва). Переклав В.Овсієнко в липні 2006. Останнє прочитання 5.08.2016.
Вас може зацікавити
Інтерв’ю
Євген Захаров: ‘...І тоді ми створили ХПГ’. Євген Захаров
Події
Праці дисидентів
Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.
Події
Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова
Спогади
Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ
Спогади
ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників
Події
60 років з дня арешту Олекси Різниківа
Дослідження
Каральна психіатрія та її жертви. Любов Крупник
Dissidents / Democratic Movement
ORLOV Yuri Fyodorovych. Dmitriy Zubarev, Gennadiy Kuzovkin
Спогади
Події
Події
Звернення до Президента України. Василь Овсієнко
Події
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова
Події
Страницы крымской истории. «Господин Арест» ходит где-то рядом». Гульнара Бекирова
Спогади
СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій
Спогади
ГРИГОРЕНКО Андрій. Гершович Владимир
Інтерв’ю
АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович