ОРЛОВ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ

 480214.07.2007

автор: Зубарєв Дмитро, Кузовкін Геннадій

ОРЛОВ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ (нар. 13.08.1924, Москва)

Фізик, правозахисник; засновник і керівник Московської Гельсінкської групи. Громадський діяч.

Народився в пролетарській родині; раннє дитинство провів на селі в бабусі на Смоленщині. З 1931 жив у Москві. В перші роки війни працював на військовому заводі; у 1944 призваний в армію, після закінчення артилерійського училища відправлений на фронт у званні молодшого лейтенанта. В армії став кандидатом у члени КПРС (вступив у партію в 1948). Брав участь у боях за Прагу. Демобілізований у 1946.

У 1947–1952 - студент Московського фізико-технічного інституту, потім фізичного факультету Московського університету. У 1952–1956 – науковий співробітник теплотехнічної лабораторії Міністерства середнього машинобудування СРСР (згодом — Інститут теоретичної й експериментальної фізики АН СРСР). Спеціалізувався в галузі фізики елементарних часток, підготував і опублікував дисертацію, але захистити її не встиг.

Послідовно критичне ставлення до радянської системи сформувалося в О. ще в середині 1940-х завдяки власним спостереженням та під впливом відвертих бесід з офіцерами – товаришами по службі (в армії навіть мав намір пристати до якого-небудь підпільного гуртка). Однак лише в 1956, ознайомившись із доповіддю М.С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, О. до кінця усвідомив репресивний характер існуючого режиму. «Настав той момент, до якого я, по суті, готувався все життя, вдивляючись напружено в це дивне, смертоносне, пожираюче саме себе суспільство. Я повинен висловити відкрито все, що я про нього думаю» (зі спогадів).

Незабаром випала нагода це зробити: у лабораторії були призначені партійні збори, присвячені обговоренню доповіді Хрущова. О. виступив на цих зборах одним з перших. У своїй промові він назвав Сталіна і Берію «убивцями, що перебували при владі» і висунув вимогу «демократії на основі соціалізму». Виступ підтримали інші оратори.

«Антипартійній вилазці» у теплотехнічній лабораторії був присвячений спеціальний закритий лист ЦК КПРС; 21.04.1956 у газеті «Правда» з’явилася стаття «Комуністична партія перемагала і перемагає вірністю ленінізмові», присвячена цій же темі. Четверо промовців, – О., його колеги Авалов, Нестеров і Щедрін, – були звільнені з роботи і виключені з партії. Кілька місяців О. був без роботи; на допомогу йому та іншим звільненим вчені-фізики збирали гроші (тоді О. познайомився з В. Турчиним, який став його другом).
У серпні 1956 директор Фізичного інституту АН Вірменської РСР А. Аліханов прийняв О. на роботу в свій інститут, наступні 16 р. він жив і працював у Єревані. Там він захистив кандидатську (1958), а потім і докторську (1963) дисертації, а в 1968 був обраний членом-кореспондентом республіканської Академії наук. У 1972 повернувся в Москву, де влаштувався на роботу в Інститут земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль АН СРСР.

У вересні 1973, під впливом газетної кампанії проти А. САХАРОВА, відновив громадську активність. Відправив Л.І. Брежнєву відкритий лист під назвою «Про причини інтелектуального відставання СРСР і пропозиції для його подолання» (відомий також як «Тринадцять питань Брежнєву»). Автор висував пропозиції про ослаблення державного контролю за економікою і вимагав демократизації радянського суспільства. Це звернення широко розповсюджувалося в самвидаві. Незабаром О. знайомиться з низкою відомих московських дисидентів; у жовтні 1973 організовує (разом з В. Турчиним і А. Твердохлєбовим Радянську секцію «Міжнародної амністії». До неї увійшов також М. РУДЕНКО.

На початку 1974 О. знову звільнили з роботи; з цього часу він жив репетиторством.

Брав участь у кампаніях на захист О.Солженіцина, А.Воронеля, Ю.Гастєва, П.Айрікяна, В.Осипова, С.КОВАЛЬОВА, А.Твердохлєбова, М.Джемілєва, Л. ПЛЮЩА. Учасник прес-конференції, присвяченої Дню політв’язня в СРСР (30.10.1975). У 1974 організував у себе на квартирі семінар для вчених, усунутих від наукової діяльності за політичними мотивами.

У самвидавній статті «Чи можливий соціалізм нетоталітарного типу» (грудень 1975) висунув концепцію «соціалізму з децентралізованою приватною економічною (і політичною) ініціативою» без приватної власності, вважаючи на даному етапі найважливішим розвиток «етичного антитоталітарного руху».

Після підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в Європі обговорює з деякими своїми знайомими (зокрема, з А.Амальриком і А.Щаранським) ідею створення в країнах, що підписали Гельсінкський акт, незалежних від урядів національних комітетів з контролю за виконанням його гуманітарних розділів. З початку 1976 почав втілювати цю ідею в життя. 12.05.1976 на прес-конференції у квартирі А. САХАРОВА було оголошено про створення Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (див. Московська Гельсінкська група, МГГ) на чолі з О.

«З терпимістю до чужих поглядів і умінням поєднувати людей, не нав’язуючи їм свою волю, О. виявився прекрасним керівником. Гельсінкська група послужила мостом між різними напрямками опозиції – правозахисним, національним, економічним, між інтелігенцією і робітниками, а Захід спонукала реагувати на порушення радянським урядом Гельсінкських угод» (Зі спогадів А. Амальрика).

У 1976–1977 за прикладом МГГ виникли аналогічні групи на Україні, у Литві, Грузії і Вірменії (див. Українська Гельсінкська група, Грузинська Гельсінкська група, Литовська Гельсінкська група, Вірменська Гельсінкська група). Згодом Гельсінкський рух вийшов за межі Радянського Союзу.  Міжнародна Гельсінкська федерація була однією з найвідоміших і шанованих правозахисних асоціацій у світі.

Виникнення Гельсінкського руху було важливим етапом розвитку правозахисного руху не тільки в СРСР, але і в усьому світі. Саме з цього часу проблема дотримання прав людини усередині будь-якої країни стає важливим фактором міжнародної політики. Міждержавний акт було повернуто у людський, правозахисний вимір.

Діяльність МГГ зустріла різку протидію влади. Уже 15.05.1976 О. був викликани у КГБ, де йому зачитали «попередження» про можливі наслідки його «протиправної діяльності». Повідомлення про це було негайно опубліковане в зведеннях ТАРС для закордону під характерним заголовком «Попередження провокаторові».

За О. було встановлене постійне демонстративне стеження; його постійно викликали на допити, а в січні 1977 у нього був обшук. Проте О. продовжував правозахисну діяльність, і не лише в рамках МГГ. Він підписував листи на захист інакодумців, як і досі, брав участь у зборах Радянської секції «Міжнародної амністії». Був одним з авторів звернень з приводу переслідування авторів чехословацької «Хартії-77», польських членів Комітету солідарності з робітниками, югославського літератора Михайла Михайлова та ін.
10.02.1977 О. заарештований і поміщений у слідчий ізолятор КГБ (Лефортово). Під час слідства, що тривало більше року, винним себе не визнавав, доводив правдивість інформації, що містилася в документах МГГ.

15–18.05.1978 справа О., який був звинувачений за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР, розглянув Московський міський суд. Винним себе не визнав. В останньому слові сказав: «Я переконаний, що такі суди не допоможуть усунути ті лиха і недоліки суспільства, про які свідчать документи Гельсінкської групи і про які я намагався тут говорити». У день винесення вироку біля будинку суду зібралося близько 200 осіб, були затримані А.САХАРОВ і О.Боннер, які намагалися проникнути в зал, і ще кілька людей. О. був засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання.

Обвинувальний вирок О. став причиною бойкоту радянських наукових заходів багатьма західними вченими. На захист О. була організована широка міжнародна кампанія за участю видатних учених і громадських діячів зі США, Великобританії, Франції, Західної Німеччини, Швейцарії.

Відразу після прибуття в пермські політичні табори О. заявив, що залишається членом МГГ і вважає себе спостерігачем. Це була не просто декларація: так, доповідь МГГ «Про становище ув’язнених у таборах СРСР» від 25.04.1979 була складена на основі тексту, написаного О. з участю кількох інших політв’язнів.

Незважаючи на перешкоди з боку табірної адміністрації, О. продовжував наукову роботу і намагався передавати свої праці на волю.
Був висунутий А. САХАРОВИМ на Нобелівську премію миру 1978; у 1979 Міжнародна ліга прав людини нагородила О. своєю премією. У тому ж році Академія наук Вірменської РСР таємно позбавила його звання члена-кореспондента.
Заслання відбував у Якутській АРСР.

Наприкінці вересня 1986, напередодні зустрічі Ґенерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова і Президента США Р. Рейґана в Рейк’явіку, було оголошено, що СРСР згоден звільнити О. в обмін на заарештованого в США радянського розвідника. О. був літаком етапований у Москву, в Лефортовську в’язницю, де впродовж трьох днів його інтенсивно допитували. Потім йому був оголошений Указ Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення радянського громадянства (повернене в серпні 1990) і вислання за кордон. 5.10.1986 його депортували в США.

За кордоном О. активно включився в громадсько-політичну діяльність: брав участь у роботі нарад з безпеки і співпраці в Європі (Відень, 1986 і 1988; Париж, 1989, Москва, 1991), проводив кампанії на захист радянських політв’язнів. Наприкінці 1986 був обраний Почесним головою Міжнародної Гельсінкської федерації.

Починаючи з червня 1989 регулярно приїжджає в СРСР і пострадянську Росію. У 1989 закликав демократів наслідувати польську «Солідарність» і терміново створювати масову партію, у 1990–1991 активно підтримував Б. Єльцина в боротьбі проти союзного центру. У 1996 запропонував своє посередництво для врегулювання російсько-чеченського конфлікту. Бере участь у роботі відновленої МГГ.
У 1991 видав англійською мовою книгу спогадів (вийшла в Росії в 1992 і 2006).

Громадську діяльність поєднує з науковою працею. Нині О. – професор Корнельського університету (Ітака, штат Нью-Йорк, США).

Бібліоґрафія:
І.
Возможен ли социализм не тоталитарного типа? // Самосознание: Сб. ст. – Нью-Йорк: Хроника, 1976. – С. 279-303. Те ж // Самиздат века / Сост. А.Стреляный и др. – М.; Минск: Полифакт, 1997. – С. 321-332.
Dangerous Thoughts: Memoirs of a Russian Life / Orlov Y. – New York: W. Morrow, 1991. – 348 p.; Те ж рос. мовою: Опасные мысли: Мемуары из русской жизни. – М.: Аргументы и факты, 1992. – 347 с.; М. Хельсинк. гр., 2006. – 314 с.
Опасные мысли: Мемуари из русской жизни. – М.: Моск. Хельсинк. группа, 2006. – 314 с.: ил. (Укр. переклад: Юрій Орлов. Небезпечні думки. Мемуари з російського життя. Переклад з російської Петра Ромка. Передмова Євгена Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2012. – 406 с.)
ІІ.
Дело Орлова: Сб. / Сост. Л.М.Алексеева. – Нью-Йорк: Хроника, 1980. – 326 с.
Ludmila Alexeyeva and Paul Goldberg. The Twaw Generation. Coming of Age in the Post-Stalin Era. – 1990. – Index. (Рос. мовою: Людмила Алексеева, Пол Голдберг. Поколение оттепели / Пер. с англ. З.Е. Самойловой. – М.: Захаров, 2006. – C. 74, 94, 231, 289-307, 321, 322, 327, 328, 333, 340).
Щаранский Н. Не убоюсь зла. – М.: Век: Олимп, 1991. – С.19, 51-52, 98-99, 116, 128, 149, 249, 274, 295, 310, 320.
Амальрик А. 1991. – С. 374, 384-385, 387, 394-399, 403, 405, 411, 416, 419, 421, 424, 426-428.
Жизнь как политический детектив: Через сорок лет диссидентства Юрия Орлова принял президент России: [Беседа в редакции] / Подгот. А. Политковская, // Общая газ. – 1996. – 23-29 мая (№20).
Сахаров. 1996. – См. имен. указ. в Т. 2.
Григоренко. 1997. – См. имен. указ. – То же. Пер. на англ. яз. Grigorenko. 1982. – Index.
Документы Московской Хельсинкской группы. – М.: МХГ, 2006. – За іменним покаж.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 535–540. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184444159
Інтерв’ю Л. Алексеєвої та Ю. Орлова 18.07.2008 у «Смоллоскипі», http://archive.khpg.org/index.php?id=1454950509.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 478–480; 2-е вид.: 2012 р., – С. 524–543.

Дмитро Зубарєв, Геннадій Кузовкін. Московський „Меморіал” для Харківської правозахисної групи. Переклав і підготував В.Овсієнко. 14.07.2007. Останнє прочитання  17.07.2016.