МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ

 378328.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю Яромира Олексійовича М и к и т к а
(Виправлення Я.Микитка – 21 квітня 2006 року)
В.В.Овсієнко: 27 січня 2000 року в помешканні Яромира Микитка в Самборі на Львівщині бесіду з ним веде Василь Овсієнко.
Я.О.Микитко: Я, Яромир Микитко, по-батькові Олексійович, народився 12 березня 1953 року в місті Прокоф’євську Кемеровської області. Мої батьки як діти репресованих були вивезені в Сибір.
Батько моєї матері, Іван Юрцан, 1898 року народження, був призваний у 1914 році в австрійську армію, а пізніше воював у складі січових стрільців проти росіян і білополяків. У 1920 році був заарештований, після чого втік з тюрми і змушений був еміґрувати зі сво-їм батьком в Арґентину, потім у Бразилію. На початку тридцятих років повернувся в Зо-лочів. Коли 1941 року з Золочева відійшла Червона армія, він був активістом перепохо-вання жертв масових репресій. У 1944 році був заарештований як націоналіст і засудже-ний до 10 років ув’язнення. Відповідно, родина – моя мама, бабця і мамина сестра – була вивезена в Сибір. Ім’я моєї мами Володимира Іванівна Юрцан, потім Микитко.
Дід по лінії батька, Микитка Григорій, житель містечка Щирець Пустомитівського району, який був доволі грамотний, володів польською і німецькою мовами, був обраний війтом села Острів під час німецької окупації, і за те пізніше був засуджений, теж на 10 років, а родина його теж була вивезена. Мій батько, Микитка Олексій Григорович, 1926 року народження, вже майже перед самою смертю зізнався, що він був зв’язковим УПА, але то не було причиною вивезення. Його не викрило НКВД. Після арешту діда батько переховувався, його впіймали і вивезли на Сибір як сина „ворога народу”.
Батьки мої познайомилися і поженилися у 1950 році. Після смерті Сталіна вони оде-ржали реабілітацію, і в 1956 році ми повернулися на Україну. Мені було тоді 3 роки. Але батькам було заборонено проживати на території Львівської області (поразка в правах), до якої належав Щирець, тому батько змушений був шукати роботу в іншому місці і зайшов її в місці Самборі тодішньої Дрогобицької області, за 60 км від Щирця. Я навчався в шко-лі №1 міста Самбора, а в 1967 році, з відкриттям 10-ї школи, перейшов у неї згідно райо-нування. Закінчив її 1970 року.
Того ж року вступив у Львівський лісотехнічний інститут на факультет механіко-технологічної деревообробки, з якого був виключений 27 березня 1973 року в зв’язку з арештом.
У шкільні роки ми разом навчалися і товаришували з Зоряном Попадюком. На той час радіоапаратури було дуже мало, а Зорян Попадюк мав "Спідолу", у якій були вмонто-вані додаткові хвилі 16 і 19, які не глушилися, і ми постійно слухали радіо "Свобода", діс-тавали інформацію, як кажуть, входили в світ політики. Першою подією, яка нас обурила, було введення військ у Чехословаччину в 1968 році. Ми зібралися з групою однокласни-ків, серед яких був покійний вже Євген Погорєлов, Олесь Іванцьо, Омелян Боґуш, Ігор Вовк, ще декілька хлопців, і ми вирішили якось відреагувати на ті події.
В.О.: Це в якому класі ви були?
Я.М.: Ми були в 9 класі. Ми склали текст листівки. Розуміли, що за такі речі в нас можуть бути неприємності і з судовими органами, і з міліцією. Ми вирішили ті листівки дуже хитромудро розповсюдити. Уже з матеріалів справи, коли наша група була розкрита, ми довідалися, що в 1968 році у зв’язку з розповсюдженням цих листівок була порушена кримінальна справа і у Львівській області, і в Івано-Франківській. А система була дуже проста. Хлопці сіли на рейсовий автобус і по дорозі до Івано-Франківська на кожній зупи-нці розклеювали листівки. Після такої вдалої акції ми зібралися знову на подвір’ї Попадю-ка і вирішили утворити організацію „Український національно-визвольний фронт” – назву дискутували, а зійшлися на такій. Як кожна організація, вона повинна мати свою атрибутику, то ми вирішили виготовити прапор, печатку, вирішили сплачувати членські внески для того, щоб мати можливість у майбутньому придбати друкарську машинку.
В.О.: Отже, всі ознаки організації, 64-а стаття.
Я.М.: Так, усі ознаки організації.
В.О.: А чому така назва – „Український національно-визвольний фронт”?
Я.М.: Бо ми вже читали літературу самвидаву. Мама Попадюка працювала у Львові в університеті, була близька з шістдесятниками, отже, ми деяку літературу одержували.
В.О.: Цікаво, що тобі довелося в той час читати?
Я.М.: Найбільше запам’яталась праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифіка-ція?", окремі статті Чорновола...
В.О.: А цікаво, в якому вигляді була ця література?
Я.М.: Ця література була в фотокопіях і машинописах.
Назву ми почерпнули з відомої на той час підпільної організації "Український націо-нальний фронт" з Івано-Франківщини. Але ми хотіли трошки від них відрізнитися, тому що ми з ними ніякого зв’язку не мали. Ми взагалі не знали, де вона діяла, хто її очолював. Дізналися дещо, коли вони вже були засуджені. Ми вирішили трошки відрізнитися, тому назвали "Український національно-визвольний фронт". Вся атрибутика, яка нам була не-обхідна, була виготовлена, в основному, завдяки ініціативі самого Попадюка.
Пізніше, коли ми закінчили школу, то зустрічалися дуже рідко. Дехто з тої Самбір-ської ініціативної групи вчився в Рівному, дехто в Івано-Франківську. Ми почали шукати зв’язки, шукати людей, які були близькі до нас. Зорян знайшов підтримку в студентів істо-ричного факультету Львівського університету. До того часу ми купили друкарську машин-ку і розмножували деякі самвидавівські матеріали. А оскільки в нас, як то кажуть, не було професійного друкаря, то вчилися по черзі кожен. Друкарську машинку неодноразово пе-реносили від Зоряна Попадюка до мене, в батьківський будинок. Коли нікого з батьків не було вдома, ми передруковували деякі матеріали. Я вже не можу конкретно пригадати, що то було, бо це було давно, але трошки літератури ми розповсюдили.
У 1970 році всі з нашої групи поступили на навчання в різні вузи Львова, Івано-Франківська, Рівного. Практична робота наша трошки ускладнилась, тому що ми мали можливість дуже рідко зустрічатися. Переважно роботу на себе взяли Попадюк і я. Я йому сприяв у всіх організаційних і практичних питаннях. Я вступив на навчання у Львівський лісотехнічний інститут на факультет механіко-технологічної деревообробки, а в той час Зорян знайшов однодумців в університеті – то були переважно студенти історичного фа-культету. Вони вже мали в себе неофіційний гурток. Їх цікавили питання, які в історичній літературі складали білі плями. Вони створили свій гурток, збиралися десь там на кварти-рі, брали собі реферати на ту чи іншу тему, сиділи в бібліотеках, вишукували літературу і так спільно поглиблювали свої знання з історії. Зорян знайшов серед них однодумців, і вони, наскільки я знаю (тому що я тих людей майже нікого не знав), почали готувати ма-теріали, визріла думка надрукувати журнал. Зійшлись на тому, що журнал буде називатися "Поступ". В цей журнал увійшли як деякі матеріали і статті самих студентів, так і деякі твори самвидаву, які ходили по руках.
Журнал ми віддруковували в Самборі на квартирах, у мене, у Попадюка. Коли поча-лися репресії 1972 року, з роботи була звільнена мама Зоряна Попадюка, яка викладала в університеті. У них на квартирі був зроблений обшук – вони проживали на вулиці Енгель-са у Львові. У них часами квартирував Чорновіл. У них була знайдена самвидавівська лі-тература – то було навесні 1972 року. Попадюк теж був виключений з університету. (Під час обшуку 12 січня 1972 року в Попадюків літератури самвидаву, на щастя, не виявили, хоча вона в квартирі була. Зоряна Попадюка виключили з університету 16 лютого за те, що кпинив над кагебістами під час обшуку – за це його суд оштрафував. Маму, Любомиру Попадюк, звільнили з роботи в червні 1973 року. – В.О.).
Можу згадати такий нюанс, на який ми свого часу не звернули увагу. Восени його призивали до війська, вже була повістка, вже він був зібраний, уже прийшов з військкома-ту на посадку в поїзд на вокзал – і йому дають відстрочку, незрозуміло, з яких причин. Ми того зразу не розуміли, але пізніше проаналізували і прийшли до думки, що за нами вже слідкували. І, можливо, був хтось із новозалучених людей, зі студентів, хто, напевно, по-давав інформацію до КГБ. Коли Зоряну дали відстрочку, він уже мав більше часу, почала-ся практична робота: і журнал той видрукували – то було небагато, 5 закладок, але, наскі-льки ми знаємо вже з матеріалів слідства, нарахували десь більше 15 примірників – те, що вилучили. Видно, хтось ще розмножував.
В.О.: А скільки там було сторінок, хоч приблизно?
Я.М.: Я думаю, приблизно сторінок 40 було машинопису.
У 1973 році, після тих репресій 1972 року проти української інтеліґенції, дійшло до того, що у Львівському університеті було заборонено проведення шевченківських вечорів. З тої причини Попадюк і студенти університету, його колишні знайомі і ті, хто працював з ним, вирішили видрукувати листівку протесту, яка починалася з шевченківського "Вста-ваймо, кайдани порвімо". Текст був надрукований на одній сторінці. Попадюк знайшов мене у Львові, привіз мені десь біля 50 листівок, решту взяли на себе студенти Львівсько-го університету. Я частину листівок залишив ще в нашого одного самбірчанина, хоча він не був учасником нашої організації, але ми вчилися на одному факультеті – залишив йому десь біля 10 листівок, щоб він розповсюдив у гуртожитках лісотехнічного інституту, що він і зробив і за що він був виключений з інституту...
В.О.: А як його прізвище?
Я.М.: Роман Радонь. Ну, а я залучив до розповсюдження цих листівок ще одного нашого спільного знайомого – Мирона Клака. Його доля взагалі невідома після того всьо-го, бо він не був ні заарештований, не був ні притягнений до відповідальності, він не йшов по слідству.
Ми, знаючи деякі методи конспірації з детективних романів, взяли клей, рукавички, щоби відбитків пальців не залишати, увечері поїхали по Львову і майже всі листівки роз-клеїли.
Десь, година, може, десята вечора, я повернувся на квартиру, на якій я проживав у своїх родичів на Левандівці – зрозуміло, що схвильований. У мене була окрема кімната. Тільки я ліг і, можливо, хвилин через 15-20, я ще навіть не встиг заснути, як у двері по-дзвонили. Встав мій вуйко – дядько, як називають, то є чоловік сестри мого батька, – від-чинив двері. У двері ввійшли, показали посвідчення, запитали, чи проживає тут Микитко Яромир. Вуйко сказав, що так. Вони сказали, що він, напевно, в тій кімнаті проживає – невідомо, звідки така інформація в них була. Вони сказали: "Ми маємо до нього претензії і будемо робити обшук".
В.О.: Ці люди були в цивільному?
Я.М.: У цивільному. Як пізніше я довідався, той, хто показував посвідчення – то мій майбутній слідчий Львівського обласного КДБ Вадим Ружинський. Вони, як сказали, мали з собою двох пойнятих. Зробили обшук, працювали неакуратно, нічого не знайшли, хоча, якщо би спрацювала якась логіка, могли б: у мене в куртці залишилося, може, 2-3 листів-ки. Куртка висіла в коридорі на вішаку – вони, як роздягнулися, так своїми пальтами мою куртку і завішали. Обшук робили тільки в одній кімнаті, перетрясли все – нічого не знай-шли. Була десь година, певно, третя ночі. Мене просили, вимагали: "Ми все знаємо, ви розклеювали листівки".
В.О.: Якого це числа було?
Я.М.: Це було ввечері з 26 на 27 березня 1973 року. Обшук тривав десь години до третьої. Нічого не знайшли, склали протокол, що нічого не знайдено, я розписався, але мені сказали: "Давайте проїдемо в управління, там розберемося." Я пояснював, що мені на науку йти зранку, та вони казали: "Нічого, ми дамо довідку в інститут, щоб вам той день зарахували". Машина стояла внизу – як прийнято говорити в анекдотах, чорна "волга" – дійсно, була чорна "волга". Ми поїхали.
В.О.: А як куртка і листівки?
Я.М.: Справа в тому, що в ніші у прихожій у мене було пальто і я його вдягнув. Во-ни теж повдягалися, а куртка залишилася висіти. По дорозі вони мене вмовляли: "Давайте поїдемо, познімаємо листівки". Вже пізніше з матеріалів слідства я вичитав, що було під-няте Львівське військово-політичне училище на ноги, і вони цілу ніч ходили по всіх вули-цях. Щось там позривали трохи, але дещо й полишалось. Одну листівку я, до речі, наклеїв на дверях редакції газети "Вільна Україна". Я відпирався, думав, що раз вони не знайшли тих листівок... Ну, і по молодості – пізніше зрозумів, що воно трошки не так було. З мате-ріалів слідства стало зрозуміло, що нас до того вели, але – я дотепер не можу зрозуміти, як так сталося, що вони нас, як кажуть, загубили в місті. Просто загубили.
В.О.: І допустили до того, що ви таки ту справу зробили...
Я.М.: В принципі, то ж так само, як і плащі на мою куртку повісили, – так вони й за нами пильнували. Служба працювала, я думаю, на "двійку".
В.О.: До речі, ті листівки, що залишилися в кишені, вони пізніше не знайшли? Вони могли зробити повторний обшук і знайти.
Я.М.: Ні, вони повторного обшуку не робили. Ці листівки знайшов мій вуйко, зни-щив, та й усе.
Мене повезли в управління КГБ на вулицю Миру, 1, де вивіска висіла "Міліція", а ззаду була ще австрійська тюрма, тепер тюрма СБУ. Зробили звичайний обшук, розшну-рували черевики. Завели в кабінет. В кабінеті – той самий Вадим Ружинський, слідчий. Ми приїхали о пів на четверту годину ранку, і десь до 12 години ночі безвихідно з кабіне-ту проводився допит. Люди цілий час мінялися, правда, на обід мені там принесли булоч-ку, чай зробили, і так, без перестанку, без перестанку, без перестанку... До 12-ї години но-чі.
Я від усього відмовлявся, я думав, що мені повірять, але вони сказали: "Справа в то-му, що ми маємо деякі дані". Хоча я вже з їхніх запитань розумів, що вони знають про од-не, друге, третє... Звідкись якусь інформацію вони мали. Я би не сказав, що вони поводи-лися брутально. Я все заперечував, а скінчилося тим, що принесли мені (мається на увазі, в той день), ніби між іншим, декілька фотографій, на яких були понівечені трупи, зрубана голова – ну, то звичайний психологічний тиск чинився. Казали, що "то такі самі наробили, як ви". Питали, чи знаю я такого Попадюка. Кажу: "Чого не знаю? Та ми разом училися в школі". З того всього я зрозумів, що вони мали велику кількість інформації, їм залежало тільки на тому, щоб я став давати покази.
Десь годині о 12 вечора мені сказали: "Сьогодні ми ще до кінця не розібралися в си-туації. Ви можете переночувати у нас". Відчинили камеру, завели мене в камеру. Я пере-ночував, зранку почався повторний допит. Я вже не пам’ятаю, чи на другий день, чи на третій, мені почали пред’являти, щоб у мене пам’ять збудилася, покази деяких людей. Я зрозумів, що це деякі наші друзі дають, хто як міг, хто був більш чи менш причетний. Ко-ли мені на третій день почали приносити свідчення, я побачив, що, в принципі, сперечати-ся далі вже нема чого, і я почав просто підтверджувати те, що вже було запротокольовано.
У кінці третього дня – я не знаю, скільки там людей було заарештовано, але, при-наймні, десь чоловік 10-12, можливо, 3 дні перебували у камерах. Затриманих почали від-пускати. Це я зрозумів з розмов „коридорних”.
В.О.: Це до трьох діб – затримані. Вони так поспішали щось вичавити, бо після трьох діб треба відпускати або пред’являти попереднє звинувачення і заарештовувати.
Я.М.: Так. А пізніше вирішувалася доля тих, хто піде по справі, а хто буде свідком. Напевно, всіх тих, хто був затриманий – тому що я чув розмови через двері, як цілий день людей водили на допит, – десь проскакували між наглядачами слова: того відпускають, того відпускають. Ну, а мене перед вечором привели у великий кабінет, посадили на кріс-ло посередині кабінету, як у звіринці, довкола сиділо чоловік 10-15 у цивільному людей, які на мене косо подивились і від когось із них прозвучало тільки одне запитання: "Ви що – за дідів мстили?" Вони навіть відповіді ніякої не чекали, а я й не знав, що сказати. Потім хтось кивнув і мене вивели. Я ночував там третю ніч і зрозумів, що я вже є заарештований. На другий день, дійсно, вони продовжили затримання на місяць, потім ще продовжували, я вже вважався заарештованим. Потім слідство – то вже була формальність, через те що майже все було відоме. Якісь там деталі уточнювалися.
За місяці звикаєш у камері і вже приблизно орієнтуєшся, коли ведуть просто на допит. Там з тої тюрми кілька переходів було – вже орієнтуєшся за тим, як до тебе ставляться наглядачі, що ти йдеш просто черговий протокол підписати. А одного разу мене перед виводом "обшмонали", потім перевели через один коридор, до стінки – знову обшмонали, потім перевели ще через один коридор – третя зміна прошмо-нала.
В.О.: Значить, за межі тюрми ведуть?
Я.М.: Ні. Приводять, як завше, до кабінету Ружинського. Я би не сказав, що він був якоюсь такою жорстокою людиною, – звичайний кар’єрист був. Так сталося, що я після звільнення випадково зустрів його у Львові на футболі. Він, коли мене побачив, почерво-нів, як завжди він червонів, тільки запитався: "То ти?" Я сказав: "Я." – "Ну, як ти?" Кажу: "Все, закінчив." Він каже: "Ти на мене маєш якусь образу?" Я кажу: "Чого я маю мати об-разу, коли ви вели справу, яка була вже завершена і далі відома?"
А тоді мені заводять у кабінет, Ружинський сидить аж ледь не фіолетовий. Як звич-но, не вітається. А збоку сидить якась людина у військовій формі, у великих окулярах. Низького зросту. Він провів формальний допит з якогось питання, підписали протокол, мене вивели. Десь години через 2-3 мене викликають повторно, але вже без усяких таких пересторог, без тих шмонів безкінечних. Він друкував протокол, мене викликали, щоб підписався, і мені між іншим сказали: „Ти знаєш, хто то був? То був Федорчук”. Федорчук у той час був головою республіканського КГБ, тому вони всі були такі перестрашені.
Через кілька місяців я вже розумів, що буде суд. У мене вже був адвокат, якийсь за-служений ветеран війни, сам руський, він не мав однієї ноги, видно, що мав протез. Якраз тоді, перед нашим судом, з’явився покаянний лист Івана Дзюби. Адвокат мені сказав, коли зі мною зустрівся: "Не переживай, ось Івану Дзюбі дали 5 років, але що ти там проти Івана Дзюби?"
В.О.: Я уточню: заява Івана Дзюби була опублікована в газеті "Літературна Україна” 9 листопада 1973 року. Але вона була написана раніше, декому показувати негазетний текст. А мені сам начальник Київського СІЗО КГБ підполковник Сапожников приносив „Літературну Україну” від 9 листопада.
Я.М.: 9 листопада? Значить, то було після суду. Бо він мені говорив так, що Дзюбі дали 5 років і він пішов по амністії. (Суд над І.Дзюбою відбувся 11-16.03. 1973, він був за-суджений Київським обласним судом за ч. І ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслан-ня. У жовтні 1973 І.Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування і 06.11. 1973 ПВР УРСР помилувала його, він був звільнений. – В.О.). Може, тоді вже касаційна скарга була написана. Я добре не пригадую, але така розмова з моїм адвокатом була. Він касаційну скаргу подавав. Зрозуміло, що прийшла відмова.
В.О.: А суд коли був?
Я.М.: Суд був у серпні 1973 року – я точну дату не пригадую, то треба підняти вирок і подивитися. (6-7 серпня 1973 р. – В.О.). Суд був закритий, як і у всіх.
В.О.: І записано у вироці, що закрите засідання?
Я.М.: Ні, вони так не писали у вироку. То через те, що на суді якісь люди були, але то незнайомі люди. Кілька чоловік завжди були – мої батьки, тато приїжджав...
В.О.: На процесі весь час був батько?
Я.М.: Так. Ну, не весь час. Суд тривав, здається, 3 дні – він був щось два рази. Про-курор – як прокурор, він завжди вимагає по максимуму, з нас узагалі зробив ледве не катів і бандитів, як на тій фотографії, де голова відрубана.
В.О.: Аж дивно було слухати: невже це про мене?
Я.М.: Так-так. А прокурор був дуже відомий у Львові, він брався колись і за перо, Антоненко. Усе в нього зводилося до того, що "Україна, український народ засуджує бур-жуазних націоналістів". Прокурор Антоненко приходив на суд у вишиваній сорочці і роз-мовляв по-російськи, „клеймив” нас по-російськи.
В.О.: Ти диви! Так відверто...
Я.М.: Кінцевий результат – ясно, що він нам просив по максимуму, по 7 і 5, але мені дали 5 років ув’язнення, а Попадюку 7 і 5 заслання.
В.О.: А чи не було спроби інкримінувати вам статтю 64, "Організація"?
Я.М.: Ні, тільки стаття 62, частина 1. Ішла по справі ще одна людина, Хвостенко, але на суді нам зачитали, що у зв’язку з хворобою він зараз знаходиться на лікуванні, його справа відокремлена. Подальша доля Хвостенка невідома, хоча він брав активну участь у підготовці "Поступу".
Після суду тримали ще десь 2 чи 3 місяці, поки пройшла касаційна скарга, поки че-кали етапу. Десь, здається, на початку листопада – „з речами”, на етап, вокзал... Цікавий нюанс: може, то спеціально робилося – мені батьки принесли передачу, там були всякі консерви. Добрий рюкзачочок, „тормозок” добрий. То все мені віддали. В КГБ на етап дали сухий пайок на дорогу, певно, з півкілограма шинки, хліба, цукор. Я не взагалі не знав, куди ми їдемо. Мене привезли на товарну станцію ще затемна, зранку, запустили у вагон. Напевно, що перший вагон був повністю порожній. Відчинили одну секцію, мене запустили, я собі речі поклав під лавку і приліг. Вагон поступово почав заповнюватися. Крики там, шум, жінок окремо саджають. А я гордо лежу собі сам. Чую, там кубляться, купу людей запихають в одну камеру.
В.О.: Ти, мабуть, у 9-й камері, у трійнику?
Я.М.: Ні, десь посередині вагону. Нарешті відчиняються двері і моя камера теж по-чинає заповнюватися. Нас, виявляється, 16 душ запхали. Дивлюся – люди всі старші. Мені що, 20 років, а це люди вже під 40 років, за 40 – ну, і так на мене дивляться... Придивляли-ся, хто я такий, а я до них. Виявляється, що то везли особливий режим – рецидивістів. Тут, у Львові, республіканська лікарня для них.
В.О.: Що, вони „смугасті”?
Я.М.: Так, з лікарні. У конвою все було по режимах чи, може, то спеціально так ро-билося. У мене на справі "особо опасный государственный преступник", а в них "особо опасные преступники" – в одне слово різниця. Але справа не в тому. Вони до мене приди-вилися, і, видно, якийсь старший серед них – потім я зрозумів, що в них є якийсь поділ, він серед них ватажок, – той каже: "Слушай, ты что, кого ты, что ты наделал? Скільки тобі років?" – "Та мені 20 років". Але боюся признатися, що – антисовєтчик, антисовєтчина, бо то ж – "враг народа". Ну, вони мене помаленьку розпитували: "Ти що, десять чоловік за-мочив, чи як? Скільки? Перший раз сидиш і вже особняк? Ти що, десять чоловік зарізав, чи як?" Ну, я, зрозуміло, трохи боявся, бо я з таким континґентом людей ніколи не зустрі-чався. Я їм сказав, що за листівки, за антирадянську пропаганду. Вони як обурились! Як вони почали гримати в двері, як вони почали верещати: "Менти прокляті, ви вже дітей судите?" Поїзд уже їхав, а вони крикнули, що комуністична банда вже дітей за листівку починає садити. Вони бучі наробили на цілий вагон, вже хотіли вагон розхитувати, бо та-ке є, що деколи, якщо дадуть сигнали, то вони хитнуться в одну сторону, в другу – і вагон трошки хитається.
Далі така ситуація: всі півбоком стоять, ті висять на третіх лавках, десь там позаліза-ли, і так і їдемо. Але настає час, що треба щось і перекусити. Їм на пайок повидавали гни-лу рибу – смердить цілий вагон від тої риби. Той хліб... А в мене є шинка, а в мене консе-рви. А вони до мене дуже добре почали ставитись. Мені чогось у камеру забороняли пере-давати цукорки. А вони там у ларку в лікарні купували цукерки – і мені понадавали ті цу-керок... Настала пора їсти – ситуація страшенно глупа. Я кажу: "Хлопці, чекайте, давайте ви якось потісніться, я підніму лавку, в мене там є консерви, тушонка, щось там мені по-передавали на дорогу. Бачите, мені пхнули кавалок шинки – відвареного м’яса". Кажу: "Я сам їсти не буду, давайте всі". Ну, бачу, що люди до мене нормально ставляться. Тоді той старший сказав: "Тобі ще, пареньок, – як він сказав, – вічну мерзлоту гризти. Ми тут, на Україні, ми дальше не поїдемо, а ти... Забудь". І я до Харкова (бо я не знав, куди мене ве-зуть) навіть нічого не їв, бо вони самі кажуть, що невідомо, скільки будемо їхати. Вони знали, що до Харкова, а я того не знав. Мені було страшенно незручно, як вони ту смер-дючу рибу їли, але в мене не взяли ані одної банки і навіть не хотіли того м’яса, ніхто не хотів, бо старший сказав: "Все"...
Ну, доїхали ми до Харкова, потім воронком завезли в ту пересильну тюрму.
В.О.: Холодна Гора.
Я.М.: Так, я знаю. Попав я в транзитну камеру. У камері був Василь Захарченко (Нар. 13.01. 1936. Заарештований у січні 1972 р., карався в таборах Пермської обл. 19.07. 1977 в газеті “Літературна Україна” було опубліковано його “покаянну” заяву, у зв’язку з якою він помилуваний. Письменник, лауреат Шевченківської премії 1995 р. – В.О.) і ще якийсь проповідник-баптист, чи з якоїсь секти. Ми там познайомилися, а буквально за день чи за два етапом поїхали в Рузаївку. Мене в Рузаївці висадили, я попав у 17-й мор-довський табір, а Василь Захарченко поїхав на Урал.
Їхали ми, може, днів 10, не більше. На 17-й привезли. То зона невелика, там, може, 150-160 чоловік. То був ніби підрозділ великої жіночої колонії, навіть харчоблоку свого не було, харчі довозилися з жіночої зони. В той період – то кінець 1973 року – який там кон-тингент був? Зустрівся я там з Дмитром Квецком (Франківська група, з Долини, „Україн-ський Національний Фронт”, з Чорноволом В’ячеславом Максимовичем, нині покійним. З українців там нас було троє – з молодих, як ми кажемо. Тому що там, переважно, були учасники підпілля з Прибалтики, з України, Білорусії, декілька дезертирів з армії, з ГДР, були молоді хлопці литовці – Алекс Пашиліс, Броніс Вільчаускас, були вірмени – стар-ший, Бабаян, а молодший – Сурен Мілікян. Були російські демократи – прізвища я забув.
В.О.: А Болонкін там не був?
Я.М.: Болонкіна я зустрів на дев’ятнадцятому, а там Болонкіна ще не було. Пашнін був, згодом Кронід Любарський. Був В’ячеслав Петров, який себе зараховував до російсь-кої демократії, людина досить розумна. Наскільки мені відомо, він давно помер. Така була перша моя зона. Нас перекидали з зони на зону, щоб ми не сходилися, не спілкувалися. Чим більше ми писали різних заяв і протестів, тим швидше розлучалися з тою зоною. Була якась акція, коли ми оголосили голодівку, і нас розвезли – кого в ізолятор на 19-й, бо ізо-лятора на території 17-го не було, кого в ізолятор жіночої зони, кого у Володимир. Потім, після серії актів протесту, мене перевезли на 19-й, а на 17-й перевезли Зоряна Попадюка. Я вже знав – переказували по етапах, – що Попадюк є на 19-й зоні. З ким я там ще зустрі-чався в Мордовії? Захворів, було запалення легень, мене возили в лікарню в Барашево, на третій. По дорозі, як вагон їхав, була жіноча політична зона. Я побачив Стефу Шабатуру та Ірину Калинець, кількома словами з ними перекинувся – хто, звідки? З України. Було цікаво зустріти своїх земляків.
Ну, а пізніше – 19-й. На 19-му з наших земляків був Василь Овсієнко... Ігор Кравців був, який мене перший раз просвітив, бо я не знав, що є звертання "пан" чи "панич". Хто ще з молодих українців там був? Кузьма Матвіюк, Гриць Маковійчук з Кременчука. Ма-ковійчук – маленький такий, невисокого зросту.
В.О.: Але він такий дебелий був. Петро Винничук і Микола Слободян. Кузьма Дасів був. Хто ще? Там старші люди були, з повстанців Дмитро Синяк – застав ти його?
Я.М.: Дмитро Синяк був.
В.О.: Жураківський Михайло, Іван Мирон, Кончаківський Микола, Семенюк Роман. Це було наше середовище. Я.М.: Так. Дев’ятнадцятий мені найбільше запам’ятався волейбольною площадкою, де боролася збірна України проти всього Совєтського Союзу на чолі з Дімою Міхеєвим.
В.О.: Але й Діма Міхеєв був з Києва.
Я.М.: Так, він пізніше все-таки виїхав за кордон, бо його посадили за те, що він на-магався виїхати за чужими документами. Його, здається, амністували, він не досидів.
В.О.: Так. Це був з тих, що їм соромно було за те, що вони трошки підпрацьовували на КГБ, і дуже червоніли при цьому.
Я.М.: Але я знаю, що він-таки за кордон виїхав. Навіть по "Голосу Америки" після ув’язнення я чув його, він виступав. Пізніше Петров був на 19-й зоні. Ми так само прово-дили різні акції протесту з тих чи інших подій як у світі, так і в Україні, а потім був масо-вий етап року 1975..
В.О.: Я думаю, що це було в липні, тоді вивезли дуже багатьох.
Я.М.: Ще мене 19-й вразив, що там – на 17-му того не було – проводилася ранкова прогулянка під музику "Сердце, тебе не хочется покоя...". Каліки, старі і всякі робили „коло пошани”.
В.О.: Так. Мені особливо спротивився "Марш слов’янки". Підйом – то природно, що треба перш за все побігти до туалету – ні, коло туалету стоять менти і не пускають. Іди на фіззарядку – це щоб замість крові сеча перекачувалася в організмі.
Я.М.: Так. На 17-му ми освоювали швейну справу, рукавиці шили, а на дев’ятнадця-тому деревообробка. Мене навчили шліфувати футляри для годинників. Виявилося, що то дуже просто. Хоча за перший день я протер, певно, лише половину продукції. А пізніше я ту норму виконував за 4 години. Так що решта часу залишалася для того, щоб прочитати якусь газету або якусь літературу.
В.О.: Але потайки від ментів.
Я.М.: Потайки, так. Ну, зразу так, а пізніше, коли звикаєш, то вже знаєш, де захова-тися.
В.О.: То велика зона, там було де сховатись.
Я.М.: Потім був великий етап 1975 року на Урал. Там відкрили нову зону. По суті, вона була ще не освоєна, ми встановлювали металообробні верстати на тому заводі. Там, на 37-му, у Всесвятській, де я провів біля року часу, може, трохи менше, ще виробництво не було запущене. Ми займалися встановленням верстатів, бетонували і т.д. Там я зустрівся з хлопцями з Чортківської групи – Мармус Володя і його посправники. Винничук Пет-ро, Слободян Микола. Їх привезли з 19-ї. Пізніше нас з Мармусом Володею повезли в По-ловинку, на 35-у, – то вже був останній рік відсидки. То була унікальна зона. Там, по-перше, було дуже багато цікавих людей, від яких я багато почерпнув для себе, в чисто ін-телектуальному плані. На той час на 35-й був Іван Світличний – він, правда, був дуже хво-рий. Він вважався в зоні як патріарх... У нього був дуже високий тиск, він був дуже хво-рий. Він займався своєю науково-дослідницькою роботою. Був Євген Сверстюк, з яким я мав багато розмов і дуже багато від нього почерпнув у духовному, моральному і філософ-ському плані. Був Ігор Калинець – цікава людина, своєрідна.
Але що цікаво – що я випадково познайомився зі своїм не дуже далеким родичем, про якого я ніколи не знав, про якого в сім’ї ніколи й не говорили, бо наша родина зазнала тяжких поневірянь по сибірах, по світах – з Євгеном Пришляком. Він був до 25 років за-суджений. А в період десь між 1949 і 1951 чи 1952 роком був командувачем Служби без-пеки Львівської області. Його взяли з криївки з пораненням у голову – такі шрами йшли. Познайомилися ми з ним чисто випадково. Він людина старша, вже закінчував свій термін – здається, в 1978 році звільнився. З 25 років він більше десяти років просидів в одиночці у Володимирі. А то, виявляється, був брат моєї бабці, з родини Пришляків-Глуховецьких зі Щирця Пустомитівського району Львівської області. Мені прізвище Пришляк нічого не говорило. Десь кілька місяців пройшло, ми в одному бараку жили, спілкувалися... Як спіл-кувалися? Як українці, проводили різні свої релігійні свята, хто що мав, зносив, накривали стіл. І він одного разу питає мене: "А звідки ти сам?" Кажу: "З Самбора." Ну, Самбір – йо-му нічого не говорив, то він питає: "А батьки?" Я кажу: "Та ні, ми не родаки, я не родак самбірський, батько зі Щирця". То він так делікатно каже: "То я там Микитків знаю, але то є Микитка." А мій дід дійсно був Микитка і так писався, але коли тато був вивезений у Сибір, то там вони "а" не зрозуміли, писали "о", і так остання буква змінилася. Ну, ми роз-говорилися, і виявилося, що ми є досить близька родина.
На 35-му був "російський імператор" Огурцов – ну, то я трошки жартую, але то був член монархічної організації, яка була заснована десь у шістдесятих роках у теперішньому Санкт-Петербурзі. Людина досить грамотна, закінчив Інститут східних мов, він знав декі-лька тюркських мов і навіть діалектів. Людина дуже своєрідна, я з ним мав багато розмов, через те, що з ним не дуже хто хотів спілкуватися, бо він ніс великоруську шовіністичну "чушь". Крім того, мав щось поробленого з пам’яттю. Ну, оскільки я, молодий, вислухову-вав його, то він зі мною спілкувався, розповідав мені, а мені було цікаво його слухати.
Обов’язково мушу згадати Степана Мамчура, який завершував свій термін. Він був, наскільки пам’ятаю, репресованим греко-католицьким священиком. Незадовго до звіль-нення помер просто в таборі, так на Україну й не повернувся. (Мамчур Степан, мав 5 р. увיязнення в польській тюрмі (1934-39). Учасник похідних пропагандистських груп на схі-дноукраїнські землі. Був станичним. У 50-х рр. Осів у м. Ірпінь під Києвом. Заарештова-ний 1957 р., увיязнений на 25 років. Помер 10.05. 1977 р. у таборі ВС-389/35 у Пермської обл. Перепохований в Ірпені 26.07 2001 р. – В.О.)
У 35-му – не знаю, чи про те говорити, чи не говорити, але так коротко – була дуже відпрацьована система передачі інформації для "Хроники текущих событий".
В.О.: Про це обов’язково треба сказати.
Я.М.: Оскільки там було багато людей, які були здатні потужно видавати свою інте-лектуальну інформацію, свою творчість.... От Валерій Марченко, Семен Ґлузман... Я з ним на волі не зустрічався, хіба читав деякі його публікації, – я не сказав би, що він віршував, але його вчителем поезії був Світличний Іван...
В.О.: А він 1994 року видав збірку віршів "Псалмы и скорби", написаних у таборі й на засланні. Кажуть, що дуже гарні вірші.
Я.М.: Так, своєрідна поезія. Там система передачі інформації була дуже чітко від-працьована. З середовища людей, яким довіряли. Практично кожен, хто виїжджав, при допомозі нехитрого, але дуже оригінального методу вивозив з собою інформацію. Потім та інформація про події на 35-й зоні з’являлася в "Хронике текущих событий". Я також був причетний до цього, оскільки я переписував ту інформацію, яку мені подавали. Відповід-но, була система охорони того, хто писав. Повідомлялося, якщо наближався хтось неба-жаний. Справді, найбагатші враження в мене залишилися саме з 35-ї зони.
В.О.: Мабуть, шкода було й покидати 35-у зону?
Я.М.: Навіть шкода було й покидати, бо там справді було стільки людей, від яких я багато навчився. Дехто говорить, що проходив університети в тюрмі, – то університет я пройшов на тридцятьп’ятці. Тому що спілкуватися з такими людьми, як Світличний, Свер-стюк, Марченко – було дуже приємно. Були там хлопці з Коломиї – Василь Шовковий. Одного разу ми з ним разом попали в карцер. Він, як кажуть, на громадських засадах кру-тив кіно. У тій рубці був якийсь програвач. Ми майже одного віку, він, здається, на рік старший від мене. Ми як земляки колядували, чай пили в нього в радіорубці і включали дві заяложені пластинки. На одній були записи Андріано Челентано. Там, я пам’ятаю, була пісня "Я лев". Коли крутили хроніку і показували Леоніда Ілліча Брежнєва, чогось не так втикнули рубильник, а тут раптом пішов той рик Андріано Челентано. Ну, після того ми з Василем загуділи в карцер.
Десь за місяць часу або за півтора до закінчення терміну мене беруть на етап. Оскі-льки таке практикували, що безпосередньо з зони ніхто не звільнявся, а вивозили етапом в обласний центр, то я готувався заздалегідь. Коли могли вивезти – чи завтра, чи післязавт-ра... То я вже довший час готувався до виїзду, вся інформація, яку я маю з собою забрати, у мене була. І от мене – з речами на етап. Заводять у той штрафний ізолятор на „відстой-ку”. А „відстойка” тривала, по-моєму, 4 дні. Я сидів в ізоляторі, після того – воронок, до-рога. То ще, певно, до місяця часу, може, трохи менше, може, 3 тижні я до звільнення пе-ребував у тій тюрмі, в яку мене посадили після арешту. І я ту інформацію таки вивіз. Про-цедура та була дуже важка, неприємна, хоча оригінальна... Цікаво, що зі мною в камері була людина, яка невідомо яким чином туди попала, і я від неї нікуди не міг подітися. Ну, неможливо було від нього втаїтися... Він мені сам сказав, звідки й чого його привезли, але він мене не здав, хоча за деякі речі можна було дуже потерпіти.
Рівно 27 березня 1978 року, як і заарештували, в той самий день мене і звільнили. За мною приїхали батьки. Мені дали півроку нагляду, хоча дільничний, якийсь був наш сусід (він помер уже), прийшов, каже: "Ти десь хочеш поїхати? Якщо – скажи мені, бо той на-гляд за мною". Батька мого знав добре. "Ти мені скажи, як поїдеш, а я, на всякий випадок, десь підстрахую," – так він мені сказав.
У 1979 році я одружився. Моя дружина Тетяна, точніше, батько її, родом із Запоріж-жя, а мати з Самбора. Вона виросла в Запоріжжі, на батьківщині свого батька. Ми позна-йомилися, поженилися, маємо двоє дітей, маємо дочку Ірину, 1980 року народження, 26 вересня. Закінчила в 1998 році середню школу №2 міста Самбора з золотою медаллю, за-раз навчається у Львівському державному університеті на географічному факультеті. Син Олексій, 20 лютого 1983 року народження, після 9 класів – студент Самбірського техніку-му механізованого обліку, факультет комп’ютерного програмування.
Я в 1982 році вступив на заочне навчання у Львівський лісотехнічний інститут на відділ лісового господарства. Я починав з технології деревообробки... Там були цікаві ню-анси, але – часи мінялися. Факт той, що мене з одного екзамену у Львові зняли. Я вже складав третій ек-замен, як приїхав кагебіст з Самбора, а мене валять. Білет я знаю, бо я ще в школі на дода-тковому факультативі вивчав фізику. Фізику я добре знав, я навіть не особливо готувався до неї. А коли мене почали питати четвертий закон Ньютона, а потім п’ятий закон Ньюто-на, то я зрозумів, що тут щось не так. Мені сказали: "Ви фізики не знаєте зовсім".
В.О.: Ага, п’ятого закону взагалі не існує?
Я.М.: Взагалі нема. Четвертий, теоретично, існував, я знав четвертий, а п’ятого в природі ніколи не було – то була вигадка нашого викладача. Коли мене відправили, сказа-вши: "Все, ви не склали, фізики зовсім не знаєте," – то я вийшов на коридор і зустрічаю одного нашого самбірського кагебіста. Я його знав тільки візуально, через те, що він був футболіст і грав у самбірській команді "Спартак". Він мене питає: "А що ви тут робите?". Я кажу, що складаю екзамен, а він: "А чого ми нічого не знаємо?" Я кажу: "Чекайте, я ж не поступаю в школу КГБ..." – "Ну, як так ви могли..." – "Не переживайте, я вже не поступив – фізики зовсім не знаю". Він мене завів у якийсь кабінет і почав мені там розповідати: „Ви ж знаєте, що вас тут в інституті ще пам’ятають, часу минуло небагато, чого не посту-пали в якийсь інший вуз? Ми не маємо нічого проти.” Я кажу: "Чекайте. То є моя воля, я так вирішив, мені подобається та спеціальність. Мене тут зарізали нормально, я вже бачу, через що, чия то рука." – "Ні, ні, ми нічого, ми нічого". Коли я пішов забирати свій обхід-ний, то виявилося, що в ньому була поставлена трійка. І, за сумою балів, я таки поступив.
Працював я в лісгоспі на різних посадах. Спочатку, після звільнення у 1978 році, ме-не ніхто не хотів брати на роботу. Взяли різчиком по дереву у лісгосп – там був сувенір-ний цех. Була хатка, всякі сувеніри. Через якийсь час я працював кладовщиком на внутрі-шньому матеріальному складі, а вже після 3-го курсу заочного навчання, коли від заочни-ків вимагали працювати по спеціальності, я пішов на роботу в Дублянське лісництво Сам-бірського району, працював там майстром. Пізніше рік працював у Старому Самборі, ліс-ництво "Спас", майстром по лісозаготівлі.
А в 1990 році, коли відбулися вибори, як ми називаємо, першого демократичного скликання, і Зоряна Попадюка в результаті усіх тих перипетій було обрано головою Сам-бірської міської ради – а він незадовго до того звільнився з табору, – зрозуміло, що він людей у місті не знав, та й роботи тої бюрократичної, практично, не знав, бо до того він працював вантажником хліба на самбірському хлібозаводі, – він мені запропонував піти до нього радником. З 1990 по 1994 рік я працював радником голови Самбірської міської ради. Крім того, в нас у місті існували дві газети, які розпалювали в Самборі релігійний конфлікт. Були приблизно однакові громади і одна церква в місті. Одна газета підтриму-вала одну громаду, православну, друга підтримувала громаду греко-католицьку. Газети тільки загострювали той конфлікт своїми публікаціями. Тому ми вирішили створити свою газету міської ради, „Вісник міськрайдержадміністрації” – спочатку була міська рада і ви-конком, а потім міська адміністрація. Я був редактором тієї газети. Збирав матеріал, усе робив, крім технічних справ. Після того, як у нас місто і район у 1994 році були розділені, після нових виборів я пішов працювати у районну держадміністрацію інструктором орг-відділу. Після того – на окремій роботі як секретар комісії в справах соціального захисту чорнобильців і секретар комісії екологічної безпеки району, де працюю до сьогодні.
Моя дружина, Микитко Тетяна Павлівна, закінчила Львівський медичний інститут, вона – фармацевт, працювала в сільській аптеці села Луки завідуючою аптекою, а зараз, у зв’язку з роздержавленням і приватизацією малих підприємств, це є приватне підприємст-во "Аптека Луки".
Які ще будуть до мене запитання?
В.О.: А після звільнення, крім того інциденту зі вступом, ще якісь дочиніння з КГБ були?
Я.М.: Були. Хочу згадати такий цікавий момент. То, здається, краще буде пам’ятати Зорян Попадюк, а може і я вирахую. В нього було 7 років, значить, в нього закінчився те-рмін у березні 1980, потім він був на засланні. Отже, у 1981 році та фірма, яка називалася КГБ, працювала, як завжди, вайлувато, і через те стався такий казус. Як згодом виявилося (я ж того навіть не знав), у 1981 році Попадюк мав приїхати у законну відпустку, яку заро-бив на засланні. Я вже працював завскладом на внутрішньому матеріальному складі. Мене викликають у військкомат і кажуть їхати в Хирів – там стоїть десантна бригада. Вона й зараз там стоїть. То Старосамбірський район. У "партизани" мене. І то так: сьогодні зран-ку викликали – щоб ти в обід уже був там. В.О.: Це називається військова перепідготовка.
Я.М.: Я кажу воєнкому: "Ви розумієте, що я матеріально відповідальна особа. Я не можу так собі закрити ті склади, бо там запчастини вантажних машин, різний господарсь-кий інвентар, спецодяг – я ж не можу замкнути, як ви кажете, і вже за 2 години бути в Хи-рові". Він каже: "Якщо ні, значить ми тебе по закону притягнемо до відповідальності".
В.О.: Дезертир!
Я.М.: Так-так, як дезертира. То я зразу до директора нашого лісгоспу, кажу: "Мико-ла Іванович, така справа..." Він каже: "Та що вони там, чокнулися всі? Ну, як це? Ви здаєте ключі – а якщо недостача? Мало що... Тут передачу треба робити". Він погнав до воєнко-ма. Повертається: "Віддай там, – він сказав, кому, – ключі та й їдь, тому що з ними не тре-ба зв’язуватися." Був там такий Іван, то я йому віддав ключі. То мій добрий товариш, я знаю, що він сумлінний чоловік.
Я приїжджаю в Хирів, заявляюся на той КПП з тою повісткою в "партизани", а чер-говий каже: "Які партизани, в нас ніяких партизанів нема!" Кажу: "Я маю направлення." Він провів мене до командира частини, той мене матом перекрив: "Які партизани? Який там дурак у вас в Самборі сидить у військкоматі?" Набирає Самбірський військкомат. Во-єнком йому щось там сказав, той каже: "Ну, добре. А ти де працюєш?" – "Я працюю в ліс-госпі на складі." – "Ну, – каже, – добре, на два тижні підеш у нас тут на склад". Викликав прапорщика, завскладом (єврей по національності), каже: "Ось тобі в підпорядкування завскладом". Єврей, виявляється, настрашився – нащо йому свідки на складі? Він мав, крім того, склади і прання, баню – там мав трьох чи чотирьох солдатів, які при тій бані жили. Я щось там день чи два покрутився, і той прапорщик каже мені: "Слушай, езжай домой. Чего ты будешь тут..." Він не хотів, щоб я до нього на склад ішов, чи що, каже: "Ну, що ти тут будеш робити? Я тебе тут прикрию, приїдеш на другий понеділок, відмі-тишся".
Я приїжджаю додому, а мені повідомляють: "Знаєш, приїхав Попадюк". А то вони так вайлувато операцію провели, щоб ми не зустрілися!
В.О.: А ви таки зустрілися?
Я.М.: Ну, то я ж через 2 дні приїхав, коли мене той прапорщик відпустив. А прапо-рщик звідки знав, що до чого і як? КГБ, видно, спрацювало на вищому рівні, щоб ми не зустрілися. А я приїжджаю – мені кажуть, що Попадюк приїхав. То ми зустрілися з ним одразу, як я приїхав. І проводжав я його на заслання.
А інших інцидентів я з ними не мав. То при вступі було одне і оце, щоб ми не зустрі-лися. Якихось спроб „наїзду” не було – не можу сказати, щоб хтось на нас дуже наїжджав. Я знаю, хто в моїй організації на мене регулярно писав – він мені просто сам сказав: "Ти знаєш, мене викликали, сказали, щоб я про тебе подавав – як собі хочеш думай, хоч гні-вайся на мене, хоч не гнівайся – я на тебе ніяких доносів не пишу." Але вони, видно, для галочки профілактику свою проводили.
Які ще запитання?
В.О.: У мене немає більше запитань. Здається, ми все досить добре виклали, а що згадаємо – ще матимемо нагоду додати. Дякую. Отже, це було 27 січня 2000 року у слав-ному городі Самборі. Говорив Яромир Микитко, а записав Василь Овсієнко.
[ К і н е ц ь і н т е р в’ ю ]
В.О.: 30 січня Яромир Микитко розповідає про співв’язнів. Найперше про Сашу Ро-манова.
Я.М.: У мене таке враження, що Саша Романов, хоча як марксист ішов у табори, але він трошки краще розумів національне питання, ніж більшість знайомих росіян-демократів. Він мені запам’ятався тим, що знав багато віршів українською мовою. Факти-чно, від нього я вивчив і дотепер пам’ятаю вірш Зиновія Красівського "Моя тріада".
В.О.: Саша, між іншим, казав, що в нього в ранньому дитинстві було напівукраїнсь-ке спілкування. Він десь із Саратовської області. "Там, – казав, – є багато українців, хох-лов," – то для нього українська мова була цілком природною.
Я.М.: Я про нього залишився доброї думки, тим більше, що він перед тим спілкував-ся з Зоряном Попадюком. Він про Зоряна був дуже гарної думки – я зрозумів, що вони спілкувалися й були добрими друзями-співв’язнями.
Безумовно, на мене найбільше враження справив В’ячеслав Чорновіл, з яким я зу-стрівся на 17-му, в Мордовії. Людина енергійна, вмів переконати, вмів згуртувати довкола себе людей, вмів відстоювати свої права. Я вважаю, що це найбільша постать нашого від-родження періоду шістдесятих-дев’яностих років. То є моя особиста думка, я знаю, що дехто навіть із соратників мав до нього якісь претензії, але я вважаю, що це найбільша постать нашого відродження.
В 17-му таборі на мене справив велике враження Дмитро Квецко – людина філософ-ського складу розуму, з глибокими знаннями історії України. Ми з ним також спілкували-ся, були в дружніх відносинах.
Зрозуміло, що кожний табір мав своїх лідерів і організаторів. На 19-му таборі одним з людей, які об’єднували національності, вікові категорії, був Василь Овсієнко.
В.О.: Ти диви?
Я.М.: А хто? Я, наприклад, особисто не пригадую, хто там міг організовувати. Доте-пер пам’ятаю, що Василь Овсієнко перед будь-якими акціями бігав і переконував, згурто-вував – потім ми ті всі питання вирішували. Я не пам’ятаю когось іншого.
В.О.: Були там Кузьма Матвіюк, Ігор Кравців, Кузьма Дасів.
Я.М.: Кузьма Матвіюк був глибокодумаючим. Він довго думав, поки зважувався на щось. Ну, то – мій спогад.
Що стосується 37-го, то там, в основному, були ми, молоді, звезені з різних таборів. Мені здається, що якраз українці там організували декілька акцій. Серед них були Володя Мармус, Петро Винничук, Микола Слободян. Безумовно, люди, які на мене справили дуже велике враження, від яких я дуже багато почерпнув – це Іван Світличний, з яким я був на 35-му. Хоча я ним мало спілкувався через те, що він весь був у своїй науковій роботі. Але багато я спілкувався з Євгеном Сверстюком, мав багато з ним розмов на політичні, мора-льні, ідеологічні теми, і дуже багато від нього почерпнув як людина молода, яка, фактич-но, тільки утверджувалася в своїх переконаннях.
Зрозуміло, там багато було непересічних людей, але я так просто не хочу перерахо-вувати. Зрозуміло, що Ігор Калинець. З людей інших національностей мені запам’яталися молоді політв’язні-литовці: Броніс Вільчаускас, Рімас Цикяліс, Алікс Пашиліс, з естонців – Маті Кійренд, з яким я десь у році 1989 зустрічався, будучи в Таллінні, розшукав його. З молдаван на мене найбільше враження справив Джіку Гімпу – то людина дуже імпульсив-на, дуже дійова. Здавалося, що він би вже гнав на барикади, хоча чогось його всі побоюва-лися, бо думали, що він своїми такими беззаперечними діями може розвалити будь-яку справу. А взагалі, він був дуже хворий. З латишів запам’ятався міжній Ґунар Роде.
Ще я хотів би особливо відзначити моє спілкування з "паном добродієм", як ми його називали, з Євгеном Пронюком. То була людина страшенно своєрідна, яка викликала за-хоплення і наших, і ваших, і всіх.
В.О.: В якій ти зоні з ним був?
Я.М.: В 35-му. Я, може, з рік був з ним. Це, може, кінець 1976 або початок 1977, 1978 рік. Десь так, рік часу.
В.О.: Пронюк є мій посправник, то мені цікаво послухати.
Я.М.: То людина, яку хіба до рани прикладати. То людина такого складу характеру, до якої, здається, з чим би не звернувся, він годен був з себе зняти останню сорочину. Ну, я про побутові речі не кажу. Це людина, яка готова була завжди бути попереду, на барика-дах, але, разом з тим, все готова була віддати будь-кому, і не раз – останній суці. (Сміється). Ось такий був... З ним наші хлопці в зоні не раз висварювались – що він ту нещасну посилку поки доніс – сам був хворий туберкульозом – поки доніс до бараку, то пороздавав усім, хто попадався.
Я перерахував тих, з ким тісніше спілкувався. Особливо хочу відзначити наших 25-річників. Я вже говорив, що зустрівся зі своїм вуйком Євгеном Пришляком, який від 1950 по 1952 рік був провідником ОУН Львівського краю. Він був захоплений у криївці, газами отруєний, стрілявся, але його, як кажуть, відкачали, і він 25 років просидів, з них років 10 у Володимирі в одиночній камері, де рахувався як в’язень Ч-1. Йому протягом того термі-ну у Володимирі взагалі заборонили навіть згадувати своє ім’я. До речі, я покажу – я при-ніс від мами книжку-родовід.
Дмитро Бесараб – надзвичайно мужня, стійка людина, яка завжди підтримувала нас, молодь, і всі наші акції, і, як кажуть, сприяла таборовій роботі, несла стійки. Дмитро Вер-холяк, Синяк – так?..
В.О.: Синяк Дмитро – це в Мордовії, в 19-й зоні.
Я.М.: Так, у 19-й. А на Уралі – Василь Підгородецький.
В.О.: О, ти й Василя знав теж?
Я.М.: Так. І шановний – вічна йому пам’ять, бо він помер у таборі, – Степан Мамчур. Він помер на 35-му.
Хотів би відзначити, що особливий спогад у мене про Семена Ґлузмана. Він на 35-й дуже багато робив для того, щоб на радіо "Свобода", в "Хронике текущих событий" з’являлась інформація про події в таборі, про роботу творчих людей, які були в таборі.
Серед євреїв, з якими мені доводилося спілкуватися, я хотів би виділити Гілеля Бут-мана. Він був сіоністом, переконаною людиною, керував і узгоджував дії єврейської гро-мади. З Гілелем ми зустрічалися на I з’їзді політв’язнів у Києві. Він проживає зараз в Ізраї-лі, але приїжджав на наш з’їзд, ми з ним зустрічалися. Приємно було, що він не забув і до певної міри підтримував справу незалежності України.
В.О.: А що ти міг би розповісти про збирання інформації у зонах і її перепрова-дження на волю? Що ти вважаєш можливим розповісти?
Я.М.: Я вважаю, що цей процес був досить інтенсивним на тридцять п’ятій, техноло-гія його була досить складною і ориґінальною, але інформація систематично виходила за межі табору і практично вся з’являлася в ефірі і в друку.
В.О.: Вже Семен Ґлузман, Микола Горбаль і Зіновій Антонюк про це дещо розповіли. Дещо є опубліковано. (Микола Горбаль. Вага слова. «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 г.)» // ж. "Зона". – Ч. 4, 1993 р. – С. 134 – 150; С. Глузман. Уро-ки Світличного. // Доброокий. Спогади про Івана Світличного.– К.: Час, 1998. – С. 477-497. – В.О.).
Я.М.: Ну, я не хотів би вникати в усі ті нюанси, в саму технологію тої справи, не-хай... Я був трошки причетний до цього, але нехай ті люди, які були організаторами і вва-жають за потрібне чи непотрібне розповісти про той процес, – нехай вони особисто про то розповідають.
В.О.: Він ще з підпілля не вийшов, бачиш, Зоряне?
Я.М.: Ні, я не те, що не вийшов з підпілля, – просто я вважаю, що не я був початківцем тої справи, хоча брав безпосередню участь, і тому не знаю, чи доцільно зараз про те розповідати.
В.О.: Ну, тут не може бути примусу.
Це кінець розмови з Яромиром Микитком 30 січня 2000 року.


 
 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Загальнодемократичний рух

МАРКОСЯН РАЗМІК ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ЛЮБОМИР ЗЕНОНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПОПАДЮК ЛЮБОМИРА ІВАНІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ ФРОНТ

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ (УНФ)

Інтерв’ю

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КВЕЦКО ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ЛЮБОМИР ЗЕНОНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КРАВЕЦЬ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Український національно-визвольний фронт (УНВФ). Борис Захаров

Персоналії / Український національний рух

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. С.Карасик. Виправлення З.Попадюка

MENU