НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ

 354506.08.2007

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в' ю О л е с я Н А З А Р Е Н К А
6 і 18 січня 1999 року в Києві та 18 січня 2001 року в Скадовську.
Виправлення О.Назаренка внесені 6.08. 2007 р.

Слухати аудіо файли

Василь Овсієнко: 6 січня 1999 року зранку, з десятої години, бесідуємо з паном Олесем Назаренком. Бесіду веде Василь Овсієнко в приміщенні Республіканської Християнської партії. Отже, сьогодні переддень Різдва Христового.
Нам, Харківській правозахисній групі, потрібно записати Вашу, пане Олесю, автобіографічну розповідь, бо, як відомо, ми вміли чинити спротив, але далеко не кожний написав, як це було. А час минає, люди відходять, та й забувають, зрештою.
Олесь Назаренко: Забувають. І я вже багато забув.
В.О.: Я всім повторюю таку мудрість – не знаю, хто це придумав, – що історія, на жаль, це не завжди те, що було, а те, що записане. І якщо люди, які знають, як воно було, не запишуть, то настануть нові люди і напишуть так, як їм треба. І те вже стане історією. Тож давайте чинити так, щоб історією, нарешті, стала правда...
О.Н.: Можна трошки завадити? Оце ви таке нагадали: "що записане". Коли я повернувся з та-бору, почали передавати по радіо "Архіпелаг ГУЛАГ", то мій батько плакав. Каже: "А я думав, що людство вже ніколи не буде знати про ці жахи."
В.О.: Отож і ми робимо зараз Міжнародний словник дисидентів. Центр проекту в Польщі. Там буде 120 українських імен. Але після цього ми візьмемося за створення українського словника, де буде декілька сот імен – скільки зберемо. Цей період – післясталінський, до Незалежності. Оскільки ви теж були в цьому колі, то, безперечно, треба, щоб ви розповіли про себе, а також бажано, щоб написали.
О.Н.: Народився я на Донеччині, в селі Землянки Макіївського району Донецької області, в 1930 році, 27 вересня, якраз на Воздвиження Чесного Хреста. Я в селі тільки народився, але себе починав пам'ятати не там. Є таке селище Пантелеймонівка на Донеччині – де великий цегельний завод, динасовський. Там мій батько працював економічним директором. Я не знаю, що це за посада була, але він пізніше мені розповідав, що він не витримав отого всього тиску, він хотів більше приділяти уваги робітникам. На нього почали скаржитись, то він покинув цю роботу, повернувся в село Землянки і став там жити. А роботу собі знайшов у Ясинуватій. Це Ясинуватське відділення Донецької залізниці. Там він влаштувався якимось незначним бухгалтером у розрахунковий відділ. То був дуже великий відділ, там працювало дуже багато людей. І ось настає 1938 рік. "Приходиш, – каже, – на роботу – нема одного якогось працівника. Всі мовчать, ніхто нічого не каже. День, другий, третій немає. Через тиждень – другого працівника немає. І всі мовчать. Тоді третього немає. Я думаю, що ж таке відбувається? Я вже здогадуюсь, що це репресії йдуть. Думаю: тікать. А куди тікать? І чого тікать? Сам не знаю. Ну, продовжую, – каже, – я сидіти." Всю начальственну роботу вже передали на нього – тому, що інших працівників там уже не було, то вже він став цю роботу вести. "Минає певний час, і ось, – каже, – приходять і по мою душу. Прямо на роботу. Я був здивований, бо пропадали люди невідомо де, а тут прийшли на роботу. І сказали: „Ми вас уже довгенько перевіряємо, дізналися, що за вами ніякої вини нема. Але нам у дорожнє МГБ потрібний хороший бухгалтер”. – Ну, що я можу сказати? Відмовитись? Я не міг відмовитись". І він пішов на роботу бухгалтером в оте МГБ. Пізніше воно стало НКВД. І ось він там працював, поки не почалася війна. А потім він виїхав в евакуацію.
В.О.: Ви не назвали ім’я свого батька...
О.Н.: Батько мій – Назаренко Терентій Костянтинович. Він 1905 року народження. Він у 1984 році помер. Я зараз так жалкую, що він не дожив до нашої Незалежності, до нашої держави. Він уже сподівався, що вона буде. Раніше він не вірив, що буде українська держава. А коли я повернувся з табору, то він сказав: "Раз такі люди, як ти, є, то колись українська держава буде." Отак відверто сказав.
Мама моя, Килина Іванівна, 1908 року народжена в селі Землянках.
В.О.: А її дівоче прізвище як?
О.Н.: А дівоче прізвище – Йордак. Це волоське прізвище. Мама по роду належала до волохів, про яких Шевченко сказав: "Волохи, волохи, вас осталось трохи." У нас там два волоських села, в тому числі й Землянки. Я чув таку історію про це село. Коли Катерина Друга дозволила волохам, які потерпіли поразку у війні з турками, поселиться в цих донецьких степах, то вони спочатку заселили-ся в Селідовому. Але прийшли козаки і сказали, що це їхні землі. І забрали ці землі собі. Стало розбудовуватися козацьке село, а цих волохів переселили в теперішній Макіївський район. У той яр переселили. І вони там побудували собі вже не хати, а землянки. Так село і стало називатися – Землянки.
Мама була неграмотна. У неї не було ніякої освіти. Померла вона ось недавно, в 1989 році.
Можу сказати про свою бабусю Назаренко. У мене була цікава бабуся. Вона всіх комуністів, особливо членів уряду і ЦК, – всіх називала бандитами і песиголовцями. Вона хотіла, щоб її діти отримали вищу освіту. Але ж вона не хотіла, щоб вони були комуністами. У нашому роду не було комуністів. Батько аж до вступу в МГБ не був комуністом. Він вступив у партію аж у 1944 році, коли повернулися назад красні. У нас казали "красні" або "рускі". У нас "совіти" ніколи не казали. "Красні" або "рускі". Бабуся називала тих комуністів песиголовцями. А дід був пасивний до політи-ки. Він ні в що не вникав і не розумів нічого – що воно і відкіля воно.
Навчався я в Ясинуватській середній школі №1. Поступив я перед війною, 1938 року. До поча-тку війни закінчив три класи. Уже тоді, до війни, я почав себе визнавати українцем, уже в 1938 році. Хоча від бабусі я вже відчував оцю різницю... У нас не казали "росіяни" – у нас казали "кацапи". Коли ми гралися з дітьми, то в нас найбільша образа була, якщо тебе назвуть кацапом. Кацап – це в нашому дитячому розумінні було п'яниця, що матюкається, нахабний і брудний. (Сміється). Отаке було поняття. І ось одного разу, здається, в третьому класі, я написав диктант українською мовою. У мене було "три". А з російської мови – п'ятірка. Я, пригадую, розплакався і кажу: "Катерино Андріївно, я буду переходить в руску школу." Я тоді не казав "російську", а в "руску". "Як це так? Ти в руску школу перейдеш? Невже ж ти хочеш бути кацапом?" Я кажу: "Ні. А хіба це рускі – кацапи?" Каже: "Кацапи." З того часу я почав розуміти, що ми – українці, а то – кацапи. Таку інформацію я отримав у школі.
Я не закінчив у денній школі десять класів, а тільки сім класів, поступив у Слов'янський заліз-ничний технікум. Працював на заводі токарем...
В.О.: А під час війни ви ж не навчалися?
О.Н.: Під час війни я не навчався. Сім класів закінчив, здається, в 1947 році. А потім вступив у технікум. Два роки там провчився. Коли мені розподобався паровоз, я вирішив покинути технікум, пішов у вечірню школу і на роботу на завод. Закінчив десять класів. Отака моя освіта.
У 1949 році мене покликали до війська, і перебував я в армії до 1954 року. Чотири роки я був в авіації – тоді служили чотири роки. Там я кінчав школу офіцерів запасу по службі ЗОС – "земное обеспечение самолетовождения". Але офіцером я не став. Я відмовився, коли нас послали на практику в Забайкалля на шість місяців, а ми пробули там цілих два роки. Як уже оголосили їхати на екзамен після практики, я відмовився, бо вже була демобілізація мого року призову. Я сержантом демобілізувався додому. А офіцером так і не став.
В.О.: У яких краях ви служили?
О.Н.: У Забайкаллі – в Читі і в Читинській області: Укурей і Борзя. Працював на пеленгаторах і на зв'язкових радіостанціях.
У 1954 році повернувся, попрацював на заводі і вирішив попробувати себе журналістом, писа-ти. Поступав у педагогічний інститут тоді ж, у 1954 році. Але по конкурсу не пройшов, хоч оцінки були й непогані: твір я написав на "відмінно", німецьку мову склав на трійку, а то все були четвірки і п'ятірки. Бал був прохідний, але чому мене не прийняли, невідомо. Можливо, через викладача Федорчука, який на «відмінно» оцінив мій твір. Я допускаю, що він у педінституті вважався націоналістом. Він дуже добре до мене поставився.
Я пішов у редакцію Селідівської районної газети, літературним працівником. Газета називалася "Зоря комунізму". Можна згадати дуже цікаву історію. Редактором був тоді Зінченко Анатолій Маркович. У нього ніякої освіти не було. Він прийшов у редакцію з чотирма класами освіти ще в двадцятих роках. Він каже: "Ще при Сталіні була така подія. Одного разу приносять полосу. Читаю – там, де було написано "Сталін", написано "Сралін". Що ж таке? Сказав секретарю, коректору переправити. Переправили, віднесли в типографію і знову ж гранки зробити. Приносять нові гранки – знову: "Сралін". Я, – каже, – не витримав та й прибіг у типографію. Вона там в одному дворі: на одній стороні була редакція, а на другій стороні – типографія. Сам став за касу і набрав. Набрав, що не відтиск зроблю – знову "Сралін".
В.О.: Як це так?
О.Н.: Як це так? Хтось підсипав чи неправильно заніс у касу "р" замість "т". А набірники не дивляться на літеру – вони знають, в якій ячейці лежить літера. Така була історія, каже. А якби вийшов тираж...
В.О.: Голова б покотилася.
О.Н.: Голова б покотилася.
Я довго не витримав у редакції. Мене заїло і замучило оте: "Вище прапор соціалістичного зма-гання!", "Хто сьогодні попереду". Я вже інколи доходив до бісиків, що не знав, що писати, як писати. Навіть не міг уже скласти якесь одне путнє речення. Оце що в мене виходило – що я писав якісь нариси або оповідання для розваги. Я побув там два роки і пішов на будівництво каналу Сіверський Донець – Донбас. Це вже був, здається, рік 1959. Побудував канал. Коли його пустили, пішла вода, то я став обслуговувати четвертий підйом насосної станції. Там воду піднімали на 16 метрів, а вже з нашої насосної станції, яка розташовувалась на станції Кринична, вода каналом стікала у Кальміуську балку. Там було зроблено водосховище. Цією водою вже забезпечували місто Донецьк. Ну, це не головне, це між іншим.
Але я переживаю – уже мені до тридцяти доходило, а в мене, по суті, не було там друзів. Мені дуже хотілося виїхати десь углиб України, щоб чути українські пісні, чути українську мову, бо до війни в нас усі розмовляли українською мовою. І після війни. А вже починаючи з шістдесятих років, коли позакривали українські школи, кожен не хотів бути хохлом. І отак наввипередки стали засвоювати мову наших господарів. Я хотів поїхати до Києва. Коли почув, що на Київській ГЕС потрібні робітники, то поїхав на Київську ГЕС. Це було в 1962 році, десь весною я приїхав. Два роки я не знаходив собі однодумців і на Київській ГЕС. Правда, я вже чув про Чорновола. Чорновіл тоді разом зі своєю дружиною Оленкою... Як її прізвище? Стасів? Чи як?
В.О.: То була Олена Антонів. (Нар. 17.11. 1937 – п. 2.02. 1986. Учасниця руху шістдесятників, правозахисників. Дружина В.Чорновола, потім З.Красівського. – В.О.)
О.Н.: Антонів. Вона працювала в лікарні. Вони випускали газету – велику газету українською мовою прямо на майдані серед будівництва.
В.О.: То що, стінна газета?
О.Н.: Стінна газета була українською мовою. Це для мене було дивно і приємно. Але в мене не було ніякої нагоди познайомитися з Чорноволом. Хоча мені й хотілося – я соромився. От прийду і скажу: я такий і такий... Я несміливий був з дитинства. Такий, знаєте, що в знайомства не вступав. І тільки через два роки, в 1964 році, я познайомився з одним робітником, Володимиром Комашковим (Нар. 1935, п. 10.10. 1997. – В.О.), який був у дуже близькому знайомстві з Чорноволом – вони жили в одному бараці у Вишгороді. Розбалакалися, один одного краще пізнали. І він почав давати мені літературу. Я зрозумів, що це він отримує від Чорновола.
В.О.: Машинописна література?
О.Н.: Машинописна. Всякі спогади про репресії, що їх писали наші письменники. Я зараз уже не пригадую, хто і що. Було Сосюрине "Розстріляне безсмертя". Ну, а більше книжок. От, наприклад, я вже тоді прочитав "Історію Великої України" Голубця. Така голуба книжка. "Історію України" Дорошенка. Поезію Євгена Маланюка. Я й досі пригадую такі слова: "Вчини мене бичем, своїм ударом, вистрілом, набоєм, щоб залишивсь хоч чорний дим над неповторною добою." „Доба” – дуже сподобалися мені ці рядки. Ще в Маланюка мені сподобалися із поеми – я зараз не пригадую, як вона називається, – про Україну: "Тебе б конем татарським гнати, поки аркан не заспіва, бо ти коханка, а не мати, зрадлива бранка степова. Стрибати в гречку тільки вмієш, та в муках зради завмирать." Потім попала мені до рук поема "Попіл імперії" Юрія Клена. Теж на мене справила враження.
Всі ті книжки я давав читати своїм близьким знайомим, друзям, яким я довіряв, які якоюсь мі-рою цікавилися. Потім прочитав я книжку "Націоналізм" Дмитра Донцова. Це теж глибокий філософський твір, дуже глибокий. Я його дуже довго читав і думав над ним. Була книжка "Вивід прав України" Пилипа Орлика, "Україна і українська політика Москви" Проніна, "Збірник на пошану вчених, знищених більшовицькою Москвою", рукопис Чорновола "Правосуддя чи рецидиви терору?". Це перший твір, який він написав. Той же Володимир Комашков сказав, що треба з нього копію зробити. З усіх цих книжок, які я зараз перерахував, я робив фотокопії. Спочатку я робив для себе, потім для своїх друзів, знайомих робітників, яким я довіряв. А потім уже мене просили зробити більше примірників для киян. Я не знаю, куди і до кого вони попадали.
В.О.: То йшло через Чорновола, так?
О.Н.: Через Чорновола. Поки його не заарештували. (Вперше ув'язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р. – В.О.). Я так здогадувався (мені Комашков не казав), що він від Івана Світличного це отримував. Бо коли я вже цілий рік так попрацював, то одного разу Комашков каже, що зі мною хоче познайомиться Іван Світличний. Ми пішли в ліс...
В.О.: А якого то року було? Вже після арештів 1965 року?
О.Н.: Це було десь серед літа, мені здається, 1966 рік.
Я хочу ще додати. "Правосуддя чи рецидиви..." я вже згадував. А за цією книжкою вийшла друга. Ця вже була з ілюстраціями, з фотографіями: "Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочин-ців". Цих книжок я зробив на фотографіях десь до п'яти копій. Вони тоді розійшлись по Києву. Потім Комашков одного разу приніс мені рукопис. Рукою написаний, майже чорновий текст „З приводу процесу над Погружальським”. Я його переписав друкованими літерами. Зробив фотокопію і віддав йому. Там було багато різких слів – „свинота” і ще щось... Видать, той рукопис трошки почистили і принесли другий. Я його знову переписав, скопіював і передав Комашкову. Цю плівку я готував для передачі за кордон. Стаття „З приводу процесу над Погружальським” попала за кордон і була надрукована в газеті. Мені згодом на слідстві показують цю газету і витяги з мого рукопису. Так, і експертиза установила, що це моя рука... За документи я не так боявся – я найбільше боявся, що мене можуть шпигуном зробити. Мені казали: "От бачите, ви не хочете назвати людей, хто вами керував, жалієте їх, а вони вас не пожаліли – кинули під танк, надрукували написане вашою рукою, щоб вас арештували." Отак говорили.
В.О.: А, до речі, ви знаєте, хто автор того тексту?
О.Н.: Знаю. Автор – Борис Антоненко-Давидович. Мені так казали.
В.О.: Це ви так тоді знали?
О.Н.: Ага.
В.О.: А тепер кажуть не так. Євген Сверстюк каже, що це він написав той текст, а В’ячеслав Чорновіл його редагував, щоб не можна було впізнати за стилем автора.
О.Н.: Не знаю, це, мабуть, від Чорновола йшло. Тоді Чорновіл, мені здається, ще не сидів. Я точно не пригадую.
В.О.: Його в 1967 році посадили, 3 серпня.
О.Н.: В 1967-му. Тому що, коли мене арештували в 1968-му, Чорновола вже не було. Одного разу Комашков прийшов і каже мені: "Якщо мене арештують – я хочу показати, де захована Чорноволова бібліотека. Щоб ти знав." Там у його дядька в городі закопана, в ночвах – ця бібліотека. Це, звичайно, не ввійшло в слідство. А тому я не знаю, чи та Чорноволова бібліотека збереглась, чи не збереглася. Була там вона дійсно закопана чи не була, я, звичайно, не знаю. Я тільки на словах це чув.
А потім отож появилася книжка Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Я цих книжок теж три-чотири, а може і п'ять зробив.
В.О.: Фотокопії?
О.Н.: Фотокопії. Потім стали відомі наші арештовані з "Репортажу із заповідника імені Берія" Валентина Мороза. А потім ще приходили документи Левка Лук'яненка, Івана Кандиби. Паперів була ціла купа. Я робив копії.
В.О.: А які у вас були умови? Треба ж було мати фотоапаратуру, якесь приміщення.
О.Н.: У мене було місце в робітничому гуртожитку, де я мешкав. Я попросив коменданта, щоб мені виділили в туалеті сушилку – кімнату для сушіння одягу. Мені дали кімнатку. Там зберігалася моя бібліотека, стояв фотозбільшувач, фотоапарат. По суті, там Олександр Дробаха почав писати – я сміявся – свої геніальні вірші. У тій сушилці. Я все йому тоді казав: "Коли ти станеш лауреатом Нобелівської премії – а він тільки на лауреата тоді бив, казав, що обов'язково стане лауреатом, – то тоді я напишу спогади про тебе і скажу, що ти свої геніальні вірші писав у туалеті." (Сміється). Дробаха також жив у цьому гуртожитку, тільки в іншій кімнаті.
В.О.: Ви мали там щось вроді лабораторії?
О.Н.: Вроді лабораторії. Там ми інколи могли зібратися так, щоб нишком поговорити, бо кім-ната була ізольована, ніхто не міг там підслухати.
Хочеться тепер сказати, хто ж вони були, мої друзі, яким я давав оті книжки. Найперше, я по-знайомився із Кондрюковим Василем. Він сам родом з Донеччини. Я почув від одного робітника, що він начебто на ГЕСі створив (а він був член партії) „Партію чесних комуністів”. Я кажу: "Я хочу з ним познайомиться." От мене з ним познайомили. І так ми потоваришували. Я став йому давати всю літературу, яка до мене надходила. Він був російськомовний. Але поступово він почав розуміти: щоби змінити цю систему, треба йти тільки через національну ідею. Я його переконав: "Оце чесні, нечесні – чесних комуністів не може бути, бо сама система така – і утопічна, і бандитська." Я на той час уже це розумів. Поступово і його переконав. І він приєднався до мене. А потім він отримав на суді, коли нас арештували, три роки суворого режиму. Мені п'ять років, а йому три.
Ще був Карпенко Валентин. Він був техніком чи майстром на виробництві, на ГЕС. Жив також у гуртожитку. Я помітив, що він не дурний хлопець. Хоч також російськомовний, але легко перехо-див на українську мову, коли я з ним заговорив. Я зрозумів, що він цікавиться літературою. Одного разу він каже, що є така література, і питає: "У тебе немає?" Я кажу: "Так, є. Але це ж небезпечно." – "Та я, може, "Майн кампф" Гітлера читаю – кому яка справа?" Кажу: "Та ти не поспішай!" Коротше кажучи, ми зійшлися. Карпенку дали на суді півтора року суворого режиму.
За Комашкова я вже сказав. Це було наше товариство. Офіційно ми не були ніякою групою чи організацією.
Богдан Дирів. Також робітник-електрик, як і я. Богдан усе читав. Він був надійний хлопець.
Олександр Дробаха. Познайомився, як тільки приїхав у Вишгород. Він приїхав з одним това-ришем, вчителем – Віталієм Різником. Дробасі хтось сказав в Вишгороді, що на бронвахтах, є археологічний музей. Я тоді жив ще не в гуртожитку – це десь 1963 чи 1964 рік. Бронвахта – це плавучий будинок чи гуртожиток на воді. Там такі каюти. І в мене там був археологічний музей. Я працював на земснаряді, вибирали ж пісок. Попадалися в насос кістки мамонта, жорна, кам'яний хрестик... І одного разу із тієї карти (карта називається, де намивають пісок) я приніс цілий мішок оцих кісток мамонта і все це розклав у своїй каюті. До мене приходили дивитися на ці речі. Коли Дробаха з Різником приїхали в Вишгород, то почули про це від когось і прийшли. Шкіпер сказала: "Там тебе якісь хлопці питають." Я вийшов. Так ми познайомилися з Дробахою і Різником. Дробаха також читав усю літературу, яку приносив Комашков. А Комашков, хоч і приносив, але рідко бував у нашому товаристві. Я, щоправда, одного разу бачився з Чорноволом. Ми були у Люди Шереметьєвої на дні народження. Він там був, там був Світличний. З Одеси приїжджали поетеса Ганна Могильни-цькі і її брат Олександр. Чорновіл приїздив з Павлом Скочком. (Журналіст, згодом політв’язень. – В.О.)
В.О.: Так це було в Києві чи у Вишгороді?
О.Н.: У Вишгороді. Це 1967 рік. Люді Шереметьєвій було на той час двадцять один рік. Чор-новіл там до мене не підходив. Я з Чорноволом познайомився, здається, в 1990 році у Львові, коли їздив до Михайла Осадчого і допомагав йому оформляти часопис «Кафедра». Я знімав фільм, у мене ж була кінокамера. Я й про Михайла Осадчого фільм зробив. Він уже помер? (Письменник, філолог, нар. 22.03. 1936, помер 05.07. 1994. Ув'язн. 28.08. 1965 за ст. 62 ч. 1 на 2 р., вдруге ─ у січні 1972, за ст. 62 ч. 2 на 7 р. і 3 засл. – В.О.). І ще до нашої групи, якщо так можна сказати, входив Микола Пономаренко – це мій товариш по курсу. Він працював у ЦК кур'єром, розносив по кабінетах олівці, папір. Він часом приносив газети, видані за кордоном. Йому доручали їх спалювати. Комендант наглядає, як він палить. "Коли комендант відвернеться, – каже, – я в пазуху якусь газету." І прино-сить її мені. (Сміється). Але ж він не хотів, щоб вона залишалася в мене, – тільки прочитати, а потім забирав і спалював. Отака була історія з цими газетами. Одного разу він казав: "Я приніс у ЦК аж два мішки книжок з підписами Іванові Драчу і Дмитрові Павличку. Це їхні дарунки чи пакунки, які вони привезли з Канади чи Америки. Вони зберігалися в ЦК. Я не знаю, чи повернули це їм, чи ні, але тоді вони були в ЦК. То Пономаренко носив ці книжки на своєму горбі. (І.Драч та Д.Павличко були включені до делегації УРСР на сесію ООН. Це своєрідна платня за відступ від дисидентства. – В.О.)
В.О.: Це цікава річ, що подаровані закордонними українцями книжки їм не віддали, а забрали в ЦК.
О.Н.: Потім Пономаренко приніс одну книжку, "Українці". Така товста книжка, це був сигна-льний примірник. Пізніше вона була видана. А цей сигнальний екземпляр був з номером. То Пономаренко вирізав номер і дав книжку мені. Коли я сказав, що в мене є така книжка, то Чорновіл через Комашкова передав, що він хоче цю книжку бачити. Я як віддав, то й по сьогоднішній день. Не знаю, де вона – чи є вона у Чорновола, чи немає.
Тоді ще був Василь Ґедзь – робітник з Київської ГЕС. А брат його працював у ЦК. Коли я затримувався в Києві, то ночував у Василя. Коли я приходив до Василя, то брат ішов з дому. Але я приносив для нього літературу. Він був у середній ланці ЦК, не на вищій. Працював в Інституті культури, чи не науковим сек-ретарем.
Між іншим, саме Василь Ґедзь дав мені прочитати "Розстріляне безсмертя" Володимира Сосю-ри. Безпосередньо його рукою написано, з виправленнями. Як до Василя попав цей документ? Сосюра разом з братом Василем відпочивав в одній кімнаті десь у Криму. Сосюру негайно виклика-ли, і він забув цей свій рукопис. Я не знаю, чому він йому не віддав, бо незадовго Сосюра вже й помер (5 січня 1965 року. – В.О.). То Василь дав мені його прочитати. Я тільки зробив з нього копію. І, здається, навіть не встиг повернути. Коли зробили обшук, то КГБ все забрало. Я не знаю, чи постраждав Василів брат за той рукопис, бо я з Ґедзем ще й не бачився. Я й не знаю, де його шукати.
Ще в нас був Іван Гончар з Гаврилівки. Він робітник, колишній політв'язень, ще сталінських таборів. Іван Гончар жив у селі Гаврилівка, але частенько приїжджав у Вишгород, щоби від мене отримати літературу. Йому в 1952 році, ще за життя Сталіна, давали 15 років, а потім була амністія, то він вийшов раніше. Він у мене як свідок проходив. (Гончар Іван Несторович, нар. 22.08.1935, с. Гаврилівка Вишгородського р-ну Київської обл. П/в 1953-55; 1955-56. 1951 р. в залізничному училищі в Києві створив молодіжну „Українську соціал-комуністичну партію народників”, яка згодом перейменована на „Українську соціал-демократичну партію обновленців”. У лютому 1953 28 осіб були заарештовані. 16.05. 1953 шість осіб були засуджені Київським обласним судом за ст.ст. 54-10, 11 КК УРСР, Г. до 10 р. Карався в Комі АРСР і в Архангельській області. Завдяки перегляду справи під час хрущовської "відлиги" та "залікам" Г. пробув у неволі 2 р. й 4 місяці, звільнений у травні 1955. Відмовився йти до війська і був засуджений на 5 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. Знову потрапив до таборів Архангельської обл. Через 5 міс. його повернули до Лук’янівської тюрми, переконували згодитися на службу в армії. Оскільки Г. не погоджувався, його запроторили до Київської психіатричної лікарні ім. Павлова. У липні 1956 його відіслали в рідне село. 1971 Г. реабілітований. Пише вірші, статті, прозу, друкується в районній ґазеті. У квітні 1989 Г. став членом Народного Руху України. Очолює первинну організацію "Просвiти". Працює вчителем у рідному селі. – В.О.)
Була ще Марія Овдієнко. Вона працювала на той час у Ботанічному саду. Познайомив мене з нею Віталій Рєзніков. Чи Різников. А через Марію Овдієнко я познайомився з Надієї Кир'ян. Коли її виключили з університету, вона також прийшла працювати в Ботанічний сад. Коли я приніс їм літературу, вони там носили гній... Марія друкувала всякі матеріали, і моє звернення до громадян Києва, яке я власноручно написав. По суті, через цей документ мене й арештували. Це було звернен-ня з приводу 22 травня 1967 року, коли ото водою поливали демонстрантів біля ЦК. Я написав, бо що ж це таке? Люди на панахиду зібралися, це ж річниця перепоховання Тараса Шевченка з Петербурга на Чернечій горі. Я також там написав, що на Україні відбувається русифікація. Мій документ закінчувався: "Ганьба русифікаторам! Хай живе ленінська національна політика!" Навіть так було. (Сміється).
В.О.: Ця листівка була від руки написана?
О.Н.: Ні, це було написано на друкарській машинці. У мене були тоді гроші. Мені батько дав на хату, щоб я кооператив будував, а я їх трохи розтратив: я купив друкарську машинку. Ми з Кондрюковим найняли машиністку на Вітряних Горах. Панфілова Лариса, чи що. Я не пригадую, я її, по суті, й не бачив. Це Кондрюков її найняв. (В. Кондрюков каже: не Панфілова, а Філатова, потім її прізвище стало Савченко. – В.О.). Домовилися по 20 копійок за аркуш їй платити. Але коли дали їй друкувати, то вона від платні відмовилася. Каже: "Я думала, що це така література, як я євреям друкувала. А за таку правдиву літературу – мені цікава така література – я гроші брати не буду." Я пізніше про неї більше скажу.
Надія Кир’ян була в мене свідком на суді. А також Людмила Шереметьєва. Я вже про неї гово-рив. Всього було опитано в КГБ по моїй справі (казали, що це „справа Назаренка”, тому й я так кажу) десь більше 30 осіб.
Коли я повернувся з табору, то дізнався, що про мене навіть були поганої думки, начебто я по-видавав багатьох людей, бо всіх їх стали смикати, тягати. А справа в тому, що в мене не дуже стійка пам'ять, і я номери телефонів, адреси записував. У мене знайшли в лабораторії аж два записники. Там були десятки телефонів. Кагебісти всіх почали опитувати, і кожний щось трошки та розказав.
Коли я був у Львові, то мене там запросили в Інститут українознавства. Я там теж давав покази на хвилин 15-20. Там мені показали журнал "Український вісник", який видавав Чорновіл. Там була замітка, що була заарештована така-то група, і Назаренко, напевно, пішов з ними на співпрацю, бо дуже багато людей опитано і постраждало. Але дивно, що він усю справу взяв на себе. Я справді визнав, що то я все виготовляв. Так воно й було. „Взяв на себе”. Я не ображаюся на нього. Він тоді не міг знати. (Див.: Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 76-78). Чутки могли ходити різні. І КГБ могло пускати різні чутки. Але коли я був у таборі, то багато хто отримував бандеролі з книжками, а мені ніхто нічого не присилав з Києва.
В.О.: Що, тоді ще можна було посилати в табори книжки?
О.Н.: Тоді ще була необмежена кількість бандеролей. А посилки тільки дві на рік.
В.О.: А коли я сидів у Мордовії з 1974-го, то вже книжок не можна було одержувати.
О.Н.: При мені вже стало не можна. А тоді ще книжки і канцелярські товари можна було хоч щодня отримувати.
В.О.: Ви охарактеризували своє середовище. А як сама справа розпочалася? Як і коли вас було заарештовано?
О.Н.: Як це було? Я написав „Звернення до киян” у 1968 році. Пишу, що на цей раз кагебісти готують виконавців для розправи. Мені одна дівчина чи жінка сказала, що їх, комсомольців-активістів, збирали в ЦК ЛКСМУ і казали, щоб 22 травня зайняли по всьому Києву свої об'єкти і спостерігали за націоналістами, які будуть бунтувати, виступати, ламати. Вона тоді ще казала: "Я ж тоді стояла в коридорі. Напівзатемнений коридор: "Ви підете туди, на такий-то об'єкт, а ви підете туди..." А я стою і думаю: "Невже мене нікуди не пошлють?" А пізніше, коли вона зі мною познайо-милася і дізналася, хто такі націоналісти, то вже, звичайно, сміялася з того, що їй дуже хотілося попасти на цю облаву, щоб стежити за націоналістами. Я знав, що тоді готувалися на "Арсеналі" робітники. Їм також сказали, щоб вийшли на випадок якихось там бунтів чи виступів. Ви ж бачили, що 22 травня 1968 року довкола пам’ятника Шевченку кільця стояли? До пам'ятника не можна було й пробитися. У мене був знайомий, правда він не з нашої групи. Це Володя Мельник. Він тоді гарні вірші писав. Написав тоді вірша "Іду в туман". Він прочитав, мені сподобалося. Він каже: "Я буду читати його біля пам'ятника Шевченка." Я кажу: "Коли ж ти будеш читати? Тебе зразу схоплять!" А він таки якось прорвався через всі ті кордони – і до пам'ятника, до мікрофону: "Іду в туман..." Тут на нього зразу налітають, хапають його. Він якось викручується – тікає. Тікає, а за ним погналися, напевно, з півсотні по скверику. Я ззаду погнався, думаю подивитися, чи втече? Тоді Володя втік, його не впіймали.
В.О.: Оцей ваш текст був тоді якось розповсюджений?
О.Н.: Так, був розповсюджений. Ми надрукували на друкарській машинці сто примірників, може трошки більше, може, 110 чи 120 примірників, і розіслали по всіх вищих учбових закладах. Розіслали в партійні організації. Виникла ідея, щоб вищепоставлені люди знали, що відбувається в Києві.
В.О.: Там дуже вдало цитувався Ленін від 1914 року: „Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна. (...) Після цього заходу мільйони і мільйони „обивателів” почали перетворюватися в свідомих громадян і переконуватися в правильності того висновку, що Росія є „тюрма народів”.
О.Н.: Цитувався, цитувався.
В.О.: Ви знаєте, я в 1968 році навчався на першому курсі філологічного факультету Київського держуніверситету. Наш жовтий корпус біля пам’ятника Шевченку. То 22 травня нам влаштували щось у гуртожитку на вулиці Ломоносова, біля Виставки, щоб ми взагалі не їхали на заняття в той день. І за списком перевірили, чи всі є. А потім розповідали, що в жовтому корпусі університету були розкидані якісь листівки. І то нібито були фотокопії. І була там ота цитата з Леніна. То це, може, була ваша робота?
О.Н.: Можливо, й моя робота. Але ми не фотокопії робили, ми на друкарській машинці.
В.О.: Ну, може хтось її перефотографував і розмножив.
О.Н.: Можливо. Листівка була поширена. Зі ста десяти поширених примірників повернулося в КГБ... Уже й забув скільки. Коротше кажучи, одна третина не повернулася. (Сміється).
В.О.: То таки був резон це робити?
О.Н.: Десь 30 чи 40 не повернулося. А один-єдиний примірник у мене залишився в кишені. Жив я на цей час уже не в Вишгороді, а в Києві в гуртожитку на вулиці Гарматній, бо працював у будівельній організації на Куренівці. Там гідромеханізація чи щось таке. 26 червня 1968 року мені якраз приснився сон. Приснився сон, що начебто ми йдемо зі своїми друзями: Марія Овдієнко, начебто Карпенко Валентин. Ідемо над якоюсь водою. Земснаряд вибрав пісок, вода, а ми йдемо понад краєм. Раптом цей берег обвалюється і я посунувся в воду, а ті зосталися. Я карабкаюся, а не можу вибратися. Вода дійшла вже до губ, я дна не можу дістати. А ті стоять і тільки дивляться, ніхто мені не допомагає. Де не взявся бульдозер і став прочищати мені вихід. На цьому я прокинувся. Я йду і думаю: "Що ж це за сон?" Так яскраво я все бачив. Іду й думаю, що це якийсь непростий сон.
В.О.: Пророчий.
О.Н.: Непростий сон. І раптом мене... Я тоді ще не Олесем називався. Це мене вже в таборі пе-рехрестили. Я Олександр. У таборі я дізнався, що по-українському це – Олесь, то з того часу мене всі в таборах знали як Олеся. А до арешту знали як Сашка. Тож мені гукають: "Здоров, Сашко!" Я підняв голову – чотири чоловіка стоять, такі дебелі дядьки. Кажу: "Я вас не знаю. Хто ви такі?" – "А ми тебе знаємо. Ти був у сірих штанях, а сьогодні в зелених. Куди це ти йдеш?" – "Іду в університет на лекції." – "То сідай, ми тебе підвеземо!" Я кажу: "Ось трамвай підійшов, я зараз." І тільки хотів іти, а вони мене як пір'їну підхопили, що люди по тротуару йшли і не помітили, як вони мене взяли і посадили в машину.
В.О.: Вони це вміли робити!
О.Н.: А в мене вдома вже ніякої літератури не було. Тому що я, коли перебрався на Гарматну, то частково відніс документи Марії Овдієнко на збереження. А основні документи, так би мовити, наш архів, зберігався у Кондрюкова. А торбу всяких там паперів я віддав Карпенку, який жив на той час десь у гуртожитку в Святошині. На той час ми вже розійшлися з Вишгорода.
Але я зараз скажу, що перед цим трапилося. Марія Овдієнко запросила мене на новосілля до одного свого знайомого. Десь за тиждень до мого арешту. На Русанівці будинок на поверхів сім чи десять. Я прийшов туди з Марією. У цього знайомого там ще ніяких меблів не було. Людей зібрало-ся чимало. Поклали двері на стовпи з книжок і почали відзначати новосілля, пити горілку. Я бачу, що таке гарне українське товариство зібралось. Душа раділа: в таке товариство я попав! Я ж мало з ким спілкувався. Своїх я вже знав, а це все ж таки в Києві. Ну, вирішив зачитати оце „Звернення до киян”. А напроти сидів якийсь молодий чоловік. Звичайний, може молодший за мене, може, такого ж віку. Пригадую: в білій сорочці, чуб у нього так стирчав угору матюком. Простягнув руку: "Дай-но, я подивлюся." Я дав йому: "Бери." Складає – і в кишеню. Я кажу: "Дозвольте, у мене це єдиний примірник. Я його не можу дати вам назовсім. Поверніть мені." А він не повертає. Я тоді до господаря кажу: "Слухайте, ваш знайомий взяв документ і не віддає." Вони до нього. А той зводиться – і тікати. За ним погналися чоловік п'ять з цієї вечірки, з-за столу. Погналися, перекрили йому дорогу на нижчі поверхи. То він побіг на верхній поверх. Його загнали аж на дах. Там його піймали. Виявилося, що той папірець був уже в нього аж у трусах схований. Забрали в нього. Стали ж питати, хто він і з ким прийшов. Ніхто не знає, хто він і з ким прийшов. Двері були відчинені – і отак трапилось. Отак я навів, як кажуть, слід сам на себе.
Це трапилося десь за тиждень до арешту, а може, днів за десять.
В.О.: Ви ще одну деталь не згадали. Ви сказали, що навчалися, але не сказали, де. То було за-очне навчання?
О.Н.: Вечірнє відділення історичного факультету Київського університету. Вступив я в 1965 році, а в 1968 році на вулиці Гарматній мене схопили і привезли спочатку в обласне управління КГБ на вулицю Рози Люксембург. Там викликали якихось понятих, розкрили мою папку і забрали оцей лист. Більше там у мене нічого не було. Привезли в республіканське КГБ, на Володимирську, 33. Як почали мене водити по всіх коридорах, по якихось підвальних приміщеннях. Якісь темні коридори... Я тоді, знаєте, трошки ж хвилювався, що водять, водять, а ні в яку камеру не заводять. Мабуть, з півгодини водили мене то туди, то сюди. Може, шукали якусь вільну камеру? Потім посадили мене в такий маленький боксик, що тільки сидіти. Я подумав, що це вже буде моя камера. Ну, хоч і незручно спати, але, думаю, якось зумію. Годин три-чотири посидів там, а тоді мене забрали в камеру.
Сидів я з одним золотовалютчиком, який, як я пізніше в таборі дізнався, був „насідкою”. Коли один приїжджає з Києва, другий – і у всіх він один і той же сидів. Та я йому особливо нічого такого не розказував.
Слідство вів майор Коваль Микола, чи не Григорович. Спочатку капітаном був, перед кінцем йому дали звання майор. А на суді – хто ж був на суді?
В.О.: Вирок у вас зберігся?
О.Н.: Ні, не зберігся. Він у мене пропав. Вже коли я вийшов з тюрми, в Скадовську пропав. Він залишився десь у моєї колишньої дружини, з якою я розлучився.
В.О.: Можна звернутися до суду, який судив, щоб надали копію. Скільки слідство тривало?
О.Н.: Слідство тривало в мене десять місяців. Десять місяців я сидів удвох в одній камері з оцим золотовалютчиком. А в січні 1969 року мене судили. Я ще до квітня просидів у тій же камері.
В.О.: Касаційну скаргу подавали і чекали відповіді?
О.Н.: Чекав. Вирок залишили в силі.
Коли мене повезли етапом, то по дорозі в "столипіні" я зустрів Валентина Мороза. Це був десь кінець березня або початок квітня 1969 року. Його везли в „криту”, у Володимир. З Києва до Мордовії ми разом їхали. Була зупинка в Харкові. Нас трьох посадили всіх в одну камеру, але ж не більше, як на дві-три хвилини. І зразу всіх розвели. Не встигли навіть поговорити. Але в вагоні, коли я дізнався, що тут є Мороз, то ми стали перемовлятися. Він запросив мій вирок прочитати. Я йому той вирок передав. Наглядачі вільно переносили. Він прочитав, привітав мене. Каже, що йому дуже сподобався мій вирок, і подарував мені пухову подушку.
Коли ми приїхали в Харків, то моїх посправників Кондрюкова і Карпенка кинули в загальну камеру, а мене посадили в смертну камеру.
В.О.: Знаю ті камери... Я там був у квітні 1974 року.
О.Н.: Коли мене туди завели, то на підлозі було десь у сантиметр, з палець калюжа засохлої крові. Я йду, а ця кров хрустить під ногами. Стіни також були оббризкані кров'ю і такі п'ятірні кров’яні. І скрізь побите скло. Нари залізні, вмуровані в стіну і в підлогу. Столик також був залізний, як тумба така, і стілець – менша тумба. Принесли мені матрац такий старий і смердючий, що гидко до нього було навіть торкнуться. Я довго освоювався в тій камері. Я зрозумів, що мене хочуть на страх узяти і трошки полякати, бо коли ще виряджали мене, то казали: "А ви, може, в дорозі подумаєте, хто ж вами керував?" (Сміється). Все хотіли дізнатися, хто ж керував. Я кажу: "Сам від себе." Та ж, по суті, ніхто не керував – я сам цікавився, сам щось робив. Розумів, що треба це комусь зробити, не тільки для себе.
Я пробув там одну ніч, другу – десь із тиждень. І от серед ночі відчиняється віконце камери і до мене звертаються: "Поверьте мне, что я не кагебист. Я хочу знать, сколько платят за такую работу? Мне интересно." Я кажу: "Ніхто мені нічого не платив." – "Как ничего? Да не может быть! А за что тогда вас изолировали в смертную камеру? Значит, вы опасный."
В.О.: Як то не платять? А п’ять років!
О.Н.: Я кажу: "Ніхто мені нічого не давав. Я ще й сам свої гроші тратив." Він умовляв, просив, просив, щоб я йому розказав, скільки платять. Так ми й не порозумілись.
Я приїхав у Мордовію, на Явас, завели мене на 11-у зону. Це була велика зона, там було до двох тисяч людей. Це був квітень 1969 року. Що мене вразило – що там було море квітів.
В.О.: А ви щойно з камери – це таке враження!
О.Н.: Квіти, фонтанчики, лавочки... Діди з бородами ходять... Там багато колишніх поліцаїв. Були навіть молодогвардійці. Був бургомістр Краснодона.
В.О.: Чи не Стеценко? І я про нього чув.
О.Н.: Пізніше я розмовляв з двома поліцаями. Розмовляв зі слідчим, який вів справу моло-догвардійців. Але я хочу про свою справу сказати.
Коли мене завели в таке невеличке приміщення в зоні, де я повинен був переодягнутися, то за-скакує якийсь в'язень і каже: "Що ви хочете зберегти для себе? Не бійтесь, все ваше буде." А наглядач кудись вийшов на хвилинку. Я черевики, джемпер – таке, що згодиться в зоні, віддав. Як тільки мене поселили в бараці, то він те все приніс.
Тільки мене переодягнули і вивели з цього будиночка, до мене підійшов якийсь москаль і пи-тає: "Откуда вы?" Кажу: "З Києва." – "А! Наш человек!" Я кажу: "Як це ваш человек? А ви хто?" – "Я из партии "Народно-Трудовой Союз”, НТС." Кажу: "Я такой партии не знаю." – "Ну, вы, может, не знаете, но я знаю, что в Киеве все работают на эту партию." – "Не знаю, я ні на кого не робив." Він тоді: "А за что же вас?" – "Я виступив на захист української мови." – "А, вы – националист?" І пішов, не став більше балакати.
Поселили мене в бараці. На вечір прийшли в'язні з роботи. Дізналися, оточили мене, стали роз-питують. Бенкет влаштували, чоловік, мабуть, тридцять. Чай заварили. Столи були довгі, метрів, мабуть, по десять. Це надворі. Тепло ще було. Ну, я розказую. То ж цікаво – прийшов новий чоловік...
В.О.: Усі розпитують, і не знаєш, що казати, чого не казати.
О.Н.: Та ні. Я зразу став шукати своїх. Кого це своїх? Цих „двадцять злочинців”, про яких я поширював працю Чорновола. Знайшов там тільки Панаса Заливаху і Анатолія Шевчука. (Заливаха Панас Іванович, нар. 26.11. 1925 на Харківщині. Помер 23.04. 2007. Художник, п/в 1965-71 р. 1933 р. сім'я виїхала на Далекий Схід. Закінчив Ленінградський інститут живопису (1960), повернувся в Україну, жив в Івано-Франківську. Учасник руху шістдесятників, Клубу творчої молоді. Співавтор вітражу до 150-річчя Т.Шевченка в Київському університеті, розбитого 1964 р. Ув'язнений у вересні 1965 р. за ст. 62 ч. 1 на 5 р. Карався в Мордовських таборах. Лауреат Шевченківської премії 1995 р.; Шевчук Анатолій Олександрович, нар. 06.02.1937, м. Житомир. Письменник. Заарештований 23.05.66: 5 р. ув’язнення в таборах Мордовії. – В.О.).
Я попав до тих, які стояли на принциповій позиції щодо адміністрації. У цій групі були хлопці з „Українського Національного фронту”: Ярослав Лесів (він якраз і тримав дисципліну серед своїх хлопців), Григорій Прокопович, Михайло Дяк, Василь Кулинин. (Лесів Ярослав, поет, священик, 3.01. 1943 – 19.10. 1991. Член УНФ. Ув'язнений 29.03. 1967 за ст. 62 ч.1 і 64 на 7 р., вдруге ─ 15.11. 1979 на 2 р., втретє ─ у травні 1981 на 5 р. Член Української Гельсінкської Групи; Прокопович Григорій Григорович. 1928 р.н., повстанець, п/в 1950-58, з 1974 – член УНФ. Заар. 21.03. 1967, 6 р. увיязн., 5 засл. Нині живе в с. Уріж Дрогобицького р-ну на Львівщині, церковний староста; Дяк Михайло Дмитрович, нар. 23.08. 1935 в с. Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – п. 18.08. 1976. Міліціонер, член Українського Національного Фронту з 1965 р. Заар. 22.03. 1967. За звинувачення у зраді батьківщини (ст. 56 ч.1 КК УРСР), у створенні антирадянської організації (ст. 64), незаконному зберіганні зброї (ст. 222 ч. 1) засудж. до 12 р. ув’язнення з відбуттям перших 5 р. у тюрмі, а решти 7 – у ВТК суворого режиму з конфіскацією всього належного майна, з засланням на 5 р. Карався Володимирській в’язниці, у таборах Мордовії та Пермської обл. Як хворий на рак, актований у травні 1975 р. Помер 18.08. 1976 р.; Кулинин Василь Іванович, нар. 21.11. 1943 р., с. Липа Долинського р-ну Івано-Франівської обл.. Учасник УНФ. Заар. 26.05. 1967, засудж. за ст. 56 ч. І КК УРСР (“Зрада батьківщини”) та ст. 64 (“Організаційна діяльність”) до 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. Карався в Мордовії. Живе на Херсонциці. – В.О.).
О.Н.: На 11-й зоні мене зразу послали на роботу розвантажувати цемент. Там були такі возики, латиші їх возили, кілограмів по двісті чи по триста. На одному колесі, але наварені такі крила. Ящик великий. Цемент від залізниці треба було везти в барак і складати в кагат. Я віз, віз, не втримав цього возика, він упав і я разом з ним – по шию в цементі. Дізнався про це Іван Покровський, з Чернігівщини, з Городні, земляк Лук'яненка, виклопотав мене звідтіля і направив на легку роботу: камінці переносити. Забув сказати: Покровський призначив мені опікуна. Він, як я зрозумів, слідкував за дисципліною в таборі, щоб українці, Боже борони, не сварились між собою. Всі сварки він загладжував. Ось така була робота у Покровського. Ну, і Декалог читали, коли збиралися ми поговорити. Відзначали всі свята: IV Універсалу, церковні...
В.О.: Там була справжня Україна.
О.Н.: Справжня Україна. Призначили до мене Олександра Охримовича. Ерудована людина, він умів так логічно говорити, об'єктивно, переконливо. Він був там моїм учителем, щоб я правильно все усвідомлював. Це мені сподобалося. Коли мене перевезли на 19-й, то Покровський порекомендував мене на підстанцію черговим електриком. Там був меблевий цех.
На 19-му я почав писати одну роботу. Написав, дав прочитати Покровському. Потім вирішив переписувати бісером на цигарковому папері. Десь півтора міліметри літери, рядок у рядок. А Охримович якраз звільнявся. Я хотів замурувати цю інформацію в каблук черевика, щоб він її вивіз на волю. Але мене накрили: наглядач зайшов серед ночі – а я пишу. Я тільки – раз. Якби я не здригнувся і не закрив листком... А він: "Что это?" І мене відправили на 17-у зону.
В.О.: Та зона була ніби як штрафна. Коли це сталося?
О.Н.: Це сталося десь уже весною 1970-го – сніг розтавав. Тільки мене не в малу зону, 17-А. Там було дві зони. На 17-А тоді були Михайло Масютко, Михайло Сорока, Михайло Горинь. (Масютко Михайло, 18.11. 1918, Чаплинка на Херсонщині – 18.11. 2001. Іст-філ. ф-т Запорізького педінституту. Письменник. Увיязн: 1937-42, 1965-71; Сорока Михайло Михайлович, нар. 27.11. 1911 р. у с. Великі Гнилиці на Тернопільщині. Член ОУН. 1937 р. ув'язнений на 5 р. у Березі Картузькій. Звільнений 1939 р, 1940 р. ув'язн. на 8 р., карався на Воркуті, де створив підпільну організацію “ОУН-Північ”. 1952 р. засуджений до кари смерти з заміною на 25 р. 1954 р. брав участь у Кенгірському повстанні. У 60-х рр. перебував у Мордовських таборах; Горинь Михайло Миколайович, нар. 17.06. 1930. Один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 26.08 1965 за ст. 62 ч. 1 на 6 р., вдруге ─ 3.11. 1981 за ст. 62 ч. 2 на 10 р. і 5 заслання., звільнений 2.07. 1987. Член УГГ, УГС. – В.О
В.О.: Сорока там і помер.
О.Н.: Я знаю. Якраз я був у зоні поруч. Можна було перегукуватися з одного 17-го в інший 17-й. Коли хтось стане на балконі двоповерхового барака в тій великій зоні, то можна було перегукува-тися. Ми з Масютком разом перегукувалися з Михайлом Горинем. Михайло Горинь, звичайно, про мене знав, але від Масютка. З ним я ніколи не бачився. Тут же були Бедрило Степан, Микола Коц, тоді приїхав Левко Горохівський.
Одного разу відчиняються ворота і в зону завозять на бричці якогось в’язня. Це з малої зони 17-А привезли Михайла Масютка. Він був схожий на цигана: худорлявий, рухливий, засмаглий, з небритою бородою. Помірковані зразу остерігалися до нього підходити. Я підійшов першим, привітався з ним і став допомагати йому заносити валізи з книжками до комори. Так ми подружили-ся. У цій зоні ми шили брезентові робочі рукавиці. Я не завжди виконував норму, а Масютко й половини не міг подужати, і його завжди позбавляли ларка (отоварення продуктами на п’ять рублів у місяць).
На день його народження я в робочій зоні організував чимале зібрання в’язнів на чай, десь до 50 душ. Були запрошені й представники прибалтійських народів. З ними ми підтримували дружні стосунки. На цих зборах я розказав людям, хто такий Масютко, про Чорноволову книжку «Портрети двадцяти злочинців», де йшлося й про нього. Ця книжка в Києві, Харкові, Львові пробудила творчу молодь до національного опору.
Усі тоді говорили, що мене обов’язково посадять у карцер, але, на диво, все обійшлося спокій-но. Мабуть, серед запрошених не знайшлося донощика.
У таборах я вже мав характеристику: «Перевоспитанию не поддается. Отрицательно влияет на окружающих».
На свій день народження я запросив на чай євреїв, так званих «самольотчиків», які хотіли виле-тіти до Ізраїлю. Я тоді підтримував дружні стосунки з Михайлом Мішенером, родом із Молдавії. Він неохоче приймав ідею сіонізму, бо був переконаним інтернаціоналістом. Поступово з моєю допомо-гою він нарешті сприйняв національну ідеологію і готовий був навіть виїхати в Ізраїль. Запрошував і мне після звільнення виїхати на «обітовану землю», бо в Україні мені влада не дасть нормально жити.
Влітку 1972 року… Ви ж знаєте причину, чого нас вивезли на Урал? Бо виходила інформація. І от вони вирішили всіх нас, які не піддаються перевихованню, вивезти. Забрали в нас навіть цигарковий папір, навіть газети забрали, посадили в поїзд, а речі окремо, щоб ми ніякої інформації не могли вивезти. Така спека була, що ми там задихалися. Дихати нічим було.

В.О.: Розповідали, що хтось навіть помер.
О.Н.: Так, помер. Не в нашому вагоні.
В.О.: А в сімнадцятому що ви робили?
О.Н.: Там було шиття рукавиць. Норму я не завжди виконував.
В.О.: І це була причина для покарань. Так що завжди на гачку були?
О.Н.: Завжди на гачку був. А на 19-му в мене був дуже цікавий інцидент з начальником табору. Усов був, підполковник. Одного разу сиджу я в бараці і книжку читаю. Заходить начальник, ще якийсь генерал, ще якийсь – приїхала якась комісія. Підходять до мене. Стали і стоять. І начальник каже: "Заключенный, – назвав мене за прізвищем чи ні. У мене ж була бірка, можна прочитали. – Почему Вы не встаете и не приветствуете начальника?" – "Не маю права." І продовжую читати. Вони повернулися і пішли. Десь через півгодини прибігає наглядач: "Назаренко, вас викликає начальник табору." Я прийшов, питаю: "Ви викликали?" – "Да. Вот объясните мне, Назаренко, какого вы права не имеете?" – "Морального, – кажу, – права не маю." – "Как это морального? Есть же порядок, устав, распорядок". Я кажу: "Я не маю права вам бажати здоров'я, тому що ви мене утримуєте в неволі. Це ж нонсенс. Як же я можу людину, яка в мене відняла волю, вітати, бажати здоров'я? Я можу побажати вам тільки смерті". Він подумав-подумав: "Ну, ладно. Идите, отдыхайте. Я не буду вас наказывать." Отакий був з начальни-ком інцидент.
В.О.: Усову така відвертість сподобалась?
О.Н.: Так. А от конфлікт з лікарем. Вона не хотіла мене направляти лікувати зуби: у мене па-радонтоз був. Зуби хиталися і викришувалися. Вона тоді сказала: "Я не могу вас направить на лечение зубов." – "Чому?" – "У нас есть распоряжение направлять, если не будет половины зубов." Я кажу: "Слухайте, так що ви – Ельза Кох?" Ах, як вона психонула: "Я вам не начальник лагеря! Я какому-то Назаренко кланяться не буду!" Отаке. Вона вже чула, що начальник мене не покарав за те, що я не захотів балакати з начальством. Ну, це, може, і незначна історія.
В.О.: Що, вона написала рапорт?
О.Н.: Так, вона написала, але начальник знову не покарав. На 19-му мене не карали. А вже на Уралі – там я вже сидів. На Уралі я був у 35-й зоні, це станція Всесвятська. Там я сидів двічі. Один раз сидів в ізоляторі 10 чи 15 діб. То було серед літа, тепло. Наглядачі курити приносили. Але зимою 1973 року, перед Новим роком, мені дали 5 діб карцеру. За що мені дали? Там був у нас капітан, прізвище не пригадую. Татарин, як казали. Коли я виходив з робочої зони, він вишмонав у мене такий видочок. Я намалював ніч. Ніч, сніг лежить, зорі, стоїть кінь, сидить козак, на колінах перед ним рушник, стоїть свічка. І цілує шаблю. Я підписав: "Новорічна клятва". Отакий сюжет. Я хотів привітати цією листівочкою Марію Овдієнко. А в мене її забрали. "Что это такое?" – "Малюнок." – "А что на нем?" – "Козак." – "А почему он целует саблю?" – "Козаки з шаблею були – то й цілує." – "Ну, я у вас его забираю. Это антисоветская вещь. Конфискую." – "Ви не маєте право", – кажу. І додав, що він своїм вчинком підриває радянську владу. Він зразу мене: "Отведите в карцер." Дали мені п'ять діб. Я п'ять діб не спав: стіни були морозні, підлога бетонна. Роздягли мене – в одній сорочці, ні бушлата, ні шапки – та нічого. Я думаю: "Ляжу – значить простуджусь." І то я п'ять діб танцював. Я ледве-ледве діждався, поки мене випустили. (Сміється).
На Уралі я познайомився з Миколою Горбалем, з Андрієм Коробанем, з Ігорем Калинцем. Ко-ли Ігор приїхав, зайшов на другий поверх, ми його обступили. Він каже: "Хлопці! Я – не політик. Я – поет. Я не буду протестувати. І мене ви не чіпайте," – отак сказав. Він так розумів, що ми викликає-мо конфлікти на себе. А він не хоче. Але десь через тиждень, через два – він уже брав участь у всіх протестах і заявах.
Там же ж я познайомився з Зиновієм Антонюком. Це вже нова ґенерація прийшла, суджених 1972 року. Мені сподобалася позиція Зиновія: він прийшов, як до себе в хату. Ніякої розгубленості, ніякого хвилювання, прийшов – як наче він тут давно живе. Я його років чотири-п'ять тому бачив. Він був секретарем Євгена Пронюка. Ви знали його?
В.О.: Знаю, знаю. Я недавно його бачив. 29 числа були в Миколи Горбаля.
О.Н.: Я б його хотів побачити. Ми були в хороших стосунках. Він так привітно зустрів мене, коли ми зустрілися у Євгена Пронюка. Він тоді дав мені адресу. Я записав на газеті і загубив ту газету. Так я до нього більше не потрапив. Хоч і бував у Києві пізніше, та до нього не заходив, бо я не знав, де його шукати.
Що ще сказати? Відбув свій строк повністю.
В.О.: А як випускали вас із зони? Своїм ходом їхали? Бо пізніше стали возити спецконвоєм у свій обласний центр.
О.Н.: Мене з зони випустили 26 червня 1973 року. Я вийшов за ворота і пішов сам, сів на поїзд і приїхав прямо до Києва. Приїхав я до Києва, до свого брата Анатолія. Через декілька днів прийшла Оксана Мешко з квітами в супроводі Марії Овдієнко. Я перебував то у брата, то в Клименка в Боярці. Мені в Броварях видали пашпорт, але не прописали. Я десять місяців ходив по різних інстанціях. Як кажуть, закрутили в чортове колесо. З одної сторони – "Маєте право на прописку." А з другої – вони не мають права мене прописати, бо я не маю житлової площі. Я знаходив жилплощу – мене не брали на роботу. Давали і гуртожиток – а все одно не прописали.
Коли я їхав з табору, то що думав? П'ять років я мріяв про цей день, коли повернуся, щоб знову почати якусь роботу. Тепер я вже, як кажуть, висвітлений, то до тих, хто сидів, мені вже йти не можна. Я став вести мову з Оксаною Мешко, бо мені ще в таборі прийшла думка створити в Києві, на Україні якийсь комітет чи товариство жіноче. Комітет жінок-матерів, які клопочуться за своїх чоловіків, за своїх синів, які в ув'язненні.
Коли повернувся, я познайомився з Олесем Шевченком. Олесь мені признався: "Я працюю над тим, щоб відкрити свій канал за кордон, щоб передавати інформацію не через Москву." Я думаю: "Якщо Олесь Шевченко буде мати свій канал, то така організація якраз потрібна. Матері та жінки будуть привозити інформацію, будуть писати заяви, всілякі клопотання – і всі ці документи можна буде передавати за кордон. Але я думав так, що це не буде політична організація і їх не так легко можна буде судити. Оксана Мешко вислухала і питає: "А чия це ідея?" Я кажу: "Як чия ідея? Всіх політв'язнів така ідея. Всі хочуть, щоб якась робота була..." – "Ну, добре." Вона поговорила з Вірою Лісовою. Я два тижні жив у Віри Лісової. Коли вона їздила в село до матері, я жив у її помешканні отам біля станції метро „Чернігівська”.
Оксана Мешко пішла до дружини Василя Стуса, до Михайлини Коцюбинської – і всі відмови-лися. Не захотіли. Ще з кимось говорила, мабуть, з Галею Пронюковою (Дідківською). Повернулася і каже: "Можливо, це буде ще й на шкоду нашим хлопцям.". Ну, раз таке діло не вийшло...
Через 10 місяців після звільнення, десь кінець весни 1974 року, міліція мене ловить і відправ-ляє на Донеччину до батьків, у Ясинувату. Дають мені адміністративний нагляд – шість місяців. Я відбув ті шість місяців і знову приїхав до Києва. Мене знову ловлять. Але на цей раз мене вже не міліція впіймала, а саме КГБ. Як це сталося? Коли я звільнявся, всі мої папери і рукописи не захотіли перевіряти. Якраз там, на Уралі, був якийсь кагебіст із Києва, Микола, а вже прізвище я забув. Він каже: "Я віддам вам там. Ви ж у Київ їдете?" – "В Київ." – "Я віддам у Києві."
В.О.: Микола? Такий білявий? Може, Стеценко?
О.Н.: Ні, не білявий – чорнявий. Я йому телефонував, він усе відкладає: ніколи, ніколи. А од-ного разу я приїхав: "Я ж хочу, щоб ви повернули мої папери. Ви ж казали, що повернете?" Каже: "Добре. Де ми зустрінемося?" Кажу: "Там, на вулиці." Він під'їжджає: "Давай зараз поїдемо, бо ті документи не в КГБ, а в іншому місці," – і відвозить мене в міліцію. А міліція мене під конвоєм на вокзал – і під нагляд провідника. Купують мені квитка – і на Донбас. (Сміється). Знову в Ясинувату. Я думаю: "Ну, що ж, там вже мене чекають, напевно." Воно так і вийшло. Я не доїхав до Ясинуватої. В Авдїївці зійшов і автобусом приїхав додому. Приїжджаю додому, а під воротами стоїть із міліції. (Сміється). Мене зразу забирають, судять, дають ще рік адміністративного нагляду.
В.О.: Вже через суд?
О.Н.: Через суд. І перший раз через суд, і другий раз.
Я не відбув цей термін у Донбасі. Мені батько допоміг виїхати в Скадовськ. Батько ще був жи-вий. Він на пенсії був. Коли ото приходили мене вночі перевіряти, чи я вдома (бо до сьомої години вечора я вже повинен бути вдома), то батько не витримав такого, що приходять вночі, світять ліхтариком. Він пішов на свою колишню роботу і там розповів: "От, – каже, – він хоче виїхати у Скадовськ. Там у нього є знайома, наречена – Ліда Гук." (Гук Лідія Ларіонівна, 1938 р.н., лікар, засуджена в 1972 за ст. 187-1 КК УРСР на 1,5 р. позбавлення волі. – В.О.). І що ж, КГБ дає вказівку, щоб мені дозволили виїхати туди. І нагляд туди перенесли. Але не зразу. Спочатку мене відпустили на одруження. Я повернувся і запізнився на дві години. Мене знову – судити за спізнення. Я кажу: "То не з моєї вини – це поїзд запізнився." – "Нічого не знаємо – тільки судити!" І от суддя: "Рассказывай всю свою вину." Я кажу: "Так я їздив одружуватися." – "А чем вы можете доказать, что вы ездили одружуватися?" – "Ну, як? Я всім казав. І в міліції сказав. Усі знають, що я їхав одружувати-ся. Вони ж мене відпускали." – "Вони кажуть, що у вас нема ніяких документів, що ви їздили одружуватися." Я кажу: "А може... От мені дали довідку, щоб у магазині купити, що належить молодожонам..." – і подаю їм. – "А почему же вы молчите, что у вас есть документ?! Идите домой! Суд отменяется." І відпустили мене додому. І вже не судили. Оце так.
Я поїхав у Скадовськ.
В.О.: А з одруженням як?
О.Н.: Приїхав, одружився з Лідою Гук. У нас є дитина – дочка Ярослава. А потім ми розлучи-лися.
Коли в мене з Оксаною Мешко не вийшло, щоб створити жіночу групу чи комітет, то я приїхав додому і став думати (вже і в Скадовську), як створити якийсь друкований орган? Розробляв метод виготовлення матриці. І раптом до нас приїжджає з Москви Ірина Корсунська. Вона з кола Сахарова. Їй Михайло Масютко порекомендував приїхати в Скадовськ. Вона привезла двох своїх дітей на відпочинок і на лікування на море. Поселилась у нас. Вона така якась необережна – я знаю, що коли до нас хтось приїжджає (приїжджало багато), то обов'язково підслуховували. Я вже переконався, що квартира під наглядом. А вона відкрито говорить: "У нас в Москве создана Хельсинкская группа".
В.О.: То це вже рік 1976-й?
О.Н.: 1976-й. І каже: "Вам тоже нужно на Украине создать такую организацию." Я знаю, що стіни прослуховуються, – я промовчав, ніби й не чув. Вона побачила, що розмова на цю тему не підтримується. Коли ми вийшли на двір, я кажу: "На цю тему я давно хочу з кимось поговорити. Це приємна для мене нагода, що ви приїхали з Москви." Ми пішли в посадку в бік моря і стали там розмовляти. Я кажу: "Раз у Москві створена Гельсінська Група, нам також потрібно. Я вже давно про це думав. Але наші українці мені не довіряють, утримуються," – і розказав їй історію з жінками. Кажу: "Якщо ви допоможете в Москві, то я можу вам рекомендувати людей”. А якраз повернулися з табору Ніна Строката і Надійка Світлична. Вони жили десь під Москвою.
В.О.: Строката в Тарусі, а Світлична ж до Києва повернулась.
О.Н.: Я запропонував ці дві кандидатури, Оксану Яківну Мешко і Михайлину Коцюбинську. Більш я нікого не знав. Кажу: "Може, ще хтось буде." – "Добре." – "Тільки моє прохання: не називайте її "Київська група", а називайте її "Українська." – "А какая разница?" – "Велика!" Вона ніяк не могла зрозуміти, яка різниця між Київською і Українською. "Я знаю, що у вашому колі будуть наполягати, щоб була Київська. А я хочу, щоб була Українська. Але якщо вони категорично відмовляться створювати Українську, погоджуйтесь і на Київську." Поїхала вона. Десь через два чи три тижні дає телеграму відкритим текстом: "Поздравляю Вас с успешным решением Вашего вопроса." Я перелякався: то ж КГБ вже знає! Спитають, що за успішне вирішення? Що за „вопрос”? Ліда, дружина, прочитала цю телеграму і спалила. Я на неї нічого не відповів. Слава Богу, ніхто не приходив.
В.О.: Українська Гельсінкська Група створена 9 листопада 1976 року. І це вона зразу телеграму вдарила?
О.Н.: Так-так. Справді, включаю я західне радіо, чую, що створена Київська Гельсінська група.
В.О.: „Київська” сказали?
О.Н.: Київська! І голова – Руденко. Туди увійшли Олесь Бердник, Петро Григоренко, Оксана Мешко... Я тих людей навіть і не знав. Минає якийсь час, повертаються з ув’язнення Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, вступають у Групу і зразу ж перейменовують її на Українську. Зразу, коли вони повернулися.
В.О.: Вони звільнилися в січні 1976 року і стали членами-засновниками Групи.
О.Н.: Ні. Вона існували ще до їхнього звільнення. Три документи були оприлюднені по радіо від Київської групи. Я сам чув.
В.О.: Я знаю версію Руденка...
О.Н.: Я говорив із Корсунською, але не знаю, як воно там робилося. Можливо, то вони вже без мене робили. Але я знаю, що оголошували "Київська".
В.О.: 9 листопада 1976 року Микола Руденко в Москві дав прес-конференцію на квартирі Оле-ксандра Гінзбурґа, де оголосив, що створена Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, і назвав 10 засновників, які підписали декларацію про її створення.
О.Н.: Перше, що було по радіо, – "Київська". Можливо, «Свобода» її так називала.
В.О.: Ну, гаразд. Ходімо далі. Чи подавали ви якісь матеріали до Групи?
О.Н.: Ні. До Групи я ніяких матеріалів не подавав. У мене був такий випадок. Одного разу – це десь 1978 чи 1979 рік – я приїхав у Київ, зайшов до Оксани Мешко. Вона питає: "Що там у вас у Херсоні відбулося? Якесь там повстання було?" – "Нічого не було." – "Ну, як так? Усі говорять, що був там великий мітинг, машини зупиняли, перевертали." – "Був такий випадок, що цигани вбили дружинника-комсомольця з заводу "Більшовик". А люди обурились, вийшли до обкому і вимагали, щоб тих циганів виселити з Херсона, бо вони всім надоїли. Був зупинений транспорт. То якраз у центрі міста. Там були і політичні вигуки. Тоді була "п'ятирічка якості", а молоко було погане, продукти погані... Це така мильна булька, що вона нічого не варт." – "Ні. Напишіть про це." Я кажу: "Добре. Я напишу. Тільки ви прочитайте і перепишіть своєю рукою. Я не хочу за таку інформацію строк отримувати."
А до цього мені вже готували строк. Опитали всю бригаду, де я працював (а я працював налад-чиком по електрообладнанню), що я займався антирадянською діяльністю. І вже зібрали чималий матеріал за усну антирадянську агітацію. І один документ... Не документ, а лист. Я написав Іванові Покровському, що відколи я приїхав у Скадовське, то мене три рази звільняли з роботи. Приймуть на роботу – через два-три дні звільнять. (Сміється). То кажу: "Не знаю, як далі жити." І все це описав йому. Цей мій лист був надрукований у Бєлграді на Гельсінській нараді. А тут ще цей документ. А як воно трапилося? Я тоді з Федором Клименком з Дніпропетровська заходив до баби Оксани Яківни. Я ж думав, що вона спалила мій рукопис. Вона каже: "Ось сірники, от іду на кухню палити." А потім стало відомо, що вона не спалила. Мене викликали в Херсоні в КГБ і сказали: "Вже є на вас повторна справа. Багато вам не дамо, а три роки – дамо."
В.О.: То, мабуть, стаття 187-1?
О.Н.: 187-1, так. "Тоді, – каже, – вам обійшлось за лист, що був надрукований за кордоном." Бо я сказав, що в мене багато Іванів, я ж багатьом писав. – "А кому ви писали?" – „Та багатьом писав. Але ж за закордон я не писав." – "А тепер цей документ і усна агітація – от якраз три роки, – каже цей генерал, начальник Херсонського КГБ. – Ви знаєте, чистосердечно кажучи, нам не хочеться вас садить. Але Київ наполягає. Дайте нам хоч що-небудь, щоб ми відписали, що проведена робота." Вони мене агітували, щоб я покаявся. Я кажу йому: "Ні, покаяння я не можу написати..." А в мене якраз тоді, в 1978 році, дочка народилася. Я кажу: "Мені дружина сказала, що якщо я покаюся, то вона зі мною відразу розлучиться". – "Да-да-да. Це можливо. Ми знаємо Ліду. Вона може розлучити-ся. Принципова вона. Ну, напишіть хоч бумагу, що ви більше ніколи не поїдете до Оксани Мешко." Ну, цю бумагу я написав, що я більше ніколи не поїду. Оце так було, і мене відпустили.
В.О.: Душу на покаяння.
О.Н.: На покаяння. Оце тільки й того, що я тоді написав...
Ага. Тоді, коли я відмовлявся написати про цей херсонський випадок, то вона, Оксана Яківна, сказала: "Ви також член Гельсінської Групи, тільки на півдні." Я не надав цьому значення. А потім моя дружина каже: "От би отут, на півдні, створити Гельсінкську Групу." Тоді я зрозумів, що в Ліди з Оксаною Мешко була розмова на цю тему. Ну, в мене якраз були конфлікти з дружиною. Я пропустив це мимо вух. Та я й не думав – для чого Групу членувати? Я розумів, що це якась затія Москви, щоб зробити свою, більш покладисту групу, бо Українська Гельсінська група їх дратувала. Навіть почала на Росію там трошки... Знаєте, як ото ми любимо писати, що от вони, москалі... Думаю, може, це робота Москви, щоб зробити якусь другу організацію Гельсінської групи? Ну, тоді я не надав цьому значення, але пізніше, коли я вдруге розмовляв з КГБ, вони все в мене допитувалися, чи хотіли створити Південну Гельсінську Групу, якою мали керувати або Михайло Масютко, або Олесь Назаренко. Я кажу: "Я перший раз це чую. Я не знаю." Я не сказав їм того, що раніше чув від Оксани і від Ліди. Кажу: "Я такого не чув, не знаю.". На цьому обмежилося. Але вони довго на мене наполягали за Південну Гельсінську Групу. Я не знаю, чия це була ідея.
В.О.: Може, ідея КГБ?
О.Н.: Напевно, ідея КГБ. Але я не клюнув на цю ідею. А потім до мене якось приїхав Іван Со-кульський. Йому сподобалося, особливо на острові Джарилгач – там і степ, і хвилі гудуть, ковила. (Сокульський Іван, 13.07. 1940 – 22.06. 1992. Поет. Ув'язнений 14.06. 1969 за ст. 62 ч.1 на 4,5 р., вдруге як член УГГ ─ 11.04. 1980 за ст. 62 ч.2 на 5 р. тюрми, 5 р. особливо суворого режиму та 5 р. заслання, утретє ─ 3.04. 1985 на 3 р., звільнений 2.08. 1988. – В.О.).
А ще я пропустив один випадок. Коли почали категорично писати в документах Української Гельсінської Групи щодо росіян, то я приїхав до Оксани і кажу: "Оксано Яківно! Не дратуйте москалів. А то вони обріжуть єдиний наш канал. Скромніше тримайтеся. А то обріжуть – і все. Спочатку нас пересадять, а потім і Московську Групу пересадять." А воно ж так пізніше й сталося! Я це сказав на вулиці Верболозній потихеньку. А вона як підняла крик: "Що ви нас учите? Хто ви такий? Ви робітник! А ви нас учите, як нам поводитися!" Вона була трішечки, може, неврівноважена інколи. Мені ще розповідала Віра Ткаченко, коли я спитав: "Чого це ви, всі знайомі з Києва, а рідко ходите до Оксани Яківни?" Віра каже: "Ми б раді ходити до неї, частіше провідувати, допомагати. Але як підемо, то вона обов’язково на когось нападає, що вони провокатори, що вони підіслані. А тому люди просто вже остерігаються і не хочуть ходити."
В.О.: Вона підозрювала багатьох, так.
О.Н.: Ох, одного разу вона на мене так кричала – щоб і пропав, і згорів...
В.О.: А не била?
О.Н.: Ні. Не била. Питаю: "В чому справа?" – "От, тільки ви побули в мене – і на другий день прийшли, зробили в мене обшук!" – "При чому ж я?" – "Як? Поки вас не було, у мене не робили обшуку."
В.О.: У неї було 9 обшуків. Вони їй весь город перекопали.
О.Н.: Тоді вона ще сказала моїй дружині: "Я впевнена, що він агент. Тому що, коли я його так всякими словами ганьбила, то він тільки стояв, дивився, а жодного слова не сказав на захист." (Сміється).
В.О.: Таке було за нею. Багато хто таке розповідає. Та Царство їй Небесне!
О.Н.: Царство їй Небесне! Я її останній раз бачив перед від'їздом до Австралії. Я побачив її на вулиці в Скадовську, підійшов. Тоді ще – бо ми з Лідою не спілкуємось – вона кожного літа приїжджала до Ліди.
В.О.: А ви й зараз живете в Скадовську?
О.Н.: І зараз.
В.О.: Ви там працюєте чи вже на пенсії?
О.Н.: Вже восьмий рік на пенсії. Живу сам.
В.О.: Скажіть, будь ласка, свою адресу.
О.Н.: Моя адреса: місто Скадовськ на Херсонщині, вулиця Таврійська, 17. Індекс 326400 (За-раз 75701. – О.Н.). Телефона немає.
В.О.: Добре, що ми записали цю розмову. Цінність таких матеріалів дуже велика. Бо ми сього-дні є, а завтра нас немає. А як зроблено запис, то вже воно збережеться. Ми спишемо на папір і вам пришлемо текст. Може, вам легше буде написати потім про це ширше.
О.Н.: Я все збираюся написати нарис про Вишгород. Ми спілкувалися з Олександром Дроба-хою. А він же був закоханий в поезію, через нього і я зрозумів, що таке поетичний образ. Бо до того часу, хоч я й писав колись у дитинстві вірші, але вони були дуже слабкі, примітивні. Ще коли мені було 16 років, я написав: "Тарасе, друже мій єдиний, Тарасе, батьку мій святий! Поглянь, поглянь з-за хмар на землю, що тут твориться? Як у пеклі. Жиди Вкраїну поснували, як пні у лісі, посідали, куди не їдеш, куди не йдеш, останній гріш їм віддаєш. Сидять собі на нашій шкірі та вчаться люд потомлений дурить. Ще й прославляють Україну. Кричать: це наша вічная рабиня. Кричать: нікому не дамо, бо в ній вродилися і в ній помремо!" Ну, це таке...
В.О.: Виходить, що ми колонія Ізраїлю? А не Росії...
О.Н.: Так, це зразу після війни Ізраїль відновився...
В.О.: Я хочу ще дещо спитати. Ви називали багатьох людей. Дробаху я знаю. Марія Овдієнко – десь тут під Києвом.
О.Н.: У Броварях. Вона зараз видавництвом займається, видає книжки.
В.О.: А інші люди? Цікаво було б з ними зустрітись і теж записати їхні розповіді. Де вони те-пер є?
О.Н.: Кондрюков Василь Олександрович, який мав три роки ув’язнення, – Вітряні гори, вулиця Чернігівська, 3, квартира 25.
Валентин Карпенко. Я не знаю, де він зараз.
Людмила Шереметьєва у Львові. Вона по справі проходила. Її виключили з університету, з п'я-того курсу. В ув'язненні не була. Вона була свідком і на очній ставці зі мною.
Комашков помер. Він жив у Вишгороді. (Комашков Володимир Іванович нар. 1935, п. 10.10. 1997. – В.О.)
Богдан Дирів десь у Києві живе. Це теж один з активних помічників. Ми навіть гроші збирали на фотопапір, на проявники.
Іван Гончар з Гаврилівки, це Вишгородський район.
В.О.: Ви все гарно розказали. Як на допиті. Мабуть, на слідстві так не розповідали. Отже, ви берете на себе соціалістичне зобов’язання, принаймні, про Вишгородську групу написати.
О.Н.: Мені здається, треба назвати "Вишгородські легенди". Чому "Вишгородські легенди?" Десь в 1967 чи в 1968 році у Вишгороді поширилася чутка, що націоналісти хочуть підірвати ГЕС. Підійшла до мене одна дівчина-росіянка (тоді вона була дівчина, ми жили в одному гуртожитку з нею, зараз, може, шістдесят років) – це Татяна Тонкова – та й каже мені: "Я давно за вашою групою спостерігаю. Мені дуже подобається. А от у мене є знайома жінка з КГБ чи щось таке. Вона каже, що націоналісти провели з'їзд тут у Вишгороді і от їх усіх будуть скоро арештовувати. Я хочу вас попередити. Я не знаю, чи ви націоналісти, але я так думаю, що ви належите до них." Отаку вона мені інформацію сказала. Отакі ходили чутки.
Пізніше я здогадався, що коли в Чорновола був чи день народження, чи що, то приїжджали з Києва хлопці і там на Козацьких островах трошки погуляли.
В.О.: А, ну то й був з'їзд! А щодо вибухівки, щоб підірвати ГЕС?
О.Н.: Я не знаю, звідки це взялося. Тільки коли я вже сидів заарештований на Володимирській, 33, то покамерник, золотовалютчик, лікар Савченко, каже: "До вас тут сидів той, що хотів глушити рибу." І розповів отаку історію. На летовище полігону, де випробовують літаки АНи, привезли якийсь баласт для вантаження на літаки, щоб їх випробовувати. Одного разу привезли щось у ящиках важке. Коли робітники носили, щось розбилось. Посипались гранати. Прямо з запальниками. Вони набрали цих гранат, щоб глушити рибу. Вони були із Петрівців, їх було четверо. Одному дали чотири роки, а тим щось менше. Це мені розповідав цей Савченко – хірург і золотовалютчик. Я кажу: "Ах, от що! Хтось приніс гранати, щоби рибу глушить, а перевернули все це на націоналістів – ГЕС підірвати." Отак. (Сміється).
В.О.: Коли ви такий текст напишете, то я хотів би, що би ви мені його копію прислали. Може, ми де-небудь зможемо його опублікувати при нагоді.
О.Н.: У мене зараз немає можливості писати. Я напишу пізніше. А зараз не обіцяю. (Нарис О.Назаренка „Вишгородські легенди” розміщуємо на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org у розділі „Спогади”. – В.О.).
В.О.: Гаразд, пізніше. Отже, розмова з паном Олесем Назаренком відбулася 6 січня, напередодні Різдва Христового року Божого 1999-го.
Ви хочете додати один епізод?
О.Н.: Коли в 1968 році я вирішив звернуться до киян, то я передав цей документ до Івана Дзю-би. Мені хотілося знати, правильно я чи неправильно написав. Напевно, цей документ тоді схвалив Дзюба. Але я не можу певно сказати. Мені так сказав Володимир Комашков.
Коли Українську Гельсінську Групу вже пересадили – по суті, її тоді вже не стало, – до мене в Скадовськ приїхав відпочивати Іван Сокульський і повідомив, що створено новий склад Гельсін-ської групи. Називав і прізвища нових людей, але я їх зараз не пам'ятаю. Але що я хочу сказати – я йому порадив, що, на мою думку, не треба на цей раз оголошувати цей склад. Хай залишається старий склад (вони вже висвітились), а новий склад назвати Робочою Гельсінською групою, без оголошення прізвищ. Він послухав і каже: "Доречно, доречно. Але ж, – каже, – я буду радиться з хлопцями." Він якраз їхав на Івано-Франківщину. Я його вже більше не бачив, його теж арештували знову. Коли приїжджала Орися, його дружина, то я нагадував: "Я ж йому казав." – "А вони, – каже, – всі відмовилися. Хлопці сказали: "Як це так: ми будемо працювати анонімно? Невідомими?" І справді: тоді всіх знову заарештували.
В.О.: Така була тактика Групи: діяти відкрито.
О.Н.: Перед виборами минулого року я написав від імені Скадовської "Просвіти", членом якої я є, таке
"Звернення до громадян міста Скадовська"
"Учітеся, брати мої, думайте, читайте!"
Тарас Шевченко.
"Громадяни! Ми – діти Матері-України, в минулому – велика і славна козацька нація. Але сьо-годні багато з нас зневажають мову свого народу, уперто не хочуть її полюбити і практично стали ганебними прислужниками наших одвічних ворогів. Як могло так статися? Після Полтавської битви російські завойовники скасували українську державну автономію – Гетьманщину, заборонили церковну службу і друкування книжок рідною мовою. Коли наказний гетьман Павло Полуботок висловив цареві своє невдоволення, Петро Перший, заточивши його в Петропавлівську кріпость, де він і помер прикутим до стіни, повчав незламного патріота, що він даремно турбується про свій малоруський народ, мова якого в єдиній державі не зможе вижити: через сто років забудеться, а через двісті – ніхто і не знатиме, що існував такий народ. Так, щоб привласнити нашу землю, наше ім'я і нашу культурну спадщину та стати повноправними господарями чужого, вони поставили собі за мету ліквідувати нас, українців, як націю. Цариця Катерина Друга, впроваджуючи далі імперську політику, видає указ: перевести всі малоруські школи на викладання "великорусским языком, даби оные никакого отличия не имели".
Вже в першій половині ХІХ століття стара церковна назва – "Малороссия" – імперію не задо-вольняла і була переіменована в "Юго-Западный край", а українську мову названо "южно-русским наречием". Щоб не виникало мовної проблеми, в 1862 році царизм видає "Валуєвський циркуляр", згідно з яким "малороссийского языка никогда не было, нет и не может быть." Для обрусєнія края держава встановлює вчителям у школах спеціальну грошову надбавку.
В радянські часи ця надбавка складала 15 відсотків від зарплати. Поваливши царизм, більшо-вицька Росія дозволила вивчати українську мову, але не за українською, а за російськоподібною граматикою, з правом необов'язкового вивчення предмету. За майже три століття в Україні москов-ська мова стала панівною, а нашу загарбники загнали в далекі глухі села, нав'язавши нам комплекс мовно-розумової неповноцінності. Щоб не належати до „тупоумних” і мати доступ в науку, упослі-джені стали охоче засвоювати мову своїх господарів.
Люди, знайте! Народ, який втрачає свою рідну, материнську мову, Богом дане обличчя роду, поступово зникає з лиця Землі і вливається в чуже, іншорідне плем'я.
Сталіністи не захотіли довго чекати нашої смерті. Вони воліли негайно зробити російський на-род єдиним спадкоємцем Київської Русі. Голодомором 1933 року не вдалося умертвити націю. Тільки в кінці переможної війни в червні 1944 року така нагода трапилася. І ЦК КПСС приймає рішення: вивезти з України, начебто за зраду батьківщини, всіх, хто перебував у німецькій окупації. Тоді ж було репресовано і кримських татар, щоб не існувало законних претендентів на кримську землю. Українську акцію поклали провести на відповідальність маршала Жукова та Лаврентія Берії. Голова ЦК Микита Хрущов на ХХI з'їзді доповідав, що українців не було вивезено лише тому, що їх багато і не вистачало вагонів виселити, як татар, за одну ніч. Та це була лише сумна іронія. Дійсною причиною був страх, що виконавці можуть не впоратися в часі, і вся Україна повстане. Солдати, дізнавшись, покинуть фронт і приєднаються до визвольного руху на західноукраїнських землях. Налякавшись можливого стану, ЦК зробив поправку: в короткий строк розправитися з „бандерівщи-ною”, а потім приступати до поставленої мети.
Проте так не сталося. Завдяки героїчній боротьбі повсталих так звана „секретна війна” затягну-лася на роки. І тільки зі смертю Сталіна злочинна акція втратила актуальність. Партія бере курс на традиційні методи русифікації на місцях та заохочує людей вербуватися за Урал. Починаючи з 50-х років письменникам було заборонено вживати слова "Україна" і "український народ" як такі, що несуть на собі антирадянський зміст, спрямований на підрив дружби народів.
Зараз Україна, хоча і виборола свою державність, проте уряд, на диво, не хоче зупиняти руси-фікацію, яка набрала широкого розмаху і вже не планомірно, як раніше, а стихійно рухається по всій Україні. Питається: чию державу вони будують? Дійсно, чому влада за шість років незалежності не спромоглася ліквідувати привілейоване становище росіян в Україні? За яким законом наші діти в школах вивчають російську мову? В Росії також проживає більше десяти мільйонів українців, але там нашу мову не викладають і в паспортах не пишуть по-українському.
Що це? В нашій державі працює спадкоємний симптом вічного раба? Тарас Шевченко сподіва-вся, що ми будемо кращими, коли "розкуються незабаром заковані люди і забудеться навіки срамотна година". Ми начебто вже розкувалися, але справжніми громадянами хтось не хоче нас бачити і виставляє на срам.
Люди! Щоб зберегти себе як народ, досить нам соромиться свого! Закликаємо вас спілкуватися між собою тільки рідною мовою! Завжди і всюди бути достойними громадянами нашої невмирущої України! На українській землі всі, незалежно від національності, повинні розмовляти мовою українського народу і називатися українцями! Не прикриватися, як було в СРСР, неписаним правилом привілейованої нації: "я русский", вимагаючи російськомовного оточення, а жити інтересами української держави!
Тільки тоді, коли ми зуміємо викинути з голови імперську вигадку, що росіяни наші кровні брати, і станемо спілкуватися з ними на рівноправних, паритетних умовах, ділові стосунки можуть набрати дружнього характеру. Поки що Росія через мафіозні структури ще керує нами, сподіваю-чись, що зуміє до кінця зруйнувати нашу економіку і возз’єднатися. Проте і там уже є незначні сили, які пропонують припинити даремний тиск.
Сьогодні найбільше зло несуть нашому народові політичні ліві сили, які зійшли з правдивої, правової дороги і сіють темряву. В скрутні часи вони виникають завжди. Ці „мудреці”, оплакуючи СРСР, не розуміють того, що всяка однопартійна, сильна і монолітна влада – будь вона німецькою чи російською – є фашистським режимом. Поряд з комуністами до соціалістичного корита пнуться і прогресивні соціал-бузувіри, а за ними йдуть плюралістичні недоумкуваті "слони", несучи українцям смертельну двомовність. Так звана "Селянська партія України" та "аграрії", які складаються виключно з колгоспних голів, хочуть зберегти свій колгоспно-феодальний режим і далі паразитувати на селі. Всі ті добродії прагнуть повернути вчорашній день, щоб знову стати під сильну братоімпер-ську руку, бо без московських владоначальників та українських кріпаків вони самотужки прожити не можуть. Ліві не уміють керуватися здоровим ґлуздом. Вся їхня політична пропаганда спрямована на ліквідацію української держави. До їхнього розуму не доходить, що їм в парламенті ніколи не вдасться набрати триста голосів, щоб змінити Конституцію і мирним шляхом повернути радянську владу. Хочуть вони того чи ні, їм доведеться робити вибір: самороспускатися, або існувати бездіяль-но, або розпочати громадянську війну і пролити ріки крові. Невже це так важко зрозуміти?
Щоб такого лиха не сталося, ми всі повинні прозріти, проявивши себе людьми здорового духу, бути не болотом – ні те, ні се, – а українськими патріотами. І тоді ніяка ворожа сила не зможе нас подолати та знову надовго відірвати Україну від європейської співдружності вільних народів. Тільки тоді наша держава стане і самостійною, і багатою!"
Скадовська "Просвіта" імені Тараса Григоровича Шевченка, 1998 рік.
В.О.: Дуже добрий текст.
О.Н.: Цей документ я написав якраз перед виборами до Верховної Ради і одночасно послав у різні газети. Послав у "Народну газету". Але там надрукували тільки уривочок, і вже не від "Просві-ти", а від мого імені, що така подія там відбулася. "Свобода" також дала інформацію, що така подія відбулася. Посилав я ще Мовчану Павлові з проханням, щоб він поширив цей документ, щоб допоміг мені поширити по Україні не від нашого імені, а щоб він, як переконливий, від кожної "Просвіти", в різних містах і районах був поширений. Я не знаю, чи він щось зробив – відповіді ніякої. Послав іще в "Кримську світлицю". Кажуть – я не читав, бо газети тої нам не прийшло, – що в "Кримській світлиці" ця стаття була надрукована. Але я не читав і не знаю, як там, чи повністю, чи ні. Я отримав відгуки аж з Західної України про мою статтю, що це їм дуже сподобилося, що вона переконливо, ясно і конкретно написана.
В.О.: А були якісь автобіографічні ваші публікації в пресі? Або чи про вашу справу десь писа-ли? Про радіо "Свобода", звичайно, щось було і ото Чорновіл писав в „Українському вісникові"...
О.Н.: Так. Це було тоді. Плахотнюк мені говорив, що в "Час-тайм" була надруковано згадку про нашу групу. За його підписом. Згадка, що була така „справа Назаренка” у Вишгороді. Я не знаю, я не читав.
В.О.: Це тим більше зобов'язує вас написати.
О.Н.: У всіх вишгородських газетах писалося.
В.О.: Олександр Дробаха, мабуть, пише?
О.Н.: Ні. Це – Іван Гончар, уже в трьох газетах він писав про нашу Вишгородську групу.
В.О.: Ви цих текстів не маєте?
О.Н.: Я їх не маю.
В.О.: Я допитаюся у Дробахи. Хай він знайде. Щоб і в нас було. Я й вам зроблю відбиток.
О.Н.: Правда, в нашій районній газеті про мене писали, були мої спогади про табір. Там неве-личкі уривки. Десь на одну сторінку. А ще я друкував свої нариси на історичні теми.
В.О.: Добре. Отже, я думаю, що ви тепер візьметеся і таки напишете.
О.Н.: Може, як настане зима. Бо ж хату будую.
В.О.: Як там будувати хату взимку? От доки зима, сядьте і напишіть.
О.Н.: Ну, добре. Буду старатися.
В.О.: Я вам щиро дякую за розмову і за цей текст, що ви прочитали. Я зробив собі відбиток, але хай буде і з вашого голосу.
О.Н.: От мене дивує, чого ніхто не хотів підхопити таку нашу ініціативу?
В.О.: Подібні тексти писали й інші люди.
О.Н.: Ці ж факти, звичайно, відомі. Але ж я їх зібрав і сконцентрував. Все послідовно, факт за фактом нанизав, як на ниточку.
В.О.: Це добрий текст. Його варто використовувати при нагоді. Я вам щиро дякую. Будемо святкувати сьогодні Різдво. Бажаю вам здоров’я, кріпості духу і, як казала одна пані, щоб були кріпкі, як обценьки!
О.Н.: Дякую, дякую. Ну, дай Боже всім нам і здоров'я, і щоб Україна стала незалежною держа-вою! Бо я просто не знаю, що цей Кучма робить. Я його не можу зрозуміти. Мені здається, що він може бути другим Павлом Скоропадським. Готувати цей Слов'янський Союз для нас...
В.О.: Ну, що ви з нього хочете: він у дитинстві був замучений голодом. Він дистрофік: він же з голоду помирав у 1946 році. Отаким дистрофіком досі залишається.
О.Н.: То одне, а треба все-таки ж бути патріотом України.
В.О.: Хвиля винесла його на таку висоту. А він не дотягує до рівня Президента.
О.Н.: Не дотягує. От треба було зразу, ще на майданах в 1990-91 роках, брати владу, а не заяв-ляти, що ми хочемо громадською організацією піднімати національну свідомість, що ми не хочемо влади.
В.О.: Але конкретно – хто мав ту владу здійснити? Я тоді в своєму районі на Житомирщині жив – та ж ніяких організацій не було. Отам було рухівців декілька чоловік. Та треба, щоби у кожному селі була організація, щоби в кожному районі була організація! Щоби вона могла взяти на себе відповідальність. Так не було ким брати владу.
О.Н.: Тут, у Києві, коли на майданах проходили мітинги, треба було створювати тимчасовий уряд і створювати українську державу, а не промосковську, більшовицьку, проросійську.
В.О.: Ми надто винищені. Не було у нас тої сили, щоб це здійснити. Що ми змогли – то змогли.
О.Н.: От Чорновіл взявся Рух перетворити на політичну організацію. Але він трошки запізнив-ся.
В.О.: А тепер треба що? Тепер треба працювати. Сім років працюємо? Ще треба тридцять три роки попрацювати – і буде Україна.
О.Н.: Щоб як той Мойсей?
В.О.: Так-так. Не менше. Бо це не народ, це – недобитки українського народу. Крім того, наве-зено сюди того матоязичного насєлєнія, перемішано це все – і тепер з цього всього треба виховати народ? На це треба дуже багато зусиль і часу.
О.Н.: Нам треба націю творити. От гарні статті появляються і в "Народній газеті", у "Світлиці", в інших газетах. Треба їх поширювати.
В.О.: Ну, гаразд, пане Олесю. Дякую.

* * *
О.Н.: Сьогодні в нас 18 січня. Щедрий вечір. Хочу, пане Василю, зробити декілька додатків. Я пригадав ще деякі фрагменти, які, гадаю, варто долучити до моїх спогадів.
Скоро після створення Київської Гельсінської групи до нас у Скадовськ приїхала відпочивати на море Оксана Яківна Мешко. Вона повідомила нам – мені і моїй колишній дружині Лідії Гук, – що в Києві створена Гельсінська Група, яку очолив Микола Руденко. Про цю Групу ми вже знали з радіо "Свобода". Оксана Яківна ще повідомила нам, що до Групи хочуть прийняти Володимира Малинковича і Матусевича і висловила своє невдоволення ними, що "нам у групі ще не вистачало жидів". Вона стверджувала, що вони не зможуть до кінця бути нашими друзями і обов'язково продадуть москалям, як уже продавали раніше.
На таку мову я їй відповів, що без єврейських представників у Групі не буде руху вперед. Тільки з ними разом ми зможемо винести українське питання у вільний світ. Я тоді сказав їй, що такої думки дотримуються всі грамотні політв'язні в таборах. Не можу сказати, чи переконав я її тоді, але мої слова на неї подіяли магічно. Вона враз заспокоїлась, припинила обурення і більше цього питання в розмовах не торкалася. Хто запропонував їй прийняти в Групу цих людей, вона про це нічого не казала.
Потім Оксана Яківна назвала ім'я іще одного претендента в групу – Олеся Шевченка, до якого також поставилася негативно. Вона вважала його агентом КГБ, заявляючи: "Як так можна – приїхати до Петра Григоренка в Москву і назватися представником якоїсь української громади?" В Москві ж, з її слів, також поставилися до нього підозріло. Щодо Олеся Шевченка я не зумів переконати Оксану Яківну: вона твердо продовжувала вірити, що він дійсно є агент.
З Олесем Шевченком я познайомився в Києві зразу після звільнення, влітку 1973 року. У мене не було ніяких підстав його підозрювати. Коли я з ним ходив по вулицях Києва і ми обмірковували проблему друку. Я сподівався, що зумів знайти спосіб виготовлення друкарських матриць на плівках. Він, у свою чергу, признався мені, що шукає український канал для передачі матеріалів за кордон. Коли я приїздив до Києва, ми не раз з ним зустрічалися. Він завжди оглядався на всі боки і казав, що за нами скрізь слідкують. Це вже був непоганий доказ, що Олесь не міг бути підісланим агентом. В свою чергу, я не думаю, не вірю, що за нами повсюди стежать. На мою думку, в КГБ не було реальних підстав витрачати на нас стільки часу і коштів.
Про свій намір після звільнення з табору створити жіночу групу на захист ув'язнених своїх чо-ловіків, які би мали свої письмові клопотання передавати за кордон – гадав, що тільки таким чином зможе існувати група чи жіночий комітет, яку не можна буде легко звинуватити в політичній організації, – я Олесеві не казав. Коли Оксані Яківні таку групу не вдалося організувати, то й він би не зумів підняти наше жіноцтво. Тільки тоді, коли приїхала в Скадовськ із Москви Ірина Корсунська з товариства Сахарова і Ковальова, до мене прийшла думка скористатись їхнім авторитетом, який зможе вплинути на наше перелякане жіноцтво. Оксану Яківну Мешко я не відносив до лякливих. Це була єдина смілива жінка, „єдиний чоловік на всю Україну”. Кожна людина на нашій землі повинна знати і любити цю безстрашну героїню.
Четвертим претендентом у Гельсінську групу був Василь Барладяну із Одеси. (Барладяну-Бирладник Василь Володимирович, нар. 23.08.1942, с. Шибка Григоріопольського р-ну, Молдова. Заар. в Одесі 02.03. 1977: 3 р. в таборі ОР-318/76, с. Полиці Володимерецького р-ну Рівненської обл.. Заар. 29.02. 1980: табір № 28 у м. Сніжне Донецької обл., з 17.01. 1981 – табір № 82 у с. Гостре Червоноармійського р-ну Донецької обл. Звільн. 28.02. 1983. – В.О ) . З ним я познайомився, мабуть, в 1975 році в Броварях у помешканні Марії Овдієнко, яка проходила по моїй справі і посправницею, і свідком.
Василь справив на мене хороше враження, цілком і повністю поділяв ідеї української держави. Але ми з ним не могли зійтися щодо молдаванів, яких він етнічно прираховував до румунів і не визнавав їх як окрему слов'янську націю. Даремними були мої зусилля довести, що молдавани – слов'яни, а романську мову засвоїли тому, що жили на кордоні Римської імперії, знали дві мови і в стосунках з русинами виконували роль толковинів. Він приїздив до Києва в пошуках роботи, бо в Одеському університеті був звільнений з викладацької посади за український, молдавський та грецький націоналізми. Від Марії ще в 1976 році я дізнався, що Василь Барладяну також хоче вступити в Гельсінську групу. Але Оксана Яківна відмовилася його рекомендувати. Якими мотивами вона керувалася, мені невідомо. Приїжджаючи до Києва, я намагався зустрітися з ним, щоб переко-натися, чи дійсно він дуже хоче. Бо мені не хотілося його висвітлювати. Від Марії я знав, що Василь – великий ерудит і плідний журналіст. Я мав намір залучити його до майбутньої підпільної роботи, коли буде свій друкований орган і український канал. На жаль, нам не довелося зустрітися, і його скоро було заарештовано.
Це все, що я зумів іще пригадати.
В.О.: Дякую. Тільки є помилки. Адже Микола Матусевич не має ніякого відношення до єврей-ства. І він був серед членів-засновників Групи, в першому списку десятьох. А коли йдеться про Володимира Малинковича, то він вступив у Групу трохи пізніше, у жовтні 1978 року.
О.Н.: Так почекайте, можливо я помилився, Може, мова йшла про Йосифа Зісельса і Володи-мира Малинковича, а я подумав, що це Маринович. То я вибачаюся.
В.О.: Маринович і Матусевич були в першому складі Гельсінської Групи, вони члени-засновники. Малинкович оголошений членом Групи в жовтні 1978 року, а Зісельс – у жовтні 1979 року, хоча вважався неоголошеним членом Групи з липня 1978 року.
О.Н.: Можливо, дійсно так. Бо це вже давно було, я не думав, що це доведеться колись прига-дувати.
В.О.: Йосиф Зісельс дуже сумлінний чоловік. Він дуже багато встиг зробити. Його двічі саджа-ли: 8 грудня 1978 і 19 жовтня 1984 року. Двічі по три роки він відсидів у Сокирянах на Буковині. А Малинковича кагебісти тероризували, погрожували, що звинуватять у зґвалтуванні. І запропонували: або посадимо, або виїзди. Уночі проти 1 січня 1980 року він виїхав до Німеччини. Працював на радіо „Свобода”. Він єдиний з членів Української Гельсінської Групи, хто не був ув'язнений. Повернувся в Україну 1992 року і тепер займає проросійські позиції. І нащо євреєві бути російським націоналіс-том? Чи він забув гасло „Бей жидов, спасай Россию”?
О.Н.: О, я так розчарувався! Я завжди з задоволенням слухав радіо "Свобода" в ті роки. А зараз він приїжджає: от давай двомовність і все. Це ж смертельно для української нації.
В.О.: Зісельс займає дуже добрі позиції щодо українства. Зараз він займає дуже поважні пости в єврейських організаціях. Я кажу: "перший єврей в Україні".
О.Н.: Ну, в мене слабенька пам'ять. Вона у мене і раніше була не зовсім гарна, а зараз тим бі-льше.
В.О.: Ну, гаразд. Ми все з’ясували. Я вам дякую. Пан Олесь Назаренко закінчив свою розповідь 18 січня 1999 року.

І н т е р в' ю Олеся Н а з а р е н к а
від 18 лютого 2001 року.
В.О.: 18 лютого 2001 року Олесь Назаренко розповідає Василеві Овсієнку в Скадовську.
О.Н.: У 1979 році я поїхав до Києва і вирішив провідати Оксану Яківну Мешко. Я був на той час не сам. Заїхав я до неї з Федором Клименком, який проживав – та він і зараз живе – у Дніпро-петровську. Йому хотілося познайомитися з Оксаною Мешко. Коли ми розмовляли на різні теми, вона каже мені: „У вас у Херсоні відбулася така велика подія, ледве чи не революція, якийсь бунт”. Я кажу, щось подібне було, але то був просто циганський заколот. Цигани вбили якогось дружинника, і народ піднявся... Я про це вже раніше розповідав. Оксана Яківна каже: „Напишіть хоч це, розкажіть”. – „Ні, – кажу, я розказувати не буду, бо у вас тут можуть прослуховувати, я краще напишу.” – „Ну, тоді напишіть”. Я взяв і написав з умовою, щоб вона переписала це своєю рукою і знищила мій рукопис, бо мені не хотілося через таку дурницю знову йти в табір. Вона каже: „Ось сірники, ось я йду вже палю”. І показує в руках коробку з сірниками.
Але ж, як пізніше мені стало відомо, вона цей документ не спалила, бо на другий день у неї зробили обшук і вилучили його. Про це я дізнався, коли мене викликали в КГБ в Херсоні 1979 року. Викликали і сказали: отак і так, у вас був такий документ. Начальник Херсонського КГБ – Шишкін чи що? Російське прізвище, генерал, – каже: „Ми не зацікавлені вас судити, але Київ наполягає. Ви повинні піти на співпрацю”. Я кажу: „Я не можу піти на співпрацю з вами, тому що мені дружина... Ви ж знаєте, що я стільки років не був одружений, а зараз маю вже дитинку, і Ліда мені сказала, що якщо я піду на співпрацю, так вона мене покине – а я ж, кажу, не можу, бо я хочу свою сім'ю мати”. Він сприйняв, що це так. Там кагебісти сиділи і підказали цьому генералу, що Ліда Ларіонівна така принципова, що може це зробити – підтвердили мою версію.
А потім вони сказали: „Ми вимушені вас посадити. Або ви повинні дати підписку, що більше не підете до Оксани Мешко, і осудити її діяльність”. Отак. Я кажу: "Ну, як я можу осудити її діяльність? Я думаю, що раз вона не спалила цей документ, як обіцяла – значить, вона несерйозно ставиться до нашої справи. У такому плані я її можу осудити." І дав підписку, що з нею спілкува-тися більше не буду.
Мене протримали десь біля 5 годин – перед тим, як я попав до генерала. Мене посадили в якийсь кабінет і 5 годин до мене ніхто не приходив. А потім повели до генерала і наполягали, щоб я співпрацював. Я сказав, що я не можу. "Може, пізніше? Коли в мене влаштується сімейне життя, тоді, можливо, щось у нас і вийде." Генерал каже: "Ну, я буду сподіватися на вас!" Але ж я не обізвався. Минає 1979 рік, минає 1980 рік і 1981 рік, а я не озиваюся співпрацювати. А тут у нас з Лідою виник конфлікт.
В.О.: Пропускаємо розповідь про конфлікт, далі про Білинську.
О.Н.: Як ми познайомилися з нею? У нас була одна знайома, Лілія Трохимівна Оборська. Проста жінка, вона з Лідою трошки товаришувала, хоч вона й така трохи брутальна, така, знаєте, совєцька людина. І хоч вона була совєцька людина, але трохи підтримувала Ліду, не вороже ставилася до неї, як інші. Я казав Ліді: „Ну як ти можеш із Трохимівною мати справи?”. Вона відповідала: „У мене немає друзів, додому з роботи їхати далеко, то я на обідню перерву до неї прийду, пересиджу там чи пообідаю.” Я це розумів.
Якось ця Трохимівна приїжджає і каже: "З вами хоче познайомитися одна жінка." Я питаю: "Хто вона така?" Каже: "Я в Херсоні познайомилася з одною жінкою в готелі, ми разом там ночували. Вона розмовляє по-українськи, українська патріотка. Я взяла та й розказала їй, що в нас у Скадовську є така родина, що вони обоє сиділи і страждали за українську справу. Вона каже: "Я хочу з ними познайомитися."” І вона одного разу привезла цю жінку – Оксану Білинську. Здається, на Різдво приїхала, такі молитви прочитала, так урочисто. Ми провели вечір у цієї Оборської. А потім, коли ми вже прийшли додому – та Оксана Білинська залишилася ночувати в Оборської, – Ліда каже: "Я не вірю, що вона порядна, чесна людина. Вона підіслана КГБ." Так Ліда сказала. Я кажу: "Не треба ж так поспішати, всякі мотиви можуть бути." Так ми поговорили.
А потім я вирішив перевірити. Підійшов якось до Оборської та й питаю: "А як ви з нею по-знайомилися? Ви перша зайшла в готель чи вона перша там була?" Я хотів на цьому її вловити. Вона спочатку начебто розгубилася, і я помітив у її очах розгубленість, а потім сказала: "Ні, коли я прийшла в ту кімнату, де мене поселили, вона там уже була." Ну, раз так, то я зробив висновок, що вона не може бути підіслана, бо ніхто ж не знав, що Оборська буде ночувати в цьому готелі, щоб наперед підіслати. Кажу: "А наперед ніхто не знав, що ви там будете ночувати?" – "Ні, ніхто не знав." Я переконав Ліду, що Білинська не може бути агенткою КГБ, вона не підіслана. Вона стала приїжджати майже кожний тиждень. В суботу, неділю – приїжджає, привозить нам подарунків, гостинців: винограду, великі рибини – там же в них лиман, риби багато. Приїжджає, дзвонить з автомату на автостанції, щоб приїхати допомогти їй все це забрати. Я беру велосипед і допомагаю привезти. Кажу Ліді: „Щось таке тут не ясно...” А вони з Лідою так здружилися, що Ліда вже не може без неї. Як тільки що – і дзвонить до Білинської.
Одного разу Білинська запросила Ліду поїхати в Коломию. Вона й мене запрошувала, але я сказав, що з радістю поїхав би в Коломию, але ж мене начальство не відпустить. Зараз, кажу, літній період, мені треба весь район обслуговувати – я був електриком у побуткомбінаті. Мене не відпустять. Вони ж поїхали в Коломию. Коли Ліда повернулася, вона стала зовсім іншою люди-ною. Вона вже повністю мене ігнорувала. Пізніше я переконався, що Ліда була права, коли говорила, що Оксана Білинська підіслана кагебістами. Я в цьому переконався, коли знову потра-пив у табір, коли мене вдруге засудили на три роки суворого режиму за чисто кримінальною статтею. Це сталося в 1981 році, коли я ото дав дружині ляпаса за те, що вона сказала: „Ти дочки більше ніколи не побачиш”.
Я відбував покарання в Дніпродзержинську, в "красній зоні". Коли помер Брежнєв, була ого-лошена амністія. Моя стаття підпадала під амністію, але начальство сказало: „Ми вас не можемо випустити по амністії, хоч ви бездоганна людина, ніяких порушень не маєте. Але ви людина, залежна від КГБ. Вирішуйте свою долю з КГБ.
В.О.: Он як!
О.Н.: З мене там сміялися. Коли мене привезли на зону в Дніпродзержинськ, то закликають для знайомства. Ага, три роки суворого режиму – за що? Ні, такого не може бути, щоб за три ляпаси три роки суворого режиму давали. Так начальство вважало. Я кажу: "Ви читайте далі, далі читайте." Вони читають далі: "Учитывая личность, особо опасную для общества”, – три роки суворого режиму. – "А, тепер зрозуміло, чому за три ляпаси три роки дали." Отаке.
І ось, хочеш – не хочеш, мені довелося зустрічатися з кагебістами. Вони стали мене розпиту-вати, хто я такий. Про знайомих з політичного табору я говорив загальновідомі речі, чого ніхто не приховував. Я казав, що це чесні, порядні люди. Якось думаю, а спробую спитати: "А чого це ви питаєте за тих, хто до нас приїжджав, хто гостював, з ким я був у політичному таборі, а не питаєте за Оксану Білинську?" – "Хто вона така?" – "Це найкраща подруга Ліди Ларіонівни." Вони листувалися, Ліда називала її сестричкою, хоча перед тим казала мені, що ненавидить жінок за те, що вони підпорядковуються чоловікам, що в них немає людської гідності. А Ліда в тому була дуже принципова. Кажуть: "Ми нічого про Білинську не знаємо, нам із Херсона нічого про неї не сказали." Коли вони приїхали другий раз до мене в табір, я й питаю ж: "Ну, вияснили?" – "Так, вияснили. То, – каже, – така особа, що вона нас не цікавить. Це професійна шлюха." Я збагнув: "професійна шлюха" вони можуть сказати тільки на своїх, на тих, що з ними співпрацюють. Бо інакше ж вони не можуть сказати. 
За цим я міг підозрювати, що Білинська з ними співпрацює... Колись кагебісти сказа-ли: "Нам стало відомо, що ви хотіли випускати газету. Але ж ви з цією ідеєю тільки носилися, що вона ваша, а насправді це була ідея Ірини Корсунської з Москви." Тут я зрозумів, що інформація могла вийти тільки од Ліди. Але я ніколи б не повірив, що Ліда могла це передати в КГБ. Значить, вона комусь довірилася з цією інформацією, а та людина переплутала. Справді, я хотів знайти спосіб, як виготовляти матриці, щоб друкувати. А друге – ото що Корсунська говорила про Гельсінську Групу. Значить, Ліда комусь довірилася. Кому вона могла довіритися? Тільки Оксані Білинській. Але Оксана Білинська ті дві інформації сплутала в одну. Тому кагебісти сказали, що начебто це не моя ідея. Справді, коли в мене стосунки з Лідою трохи налагодилися, я став говорити, що я теж не бездіяльний, якусь справу роблю, нагадав, що в створенні Гельсінської Група є й наша невеличка участь. Але Ліда не реагувала на мої заяви.
По-друге, ця Оксана Білинська – дуже загадкова особа. Коли її в Станіславі вигнали з голо-вного лікаря, то вона вирішила приїхати в Скадовськ. Ліда почала шукати для неї роботу. Але ж де жити? Вона поселилася у Ліди і жила в неї два роки. Мені головний лікар нашої лікарні Клименко сказав, що Ліда хоче влаштувати її начальником медичної частини. Він, каже, погодився, потрібна була така людина, але немає квартири їй дати. Тому Ліда влаштувала її лікарем-терапевтом у Красному. Там двоповерхова лікарня. Вона там попрацювала з півроку, а коли там стало вакантне місце головного лікаря, її захотіли поставити головним лікарем. Їй дали в Красному двокімнатну квартиру. У нас тут люди по десять, по п'ятнадцять, до двадцяти років стояли на черзі, а їй зразу, тільки приїхала, дали двокімнатну квартиру і запропонували посаду головного лікаря. І там медсестри, лікарі збунтувалися: чи в нас немає хороших лікарів, щоб поставити на головного лікаря? Чого це ми якусь чужу людину будемо приймати? На неї так наперли, що її не прийняли там. І вона знову ж перейшла жити до Ліди. Тут вона влаштувалася в спортивному комплексі терапевтом, їй надали двокімнатну квартиру, в якій вона й по цей час живе. Це дуже підозріло. Я думаю, що вона не така вже заслужена особа, щоб їй за радянських часів упродовж двох років надали дві квартири.
В.О.: Може й так, але ми занадто це деталізуємо про Білинську.
О.Н.: Ну, можете це викинути.
В.О.: Далі Олесь Назаренко читає свій рукопис про шістдесятників на будівництві Київської ГЕС. Над цим рукописом він ще працює. Як він називається?
О.Н.:
Олесь Назаренко. Вишгородські легенди
„На будівництво Київської ГЕС я прибув весною 1962 року. Не заробітки приваблювали ме-не на велику будову. Тоді мені уявлялося, що на берегах сивого Дніпра Україна ще не зрусифіко-вана, що там ще має пульсувати українське життя, а можливо, – тішив себе думкою, – там ще тепліє дух нескореної нації. До війни в Донбасі, звідки я родом, наші люди ще не соромилися бути українцями, трималися окремішно від москалів. Найстарше покоління нагадувало собі, що вони козацького роду, а серед дітей ніхто не хотів бути кацапом, кат-цапом.”
Я хочу зробити поправку, що я прийшов до висновку, вивчаючи історію, що не "кацап", а "катцап" виникло в Петербурзі, коли козаки будували: "кат" – від слова "кат", і "цап" – борода. Тому що наглядачі, московські мастерові, були катами їхніми, підганяли до роботи. А вони всі носили бороди, як цапи – "кат-цап". А воно пізніше трансформувалося в кацап, тобто скоротилося. Далі.
„Щороку з першим снігом розпочиналися сніжкові війни між школярами українських та ро-сійських шкіл, які інколи переходили в кам'яні баталії. Серед наших людей назва "кацап" асоцію-валася з брудними п'яницями, з брутальними матюкальщиками. Після війни україномовний Донбас став швидко занепадати духом. Українська мова втрачала свою перевагу. Молоде поколін-ня не хотіло жити неперспективним життям і наввипередки кинулося вивчати "прогрессивний язик", щоб ніхто не міг обзивати „неотесаним хохлом”.
Рік 1950 для українців Донбасу став катастрофічним. Умістах і робітничих селищах всі шко-ли, начебто на прохання батьків, були переведені на російську мову викладання. Мій батько, з яким я часто вів політичні дискусії, одного разу висловив думку, чому наші люди так різко змінили свої переконання. Бо після війни, коли СРСР переміг свого найсильнішого ворога – німецький фашизм, люди зневірилися у своїх багатолітніх сподіваннях, що ненависна їм совєцька влада скоро впаде. Батьківська наука стала для мене дороговказом, бо я на власні очі бачив, як змінилися українці. До війни вони плювали на партійні празники, а вже в кінці п'ятдесятих років – на початку шістдесятих почали святкувати колись бандитські празники і навіть любити владу. Моя рідна Ясенувата, де я виріс, стала для мене чужим, задушливим містом.
Тож я й вирішив виїхати в пошуках кращої долі. Ніяк не хотілося вірити, що вже перевелися українці, що немає серед них порядних людей, яким не байдужа доля вимираючого народу. Любов до України влилася мені в душу ще в дитинстві, коли батько не раз розказував про невмирущу славу запорозьких козаків. А він, ще будучи підлітком, начитався творів популярного на той час письменника Андріяна Кащенка. (У тій книжці не знаю чому написано Кощенко, а не Кащенко.)
До Вишгороду на ГЕС з'їхалося ціле море молодих людей. Та серед цього людського кипіння мені цілих два роки не вдавалося знайти собі друзів по духу. Прибулі на будову хоча й розмовляли українською мовою, але зовсім не розуміли трагедії свого народу. Їхні думки і помисли спрямову-валися лише на добрі заробітки. Проте не хотілося втрачати надії, і я продовжував шукати друзів.
З перших днів, як тільки приїхав на ГЕС і влаштувався на роботу, я звернув увагу на рукопи-сну газету доволі великого розміру, писану українською мовою. В Донбасі такого дива ніде не зустрічав. Від читачів довідався, що її випускає подружжя Чорноволів. Хоча мені дуже хотілося познайомитися з цими омріяними людьми, але я не міг пересилити своєї вдачі, бо від природи був і соромливим, і нерішучим. Проте газета довго не проіснувала. Серед робітників поширилися чутка, що в бюро комсомольської організації ГЕС викрито замаскованого українського буржуазно-го націоналіста, який випускав шкідливу газету. Я тоді не міг і подумати, що подібні чутки у Вишгороді матимуть свою історію і, як снігова грудка, із року в рік обростатимуть все новими і новими вигадками, що про вишгородських націоналістів заговорить вся Україна.
З першим своїм побратимом Василем Кондрюковим я познайомився через сусіда по кімнаті, де ми разом знімали ліжка для помешкання. Він признався мені, що на їхній виробничий дільниці є робітник, який створив „Комітет справедливих комуністів”, він діє таємно. Василь виявився також родом із Донбасу, розмовляв російською мовою, але вважав себе українцем. Проблемою української нації ніколи не турбувався, але зумів швидко зрозуміти, бо на власні очі бачив, як відбувалася русифікація на Донеччині. Я тоді зумів його переконати, що хороших комуністів не може бути, всі вони перебувають на державній службі великоросійського імперіалізму, виконуючи жандармські функції – придушувати дух поневолених народів. Так ми подружилися, і він став першим моїм однодумцем.
Нам недовго довелося варитися у своєму власному соку. Сам Бог не дав зачахнути нашим намірам і послав нам Володю Комашкова, також робітника, який близько знався з В'ячеславом Чорноволом – вони жили в одному бараці. Володя став приносити нам вірші Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного, Ліни Костенко та прозаїчні спогади про пережите Петра Панча. Ці спогади автор дозволяв читати друзям тільки в його присутності. З трудом вдалося винести їх з його дому тільки на одну ніч, щоб дочитати працю. Хоча там не було нічого кримінального, але письменник, наляканий кривавою радянською системою, тремтів за своє життя до самої своєї кончини. За одну ніч довелося мені зазняти на плівку грубеньку машинописну книжку.
Так поступово до наших рук стали надходити і книжки, видані за кордоном. Щоб розширити виробництво, я придбав друкарську машинку "Москва". Василь Кондрюков на Вітряних Горах у Києві знайшов платну друкарку Ларису Панфілову (Філатову. – В.О.), яка запросила по двадцять копійок за друкований аркуш. Та коли вона почала працювати, їй сподобалися наші матеріали і вона відмовилася брати плату, сказавши, що за правду грошей не бере. У неї переховувалися всі використані фотострічки і деякі фотовідбитки на папері. Цей матеріал ми з Кондрюком називали своїм архівом.
Можливо, зараз мало хто знає, яка література пройшла через наші руки. Назву лише ті, які запам'яталися. Це Дмитро Донцов – "Націоналізм", Юрій Клен – "Попіл імперії", поезії Євгена Маланюка, Юрія Липи –"Українська раса", Пилипа Орлика – "Вивід прав України", Проніна – "Українська політика і політика Москви", „Збірник на пошану вчених, знищених більшовицькою Москвою”, Валентина Мороза – "Репортаж із заповідника імені Берія", Святослав Караванський – "Українська освіта в шовіністичному зашморгу" та інші його заяви на захист української мови, В’ячеслава Чорновола – "Правосуддя чи рецидиви терору?", "Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочинців", Івана Дзюби – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та інші. Одного разу Володя Комашков приніс мені рукопис "З приводу процесу над Погружальським" і попросив переписати статтю друкованими літерами та зняти на плівку для передачі за кордон. Я виконав це прохання, але зробив зауваження, що текст потребує редагування, бо непристойно буде в такому вигляді пускати документ у люди, де є такі слова як "бандити" та "партійна свинота".
Наступного разу Комашков приніс мені відредагований Славком Чорноволом текст. Володя тоді сказав, що автором документу є Борис Антоненко-Давидович, який багато років нізащо страждав у таборах і тому в такій різкій формі написав про процес. Хто був справжнім автором статті, яка пробудила творчу інтелігенцію до опору, мені докладно не відомо. Після спалення бібліотеки творча молодь була вкрай обурена диким вандалізмом радянської системи і готова була вирушити в наступ на огидну партійну диктатуру.
Я тоді відвідував республіканську літстудію "Молодь" і відчував серед присутніх цей при-плив ненависті. Пізніше, коли я попав за ґрати, документ про спалення бібліотеки мене найбільше лякав. Слідчий, майор М.Коваль, став страхати мене закордонною газетою, де були мої фотознім-ки цього тексту з виправленнями моєю рукою. Слідчий тоді говорив: "Ви не хочете назвати людей, які потягнули вас на шлях антирадянської діяльності, жалієте їх – а вони вас не пожаліли, використали і кинули під танк. Тепер будете відповідати." Мені тоді думалося, що слідство може пришити мені шпигунство. Я твердо стояв на своєму – що відбитки робив для себе, для своїх друзів, а як один із них попав за кордон, мені невідомо. Мої покази було легко спростувати, бо в нашому архіві цієї плівки не було. Але слідство не здогадалося так повернути справу.
До нашої вишгородської групи поет Володимир Забаштанський не входив, але він у нашій справі не був сторонньою людиною. Хто мене з ним познайомив, я вже не пам'ятаю. Він писав гарні вірші, друкувався, навчався в університеті на філфаці і вів літературну студію "Січ". Володя з юності був покалічений вибухівкою, повністю втратив зір, обидві руки. Наші хлопці з Вишгорода частенько їздили до нього на Поділ поспілкуватися з ним, послухати його нові вірші. А я привозив для нього самвидавську літературу.
Одного разу Забаштанський нам заявив, що хоче побачити ГЕС. Ми були вражені таким ба-жанням. Побувавши в Вишгороді, він залишився дуже задоволений, начебто на власні очі побачив будову. Саме через нього студентська молодь прагнула встановити дружні контакти з гесівськими робітниками. Одного разу Забаштанський запропонував мені владнати угоду з комсомольською організацією провести у Вишгороді літературний вечір та концерт художньої самодіяльності. Секретар комітету комсомолу Василь Пчолкін з радістю прийняв пропозицію і призначив день приїзду студентів, але через два дні сповістив мене, що партком забажав попередньо ознайомитися з програмою вечора. Я привіз Пчолкіну такий документ, але він не влаштовував партійне начальство, воно поставило нові умови: щоб декан факультету взяв на себе письмову відповідальність за вечір, завірену печаткою університету. Студенти були вкрай обурені і відмовилися проводити літературний вечір. Це дало привід ще більше ширитися чуткам про легендарну ГЕС. Вперше я почув цей вислів від молодої поетеси Надії Кир'ян, яку на той час виключили з університету за націоналістичні переконання. Вона писала гарні вірші, друкувалася в альманасі "Вітрила" і видала свою першу книжечку. Вона разом з Марією Овдієнко працювала робітницею в Ботанічному саду, вони разом читали самвидавську літературу, яку я приносив для Марії. У Кир'ян була вилучена фотокопія "З приводу процесу над Погружальським".
На суді як свідки ці дівчата вели себе героїчно. Надійка стверджувала, що цей кримінальний документ упав у їхню кімнату з неба, що вона не покладається на свою пам'ять і не хоче говорити неправду.
Не знаю, з яких міркувань Володимир Комашков ні разу не запропонував мені познайомитися зі Славком Чорноволом. Та я й не дуже прагнув попасти в коло його друзів, бо вважав себе ще слабо інтелектуально підготовленим і боявся сконфузитися перед грамотними людьми. Тільки в 1967 році ми близько побачилися на вечорі з нагоди дня народження Людмили Шереметьєвої-Дашкевич, яка на той час мешкала у Вишгороді. Чорновіл не виявив бажання підійти і познайоми-тися зі мною. На противагу Славкові, інакше поступив Іван Світличний. Коли Чорновіл був уперше заарештований, Світличний приїхав у Вишгород і забажав зі мною познайомитися. Комашков улаштував нам зустріч у лісі. Я хвилювався, сподіваючись на якусь непосильну для мене розмову, але він про справу і мої політичні переконання не питав, а тільки хотів дізнатися, звідки я родом, хто мої батьки, ким працюю на ГЕС і на якому факультеті навчаюся в університеті.
За чотири роки моєї так званої антирадянської діяльності у Вишгороді створилася ціла група однодумців. З Олександром Дробахою, вчителем української мови, я познайомився десь у 1964 році. Від когось він дізнався, що на бронвахті проживає людина, яка має музей. Олександр разом зі своїм другом Віталієм Рєзніком прийшов познайомитися зі мною. У моєму так званому музеї під ліжком зберігалося два шматки бивня та ціла купа кісток мамонтів, ріг носорога, кістяна жіноча шпилька для волосся грубої роботи – мабуть, також із кам'яного віку, та кам'яний нашийний хрестик. Усі ці експонати були вимиті земснарядом при будівництві ГЕС.
Окрім Комашкова, Кондрюкова та Дробахи, до Вишгородського товариства входили Вален-тин Карпенко, який працював майстром на будові, Богдан Дирів та Василь Ґедзь – електрики на земснарядах, робітники Петро Йордан та Іван Гончар із села Гаврилівка. З Миколою Пономарен-ком ми навчалися на одному курсі, а Марія Овдієнко працювала в Ботанічному саду. Василь Ґедзь, наприклад, брав у мене літературу не тільки для себе, а й для свого брата, який працював на партійній роботі в середній ланці в ЦК КП України. Микола Пономаренко також працював у ЦК на робітничій посаді, кур'єром у господарських справах. Він познайомив мене з вартовими і мав право заходити в приміщення ЦК без перепустки, і я мав доступ. Микола хвалився, що він довіряє деяким вартовим читати самвидав. Одного разу він приніс мені унікальну книжку "Українці" і розказав, як йому вдалося приховати її в пазусі, коли він під наглядом коменданта спалював цеківські папери та книжки. Цю книжку через Комашкова я передав Вячеславу Чорноволу для ознайомлення. Як склалася її доля, мені невідомо.
Олександр Дробаха серед нас усіх був найбільш ерудованою людиною. Від нього ми навчи-лися розуміти справжню поезію і самі пробували писати вірші. Себе він вважав геніальним поетом і був упевнений, що стане першим в Україні нобелівськім лауреатом.”
Це, мабуть, не треба писати.
В.О.: Нехай, нехай.
О.Н.: „Всю самвидавську літературу, яку я виготовляв, він з охотою читав, але від себе ніякої ініціативи в розмноженні і поширенні не проявляв. Олександр вважав, що моя робота є малоефек-тивною справою, яка не приведе наш народ до національного відродження, а тільки велика поезія світового рівня зуміє вивести Україну з московської неволі. На цьому ґрунті в нас інколи виникали суперечки.
У Вишгороді Дробаха організував літературну студію "Малинові вітрила". Та йому не дове-лося довго попрацювати на цій шляхетній ниві, навчаючи молодь пізнавати поетичне ремесло. Партком ГЕСу, наляканий українським націоналізмом, заборонив молодим людям збиратися на свої поетичні збори, побачивши в назві студії націоналістичний зміст. Олександр Дробаха поскаржився в Спілку письменників. Розбирати інцидент на ГЕС приїхав відомий поет Абрам Кацнельсон, але й він не зміг переконати партійців, що в назві "Малинові вітрила" і у віршах початківців немає ніякого націоналізму.
Проте брехня вже була запущена і пішла гуляти спочатку по Києву, а потім гайнула і по всій Україні. Один мій знайомий на ім'я Микола – прізвище вже не пригадую – розповів мені, що в їхньому Інституті зв'язку була прочитана лекція про український буржуазний націоналізм, в якій лектор з ЦК комсомолу стверджував, що у Вишгороді розкрита підпільна організація "Малинові вітрила", яка готувала повстання, і керував нею вчитель української мови. Прізвища Дробахи лектор не називав. Таку само вістку привіз до Києва зі Слобожанщини колишній однокурсник Дробахи, він також розповів про подібну лекцію, яка читалася в Харківському будинку літерато-рів. Ми з Дробахою були вкрай здивовані.
Наступну легенду про Вишгород спецслужби КГБ створили ще жахливішу. По Києву поши-рилася чутка, що українські націоналісти готувалися підірвати Київську ГЕС, щоб затопити всіх людей, які проживали на Подолі та в Дарниці. У своєму товаристві ми не могли зрозуміти, звідки виросли ноги в цієї легенди. Тільки тоді, коли я попав за ґрати, то дізнався, як творилася брехня. Справа полягала ось у чому. На київський полігон, де випробовували літаки АН на підйомну силу, одного разу замість металевого брухту в ящиках привезли бойові ґранати із запальниками.”
В.О.: Нічого собі!
О.Н.: „Четверо вантажників набрали вибухівки додому, щоб глушити рибу в Київському мо-рі. Необачних рибалок покарали позбавленням волі.
Окрім легенд, так би мовити, стратегічного розмаху, у Вишгороді почала творитися ще одна легенда, але вона чомусь далеко не пішла. Може, тому, що була не дуже вражаюча для радянсько-го обивателя, тому швидко випустила свій провокаційний дух. Про цю легенду я дізнався від Тетяни Танкової, яка працювала інженером на ГЕС, жила з нами в одному гуртожитку і симпати-зувала нашому українському гурту. Вона повідомила мені, що її подруга спілкується з кагебістами і по секрету їй призналася, що у Вишгороді відбувся з'їзд націоналістів, їхні прізвища вже відомі в КГБ, і після жовтневих свят всі вони будуть заарештовані.
Я розповів про таке попередження Комашкову, але він тільки розсміявся, бо ніякого з'їзду не було. На Козачому острові була звичайна гулянка чорноволових друзів, які приїхали з Києва та Львова подивитися на новостворене море.
Володимир Комашков хоча і відігравав значну роль у роботі вишгородської групи, але уни-кав зустрічі з усіма іншими. Він тільки з Дробахою постійно спілкувався в справах літературної студії.
Одного разу я звернувся до Володі з пропозицією колективно обговорити назріле питання: чи не пора вишгородську групу назвати організацією? Я, Кондрюков та Дирів зібралися в нього на квартирі і вперше разом поговорили. Кондрюков запропонував зробити нашу групу дисциплінова-ною організацією партійного типу. Володя не підтримав таку ідею, Дирів також був проти. Я на якусь мить завагався, як мені поставитись, і враз збагнув, що на випадок нашого арешту слідство не зможе пришити нам зраду батьківщини, і це буде нашим порятунком. Ми далі продовжували діяти стихійно, кожен на свою відповідальність.
На початку травня 1968 року, коли Чорновіл відбував свій перший термін покарання, ми діз-налися, що на заводі "Арсенал" готують комсомольців розганяти студентів біля пам'ятника Тараса Шевченка 22 травня. З цього приводу я написав звернення до всіх громадян Києва, щоб люди не вірили шовіністичним байкам про українських націоналістів і прийшли до пам'ятника віддати шану великому Кобзареві. Своє звернення я закінчив словами: "Ганьба русифікаторам України! Хай живе ленінська національна політика!". Хоча в справедливість цієї політики я вже не вірив, але іншої форми протесту на той час ще не було. Іван Дзюба в своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" також відстоював „чистоту ленінської національної політики”.
Моя праця була першою і останньою спробою випробувати свої здібності. Окрім цього до-кумента, я передав ще листа до Івана Дзюби, щоб він виступив біля пам'ятника з новим програм-ним словом, щоб дух серед людей, посіяний його працею, не втратив своєї потенційної сили. Тоді багато хто сподівався, що прапор національного опору підніме Олесь Гончар, бо КГБ не посміє посягнути на його авторитет. Але в нього після роману "Собор" не вистачило духу стати на прю.” Може, це я помилково...
В.О.: Читайте, читайте.
„Як тільки Комашков приніс мені звістку, що моє звернення схвалив Дзюба, я передав його Марії Овдієнко, яка і надрукувала його понад сто примірників. Я разом з Миколою Пономаренком розіслав їх поштою у всі вищі учбові заклади України та профспілкові організації заводів міста Києва. Мені тоді здавалося, що саме таким чином, через начальство, інформація може краще дійти в маси. І, мабуть, я не зовсім помилявся, бо на слідстві дізнався, що половина наших листів не були повернені в КГБ.
Ще десь 1966 року від Комашкова я дізнався, що Чорновіл має намір створити типографію, і бідкався, як і де дістати шрифту, бо, на його думку, вже настала пора випускати друковану продукцію. На Донеччині, у моїх батьків, мною була прихована пляшка з газетним шрифтом. Колись, ще в п'ятдесятих роках, я також мав намір випускати якийсь друкований орган, але в мене нічого не вийшло, бо не вистачало знаків набрати бодай найменший текст, а деяких літер зовсім не було. Я привіз пляшку і передав Чорноволові. Володя з радістю розповідав мені, що вона окрилила Славкове товариство, всі вони були впевнені, що тепер їхня справа піде краще.
Через якийсь час Комашков приніс мені лінотипний набір летючки, автором якої був В'яче-слав Чорновіл. Моя задача полягала в тому, щоб винайти спосіб виготовляти типографічну фарбу і наробити сотні відбитків. Десь більше тижня я випробовував усякі варіанти, але відбитки виходи-ли дуже блідими і не можна було нормально їх читати. Чи зумів хтось інший видрукувати текст, мені невідомо. Ніяких розмов про листівки типографічного виробу не доводилося чути.
Згадуючи події минулих літ, можна без перебільшення сказати, що В'ячеслав Чорновіл пер-ший започаткував національно-демократичне дисидентство, йому першому вдалося пробити імперські тюремні мури і розповісти людям, хто і за що там карається. Праця "Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочинців", про яких заговорив світ, розбудила в таборах замордованих в'язнів сумління, які роками мовчали, тягнули тюремну лямку і не могли подати на волю свого голосу. Чорноволова книжка дійшла за ґрати, пробудила дух непокори, і вони раптом збагнули, що й за колючим дротом можна боротися з репресивним режимом.
Цілих п'ять років, окрім родичів, ніхто не знав в Україні про львівську групу юристів, що ка-ралася у Володимирській тюрмі та мордовських таборах. Тільки тоді, коли Чорновіл, сповнений завзяття, вимостив туди дорогу через високі паркани і колючий дріт під електричним струмом, з Мордовії почала проникати табірна інформація. Першим передав на волю Валентин Мороз свою знамениту працю "Репортаж із заповідника імені Берія", яку охоче читали не тільки в Україні – вона була поширена і серед російських дисидентів у Ленінграді. Слідом за Морозом, Михайлом Горинем, Михайлом Осадчим розповіли про себе Левко Лук'яненко, Іван Кандиба та інші львівські в'язні сумління.
Оцінюючи пережите минуле, хочеться і від себе сказати, що мені поталанило в житті. Я ра-дий з того, що був співучасником вишгородського опору, і разом з невтомним борцем за волю українського народу В’ячеславом Максимовичем Чорноволом брав посильну участь у суспільній справі на зорі нової української доби.
Думаю, історія ще дасть йому об'єктивну оцінку, бо він був не лише лідером Руху, а єдиним зрілим політиком в Україні. А може й дійсно в наших борців така доля, що вміємо „самі себе звоювати” на користь московських ворогів? Прикро, коли в найвідповідальнішу хвилину, коли треба було всім разом кувати залізо, почали ділитися, поїдаючи один одного, і не змогли оцінити Славковий світлий розум. Симона Петлюру також соратники їли поїдом, але не могли всього з'їсти. Він, як Христос, піднявся над Україною і освітив правильний шлях до волі. Та тільки після його смерті зуміли правдиво оцінити його. В’ячеслав Чорновіл не кинувся творити свою амбіційну партію, бо побачив у Народному Русі реальну силу, яка зможе привести українську ідею до перемоги.
На жаль, у Русі знайшлося багато його противників, які не хотіли, щоб громадська організа-ція ставала політичною партією. Таким чином, українська революція втратила перспективу прийти до влади. Колишні комуністи, налякані Рухом, вийшли зі своїх так званих окопів, перефарбували-ся під українців, розпочали укріпляти свою розхитану промосковську владу. Для української держави і національного відродження народу настали найважчі часи. Проросійська реакція в Україні почала шалено оббріхувати лідера Руху В’ячеслава Чорновола, а це говорило про те, що він є реальною небезпекою для Росії. Український революційний човен виявився непотопаючим, бо він був заряджений чорноволівським Рухом. Для простих людей рухівці і Чорновіл було одне поняття, всі інші національно-демократичні партії не становили ворогам такої загрози. Народні маси їх не знали і не хотіли знати. Це були, по суті, нульові партії на зразок клубів прихильників хорошого пива.
Не стало в Україні великої людини, яка, починаючи з вишгородської рукописної газети, про-тягом 38 років, як Каменяр, невтомно лупала українську скалу і завчасно згоріла в русі.
Я з задоволенням згадую слова Олександра Дробахи, який любив у нашому товаристві рито-рично повторяти: "Спочатку Вишгород, а потім – Київ!" Думаю, це були не прості, а пророчі слова. Чорноволівський Вишгород розбудив не тільки Київ, а всю Україну.
Олесь Назаренко, Скадовськ, січень 2000 року."
В.О.: Пан Назаренко прочитав це 18 лютого 2001 року. Кінець запису в Скадовську.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ. Плахотнюк Микола

Інтерв’ю

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Назаренко О.Т., підготував В.Овсієнко

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДРОБАХА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В., Дробаха О.І.

Спогади

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Кондрюков В.О.

MENU