ОТЧЕНАШЕНКО ПАВЛО ІВАНОВИЧ

 321907.08.2007

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю Павла Івановича О т ч е н а ш е н к а
З вииправленнями в липні 2006 року.

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 10 лютого 2001 року в Одесі в гостинному домі пана Олекси Різниківа ведемо розмову з паном Павлом Отченашенком. Записує Василь Овсієнко.
П.І.Отченашенко: Добрий день! Мені розповідали, що рід наш походить з Полтави. Ко-лись у Бессарабії були поселення німців, їм потрібна була вода. А в Бессарабії верхній шар води солонуватий. Дід мій був інженер з добування питної води, то його послали в Бессарабію, і так наша сім’я залишилася в Бессарабії.
В.В.Овсієнко: Ім’я діда пам’ятаєте?
П.І.Отченашенко: Степан Отченашенко. Радянська влада до нас вступила тільки в 1939 році, але довго не протрималася – в 1941 році почалася війна. Так що народ не звик до тієї влади.
Народився я 1 жовтня 1941 року в місті Сарата на нинішній Одещині. Тоді була Ізмаїльська область.
Батьки переробляли сільгосппродукцію – коптили м’ясо, переробляли всякі продукти.
Коли в 1943 році підійшли радянські війська, батька забрали на фронт. Він дійшов до Берліна, був навіть у Празі, мав дуже багато нагород. Здоровий був, але втратив здоров’я на тій війні, багато мав ран. Це відбилося на його житті. Він почав пити. Я ще, пам’ятаю, малим був. І моя доля склалася дуже тяжко. Коли мені було 7 років, у 1948 році померла мати, а батько був слабий після війни. А ще в мене було два брати. Батько почав просити якогось лікування, але влада на це не звертала увагу, хоч він мав дуже багато нагород. За ці домагання його кинули в тюрму. Він відсидів 4 роки, був на будівництві Куйбишевської ГЕС.
В.В.Овсієнко: Коли батько був репресований?
П.І.Отченашенко: Це було десь у 1949-50 році. Після звільнення він довго не прожив, помер. Так що залишився я сам, мене виховували тітки.
В.В.Овсієнко: Ви так імені батька ще й назвали? Назвіть, будь ласка.
П.І.Отченашенко: Батька звали Іван. Я – Павло Іванович. Маму звали Марія, дівоче прі-звище – Подуст. По матері є дуже багато родичів. Батько з німецької колонії Сарата. Зараз є Саратський район Одеської області – це колишня німецька колонія. А одружився він на мамі з Плахтіївки – це козацьке поселення.
Закінчив я школу в Сараті і поїхав учитись до Одеси. Оскільки в мене батьків не було, ме-ні довелось піти в ПТУ. Тяжко було, звичайно. Це був 1957 рік. Закінчив навчання, одержав професію будівельника, мене направили в Котовськ Одеської області на будівництво цукрового заводу.
Я був дуже активний – молодий був, енергійний. Нам весь час вдовбували цю комуністич-ну ідею. Але я вже тоді бачив у ній деякі недоліки.
Я проробив у Котовську 4 роки. Дуже тяжко там було, це була комсомольська будова. Ро-били і вдень, і вночі навіть – потрібен був державі цукровий комбінат. А потім я переїхав до Іллічівська, бо почали будувати Іллічівський порт. І поступив я в Одеський будівельний інсти-тут, на вечірній відділ. Це був уже 1963 рік.
Я в той час був комсомольцем, вів комсомольську роботу. Відверто скажу, тоді національ-них ідей у мене не було. Ми були як пролетарії. Так були виховані в школі. Навіть і мислення такого не було. У той час вважалось, що всі повинні бути рівними – ніяких національностей. Познайомився з декількома хлопцями – молоді, з інституту. Ми почали аналізувати життя. У той час при владі був Хрущов. Він почав реформи сільського господарства, там "доженемо Америку", "переженемо", але все воно поверталося навпаки. Ми, молодь, усе це стали помічати. Почали щезати продукти, виникли черги. Жити ставало гірше. Нас була група, десь чоловік 6 хлопців, – ми почали радитись. Але ж не було нікого старшого, щоб нам щось допоміг, це ми самі. Я пішов до бібліотеки, понабирав літератури, почали аналізувати. І почали ми робити «самвидав». Хто трошки має хисту – ми почали малювати карикатури на Хрущова, на владу і вивішувати всюди. Дехто лишався з балкона подивитись, яка реакція буде.
В.В.Овсієнко: А де ви їх вивішували?
П.І.Отченашенко: На людних місцях в Одесі, в Іллічівську.
В.В.Овсієнко: Це були плакати якого розміру?
П.І.Отченашенко: У той час узагалі було тяжко з папером. Ми купували плакати типу "Да здравствует КПСС!" і на білому звороті малювали.
В.В.Овсієнко: Там були якісь написи, крім карикатур?
П.І.Отченашенко: Були такі написи: "Долой партию Хрущева!" Звичайно, органи КГБ почали шукати, хто це робить. Ми зрозуміли, що нас почали шукати. Вони оголосили на всіх підприємствах, ми вже знали, що нас шукають. І, звичайно, хлопці перелякались. А оскільки в мене нема батьків і я був трошки старший, і що це була моя ідея, то я кажу: „Хлопці, вас нікого не було. Я буду один”. Я знав, що є така стаття: якщо сам, то строк один, а якщо група, то більше дадуть. Хлопці, звичайно, перелякались, і навіть сьогодні якщо я їх зустрічаю, то вони схиляють голови і дивляться вбік. Я на них не ображаюсь, то були молоді хлопці.
Як мене арештували? Я чомусь здогадався, що за мною стежать. Я вирішив перевірити, чи це так, чи не так, може, їм уже відомо. Адже ж ми діяли майже рік, не могли вони не знайти нас. Я перевірив просто: поїхав з Іллічівська до Одеси автобусом, пішов у парк Шевченка, пішов по алеї, йду – і різко повертаю назад, і бачу людей, які за мною стежать. Раз така справа, то я сказав хлопцям, щоб до мене навіть і не підходили. А заарештували мене на роботі 28 вересня 1963 року.
В.В.Овсієнко: А де ви тоді працювали?
П.І.Отченашенко: В Іллічівську, будували Іллічівський порт. То була мехколона СУ-430 «Черноморгидрострой». Підійшли до мене люди в цивільному і кажуть: "Ваша кандидатура запропонована на роботу за кордоном. Нам треба з’ясувати деякі питання". Я сів з ними в машину, поїхали в Одесу. Але ж це було не КДБ, а будинок порту в центрі міста, відділ кадрів. Там мені пред’явили, що мене заарештовують. Знову сідаємо в машину, везуть КГБ. Тоді в КГБ був генерал-майор Куварзін. Це такий дуже великий кабінет...
О.С.Різників: У мене теж був Куварзін.
П.І.Отченашенко: Так? Завели мене в цей великий кабінет, там сиділо по сторонах чоло-вік 30. Почали перехресний допит: "На кого ви працюєте?" "З ким ви маєте зв’язок в Америці?" Я кажу: "Дозвольте, я не маю ніякого зв’язку ні з Америкою, ні з чим." – "Хто вам кошти дає?". Допит тривав години дві. Питань було дуже багато, і кожен ставить питання з якимись каверза-ми. Тому я тоді добре запам’ятав Куварзіна. Він кричав: "Как вы могли на нашего отца, Никиту Сергеевича, такие карикатуры, такую клевету, такую пакость!?" – Це були слова Куварзіна.
В.В.Овсієнко: Вони вже були впевнені, що знайшли, кого їм треба?
П.І.Отченашенко: Мабуть, так, адже вони за мною стежили. Під вечір садять мене в ма-шину „Волгу”, спереду "Волга", ззаду "Волга" і цим ескортом – в Іллічівськ. У всьому Іллічівсь-ку вимкнули світло, навіть у тому мікрорайоні. Я жив у гуртожитку – зайшли в кімнату, почався обшук. Ну, які тоді в мене були речі? Знайшли там деякі листи. Я вже підготувався: все, що загрожувало би хлопцям, я повикидав, нічого такого не було.
Повезли мене назад, у КПЗ... Як ця вулиця зараз називається, Олексо, де КПЗ? На Соборній вулиці?
О.С.Різників: А, Преображенська.
П.І.Отченашенко: Так, коло Тираспольської площі. В одиночці я там пробув до другого дня. Вранці привезли мене в КГБ. Знову допит, і знайомлять мене зі слідчим. Забув його прізвище, не пам’ятаю... Приємна така людина. Він декілька разів мене допитав, а потім каже: "Я не бачу тут нічого антирадянського. Ми вас звільнимо. Почекайте". І десь пішов. Пішов, коли заходить вже зовсім інша людина. Привітався, відрекомендувався: „Парторг КГБ майор Водоп’янов”. Ага, а перший слідчий був Рожко.
О.С.Різників: У мене теж Рожко був.
П.І.Отченашенко: Так? (Сміється). Він чомусь відмовився вести справу, тоді передали її Водоп’янову. Потім мене забрали в одеську тюрму, в другий корпус. Там на другому поверсі мене тримали в камері-одиночці майже півроку.
Суд був у приміщенні суду десь тут, коло Думської площі. Судила мене якась трійка – я так вважаю, що це була трійка.
В.В.Овсієнко: А як під час слідства до вас ставилися, чи був якийсь тиск?
П.І.Отченашенко: Ну, тиск був який – не били, фізичного тиску не застосовували. А тиск був такий: "Зізнайся, з ким ти маєш зв’язки за кордоном" – весь час одне і те ж. Вони хотіли з політичних мотивів перевести на побутові, як вони часто робили. Вони знайшли в мене, молодого хлопця, відкриточку: дівчинка роздягнена – от, порнографія, ми вас будемо судити за порнографію.
В.В.Овсієнко: За якою статтею порушили справу, за 62-ю?
П.І.Отченашенко: 62-а, частина І, так, але ж вони хотіли перекваліфікувати на якусь ін-шу. Почали на роботі шукати, чи, може, я з кимось мав якісь конфлікти чи ще щось. Вони шукали, щоб дати якусь побутову статтю.
В.В.Овсієнко: Так, щоб і посадити з політичних мотивів, і щоб політв’язня не було.
П.І.Отченашенко: Так, щось таке. Але в той час я був такий молодий хлопець, спритний. Я тоді ні алкоголю не вживав, бо ж без батьків тяжко було, були свої проблеми, не до алкоголю.
В.В.Овсієнко: А як вам вдалося тих хлопців приховати, що нікого більше не заарештува-ли?
П.І.Отченашенко: Вони мене питали, хто допомагав, а я кажу, що ніхто, сам. Де купував плакати, матеріал, фарби – я все сказав.
Чому вони вийшли на мене, а не на когось іншого? Хто в той час цікавився політичною літературою? Ніхто. Оці всі видання Хрущова – вони лежали, і їх ніхто не чіпав. Я поцікавився у слідчого: „Як ви мене знайшли, яким чином?” Він відповів: "Та хто ж цікавиться політичною літературою? Ми спитали в книгарнях, і нам сказали, що тут приходив отакий-то молодий хлопець, брав плакати." А вони ж ті плакати знімали і знають, у яких магазинах вони продава-лися. "Він і книжки купував тут. Ну, взяв би якусь художню літературу – а то політичні книжки бере!" Таким чином вони напали на мій слід.
В.В.Овсієнко: Чи ви дату арешту назвали?
П.І.Отченашенко: 28 вересня 1963 року.
В.В.Овсієнко: Якраз-якраз хрущовська епоха в розпалі.
П.І.Отченашенко: Так-так. Я добре пам’ятаю 28 вересня, бо в мене 1 жовтня день наро-дження, і я той день народження зустрічав у камері.
О.С.Різників: А вони так завжди роблять. У кого день народження чи якась подія – тоді арештовують.
П.І.Отченашенко: Так. І судили мене – тут Жовтневий район, коло Думської?
О.С.Різників: Ні, то був обласний суд. На Пушкінській, де Дерибасівська.
В.В.Овсієнко: Обласний. За 62-ю статтею – тільки обласний.
П.І.Отченашенко: Ні, десь коло Думської це було. Завели мене в якесь приміщення. Пе-ред тим, як уже закінчували слідство, я просив зробити відкритий суд, щоб я розповів про все, що і до чого. Але вони нічого на це не відповідали. Коли мене привезли на суд, так позаду мене автоматники стояли. Сидів суддя (мабуть, суддя теж із КГБ), і все, більше нікого не було.
В.В.Овсієнко: А народні засідателі були? Мало бути два, що головами кивають.
П.І.Отченашенко: Та якісь були, але то також їхні співробітники... Перед тим, як мене мали завести до зали суду, спочатку завели в якесь приміщення, підійшла до мене жінка: "Я адвокат, я маю вас захищати." – "А чому ви маєте захищати?" – "Я ознайомилася з вашою справою. Нащо воно вам потрібно було те все робити?" – "То ви мене захищаєте чи ви мені прийшли мораль читати?" – "Ви покайтеся – вам строку не буде, і все." – "Чого це я маю кая-тись? Я нічого не скоїв ні проти народу, ні проти ладу, ні проти чого – чому я маю каятися?"
Суд почав допит: "Чи ви підтверджуєте, що це ваші листівки?" І про решту тих доказів, які в них були. Я, звичайно, підтвердив. "Ну, як ви – каєтесь чи не каєтесь?" – "Ні, я вважаю, що я робив це все свідомо, і це правильно." – "Ну, тоді, якщо хочете сидіти, то будете сидіти." І зачитує той вирок: "с изоляцией от иных видов преступления". Тоді я не знав, що це означає, що мене в Мордовію повезуть.
В.В.Овсієнко: То суд тривав усього один день?
П.І.Отченашенко: Навіть півгодини.
В.В.Овсієнко: Півгодини? А дату суду ви пам’ятаєте?
П.І.Отченашенко: От дату суду я не пам’ятаю. Але в мене тут є, почекайте одну хвилин-ку... За вироком Одеського обласного суду від 23 грудня 1963 року, стаття 62, частина 1 КК УРСР, "за антисоветскую агитацию и пропаганду осужден к лишению свободы сроком на 4 года в исправительно-трудовой колонии строгого режима."
В.В.Овсієнко: Це з довідки про реабілітацію? Коли вам її видали? 16 лютого 1994 року.
П.І.Отченашенко: Це коли мою кандидатуру висунули балотуватися у Верховну Раду. Я взагалі не подавав на реабілітацію: якщо вони не вважають за потрібне мене реабілітувати, то чого я в них буду випрошувати цю реабілітацію? І це тільки в 1994 році реабілітували. Від Руху мене висунули кандидатом у депутати Верховної Ради. І почались такі розмови, що я був засу-джений за побутовими статтями, що я бандит. Тоді мені довелося поїхати в Службу Безпеки і сказати, що моя стаття повинна бути реабілітована – дайте мені такий документ. Але вони спочатку дали мені таку довідку, що Отченашенко Павло Іванович, уродженець Саратського району, "был осужден 23 декабря 1963 года Одесским обласним судом" по такій-то статті і "Отченашенко в настоящее время не реабилитирован." Це вже 1994 рік! Довідка від 5 січня 1994 року. Я зняв з неї копію і відсилаю листом Кравчуку – як же діють ваші закони про реабі-літацію, що це таке? Я не знаю, як то було, але вже 14 лютого 1994 року до мене приходять, просять вибачення і дають отаку довідку про реабілітацію.
В.В.Овсієнко: Це Прокуратура Одеської області видала таку довідку. Треба її скопіювати на ксероксі.
П.І.Отченашенко: То зробимо, коли будемо в місті, чи вишлю вам, якщо треба. Можу й ту довідку, і ту дати.
Ну, і відправили мене в Мордовію...
В.В.Овсієнко: Вас везли, мабуть, через Харків?
П.І.Отченашенко: Ні, була Тула, Пенза – щось таке. Я не знав, чого мене тудою везли. Спочатку мене завезли в Москву, на бесіду до Хрущова. Привезли мене до Кремля, сидів я там десь години чотири, мабуть, чекав у якійсь кімнаті. Мене закритою машиною везли, я нічого не бачив і не знав, куди мене привезли. Відчинилися двері, зайшов Хрущов і: "Добрий день! Ти, одесите, чого на мене такі пасквілі пишеш?" – "Які пасквілі?" – "А що ти про партію Хрущова?" (Так воно й було там підписано: "Долой партию Хрущева!"). Я кажу, що так воно й було. "Ну, якщо хочеш, то й сиди отако!" Повернувся й пішов. Це була розмова хвилин п’ять.
В.В.Овсієнко: Де це було – в самому Кремлі?
П.І.Отченашенко: Не знаю я – мене везли закритим, я не бачив. Але вважаю, що я був у Москві, а де – не знаю.
Коли я був під слідством, сидів в Одеській тюрмі, то мене на допити возили в КГБ на Бе-беля, то навіть не воронком.
В.В.Овсієнко: А чого це вас Хрущов удостоїв такої зустрічі? Це ж ні з ким такого не бу-вало.
П.І.Отченашенко: Не знаю, чого. Я двічі зустрічався з Хрущовим. Ще раніше, коли пра-цював у Котовську, я був ударником комуністичної праці. Це будівництво цукрового комбінату було дуже важливе. То мене висунули на зліт ударників комуністичної праці в Москві. Одеська делегація була чоловік вісім, ми весь час трималися разом. Там усе було розписано, де чиє ліжко, де ти повинен їсти, де повинен сидіти. Хрущов зайшов до залу, де обідали. Там, звичай-но, було на столі вино, кожен міг собі налити по чарочці. Ті люди, які супроводжували Хрущо-ва, щось йому сказали на вухо і він чомусь підійшов до одеської делегації і сказав: "Ну що, одесити, вип’ємо за ваші подвиги, за ваш труд?" Це така була перша зустріч. А друга зустріч була, я вважаю, тому, що всі карикатури були тільки на нього, на Хрущова, і кінчалися "Долой партию Хрущева!" Це й привело до того, що мене повезли туди. Але, кажу, та зустріч і бесіда тривала 5 хвилин, не більше: не хочеш каятися – сиди та й усе.
Потім я опинився в Мордовії. Ви питали, чи через Харків – ні.
В.В.Овсієнко: І в якому таборі ви опинилися?
П.І.Отченашенко: В одинадцятому.
В.В.Овсієнко: Коли ви туди приїхали?
П.І.Отченашенко: Я не пам’ятаю, але невдовзі після суду – може, місяця через півтора-два, десь отак.
В.В.Овсієнко: Одинадцятий – це яке там селище? Явас, мабуть?
П.І.Отченашенко: Так, це Явас. Потім там робили експеримент. Там, де була лікарня – як воно називається?
В.В.Овсієнко: Барашево.
П.І.Отченашенко: Так, туди зібрали одну молодь. Якийсь експеримент вони робили. Але з того експерименту в них вийшло навпаки. Якщо в таборі, де було багато літніх, якось та молодь розсіювалась, а тут зібрали всю молодь докупи, то почалися якісь угрупування. Я не пам’ятаю, яка була на те причина, але були страйки. Було таке, що нас у промзону вели, і потім усі сіли на дорозі і ніхто не вставав години дві. Викликали велике начальство. Якісь конфлікти були в нас тоді – я забув, погано пам’ятаю. Це була так звана сидяча забастовка. Вони побачили, що з цього експерименту нічого не виходить, і знову розкидали нас по тих таборах, де ми були раніше.
Мене вразило з самого початку... Я дякую українській діаспорі в Росії... Коли я прибув у зону, в перший день мене зустрів Василь Підгородецький...
В.В.Овсієнко: Знаю, знаю Василя Підгородецького.
П.І.Отченашенко: Горбатий такий. Він іще живий.
В.В.Овсієнко: Так-так, слава Богу. (Підгородецький Василь Володимирович помер у серпні 2005 року у Львові. Нар. 19.10.1925 р. в с. Крушельниця Львівської обл. Повстанець. Заарешто-ваний у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно за засуджений на 25 р. Користувався великою повагою політв’язнів. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки. – В.О.).
П.І.Отченашенко: Він звернувся до мене українською мовою. А я вже сам учився україн-ської мови, бо в нас у Сараті навіть не було української школи. Там були, в основному, офіцери, військові, це була колишня німецька колонія. Я навіть і не знав української мови. Звичайно, він мені спочатку прочитав мораль – як, такий українець, із таким прізвищем – та не знаєш україн-ської мови? Та ти не поважаєш ні своїх дідів, ні прадідів! Хоч мені було соромно, але це було добре. Запросили мене на каву. Я вперше зустрівся з західняками за чашкою кави. Хлопці розпитали мене, прийняли добре, відвели мені ліжко у своїй компанії. Я був молодий, працював на пилорамі – там якийсь лісопереробний комбінат.
В.В.Овсієнко: А ви когось пам’ятаєте з тих повстанців, хто вас зустрів, крім Підгородець-кого?
П.І.Отченашенко: Крім Підгородецького, був іще з Миколаєва – не цього південного Миколаєва, а Миколаєва Львівської області...
В.В.Овсієнко: Кончаківський Микола? З села Рудки Миколаївського району?
П.І.Отченашенко: Так-так-так. Я прізвища погано пам’ятаю. Тим більше, зразу, коли я звільнився, то їздив до їхніх родин, а потім уже сім’я... Десь я почув, що Підгородецького роз-стріляли, коли була втеча з табору. Це було якраз при мені...
В.В.Овсієнко: Так то ж Антон Олійник і Роман Семенюк тікали. П.І.Отченашенко: Так. Вони втекли з зони, а їм допомагав Підгородецький і ще декілька чоловік. Але ж я тоді цього не знав, бо вони мене в це не посвячували. Коли я звільнився, то поїхав до брата Підгородецького. Бо Василь мені сказав: „Поїдь у Карпати, побачиш, де воював Степан Бандера, побачиш, як живе Західна Україна”.
Звичайно, я, коли звільнився, поїхав у це село Крушельниця. Там такий висячий місток. Мені сказали, де живе його брат. Прийшов я до брата. Він у лісництві робив. На другий день дав машину, дав чоловіка, і він мене возив по тих бліндажах.
В.В.Овсієнко: Криївки показував?
П.І.Отченашенко: Так-так. Ото мені дуже запам’яталося.
В.В.Овсієнко: А як ім’я брата?
П.І.Отченашенко: Я не пам’ятаю. Добрі в мене спогади про Василя Підгородецького. Я ж там був зовсім молодий, а ті хлопці, що тікали, були дорослі. Коли я звільнявся, він каже: "Мо-же, тобі доведеться зустрітися з Олійником і Семенюком". Я приїхав, а брат сказав, що вони вже були, що їх тут чекають і що вони пішли переходити кордон десь у другому місці. Він не казав, куди, але ж кудись виїхали. Пізніше я дізнався, що їх таки арештували і розстріляли.
В.В.Овсієнко: Антона Олійника розстріляли, приписавши до старої справи «нововиявлені обставини», а Романові додали три роки Володимирської тюрми. Я з Романом сидів у 19 і 17 зонах у 1974-77 роках. Він 28 років відсидів і вийшов на волю десь 1979 року. Він навіть був головою організації УРП в Сокалі. Я з ним зустрічався на з’їзді. У 1992 році він ішов він вули-цею під час дощу, на нього наїхала машина, збила його. Люди з тієї ж машини підібрали його, завезли в лікарню, але він за годину помер. Це ж треба – 28 років відсидіти й отак загинути!
П.І.Отченашенко: То все було підроблено. Боже, вони таке робили...
В.В.Овсієнко: Хто його знає. Ви розповіли, що відвідали брата Підгородецького. А от про табір не розповіли.
П.І.Отченашенко: Табір мене, звичайно, дуже вразив – я почав вивчати українську мову, я почав вивчати англійську. Часу було досить. Мене вразило таке спокійне до мене ставлення. Ставилися до мене дуже добре, особливо хлопці з Західної України. Крім того, я тягнувся до молодих хлопців – це з Прибалтики, з Клайпеди.
В.В.Овсієнко: Може, Людас Сімутіс там був?
П.І.Отченашенко: Ні, не пам’ятаю такого. Був один молодий хлопець з Баку, я з ним то-варишував. Я там мало побув, я всього два роки відсидів, тому що мені потім зняли – це ж Хрущова вже не було. Мені не довелося багато сидіти, бо поки те слідство, поки той етап, а потім нас туди-сюди кидали. Для мене воно було все нове, то минало швидко і не дуже тяжко.
В.В.Овсієнко: А звільняли з якої зони?
П.І.Отченашенко: З одинадцятої. Там така вузькоколійка маленька – і до Москви.
В.В.Овсієнко: І що, вас випустили на волю в Явасі? Рівно два роки ви відсиділи?
П.І.Отченашенко: Так, рівно два роки.
В.В.Овсієнко: А в який спосіб вам скоротили той термін?
П.І.Отченашенко: Зменшив Верховний Суд України, за скаргою, яку я подав після засу-дження.
Коли я повернувся, то не міг улаштуватися на роботу. Мене в Одесу не пускали.
В.В.Овсієнко: Вас випустили прямо з зони? Бо пізніше возили аж додому, в свою область – щоб не заїздив до Москви, не давав інтерв’ю.
П.І.Отченашенко: Так. Я був у Москві. Я вчора шукав-шукав фотографію – у мене була фотографія з Москви. Коли звільнився, то сфотографувався біля Цар-пушки, Цар-колокола на Красній Площі.
В.В.Овсієнко: Тоді ще не було моди до Сахарова ходити, звільнившись?
П.І.Отченашенко: Ні. Я з Москви зразу не поїхав додому, бо в мене нема нікого вдома – я поїхав до брата Підгородецького, побув там десь тиждень-другий. Їздили по Карпатах, вони показували криївки. Цікаво було. У Миколи Кончаківського вдома побував, а потім уже повер-нувся в Одесу. Коли я приїхав до Одеси – мені стоп: „Вам в Одесі не дозволено. На 101-й кіло-метр”. Тоді я переїхав у Білгород-Дністровський. Звернувся там по роботу, мене зразу прийня-ли, але ж коли прописувати – мене не прописують. Комендант каже: „Тут загвоздка, дали ко-манду тебе не прописувати”. Я питаю: „Як так – в Одесі не прописують, у Білгороді теж – то куди мені їхати?” Тоді був Підгорний Головою Верховної Ради...
В.В.Овсієнко: Він був перший секретар ЦК КПУ, а в 1963 році пішов у Москву секрета-рем ЦК КПРС. Із 1965 – він Голова Президії Верховної Ради СРСР.
П.І.Отченашенко: Так, перший секретар. Я пам’ятаю добре, що Підгорному написав лис-та, що якщо не прописують, то хай мене випустять за кордон чи куди – бо чого ви мене ганяєте? Зразу прийшла бумажка: дозволити.
В.В.Овсієнко: Дозволити де – в Одесі?
П.І.Отченашенко: В Білгород-Дністровську. Я приїхав у будівельний інститут поновля-тися – ні, ніяких, навіть не заходь до інституту! Минув якийсь рік, я знову йду складаю екзаме-ни. Рік провчився – бах! Чи то математику я складав, чи що, все наче склав. – „Ні, ви не склали”. – „Але ж я все відповів?” – "Ні, ви не склали." – "Так у чому справа?" – "Справа в тому, що... Вийдімо на хвилинку... Вам не дозволено, щоб ви навчалися в цьому інституті." А ще перед ув’язненням я з третього курсу пішов, працював на інженерній посаді будівельником, багато будував у Білгороді-Дністровському...
В.В.Овсієнко: Як цей інститут називався?
П.І.Отченашенко: Одеський будівельний.
В.В.Овсієнко: І це ви в нього знову вступили і з першого курсу вас знову виключили?
П.І.Отченашенко: Я вже на той час одружився, син у мене є, вже великий. Сашко, 1967 року народження.
Ті репресії досі не закінчилися. Коли я балотувався у Верховну Раду то спочатку почали казати, що я зек, що я злодій і всяке там вигадували. А потім зустріли сина ввечері і побили – три переломи щелепи він має. Я було підняв на ноги Чорновола, Чорновіл якусь там ноту про-тесту висловив, Кравчуку написали. І нічого воно не дало. Син у лікарні лежав майже три місяці, тут, в Одесі... Звичайно, це на мене тоді дуже вплинуло. Тоді було 16 кандидатів, і я був на четвертому місці.
В.В.Овсієнко: Це якого року вибори?
П.І.Отченашенко: Це, мабуть, 1994 року.
В.В.Овсієнко: А після звільнення чи не було якихось дочинінь зі владою, чи були якісь репресії? Ким ви працювали після звільнення?
П.І.Отченашенко: Спочатку я був бригадиром на будівництві в Білгороді-Дністровському, потім був виконробом, потім керівником будівельної дільниці. Збудував пів житлового масиву в тому місті, курортну зону.
В.В.Овсієнко: Чи влада нагадувала вам минуле?
П.І.Отченашенко: Взагалі-то весь час нагадували, в спокою не залишали. Хотілося мені за кордон поїхати, просто за путівкою – не мав дозволу, зразу обводили моє ім’я червоним олівцем. І не рипайся, скажи спасибі, що ми тут тобі дозволили жити.
В.В.Овсієнко: А коли почалася «перестройка», коли почали створюватись різні організа-ції?
П.І.Отченашенко: Я, звичайно, одним із перших пішов до Руху. Тоді дуже багато мав клопоту, навіть довелося залишити роботу, бо керівництво почало сильно тиснути: як це так, що керівник цілої будівельної дільниці, де працює більше 200 чоловік, у Русі? Як це так? На мітингах виступає...
В.В.Овсієнко: І що, довелося піти з роботи?
П.І.Отченашенко: Так, довелося піти. Були такі стосунки. Але я безробітний не був – пі-шов у друге управління, там мені дали роботу. А потім воно вже заспокоїлося, коли до влади прийшли різні партії. Знаєте, в Білгород-Дністровську дійшло до того, що були зірвали прапор на виконкомі і спалили прилюдно. Тоді порушили кримінальну справу. Та коли влада поміня-лася, то справу закрили. Навіть отаке було.
В.В.Овсієнко: А тепер ви в якому становищі?
П.І.Отченашенко: Зараз пенсіонер. Я за пільгами пенсіонер. По-перше, що репресований, по-друге, я ж будівельник і на 5 років раніше виходжу на пенсію. Але ж очолюю невеличке будівельне управління. Працюємо, люди одержують заробітну плату, беруть замовлення від організацій. Жити ж за щось треба. Хоч ми й виборювали державу, але ж нічого не маємо. Ті, що працювали в партії, одержують пенсію по 400-500 гривень, а ми по 70-80.
О.С.Різників: Ні, я – 90.
П.І.Отченашенко: Ну так, але що ви на ті 90 можете купити? Ціни зростають.
В.В.Овсієнко: У мене є ваша адреса, але ви назвіть, будьте ласкаві, свою адресу і телефон – хай буде продубльовано.
П.І.Отченашенко: Одеська область, місто Білгород-Дністровський, вул. Перемоги, 19, кв.22. Телефон: 3-12-66, код 04849.
В.В.Овсієнко: Добре, я вам дякую. 





 Поділитися

Вас може зацікавити

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Democratic Movement

OTCHENASHENKO Pavlo Ivanovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Персоналії / Український національний рух

СУХОВЕЦЬКИЙ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Шупта Д.Р.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ОТЧЕНАШЕНКО ПАВЛО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БАРСУКІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ. Овсієнко Василь

Персоналії / Український національний рух

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. С.Карасик, В.Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

СТРОКАТА (СТРОКАТОВА)-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. І.Рапп

Персоналії / Український національний рух

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. В.Овсієнко. Виправив Є.Концевич

Персоналії / Український національний рух

БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ. В.Овсієнко, В.Барладяну

MENU