ШЕВЧЕНКО ВІТАЛІЙ НИЧИПОРОВИЧ

 325612.11.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в’ ю Віталія Ш е в ч е н к а
В.Овсієнко: 21 жовтня 1998 року в приміщені Республіканської Християнської партії, на Петра Сагайдачного, 23, Вахтанґ Кіпіані знімає Віталія Шевченка на відеокамеру, а Василь Ов-сієнко записує на диктофон.
В.Шевченко: Я є Віталій Шевченко. Тепер я є відповідальним секретарем православної га-зети "Наша віра".
Народився я 1934 року в місті, яке тепер називається Донецьк, а тоді воно називалось іменем диктатора. Десь рік перед тим, як я народився, було змінено правопис, і місто треба було вже називати так, як воно називається російською – Сталіно. А ще кілька років перед тим воно на-зивалось Сталіне.
Батько мій був українцем, мати числилась росіянкою, але під кінець її життя я довів їй, що вона просто зросійщена, змосковлена білорусинка. Хоч вони зійшлися на Донеччині, але похо-дять з колишньої Чернігівської губернії. Правда, пізніше частина Чернігівської губернії – бать-кова Конотопщина, чи Конотіпщина – увійшла до Сумської области, і це Україна, а материн Стародуб опинився в Росії. Хоч, про мене, вся Брянська область, де тепер Стародуб, і навіть Орловська та тим більше Смоленська – це етнічні білоруські землі, а не російські.
У мене склалося дитинство таке. По-перше, батьки мої були комуністами. Вони були совєт-ською інтелігенцією: батько був агроном, а мати – лікаркою. Виховані вже і вузи закінчували за совєтської влади. Вони обоє були членами ВКП(б) і мене виховували в комуністичному дусі. Причому, я бачу, як то тепер аналізую, що їхня віра була щирою комуністичною вірою. Бо, ска-жімо, ми ж пізніше десь півтора року були під німецькою, гітлерівською окупацією, і батьки продовжували мене виховувати в совєтському дусі: "наші" – це совєти, а то – вороги. Моє ди-тинство пов’язане з війною. Ми ж евакуювалися, причому двічі, і опинилися в Ростовській об-ласті в оточенні, потім повернули з німцями на батьківщину батька, в Конотопський район. Жили трошки в Чернігівській, і по Сумській області потім їздили. Тому в мене десь потрошку набігав скепсис. Мені уявлялося так, що багато з тих, які живуть в одному місці, – вони трохи обмежені. Хід думок у них такий, що от про нас трохи брешуть (або нічого не пишуть), тут тро-хи неправильно, а десь там усе правильно. А я, коли в багатьох місцях побував, то я ж бачив, що все ж воно далеко не так, як пишеться в газетах.
Отакий скепсис наростав, і я вже десь у старших клясах школи (це був десь 1949 рік), при-йшов насамперед до ідеї української самостійности. Але ще була думка, що, може, у нас непра-вильний совєтський соціялізм, але мав би бути правильний соціялізм. Приблизно в десятій кля-сі (це 1951 рік) я перейшов з комуністичних на соціял-демократичні погляди. І самостійником я був.
Пізніше, вже десь аж у шістдесятих роках, коли я познайомився з хлопцями, з якими ми створили гурток, коли Франка я прочитав, що він про Енгельсову народню державу говорить, у мене відбувся ще один переворот – я перейшов на право-демократичні погляди і стою за вільну ринкову економіку.
Я бесідував практично всюди, де працював. Всюди я знаходив якихось людей, з кимось спе-речався. Але практично однодумців я знайшов тільки коли повернувся з Сахаліну на Україну. А на Сахаліні я був з 1959 до 1962 року – десь рік я плавав з рибалками як журналіст. Нарешті, коли я повернувся на Україну, – отут я став зустрічати своїх однодумців. Наш гурток склався в шістдесятих роках. Це був Борис Орловський. Він економіст, і досі працює в якомусь сільсько-господарському відомстві: економіка, зв’язана з сільським господарством. Андрій Матвієнко – це інженер заводу імени Артема, з ним ми були знайомі ще в Конотопі, де я закінчував школу. Я закінчив її там в 1951 році, а з цими хлопцями гурток у нас сформувався десь починаючи приблизно з 1963 року. Він діяв майже всі шістдесяті роки.
Чим ми займалися? Ми трошки те, що нам подобалося з українського, з російського самви-даву, розмножували і пускали в обіг. Щось і самі писали: писав і Борис Орловський, і я. Була моя замітка на чотирьох сторінках "Громадою обух сталить". Це був десь кінець 1964 року. Власне, відразу після того кремлівського перевороту, коли прийшов до влади Брежнєв. Вже в той час я вважав, що совєтський режим потрошку йде до розвалу. Тоді ж були свіжі чутки про події в Новочеркаську, були страйки в кількох містах. Ну, і самвидав набирав сили – це було щось нове, ще небачене. У мене було враження, що ми йдемо-таки до якогось визволення – і визволення України як майбутньої незалежної держави, і повалення диктаторського режиму. Воно могло статися навіть не одночасно, нарізно. Але, слава Богу, пізніше все розвалилося од-ночасно, і ми стали незалежними. Імперія, поки жила, дуже багато чого зруйнувала, а падаючи, поруйнувала ще більше.
Але я не все розповів про наш гурток. Треба ж розповісти, за що мене посадили. На той час, десь із 1962 року і до кінця шістдесятих років, до 1969 року, я працював в Українському това-ристві дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами. Мені доручалось працювати з за-кордонними українцями. Ми дуже зійшлися з Іваном Коляскою, який у той час був слухачем Вищої партійної школи в Києві. Він був канадським комуністом, а я був совєтським комуніс-том. Ми якось зійшлися, довірились одне одному, і виявилося, що ми обоє далеко не комуністи, хоч обоє маємо квитки своїх компартій. Виявилося, що він скуповує багато книжок, які є і які можуть бути йому цікавими на Заході. Він налагодив такий контакт, що Товариство дружби і культурного зв’язку за свої кошти відсилає ці книжки в Канаду. І він дещо, наскільки я зрозумів, вставляв у обкладинки. І це проходило. А потім я відразу дав йому багато самвидаву. Дав і той свій матеріал, надрукований на машинці. Він зробив такий згорток і дав одному канадцю, який був на доброму рахунку перед КГБ. Але його все-таки прошмонали в Москві, знайшли той сам-видав на дні його куфра під білизною і спитали його: "А звідки то взялось? Де ви то взяли?" Той прямо сказав, що йому дав Іван Коляска. Обшук у Коляски. Це було десь у 1965-му.
А перед тим я розповів Коляcці свої враження з відвідання Чехословаччини в 1963 році. Він послухав і сказав: "Так напишіть то." Ну, я написав. Але вже були сигнали, що до КГБ щось потрапило, надруковане на нашій машинці. Раз так, то Борис Орловський, який трішки більше в цьому ділі розбирався, сколупнув усі літери і вже ходив по майстернях, де можна вставити нові. Але він того ще не встиг зробити, і в мене не було можливості надрукувати. Та й часу було ма-ло. Я дав Іванові Колясці рукопис. А тут в Івана Коляски обшук, хапають там і мій рукопис. Іван Коляска сказав, що йому дав хтось увечері на вулиці, коли було темно, незнайома людина, він не міг роздивитись, що то за людина, і так він мене не видав.
КГБ мене шукало і знайшло аж десь на рівні 1972 року. З 1973 року в мене вдома, і за місцем проживання, і за місцем роботи в РАТАУ вже з’явилися два майбутні головні свідки. А в цей час я вже більше був зв’язаний з Олесем Шевченком. Познайомився зі Степаном Хмарою, але то знайомство було далеке. А з Олесем Шевченком практично майже щоденний зв’язок. Сьоме число "Українського вісника" Степан Хмара зробив зі своїми червоноградськими і львівськими знайомими, а в наступному вже брав участь і Олесь Шевченко. Потім Олесь Шевченко запро-понував мені щось написати для подальшого числа, і я написав статтю "Клясова структура со-вєтського суспільства". Я доводив, що це совєтське суспільство є не тільки клясовим, а і касто-вим. Є дві кляси: кляса партійно-державної бюрократії і кляса трудящих. Партійно-державна бюрократія була номенклатурним начальством на всіх рівнях. Скажімо, обласний начальник тремтів і руки по швах перед верховними начальниками. Але він не вважав за повноцінних лю-дей тих, хто під ним. То для нього була майже каста недоторканих.
Зв’язок з Олесем Шевченком, з "Українським вісником" Степана Хмари був на рівні 1973-75 років. Найбільше, мабуть, у 1974-му. У той час у Степана Хмари вже були обшуки. До мене це пізніше прийшло.
Так що той мій матеріял не пішов. Він готувався для десятого числа. Перший Хмарин – він числився як сьомий-восьмий, хоча сам Хмара його йменував сьомим, а за кордоном йому дода-ли і восьмий, бо він був завеликим порівняно з попередніми чорноволовими "Українськими вісниками". Ну, і зміст його був інакший. Мені навіть більше подобалось, що в Степана Хмари написано: «Видається в окупованій Україні» і все прямісінько називалось своїми іменами, без ніякої дипломатії. Ну, і в моїй статті, по-моєму, теж нічого дипломатичного не було. Там пря-мою мовою оцінювалось, що то за режим.
Арештували мене у 1980 році.
Перший обшук у мене провели таємний, 1976 року, бо їм надходили дані, що секретер у ме-не утрамбований самвидавом. Воно так і було. Я зауважив, що слідкують за членами моєї сім’ї. Скажімо, дочка вранці веде братів до дитячого садка вранці перед школою. Потім вона до шко-ли піде, і вона вже помічала, що за нею йдуть, слідкують, куди вона пішла. А раз уже за дітьми слідкують – значить, це для того, щоб провести в мене таємний обшук. Хочуть знати, хто де є. Раз так, то я згріб всі ті найбезпечніші для мене речі. КГБ все одно потім щось познаходило – те, що я сам позабував, де заховав. Але найголовніше я взяв у рюкзак і виніс.
Виніс з думкою закопати в погребі (нас там сусіди пустили в свій погріб). Вирішив закопати під тією картоплею в кутку. Але, коли я виходив, то двоє сиділо, курило. Вони за мною. Побачила їх моя дружина, Марія Шевченко. Вона обігнала їх і сказала мені, що йдуть. Ну, раз так, то: "Я вже буду знати, що за мною йдуть. Ти йди додому, а я вже якось виплутаюсь." Коли вона повернулась, то один із тих двох пішов за нею. А ми з тим другим вскочили в гастроном – це на вулиці Зодчих, недалеко від теперішнього швидкісного трамваю. Тоді там ще ходив 18-й трам-вай. Я не пішов на зупинку 18-го трамваю, бо ж побачив, що один іде за мною, а другий за дру-жиною. Я побіг між будинками аж до універсаму. Це через дві зупинки. Бачу, що і той бігає до-бряче. Я через одні будинки – той агент через інші будинки. Вскочив я там у 18-й трамвай – агент вскочив. Але я вскочив в одні двері, а він в інші. Він всюди намагався на якійсь відстані від мене бути. Коли трамвай доїхав до Відрадненського базару (він там повертав), я вискочив. Бачу, що й він вискочив, але він крутить головою, шукає мене. Він мене не бачить. А поки він не бачить – я назад у трамвай. Він оббіг трамвай (а народу ж повно, то ж біля базару) і шукає мене серед тих людей, які на базар побігли. А я тим же трамваєм їду далі.
Там, де мені треба було, там я й закопав усе. Їду з порожнім рюкзаком. Про всякий випадок, виходжу не з того боку, а з протилежного. Бачу, обоє агентів сидять сумні-пресумні. Подивили-ся на мене – рюкзак порожній. Проґавили вони. Згодом мене в КГБ питали: "Що ж ви? Як це вам вдалося?" Це було після 1980 року, коли мене арештували.
Коли вони робили обшук, то полізли в той секретер. А я його вже замість самвидаву набив вирізками. Я раніше працював в РАТАУ, то мав багато вирізок на різні теми, які суголосні з тими матеріалами, які я писав, вони по різних темах були в папках. А я ж 1976 року перейшов працювати на завод "Електронмаш" у відділ науково-технічної інформації. Бо в РАТАУ тоді прийшов новий керівник – людина, прислана туди Маланчуком. А Маланчук присилав людей по своєму образу і подобію. По-моєму, ті люди були не ділової якости. Вони ідеологічно були «до мозга костей» сусловцями, а поза шуканням відьом нічого іншого, по-моєму, вони не вміли. Я пішов з РАТАУ. Точніше, ми в редакції інформації для закордону тоді договорилися, що всі розтікаємося в різні сторони. Але пішов тільки я один, а ті позалишалися. Вони потім не раді були, що залишилися.
А з Олесем Шевченком ми продовжували контактувати і обмінюватися інформацією, хоча розуміли, що хмари над нами згущуються. Мені кілька людей повідомляли, що мною цікавило-ся КГБ, ще коли я працював в РАТАУ. Це було з 1969 року до 1976-го. З 1976-го до 1979-го я працював у відділі науково-технічної інформації "Електронмашу". Отам мене КГБ і дістало.
В.Овсієнко: Коли і як вас заарештували? Обшук, арешт, суд – про це все трошки детальні-ше...
В.Шевченко: Відкритий обшук був 31 березня 1980 року. Тоді я міг спостерегти, яка велика сила була в КГБ. Вони заарештували і Степана Хмару, і Олеся Шевченка. Олеся вони знайшли в лікарні десь аж у другій половині цієї ночі, вже на початку доби 1 квітня. Офіційно мене ареш-тували 14 квітня. Оці два тижні – це була процедура виключення з компартії. Перший раз мене привезли в КГБ, потім кілька разів викликали. Останній акорд – мене перед арештом повели на розмову до заступника голови КГБ генерала Мухи. Генерал Муха був у цивільному. Він, зрозу-міло, по-російськи говорив зі мною, а я по-українському: "Назвіть, хто вам давав самвидав і кому ви давали." Я кажу: "Я позабував, хто мені давав, а я нікому не давав." – "Если вы так бу-дете, так я подпишу акт об аресте." «Ну, пишіть – що я можу сказати? Я ж не давав».
Ну, і арештували. Чесно кажучи, коли мене арештували, то в мене була якась полегкість. Мене так вимучило оте виключення з компартії. Це комісії, де сидить чоловік десять цих старе-зних комуняк, як від перехресного вогню відбиваєшся від них. А тут один слідчий – це вже ле-гше.
В.Овсієнко: Який орган вас виключав?
В.Шевченко: Виключав Ленінградський райком компартії. Причому, перший раз вони від-бивались: мало що там КГБ говорить. Тоді з КГБ прислали якусь бумагу. А які там аргументи? У мене ще з часів Сахаліну (а на Сахаліні я був з 1960 до 1962) була думка перечитати Леніна. Я по наївності своїй думав, що те п’яте видання творів Леніна і є повним, раз воно названо по-вним. Це вже потім я дізнався, що росіяни збирались видати ще сім томів забороненого Леніна, такого ж обсягу, як ці 55 томів. Значить, у тих томах повно фальшивого. Можна ж вийняти якусь частину, і той матеріал набуде абсолютно протилежного змісту, ніж він був з тією начин-кою, яку вийнято. Тому в мене тоді була думка перечитати всього Леніна. У перших двох томах я писав свої враження. Потім я перестав їх писати. Але ці враження з перших двох томів КГБ конфіскувало і виписало для райкому партії все, що я там понаписував. Тоді в райкомі партії ті розвели руками: тут уже вони безсилі рятувати мене. (Сміється).
В ув’язненні я був до 1987 року, як і всі ми. Я був у 37-му таборі. Це біля Половинки, в Чу-совському районі Пермської області.
Десь торік "Комсомольская правда" провела розслідування і написала, що саме в Чусовсь-кому районі, де ми відбували ув’язнення, десь у кінці шістдесятих – до 1971 року було проведено десять ядерних вибухів у мирних цілях. Зокрема, найсильніші три у 1971 році, такі, що вкрили радіоактивним порохом всю Пермську область. Це так писали в "Комсо-мольской правде". Але вони не писали, що у 1972 році саме туди, в Чусовський район Пермської області, на місце ядерних вибухів, перевели з Мордовії політв’язнів-чоловіків. Жінок зали-шили в Мордовії, а чоловіків перевели туди. Ще цікава деталь була в "Комсомольской правде", що готувався четвертий вибух, і ця атомна бомба була закладена так само в шахті на глибину 130 метрів, але надійшла команда не підривати її, вона так і лишилося там, вона й досі там, ма-буть, лежить. На той час, коли це писалось в "Комсомольской правде", там та атомна бомба лежала. Та шахта, до речі, біля 37-ї зони, я її бачив. Коли я її вперше побачив, то зі страхом поду-мав, що в ній доведеться працювати зекам.
Саме по собі ув’язнення, звичайно, це погано. Я так аналізував і по поличках розкладав, чим це погано. Ув’язнення для мене було найгірше тим, що мене відірвали від України. Тут і радіо було б українське, хай воно найгірше, і десь на одну десяту воно було українське, а більше трансляцій з Москви. У вихідні дні було більше місцевих українських передач. І наглядачі були б тутешні, і саме повітря своє. Але, незважаючи на це і багато інших негативних речей, все-таки ув’язнення давало те, чого не могла дати свобода в совєтських умовах: я зустрівся зі стількома прекрасними людьми в ув’язненні! Правда, це були більше російські діячі: це був Анатолій Ма-рченко, це був Юрій Орлов – професор, який створив Московську Гельсінкську Групу.
З Анатолієм Марченком ми зійшлися досить близько, я навіть став невільним свідком, як його відправляли в тюрму, як це було брутально. По-перше, як мені здалося, рішення, що роби-ти з Анатолієм Марченком, приймали не місцеві чекісти, а десь у Москві. Бо якщо якесь пору-шення за мною, та й за більшістю, то за кілька хвилин складали акт – і вже повели на ШИЗО. У нього ж завжди днів три минало від того, що вони вважали порушенням, до покарання. Так що це десь варилося далеко від табору. Десь далеко, очевидно, зварилося й останнє рішення.
Карали за те, що хтось щось передав за кордон. Його ж позбавляли всіх особистих побачень. Я один раз передав дещо через свою сім’ю, хоч я, ясне діло, віднікувався, казав, що я до того непричетний. Бо якби я сказав, що причетний, то й дружину посадили б і побачень не давали б – уже знали б, хто я такий. Коли наставав час побачення, а в них не було чогось на підхваті, то вигадували, що завгодно, аби лише позбавити чергового побачення.
Він, на відміну від усіх інших, десь, можливо, з місяць не працював, не давали йому ніякої роботи. Сидів за стопками журналів. Це він уже передивився, це він ще не передивився. Випис-ки якісь робив, як учений працював. Як його позбавили побачення? Він любив спати після обі-ду. У нас була година вільного часу, це дозволялося. Я це не використовував, а він відпочивав. У цей час прийшла ціла зграя на чолі з майором, начальником режиму. Він оголосив, що з сьо-годнішнього дня ця година відпочинку буде не в обід, а ввечері перед відбоєм, а хто зараз від-почиває, то це порушення режиму. І хоч там чоловік вісім лежало на койках, та нікого не заче-пили – всі побігли до Марченка і тут же склали акт, позбавили побачення. Ну, він не переживав – він знав, що його позбавляють кожного разу.
Через рік, коли наближалося друге побачення, він уже працював днювальним. Днювальний – це той, хто прибирає, у нього багато дрібних обов’язків, але головне – прибирати. За моє пе-ребування в таборі перебувало десь шість днювальних, то Анатолій Марченко був найбільш працьовитою людиною. Все він робив так, як би він і на волі те робив. Це було на другому по-версі, там кімнати начальства і бібліотека, телевізор там. Вони кинули в куток п’ять недокурків і склали акт, що він погано прибрав. Отут він разлютився і покинув роботу: раз вони так кара-ють, то що завгодно можуть зробити. Три дні його умовляли, на третій день посадили в ШИЗО, а потім з ШИЗО перевели в ПКТ.
Коли йому залишалося небагато до закінчення піврічного ПКТ, посадили й мене за якусь там провину. Вийшло так, що мене поселили поряд з ментовською кімнатою. Там же камер не-багато в тому ШИЗО. У найдальшій камері сидів Марченко, десь посередині Мітяшин з Пітера. Отже, мене посадили так, щоб я був на певній відстані від них обох, але біля ментів. Ну, раз я біля них, то я чую, що вони там кажуть. Прапорщики і офіцери розмовляють між собою блат-ним жаргоном, що підтвердило мою попередню думку, що місця ув’язнення політичних в тота-літарній державі – це заклади, де злочинці тримають в ув’язненні чесних людей.
Одного разу я почув телефонний дзвінок і таку розмову: "А, Марченко? Cейчас посмотрю, – листає. – Так, с такого-то по такое-то число – за отказ от работы, с такого-то по такое-то – за то, что спал в неположенное время..." Не пам’ятаю, ще там за що. Чи не прибрано було, чи щось таке. У відповідь на те: "Да, маловато." Через якийсь час, десь через півгодини, приходить ДПНК – дежурный помощник начальника колонии, – Лузянін такий був. Заходить спершу до мене: "Как дела?" – "Ну, як діла? Ходжу по камері." Не міг же я йому сказати, що моя дружина саме передала тайнопис, що в карцері помер Василь Стус. Наказав дати мені совок, окуляри, щоб я прибирав. Пішов до Мітяшина, теж: "Как дела?" Якийсь там непорядок знайшов і сказав ментам скласти на нього акт. Потім до Марченка: "Ну, как дела, Марченко?" Той: "У, прекрас-ные дела! Каждый день курочку ем!" – "Как вы со мной разговариваете?!" І пішло... За оскорб-ление офіцера – ШИЗО. А це – четверте ШИЗО: вже достатньо для того, щоб його судити і по-слати на кілька років до тюрми. А з тюрми його вже винесли, він вже звідти не вийшов...
В.Кіпіані: Розкажіть, як вас звільнили і що ви робили після того?
В.Шевченко: Звільнення в мене – воно несподіване. Я вірю тому Ільківу Василеві Іванови-чу, офіцеру КГБ, який прилетів до табору і сказав: «Ніяких поблажок вам не буде. Та демокра-тизація – то йде в країні. А щоб вам? Ви будете тут гнити, поки не покаєтесь, не станете на путь ісправлєнія, ніяких розмов про амністію не буде». Але одного разу – я, здається, слухав симфо-нічний концерт, бо по телевізору в нас там не все можна було дивитись: на вахті був розклад, що можна дивитися і чого не можна, вони там включали і виключали... Симфонічний концерт можна було слухати. Я сидів, значить. Прийшов той Лузянін і сказав: "Вы не ложитесь спать, смотрите себе телевизор." Кажу йому: "Та я ж просплю. Мені о шостій ранку вставати на кухню працювати." – "Ничего. Я вам сказал..." Через якийсь час мені оголошують: "Собираться с ве-щами!" – "З усіма вещами чи тільки з якимись найнеобхіднішими?" – "Со всеми вещами". Ну, раз так – я все згрібаю, доходжу до вахти, на вахті мені кажуть відібрати, що потрібно на три дні, а решта хай буде тут. "Бігом зробіть!"
І вже коли нас посадили в машину, вперше з’єднали з людьми з 35-ї зони... Нас четверо, при-чому я єдиний з великої зони, а нас навіть з малою зоною не ніколи не зводили, – це вже щось не те... Так ніколи не робили – отже, щось уже порушилось. Повезли нас до станції Чусової, посадили в купейний вагон. У кожному купе двоє зеків – але все-таки є охоронці. Але те, що нас везуть не в «столипіні», а в плацкарті, хоч і з охороною, – це вже теж про щось говорить. Хтось там з 35-ї зони вперше сказав, що це амністія.
В.Овсієнко: Хто з вами був і коли це було? Будь ласка.
В.Шевченко: Це було приблизно 20 січня 1987 року. Привезли нас – це була ніч на 21-е. Знову ж незвичне: не було шмону. Завжди, коли привозили на будь-яке місце – в першу чергу шмон. А тут нема шмону. Зразу до камери: "До завтра. Вот, посмотрите".
В.Овсієнко: Це де – в Пермі?
В.Шевченко: Це в Пермі, в Пермі.
В.Овсієнко: А хто з вами був?
В.Шевченко: Я не пам’ятаю зараз, бо це люди, яких я не знав. Це ж були люди з малої зони, а я з великої зони. Так що й цих людей я не знав, і ті люди з 35-ї зони для мене тоді були незна-йомі.
Коли привезли нас у Перм, зразу ж почали викликати до прокурора. Каже: "Есть возмож-ность освободиться, выйти на свободу. Но надо написать прошение." – "А що там надо напи-сать?" – "Написать, что вы не будете заниматься деятельностью, наносящей вред Советскому государству." Ну, я завжди вважав – так собі думаю, – що чим держава демократичніша, тим вона сильніша. Значить, те, що я робив, то воно було на користь державі, а не на шкоду їй. Зна-чить, я й далі буду робити на користь державі, щоб вона демократизувалась. Я підписую. "Все, гаразд".
Може, більшість в’язнів підписали. Хто що там думав, я ж не знаю, але, кілька не підписува-ли. Тому стали нас тасувати з тими, хто не підписав, щоб з ними нові і нові люди були. Може, хтось заагітує його підписати.
Дотримали нас до п’ятого лютого. Десь перед цим привезли наші речі з табору. Там було багато журналів, то я тоді повикидав багато чого. Те, що міг взяти з собою, – один рюкзак і щось у руках – узяв з собою. Десь дві третини взяв, а одну третину журналів залишив. Видали нам 5 лютого квитки Перм – Москва. Видали, у кого скільки грошей було, мінус вартість квит-ків. Десь триста рублів у мене було. І в поїзд. В одному вагоні було десь чоловік тридцять в’яз-нів. У мене враження, що напачкували вони до Москви десь три таких вагони. Там я пам’ятаю Зоряна Попадюка. Чого я пам’ятаю – що в нього була Біблія. Це вперше я в нього в руках поба-чив українську Біблію. Ніколи в житті українську Біблію до того не бачив і не знав, що вона взагалі є, тому що тільки російською дозволяли.
Коли ми приїхали до Києва, то трошки пізніше випустили Олеся Шевченка. Ми почали ор-ганізовуватися вже влітку 1987 року. Почав творитися Український культурологічний клуб. Вже й самвидав був, вже можна було виступати в тому Клубі. Виступали про голод, про український правопис, про харківський правопис. Це те, що запам’яталося з моїх виступів. Моїх там було, може, й більше. А потім створилася Українська Гельсінська Спілка. Я друкувався в Чорноволовому "Українському віснику". Мій матеріал за відновлення українських та білоруських право-славних і католицьких церков сподобався Чорноволу. Він у світ пішов, його чимало друкували за кордоном. То він, Чорновіл, ввів мене в редколегію "Українського вісника". А потім він про-голосив відновлення Української Гельсінської Групи і всю редакцію до неї ввів. Так що і я та-ким чином опинився в Українській Гельсінській Групі.
А коли в Москві створилась... Як вона називалась? Демократический Союз, чи що? Їхні емі-сари приїхали на Україну агітувати працювати в ДС, вони створили в нас свій гурток. Отут ми нашвидку стали створювати Українську Гельсінську Спілку. Треба віддати належне Чорноволу, мабуть, з Михайлом Горинем. Я так чув і так розумів, що вони вдвох склали оцей документ... Як він називався? Принципи...
В.Овсієнко: "Декларація принципів".
В.Шевченко: "Декларація принципів Української Гельсінської Спілки".
В.Овсієнко: Богдан Горинь теж брав участь у його написанні.
В.Шевченко: А потім самвидав, збирали кошти на звільнення чи на допомогу Степану Хмарі, якого знову посадили. Там уже було багато справ.
Тепер я вже в Русі. Правда, зараз активної участі не беру, бо дуже зайнятий в газеті "Наша віра".
Мабуть, це вже все на сьогодні. Якщо є якісь питання, то я щось зможу пригадати, а так наче основне я розповів.
В.Овсієнко: Я хотів би, щоб ви точніше називали дати. Але вони є записані в біографічній довідці.
В.Шевченко: Створення Української Гельсінської Спілки? Мабуть, це був 1988 рік. Десь рік української культурологічної відлиги.
В.Овсієнко: Проголошено було у Львові 7 липня 1988 року. Там виступили Михайло Го-ринь і Богдан Горинь. А Чорноволові не вдалося. Але там він розповсюджував "Декларацію принципів". Це вважається днем створення УГС.
В.Шевченко: А в Києві біля стадіону, коли створювали УГС? Це вже після того, мабуть.
В.Овсієнко: Так, після того. Київська філія трошки пізніше створювалася. Львівська теж пізніше.
В.Кіпіані: Ви брали участь у першому зібранні Київської філії УГС на стадіоні?
В.Шевченко: Брав, брав. Ми збиралися тоді в дворі Олеся Шевченка і пішки йшли туди, до стадіону.
В.Овсієнко: Це, мабуть, було таки десь у липні чи в серпні. Мене ще, мабуть, тоді не було… Я ж 1988 року тільки 21 серпня звільнився.
В.Шевченко: Це було літо. Але який місяць, я не пригадаю...
В.Овсієнко: Нічого, ми зараз підемо до Олеся Шевченка і його розпитаємо. Він теж ту дату ніяк не може пригадати. А це ж історична дата – коли Київська філія УГС створилась.
В.Кіпіані: Може, КГБ знає?
В.Овсієнко: А КГБ, звичайно, знає.
В.Шевченко: Атож, знає.
В.Овсієнко: Добре, пане Віталію, дякуємо вам.
В.Шевченко: Так, і я вам дякую. Вибачте, якщо щось не так.