ҐЕРИЛЮК-КУПЧИНСЬКИЙ ПЕТРО-ЙОСАФАТ
автор: Овсієнко В.В.
І н т е р в’ю Петра-Йосафата Ґ е р и л ю к а - К у п ч и н с ь к о г оОстаннє редагування 19 листопада 2007 року.
В.Овсієнко: 31 січня 2000 року в м. Стебник, у церкві Різдва Матері Божої УГКЦ. Присутній Любомир Старосольський. .
П.Ґерилюк-Купчинський: Я називаюсь Петро-Йосафат Ґерилюк-Купчинський. Народжений 24 вересня 1922 року в Кракові. Батьки мої були соціалісти. Батько був воєнним, економістом, а мама була істориком. У 1926 році, коли в Польщі вибрали президента-соціаліста, мого батька вбили "ендеки". Тоді почалася “війна домова”, бо армія була соціалістична і виступила проти Юзефа Пілсудського. Мама померла в той же час. Мене того 1926 року привезли в Галичину, я виріс у діда. Дідо жив в Орбертині Тлумацького району Станіславської області. Я був під оглядом польського уряду.
У 1932 році мене були віддали в єзуїтську ґімназію в Хирові, де я вчився два роки. Але після того мене забрали звідти і віддали Інститут Василіян у Бучачі. Я закінчив його 1938 року. Того ж 1938 року поступив у Школу тропічної медицини в Бельґії, яку закінчив в 1942 році. Нас хотіли забрати в армію Роммеля і послати в Африку, бо ж я студіював тропічну медицину. Я відмовився. Німці хотіли мене заарештувати – я виїхав сюди, в Галичину. Але й тут був німцями заарештований у травні 1942 року. Просидів у тюрмі в Чорткові до осені. 24 вересня мене випустили за старанням митрополита Андрея Шептицького і рівночасно княгині Сапіги, яка жила в Більчі Золотім (нині Борщівського р-ну на Тернопільщині. – Ред.). Мене випустили під претекстом, що я вступлю в СС "Галичина". Я приїхав у Більче Золоте, переодягся, перемився і поїхав до Львова.
У Львові, за порадою митрополита Шептицького, вступив у духовну семінарію. Але через рік, вже в 1943 році, мене почало шукати гестапо. Митрополит Шептицький перевіз мене у Жовкву в монастир, де я три місяці чекав на його рішення. 14 жовтня мене перевели в Станіславівську семінарію, до епископа Хомишина.
Я закінчив семінарію в 1945 році. Перед самим висвяченням, уночі з 14 на 15 квітня, епископа арештували. Арештували й помічника епископа Лятишевського.
У травні 1945 року оголосили Ініціятивну ґрупу для переходу з Греко-Католицької Церкви на московське православіє. Ту групу очолив у Львові о.Гавриїл Костельник, у Станіславі – о.Пилявецький, а в Дрогобичі – о.Мельник.
Відразу, як тільки арештували епископа, я, не чекаючи, щоб забрали в Совєцьку армію, пішов у підпілля. Працював у підпіллі разом з ігуменом Романом Бахталовським, редентористом. Спочатку ми організували в Станіславі чотири станиці, де можна було зайти, відправити службу Божу чи повінчатися, чи висповідатись.
У Коломиї так само чотири станиці. В Коломиї організували жіночий монастир із сестер Матері Божої неустаючої помочі. Потому в Когородинці (?) мали дві станиці, в Снятині – одну, в Делятині – одну, одну – в Косові.
Хочу розповісти, як у Коломию приїхав той Пилявецький з уповноваженим по культах з Києва. Зібрали всіх священиків Коломийської округи. Костельник оголосив, що епископи заарештовані за співпрацю з німцями (хоча то не була співпраця). Греко-Католицька Церква буде ліквідована, тому вони організують Ініціативну ґрупу для переходу з Греко-Католицької Церкви в московське православіє. Хто не підпише ту Ініціативну ґрупу, той буде заарештований. Так просто і заявив.
Тоді встав отець декан Михайло Сулітицький з Заболотова і сказав: “Я народився католиком і хочу вмерти католиком, віра в мене не одежина, що я можу сьогодні вдягти таку, а завтра таку, я ніколи не підпишу православ’я”. Пилявецький сказав: "То будете арештовані!" – "То буду арештований". Капелюх – на голову, сказав: "Слава Ісусу Христу!" – і пішов.
Встав старий декан із Городенки, Винничук. Сказав так само: “Я поділяю думку отця Сулітицького. Я вже старий, хочу в своїй вірі вмерти». І потихосенько пошкандибав до дверей.
По тому встав отець Оренчук, декан зі Снятина. Кілька слів також сказав в обороні Греко-Католицької Церкви. Сказав, що ніколи не підпише православіє і пішов.
Потім отець Грабець встав – те ж саме. І декан Жуківський з Обертина сказав так само: “Я не підпишу православіє. Піду, я готовий на все”.
Потім встав молодий отець Юрій Мелимука з села Острівця. Кілька слів сказав, скільки переслідувала Москва українців-католиків, зачинаючи від Петра I, Катерини II, потім Миколи I, Олександра II. І дотепер те ж саме діється. "І я, – каже, – готовий бути мучеником за святу єдність з апостольським престолом". Встав і пішов.
Тоді стало тихо, хоч маком сій. За якийсь час Пилявецький встав і сказав: “Целібат був насаджений епископом Хомишиним насильно. А Москва дозволяє священикам женитися тим целебсам, що є нежонаті, тому підписуйте Ініціативну ґрупу”. Спочатку було тихо. А потім, знаєте, як вулики почали шуміти і, дивимось, один за другим священики почали підписувати ту Ініціативну ґрупу.
Після того ми випустили дві летючки проти Ініціативної ґрупи. Перша була "З нами Бог, тримайтеся! Не підписуйте православіє московське!" Друга була: "Не поклоняйтеся Богові Ваалови". Отець Бахталовський хотів, щоб якось кожний священик її дістав. Я адресував усім священикам, посилав через пошту. Каже: "Як би то доставити Пилевецькому?" Кажу, що я знаю всі виходи в катедрі. Він усе приходить рано на службу Божу, о пів на восьму. Я перед піввосьмою піду і вкину йому там у скриньку, звідки братиме наплічник і рушничок до служби Божої. Він буде брати на службу Божу і, очевидно, знайде летючку і прочитає.
Я прийшов раніше, до захристії, витягую ту скриньку, вкидаю. Двері рипнули – і якраз входить Пилевецький. Я поклонився, він відповів мені. Відразу підходить до тієї скриньки, бере летючку, читає. "Ти кинув?" – "Я кинув!" – "Забирайся звідси, щоб і ноги твоєї тут не було!"
Після того я був арештований. Переглянули все моє життя, від дитинства. Але про ту летючку нічого не знали. Видно, все ж таки Пилевецький мене не зрадив.
Тоді виникло питання, як повідомити Папі Пієві XII, що в нас діється. Я був найбільш відповідним для того, бо народився в Кракові, міг зареєструватися на виїзд у Польщу. Я справді зареєструвався в Польському комітеті. Отець Бахталовський написав листа французькою мовою, сім сторінок було списано. За день перед виїздом у Польщу мене заарештували на вулиці Потоцького у Львові (потому вона називалась Пушкіна, тепер – Чупринки). То було 8 травня 1946 року. З тим листом мене відразу привезли до тюрми на вулиці Лонського, роздягли, знайшли той лист. Три дні було спокійно, а по тому, видно, хтось їм переклав на українську мову чи на російську – і тоді зачалося слідство.
Було в мене два слідчих: Фьодоров і Тюрін. Фьодоров був страшний садист, бив до неможливості. Було таке, що два рази мене тягнув за ноги, зімлілого, в камеру.
В.О.: Здається, Ірина Сеник теж називала Фьодорова.
П.Ґ.-К.: Щоправда, Тюрін був трішки інакший. Той не бив. Але мені здавалося, що це спеціально більшовиками поставлено: один такий, другий – такий, щоб витягнути щось з арештанта. Фьодоров одного разу вибив мене до непритомности і кинув у якусь пивницю, де було повно щурів. Я думав, що вони мене загризуть, бо я не міг боронитися – в такім стані був. Але в той момент приходить той Тюрін, витягує мене з тієї пивниці і заводить у камеру. З тим Тюріним я пізніше в Караганді зустрівся.
В.О.: Теж був заарештований?
П.Ґ.-К.: Ні, не арештований. У КГБ працював. Вів мені друге слідство.
Через 10 днів мене затребував Київ. Відвезли мене у внутрішню тюрму. Слідство вели Дубок, Крикун і Майоров. Майоров був при кінці. Крикун і Дубок – то були садисти. Вони вели слідство і митрополита Сліпого, і епископа Хомишина. Щодо епископа Хомишина (сам – нерозбірливо – мені хвалився), що він його добив. Яким способом? Сказав так: "Ви, Хомишин, будучи епископом, виступали проти комунізму". – "Виступав і буду виступати". – "Ви виступали проти комсомолу!" – "Виступав і буду виступати!" А на той час він уже зібрав усі релігійні книжки, які написав Хомишин. І тими книжками став його бити, по чім попало. Епископ утратив притомність. Його не змогли привести до притомности. Викликали швидку допомогу із Лук’янівської тюрми і завезли його в лікарню. Але через три дні – він сам хвалився – Хомишин помер. Досі не знаємо, де він похований.
Слідство моє закінчилося в жовтні. 14 жовтня 1946 року мене судили військовим трибуналом.
В.О.: Отче Петре, а яка стаття у вас була?
П.Ґ.-К.: У мене була стаття 58 через 20 – спроба зробити злочин, тобто виїхати за кордон. Мене обвинувачували, що я ватиканський шпигун. Мене цілий час називали ватиканськиим шпигуном. Дали мені 10 років ув’язнення і 5 років поразки в правах.
Коли мене кинули в Лук’янівську тюрму після суду, я там зустрівся з епископом Перемиським Коцеловським. Він зі мною провів три місяці. Пройшли ми всю догматику (бо він був професором догматики), потім зробили восьмиденні реколекції. 31 грудня 1946 року він мене висвятив на диякона. Ми сподівалися, що охорона буде святкувати Новий рік, і він вранці висвятить мене на священика. Але сталося так, що після обіду мене вхопили, як чорт душу, і кинули в робочий табір у Святошин, а його вкинули в інвалідський табір у Святошин. Там він у 1947 році помер.
Тоді я важив 39 кілограмів. Я був нетранспортабельний, щоб десь везти на Сибір. Але вже в 1948 році, в березні, мене одного вхопили і завезли аж у Ветлаг Кіровської області, на Північ, у тайгу. Щоправда, я працював медиком, за фахом туберкульоз, і мені трошечки легше було, бо не гонили мене на тяжку роботу. Та виснажлива робота в лісі, те ставлення до людей, харчування спричинило те, що страшно багато людей умирало. З моргу в нас виносили кожен день до тридцяти чоловік. То було каригідне, не можна було на те дивитись.
А в грудні 1949 року був етап у Караганду. Брали тільки політичних арештантів. Мене 19 грудня привезли в Караганду. Два тижні ми їхали. Два тижні! Були морози, у тих товарних, “телячих” вагонах – то було страхіття! Люди вмирали. 19 чоловік привезли з запаленням легенів. Відразу треба було готувати шпиталь, я відразу почав лікувати тих людей. Але в тих умовах не було чим лікувати. Ми могли лікувати тільки тими банками, компресами, бо з ліків не було нічого. Навіть аспірину не було, не те, що там якісь антибіотики.
Після цього мене забрали в центральну лікарню. Я переніс туберкульоз легенів, а потім сім років працював у туберкульозному відділі в Караганді. Мав спанделіт. Три рази мені робили операції на хребті. Потім ще менінгіт, два рази мав струс мозку. Той туберкульоз і менінгіт – я думав, що вони мене докінчить. Коли я став одужувати, то не знав, як я називаюсь. Вся пам’ять щезла. Я щось із півроку згадував, відновлював пам’ять. Слава Богу, відновилося все.
Звільнився я в січні 1955 року. Коли я звільнився з табору, мене вкинули в дім інвалідів. Вийшовши з дому інвалідів, я побачив таке страшне пригноблення колишніх в’язнів... Я пішов в облздороввідділ у Караганді, щоб влаштуватися десь на роботу. Заворгвідділом питає мене : "Що знаєш робити?" – "Так я все знаю робити." – "Ну, як, можеш бути лаборантом?" – "Можу бути". – "І знаєш всі аналізи?" – "Знаю всі аналізи". – "Ну, – каже, – Леонардо да Вінчі! Нам таких потрібно". Щоправда, щось спитав в мене з біохімії, спитав з мікробіології туберкульозу. Я відповідав дуже добре. Бо, знаєте, в таборі було навіть таке, що я виявляв проказу. Я йому все те розказав і він мене відправив у третю міську лікарню працювати в клінічній лабораторії. Але сказав, що тимчасово.
Потім мене перевели в санепідстанцію для боротьби з малярією. Бо в Караганді тоді була страшна епідемія малярії. За три роки мені вдалося покінчити з малярією в Караганді. Нових спалахів не було. Потім мене знову перевели на туберкульоз. Я працював у міському туберкульозному диспансері та на кафедрі туберкульозу. Мав також дві групи студентів кожен день: вів з ними лабораторну практику з мікробіології туберкульозу.
1957 року я вперше їздив відпустку в Україну.
В.О.: Ви не мали права повернутися в Україну назовсім?
П.Ґ.-К.: Ні-ні-ні! У відпустку мене відпустили. Я зустрівся з епископом Чернецьким і він у грудні 1957 року висвятив мене на священика. Окрім роботи в медицині, вже тоді я почав працювати як священик. Я обслуговував українців.
В.О.: А які там були умови були для священицької роботи?
П.Ґ.-К.: Все підпільно. По хатах. Я обслуговував німців, поляків у римо-католицькому обряді, а в греко-католицькому обряді – українців. Було таке, що й росіяни приходили до мене.
По тому виникло питання, щоб переїхати на Україну. Я в 1968 році приїхав сюди у відпустку. Фактично, я в Караганді перебував 19 років. І от у травні 1968 року я приїхав сюди і влаштувався в санаторії в Яремчі працювати за профілем мікробіологія туберкульозу. Але в тому санаторії я зустрівся з таким каригідним фактом, якого ніколи до того не бачив. Там у лабораторії працювали такі лікарі, які ніколи не робили аналізів. Писали все: норма, норма, норма. А ті аналізи викидали. Це, знаєте, було для мене щось страшне, я не міг того витримати. Я став працювати так, як треба. То на мене стали гніватися... Думаю собі: "Я піду геть". Щоправда, мене тоді запросили в Івано-Франківський обласний туберкульозний диспансер. Я там так само займався мікробіологією туберкульозу, люмінесцентною мікроскопією. Мною зацікавилися в медінституті, запросили на кафедру туберкульозу в тім Станіславі. Але КГБ мене ніде не приписувало три роки.
В.О.: І могли покарати як не прописаного...
П.Ґ.-К.: Так, вони стежили за мною, тягали мене безкінечно. Тоді я переїхав у Долинський район. Там головний лікар прийняв мене в районну туберкульозну лікарню. Я там налагодив роботу з мікробіологією туберкульозу. До мене там ставилися добре, нічого не можу сказати... Але КГБ мене без кінця переслідувало, ходили за мною без кінця. Було навіть таке, що дещо підкидали мені... Я там один працював по мікробіології туберкульозу, то мене примусили робити на дві ставки, щоб я не мав часу займатися священицькою справою. Та нікому дві ставки не давали, але мені все давали.
У 1974 році заарештували підпільного епископа в Станіславові, отця Івана, по тому другого епископа, його помічника Дмитерка. За те, що вони писали листа Папі. І мене підозрюють, бо ж мене теж у 1946 році зловили з листом до Папи. Зачалася тяганина. Мене взяли під слідство. Я кожну суботу, щось сім місяців, від травня до вересня, мусив їхати на слідство до Станіслава. Займався мною Рибальченко Ігнатій Андрійович. То якийсь старий чекіст, десь із 1924 року. Був садист. Але між ними були й такі, що коли його десь викликали, то казали: "Тримайся, нічого з того не буде. Нічого тобі не зроблять!"
Вони мали на мене донос. Я був на квартирі в однієї господині, то її син написав на мене донос на сім сторінок, тринадцять пунктів було. В одному пункті йшлося про конфлікт між СССР і Китаєм за острів на Амурі...
В.О.: На острові Даманському, це десь 1968-1969 роки. Його потім просто змили водою.
П.Ґ.-К.: Так, так, було таке. Той хлопець питав мене: "Що китайці хочуть від наших?" А я кажу: "Та то колись була китайська територія. Їх є дуже багато, а території в них мало. Вони би хотіли, щоб той острів назад до них відійшов”. То він і про це написав.
Але коли я працював на кафедрі туберкульозу, то там працювала і жінка прокурора Грицюка. Вона була зі Східної України, дуже добра людина. І він часом заходив у лабораторію, бачив мене, вітався зі мною, ми з ним розмовляли. І, знаєте, коли моєї справи було вже десь друкованих сторінок з вісімдесят, вона потрапила йому до рук як прокуророві по нагляду. І він написав на тій справі, що кожна людина має право мати свої переконання, а в Радянському Союзі за переконання не судять. Він мене врятував від другої тюрми!
В.О.: Дивовижний випадок, рідкісний!
П.Ґ.-К.: Так. Це було в 1974 році. То була дуже велика відвага з його боку. Він мені дуже допоміг. Якби не він... Щоправда, його жінка захистилася на моєму матеріялі. Бо весь мій мартеріял з мікробіології туберкульозу вона використала для дисертації. Я встановлював лабораторну діагностику, а вона – клініку. Було навіть кілька спільних статей у наукових журналах. Це він пам’ятав. Якби не він, то хто знає, щоб було зі мною...
А по тому я жив у Болехові, а працював у Долині. Фактично не в Долині, а в Гошеві. Там була туберкульозна лікарня на сто ліжок.
У 1982 році я пішов на пенсію. Настав мені час. Шістдесят років сповнилося, я скинув халат, попрощався – і пішов. Щоправда, я жив на квартирах, не мав свого помешкання. Потім купив собі (в Стебнику – Ред.) одну четверть дому, дві кімнати. Якось улаштував те все.
Але все ж таки за мною цілий час ходили. Я, бачите, заходив сюди, в Стебник, у Трускавець, у Борислав від 1970 року. Тут було греко-католицьке підпілля, я їх обслуговував. А коли настала та свобода, що Церква вийшла з підпілля, то я спочатку працював у селі біля Моршина – зразу за Моршиним село, як їхати до Болехова, не Лисець, а... Одним словом, за Моршином село, як їдеться до Болехова. А потім мене затребували звідси, зі Стебника, щоб я прийшов сюди. Епископ Стернюк дав мені направлення працювати тут.
І ось з 15 лютого 1990 року я почав працювати парохом у Стебник. Тут 20 тисяч населення. Навіть 25, але то Селець і Ковпець, а там є свій парох. А в Стебнику я був один.
Я прийняв церкву потріскану, вона валилася. Відразу покликав науковців, будівельників. Обстежили і виявилося, що вона на шістдесят сантиметрів осіла. Причина – фундамент неправильно зроблений. Фундамент за кресленнями мав бути два метри, а вони зробили вісімдесят сантиметрів. 80 сантиметрів, а там далі вниз іде трикутником. Ніхто так ніколи не будував... То було страхіття.
Порадили свердлити через фундамент вниз на 11 метрів, дати туди арматуру і залити під тиском бетон. Так ми загнали 148 паль. Це трішечки затримало посадку, але вона тривала. Ми викликали геологів, щоб обстежили ґрунт. Вони зауважили, що ґрунт осідає. На правій стороні знайшли шар солі на тринадцятім метрі, а на лівій стороні – на 23-м метрі. Проби робили в трьох місцях, усі аналізи були однакові. Виявилося, що тут є згин. Може, він виник від землетрусу або Бог знає коли. Тут поруч є побуткомбінат, який той Чабаненко купив, то він так само тріскав. І два будинки тріскають. Сюди, біля міліції, дім також тріскає. Може, це сталося після того землетрусу (Землетрус був о 23 годині 4 березня 1977 року з епіцентром у Румунії. – В.О.)
Ми разом з тими науковцями почали думати, що роботи, і вирішили так: церкву окувати залізом. У куполі зробили (що?), два рази окували залізом. І той барабан, що стоїть на куполі, так само окували залізом. Церкву окували залізом. Поставили ті чотири, як називають будівельники, "бики" – великі кутники – і верх з’єднали. І по підлозі так само з’єднали. Усю штукатурку оббили, бо вона осипалася. По-новому покрили церкву бляхою, окували залізом, поштукатурили як усередині, так і зовні. Усередині навіть уже помалювали церкву. Ще треба зробити ремонт галереї. Був тут у нас славнозвісний архітектор Гірний, бо ми самі не могли переробити архітектурну структуру церкви. Нам дозволили розібрати ту галерею, трішки розширити церкву, зробити дві нави, щоб ще трошечки розширити церкву. Ну, то вже будемо весною робити. Дуже важко то робити.
В.О.: Як називається церква?
П.Ґ.-К.: Церква називається Різдва Матері Божої. Церква Різдва Матері Божої.
Щоправда, ми відразу хотіли тут будувати нову церкву. Як тільки я сюди прийшов, то ми домовилися з калійним комбінатом, що вони допоможуть. Нам тоді виділили територію, вже був план, ми почали щось будувати. Я хотів, щоб та церква була Серця Христового, Любові Божої. Але тут уже приїхали з-за кордону (вже кардинал Любачівський був), вони стали противитись тому: "Змініть назву!" А мені не хотілося назву міняти. Тоді вони розділили Стебник на дві парафії: Новий Стебник і Старий Стебник. Мені залишили Старий Стебник, а Новий Стебник віддали отцю Моложецькому. Той змінив назву тієї церкви: "Бога-чоловіколюбця". Вони будують, але коли закінчать – це питання. Бо, знаєте, тепер матеріальне становище людей дуже трудне. Ось, бачите, і ми зосталися в боржниках: спочатку ми вважали, що винні 27 тисяч, а коли стали переводити на ті долари (бо тепер усе в доларах), то виявилось, що ми винні 37 тисяч. Тепер щось із коляди зібрали. Але навіть 10 тисяч не зібрали. Отже, ми ще в боргах перед будівельниками.
В.О.: Отче Петре, коли ми позавчора були у Вас на коротенькій зустрічі, то Ви сказали, що Вас і тепер переслідують...
П.Ґ.-К.: Бачите, я не можу того офіційно сказати, бо то було б так, щоб бив своє начальство. Але я так скажу. Бачите, як тільки приїхали з-за кордону Любачівський, Дацько, тоді почалась якась нагінка на мене.
В.О.: Якщо то таке, що не треба розказувати, то не розказуйте. Я мав на увазі переслідування з боку світської влади.
П.Ґ.-К.: То від влади церковної. До світської влади я нічого не маю. КГБ (то тепер називається Служба Безпеки) до мене ніколи не приходять, не цікавиться абсолютно – як би я не існував. Мені навіть дивно. Бо колись дуже докучали мені. От я вам розкажу таке.
У грудні 1987 року (не пам’ятаю, якого то дня було) до мене дзвінок. То було десь п’ятнадцять восьма. Я виходжу – бачу чотирьох панів. Питаю: "Ви до кого?" – "Та до вас". – "Ну, а ви хто?" Представляються: "Уповноважений по культах Колесников, з Верховної Ради". Другий: "Уповноважений по культах з обкому партії Овсянник (чи Овсянко)". Третій: "Головний лектор з атеїзму при обкомі партії Юзеф Францевич Їжецький, доктор історичних наук". – "О-о, – кажу, – то великі люди". І четвертий: "Полковник КГБ, у релігійних справах". – "Добре, добре. Але чого ви до мене?" – "Та, – каже той колишній, – давайте не будемо говорити тут на порозі. Підемо до хати”. Кажу: "Та, знаєте, у нас є така приказка: непроханий гість – гірше татарина. Але якщо проситеся, прошу – йдіть до хати". (Сміється).
Прийшли до хати – зразу за стіл і: "Як би то так зробити, щоби відкрити Греко-Католицьку Церкву, але без Папи?" Кажу: "То вам не вдасться. Якщо хочете установити Греко-Католицьку Церкву, то тільки таку, яку ви в 1946 році ліквідували. Тільки таку". – "То є неможливе". – "Чому є неможливе?" – "А Шептицький виступав проти комунізму, Хомишин так само, Станіславівський епископ виступав проти комунізму, Перемиський епископ Кочаловський так само виступав проти комунізму, Сліпий так само виступав проти комунізму, Любачівський так само виступає проти комунізму – ми не можемо вам відкрити таку Церкву, яку ми ліквідували тоді, в 1946 році".
Кажу: "Знаєте що? Щоб вам відповісти на це питання, то поставлю вам інше питання. Скажіть, чи можна звинувачувати ідею комунізму за те, що у вас був культ особи і мільйони людей були вимордовані?" Усі чотири нараз: "Ідея комунізму не винна". – "То це вам пряма відповідь, що ідея католицизму і християнізму не є винна, що десь там епископ Хомишин, чи Кочаловський, чи Сліпий виступили проти комунізму". – "А-а! Вони були антикомуністи". І починають на мене нападати. Кажу: "Добре, добре. То я вам поставлю ще одне питання: чому вони виступали проти комунізму?" – "Вони були антикомуністи". Кажу: "Ви того антикомунізму як якогось привиду боїтесь. Вони виступали проти комунізму тому, що коли ви прийшли до влади, то церкви висаджували в повітря, переробляли на клуби, на склади. Священиків, епископів арештовували, розстрілювали – то вони мали моральне право виступити проти комунізму, чи ні? Як ви думаєте?"
Тоді атака на мене з іншого боку: "О-о, настає 1988 рік, ви збираєтесь святкувати хрещення України. Яка тоді Україна була?" Кажу: "Знаєте що, ви доктор історичних наук. Про тих трьох я вже не буду говорити. Але ви доктор історичних наук, скажіть мені: були кельти – стали англійці. Змінився нарід чи ні?" Подумав, подумав – каже: "Ні, не змінився". – "Були галійці – стали французи. Змінився нарід?" – "Та ні, не змінився!" – "Були іберійці – стали іспанці, були елліни – стали греки, були богемці – стали чехи, були ляхи – стали поляки, була Київська Русь – безпосередньо ми стали українці. Ми маємо повне право святкувати хрещення України". Вони: “Ви забагато вмудрені”. Я кажу: "Слухайте, чого ж ви прийшли? Прийшли для того, щоб почути правду? То я вам сказав!"
Та бесіда тривала від без п’ятнадцяти вісім до першої години ночі. Вони вже виходять. А той кагебіст повертається з балкону до мене до хати і каже: "Ты будешь это помнить даже тогда, когда Греко-Католическая Церковь будет свободна!" – "Я то пам’ятаю й тепер".
Приїхав той Дацько, який був ґенеральним вікарієм Львівської епархії. Я не боюся того і сміло можу сказати, що то була людина, завербована Москвою ще з тих часів. Він був секретарем Сліпого, він багато зробив зла нашій Церкві. Він є дуже мудрий, доктор богословських наук, доктор історичних наук, та що з того, коли він був завербований Москвою? Там усе, що робилося, то робилося на зло нашій Церкві. Ось, наприклад, таке. Тут було 20 тисяч населення. А я один. Чотири школи і училище. Дітей шкільного віку було приблизно 4.500. Мені дозволили викладати релігію в школах. Я щодня мав по вісім, по шість годин. Я не виходив з тих шкіл: мав по 38 годин на тиждень! Вони мені прислали співробітника-росіянина, Бєляєва. Що до чого: "У нас, у Москві не так!" Кажу йому: "Чому ж ти прийшов сюди? Йди собі в Москву!" Він почав писати анонімки, зв’язався з Християнсько-Демократичною партією. Я не знаю, чому його там прийняли. Туди пішли колишні комуністи...
В.О.: Це та партія, де головою Віталій Журавський? Чи Василь Січко?
П.Ґ.-К.: Я навіть не знаю. Здається, Січко тоді був. Хоча я Січка дуже добре знаю. То була порядна людина.
В.О.: Ви знали Василя Січка?
П.Ґ.-К.: І Василя знав, і його батька Петра я знаю також.
В.О.: Я оце маю до пана Петра їхати в Долину.
П.Ґ.-К.: Передайте поздоровлення від мене.
В.О.: Обов’язково.
П.Ґ.-К.: То є дуже добра людина. Але що мені тут робили... Коли почали писати на мене анонімки, то люди вигнали того Бєляєва. А помічника мені не давали. Я мучився сам. Потім дали мені священика – психічно хворого: «Службу Божу не маю права сам відправляти, хоронити не маю права, хрестити не маю права, шлюби не маю права давати, сповідати не маю права». Так для чого мені такий? Що, я маю бути нянею для нього чи що?
Цього дому парафіяльного ще не було. Цей дім будувався для того, щоб узяти сюди монахів, які б виховували молодь. Бо, знаєте, Стебник тепер стоїть, здається, на третьому місті по наркоманії. Розпуста, п’янка, наркоманія... І я нічого не можу зробити, бо я один. Щоправда, зорганізував був Товариство "Українська молодь – Христові". Його перетягнули на другу парафію, там воно розпалося. Тепер є зорганізована “Марійська дружина молоді”. Працюють нібито добре. Але стає менше дітей, бо одинадцятий клас скінчив, вступає десь до вищої школи і вибуває, а молоді не поступають.
Потому ж, звідси я послав п’ятнадцять чоловік на священиків учитися. Вісім висвятилися, трьох вчиться за кордоном. Одного вигнали з семінарії з шостого курсу. За що? Десь три роки тому віце-ректора образив. Ви знаєте, три роки чекали, щоби закінчив п’ять курсів, а по тому на шостому вигнали... Дивно мені то. Другий чого? Він зв’язався був з ляфебристом Ковпаком. Ляфебристи – це є ті, які не прийняли Другий Ватиканський Собор, то французи. Я не знаю, наскільки вони тут у нас укорінилися, але ректорат післав того семінариста в село Рясне викладати релігію в школі. Він там і запізнався з тим священиком. Був знайомий з ним. Але викидати тільки за те, що був знайомий, – то ще недостатньо.
Третє, що я заснував – це "Апостольську молитву". Це організація церковна, поширює набожество Серця Христового, любові Божої до людського роду. То є загальнокатолицька організація, діє по всіх католицьких країнах. І в нас вона є. За Польщі в нас було 250 тисяч охоплено тією "Апостольською молитвою". Тут я застав у підпіллі два гуртки – тридцять чоловік, які належали до тієї "Апостольської молитви". Тепер маємо 180 членів "Апостольської молитви". Вони мені багато допомагають у церкві. Я би сам нічого не зміг зробити.
Ну, і четверте, що мені закидають, – тут померла мама декана. Він попросив мене, щоб я пішов парастас відправити. Я взяв його (?) з собою, щоб співав (він добре співає). Ми співали там парастас. Я використовував там слова "слуга Божа", а не "раба Божа". То мені це закидали. Я питаю ректора: "Покажіть мені в Євангелії, де Ісус Христос називав нас рабами? Він називав нас синами Божими, спадкоємцями. То чому ми маємо себе так принижувати, що аж рабами маємо бути?" Це одно. А друге: тепер видали нові служебники і роздали кожному священику. Там використовується "слуга Божа", "слуга Божий". То що ж, ті всі служебники всі треба попалити? Я не розумію того, то мене доводить до крайнощів...
В.О.: Я хочу перепитати, від якого року Вам відкрився доступ до шкіл, до викладання Закону Божого?
П.Ґ.-К.: Ми викладали в школах з 1990 до 1994 року. В 1994 році стали вимагати, щоби вчителі викладали “християнську етику” – вже не називали "Закон Божий". Уже не релігія, а просто християнська етика. Тоді від нас завимагали педагогічної освіти і до школи не допустили. Тут є катехітичний інститут, він не є державний. Є люди, які вже закінчили ті катехітичні інститути і мають право викладати.
Я організував у себе недільну школу. Раз на тиждень приходять сюди діти. Ми в церкві викладаємо. Тут є три групи. Першій групі викладаємо катехізм і біблійну історію Старого Завіту. Другій групі викладаємо Новий Завіт, тобто історію Нового Завіту Ісуса Христа і рівночасно – літургійку. Третя група – беремо "Правду Божу", "Святі тайни" та історію церкви на Україні. Ось маємо такі три групи, бо більше не можемо. У недільній школі маємо понад 50 дітей. Порівняно з тим, що ми раніше охоплювали, то ніщо. Знаєте, мало тим цікавляться. Є якийсь там інспектор єпархії з викладання християнської етики. Я кілька разів підходив і говорив, що нас не допускають до школи – їм то байдуже.
В.О.: А дівчатка Старосольського ходять до недільної школи? У нього троє дівчаток. Одна – зовсім маленька, два з половиною рочки, а дві вже більші.
П.Ґ.-К.: А, ну, пам’ятаю, хрестив їх тут.
В.О.: В яких вони класах?
Любомир Старосольський: Мар’яна у восьмому класі, а Зоряна – ґімназистка. В другому класі ґімназії в Дрогобичі.
П.Ґ.-К.: Там наука трішечки вище стоїть. Але, знаєте, я був дуже розчарований, коли зустрівся з учителями, які по своїй спеціальності дуже багато чого не знають. Було таке. Попросили мене зайти до класу, бо був мороз, холодно було. Я на коридорі чекав, а вчителька викладала літературу. Ну, я так послухав. У старших класах викладають про Івана Вишенського, про Смотрицького. Що Смотрицький – це був борець проти Унії. І що після нього ту боротьбу продовжував його син Мелетій Смотрицький. Був Максим Смотрицький, потім Мелетій Смотрицький. Знаєте, я мовчав тоді при дітях. Але, коли діти розійшлися, я кажу: "Слухайте, звідки ви таке взяли?" – "Ну як? То світова література", – показує мені підручник, передрукований з совєтського підручника. Справді, так і пишеться. Кажу: “Та то був один і той же самий. Він, коли почав вести боротьбу з Унією, зустрівся з епископом, а вже по тому митрополитом Київським Веніаміном Руцьким. Той так само закінчив університет в Німеччині, у них багато чого було спільного. Була небезпека, що Максим Смотрицький перейде в Унію. А він належав до Ставропігійного братства. Йому братство заборонило: або вступай у монастир, або виганяємо з братства. Тоді він вступив у монастир, прибрав ім’я Мелетій. У миру був Максим, а в монастирі прибрав ім’я Мелетій. Він і далі вів ту боротьбу проти Унії. Фактично, він багато спричинився своїм писанням до того, що вбили Йосафата Концевича. Але то була польська держава. Вона всіх тих винуватців убивства арештували, їх судили, скарали на смерть, і Максимові Смотрицькому загрожувало те саме. То він утік у Царгород, у Туреччину, був там три роки. І приглянувся в тій роботі патріарху Царгородському. Через три роки повертається назад в Україну, стає уніятом, поступає в монастир, відрікається від свого епископства і як простий монах вмер у монастирі. Такий був кінець того Мелетія Смотрицького.
Таких епізодів можна б дуже багато розповісти.
В.О.: Якщо маєте час, бо ж він у Вас обмежений, а в нас нічого не призначено.
П.Ґ.-К.: У лагері я зустрічався з дуже багатьма людьми. Були колишні комуністи, були націоналісти, багато було священиків. Було багато й руських священиків. Коло тридцяти священиків було в лагері. Я між руськими священиками знайшов одного мудрого. Він був благочинним Москві. Йому строк скінчився – давали другий, знову той строк кінчиться – ще додали. Розумієте? Видно було, що чекають його смерти. А то була дуже мудра людина. Він усе приходив до мене, бо я мав з собою Часослов і відмовляв той Часослов. Він часто зичив у мене. Потому, коли я вже звільнявся, просив: "Оставте мені". Кажу: "Ну, я не знаю, чи так скоро дістану собі такий часослов". Розумієте, я не міг залишити... Але то була одна мудра людина, яка говорила, що спасіння Руської Православної Церкви може бути тільки в унії з Римом. А там решта були такі... Зустрічався я з сином Соловйова, того філософа. Зі внучкою Льва Толстого зустрічався, адвокат була, юрист. Ще з князем чи тим графом Шереметьєвим зустрічався. Тоді він був доктор хімічних наук. Багато, багато було таких людей...
В.О.: А яке було в таборах співвідношення українців і інших, на Вашу думку?
П.Ґ.-К.: У нас у Караганді до тридцять процентів було українців. Були руські, були інші. Дуже багато литовців.
В.О.: Це при тому, що українці становили десь 16 відсотків населення в Совєтського Союзу. У мій час, у 70–80-х роках, українці становили коло половини. Ну, то вже були рештки. Тих таборів було вже небагато і в’язнів. (...)
П.Ґ.-К.: З Іриною Сеник я вперше зустрівся в Станіславові в туберкульозному диспансері 1970 року.
В.О.: Її вдруге заарештували 17 листопада 1972 року. То був погром шістдесятників. Будучи вже на засланні, в лютому 1979 року, вона стала членом Української Гельсінкської Групи.
П.Ґ.-К.: В 1970 році я вперше зустрівся з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Гелем. То було в Панаса Заливахи. Ну, Геля я знав уже давно, бо знав його тітку, яка була в монастирі, знав його маму і батька. То був такий трішечки зукраїнізований німець Андрій. Чорновіл з Гелем приїхали на хрестини, щоби Чорновола взяти в куми. Питаю: "Хрещений?" – "Та ні". – "Так що – не хрещений, а хоче бути хрещеним батьком?". – "Та Ви знаєте, я би хотів хреститися". Кажу: "Добре, пане Славку. Я ж не маю нічого проти. Та навіть і треба то зробити. Але налагодьте якось своє сімейне становище. То одна жінка, друга жінка... Якось налагодьте то". Він замовкнув і все. А потім він пішов до Романюка і в нього хрестився.
В.О.: А Ви знали і Василя Романюка?
П.Ґ.-К.: Добре знав і його. То був простий сільський хлопець, коли потрапив у неволю в сорок якомусь році за націоналізм, бо, знаєте, в нас то було дуже легко. Кожний був якось зв’язаний з підпіллям. Його судили неповнолітнім, то скоротили термін.
В.О.: Його посадили 1944-му на 20 років. Десь на Полтавщині тримали. Але 1946 року в таборі вдруге засудили за "антирадянську агітацію і пропаганду". Карався в Магаданській області, вийшов 1958 року. Потім знову заарештували в січні 1972 року. Загалом він десь років двадцять був ув’язнений.
П.Ґ.-К.: Коли він вийшов із лагеря, то пішов до епископа Станіславівського. Щось із рік у нього працював. Ким там, я не знаю, келійником був, чи ким.
Той епископ (ми його називали Казьо, він називався Казимир) не мав такої репутації. Чому його зробили епископом? Його епископ Хомишин довго не хотів висвятити. Через старання впливових людей таки висвятив. Зробив його катехитом у ґімназії, де викладали василіянки. Але там щось за ним зауважили зі сторони сексу, якусь ненормальність, то послали трудником у Снятин. Він в Оранчука (?) був трудником. Пізніше, в 1942 чи в 1943 році, біля Яремчі наші партизани розгромили ковпаківців. Вони тікали назад. А він десь там у Снятині переховав двох поранених ковпаківців, то мав у КГБ фори. Коли Пилевецького отруїли, то його тут ніби вибрали на епископа. Сорок священиків підписалися, що він є гомосексуаліст, що не годиться він на епископа. Москва ті листи присилала йому, а священикам відповіла, що він може бути епископом. То оце він висвятив Романюка на священика.
Василь Романюк працював у Космачі. Як священик він добре працював, я не можу нічого сказати. А по тому зв’язався з Валентином Морозом. Це було причиною обшуку. У священика легко щось знайти. Якусь книжку чи що.
Я знав і жінку Василя Романюка, допомагав їй, і синові їхньому Тарасові допомагав, чим тільки міг. У неї була виразка шлунку. І вона вирішила лікуватися голодом. Є такий метод. Я не можу сказати, що він є поганий, але бувають випадки смерті. Я їй і не радив так лікуватися. Кажу: "Лікуйся консервативним методом. Знайди собі доброго лікаря". А вона собі знайшла якусь росіянку, яка лікувала її голодом. На дванадцятий чи на тринадцятий день вона померла.
А по тому я бачився з Романюком тоді, коли перевіряв у Косові туберкульозний диспансер, а в районній лікарні перевіряв лабораторну діагностику. Тоді він працював свинарем. Знаєте, я подивитися, як він несе відрами ті помиї – то каригідне. З ним можна було говорити на всі теми, то була мудра людина. Він був такий простенький собі, не мав такої освіти. Може, трішечки в Канаді його підучили. Але що там з ним сталося, я не знаю. Так як говорять, що то якийсь випадок з ним був.
В.О.: Щось є темне в справі його смерти. Ще зранку 14 липня 1995 року він був у музеї Шевченка, ще освятив виставку ужгородського художника Степана Усенка, а десь в обід до нього потелефонували, якась жінка захотіла з ним зустрітися. Він призначив зустріч з нею в парку, недалеко від пам’ятника Шевченку. Бачили, що він сидів з нею на лавочці, розмовляв. При ньому був послушник – він його відіслав. От вони там розмовляли, він там помер, а та жінка щезла, і ніхто її не знає.
П.Ґ.-К.: Аж не можна було зауважити після розтину.
В.О.: Очевидно, щось утаємничується. Та кількох колишніх політв’язнів, я вважаю, отак знищено. Нема мови про Івана Світличного – його заразили жовтяницею. Оце з Романюком таке. З Чорноволом – автокатастрофа. Красівський Зіновій якось таємниче помер. Ярослав Лесів загинув у машині.
П.Ґ.-К.: Лесів був дуже близький мені, бо я працював у Гошеві, а він жив у Болехові. Деколи він приходив до мене, ми мали довгі розмови. Але коли він повернувся з лагеря (Лесів звільнявся 29.03 1973 і 15.11. 1986), то відразу: "Я хочу бути священиком". – "То добре, але то треба вчитись". – "Я хочу вже". – "Та то ж так не можна". – "Дайте мені якусь літературу". Я йому дав. Знаєте, я тільки що переклав з польської мови на українську "Теологію для початкуючих" американського вченого Шіта, рукопис був. То було доступне богословіє. Він то взяв. Через два тижні мене викликали в КГБ і так обчесали, що я його підготовляю на священика, що я йому даю літературу і так далі. Коли я сказав про це Лесіву, то він: "А, то що ви маєте боятися? Не бійтеся того. Коли ми не боїмося того, то чого ви маєте боятися?" Вдруге приходить з Чорноволом. Каже: "Знаєте що? Ми прийшли до вас за поміччю". Кажу: "Чим можу – допоможу". Каже: "Ми видали вже два числа "Українського вісника". "Маємо ще два готові, але не маємо на що купити паперу". У мене було вісімсот рублів. Я витягнув ті гроші і віддав. І, знаєте, точно через два тижні мене викликали і так обчесали, що в Станіславі я не знав, як виходити з того КГБ. І я рішив: все! Я не хочу з тим мати нічого.
В.О.: Дивні речі!
П.Ґ.-К.: Я так собі здогадувався, що кагебісти всюди мали "жучки", підкидали їм. А вони між собою, як зійдуться, то й сварилися, все там було. Ну, якщо робиться щось секретно, то давайте робити секретно!
В.О.: То вже був такий час, коли діяли напівлегально. То 1987, восьмий, дев’ятий роки – все більше й більше свобод ставало і все менше страху. Тоді вже що? Могли побити, відібрати щось, могли 15 діб дати, але вже не ув’язнювали на тривалі строки.
П.Ґ.-К.: Я ще мав таке. Щось чотири рази приходили до мене якісь чекісти, щоб я згодився на співпрацю з ними, то вони мене висвятять на епископа. Знаєте, мене шляк трафляв, як у нас говорять. Ну, хто мене буде висвячувати? Ти мене будеш святити, чи що?
В.О.: У Росії держава керували Церквою з часів Петра І, то вони й далі хотіли залишитися керівною силою і визначати кадрову політику.
П.Ґ.-К.: Вони мають у Церкві своїх аґентів.
В.О.: Обов’язково. Де ж би вони поділися? Усі залишились.
П.Ґ.-К.: Так, московська аґентура є у нас у Церкві. Я то можу сміло сказати. От десь збирають Собор дезициїзальний (?), єпархіальний Собор. Я є делегатом його, то буду говорити, що в нашій Церкви досі є співпрацівники КГБ.
От не стало того Дацька. Він був зв’язаний з продажем дітей. Знаєте ту аферу?
В.О.: То львівська справа? Так-так.
П.Ґ.-К.: Він більше шукав на Заході покупців. І то йшло через Юр. Він тим так скомпрометував Церкву! Кому то було потрібно?
От тепер став митрополитом Гузар. Я тут у себе організував товариство, братство мужчин (тридцять вісім мужчин є), написав статут для того братства. Бо в кожній церкві є якесь братство. Є сестриці, є і мужчини. Але то без статуту, без нічого, так само по собі. То я написав статут. Один статут дав сюди до епископа Вороновского. Вже два роки минуло – нічого, абсолютно! Тому я вирішив дати Хузі Роману (?). Він обіцяв, що перегляне. Він до мене добре ставиться. Але минуло півтора року, а добратися до нього неможливо. Там сидить така пані Анюта і абсолютно нікого не допускає до нього: або він хворий, або за кордоном.
Знаєте, комусь потрібно нашу Церкву скомпрометувати перед Вселенською Церквою, а наших ієрархів і священство скомпрометувати перед народом. І то їм дуже добре вдається!
В.О.: Вони знаходять слабкі місця в наших людей, на них роблять ставку і успішно руйнують усе, що тільки можна зруйнувати.
П.Ґ.-К.: Так, от жонате священство. Епископ Хомишин, епископ Коцеловский були завели те нежонате священство – ті священики, які мали бути повністю віддані на службу Богу, Церкві і народу. Ну, епископа арештували. Московська церква дозволили женитися. Тепер відновили нашу Церкву і не захотіли відновляти целібат, дозволили жонатим вести службу. Але я бачу так: то є ремісники, а не священики. На першому місті стоїть машина, дім, діти, жінка. А народ і Церква стоять на останнім місті. Це є пляма нашого духовенства.
Чому, дивіться, поляки приходять сюди? Уже знають українську мову, знають звичаї, не питають юрисдикції, а йдуть і працюють. Східна Україна була спочатку обліг. Чому не кинути священиків на Східну Україну? – Ми не маємо юрисдикції, немає дозволу.
В.О.: А поляки будують в Україні костьоли.
П.Ґ.-К.: Вони ремонтують свої старі. Захоплюють свої старі костьоли і ремонтують.
В.О.: То така експансія. Я сам з Житомирщини. У нас було колись трохи поляків – на Хмельниччині, на Вінниччині, на Житомирщині. Ось у цьому поясі вони дуже інтенсивно працюють: відновлюють старі костьоли, будують нові, а потім скажуть, що де наші храми – там наше. Так?
П.Ґ.-К.: Так, так. Але є між ними й такі, як, наприклад, епископ Падевський. Він є архіепископом Львова. Він прийняв українське горожанство, прекрасно говорить по-українському. Одного разу мені треба було в аптеку, а ліки мали бути на другу годину. До другої години мені чекати було. Я не мав де дітися, то зайшов до катедри польської, вислухав службу Божу. Правили вдвох – епископ і ще один священик. Я добре знаю по-польському, бо ґімназію закінчив польську. А в кінці молитва за Україну і український народ. Я був приголомшений тим!
В.О.: Тим вони прихиляють до себе людей.
П.Ґ.-К.: Так. Приїжджає нашого голови комітету хлопець, що учиться заочно в Миколаєві, вже на третьому курсі. Там нема греко-католицької церкви, то йде до костьолу. Каже, що правиться там чотирма мовами: польською, українською, російською і німецькою.
В.О.: У центрі Києва теж є величезний храм, де правлять декількома мовами, українською в тому числі. То польський Миколаївський костьол.
П.Ґ.-К.: Тепер у Львові є видавництво "Добра книжка". Поляки там масу книжок видають українською мовою. А тепер дали в те видавництво перекладати з латинської і польської на українську "Часослов" і "Требник". Знаєте, вони в якийсь час заполонять тим усе, і я не знаю, чи то буде добре, щоб усі були римо-католики.
Л.Старосольський: Не буде добре! Вони ведуть потужну роботу.
В.О.: А ще добра половина України молиться у російських церквах, звичайно, за московського патріарха, відповідно за уряд і військо. Яке проти Чечні воює. І наш Президент туди ходить. Не знаю, чи він молиться, але на церемонії в Московську церкву йде.
П.Ґ.-К.: На тій інавґурації, коли він присягав, то першому дали говорити Сабадану.
В.О.: Сабадану, так. Хтось із мудрих західноєвропейців сказав, що не може постати українська держава, доки половина нації молиться не за свою державу, а за чужу.
П.Ґ.-К.: Десь наші з братства були написали Президентові листа, що церква розсипається, треба ремонтувати, то щоби щось дав на ремонт. Довго не було ніякої відповіді. А потім було повідомлення, що послали то в обласний виконком. Вдалися туди. Там кажуть, що місяць тому надіслали в районний центр, у Дрогобич. У Дрогобичі: "Було, було десь щось". Так усе й пропало.
Л.Старосольський: Кажуть, пишіть Президентові, а Президент відправить на Львів, а Львів відішле на район, а район: розберіться на місці. А тут скажуть, що в нас нема коштів, ми нічого не можемо.
П.Ґ.-К.: Це стара більшовицька практика.
В.О.: Добре. Може, Вам треба вже поспішати? Ми щиро дякуємо Вам за цю розповідь.
П.Ґ.-К.: Немає за що. Ви знаєте, то так несподівано. Якби було трішечки підготуватися, щоби більше дещо розказати.
В.О.: Усе гаразд. Дякуємо! Ми цю розповідь спишемо на папір. Як вона буде списана, то надішлемо Вам, щоб помилки виправили. А вже біоґрафічну довідку для Словника руху опору ми самі складемо і теж дамо Вам виправити. Є надія видати такий Словник, а колись і автобіоґрафічні розповіді колишніх політв’язнів. Зі знімками. Я маю фотоапарат і хотів би Вас зафотоґрафувати. Можна?
П.Ґ.-К.: Та можна би це зробити. Я маю тільки отакий знімок.
В.О.: Якщо то можна взяти, то я не відмовлюся.
Це був отець Петро-Йосафат Ґерилюк-Купчинський. Місто Самбір, 31 січня 2000 року.
Поділитися