АНДРУШКІВ СТЕПАН СЕМЕНОВИЧ

 308403.04.2008

автор: Овсієнко В.В.

Аудио. Часть 1
Аудио. Часть 2

Інтерв'ю Степана Семеновича АНДРУШКІВА
(На сайті ХПГ з 3 квітня 2008 року)

В.В.Овсієнко: Третього квітня 2001 року в Дніпропетровську розповідає пан Степан Андрушків. Будь ласка, скажіть спочатку свою поштову адресу.
С.С.Андрушків: Індекс 49101, вулиця Краснофлотська, 43, кв. 2. Телефон 42-10-32. Я, Андрушків Степан Семенович, народився 6 січня 1926 року.
В.О.: Якраз на Різдво. І Василь Стус на Різдво народився.
С.А.: Я маю ще брата Йосифа, котрий також народився 6 січня, тільки 1936 року. Він мені вже по мамі не рідний. Я народився в селі Конюхи Козівського району – колись був Бережанський район Тернопільської області.
В.О.: Це звідки Петро Саранчук?
С.А.: А то мій двоюрідний брат. У мене є його книга, в Америці видана, називається "Конюхи – козацьке гніздо". Йому прислали, а він мені подарував як брату. І фотографії є.
В.О.: Я недавно, в лютому, був у Петра Степановича у Миколаєві.
С.А.: Ми разом ходили до школи, жили в одному подвір’ї, разом нас німці хотіли забрати в Німеччину, але він зумів утекти, а мене загнали аж у Перемишль. Я при Польщі закінчив шість класів, а в 1941 році при німцях нас усіх забирали у ФЗО. На вулиці Терези у Львові був гуртожиток, і там було щось подібне на наше ФЗО. Там навчали робітничих професій перед тим, як забирати до Німеччини. Я там провчився з осені аж до травня 1942 року. Ми побачили, що першу партію вже забрали на роботу в Німеччину, то ми давай тікати. Ми розбіглися. А в мене в Бережанах була тітка, ще при Польщі служила в адвоката служанкою. Так я вже до свого села не поїхав, а поїхав до тітки. І тоді ми вже пішли у підпільну роботу. Ми збирали зброю – багато було зброї розкидано, як радянські війська відступали. У німців ми зброю крали. Заготовляли продукти. За наказом старших друзів з ОУН ми виконували таку роботу.
Мене арештували 3 лютого 1948 року. Я тоді служив у Совєцькій армії в Челябінській області. Потім нас перевезли в Красноярськ на пересилку, а звідти в 1948 році завезли у Норильськ. Мій норильський номер Б-509.
В.О.: Чекайте, розкажіть про арешт, про суд трошки детальніше.
С.А.: Мене німці вивезли з лагеря в Австрію. У 1945 році ми хотіли перейти з нашою Українською Повстанською Армією в американську зону окупації в Австрії, але руські перетяли дорогу і ми попали до них у полон. І нас там під кінець війни в 1945 році забрали в армію. Нас цілий місяць гнали пішки з Австрії. Ми пройшли Австрію, Угорщину, Румунію, аж у місті Клуж у Румунії посадили в залізничні вузькоколійні вагони. Під Одесою перевантажили у товарняки. Нам спочатку казали, що ми їдемо на батьківщину. А нас цілий місяць везли на Маньчжурію. Приїхали ми у Маньчжурію, тиждень там постояли. Ніяких боїв там практично не було, Квантунська армія вже капітулювала. У ті вагони-товарняки (наш полк приїхав в одному ешелоні) завантажили полонених японців, і наша 162-а мобільна транспортна рота (командир Кукутюхо) їх супроводжували в Іркутськ.. В Іркутську ми їх охороняли. У тій роті було багато трофейних коней – маньчжурських і німецьких. Щодня ми брали з того лагеря по 100 чоловік японців для обслуговування тої кінної бази. А тоді нас перевели на Урал у Другий отдельный мостостроительный дорожно-строительный батальон, і ми будували дорогу на Китай. Вантажили щебінь з Байкалу просто лопатами. То був як штрафний батальйон. Хто не виконував норму, то був наказ міністра внутрішніх справ Чернишова не вести в казарми, поки не виконає ту норму. Щоправда, вся техніка там була американська – каменедробилки, вібратори. Але більшість робіт ми виконували вручну.
Був там хлопець з Кам'янець-Подільської області. Ми разом були в Австрії. То він мене продав. Я в Австрії за рекомендацією Українського Комітету, котрий був у Перемишлі, вступив в ОУН у 1943 році. Я там одержував українські газети з Берліна, з Відня, і ми відповідно вели там пропагандивну роботу. І той друг мене продав. 3 лютого 1948 року десь об 11-й годині ночі підходить старшина Тітов і каже: «Пішли». Заводить мене в оперативний відділ. Роздягли мене. А то ж зима, 3 лютого, на Уралі дуже холодно. Старший оперуповноважений Кисельов сказав старшині: «Принесіть йому літню форму». З мене зняли зимову одежу, принесли ті старі шкарбани-чоботи, гімнастьорку – і мене в холодну штрафну камеру, там же, в частині. Я там просидів з 3 лютого по 14 квітня, аж до суду.
Судила нас "трійка" – суд особливого призначення, і дали мені 10 років по статті 58-10 – російська стаття «антирадянська агітація», і 25 років за "измену Родине" – стаття 51-А. Направили нас у Челябінськ у кам'яний кар'єр.
В.О.: А в чому вас звинуватили?
С.А.: Оскільки я був в Австрії, то дали статтю "измена Родине". А «агітація» тому, що я отримував літературу, що ми проводили збори ОУН.
У Челябінську я був у кам'яному кар'єрі. А вже під осінь, десь у липні чи в серпні (тому що ще пароплави ходили), відправили нас у Красноярськ на пересилку і далі пароплавом до Дудінки.
Два тижні ми пливли туди. У Красноярському краї на пересилці загрузили трохи хліба. Тягнули п'ять барж – чотири чоловічі баржі та одна жіноча. Хліба взяли стільки, що його вистачало на три дні. Воду давали пити просто з Єнісею – там стояли такі насоси і бочки залізні, то воду для пиття качали прямо туди. Пропливли ми 2-3 дні, хліб закінчився. Почали варити таку затируху – мука з тою водою. Почалася дизентерія, той трюм поділили на дві половини – в одній були більш-менш здорові, а в другій половині зовсім хворі люди. І на кожній зупинці через 2-3 дні виносили по 10-20 трупів нагору. Так, поки ми допливли до Дудінки, нас залишилося майже половина, і ті, як то кажуть, ледве дихали.
В Дудінці нас трошки підгодували. А з Дудінки до Норильська йде вузькоколійна залізниця, 120 км. Нас погрузили на ту вузькоколійку і завезли в Норильськ. Я попав у четвертий особорежимний Горлаг – "государственный особорежимный лагерь". Той лагер знаходився на так званому вісімдесятому кварталі – це від Норильська десь, може, 5-7 кілометрів. Двоповерхові капітальні будинки там були. Нас привезли туди і на роботу водили у так званий Горстрой. Довбали ми ту мерзлоту, фундаменти закладали. Там не вистачало мулярів, а треба ж було мурувати. Усі без спеціальності були, так нас забрали на курси мулярів. Я попав у бригаду, де бригадиром був власовець москвич Воїнов. Ми спочатку мурували будинки, а тоді відкрився так званий Медстрой. У тундрі на голому місці стали довбати землю і закладати фундамент під новий завод. Там я пропрацював майже до кінця свого лагерного життя.
А тоді заворушення було. Штаб наш був на четвертому особорежимному лагері, а основні дії – де мій брат Петро Саранчук сидів, у третьому каторжному, під горою був спеціальний лагер. Нас тудою водили на роботу, так було видно, що вони викинули чорний прапор, він майорів там довго, місяців зо три, аж поки не приїхала та екзекуція з Москви за наказом Берія. Тоді оточили і перехресним вогнем обстріляли той лагер, багато побили, а після обстрілу увірвалися танкетками в лагер і почали стріляти по бараках. А там була така самоохорона – це злодії, які мали по року, по два. Їх брали в ту самооборону, так вони поранених витягували за ворота і дорізали, а потім грузили і везли під гору Шмідтиху. Там були спеціальні траншеї, в які скидали трупи.
У 1955 році приїхала з Красноярська спеціальна комісія на пересуд, нам усім сказали: «Не опирайтеся, признавайтесь, як усе було, нічого вам не буде». І нас звільнили.
В.О.: А дату звільнення ви пам'ятаєте?
С.А.: То був серпень 1955 року, 12-е число, у довідках у мене все є.
В.О.: А як там сформульована підстава звільнення? Це реабілітація чи скорочення терміну?
С.А.: Мені сказали, що це "условно-досрочное освобождение". Так було записано на тих картках. Більшості тих, хто був із Західної України, не давали права повертатися на батьківщину. Нас тоді знову відвезли в Дудінку, на тому ж пароплаві привезли в Красноярськ, видали навіть, як у картці написано, мізерну платню на проїзд. Але нам сказали, що хто з Західної України, вибирайте, куди хочете їхати – чи в Донбас, чи в Дніпропетровськ, чи в Кривий Ріг, – коротше кажучи, на рудники, на шахти нас відправляли, за 110-120 кілометрів від обласного центру, але тільки не в Західну Україну.
Ще хочу сказати, що мій двоюрідний брат, Саранчук Петро, був на Тайшет-трасі, і коли їх привезли з континенту на Заполяр'я, так їх завезли в наш четвертий лагер, побудували там палатки – видно, у їхньому третьому каторжному не все було готове. Так ми з ним ще побули разом десь місяців чотири.
Ну, а куди ж мені їхати? Додому не дають їхати, моїх батьків виселили у Миколаївську область, і вже вони не жили. У колгосп я не хотів їхати. Але був у мене один друг із Дніпропетровської області. Я поїхав до нього, поки буду шукати роботу. Це Апостолівський район. А він же знав, що я вже муляр. Кажу: «Знаєш що, якось треба ж пробиватись, ну, що я буду в колгоспі робити?». У нього сестра робила на заводі Петровського. Через сестру він мене влаштував на "Юждомнаремонт" – є такий у Дніпропетровську. Після плавки печі зупиняють і починають ремонт. Там усе падало, Боже мій, як зайшов я туди вперше, подивився... Але мені треба було якось пристосуватися в місті. Дали згоду мене прийняти, дали мені довідку, я пішов у паспортний стіл, виписали мені паспорт. Але я на той завод не пішов. Я йшов мимо того заводу, а там біля індустріального технікуму об'ява була, що треба на роботу муляри, теслі, штукатури – всякі будівельні спеціальності. Я пішов у той ОКС – "отдел капитального строительства", там начальником був Олександр Садовніков, він мене прийняв на роботу.
Дали мені кімнату в студентському гуртожитку на вулиці Ногінській. Я прожив там рік і вирішив женитися. Та дівчина сама з Дніпропетровського села, також побувала в Німеччині, повернулася. У неї ще були брат і молодша сестра. Вони жили в районі Новомосковська, де під горою цегельний завод. Мати робила у садочку, але дівчині треба було десь жити і вона пішла в місто робити – тоді відбудовувався коксохімічний завод. Там усе було побите, так вони там траншеї копали. Завод пізніше почав працювати, а труб не було, то як пустять дим – вони задихалися в тих траншеях. Вона в гуртожитку і я в гуртожитку живу. Я кажу: "Сергей Абрамович, мені вже треба женитися, а де ж я буду жити, коли оженюся?" Розказав, що є дівчина, яка теж працює муляром, а він каже: "Хай переходить до нас, ми вам дамо окрему кімнату в гуртожитку, ви не будете жити разом з хлопцями."
Ми одружилися 24 серпня 1956 року, я забрав її в гуртожиток. Жінку Галя звали, а дочка народилася в 1959 році, назвали ми її Оля. Дочка вже стала підростати, і мені хотілося мати якесь своє житло. Бо що ж гуртожиток – одна кімната. Той гуртожиток чотириповерховий – і одна кухня на цілий поверх. Я став по місту ходити, щоб купити якийсь будиночок. Та й із цього гуртожитку індустріального технікуму нас стали виживати, тому що я пішов на вищу зарплатню, в ремонтно-будівельну контору при управлінні ринками. Там начальником був Марголін Михаїл Олексійович. Тоді постало питання, що треба щось купувати. Грошей таких не було, хоча ми трошки зекономили. Я ходив-ходив – за 1.750 рублів купив кусок розвалюхи. Там у першій половині жив Ізя, єврей, зі своєю жінкою, а я купив таке, що нікуди воно не годне було. До того там жив бухгалтер, Лев Зельманович. Та хата побудована на схилі. Перша половина від дороги, так нічого була, а та друга була зовсім аварійна. Той Зельманович пішов у театр, а воду не перекрив, усе залило і завалилося. Викликали комісію, комісія визнала, що житло непридатне, і його вирішили продати. То я ту аварійну будівлю купив, розраховуючи на свою силу, що я муляр і жінка муляр. Купив я її в березні 1962 року. Давай будемо будувати.
Я забив фундамент впритул до тої хати, яка була. А Ізя каже: «Давай трошки відступимо далі на 4 метри, щоб мені було два метра і тобі було два метри». Я кажу: "Давай". Так ми і забили фундаменти. Той Ізя – він же п'яниця був – спочатку взявся за роботу, а потім відмовився: "Я, – каже, – більше будуватися не буду". Хоч йому допомагав начальник управління, тому що вони євреї, і батько його робив на шлакоблочному заводі у складі, він йому і шифер привіз, він мав з чого робити. Так я тоді сказав: "Ізя, раз ти відмовляєшся, то я не буду відступати два метри від тої хати, а так, як є, метр від твоєї хати відступлю і далі буду будувати». І став я вже окремо будувати. Стара хата всередині. Півпідвал ми забетонували, а далі, щоб стіни гнати, вже заважає та хата. Я став ту хату завалювати, а тут пішла комісія за комісією – кажуть, що я будую двоповерховий дім. Дійшло до того, що на райвиконкомі винесли рішення завалити всю ту хату.
Що робити? А вже я десь років вісім робив в управлінні ринками, мене вважали добрим працівником, пішов у райвиконком на захист мене головний інженер Носов. На другому засіданні скасувати те рішення і те напівпідвальне приміщення залишити мені як підсобне господарство. А проти мене вже порушили справу, що я самовільно будую. А я мав дозвіл на капітальний ремонт, то сміло собі будував. І той сусід мав, але він не захотів будувати. Коли приходить комісія з райвиконкому і каже: «Ви порушили закон, робите нове будівництво. Капітальний ремонт – це підлогу замінити, перегородки, дах замінити, а ви ж старе завалили і ведете нове будівництво. Це підпадає під 199-у статтю». Доручили справу одному слідчому, той довго зволікав, бачить, що ні до чого причепитися.
Я в 1959 році поступив до будівельного технікуму, на вечірнє відділення. А тут почалася тяганина – слідчий викликає мене прямо з уроків, я мушу пропускати, а тут і так мені немає часу, тому що вранці їду на роботу, працюю, після роботи я вже додому не заїжджаю, а їду в технікум, а з технікуму приїжджаю, лампу-сотку включаю і будую разом з жінкою.
Камінь з кар'єру я виписував, усі матеріали виписував, бо знав, що за мною стежать. Я працював на Сухачовці, там був ринок. Одного разу не доїжджаючи міста мене якийсь чоловік питає: "Де ви робите?" – Там-то і там-то. – "А що ви там робите?" – То-то і то-то. І став мене допитувати за Петра Саранчука: «А хто такий Петро, а як ви вчилися?». Я кажу, що ми з Петром розлучилися у 1942 році, а ви мене зараз питаєте, як він і що. Знаю, що він сидить, а за що – звідки я знаю? Він призначав мені ще зустріч, але я більше на з'явився.
В.О.: Якого це року вас питали про Петра Саранчука?
С.А.: То був 1958-59 рік. Так він нічого й не довідався від мене. Я далі будуюся. Тоді той слідчий відмовляється вести мою справу, передає її Сулгакову, старшому лейтенантові. Той крутив-крутив, крутив-крутив, докрутив до того, що мене звинувачують по тій статті і викликають на суд. А до того, щоправда, неодноразово була комісія, забрала всі документи, які в мене були на будівельні матеріали: на тисячу штук шлакоблоку забрали документи, на столярку з фінського домика – вікна, двері, на цемент – на все, що я виписував, у мене була документація. Після закінчення слідства той Сулгаков каже мені: "Тебе все таки повезло: стоило у тебя обнаружить на 120 рублей незаконно приобретенных материалов, и ты бы снова получил срок и все было бы конфисковано".
Передали в суд. На суд прийшли сусіди на захист, всі сказали, як ми працювали, що чужого труда не використовували, ніхто нам не допомагав, тому що тут нікого з рідних у нас не було, все ми робили своїми силами. Суд виніс вирок: шість місяців умовно з вирахування 25% з моєї зарплатні і з конфіскацією всього того майна. Після суду я підходжу до судді і питаю: "Слухайте, ну яка ж конфіскація? У хаті підлоги нема, нештукатурено, це ж незакінчене будівництво, а ви конфіскуєте. Воно тепер моє чи не моє? Як далі бути, що з ним робити?" Вона каже: "Как строили, так и стройте". Я довів те будівництво до кінця, і вже більше до мене не чіплялися. Але тих чотири метри я залишив, що було не добудовано. Пізніше, десь через 4-5 років, я потихеньку закінчив те будівництво, і там ми живемо донині.
В.О.: А щодо вас упродовж життя були якісь претензії, переслідування, заборони у зв'язку з тим, що ви були в ув'язненні?
С.А.: Пізніше до мене не чіплялися. Причепилися тільки ото за те будівництво. Їхня ціль була мене ще раз посадити. Так як це було з Петром Саранчуком у Миколаєві.
В.О.: Так-так, йому це влаштували і посадили його.
С.А.: Якщо ви з ним говорили, то знаєте цю історію. Там йому кілька бетонних стовпчиків підкинули, чи як… Він 28 з половиною років просидів. Отаке хотіли й зі мною зробити, але я був дуже обережний, я нічого ніде не взяв, тільки те, що було виписане. Там у готелі нарощували третій поверх, а другий розбирали, там хороші дошки були. То я їх теж виписував. Ті документи в мене досі є. Усі вони прокуратурою перевірені.
В.О.: А ви реабілітовані чи ні?
С.А.: Реабілітований. Коли мене звільнили, то тільки довідку дали. А коли 1991 року пішла та реабілітація, то в мене ж нічого не було. Я через військкомати добивався, тому що мене ж арештували в армії. Та ніхто нічого не міг дати, бо я ж забув, яка та військова частина. Аж написав листа в журнал "Человек и закон". А ще в мене був мій земляк, з яким я служив. Він у Херсонській області жив. Я написав йому листа, він знав польову пошту, я на ту польову пошту написав листа, вони переслали його в московську генеральну прокуратуру, там установили, що я дійсно був там-то і там-то, засуджений за те і те. І я одержав реабілітацію від московської прокуратури. Отак мені пощастило. Там вони помилково написали, що я з 1924 року, а з 1926-го, у мене досі метрика є з 1942 року. Я ще раз послав у генеральну прокуратуру, а звідти вже прислали мені ксерокопію з моєї військової книжки. Там написано, що я "участвовал в боях". Справді, в квітні 1945 року ще були бої, війна 9 травня ще не закінчилася. Вона закінчилася набагато пізніше. Нас узяли в запасний полк і кидали на роззброєння отих військових угруповань – УПА, що відступали, есесівські частини. Вони йшли через Австрію. Я був за 137 кілометрів від Відня, у місті Ґмюнт, а німці десь кілометрів за 100-120 були. Усі вони йшли тим маршрутом, і нас кидали проти них. Тому мені записали у військовій книжці, що я "участвовал в боях". Прислали мені ксерокопію з військової книжки, я пішов у районний військкомат, звідти послали в обласний військкомат, усе підтвердилось, і мене визнали учасником бойових дій, дали мені посвідчення.
В.О.: Тепер Ви, очевидно, на пенсії, чи ще працюєте?
С.А.: Я весь час працював, а на пенсії вже ні. 8 років у технікумі, 8 років в управлінні ринками, а з 1967 року заводі, який тут називають "кроватний завод", а він називався Завод медицинского оборудования. Я закінчив технікум, пішов у рембудконтору, ремонтував житло. Але там об'єктів давали багато, а матеріали не списували. То жінчин брат каже: «У нас на заводі посадили виконроба і потрібен виконроб». Скокін там був виконроб. «Переходь, – каже, – до нас». Тут я отримував 120 рублів, а там 100. Але в конторі я відповідав за матеріал. То щоб не мати клопоту, я пішов на завод і відпрацював там 19 років, аж до пенсії, до 1986 року.
В.О.: А тут уже «перестройка». Цікаво було почути, що ви очолюєте Братство вояків УПА області. Розкажіть, будь ласка, як ви тут перебудову робили, незалежність здобували, коли Братство виникло?
С.А.: У 1989 році я поступив у Рух – тут є Шулик Іван Іванович. Познайомився з двома студентами – Куделя і Хобот. Я з ними познайомився тому, що поступив у КУН – Конгрес українських націоналістів. 1992 мене обрали головою КУНу. У 1993-му ми організовували Товариство політв'язнів і репресованих та Братство вояків УПА – тут, у Кривому Розі, у Дніпродзержинську, Першотравненську. Із тих пір донині я є головою Братства і заодно я є членом обласного проводу КУН.
В.О.: Це був пан Степан Андрушків. Записав Василь Овсієнко 3 квітня 2001 року в помешканні пана Василя Сірого в Січеславі.
За знімку В.Овсієнка: Степан Андрушків, 3.04.2001.

 Поділитися
MENU