ЯЦЕНКО ЛІДІЯ ІВАНІВНА

 405610.04.2008

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв'ю Лідії Іванівни ЯЦЕНКО.
В.В.Овсієнко: 4 квітня 2001 року в місті Січеславі, цебто в Дніпропетровську, у Худож-ньому музеї на вулиці Шевченка, 21, ведемо розмову з Лідією Іванівною Яценко.
Л.І.Яценко: Я народилася у місті Дніпропетровську 24 грудня 1940 року. У мене дві ме-трики: одна 1941 року, 24 червня, але вона була видана німецькою владою, тому поміняли на 24 грудня 1940 року. Так я тепер, Дракон за гороскопом, і проживаю. А хрещена в Преображенському соборі, бо мій дід Іван Іванович Ритів був головою церковної округи УАПЦ 1941-1943 років. Це була його вже остання громадська діяльність, він був уже в літах. Він був висвячений на священика єпископом Геннадієм Шеприкевичем. А починав він ще на початку ХХ століття. Мені було дуже цікаво прочитати пізніше спогади Івана Матюшенка "Відродження життя Української Автокефальної Православної Церкви в Січеславщині", де згадується і мій дід Іван Іванович Ритів серед людей, які в той час були пов'язані з українсь-ким відродженням. Він каже: "...в самому Січеславі з І.І.Ритовим і великим ученим-патріотом українцем Дмитром Івановичем Яворницьким".
Дід знав і дуже шанував Дмитра Івановича, але сам він був банківським службовцем. Ро-дом із села Гельмязева Золотоніського повіту на Полтавщині, прийшов з материнським благословенням – іконою – до Катеринослава, і саме тому належав до української громади в Катеринославі. Нещодавно місцевий краєзнавець і журналіст Микола Чабан сказав мені, що знайшов ім'я діда серед тих сімох, хто були засновниками Катеринославської "Просвіти" і подали її статут на реєстрацію. У двадцятих роках мій дід був членом громади УАПЦ Бла-говіщенського собору в нашому місті. Так що традиції в родині були українські, ніколи в нас ікони не знімались. А жила я все життя до минулого року в будинку мого діда, там висі-ли ікони і портрет Шевченка.
Родина була вчительська, педагогічна. Моя бабуся завідувала школою ще в Січеславі-Катеринославі, батьки вчителювали, у мене перша освіта – філолог, закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету 1963 року. З 1966 року, вже 35 років, я працюю в Дніпропетровському художньому музеї. Уже тут працюючи, я закінчила в Ленінграді Ін-ститут імені Рєпіна (колишню Академію мистецтв), за спеціальністю "Історія і теорія мис-тецтва", так що за фахом я мистецтвознавець, і в основному з цим пов'язана моя самостійна робота.
У музеї я намагалася весь час вивчати українське мистецтво. Я вважаю, що мені дуже пощастило завдяки родині, яка для мене завжди була важливою – ані школа, ані навчальні заклади на мене так не впливали, як родинна обстановка. У прямому сенсі цього слова, то-му що в нас і меблі збереглися, і все як було, коли ще дід і баба були живі. Ми були люди бідні, тому що, як казала моя мама, революція зламала нашу родину.
У мене всі предки з материнського боку тут, у землі Придніпров'я, а батько мій родом з Черкащини, з села Жаботин. Мати й батько лежать тут, у цій землі. Тут недалечко був бу-диночок моєї прабабусі, за півкварталу від цього музею. Я й сама життя прожила в цьому старовинному районі міста. І це все завжди надихало мене. І хоча в родині особливо не роз-повідали, та я знала, що дід мій був заарештований 1937 року за участь у "заговоре на пред-мет свержения советской власти", як було написано. А вдруге, вже після війни, його тільки викликали до КГБ, але вже не заарештували, бо він був дуже старенький, 1876 року наро-дження, уже глибокий старець. Тоді його пощадили, але в настроях родини це, звичайно, якось відчувалося.
У музеї я постаралася обрати собі, як тоді казали, дореволюційне мистецтво, щоб не тор-катися радянського, наскільки це було можливо.
В університеті, хоча я там була пов'язана з сучасним мистецтвом, вийшло так, що тема мого диплому була "Творчість Андрія Вознесенського". А тут якраз відбувся відомий пле-нум, і цю тему заборонили. Я писала на іншу тему. Це теж, звичайно, відбивалося на моєму світогляді.
Коли я прийшла до музею, то мені доводилося водити екскурсії і робити все, що нака-жуть, поточну роботу. Але все-таки я дуже вдячна тим людям з історичного музею, які дали мені можливість працювати за інтересом. Це головний охоронець Ольга Сергіївна Огризкі-на. У фондах я ознайомилася з тим, що лежало ще тоді купою – листування Яворницького. Я й діда зразу згадала, бо це було одне коло. Працювала з іконами з Історичного музею, які нам передали. Це було єдине привабливе в моїй тодішній роботі, що я можу згадати.
Тому й серед сучасних художників, звичайно, мене привабили ті, що були поза увагою і навіть не належали до Спілки художників. Це Яків Калашник, який відіграв дуже велику роль у моєму житті – художник, який уже був на той час смертельно хворий, він помирав від раку легенів. Він був тут під забороною. Вважалося, що він під наглядом КГБ, тому його творів не брали на виставки. Він був затиснутий художник, то я постаралася зробити все, щоб якось допомогти йому. Він помер 1967 року. Я написала статтю про нього і зробила телепередачу. І це зразу негативно відбилося на моїй музейній кар'єрі – я потрапила в роз-ряд «інакомислячих», мене не друкували, я якось так опосередковано ввійшла до кола лю-дей із сумнівною репутацією.
Була в нас художниця Марія Євгенівна Котляревська. Я їй, як і Якову Калашнику, дуже вдячна, бо такі митці були віддушиною для мене. По-перше, вона була зі школи художника Михайла Бойчука, а по-друге, була репресована за карикатуру на Сталіна в харківській га-зеті 1941–1943 років. То вона теж була опальною, а я з нею познайомилася, ми зблизилися, я склала каталог її творів. Але його вже в наборі розсипали, і виставка її була заборонена.
Художник Лобода Володимир – теж людина, яку весь час тут переслідували. Це родина Лободів, які зараз працюють у Львові. Вони там увійшли до кола Калинців – це відомі зараз митці. Тут вони були упосліджені, їх і до музею не пускали. Але саме вони впливали на ме-не і допомагали мені – до кінця 70-х років у нас теж був гурточок, і саме через них я дізна-лася про Івана Сокульського, який відігравав, можна сказати, роль нашого прапора. Одне його ім'я на нас уже впливало: от є така людина. Ми дуже співчували йому, хоча, на жаль, і не могли щось реальне зробити для нього в ті роки. Я 1974 року написала вірш, йому при-свячений, але передала йому вже пізніше. Я фактично ввійшла в коло людей, таких як Іван Сокульський, як Раїса Лиша і Юрій Вівташ. Але я більше спілкувалася з художниками, а це літературне коло. Хоч я й писала всі ці роки і деякі мої поезії люди передавали і на "Свобо-ду", але писала я переважно російською мовою. Я закінчила російське відділення. Хоча це для Дніпропетровська було, може, характерно – я була українкою за світоглядом і намага-лася писати українською, вивчала українське мистецтво, а віршів таки більше було російсь-ких. Але їх мої друзі навіть переписували, як і цей вірш, присвячений Івану Сокульському, і намагалися хоч у вузькому їх поширювати.
У музеї я була упослідженою, можна сказати, весь час – мене не підвищували на посаді, але я все-таки працювала собі. А коли почався етап національного відродження кінця 80-х років, то я, звичайно, вже постаралася безпосередньо ввійти в коло Івана Сокульського. Я дуже вдячна йому. Він запросив мене працювати в часописі "Пороги", який почав видавати. Іван став його душею і головним редактором. І я там надрукувала декілька своїх статей. Він був єдиним, хто надрукував там і деякі мої поезії. Статті були про долю старої Петриківки, про старих майстринь, які фактично померли з голоду, тому що ними ніхто не цікавився. А Петриківка – це була, перш за все, фабрика.
Іван Сокульський мене запросив до редакції журналу, бо побачив, що я вивчаю ікони. Я йому розповіла про свою родину. Коли утворювалася наша перша Преображенська громада УАПЦ (яка й досі стоїть біля Преображенського собору на вулиці, тепер уже будучи грома-дою Київського патріархату, а тоді вона була УАПЦ), я ввійшла в цю громаду і стала голо-вою парафіяльної ради, якою залишаюся й до цього дня. Ми старалися вибороти Преобра-женський собор, судилися за нього, дійшли до Верховного Суду, але, на жаль, досі стоїмо за огорожею. Коли було утворене Братство Андрія Первозванного, я стала головою Дніпро-петровського Братства. Я вважала це своїм обов'язком – так згадати про свого діда. Я вва-жала, що це буде і моя шана його діяльності. Тим більше, що я тоді прочитала в довіднику Української Православної Церкви, виданому в Канаді, про мого діда. Він там згадується як голова церковної округової ради.
Я стала членом "Просвіти", Союзу українок, увійшла в Рух, співпрацювала, вже будучи головою Братства, з Українською Республіканською партією, була на I її з'їзді. Дуже при-ємно мені було, що тоді мене познайомили з пані Оксаною Мешко. Це прекрасна і світла сторінка мого життя – початок 90-х років. Ще я трошки співпрацювала, щиро кажучи, з та-кою організацією, як УНА-УНСО, і теж її добрим словом хочу згадати. Я не була там тісно зв'язана, бо я працювала як голова Братства, але в мене теж залишився про цих хлопців ду-же приємний спогад. Вони допомагали нам, декілька разів приїздили сюди. Ми з ними ста-ралися відвоювати хоч один храм, але безуспішно. Ми голодували 1991 року, коли постало питання про передачу Преображенського собору Московській Церкві. Ми ввійшли в Пре-ображенський собор, трималися там 16 днів, але, на жаль, це не дало позитивного результа-ту.
Працюючи в музеї останні роки, я намагалася займатися українським мистецтвом – тепер уже можна було зробити декілька виставок. Я склала каталог української ікони.
Вважаю, що найбільше я зобов'язана Івану Сокульському. По-перше, він добре поставив-ся до мене як до фахівця, а по-друге, він, можна сказати, відкрив для мене світ українського національного відродження, людей цього кола. Так я познайомилася з Раїсою Лишою і Юрком Вівташем, яких вважаю своїми друзями. І коли готували книжечку листів Івана Со-кульського до дочки Марічки та двотомник «Листи на світанку», я мала честь написати пе-редмови до них. Дуже приємно, що пані Орися Сокульська, яку я дуже шаную і поважаю, запросила мене взяти участь у цих виданнях.
Це те, що я можу сказати про себе, щоб добрим словом згадати своїх друзів 90-х років, які, я вважаю, є такими людьми, яких повинна пам'ятати і сучасна Україна.
Дніпропетровськ у 60 – 70-і роки був містом специфічним для України. Це було російсь-комовне місто, і в основному інтелектуальна еліта тут теж була не українською. Тому такі люди, як Іван Сокульський, були, можна сказати, до певної міри винятком тут. Я переважно працювала з художниками, і писала потрошку. Бог поклав на душу писати. Кінець 60-х ро-ків був часом похолодання. Це відчулося і в Художньому музеї. Коли я прийшла туди 1966 року, то ще там була українська мова як ділова, а наприкінці 60-х років уже вона зникла. А козацька тема, до якої я звернулася, стала великою мірою під забороною – це я теж відчува-ла. Експозиції, які я робила, зібрання ікон завжди викликали негативну реакцію. Казали: «Ви тільки ікони збираєте, у вас перекіс у цей бік». Я відчувала на собі тиск. По-перше, я була просто упослідженою, у музеї мій голос був гласом волаючого в пустелі. А по-друге, мої праці не друкувалися. Я й переробляла їх десятки разів, та завжди там знаходили щось таке, що не проходило цензуру. А після того, як вийшла в ефір передача про Якова Петро-вича Калашника, директор музею мені заявив, що я повинна покинути музей. Але я цього не зробила, то він хотів мене перевести на таку посаду, щоб возити пересувні виставки. Це вже був не основний штат музею, а ніби допоміжний.
Але сталося так, що в цей час директором стала інша жінка. Вона була комуністкою, її чоловік був заввідділом обкому, але вона ставилася до мене, треба сказати, більш людяно, тому що вона, не будучи фахівцем, могла користуватися моїми послугами. Я могла написа-ти для неї матеріал, щоб вона його підписала, то вона в чисто побутовому плані не намага-лася тиснути на мене, хоча цього домагалися інші працівники музею. Одна з них, до речі, зараз директор музею – Людмила Володимирівна Тверская. У неї була постійна фраза: "З такими, як Ви, треба говорити в іншому місці" або "З Вами поговорять в іншому місці".
В.О: А та пані, яка була директором, яку Ви згадали добрим словом, – як її прізвище?
Л.Я.: Віра Андріївна Демидова.
В.О: А той, котрий вимагав, щоб Ви пішли з музею?
Л.Я.: То Микола Скрипник.
В.О: І коли то було?
Л.Я.: В лютому 1968 року прозвучала передача про художника Якова Калашника. Зро-бив її режисер Валентин Десятерик. Я не знаю, чи є у Вашому списку це ім'я, але це була для того часу дуже прогресивна людина. Він і зараз працює на телебаченні – Валентин Гри-горович Десятерик, от з ним ми зробили цю «крамольну» передачу про забороненого тоді художника Якова Калашника. Зараз його учень Феодосій Гуменюк – лауреат Шевченківсь-кої премії, а тоді він теж був упосліджений, йому було навіть заборонено дипломну роботу писати саме тому, що він був учнем Калашника. Коли Калашник помер, ми вирішили, хоч посмертно, передачу про нього зробити, яка була сприйнята тодішньою верхівкою Спілки художників негативно – як це так, що ми відкрито сказали, що цього художника пересліду-вали і довели до смерті? Треба сказати, що й до сьогоднішнього дня творчість Калашника знаходиться в тіні. І взагалі я, працюючи в одній і тій же галузі, відчуваю, що в культурі за-лишаються ті ж самі люди.
Так само мені довелося торкнутися й долі директора музею часів окупації міста – Коре-нєва. І досі його твір – єдиний портрет Наталії Дорошенко, дружини Дмитра Дорошенка, відомого історика, – у нас не експонується, він знаходиться в тіні. Наче існує така невидима плівка, яка все одно оточує оте коло митців забороною... Хоча багато що вийшло на повер-хню, «білі плями» стираються, але в Дніпропетровську вони стираються дуже-дуже повіль-но. Наприклад, виставка Марії Євгенівни Котляревської, з якою я теж співпрацювала, була заборонена вже в 1980 році. А це вже були вісімдесяті роки. Ця прекрасна художниця, яка зараз уже визнана як художниця з кола бойчукістів, – вона мені написала останню листіво-чку: "Колись і над нами буде чисте небо". Але не дожила до цього, померла в 1983 році.
Сімдесяті роки – це був дуже важкий період. Я згадую, що про Лободу Віра Андріївна Демидова казала (вона була начебто добра до мене, відпускала мене за якимись побутовими потребами, але завжди казала, що головне – щоб було тихо)... То казала: "Хай Лобода не приходить до музею, хай він навіть не входить сюди". Вона дуже боялася ту ж Тверскую, яка зараз директор, а тоді була заввідділом радянського мистецтва і складала списки фор-малістів і націоналістів – вимагали такі списки, і там Лобода весь час фігурував, тому його не пускали до музею.
А наприкінці 80-х років у нас працював молодий реставратор Віктор Олексійович Ілют-кін, і його стали викликати. Я зрозуміла, що саме це, що він увійшов у наше коло – Лобода, мистецтвознавець Соловйов і я, – негативно впливає на його долю. Він мені сказав: "Коло стискається". Це було в грудні 1980 року, десь 18 грудня, а 19-го його було вбито на вулиці нашого міста. Так і невідомо, хто його вбив. Він найбільше реставрував ікони. Прекрасна молода людина, йому було всього 26 років. Він закінчив Київський художній інститут, від-ділення реставрації.
Після цього пішли якісь дивні чутки. Навіть наші співробітники мені казали: "Це його, мабуть, убив Лобода або це пов'язане з іконами". Я теж відчула, що коло стискається. Чим це закінчилося? Лобода переїхав, на щастя, до Львова, Соловйов поїхав до Москви, а я за-лишилася тут. На мою долю це вплинуло теж: померла моя дитина. Але потім я два роки була у відпустці, бо в мене було ще двоє малих дітей. Я повернулася до музею вже в 1984 році. А тоді вже починалася перебудова, і цей час був похмурий, ще до нас весь час ходив Олег Васильович Сорокін – наглядач за музеєм з КГБ. Він нам читав лекції з контрпропага-нди – але цей тиск уже був опосередкований, він був уже ідеологічний, і він ще дуже довго зберігався. Я можу сказати, що саме Художній музей – хоч я тут і працюю й досі, і, може, негарно так казати про місце, де працюєш, але це був осередок стагнації навіть на початку 90-х років. Я пам'ятаю, що коли мені доводилося кудись піти у своїх громадських справах, то наші люди кричали: "Ее нет! Она на митинге! Мы ее скоро уволим!" Це була коронна фраза.
Так що перш за все я хотіла б відзначити тих людей, на долю яких, я вважаю, випало на-багато більше важкого. Хоча я весь час відчувала себе як в окупації, сказати б.
В.О: Так воно і є – в окупації.
Л.Я.: В тилу ворога. Я працювала, але весь час я була поза законом, моє життя пройшло поза законом. Я не мала права голосу в музеї, тут на мене дивилися як на інородне тіло. Я й досі не член Спілки художників, хоч у мене вже багато надрукованих праць. Я «випала з обойми» – думаю, що вже назавжди. Я не змогла багато зробити, тому що довгий час я не друкувалася, а потім були вже родинні обставини, і це позначалося на моєму повсякденно-му житті. Це була особиста трагедія мого життя, бо я весь час була під якоюсь забороною, під таким невидимим ковпаком. Звичайно ж, я не можу порівняти себе з Іваном Сокульсь-ким, який 14 років був за ґратами. Але й я не дихала вільно – я весь час працювала під пре-сом. Свої вірші я ховала то в коробочку з пральним порошком, то ще кудись, а більшість із них я вчила напам'ять, не записувала. Друзі мої записували своїм почерком. Це все вплива-ло на мене. Я, звичайно, не можу себе порівняти з Іваном, бо Іван Сокульський – це герой, а я просто повсякденна жертва того режиму.
В.О: Своє українство доводилося нести на собі як важкий хрест? Бути українцем – це не-сти тяжкий хрест.
Л.Я.: Так, але я цього про себе не можу сказати, тому що це мене й підтримувало. Пам'я-таю, як я думала, що в тих людей зовсім нічого немає, а я відчувала за собою свого діда, рі-дний краєвид, який так довго зберігався. Це він тепер змінився – ми ходили по тих вулицях, ми хотіли зберегти старий наш Січеслав, ми фотографували його. У Лободи зберігається величезний альбом. Ми з ним хотіли відкрити музей міської архітектури, ми хотіли зробити щось для цього, але, звичайно, стояла перепона. Хоча я все-таки не жалію, тому що без цьо-го взагалі неможливо було б тут вижити. Як не було важко і матеріально, і морально, але я відчувала, що мене покликав дід, і мені не треба було ніякого переходу, якщо я й змінилася, то хіба в гірший бік (мама казала, що людина до старості стає більше буркотливою), але мій світогляд такий же, мені нічого не довелося змінювати. Я ніколи не була людиною радян-ського способу життя. Мене оточували ті люди, яких все-таки я вибирала. Я володіла сло-вом і могла б писати про Леніна. Мене запрошували і художники, і голова Спілки худож-ників писати, а я все-таки обрала собі свій внутрішній острівець. Не було зовнішньої волі, а внутрішня воля була. Я вважаю, що без цього тут просто не можна було б жити, навіть у фізичному плані. Ну як людині жити без почуття власної гідності? Я вдячна за це, по-перше, своїй родині, своєму дому старенькому, якого тепер уже немає – я тепер вже у квар-тирі живу. Але цей дім – це був острів нашої родини, де український дідівський дух збері-гався, і на нього посягнути не могли. Нас могли утиснути матеріально, не дати зростати в кар'єрах, але забрати цей дух їм не вдалося.
В.О: Потрібно зафіксувати деякі біографічні дані, а також адресу. От Ви згадували дітей – назвіть, будь ласка, роки народження та імена своїх дітей, їхні прізвища.
Л.Я.: Добре. Дітей у мене двоє, діти у мене пізні. Моя дочка 1981 року народження, Ма-рія Яценко, вона вчиться зараз на третьому курсу Металургійної академії за фахом "Еконо-мічна кібернетика". А син мій Олесь 1982 року народження і вчиться в університеті на від-діленні української та англійської мови факультету української філології та мистецтвознав-ства.
Адреса моя теперішня – вулиця Чернишевського, 11-А, кв. 11, телефон 46-25-56. Пошто-вий індекс 49005. Але я тут зовсім нещодавно живу. А до минулого року я жила в тому ді-дівському старенькому будинку, який зараз відкуповують потрошку. У мене там залишила-ся ще невеличка частина, а так його потроху скуповують люди заможні, «круті», як нині кажуть. Це адреса – проспект Гагаріна, 10, квартира 1, а колишня вулиця Лагерна, 4 – оце був будинок мого діда.
Я хочу Вам подарувати свій каталог української ікони, який написаний з благословення святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Мені хочеться назвати ім'я цієї людини, яка відіграла значну роль у моєму житті. Я знала всіх трьох патріархів. Патріа-рха Мстислава завдяки Івану Сокульському. Він мене возив і, можна сказати, виводив у лю-ди. От ми з ним поїдемо до Києва, він каже: "Лідіє Іванівно, я Вас познайомлю". Веде мене в готель "Україна" до патріарха Мстислава. Пан Петро Розумний і пан Іван познайомили мене з Оксаною Мешко. Я ж зовсім не знала цих людей, а в оце коло саме вони мене і вве-ли. І Раєчку, і Юрка, яких я дуже ціную як друзів, як поетів – це теж завдяки Івану. І патріа-рха Володимира (Романюка), звичайно, і патріарха Філарета. Я прониклася великою поша-ною до цієї людини, я вважаю його видатним богословом, я відчуваю, як він багато зробив. Я теж із УАПЦ, і мої колеги по УАПЦ тепер займають різні позиції, але ось я вважаю, що він укріпив, він зміцнив Церкву, вона просто стала б руїною без нього, тому що, на жаль, ні патріарх Мстислав, ні патріарх Володимир не могли б справитися з тим жахом, який могла усвідомити тільки людина зсередини. Як Дніпропетровськ може усвідомити тільки людина, яка жила і живе у Дніпропетровську. Оту якусь особливу атмосферу, стіну, яка є, але вона не кам'яна, вона аморфна, вона засмоктує, вона, як у Метерлінка, знаєте, є в нього така сим-волічна п’єса – за тою стіною, що її наче і нема, вона невидима, але вона існує. Тільки пат-ріарх Філарет, тому що він сам був ізсередини, він зміг утримати Церкву і може зараз її тримати. Тому це велика честь для мене, що він благословив видати каталог, який, за допо-могою фонду "Відродження" Сороса, я видала і зараз його Вам хочу дати.
В.О: Дякую, а я Вам ось буклети про Стуса подарую, бо не маю з собою більше нічого.
Л.Я.: Дякую. Зі своїх більш значних робіт, як я вважаю, це стаття про художника Якова Калашника, яка була надрукована 1969 року в журналі "Мистецтво". Вона відіграла для ме-не велику роль. Нині це єдина публікація про цього прекрасного українського митця, якого, я думаю, час іще відкриє, він увійде в історію українського мистецтва. А потім – каталог "Невідомі портрети" з колекції Дніпропетровського художнього музею. У мене є цей ката-лог, я його теж Вам дам зараз. Ті роботи, які надійшли до нас переважно з колекції Яворни-цького, старовинні українські портрети-парсуни треба описати і до певної міри визначити.
Потім стаття про петриківський розпис 1980 року і каталог цього ж року, який ми видали до виставки. Виставка називалась "Джерела та сучасність". Для нас це було принципово, тому що ми хотіли показати, що Петриківка багато в чому перекручена. Весь акцент тоді робився на петриківську фабрику, а старі майстрині, справжні, які продовжували традиції петриківської мальовки, вони були забуті і вже на той час помирали. Нам вдалося показати, що й Петриківка була не виняток, це було одне з тридцяти сіл, які були центрами розпису ще на початку 1920 року, але там знищені оці народні традиції за роки радянської влади, залишилася єдина Петриківка.
Крім того, хочеться мені відзначити роботи в часописі "Пороги". По-перше, це був нефо-рмальний часопис, це було дійсно українське видання. Журнали "Євшан-зілля" або "Украї-нський вісник" видавалися у Львові, а Іван Сокульський зробив подвиг, бо він у Дніпропет-ровську, у цій асфальтовій пустелі, коли повернувся з неволі, Боже ж мій, скільки він робив тоді, як я пам'ятаю. Прекрасний поет, і в той же час він будь-яку повсякденну громадську роботу робив, і цей часопис, душею якого він був. Ми, як члени редколегії, збиралися в нього в Придніпровську, біля його хати, і виходили ці дорогоцінні номери журналу. Там я, звичайно, вже могла опублікувати те, що хотіла. Там вийшли мої статті про кам'яних баб – цю унікальну колекцію Яворницького, яка й досі стоїть просто неба, оці прекрасні кам'яні статуї великого степу – і половецькі, і скіфські, є в нас і більш ранні стели. Стаття "Доля старої Петриківки", стаття про художника В'ячеслава Коренєва саме там була надрукована, це було вже в останньому номері часопису. Стаття про українську ікону, яка лягла, до речі, в основу цього каталогу, вона називалася "Нехай воскресне", згодом була надрукована з де-якими змінами в журналі "Людина і світ". Редакція цього часопису поставилася до мене дуже добре, і ця стаття в двох номерах журналу за 1991 рік була визнана серед кращих пуб-лікацій того року в журналі. Я її присвятила пам'яті своєї мами Марії Іванівни Яценко, доч-ки Івана Івановича Ритєва. Я змогла згадати його в цій статті.
Ну, і невеличка стаття, яка пов'язана з ім'ям Івана Сокульського. Вона для мене теж доро-га. Це передмова до книжки Івана Сокульського. Я цим хоча б трохи висловила подяку цій людині. Стаття у часописі "Образотворче мистецтво" "Дух вольностей козацьких" – теж про українське мистецтво Придніпров'я. Звичайно, у мене багато буклетів – таких специфі-чних музейних видань. Я вже намагалася писати про те, що хотіла. Навіть у шістдесяті роки мені вдалося, наприклад, надрукувати невеличкий матеріал про українську народну картину "Гопак" – унікальний твір українського народного живопису з колекції Яворницького. Вона є в нашому музеї. Про українські роботи Боровиковського, публікації про твори нашого му-зею. У музейному збірнику я дала матеріал про Бурлюка, саме про українські твори цього всесвітньо відомого художника ХХ століття, про роботи, які він подарував і надіслав сюди у 1929 році, пам'ятаючи про Україну, коли вже жив у Нью-Йорку.
У своїх роботах я завжди намагалася згадати людей, які були викинуті за межі офіційно-го мистецтва і мистецтвознавства, таких як Яків Калашник, як В'ячеслав Коренєв, як по-дружжя Лободів – Володимир та Людмила Лобода, як Ніна Павлівна Григораш – найстарі-ший мистецтвознавець нашого міста, яка не змогла нічого опублікувати зі своїх рукописів. Але тільки у статті про Коренєва, яка, на жаль, побачила світ тільки в часописі Івана Со-кульського "Пороги". А в офіційній пресі вона поки що не друкована. Але замовлення є вже, і я думаю, що цей художник теж набуде того розголосу, на який він заслуговує. Там я згадала ім'я Ніни Павлівни Григораш, тому що музейна робота – це, знаєте, специфічна ро-бота, вона – не для широкого загалу, вона невидна, тому особливо важливо, щоб ті люди, які працювали в усі часи, не були забуті. Музей у цьому розумінні суперечливий: з одного боку, це був центр офіційної радянської пропаганди і контрпропаганди. Як казали, – ми пе-редовий фронт ідеологічної боротьби. А з другого боку – тут є справжні твори мистецтва. Я згадую добрим словом Віру Андріївну Демидову: вона не відправила мене за ґрати, тому що в неї були дуже великі зв’язки. Пам'ятаю, вона була як полковник у цивільному, казала: "Вы знаете, к нам придут 13 генералов КГБ". І прямо аж клацала своїми закаблуками. Але їй по-трібен був і якийсь фахівець, бо історію мистецтва хтось же повинен знати, він нікому не відомий, він сидить на 75 карбованцях, але без нього неможливо обійтися, бо тоді ж усі ці твори будуть лежати, а їх же треба якось обробляти. І вона це відчувала. Так що було всьо-го, як на великій ниві, за моє велике, в тому числі й музейне, життя. На жаль, не все зміни-лося тут, багато що так і залишилося в галузі культури. Це ж традиційна галузь, тому тра-диції як прекрасні, так і інші, вочевидь тут особливо міцні.
В.О: Дякую Вам. А це "Українська ікона кінця XXVII – початку ХХ століття у зібранні Дніпропетровського художнього музею", Дніпропетровськ, видавництво «Дана», 1997 рік, автор та упорядник мистецтвознавець Лідія Іванівна Яценко.
Л.Я.: Мені буде приємно додати, що саме Іван Сокульський дав мені рекомендацію, і я вступила в Українську Гельсінкську Спілку, це початок 1989 року. Разом з першою своєю публікацією в часописі "Пороги" я стала членом редколегії і членом Української Гельсінк-ської Спілки. Для нашого міста це, звичайно, було для того часу дуже незвичайним, і стало-ся це завдяки Івану Сокульському, його невичерпній тоді енергії. Він повернувся вже дуже хворим, він був такий бліденький, стомлений, але ми просто дивувалися, як він зразу став започатковувати оці дуже важливі для нашого міста українські організації. Для міста, де, можна сказати, що й дисидентство, інакодумання було не в українському ключі, а в такому загальнодемократичному, і представляли його люди неукраїнської національності.
В.О: І не української культури.
Л.Я.: Так. І не української традиції, не української культури. І от винятком був саме Іван Сокульський. Рая Лиша і Юрко Вівташ теж. Вони в цей час були з ним особливо пов'язані, але без нього вони вочевидь не могли поширити цю сферу українського впливу, як це зміг зробити Сокульський. Я, наприклад, пам'ятаю перші збори "Просвіти", коли він увійшов і всі погляди звернулися до нього, всі просто встали в залі – настільки великий був у нього авторитет. І ці наші збори в хатньому приміщенні Української Гельсінкської Спілки, а по-тім Української Республіканської партії. І в нашому дідовому будинку вони, до речі, відбу-валися. Це була особлива атмосфера – неформальна. І це було, я вважаю, найсвітлішим явищем громадського життя в нашому місті початку дев'яностих років.
Хай ім’я Івана Сокульського якомога більше звучить, він цього заслуговує. Люди кажуть різне, а я хочу сказати про нього тільки хороше. Це тепер легко казати, які всі тоді були ге-роїчні. А він усе переніс на собі.
В.О: Я його знав на Уралі, хоча й не був з ним в одній камері. Знаєте, Василь Стус одно-го разу дуже виразно висловився… Каже, у мене язик не повернеться осуджувати того, хто проявив тут якусь слабкість, бо це жахливі умови. Але той, хто тут не був, – той хай узагалі мовчить.
Л.Я.: Правильно, оце дуже мудро. Це сказав Василь Стус. А люди, які зовсім нічого не зробили і не знають, що навіть просто бути в опалі, бути «під ковпаком», не те, що за ґрата-ми, – вони беруться судити його. Багато хто з них, навпаки, зробив непогану кар'єру за ра-дянської влади. Так що Іван Сокульський – це світле ім'я, світла особистість, прекрасний світлий поет. Він буде в історії України назавжди. Для мене Іван Сокульський – це був сим-вол. Коли я його ще не знала особисто і коли мене оточували зовсім чужі мені і ворожі лю-ди, – раптом одна думка про те, що десь у нашому місті є така людина, – осявала мене, як проміння. Значить, такі люди є, ще не все загинуло. І тому ніякі деталі, які я можу дізнава-тися згодом, суб'єктивні судження для мене не мають значення. Велике бачиться на відста-ні. Можливо, люди, які тісніше контактували, – вони могли бачити різні прояви і по-різному їх оцінювати. Але треба бачити головне, що це дійсно була людина, віддана україн-ській національній ідеї. Цього, я думаю, ніхто не може заперечити. А як складалися обста-вини – єдин Бог без гріха. Як ми можемо судити, коли людина 14 років пробула за ґратами? Він мені розповідав, як у нього руки від наручників спухли, як його волокли в тих наручни-ках… Він своїм життям довів вірність ідеї. Для чого дивитися на якісь дрібниці і на якісь моменти, пов'язані з фізичним станом людини, з обставинами життя, коли ми бачимо його книги і створені ним громадські організації. Він же був організатором, душею їх. Коли він повернувся, то це було для всіх повернення чогось справжнього, українського. Це був поча-ток не «відлиги», а світанок держави. Авторитет його був великий серед пересічних людей, які співчували і поділяли його погляди. До них я і себе відношу. Це правда, це свята правда. Для нас було важливо те, що є такий поет, що є така людина, яка змогла протистояти – зна-чить, і нам треба боротися.
В.О: Так закінчила свою розповідь Лідія Яценко.
На знімку В.Овсієнка: Лідія Яценко. 4.04.2001.