ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ
автор: Овсієнко В.В.
Інтерв'ю з Гаврилом Никифоровичем ПРОКОПЕНКОМ
В.В.Овсієнко: 4 квітня 2001 року в Січеславі, цебто у Дніпропетровську, ведемо розмову з паном Прокопенком Гаврилом Никифоровичем, з його дружиною Іриною Миколаївною, є тут також і пан Олесь Завгородній. Записує цю розмову Василь Овсієнко.
Я зразу ж запишу Вашу адресу. Отже: вулиця Героїв Сталінграда, будинок 45, помешкання 52. А поштовий індекс?
І.М.Прокопенко: 49055.
В.В.Овсієнко: І тут у вас є телефон – 92-98-53.
Г.Н.Прокопенко: Народився 6 червня 1922 року в селі Жданівка Магдалинівського району в родині селян. Батько Прокопенко Никифор Гаврилович, мама Прокопенко Марія Сергіївна. Батько народився в 1898 році, помер у 1970 році, прожив 81 рік. Мама народилася в 1890 році і померла в 1974 році – 84 роки прожила. Там же, у Жданівці, їхні могили.
До школи я пішов у 1930 році, закінчив її у 1941 році з відзнакою. Тоді медалі не давали – був такий золотий атестат, обведений каймою. Це добре, що він у мене зберігся: після того, як був звільнений у запас, я вступив тут без іспитів на заочне відділення філфаку і закінчив теж з відзнакою.
Я хотів сказати, що став українським патріотом десь років з 15-16. Це мамина заслуга, бо вона мені багато говорила і оцю пісню співала: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля...". Ми якось із Михайлом Чханом – я слова знаю – їхали з Павлограда, там були весняні поетичні збори, і добре випили, їхали автобусом, і я кажу: "Михайле, може, заспіваємо "Ще не вмерла Україна... "?" Це у 1968 році. А Михайло каже: "А ти слова знаєш?" Кажу: "Знаю". І проказав кілька рядків. І почали вдвох із Михайлом Чханом співати в автобусі. Там Попов був, Патрик, іще дехто... Це варіант гімну: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам, братці-запорожці, усміхнеться доля. Душу й тіло ми положим за свою свободу і докажем, що ми справді козацького роду." А потім: "Гей, Богдане, гей, Богдане, славний наш гетьмане, нащо віддав Україну тим царям поганим? Щоб вернути честь і славу, ляжем головами і назвемось України вільними синами. Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило із могили кличуть нас на свя-теє діло. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, будем, браття, панувати у своїй сторонці."
Так от, на другий день після цієї поїздки в Павлоград на "Поетичний травень" – так назива-лося те свято – до мене прибіг Михайло Романушко, теж учасник свята. Був патріот, і «під ко-впаком» у кагебістів. По-моєму, десь він у Казахстані. І от він до мене прибіг, каже: "Гавриле Никифоровичу, Ви нічого не знаєте?" Кажу: "Не знаю, все нормально". – "Як же нормально? Мене вже викликали в КГБ, – там у нас був такий Тутик Анатолій, майор КГБ, – розпитував, хто був ініціатором співу. Я сказав, що Прокопенко і Чхан, а тоді всі ми кілька разів проспіва-ли." Так він сказав: "Пойдите и скажите Чхану и Прокопенко, что за ними давно уже тюрьма плачет", – це точні слова.
Я пішов до Чхана. "Ну що, Гавриле, – каже, – якби вони хотіли, вони б нас уже заарештува-ли. Лякають, не звертай уваги. А те, що ми співали трошки під хмільком – то нічого". Нас не викликали – ні Михайла Чхана, ні мене.
У школі, звісно, я завжди виступав як патріот, як українець. До мене підходили підіслані, радили, що не треба того робити. Ну, а тут "Собор" з'явився . Це була велика для нас радість, таких же книг не було: правда, вся правда! Але через деякий час почали з'являтися в газеті "Зоря" і в інших критичні статті на Олеся Гончара. Я написав на десяти сторінках статтю "По-вітря, вода і хліб народу" і відніс прямо редактору "Зорі", Орлику, і прямо сказав, що все це брехня, очорнювання письменника, він написав правду про наше життя.
Тижнів два нема і нема. Думаю, брехню швидко надрукували, а чому ж ви не друкуєте мою статтю, яка розвінчує ці брехні? То мені редактор сказав, що стаття не буде друкуватися. Ка-жу: "Поверніть". – "Ні, повернути ми не можемо, вона на контролі у Ватченка". Я в обком дзвонив – ні, нічого. А я був заступником секретаря партійної організації школи, про мою осо-бову справу зібрали збори, ставили таке питання: що з ним робити? Багато було за те, щоб ви-ключити з партії. Я питаю: "Це тиск і розправа за те, що я виступив правдиво про "Собор"?". А там члени партійної комісії почали кричати: «Та він взагалі націоналіст, він на націоналіста схожий, у нього й мова не така, не дніпропетровська». Я вже готовий був до виключення. Але, певно, не було такої вказівки. Бо коли начальник КГБ Щекотуров сказав: "У него и внешность националистическая" (я носив довгі вуса), то цей секретар – кулаком: "Не говорите глупостей, при чем тут внешность! Мы Прокопенко не будем исключать из партии – у него военный путь…" А пізніше мені той секретар сказав: "Нас обвинули в либерализме" – відносно мене.
Це питання ставилося в 1969 році. Минув рік, треба знімати партійне стягнення. Бо ж мені оголосили "сувору догану з попередженням". Каже мені секретар: "Тебе викликають на парт-комісію". – "А для того що потрібно?" – "Напиши заяву, що ти поміняв погляд на "Собор"". Я кажу: "Цього я ніколи вам не напишу. Те, що я написав, – не надрукували і не повернули мені, до речі. Цього не буде".
Минає місяць-два – знову мені: "Парткомісія буде тоді-то й тоді-то". Я кажу: "Тільки ж я не буду відмовлятися від своєї думки про "Собор"". – "Ти прийди на комісію, там поговоримо". І от вони мене там терли і м'яли жахливо – і так, і сяк. Я сказав, що я не поміняю свою думку, не хочу навіть про це розмовляти, і пішов. Доганяє мене секретар цієї комісії вже на вулиці: "Во-звращайся и дураков не слушай". І вони з мене зняли стягнення без каяття. Я так і не покаявся.
Ну, а далі було різне. Десять збірок мені повернули видавництва. Першу книжку видали десь у 1970 році. Знову ж тут працювали кагебісти. Була установка: видати книжку. Рукопис страшенно покалічили. Я не вважаю, що то мій "Сонячний вітер", там хіба кілька речей, до десятка, а то понівечено: голова вірша одрізана, ноги одрізані – отак видали. А чому? Всіма силами домагалися, щоб я з ними співпрацював. Вели зі мною мову про Володимира Сіренка. Викликали мене, а я ж тільки позитивне про нього казав.
Отак було аж до того ГКЧП. Ну, а із партії я вийшов сам у 1988 році, до ГКЧП ще два роки було. Не хотіли мене відпускати ні в якому разі, тиснули на Ірину Миколаївну, мовляв, поду-майте про себе, про своїх дітей.
І.М.Прокопенко: «Про своїх дітей, про онуків подумайте…» Отаке було. З КГБ Яременко приходив, Сорокін – я забула, як його звали, він помер, – так цей мені весь час погрожував: ви про себе не думаєте, так подумайте про дітей і онуків. А коли в нас раптово помер наш семи-річний онучок, то я згадала ті слова його і ніколи їх не забуду. Я не знаю, звідки пухлина нир-ки взялася у дитини семи років. От таке було.
В.В.Овсієнко: Ми про "Собор" поговорили, а якби трохи глибше – на 20-30 років – Вам же є що розповісти?
І.М.Прокопенко: Звичайно, про голодомор ти ще не розповів.
Г.Н.Прокопенко: Про голодомор. Я ж сам свідок, мені було одинадцять років. Батько пе-ред весною 1933 року був страшно опухлий, ми з братом Яковом схудли – на три роки молод-ший, вісім років йому було. Я про це писав у тій книзі, мабуть, бачили – "33-й: голод".
В.В.Овсієнко: Добре, я знайду.
Г.Н.Прокопенко: Батько змушений був рятувати сім'ю, інакше ми би всі померли. Він у Хащове, до брата подався, а мама з нами залишилась. У Магдалинівці тітка працювала на мас-лозаводі, то вона нам допомагала, і в нас корівка була. Так от корову якраз і вкрали. Як? Двері були міцні, гарні, перемет був, але сама повітка була саманова, то вивалили стіну і корову вкрали, зарізали. Була ціла історія, бо ж корова наполовину була – половина сусідів, половина наша, а стояла у нас. І от мама якраз пішла у Магдалинівку до сестри, а ми були вдома. Заба-рикадувалися з Яковом, бо тоді вже й людей їли, були випадки, ми боялися, щоб нас не з'їли. Ну, а вранці я прокинувся, треба було рано в череду виганяти. Це було десь у травні, ще холо-дні ранки. Я відімкнув – корови нема, глянув – дірка в повітці. Ну, ще малий був, 11 років, хо-лодно, роса така крижана, я навіть зрадів, що корови нема, пішов і ліг спати. Коли постукали, заходять – голова сільради, секретар сільради і виконавець. Виконавець: "Де мати?" Я кажу: "У Магдалинівці мати". – "Кому продали корову?" Кажу: "Я нічого не знаю". Тоді цей секре-тар сільради мене під образи кинув, ґвинтівку наставив і каже: "Признавайся". Я кажу: "Дяде-чку, правда, я не знаю". – "Не бреши, говори. Рахую: раз, два..." У мене волосся заворушилися і мороз пішов, я вже знав, що "три" – то все. Коли голова сільради: "Іди геть, не лякай хлопця, пішли". Мама повернулася з Магдалинівки, її тягали, потім батько повернувся. Знайшли на хуторі голову і два відра смальцю. Оце така історія. В Жданівці в оцей голодомор приблизно третина людей повмирали.
О.С.Завгородній: А село ж дуже велике.
Г.Н.Прокопенко: Я коли демобілізувався в 1960 році, то почав розпитувати людей, як же це сталося. Мало хто говорив. Мама чесно розказувала, а люди боялися. І от це стало відомо "друзям", з КГБ особливо, та й партійцям – почалися «проробки» всякі, щоб тільки відмовив-ся. Ні, кажу, як же я можу відмовитись, коли це було. "А чому досі мовчав?" – "Я ж був на службі – то кому я мав говорити? А тепер я хочу знати правду".
В.В.Овсієнко: Покажіть книжку. "33-й: голод. Народна книга-меморіал", підготовлена Лі-дією Коваленко, Володимиром Маняком. Київ, "Радянський письменник", 1991 рік. Спогад Прокопенка Гаврила Никифоровича на сторінках 195 – 197-й, тут також два його вірші.
Г.Н.Прокопенко: Оце я читав на симпозіумі: "Ще в 1937 році, коли навчався в 7 класі, бу-дучи членом шкільного літгуртка і художником рукописного журналу, я проілюстрував опові-дання "Голодовка" Івана Сови, мого друга, однокласника. Батьки Івана померли в 1933 році. Показали оповідання керівникові гуртка вчителю Андрію Савовичу. "Гарне оповідання і ма-люнки непогані. Але в журналі залишати не можна", – сказав учитель. "Чому?" – поцікавився Іван. "Бо нас усіх розстріляють." – "Як це?" – сторопіли ми. "А так: поставлять до стінки і роз-стріляють… Кислим молоком", – відбувся жартом учитель. Оповідання було з журналу вирі-зано і спалено. Вже тоді мене, 15-річного хлопця, ятрила підозра, що коли так старанно ви-труюється сама пам'ять про голод, значить, він був не стихійним, не природним, а організова-ним, штучним."
Пропонував вірша «Мара 33 року» дніпропетровським газетам, і донині жодна не надруку-вала. Це написано в 1990 році. Правда, в 1967 вдалося прочитати по місцевому телебаченню вірш "Материнські руки", то за рядки "Це вони почорніли з голоду, щоб не вмер я в тридцять третім" мене дуже картав "ідеолог" з місцевої держбезпеки Анатолій Тутик, нині покійний: "Зачем вам это надо? Зачем ворошить прошлое, будоражить людей?" Такі бесіди, таке наполе-гливе затикання рота, замовчування і спроби викреслити з книги буття українського народу трагедію 1933 року остаточно утвердило мене на думці, що голод був навмисним.
Мені говорили: "Не прийдете – ми вас привеземо". А їм будь-що потрібен був матеріал, щоб Сіренка посадити. Мене вони посадити не могли. Правда, Петро Григоренко генералом був; я з ним не рівняюсь, але причепитися їм ні до чого було, єдине тільки, що я докопувався до прав-ди, а більше нічого вони не могли знайти проти мене. Таке диво: я вже й сам хотів, щоб мене посадили. Отож Заремба й казав: "Він не сидів, але він відсидів своє" в гиблих місцях, був офіцером вісім років – Чукотка, Курили, Камчатка.
В.В.Овсієнко: У яких роках то було?
Г.Н.Прокопенко: Це зразу після війни п'ять років, 1945 – 1950, а потім з 1954 по 1957 – вісім років. Я повинен сказати, що тут, удома, мене дуже не любили, а офіцером я був хоро-шим, мене хвалили. Я там розмовляв з українцями українською. Матросів, хороших своїх хло-пців, ставив на посади. А тут, в Україні, коли вже був удома, – почалося жахливе цькування. Правда, ми ж ото зі Чханом якось в автобусі "Ще не вмерла Україна" проспівали. Люди, що їхали з нами, й доповіли.
В.В.Овсієнко: Ви казали, що у вечірній школі працювали, – коли?
Г.Н.Прокопенко: З 1964 і по 1977 рік.
В.В.Овсієнко: А що викладали?
Г.Н.Прокопенко: Українську мову і літературу. Я, як звільнився в запас, зразу ж пішов у Дніпропетровський університет. У мене ж був шкільний атестат, який давав право без іспитів поступати, і коли я подав документи в 1960 році, то проректор сказав: "А чому Ви, Прокопен-ко, ідете на філфак на українське відділення? Є фізтех...". Кучма тоді там учився. "Країні по-трібні фізики." Я сказав: "Я іду тому, що люблю українську мову. У мене викреслено 15 років життя. Після війни я роблю не те, що потрібно". Так я сказав проректорові. І цей же проректор через рік якось зустрів мене в коридорі й каже: "Прокопенко, Ви справжній філолог".
В університеті я й познайомився з Іваном Сокульським. Він коли перевівся сюди зі Львова, то вступив у наше літоб'єднання, і на літоб'єднанні ми – Чхан, Сокульський та я – вели нашу "націоналістичну пропаганду". Я горджуся цим. Хоча я формально член УРП, але по суті я націоналіст.
В.В.Овсієнко: А Ви ж були учасником війни? То так коротенько скажіть.
Г.Н.Прокопенко: Аякже, учасник війни. У 1941, 1942 роках – Севастополь, два штурми витримав. І там сержанта мені присвоїли. А потім на Далекому Сході вся війна.
О.С.Завгородній: Закінчили службу майором, так?
Г.Н.Прокопенко: Так. Можна було і до підполковника, ще на півроку просили залишитись, але мені не треба – вже пенсія була, і я намагався всіма силами вирватися... Я все-таки хотів обов'язково отримати філологічну освіту. Я й там писав вірші.
О.С.Завгородній: Ви заочно вчилися – а де Ви працювали після війська?
Г.Н.Прокопенко: Південний машинобудівний завод. Тому що я був уже майже ракетник. Був артилеристом, потім на курсах. На заводі я теж не приховував своїх національних погля-дів, тому на останні півтора року мене перевели на тракторне виробництво, вже довіри не бу-ло. Я вчився в університеті з 1960 по 1966 рік, то вже з 1964 року мені надали можливість пра-цювати в школі.
О.С.Завгородній: Розкажіть, як Ви колись у цеху побачили вишивки.
Г.Н.Прокопенко: То був такий «обтирочний матеріал», ним протирали верстати, деталі. Я подивився – прекрасні вишивки. Я взяв повирізав їх, Ірина випрала добре, і я жінкам на роботі показував: "Як ви до цього ставитеся?" Всі осуджували. Це коли ото з Західної України людей гнали, то забирали все – отака художня вишивка красива.
В.В.Овсієнко: А якого це року було?
Г.Н.Прокопенко: Це, дай Боже пам'яті, було року 1963-го. То шмаття для обтирання – жі-ночі сорочки прекрасні, все ціле.
Іра, от принеси той «русско-украинский», пошарпаний. Ціла історія, як я українкою робив Ірину Миколаївну.
В.В.Овсієнко: А де Ви її знайшли і коли?
Г.Н.Прокопенко: А отож під час війни, у Владивостоку.
І.М.Прокопенко: У Владивостоці. Я на полярну станцію їхала, а він – на Камчатку. І ось познайомилися. На дорозі, можна сказати.
Г.Н.Прокопенко: У 1945 я їхав на Чукотку, а Ірина Миколаївна – на полярну станцію. І от під час японської війни – трохи я повоював там – у мене був словник. Він зі мною і в Севасто-полі був, я зараз покажу Вам. І от я її вчив – показував літери, все.
В.В.Овсієнко: Коли ви одружилися?
І.М.Прокопенко: У 1945 році.
Г.Н.Прокопенко: Цей словничок я вивіз із Севастополя. Там розбомбили наше училище, бібліотеку, там я його знайшов.
В.В.Овсієнко: А якого він року видання?
Г.Н.Прокопенко: 1925 року, російсько-український. За ним я Ірину Миколаївну перевчав.
В.В.Овсієнко: Такого кишенькового формату…
І.М.Прокопенко: Народилася я в єсенінському краю, батьки мої звідтіля. Мама була вчи-телькою в рідному селі Єсеніна Константиново. А я народилася у містечку Спаск-Клепики, там він навчався в педагогічному училищі. Батько лісничий, лісопатолог був – дитинство з лісом у мене зв'язано, тому я зараз і пишу лісові книжки для дітей. Після закінчення середньої школи у Владимирській області навчалася у Москві, у Вищій школі полярних працівників. Спочатку хотіла у медичний інститут потрапити, але конкурс після війни був такий, що немо-жливо було: з фронту медсестер брали туди поза конкурсом. Тоді я пішла в оту Вищу полярну школу, закінчила її. Вона дворічна, а нас за вісім місяців випустили, бо по війні там, на "поля-рках", сиділи люди без зміни багато років, тому нас за вісім місяців випустили. І ось поїхала я в бухту Провидения, точніше, на мис Уеллен, найвіддаленішій мис Уеллен – на "полярку" я їхала. Але ось познайомилися з Гаврилом Прокопенком (а він раніше повинен був зійти з ко-рабля, в бухті Провидения), і він каже: "Або зі мною залишаєшся, або зараз кинусь туди, там акули за кораблем зграєю йдуть". Я кажу, що мене ж чекають, а він: "Я все влаштую". Пішов до свого командира, він теж на цьому кораблі був. Ну, там така була романтика...
В.В.Овсієнко: Який він рішучий!
І.М.Прокопенко: Отак став одною ногою над бортом – а там дійсно акули зграєю пливуть, каже: "Так чи ні?" Я кажу: "Згодна, згодна, аби тільки не туди...". Після чого розплакалася і сварилася на нього, але ж вийшла з ним у бухті Провидения і залишилася. Я зараз згадую, ді-тям розповідаю – заплатив за мене калим. Я стипендію одержувала у Москві за полярне на-вчання... Я так розмовляю якось...
В.В.Овсієнко: Гарно, дуже гарно.
І.М.Прокопенко: І йому довелося повернути мою стипендію. З Чукотки вже їхали з двома дітьми.
В.В.Овсієнко: Назвіть їхні імена, роки народження.
І.М.Прокопенко: Син Павло там народився 1946 року і Наталка 1948 року. Виросли діти, непогані, ось пан Олесь знає їх дуже гарно. Син у Бердянську живе, він будівельний закінчив, сім'я величенька в нього, троє дітей. Працює на крані, щоб одержувати хорошу зарплатню. Має чотирикімнатну квартиру, дача в нього на морі – живуть непогано. А донька на Камчатці з родиною. Вона теж філолог – батько закінчив цей університет і вона. Філологи вони; і худож-ників у мене багато. Отака наша родина.
В.В.Овсієнко: А Вас влада не зачіпала, не дисидентствували Ви?
І.М.Прокопенко: Знаєте, я так виросла, мама у мене була дуже релігійна, вона весь час бо-ялася за нас, бо ж уся сім’я потерпіла, вся мамина родина, дідуся взяли і він загинув. Це було в 1931 році, мені було чотири роки, я його не пам'ятаю. У нього був чудовий голос, бас-октава, і де він служив у соборах, то з усього міста прихожани йшли туди, щоб тільки отця Федора по-слухати. І мама все життя боялася. Як його взяли, то сина його старшого – він навчався, теж маючи чудовий голос, у ГІТІСі, – вигнали, на останньому курсі виключили за те, що батько був заарештований. Усі сестри і мама так боялися за нас все життя, опікувалися нами. І батька мого теж узяли, за щось там причепилися, але він благополучно вийшов звідтіля.
Усе життя моє пов'язане з чоловіком, то й мені теж дісталося. Я не дуже тоді всім розпові-дала... Я працювала в Спілці письменників, була директором клубу, а вони погрожували звіль-ненням. Я кажу: "Ну, виганяйте". Я хотіла влаштувати в клубі виставку відомого художника Гуменюка, – ось Олесь його знає, –тоді до мене прилетів, цей Сорокін, і почав: "Ви що, не хо-чете тут працювати?" Я кажу: "Ну, чого не хочу? Але якщо вам не подобається, я можу піти". – "То ви подумайте про своїх дітей, подумайте про своїх онуків, що їх чекає, ви ж подумайте!" Так що було всього. Дзвоники – дзвонить цей Яременко без кінця: "Де Гаврило Никифоро-вич?" Я йому кажу: "Ви мене скажіть, чому він вас так цікавить? Що він зробив? Чого ви його переслідуєте?" Одного разу я з ним отак по телефону поговорила: "Може, я з якимось злочин-цем живу, може, у моїх дітей батько злочинець?" Він каже: "Ні-ні, він порядна людина, але ми хочемо, щоб він нам..." Щось оте й оте, а він не хоче. Я кажу: "А чого ви повинні його приму-шувати?" Отака розмова була. І в Спілку письменників мене не приймали через нього. Із двома книжечками вже всіх приймали, а в мене вже десять книжок було. На зборах наш керівник – тоді був Бурлаков Сергій Романович – виступив... Усі питають на зборах – пам'ятаєш, Олесю? Тут теж колега по нещастю – всі письменники питають: "Чого Прокопенко Ірину не прийма-ють у Спілку? " Навіть справу повернули. Я кажу: "Я не знаю, чого". А цей Бурлаков встав на зборах і каже: "Чого ми Вас повинні приймати, якщо Ваш чоловік отаке витворяє?" Я тоді грюкнула дверима, залишила збори. Там був шум…
В.В.Овсієнко: А коли зрештою Вас прийняли до Спілки?
І.М.Прокопенко: Тоді вже прийняли, коли головою став Чемерис. Це було... Я вже не па-м'ятаю, треба по квиткові подивитися.
О.С.Завгородній: Десь у 1986-87 році.
В.В.Овсієнко: Ви так Прокопенко й пишетесь, і літературні твори так підписуєте?
І.М.Прокопенко: Так, Прокопенко.
В.В.Овсієнко: А як Ваше дівоче прізвище?
І.М.Прокопенко: Шелудякова. Мама Філатова була, а батько Шелудяков.
В.В.Овсієнко: А пан Гаврило член Спілки письменників чи ні?
І.М.Прокопенко: Не так давно, років чотири тому його прийняли.
В.В.Овсієнко: То він молодший за Вас член Спілки?
І.М.Прокопенко: Так-так. Розповідали, що на правлінні в Києві виступав Чемерис… От, як Вам, я розказав нашу романтичну історію. Хтось там каже: "Вона росіянка". Відповідають: "Ну так що ж, вона в Україні вже скільки років? – Вже 41 рік живе". Мову хоч якось, а знаю, книжки пишу українською, тільки три книжки в мене російською, а то всі українською мовою. Також перекладаю з російської, словацьку письменницю перекладала.
В.В.Овсієнко: Дякую Вам.
Ось журнал "Україна", 25 число, червень 1986 року, публікація "Пісні-плачі Марії Проко-пенко", автор Гаврило Прокопенко, місто Дніпропетровськ. Це про матір.
О.С.Завгородній: Перша збірка у Гаврила Никифоровича під назвою "Сонячний вітер", здається, 1977 року, надзвичайно скалічена, спотворена цензурою. А друга збірка – це та, що він Вам подарував. Але я знаю, що у шановного пана Гаврила є готова збірка прози, збірка гумору і чудових перекладів Дмитра Кедріна.
В.В.Овсієнко: Я прошу пана Гаврила Прокопенка розповісти про Михайла Чхана.
Г.Н.Прокопенко: Михайло Чхан – це жертва тієї проклятої системи, яка й досі нам, справ-жнім людям, жити не дає. Він її жертвою впав. Безперечно талановита людина, про це й гово-рити не доводиться. Хто з ним спілкувався, той ставав справжньою людиною і ставав ненавис-ником оцієї сатанинської системи. От говорять, хто багато зробив і багато людей навчив добра – і поетів, і письменників, і вчителів, і молоді, – хто найбільше до цього причастився? Михай-ло Чхан. Талант від Бога. Правда, я з ним у дечому трохи не згоджувався. Що в нас різне було, що він не був людиною, яка вірить у Бога. Таке було. Тут говорять: Корж, Бурлаков... Ну, вони вірно служили системі, а Чхан ні. І це його мучило, через те він став пити, алкоголіком став. Його найкращі книжки з печаттю українськості, саме українськості – "Озонія", "Ярило", "Гра-ні". Небагато в нього книг, але сім книг він встиг зробити. Михайло-Михайло...
Восени йому було б 75 років. Я до 60-ї річниці опублікував статтю "Незабутній Михайло Чхан". У нього справжній талант, природний був талант, від Бога талант, він допомагав лю-дям. От, наприклад, Ірині допоміг першу книжку видати. Любив людей, а йому не дуже допо-магали, навпаки, намагалися піймати де-небудь, ногу підставити. Але все одно він був, по суті, духовним батьком літературної Дніпропетровщини, незважаючи на те, що влада його докона-ла.
І.М.Прокопенко: Був він дуже людяний, і проста людина, хоча закінчив успішно металур-гійний інститут, працював у цьому напрямку. Любив простих людей, знаходив з ними пороз-уміння.
Був такий випадок. До нас він часто приїздив. Іноді там із дружиною негаразд – він до нас, ми й годували його, і ночувати залишали. І от одного разу приїхала моя мама з Росії, росіянка, а нас не було вдома. А він прийшов і каже: "А де Гаврюша та Іра?" Мама: "Я поняла, что это кто-то свой". Він каже: "Може, вони прийдуть скоро, я почекаю". Мама залишила його. Вони сіли і дві години розмовляли. Потім він мене побачив і каже: "Яринко, у тебе така мама, так вона цікаво розповідала мені про своє життя". Але він не діждався тоді нас і пішов. Приходи-мо ми, мама каже: "А тут был какой-то Миша Чихан, он хотел с вами повидаться. А кто же он такой? Такой интересный человек, так мы с ним говорили интересно". Ми кажемо: "Мамо, це наш поет". Книжки їй показали, а вона: "Батюшки, а я-то думала... Он такой простой, такой хороший, так все у меня выспрашивал – как я замуж виходила да как венчались. Так мы хоро-шо провели время с ним". Це про його людяність я розповіла цей епізод. Він каже: "Яринко, ти тільки записуй за нею, це готові оповідання". Я дійсно використала це, мама залишила мені свій зошит "Мои мемуары для дочери" – і про діда, який був репресований, і про своїх роди-чів. Я його завжди згадую, як він мені це порадив – записувати за мамою.
В.В.Овсієнко: Пане Олесю, Ви розповідали, як закінчилося його життя – то чи можна це записати, як Ви гадаєте?
О.С.Завгородній: Я Чхана знаю з 1963 року. Це була людина енциклопедичних знань, бли-скучої пам'яті, всебічно освічена. Він міг, безумовно, повести людину за собою. Зараз, на від-стані літ, я думаю, що було в нього щось схоже в манері читання своїх віршів з Дмитром Пав-личком.
Мені розповідав батько, звідки в нього цей потяг до спиртного. Юнаком його забрали до війська і він був у литовських лісах... Безумовно, ця пропаганда – він теж гадав, що бореться проти бандитів. Дуже поранений у ногу, очевидно, був під наркозом. І, мабуть, як ходили на виконання завдань, то давали оті сто грамів. Це все, очевидячки, й призвело до заглядання в чарку.
Але головна причина, я думаю, – це постійне його цькування. Мені батько неодноразово розповідав, що Чхана могли тримати зранку до ночі і одно морочили голову, що не так пише-те, не так живете. Він приходив і батькові розповідав, що оце знову з ним «працювали». Я його бачив за кілька років до смерті – це була вже дуже схудла людина. А як він ще був здоровий, то за комплекцією – всі кажуть – це був козарлюга. Лежав він тут у лікарні. Кажуть, що це бу-ла людина наполовину вже розбита – здається, у нього був інсульт. До певного часу він міг лежати в лікарні, потім виписали його і в глухому селі, здається в Кам'янці, доживав він свого віку зі старенькою матір'ю.
І ще важливо. Йому без кінця морочили голову цим «буржуазним націоналізмом» і доводи-ли його до того, що він змушений був писати викривальні статті про так званих буржуазних націоналістів. Після цього траплялося, що він запивав, бо це була людина свідома. І, як наслі-док, доходило до того, що з дому щось виносив, навіть книжки продавав, щоб заглушити цей біль, випити. Зараз кажуть, що є «Чханівські читання», начебто пам'ятник уже є. Але, здається, він до своєї смерті років 12 так і не бачив жодної збірки. Ми казали, що видайте його вибране, але наш славний наш "Промінь" так і не спромігся. Його більш-менш повна збірка "Зоря в пі-ке" побачила світ тільки по смерті.
В.В.Овсієнко: Я зараз прочитаю назви книжок Михайла Чхана: "Ярило" – поезії, "Радянсь-кий письменник", Київ, 1970 року; "Озонія" – поезії, Київ, 1967 року, "Радянський письмен-ник"; книжечка "Грані" – поезії, видавництво "Промінь", Дніпропетровськ, 1966 року; а найпе-рша книжечка Михайла Чхана називалася "Не заходить сонце", 1959 року, Дніпропетровське книжкове видавництво.
О.С.Завгородній: Я чув, що за збірку "Грані" йому теж після її виходу морочили голову, що начебто він навмисне так її назвав, бо знав, що в Західній Німеччині є журнал з такою на-звою. За це його «чистили» і в «органах», і в інших інстанціях.
В.В.Овсієнко: Це "Зоря в піке", посмертна книжка, поезії, поеми, Дніпропетровськ, видав-ництво "Січ", 1992 року. Тут є досить-таки велика передмова. Тут є добрий портрет. Народив-ся 14 вересня 1926 року в селі Кам’янка на Дніпропетровщині. Тут виправлено. З 1959 до 1976 видав сім збірок; пішов від нас на 61-му році життя.
У збірці "Зоря в піке" на 19-й сторінці є вірш "Фараон", за який дуже лютий був Ватчен-ко на Чхана. "Фараон". "На циклопічних дверях дві таблиці: хто він такий і що прийом в четвер. У кабінет заходиш, як в гробницю, хоча хазяїн дихає, не вмер. Сам він сидить квадратний, мов одвірок, відвідувача бачить, ніби в сні, і пише резолюцію, як вирок, аж сироти рябіють на стіні. Свинцеві очі важко позвисали – ось капнуть на сухе душевне дно. Байдужістю, бюрокра-тичним салом його забальзамовано давно. І відчуваєш ти з глибоким сумом, як давить серце в тиші мертвизна, що він – одна із тих безглуздих мумій, яких археологія не зна."
Це був вірш Михайла Чхана. Закінчується запис у хаті Прокопенка Гаврила Никифоровича, 4 квітня 2001 року.
Вас може зацікавити
Спогади
ЧХАН Михайло. Прокопенко Гаврило
Персоналії / Український національний рух
КУЗЬМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Праці дисидентів
ЛИСТ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ М. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА. Сокульський Іван Григорович
Інтерв’ю
ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Загальнодемократичний рух
ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.