ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ

 393124.11.2008

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю В. Я. О ч а к і в с ь к о г о
Виправлення В.Очаківського 18 листопада 2008 року.

В.В.Овсієнко: 8 березня 2001 року в Києві у помешканні Василя Овсієнка ведемо розмову з паном Віленом Очаківським з міста Олександрії Кіровоградської області.
В.Я.Очаківський: Я є Очаківський Вілен Якович. Народився у місті Херсон 29 серпня 1937 року. Родина у мене була не дисидентська, а така звичайна. За походженням я єврей. Але батько мене повчав із дитинства, що ми не євреї, ми укреї, тобто ми українці єврейського походження. Я це, як кажуть, з молоком матері всмоктав. З раннього дитинства я полюбив українську мову, хоча вона в нас дуже рідко звучала в нашій родині, але так уже сталося, що я з дитинства почав писати вірші українською мовою, звичайно, російською теж можу. Я на-вчався в Херсоні, закінчив середню школу № 20. У нас був чудовий клас, який дав навіть ви-датних постатей нашій Україні: мій однокласник Юрій Якович Іщенко – професор Київської консерваторії видатний український композитор, автор чотирьох опер на чеховські сюже-ти….
Я трошки відхилився. Вибачаючись за таку непослідовність. Про батька і про матір хочу дати інформацію. Батько мій був переконаний комуніст, він і мене в цьому дусі теж вихову-вав. Але, мабуть, уже з дев’ятого-десятого класу в мене цілком природно стали виникати такі запитання до батька, що він не втримався і сказав мені: «Ти контра, якби ти не був мій син, я б тебе здав, ти наслухався "Голосу Америки", ти антисовєтчик». Тобто перший, хто побачив у мені антирадянця, був батько. Батько мав більшовицький вишкіл, він закінчив у місті Миколаєві советскую так звану партийную школу. Він був один із двадцятип’ятитисячників – був такий рух, ви знаєте, – він організував колгосп у селі Хрестовоздвиженка, як Давидов у "Поднятой целине". Звичайно, коли я ще не знав про всі деталі цієї кампанії, то я пишався своїм батьком. Потім я розібрався в цьому і в мене виникли такі запитання про цей рух, які батькові не подобалися. Мати в мене була звичайна домогосподарка. Батько мав таке типове єврейське ім’я та по батькові – Яків Ісакович. А мати мала таке геть жидівське, як кажуть жа-ртома, ім’я та по батькові: її звали Хая Янкелівна. Дівоче прізвище Островська. Я, до речі, зараз деякі матеріали так і підписую – Володимир Островський.
В.О.: Вони ще живі?
В.Очаківський: Ні, батька і матері вже нема. Батько помер у 1979 році. Так він, бідола-ха, помер, нічого не второпавши. Я плакав на тому похороні, бо мені було просто прикро за батька, що він так і помер сліпим, що він так і не зрозумів... Батько в мене був живий ходя-чий приклад того спотворення особистості, якого досягла радянська влада. І я, до речі, зав-жди доповнюю список злочинів комуністичного режиму, коли перераховують Афганістан і ГУЛАГ, Чехословаччину, Угорщину і так далі, то я кажу: "Друзі мої, головне ви пропустили: їм удалося виховати, виплекати, як я називаю, гомо-пляшко-салієнс". Це мій фразеологічний витвір, він є у моїх віршах українською мовою – гомо-пляшко-салієнс. Щоправда, батько мій не вживав спиртного, але він був сліпий, як і більшість людей, якими зараз так вдало оперують Кучма і його банда.
В.О.: А якого він року народження?
В.Очаківський: Батько 1901 року, 14 січня, помер 1979 року. Мати померла у 1982 ро-ці. А народилася у 1905 році.
Дуже цікава постать – мій брат. Це та ж сама порода, яку вдалося виховати, як і мого батька. Мій брат Роман Якович Очаківський, людина дуже добра, чесна, порядна, але я вва-жаю, що він спотворений, я йому це казав у вічі. Він закінчив Ленінградське вище прикор-донне училище, це система КГБ, морські частини КГБ. У мене з ним теж були великі розхо-дження, є вони і по цей день. Коли він, пишаючись, розповідав мені, як вони затримують людей, які роблять спробу морем утекти з нашого «соціалістичного раю», там у Швецію, на-приклад (він на Балтиці служив, був командиром "Большого охотника"), я йому зауважував: "Братуха, ну ты ж не знаешь, отчего эти люди бежали". А ще в нас було велике розходження у справі Сабліна. Це в нас була така, знаєте, свара. Я сприйняв серцем цю історію... Я дізнав-ся з «ворожих голосів», хто такий Валерій Саблін, що він підняв повстання на кораблі, ви пам’ятаєте це? Ну, а брат його, звичайно, вважав зрадником. Я був одним з ініціаторів, щоб Міжнародний Меморіал звернувся з клопотанням про реабілітацію Валерія Сабліна, то брат мене засуджував і по цей день засуджує.
В.О.: Вибачте, я не знаю, що це за справа Сабліна…
В.Очаківський: Валерій Саблін, капітан третього рангу, був замполітом на есмінці Військово-морського флоту СРСР на Балтиці. Він підняв повстання, як на крейсері "Очаків". Його так і називали: «Наш сучасний лейтенант Шмідт». Вони заарештували командира, офіцерів, закрили їх у рубці. Але сигнал по радіо передали, налетіли літаки, їх спинили. Вони хотіли йти в Швецію, Саблін хотів зробити заяву на весь світ, чому це вони вчинили. Він ка-зав, що інакше не міг поступити, бо: "Я вижу, куда ведет политика этого государства, этой партии, которая превратилась – ну, он не говорил, что в банду, – отклонилась от ленинского курса".
В.О.: Коли це було?
В.Очаківський: Це було у 1975 році. Я у своїй останній статті в газеті "Інформбюле-тень" (місто Кременчук) написав, що Валерій Саблін – це наш національний герой. Я відповідаю за свої слова, коли називаю Миколу Мельниченка нашим національним героєм. Він спадкоємець таких героїв, як лейтенант Шмідт, як Валерій Саблін, ну і, звичайно, як наш зе-мляк Петро Григоренко. Дай Боже, щоб у наших військових силах було якнайбільше таких офіцерів, які б захищали не "гарантів" у лапках, а свій народ і його майбутнє. Отаке в мене було з братом.
Коли я в 1955 році закінчив школу в Херсоні, то в мене була така мрія, така ідея фікс – я хотів стати (як і Володимир Путін) розвідником чи контррозвідником. Така от романтика в мене була. Мене не взяли, сказали, що армію відслужиш, тоді побачимо. Я пішов в армію, і мені таки пощастило – я став розвідником, але розвідником ефіру. Я служив у військах зв’язку особливого призначення, "СвязьОСНАЗ". Тобто я був радіошпигуном, я підслуховував американців і турків. Це було під Одесою, військова частина 43032, селище Красносілка. Це дуже близько від Одеси, може, кілометрів п’ять чи шість, на березі Куяльницького лиману. Служба в мене проходила дуже вдало. Мене як фахівця там дуже цінували, бо я був єдиний із радіорозвідників у системі ГРУ (Головного розвідуправління) Збройних Сил, який опану-вав два напрями – англійський і турецький. Турецький я засвоїв самотужки. Але великих почестей я не мав, бо мені приписали виступ проти системи. Він був епізодичний. Мені тоді дали десять днів гауптвахти за те, що я нібито організував мітинг у батальйоні. Це було 1958 року. Тобто мій дисидентський шлях почався у 1958 році.
В.О.: А коли ви почали служити?
В.Очаківський: У 1956 році я пішов на службу у віці 19 років. Тоді брали в такому віці в армію. Я у батальйоні радіоперехвату загнав у п’ятий кут пропагандиста полку, був такий майор Панібратець. Я йому ставив такі запитання, що мене назвали антисовєтчиком, звинуватили, що я підбурюю солдатів, і мене заховали на гауптвахту. Особіст мені сказав тоді: "Одно мое слово – и ты пойдешь под трибунал".
В.О.: Це ж ви рядовий, так?
В.Очаківський: Рядовий, звичайний рядовий. Як неблагонадійного мене відсторонили від ефіру: "Кто его знает, что он там слушает, английский знает, слушает американцев, духа от них надышался враждебного и митинги в батальоне устраивает". Мене відсторонили від ефіру. Майже десять місяців я був відсторонений. Мене заслали у хозвзвод – господарчий взвод. А коли наш окремий 108-й радіорозвідувальний полк связи особого назначения отри-мав урядове завдання провести розвідку турецьких радіорелейних ліній, то в них не було іншого фахівця. Тоді мене витягли з цього господарчого взводу. Був у нас такий підполковник Захарченко, чудова людина, він сказав: "Кидай цю роботу, все це не для тебе. Поедешь в Крым, будешь турок разведывать, кроме тебя этого никто не сделает. Ты можешь и турок, и американцев".
Службу я закінчив достроково. Я дізнався, що є набір у школу міліції, підійшов до полковника, командира полку, кажу, так і так, мені треба достроково демобілізуватися, бо я хочу вступати до школи міліції. Він каже: "Как я тебя такого отпущу? Ты столько в полку натворил, за всю историю полка не было такого солдата, как ты, чтобы прошел все подразделения, а я тебя досрочно?" Я кажу: "Ну, смотрите – первый класс, лучший разведчик ГРУ…". Коротше кажучи, він мене відпустив, я склав екзамени на відмінно. Це вже було у 1959 році. Я успішно склав екзамени в Одеську середню спеціальну школу МВД СССР, вулиця Грецька в Одесі, на розі з Пушкінською.
В.О.: Буквально днями я там був.
В.Очаківський: Я поступив, і вони відзначили, що в них таких курсантів ще не було. Мій твір, що я на екзамені написав, вони зачитали перед строєм: "Смотрите, какие к нам лю-ди поступают". А через рік вони мене виштовхнули зі школи міліції. Я вчився на відмінно, але ж коли я побачив ті умови, кого вони там виховують... Це вже зараз, оглядаючись назад, я бачу, що отакі, як Кравченко, – то головорізи (Ґенерал Кравченко Ю.Ф., 5.03. 1951 – 4.03.2005, під той час був Міністром внутрішніх справ. Він родом з Олександрії. – В.О.). Там їх і кували. Я тоді оце підсумував і написав фейлетон "Школа держиморд". Я його спочатку надіслав у журнал "Советская милиция", а коли там не надрукували, то я не заспокоївся, на-діслав у "Комсомольскую правду". Приїжджав кореспондент Роберт Зайцев. Самі розумієте, така буча піднялася, і мене виштовхнули з таким висновком: "За клевету на командование школы, по несоответствию с образом работника советской милиции и за терпимость к пре-ступному миру". Це найстрашніше, бо це профнепридатність.
В.О.: То ви хоч один курс закінчили?
В.Очаківський: Можна вважати, що закінчив, бо мене десь у травні виштовхнули. Я вже склав екзамени, все було нормально. І потім що? Там за мене були «ходатаї», клопотали за мене, навіть перший секретар обкому. А начальник школи, полковник Потапенко, сказав: "Или я, или он". Ну, звичайно, він. Тоді я побачив таке діло, такий настрій – і схотілося ку-дись подалі, щоб не бачити Одесу, щоб не бачити оці морди. І я завербувався. Не в розвідку, звичайно.
В.О.: На комсомольські будови?
В.Очаківський: Це були не комсомольці – нас називали "суки вербованные". Сформу-вали такі етапи, як ми кажемо. Це Одеська область, Чернігівська, Кіровоградська область – і ми поїхали в Якутію. Там я з вересня 1960 року пробув по червень 1976 року.
Як я вже згадав, перший виступ у мене був у 1958 році, коли мене могли посадити, а другий епізод на цій стезі був у 1961 році. Мене запросили працювати в райком комсомолу, бо вони побачили: "Ты лидер, ты одаренный лидер, мы с тобой тут поднимем работу". Я там теж роздивився і побачив майже те ж саме, що і в школі міліції. Система така, що або йди геть, або треба боротися. Бо як можна жити в такій системі? Те ж саме, що й зараз.
Я там зробив першу в історії комсомолу районну революцію. Такого ще не було, щоб у 1961 році провести вибори на альтернативній основі. Про таке не чули і не гадали. А мені це вдалося. Ми сформували делегацію на обласну конференцію за моїм списком. Як українець, я пишаюся тим, що більшість делегації від нашого райкому були українці. Був Ваня Мартинюк з Донецька, був Женя Теодорович десь із Галичини, був Бутенко Толік з Запоріжжя. Той дух у нас таки був. Я не вважаю себе націоналістом – я просто патріот України. Мені було дуже приємно, що там є наші хлопці. Це сталося якось природно, це не те, щоб я там ходив та збирав – ей, агов, де там українці, давайте до мене. Воно так склалося.
Це було селище Мухтуя, Ленський район, тобто на ріці Лена. Конференція була десь у листопаді. Коли я повернувся додому, то десь у грудні мені мій земляк із Херсонської облас-ті, Славік Красовський, царство йому небесне, його вже зараз нема, каже: "Віля, треба тіка-ти". А він працював у райкомі партії, у них там зв’язки є. Каже: "Виля, чекисты упали тебе на хвост. Тікай, Віля". І я втік. Щоправда, недалеко, в місто Мирний, всього за двісті тридцять кілометрів на північ. А в них такі закони були: «Аби не в нас». А там бунтуй, що хочеш ро-би.
Я втік туди. Там, щоправда, в мене політичних занять не було, я в спорт ударився, в жу-рналістику. Журналістика в мене була спортивного плану, я писав про багато видів спорту в «Молодежь Якутии», «Мирненский рабочий»...
Я ще забув розповісти, що напередодні цієї «комсомольської революції» я працював у газеті "Социалистический труд" у селищі Мухтуя. Не знаю, першим я був чи не першим жу-рналістом Радянського Союзу, який зробив матеріал про страйк у річковому порту. Коли я приніс редактору цей матеріал – великий матеріал я зробив, на цілий "підвал" – то він схопи-вся за голову і сказав: "Виля, что ты написал? Если я завтра это поставлю в номер, то после-завтра тебя мама не найдет, а меня – Неля Петровна". Тобто його дружина. І він не поставив. Цей матеріал називався "Не тихо на тихой пристани". Звичайно, російською мовою. Я це якось стерпів, а коли зробив другий матеріал – репортаж із залу суду під назвою "Лишение свободы", коли одного хлопця з Кемеровської області, він був інвалід, за те, що дав ляпаса парторгу, бо той його образив під час цього страйку, – тому хлопцю дали три роки позбавлення волі. Я став на його захист, їздив його захищати в Якутськ. Це вже моя правозахисна діяльність. Мене вигнали з роботи. Я працював у райкомі комсомолу, та мене вигнали з ро-боти. Мені особливо запам’яталося, як мене викликали «на ковёр» у райком партії, та й ка-жуть: "Кого защищаете, вы работник комсомольско-партийного аппарата, вы не имеете пра-а защищать этого хулигана, он приехал сюда за длинным рублем". А той хлопець дав мені довіреність на захист. Я приїхав у Верховний Суд Якутії і, до речі, що дуже прикро, – гене-ральним прокурором був українець. Я не пам’ятаю, чи Руденко, чи Кривенко, щось таке, багато років минуло, це ще був шістдесят перший рік. І він каже: "Очаковский... Кого вы защищаете, он же приехал за длинным рублем, как вам не стыдно, вы – комсомолец". Вони мене навіть не допустили до захисту.
Після цього я все ж таки зробив спробу стати професійним правозахисником: я поступив на юрфак Іркутського держуніверситету. Це було в 1962 році. Але з перших же контрольних робіт я задумався, чи зможу я працювати юристом. І взагалі, як писати? Ви знаєте, у мене така натура, така вдача погана – брехати я не можу. Я можу жінці збрехати, де я був і кого любив, але по великому рахунку я не можу збрехати перед суспільством.
В.О.: Такому тяжко жити.
В.Очаківський: Я написав там одну роботу про закони Хаммурапі, другу написав про римське право, а про соціалістичне право я не міг писати ніяк, бо я вже зіткнувся з реальним життям, я вже сам потерпів від цього, тобто я своєю шкірою відчув систему цього права. Права не було, як і зараз, що вигадують спадкоємці тих, з ким я тоді воював. Коротше кажу-чи, коли я переїхав у той Мирний, то в мене вже... Правда, була одна дуже гучна правозахис-на справа… Знали, що я маю юридичну підготовку, і мене запрошували громадським захис-ником. До речі, я ж виступав і громадським» захисником» Кучми на трибуналі.
В.О.: Де, в Києві?
В.Очаківський: Авжеж, 25-го лютого. А починав я в Якутії. Бачите, яка «цікава гео-графія»? Я пишався тим, що коли свою першу захисну промову виголосив у одній справі – до речі, українка була, Ніна Булах, я її захищав, – коли прокурор просив три роки позбавлен-ня волі, а після мого виступу їй дали два роки умовно і вона із залу суду вийшла, то це було дуже приємно, коли люди встали в суді і вчинили мені оплески, як у театрі. Я трошки зніяко-вів – як це так, це ж не театр... Мені один старий адвокат, який пам’ятав ще Маяковського, зробив комплімент… Я в кінці зауважив, що я непрофесійний, у мене нема диплому, то, мо-же, я щось сказав не так, то ви мені вибачте за нескромність, а він сказав: "Ні, ви професійно виступали".
Так, ліричний відступ я б хотів зробити. У 1962 році я зустрів одну чудову дівчину там, у Якутії, вона сама сибірячка з Кемеровської області, місто Анжеро-Судженськ. Зараз вона є моєю дружиною, вона мати моїх дітей. Коли я їй зробив шлюбну пропозицію, я її попередив, я сказав: "Галю", – її звали Галя, дівоче прізвище Мошкіна, така кондова сибірячка. Коли во-на дала згоду, я сказав: "Но, Галя, ты учти, не исключено, что я могу сесть за политику, по-тому что мой образ жизни такой, что у меня постоянно много врагов среди руководства, меня могут закрыть". Вона казала: "Я на все готова". – "Ну, смотри". І через 20 років мене по-садили, хоча були спроби ще раніше посадити. У 1975 році в Якутії перед виїздом до мене підійшов один знайомий чекіст, теж українець, Іван К.. До речі, він зараз у Києві, полковник у відставці. Я не буду його називати, бо це буде аморально. Я з ним передзвонююся. Щопра-вда, зараз уже не буду передзвонюватися, бо бачу, що він коситься у мій бік – щось не так після тих акцій з Кучмою... А тоді, у Мирному, він попередив мене: "Вилен, если у тебя есть что-то такое антисоветское, спрячь подальше". А в мене було багато чого. По-перше, у мене були мої вірші, за які мене посадили в 1982-му, у мене був історичний нарис генерала Григоренка про книжку Некрича «22 июля 1941 года».
В.О.: Так-так, це щось типу рецензії чи відгуку на цю книгу, я це теж читав.
В.Очаківський: У мене вона була. А за це ж термін давали, ви самі знаєте. Ну, оце він мене попередив, так що я тоді теж уник арешту. А вже у 1982 році я не уник. А як це сталося – це найцікавіша частина моєї розповіді.
Коли я повернувся з Якутії... У 1976 році я покинув Якутію, півтора року жив у місті Горький, зараз Нижній Новгород. Я працював водієм-перегонщиком, я ганяв машини з Горького по всьому Радянському Союзу. Це мені було дуже цікаво і потрібно, як пишучому, бо я планував написати велику книгу, і мені треба було поїздити по Росії, по Україні. Я об’їздив від Калінінграда до Уралу, від Ленінграда до Грозного. Я ганяв машини-вантажівки з заводу. І всі ці роки, в Якутії теж, чесно кажучи, – ви не думайте, що я перед вами там хизуюся, – я зв’язок з батьківщиною не поривав. Я передплачував "Всесвіт" і "Спортивну газету". Навіть одного разу в "Спортивній газеті" був мій невеличкий матеріалець. Я там створив дитячий футбольний клуб, у 1974 році повіз дітей... Куди, ви думаєте, повіз? – На Херсонщину. З Півночі, з Якутії повіз я своїх дітей, 20 хлопчиків, у Нову Каховку. Я пишався тим, і хлопці це знали: "Ребята, у вас украинская школа футбола, я вас готовлю для киевского "Динамо"". Я за цю команду завжди вболівав, і зараз теж уболіваю. І з тих хлопців таки повиростали професіонали. Щоправда, тільки один з них грав на Україні, у Нікополі, один грав у москов-ському "Спартаку". А в Горькому мій син навчався у спортивному інтернаті. Я біля нього був, ганяв машини.
А потім моя дружина поміняла помешкання з Мирного на Олександрію – і так я опинив-ся на батьківщині. Мене тягнуло на батьківщину, я вже не міг, дуже хотілося. Ми повернули-ся на Україну. У Херсон було дуже проблематично, не було таких оголошень, а в газеті ого-лошення: місто Олександрія, обмін квартири. Вона сюди приїхала, а потім я з Горького при-їхав. Син грав у Горькому в хокей, його вилучили, він за фізичними кондиціями не підходив, але потім став грати в московському "Спартаку", у дитячій футбольній команді. Згодом я йо-го перетягнув на Україну.
В.О.: От ви згадали сина – назвіть його ім’я і рік народження.
В.Очаківський: У сина мого доволі екзотичне ім’я – його звуть Фідель. Взагалі я своїх дітей виховував у таких революційних традиціях. Я зараз не буду брехати, як деякі наші су-часні націонал-демократи, що вони, мабуть, з пелюшок стали революціонерами, націоналіс-тами – у мене такого ніколи не було. Я був переконаним ленінцем, бо я користувався тою інформацією, яку мені давали. Звичайно, запитання у мене були і до Леніна, і я можу це до-вести: у мене є Повне зібрання творів Леніна, і там на полях у мене такі запитання до Леніна, що якби при шмоні прочитали, то, мабуть, іще б...
В.О.: Ленін опинився би під арештом. Як це, до речі, не раз бувало: у багатьох вилучали твори Леніна з помітками.
В.Очаківський: У мене вони це якось пропустили.
В.О.: А якого року син?
В.Очаківський: Мій синок 1964 року народження.
В.О.: А Фідель Кастро коли приїздив?
В.Очаківський: Він раніше, десь у 1961 році бував в Ангарську. Чи в 1962 році. У мене був культ Фіделя. Дочка народилася в 1974 році. Я думав, що в мене буде другий син, то я його хотів назвати Ернесто, на честь Ернесто Че Гевари. Але в мене народилася дочка, то я її назвав Жанна, на честь Жанни д’Арк. Якщо б зараз у мене дочка народилася, я б її Юлею на-звав, з відомих причин. (Юлія Тимошенко з 14 лютого 2001 р. перебувала в Лук’янівському СІЗО, де провела більше місяця. – В.О.). Я вважаю, що в кожній родині повинні бути отакі от героїчні орієнтири. У нас такий був. Правда, згодом я про Фіделя Кастро дещо дізнався, при-чому від людини, яка дуже добре його знає. Це мій друг, видатний поет Євген Євтушенко. До речі, він мені допоміг реабілітуватися. Він одну книжку, яку подарував моєму синові, так і підписав: "Дорогой Фиделико, я желаю тебе вырасти человеком, непохожим на человека, имя которого ты носишь, потому что, когда он был студентом-повстанцем, он обещал дать народу свободу, а когда пришел к власти, он дал народу новый вид несвободы". Це коли він був у гостях у мене в 1974 році в Мирному, в Якутії, він такий напис зробив. Книжка зараз у моїй бібліотеці в Олександрії, приїдете, я вам покажу, щоб не думали, що брешу.
Коли я приїхав на Україну, то постало питання, куди йти на роботу. Я деякий час поро-бив водієм, у мене був перший клас, на «плечових перевозках». Возив з Олександрії до Чер-кас і назад. А потім мене потягло на підземну романтику і я пішов у шахту працювати. До речі скажу, що романтика романтикою, а в цьому є і певний зиск, тобто якщо десять років поробиш на шахті, то маєш право піти на пенсію раніше. Я не буду брехати, я не хочу робити з себе святого, я вам скажу так, що коли я прийшов на шахту в моєму віці 42 роки – а люди, котрі приходили у 40-42 роки – вони сідали на кнопку, мотористами, а я захотів піти на пе-редову. Я поїхав у Макіївку вчитися на МГВМ – машинист горно-виемочных машин, тобто підземний комбайнер.
В.О.: 42 роки – то якого це року?
В.Очаківський: Це було у 1979 році. Я пішов на шахту працювати, десь там із півроку попрацював і мене відрядили в Макіївку навчатися. До речі, тоді вже в мене була прихована ота антирадянщина, за яку мене посадили. Я тоді готував листівки. Я зараз не можу назвати ту людину, він мені такого права не дає, з яким я підпільничав. Це дуже здібний фотохудож-ник, він допоміг мені робити антибрежнєвські, антипартійні фотоколажі з моїми віршами. І по цей день він мені згоди не дає, каже: "Вілен, я не хочу бути героєм, будь сам". І по цей день я його приховую. У мене ці листівки були вже заготовлені для «выбросу». Я робив «выброс» листівок у Донецьку, це біля Макіївки, і в Москві під час Олімпійських ігор у 1980 ро-ці.
В.О.: А що таке "выброс", поясніть, будь ласка.
В.Очаківський: Викидав, розкидав листівки. Ну, тексти, я думаю, – це не дуже цікаво.
В.О.: Якраз це важливо, які тексти були.
В.Очаківський: Один текст я привіз прес-секретарю акції "Україна без Кучми", пода-рував йому. Там було звернення до збройних сил, російською мовою: "Товарищи маршалы и генералы! Офицеры и солдаты Таманской Кантемировской дивизии ждут вашей команды прийти на Красную площадь, оцепить Кремль и арестовать преступную банду Политбюро, чтобы предать их суду второго Нюрнбергского процесса." Це у 1980 році отакі листівки я розкидав по Москві.
В.О.: А цікаво, як ви їх виготовляли, ці листівки?
В.Очаківський: Я писав на ватмані рукою, а мій співучасник, подільник, який, слава Богу, не сидів, бо я його так і не викрив, робив світлини…. До речі, я дуже боявся, що коли оце мене кололи отим барбамілом, щоб не розколотися. Слава Богу, я нічого не видав.
В.О.: Ви пояснили, що самі все це робили?
В.Очаківський: Все, так. А потім вони жінку питали: "Очень профессионально сдела-но, как это так?" А вона: "А он профессионал. Он же журналист. Ну и что, что он на шахте работал, это не имеет значения, он же всю жизнь в газетах, и фотографии делал. У него вот фотоаппарат, увеличитель". Все обійшлося, слава Богу, і цей хлопчик так і не сів. Він живий, але я не можу назвати його.
В.О.: Ну, якщо не дозволено, то що ж.
В.Очаківський: А в Олександрії я подивився: ну, який тут матеріал можна робити? Тільки фейлетони можна робити, бо кумовщина, п’янь, крадіжки. Думаю, що я тут буду робити? Оцей матеріал накопичився, а куди я його дам? Тим більше, що у мене ніяких повно-важень не було. У моїй особистій конституції записано: якщо у тебе нема громадських пов-новажень, сиди і мовчи. Спочатку ти мусиш завоювати повагу людей, нехай тебе зроблять своїм представником, а тоді йди. Я ніколи не вийду на площу, що от мене там скривдили чи ще щось... Я себе «бутербродом» ніколи не робив. Але коли я на другу шахту прийшов, то там уже обставини сприяли, щоб створити такий ревком, як колись у Якутії, отакі хлопчики зібралися. Тоді я почав створювати вільну профспілку. Не таку, як Володимир Олександрович Клебанов, що в нього хтось на Кузбасі, а хтось на Сахаліні – ні. У мене конкретна шахта, і я, по-перше, роблю цехком. Уявіть собі таку картину... Профспілкові збори на шахті, шахтарі колдоговір повинні підписати. Там уже хлопці мене визнали лідером. Я встаю і кажу: "Ми не згодні. Нам треба робити шестигодинний робочий день". – "А кто такие "мы"? Мы, Николай второй?" Я кажу: "Нет, мы – его величество рабочий класс шахты "Медвежьеярс-кая"».
В.О.: Де це вона?
В.Очаківський: Перша шахта, на якій я робив, називалася «Верболозівська», це місто Олександрія. А друга шахта, де я створював ревком, де я закладав підвалини істинно вільної профспілки, це шахта «Ведмежоярська», ШБУ-2 – Шахтобудівельне управління №2, трест "Олександріяшахтвуглебуд". Відтак у мене з’явився авторитет. Коли ми зібрали профспілкові збори, я поставив питання про створення вільної профспілки, тобто щоб нас ні директор не смикав, як ляльок, оцей цехком, ані парторг. Отака картина. Тут я сиджу у президії, я веду збори, тут директор, в одному куті сидить голова шахткому, а в другому сидить парторг – сидять і не рипаються. Цей підіймається, я кажу: "А чого ви встаєте? Я вам слово давав?" – директору. Це був 1982 рік, початок року.
В.О.: Брежнєв ще був, так?
В.Очаківський: Так-так. А я спочатку провів роботу – у мене ж була комсомольсько-партійна школа. Як вони своїх добирали, так і я добирав, тільки в мене інші були критерії. Але я діяв за їхньою системою, за їхньою технологією. Кажу, "Ваня, ти підходиш, Петя, ти підходиш, Стьопа, то підходиш. Так, хлопці, кого будемо вибирати головою?" Все, домови-лися. На зборах я встаю: "Пропоную склад цехкому". Вже все підготовлено. А хлопці: «Віля, а чому тебе там немає?" Я кажу: "Хлопці, я журналіст." Кажу: "Якщо ви мені довірите порт-фель редактора стіннівки, я виправдаю ваше довір’я. Це те, що я можу робити найкраще. А Микола Миколайович Калиниченко буде вашим головою, і буде непогано". Проголосували і все, а ВОНИ там сидять, не рипаються. Я почав випускати цю газету! Називалася вона "На ход!", російською, це буде по-підземному "вперед". Коли шахтарська ланка має йти на забій, команда "на ход!", вмикається комбайн, крутиться фреза і – вперед, на «грудь» забоя – і пішло, і пішло. А тут тільки греби лопатою і кайлом – вперед. Це перша команда – "на ход!" Так оце в мене газета називалася "На ход!", зі знаком оклику назва газети була. Там один хлоп-чик мені допомагав. Але цю газету зривав парторг. Ну, може годину повисіти, ну, дві – зри-ває і все, внаглу зриває. Так потім що я робив? Я взяв цю газету і вліз у шахту, опустив униз, у підземелля. Хлопці йдуть, коногонками світять і читають у темряві. Лампа ж горить, коно-гонка називається. Там мені електрослюсар Володя Кирпіта вирізав шмат із транспортерної стрічки, і на неї газету кнопкам приладнав. І оце хлопці читали.
В.О.: Вона писалася як – від руки, машинкою, чи як?
В.Очаківський: Від руки, я можу таким напівкреслярським шрифтом писати. Я робив малюнки, карикатури. Коли син приїздив на канікули, допомагав малювати – у мене син на-вчався у Москві на архітектора, до речі, він і зараз працює архітектором у Якутії. У нас, на Україні, йому місця не знайшлося . Ну, і оце пішло і пішло, така колотнеча на шахті...
А, так слухайте далі, чого вони мене посадили. По-перше, мені вдалося цехком створи-ти. Я хотів іти далі, хотів зробити шахтком за цим же принципом. Я вже підшукав хлопців на шахтний комітет, і голову знайшов, домовився. За шість днів до конференції, де перемога була забезпечена на сто відсотків, мене закрили. Приїхали на шахту... Я можу пишатися: я перший із дисидентів, кого взяли майже в забої, чумазого, в бані я годину відмивався від тої мачмали. Так от, приїхали туди дві машини, а третя була в засаді, КГБ (мені все потім розпо-вів один хлопчик, теж просив, щоб його не викривали, каже, я не хочу бути героєм, він мені про всю цю операцію все розповів). Щоб запобігти такій ганебній події… Перша вільна профспілка могла бути в усьому Радянському Союзі, справжня, не така клебанівська штучна, а справжня, і от вони мене закрили. Спочатку мене заарештували, а потім – шмон, а при шмоні – листівки. У мене ж були негативи листівок. Мене знаєте що підвело? Недбайливість, занехаяність – не знаю, як це назвати. Я взяв одну книжку – у мене була якась ленінська те-матична книжка. Я взяв між сторінками заклеїв негатив. А там шматок, клаптик негатива ви-глядав. Він отак дивиться-дивиться-дивиться і вже відкинув, а там мент, капітан, каже: "Товарищ прокурор, вы знаете, подозрительная книжка". Той подивився ще раз і дістає негативи. Я кажу: "Ну что, лет на двести, наверное, уже намотал я?" Він відповідає: "Да двести не двести, а десять, наверное, есть". Коротше кажучи, було два шпони.
В.О.: Дати і місця пам’ятаєте?
В.Очаківський: Аякже, все пам’ятаю. 11 жовтня 1982 року приїхали на шахту на білій "Волзі" прокурор слідчого відділу Кіровоградської обласної прокуратури Комендяк Володи-мир Федорович. Оце він мене затримав. Потім поїхали робити шмон на моїй дачі. Дача у селі Протопопівка, на річці Інгулець. До речі, зараз десь кілометрів п’ять від того місця я й живу, я купив там дім.
В.О.: А район це який?
В.Очаківський: Це Олександрійський район Кіровоградської області, Протопопівська сільрада. І там шмон провели, оце все вони знайшли. Вони в мене там ходили по городу, во-ни там щось шпиняли по стінах шампурами. Я кажу: "Хлопці, та ви вже скопайте мені город, то навесні й орати непотрібно буде". Коли мене забрали, сільчани казали, що вони там засади робили, чекали, що хтось прийде, може. Вони роздули з мене такого шпигуна, що в мене ра-діостанція була – ну, вам знайомі такі речі, ви й самі це пройшли.
В.О.: Так-так, ми самі це пройшли.
В.Очаківський: А другий шмон уже був на міському помешканні, в самому місті Олек-сандрії на Банному провулку, 6. Вони взяли всі мої рукописи. Що мене підвело? Знаєте, отака в мене вдача трошки така гуморна. Я захотів пожартувати над парторгом. До речі, у пар-торга дуже цікаве прізвище, як псевдо, – Пустяк Анатолій Васильович. Як псевдо. І от я од-ного разу приходжу в лампову. Лампова – це приміщення, де ставлять шахтарські лампи на підживлення. Я приходжу в цю лампову й кажу: "Отут портфель, прийде мій заступник, ре-дактор Вітя Кривопустов, нехай це він візьме, там дещо є для нього". А ця лампова була од-ночасно і кабінетом парторга, він був там начальником вентиляційної служби. Я думаю, він обов’язково в цей портфель рило своє засуне. У мене була така робота "Ленин о роли руко-водителя". Я обгорнув її ватманом і написав зверху: "А.Д.Сахаров. О стране и мире", а внизу – "Нью Йорк". Думаю, він цю антисовєтчину розгорне, а там – Ленін. Думаю, кайф буде. А він не розгорнув, розумієте? Побачив і кинув. А вже коли я вийшов на волю, мені сказали, що в газеті була публікація про мене. Я знайшов цю публікацію від 6 квітня 1983 року (коли я вже сидів у Кіровоградському СІЗО). То там було написано, що на шахті діяв такий собі антирадянець, який розповсюджував антирадянську літературу на шахті. Директор шахти Віктор Миколайович Левандовський не помітив цього, а прості люди, робітники й шахтарі, помітили і своєчасно викрили цього антирадянця-зловмисника. Отаке було…
Коротше кажучи, після цього вони мене заарештували і повезли в Олександрійський мі-ський відділ міліції. Я до цього Комендяка й кажу: "Товарищ прокурор, отпустите меня, по-жалуйста, на ночь, у меня дочка одна осталась, жена в командировке в Москве, дочка одна, газовый баллон, отпустите, пожалуйста. Я никуда не сбегу, я вам дам подписку о невыезде". Він каже: "Мы подумаем". І вони мене відпустили… А я ж старий чекіст, я в школі міліції навчався, то я зразу засік зовнішнє спостереження, як кажуть на ментовському жаргоні – «Ніколая Ніколаїча» засік. Тобто, вони мене відпустили, думали, що в мене прибічники є, це ж організація, це ж буржуазні націоналісти чи ще щось. Я прийшов додому. На щастя, під’-їхала з села моя племінниця Свєта. Вранці я поїхав на шахту просити свого директора шахти. Я ж думав, що мене не заберуть, думав, що почекають, коли приїде дружина. Я приїхав на шахту, кажу: "Виктор Николаевич, позволь мне, пожалуйста, не работать эти дни, жена в ко-мандировке". Він: "Виля, какой вопрос, пожалуйста". Я вже знав, що я приречений, тому я вирішив піти попрощатися зі своїм другом-художником. Був там у нас такий відомий худож-ник-графік Шурдук Анатолій Максимович. Я до нього в майстерню прийшов, кажу: "Толик, ну что, пришел с тобой прощаться, минимум десять лет я заработал". – "Да Виля, да ты что, ты преувеличиваешь." Я кажу: "Толик, это точно". І от я відійшов десь метрів 50 від цієї майстерні, дивлюсь, стоять "Жигулі", у мене серце тьохкнуло. Вибігають двоє таких мордо-воротів у плащах, до мене підбігають і – раз, мене за руки. Я кажу: "Та що ви, хлопці, у мене тут нічого нема, у мене все вдома – автомати, гранатомет. Тут нічого нема". Вони кажуть: "Пройдемте в машину". Сіли з обох боків, а попереду, я дивлюсь, сидить мордоворот. "Ба, кто брать-то меня приехал, сам шериф соизволил!" – начальник міського відділу міліції підполковник Харитоненко Іван… Він каже: "Вилен Яковлевич, ну у вас и юмор". Я у відповідь: "Ну так одесская же школа милиции". – "Нам треба знову поїхати на вашу дачу, там кое-что подивитися." – "Ну, поїхали." Мене знову після того в міліцію, два мента по боках – і до Кі-ровограда з сиреною: ву-ву-ву!
В.О.: Всі розбігайтеся!
В.Очаківський: Так, так. Такого ж злочинця везуть! Вони мене привезли в Кіровоград. Уже звечоріло, темно стало. Завели мене там до одного, він розпорядження дав, щоб у КПЗ відвезли мене. І ви знаєте, як воно буває в житті… Ще одна ілюстрація цієї системи: той, що мені підписував путівку до СІЗО в прокуратурі області, згодом став секретарем комісії по реабілітації Олександрійського району.
В.О.: Нормально. Як його?
В.Очаківський: Чорноволов.
В.О.: Скажімо, Валерія Марченка засудив Григорій Зубець. Фактично на смерть. А 1991 року саме він прислав матері документ про посмертну реабілітацію того ж таки Валерія.
В.Очаківський: Ну, а зараз же у цього Радченка теж руки нечисті. (Радченко В.І., ґене-рал армії; у 1972-82 оперуповноважений, начальник відділу УКГБ в Києві та області, у 1994-95 міністр внутрішніх справ, 1995-98 та 2001-03 – голова СБУ. – В.О.)
В.О.: Це той, що молотив Володимира Малинковича. (Член Української Гельсінкської групи з жовтня 1978 р. – В.О.). Його схопили в місті, завезли в ліс і відмолотили.
В.Очаківський: Це в ті часи?
В.О.: Десь до 1980 року.
В.Очаківський: Ну, а зараз вони займають позицію, я б не сказав, що...
В.О.: То інша справа, нинішня позиція, але що Малинковича били за наказом Радченка, то це правда.
В.Очаківський: Після того допит того ж Комендюка. Я кажу: "Кого вы шарите? Ленин меня зовут (таке моє ім’я – Вілен, В.І. Ленін), вы Ленина сажаете, одумайтесь, вам же могут потом статью пришить". – "Скажите, какие были цели и задачи организации, о которой вы пишете?" Я кажу: "Это же художественный вымысел! Да, я придумал организацию "Спар-так" – "Союз правдоискателей антибрежневского революционного товарищества антипар-тийных коммунаров". И листовки, – кажу, – это иллюстрация того, что эта организация дела-ет. Но я еще эту книгу не написал, вы мне не дали. У меня состава преступления нету ни с объективной, ни с субъективной стороны. Меня судить невозможно, что вы делаете?!" Ну, і отак гумор-гумор, а потім почалося. Півроку під слідством у Кіровоградському СІЗО.
В.О.: Чи ви називали дату арешту, щось я забув?
В.Очаківський: 11 жовтня 1982 року. 12-го мене привезли в Кіровоград. 12 жовтня 1982 року вже я був за ґратами. І почалося слідство. До речі, мій слідчий був Валерій Мико-лайович Карелов – зараз він слідчий по особливо важливих справах Генеральної прокурату-ри України. Як вам це сподобається? Карелов Валерій Миколайович.
В.О.: Ви мене не здивували, їх багато таких є й досі.
В.Очаківський: Слухайте далі. Я йому також кажу: "Кого вы сажаете? У меня Полное собрание сочинений Ленина, я верный ленинец". До речі, я ніколи не був націоналістом і за-раз ним не є. Якщо визначити мою позицію, то я є патріот, і то не гучний. Я люблю Україну, але я це кажу пошепки, я не можу кричати в мікрофон, що я люблю Україну.
В.О.: То жінці треба іноді казати, що любиш її, і то пошепки. І не часто.
В.Очаківський: Між нами кажучи – це не для преси, – але коли я був на круглому сто-лі, то порівняв, скільки разів про свій патріотизм свідчив Анатолій Матвієнко і скільки разів Левко Лук’яненко та Степан Хмара. Я здивувався: останні жодного разу про це не сказали, а Матвієнко аж три рази. Розумієте? Я не є націоналіст, я не хотів падіння Союзу, я хотів його докорінної реформації. Я писав листа Горбачову, що треба зробити чистку партії, залишити там не більше, ніж сто тисяч, щоби це був мозковий трест радянської нації – така була моя позиція. Я не хочу називати себе націоналістом, я не є Павличко, я не є Драч, я просто пере-січна людина. Я від свого минулого не відмовляюся, я багато чого зрозумів, я багато людей відкрив по-іншому. Я вважав, що УНСО – це напівнацистська організація, а зараз бачу, що вони такі хлопці, що з таких хлопців можна набирати нове МВС, нову міліцію.
В.О.: Але ж там відбулася чистка, ви тоді не помилялися.
В.Очаківський: Я знаю. Я кажу про те, що зараз бачу – нормальних хлопців. Так що я багато чого переглянув, але я не хочу себе стукати в груди, що я націоналіст, «слава Україні» – я це не хочу кричати. Я знаю одно, що перший ковток води у своєму житті я зробив із Дніпра, я хочу, щоб і останній теж був із Дніпра. Це я вам кажу між нами.
Ну, і далі. Півроку під слідством, призначили експертизу. Це було дуже цікаво, я вам надішлю матеріал, це там докладно є.
В.О.: Як велося слідство?
В.Очаківський: Потім вони призначили експертизу. А, тут така деталь. Як творився оцей тиск, як оці психологічні тортури застосовувалися не тільки до мене, а й до дружини. Коли мене взяли, вона не знала, де я. Вона працювала на Олександрійському авторемонтно-му заводі плановиком-економістом. Її викликають у перший відділ. Знаєте, що таке перший відділ? – спецвідділ. І кажуть: "Галина Поликарповна, у нас есть к вам серьезний разговор. Ваш муж, Вилен Яковлевич Очаковский, арестован. Сейчас он находится на излечении в психбольнице. Он как человек абсолютно больной, неизлечимо больной, он полностью деградированная личность, он никого не узнает, никого не помнит, и поэтому мы вам советуем чисто по-человечески: вы возьмите и напишите заявление о разводе, это делается очень быстро, за один день. А за него вы не беспокойтесь, пусть ваша женская совесть будет спокойна – за ним там смотрят, кормят хорошо, водят в баньку, все нормально. Он там доживет свои дни. А вы еще женщина молодая, красивая, у вас может быть новая семья, а он будет только обузой. А представьте себе: ну, подлечат его, вот он выйдет, а у вас дочка растет, а он все может сделать – больной человек". От вам приклад. І цей подонок за прізвищем Жиленко по-тім працював як комендант "Белого дома" – міськкому партії. Коли я підійшов до нього і ка-жу: "Ну что, товарищ Жиленко, как видите, я не совсем деградировал, меня еще кое-где пе-чатают и знают меня в Киеве, и в Москве, а вы-то моей жене..." – "Я ничего такого не гово-рил." – "Вот это, – говорю, – вы все такие, коммуняки, вы никогда не признаете все свои пре-ступления. Но, ничего, – говорю, – придет ваш час." Поки що не прийшов, на жаль.
Повезли мене на стаціонарну експертизу в Одесу і почались оці тортури. Там писати ні-чого не дають, а мені ж треба писати, я ж людина, що пише – вірші йдуть, треба записувати, це ж можна збожеволіти, якщо не запишеш. Нічого не давали, але я якось примудрявся. А потім вони мені показують: "Вот ваши тетради, вот вы тут пишете антисоветские стихи..." І таке інше. Я кажу: "Стоп, тут нету одной тетрадочки, где сюжетный план книги, где по гла-вам все расписано. Без этого получается, что это листовки, которые я, как вы считаете, хотел вешать по заборам. Покажите мне маленькую серенькую тетрадку, и пока она не придет, я отказываюсь это обсуждать". Відмовився. Приїхав Карелов і привіз оцей зошит. Потім вони мені стали вводити оцей барбоміл. "Отвечайте, рассказывайте, все, что вы знаете, говорите!" Я так зуби зціпив: "Я вам ничего не скажу".
В.О.: Як то вводилося?
В.Очаківський: Такий великий шприц...
В.О.: Це лікарі роблять?
В.Очаківський: Так-так-так. Була така Алла Павлівна Кравцова, подохла, нема вже її, оце вона проводила цю експертизу, оцей допит.
В.О.: Вас тримали чи як?
В.Очаківський: Ну, аякже! У вас було 13-е відділення, а у нас... здається, теж тринадцяте...
В.О.: То що, під час експертизи вам вводили цей барбаміл?
В.Очаківський: Ні, не експертизи, а під час утримання у спеціальному відділенні Одеської облпсихлікарні. Спеціальне судово-психіатричне відділення. Ви самі там були.
В.О.: Я у Києві в «Павлівці» був, теж тринадцяте. Мабуть, всюди відділення експертизи – 13-е, так?
В.Очаківський: Тринадцяте, так. Отже, я їм нічого не сказав, призначається комісія. І от що цікаво: голова комісії був чи у відрядженні, чи що, то призначили одну жінку, його за-ступницю, головою комісії. Вона всіх прийняла, а мене відмовилася, не захотіла. Є такі люди, я це зрозумів. "Подождите, когда приедет Джони Иосифович Майер." Здох теж. Взагалі, у мене, як у графа Монте Крісто, – всі повиздихали. Господь бачить усе. Потім я вам про Ка-релова розкажу. Слухайте далі. Приїздить той Джоні Йосифович Майєр – то не єврей, то жид – і викликає мене: "Так, Вилен Яковлевич, я тут внимательно изучил ваше произведение и сделал такой вывод, что вы делали очень серьезный, основательный подкоп под марксизм-ленинизм". Я кажу: "Как я, простой шахтер, который орудовал кайлом и лопатой, мог делать подкоп под такой мощный пласт?"
В.О.: Кайлом і лопатою.
В.Очаківський: Да. Я говорю: "Под уголь, под породу я делал подкоп, но под это..." Він: "Не надо прикидываться, мы внимательно все прочитали. Вы изучали Монтеня, вы изу-чали Аристотеля, Гегеля и так далее – простые шахтеры этим не занимаются. Так что, вы – хитрый". Я говорю: "Все. Так вот, уважаемый профессор, условие такое, как на следствии, потому что это не экспертиза, это следствие. А на следствии – я знаю, я учился в школе ми-лиции, учился на юрфаке – вы задаете вопрос, и я подписываю каждый листочек". Він: "Уведите его!" Оцю сцену я описав у статті в газеті "Юг", яку я вам надішлю. Коротше кажучи, мене етапували в Одесу, потім з Одеси повернули в Кіровоград. Вони мені не сказали, що мене визнано хворим, вони спочатку блефували. Прийшов на допит інший слідчий, якийсь Туменко Олег Миколайович. Одного разу, це вже було вночі з другого на третє квітня 1983 року, десь годині о другій ночі, двері відчинилися: "Очаковский, з вещами". Я вийшов, мене – у "накопитель", шмон, у мене два зошити віршів забрали, і на етап, у "столипін", і в Дніп-ропетровськ.
В.О.: Скільки тривала та експертиза?
В.Очаківський: Тривалістю, за часом? Хвилин 10 максимум. За десять хвилин він мені поставив діагноз «Шизофрения непрерывно текущая, параноидный вариант»…
В.О.: Що Ви надто хитрий.
В.Очаківський: Ви ще врахуйте те, що я там же до цього нічого не казав, я ж відмовлявся взагалі говорити. І після того, як я сказав, що раз це слідство, то й ведіть протокол, як слідство, то він мене вигнав. Тобто це було готове не в них – це було готове в КГБ. Потім я вам доведу докладніше, на що я посилаюся, оце вам кажучи. Мене одразу помістили в "над-зорку" – це жахлива палата, бо туди кидають тих, у кого починаються "сумерки" (затемнення), там же були і справжні хворі. Мене помістили у друге відділення Дніпропетровської спецпсихлікарні. Заввідділенням була Чусовських Людмила Олексіївна, а моїм «лікуючим» лікарем була Людмила Андріївна Чинчик, до речі, дочка начальника тюрми, СІЗО дніпропе-тровського, полковника Чинчика. Бачите, як вони перехрещуються, оці служби. Вона, зда-ється, але точно не знаю, казали, що вона була капітаном МВС. Це була справжня садистка, там були справжні тортури. Я можу навести такі приклади, що я двічі втрачав свідомість, втрачав тяму, бо організм не сприймав нейролептики. Вперше я впав від аміназину, і в туале-ті раз утратив свідомість. Найбільша тортура була, що одного разу в мене раптом тиск упав, стало десь 90/60, і вони запідозрили, що я, як кажуть, «мастирю». У них же, знаєте, такий же жаргон...
В.О.: Термінологія та ж – кримінальна.
В.Очаківський: Так, кримінальна. Оце я згадував, коли стенограми Кучми читав, то те ж саме й там було. Вона мене кидає у цю "надзорку", мені призначають "накачки", є така то-ртура – "накачки". Не чули? Ви щасливі люди, ви в зоні зеки, ви щасливі люди. Що це робиться? Така банка, з неї іде шланг з такою грушею, сюди втикається шприц завтовшки як ото, знаєте, коровам вводять сперму – товстенний такий. Сюди втикається і вона накачує тобі – біль страшенний.
В.О.: Куди втикається, просто в тіло?
В.Очаківський: У стегно сюди, у м’язи.
В.О.: Що накачується, повітря?
В.Очаківський: Ні, рідина. Біль страшенний. Так оті уголовнички волали по-чорному, а я зібрав усю волю у жменю, як то кажуть, і став посміхатися. Вона стоїть, думає, що я буду просити. Це було дуже важко – п’ять сеансів. Також були і психологічні тортури ….
Одного разу Женя Євтушенко мені через сина надіслав свої нові книжки з написами, то вони їх прибрали. Потім одного разу вона мене викликає на цю тортурну бесіду. Я дивлюся, вона листає мою справу, а там мій лист до Євтушенка. Я кажу: "Я ж Евгению Александровичу это письмо писал отсюда..." – "Ну, это Евгению Александровичу не надо." Так що вони таке от робили, такі тортури були, що...
А хто ж там сидів, хочу сказати. Мене доля звела з видатною людиною. Я б хотів, користуючись цією нагодою, щоб це ім’я засвітилося по-справжньому, бо він гідний цього. Це Володимир Дмитрович Чубинський. Це видатна людина – композитор, поет, інженер, педа-гог, автор гімну КПІ. Володимир Дмитрович Чубинський, його літературне псевдо Ведеч. Він похований на цвинтарі в Борисполі, в тій самій землі, де похований його славетний пра-дід Павло Платонович Чубинський, автор гімну «Ще не вмерла Україна». Я вам зараз дам номер телефону людини, яка детально про нього розповість, бо його серед живих уже нема. Він закінчив життя самогубством, бо він не міг уже витримувати оце своє становище. Ця людина мені скрашувала життя. Я сподіваюся, що я теж трошки йому скрашував життя там. Я сидів у тринадцятій палаті. Я так згадую зараз, що Юлечка сидить у тринадцятій камері, я сидів у тринадцятій палаті Дніпропетровської психлікарні, а він сидів в одинадцятій, Воло-имир Дмитрович Чубинський. Я вам дам номер телефону людини, це поет Сергій Цушко, який вам про нього все розповість. Дам вам його телефон, ви з ним зустрінетесь, і він вам докладно розповість про цю людину, бо це ж свята була людина. Нас, «політиків», там було дуже мало, і нам було дуже важко перебувати в оточенні справжніх убивць. Там були убивці, по два, по три, по чотири, там були дегенерати-вбивці, переважно вбивці. Але я скажу, що було багато й тих, хто був здоровий, але, як кажуть зеки, «спригнув на дурочку», тобто за хабар психіатру. "Закосить", тобто симулювати, дуже важко, вони краще хворого на зону від-правлять, ви, мабуть, знаєте такі випадки.
В.О.: Так, дещо чув я про це.
В.Очаківський: Дуже важко. Це або хабар, або зв’язки. Може, другий чи перший секре-тар, може, його дитина, чи внук, чи кум. І от у такому оточенні ми сиділи. Я вийшов перший, а Володимир Дмитрович був уже в такому пригніченому стані, у нього була депресія. Я кажу: "Володимир Дмитрович, я виходжу, я все зроблю, щоб вам допомогти реабілітуватися. Бачите, зараз перебудова іде..." Він: "Віля, я не вірю в це, це все брехні, нічого не буде". По-тім він попав у Глеваху (Київська обласна психлікарня. – В.О.) і там його добили. Нема людини.
Мене перевели на звичайну лікарню, Кіровоградська обласна психіатрична лікарня звичайного типу.
В.О.: Коли це?
В.Очаківський: Точно скажу: мене вивезли з Дніпропетровська 22 квітня – бачите, які в мене дати. Це ще не все. Зняли діагноз з мене 22 червня 1988 року. Мені дуже щастить на дати...
В.О.: А якого року в Кіровоградську лікарню перевели?
В.Очаківський: 22 квітня 1986 року перевезли в Кіровоград. До речі, там система така: кожні півроку на комісії оцінюють твій стан, як іде процес «лікування». І от мене виписали, лікарі сказали, що я вже готовий до виписки, тобто для переведення у звичайну лікарню, за півроку до цього, на передостанній комісії, але КГБ не пропустив. Там такий закон: лікарі кажуть, що готовий до виписки, а КГБ каже: ні, нехай ще лікується. Така система, ви цього не знаєте, це ми знаємо. І от, нарешті, у цьому ж квітні була комісія, і мене повезли в Кіровоград. Але ж вона, ота Чинчик, мене так накачала ліками, що коли дружина з дочкою приїхали на побачення у Кіровоградську лікарню, то дочка моя заплакала, їй було страшно, коли вона побачила отакий мій вид. Вона пам’ятала, що батько в неї був такий здоровий красень, а тут така людина – вона плакала, дочка моя. І я зніяковів, мені соромно було, але що я міг зроби-ти? Це вона, Чинчик, мене останні три місяці так «лікувала», а до цього десь місяців дев’ять, я вам казав, що вона мене не лікувала через те, що в мене сеча перестала йти. У мене брали катетером два рази, перший раз узяли літр сечі, а другий раз півлітра. Вони перелякалися і зняла «лікування». А от справжніх кримінальничків-мокрушників вони не лікували, вони їм там були на допомозі – допомагали санітарам бити, знущатися над справжніми божевільни-ми. От, наприклад, був там такий Танцюрін, він трьох жінок убив молотком по голові. Його випустили через дев’ять років. Я коли прийшов, спитав його, коли він вийде, то він сказав: "Три года за рыло, и я выйду". А в нас... Отакий знаковий епізод. Одного разу, коли оця моя катюжка була у відпустці, за неї лишався один лікар – я не можу назвати, хто це, я не хочу, бо всі вони на місцях і їхнє начальство, я не підкреслюю, чи це був чоловік, чи жінка, я не хочу, щоб цій людині було завдано якоїсь кривди, – він мене викликав на бесіду і каже: "Вилен Яковлевич, мы прекрасно понимаем, какой вы больной, и знаете, уж лучше бы вы сюда попали за убийство, вас было бы легче выписать, потому что по вашей статье вас очень тя-жело выписать". А у мене була стаття легка. У вас інша була, а у мене була 187-"прим" – це «потолок» три роки, а я відсидів 4 роки і 1 місяць. Бачите, як їм вигідно було. І я був прире-чений на довічну койку. Я ж вам отой епізод привів, що "он там будет лежать, если доживет". Це мене врятував Михайло Сергійович Горбачов, спасибі йому, оця перебудова, інакше б я вам отут інтерв’ю не давав би, я б зараз лежав у Дніпропетровську на вулиці Чичеріна, 101. То було місце моєї довічної прописки. І коли я вийшов…
В.О.: Дату означте і як вас випустили.
В.Очаківський: Я казав, що мене перевезли у Кіровоград 22 квітня 1986 року. А 27 ли-стопада 1986 року мене вже відпустили. Але мені дуже пощастило. А Володимиру Дмитро-вичу не повезло, він попав на звичайній лікарні катюгам, а я попав до справжніх українців – не хохлів, не когутів, а українців. І я б хотів, щоб їх знали: це Микола Антонович Михайлюк, зав дев’ятого відділення, і Сергій Олександрович Макаренко. Оце люди, це справжні україн-ці. Коли я буваю в Росії, коли кажуть "хохлы", я кажу: "Ні, є хохли, а є українці, так же, как и вы – есть русские, а есть козлы". І коли я роблю перелік українців, яких я зустрів у своєму житті, я не забуваю оцих людей. Згодом я скажу ще про одного психіатра, який теж мені до-поміг…
Отже, я вийшов із цієї лікарні. Влаштуватися на роботу було неможливо, то я робив експеримент. Я прямо говорив, я не приховував: так, я сидів за антирадянською статтею. «Нет, нам не надо, не надо, не надо». Мене влаштував "по блату" один єврей. Не жид, а єв-рей, Чичельницький Віталій Миколайович, царство йому небесне, його нема, він помер. Узяв на себе відповідальність, хоча йому казали про мої «вади». "Нет, я беру под мою ответственность". Він мене взяв, і я там поробив трошки. Я почав пробивати реабілітацію. Мене хлопці (українець Валерій Наєнко і єврей Михайло Заспицький) відпускали з роботи, я їздив у Мо-скву, їздив у Київ у прокуратуру, туди-сюди. Хлопці мене прикривали, ставили «сімки» в цій організації, де я працював, в Олександрії.
Я там заснував "Меморіал", в Олександрії, Рух заснував. Я заснував перший на Кірово-градщині Рух, перший на Кіровоградщині "Меморіал". Спочатку "Меморіал", а потім Рух. На базі "Меморіалу". А потім весь склад Олександрійського "Меморіалу" включився у Рух. Я поїхав у Москву на перший установчий з’їзд "Меморіалу", зайшов у "Комсомолку" і так, як от з вами...
В.О.: Коли був з’їзд «Меморіалу», не пам’ятаєте?
В.Очаківський: Він був на початку 1989 року, в січні. І я, так, як от із вами, зустрівся з журналістом із "Комсомолки", Олексій Новиков. Він надрукував у газеті "Комсомольська правда" за 1 січня 1990 року нарис під назвою "Неизлечимый марксист". Цей нарис вийшов, він викликав неоднозначну реакцію в місті Олександрії, де я працював у той час уже на шах-ті.
До речі, я перепрошую, що трошки забіг наперед. До цього я хочу розповісти про пер-ший етап моєї реабілітаційної справи. Я хотів повернутися на ту шахту, де я працював, де мене заарештували за спробу створення по-справжньому незалежної профспілки шахтарів. Але для цього мені треба було позбутися діагнозу. Я знав, що нікому це ще не вдавалося, шизофренію ще ні з кого не знімали, тим більше з політв’язнів, але я вирішив спробувати. Я знову не можу назвати прізвище одного психіатра, бо це людина дуже скромна і він не хоче, щоб я його «у герої записував», але ж ця людина мені допомогла пройти оці випробування, цю експертизу на зняття діагнозу. Я його попросив, щоб він мені допоміг змоделювати екс-пертизу: "Як фахівець, скажіть, будь ласка, які можуть бути запитання, як мені себе поводити, все докладно: як мені сидіти, як мені стояти, які гримаси можна, які жести – все, щоб не виникло сумніву у моєму психічному здоров’ї". І він мені допоміг, він до мене прийшов додому, і ми з ним змоделювали оцю експертизу. До речі, мені теж було не просто вийти на цю експертизу. Мені допоміг Євтушенко. Бачите, це такий випадок, може, ще комусь би вдало-ся, але мені просто доля подарувала таке коло спілкування з великими людьми, зі славетними людьми, і оця дружба мені дуже допомогла. Це, звичайно, було не за системою "по блату". Просто він бачив, що я гідний такої уваги. Він, як людина дуже відома, допоміг у тому, щоби мене викликали. Він писав листа до Чазова – то був міністр охорони здоров’я СРСР, – і одного разу я отримую листа з Києва, у якому мене було запрошено на експертизу в Україн-ському філіалі інституту імені Сербського, це Павлівська лікарня № 21, мені здається.
В.О.: Може, тепер № 1, «Павлівка».
В.Очаківський: Я туди приїхав, був там такий директор Ревенок, я забув ім’я та по ба-тькові. Я йому кажу: "Ви знаєте, я хотів би спочатку дізнатися, я приїхав, як то кажуть, на розвідку, просто зараз не хочу лягати. Я хочу побачити людину, яка вже пройшла це, щоб знати, чи є шанси. Може, це просто якась вистава. А я хочу, щоб напевно, бо я вже стомився носити цей тягар, оцей ярлик". Він каже: "К сожалению, я вам такой возможности предоста-вить не могу – вы первый, до вас такого не было". Ви знаєте, мені було якось навіть приємно. Я кажу: "Гаразд, я лягаю". – "Мы вас назначаем в 22 отделение, зав отделением Аида..." – вірменське прізвище, я забув. Дуже приємна, дуже така цікава жінка. Коли я прийшов у те відділення, вона сказала: "Вилен Яковлевич, в какой вас блок, к буйным или к тихим?" Я ка-жу: "Мне бы к буйным, я хочу наостанок покуштувати всю екзотику психіатрії. Я думаю, що серед буйних це буде найцікавіше". І мене кинули до буйних, 35 днів я там пролежав.
В.О.: Це коли відбувається?
В.Очаківський: Це було наприкінці травня 1988 року, я там пролежав 35 днів. Я дуже добре подбав про цю експертизу, про її документальне підґрунтя. Що я зробив? Я звернувся до всіх своїх друзів, до відомих людей, щоб вони надіслали на ту експертизу в Київ характе-ристики моєї особистості. І пішли листи: від шахтарів із шахти, де я працював до арешту, із Ленінграда прийшов лист від відомого вченого, науковця, соціолога і журналіста Андрія Алексєєва, від професора Київської консерваторії Юрія Іщенка – це мій однокласник із Хер-сонської школи №20, діти мої з тої української школи футболу в Якутії, про яку я вам казав, вони вже повиростали, стали набагато старші, ті хлопці, – вони там зібрали підписи, як я їх виховував, що, звичайно, ніколи ні в кого не було сумніву в моєму психічному стані. Але більш за все мене зворушив лист мого земляка Юрія Іщенка, цього композитора, він написав, що "Виль Очаковский был признанной персонифицированной совестью нашего класса". Ме-ні це було дуже приємно, це мене зворушило. Ще дуже зворушливий документ прийшов з Олександрії від однієї співробітниці заправочної станції, яку я врятував від пожежі. У 1979 році, десь у жовтні, я проходив біля цієї заправки, а там загорілася машина, "Запорожець". Водій, власник "Запорожця", викинув шланг з мотора, який загорівся, і вогонь пішов по бен-зиновій стежці до колонки. А я в той час проходив, так я перебіг дорогу, ледве не попав під "пазік", автобус "пазік", він загальмував, я проскочив, скинув з себе пальто, збив полум’я і врятував заправку. Ну, тут, звісно, жінка плаче, каже: "Ви нас врятували, скажіть, хто ви та-кий, щоб ми знали хоча б, хто нас врятував". Я кажу: "Це непотрібно, я не хочу бути героєм, я пішов". І я пішов, і я про це вже й забув. До речі, оте пальто, яким я гасив ту пожежу, – во-но пролежало в тюрмі в Дніпропетровську, в Кіровограді три роки…. В тому пальті мене взяли. Це, знаєте, такий збіг обставин, це було дуже цікаво, це для пишучого цікаво. Я згадав про це, коли вже був у Києві. Мене, звичайно, відпускали, я подзвонив по автомату, що так і так, Галю, знайди жінку с заправки, которая может подтвердить, что действительно я такое совершил, потому что мне нужно побольше информации, чтобы я мог обложить этих психиатров, потому что я знаю, что у них есть установка не в мою пользу. Тобто я налаштувався на те, щоби зробити неможливе, але ж для цього треба відповідні підвалини. І ота жінка теж прислала. Розумієте, вони одержали таку інформацію: «Он спас от катастрофы целый микро-район». Ну як таку людину можна хворою визнати?
І з мене зняли діагноз. Коли з мене зняли отой діагноз, я прийшов на шахту. Бо хто ж мене з шизофренією пустить туди, вниз? А тепер, бездіагнозний, я вирішив повернутися ту-ди, звідки мене взяли. Він, директор шахти Осадчий: "Ну, ты знаешь, у нас тут..." – самі ро-зумієте, нащо їм потрібен такий підбурювач та ще й антирадянець? Та, спасибі, хлопці напо-лягли і начальник другої підготовчої дільниці Беренштам погодився. Мене знали ще по тій шахті, по «Верболозівці», по «Медвежоярці» мене знали. Два рази збирали збори другої ді-льниці, і мене взяли, хоча директор не хотів. Потім, звичайно, він пошкодував, що мене взяв, бо коли почалися страйки, я знову став редактором стінгазети і хлопці мене обрали головою страйккому. Більше того, оці хлопці мене висували кандидатом у народні депутати спочатку на Союз – пам’ятаєте, ото у дев’яностому році, наприкінці вісімдесят дев’ятого-дев’яностого? А потім на Україну мене висували хлопці. Але там було зроблено все, щоб мене не зареєст-рували. Ви ж самі знаєте, як це робилося.
Так що я повернувся. Тобто я перший етап пройшов успішно, з мене зняли діагноз, а по-тім мені ще потрібна була реабілітація юридична, щоб мені мати довідку про реабілітацію. Але ще не було закону, і я скористався Указом Президиума Верховного Совета СССР від 18 травня 1981 року для звичайних уголовничків. Він і не діяв, це була мертва норма, я її ожи-вив, мені це вдалося. Але як вдалося? Я писав листи на Генеральну прокуратуру, а мені Михайло Потебенько відповідає (він же був заступником) – ну, гальмує і все. Як він зараз гальмує, так він і мене гальмував – це ж така гидота. Мабуть, він і народився таким. А потім я думаю: "Ну, дай я сам поїду до Генерального". Така в мене вдача, настирлива. Тоді був Оси-пенко Петро Григорович Генеральним прокурором. До речі, наскільки щільний світ: він мій земляк, я купив дім у тому селі, де він народився. От я приїжджаю і привожу оцю статтю з "Комсомолки". Показую йому статтю. А там була така карикатура – чотири прокурори грають у футбол. Таке "Дело", як м’яч, і вони головами перефутболюють його. Я взяв і написав там: Осипенко, Комендяк, Мусіяка, обласний, і так далі. А він подивився: "Вилен Яковлевич, ну я ж не лысый". А там лисого зображено. Я кажу: "Петро Григорович, та це ж жарти". – "Вілен Якович, я вас уважно слухав. Якщо все, що ви мені сказали, правда, через місяць ви будете реабілітовані". Це я у нього був у квітні дев’яностого року, а 30 травня дев’яностого року я одержав по пошті постанову Верховного суду про реабілітацію за відсутністю у моїх діях складу злочину по статті 187-"прим", за якою я був звинувачений. Тоді я вже зовсім зна-хабнів – тепер мені треба гроші і харчі хороші, я «люблю українську природу, макітру повну галушок і повну пазуху цицьок», між нами кажучи. І оце я, значить, подаю позов за гроші на обласний суд. Вони мені – 9 тисяч, а я нарахував 27 тисяч по середньому, вимушений про-гул, по закону, по указу. Пишу, що я не згоден. А вони: "Смотрите, Вилен Яковлевич, вам могут и того не дать". Я кажу: «Нічого, я опротестую у Верховний суд». На Верховний суд приїжджаю – і мені поталанило... Слухайте уважно, мені повезло, просто поталанило. У нас був тоді прокурор Кіровоградської області Мусіяка Володимир Григорович, отака людина, козак. Коли цей процес ішов, його за успіхи в роботі – не по блату – перевели заступником Ґенерального в Київ, заступником Потебенька. Я до нього приїжджаю: "Володимир Григоро-вич, ти мене знаєш, допоможи, будь ласка. Мені не треба ніяких там поблажок, забезпеч, щоб усе було по закону". Він каже: "Все буде по закону, Віля, не хвилюйся". Дзвонить по те-лефону своєму заступнику, каже: "На завтра призначається засідання Верховного суду, Вілен Якович опротестовує, зроби так, щоб усе було по закону, але врахуй, що ця людина відома і в Україні, і в Союзі, і за кордоном". Той каже: "Все ясно". І я як дав там промову, знаєте, таку промову з політичним таким підтекстом... Я сказав, що, крім того, що я вимагаю, щоб мені повернули ці гроші, я вимагаю, щоб ті гроші витягали не з бюджету, а з тих, хто мене поса-див. І подав список – від парторга і до першого секретаря обкому – всіх. Звичайно, вони це не зробили. Вони мені нарахували 16 тисяч 345 рублів. На початку 1991 року це ще були гроші. Я їх отримав, купив дім у селі, де народився Осипенко, і сказав своїй Галі: "Галя, этот дом, его двери всегда должны быть открыты для тех, кто пострадал за правду. Любой полит-зек, который появится на пороге, должен быть здесь, ты обязана его встретить, как родного".
Все. Отака була історія, отакий був хеппі енд у мене, так я був реабілітований. Потім я пішов на пенсію.
В.О.: Коли?
В.Очаківський: На початку 1991 року. Весь час я активно працюю в "Меморіалі", як у нашому імені Стуса, так і в міжнародному. До речі, не знаю, мабуть, десь на Галичині є, а в Східній і Центральній Україні, мабуть, ні в кого ще не було меморіальської програми, а в мене була меморіальська програма на телебаченні, вона називалася "Смолоскип", тут були нариси про політв’язнів. Вона, правда, проіснувала недовго, вона, як кажуть російською, "приказала долго жить" після того, як я показав у ефірі оцей репортаж із Лондона, із Музею визвольної боротьби імені Степана Бендери. У мене ця касета є, якщо вам буде цікаво, мож-на дати копію. Копія ця зроблена в Москві, в міжнародному "Меморіалі". Наш "Меморіал" до цього ентузіазму не виявив, а я сам не з тих людей, хто напрошується, слава мені непотрі-бна. От і все, що я хотів розказати. Якщо у вас будуть якісь питання, будь ласка.
В.О.: Треба обов’язково зафіксувати вашу адресу.
В.Очаківський: Будь ласка...
Я ще забув таку інформацію, яку в "Меморіалі" я зробив. Я вважаю, що крім того, що я зробив оцей репортаж і в книзі відгуків у Лондоні залишив запис, пророчий запис: «Маю на-дію, що найближчим часом, ще за мого життя, цей музей переїде з Лондона в Київ або у Львів». У 1992 році я одержав ґрант від фонду Сороса за проектом "Інформаційний центр – Музей історичної пам’яті". На ці кошти я видавав прес-релізи місцевого "Меморіалу", під на-звою російською "Былое и думы". Також зробив оцей репортаж з Лондона в оту авторську програму на місцевому незалежному телебаченні під назвою "Смолоскип". Якщо вас ціка-вить е-мейл, я можу дати контактний.
В.О.: Можете записати мені прямо сюди, в зошит.
В.Очаківський: Крім мене політв’язнів брежнєвсько-андроповської хвилі в місті Олек-сандрії Кіровоградської області немає. Один був, та зараз він кудись зник, можливо, він у Києві, але я не раджу з ним зустрічатися... Якщо, може, з ним зустрінетеся, то треба враховувати особливості його психічного стану. Я не хочу сказати, що він повний там шизофренік чи параноїк, але в нього дуже пошкоджене психічне здоров’я, це людина дуже знервована, з ним дуже важко спілкуватися, він зациклений на своїй особі. Але доля в нього вельми драма-тична, і моя історія поруч з ним – це дитяча забава. Це Гавриленко Олексій Тихонович, на-роджений у селі Протопопівка Олександрійського району Кіровоградської області. Після закінчення університету в Сімферополі він працював директором школи, але в 1969 році його було репресовано за статтею 62 КК УРСР за те, що в нього знайшли есе під назвою "Вставай, страна огромная!", де він проповідував теорію такого оригінального терору – «електороме-ханічна війна». Він пропонував перемикати високовольтні лінії, щоб позбавляти напруги ве-ликі міста, і таким чином зруйнувати економіку, щоб ця брежнєвська система зруйнувалася. Звичайно, це було дуже приємною їжею для психіатрів, дуже легко було людину з такою теорією запроторити в Дніпропетровську спецпсихлікарню, в якій він пробув десять років. Він ще робив заяви про чехословацькі події. Ми познайомилися вже після мого виходу, а він ра-ніше за мене вийшов. Я йому допомагав, як міг, матеріально і морально, навіть забезпечував йому меморіальські контакти. Ми разом з ним брали участь у міжнародній конференції з прав людини в Ленінграді в 1990 році. Але надалі наше спілкування було перерване у зв’язку з тим, що спілкування з ним просто неможливе. Він навіть почав судитися з Пронюком (Євген Пронюк, голова Всеукраїнського Товариство політичних в’язнів і репресованих. – В.О.), там така була в них колотнеча, і я зараз його просто загубив. Просто такі його чисто людські параметри не дають мені змоги з ним спілкуватися. Але вам... дивіться.
В.О.: Де він тепер?
В.Очаківський: Він десь у Києві. Може, кінці можна знайти у Пронюка, у Тамари Па-холок, бо він з ними тягався. Він такий правдолюб, але там є такі нюанси, про які я не хочу казати.
В.О.: Що мене цікавить – як він був репресований.
В.Очаківський: Треба віддати йому належне в тому, що він багато знає, у нього багато спостережень, він багато пережив. До речі, я не хочу казати, що я одноосібний автор ідеї му-зею історії КПСС. Першу літеру "а" в цьому проекті сказав Олексій Гавриленко, а я вже став її втілювати в життя.
В.О.: Розшифруйте цю історію.
В.Очаківський: Я забув сказати, що це зараз мета мого життя номер один, це обов’язок перед Чубинським, царство йому небесне. Я часто в натовпі зустрічаю людей, які чимось ме-ні нагадують покійного Володимира Дмитровича, і він мені ніби з того світу каже: "Виля, ты должен это сделать". І я хочу, щоби цей музей історії КПСС-КПУ був створений. Я розшиф-ровую: КПСС – карательная психиатрия Советского Союза, КПУ – комуністичне пекло України. Адреса: вул. Чичеріна, 101. Я вже почав листування, в якому повідомив про цю ідею, про цей проект. Про це знають у Москві в Міжнародному «Меморіалі», знає і Семен Фішелевич Ґлузман, дуже шанована мною людина, знає про це Лесь Танюк, знає Євген Юхимович Захаров, тепер знає Василь Овсієнко. Я писав листи на ім’я міністра внутрішніх справ Кравченка, я писав лист на міністра охорони здоров’я Мельниченка. Від першого я отримав дуже цікавого, обнадійливого листа. Правда, не сам Кравченко написав, а Онуфрієв, його заступник, що вони підтримують цю ідею, але не можуть мені нічим допомогти, бо ця установа їм не підпорядкована. А від Мельниченка якийсь клерк, я і прізвище не запам’ятав, відповів відпискою в стилі Михайла Потебенька – така відписка побрехеньська. Але ж, якщо Бог дасть мені завершити цю акцію, і Кучма піде, я все ж маю надію, що мені вдасться ще за мого життя відкрити цей музей. Була спроба це робити через фонд Форда, який очолює мій друг місіс Мері МакКолі, англійка, але вона мені сказала, що вони працюють тільки на Росію, на Україну вони не працюють. Я забув сказати, що у відповіді того клерка з міністерства охорони здоров’я написано, що в такому приміщенні не може бути ніяких сторонніх людей і таке інше. Це все брехні, це все відписки. Туди ж люди приходять на побачення, я ж не про-шу, щоб у палаті це зробити, а зробити – я прямо так і написав – в адмінкорпусі, тобто в тих приміщеннях, які мають вихід на вулицю. Я знаю, що зараз усі підприємства, магазини і так далі мають вільні приміщення, які здаються всяким фірмам. То невже Україна, як і Росія, не може мати свій музей історії тоталітарного режиму? Вони мають "Пермь-36" (Музей історії політичних репресій «Перм-36» розташований у сел. Кучино Пермської обл., де до 1987 р. був табір особливого режиму ВС-389/36. – В.О.), а ми можемо мати "Дніпропетровськ, Чи-черіна, 101". І таким чином ми можемо увійти в Міжнародну асоціацію музеїв з особливою соціальною місією. У Штатах є музей рабів, у Англії – Дім робітника, в Бангладеш є музей визвольної боротьби, а в нас немає нічого. Хіба в нас не було визвольної боротьби? Вона була не менш могутня, не менш потужна, не менш гучна, ніж у Бангладеш, але музею ми не маємо. Оце я зініціював і сподіваюсь, що, може, мені ще вдасться це зробити, якщо буду жи-вий.
В.О.: Це щодо психіатрії, а так от когось із політв’язнів ви знаєте в своїй області чи в інших областях, кого б ви радили мені знайти і записати?
В.Очаківський: Пояснюю. В Одесі є дуже цікава людина, це Данилов Микола Микола-йович. До речі, він був офіцером КГБ, його запроторили у психушку, і він написав роман "Стучись в любую дверь". Пишіть: код одеський 0482 телефон... Далі. Є ще одна дуже цікава людина. У мене його адреси нема, але його знають у Кіровограді всі. У мене записаний його телефон і адреса. Кіровоград знаєте, ні?
В.О.: Ні, ніколи не був.
В.Очаківський: Ну, ви ще до мене приїдете, я вас повезу. Ця людина, може, буде для вас цікавою, але, між нами кажучи, це не для преси, для мене вона не цікава. Може, заціка-витеся, бо він самотужки займається тим, чим ви займаєтеся: він теж збирає інформацію про політв’язнів у психушках і пише твір... Це Мос-товий Василь Андрійович.
В.О.: А сам він був репресований?
В.Очаківський: Так, так, він теж був у Дніпропетровській лікарні. Ви знаєте що, пане Василю, ви мені якось зателефонуйте в Олександрію, я там пориюся в своїх архівах, там у мене є його адреса і телефон. Останні політзеки, які там є, а є їх дуже багато, – це все сталін-ська хвиля.
В.О.: Ну, тих ми зачіпати не будемо. У нас є конкретна програма: післясталінська доба. От я поїхав у Галичину, там сотні повстанців. Так вони на мене образилися, що я їх не запи-сую. Та коли ж я впораюся з ними?
В.Очаківський: Там ще є Чорний... О! Слухайте. В Кіровоградському обласному СБУ є чудовий хлопець, Федір Шепель. Він там як прес-секретар по зв’язках з громадськістю, це наша людина. Це, я би сказав, такий тихий Мельниченко. Це наша людина, бо, знаєте, якщо грати, якщо бути артистом, то це треба бути величезним артистом, щоб так зіграти. Я в його щирості не маю сумніву. У нього всі архівні матеріали, все він знає, і от, до речі, він може вам розказати про Чорного. Це той Чорний, що сидів разом із нашими велетнями. Він сидів, знаєте, з ким? З Мирославом...
В.О.: Що, Маринович? Він на Уралі сидів.
В.Очаківський: Здається, з ним. У Федора Шепеля все це є, Шепель вам дасть усіх, хто вас цікавить. Його шукати дуже просто: Кіровоградське обласне СБУ, у самому центрі міста. Його там усі знають .Напишіть йому листа, і він вам відповість Він вам закриє всі питання. У нього там усі є. Я ж про Чорного знаю від нього. Він же весь час публікує матеріали.
Я вам надішлю три матеріали, тобто три подачі моєї великої статті в російськомовній га-зеті "Юг", Одеса. Це независимая газета "Юг", яку багато років очолював видатний українсь-кий журналіст, який недавно – я це дізнався з інформбюлетеня "Права людини" – помер при загадкових обставинами. Це колишній народний депутат України Юлій Мазур. Він сам мені запропонував написати цю статтю. У чому винятковість цієї людини – що в ті роки, у 1993 році, він замовив. Це зараз мені можуть замовити у "Товариші" чи в "Гранях", чи в Тамари Просяник (Редактор газети «Інформбюлетень» у Кременчуці. – В.О.) , а тоді, у 1993-му... Це була людина виняткова, царство йому небесне. Я вам цей матеріал надішлю обов’язково, я зроблю ксерокопії. До речі, ця стаття друкувалася в Росії. В Олександрії її, звичайно, не на-друкували, бо там працюють ті ж самі, що й тоді працювали, коли мене посадили.
А зараз, крім оцього проекту музею історії КПCС-КПУ, я хочу запропонувати Морозу і Луценку, щоб у кожній області зробити так званий ОПРОП – опорний пункт розповсюджен-ня опозиційної преси. Я хочу в своєму помешканні в місті Олександрії відкрити такий пункт, де б я міг розповсюджувати газети "Товариш", "Грані", "Свобода", "Сільські вісті", тобто ті газети, які дають справжню інформацію про реальний стан подій в Україні. Звичайно, треба мати таких людей, я думаю, що я по конкурсу пройшов, щоб мені надсилали цю пресу, а я вже буду підключати місцевих активістів. Я вже такий експеримент робив. Я взяв 50 примір-ників "Граней" того числа, де почалася розкрутка цього «касетного скандалу», де, пам’ятаєте, був матеріал Тетяни Коробової "Бля вааще", там були стенограми аудіозаписів. Це я розніс – дав у музей, дав у «Білий дом», комуністам дав і так далі. Оце такий проект я теж хочу здійс-нити. Так що, бачите, якось ворушимося.
Звичайно, важкувато, особливо матеріально. Жити можна, якби діти стояли на ногах. А то зять зараз без роботи, він художник, класний художник, він оформлював Михайлівський Золотоверхий собор. Робота закінчилася, гроші проїли... Ото ми зі старенькою, що там виро-стиш, чи теля, чи порося – треба вкалувати, бо 60 соток землі. Паше моя «Ізауара» одна, а я їжджу по тих проектах, і мене совість їсть, що вона мене обробляє. Якось так ворушимося. Зараз намагаюсь влаштуватися на роботу. Влаштувався був, одного разу мене запросив, бу-ло, місцевий незалежний газетяр: "Ідіть до мене в штат". Пішов у штат, а коли я замахнувся на один критичний матеріал, він каже: "Забирайте вещи и вперед". Влаштувався я сторожем, а він, «новий українець», прочитав мою поему "Лениниана-3" – злякався, каже: "Я люблю Кучму, мне с ним хорошо, я в этом беспределе как рыба в воде". І цей теж: «Забирайте вещи и вперед» . І оце зараз, якщо Бог дасть, я влаштуюся на роботу в УФС, Український фінансо-вий сервер, кореспондентом по Кіровоградській області, то я здійсню проекти, і перший, і другий.
Я забув два цікаві епізоди розповісти. Коли я як реабілітований пробивав оте матеріаль-не відшкодування, компенсацію за вимушений прогул, то я задумав таку операцію. Я дізнав-ся, що той слідчий, Валерій Миколайович Корелов, який мені зробив оцю "справу", фактич-но сфабрикував, – я дізнався, що він працює слідчим по особливо важливих справах Генера-льної прокуратури України. Скориставшись тим, що в мене були дуже добрі стосунки з за-ступником генерального прокурора, колишнім прокурором Кіровоградської області Мусіякою Володимиром Григоровичем, я дізнався, де його кабінет у прокуратурі, і пішов туди. За-йшов і кажу: "Хлопці, ви не скажете, де зараз Валерій Миколайович?" Вони кажуть: "А ви хто?" – "Та я його однокашник, разом вчилися, разом працювали. Хотів з ним поспілкувати-ся, давно вже не бачилися." Вони кажуть: "Вы знаете, он сейчас в Запорожье одно дело ве-дет, мы можем вам дать его номер телефона". Я кажу: "Ой, я так буду вам обязан, пожалуйс-та, ребята, столько лет не виделись, старый кореш." Дають мені номер телефону. Я йому дзвоню у Запоріжжя, вони там якесь діло розкручують: "Валерий Николаевич, вам звонит корреспондент "Комсомольской правды" Василий Семенов. Дело в том, что мы сейчас готовим материал по Очаковскому, вам это имя о чем-нибудь говорит?" Он: "Да, я помню". – "Ну так вот, – говорю, – мы у него взяли ряд интервью, готовим крупный материал, и он там упомянул вас. Нам бы хотелось задать один вопрос. Как вы оцениваете прошлое в связи с именем этого Очаковского? Как вы относитесь к тому, что, например, вот он считает, что вы способствовали тому, что в его судьбе наступил такой неприятный поворот? Не мучает ли вас совесть, нет ли у вас потребности в покаянии?" Он говорит: "Ну что вы, такое было вре-мя, такая была моя работа".
В.О.: Так-так, "такое время и такая работа", а сумління його не мучить.
В.Очаківський: Это одно. Потім друге. Ще був такий випадок. Коли я сидів у Кіровоградському СІЗО, то я теж захотів провести експеримент. Взагалі, я за своєю вдачею дуже схильний до експериментів, я навіть вважав, що в мене така хвороба – емпіріоманія, тобто я дуже полюбляю ставити експерименти на своїй шкурі. І от, значить, я пишу заяву. У 180-й хаті, тобто камері, сидів я в Кіровограді. Пишу заяву: "В Кировоградское областное отделение КГБ СССР от подследственного Очаковского. Прошу вас направить ко мне сотрудника. Я имею информацию, имеющую большое оперативное значение для государственной безопасности Советского Союза." Оце написав, а сам думаю: "От цікаво, пройде чи не пройде?" Ага, я ще там дописав: "Желательно, чтобы ко мне пришел майор Стреленко, с которым я лично знаком." А це той майор... я просто не згадував його. Перед тим, як мене посадили, мені були погрози, що вот, значить, ты тут у нас на шахте, как Лех Валенса, польскую "Солидарность" хочешь сделать, смотри, мол, поедешь к белым медведям. Тоді я сам прийшов до КГБ і кажу: "Слушайте, что, меня действительно могут посадить? Я издаю стенгазету, а они говорят, что посадят." Он говорит: "А вы там призываете к свержению советской власти?" Я заперечив: "Что вы, я обеими руками за советскую власть". – "Спокойненько живите и работайте." Я кажу: "Ну, ладно, а то я забеспокоился, у меня жена, двое детей". Оце мені майор Стреленко сказав тоді, що все нормально. І ото, що ви думаєте, на другий день мене ви-кликають: "Очаковский, на выход". Питаю: "С вещами или без?" Вертухай веде мене в адмінкорпус, там майор Стреленко сидить. "Вилен Яковлевич, вот вы написали заявление, вы хо-тите какую-то информацию нам дать?" Я кажу: "Да. Понимаете, товарищ майор, вот я нахо-жусь в камере 180-й, и вот я как журналист исследую судьбы этих людей. Вы знаете, жуткие вещи я узнал. Оказывается, милиция работает по методам гестапо. Я вам могу назвать отделение милиции, где людей избивают, пытки, жуткие пытки, технология пыток и прочее-прочее". – "Вилен Яковлевич, это не наше дело, и ваше дело – тоже не наше дело. У вас ста-тья не наша, а прокурорская." Статья 62 – это КГБ, а 187-прим, мол, прокурорская. Я говорю: "Ну, все ясно". Тогда были пытки, избивали там до крови, убивали… Оце два таких експе-рименти я провів.
І насамкінець я б хотів вас повідомити про мої, так би мовити, теперішні політичні упо-добання. По-перше, останнім часом я, хочу підкреслити, за своєю ініціативою став членом комітету партій і громадських організацій, комітету захисту Конституції акції "Україна без Кучми" від Всеукраїнського товариства "Меморіал" імені Василя Стуса. Стосовно партійності – я переконаний позапартійний, і я не бачу такої партійної ніші, куди б я міг втовпитися. Не тому, що я така велика постать – вона дуже маленька, навіть мікроскопічна, – просто, знаєте, з часом я надбав таку якість, такого нюху, що за запахом мені не підходить жодна з партій. Я переконаний правдопошукач, і якби була створена партія правдопошукачів Украї-ни, то я всіх би порозштовхував і постарався б перший туди записатися.
А стосовно тих партій, що є, чому вони мене не задовольняють? По-перше. Я не спові-дую суто національну ідею – це з огляду на наших націонал-демократів, – бо я вважаю, що національна ідея це ідея вторинна. Первинна – соціальна ідея. Бо якщо будуть у нас права людини гарантовані, то першою ж буде задовільнена національна ідея. Бо, я думаю, не знай-деться такого покидька, якого працююча соціальна ідея не задовольнила б по-справжньому. Тобто йому просто місця не знайдеться на Україні. А якщо буде панувати суто національна ідея, якщо буде панувати справжній українець типу Кучми, біологічний українець, чи там Лазаренко, чи Медведчук, чи інші, то буде дефіцит правди, який і зараз є. А щодо партій, які сповідують соціальну ідею, мене вони не влаштовують тому, що у них є марксизм, а від цієї хвороби я вилікувався, мені це допомогли зробити у такій лікарні, як Дніпропетровська на вулиці Чичеріна, 101. Тобто я за соціальну ідею, але без найменшого смороду, щоб не було там і духу марксизму. Тобто я б хотів стати членом партії, яка сповідує правдопошукацтво, правдоборство. У такому напрямі в нас, я вважаю, діяли такі люди, як Василь Стус. Він не ставив на перше незалежність, національну ідею – він за правду, це був правдоборець. У Ро-сії це Сахаров. Отакі люди. З такими людьми я готов бути. А так я буду робити все, щоб допомагати нашим націонал-демократам, бо все ж вони мені ближчі по духу. І, звичайно, де-яким соціалістам типу Мороза, після того, як він такий вчинок зробив. Але я залишатимуся поза партіями. Почекаю свого часу, коли буде справжня правдопошукацька партія на Украї-ні.
В.О.: А створювати її самі не збираєтесь?
В.Очаківський: А як? У мене немає для цього ні грошей, ні впливу. Я ж мікробчик. Це велетні можуть зробити. Якщо велетень скаже "а", я піду за ним.
Ще я хочу розповісти про дуже цікаву людину, колишнього політв’язня, з яким мене до-ля звела в далекій Якутії в 1960 році. Я познайомився у тайожному селищі Мухтуя, що на річці Лена, з Віктором Степановичем Бойком. Він був випускником Київського державного університету, він був однокурсником видатного «правозахисника і відстоювача інтересів України» Леоніда Макаровича Кравчука, вони навчалися на одному курсі. Але в ті часи, коли Леонід Макарович нічого не знав про те, що твориться під егідою його партії, Віктор Степанович Бойко, який закінчив філософський факультет на відмінно, пізнав це на своїй шкурі, бо він видавав підпільний студентський журнал "Подснежник", російською мовою, за що й отримав мордовські табори. Але, правда, вирок йому був напрочуд ліберальний, я би сказав, безпрецедентний. Йому дали всього два роки, він відсидів їх у Мордовії. Після звільнення він поїхав у Якутію сам. Чому це він зробив? Так воно склалося, що разом з ним у Київсько-му університеті навчався один якут. Я його прізвище не пам’ятаю. Це був його друг, вони з ним подружилися, і коли Віктор звільнився з мордовських таборів, то поїхав у Якутськ, знайшов там свого друга. Вони списалися, звичайно, перед цим. А в того друга батько пра-цював міністром освіти Якутії, і, звичайно, Вітю по блату влаштували викладачем історії та англійської мови у цьому селищі Мухтуя, куди я поїхав як "сука вербована" – так нас нази-вали, українців, які їхали туди, в Росію, заробляти по вербовці. Там ми з ним зустрілися і знайшли спільну мову. Навіть, більше того, я там заснував гурток вивчення марксизму-ленінізму, і, звичайно, я не міг не запросити викладачем філософії колишнього політв’язня. Правда, цю нашу «лавочку» скоро прикрили, бо коли вони дізналися, що наш викладач щой-но вийшов з таборів, то цю «лавочку» прикрили, а на мене, мабуть, око поклали. Через деякий час, через 22 роки, мене теж посадили, але, на жаль, не в Мордовію, а в Дніпропет-ровськ, як я вже казав, на Чичеріна, 101. І от я одного разу побачив інтерв’ю першого Прези-дента України, яке він давав Урмасу Отту. Він такою жестикуляцією показував, що ну я ж не знав, у мене такої інформації не було, якби я знав, то, звичайно, я би не був у тій партії.
В.О.: Він і про голод нічого не чув!
В.Очаківський: Так, він не чув нічого. А Віктор Степанович Бойко знав. Так от, доля нас розлучила, я його загубив. Якщо він живий, я був би щасливий його знайти. Я знаю, що він родом із Рівненської області, район я забув, як називається. Може, він і повернувся на Україну, я не знаю. Оце теж дуже цікавий політв’язень. Я про нього довідки наводив. Його зустрічав у таборах один із відомих російських політв’язнів хрущовської доби, депутат Держдуми Молоствов Михайло Михайлович. Я загубив сліди мого друга Віктора Степановича Бойка, політв’язня хрущовської доби. Якщо б доля звела мене з ним, я був би просто щасливий. Може, хто з його земляків з Рівненщини знає, де він є. Після Якутії, я знаю, що він працював у Калмикії, здається, в Елісті, а потім я не знаю де, на жаль.
Я хотів ще додати – забув зовсім – про свій останній проект, дай Боже його реалізувати. За спільною ініціативою зі Свято-Миколаївською церквою Української автокефальної право-славної церкви в місті Олександрія на подвір’ї цієї церкви ми проектуємо збудувати такий невеликий, бо у нас грошей дуже обмаль, меморіал під назвою "Сполох пам’яті Олександ-рійщини". Авторами проекту є матушка Вікторія Філіпова, вона член нашого Всеукраїнсько-го товариства "Меморіал", ну і я. Зараз ми шукаємо на це кошти від пана Леся Танюка, від нашого міського голови. Попередньо я мав про це розмову з керуючим справами Української православної церкви Київського патріархату отцем Борисом Табачеком, з яким я, можу вам сказати, у приятельських стосунках, і він нам пообіцяв допомогу. І от з паном Танюком ми звернулися до нього за спонсорською допомогою, він це обіцяв. І в Олександрії я написав десять листів до спонсорів, щоб нам допомогли. Ми хочемо зробити цей меморіал.
Ідея, на мій погляд, дуже оригінальна в тому плані, що це не є якийсь там спеціальний меморіал, присвячений політв’язням або жертвам голодомору, або воякам УПА, або воякам Червоної армії, які загинули, захищаючи спільну батьківщину, а це такий спільний меморіал, тобто меморіал жертвам тієї трагічної сторінки історії, яку можна назвати добою комуністи-чного режиму. Там п’ять тематичних річищ: це колишні політв’язні, учасники українських національно-визвольних змагань, в’язні сумління, які постраждали за віру Христову, воїни Великої Вітчизняної, Другої Світової війни, воїни військових конфліктів у Афганістані, в Угорщині, у Чехословаччині і, звичайно, наше найбільше лихо, яке спіткало Україну, – це герої і жертви катастрофи на Чорнобильській АЕС. Цей лист, крім мене і Леся Танюка, під-писали місцеві керівники, ветеранські організації, від чорнобильців, Спілка солдатів Афгану, голова місцевої організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. І от ми зараз цим займаємося. Я думаю, що це нам удасться. Я розраховую на підтримку мера. Мер у нас людина прогресивна, він не є спадкоємцем отих комуністичних номенклатурних струк-тур, він з «нових українців», але не хижацького ґатунку, а порядна людина. Ми на нього теж розраховуємо. Якщо це вдасться, тоді на відкриття нам пообіцяли приїхати Лесь Танюк і отець Борис Табачек. Що мене ще в цьому проекті приваблює? Я заклав таку домінанту, за-думуючи цей проект, щоб була об’єднавча ідея, щоб показати, що ми, українці, повинні забути всі чвари, які були в минулому, і опанувати ідею спільного порятунку. Що нас об’єднує – це здоровий патріотизм, не гучний, не декларативний, а здоровий, природний, тихий патріотизм і біль за нашу Батьківщину, за наше майбутнє. Я вважаю, що цим ми зробимо свій вне-сок в ідею загального примирення. Чим ми гірші за іспанців? У них, пам’ятаєте, була громадянська війна, а потім Франко, якого малювали таким монстром, а він же зробив спільний цвинтар і спільну стіну, в якій поховані урни з прахом як республіканців, так і фалангістів, як їх називали. Так от я хочу, щоб і в нас було таке мікроскопічне втілення цієї ідеї, щоби ми згадували в одній молитві і вояків УПА, і тих хлопців, яких оті червоні круки, оті хижаки по-силали своїми варварськими наказами на придушення цих справжніх героїв України. От і сьогодні ми бачили, як оті хлопці стояли перед тією Лук’янівською катівнею і не пускали нас, щоб ми віддали квіти Юлії. Нам треба шукати миру, по-справжньому шукати злагоди. І от цей меморіал я так задумав.
Якщо мені вдасться реалізувати ці дві речі, то я зможу сказати своїм дітям і внуку своєму Антону, що недарма я народився і недарма прожив. Це Музей історії КПСС-КПУ і оцей "Сполох пам’яті в Олександрійщині". Якщо це мені вдасться, то можна спокійно і вмирати.
В.О.: Дякую Вам. Вілена Яковича Очаківського з міста Олександрії записав Василь Овсієнко 8 березня 2001 в Києві у своєму помешканні на вулиці Кіквідзе, 30, помешкання 60.

Очаківський Вілен Якович. Знімок В.Овсієнка 8.03. 2001.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ОЧАКІВСЬКИЙ ВІЛЕН ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU