РОКЕТСЬКИЙ БОГДАН ДМИТРОВИЧ

 352724.04.2009

автор: Овсієнко В.В.

Спогади Богдана РОКЕТСЬКОГО та інших про Володимира РОКЕЦЬКОГО

Слухати аудіо файли

Запис зробив Богдан Рокетський приблизно 9 березня 2000 року.
Спогад Богдана Рокетського вичитаний ним 19 червня 2001 року в лікарні в Києві. Богдан Рокетський помер 15 листопада 2005 року («Літературна Україна», 24.11. 2005, № 46 (5133)).
Переслухав і зредагував Василь Овсієнко 11 квітня, 20-28 квітня 2009 року.
Уваги: Богдана в Сибіру не питаючи записали “Рокетський”, а Володимир, як і предки, – “Рокецький”.
Вірш Івана Франка вивірений.
Василь Овсієнко: Богдан Рокетський з Тисмениці, що на Івано-Франківщині, приблизно 9 березня 2000 року зібрав друзів і записав спогади про свого родича і друга Володимира Рокецького.
Богдан Рокетський: Ми, Рокецькі, ведемо свій родовід від Богдана Рокецького, який жив у Завалові, а за гетьмана Богдана Хмельницького став Бережанським полковником.
А з Володимиром Рокецьким ми не тільки далекі родичі (він доводиться мені братом десь у третьому поколінні; у моєму прізвищі одну букву поміняли на дві в Сибіру, не питаючи моєї згоди, тому й така різниця), але ще й навчалися разом. Спочатку в школі, а потім зустрілися десь у грудні 1969 року, коли я був студентом української філології Львівського університету, а він тоді став слухачем підготовчого відділення. Ми поговорили. Нас єднало не тільки наше спільне коріння, але й наші погляди. Ми сходилися на тому, що треба щось робити, щоб якось віддячити за те, що ми народилися і живемо. Це був час диктатури комунізму, тоталітарного режиму. Ми цього не підтримували, ми хотіли щось доброго зробити для України. Але, на жаль, це не завжди вдавалося.
У грудні 1969 року – я тоді жив у сьомому університетському гуртожитку – мене, студента І курсу, вже дехто знав. Щиро кажучи, я не сподівався побачити там Володимира. Ми якось випадково здибалися в гуртожитку. Виявилося, що мій знайомий Василь Ісайчик жив в одній кімнаті з Володимиром. МИ ще раз поговорили, і з’ясувалося, що ми не просто знайомі. Звичайні зустрічі переростали згодом у літературні диспути, а потім ми дійшли думки, що маємо спільні цілі, тому зійшлися ближче. Ми не раз здибатися, не раз говорити, і сходились на тому, що треба щось робити, бо Україна перебуває в тому комуністичному чаді. Ми хотіли йти іншим шляхом.
Поступово визначилися певні напрямки роботи. Минув навчальний рік. Я та Василь Ісайчик залишилися студентами філології, а Володимир Рокецький вирішив стати юристом. Але юридичну освіту він здобував у Київському університеті. На деякий час ми розійшлися і знову здибались десь аж у вересні 1970-го, на початку нового навчального року. У той час я став громадським деканом філологічного факультету, Василь Ісайчик очолив профспілковий комітет. Ми стали людьми, від яких щось залежало, принаймні, для студентів. Ми скористалися цим становищем, тому ми мали нагоду підібрати ліпших із ліпших. В одній кімнаті з Василем Ісайчиком жив Василь Ганущак. Це був дуже порядний хлопець. А зі мною жив студент із Сумщини Григорій Хвостенко – на перший погляд, теж порядний хлопець, він багато що знав, вірші напам'ять читав. Ми до нього ставились з повагою, але, на жаль, згодом виявилось, що зійшлись ми не з тією людиною. Але це виявилось пізніше. А в той час ми вважали його своїм другом.
Володимир Рокецький не раз приїжджав до нас, ми зустрічалися в гуртожитку, де збиралися люди, які не тільки розуміли літературу, але й пробували свої сили в літературі. Це були здебільшого порядні люди. У диспутах, зустрічах, з’ясувалося, що ніби ми знайшли якраз тих людей, з якими можна було щось добре робити для України. На той час організації як такої ще не було, але були люди, які були готові працювати.
Настала осінь 1971 року. Це був дуже тяжкий для мене рік. Справа в тому, що я вирішив перевестися з філфаку на журналістику. На жаль, перший відділ перевірив мої документи і виявилося, що я народився не там, де треба. І хоча з третього курсу філфаку мене вже були відрахували, але на журналістику так і не прийняли. Я опинився був між двома факультетами. На третьому курсі філології я опинився поза університетом – я ще не став студентом журналістики, але вже перестав бути студентом філології. Мої митарства тривали досить довго. Довелося мені не раз їздити до Києва, звертатися в Міністерство освіти. Це тривало дуже-дуже довго. Десь аж у листопаді 1971 року, коли я ще раз поїхав у Міністерство освіти, мені сказали, що я можу повернутися на філфак.
Тоді ж я зустрівся з Володимиром у Києві. Я ночував у нього в гуртожитку. Виявилось, що і в нього також проблеми: йому довелось піти з університету, він став робітником якогось підприємства і жив на той час у робітничому гуртожитку. Він теж пробував свої сили в літературній справі, написав був непогану повість, були в нього добрі вірші. Ми засиділись майже до ранку, він читав уривки з повісті, свої вірші. На жаль, вони в той час не могли бути опубліковані. Але це були добрі речі. Це була чи не остання моя зустріч з ним у Києві. Ми провели кілька днів разом, здибалася з досить відомими людьми, зокрема, були у музеї Івана Гончара. Він був тоді в опалі. У його скарбниці були скульптури, книги і багато речей, які досі не оцінені. Іван Гончар ще перед тим був знайомий з Володимиром. Він провів нам екскурсію, це все вражало. Здибались ми ще й з іншими людьми. Здається, що ми здибалися з Данилом Кулиняком. Була ще така собі Наталка (Мабуть, Околітенко. Обоє письменники, подружжя. З 2008 року Данило Кулиняк редактор журналу ВТПВіР «Зона». – В.О.). Вони ходили у вишиванках, розмовляли чистою українською мовою, що було напрочуд дивно для Києва, який на той час говорив переважно російською мовою.
З тієї зустрічі в Києві я повернувся до Львова ніби студентом, але не мав ні стипендії, ні гуртожитку, і якби не мої колишні однокурсники, які на той час поселилися в другому гуртожитку, на вулиці Пушкіна, то не мав би я де й переночувати. Я в них влаштувався, так би мовити, інкоґніто, але мене вже відновили в списку студентів на третьому курсі, я почав відвідувати лекції. Звичайно, що до мене були зовсім інші вимоги – мені треба було трохи більше знати, ніж усім іншим. Я старався, мені нікуди було діватися. А щоб якось жити, доводилось працювати. Деколи я ходив розвантажувати вагони, деколи знаходив іншу роботу – так чи інакше, якусь суму я заробляв, і це давало мені можливість учитися.
У кінці грудня хлопці поїхали до батьків, а я залишився в гуртожитку на кілька днів сам-один. Якраз тоді я готував програму нашої організації. Приїхав Володимир. Ми разом уточнили і статут, і програму. Це мала бути підпільна націоналістична антирадянська організація, яка хотіла домогтися незалежності України – таки збройним шляхом. Володимир був присутній, коли я завершував програму і статут, деякі пункти були остаточно узгоджені з ним. Він сказав, що це зроблено непогано. Деяких членів майбутньої організації він знав, а про інших я йому все-таки не міг сказати. Я знав одне: люди, які прийдуть у цю організацію, мали для цього певні підстави.
Ми зібралися пізно вночі 31 грудня 1971 року в робітничому гуртожитку одного з підприємств, де жив мій однокласник і добрий товариш Михайло Гомбковський. Окрім нього і мене був ще наш товариш, Ярослав Смалюх. Ми утворили організацію, зачитавши програму і статут, була відповідна клятва. Ми себе мислили як первинну структуру, яка мала тягнути за собою все інше. Ми вибрали шлях той, яким ішли наші батьки: ми хотіли щось зробити збройним шляхом. Дещо ми мали, дещо ми ще мали отримати. Організація мала триматися на певних групах по кілька чоловік. Кожна група матиме обмежений зв'язок: тільки один член групи матиме зв'язок з іншою ланкою. Цим ми попереджували повали. Ми хотіли йти старими шляхами наших батьків.
Так розпочала своє існування підпільна організація "Каменяр" – я, Михайло Гомбковський і Славко Смалюх. Згодом були всілякі перипетії, але ніхто з нас нікого ніколи не продав. Кожен із нас відповідав за певну ланку, а ланка за ланку. Ця організація й досі живе, і при потребі вона ще може сказати своє слово.
Незалежно від нас у той час в університеті створювалася інша студентська організація. З філологів та істориків переважно. (Див. про це в інтерв’ю Зоряна Попадюка. – В.О.) Туди входили різні люди, я не всіх знав. Я входив у ту організацію, але ніхто з них не знав, що я керую ще однією організацією, "Каменярем".
Для всіх нас був несподіваним арешт Володимира 14 січня 1972 року. Ми старались йому чимось допомогти, хоча, власне, не могли нічим. Я знаю одне: йому пред'являли насамперед те, що він був автором антирадянської повісті, націоналістичних віршів. Мабуть, це було основним у його справі. Це було як грім для нас, студентів, знайомих Володимира Рокецького. Ми не були в курсі його справ, то ми залишилися трохи збоку.
Упродовж усього наступного року, від січня 1972-го, ми ніби залишилися вірними загальновизнаному процесові, а з другого боку, ми хотіли зробити щось своє, не погоджене з центром, бо, практично, в той час уже центру в Києві не існувало. У Києві відбулися арешти, забрали всіх порядних людей, і ми залишилися нібито збоку. Завдяки Володимиру Рокецькому, який нікого не продав, не назвав ніяких прізвищ, нас ніхто не чіпав – ні з тієї ширшої організації, куди я входив, де мене знали багато людей, ні з нашого "Каменяра", про який знав тільки Володимир Рокецький.
У березні 1973 року у Львові було видано підпільний націоналістичний журнал, а в кінці місяця було розклеєно націоналістичні листівки. На жаль, я не мав до цього ніякого відношення – ні до журналу, ні до листівок. Це робили переважно історики, ще деякі студенти, які підключилися до них. У курсі цієї справи був Григорій Хвостенко. Він їх усіх і продав – не тільки тих, кого знав, проти кого мав якісь докази, – він назвав усіх, хто хоч чимось вирізнявся своїм світоглядом з тієї загальної рабської маси. (Див. про журнал «Поступ», про листівки і Хвостенка в інтерв’ю Зоряна Попадюка. – В.О.)
Уночі на 28 березня, десь далеко після півночі, я прокинувся від того, що коло мене чужі люди. Чужі руки мене розбудили, показали ордер на арешт. Ордер на арешт був чомусь із Києва. (Я перед тим написав було невеличку повість "Ефемерида" і відіслав її в журнал "Дніпро", там її схвалили до друку, а потім ні з того, ні з сього вона десь пропала. "Ефемерида" – це фантастична повість. Я там трохи не так зобразив кагебістів… Звичайно, не під цією абревіатурою, вони там ішли як «космічна сила безпеки». Вони там не були героями, і, мабуть, це мені й поставили за недобре.)
Мене тоді заарештували. При мені нічого не знайшли, за винятком кількох моїх новел і повістей. Мене повезли до найбільшої хати у Львові, звідкіля було видно Сибір. То обласне управління КГБ. На перших порах було нелегко. Справа в тому, що Григорій Хвостенко, який знав практично всіх, про все й розповів. Не знаю, наскільки хто був винен, але, завдячуючи Григорію Хвостенкові, а потім ще кільком людям, які погодились співпрацювати з КГБ, у Львові викрито було велику націоналістичну організацію. Органи держбезпеки провели тоді велику облаву, віднайшли нас усіх. Мені ще й 22 років не було.
Коли мене допитували, то казали, що, мовляв, ти тут мовчиш, а хтось там із твоїх друзів уже розповідає, називаючи прізвища, і тебе в тому числі. А ти тут мовчиш і не знаєш, що на тебе чекає. Кагебісти тиснули психологічно. Кілька разів довелося відчути, ким вони є насправді. Пам'ятаю, одного разу мене вели на допит. Дивлюся: мого однокласника, Михайла Гомбковського, також члена організації, ведуть навпроти мене. У нього роз’юшений ніс. Кагебісти кричали, от, мовляв, дивись, це поки що, а далі ми покажемо… Ось дивись: якщо хочеш жити, ти повинен з нами співпрацювати.
Була не одна бесіда, коли пропонували співпрацювати, обіцяючи всі блага. Але мене, на щастя, це не влаштовувало, я не погодився на співпрацю.
Оскільки Григорій Хвостенко знав не лише мене, але й Михайла Гомбковського, мого однокласника, то він старався всіх нас зобразити такими, які щось робили. На жаль – і мені дійсно прикро, – я не мав ніякого відношення ні до підпільного журналу, ні до листівок, які були надруковані і вивішені. Сам я казав тільки одне, що був знайомий з тими хлопцями. А Хвостенко називав нас поплічниками.
Якоюсь перехідною ланкою між істориками та їхніми друзями і філологами був Василь Ганущак. Він знав багатьох людей, хоча я сумніваюся, що він брав участь у виготовленні журналу і листівок, але він їх знав, зокрема, знав і Зоряна Попадюка, і якусь там роль відігравав. Він знав літературу, ми разом бували на літературних диспутах. Одного разу ми здибались були втрьох: Хвостенко, Ганущак і я. І я мав необережність висловити думку, що якщо ми хочемо щось до когось донести, зробити щось велике, то слід захопити телевежу на Високому Замку. А зробити це можна із застосуванням зброї. Вийти в ефір і проголосити, що ми хочемо добра для України, сказати, що комунізму – ні, тоталітарному режиму – ні. Сказати, що є люди, які готові боротися з отими неукраїнськими силами, щоб постала справжня Україна, незалежна, соборна.
Це була ідея фікс: захопити телевежу і щось сказати. Я це казав і до першого, і до другого арешту. Ми могли розраховувати максимум на 5-7 хвилин, поки не відключать електроенергію. На цьому все й завершилось би, бо кагебісти могли підтягнути військо і захопити нас ще на тій телевежі.
Так чи інакше, у березні 1973 року забрали багато студентів. Тюремні камери у Львові були переповнені – як у новішому будинку, так і на колишній вулиці Миру, де був слідчий ізолятор КГБ. Навіть запросили до Львова на допомогу слідчих кагебістів з навколишніх областей.
Березневі події 1973-го для декого обійшлися просто великим переляком, але для декого роками неволі. Наприклад, Зорян Попадюк отримав 7 років ув’язнення плюс 5 років заслання і пройшов через усі тортури, які радянська влада обіцяла непокірним. Я знаю, що Григорій Хвостенко трохи перестарався у змалюванні березневих подій, бо не всі, на кого він указував, були винні. Багатьох відпустили. Але багатьох він продав, він виступив свідком на суді Зоряна Попадюка.
Наскільки я знаю, десь у вересні 1973 року Володимира Рокецького привезли були до Львова, щоби Григорій Хвостенко уточнив деякі моменти стосовно нашої організації. Бо Григорій Хвостенко наговорив багато чого такого, що навіть сам не міг підтвердити, тому влаштовували очні ставки.
Тоді, у вересні 1973 року, я з Володимиром і не здибався. Володимир отримав 5 років, відбував їх у Мордовії. (Див. спогади Василя Лісового. – В.О.). За те, що мав певну причетність до львівської організації. 3 роки йому поміняли на Володимирську тюрму. Знаю, що він там сидів і з Левком Лук'яненком, з Володимиром Буковським. Свій термін відбув нормально, повернувся трохи хворим. Ми здибались через багато років, коли і я відбув свій строк. Зустрілися ми як друзі, як товариші, як родичі, і було приємно, що ми ще є. Хоча він тривалий час хворів.
А потім настало відродження, ми хотіли щось зробити, щось нам вдавалось, щось не вдавалось, але ми старались. На жаль, не все вдалось. Ми згадували ті роки, згадували друзів, яких приємно було згадати, згадували й тих, які нас продавали, – кожному, як той казав, судилася своя доля.
Володимир був дуже порядною людиною – він це довів своїм життям, своєю життєвою позицією. Він багато зробив для українського відродження, щоб Україна стала справді незалежною і соборною, як ми хотіли. Багато людей доклали багато зусиль до цього. На жаль, як це часто трапляється, ніхто не пам'ятає тих, хто вчора чимось жертвував. Як правило, це забувається.
Так сталося і з нами, і з Володимиром. 14 січня 1999 року Володимира не стало – не стало великої, порядної людини. Дуже шкода, що його нема, а ще шкода, що так і не вийшли в друці ні його повісті, ні його вірші. А то могла би бути принаймні хоч одна велика книжка. Чи то він не хотів того друкувати, чи воно не збереглося, чи не зберегли його родичі, його сім'я – не знаю, не буду казати. Але в нього була добра сім'я, в нього є два сини – добрі, гарні сини. І жінка в нього гарна була. Я був у нього на похороні, там було дуже багато людей. На жаль, нема Володимира Рокецького і нема того, над чим він працював. Я думаю, що якби ми знайшли в архівах КГБ його рукописи і видали – це було б прекрасно. Це була б пам'ятка. Це був би найбільший пам'ятник для Володимира Рокецького.
У цьому короткому слові про Володимира Рокецького немає й сотої долі його біографії, того, що він готував. Бо якщо про нього говорити, то треба було б записувати, мабуть, не годину, не дві, та й не день. Я знаю одне, що це була дуже порядна людина. Найпершим був у нього образ України і, як і в кожного з нас, була десь там кохана дівчина. Він часто любив цитувати з “Зів’ялого листя” Івана Франка. (Цей вірш – поза збірками І.Франка. – В.О.)
Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахучо-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,
Як ідеал все ясний — бо далекий.
Я понесу тебе в душі на дні
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти,— покіль мій спів лунає.
Це великий Іван Франко. Великою і порядною людиною був Володимир Рокецький. Поки що ми можемо тільки згадати його, але настане час і ми йому віддамо належну шану, щоб Україна про нього пам'ятала. Багато було порядних людей, які віддали життя Україні, а ми їх забули. Я думаю, що не все так буде, ми віддамо данину пам’яті тим, які того вартують. І серед тих імен буде Володимир Рокецький – мій друг, товариш і далекий родич.
А ми одного коріння, від Богдана Рокецького, що з Завалова, який став Бережанським полковником у Богдана Хмельницького, гетьмана України – вони разом будували незалежну Україну. І ми свого часу спробували зробити те, що їм не вдалось – і нам також не вдалось. Але все-таки Україна вже є, Україна буде! І ми з Володимиром Рокецьким хоч маленьку частку в це вклали.
В.Овсієнко: Це Богдан Рокетський розповідав про себе і про покійного Володимира Рокецького. Березень, приблизно 9 березня 2000 року, місто Тисмениця Івано-Франківської області. (Богдан Рокетський помер 15 листопада 2005 року («Літературна Україна», 24.11. 2005, № 46 (5133))
(Далі – з касети «Рокецький Володимир»)
Б.Рокетський: Про Володимира Рокецького хоче згадати його друг і товариш Василь Осадчий, з яким вони вчилися разом
Василь Осадчий: З Володею Рокецьким познайомився я в грудні 1969 року. Ми разом учились на підготовчім відділенні у Львівському університеті в одній групі. Далі він навчався на юридичному відділенні, я – на філологічному.
Він перший місяць жив у кімнаті, де всі були росіяни. Був такий Петров, батько якого був начальник КДБ Тернопільської області. З ними Володя жити не міг, вони його тероризували. До речі, цей Петров – він же знав ситуацію – сказав, що тут, на Заході, тим більше у Львові, всі до росіян ставляться упереджено. Тому він готувався складати не російську літературу, він ходив на підготовчі курси на українському відділенні і складав українську літературу, щоб його не завалили. У них там весь час були якісь суперечки на політичній основі і на національній. У січні студенти виїхали, пізніше ми з ним до закінчення підготовчого курсу жили в одній кімнаті.
Після закінчення підготовчого курсу Володимир поїхав у Львів, подав заяву і перевівся в Київ. Ми бачилися майже кожні два тижні, він приїжджав до Львова. Він був людина досить енергійна, порядна, перш за все патріот. Любив літературу, цікавився історією. Багато розповідав про Київ. Ми могли сидіти і розмовляти цілими вечорами. У Києві він жив десь на квартирі, пізніше в Івана Гончара – скульптора. Розповідав про його експозицію, що він має свій музей. І що ним, Рокецьким, з Києва зацікавилися. За ним стежили й тут, у Львові. Але він не був обережний. Він знав, що за ним стежать, але не остерігався, відкрито говорив те, що не подобається. КГБ цим скористалося під час слідства.
Приїхав Володя на 9 березня, якраз у Оксани [нерозбірливо] був день народження. Ми з ним трішки запізнилися. Сиділа компанія, всі юристи. Були першокурсники і старші. Володя теж запізнився. Встав і каже: "В першу чергу – нехай Оксана вибачить – я пропоную випити за день народження нашого поета Тараса Григоровича Шевченка". Ми обидва встали, а всі юристи тільки дивилися на нас.
Дуже швидко про цей випадок знали в КГБ і допитувалися: а чому? а як? а що? Ми вважали, що всі студенти-юристи на службі в КГБ. Думаю, що я не помиляюся – зразу знали, що ми там говорили. Ми там довго не були, щоправда. Компанія зразу почала розходитися – бо прийшов націоналіст, і вони не хотіли з нами бути.
Як відомо, Володимир дуже багато читав, знав багато цікавих історій, знав рідну мову. Прекрасно знав літературу. І от після всіх цих подій ми довідалися, що Володя Рокецький уже під слідством.
Після тюрми я його не бачив. Додому Володя ніби не приїжджав. Чи був він відразу у Львові, не знаю. Про нього завжди була добра думка, завжди шкода таких людей.
Я був знайомий з ним. Я був одружений ще в 1973 році. Він ще приїжджав і бував у нас удома. Його знали і добре до нього ставилися. Вихований хлопець, умів підтримати розмову, він мав що сказати. Що про нього ще можна сказати? Тільки добре. Таких людей зараз нам бракує, патріотів, відданих Україні.
Можна про себе сказати критично – з віком усе те трошки відійшло, з'явились сім'ї, турботи, тим більше зараз. Тільки висловлюємо своє обурення нашим керівництвом, урядом, державою, що в нас найбагатша земля, а народ найбідніший. Живемо так само, як жили при радянській владі. Тільки тоді агітація була, що в нас колгоспи-мільйонери, а люди жили ледве не в шевченківських хатах. Зараз ситуація зовсім інша, складніша…
Б.Рокетський: Ще кілька слів про Володю.
В.Осадчий: Добра людина, гарна людина була. Нам його не вистачає. Інтелігент, грамотний, начитаний, знав свою справу, патріот, відданий. Не знаю, чи після відбування покарання він залишився таким же.
Б.Рокетський: Залишився.
В.Осадчий: Знищили людину.
Ярослав Смалюх: З Володимиром ми познайомилися на початку сімдесятих років, коли він до Львова з Києва приїхав, де він навчався на юридичному факультеті. Ми познайомилися з ним як з культурним, інтелігентним чоловіком, грамотним, патріотом України.
1 грудня в нас у заводському гуртожитку, де і його брат Богдан жив, була створена маленька організація. "Каменяр" називалась. Володя сказав тоді, що хотів би знайти такого художника, який би намалював Шевченка, який крокує над проваллям, темрявою. Оскільки в нашій організації не було такого фахівця, його мрія так і залишилася не здійсненою.
Коли Володю арештували, а потім і Богдана Рокетського, кума Михайла Гомбковського, то мене допитували на заводі. Вони студенти були, а я працював на заводі. Але ніхто не продав Володьку, крім одного – був такий Хвостенко, провокатор.
Мою справу вів кагебіст Пилипенко. Його дуже цікавило, чому то я, робітник, попав у студентське середовище. Я жартував, кажу, тому, що я матеріально забезпечений, а вони грамотні люди.
Ми об'єдналися в осередок. Після цього Володя поїхав у Київ і більше ми з ним не бачились.
А тоді Володя справив на мене позитивне враження: людина грамотна, розумова, начитана. І міг повести за собою людей. Дуже жаль, що Володя не дожив до наших тих днів, коли ми боролися за незалежну Україну і мрія наша здійснилася.
Б.Рокетський: Про Володимира Рокецького згадує Михайло Гомбковський – член підпільної організації "Каменяр", добрий знайомий Володимира, мій друг, товариш і кум.
Михайло Гомбковський: Володимира Рокецького я знаю давно, ще зі школи. Правда, він був у старших класах, а я ще в молодших. А пізніше ми зустрілися у Львові. Це було десь навесні 1971 року, точно сказати не можу тієї дати. Він тоді закінчував підготовче відділення. Я тоді заїхав у гуртожиток до свого товариша, однокласника Богдана Рокетського. І ми там у нього в кімнаті з ним зустрілися. Богдан мені його відрекомендував так: "Мій земляк – Рокецький, з мого села. Може, пригадаєш його". Я пригадав. Правда, він трішки змінився. Ми тоді, відверто сказати, знайшли спільну мову. Він був дуже щира людина. Навіть дуже довірлива. Це в його подальшій біографії зіграло не дуже добру роль.
Хороший був товариш. Ще одне пригадується. Ми говорили на різні теми, на політичні. Він був досить ерудованим, знав тодішню ситуацію, розбирався в обстановці. Але я ще раз хочу підкреслити, що він був надто довірливий, і це його, мабуть, і погубило. Коли людина була йому приємною, він міг говорити, що завгодно, хоча то міг бути й провокатор. Мабуть, це зіграло фатальну роль у його подальшій долі.
Після закінчення юрфаку він перевівся в Київський інститут міжнародних відносин (На юридичний факультет КДУ. – Ред.). Ю. У Львів заїжджав, відвідував мене. Пригадую, колись він заїхав був до мене, я тоді жив у гуртожитку, бо вчився я на заочному і працював на заводі. Що мене тоді здивувало, що він з Києва приїхав, а був у гуцульському одязі, з топірцем у руці. Це тоді було дивно і для Львова, не кажучи вже про Київ. Це підкреслювало його любов до рідного краю, до звичаїв і взагалі до України.
Ми говорили на різни темі, в основному, на політичні. Говорили, як нам реформувати ту систему, щоб було більше волі. Тоді до незалежності ще було далеко. Але ж треба було з чогось починати.
Ще одне хочеться згадати. Він пам'ятав і любив людей. От, наприклад, коли я одружувався – це було в жовтні 1971 року, – з Києва мені приходить вітальна телеграма. Читаю: "Володимир Рокецький щиро вітає з одруженням!" Не забував товаришів, пам'ятав про них.
Він був раніше заарештований, у 1972 році, а нашу організацію, майже всіх, заарештували в березні 1973 року. На допитах у КДБ фігурував Володимир Рокецький. У них усе було запротокольовано, всі наші зустрічі: коли він приїжджав, коли від'їжджав, з ким зустрічався. Це Хвостенко доносив.
Б.Рокетський: Хвостенко. Що Ви знаєте про нього?
М.Гомбковський: Це той, хто розповів про все відповідним органам. Він фактично здав органам усіх, у тому числі й Володимира Рокецького. Його привозити з Мордовії до Львова на слідство, на очні ставки, щоб йому ще щось доплюсувати. Хоча до нашої організації він не був причетний. Він нічого про нас не говорив. Але були дані від інших, де він був, що робив, про що ми говорили, куди він ходив і тому подібне. Він був справжнім українцем, патріотом, який не міг продати своїх однодумців ні за яких обставин.
Коли він відбув довгий термін ув'язнення, я з ним зустрічався один раз, випадково. Зустрів, коли їздив на село. Ми в автобусі зустрілись. Уже після ув'язнення. Ми могли перекинутися тільки кількома фразами, тому що він приїхав цим автобусом, а я якраз сідав у той автобус. Було хвилин три-чотири, це таке: "Привіт!" – "Привіт!" – "Як життя? Як здоров'я?"
Минулого року його не стало. Україна утратила людину, яка була їй віддана до кінця. У цьому є несправедливість, що з життя йдуть найкращі. Чомусь так розпорядилася доля. Але він завжди буде серед нас. Ми будемо його пам'ятати як хорошу людину, вірного українця, щирого патріота нашої Батьківщини.
Б.Рокетський: Про Володимира Рокецького згадує Василь Ганущак. Вони спілкувалися. Ганущак прийшов до мене пізніше, коли Володимир уже перейшов учитися до Київського університету. Але ми часто здибалися, розмовляли, були друзями-товаришами.
Василь Ганущак: Василь Ганущак, колишній «ворог народу», нині – письменник, відомий літератор на Прикарпатті. (Ганущак Василь Дмитрович нар. 25.01.1949 р. в с. Микитинці Косівського р-ну Івано-Франківської обл.. Закінчив Рогатинський ветзоотехнікум, навчався у Львівському державному університеті, закінчив Літературний інститут ім..О.М.Горького. Автор збірки поезій «Відрух», публікацій критичних статей та перекладів з білоруської, російської, польської, словацької, німецької мов. – Вікіпедія). Хоча Володимир Рокецький родом з Поділля Тернопільського, з Галицького Поділля, та запам'ятався він мені найбільше як гуцульський легінь з барткою в руці і в такому яскравому гуцульському одязі, у майже довбушівському образі. І не треба цьому дивуватися. То був кінець відлиги шістдесятих років. Ми багато чого забули з того часу… Це був час, коли режим переходив до нових методів придушення всього національного, всього, що, на його думку, загрожувало формуванню так званого єдиного радянського народу. Але і в той час були люди, котрі кидали виклик тому режимові. Це був виклик – навмисне говорити тільки українською мовою в Києві чи ще десь. А він ще й демонстрував здалека: от я такий, сприймайте мене саме так. Я кажу, що ми, куме мій дорогенький, забуваємо багато речей. А то був час, коли багато інтелігентних людей розшукували такий яскравий старий гуцульський одяг, щоби здалеку демонструвати свою українськість. Для когось це була просто мода. Але ж ми знаємо, яка це могутня сила – та мода. Ходили в такому одязі на Хрещатику львівські вродливі дівчата, у гуцульських постолах, і задавали тон моді. Це вже було певне явище. Не всі здогадувалися, що в цьому явищі був політичний підтекст. Але такі люди, як Володимир, робили це свідомо і, ще раз хочу підкреслити, з викликом тому режимові, тій системі. Вони знали, що за ними стежать, але це їх не зупиняло.
То був переломний час від так званої відлиги до нового наступу. Це явище було, та я про нього не зустрічав нічого в спогадах чи в інших джерелах. Мало що залишилося в пам’яті, але залишився образ Володимира – такого вродливого юнака в гуцульському вбранні, з топірцем, у крисані.
[Далі зовсім нерозбірливо приблизно 10 хвилин запису].
Тоді була критична ситуація, найперше, звичайно, з українською мовою. Це нас хвилювало найбільше, більше, ніж, скажімо, якісь абстрактні людські права чи антикомуністичні погляди. Насамперед національні почуття і збереження своєї нації, відтворення її державності – це було головним. Нам, хто спілкувався з Володимиром, здавалося, що він не тільки знає, що робити, але й знає людей, котрі вже щось роблять. Це було дуже важливо, що він їх знає не тільки у Львові, в Галичині, де настрої були зрозумілі, а й у столиці, і по всій Україні. І це додавало в наших очах великого авторитету Володимирові. Він справляв таке враження.
Інших таких людей я не зустрічав. Можу тільки одну аналогію навести. Коли я пізніше вступив до Московського літературного інституту, там усі знали й шанували Ярослава Павляка. Як у Москві, особливо серед угруповання неросійських студентів, але й серед російських теж, буквально всі знали й поважали Ярослава Павляка, так у Львівському університеті – у мене таке враження – всі знали й поважали, а дівчата взагалі так були зачаровані й зачакловані, я би сказав, що вмирали за Володимиром Рокецьким. У кожному разі, він мав колосальну повагу серед студентів, і всі про нього пам'ятали. Уже коли він був у Києві, всі його згадували. Це, як на мене, дуже рідкісне явище, щоби людина мала такий авторитет, такий ореол серед своїх ровесників і сучасників. І справді, Володимир, як я пізніше переконався, мав у Києві канали, які виходили на правозахисні організації.
Я не можу не згадати про те, що мені було доручено. Мало хто на факультеті знав це, але мені саме Володимир доручив відвезти до ювілею скульптора Івана Гончара пам'ятний адрес від львівського студентства. Я це виконав. Він дав мені адресу, пояснив, як туди добратися, як прийти, як там поводитися. І щасливий, що виконав цю місію, бо я вперше побував у майстерні Івана Гончара. А Володя привозив нам, коли пригадуєш, такі значки роботи Івана Гончара, де були національні герої України – Іван Богун, інші. Ми ті значки носили на лацканах піджаків. У мене, до речі, ще кілька збереглося. Це тоді була така мода. Пригадуєш, ми ходили або з Шевченком, або з Франком. Ну, я більше Франка носив. Я просто вважав, що у Львові треба носити, що ближче, бо постать цього чоловіка в нас ще й досі належним чином не оцінили. Це справді була та людина, котра, якби дожила до вирішальних подій, які сталися після Першої Світової війни, коли валилися імперії… Нам дуже бракувало таких людей, як Франко. [Репліка: "Його племінники взяли участь"]. Так, і його сини теж. Обидва були в усусусах – і Тарас, і Петро. Але це окрема тема.
Я ще раз хочу підкреслити, що Володю поважали і любили, знали у студентській громаді. Надзвичайно велика кількість людей! Це непросто – завоювати такий авторитет серед молоді і зберігати його. Припустимо, що зрозуміємо дівчат, котрі могли закохуватися в такого гарного леґіня, але це ж стосувалося і хлопців, і викладачів.
Б.Рокетський: Він ворогів не мав, принаймні явних.
Василь Ганущак: Він мав ворогів, але не серед добрих людей. Ті вороги були, за ним стежили, це очевидно.
Але в нас було враження, що він нам може підказати, що саме треба робити. Бо нічого не робити – це було в той час найгірше. Ми розуміли, що треба щось робити, і хотіли робити. Але що і як розумно робити, щоби з того був якийсь ефект – то було велике питання. І тоді, і досі існує феномен самого Львівського університету, котрий мав славу розплідника націоналізму.
Б.Рокетський: І зобов'язував до того.
Василь Ганущак: І до того зобов'язував. Це відомі речі. Цей університет ніколи не випадав ні з ока спецслужб, ні з напливу відповідних кадрів. Бо коли я, наприклад, вступав до Львівського університету, то тодішній декан Гонтар питався мене, а чому це я до Чернівців не пішов, коли мені там ближче.
Як уже я згадував, у Львові був Володимир Рокецький, а в Чернівцях у той час був той Павляк, котрий пізніше в Москві з'явився. Вони організовували людей. Усі дуже шкодували, а з другого боку й тішилися, що Володя перенісся до Києва. Але до Львова приїздив часто. Далеко не завжди я знав, коли він приїжджає. І навіть ти далеко не завжди знав, хоча доводився йому родичем.
Б.Рокетський: Кожен знав те, що мав знати.
Василь Ганущак: Так. [Обрив запису] Коли я вступав до Львівського університету, то жив на не дуже затишному провулку, де трамваї цілу ніч не давали спати і заважали готуватися до вступних іспитів. Але мені пощастило жити в одній кімнаті з цікавими людьми. Серед них був поет-шістдесятник Дмитро Грецький. Він сьогодні практично нікому не відомий, але даремно, бо поет він дуже цікавий і своєрідний. Він приїхав з Києва, і, може, саме це завадило йому вступити до Львівського університету. Ми з Дмитром не раз ходили вечорами в парк імені Франка (колишній Костюшка) перед університетом. Він читав свої поеми. Я б навіть зацитував деякі місця: "О, дні! О, суєта! О, кола рабства! О, кола пекла, рабство раю!" І риторичне питання: "З чим Україна прийде на свято?", – це питання, котре хвилювало тодішню освічену молодь, або ту, що збиралася здобути освіту. Львівський університет, по-татарському кажучи, не даремно носив свій ярлик. Це було відчутно з перших днів. Ми з цим Дмитром Грецьким не переривали зв'язків. І коли Володя приїхав з Києва та починав казати, що треба шукати людей для роботи, то я вирішив познайомити його з Грецьким. Він тепер живе десь на Райдужному масиві, на лівому березі. Треба обов'язково взяти його спогади. Тому що Володя про нього і статтю в київській газеті надрукував, вони там спілкувалися, він може розказати те, чого ми не знаємо.
Ще раз повернуся до того, яке враження на мене справив Іван Гончар, його музей. За Володиним дорученням я вручив йому пам'ятний адрес. Коли я відрекомендувався самому Іванові Гончареві, він спитав: "Хто Ви? Хто Вам порекомендував до мене приїхати?" Бо, звичайно ж, було ж багато провокацій. Я назвав прізвище Рокецького – і він відразу цілком інакше став до мене ставитись. Це свідчить, що Гончар йому довіряв, що вони були в близьких стосунках.
Пізніше, коли сталися трагічні події 1972-1973 років, коли Володя потрапив за ґрати, а ми ще залишалися на волі, то оця еманація його неспокою, його діяльності – вона довго світилася у Львівському університеті. У кожному разі доти, доки нам там довелося перебувати, то майже весь цей період минув під світлом його зірки.
Мене цікавить зараз, як висвітлити його життя. Чим він далі жив? Як він поводив себе після ув'язнення? Це ж можна і Зоряна Попадюка згадати, і багатьох інших. Але я буду говорити про те, що знаю. Я з ним зустрічався кілька разів. Мені здається, що ми їхали разом до Києва в одному купе. Але я сьогодні не впевнений, чи це мені не снилось. А якщо снилося, то це знову-таки свідчить про високий авторитет його особистості, що це була надзвичайна особистість.
Він вражав своєю начитаністю, розумінням багатьох проблем, обізнаністю з тодішнім патріотичним і правозахисним рухом, з виданнями, котрі виходили. Чорновіл у Львові, Чубай щось робив, у Києві щось робилося. [Репліка: "Самвидав"]. Так, самвидав. І Дзюба, і Мороз… Ми про це знали уривками. І Володя про це швидше натякав, ніж прямо говорив. І я це розумію, тому я не можу сказати більше, ніж сказав зараз. Збираюся зосередитися і написати спогади, викласти на папір. А перед диктофоном можу тільки сказати, що в моїй пам'яті він залишився гордим гуцульським леґінем, у пишному байбараку з топірцем, у гуцульському капелюсі, котрий казав: «Нічого мені не треба, Василю, я б міг за плугом ходити, аби лише наша Україна була в числі нормальних європейських держав, і щоб нам не було соромно за свою націю».
Мені жаль, що я з ним не поговорив, як і з Зоряном Попадюком, до речі, після 24 серпня 1991 року чи 1 грудня того ж року, коли ми вже мали українську незалежну державу. Які думки його мучили, чи знав він, що робити в цей час так, як знав тоді, коли ми вступали до Львівського університету?
Репутація його в таборах не була заплямована. Його кохану дівчину, ім'я котрої я не буду називати (я її особисто і не знав, але ім'я знаю) у Львові засуджували всі. Буквально всі її осуджували: "Як вона могла? Як вона могла?" Гаразд, будемо вважати, що то жіночий варіант. Але ми не сміємо забувати про життя і діяльність таких людей. І те, що задумано зробити звуковий альбом, присвячений його пам'яті, я дуже вітаю і гадаю, що треба буде зробити ще й книжку спогадів.
Б. Рокетський: Я знаю, що високої думки про нього Левко Лук'яненко, Михайло Горинь. Я теж готовий підкреслити, що Володимир Рокецький – це була дуже порядна людина, патріот, який хотів незалежності Україні. Жаль, що його вже нема серед нас.
В.Ганущак: Це була людина, яка залишила добрий слід, як мінімум, у Львівському університеті. Я це кажу без боязні перебільшити.
Знаків 38.158.
Харківська правозахисна група.

 

На знімку В.Овсієнка: Богдан Рокетський.

 Поділитися
MENU