ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ

 440208.11.2009

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Ярослава ГЕВРИЧА
(Виправлення Я.Геврича 25.10. 2009 внесені 7-8.11. 2009 року)
В.Овсієнко: 24 грудня 2007 року, на відзначенні сімдесятих роковин з дня народження В’ячеслава Чорновола, у Києві, у музеї В’ячеслава Чорновола, бесідуємо з паном Ярославом Гевричем. Записує Василь Овсієнко.
Я.Геврич: Народився я 28 листопада 1937 року в селі Остап’є, тепер Підволочиського району Тернопільської області, в сім’ї греко-католицького священика. Початкову освіту здобував у рідній школі в рідному селі. У зв’язку з арештом батька, який категорично відмовився зректися ба-тьківської віри і перейти на московсько-гебістське православ’я, змушений був виживати з ласки добрих людей. Моя мати Єлизавета з Рачковських, маючи університетську освіту, спеціаліст із греки і латини, володіючи шістьма мовами, не мала права працювати вчителькою хоча б почат-кових класів. Але, незважаючи на несприятливі умови життя, з Божою допомогою всі п’ятеро дітей – три сестри і два брати – зуміли власними силами осягнути вищу освіту.
Після закінчення середньої школи в 1954 році я поступив у Станіславівське (тепер Івано-Франківське) дворічне технічне училище, де здобув середню технічну освіту за спеціальністю механік по ремонту й експлуатації будівельних машин і влаштувався на роботу в гаражі Косівсь-кого ліспромгоспу. У 1957 році був мобілізований і відбував трирічну військову повинність.
Після демобілізації у 1960 році поступив на навчання в Київський медичний інститут на стоматологічний факультет. У студентські роки був співорганізатором капели бандуристів інститу-ту, брав участь у роботі Клубу творчої молоді міста Києва, організовував колядки. Ми попереджали, до кого підемо колядувати. Пішли до професорів Коломийченків, Михайло, по-моєму, Харитонович був. Спочатку до нього зайшли. Там ми застали дві жінки – очевидно, його жінка і ще якась. Ми їм заколядували, а ті жінки заплакали. Кажуть: "Боже, Боже, коли то було, щоб ми могли слухати коляду". Потім професор каже: "Зайдіть до мого брата, навпроти". Не знаю ім’я його, він був професор кафедри ЛОР – отолярінголог, вухо-горло-ніс, по-моєму, так. Він сам не чув добре, то надів свій апарат, слухав, а потім витягнув сто карбованців і дав нам. Він мав по-тому неприємність. КГБ згадував мені оті гроші, тож я зразу сказав своїм колеґам: «Ідіть відне-сіть ті гроші назад». Але, очевидно, не віднесли, а може й віднесли…
Ще будучи студентами, під час літніх канікул 1964 року ми зібрали таку гарну свою компа-нію – молодь з Києва і зі Львова – і пішли в Карпати. Ми знали, що є над селом Шешори озеро Лебедин. Про те озеро всякі легенди ходили, і ми вирішили подивитись, що то за озеро. Коли ми прийшли в те село, не знаючи, де те озеро знаходиться, то пішли в першу попавшу хату. Виявилося, що то будинок голови сільської ради. Ми сказали, що хочемо подивитися на те озеро, а го-сподар, тобто голова сільської ради Володимир Михайлюк, каже: "Мироську, давай тих панів поведеш на гору, покажеш". Те озеро десь у горах було. Ми пішли туди, повернулися звідти. А той Володимир Михайлюк якраз крутив мед, пригостив нас тим медом, і ми розговорилися. Він каже: "Я маю при сільській раді маленький музей". Ходімо подивимось – цікаво подивитися. Ідемо ми туди, я бачу – насипана могила. Думаю, як його спитати, не знаю ж, що то за людина, може ще й комуніст, знаєте. Я йому так делікатно кажу: "Колись сипали могили борцям за волю України. Чи то не є одна з тих могил?" Він каже: "Ні, тут в пам’ять Шевченку, а от там далі є й така могила". У селі було дві могили. Це село завжди було дуже активне. До речі, там тепер і па-м’ятник Чорноволу є, і Івану Франку, і пам’ятник Шевченкові. Я питаю: "А де ж пам’ятник?" Ка-же: «У війну йшли військові мадярські частини і завалили". А далі каже: "Я в пивниці під сільською радою маю фраґменти того пам’ятника". – "Ну, покажіть". Він виніс. То з пісковика, така примітивна робота. Я кажу: "Знаєте що, пане Михайлюк, у мене є знайомий – бо я часто бував у Івана Макаровича Гончара. – Є знайомий – видатний український патріот. Може, звернутися до нього, щоб той пам’ятник відновити? Він каже: "Та ми вже старалися, а тут райком партії, КГБ – то все заборонено".
Я приїхав до Києва, пішов до Івана Макаровича, а він мені каже: "Голубе, ти прийди до мене в суботу. В суботу прийде до нас архітектор Григорій Ковбаса, і ми ту справи обговоримо". Прийшов я до нього в суботу, і Ковбаса прийшов, я розказую ту ситуацію, щось треба зробити. Каже Ковбаса: «Треба проект зробити, тільки на основі чого?». Я з пам’яті роблю ескіз. Він з того ескізу – а він працював у "Укрдіпроекті" – він з того ескізу на кальці робить солідний план того будівництва. Там підписано: «Заслужений діяч мистецтв Іван Гончар і архітектор Григорій Ков-баса». Ті плани я доставив до Косова, Михайлюк пішов до райкому партії, там побачили, що за-служений діяч мистецтв – а не подивилися, що ніякої печатки не було. Ну, добре, раз Київ дозволяє, то робіть пам’ятник. Іван Макарович сам зробив той пам’ятник, але каже: "Тільки заплатіть за технічну роботу тим людям, що будуть відливати його". Ковбаса, дякувати, взагалі нічого не хотів. Через пару місяців пам’ятник був готовий, приїхали два хлопці із села Шешори вантажним автом, забрали те погруддя, а там мали висипати могилу, відновити так, як вона була колись, і зробити постамент.
Село дуже активно взявся за цю роботу. Вони мали добру самодіяльність, їздили по селах, трохи заробили грошей, так що вони зуміли то організувати. Одним словом, у серпні 1965 року було заплановано відкрити той пам’ятник. І тут виникла така ситуація. По-перше, Михайлюк сказав, що то має бути святом на цілі гори. Запросили масу людей. Але десь день перед відкрит-тям пам’ятника, який уже стояв, накритий відповідним саваном, приходять до мене і кажуть: "Слухай, Михайлюка КГБ притримало в себе". Що робити?
На другий день ми йдемо на стацію автобусову, щоби автобусом поїхати туди, де мало бути відкриття. Приходимо – автобуси на Шешори скасовано. Як звичайно тут у нас. А в мене там був добрий знайомий диспетчер, з гарної родини чоловік, і він дав якийсь малий автобус для стар-ших. А ми через гори ближчою дорогою пішли, то не так далеко. Що вони зробили – вони поставили від центральної дороги пікет, бо на Шешори є поворот. На тому повороті поставили полі-цейський пікет і завернули всі автобуси, які туди їхали. А завернули вони, як мені сказали, коло 200 автобусів. На той час, у шістдесяті роки, то була сенсація. Але багато людей прийшло пішки. А пам’ятник досить близько від дороги. То вони вирішили пустити вантажівку, авто їздило туди-сюди, щоб людей розганяти. Ну, людям то надоїло, вони взяли камінням закидали те авто, поби-ли вікна, і те авто десь від’їхало. (Любомир Грабець не дуже впевнено каже, що це було на Спа-са, 19 серпня. – В.О.).
Дуже гарні були сцени, ну, сцени були чудесно прибрані килимами гуцульськими, вишивка-ми. Дві сцени було – одна коло пам’ятника, друга нижче, бо там долинка така і річка. Але ніхто офіційно не дозволяє відкрити пам’ятник. На тій долинці стоїть радіорелейна станція, яка має безпосередній зв’язок із Києвом по лінії КГБ. Була там Тетяна Іванівна Цимбал, вона була дуже добрим декламатором. Тетяна Цимбал приїхала на моє запрошення до Косова разом з дочкою Вікторією. Тетяна працювали, якщо не помиляюсь, в «Укрконцерті» – була така організація. Вона відчитала вірші і каже: "Ой, там у лісі готується хор «Гомін» Львівського університету". Але чомусь «Гомін» так і не виступав. Прочитали трохи віршів, поспівали, нараз – з’являється Чор-новіл, і він так скорострільно – та-та-та-та-та-та-та, сказав своє слово, що ось маємо владу, вона має нас розуміти. І щез. До мене підходить секретар райкому комсомолу і питає: «Слухай, хто то говорив?» Я кажу: «Не знаю, звідки мені знати? Питай його».
В.Овсієнко: А насправді ви знали?
Я.Геврич: Звичайно, знав. Одним словом, влада поставила поліцейський пікет, палатку, і по-ліцаї пильнували цей пам’ятник цілий тиждень. Але пам’ятник уже стоїть, вже його ніяк не розі-брати. Тому влада вирішила на другий тиждень все ж таки відкрити цей пам’ятник. А, ще треба повернутися. Якийсь з Англії чоловік їхав таксівкою, доїхав до пікету, і його не пускали. А він показує англійський паспорт, каже: "Я з Англії". – "А, пожалуйста, проїжджай". Він каже: "Ні, тепер вже ні. У нас у капіталістичній країні ніхто собі того не дозволив би, що ви тут робите". Словом, уже ввечері радіо «Свобода» інформацію подало. Видно, що то теж мало значення, тому що на другий тиждень зігнали самодіяльні колективи, повісили якийсь килим, що з райкому привезли, портрет Леніна на одній сцені, на другій сцені... Тож я кажу – є така польська поговір-ка: «Цо ма п’єрнік до вітрака, а фрак до камізельки». Пєрнік – то покриття перини. Фрак є дов-гий, а камізелька коротка. Ясно, те все було по-совєтськи: відчитали, скільки яєць від курки-несучки, скільки поросят від свиноматки... То все було відрежисовано, то все було шаблонно зроблено.
В.Овсієнко: Ви були і на цьому другому відкритті?
Я.Геврич: Так, був я на другому відкритті, бо було цікаво. Люди все-таки прийшли, влада постаралася... Співають гімни. Ну, я тих людей навіть і не знаю, може, вони мене трохи знали, бо я крутився з тим пам’ятником. Лунає гімн Совєцького Союзу, а я в шапці стою, в береті. Вони руку до голови, але шапок не знімали, дивлячись на мене.
То все відбулося десь, може, 21 серпня 1965 року. Мені вже треба було їхати на навчання до Київського медінституту. 28 серпня я їду автобусом до Івано-Франківська, щоб потім летіти лі-таком або їхати поїздом до Києва. У селищі Тисмениця на повороті автобус спиняють і капітан КГБ Григор’єв, як він назвався, знімає мене з автобуса. Ну, знімають так знімають. Зняли з авто-буса і в авті мені кажуть: «Ми вже довший час за тобою спостерігаємо». Зробили мені обшук. У мене нічого особливого не було, хіба пара книжечок «Вивід прав України», яку тепер можна всюди купити, якийсь фейлетон на Хрущова і ще були якісь фотоплівки. Я переночував у камері, на другий день літаком мене в централ до Києва, на Володимирську, 33, по-моєму. Звичайно, почалося слідство, кручення-верчення.
Мене затримали 28 серпня 1965 року. На другий день зранку мене вже відправили рейсовим літаком до Києва. Я вам скажу, що до того не тільки я, а, мабуть, багато хто не був готовий. Ми просто не знали, як себе і повести. Слідство тривало сім місяців. Крутили, щось там і я крутив, що той слідчий Коваль сказав, що від мене відмовляється. Водили мене в психлікарню на якісь обстеження.
В.Овсієнко: Скільки тривала та експертиза?
Я.Геврич: Дуже коротко. Привели мене, він зі мною так поговорив і сказав, що я не є психі-чно хворий, не є неосудним. Тобто підлягаю судові, мене можна судити. То до березня місяця тягнулося, рахуйте, то є сім місяців у камері-одиночці. Правда, підкидали мені «насєдок» (качок)… Дурний був, звідки я знав… Підкинули мені якогось ніби поета із Винницької області, з Погребищ – я запам’ятав. А я знав напам’ять багато віршів Симоненка, Драча, Вінграновського. Ну, я йому ті вірші читав. Наївно то було… Потім його забрали, потому ще якогось дядька дали, але він недовго побув зі мною, переночував і десь щез, більш не було його, а то переважно я сам був у камері.
Слідство велося тільки вдень, вночі мене ніколи не викликали. Таке колись практикували. Мені розказував батько, як він сидів, то вночі викликали і слідкували. Мені того не було. Я скажу, що велось навіть у відносно культурній формі. А, наприклад, у Станиславі Панаса Заливаху навіть били, погрожували.
В.Овсієнко: Михайла Осадчого майор Гальський бив у Львові.
Я.Геврич: У Львові, так.
В.Овсієнко: Ви казали, слідчий Коваль?
Я.Геврич: Коваль, так. Мене чомусь звели ще з одним, з Петром Моргуном. Я в Моргуна фотокопії робив. Вони спочатку накрили Моргуна. Яким чином – я не знаю, а мене вже – вихо-дячи з якихось даних. Вони мене в дорозі арештували. Потому мене чомусь хотіли включити в ту групу – з Києва Олесь Мартиненко, Русин Іван, Кузнєцова Євгенія. Вони думали, що то все одна компанія. А я тих людей навіть і не знав.
Якраз 9 березня 1966 року був суд. То було в обласному суді, який коло пам’ятника Богдана Хмельницького. Мене там судили. Прийшло багато людей, я вам скажу, і видно було, що ці лю-ди були обурені. Чорновіл тим активно займався. Той суд тривав два дні. Цікаво, що в перший день вся охорона була українською – офіцер українець, хлопці українці. На перерві той офіцер підходить до судді і каже: "За що ви його судите? Та він не винний ні в чому". На другий день уже чорні були, вони нічого не розуміли. Бо то могло мати вплив і на солдатів...
Мені дали п’ять років. Микола Плахотнюк проявив активність у тому, щоб мені адвоката знайти. І він знайшов одну. Вона каже: "Виходячи з ленінської моралі, ми повинні розуміти, ми повинні бути гуманними" – такі загальні фрази. Хто з тим буде рахуватися? Основне там проку-рор, аж слина з рота бризкала. Мені дали п’ять років і повернули в камеру. Суд, звичайно, був закритий.
В.Овсієнко: То ви один були у справі?
Я.Геврич: Я один.
В.Овсієнко: А як той Моргун відпав – його виділили в окрему справу?
Я.Геврич: Не виділили. Він, бідний, без руки…
В.Овсієнко: То яка його доля – судили його чи ні?
Я.Геврич: Ні, те, що він відсидів, і все.
В.Овсієнко: А, з залу суду звільнили?
Я.Геврич: Його навіть і не судили. Його не знаю яким чином, але звільнили. Він тут живе на Львівській площі в Києві. І я радий, що його не судили – бідний каліка такий, знаєте. Правда, з партії його викинули. Може, не судили, щоб не компрометувати партію. Він художник, руки немає, але другою рукою малював. Він у театрі Франка працював, декорації робив і ще якісь речі.
Через якийсь час, я вже не пам’ятаю, та адвокат подала апеляцію і мені, як кажуть, скостиля-ли до трьох років.
В.Овсієнко: «Скостить» – «косточки сбросить» на рахівниці.
Я.Геврич: Так, скостили. Мені повезло, що я їхав етапом до Мордовії і зустрів хлопців-бандерівців. Вони з Західної України. Їх везли на Волинь, бо судили Олійника.
В.Овсієнко: Це Антон Олійник і Роман Семенюк.
Я.Геврич: Так, Антона Олійника і Семенюка судили тоді. Антон уже другий раз тікав. Йому сказали, що цього разу ти вже не вийдеш живий. Він так по-дурному попався, бо він мав марш-рут за границю, йому там все розробили. Ну, не знаю, так вийшло. А це були якраз ті хлопці, яких брали як свідків. Чомусь їх брали до Київа, тих трьох хлопців, я з ними їхав.
В.Овсієнко: Тому повстанцеві Олійнику, крім втечі, інкримінували «нововиявлені обставини».
Я.Геврич: Вони йому там пришили «коров’ячі кості», як кажуть, бо взагалі ж не мали нічого... Він був пропагандистом, і можна припускати, що в планових бойових акціях участі не брав, тим більше в каральних. До речі, його архів пропав. Цілу валізку його архіву в мордовських таборах десь закопали – так ніхто й не знайшов. То був дуже мудрий чоловік.
Я ж з тими свідками – Василь Підгородецький, Віктор Солодкий і ще один, не пам’ятаю імені, їхав. Той третій був з молодших, з того покосу п’ятдесятих років. Я з ними сконтактував, ра-зом ми приїхали в табір, вони вже мене поінформували, як себе поводити.
В.Овсієнко: Про який табір ви казали?
Я.Геврич: В Мордовії, номер одинадцятий, посьолок Потьма. Але я вам скажу, що я як при-їхав у табір, то відчув якусь відносну свободу.
В.Овсієнко: Так, так, правильно.
Я.Геврич: Серйозно. Можна ходити, можна говорити, можна сваритися...
В.Овсієнко: Після камери настає такий психологічний перепад.
Я.Геврич: А я ще так у табір зайшов, мав босоніжки, мав куфайку таку зелену, не казенну, мав якийсь спортивний костюм. Одним словом, міг вбиратися, деякий час так і ходив, поки мене начальник режиму Йоффе не піймав...
Декого я взагалі дуже мало пам’ятаю, декого пам’ятаю... Мене ті хлопці-бандерівці зразу взяли на деревообробний завод у свою бригаду на виготовлення шпону, який вони стругали. Цікаво було, що литовці страшно гналися за нормами, а наша бригада на шпоні – ми так собі: за дві го-дини норму виконали і свистали. Прийшли ті нормувальники, почали заміряти час. Тим литовцям сказали, що вони три норми виконують, значить, трикратну норму зробили нормою, а нам вирішили підняти на п’ять процентів.
Був ще в тому таборі Юрко Шухевич, був Михайло Сорока. Я, між іншим, мав дуже добрі стосунки з Сорокою, ми дуже приємно проводили час. По-тюремному приємно. Гриць...
В.Овсієнко: Може, Герчак?
Я.Геврич: Ні, було два однофамільці… Забув фамілії. З Волині були хлопці, цікаві хлопці.
В.Овсієнко: Може, Пришляк?
Я.Геврич: А, Пришляк, Гриць Пришляк, Євген Пришляк. Був Степан Сорока з Волині, такий молодий хлопчисько, дуже археологією займався.
В.Овсієнко: Я його знав пізніше.
Я.Геврич: І я його знав, він дуже працював з книжками, своєрідна людина, дуже вперта і дуже часто через це страждала. До речі, я спочатку на політзаняття, кажу, не піду. А він каже: "Не грай варіята, посидиш трошки, нічого тебе не убуде". Коли я другий чи третій раз прийшов на політзаняття, Сорока – хлопець був дуже башковитий, як кажуть, начитаний – задає тому ду-рневі, начальнику табору, якесь питання. Ясно, той не в силі відповісти і звинувачує, що Сорока дає йому провокаційне питання: «Я тобі даю покарання таке і таке». А я встаю і кажу: "Ну, раз такі покарання на політзаняттях, то мене більше ви тут не побачите". Я прямо так встав і пішов: «Більше я ніколи не піду на політзаняття». Але мене, може, те спасало, що я вже був на остан-ньому курсі стоматології, а там був стоматологічний кабінет, та не було кому робити. А ті лагер-ні суки, які носили пов’язку "сука вийшла..."
В.Овсієнко: СВП – «сука вышла погулять», «совет внутреннего порядка».
Я.Геврич: Вони написали до Ґенерального прокурора, що у нас здесь есть зубной врач, у нас зуби болять, а його не ставлять робити. То мене час від часу туди давали. Ото так – поробив я місяць, КГБ втрутилось – зняли. Я вже знав, коли начальник лагеря приводив свою дочку чи дружину, то мене будуть відсувати.
Там я робив різну роботу, то не так важливо. Потім одного разу мене перекидають до лікарні Дубровлагу, в Барашево. Привозять мене туди, я не знаю чого. Виявляється, там є зубопротезна лабораторія – така підперта колами, перехилена. Там два хлопці, один з Золочева, другий якийсь єврей. "О, добре що ти приїхав, будемо тут робити". – «Як то, кажу, мене ніхто не питав. Як то можна розуміти?» Я зразу збунтувався. Кличе мене Шимканіс, начальниця шпиталю. Якийсь там орден на грудях, догори ногами перевернутий, пам’ятаю… Закликала до себе і каже: "Вы будете работать зубным врачом, но мы вас оформим санитаром". Я кажу: "Так, санітаром, а гроші буде брати якийсь вольний лікар, який тут носа не покаже". – "Ну, знаете, то, то, то". Я кажу: "Ні, я на такий варіант не згідний". Коли чую там начмед сиділа, Зборовська: "А вас ніхто не буде пита-ти". Я кажу: "Так. Як треба буде копати траншеї, то мене питати не будуть, але чи я хочу бути лікарем, чи ні, то є моя особиста справа, будьте здорові". Я встав і пішов. Я пішов до хлопців, вони кажуть: "Та не грай варіята. Що тобі тут, у лікарні, та тут всі люди сходяться, тут зв’язки всякі".
Я залишився. Там був фельдшер Євдокімов, потім він був на дев’ятнадцятому. Він мене познайомив з Горбовим Володимиром – він тоді був в іноземному таборі. Його чехи передали по-лякам, поляки совєтам – так його посадили. Горбовий прийшов до мене в кабінет, ми собі поговорили. На другий день тягнуть якісь дроти туди. Я думаю, що хочуть розмови підслуховувати. Він до мене ще раз прийшов. Заходить начальник отряда тої зони і: "Почему вы не на политзанятиях?" Я кажу: "Я на ваші політзаняття не ходжу". – "А Вы что здесь делаете", – на Горбового. Я кажу: "Я йому зуби лікую". Він розсердився, вийшов. На другий день мене на етап і на 17-й… Я не пам’ятаю, як називається те поселення…
Я там знов ухитрився. Мав я хромові чоботи… Я не задирався з тими надзирателями. Що надзиратель – то людина служби, і все. Приїхав я туди, забрав свої речі. А мені вже Шухевич роздобув десь казенні черевики, каже: "Бере ті черевики, бо тобі чоботи не дозволять". Ні, не Шухевич, то хтось інакший, я не пам’ятаю хто. Але тим часом на вахті: "А то що?" – "Та нічого, кажу, я занесу в склад". Я не заніс у склад, я ще в тих чоботах ходив.(Цей табір був свого раду штрафним. Територія маленька: десь так метрів 60Х40, 4 будинки, з яких 2 бараки. В’язнів мало, якщо не помиляюсь, чоловік 80. Викликав мене нач.табору і хвалиться» «У меня здесь каждый человечек как на ладони». Сиділи там Михайло Сорока, Ггиць Пришляк, О.Полевий, Степан Со-рока, отець Денис Лукашевич, Юрій Шухевич, Василь Пірус, І.Ільків, Дмитро Верхоляк, Богдан Германюк, Кошелик, Даніель, Євдокимов, Синявський та інші.
Мене там тимчасово віддали в санчастину зубним лікарем, а ті «духарики», ті охоронці, при-ходили пити валер’янку. Стопочку валер’янки тридцять грамів, хлоп і все. Раз вони прийшли, а Клара – там була така фельдшер – принесла не валер’янку, а беладон. А я не подивився, я їм бе-ладонки дав. Коли через годину вони: "Пити, пити". Настає страшне обезводнення, можна осліпнути. "Ти що нам дав?" Я дивлюся – беладонка! Я їм – глюкози, глюкози, глюкози… І далі ходили до мене, тільки казали: "Ты ж не ошибись". То були мордвини. Добрі хлопці були, між іншим. Як мій брат приїхав на побачення, то один з них каже: "Там запхай у піч передачу. А я потім тобі через вікно кину". Це продукти. Такі були хлопці. Були всякі. Один був дуже противний, але два були нормальні хлопці.
Ага, ще в мене в таборі був один цікавий випадок. Валентина Мороза відправляли в тюрму. Всі люди в цеху на роботі. Там був швейний цех. Я в санчастині. І ось бачу через вікно, що нача-льник режиму веде Мороза. Повів у каптьорку, забрали його речі, приходять у барак. Отак двері, Мороз стоїть між ліжками до мене лицем, а начальник режиму до мене спиною. І Мороз щось риється у своєму рюкзаку, нараз щось хапає і кидає мені. Я на льоту хапаю – і в санчасть. Я в санчасті мав дуже добру заначку, я мав схрон капітальний. Я ж молодий, моментально вискочив. У мене за дверима була така шпара, я сховав за обшивку дверей. Начальник режиму прибіг туди: "Что он тебе дал?" Кажу: "Нічого". – "Как ничего, я же видел". Кажу: "Ищи, найдеш – будет твое". Він перерив той кабінет, нічого не знайшов. Він згодом хотів відомститися, як я вже з табору йшов.
Коли я з табору звільнявся, то мене хлопці так гонорово проводжали, відро кави було зваре-но. То було якраз 28 серпня, коли совєти звойовували Чехію.
В.Овсієнко: 1968 рік?
Я.Геврич: Так. Хлопці вели мене на прохідну і не говорили, а як я вже йшов на вахту, сказа-ли: "Ми думали, що тебе затримають". Політична ситуація така, розумієте… За мною батько приїхав. Спочатку прийшов начальник отряда Репчинський, красивий був хлопець, з Дніпропетровська. Навіть трохи свідомий був, бо знаю, що робив вечір Шевченка на посьолку. Значить, щось там було в нього в голові, що його навіть у чомусь там звинувачували. Він дуже любив слухати, що йому хлопці розказували про УПА. Все вислуховував. Йому казали: "Слухай, та ти такий мужчина, та ти би міг сотником бути в українській армії, а ти ким є?" Він те все сприймав спокійно, і думаю, що ніде не використовував ті моменти. Отже, він прийшов, як я звільнявся, і каже: "Ну давай, виходь, я мушу тебе перевірити". А я кажу: "Я що, свиня? Люди ж у мене, каву п’ють". Він почекав. А мені Заливаха доручив деякі свої речі. Він на лінолеумі робив екслібриси. Куди я дінуся – я при собі то маю, або-або, розумієте. Він так: «Ну давай, витягуй». Переглянув ці речі і накрив хустинкою до носа. Коли раз – біжить начальник режиму. "Ну, как?" Каже: "Ве-щи я уже проверил". – "Ну тогда давай раздевайся". В його функцію входило ретельно перевіри-ти кожен шов лагерної одежі. Він не знав, що я в тій одежі не поїду, і дуже ретельно щось шукав, очевидно, за матеріалами Мороза. А батько приїхав по мене, привіз мені вишиту сорочку, кос-тюм, все так, як має бути. Хлопці мені там мазепинку вшили, то я беру її на себе. Той отетерів, а Репчинській тільки засміявся.
Але хвіст за нами зразу йшов, де ми ступали. Це ж тоді якраз на Лобному місці в Москві про-тестували. Жінка Даніеля...
В.Овсієнко: «Демонстрація сімох».
Я.Геврич: Я з Даніелем і Синявським сидів. У Москві я вступив до родини Даніеля, то вона вже була арештована, тільки син був. Але хвіст ішов увесь час за нами, на вокзалі особливо було помітно.
В.Овсієнко: Дружина Даніеля Лариса Богораз, так?
Я.Геврич: Так. По тому поїхали ми з татом на Київ. І в Києві зразу хвіст за нами. Я Київ до-сить добре знав, і отут, де швидка допомога, зайшли ми в один вхід, вийшли другим – і він загубив нас. Пішли до Світличного...
То все дурниця – сидіти, не сидіти… А коли виходиш, тоді ти відчуваєш, хто ти є. У таборі ти себе, можна сказати, людиною чуєш, а тут – прописатися. Де не тикнешся, починаєш, як ка-жуть, качати права, тобі зразу: "Что, опять захотел?" Все, прикуси язик. Я крутився, крутився в Україні, і в Косові, і в Києві... Може, я задовго говорю?
В.Овсієнко: Ні, в нас часу достатньо.
Я.Геврич: Ніде мене не прописували. Я зв’язався з Людою Алексєєвою з Москви. Вона потім на «Свободі» працювала, дуже активна жінка. І такий був Ґрінберґ, стоматолог ніби. Потім ви-явилося, що кагебіст. Він ніби мені помагав, ми з Людою і з тим Ґрінберґом поїхали у Рославль під Смоленськ. Той Веня зайшов там у міліцію, вийшов – і мене прописали в Рославлі. Тепер-то вже можна собі уявляти, на підставі чого мене прописали. Очевидно, того Веню хотіли залучити в групу дисидентів як агента. Якусь бабку знайшли, я в неї прописався. Поїхав до України, але мене ніхто не поновляє в інституті. Я пішов до Козиренка, замміністра. Він дав офіційну відпо-відь: «Мы вас не можем восстановить». До декана М.Данилевського, до Киселевої, яка була сек-ретарем партійного бюро. Та як налетіла на мене! Пішов я до ректора професора Мілька, він сам рентгенолог. Ну, то хитрий такий дядько. Він мене спокійно прийняв, вислухав і каже: "Знаєш, що я тобі скажу? Тобі треба би десь перевестися в інший інститут". Так почав, але у всякому разі він якось говорив зі мною, за те я йому вдячний. Можна сказати, єдиному в Київі. А потому та Алексєєва – вони мали канали, що через Міністерство охорони здоров’я СССР мене поновили в Смоленський медичний інститут. Я приїхав туди, там ректор був Стариков. Я вже маю папір, що мені дозволяють вчитися. Каже: "Ну что, отсидел?" – "Відсидів". – "Ну смотри, попадешься вто-рой раз – сгноят. Я таких, как ты, в семнадцатилетнем возрасте расстреливал". Неприємно було, але куди подінешся, треба вчитися. Я повернувся до України, одружився. Жінка моя в Турці на Львівщині працювала лікарем.
В.Овсієнко: Назвіть дружину – ім’я...
Я.Геврич: Олександра Сандурська, Леся Сандурська. І поїхав я, закінчив інститут. Мене на-правляють у Пензенську область. Спочатку пропонували Новосибірськ...
В.Овсієнко: А коли закінчили інститут?
Я.Геврич: В 1970 році. Кажу: "Я не хочу, я одружений, в мене те, се". – "Слушай, хохол, у нас тепло, приезжай, у нас арбузы растут". В кінці кінців десь треба визначитися, я не буду принципи свої ставити. Гаразд, пишіть мене. А мені викладач, який був замдекана, каже: "Ти го-вори одно, а роби те, що тобі треба".
Усім випускникам дають підйомні, а я підйомні не беру. Бо то може бути зачіпка, щоб засу-дити. Я не взяв підйомних, поїхав у Турківський район Львівської області і мене в село Лімна Станіслав Горленко, головний лікар – єдиний не комуніст в області, прийняв на свою руку, як кажуть. Мені, до речі, ще дуже повезло, бо в той день, що я приїхав, приїхала до Турки Тіснецька, єврейка, завкадрами облздороввідділу. А він каже до неї: "Слухай, тут звернувся лікар, він у Росії закінчив інститут, а в нас стоматологів мало, я б його прийняв". – "Принимай". І він отим заручився, і направив мене в село Лімну. Я даю паспорт на прописку, ввечері приходить секретар, каже: "Доктор, най його шляґ трафить, та вам тут не можна, та ви ж суджений, у вас штамп «Положеніє о паспортах» стоїть". Каже: "На мене так вишкірилися там..." Я кажу: "А ви тут при чому?" Одним словом, мені там не можна: прикордонна зона. Горленко, не питаючи мене нічого, переводить мене в село Ясеницю, а колись називалася Ясінка-Масьова, я там попрацював рік. Там я мав великі плани, я собі постановив оздоровити дітей, але тим часом у районі виникла дуже неприємна ситуація: щось там стоматологи між собою дуже зажерлися. Мене викликає Гор-ленко і каже: "Твоя жінка в нас робить, і ти будеш тут робити". І мене зразу ставлять районним стоматологом.
Потому я мав великі проблеми – мене два роки не прописували, не знаю чому. Мене це зав-жди дивувало і дотепер дивує – всіх попрописували, а мене чомусь як заїлись... Чому вони на мене заїлись – я поняття не маю. Був там такий начальник міліції Рущак Сидір. З його родини бандерівці когось покарали. Ну, скарали за що – був донощиком. Попереджали, а потому карали. Він мені казав: "Ти, бандерівець, їдь туди до себе, до своєї Тернопільської області, я маю своїх тут досить".
Але все-таки мене через два роки прописали, причому дуже оригінально вийшло. У моєї жін-ки медсестрою була жінка заступника начальника міліції по політчастині, так, здається, назива-лося тоді. І одного разу Марія Степанівна, його жінка, каже: "Він сказав мені, щоб ти завтра вранці прийшов до нього в міліцію". Я приходжу, а він мені каже: "Тебе викликає начальник міліції, і там буде начальник КГБ". Приходжу я туди, там стіл буквою "Т", тут начальник міліції сидить, мене тут посадили, а той начальник, Антонюк, сидить збоку. До речі, коли начальник міліції спитав мене, чи я знаю, хто з ним у кабінеті, то я сказав, що не знаю (хоч я знав), і він представив мені начальника КГБ Антонюка. І начальник КГБ каже таким охриплим голосом: "Ну що, Яро-слав, з якої ти родини?" Ага! Я зрозумів, бо Чорновіл пише в «Лихові з розуму», що я з селянської родини. "Ага, так ти читав Чорновола!" – "А то!" – каже. Я кажу: "Знаєте, заборонений плід завжди охота попробувати", – ну що я буду з ним грати варіята. А він: "Ну і що?" Я кажу: "Нічо-го, попробував, не вдавився". Він: "Ге-ге-ге, – засміявся, – пропиши його". І вся розмова, хоч Ан-тонюк мене ніколи не викликав. "Пропиши його". І все. Той начальник міліції: "Як, що?!" – "Я сказав!" – і все. Той зі злістю: "Іди візьми форму номер 1, заповни її", – і мене все-таки прописа-ли в Турці, через два роки.
Я працював у Турці. Почалася та так звана перестройка. Я найперше організовував конкурс колядок цілого району. Ми поставили два великі вантажні авто, відкрили борти – це на майдані, в центрі міста... Я вам скажу, то було таке свято, що я до кінця життя буду пам’ятати, і буду ще й тому пам’ятати, що нікого не було п’яного. Двадцять п’ять колективів, цілий день вистояли, а я з Києва (я їздив чомусь до Києва, не пам’ятаю, яку я мав справу в Києві) приїхав раненько до Турки і вистояв без шапки на тій платформі, бо я вів те все. То один раз таке було, а після того мож-на скільки хочете колядувати і вертепи ставити – а того вже нема.
В.Овсієнко: Такого враження вже нема.
Я.Геврич: В Турці було три вертепи, хоча був такий Брич, секретар райкому, – сволоч остання була, він розганяв – то було страшне, що вони витворяли. Було три вертепи, а тепер там-того року вже взагалі ні одного вертепу не було, уявляєте? Колядують уже тільки церковні брат-ства. Все страшно занепало.
А потому створювали Товариство української мови. Секретар райкому партії Генадій Брич сказав, що в нього скорше буде товариство бурого ведмедя, як Товариство української мови, але приїхав письменник, на "І", назвіть мені...
В.Овсієнко: Іваничук Роман?
Я.Геврич: Іваничук. Не знаю чому, я вже дуже втрачаю пам’ять. Я багато чого позабував. Дитинство дуже добре пам’ятаю, а інше вже забуваю. Іваничук приїхав, я там виступив, ще один лікар виступив із села Борині (Бориня) на прізвище Гучок, і їм не було куди діватись – останній район, де не було Товариства. Вирішили ми створити Товариство. Іваничук мене пропонує головою Товариства і мене обирають. Ті поспішають своїх людей всунути в керівний склад, але в них нічого не вийшло.
А далі пішло – почали Рух організовувати. Я був заступником голови Руху, заступником го-лови "Меморіалу". Потому підготовка до виборів – мене обрали тоді депутатом обласної і ра-йонної рад, бо тоді можна було бути депутатом рад двох рівнів.
В.Овсієнко: Це з 1990-го року?
Я.Геврич: Так, так. Ми вели виховну роботу. По-перше, ми пам’ятник Шевченку поставили в Турці. То мало велике значення. Побудували пам’ятник на місці перших боїв УСС з москалями між селами Ботівка (тепер Верхнє) і Сянками, провели перезахоронення вояків УПА в селищі міського типу Борині, в селах Яблуневі, Нижньому Висоцькому, поставили хрест на місці, куди звозили трупи повстанців, забороняючи їх ховати, і вовки та пси розтягували їхні тіла. Жах та й годі! Поставили кам’яний хрест біля Турки, де поляки мордували перехоплених галичан, котрі поверталися з Закарпаття після поразки Карпатської України в боях з мадярами. У переліку пе-репоховань воїнів УПА ще додаю село Головське (присілок Кринтята) та село Верхнє Висоцьке. Чомусь в історичних матеріалах село Ботівка називається Ботелка, що є неправильною назвою).
Потому створили осередок КУН. Я чомусь завжди мусив бути першим, очолювати, так вихо-дило… Потому майже в кожному селі ми мали осередок КУН. То мало велике значення. Хто як дивиться, є багато людей, що дуже вороже ставляться до націоналізму, але без націоналізму на-ціональна ідея, вибачте мені, мертва і недієва.
Я попрацював тридцять років у Турці. А потім склалися такі обставини, що моя дочка виїха-ла до Америки. Вона поїхала до своїх родичок, познайомилася там з українцем (батько його – колишній дивізійник), свідомий українець, він не одному українцеві тут може носа втерти. Дочка вийшла заміж, ще повернулася, закінчила інститут, знову повернулася до Америки, після наро-дження сина треба було з дитиною бути комусь, моя жінка поїхала на півроку, а потому мене по-кликали. Але я і в Америці, як кажуть, не дармував, тому що вступив у Товариство "Бойківщи-на". Мене два роки тому обрали головою товариства "Бойківщина". Я ніби його тепер очолюю, але скільки я ще там буду, я не знаю.
В.Овсієнко: То ви тепер перебираєтесь в Україну, так?
Я.Геврич: Я маю намір повернутися назовсім.
Такий мій життєпис.
В.Овсієнко: У мене виникло тільки одне питання. ви сказали, що Валентина Мороза судили в лагері. Я знаю, що його судили в 17-му лагері – це Озьорний.
Я.Геврич: То Озерний був, Озерний, то навіть не 19-й, а 17-й, бачите, як я забув, так що ви там виправите...
В.Овсієнко: Я і в 17-му був, і в 19-му, то знаю. Це ж тоді одночасно Мороза, Михайла Гори-ня та Михайла Масютка відправили на Володимирську тюрму.
Я.Геврич: Мороз був своєрідний чоловік…
В.Овсієнко: То відомо. Добре, я вам дякую, ви так гарно розказали, що не треба було й цієї вашої шпаргалки, але хай вона в мене буде.
Я.Геврич: Хай буде. Якби тут можна було копію зняти з довідки про звільнення.
В.Овсієнко: Ми зараз спитаємо цих хлопців, може й знімемо ксерокопію.
Знаків 34.520
Харківська правозахисна група.
Ярослав Геврич у терновому вінку.
Ярослав Геврич, 11-й концтабір, Потьма, 1966.
Ярослав Геврич біля могили В’ячеслава Чорновола на Байковому кладовищі 24.12. 2007. Знімок В.Овсієнка.


 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ЕТАПИ

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Персоналії / Український національний рух

ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ

Спогади

ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ. Плахотнюк Микола

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. На Володимирській, 33. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

ПЕРША ХВИЛЯ АРЕШТІВ

Ґлосарій

АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 1965 р.

Персоналії / Український національний рух

ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗАЛИВАХА ОПАНАС ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГУК ЛІДІЯ ЛАРІОНІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПЛАХОТНЮК МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ. І.Рапп

MENU