ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ

 490318.01.2010

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файл

Інтерв'ю ПАВЛОВА Вадима Васильовича
В.В.Овсієнко: Десяте березня 2007 року. Розповідає Павлов Вадим Васильович. Записує Василь Овсієнко.
МІЙ РІД
В.В.Павлов: Народився я в місті Києві 21 серпня 1951 року. Батько був росіянином, родом з Росії, після війни потрапив на Україну і одружився тут із моєю матір'ю. Батько – Павлов Василь Ілліч, 1925 року народження, служив 7 років в армії, був фронтовик. Після служби в армії працював на військовому заводі механіком-випробувачем приладів і, на жаль, трагічно загинув, потонув у 1961 році. Мати змішаного походження: по-батькові вона була шведського роду, Савост Ольга Адольфів-на. Те прізвище вже зрусифікували. Народилася вона в 1924 році і зараз, слава Богу, ще живе, на пенсії, вісімдесят третій рік їй уже. Походження вона змішаного, там у неї, наскільки я знаю, серед предків були і українці, і росіяни, і навіть французи, тільки от документів, на жаль, нема. Але, наскільки я з переказів знаю, то прабабуся моя була по лінії моєї матері – козацького роду, прізви-ще, здається, Сухорученко було. До речі, прабабусин племінник був репресований ще в 1918 році, розстріляний. Десь там на Лук'янівському цвинтарі в Києві розстрілювали людей, і він тоді загинув там, бо був у війську УНР, у Симона Петлюри.
Батько мій рано помер, а дід мій ще був живий, Адольф Савоста. Він був художник, дореволю-ційний інтелігент. Він і мати, як я з дитинства чув, критично, і навіть більше, були настроєні проти радянської влади, проти комунізму, і це, мабуть, вплинуло на мене.
До школи я пішов у 1959 році, навчався до 1969 року, десятирічку закінчував. Вчився непогано, в основному, на п'ятірки, було всього дві четвірки.
Дід критично розповідав, поки живий був – він, на жаль, помер у 1963 році, коли мені було десь одинадцять з половиною. А якби прожив більше, то я в нього ще більше розпитав би. Він був дуже цікавою людиною, багато вчився, все життя – і в художньому інституті, і в військовому училищі ще до революції, був учасником Першої Світової війни. На жаль, я точно не знаю, але він брав участь подіях у Києві в часи незалежної України, але точно не знаю – чи в гетьмана Скоропадського, чи в інших українських військових організаціях за часів УНР. Бо я малий іще був, коли він це розповідав, як він там брав участь у цих подіях. Дід мав великий вплив на мене. Він багато розповідав про дореволюційні і післяреволюційні події. До речі, дід у Комуністичну партію вступати не хотів, бо він не визнавав цей Жовтневий переворот. Він був художник, і йому сказали: «Якщо вступиш у партію, то будеш і в Спілці художників, будеш пільги мати». Він відмовився і працював більше як художник-оформлювач, на реставрації церков, працював і в Києво-Печерській Лаврі, і в Софійсько-му соборі, і в Володимирському соборі. Пам'ятаю, коли я малим був, то й він розповідав, і мати розповідала, що десь у грудні тридцять шостого чи в січні тридцять сьомого його заарештовували. Він, як художник-оформлювач, колись розписував кабінет Якіра, і коли його арештували, то хотіли, щоб дід дав якісь свідчення проти Якіра. Приїхали вночі, заарештували його, на допиті він був цілу ніч, але ніяких, наскільки він розповідав, показів проти Якіра не дав. Його все ж таки відпустили – він був гарний спеціаліст, художник, і якось обійшлося.
Був з ним інший цікавий випадок. Як художник він виконував якусь там роботу, а потім пішов у кафе відзначити це діло, як уже гроші отримали. Сиділи там з друзями, і він якийсь там анекдот розповідав, чи щось про Сталіна. Підійшов один «з органів» перевдягнений (кажуть, що тоді часто в кафе та ресторанах сиділи такі співробітники, вони слідкували). Він каже: "А що це ви таке сказали? Я вас зараз заарештую." Але тільки завдяки тому, що там з дідом був ще один художник, Карл Вельке, який був старий більшовик, що колись возив газету "Искра" Леніна, але коли вже Сталін прийшов до влади і почалися репресії, то навіть цей старий більшовик розчарувався в своїй комуні-стичній справі… То він сказав, що ми нічого не чули, – і так діда вдруге врятували. А той енкаве-дист сказав: «Жаль, що в мене з собою свідка нема, а то я забрав би вас».
В.О.: А Ви назвали ім'я того діда? Чи роки його життя сказали?
В.П.: Дід мій, наскільки мені відомо, за документами Савоста Адольф Вільгельмович. Прізвище перекрутили. Мати вже йде як Савост, а дід – Савоста. Таке бувало з іноземними прізвищами. Народився, як за документами, і сам він розповідав, у 1891 році 20 серпня у Стокгольмі, в Швеції. Він сам за національністю швед був. Ще до революції була велика еміграція зі Швеції в різні країни, то він приїхав сюди, тут, в Україні, навчався, жив тут, одружився і життя тут прожив.
В.О.: Достатньо було бути іноземцем, щоб бути розстріляним. До 1963-го року він жив?
В.П.: Так. Єдине, що його врятувало – що він був дуже гарний спеціаліст, реставратор, оформ-лювач, і якось його обминуло. Звісно, після повалення УНР він активно проти влади не виступав.
В.О.: "Незаменимых людей нет", – казав товариш Сталін.
В.П.: Ну, якось отак пощастило йому, вижив. Він мав дуже великий вплив на мене. От він роз-повідав такий випадок. Прийшов якось один знайомий до нього додому, в тридцяті роки, коли вже почалися потужні сталінські репресії. Прийшов і каже: "Адольфе, що ж це таке твориться, що навіть і своїх вони знищують?" А дід мій каже: "А ви ж зустрічали більшовиків у вісімнадцятому році з хлібом-сіллю?" А той каже: "Так хто ж думав, що воно таке буде!" Багато було обдурених людей. Більшовики обіцяли і щасливе життя, і все, а потім було вже пізно назад повертатися.
І мама теж від діда навчилася. До речі, мама мені ще в дитинстві багато розповідала про голод 1932-33 року в Україні, так що я і про це знав. Ну, так детально, що це було сплановано більшовиками, – цього, звісно, прості люди тоді не знали. Навіть у Києві – мати розповідала – багато людей голодували. Хто працював на виробництві, то ще такий-сякий пайок давали, щоб з голоду не вмер-ли, а багато людей, особливо з дореволюційної інтелігенції, похилого віку, чи хто зовсім не хотів співпрацювати з більшовиками, то тим було дуже важко – люди продавали якісь останні цінності, які в них були. Мати розповідала, що от дід до революції закінчив Київське художнє училище (це був філіал Петербурзької академії мистецтв) з золотою медаллю. Він навіть їздив в Італію – це така була подяка: після закінчення навчання група учнів їздила на практику в Італію. У нього була золота медаль, то він її здав у «торг син» – тоді були такі магазини, – щоб не вмерти з голоду. Іще були якісь там срібні ложки, виделки. Дружина його не хотіла віддавати, каже, у нас дві доньки, треба якесь придане, як раніше було заведено. Дід каже: "Ну що, помремо – не буде і нас, і доньок, і нічого. А будемо живі – якось на хліб заробимо".
От розповідала мати. Під час революції багато в Києві будинків погоріло: були то червоні, то поляки, то німці були, то білогвардійці – багато будинків погоріло. То вони поселилися у родичів – була невеличка хатинка у Передмісній слобідці, це зараз Гідропарк. Там, мати каже, десь 30 тисяч людей жило до Другої Світової війни.
В.О.: У Гідропарку?
В.П.: Так. Приватні будинки були, жило багато людей. Мати розповідає, десь, мабуть, уже в грудні 1932-го чи в січні 1933 року вночі така заметіль була, хуртовина, собаки брешуть, а хтось стукає у хвіртку. Пішли вони відчинити – дівчина молода, років 16-17. Каже: "Пустіть хоч переночувати, погрітися, бо дуже змерзла. В селі у нас голод, люди вимирають, іду в Київ, – каже, – десь якоїсь роботи знайти, щоб не вмерти з голоду". У них теж становище було скрутне, бо дід офіційно зі владою як художник не співробітничав, а в ті часи навіть і церкви позакривали, то не було де підробити. Доти в церкві щось реставрували, ікони чи живопис. Продавали останнє, що було. Але поділилися, чим могли, з цією дівчиною, вона переночувала, обігрілася і на другий день пішла.
А ще розповідав мені один, нині покійний, наш сусід, Воронович Володимир Васильович, він сам киянин був, 1924 року народження, що навіть – він тоді ще був малим хлопцем, під час голодо-мору, – у Києві на ранок спеціально приїздили машини, чимало трупів просто на вулицях лежало, то забирали ці трупи людей і вивозили десь. Отаке було. Мама розповідала мені і про репресії сталін-ських часів.
А ще дуже на мене вплинули події 1968 року в Чехословаччині. Я якраз навчався в дев'ятому класі, коли ця "Празька весна" почалася. То були великі надії, особливо серед молоді, інтелігенції, що як там вдасться, то, може, і в нас будуть якісь зміни на краще. Але, на жаль, придушили той підйом чеського і словацького народів. Я дуже переживав це, навіть написав великий вірш про ці події, читав його друзям. Але, на жаль, не було в мене таких знайомих, друзів, які би дійсно розумі-ли, що відбувається в країні, щоб були критично й активно настроєні проти тієї більшовицької влади.
У шістдесяті, сімдесяті роки я слухав "Голос Америки", радіо "Свобода". Хоча глушили, але щось інколи можна було почути, хоча приймач був старий, але непоганий, "Рига-6", – прибалти все ж таки на совість працювали, ще не відучилися від дорадянських часів на совість працювати. То добрий приймач був, можна було, особливо десь опівночі, після опівночі, щось інколи послухати. Звісно, ці події на мене дуже вплинули. Я після придушення відродження у тодішній Чехословаччи-ні дуже переживав. Читав цей вірш друзям – у мене було декілька друзів, які трошки критично ставилися до тодішньої радянської комуністичної системи, але не було таких, щоб можна якийсь гурток створити чи якусь організацію, чи якось активно виступити проти влади, щось зробити. Ну, школу закінчували, планували далі вчитися, в інститути, в університети – жити, як усі радянські люди тоді жили. Дуже мені одиноко було, я все це переживав. Отак закінчив школу.
Батько у шістдесят першому році трагічно загинув, потонув. Звісно, мати хотіла, як усі матері, щоб я десь далі навчався, освіту мав. Але я в той час уже багато чого розумів, критично ставився до тієї комуністичної системи. Хоча, звісно, була сильна пропаганда і в школі, і на телебаченні, по радіо, в газетах, тому якісь ілюзії були. Особливо в деяких старих людей, що збиралися на якісь свята, на день народження. Деякі казали, що от, може, якби Ленін був живий, то, може, було б краще, може, було б більше справедливості. Такі ілюзії серед людей жили, бо Ленін мало побув при владі. Люди не знали правди; це в останні роки відкрилися архіви, то дізналися, які він видавав накази. А тоді люди мало чого знали, то в них Ленін був ніби ідеал на противагу Сталіну і його репресіям.
До того я ходив в археологічний гурток у Палаці піонерів, цікавився давньою історією, археоло-гією, але в останні роки все ж таки більше став цікавитися філософськими проблемами, філософією. З іншого боку, розумів, що і історія, і філософія – все це було в нас просякнуте офіційною комуніс-тичною ідеологією, марксистсько-ленінським ученням.
ЮНІСТЬ
Оскільки я народився семимісячним, був слабкого здоров'я з дитинства, то в школу мати віддала мене у вісім років. Якраз у 18 років я закінчив десять класів. Я ще не міг вирішити, що ж далі роби-ти. З одного боку, хотілося мати освіту, навчатися, а з другого боку – якась відраза була до тієї системи.
Так уже співпало, що настав час іти служити в армію. У 1969 році пішов у військо. Спочатку був у школі молодших авіаспеціалістів, у 1969-70 році сім місяців навчався на механіка електрооблад-нання літаків, потім служив у Калінінградській області у військовій частині. Два роки відслужив. Правда, заробив я в армії виразку шлунку, здоров'я підірвав.
Повернувся з армії, якісь ілюзії ще були, думав, може, щось зміниться на краще, може, якісь ре-форми будуть в країні. Тоді вже трохи чув по радіо "Свобода", по "Голосу Америки" про українсь-кий дисидентський рух. Тоді вже про Сахарова трохи почали говорити, про Солженіцина.
В.О.: А ні з ким не були знайомі? І не шукали таких знайомств?
В.П.: Я вже казав, що серед друзів, серед знайомих нікого такого не було. В археологічному гур-тку були в нас двоє товаришів, Леонід Залізняк і Марик Горовський. Марик Горовський якось розповідав, коли ми вже у дев'ятому-десятому класі навчалися, що його батько вчився у Київському університеті ще до Другої Світової війни на історичному факультеті, він якісь національні проблеми порушував, то, здається, був висланий з Києва у Сибір. В ув'язненні не був, але все ж таки був підданий деяким репресіям. А в Залізняка Леоніда батько був двічі засуджений у сталінські часи – до Другої Світової війни і після війни багато років відбув в ув'язненні. Але навіть ці діти і їхні батьки, що відбули покарання, – то й вони ніякої активності не проявляли. Може, боялися за сім'ю, за дітей, не хотіли неприємностей, бо вже натерпілися. Хоча достеменно я про їхнє особисте життя на той час не знав. Не було в мене таких друзів. Були думки, особливо після чехословацьких подій, щоб якусь організацію молодіжну створити, але не було таких однодумців. Поділяли деякі критичні мої думки щодо тодішньої влади, але однодумців таких не було.
Після служби в армії думав-думав, що ж робити далі… Мати нас з братом одна виховувала, то довелося на заочне відділення поступити.
В.О.: А ім’я брата ви назвали?
В.П.: Брат Павлов Юрій Васильович, 1953 року народження, на півтора року молодший за мене. Я так подумав, що треба все ж таки сім'ї допомагати, то поступив я на заочне відділення Київського університету, на історичний факультет, у 1972 році.
В.О: А я вже закінчив там у 1972 році філологію…
В.П.: У мене були сумніви, чи йти на історичний. Я цікавився й філософією, думав спочатку на філософський поступати, але я розумів, що це дуже пов'язане з комуністичною марксистсько-ленінською ідеологією. То я навіть думав, що, може, краще на заочному буде навчатися, там я буду трохи відсторонений від тієї системи. Була надія, що з часом, може, щось на краще зміниться. Тоді вже й Солженіцина чули в світі, писали про нього в радянській пресі, звісно, критичні були відомос-ті про нього, і про Сахарова інколи згадували, про українських дисидентів.
В.О.: А про арешти 1972 року в Україні ви чули?
В.П.: Так. Повідомляли по радіо «Свобода», Бі-Бі-Сі. Якби хтось до мене тоді звернувся з пропо-зицією підписати листа чи звернення до радянської влади з протестом проти репресій, яким були піддані представники української інтелігенції, то я скоріше б за все підписав таке звернення. Але у самого мене тоді ще, мабуть, забракло сміливості, щоб самому виступити з якимось протестом. Люди, які тоді оточували мене, вважали, що боротися з існуючою комуністичною владою немає сенсу, що ця влада непереможна. Навіть материна рідна сестра, Любов Адольфівна Ткаченко (уроджена Савоста), яка свого часу натерпілася від так званої радянської, комуністичної влади, коли дізналася про мої критичні виступи проти КПРС тощо, то сказала якось мені, що я, можливо, справ-ді таки збожеволів, бо пішов проти такої могутньої сили, цілої системи.
До речі, цікаво згадати: я в листопаді 1971-го повернувся з лав Збройних Сил, а в травні 1972-го якраз готувався до вступу в Київський університет. 22 травня 1972 року був я біля пам'ятника Шевченкові. Але близько підійти не вдалося. Було багато міліції, людей у цивільному, вочевидь, з КГБ. Хто намагався чи кому вдавалося прорватися ближче до пам’ятника, того хапали міліціонери, люди в цивільному.
Пам’ятаю я і перші мої відвідини пам’ятника Тарасу Шевченкові 22 травня 1969 року. Я тоді за-кінчував 10-й клас, навчався й у археографічному гуртку Київського палацу піонерів. Якось Леонід Залізняк, син колишнього політв’язня Льва Залізняка, сказав мені, ще декільком хлопцям з археоло-гічного гуртка, що 22 травня будуть збиратися українські патріоти біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Ми з Марком Горовським прийшли туди. Був Леонід Львович Залізняк, ну, тоді він був просто Льоня Залізняк, зараз він професор, доктор історичних наук, викладач Києво-Могилянської академії. До речі, там ми зустріли батька Марка Горовського – він колишній репресований, історик. Також був батько Льоні Залізняка, Лев Залізняк, по-батькові я вже не пам'ятаю. Було чимало, сотні дві, може, й більше людей. Звісно, міліції було багато, оточили. Співали українські пісні, але щоб виступити – не давали нікому. І навіть близько не підпускали до пам'ятника. Але біля самого пам’ятника була невелика кількість людей, переважно молодих, напевно, студентів. Скоріше за все, вони прийшли до пам’ятника дуже рано. Але вони були щільно оточені міліціонерами та людьми в цивільному. Цікавий був такий момент. Один молодий чоловік – я не знаю, як його прізвище, по-батькові – підійшов, поклав квіти біля самого пам'ятника Шевченка, перехрестився, поклонився і хотів якусь промову сказати, але його якісь люди в цивільному схопили і відвели вбік. Люди його оточили, не віддавали, відстояли його. Він якось вирвався. Це, мабуть, були кагебісти в цивільному. Кілька годин люди там були, але мітингу не можна було провести. Потім уже почали розходитися.
А через кілька днів мені Леонід Залізняк розповів цікаву історію про той день. Ці кагебісти, міліція намагалися вистежити хоч частину людей – звідки вони, хто був присутній на цьому зібранні біля пам'ятника Шевченка. Там ходив 12-й тролейбус, біля університету зупинка була, і, каже, в цей тролейбус набилося багато людей, молоді. І туди ж ці кагебісти, міліція позалазили. Зрозуміли, що вони ж будуть їхати і за ними стежити. То якісь хлопці залізли ззаду на цей тролейбус, зірвали штанги, водій мусив відчинити двері, вийти, щоб поправити ці тролейбусні штанги, а ці хлопці повиходили і повтікали, вже хто куди розбіглися. Більшість все-таки врятувалося. Потім розповідали, що багато студентів і виключали з університету за участь у таких заходах.
В.О.: Цікаво, у яку пору дня ви були там 22 травня 1972 року?
В.П.: Десь, я думаю, близько дванадцятої, може, об одинадцятій ранку. У першій половині дня.
В.О.: Бо десь близько 17-ї я мав зустріч з одним приятелем, Петром Остапенком, у Ботанічному саду, це неподалік, мав одержати від нього самвидав. Мене аж там вистежили: підійшов міліціонер перевірити документи, мовляв, я на когось там схожий. Я зрозумів натяк і не пішов до пам'ятника.
В.П.: Це була десь година, може, одинадцята, десь у першій половині дня. Там парк, люди від-почивали, у шахи грали, в шашки, тому під виглядом відпочиваючих багато людей збиралося. Вони ходили, щоб на одному місці не стояти, щоб якось показати, що вони ніби прийшли сюди погуляти, відпочити. Отакі були події.
В.О.: Для вас ніяких наслідків не мало те, що ви там з'явилися?
В.П.: По-перше, я сам не виступав, був там серед людей, і, може, тому, що я сам зросту невели-кого, метр шістдесят два, і дуже молодо виглядав... Ще коли я кінчав службу в армії, так там один офіцер казав: "О, такий молодий, його можна ще знов забирати на новий строк служби". То, може, кагебісти прийняли мене за якогось школяра, бо я років на 16 виглядав, дуже малий був. То якось обійшлося.
У 1972 році поступив я в Київський університет на історичний факультет, на заочне відділення, навчався. Але, чесно кажучи, ситуація була гнітюча. Чую по радіо "Свобода", по "Голосу Америки", по Бі-Бі-Сі: почалися арешти в Україні, сімдесят другий, сімдесят третій рік. Було зрозуміло, що ситуація на краще навряд чи зміниться.
В.О.: Це ж тоді й мене теж загребли, у сімдесят третьому році. Ви заочно вчилися, а десь працю-вали, так?
В.П.: Так, працював. Ще до вступу в університет. Я ж прийшов з армії в листопаді 1971-го, то в університет на другий рік влітку складав іспити. Одна родичка, батькова сестра, по знайомству влаштувала мене в Четверте медичне училище в Дарниці, в кабінет суспільних дисциплін. Там викладали марксистсько-ленінську філософію студенткам – навіщо вона їм була потрібна, цим майбутнім медичним сестрам і фельдшерам? Там я працював лаборантам. Що цікаво, там була викладач філософії, жінка – зараз прізвище не згадаю, – вона, сама філософ була і, очевидно, член КПРС, викладала марксистську філософію. Тоді при владі Брежнєв був, то вона дуже критично ставилася до нього. Це на мене теж, як на молодого чоловіка, впливало. Інколи ми з нею розмовляли на політичні теми. Якось вона прийшла, каже: "Ну, вже цього Брежнєва захвалили, всі ордени вішають, такий видатний. А що, – каже, – ми можемо зробити? Це тільки треба чекати, поки помре". Ото такі думки були, така пасивність була серед людей. Їй, може, якось легше було чекати, що вона вже була жінка немолода, років під 50, заміжня, може, сім'я, діти були, і, звісно, вона ставилася до цього так, що будемо чекати, що далі буде. Ну, а я все ж таки молодий був, то хотілося щось на краще змінити. З другого боку, я, звісно, чув же від матері, що мого діда заарештовували, інших людей.
До речі, ніяких документів, на жаль, про це нема. Хіба, може, десь в архівах. Треба якось пошу-кати. Та й розповідати про це боялися. Тільки в 1990 році, незадовго до своєї смерті... У сімдесят років померла батька мого сестра Парасковія Іллінічна, вона по чоловіку Іванова. То вона розпові-дала, що мій дід, Павлов Ілля, працював машиністом у тридцяті роки, якраз тоді, коли голодомор був. Возили збіжжя через Україну і з України до кордону з Польщею, далі перевантажували на іноземні потяги. І він якось теж ніби висловився... Вони ж їхали через Україну, бачили, що трупи валялися, люди голодні були, гинули, вмирали, то він якось сказав: «Як це так, що люди мруть з голоду, а ми веземо збіжжя, продаємо за кордон?» І він теж був заарештований, його репресували і більше про нього нічого невідомо, де він подівся і що. І навіть її мати про їхнього батька не казала дітям, що з ним сталося, каже, десь він у Сибір на заробітки поїхав. Тільки незадовго перед смертю (вона померла десь у вісімдесятому році, вже їй 83 роки було) вона це розповіла своїй доньці, моїй тітці Парасковії Іллінічні Івановій, що оце батька їхнього у тридцяті роки репресували. Люди в ті часи навіть боялися розказувати про такі речі.
Звісно, все це на мене впливало. З одного боку, хотілося якогось іншого життя, більш вільного, демократичного, а з другого боку – і освіту хотілося мати. Я часто над цим думав, з деякими друзя-ми розмовляв. От написати б якийсь протест... Ну, вірші критичні я писав, друзям читав, але щоб десь виступити, то якось, може, ще й сміливості не вистачало.
До речі, у 1968 році – це мені тільки 17 років було, якраз 21 серпня, на мій день народження, пі-шов уранці купив якісь газети – а там на багато сторінок оці документи про чехословацькі події, про введення військ у Чехословаччину – це такий мені "подарунок" на день народження радянська влада дала. Звісно, це якось впливало на мене, я думав, що ж його далі робити?
А в 1973 році один товариш, Юрій Володимирович Воронович, він теж 1951 року народження, у нього теж дід був репресований, прізвище його діда було Липський... Він був з такої заможної родини, може, навіть польського походження, бо бабця його, дружина діда, була полячка з Варшави. До революції він закінчив якесь юнкерське чи військове училище, ще молодий хлопець був. Він радянську владу не визнавав, часто критикував її. І хтось доніс на нього, його заарештували – так він і згинув у таборах, навіть невідомо, як він загинув і де його могила. Він такий сміливий чоловік був, що навіть з ув'язнення своїй дружині, це бабці мого друга, писав: «Вишли мені якусь мотузку, щоб я повісився, бо не можу, не хочу бачити цих бандитів», – таке було ставлення до тої влади.
ПЕРШІ ПОЗВИ ЗІ ВЛАДОЮ
Звісно, що ці люди боялися репресій, старалися якось пристосуватися до тієї комуністичної бі-льшовицької влади, хоча й самі були з сімей репресованих, постраждали їхні батьки й діди, і вони, звісно, не могли мати гарної освіти. І от він, Юрій Воронович, працював в Інституті гідромеліорації лаборантом, їздив у Крим. У Криму була закрита якась стара бібліотека, і вони там знайшли праці Сталіна. При Хрущові вони вже з бібліотек були викинуті, списані. Він приніс їх мені, і я так, із цікавості, дещо там продивлявся. На мене велике враження справило, що в одній праці Сталіна, "Об основах ленинизма" – це писалося як лекції, які читав Сталін у Свердловському університеті після смерті Леніна, – що Ленін вніс нове в марксистське вчення. Там я вичитав одну статтю – працю Сталіна про диктатуру пролетаріату. Там є така цікава теза – до речі, він посилався на Маркса, на Леніна, що це вони внесли таку тезу в своє вчення. Сталін пише, що, оскільки партія є знаряддя диктатури пролетаріату, то з побудовою безкласового суспільства, зі скасуванням диктатури пролетаріату, відмирає і комуністична партія, вся влада передається народові, вже буде республіка Рад. Мене це так зацікавило! Подумав, що все ж таки треба якусь участь брати у суспільному житті, щось зробити. І я почав читати ще деякі праці Маркса, Енгельса, Леніна. Там теж знайшов підтвер-дження цієї тези про безкласове суспільство, про відмирання партії. А оскільки при Хрущові було заявлено, що в нас уже експлуататорських класів немає, що ми вже переходимо до безкласового суспільства, що різниця між робітниками, селянами, інтелігенцією невелика, це не антагоністичні класи, то я ухопився за ці тези і написав спочатку в Інститут марксизму-ленінізму, що от цікаво, якщо навіть Ленін, Сталін, Маркс писали, що з відмиранням диктатури пролетаріату, з побудовою безкласового суспільства комуністична партія вже не потрібна, то, очевидно, треба її розпустити і передати владу народу. Мені довго не відповідали. Потім я написав у ЦК Компартії України Щер-бицькому, до Москви в ЦК, писав, що оскільки я навчаюся на історичному факультеті, то мені це цікаво знати, і з історичної точки зору, і як громадянину свого суспільства, держави – я все ж таки хотів би якесь роз'яснення, відповідь отримати. Як це, що Маркс, Ленін, навіть Сталін, писали, що комуністичну партію треба розпустити з побудовою безкласового суспільства, а зараз – навпаки. Це ж якраз при Брежнєві, 1973 рік, вже були статті Суслова і Брежнєва про те, що роль комуністичної партії у міру побудови комунізму буде посилюватися – і як це розуміти, це ж протиріччя?
Мене спочатку викликали у міськком партії, але там, по суті, ніякої розмови не було, там сидів чоловік уже похилого віку був, він прізвище своє не називав, якийсь Федір Іванович, ніби як Шаля-пін звучить – Федір Іванович. Він спитав, де я навчаюсь, хто я, що я, хто батьки, і так побесідував зі мною. Я кажу, що писав в Інститут марксизму-ленінізму, хотів, щоб якесь роз'яснення дали. Він каже: "Чекайте, може, якась відповідь вам буде". Через деякий час прийшов лист з Інституту марк-сизму-ленінізму. Там написали, що в світі загострюється боротьба з міжнародним імперіалізмом, і тому треба посилювати керівну роль партії, щоб допомагати іншим країнам боротися за революцію, за соціалістичні перетворення. І такі загальні відписки були.
КАРАЛЬНА ПСИХІАТРІЯ
Але після цього мене викликали до психіатрів. Вірніше, як? Викликали до військкомату ніби на якусь перевірку. Обійшов я всіх лікарів, все було нормально – це у 1973 році, десь восени. Вже прийшов до начальника військкомату, щоб мені відмітили, що я був на обстеженні. Він подивився, каже: «Щось тут не те». Забігали дівчата, які працювали у військкоматі. Приходить дівчина у канце-лярію і каже: "Вам треба до психіатра другий раз підійти, вона щось вас не додивилася". Прийшли ми в кабінет до психіатра, там така стара бабуся, так посміхається, подивилася очі, ніс і каже: «Треба вам звернутися до районної поліклініки, до районного психіатра». Тоді я жив (і зараз живу) у Московському, нині Голосіївський район.
Прийшов я до районної поліклініки, до психіатра. Там була лікар Жаданова. Вона так подивила-ся мене, але нічого не вирішила і направила мене в Дарницю, там десь за ринком "Юність" є психо-неврологічний диспансер. Не знаю, чи зараз він є, а тоді, у сімдесят третьому році, був. Там мене оглянув лікар Крижанівський. Була там ще лікар – на жаль, прізвища я не знаю, і тоді не знав, Софія Василівна. Мати мені казала, що Крижанівський був так настроєний, щоб мене чи у психлікарню, чи якийсь психдіагноз поставити, а та Софія Василівна вважала, що нормальний хлопець, ну, цікавиться політикою, різними питаннями. І оскільки вони не дійшли згоди, то порадилися і вирішили, щоб мене обстежили у Київській центральній психіатричній лікарні імені Павлова, на консультацію послали.
Поїхали ми з мамою туди, а там сказали нам, що в такий-то день прийдете, буде там професор, прізвище у нього було, наскільки я пам'ятаю, Барон. Але коли ми через кілька днів прийшли на цю зустріч, то нам сказали – так ніби трохи по секрету лікар сказала, – що професор Барон відмовився займатися такого роду консультаціями. Може, така чесна людина була, а на нього тиснули, мабуть, щоб якийсь діагноз поставив мені, то він відмовився. Тоді нам призначили іншу зустріч. На жаль, я зараз не пам'ятаю – там був інший професор.
В.О.: Не Ліфшиць, ні?
В.П.: Ні, не Лівшиць. Був якийсь чи Соломон Мойсеєвич… Прізвище у нього українське було, Поліщук, здається. Ви не чули, там був такий?
В.О.: Щось таке згадували.
В.П.: Так, Поліщук, професор, якщо я не забув. І от ми прийшли – я був, мама і ще батькова сес-тра, нині покійна вже тітка Прасковія Іллінічна Іванова. Зайшов я в такий великий кабінет. Сидів там лікар Крижанівський, був ще один лікар – я прізвища його не знаю, був цей професор Поліщук і був ще один чоловік років, може, йому 40 було, 45 – на плечі накинутий білий халат, але було видно, що під халатом якась ніби форма у нього.
В.О.: Психіатр у погонах.
В.П.: Так, погони ніби. Чи він був з якихось «органів», чи з прокуратури, чи з КГБ – не знаю я. Поліщук почав розпитувати, що, як. Ну, я розповів. Крижанівський і той ще один лікар – вони все допитувалися – каже: "Що ви, молодий хлопець, тільки почали навчатися в університеті – і ви вже повчаєте Брежнєва, пишете йому, як розуміти марксистсько-ленінське вчення, вказуєте всім". І Поліщук питає: "Може, ви знаєте, в психіатрії є таке поняття як "сверхценные идеи"?" Я кажу: "Я не спеціаліст у психіатрії, але я так думаю, що це людина про себе дуже великої думки, мабуть, що геній людства, що він може всіх повчати – от так я розумію". Він каже: "Ви правильно розумієте". Я кажу: "Але ж я нікого від себе не повчаю, я просто вичитав – можу назвати праці і Маркса, і Енгель-са, і Леніна, і Сталіна – це ж вони писали. То мені цікаво, чому тоді писали так, а зараз пишуть, що роль комуністичної партії повинна посилюватися, а не навпаки. Мені цікаво це як майбутньому історику і як людині, що філософією цікавиться, як громадянину своєї держави, суспільства. Профе-сор Поліщук зразу не відповів, каже: "Дайте, я вас подивлюся, послухаю". Послухав серце, каже: "Там трохи ніби тахікардія є, треба вам до лікаря звернутись". Каже: "Візьміть академвідпустку, полікуйтесь, відпочиньте і подумайте, як ви думаєте далі жити, що робити". А я кажу: "А як з питаннями, що я порушив? Ви ж психіатр. Я взагалі не розумію, навіщо мене сюди викликали і хто повинен мені ці відповіді давати. Я розумію, якби там ЦК партії чи міськком партії якусь бесіду провели". Він каже: "Ну, колись вони так писали, Маркс, Ленін, Сталін, може, колись воно і буде так, але, – каже, – зараз от Брежнєв, ми керуємося його вказівками, потім, може, будуть інші керів-ники, вчення буде розвиватися", – так він відповів. А той, ніби в погонах, сидів і уважно слухав, мовчав більше, дивився. Поліщук сказав: «Нічого я у вас не знаходжу з точки зору психіатрії. Ідіть далі, візьміть академвідпустку, трохи полікуйтесь, відпочиньте. У мене претензій до вас немає». Я задоволений вийшов: все нормально.
В.О.: Ви казали, що мати з вами приходила…
В.П.: Її не пустили, вони були в коридорі – мати і батькова сестра були в коридорі.
В.О.: І ще: чи проступала в цій історії лапа КГБ, крім того, що ви бачили того ніби в погонах? Хто ж вас туди доправив?
В.П.: Розумієте, я листи писав у газети – в "Правду", "Известия", в Інститут марксизму-ленінізму, Щербицькому в ЦК КПУ, Брежнєву в ЦК КПРС. Звісно, ці листи кудись пересилалися, але безпосередньо мене в міськком партії на бесіду викликали.
В.О.: Ви ж не були партійний? Ну, в комсомолі були, так?
В.П.: З комсомолом теж була цікава історія. Мама розповідала, коли збиралися родичі, знайомі, згадувала мануле, що до комсомолу вона не вступала. Все якось відмовлялася. Казала в школі, що не готова до цього кроку. Класна керівниця її якось приходила до них додому, то бачила, що в них багато ікон було. Деякі її батько сам намалював. У мами батьком хрещеним був батюшка. І бабуся її, Прасковія Степанівна, дуже віруюча була. А це ж був 1938 рік. Я все це чув з дитинства. Дід мій Адольф часто казав, що більшовики – то бандити та босяки, халамидрики. Хоча в школі, з часів «хрущовської відлиги», усі злочини та негаразди списували на Сталіна, Берію та їхніх поплічників. Нам обіцяли комунізм (рай земний) вже у 1980 році. Усім хотілося вірити у краще майбутнє. Хоча вдома були розмови і про криваве придушення Угорського повстання 1956 року. Звісно, тоді ще мою дитячу свідомість це сильно не зачіпало. Хоча, вочевидь, щось там у моїй голові й відкладалося потроху.
Був ще такий випадок. Коли я в 1959 році навчався в першому класі 143-ї школи м. Києва, то на новорічне свято в школу дід Адольф і моя матуся Ольга пошили мені костюм клоуна з прапора УРСР. Дід Адольф десь на роботі дістав прапор і приніс його додому. Мама пошила костюм: одна половина синя, а друга – червона. Дід Адольф намалював на ньому великі зірки сріблястою бронзою. Намалював мені маску клоуна, зробив клоунівський ковпак. Зараз я думаю, що це був дуже сміливий крок. Бо якби хтось зі сторонніх людей дізнався про це (а мені тоді було 8 років. Я ж міг би й розповісти дітям у школі, з чого мені пошили цього костюма клоуна), то могли б іще маму й діда до в’язниці запроторити! Добре, що й у школі на новорічному святі ніхто на це не звернув увагу, хоча б на кольори цього мого костюма клоуна. Мені всього кілька голосів не вистачило, щоб отримати перший приз за найкращий маскарадний костюм. Звісно, це було не зумисна антирадянсь-ка акція з цим прапором. Але, думаю, у тому, що сталося саме так, можна простежити ставлення моїх рідних до тієї комуно-більшовицької влади та її символів.
Не можна сказати що я з дитинства був таким уже затятим антикомуністом, але й до комсомолу мене не тягнуло. Зараз, аналізуючи своє минуле, я думаю, що я взагалі не схильний до того, щоб перебувати в лавах якихось партій, організацій з жорсткою дисципліною, певною тоталітарною ідеологією. Світ безмежний. Пізнати його повністю вочевидь неможливо. Скільки я себе пам’ятаю, я завжди перебував і перебуваю в пізнанні цього світу, у пошуках Істини, у роздумах про найбільш прийнятне для людей суспільство, устрій держави тощо. Якось не хотілося мені вступати до комсо-молу. Може, на підсвідомому рівні. Попри привабливість комуністичних ідей на той час, радянська тоталітарна, репресивна система відлякувала чимало людей, особливо думаючих. Десь зо два роки мені вдавалося уникати вступу до комсомолу. Тільки в 1967 році, вже у 8-му класі, весною, 1 берез-ня, мене прийняли до лав ВЛКСМ. І якби нас не затримала у шкільній роздягальні наша класна керівниця, Лідія Захарівна Прохотова, та не відвела нас на засідання комітету комсомолу школи, де вже затверджували кандидатури на членство, то, може, я так би й закінчив школу, не будучи комсо-мольцем. А от відмовитися від вступу в мене тоді сили волі не вистачило, на жаль. Вчився я добре. Класна керівниця напосідала на мене. Навіть у моєї мами якось запитувала, чому я не вступаю до комсомолу. Та й тоді вже, у 1968 році, у часи брежнєвського застою, вступ до комсомолу був, скоріше, формальністю, яка нікого ні до чого не зобов’язувала. А в піонери як тоді приймали? Казали такого-то дня прийти до школи з піонерськими галстуками. Так і в жовтенята приймали. А влітку 1973 року я подав заяву до Московського райкому комсомолу в м. Києві та до ЦК ВЛКСМ, що я не вірю в можливість побудови комунізму в СРСР чи будь-де і виходжу з лав ВЛКСМ.
Коли я влаштувався на роботу на Київську кінокопіювальну фабрику, то у стандартній заяві у графі «членство у ВЛКСМ» я поставив риску. Потім, десь у 1975 році, коли вже набрало обертів моє протистояння з радянською комуністичною владою, то мене вже офіційно виключили з комсомолу. Рішенням комсомольської організації Київської кінокопіювальної фабрики – десь же вони все ж таки дізналися, що я колись був членом ВЛКСМ. Формально за несплату членських внесків. До речі, тоді ж на цій фабриці разом зі мною виключили з комсомолу ще декілька чоловік за несплату членських внесків. Це тоді був найлегший шлях вийти з комсомолу. Радянська комуністична систе-ма потроху розвалювалася вже тоді.
Вернімося до моїх листів. Оскільки я в тих листах зачіпав проблеми історії партії, марксистсько-ленінського вчення, то вони переслали листи спочатку в міськком партії. Але отак безпосередньо в КГБ мене не викликали. Чомусь вони мені ці "сверхценные идеи" приписали і до психіатрів напра-вили. Навіть не прямо, а через військкомат.
В.О.: Як правило, так вони і робили – чужими руками.
В.П.: Поліщук сказав, що все нормально. Я вийшов, кажу мамі і тітці, що все нормально, поїхали додому. А потім мені на роботу треба було довідку... Вийшла цікава історія. З одного боку, в них ще, мабуть, причини були мене покласти на обстеження. То лікар Жаданова сказала: "Ви поки що на роботу не ходіть, побудьте вдома, а ми будемо з'ясовувати, де консультацію проводити". Посилали то в Дарницю до Крижанівського, то в лікарню Павлова. Я десь днів 10 чи більше на роботу не ходив, як вони сказали. Потім Жаданова сказала, що у військкоматі дадуть відмітку, що я був на обстеженні. Я пішов у військкомат, дали мені там довідку. Жаданова спочатку взагалі дала якийсь лікарняний. А я в військкоматі кажу: «Я ж на лікарняному не був, я був на обстеженні, то я не знаю, чи така довідка потрібна». Ну, вони дали для місця роботи якусь свою довідку з військкомату, що я був на обстеженні.
А військовий квиток у мене забрали, потім принесли, віддали, нічого не сказавши. Я прийшов додому і – я вже не пам'ятаю, чи в той день, чи наступного дня – я так подумав: навіщо вони забира-ли військовий квиток? Я почав його гортати, відкриваю 16-у сторінку і читаю – російською мовою тоді всюди писали, навіть в Україні в державних установах, – пишуть, що "Медкомиссией Московс-кого РВК, г. Киев, 11 февраля 1974 г. признан негодным в мирное время. В военное время годен к нестроевой службе по ст. 8-Б, группа 1/224, 1966 года". Це, мабуть, медична постанова 1966 року. Я так подивився і думаю: ніхто нічого не сказав, а таке написали.
Тоді я звернувся, здається, у Міністерство охорони здоров'я України: я був на обстеженні, мені професор Поліщук сказав, що все нормально, ніяких претензій до мене з боку психіатрії немає, тим більше, що я відслужив у армії два роки, все було нормально – і тут отакий діагноз: «непридатний до військової служби»? Мені нічого не відповіли. Я писав у Москву в Міністерство охорони здоро-в'я, вони пересилали до Києва – там ціла переписка була. Жаданова толком теж нічого – я до неї звертався – не сказала мені. Тітка, батькова сестра, у знайомих лікарів питала, то сказали, що це 8-Б означає щось на зразок психопатії, що таким людям не можна в руки зброю давати, тому й визнали, що в мирний час не годиться до служби, а у воєнний – до нестройової.
Я вже бачу, що я вже на психіатричному обліку, то що ж далі робити? У Києві тоді, звісно, ні-яких іноземних кореспондентів не було, і в мене таких знайомих не було, щоб з кимсь зв'язатися. Думав, якщо якась гласність буде, то, може, якось можна буде вплинути, переглянути ці питання. Нічого не можна було зробити. Я писав скарги в різні інстанції, і тут одного дня прийшов до мене фельдшер, він, здається, спочатку працював з Жадановою, а потім у міжрайонному психоневрологі-чному диспансері, Возіян його прізвище. І він мені сказав: «Будеш далі писати, то взагалі запрото-рять тебе у психлікарню. Краще припиняй все це діло, бо ти нічого не доб'єшся, тільки гірше буде».
Це було десь уже, мабуть, у лютому 1974 року, холодно було. У Києві нічого не можна було до-битися. Сів я на потяг і поїхав до Москви. Думаю, може, десь там коло посольства якогось кореспо-ндента зустріну. Так проходив цілий день. Десь я чув, що американське посольство на вулиці Чайковського. Походив коло нього, там міліції було повно, нічого мені не трапилося. Походив я там і повернувся до Києва. Думаю, що ж робити? Треба якось далі відстоювати свої права, боротися, щось робити.
Мене знову викликали у міськком партії, цей Федір Іванович. У нього якийсь лист був із такою червоною рискою. І там написано було – я так заглянув – «Зібрати відомості на автора листа до ЦК КПРС».
В.О.: Цікаво, що з червоною смугою.
В.П.: Так, така червона смуга.
В.О.: Це, скажімо, якщо ув'язнений, то червона смуга на справі означає «схильний до втечі». То це й ви теж якийсь небезпечний були?
В.П.: От не знаю я, що за червона смуга була на цьому папері. Він уже старий був, так і сам за-був, що ото минулого разу зі мною бесіду проводив, а відомості про мене він забув зібрати, то це він мене вдруге викликав. Розпитував, хто, що, хто батьки, де працюю, де навчаюсь.
Я подумав, що ситуація вже складна. Тим більше, що в цей час, ще перед психекспертизою, був такий злет культу особи Брежнєва, захвалювали його вже, ордени йому почали навішувати. Я Щербицькому в ЦК написав: що це таке діється, ви ж там ніби комуністи, демократи, кажете, що треба вчитися у Леніна скромності, а що ж це таке твориться, роздули такий культ особи Брежнєва, як це можна, це страшне, і люди сміються, почали анекдоти розповідати про Брежнєва. І навіть написав, що, може, якщо вже Брежнєв так зазнався, то треба його зняти з посади, поставити більш порядну людину. Це, може, був такий юнацький епатаж. Але ж нічого іншого не можна було зроби-ти.
Я, до речі, повернуся трохи назад. Коли 21 серпня 1968 року я дізнався про вторгнення військ Варшавського договору… Це якраз на мій день народження, то я дуже запам'ятав. З приводу цього вторгнення – я коли прочитав це, то поїхав до деяких товаришів. Але якраз було літо, а ми на почат-ку серпня повернулися з археологічної експедиції з Одеської області, усі роз'їхалися відпочивати, у кого дача була, чи десь у село до родичів, чи пішли на Дніпро, може. Так я ні Горовського, нікого ніде не застав. Пройшовся по Хрещатику, та нікого я не побачив. Може, якби був якийсь мітинг протесту, чи щось, то я, мабуть, приєднався б.
В.О.: Треба було в Москву поїхати, там була "демонстрація сімох".
В.П.: Це вже потім, це через кілька днів, увечері.
В.О.: Так, 25 серпня 1968 року.
В.П.: Пізніше по "Голосу Америки" я чув про це, по радіо "Свобода".
В.О.: Та ви б не встигли, бо демонстрація тривала кілька хвилин.
В.П.: До речі, я недавно читав, що в Києві на Хрещатику один чоловік розгорнув якогось плака-та проти введення військ у Чехословаччину. Він тільки розгорнув – і його буквально за хвилину схопили.
В.О.: І в ці ж таки дні?
В.П.: Так, от буквально 21-го чи 22-го. Десь у пресі я читав, що отакий випадок був.
В.О.: То Василь Макух. Тільки він спалився на Хрещатику 5 листопада. Він нібито біг і гукав гасла проти русифікації України і проти окупації Чехословаччини. То це було аж 5 листопада 1968 року. Студент Ян Палах спалився на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969 року. А Олекса Гірник спалився біля могили Тараса Шевченка в Каневі 21 січня 1978 року.
В.П.: Я так пройшовся по Хрещатику, нікого ніде не було. А я все ж таки 17-ти років, ще був молодий хлопець, мабуть, такої сміливості ще не було, щоб самому щось написати, виступити. Ну, а вірш я таки написав, друзям читав.
В.О.: Цікаво, якою мовою ви писали?
В.П.: Тоді, на жаль, ще російською, бо, бачите, народився я в Києві, у російськомовній сім’ї. Ки-їв тоді взагалі був російськомовний здебільшого.
В.О.: І школа ваша була російська, так?
В.П.: Школа російська була, так. Київ був зрусифікований, звісно. Батько був родом з Росії. Він намагався вивчати українську мову, книжки в нас були вдома – і "Кобзар", і казки українські мати читала. Мати теж змішаного походження. То Київ теж до війни російськомовний був. У школі до війни трохи вчили, так вона трохи знала українську мову, у нас українські книжки були. Я читав, як у школу пішов. Тоді в російській школі з другого класу вивчали українську мову.
В.О.: Я чую, у вас така природна українська мова.
В.П.: Мабуть, гени якісь є по лінії матері. Якось я добре схоплював, не дивлячись на те, що укра-їнською спілкуватися в Києві не було де. Хай на мене не ображається Леонід Залізняк, професор, але коли він був молодим хлопцем, то теж спілкувався російською мовою. Може, вдома він і україн-ською спілкувався з батьками. Але я цього достеменно не знаю. Я тільки в школі оце вчив. Оскільки в школі я вже почав вивчати українську мову, у нас вдома були книжки українські, російські, укра-їнські народні казки, то я відразу прочитав усі книжки вдома, у родичів, сусідів, знайомих, записав-ся в дитячу бібліотеку – вже років 11 чи 12 мені було, потім у дорослу. Я, звісно, брав будь-які книжки, аби мені цікаві були, чи українською, чи російською. Ще було українське радіо, добре допомагало, бо по телебаченню – навіть кіностудія Довженка тоді російською мовою чимало філь-мів знімала.
В.О.: Декотрі українські фільми збереглися тільки в російських варіантах, так їх і досі показу-ють.
В.П.: А спілкуватися практично не було з ким у моєму оточенні. Я кажу: не було таких-от завзя-тих українських націонал-патріотів, щоб можна було приєднатися до них, спілкуватися з ними. Так що тоді вірші я писав, звісно, російською мовою, хоча декілька віршів – натхнення було – написав українською. У нас у школі (це була Київська школа № 110, російськомовна), коли я навчався в 5-му класі, була гарна вчителька української мови та літератури. На жаль, прізвища її я зараз не пам’ятаю. Здається мені, вона не дуже довго викладала нам, рік чи два, не більше. Але вона органі-зувала в школі гурток української літератури. Не дуже багато, але, може, учнів 15-20 ходили до цього гуртка (це з трьох п’ятих класів, у яких загалом навчалося більше 100 учнів). Ми там вивчали твори українських письменників, які не входили до програми, вчилися писати вірші українською мовою, брали участь у самодіяльності. Так, у березні 1964 року, на 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка, у школі відбувся святковий вечір. Думаю, завдяки цій учительці. Я грав роль малого Тараса у невеличкій виставі. Вишиванки в мене не було, то мені її позичив учень нашого класу Валентин Дорошенко (от іронія долі, що хлопець з таким прізвищем навчався в російськомов-ній школі, бо такі були часи). На цьому вечорі виступила Михайлина Коцюбинська. Я думаю, що наша вчителька була з нею знайома і запросила її. А через декілька років я чув по радіо, як радянсь-ка влада поливала її брудом за націоналізм, за якісь антирадянські дії. Отаке було складне й заплутане наше життя у радянські часи.
В.О.: Повернімося в 1974 рік, після поїздки в Москву.
В.П.: Поїхав у Москву, повернувся до Києва, думаю, треба далі щось робити, якось боронитися. З психіатрією теж нічого не виходить. В університеті взяв академвідпустку. Я вже зрозумів, що історія, тим більше філософія, – це дуже заполітизовані в нас науки. Думаю, як я в них уже на гачку, то навряд чи дадуть мені закінчити.
В.О.: А ви закінчили скільки, один курс?
В.П.: Тільки перший курс. Думаю, навряд чи мені дадуть закінчити, а якщо навіть і закінчу, то все одно проти совісті я працювати не зможу. Якщо науковим співробітником – це ж треба писати і говорити, як вони скажуть. Якщо навіть у школі викладати, то треба буде вчити, як написано в комуністичних підручниках. Я довго думав над цим, і в 1974 році, десь влітку, написав на ректорат Київського університету заяву, що оскільки мої погляди дуже змінилися, марксистсько-ленінську теорію я не визнаю, вважаю, що це якийсь міф і нереальне вчення, написав, що в комунізм, у побудову ідеального суспільства на Землі я не вірю. Тому прошу відчислити мене з університету. Бо я розумів, що все одно це справа часу, все одно вони б мене виключили.
В.О.: Цікаво, яка була реакція?
В.П.: Реакції, в принципі, ніякої не було, тому що я ж був тоді вже на психіатричному обліку. Відповіді не було і, до речі, мої атестат зрілості, грамоти зі школи, документи ще й досі лежать там в архівах, якщо їх не знищили.
В.О.: А наказ про виключення був?
В.П.: От я навіть не цікавився.
В.О.: Вам навіть не повідомили?
В.П.: Мені нічого не повідомили, я не цікавився, єдине, що в мене вдома ще лежить довідка, як я здавав документи – атестат, дві грамоти, інше, – так я навіть документи не забирав, якось не до того було, а потім, думав, може, ще щось переміниться. Треба, може, якось поцікавитися. Я не знаю, чи в архівах вони, чи знищують їх через якийсь час, чи в них там довічно зберігається таке.
Після того, як я опинився в такому становищі... І головне, що я один був, не було ж ніякої помочі ні від кого, ні зв'язків, нічого. Так інколи по радіо чув, що того посадили, того посадили, а що робити?
ЛИСТИ
Я продовжував писати, більше в газети – в російські, українські – критичні зауваження, відгуки на статті в такому критичному дусі. Критикував і радянську владу, і політику, те, що робилося в нас. Слухав по приймачу "Голос Америки", "Свободу". Коли Сергія Ковальова заарештували в Литві, написав протест прокурору Литви на підтримку Сергія Ковальова. Потім писав листи на підтримку Мустафи Джамілєва, коли Миколу Руденка заарештували – на підтримку Руденка писав листи в прокуратуру, в інші інстанції – багато. Де що я чув – я відгукувався, писав, але так щоб розповсюди-ти, комусь це дати – то коло мене таких людей не було. Друзі – то навіть боялися брати для себе ці критичні вірші, щоб тримати в себе. Про кохання там, щось таке – то я їм віддавав прочитати, а критичні речі, то, звісно, вони навіть боялися брати, щоб у себе тримати. Ніхто не хотів.
В.О.: Ви писали від руки чи на друкарській машинці?
В.П.: Від руки. Дуже багато, як це все пригадуєш, це стільки сил і часу відбирало. Де тільки що відбувалося – я старався якось відгукнутися, щось написати.
Коли вже мене на психіатричний облік поставили, то викликали до психіатра, інколи в міськком партії, а в КГБ чомусь жодного разу не викликали. Може тому, що на психобліку був. Тоді я, звісно, вже побачив, що ситуація складна. Але я нічого не міг тут зробити. Час плинув, ніяких друзів таких не було.
Тоді якраз почався рух виїзду євреїв з Радянського Союзу. Я в медучилищі працював лаборан-том, то навіть там були дівчата, може, єврейського походження – то в них родичі від'їжджали. Я так подумав, що якщо я вже тут нічого не можу зробити, ніякого виходу немає, якщо євреї їдуть в Ізраїль, то в мене все ж таки дід був родом зі Швеції, хоч я змішаного походження – батько росія-нин, мати теж змішаного походження. Я написав, здається, у Міністерство внутрішніх справ, що якщо в Радянському Союзі я не можу вільно займатися історією, наприклад, написати якусь роботу про те, що Комуністичну партію треба розпустити, чи, наприклад, коли я ще в університеті вивчав працю Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави", то все ж таки Енгельс не був такий догматичний, як Маркс, у нього інколи були цікаві думки. Він описував, як виникла держава, що це було не просто так, як Маркс чи Ленін-Сталін писали, що експлуататори хотіли експлуатува-ти людей і тому створили державу, що держава – це знаряддя експлуатації поневолених людей. До речі, от навіть у цій праці Енгельса написано, що держава виникла історично, що в людей спочатку була певна спільнота – спочатку племена були, рід, були окремі суспільні функції, виникла потреба якось упорядковували своє життя. Тому, на відміну від марксистської догматики, що з часом, при комунізмі, держава відімре, я вважав, що держава, може, буде вічно, чи дуже довго існуватиме, тому що завжди будуть якісь злочинці, ще якісь функції будуть. Навіть якщо органи будуть самоврядні, все одно це будуть органи влади. Так же не може бути, щоб великі народи, мільйони, десятки, сотні мільйонів людей – без якогось управління. Все одно якісь органи самоврядування будуть. Я напи-сав, що хотів би в такому напрямку щось вивчати, досліджувати, але ж тут це неможливо, тому що це суперечить марксистсько-ленінському вченню. Тим більше, написав, що мені поставили психіат-ричний діагноз. Це ж пляма – на роботі, всюди. Навіть якщо люди не знають, що це таке, а вже дивляться на тебе, як на ненормального. Звісно, мені дуже важко було. Я написав, що якщо євреям можна виїжджати в Ізраїль, то в мене дід родом зі Швеції був, може б я виїхав у Швецію. Я так думав, що я й там міг би якось допомагати демократизації радянського суспільства, якось впливати на ці проблеми, і наукою займався б більш вільно.
Мене викликали в київський ВВіР, сказали: «Якби у вас там були близькі родичі, і то одного вас би ніхто не відпустив, тому що ви на психіатричному обліку, якби це вся сім'я виїжджала…» Наго-ворили такого, дали зрозуміти, що шансів ніяких немає. Що було далі робити?
В.О.: Це в якому році ви зверталися щодо виїзду?
В.П.: Це десь уже був кінець 1974-го. Продовжував працювати, писати в газети радянські, кри-тикувати проблеми, які були, листи на захист, щодо вислання Солженіцина тоді писав. До речі, що цікаво, коли Сахарову присудили Нобелівську премію, то я – адресу я його, на жаль, теж не знав, – то я послав йому листівку. Спочатку так спонтанно вийшло, то я послав відкриту листівку на адресу Академії Наук Радянського Союзу і написав поздоровлення, а потім подумав, що це ж відкрита листівка, вона точно не дійде. Тоді я вклав до конверта і написав: Академія Наук і, по-моєму, я написав не на ім'я Сахарова, а на ім'я тодішнього її президента Келдиша, і попросив, щоб то переда-ли Сахарову. Не знаю, де вона поділася.
Тоді я вже університет залишив, то вже незручно було працювати в цьому кабінеті суспільних дисциплін, та ще й у медичному училищі. Я звідти звільнився, хоч мене не хотіли звільняти – вони бачили, що хлопець порядний, і вчився добре, навіть завкабінетом суспільних дисциплін, фронтовик і полковник у відставці, казав мені: «Ми тобі навіть можемо дати рекомендацію в партію». Я вже не знав, як відмовлятися, крутився-крутився, а потім сказав, що тут зарплатня мала. Бо тоді лаборантам – от кажуть, що добре жилося при радянській владі – а в 1972-74 рр. я, лаборант кабінету суспільних дисциплін у медучилищі, отримував 65 карбованців. Така була ставка, і ще з тої ставки декілька карбованців податків брали – подохідний, малосімейний, профспілковий, комсомольський, і це виходило десь 59 рублів. Так що не дуже добре й тоді жили. А, наприклад, мамина тітка з боку матері, вже покійна, вона на вісімдесят п'ятому році в 1994 році померла, Ксенія Афанасіївна Они-щенко, вона працювала нянею в дитячому садочку, то в кінці 50-х і на початку 60-х років у неї взагалі зарплата була 300 рублів, це ще до реформи. Якщо зараз люди отримують 300 чи 500 гри-вень, то зараз і ціни такі. А тоді, після реформи, це було 30 рублів. Вона 1910 року народження, вийшла на пенсію в 55 років. У неї там такі сімейні обставини були, що вона мусила піти на пенсію в 1965 році. То вона отримувала 30 рублів пенсії, а тоді вже через кілька років добавили, вона років зо двадцять отримувала 45 рублів. Потім уже, коли ціни піднімалися, то трохи добавляли. І коли комуністи кажуть, що тоді добре було, то мушу сказати, що тоді люди важко жили. Наприклад, коли в мене батько в 1961 році в Дніпрі потонув, трагічно загинув, то держава мені і меншому брату моєму на двох призначила пенсію 34 рублі 68 копійок – це 17 рублів 34 коп. на дитину на місяць, і отак живи як хочеш. Ото так комуністи піклувалися про людей.
До речі, ще в 2002 році, перед парламентськими виборами, була в "Голосі України" велика стат-тя Петра Симоненка з якимось іще істориком-комуністом, яка називалася, по-моєму, "Хто винен і що робити?". Вони там писали, що рухівці в усьому винні, що раніше все було добре, а вони все розвалили. То я написав відгук на цю статтю до "Голосу України" і описав, як люди жили, які були ціни і зарплати, дещо зі свого досвіду, родичів, знайомих, сусідів. Були люди, у котрих у війну документи пропали, вже не кажучи про тих, хто в селі жив: по 5-10 рублів отримували пенсії. І про тих, у котрих пропали документи, а люди вже були старі, були й такі, що мали по 80-90 років, вони працювали ще до революції, то цей стаж у них теж пропав, більшовики не зараховували. А якщо пропали документи у війну, то отримували по 9-12 рублів пенсії, так що виживали, як могли. А зараз кажуть, що все було добре.
Тоді я змушений був роботу в медучилищі полишити і працював десь із кінця 1973 року прояв-ником плівки на Київській кінокопіювальній фабриці, тому що вона була поблизу від мене. Там теж зарплата була невисока, тому що тоді взагалі зарплати були невисокі. Отримував 100, потім 130-140 крб.
Коли я написав Сахарову поздоровлення з Нобелівською премією, то якось я прийшов з нічної зміни і ще спав. Хтось так дзвонить-дзвонить до хати. А я спросоння знов заснув та й не вставав. А потім уже вдень зайшов до мене сусід Віталій Павловський, що поруч жив і зараз живе. Він тоді був молодий хлопець і трохи міг побешкетувати. Хтось дзвонив до нього того ж ранку, що й до мене. Він каже, відчиняю двері, а там стоїть в міліцейській чи якійсь такій формі майор. То він думає: якщо я щось утнув чи перепив, чи побився, то навряд щоб до мене майора прислали. А майор питає, чи Павлов тут живе, в двадцять четвертій квартирі. Віталій відповідає, що так. «А що там за люди, хто там живе?» То він нічого поганого не розказав. Потім я так подумав, що це могло бути пов'язане з листом Сахарову, тому що більше мене нікуди не викликали. До речі, в газеті, точно не пам'ятаю, чи в "Правді", чи в "Известиях", якраз у ці дні після присудження Сахарову Нобелівської премії була велика стаття, яка називалася "Кому присуждаются Нобелевские премии?" Там вони кого тільки не згадували – якихось одіозних осіб, щоб показати, що Нобелівський комітет – це така західна буржуазна організація, вона ніяким добрим за радянськими мірками людям премій не дає. Так я написав їм, що за кілька років до того Нельсон Мандела отримав Нобелівську премію – це ж така людина, що його хоча б формально і радянські комуністи підтримували й вихваляли, що от він бореться за права негрів в Африці. Ще декілька імен привів у тому листі – старався все ж таки реагувати на події, думки свої висловлювати.
ГОЛОДІВКА
Це вже 1975 рік. З початку року пішли чутки, що йде обговорення і скоро будуть прийняті угоди про права людини в Європі, є домовленості між європейськими країнами. Гельсінкська зустріч лідерів європейських країн відбувалася десь 29 липня – 1 серпня. Якраз у ці дні я оголосив з 29 липня голодівку протесту і страйк з приводу порушення прав людини в Радянському Союзі, написав про це в різні інстанції – в ЦК КПРС, у ЦК Компартії України, в деякі газети. Писав там і про переслідування відомих людей у тодішньому Радянському Союзі, і дещо зі свого досвіду. Десь на третій день голодівки, на початок серпня, прийшли до мене спочатку з роботи парторг цеху і жінка – парторг копіювальної фабрики, де я працював. Запитали, що таке і в чому справа – видно, вже якийсь сигнал їм був. Я так і так сказав, що оскільки проходить Гельсінкська нарада з прав людини, Брежнєв від імені Радянського Союзу підписав документи, обіцяють, що будуть виконувати всі положення цих документів, а в Радянському Союзі всюди порушення прав людини, і не голослівне, що я десь чув по якихось радіостанціях чи від когось чув, а й на власному досвіді я побачив, зрозумів і відчув, що це таке, яка це влада і що вона з людьми робить. Парторг Київської кінокопіювальної фабрики сказала: «Це ваші особисті справи. Коли ми йдемо на роботу, нас ніхто не питає, чи їли ми, чи не їли, так що ви повинні вийти на роботу, а якщо не вийдете, то ми вас просто за прогули звільнимо. І буде така стаття, що потім вас взагалі нікуди не візьмуть. От вирішуйте самі». Я сказав, що поки що я вирішив продовжувати голодівку.
В.О.: На роботу ви виходили?
В.П.: Ні, на роботу я не виходив. Я оголосив голодівку і страйк.
В.О.: Ну, страйк – то треба бути на робочому місці, але не працювати.
В.П.: Оскільки я голодівку проводив, то я не виходив. По-моєму, я навіть написав і в адміністра-цію фабрики, отоді вони й прийшли. Вона так поговорила, сказала, що вирішуйте самі, що робити, і пішли вони. Через декілька годин приїхала карета швидкої допомоги. Хотіли мене зразу відвезти в Павлівку, вимагали, щоб я припинив голодівку, сказали, що все одно там будуть насильно годувати. Я сказав, що я відмовляюся, але я подумаю, що робити. Погано було, що навіть у такій ситуації в мене ніяких зв'язків і ніякої підтримки не було.
В.О.: Такі речі дають якийсь ефект, якщо є підтримка.
В.П.: Так. Бачите, не хотілося жити, як усі, кожен день з роботи – на роботу, і мовчи, і терпи.
Була така проблема. Моя бабуся померла ще до війни. Онищенко Ксенія Опанасівна, сестра ба-бусина, мамина тітка, – вона мені як рідна бабуся була, то розповідала все – і про Ісуса Христа, і про всякі релігійні речі. У радянські часи, коли я почав щось більш-менш розуміти і цікавитися, завжди хотів прочитати Біблію чи Новий Заповіт, але ніде не можна було дістати, це ж проблема була. Не кажучи вже про те, що якби людина захотіла почитати Коран із цікавості, чи якісь інші релігійні тексти, чи якихось західних філософів. У нас же все подавалося тільки в інтерпретації марксизму-ленінізму, як вони це розуміють. Таке життя я просто не сприймав, я не міг жити в такій системі, хотілося перевернути світ, але один же цього не зробиш.
ПСИХЛІКАРНЯ
Наступного дня прийшла лікар Жаданова, сказала: «Ну що, нічого ви не доб'єтеся, бо якщо буде-те продовжувати голодівку, вас усе одно заберуть, будуть колоти, насильно годувати, тільки здоро-в'я вам зіпсують, і нічого ви не доб'єтеся». Сказала: «Подумайте. Якщо припините, то приходьте до мене на прийом». Мама на роботі була, то я ходив з батьковою сестрою Івановою Парасковією Іллінічною. Пішли ми на прийом до Жаданової, і вона, бачачи, що зі мною нема толку розмовляти, з тіткою щось розмовляла-розмовляла, відтак вони мені пояснили, що оскільки в мене організм ослаблений, то хитро так сказали, що десь у напрямі Пущі-Водиці є психоневрологічна лікарня, трохи там побудеш, підлікуєшся, бо організм ослаблений після голодівки. І викликали швидку, щоб мене відвезли туди. Коли я приїхав, то зрозумів, що це ж у Павлівську мене привезли! Я не пам'я-таю, який це був номер відділення, там вони, здається, по районах були раніше, ті корпуси. Якесь відділення, не пам'ятаю, чи шосте, чи восьме, – воно називалося відділенням реабілітації. А ще там було таке напівпідвальне приміщення, парканом оточене і колючим дротом. Мені казали, що там унизу тримали в 1975 році ув'язнених, які були на кримінально-судовій експертизі. А мене тримали на верхньому поверсі.
В.О.: По-моєму, судова експертиза – то тринадцяте відділення.
В.П.: Може, унизу було 13-е відділення. А коли я лежав у 1975 році, то в них ще нових корпусів не було. У підвалі було це відділення. І що цікаво, до мене з того підвалу приходила лікар, а не з того відділення, де я знаходився.
В.О.: Я був у 13-му відділенні кримінально-судової експертизи у 1973 році влітку, то це не було підвальне приміщення.
В.П.: Нове вже було?
В.О.: Хто його знає, яке воно. Що я там бачив? Тільки свою камеру бачив. А під віікном – пар-кан.
В.П.: Коли я лежав у 1983-му, то вже був новий корпус. А в 1978 р. мене привозили сюди на експертизу до цього напівпідвального приміщення. Може, там тільки кабінети експертів були.
В.О.: Може – я там нічого не бачив.
В.П.: А тоді казали, що там теж якісь судово-медичні експертизи проводяться в підвалі, і звідти, саме з підвалу, приходила лікар до мене. Умови були які? Кололи якісь ліки. Казали, що це якісь вітаміни для мене після голодівки для відновлення організму. Не знаю, чи там ще щось було, не тільки вітаміни. Давали якісь таблетки, від цих таблеток млявість наступала, сонливість і байдужість така, ходиш якийсь розслаблений і ледь не сонний. Звісно, я старався якось по можливості за щоку взяти, а потім виплюнути...
В.О.: А вони стежать за тим.
В.П.: Стежили, але іноді вдавалося, я старався якось викрутитися. І світло цілодобово в палаті світиться, толком не виспишся.
В.О.: А там людей скільки було?
В.П.: Людей багацько було. Були там великі палати, в котрих чоловік по 10-15 було. Різні люди були, але щоб політичних – я там не зустрічав. Був один Олег Остроухов, він навчався в Київському університеті, він цікавився йогою, всякими східними вченнями. Так його за це посадили.
В.О.: За «нездорові інтереси»?
В.П.: .Що практикував йогу, вегетаріанство і різні вправи – його туди направили. От цікаво, я не знаю, наскільки це правда чи ні, може, десь ця інформація й є – був там один на прізвище Шевченко, як його звали – чи Валентин, точно ім'я не скажу, – йому тоді, в 1975 році, було вже, мабуть, років під 50. Казав, що він нібито якийсь нащадок Тараса Шевченка по лінії його сестер. Він розповідав, що жили вони в тому будинку, де зараз СБУ, колишній КГБ, чи поруч, де зараз теж приміщення СБУ, старовинний будинок – десь на тому місці, як він казав, було побудовано, з граніту. Його мати була якимось співробітником – краєзнавцем чи щось таке. Бо коли почалася війна і була евакуація, він ще був молодий хлопець, то вони ешелонами їхали в евакуацію з оцими цінностями кудись на схід – мати була науковий співробітник. Вони попали під бомбування літаків, його трохи контузило. Після війни у нього на ґрунті цієї контузії інколи були сумні настрої. Він після війни працював на ремонті якоїсь дороги – тоді посилали молодь, комсомольців. Він каже, що було важко і голодно, і холодно. Він прийшов до свого бригадира і сказав, що так йому тяжко і важко, що інколи хочеться під поїзд кинутися, бо нема сили терпіти після цієї контузії. А той зразу його відправив до психіат-ра, йому поставили якийсь діагноз, і тепер все життя він з цим діагнозом і не може його позбутися. Його не тримали постійно в лікарні, але він мусив раз на рік добровільно приходити, ніби на пере-обстеження чи перекомісію на місяць. Він казав, що жив десь у Дарниці. Розказував, що його хотіли тоді, в сімдесяті роки, національно-патріотичні організації Канади забрати, але це не вдавалося. Він таких демократичних поглядів. Казав, що якось треба вижити й перетерпіти все це. Не знаю, наскі-льки це правда чи ні: він казав, що він з роду Тараса Шевченка (нащадок однієї з його сестер).
А щоб таких політичних – то не було.
В.О.: А скільки вас там тримали?
В.П.: Я був місяць. Оце давали таблетки, робили уколи...
В.О.: І наслідки якісь були? Який висновок був?
В.П.: Кожен раз розпитували, що далі будеш робити, як жити будеш – їх цікавило це. Казав їм, що буду працювати, а далі видно буде. Я там десь місяць побув. Мене самого не випускали. Матері з роботи було важко піти, то приїхала батькова сестра, тітка моя Іванова, і забрала мене звідти під розписку. Це 1975 рік.
У 1976 році, здається, коли почала поширюватися по західних радіостанціях інформація про створення Української Гельсінкської Групи, то, звісно, хотілося якось приєднатися до цього чи вийти на цих людей – організаторів і учасників. Я питав у друзів-знайомих...
В.О.: А передавали по радіо адресу Оксани Мешко? Верболозна, 16?
В.П.: Особисто я почув про Верболозну, коли вже почалася перебудова, коли я повернувся з ув'язнення. А тоді – не знаю, чи так не випадало мені, бо глушили страшенно, особливо українську – не так російську службу, як українську. Російську – ще інколи дещо можна було почути.
В.О.: Так, і в місті особливо глушили. На провінції ще якось легше було.
В.П.: Ну, в мене не було таких, до кого можна було б поїхати. Більше в місті слухав, і страшенно українську службу глушили. Десь там о другій-третій ночі можна було щось почути.
В.О.: Я в 1977-78 роках був удома, на селі, то я в основному через радіо орієнтувався в ситуації. В селі, звичайно, було легше.
В.П.: Вийшла така цікава історія. Колись я вірші Миколи Руденка брав у бібліотеці, читав і вірші його, і фантастичні твори з підтекстом критики культу особи. Його "Чарівний бумеранг" я ще в підлітковому віці читав, вірші його чудові читав. І думав – тоді ж довідкові бюро в Києві стояли, на кожному кроці будки – я навіть не знав рік народження Руденка і не знав, чи дадуть, чи не дадуть інформацію про нього в довідковому бюро. Якось я взяв книжку його віршів, а там він у вірші писав, що в 1941 році було йому 20 років. І я так орієнтовно подумав, що він двадцятого чи двадцять першого року народження. Це вже був, мабуть, 1976 рік. Звернувся я в довідкове бюро, написавши, що це Микола Данилович Руденко. Довго щось мені не давали, попросили підійти через годину чи пізніше. Дали адресу в Кончі-Заспі. Але бачите, я як і кожен пересічний киянин, мав таке враження, що в Кончі-Заспі живуть самі "шишки", компартійні начальники. Я подумав, що це може бути якась засідка. Хто знає, чи він там живе. Тим більше, що я знав, що він уже в опалі був, зі Спілки пись-менників виключений. Думаю, поїдеш туди – а може за цією адресою якийсь кагебіст живе? Я ніколи в Кончі-Заспі не був, як це їхати – може, там уже якийсь пункт, де міліціонер стоїть і дивить-ся, хто туди в'їжджає-виїжджає? Чи пустять мене взагалі в те поселення, де те начальство, в основ-ному, живе? І чи до цього будинку допустять, чи там міліціонер або кагебіст переодягнений стоїть коло його воріт? Я так роздумував, і вже придивився біля автовокзалу, там, здається, 41-й автобус ходив на Кончу-Заспу. І все ж таки я думав хоча б на розвідку поїхати туди. Але поки отак я розду-мував, то вже передали, що Руденка заарештували. Я написав до Прокуратури України лист на захист Руденка. До речі, цей лист у кримінальній справі моїй є. І знову так от зв'язатися не вийшло. Що ж робити?
В.О.: Це 1976-77 рік, а заарештували вас аж у вісімдесят третьому?
В.П.: Так, тут іще кілька слів треба сказати. В 1976 році я бачив, що вже всіх арештовують, Ге-льсінкську групу, зв'язків якось немає, не виходить у мене. Я бачив, що настає погіршення, то я написав, що на знак протесту проти всього, що твориться в Радянському Союзі, в Україні, я взагалі не хочу бути радянським громадянином і відмовляюся від радянського громадянства. От, до речі, з 1976 року в мене збереглася ця картка: Москва, Кремль, куди я відправляв 29 липня свою відмову від радянського громадянства. Вони прислали мені листівку, де писали, що вони переслали в МВС СРСР. З МВС СРСР мене викликали в їхні місцеві підрозділи і розпитували, що я хочу. Я сказав, що, по-перше, я не бачу сенсу бути громадянином Радянського Союзу, тому що фактично ніяких прав я не маю, я навіть з психіатрами не можу нічого вирішити, тим більше, що за висловлювання своїх думок людей тягають і саджають у тюрми, в психіатричні лікарні і так далі. Що робити, я не знаю. Мені відповіли, що людина без громадянства буде просто обмежена в правах. Ви навіть не зможете без нашого відома виїхати за межі поселення, де ви будете жити, чи в Києві, чи де. Не зможете виїхати нікуди без особливого дозволу, тому що ці люди під спеціальним наглядом. Я тоді знову порушив питання про можливість виїзду, хоча би тому, що мати – шведка по батькові, то можна було б у Швецію виїхати. Вони сказали: «Це ваші особисті проблеми, це питання вирішуйте самі». Оскільки зв'язків не було, бо дід приїхав ще до революції, до жовтневого перевороту, потім війни були...
В.О.: Так що якогось виклику чи запрошення у вас не могло бути?
В.П.: Так. Вони знову викликали мене в міську прокуратуру і там сказали, що якби навіть ви ви-їжджали з Радянського Союзу, то тільки з матір'ю, тому що мати має, по-перше, більше прав на виїзд, бо вона донька батька, який народився в Швеції, а, як вони казали, за тими радянськими законами і підзаконними актами, третє покоління вже ніяких прав не має. Звісно, мати не хотіла, тим більше, що вже в брата донька народилася, та й так людина все життя пропрацювала, вже на пенсію збиралася виходити. Так з цього нічого не вийшло, і я знову об'явив голодівку. Було, що викликали мене в ОВіР, спочатку на Богдана Хмельницького – це Управління внутрішніх справ міста Києва. Там були якісь два підполковники, бесідували-бесідували й кажуть: «Бачите, питання виходу з громадянства розглядає Президія Верховної Ради СРСР, та ми вважаємо, що у вас немає серйозних причин для виходу з громадянства. Ваші погляди – то ваші проблеми. Якби, каже, це було возз'єднання сімей, то ми це визнаємо, а у вас, ми вважаємо, ніяких причин нема».
Я знову оголосив голодівку протесту, знову приїхала швидка допомога і сказали: «Якщо будете продовжувати, то заберем і будем там насильно годувати, і ніякого толку не буде».
У серпні 1976 року я звільнився з кінокопіювальної фабрики. Оскільки я наполягав, що відмов-ляюсь від громадянства, то навіть написав, що оскільки мої права порушуються, а де нема прав – не може бути й обов'язків перед державою, то я відмовляюся й від усіх обов'язків перед радянською державою. Звільнився я з роботи і деякий час не працював – писав оці листи, клопотався про мож-ливість виходу з громадянства, про виїзд. Навіть їздив до Виборга, на радянсько-фінський кордон. Хотів перейти кордон. Але побачив, що це важка справа, тим більше без знання місцевості. Тому повернувся додому до Києва.
ПЕРШИЙ СУД
Наприкінці лютого 1977 року мене викликав дільничний міліціонер, Сидоренко Василь Івано-вич, і сказав: «Що ви там пишете і добиваєтесь – це ваші особисті проблеми, але якщо ви не підете на роботу, то вас можуть по статті за «тунеядство» посадити, чи що там суд вирішить». Мені, звісно, треба було не загострювати ситуацію, а просто піти десь працювати, хоча з такою біографією ніде на хорошу роботу не влаштуєшся. Я написав пояснення, що оскільки я відмовився від радянського громадянства, то я вимагаю, щоб моє питання вирішили, і я буду продовжувати голодівку. Оце ж приїжджала швидка, лікар зайшла й каже, що якщо я буду продовжувати, то мене заберуть. Голодівку довелося припинити, та все одно через декілька днів вони мене знову забрали в Павлівську психлікарню. Там я був 2,5 місяця, потім я вийшов, вони викликали мене в міліцію – це в тодішній Московський район, зараз Голосіївський. Там якийсь начальник міліцейський запитав, чи буду я продовжувати ці свої справи – далі клопотатися про вихід з громадянства. Я сказав, що закон це дозволяє, це моє право – інша справа, якими методами. Він сказав: «Дивіться, бо якщо ви будете продовжувати і зараз ви не працюєте, то ми можемо порушити проти вас кримінальну справу, що ви не працюєте».
В.О.: «Дармоїдство?»
В.П.: Так. І питає, на що я живу. Я кажу, що на п'ю, не палю, я скромна людина, і поки я працював, то збирав гроші, бо якщо б дозволили виїжджати, то тоді брали великі гроші – 500 рублів за вихід з громадянства, за візи, за те та те, то треба було чимало грошей.
В.О.: Не п'ю, не курю, не їм – на голодівку грошей не треба...
В.П.: Так побалакали, він сказав: «Ну от, ідіть додому й подумайте, і краще десь влаштовуйтесь, бо будуть у вас неприємності». Я ходив-ходив, а потім, правда, знайшов роботу в Київському бібліотечному колекторі – там комплектація книг для бібліотек, це від нас недалеко – біля Парку імені Рильського.
І тільки я влаштувався – вийшло так, що поки я в психлікарні був, то вони формально вже пору-шили кримінальну справу. Це вже був 1978 рік, червень місяць. Я думаю: чому ж мене випустили? А вийшло так, що якраз тоді вперше в Радянський Союз з візитом приїхав і в Києві побував король Швеції з дружиною. А материна співробітниця вийшла заміж за шведа, котрий сюди приїжджав туристом, то мати дістала телефон шведського посольства, та жінка дала їй, яка вийшла за шведа. То коли мене лікарі питали, що ви будете далі робити, то я сказав, що якщо будуть знущатися, то треба буде в шведське посольство звертатися. Не знаю, що там посприяло, але за кілька днів до приїзду короля Швеції вони мене відпустили додому з лікарні.
Я вже влаштувався на роботу, а тут на роботу прийшла повістка до суду. Я й досі не розумію: я в радянські часи писав у різні установи скарги, але так толком нічого й не вирішили: фактично я вже з 12 червня 1978 року працював комплектувальником у цьому Київському бібколекторі, а десь напри-кінці червня вони мене викликали в суд. Адвокат була Наталя Індиченко з Печерської контори – тоді вона була якраз навпроти Будинку офіцерів у підвальному приміщенні. Сказали, що я не пра-цював деякий час, то вони мають право покарати мене як порушника законів. А адвокат каже, що він же жив на свої гроші – це ж не те, що він там чимось займався незаконним чи що. Ну, так суд виніс таке соломонове рішення, що оскільки я вже працюю, то посадити мене чи направити на примусові роботи вони не можуть, то вони призначили якісь відрахування від заробітної плати щомісячно на рік – отакий вид покарання.
В.О.: Цікаво...
В.П.: Так це в них дурниця вийшла: я вже працюю (я ще й із роботи відпросився на суд, мені не-зручно було казати, що це мене на суд викликають, так я збрехав, що в мене болить зуб, взяв у поліклініці талончика на певний час. Бо я щойно влаштувався, два тижні пропрацював. Той суд десь дві години тривав).
В.О.: Отже, це був який суд – районний?
В.П.: Так, Московського району.
В.О.: А дату його пам'ятаєте?
В.П.: Точно не пам'ятаю, це десь кінець червня 1978 року.
В.О.: І, отже, який вирок?
В.П.: Вирок – оце відрахування 20% від зарплати, тому що я вже працював.
В.О.: На який час?
В.П.: На рік. Потім я намагався оскаржувати це і в міський суд, і в Верховний, але так нічого й не вдалося вирішити. Ця судимість через деякий час погашається.
Іще був цікавий випадок. Я в 1973 році прочитав Новий Заповіт, деякі Євангелія мені вдалося прочитати. Це на мене справило дуже велике враження, я навіть писав вірші на релігійну тематику, тоді ще російською мовою. Тоді виходив журнал Київської митрополії. Я послав один вірш у цей журнал. Мені ніякої відповіді не було. Я повторно звертався, а мене чомусь викликали – я не знаю, як воно тоді називалося, це на нинішній Прорізній, тоді Свердлова, на розі з Хрещатиком, Держком-видав чи щось таке там було. Викликали мене туди. Я заходжу, десь так, по-моєму, на другому поверсі, один чоловік там був, вже не пам'ятаю його прізвища, у нього така невеличка кімната була. Я там бачу все такі релігійні книжки – на релігійну тематику, і критичні, і «Вісники православні». Я зрозумів, що він, мабуть, курував ці питання від ЦК партії, чи від Держкомвидаву, чи від кого там. Він теж нічого прямо не питає – розпитував, що й як, чим я займаюся. А потім каже: "А ви що, вірші пишете?" – "Пишу". – "А на яку тематику?" – "Різні, бувають і любовні, і релігійні" Я вже за полі-тичні не казав. "Ну і що, у вас якісь проблеми є?" Я так подумав, які ж там проблеми, що там було, пригадую. Кажу: "А, ось послав один вірш на християнську тематику до "Православного вісника", а ніякої відповіді немає". – "Ну, це їхні справи. А от ви про любов пишете, про інше? У нас є різні видавництва – може, звернулися б? Є «Молодь», є інші видавництва. Може, там би щось надрукува-ли з ваших віршів?" – "Ну, бачите, я така людина, що я не можу себе розділяти – вдома я один, на вулиці інший. Якщо б я жив у вільній країні, щоб я міг (ну, звісно, це залежить від якості твору, але якщо твір гарний, то неважливо, чи це на любовну тематику, чи про природу, чи релігійний, чи політичний) – то щоб я міг вільно жити і друкуватися. Але я так не можу, тому я інколи порушував питання, щоб виїхати звідси. Бо якщо людина пише, і все життя в стіл пише – це таке діло…". Так поговорили, він мені порадив почитати Зенона Косідовського, його книжки тоді виходили про учнів Ісуса Христа, про апостолів. Попрощалися.
Десь через тиждень чи трохи більше отримав я листа з Київської митрополії – десь він у мене вдома є, але зараз я шукав і не знайшов його, є й конверт, і лист, невеличкий листочок, написаний від руки. Там написано: «Шановний товаришу Павлов, "Православний вісник" Київської патріархії в своїх виданнях вірші не друкує. Можете спробувати звернутися до Московської патріархії, у них теж вісник виходить». Я й туди звертався, та з Москви взагалі ніякої відповіді не було.
До речі, на суді адвокат Наталя Індиченко (вона як захисник, як людина непогана, в принципі, вона нічого проти мене не мала) каже: «Ну що, людина жила на свої збереження, тим більше, люди-на пише вірші». – Я їй передав декілька віршів на християнську тематику. Мені сказали, що ці вірші не можна надрукувати ні в "Православному віснику", ніде. А вже пізніше я читав радянські видання про релігійне законодавство в СРСР, то там писалося, що оскільки церква відокремлена від держави, то релігійно-літературна діяльність взагалі не має місця в Радянському Союзі, до того ж, там дітей не можна навчати, і навіть дорослих не можна навчати на якихось біблійних курсах. Фактично, нічого не можна.
В.О.: Свобода совісті в СССР полягала в тому, що можна було вести атеїстичну пропаганду, а релігійна пропаганда переслідувалися в кримінальному порядку.
В.П.: І що цікаво: писалося, що є свобода відправлення релігійних культів, а фактично на великі свята міліціонери навіть оточували церкви, особливо Володимирський собор. Я пам'ятаю, ми кілька разів з другом ходили на Різдво, на Пасху, то завжди прийдеш – міліція в кілька рядів, і будки, і «бобики». Були сміливці, що перестрибували через цю огорожу. Їх, звісно, зразу хапали, в ці будки-бобики, відправляли і давали їм 15 діб чи скільки, а потім повідомляли в школу чи в інститут, в університет. Отака була «релігійна свобода».
Працював я в бібколекторі. Цікаво вийшло: коли прислали це відрахування з моєї місячної зар-плати, то вони схопилися за голову: що ж це? Тому що міський бібколектор добирає книжки не для районних бібліотек, а в усі центральні – ЦК КПРС, український уряд, Верховна Рада, КГБ. До речі, що цікаво, у них там був дуже багатий відсік для КГБ – в ЦК КПРС і в КГБ були найбільші закупів-лі літератури. І Верховний суд – там усі такі установи комплектували.
В.О.: Отже, ви там працювати не могли, бо могли туди підсунути «ідеологічну бомбу».
В.П.: І вони схопилися за голову – кого ж ми взяли на роботу, такого антирадянщика? А тепер як же його звільнити? Там, щоправда, у нас була заввідділом Філіпова Ніна Борисівна, то вона відстоя-ла мене. Вони, мабуть, могли знайти якусь причину, хоча не було причини звільнити. Я там декілька років працював, і поки мене там тримали, то я трохи стримувався, трохи менше писав. Писав критичні зауваження в газети, але вже не так гостро. Та врешті і з тієї роботи довелося звільнитися, бо тиснули весь час, викликали, то парторг поцікавиться, що я пишу, то замдиректора – такі проблеми весь час були. Потім я працював у типографії профспілок – вантажником, щоправда, але десь же треба було працювати. Деякий час на маргариновому заводі працював пакувальником. А що вийшло? У 1982 році я вже побачив, що настає посилення режиму, коли Андропова перевели з КГБ одним із секре-тарів ЦК. Я так зрозумів, що, очевидно, це вже готується заміна Брежнєву, бо з такої посади просто секретарем ЦК не підеш працювати. Він міг суміщати ці дві посади, а щоб полишити таку посаду... Ну, ситуація в країні була гнітюча. Я думав, яку ще акцію можна зробити. Я весь час один. Так, на жаль, виходило, але за всі часи, з 1973 по 1983 рік, коли я активно намагався щось робити проти існуючої влади, то жодного разу ніякий самвидавський матеріал мені до рук не потрапив – ну не було такого чи серед родичів, чи серед знайомих, серед друзів. Єдине, колись, наприкінці сімдеся-их, моя сусідка, Тетяна Воронович, молода дівчина, працювала лаборанткою, здається, в Інституті онкології, там десь на Васильківській, то вона розповідала, що якийсь співробітник їхнього інститу-ту намагався розповсюджувати якусь самвидавську літературу, але до неї це не дійшло, їх викрили й заарештували. І були проробки, виступи на зборах у цьому Інституті онкології, що отакий випадок був.
В.О.: Ну, давайте про справу 1983 року.
В.П.: Підійшли, так. У кінці 1982 року я думав, яку ще можна зробити акцію. Я й раніше періодично писав, оскільки писалося і в офіційних радянських комуністичних джерелах, що треба посилювати керівну роль радянської влади і компартії. І в новій Конституції 1977 року теж була посилена керівна роль Комуністичної партії.
І ще два слова про Конституцію. Я дуже багато подавав поправок – і до української конституції, і до союзної. Писав про багатопартійну систему і щоб не було керівної ролі однієї партії, що компа-ртія вже не потрібна і так далі.
Я все ж таки був у російськомовному середовищі, мені не зустрічалося таких націоналістів, патріотів у гарному розумінні цього слова. Але інколи можна було послухати чи "Українське радіо Канада», чи радіо "Свобода" українською мовою.
Коли обговорювалася Конституція Української РСР, то я одну з поправок написав і розіслав у газети, в "Правду Украины" та в інші газети, у Конституційну комісію Української РСР, у ЦК КПУ, що оскільки Конституція України – цей проект, а також стара Конституція – ґарантувала право вільного виходу республік зі складу СРСР, то треба ж дописати в Конституції, що це право повинно бути якось ґарантовано. По-перше, люди повинні мати право офіційно агітувати за відокремлення України і виходу зі складу Радянського Союзу і, по-друге, щоб це не був простий формальний запис, а треба періодично проводити референдуми. З одного боку, щоб агітація велась, щоб можна було донести ці думки до людей, а з другого боку, коли вже агітація буде проведена, то періодично можна було б проводити референдуми, і тоді б народ висловлював своє побажання – чи хоче він бути в складі Радянського Союзу, чи ні. А так виходить, що чисто формально записано, що респуб-ліки мають право вільного виходу зі складу СРСР, а як це на практиці провести – ніде нічого нема. Я розумів, що це була така хитрість комуністичної влади, що вони навіть і не думали цього права нікому давати. Але якщо тривало таке обговорення, то я вважав за потрібне висловити свою думку. Ну, мені звідусіль були відповіді, що мої звернення переслали до Конституційної комісії і так далі.
Думаю, що були й інші люди в Україні і в інших республіках Радянського Союзу, що писали статті про скасування керівної ролі Комуністичної партії. Брежнєв, коли вже виступав на заключно-му обговоренні проекту Конституції, вже після прийняття чи до прийняття підготовленого проекту, сказав, що при обговоренні проекту Конституції СРСР були пропозиції, щоб скасувати керівну роль Комуністичної партії. Брежнєв сказав, що партія – це серце нашого народу, нашої держави, і як це без серця може існувати народ і держава? То я після того виступу написав Брежнєву листа, що бувають випадки, коли серце дуже хворе і потрібна операція. Отакі були цікаві речі.
До речі, у грудні 1981 року, коли в Польщі придушили рух «Солідарності», ввели надзвичайний стан, то я написав листа до посольства Польської Народної Республіки в СРСР у Москві та до ВЦРПС СРСР(керівництво профспілок), у якому заявив, що на знак протесту виходжу з лав проф-спілок. А свій профспілковий квиток знищив.
Ще таке було. Десь у вересні 1982 року я поїхав до Москви, переліз уночі через паркан посольс-тва Австрії в СРСР, просидів там до ранку і передав співробітнику посольства звернення до учасни-ків Мадридської зустрічі лідерів держав, які підписали Гельсінкську угоду. У зверненні я навів чимало прикладів порушень прав людини в СРСР стосовно інших людей і моїх прав. Написав, що керівництву СРСР вірити не можна, хоча керівники СРСР і підписали Гельсінкський акт у 1975 році про права людини, але вони нічого того не виконують. Коли я вийшов за територію посольства, мене затримали міліціонери та відвезли до 60-го відділення міліції Москви. Там допитали, Я напи-сав пояснення щодо своїх дій. Мене відпустили, щоб я їхав додому до Києва. Можливо, хотіли простежити, чи зв’язаний я з кимось із дисидентів, правозахисників.
Ще восени 1982 р. я написав листа до газети «Известия», де пропонував провести дискусію на тему розпуску КПРС, необхідності демократичних перетворень в СРСР. Написав, що коли не буде такої дискусії на шпальтах газети «Известия», то я змушений буду звернутися безпосередньо до народу, до громадськості. Писав про це й до газети «Правда», М.С.Горбачову – він тоді обіймав посаду Голови Комітету Верховної Ради СРСР із законодавчих припущень. Якась така цікава назва була. Написав я листа до Генеральної Асамблеї ООН з пропозицією засудити комуністичну маркси-стсько-ленінську ідеологію як ідеологію расистську, бо вона розділяла, протиставляла людей за політичними, релігійними поглядами, класовою приналежністю і переслідувала їх за це. Але віді-слати цього листа, здається, не встиг. Розумів, що офіційною поштою цей лист до адресати не дійде. А нелегальних зв’язків із закордоном у мене не було. Я вже хотів один примірник його відправити офіційною поштою до ООН. Уже не пам’ятаю, відіслав чи ні, бо невдовзі мене заарештували. Щоправда, у моїй кримінальній справі цей лист не фігурував. А після мого арешту 19 травня 1983 року, мама знищила чимало моїх паперів. Добре, що тоді чомусь обшуку в мене вдома не провели. Може, через психдіагноз. Бо в мене було чимало антирадянських віршів. Зокрема, 1983 року я написав, можна сказати, пророчий вірш «На смерть Андропова-тирана». Тоді ходили чутки, що був замах на Андропова, тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС та Голову Верховної Ради СРСР. Не минуло й року з часу написання того вірша, як Андропов помер. За цей та інші вірші могли б присудити набагато більше, ніж 3 роки.
АРЕШТ. СЛІДСТВО. ДРУГИЙ СУД
Восени 1982 року був такий заключний, можна сказати, етап моєї діяльності на волі – я підготу-вав лист, у якому знову писав, що треба скасувати керівну роль Комуністичної партії, розпустити Компартію, віддати всю владу Радам, принаймні на перший час, і, може, ввести багатопартійну систему, провести демократичні реформи. Все це я писав від руки і надіслав ці листи в усі 15 респу-блік, усім першим секретарям ЦК компартій республік, потім в усі столичні республіканські міськ-коми республіканських компартій, всім першим секретарям, всім головам столичних республікансь-ких міських рад і ще в газети "Известия", "Правда", до Президії Верховної Ради України, СРСР – наскільки можна, в усі інстанції. Така була акція.
Після цього, 19 травня 1983 року, я прийшов з роботи, по-моєму, з другої зміни. Працював я тоді на Київському маргариновому заводі пакувальником. Вранці приїхали до мене і зайшли до хати двоє людей, здається, з Київської міської прокуратури, наказали вдягатися, навіть не сказали, що я заарештований чи що, сказали, що поїдемо на бесіду до прокуратури. Я вдягнувся, з мамою попро-щався, запитав їх, чи брати щось із собою. Вони сказали, що це ненадовго, тому я нічого з собою не брав. Вийшли ми надвір, там чорна "Волга" стояла, сіли ми в цю чорну "Волгу" і поїхали на вулицю Різницьку, 11/13. По-моєму, тоді була в одному приміщенні міська і республіканська прокуратура. Завели мене там в один кабінет, здається, на другому поверсі. Пред'явили мені частину цих моїх листів, у першу чергу всі звернення щодо скасування керівної ролі КПРС, розпуску КПРС і так далі. Спитали, чи це мої листи – я сказав, що мої, я не відмовляюсь, я ж писав за своїм підписом, це не анонімки, і конверти я підписував, вказуючи домашню адресу – то що ж тут відмовлятися? Що цікаво, що хоча я підписав, що листи мої, я це визнаю, вони їх ще послали на графологічну експер-тизу. І ще цікавий момент. Один зі слідчих, здається, Ляшенко, Сергій Миколайович – він тоді ще був молодий, років з 30, і з ним ще один молодий чоловік був – так коли Ляшенко вийшов, то хтось зателефонував у кабінет, а той чоловік підняв слухавку і сказав, що Ляшенко вийшов. Мабуть, його спитали, хто він такий, і він відповів, що не може сказати, умовно назвав себе стажером з Москви. Що то за стажер з Москви – чи він був з КГБ, не знаю. Прийшов Ляшенко, каже: «Поїдемо до лікарні». Повезли, а коли під’їжджаємо, то бачу, що в Павлівку завезли.
В.О.: А вони якось оформили це затримання?
В.П.: Ляшенко виходив з кабінету якісь папери підписувати – очевидно, санкцію на затримання чи направлення на обстеження. Але якщо мене в тюремне відділення, то санкція, мабуть, була. Вони підписали папери і привезли мене в психлікарню. Від цього переживання у мене була температура 38. Мабуть, на нервовому ґрунті. Це був травень, 19-е, уже тепло було. Передали мене лікарям у тринадцяте, тюремне відділення судово-медичної експертизи. Там я був з 19 травня, по-моєму, до 1 серпня.
В.О.: Ого! Це ж червень, липень – понад два місяці.
В.П.: Так. Довго. А взагалі кажуть, що десь двадцять один день на експертизу йде, не більше.
В.О.: Мене 1973 року тримали 18 діб.
В.П.: За ці понад два місяці помінялося три лікарі – мабуть, ніхто не хотів братися за цю справу, бо треба було якийсь діагноз, висновок робити. До речі, там газети можна було читати, хоч і трима-ли нас за решітками. Кожна кімната відокремлена, за решітками й на замку, і на вікнах ґрати. Якраз у ці дні – це вже, мабуть, було в червні місяці чи на початку липня, – проходила міжнародна конференція психіатрів у Гонолулу. 1983 рік. Це не могли вирізати з газет, бо то в "Известиях", здається, було надруковано, що Міжнародна організація психіатрів у Гонолулу засудила застосування психіа-трії в політичних цілях у Радянському Союзі. Стаття була так написана, звісно, що це неправильне рішення, що радянські психіатри протестують.
В.О.: Тоді радянські психіатри вийшли з Міжнародної Асоціації, щоб їх не виключили.
В.П.: Може, це деякою мірою вплинуло, тому що психіатри теж різні люди були – більш порядні й менш порядні. За ці два місяці три лікарі помінялися, бо, мабуть, ніхто на себе не хотів цього брати, бо це все ж таки відповідальність. Тим більше, що санітари там, мабуть, міліцейські, якщо це тюремне відділення. Бо один санітар кожного разу приходив і все допитувався: «А от що ви будете робити, коли таке рішення буде чи таке?» Я кажу, що в крайньому разі мати буде в шведське посо-льство телефонувати, бо вона шведка по батькові, і телефон є.
Там мене протримали, здається, до 1 серпня, а потім перевезли в Лук'янівську в'язницю. Я ще не знав, яке там рішення, бо мені там нічого не говорили. До речі, мені розповідали, коли я там був, що до мене буквально за декілька тижнів у цій же палаті був один учитель з київської школи. Молодий ще він був, прізвища, на жаль, не знаю, викладав чи фізику, чи математику в школі старшокласни-кам. Інколи, може, коли час був, то про життя розмовляв, про політику трошки. І хтось, мабуть, із дітей удома розказав, а батьки різні є, є й співробітники КГБ чи завзяті комуністи. Зрештою цим учителем почали цікавитися «органи», запроторили його в цю психлікарню і визнали психічно хворим, перевели з тюремного відділення (це ще до мого приїзду було) в якесь там лікувальне відділення Київської психіатричної лікарні. Розповідали, що поруч, недалеко від нас (а зв'язку в нас не було) у жіночому відділенні якась молода жінка в цей же час сиділа за політичну діяльність проти радянської влади. Це травень – серпень 1983 року. Їй навіть якесь шпигунство інкримінували. На жаль, її прізвища я теж не знаю.
Був ще один лікар, він був якимсь активістом Всесвітньої організації есперанто, есперантистів. Його теж запроторили в психіатричну лікарню, тому що він листувався з закордоном, його теж переслідували і поклали на огляд і психіатричну комісію.
У Лук'янівській в'язниці спочатку я був у загальній камері. Тоді якраз андропівщина була, всі камери були переповнені, нари на два поверхи, фактично вільного місця в камері не було, тільки оці двоповерхові залізні ліжка. Тісно, звісно. На прогулянку виводили на годину.
В.О.: А скільки людей було в камері?
В.П.: О, я ледь не забув. Спочатку я був у такій камері – зовсім маленька, там з обох боків тільки два двоярусних ліжка і прохід – і метра не було. Така маленька камера, і там було ще два чоловіки. Там мене тримали, може, тижнів два чи більше. Там був один якийсь здоровань, він старався на всіх тиснути, погрожувати, все випитував. Одного разу вийшло так, що ми пішли з другим ув’язненим на прогулянку, а того здорованя не було – він до лікаря пішов чи десь його викликали. І той чоловік мені сказав, що ніби він з Ленінграда, ніби якийсь злочин вчинив. А того здорованя радив остеріга-тися, бо то «качка», він усе випитує. В принципі, я з ними балакав, нічого мені було приховувати, бо я все, що хотів, писав у різні газети та інстанції. Тому таємниць якихось не було, тим більше, що я не був ні з ким зв'язаний, тому не міг нікого видати і на мене не треба було тиснути.
Через кілька тижнів мене перевели в більшу камеру, там було вже чоловік, може, п'ятнадцять. Теж двоярусні ліжка і дуже мало вільного місця. Там, у більшій камері, були кримінальні злочинці, але те, що я виступав проти комуністичної влади, – це сприймали нормально, не було таких утисків, що от ти проти радянської влади. Пам'ятаю, в "Кремлівських курантах" Погодіна, коли інженеру Забєліну більшовики роботи не давали, а він був спеціаліст по електростанціях, і його звільнили, то він вийшов продавати запальнички на базарі, розмовляв там та критикував більшовицьку владу. А один там теж торгував, наслухався та й каже йому: "Ви не нормальний радянський спекулянт!" Так що було таке поняття серед людей, що можна бути нормальним радянським злодієм, чи соціально, як казали більшовики, близьким, а були злочинці не нормальні, це вже антирадянщики.
В.О.: З ваших співкамерників ніхто совєцьку владу не любив?
В.П.: А, там мені деякі навіть радили, до кого можна звернутися, є якісь міжнародні організації, що й політв'язням допомагають, але для цього треба якийсь зв'язок мати.
Так я там пробув до суду. Суд був 6 вересня 1983 року, судили в Київському суді, колегія у кри-мінальних справах. Суддя був Драга, народні засідателі Коробова й Кобзаренко, секретар Гуменюк, прокурор Абраменко і адвокат Ламекін. Що цікаво, прокурор Абраменко так настирно проти мене виступав, каже: це такий антирадянщик! Санкція статті 187-прим Карного Кодексу УРСР була від попередження, штрафу 100 карбованців до трьох років ув'язнення – так він мені вимагав три роки «особового режиму».
В.О.: Особливий режим – це камерне утримання, це для рецидивістів.
В.П.: А він сказав, що це такий антирадянщик, три роки «особового режиму». До речі, коли впе-рше до мене прийшов у Лук'янівську в'язницю цей адвокат Ламекін, то я від нього відмовився. Бо я спитав: «Чи можете ви мене захищати? Бо я не визнаю себе винним». Він сказав: «Я так вас захища-ти не можу». Я відмовився від адвоката, але прокурор Абраменко сказав, що в мене є психіатричний діагноз "психопатія мозаїчного кола", без адвоката я захищатися не можу, хоча й підсудний, – отака подвійна позиція, і державний адвокат мені був наданий. Він непоганий чоловік, проти мене нічого не казав, але коли ми з ним іще до суду бесідували, то він сказав, що хотів порадитися з іншими адвокатами, наскільки взагалі можна мене було судити по цій статті, тому що формально та стаття – за розповсюдження наклепів на радянський лад і різні державні установи. Але я в основному писав тільки в різні установи, в газети, в партійні органи, а Конституція гарантує право громадян зверта-тися з заявами, скаргами, пропозиціями і так далі.
В.О.: Ви ж нікому не давали їх читати, так?
В.П.: Друзям давав, але це не було зафіксовано – друзі були порядні люди, ніхто мене не видав. І навіть коли родичів викликали, то вони сказали, що не знають, що я там писав, а знають лише, що коли мені вже припекло, то хотів виїхати, хотів відмовитися від громадянства, але по суті вони не знають, що я там писав. Дехто знав, але не видавав. То Ламекін сказав, що хоче порадитися з інши-ми адвокатами, чи взагалі можна по цій статті судити за діяльність такого роду. То йому, не знаю хто – може, Абраменко чи хтось інший у прокуратурі – сказали: «Якщо ви покажете ці листи кримі-нальної справи Павлова ще комусь, то ви підете разом з ним по справі за розповсюдження цих матеріалів».
В.О.: Он як!
В.П.: Отаке. Я пригадав: коли слідчий Сергій Ляшенко з Київської прокуратури і адвокат Ламе-кін перед судом прийшли в Лук'янівську в'язницю закривати справу, то адвокат подивився мою справу і питає того слідчого, наскільки це можливо – за такі речі судити по такій статті. То Ляшенко йому сказав: «Це так, на пробу пустимо – вийде, то вийде». Так що, очевидно, вони й самі на сто відсотків не були впевнені, чи щось вийде, але була от така андроповська акція. Мені потім сказали, що як Андропов рік побув при владі, то тільки по Україні більше трьохсот людей було заарештова-но і засуджено – це багато представників різних церков, хто відмовлявся в армії служити, пропаганду релігійну вів, а це було заборонено, а також інші – дисиденти, політичні діячі. Більше трьохсот людей, і це десь за рік правління Андропова.
На суді Абраменко запропонував для мене три роки «особового» режиму, сказавши, що я особ-ливо небезпечний для суспільства. Адвокат мене захищав, говорив, що в мене гарні характеристики з армії, з роботи, де я працював...
В.О.: Це якийсь неграмотний у вас прокурор був, бо особливий режим – це стаття 26 КК УРСР, це рецидивіст – злочинець, який повторно вчинив тяжкий злочин, це камерне ув'язнення.
В.П.: Чим він це кваліфікував? Він, очевидно, мав на увазі те, що я в 1976 році відмовився від громадянства і деякий час не працював, а суд фактично відбувся, коли я вже працював у бібліотечному колекторі. Вони присудили 20% відрахування з заробітку. Але фактично це була судимість.
В.О.: А, то ви вже рецидивіст?!
В.П.: Хоча вона вже була погашена, тобто в документах я вже йшов як не судимий.
В.О.: Але він хотів з вас рецидивіста зробити?
В.П.: Бачите, було навіть записано у вироку по моїй справі № 2-135 1983 року: «не судимого згідно зі статтею 55 КК УРСР».
В.О.: Ну так, бо та судимість уже вигасла. А щоб визнати рецидивістом, потрібно, щоб перша судимість теж була тяжкою і не погашеною.
В.П.: Очевидно, що хоч стаття вже була погашена і я вважався несудимим. Але в них воно все числилося. В.О.: Вони все пам'ятають!
В.П.: Все пам'ятають, так. У кримінальній справі було багато звинувачень – от я трошки зачи-таю, кілька пунктів:
"Пункт 2. 21 октября 1976 года так называемое "открытое письмо", в котором подсудимый Пав-лов ревизует марксистско-ленинское учение о построении коммунистического общества в СССР, заявляя, что коммунизм является якобы в теории и на практике мифом, порочит советский государственный строй и деятельность советских правоохранительных органов, внутреннюю и внешнюю политику КПСС, направив его на следующий день в адрес главного редактора газеты "Вечерний Киев"."
От "Вечірка" все ж таки зрадила.
В.О.: То ви, виявляється, ревізіоніст?
В.П.: "Вечірка" переслала мого листа, щоб вислужитися й показати, що вони "бдят"
В.О.: Так, "бдят" – це таке багатюще слово!
В.П.: "4 пункт. 16 ноября 1976 года письмо под названием "Заявление", в котором утверждает, что якобы в Конституции СССР закреплена дискриминация христианской веры, и направил его через день в адрес главного редактора газеты "Правда Украины".
Пункт 5. 19 декабря 1976 года так называемое "Открытое письмо", в котором указал, что средства массовой информации СССР якобы "дезинформируют" массы, восхвалял и оправдывал отщепен-цев, привлеченных к уголовной ответственности, и направил после этого письмо в адрес Генеральной прокуратуры Союза ССР".
Тут іще багато аналогічних критичних звернень у різні інстанції, установи...
В.О.: Ми скопіюємо вирок.
В.П.: Єдине, що тут я ще зачитаю – це цікавий момент:
"Пункт 15. В октябре-ноябре 1982 года (тут вони подають 6 екземплярів, але фактично там були десятки, але, очевидно, були більш-менш порядні люди, які не передали органам КГБ, МВС ці мої листи і звернення) под названием "Открытого письма", в котором, в частности, утверждает, что КПСС выполнила свою историческую миссию и будто бы должна заявить о самороспуске. Возводя клевету на советский государственный и общественный строй, в тот же период времени изготовлен-ные экземпляры писем направил в адрес ЦК Компартии Белоруссии, Верховного Совета РСФСР, Ашхабадского горкома Компартии Туркмении, Тбилисского обкома Компартии Грузии, Алма-Атинского горкома Компартии Казахстана, председателю исполкома Вильнюсского Совета народных депутатов, главному редактору газеты "Киевская правда"."
Насправді набагато більше було, бо я відправив усім керівникам всіх республіканських організа-цій КПРС, всім керівникам верховних рад республік Радянського Союзу, всім керівникам міськко-мів столичних рад, республік Радянського Союзу, до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради Украї-ни, в ЦК компартії України, ЦК КПРС, в "Правду", в "Известия", "Київську правду", "Вечірній Київ", в міськком компартії міста Києва, багато інших інстанцій...
В.О.: Скільки ж то праці було! Ви ж кожний екземпляр окремо писали? Який був обсяг листа?
В.П.: Це робилося протягом кількох місяців. Обсяг листа не дуже великий, максимум півтори-дві сторінки. В.О.: То все одно – це ж скільки їх писати!
В.П.: Я не пам'ятаю, але, можливо, я навіть під копірку кілька екземплярів писав – чи всі окремо. Я вже не пам'ятаю. У мене в кримінальній справі є...
В.О.: Скільки приблизно листів пройшло у кримінальній справі?
В.П.: У кримінальній справі вони пишуть шість екземплярів.
В.О.: Це одного листа шість. А загалом у вироку скільки листів інкриміновано?
В.П.: У вироку? Бачите, тут пишеться з 1976 по 1983 рік.
В.О.: Тут їх десятки?
В.П.: Може й сотні. Це фактично почалося з осені 1973 року, коли я вперше написав про необхідність розпуску КПРС, а потім відставки Брежнєва – це було восени 1973 року. Але тоді мене до психіатра викликали, так що я не знаю, де ті листи зараз знаходяться. Коли я був на психіатричному обліку, то вони мене всерйоз не сприймали. До речі, лікар Жаданова – я не знаю, наскільки це правда чи ні, – але вона згодом сказала моїй тітці, покійній Івановій Прасковії: «Ми цим психіатричним діагнозом до деякої міри врятували його, бо якщо б не ми, то його б посадили ще в 1973 році». То хто його знає, як воно – гірше чи краще.
В.О.: Суд тривав скільки?
В.П.: Суд тривав кілька годин. Там вийшло так. Я, по-перше, від адвоката відмовився. По-друге, у них було звинувачення, у них був текст і були фотокопії моїх листів. А мені на руки вони нічого не дали. Абраменко листи не зачитував, то я сказав: «Якщо ви мене вже звинувачуєте на суді, то давайте кожний лист розглядати окремо, по тексту, з якої причини він написаний і що там написано, і тоді будемо розглядати – чи це наклеп, чи що, чи як. Тому що за Конституцією я маю право звер-татися в різні органи зі скаргами, з заявами, зауваженнями, з пропозиціями і так далі. Так Абрамен-ко на це не пішов. У нього, мабуть, все було заготовлено, бо він навіть ніяких цитат з листів не зачитував, а зачитував отак просто, як я зараз читаю, що такого-то числа був такий-то лист і там були такі-то й такі-то наклепи. То я кажу, що як же я можу по пам'яті за десяток років пригадати, як же я можу захищатися і відстоювати? Що це за суд? Ви мені даєте голослівні звинувачення, а я повинен пам'ятати, що я в 1976 році написав і якого числа, якщо це вже 1983 рік? Він так скопом зачитав усі ці звинувачення. Тут можна ще сказати коротенько про останнє:
"Пункт 16. 15 января 1983 года письмо под названием "Нота протеста", в котором выражает кле-ветнические и порочащие советский государственный и общественный строй измышления, сравнивая его с фашистской диктатурой, и направил его 16 января 1983 года в адрес председателя Президиума Верховного Совета Украинской ССР.
Пункт 17. 15 января 1983 года аналогичное по названию письмо, в котором порочит деятель-ность советских правоохранительных органов, заявляя о якобы имеющемся в СССР нарушении демократических прав и свобод граждан и направил его на следующий день в адрес Генерального прокурора Союза ССР."
Ну, винним я себе не визнав. Прокурор вимагав три роки «особового» режиму. Свідки нічого не показали. Тільки, бачите, велика провина в тому, що людина слухала західні радіоголоси Бі-Бі-Сі, «Голос Америки». У вироку записано: "Более того, свидетели Павлова и Савост показали (Савост – це моя мама Ольга Адольфівна, а Павлова – це дружина мого брата, вони деякий час з нами жили), что подсудимый занимался прослушиванием отдельных иностранных радиостанций". Тобто навіть прослухування західних радіостанцій – це вже був злочин. "Более того", Павлов слухав ці західні радіоголоси.
І вирок: "На основании изложенного, руководствуясь ст.ст. 323, 324, 327 УПК УССР, пригово-рил Павлова Вадима Васильевича по ст. 187-1 УК УССР к трем годам лишения свободы в ИТК общего режима."
Цікаво, що я ж був на психекспертизі майже три місяці, то вони це спочатку не хотіли зараховувати. А я кажу, що був у тюремному ув'язненні, під вартою. А вирок же в них був заготовлений наперед, мабуть, то вони вже так записали, що "срок наказания исчислять с 1 сентября 1983 года и зачесть Павлову в срок отбывания наказания время содержания его под стражей, которое он нахо-дился в медицинском учреждении в период с 19 мая по 31 июля 1983 года. Вещественные доказа-тельства по делу, приобщенные письма оставить при деле. Приговор может быть обжалован через Киевский городской суд, Верховный суд Украинской ССР в семидневный срок со дня провозглаше-ния, а осужденному в тот же срок со дня вручения копии приговора".
Верховний суд України залишив усе без змін. Але що цікаво, я тут зачитаю, наскільки це їх за живе зачепило, що в рішенні Верховного суду по моїй справі записано:
"Дело № 5/983К83. Приговор вынесен под председательством Драги В.Н., докладчик Антонов Н.Ф., определение именем Украинской Советской Социалистической Республики, судебная колле-гия по уголовным делам Верховного Суда УССР в составе председательствующего Антонова Н.Ф., членов суда Кононенко В.И., Смородинова В.Д. с участием прокурора Погорелова В.П…."
До речі, Погорєлий – не знаю де він зараз – у часи перебудови в прокуратурі ще працював. Він у своїх відповідях на скарги моєї мами та мої підписувався як прокурор відділу нагляду за слідством в органах безпеки. Виходить, що КГБ все ж таки мало відношення до моєї справи, хоча слідством я знаходився у Лук’янівській в’язниці м. Києва.
В.О.: Погорєлий багато де фігурував у справах політв’язнів.
В.П.: До речі, я вже після ув'язнення добивався реабілітації, то часто відповіді давав Погорєлий, навіть у часи перебудови, що я засуджений правильно, згідно з законом. І далі:
"Рассмотрел в судебном заседании 6 октября 1983 года уголовное дело по кассационной жалобе осужденного Павлова на приговор судебной коллегии по уголовным делам Киевского городского суда от 6 сентября 1983 года, которое Павлов В.В., 1951 года рождения, гражданин СССР, был осужден по статье 187-1 УК УССР к трем годам лишения свободы в колонии общего режима, Павлов признан виновным..."
Цікаво, що тут написано: "Наказание Павлову назначено с учетом повышенной общественной опасности совершенного преступления и данных о его личности". Тобто у радянські часи навіть писати якесь звернення, листи в газети, в радянські установи – це була вже підвищена суспільна небезпека. А що вже казати про людей, які мали можливість зв'язатися з Заходом чи видавали та розповсюджували якісь видання, підпільні журнали, листівки і т. ін.? Це вже, мабуть були такі злісні вороги радянського ладу, що якби могли, то вони би їх постріляли.
В.О.: Якого числа був цей Верховний Суд?
В.П.: 6 жовтня 1983 року.
В.О.: То це на касаційну скаргу?
В.П.: Так, на касаційну скаргу вони відповіли, що все згідно з законом.
УВ’ЯЗНЕННЯ В РАФАЛІВЦІ
І тоді мене етапували в Рафалівку – це зона в Рівненській області, там станція Рафалівка...
В.О.: Так-так, то відома зона.
В.П.: Що цікаво, що коли я прийшов у ту зону, то там збираються всі начальники зони і коман-дири, розподіляють «по отрядам», по загонах, чи як це буде. Коли викликали мене, то начальник зони, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, але він ходив з депутатським значком – чи він був депутат Рівненської обласної Ради, чи якої, але значок депутатський у нього був, – почав проти мене виступати, каже, що це такий злісний антирадянщик, ми його повинні тут тримати «в єжових рука-вицях». Звертається до мене: «Щоб ти тут ніякою пропагандою та агітацією не займався, бо буде тобі погано, а зараз, при Андропову, вийшло таке положення, що навіть якщо порушуєш розпоря-док, не кажучи вже про пропаганду, то прямо в зоні маємо право провести суд і добавити до трьох років ще три роки, і так можна добавляти, що ти зовсім звідси не вийдеш».
В.О.: Це стаття 183-3, андроповська. .
В.П.: Отак мене залякували. А я думаю, що мені втрачати нема чого, то кажу: "Якщо ви мене так зустрічаєте, з такими погрозами, то я в вашу зону входити не хочу". Я чув, коли везли етапом, що буває таке серед в'язнів, що вони кажуть, що не хочуть іти в цю зону. Якісь там, може, інші пробле-ми бувають, але я чув таке. Я сказав: «Входити в цю зону не хочу взагалі, я оголошую голодівку і взагалі вимагаю статусу політв'язня. Я нікого не грабував, не крав нічого, не зґвалтував – якщо ви мене вже засудили за мої листи, то який же я кримінальний злочинець?» Я розумію, що по закону тоді політв'язнів не було в Радянському Союзі. Але все одно я сказав, що вимагаю статусу політв'язня і оголошую голодівку.
Мене відвели на вахту, в окрему камеру, роздягли там, на босу ногу якісь капці дали, така піжа-ма тоненька, без нічого спіднього – хіба що труси були, майка, а нічого теплого не було, і зачинили в цю камеру. А це вже було 23 жовтня 1983 року, вже доволі прохолодно було. Я почав голодуван-ня. Спочатку мені кілька днів їжу не приносили, бо я відмовлявся – вони туди заходити не можуть, а я не брав. Але вже через кілька днів вони, мабуть, щоб спровокувати мене, відчиняли двері і на підлозі коло дверей ставили їжу і зачиняли двері. Перші дні ще туди-сюди, тим більше, що в мене був досвід попередніх голодувань, то я ще якось переносив більш-менш непогано. Але там була така сира камера, її не опалювали, вже холодно, кінець жовтня, там були такі нари, що вони закривалися в стіну. І, звісно, ці нари були дуже важкі, дубові чи з якогось дерева, оббиті по краю залізом. Багато заліза по краях. Коли вони ставилися, то там знизу така ніжка була, залізна теж. Так вони стояли. Постелі ніякої не було, нічого.
В.О.: То це карцер?
В.П.: Так, це карцер. І постелі ніякої не було. Перший день я голодівку проводив, то якось їх ще тримав. Я сам зросту малого, десь метр шістдесят два, і важив небагато, завжди так кілограмів 56-57, коли й менше. У перші два дні я ще ці нари піднімав, бо на день їх треба зачиняти, і цілий день ти повинен ходити по камері, нема там ні стільців, нічого, сидіти нема на чому. А на ніч то треба їх знову відкривати. То я вже десь на третій чи четвертий день їх ледь-ледь зачинив уранці, але вже відчуваю: якщо я їх увечері відкрию, то я вранці вже їх не зачиню. А там дуже строго: мусиш їх зачинити. Я питаю у вартового: "Що робити? Якщо я їх відчиню, то я їх уже не зачиню вранці?" Він каже: "Якщо не зачиниш, то гірше тобі буде". Він порадив не відкривати їх зовсім. Я подумав: краще я не буду їх відкривати, бо я не знаю, скільки буду голодувати, сили не буде. А відкрию – і ще вони на мене впадуть. Може, я не витримаю такої маси. Це довжини метра два і ширини теж з метр, Це велика маса. І я сказав: "Добре, я відкривати не буду". І довелося спати вже на підлозі.
В.О.: Там дерев'яна підлога?
В.П.: От добре, що підлога була дерев'яна, і якась малюсінька батарея десь у кутку була. Так що я у такий клубочок згортався, там якісь газети були, постелив і так на голій підлозі в цій піжамі, у капцях на босу ногу я під цією батареєю всю ніч дуба давав, трохи грівся. До речі, це було навіть трохи краще, ніж на тих сирих нарах лежати, бо вони цілий день були в стіні і коли їх відкриваєш, то вони мокрі. Там узагалі камера сира була, мокрувата, бо батарея була, може, три-чотири відсіки, дуже маленька, десь коло дверей, і тому тепла там фактично ніякого не було. Ще була не зима, але вже прохолодно було.
Приходили до мене якісь там співробітники цієї зони, офіцери, начальник зони був. Прийшов начальник зони – от шкода, що я його прізвища не пам'ятаю. Тут є якийсь папірець, підпис є, але не вказано чий. Якийсь він був депутат чи обласної ради, зі значком ходив. Він каже: "Ти нічого не доб'єшся, тільки тобі гірше буде". І розповів: «У нас сидів отут до тебе Барладяну». – Це відомий, як я пізніше дізнався, правозахисник. Три роки йому дали по цій самій статті 187/1 Карного кодексу Української РСР. Каже: «Він уже добував строк, а ми знайшли свідків, – він так і казав, – знайшли ми свідків і його прямо в зоні повторно засудили, ще три роки йому дали – і все. Так і тобі буде. А голодівка що? – каже. – Про тебе ніхто не знає, ти тут чи помреш, чи знесилієш, так ми тебе відпра-вимо в лікарню, там зондом будемо годувати, тобі здоров'я зіпсуємо, і нічого ти не доб'єшся».
Я, щоправда, десять днів витримав голодівку, а на початку листопада думаю, що робити? Тут дійсно про мене ніхто не знає і я нічого не доб'юсь. У камері взагалі нікого немає. То я вирішив припинити голодівку, а там уже думати, що далі робити. Думаю, якщо я вже попав у цю зону, то треба хоч вийти подивитися, що воно таке.
Голодівку припинив, ще кілька днів побув у цьому карцері, мене вже почали трохи юшкою яко-юсь годувати. З супу якусь юшку давали, чай – я трохи легше почав себе почувати. Мене з карцеру випустили якраз, здається, на сьоме листопада – така комуністична амністія. І направили мене у восьмий отряд. Цей отряд працював у цеху, там різні роботи були – ящики збивали, хто мав фах, то зварювальні роботи були, ще щось. Коли я вже повернувся додому, то побачив у матері извещение, в якому написали, що я прибув до них 23 жовтня 1983 року і направлений у 14-й загін. Це я прочи-тав, коли вже повернувся з ув'язнення. Це матері направили, щоб вона могла листи писати чи посилку якусь направити. А насправді я був у восьмому загоні. Там «локалки» були, кожний загін окремо. Двоповерховий будинок, так що виходило, що два загони в одній локалці загороджені. А 14-й загін – це було окремо. Я вже потім дізнався, що 14-й загін – це був найгірший загін. Ця Рафа-лівка славилася тим, що там був кар'єр, там добували граніт, і це була дуже важка робота. Оскільки я в тому загоні не був, то я не знаю, але люди розповідали – у їдальні там інколи когось побачиш, парою слів перекинешся, – то там багато роботи було ручної. Цей граніт довбали, і була норма три кубометри за зміну. Це ж дуже велика норма – три кубометри цього важкого граніту треба було лопатами накидати на машину, а хтось повинен був надовбати. Там щотижня щонайменше один, а то й більше чоловік гинули. Весь час нещасні випадки були – кого завалить, хто знесилений, тому що годували дуже погано: якась юшка там чи каші трохи. Сам начальник зони інколи на зібраннях говорив, що зона переповнена. Вона була розрахована десь максимум на тисячі півтори, а було більше трьох тисяч людей.
Сам начальник зони якось виступав (а я ще сидів у карцері, це, мабуть, на сьоме листопада було зібрання в зоні) і казав, що от до нас прибув такий антирадянщик, дивіться, якщо він буде вам якусь агітацію проводити, то щоб ви його не слухали і все мені доповідали, що з ним краще не мати ніяких стосунків. Каже, оце злочинець до нас потрапив, а ви що, які ви злочинці – хтось там за мішок буряків попав, чи за картоплю, чи якийсь дрібний спекулянт – які ви злочинці, каже. А оце, каже, дійсно злочинці, їх треба пильнувати.
Зона дійсно була переповнена. Приміщення чимале, але вільних місць не було. Там всюди дво-ярусні койки. Двоярусні залізні койки в чотири ряди і вузенькі проходи між ними. У проході між койками одна тумбочка стояла. Якщо тумбочок не вистачало, то ставили дві – одна на одній стояла. Дуже вузенькі проходи, і ці двоярусні ліжка…
Коли наш етап привезли в кінці жовтня 1983 року, то навіть усім місць не вистачало. Там були такі роботи, що люди в три зміни працювали, такі цехи були. То так було, що один іде на нічну зміну, а той, хто прийшов із другої чи з першої, на його місці спить. А потім той приходить, цей іде на роботу, міняються – отаке було.
Годували погано. У мене робота була така більш-менш – ящики клепали. Були непогані люди, вони співчували навіть таким от, як я, антирадянщикам. Хоч вони по інших статтях сиділи, але старалися якось допомогти. Хтось там у їдальні працював – намагалися підгодувати інколи, якусь роботу легшу знайти. Пізніше місяць я працював –хоч робота важка була, але там якось незалежні-ше було: ми білили приміщення, потім фарбували. Правда, доводилося здалеку носити всі ці матеріали на носилках – землю, пісок. Все ж таки трохи якось вільніше було, такого нагляду не було постійного. А от люди, особливо 14-й загін, де кам’яний кар’єр, – там постійно гинули. І погане харчування, вони втомлювалися, там їх завалювало. Постійно комісії, майже кожного місяця, навіть з Києва приїжджали, я сам декілька раз бачив замміністра, що приїздив. Ну, батьки ж турбувалися, скарги писали, то вони повинні були якось реагувати.
І ще мені згадалося. Колись був радянський фільм за Шолоховим "Судьба человека". Там голо-вний герой, може, теж у Рафалівці працював при німцях, у цьому ж кар'єрі. І там теж була така ж сама норма: три кубометри на людину. Як при гітлерівцях була норма для радянських військовопо-лонених та інших в'язнів, так і в радянські часи така сама норма залишилася – три кубометри. Отакі важкі умови.
В'язні до мене більш-менш непогано ставилися, особливо ті, які теж були політв'язнями. Таких, як я, там більше не було, а от були баптисти, свідки Єгови, п'ятидесятники, які здебільшого за відмову служити в Радянській армії були засуджені, за агітацію. От Угрін Анатолій. Він був трохи молодший за мене, у 1983 році йому було десь років двадцять з чимось – двадцять один, двадцять два. Не дивлячись на те, що в нього були дружина і двоє маленьких діток (а по радянських законах у кого двоє дітей, того в армію не брали), проти нього порушили кримінальну справу. Може, ще до того, як він був одружений, чи в нього була одна дитина. Та коли вже дві дитини народилося, то він думав, що його не посадять, і вийшов зі схованки. Все одно його забрали, засудили, три роки дали. Релігійні – вони трималися вкупі, там їх було декілька чоловік, хлопці молоді, то якось легше було. Їм допомагали свої з общини, якось підтримували їх. Ще був Вітя Довгань, Іващенко Анатолій, баптист.
В.О.: А все-таки передача можлива тільки після половини терміну, так?
В.П.: Ні, на загальному режимі, по-моєму, раз на місяць невелику передачу можна було. Неве-лику, але раз на місяць. А листування без обмежень на загальному режимі. Це у вісімдесяті роки. Їх теж часто в карцер саджали, цих засуджених за релігію, тому що вони в суботу і в неділю працюва-ти відмовлялися. А оскільки вони все ж таки були робітники добрі, люди слухняні... Бо кримінальники – то вони могли щось таке зробити, чи нашкодити, чи ножі точили собі, – а ці, релігійні, були спокійніші, вони законослухняні, але вони всіх своїх свят дотримувалися. Якщо неділя чи субота, чи якісь свята релігійні, то вони відмовлялися працювати. То їм уже якось на поступки пішли, бо що ж якщо людина весь час у карцері сидить, то від неї толку теж нема. То вже їх якось старалися чи в нічну зміну виводити працювати… Я більше з ними спілкувався, бо все ж таки вони люди духовні, то мені з ними легше було спільну мову знайти, тим більше, що вони фактично теж проти цієї безбожної більшовицької, комуністичної влади були настроєні.
Кримінальні теж були різні люди, інші розуміли, зі співчуттям ставилися. Був отакий цікавий випадок. Чоловік, років йому було, може, за сорок, він уже звільнявся. Не знаю, що в нього на умі було, я з ним не спілкувався, але він з нашого загону, то знав, за що я сиджу. Він уже, по-моєму, наступного дня повинен був звільнятися. Ми так стояли коло дверей на подвір'я, хтось там курив, розмовляли. Так от, він каже: "Я ще можу зрозуміти, що там хтось десь щось украв, хотів краще жити, а отаких, хто виступає проти влади, отаких політичних, то навіть я, кримінальний злочинець, – я їх ненавиджу". Так що всякі були люди і серед кримінальних злочинців.
Я продовжував писати з зони апеляції в різні інстанції, що я провини не визнаю – у такому дусі. Був такий випадок. Я кудись написав, у Генеральну прокуратуру чи кудись. Але всі листи треба було кидати в скриньку незапечатаними.
В.О.: Крім прокурора. Прокурору можна заклеєними.
В.П.: От я не пам'ятаю, по-моєму, в прокуратуру чи ще кудись я писав. Тобто один лист у своїй справі я написав у якусь інстанцію. Мене викликали десь у спецчасть і кажуть: "Навіщо ви це пишете, вам від цього тільки гірше буде". Я кажу: "Якщо я вважаю за потрібне, то й пишу". Він каже: "Ну, от цей лист, – я не пам'ятаю, чи в прокуратуру, чи в якісь інші органи, здається, в проку-ратуру, – може, цей лист ви заберете, щоб не відсилати?" Я кажу: "Ну, якщо я вже його написав, то хай іде". Так і не знаю, чи вони його відправили, чи ні, але вони, принаймні, хотіли, щоб я його не відправляв. Може, так для них, для зони, краще було б. Бо за скарги їм теж діставалося від начальс-тва, що погано виховують злочинців.
В.О.: А чи подавали вас хоч раз на умовно-дострокове звільнення?
В.П.: Як воно вийшло? Мати була одна, вже на пенсії, здоров'я слабке, брат одружений, у нього вже була мала донька, вони жили окремо, і мати ж переживала все це. До речі, буквально в ті ж дні, коли я був заарештований, вона все ж таки насмілилася писати в усі інстанції – прокурорські, суддівські: "За що ви судите мого сина? Якщо він там щось писав, висловлював..." Їй звідусюди (у мене є тут, я потім вам покажу, папери, що їй відповідали спочатку, що йде слідство, потім що засуджений згідно з законом, усе правильно, ніякого перегляду не буде – в такому дусі. Мати писала, і я писав. Ну, по половині навряд чи мене б випустили, бо я ж весь час скарги писав. Але мене в зоні ніхто не видав. Я більше з тими віруючими хлопцями, які з релігійних проблем були засуджені, спілкувався, там можна було правду говорити. А з іншими, кримінальними, спільних інтересів у мене не було, щоб про щось говорити. Інколи з кимсь розмовляв трохи, але так вийшло, що ніхто мене не видав. Може, когось і викликали, та вони всього не розказували. Були мені натяки, що були такі люди, навіть на них показували, що оці працюють на спецчастину.
До речі, був цікавий випадок. Я не знаю, наскільки це правда чи ні. Це був 1983-84 рік. Ця зона, у Рафалівці, називається «Учреждение ОР-318/76». Мені сказали, що ніби там є такі двоє – Іванов і Моторкін, такі прізвища. Якось цей Іванов до мене підходив, а потім і Моторкін підходив. Вони питали, за що я сиджу, що і як, сказали, що, може, вони навіть спробують передати на волю про мене, що от я по такій статті тут знаходжусь. Але я, звісно, не знав, що це за люди. Яка в них стаття, скільки за нею дають, я не знаю, може, теж років до трьох. Десь, може, 1979 – 1981 року, як вони мені розказували, вони перейшли українсько-угорський кордон, добралися аж до Будапешту і хотіли потрапити в американське посольство, щоб утекти за кордон і там розказати про радянське життя. Але їм не вдалося в американське посольство потрапити, їх заарештували, і от вони потрапили в цю зону. Іванов працював на хліборізці, так що в мене були деякі сумніви, чи вони просто у мене щось хотіли випитати. Може, їх підіслали. Так вони про себе розповідали.
В.О.: І в цій зоні ви провели всі три роки, так?
В.П.: Ні. Що вийшло? Оскільки мати всюди писала... А, приїздила вона до мене на побачення – це було десь узимку 1984-го, ще холодно було. Може, лютий був чи березень, як вона приїхала. Як вийшло? Вважалося, що я добре працював. Не дуже я старався працювати на радянську владу, але зауважень не було. І коли 23 лютого, чи коли там, оголошували за роботу подяки і обговорювалися якісь питання, я спитав, чи можна, щоб мати приїхала провідати, бо вже строк минув, уже можна було. А начальник отряду, капітан, по-моєму, чи старший лейтенант, прізвище не пам'ятаю, каже: "А ви ж були в карцері, коли прийшли". Це ж записано як порушення режиму. Каже: "Вам нічого не світить". А згодом він якось підійшов і каже, що скарг на мене нема. Виробнича частина – то були цивільні люди, всі ці прораби чи хто там на будівництві, бригадири, майстер – це все були цивільні. І вони якось співчували мені, непогано до мене ставилися і сказали, що до 23 лютого ми можемо тобі подяку зробити, щоб тобі легше було. А начальник каже: "Що тобі, подяку чи зняти те, що ти був у карцері?" Я кажу: "Краще зніміть". Бо якщо не знімуть, то можуть і побачення з матір'ю не дати. То вони мені – десь півроку пройшло, – як заохочення, те порушення зняли. А до того, як з мене зняли це порушення, мати з братом моїм приїздили до мене на побачення, але їх не допустили до зустрічі зі мною. І вони поїхали додому, так і не побачившись зі мною.
Тоді приїхала мати з братом. Вже вдруге. Вона розповідає, що їхала в поїзді до Рафалівки. Їхали молоді хлопці і, каже, так веселилися. Вона питає: "А що ж таке, що ви такі веселі?" А вони кажуть: "А ви ще не знаєте? Вже по радіо передали, що Андропов помер". Мати про мене їм розповіла, і вони добре до неї поставилися. Вони навіть сказали, що будуть гуляти всю ніч, а Рафалівка – це ж мала станція, кілька хвилин там потяг стоїть, то вони сказали: «Не бійтеся, ми вас розбудимо, все нормально буде». Мати каже: "Я думала, може, вони забудуть, ну, молоді хлопці, випивали, святку-вали, гуляли, так ні, – каже, – прийшли, розбудили". Якісь хлопці з Західної України були, такою гарною українською мовою розмовляли, і розбудили.
Оце мати була на побаченні, розказувала, що всюди пише. Але ж вона одна, у брата сім'я, ну, ін-коли він провідає, вона ж пережила багато, оце хвилювалася, писала, і у неї всякі хвороби почалися.
ЗАСЛАННЯ
Коли я відбув половину строку, то вони, як пом'якшення, відправили мене в Пермську область на лісоповал.
В.О.: Це через суд, так?
В.П.: Ну, так, там комісія...
В.О.: «Условно-досрочное освобождение».
В.П.: Це не «досрочно», це колонія-поселення вважалося.
В.О.: А, колонія-поселення, зрозуміло.
В.П.: І що цікаво. Начальник отряда – він, може, чоловік непоганий був, співчував мені, він пе-рший раз подавав, та мене не пропустили. Вони питають: "Будете далі писати, оскаржувати вирок?" Я кажу: "Буду писати, бо я не вважаю, що я винен. Тому я буду й далі писати". То мене не пропус-тили.
А на другий раз – це вже було після Андропова, то, може, вони й самі сподівалися, що буде якесь пом'якшення. Це вже Черненко був при владі. Мати Черненку писала, і я писав, що я невинний сиджу. На другий раз цей начальник отряда – ну, він теж трохи перестраховував себе, – так відреко-мендував мене перед комісією, що я думав, що мене знов нікуди не випустять. Бо він так сказав: "Павлов сказав, що агітацією він на зоні займатися не буде, але от писати, що він вважає себе не винним у справі, він буде продовжувати". То я думав, що навіть і на колонію-поселення не випус-тять. Але пропустили на колонію-поселення. Може і їм надокучило, що я постійно скарги писав із зони.
І що цікаво. Спочатку написали в Красноярський край. Усі казали, що це хоч і далеко, але там ніби умови кращі і для роботи, і для житла. Бо там були великі лісорозробки і там було якось легше з житлом, з харчуванням, з усім. Але що вийшло? Нас привезли потягом до Львова, до львівської в'язниці, сказали, що от буквально день чи й менше побудемо, і як буде потяг, то поїдемо далі. Хтось казав, що в документах написано, що нас усіх відібрали – було з цієї Рафалівки кілька десятків чоловік – на Красноярський край, на лісоповал. Сказали, що буквально ввечері поїдемо далі, а протримали день, два, три, вже днів п'ять минає, а ніякого зрушення. То вже десь на другий, на третій день хлопці – ну, я не палив, то мені легше було, – почали шуміти, що, кажуть, нам казали, що ввечері чи вранці ми поїдемо, а вони цигарки, в кого були, поздавали з речами десь у підвал у комору. Вони кажуть: "Нам треба цигарки, ми хочемо курити". І там ще хтось щось. Я, наприклад, ніякі капці з собою не взяв, бо думаю, що ввечері поїдемо, – що я буду з рюкзака їх діставати. І якось так спонтанно вийшло, що ми всі оголосили голодівку, камера десь тридцять чоловік. Усі оголосили голодівку, що вимагаємо хто цигарки, хто ще щось, хто речі свої взяти. Через день, правда, хлопцям дозволили взяти цигарки, але нас ще кілька днів протримали. Приходив там якийсь начальник, то якось так у мій бік щось шепотілися, так грізно розмовляли. Очевидно, думали, що це я збунтував людей. Хоча я не палю, то мені це байдуже було. Але я підтримував, я теж голодував з усіма. І через кілька днів – ми десь тиждень пробули у цій львівській в'язниці – сказали, що нас направляють у Пермську область. Поїхали ми, "столипіним" повезли нас у Пермську область. Ось у мене залишився такий папірець, колись мати писала. Чому я залишив його – бо тут є адреса: Пермська область, поселення Нироб Чердинського району, учреждение Ш-320/8-6.
В.О.: О, то ми з Вами сусідами були. Я тоді був у Кучино Чусовського району цієї ж області. Тут ще й дата є.
В.П.: Так, 7-го вересня 1984 року.
В.О.: Це ви там з цього дня були.
В.П.: Так. Фактично я десь три місяці був на психіатричній експертизі, потім майже рік був у Рафалівці і вже після цього з вересня 1984 року – на лісоповалі. Везли через усю Росію, зупинялися в деяких місцях. Ну, страшне: з собаками, зупинка, виводять, "лягайте!", собаки гавкають, нікуди ні ступити, нічого не можна. Заводили на ночівлю в якісь бараки, там клопів повно. Якісь такі дерев'яні, одноповерхові, страшні бараки, там суцільні нари, людей купа навалиться – страшне. У деяких місцях і речі крали, і книжки, в одного хлопця вкрали якусь дуже цінну книжку, так сказали, що не кажи про це, бо нічого не доб'єшся, ще й поб'ємо тебе. Страшне було у цьому "столипіні". Довго ми їхали, бо часто зупинки, ці вагони відганяють у стоянки, пропускають пасажирські потяги, вантажні – довго їхали.
В.О.: То з пересилками? Зупиняли десь вас чи ні?
В.П.: Так, на кілька днів зупиняли в Росії в різних містах, поки довезли.
В.О.: А які умови були на лісоповалі?
В.П.: Там були такі старі бараки одноповерхові, огороджено дерев'яним високим парканом. Мі-ліцейські були озброєні. Фактично, там на сотні кілометрів усюди ліс. Возили на роботу з озброєною міліцією, але такої посиленої охорони не було. Робота важка була: вручну сучки обрубували. Кілька годин їхали в ліс, кілька годин з роботи, дуже довго, бо там уже місця були вироблені. Лісу було мало, норми великі, план постійно не виконували, бо лісу мало, вже він рідкий був. Там річка Колва. Це вже на північному кордоні Пермської області. Щодня багато людей саджали. Там був карцер неопалюваний, саморобне дерев'яне невеличке приміщення. Кожного дня туди багато саджа-ли, що норму не виробляють, а вранці їх знову відправляли на роботу. Єдине, що там якась платня була, невелика. Звісно, не так платили, як добровольцям на лісорозробках. Вони, мабуть, непогано заробляли. А в нас ставки малі були. Потім уже, при Черненку, ввели вихідні суботи. Це колонія-поселення, то субота й неділя були вихідні. Коли ми туди приїхали, то невдовзі суботи знов стали робочі. По вісім годин, бувало, й більше працювали у всі суботи, а якщо плану нема, то і в неділю вивозили.
В.О.: А за зону можна було виходити самостійно?
В.П.: Там же кілька разів на день перевірка була. Між перевірками, коли є на добу година-друга вільного часу, то по цій території можна ходити. І хоча там була висока дерев’яна огорожа, зверху навіть з колючим дротом, на виході була така комірчина, а далі – ще кілька будиночків міліцейських чинів, офіцерів, обслуги, з кухні хто робив там – таке поселення невеличке. От воно і називалося поселення Сєвєрний. Там буквально декілька будиночків було. Теоретично можна було за огорожу попроситися в охоронця, трохи вийдеш – відразу ліс.
В.О.: Нема куди йти.
В.П.: Так. Можна було сказати: "От я трохи вийду посиджу". Влітку там були всякі ягоди, мож-на було назбирати трохи, але фактично не було куди виходити. Знали, що нікуди ти не втечеш. Бо там була одна вузькоколійка, вона їхала далі на Колву, ліс цей везли. Там, казали, недалечко залізниця проходить, то я інколи думав: якщо втекти, то все одно одна залізниця на півночі, все там охоронялося. І коли вона підходила до якогось населеного пункту, то, звісно, там теж охорона була. Так що фактично там тікати не було сенсу і можливості.
Але що там зі мною сталося. Буквально через кілька днів, тижня не минуло, як призначили мене сучкорубом, відвели нас на роботу в ліс. Там теж охорона була, але вона постійно не стежила. Валили дерева... Я ніби відчував... Вони якось так зробили, щоб їм вигідніше було… Вони пилою спилювали дерево, воно падало і ми вже рубали сучки. Здавалося б, краще було б, щоб вони ішли вперед і щоб дерево падало не в наш бік, а від нас, а ми щоб ішли за ними слідом і рубали ці сучки. Та я не знаю, чи це спеціально, чи випадково, чи через недосвідченість вийшло так – ну, там з етапу всі молоді хлопці були – вони спиляли одне дерево, ми з одним хлопцем рубали сучки, а вони пішли ззаду нас. І сталося так, що вони спиляли дерево і направили його в нашу сторону. Коли це дерево почало падати і вони побачили, що воно буквально на нас падає, то вони крикнули: "Тікайте!" Той був далі, Штепу, молдованин, то він утік, а я був ближче. Я якось розгубився – і це дерево падає на мене. Я тільки відчув, що мене щось ударило. І єдине, що я встиг подумати: "Все, кінець". І втратив свідомість. Не знаю, скільки часу минуло, я прийшов до тями і бачу, що цей Штепу коло мене, там ще хлопці збігалися: "Ну, скажи, як ти, як ти?" А в мене такий пульс стрімкий, дихання таке, що я лежу і нічого не можу сказати. Це тривало довго, може, хвилин 20 чи більше я лежав і нічого не міг сказати, таке дихання було швидке. А потім уже трошки відійшов. Добре, що хлопці не розгубилися, взяли цей потяг без причепу, без вагонів і по швидкій, по прямій, "зелена лінія" – мене відвезли в санчастину. Там десь недалеко від нас була кримінальна зона. По-моєму, суворого режиму. Мене відвезли туди. У нас, у цій колонії-поселенні, тільки фельдшер був, з ув'язнених. А мене відвезли в зону, там була така невеличка амбулаторія чи лікарня дерев'яна одноповерхова. Там мене лікар оглянув. Я ходити сам не міг, довго лежав.
В.О.: А вам щось пошкоджено було?
В.П.: Потім, коли рентген зробили, то ніби невеличкі тріщини були на ребрах, але переломів ні-бито не було. Боялися, що переломи, але переломів наче не було, та дуже сильно поперек болів. Мене врятувало те, що вдарило не стовбуром, а боковою гілкою. Тому я втратив свідомість, але потім відійшов.
Тижнів два чи й більше я навіть встати не міг. Потім потроху почав ходити, треба ж там якось на уколи... Треба уколи робити, а медсестра в камеру заходити не має права, бо це тюремна лікарня. Такий дерев'яний одноповерховий будиночок, там чоловік шість було чи сім у цій кімнаті. Їжу туди приносили, видавали через віконце, і нас зачиняли на замок. Лікар приходив, нас оглядав.
А медсестра – я не знаю, чи їй «не положено» було, чи вона, молода дівчина, боялася до кримі-нальників заходити, хто зна – щоб зробити укола, треба було вийти хоча б у коридор. Так мене вже хлопці попід руки виводили, вона робила мені уколи різні, а потім мене відносили. Я десь місяць там пробув. Потім мене відвезли в Чердинь у районну тюремну лікарню, там я теж десь більше місяця лікувався. І все одно ледь ходив, поволі так, човгав по підлозі.
Трохи підлікували, відвезли мене знову в цю колонію-поселення. Це посьолок «Северный». Отут написано «Ныроб, Чердынский район». Нироб – це невеличке містечко. А це називалося «посёлок Северный Чердынского района Пермской области». Привезли мене назад – ну що ж, працювати я не можу. Я ще там трохи побув, полежав, хлопці підгодовували. Були там навіть кияни, декілька чоловік. А потім треба ж якусь роботу. То коли начальника цієї колонії-поселення не було, хтось вирішив це питання так: мене поставили на комутатор. Там був такий невеличкий місцевий комута-тор. Із різних місць, з хатинок, де жили міліцейські офіцери, треба було з'єднувати з начальством, вони передзвонювалися. Чи хтось із Ниробу дзвонив – там далі було таке поселення, більше, де цей ліс сплавляли річкою Колва. Те поселення було більше, там наше начальство було. Не знаю, хто там клопотався, може, політрук, от я прізвища не пам'ятаю. Політрук він називався чи замполіт з вихов-ної роботи, капітан. Він сам був непоганий чоловік, на жаль, я зараз прізвище не пам'ятаю, він був із Західної України, по-моєму, з Чернівців. Щось він проштрафився, міліцейський працівник був. І взагалі в цьому поселенні (поселок Северный) – там усі такі штрафники. Міліцейські були, що, може, вони щось скоїли, що їх і судити за це треба було, то щоб не судити, їх відправляли кудись подалі на Північ, у такі зони. Він так чоловік непоганий був, інколи ми з ним трошки розмовляли про життя, про політику. Він каже, що багато є поганого, а що зробиш. Може, він, може, ще хтось, але поставили мене на цей комутатор. Там легко, я швидко навчився з'єднувати, там написано, хто з ким. Та через кілька днів повернувся підполковник Уткін – казали, що він якут, очі в нього вузенькі були. Здоровий такий, жирний. І йому сказали, що Павлов працює на комутаторі. Так він такий скандал підняв, каже: "Як це так! Антирадянщика на комутатор! То це ж він буде слухати всі наші розмови, всі секрети, все буде знати. Негайно зняти його!"
В.О.: Так, і ворогу передасть!
В.П.: Такий розлючений був, каже: "Ото хай іде…". Там на станції черговий був, відправляв ва-гони з лісом, як прибували потяги. І був там ще такий, називався "по вызову", вартовий. Він пови-нен був колоти дрова, топити піч, а якщо когось з ув’язнених треба було терміново викликати на роботу, чи на станцію когось із начальства, чи щось повідомити начальству, – то ото він весь день і ніч там і жив, і спав. Там комірчина така була у нього, страшна, темна, – і він там ото ночував. Азербайджанець був, уже такий немолодий. Уткін каже: "Ото Павлов хай іде визивним у ту комір-чину". Ну, сказали іди, то я прийшов. Але я подивився – по-перше, той азербайджанець почав мені скаржитися, що для нього то була непогана робота, бо не треба в ліс їздити, мерзнути. Тобто він дров наколе та й сидить собі в теплі. Там збігав когось покликав – і так строк відбуває. А мені – я подивився: я ж зігнутися не можу, ледь ходжу, а це треба дрова колоти, отакі колоди здоровенні. Якщо «по вызову», то я ледь-ледь ходив. Кажу, потроху можу піти, там не такі вже далекі відстані, то можна піти когось із робітників на роботу викликати. А колоти дрова я ж не зможу. Я йому сказав, тому азербайджанцю, що я на твоє місце не претендую, бо він такий злий був. Я кажу: "Мені це не треба, тим більше, що я не зможу".
Ото ми вдвох кілька днів побули, потім мене знов відправили на комутатор. Кілька днів я там побув, а потім знайшли мені роботу на цій же станції – міряти ліс. Бо там, буває, в лісі вночі пра-цюють, темно, і не завжди точно можуть виміряти. Оце вже мені таку роботу дали, що приїжджає потяг з лісом, я повинен кожний стовбур заміряти, залежно від сорту дерев, там є різні коефіцієнти і різна кубатура, залежно від довжини. Робота не важка, єдине, що там треба було цілодобово працю-вати, а я був один. Виходить, що сну нормального не було, тому що так: ув'язнені їдуть на роботу рано-вранці, повертаються вже пізно ввечері, а після них уже починає йти ліс. І коли вони там працюють, то вдень теж ліс іде. А більше лісу йде вночі, коли нічна зміна завантажить цей ліс і його привезуть. Так годинку там, коли півгодини, інколи дві поспиш – і вже викликають тебе, вставай, бо йде потяг з лісом, треба міряти. Доводилося з цим миритися, що ж робити, кращого нічого не було.
Так я добував цей строк. Ну, там теж писав касаційні скарги в прокуратуру. Написав в інститут Сербського, щоб психдіагноз зняти, так вони мені відповіли – десь у мене тут є та відповідь, потім я вам покажу, – що це питання треба вирішувати окремо.
Так досидів я, допрацював до горбачовської перебудови. А там якийсь офіцер від'їздив додому, то ми всі скинулися, купили його старий дешевий телевізор, і вже можна було дивитися. В принципі, в зоні в Рафілівці телевізор був, але там весь час Брежнєва показували… А тут ці виступи Горба-чова по телебаченню, деякі газети були, почалась ніби перебудова, гласність. Так я й Горбачову написав листа, ще кудись: «За що я сиджу? От уже гласність, перебудова, вже критикують сталінсь-кі репресії… За що я сиджу? Тим більше, здоров'я підірване, травму отримав, мати теж хвора, самотня. Може, мене достроково звільнили б, чи що». Приїхав якийсь там із самої Пермі начальник, перевіряв-перевіряв, дивився, потім каже: "Ну, це ще невідомо, що воно буде, цей Горбачов, а вам уже не дуже багато залишилося до кінця строку, то краще нікуди не пишіть, сидіть, добувайте, а тоді поїдете додому".
Добув я строк – підійшов травень вісімдесят шостого року...
В.О.: Це враховуючи ті два з половиною місяці на психіатричній експертизі, чи ні?
В.П.: Я наполіг, то вони врахували. Вони спочатку не хотіли, а потім навіть у кримінальній справі дописали, що врахувати. Викликають у спецчастину: куди їхати додому? Я кажу: "Я в Києві народився, все життя там прожив, мати у мене в Києві, більше таких близьких родичів не маю. Були далекі в різних місцях, але близьких нема, – кажу. – То я хотів би додому їхати, де я жив, у Київ". Минув деякий час, знову викликають, кажуть: "Київ вам відмовляє".
В.О.: Он як.
В.П.: "Чому? – я кажу, – мати ж не може відмовити, скоріше за все". Дивно як: перебудова, Гор-бачов, гласність, а тут 6 серпня 1985 року – Постанова Ради міністрів СССР № 737 про те, що, як мені там пояснили, по моїй статті 187-прим, та й інші державні злочинці не можуть після звільнення з ув'язнення проживати в Москві, в столицях республік Радянського Союзу, в припортових містах і в прикордонних містах – отак. Ну, куди ж їхати? У мене далекі родичі по батькові в Ленінграді жили – теж не можна, бо це теж центральне місто. У Євпаторії жили з боку матері далекі родичі, ще невідомо, чи вони б згодилися мене прийняти, але теж не можна, бо це приморське місто. А що робити? Там залишайся – що там робити? Робота яка? Знову лісоповал? Не знаю вже, як вони зголосилися. Я взяв карту – там знайшли якусь, Київської області чи України, подивився, що най-ближче до Києва, кажу: "Ну, от Фастів поблизу Києва. Пишіть мені Фастів". Я приїду до матері, а там уже буду клопотатися, бо я не розумію, чому не можна. Це мені вже пізніше цю постанову показали. Бо навіть вони ще не знали, коли мені вже можна було виїздити з цього поселення, чому мені відмовили, кажуть, може, родичі не хочуть. Я кажу: "Пишіть Фастів, я приїду, а там поїду до матері, буду вирішувати".
ВОЛЯ
Поїхав у Київ. Мені сказали, що є така постанова, їдьте, куди хочете, їдьте у Фастів. Я поїхав у Фастів, там на облік став. Вони кажуть: "А що ми вам дамо? У нас містечко маленьке, роботи ніякої такої немає. Що робити, ми не знаємо, – каже, – але на облік поставимо". Я кажу: "Ставте хоч на облік, бо мені ж треба десь числитися. Оце довідка про звільнення". Вони поставили на облік, але кажуть, що у мене житла нема, роботи нема, ходіть шукайте самі собі, може, щось знайдете. Я пішов на якийсь завод. Кажуть: «Без прописки, без житла ми вас не можемо взяти».
Приїхав я до Києва, почав знову писати. Це довго розповідати, але це тривало аж до весни 1988 року. Працював потім і в Броварях на виробництві, там роботу дали, а гуртожиток не дали. Не знаю, чи правда, що місць не було, чи побоялися. Там начальник казав: "У мене нема місць у гуртожитку". Там робота була розвантажувати вагони з цементом, зі щебенем, з лісом. Добу працювали, повну добу – і дві доби вихідних. По закону взагалі-то три доби повинно бути, але вони брали таких людей, кому нема куди діватися. Може, там ще хтось був оформлений, але ми добу працювали, а дві вдома. Ну, Бровари – це ближче до Києва, я в метро доїжджав до кінця, а там автобусом. І це раз на три дні, то ще можна було їздити. Я кажу: "Мені гуртожиток, житло не потрібно, я все одно додому буду їздити. Аби хоч десь я записаний був, щоб прописка тимчасова, щоб мене міліція не тягала". Бо міліція приходила додому і починає: "Ви в Києві не повинні знаходитися, покиньте Київ, бо будуть неприємності".
От, наприклад, 11 лютого 1987 року отримав я такий документ від начальника Московського то-ді, зараз Голосіївського району РВВС міста Києва Дмитрика. Він пише мені, що на ваш лист, "адре-сованный в Совет Министров СССР, по поручению Московского райсовета народных депутатов рассмотрено и повторно сообщаю, что вы были осуждены по статье 187-1 УК УССР. Вопрос не может быть рассмотрен положительно, так как лица, подпадающие под ограничения, предусмотрен-ные пунктом 2 Постановления Совета министров СССР № 737 от 6 августа 1985 года, прописке в городе Киеве не подлежат". І далі: "В случае дальнейшего проживания без прописки вы будете привлечены к уголовной ответственности по статье 196 УК УССР". Це як бомжі, чи як вони, що без прописки.
В.О.: Так-так, «Порушення паспортного режиму».
В.П.: І оце я так намучився. І вже ж працював, здавалося б, чого вам ще треба? А доводилося їз-дити, ховатися всюди. От, наприклад, 1 липня 1986 року викликали мене на комісію Московської райради і дали попередження: в п'ятнадцятиденний строк вибратися з Києва, або штраф може бути. Будуть неприємності. Я підписався. І весь час отаке крутилося. Я сам звернувся до міліції, кажу, допоможіть з роботою, щоб прописка була, бо що ж робити? Знайшли мені роботу аж в Обухові, з "хіміками". Це теж ув'язнені, їх називали, "хіміки". Це вільніший режим. Працював на будівництві. Тільки через кілька місяців нарешті дали прописку.
В.О.: В Обухові?
В.П.: Так, у гуртожитку. І то місць у гуртожитку не було, десь, сказали, може, є там якась койка, у коридорі поки що. А там, може, місце звільниться в кімнаті, то дадуть мені. Я кажу, що мені не обов'язково, до Обухова теж можна їздити. Доводилося рано вставати, але нічого, кожний день їздив на роботу з Києва, працював там. І знову писав за прописку, за те, за це – тут у мене багато різних документів. І тільки у 1988 році, весною, вже коли дали мені непогану характеристику з роботи, і тоді вже перебудова обертів набирала, – ледве дали мені прописку в Києві.
Ну, що ж, прописку дали – вже трохи легше, але ж я не реабілітований, та ще з такою статтею, куди на роботу йти? Працював у магазині, хліб розвантажував, то на лодочній станції на Дніпрі, там ледь узяли, і то я не казав, що судимий. Цікаво вийшло, що мені в трудовій книжці записали, що я звільнився за власним бажанням… Мене забрали вранці після того, як я прийшов з роботи з другої зміни. На роботі не знали, чому я не вийшов на роботу. Не знаю, як воно так вийшло, чи по доброті душевній, а записали мені, що я звільнився за власним бажанням. Уявляєте? А потім на суді проку-рор питає: "От нам дали довідку, що ви з роботи звільнилися за власним бажанням". Я кажу: "Як же я звільнився за власним бажанням 19 травня 1983 року, коли я 18-го прийшов з другої зміни з роботи, а 19-го вранці приїхали, забрали мене і вже на роботі я не був? Я у психлікарні був, потім у Лук'янівській в'язниці". Ну, вони не заглиблювалися в це питання. А коли я вже повернувся до Києва з ув'язнення, то пішов забрати трудову книжку з останнього місця роботи. Приходжу, взяв трудову книжку, а там записано, що звільнений за власним бажанням. Я начальнику відділу кадрів кажу: "Я ж не за власним бажанням звільнився. Мене ж ув'язнили, от довідка з ув'язнення". А той чоловік каже: "Ну, вам це навіть краще, бо ви будете шукати роботу, а якщо напишуть…", – я не знаю, як вони там пишуть, що у зв'язку з засудженням, чи як вони пишуть...
В.О.: З арештом.
В.П.: Так, звільнений з роботи. "То, – каже, – вам це тільки гірше". З одного боку так, але з дру-гого боку все одно де не підеш на роботу влаштовуватися, питають: "А от ви звільнилися у 1983, а вже 1986-й рік – а де ж ви були три роки?" Теж треба щось вигадувати, так хто повірить, хто не повірить.
Материна тітка працювала у Подільському універмазі, так уже по знайомству вантажником мене туди взяла, там я попрацював. У мене була виразка шлунку. Я там попрацював, а потім підірвався на роботі. Бо там так: як уся бригада працює, так ще нічого. А субота вихідний, то залишали одного робітника про всяк випадок, бо буває в суботу приїдуть чи не приїдуть. І якось привезли в'язальні машини, вони ж важкі, десь кілограмів 50, у великій упаковці. А я сам десь 50 з лишком кілограмів важив. І довелося мені розвантажувати цю машину, дуже загострилася виразка шлунку, я підірвався на цій роботі. А через кілька місяців у мене взагалі почалось ускладнення, лікарі установили якусь вестибулопатію, тому що було запаморочення і блювання. Я лежав удома, потім у лікарні, оглух внаслідок цього на ліве вухо. Був в Інституті отоларингології в Києві і всюди. Навіть професор сказав: "Не чуєте і чути не будете". Так я до цього часу на ліве вухо не чую, отак підірвав здоров'я.
Тут уже, звісно, перебудова почалась в Україні. Особливо у 1989 році. Люди почали виходити на мітинги, демонстрації, я почав писати в газети до Москви, до Києва, співробітничав з різними виданнями, багато писав, друкував. І вірші почав писати вже українською мовою, бо тоді люди почали збиратися коло Верховної Ради, на нинішньому Майдані Незалежності біля Головпошти. Вже було багато людей-патріотів, розмовляли українською мовою, я вже більше з ними спілкувався.
Я писав про реабілітацію, щоб знайти собі якусь роботу більш пристойну, бо всюди відмови бу-ли. Був у того ж Абраменка, прокурора, який як обвинувач виступав на моєму суді. Уже 1989-90 рік, вже ж ніби перебудова, а він подивився і каже: "Ви засуджені правильно". Я кажу: "Як же правильно, коли зараз пишуть, визнають, що було багато порушень. Горбачов каже, у в газетах пишуть багато з того, що я писав". Він каже: "З одного боку те, з другого боку не зовсім те". І якось так висловився: "От як Москва вирішить. Ви в Москву і всюди писали". Я писав у газети, в "Московс-кие новости", в журнали, в інші видання. Навіть зачепився за те, що Чебриков, це ж голова КГБ був, виступав чи на ХХVII, останньому з'їзді КПРС, чи то була партійна конференція у 1988 році, – він там все ж таки визнав, що навіть за часів Брежнєва, Андропова були порушення соціалістичної законності. Я і йому в Москву написав: "Ви ж виступали, що порушення були, – от розбирайтеся". Так Абраменко сказав: "Як Москва вирішить, так і буде". А сам він нічого не вирішує, він умиває руки. І оце я якраз захворів, оглух, запаморочення було, лежав у лікарні більше місяця, вийшов з лікарні – і десь тільки в липні 1990-го року мені прислали повідомлення, що я був реабілітований. Тут указано: "Рішення пленуму Верховного суду Української РСР від 11 травня 1990 року", а документ підписаний 23 липня 1990 року. Тобто фактично два з лишком місяці вони ніби й реабілітували, і ніби чогось чекали, чи думали, що влада перевернеться, повернеться все назад, чи що. 23 липня відправили, а отримав я десь уже в серпні цей документ. І ніякого вибачення, звісно, нічого. Навіть статтю не вказали. Коли я добився реабілітації, вже здоров'я було підірване.
З 1989 року я став членом Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (Євгена Ва-сильовича Пронюка). Я брав участь у з'їздах, у всесвітніх конгресах – перший, другий конгрес політв'язнів, у зборах активу Товариства.
В.О.: Я ж там теж бував.
В.П.: Я вас часто бачив, але близько не доводилося поспілкуватися. Пам'ятаю, якось на першому Конгресі на реєстрації стоїть В'ячеслав Максимович Чорновіл у черзі разом з усіма. Я підходжу, кажу: "В'ячеславе Максимовичу, то це я за вами?" – так от було. Але близько не був знайомий. З Лук'яненком зустрічався, з Оксаною Мешко, з Анатолієм Лупиносом. З Євгеном Пронюком частіше доводилося спілкуватися я із Головою Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих.
В.О.: У зв'язку з реабілітацією ви дістали якісь пільги, компенсацію?
В.П.: Цікаво, що вони-то реабілітували, але ж не написали, що я маю отримати якусь матеріальну компенсацію, чи що. А там же строк є, там протягом півроку зі дня отримання цієї довідки я повинен був звернутися за компенсацією. Якщо б я цей строк пропустив, то вони б мені взагалі нічого не дали і сказали б, що це моя провина. Хоча вони нічого ж не вказали. А ситуація ж була нестійка, тоді ж був той відомий лист Ніни Андрєєвої, після якого багато хто злякався.
Тоді мені прийшла така думка, що от мене реабілітували, може, настануть добрі часи і на старості я засяду за якісь мемуари. Якщо я реабілітований, то написав заяву до Київського міського суду, хай віддадуть мої листи. Думаю, там вони чи знищать, чи так пропадуть, а так мені буде пам'ять, може, знадобиться для чогось. Я подав цю заяву. Мене викликали десь під кінець серпня 1990 року. Заступник голови суду сказав, що листи після всіх розглядів, може, віддадуть. Тоді ж ще «Закону про реабілітацію» не було, а просто діяло кримінально-процесуальне законодавство, за яким будь-якій людині, яка відбувала покарання за кримінальним звинуваченням, якщо вона потім була реабілітована і визнана невинною, то якась компенсація нараховувалася через суд. Суддя, по-моєму, Іванова, сказала, що треба всякі довідки: з останнього місця роботи, за останній рік роботи, з одної зони, з другої, яка там зарплатня була. Бо такі ж хитрі закони, що перш ніж платити, вони все вираховують, скільки я там отримував, оті копійки. Почали вони збирати ці довідки. Не знаю, чи вони не дуже хотіли, але це тривало з серпня 1990 року аж до червня 1991-го – більше року. І тільки десь у кінці червня 1991 року відбувся суд, по-моєму, 21 червня, десь так. Тоді вони отримали всі ці документи, розглянули їх, нарахували компенсацію. Сума вийшла чимала, бо я на останньому місці роботи перед арештом, коли працював у типографії профспілок вантажником, особливо останні місяці, коли працювали у вихідні, бо якась профспілкова конференція була, то трохи більше нараху-вали грошей. Сума вийшла непогана, але як почали вираховувати податки – і малосімейні, й інші, і профспілкові внески, ще там щось, – але все одно десь три з лишком тисячі я отримав. Але в той час уже почалися павловські реформи з грошима. Я пішов у банк отримувати гроші, то мені сказали, що грошей у банку нема. І якби я їх не отримав у той день, то ці гроші пропали б, як у багатьох людей пропали заощадження. Я тоді поїхав у районний відділ, вони там передзвонили і сказали записати якоюсь там червоною стрічкою, що це йде як борг, і мені ці гроші виплатили. І я добре зробив, що на ощадкнижку ці гроші не поклав. Я завжди не довіряв цій радянській владі, бо мати розказувала, що коли були грошові реформи, 1947-го і 1961-го років, то людей теж дурили, пропадали гроші. То я їх так залишив. Звісно, ціни почали вже рости, то я хоч закупив дещо з речей, з харчів на перший час, поки ця інфляція зросла. Багато не вигадав, але не зовсім пропало.
З 1989 року я в Товаристві репресованих, потім у Київському товаристві. У всіх пікетуваннях брав участь, у всіх заходах, писав у газети і в московські, і в київські, друкували, що подобалося, вірші писав, роздавав, деякі друкували. Здоров'я, звісно, було вже слабке, тому якусь організаційну роботу мені важко було б вести.
В.О.: У політичних організаціях ви були? Чи тільки в громадських?
В.П.: Я думав вступити. 22 квітня 1988 року я написав листа до "Літературної України". Тоді ту-ди багато писали, і вже почали друкувати статті на політичні теми. То я до них звернувся, що вже треба робити таке, як у Прибалтиці, Народний фронт, чи якусь організацію, щоб підійматися, організовуватися, згуртовуватися. По-моєму, вони мені навіть не відповіли на цей лист, бо я там з дуже антикомуністичних позицій виступив, написав, що треба організацію, щоб повалити цю комуністичну владу і йти незалежним демократичним шляхом. А коли восени 1989 року почали створювати Рух, то спочатку в них була програма на підтримку перебудови.
Я пам'ятаю дебати Поповича з Кравчуком. Я підтримував усі ці заходи. 22 травня 1989 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку, може, вперше в Києві за часів перебудови замайоріли жовто-блакитні прапори. Міліція ще відбирала їх. Була бійка з міліцією.
На роботі хотіли створити осередок Руху, але треба було щонайменше три чоловіка, я і ще один знайшовся, і одна жінка молода – це вже був дев'яностий рік, – років під тридцять, теж таких патріо-тичних поглядів, українка. Кажу: "От нас троє, давайте згуртуємося, осередок Руху створимо". Вона каже: "Знаєте, я ще не знаю, куди воно повернеться, а в мене діти, сім'я". Ще в 1990 році люди побоювалися. Так що я офіційно не вступав у Рух, але в усіх заходах участь брав, підтримував, ходив на всі мітинги, пікетування рухівські. Коли перший з'їзд був, я там був присутній з усіма друзями. Писав в українські видання.
Минув рік, як створився Рух, і почали говорити, що треба партію на базі Руху створювати. Я на-писав Драчу листа, що це дуже правильно, що я підтримую це. Але почалися розколи, різні партії, організації, потім вибори 1991 року – теж не вдалося єдиного кандидата висунути.
Практично я всі заходи підтримував, але формально нікуди не вступав, крім Товариства репресованих. Бо здоров'я дуже слабке було. Та й не хотілося бути десь просто зарахованим, як кажуть, для галочки.
В.О.: А працювали ви до якого часу і де?
В.П.: У 1990 році, коли я вантажником працював і підірвався, то я звільнився, лікувався довго. Потім працював на різних роботах. З 2005 року на інвалідності. А більше займався тим, що писав статті у газети, вірші писав.
В.О.: А от публікації автобіоґрафічного характеру у вас були?
В.П.: От чогось автобіографічного, знаєте, не писав. Я вважав, що поруч з такими постатями, як Чорновіл, Лук'яненко і багато інших, – ну що я буду про себе писати, що, я такий вже заслужений?
В.О.: Мене цікавить бібліоґрафія.
В.П.: Якось я не вважав за потрібне писати поро себе. Я думав, є багато заслужених людей, які постраждали, десятки років відбули в ув'язненні, загинули там. До речі, якось я вам покажу – сьогодні-вчора шукав, не міг знайти. Коли було перепоховання Стуса, Тихого, Литвина, то я брав участь, навіть труну ніс.
На підході до Байкового цвинтаря сказали – люди ж мінялися, стомлювалися, – що бажано, щоб колишні політв'язні труни несли. Я підійшов – я так ще молодо виглядав, це 1989 рік, мені було 38 років. А там люди вже немолоді були. Підійшов труну Олекси Тихого підтримати, а мені кажуть: "А ви що, теж політв'язень?" Я кажу: "Ну, отак теж судилося".
Після похорону прийшов я додому, такі переживання були, натхнення таке, і я написав вірш "Похорон героїв". Якось я вам принесу, бо повністю не пам'ятаю його. Давав я друзям, знайомим прочитати, переписував від руки, один екземпляр десь у грудні я відправив до "Літературної Украї-ни". Але ще був 1989 рік, ще Щербицький був, і мені відповіли, що вірш ваш прочитали, дякуємо, але, на жаль, надрукувати не зможемо. У 1990 році посилав його ще десь. А коли сталося ГКЧП, то я думаю, хто знає, як воно поверне, то я всі мої рукописи постарався заховати подалі. Бо, думаю, хто знає, може, ще прийдуть знов забирати, так щоб не знищили. І деякі так заховав, що знайти не міг довго.
І на останок. Коли почалася акція "Україна без Кучми", то я теж часто виходив на всі ці акції. І коли були вибори 2004 року, звісно, я ходив, агітував за Ющенка. Часто, майже кожного дня, їздив на Майдан, хоч часто і хворий був, і застуджений. Усі ці дні відбував там, і посильно, що міг, робив. Написав чимало віршів на цю тематику, віддав у Київський університет: там обіцяли видати книжку про "Помаранчеву революцію". Але поки що не чув про неї.
З літа 2004 року я був тяжко хворий. Лікарі не могли встановити діагноз. А в 2005 році встановили онкозахворювання шлунку. Довелося операцію робити, зараз на інвалідності другої групи. По можливості все ж таки продовжую брати участь у роботі Київського товариства репресованих, пишу вірші, листи в газети, до державних установ. От на радіоконкурс Українського радіо написав п'єсу, деякою мірою автобіографічну. Про себе, про прокурора Абраменка, про суд наді мною, як з ним випадково зустрівся у минулому році – отакі життєві колізії. Що є люди переродженці, є пристосу-ванці до нинішньої влади. Не знаю, яка буде подальша доля цієї п'єси. Стараюся, що можу, робити, творчістю займаюся.
В.О.: Добре. Дякую.