КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

 405805.05.2010

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Василя Івановича КУЛИНИНА

В.В.Овсієнко: 20 лютого 2001 року ведемо розмову з паном Василем Кулининим. Село Нижні Торгаї. А район як тут називається?
В.І.Кулинин: Нижні Сірогози.
В.О.: Нижньосірогозького району на Херсонщині. Записує Василь Овсієнко.
В.К.: Я, Василь Кулинин, син Івана, народився 21 листопада 1943 року в селі Липа Долинського району Івано-Франківської області. Мій батько, Іван, син Дмитра, народився 1907 року. Моя мама народилася 1907 року в селі Слобода-Болехівська Долинського району. Дівоче прізвище її – Покришка, а звати Марія, по-батькові Василівна.
Народився я якраз під час війни. Так що війни я не пам’ятаю. Але вже пам’ятаю 1947 рік, коли вивозили моїх стрийн, тому що їхні чоловіки були в партизанці. Вони не брали участі в бойових діях, але за зв’язок з партизанами тих двох стрийн вивезли на Сибір, у Караганду. Вони у Караганді були. А їхні чоловіки були повбивані.
Мій батько і його брат Юрко переховувались і тікали в ліс. Один пройшов низом, а другий – бережком, і від церкви, десь метрів п’ятсот це було, його поранили. Він ще пробіг трохи. Його батько заховав у лісі. Потім москалі за ними погнались, то батько втік, заховався в рісся. А цього батькового брата забрали і потім кіньми тягнули... А другого брата також убили. Вони не брали участі у бойових діях, але тоді був такий час, що і другий батьків брат загинув.
Батько також переховувався потім по лісах. Був заарештований, був на допиті в Івано-Франківську в 1945 році. Але нічого не добившись від него, вони його відпустили.
Мій батько до війни, коли прийшли перші москалі, був старостою села. Він закінчив всього півкляси польської. Але він був релігійною людиною, весь час працював біля церкви. Старостою – провізором те називається, якщо по-церковному. Був десятником у селі, хоч освіти й не мав. Але треба сказати, що він був чесний. Повага була до батька, і його вибирали на таку посаду.
Я в 1950 році пішов у перший клас. У ті дитячі роки я ще бачив, як бандерівці воювали за свою державу і як робились облави. Так, десь у 1948 році до нас у село зайшли москалі і там, у верхньому селі, спалили хату. У тій хаті були бандерівці, повстанці ховалися. Їх побили і везли потім селом – це я також пам’ятаю.
І основне, що запам’яталося, 1952 рік, була облава, я ходив уже в другий клас. Школу кінчав, чотири класи, у своєму селі. Прийшли. Нас навіть у школу не пускали. В 1947 році був СМЕРШ – це по історії. А я вже пам’ятаю – це в 1952 році було, у нас цілий тиждень там у горах шукали повстанців. І це було під виглядом, що йдуть маневри. Правда, я не пам’ятаю, щоб когось там зловили з бандерівців. Як то кажуть, даремна була їхня робота. І останній бій у наших горах був у 1956 році. Бій був, але нікого також не зловили.
У 1954 році я закінчив початкову школу в своєму селі. Потім пішов у школу в сусіднє село – у Слободу-Болехівську, звідки родом моя дружина.
У релігійні свята я не ходив до школи, бо я виховувався в дуже релігійній сім’ї. Мене за це в п’ятому класі ледве не вигнали зі школи. Знайшли якусь статтю, що я не ходжу в релігійні свята до школи, то я порушую режим. І мали виключити.
І в піонери мені батько строго заборонив іти. Я не поступав як віруюча людина. Це і в інших сім’ях було. Коли нам давали галстуки, ми в школі їх одягали, а коли йшли додому, до свого села, ми їх палили. Так кожен раз ми проходимо – дають. Ми поки додому дійдемо, то їх попалимо. Так було довго. Потім вони побачили, що з нас толку не буде. Не тільки я, а всі хлопці з нашого села, які ходили до школи, всі так робили.
Ще з тією символікою – тризуб. Ми його часто бачили (пасли корови по лісах), як було вирізано на деревах. Ми й самі вирізали. Хоча, можливо, добре не розуміли, що це означає. Але все це ми з маленьких років бачили. Тому в нас склалося враження, що москалі, росіяни нам доброго нічого не несуть. Так воно й виховувалось помаленьку.
У 1957 році закінчив сім класів і пішов учитись у десятирічку, у восьмий-десятий клас уже в селі Витвиці. Батько також не пустив мене в гуртожиток. Я не жив у гуртожитку, а найняв квартиру. Я ріс на квартирі, щоб знову не мали можливості мене прийняти у комсомол. У школі (я закінчив десять класів) учився я не дуже й добре, але й непогано. Закінчив десятирічку, не маючи ні одної трійки.
В.О.: А якого року?
В.К.: У 1960 році я закінчив десять класів. У десятому класі, коли я вже закінчував школу, хотіли мене прийняти в комсомол. Якраз Квецко Дмитро був комсоргом. Він, коли мали мене приймати в комсомол, то навіть не викликав мене, щоб я вступав, тому що він знав, що я не вступлю. Він знав, бо Квецко Дмитро – це мій родич, мій двоюрідний брат. Моя мама і його мама – це є рідні сестри. То він навіть мене й не турбував. Зате викликали мене два вчителі – Білуник і Мелешко Петро. Вони мене агітували, що так і так, що вони жили в такі часи, у 1948 році їх ледве не вбили, але вони були у комсомолі. Я кажу: "Ні, я не поступлю".
Так я закінчив десять класів, не маючи ні однієї трійки. Класний керівник, Беркіш Ніна Іванівна, написала таку характеристику, що весь клас був комсомольський, а я в комсомол не хотів вступити. Нас таких було двоє учнів – Дешир Катерина і я. Але її мама була вивезена в Сибір, у Караганду. Тому її навіть не турбували – дочка «ворога народу». А мої батьки не були вивезені. Але ж мені батько забороняв тому, що ми релігійні люди. Нам не можна бути у комсомолі, бо то є атеїсти, то є безбожники.
Так мене виховували. І з тією характеристикою – нікуди дітись – поступив у ФЗО, у Стрийське залізничне училище №3. Коли поступав, мене питають: "Ти вступиш у комсомол?" Кажу: "Вступлю". Але провчився два роки, майже перед закінченням знову питають: "Ти будеш вступати в комсомол?" Кажу: "Ні, не буду". І там я також непогано вчився. Мене навіть залишили у Стрию на практиці на заводі "Металіст". А потім я здав на третій розряд токаря-фрезерувальника, і мене залишили на роботі в Стрию на вагоноремонтному заводі. Мені дали там і гуртожиток.
Звідти я пішов до армії. У листопаді 1962 року я пішов до армії і служив у Калмикії у військах ПВО. Відслуживши три роки, я думав залишатися в армії. Не в армії, а там мене брали в школу математику викладати (я її непогано знаю). Казали: "Ми тебе пошлемо у Волгоград у заочний інститут. Будеш вчитись, щоб ти мав освіту, і будеш тут учити дітей у школі". Я пишу додому листа. Батько каже: "Ні, ніяк не залишайся. Їдь додому". І я поїхав додому.
Ще в 1961 році, коли був піднятий синьо-жовтий прапор у Витвиці на автобусній, мене викликали в Стрийське КГБ, питали, чи, може, я знаю, хто то міг зробити. Я кажу: "Звідки я знаю?" Я дійсно не знав, хто то зробив. І він: "Ну, якщо будеш знати, донесеш?" – "Донесу, якщо я буду знати". Він мене потримав трохи, поговорили більше години і на тім розійшлись.
Прийшовши з армії, я пішов на роботу. Згідно з законом, я мав працювати там, звідки мене призвали. Мене на ВРЗ (вагоноремонтний завод) на роботу не приймають. Я влаштувався токарем на інший завод – завод імені Кірова, ковальсько-пресове обладнання, ТПО імені Кірова. Знайшов собі квартиру. Не ту, правда, на якій я був, коли навчався в ФЗУ. Там я працював уже токарем. Я на заводі ВРЗ фрезерувальником робив, а тут я вже пішов токарем.
Десь у 1966 році, їдучи зі Стрия, я зустрічаюся з Лесівим Славком. Лесів Славко мене агітує, що є така організація – Український Національний Фронт. А він знав, з якої я сім’ї, яке моє ставлення до влади. А я Лесіва Славка також знав, тому що я закінчував десятий клас, а він учився у восьмому класі. Він на два роки менший за мене.
В.О.: А він з якого села?
В.К.: З Лужків. Село Лужки. День народження його – 5 січня 1945 року. Так що на пам’ятнику неправильно написана дата. Я погодився. Він мені сказав, що до мене підійде один чоловік, принесе мені літературу. Це, як потім вияснилося, ми домовились за Дмитра. Це було в неділю, я якраз був вдома. Підходить Квецко Дмитро до мене. Він мені приносить журнал "Воля і Батьківщина" і брошури, запечатані, розказує, як їх розповсюджувати, дає мені інструктаж про все це. Там була така брошура – «Хто такі бандерівці і за що вони борються». Дмитро мене не боявся. Він знав, хто я такий, що я навіть погодився.
У нашому селі були дівчата, здається, з Долини чи звідкись там – ремонт робили в школі. Ми з Дмитром пішли до них. Ще з ними поговорили, Дмитро почав агітувати їх. Дмитро мені сказав, щоб я брошуру на базарі поставив, біля кінотеатру, в поштову скриньку вкинув. Сказав, щоб на своєму робочому місці не розповсюджував, а на інших заводах. Я забрав ті брошури.
Я все виконав. Одна моя помилка в тому, що я вкинув у поштову скриньку не людям, а в поштову скриньку, де пошту збирають. І вони знайшли тільки ту одну брошуру, більше нічого. Ця брошура попала на пошту і вони відразу віддали її до КГБ. Вони зафіксували, коли вона була розповсюджена.
Я тільки в 1966 році підключився і почав працювати. Я ще навіть і присягу УНФ не склав, а вже Качур Микола у Донбасі сів, його взяли. Вже за нами нагляд був. А я ще ті журнали на роботі давав своїм близьким друзями читати, і Кулинину Тарасу, моєму двоюрідному брату. Правда, я йому не давав розповсюджувати брошури, а тільки журнали давав читати.
Вдруге мені дали розповсюдити "Звернення до селян", про українську мову, статтю "Суд над Погружальським" про київську бібліотеку. Про святкування Паски в 1948 році – це були старі брошури. Уже були й нові, але ще старі були. І знов, але вже не запечатані, брошури "Хто такі бандерівці?". Просто як узяли з бункера, так він мені їх і давав. Це знову давав Дмитро Квецко. Я ходив до нього додому у Слободу і він дав мені шість журналів "Воля і Батьківщина". Такі маленькі. Я все це взяв. Брошури, всі ці статті я ще в Стрию розкинув прямо на "Металісті" і на ВРЗ. Там є такий міст на ВРЗ. По тому мосту ще з одним ми йшли разом, кинули – і теж нічого не попало. Тільки оця одна брошура, яку я вкинув у поштову скриньку, – це вона мене привела до шести років ув’язнення. І на квартирі журнал у мене лежав під подушкою. Хазяйка тієї квартири, коли перестелювала, знайшла її і дала прочитати своєму синові. А потім, коли мене взяли, то вона підтвердила, що в мене такий журнал був. А більше на мене доказів ніяких не було.
Квецка Дмитра, Дяка Михайла, Красівського Зіновія і Лесіва Ярослава взяли в березні, числа з двадцятого по двадцять третє.
В.О.: 1967 року?
В.К.: 1967 року. Мене взяли аж у квітні місяці, 27 квітня перший раз. Я не сказав. На Славка тиснули: хто розповсюджував у Стрию цю брошуру. Спочатку тільки одна брошура в них була. Він їм сказав на мене. Моя вина, що я її вкинув у поштову скриньку. А його вина, що він на мене показав.
Приїхали на роботу до мене. Викликав директор мене до себе в кабінет – так і так, сказав мені. Бачу – там сидить якийсь у цивільному. Я ж тоді тих тонкощів ще не знав: "Так, іди, помийся і збирайся. Прийдеш сюди". Я пішов, переодягнувся. Мені треба було, якби я був мудріший тоді, скоріше додому – той журнал прибрати. І ще один лист там був до мене. Молодий хлопець із Дрогобича, який був на практиці в нас на заводі, я з ним так поговорив, він погодився, що я йому буду давати літературу, а він у Дрогобичі буде розповсюджувати. Я їздив до нього додому в село. І він написав мені листа. І якраз там зачепив цей журнал. Я листа прочитав. Треба було порвати. Ні, я його залишив, щоб дати відповідь. І ось я помився, КГБ мене раз – і взяв. Зробили обшук на квартирі, знайшли на постелі того листа. Так що довелося мені і того хлопчика потягнути за собою… І Тарас Кулинин, оцей мій двоюрідний брат. Це такі в мене були свідки, яких я потягнув за собою.
Вони мене потримали три дні. Якраз випало 28, 29 і 30 квітня. І якраз 30 квітня була Паска, а я сидів під слідством у Івано-Франківську. Мене потримали три дні. Доказів не було, нічого такого багато я не зробив. Тільки сказав, що я брошури і журнал читав, другу давав читати статтю про мову і про суд над Погружальським. І мене відпустили 30 квітня.
1 і 2 травня – у нас свято у Липі. Я приїхав у Стрий, на квартиру. Автобуси до Стрия тоді ще часто ходили, я встиг на свято додому попасти. Правда, вдома вже перелякані, бо там теж почали робити обшуки. Мене відпустили. Правда, за мною нагляд був. У понеділок тоді в нас було храмове свято. Я до церкви, правда, не ходив, а ввечері пішов до магазину. Там клуб і магазин. Мені батько казав, щоб я нікуди не ходив. Але я кажу: "А чого я буду боятись?" Коли я зайшов до магазину, там один чоловік, Юсип Левко або Левко Мільчин, по-вуличному, каже: "Пішли, я тобі щось розкажу". Я пішов до нього. Він каже: "Ти ховайся під ліжко, а я покличу одного чоловіка, і ти послухай, про що ми будемо говорити".
Я заліз під ліжко. В хаті темно. Він приводить Костюка Дмитра (а я під ліжком) і розпитує того. А цей Костюк Дмитро був донощиком ще з часів війни і тепер. Костюк Дмитро розказує, що якийсь рух у нас з’явився, чекісти по горах ловлять їх. Ореол зробили, що нас дуже багато, що нас не п’ять чоловік, а набагато більше. І він розказує свій зв’язок. Той випитує, а він розказує. Там є учитель у Витвиці, Носович Василь Петрович, який також мене вчив української літератури, а сам він був за Польщі дяком (оцей Носович Василь Петрович прийшов при совєцькій власті і став викладачем української літератури). І другий, музикант, Яничівський (а як його звати, я вже не пам’ятаю). Ото і є зв’язок. І ще в Гошеві також один є. Вся їхня аґентура була мені викладена. Але я не дуже вірив тоді тому Левкові, тому що він працював у магазині, наробив манка і його не посадили.
В.О.: Наробив що?
В.К.: Боргу, "манка" називається по-нашому. Таке слово. Так що йому важко було повірити. Я уже, коли сидів на нарах, то аналізував, і не міг зрозуміти, що то було – чи то Левко хотів себе вигородити? Хоча оцей Левко молодим хлопцем допомагав повстанцям – це я вже пізніше дізнався.
Потім я пішов на роботу, у Стрию працював. І аж 26 травня мене взяли вдруге. То вже приїхали, все описали і мене вже прикрили. Під слідством ми були. Це був травень, червень, липень, серпень. У серпні нам уже дали на руки звинувачення, а в листопаді був у нас суд. Судила нас виїзна сесія Верховного Суду.
Враховуючи, що я ще молодий, не так багато зробив і ще й начебто покаявся, застосовуючи статтю сорокову, мені і Лесіву Славку дали по шість років без конфіскації майна. У мене й не було нічого, я щойно прийшов з армії, то навіть і конфіскації майна в мене не було.
Тоді нас зібрали разом. Я, Красівський, Лесів і Ткач Степан сиділи разом в Івано-Франківську в 99-й камері. Що мені сильно сподобалося – це поведінка Красівського Зиновія. Людина, яка пройшла дуже складну школу, але він не був зломлений, ще й нас переконував, щоб ми не падали духом, що все воно буде добре. І скільки йому не зробили зла – він ні на кого зла не тримав. Це дійсно була свята людина. Я з ним тільки й спілкувався. Це в камері було. А коли ми вже звільнилися, то я був у него у Львові, коли він був там на Кропоткіна у психлікарні, потім удома. Ми з дружиною заїжджали. Він ще нам робив фотографії – з мене, дружини і нашого сина Руслана. То він хоча б слово погане сказав про тих людей, які йому робили зло. І про мене нічого поганого не говорив. Хоча я також не був на слідстві святим, на суді не вів себе так дуже достойно, щоб можна сказати, що я все витримав.
Пройшов я через Львів-пересилку, Харків-пересилку, Рузаївку, Потьму – і попав я в Мордовію на 11-й лагпункт у Явасі. Відразу мені дали роботу – меблі, якщо є брак якийсь, латати. Я попрацював там усього місяць. Я не заробив навіть собі на їжу, бо я був у цьому не спеціаліст. Мене перевели в майстерню працювати за своєю спеціальністю – токарем. Та робота мені знайома, я її робив. Мене поставили на ставку, я мав тридцять п’ять рублів ставку. То була моя ставка, але з неї в мене вираховували за їжу, за одяг. Так що мені зоставалось мало. Іск (виконавчий лист) у мене був. 410 рублів іску, ще вираховували, і в мене залишалось сім-вісім рублів, якраз на ларьок.
В.О.: А коли ви прибули в зону?
В.К.: У зону я прибув 20 лютого 1968 року. І як запустив вуса – відтоді не голив їх. Я працював. Правда, там на політзаняття треба було ходити, то ми, молоді політв’язні, ні я, ні Славко Лесів, ні інші – ми на політзаняття не ходили. За це нас карали. Не тільки що побачення не дозволяли – їх і не положено було перші три роки, Бо на суворому режимі немає ні побачень, ні посилок, навіть і ларка мені не було. Мене за рік сім місяців залишали без права отоваритись отим ларком, тому що я не ходив на політзаняття. Але там люди дружні були – оцей Якуб’як Василь і Зеленчук Михайло. Хоча в мене думка про нього не дуже важлива, але він надавав мені допомогу.
Там я зустрівся з шістдесятниками. Це були Горинь Богдан, Заливаха Опанас, Осадчий Михайло, Шевчук Анатолій, Гель Іван (я ще застав його на сімнадцятому), Коц Микола (вже пізніше він попав), Горбаль Микола був. Ребрик Богдан – то він окремо.
В.О.: Мабуть, Левко Горохівський, був? Ні?
В.К.: Ні. Я щось таке прізвище не пригадую. Це з отих, з молодих. А зі старих – це Покровський Іван, з яким ми довго листувалися. Федорів Іван, Якуб’як Василь, Підгородецький Василь, Бесараб Дмитро. Це повстанці, та компанія, з якою ми сиділи, розмовляли, пили чай.
Коли вийшов роман "Собор" Гончара у журналі «Вітчизна», то ми його вивчали. Коц Микола порахував, скільки там є слів російських, і довів, що Гончар уже не зовсім своєю мовою пише… Тоді виховна робота проводилась з молодими політв’язнями, нас учили.
На одинадцятому лагпункті ніяких таких пригод не було. Я працював собі, карали мене за політзаняття. Це дрібнички були.
Нас перевели на 19-у зону, десь у червні 1969 року 11-й лагпункт розбили на третій, дев’ятнадцятий і сімнадцятий. Найбільше нас, політв’язнів, попало на 19-й – 600 чоловік. Я там також працював у майстерні.
Одного разу в грудні місяці 1969 року приїхав лектор із Москви читати лекції, як там добре, скільки ми енергії виробляємо…
В.О.: На душу населення.
В.К.: Так. Як ми добре живемо. І мій отрядний – я вже прізвища його не пам’ятаю – пропонує: "Давайте від вашого імені подякуємо йому за таку мудру лекцію". А я, як я впертий, кажу: "А хто мого дозволу питав – чи дякувати, чи не дякувати? Щось ми добре живемо, але хліб купуємо в Америці?" Ото тільки мої слова. І все. І за це мені дають карцер – сім діб. Викликають до начальника табору і до "кума". Я стою і стоять вони – начальник табору, «кум». Вони в шапках – і я теж. І кажуть: "Чому ти не знімаєш шапку?" – "А чого я маю знімати? Знімайте ви – і я зніму. Ми рівні люди". Мені за це ще три доби добавляють – десять діб. А це якраз попало в грудні місяці, між п’ятим і десятим. 5 грудня – це день Конституції, а 10 грудня – це День прав людини. Настають ці дні, ми голодівку об’являємо, хто сидить у карцері. А щоб нам не хотілось голодівку об’являти, після 5-го відразу не топлять, ще й двері відчиняють, щоб тепла не було. Ну, правда, ми й не дуже переживали – на роботу нас не водять. Оті десять днів я відлежав – випустили.
Оце було моє перше хрещення. А до того в мене життя в таборі йшло спокійно – я свою роботу робив, до мене претензій не було. Навіть ще коли був на 11-му, то я на двох станках робив. І мені давали оцю кашу додаткову. Сутичок у мене не було. Правда, КГБ викликав мене, щоб зломити мене, а я кажу: "Я нічого не зробив, мені ні в чому каятись. Я свій строк відбуду".
Правда, у 1970 році почали робити ще жорсткіший режим. Оце як Василь Пірус згадував, що треба було фіззарядку робити – оце почали якраз у 1970 році вводити. Вранці треба вставати, строєм у столову, строєм на фіззарядку, строєм на роботу. А я кажу, що я сам знаю, коли мені встати, коли мені на роботу, чи йти їсти, чи не йти їсти. А на роботу я прийду завчасно, тому що робити треба було. І коли вже почали вводили цей більш суворий режим, то вранці приходить надзиратель, вставати треба. А я ще лежав у ліжку. Не нари були, а ліжко. Я в столову тоді не пішов їсти, на роботу прийшов завчасно, без строю, на пропускник той...
Я прийшов на роботу. Приходять до мене з другої зміни двоє з НТС – Народно-Трудового Союзу. Прізвища їхні я забув – два євреї. Кажуть: "Так і так. Тебе покарали позбавленням побачення (а вже до того часу я половину строку відбув) і позбавили пакунка за порушення режиму". І вони мені кажуть: "Ти напиши заяву, що ти оголошуєш голодовку, а ми тебе підтримаємо". Я, довго не думаючи, повернувшись у житлову зону написав заяву, що я вважаю, що мене неправильно покарали, я від роботи не відмовлявся. І з 1 липня 1970 року я оголошую голодівку. В чому моя помилка? Я не знав того закону, що коли оголошуєш голодівку, то треба ходити на роботу ще три дні, а потім тебе вже ізолюють від людей.
Правда, мене тоді підтримали – і Лесів Славко підтримав, і Шевчук Анатолій, і Покровський Іван. Нас чоловік двадцять зібралося, і навіть ті, хто мене загітував на те, ті євреї. Але вийшло, що я є зачинщик, що я є голова всього цього. І мене саджають у карцер не за те, що я голодівку оголосив, а за те, що я не вийшов на роботу. Таке можливо.
Мене – в карцер. Я без матраца, без нічого. А тих, що написали заяви вже після мене, щоб це не розповсюджувалось,– їх навіть не тримали три дні в зоні, а відразу, з матрацами – до мене, але вже в інші камери. Нас тоді чоловік 17 чи 19 голодувало. Але ж вони на матрацах лежать собі, а я на кулаках.
Проголодував я тоді 8 днів. То була моя перша голодівка. 8 липня я вийшов з голодівки. Хлопці молодці. Покровський Іван дуже добра людина, він багато відсидів, такий свідомий українець, він перший дав мені молока, яке він отримував, і печива. Я з’їв одне печиво і молока – і вже ситий став. Але через п’ять хвилин знову захотілося їсти. Так помаленьку я відійшов. Після того я вперше прийшов на кухню чистити бульбу, щоб заробити ще який додатковий пайок, бо я хотів їсти: за вісім днів я таки дуже охляв був. Але мені не довго дали відходити.
12 липня ми зібралися – був якраз день святих Павла і Петра і день рибалки. Ми зібралися в коло. Посиділи, поговорили. Правда, перед тим мене викликали на «собачий суд», СВП.
В.О.: «Совет внутреннего порядка», або "сука вишла погулять".
В.К.: Там були один білорус, який ще німцям допомагав воювати, один українець і ще один українець, який убив свого начальника, бо хотів його посаду зайняти, – Загородній Володимир, сам родом із Харківської області, причому він у мене був бригадиром у цеху, де я працював уже на 19-му токарем. Давай вони мене розбирати. Правда, отрядний – я прізвище його забув – був мудрий чоловік, хоча він офіцером був, але він нічого мені не сказав, не осуджував мене. А ці: "О! Яке ти мав право? Тебе совєцька влада вивчила, а ти пішов проти неї і ще тут не виховуєшся!" А я довго не думаючи, кажу їм: "Ви знаєте що – ви німцям служили за гнилу рибу, і у вас руки по лікті в крові. Яке ви маєте право мене виховувати?" Я розвернувся і пішов. І нічого мені ніхто. Правда, ми ще посиділи цей тиждень.
А 13-го числа нас чотирьох – на етап. Я думав, може, з 19-го перекинуть на третій, там буду жити, або на 17-й, в оту малу зону, де Пірус Василь був і Квецко Дмитро. Але ні – нас привозять на другий табір, у жіночу зону, там ізолятор. Там нас тримають тиждень. Не викликають, нічого. Ми там сидимо. Це – мене, Затікяна Степана, якого потім убили за те, що він начебто зробив вибухи в метро в 1980 році (мене навіть викликали тут у КГБ і питали про него). Його розстріляли, хоч він не винуватий був за те метро, він там не брав часті, але треба було прибрати його. І двох Микол викликають. Вони оба були з Одеської області, обидва сиділи за НТС – Народно-Трудовий Союз. Була тоді така мода.
Нас протримали тиждень – і на суд. Ми знали, що нам нічого страшного не пахне, тільки "крита". На час суду тим хлопцям, двом Миколам, залишалося по десять місяців, Затікяну – два роки до кінця строку, а в мене залишалося найбільше – два роки, десять місяців і десять днів. Я на суді також не вставав, кажу, що якісь прибиральниці мене судять, я й так знаю свій вирок, що мені залишилось два роки, десять місяців і десять днів «критої». Вони начебто пішли порадились. Навіть солдати дивувались, що я так повів себе, вони виявили співчуття до мене.
Мене засудили, і тоді на Потьму, на Москву на «Красну Пресню» і в Володимир.
В.О.: А ви дату того суду пам’ятаєте?
В.К.: 13 липня мене забрали з зони.
В.О.: А суд який?
В.К.: Яваський суд. Нас повезли у Володимир. На «Красній Пресні» я був, на цій знаменитій пересилці, де можна десять тисяч зеків помістити. Тисяча камер там є.
Привезли мене у Володимир у серпні місяці. Там я місяць був. Є такий закон, що якщо попадаєш у «криту» з табору, то попадаєш на суворий, на голодний пайок – це дев’ятсот калорій. Правда, мені повезло – мене чомусь не кинули окремо в камеру, а до хлопців. Там були Юрченко, Альдов з Кишинева і хто третій, я вже не пам’ятаю. Юрченко був з Орджонікідзе, з Кавказу, а ось третій – я вже забув. А я – четвертий. Мені давали голодний пайок: ранок – чай (не чай, а вода), в обід – щі без бульби, без нічого, тільки вода, і ввечері – каша. І тільки 450 грамів хліба. Ну, мені хлопці вділяли, так що я оцей місяць не так сильно голодував.
Після цього місяця мене везуть у Івано-Франківськ «на виховання». Я пройшов тоді через Горький, Пензу, Харків, Львів та Івано-Франківськ. Привезли мене в Івано-Франківськ. Там мені після тюрми добре попалось, бо дали мені сексота, якому все носили. Сам він сидів начебто як голова колгоспу – так він мені сказав – за махінації. Їсти він мав дуже багато чого. Йому приносили передачі, то ми солонину смажили над унітазом. Що цікаво, поки він сидів, ніхто не заходив. Як тільки його забрали (а мене вже на другий день на етап), то я теж хотів засмажити, а тут раз – відчиняє двері: шмон. Ну, я вже встиг засмажити, вже й поїв. Нічого б мені не було, але надзирателем була жінка (я брудну тарілку під низ ховаю), вона каже: "Тебе в карцер посадити чи що?" А мене завтра на етап.
Правда, приїжджав батько до мене. Радив, щоб я написав покаяння. А я батькові пишу, що ніякого покаяння. [Нерозбірливо]. Вони, КГБ, обіцяли, що на завод повезуть, що добре живеться, тільки покаюсь – відпустять. Кажу: "Ні. Раз я вже заробив, я відбуду той строк".
Мене місяць протримали там на «вихованні». Ще мені передачу передали. Там цукор, масло. То я забрав з собою хлопцям везти у Володимир. Сухарів насушив був добрий мішок. Я хліб не їв, бо той сексот мене добре годував. Було що їсти, він ділився. Я зібрав це все, не знаючи, що хліб не можна в тюремну камеру заносити, не дають. А з яких міркувань, то я не знаю, тому що цукор, масло мені дали у Володимирі занести в камеру, якщо я зміг довезти, а сухарі забрали всі, ні грама не дали в Володимирі.
І що ще цікаво. На етапі з Івано-Франківська на Львів мене кинули в камеру між тих, що на особливому режимі. Там мені Бог підказав: що маєш – поділись, і я їм потроху дав цукру, масла. А сам собі ту сумку з сухарями кинув на нари чи під нари, бо на другому поверсі спав – і спокійно заснув, навіть уваги не звернув. А вони, ті битовики, давай у карти гуляти. Хотіли в мене забрати всі ті продукти. Але так мені повезло, що там був один битовик, який 62 роки прожив, а 38 з них відсидів. 23 роки всього був на волі. Останній раз попався за те, що в Києві білизну полапав, мокра чи суха, і його на цьому зловили і – п’ять років – на особливий режим. Ну, раз попався – 5 років особливого режиму. А він рахувався вже як злодій у законі. Вперше він попався не за те, що крав, а за те що, як служив, убив одного офіцера – або він його мав убити, або той його. І він тим каже: "Він поступив з вами по-чемному. Він зайшов у камеру – дав, що вважав потрібним. Сам він їде на «криту». Там у нього є хлопці, і він везе їм". І він спас, що ті битовики не забрали в мене продукти.
Що дивно – у нас на Україні не рахувалися з політичними – кидали між битовиків. Як тільки я попав у Росію – все, там уже камера окрема, хоча навіть місць не було. Був такий випадок у Пензі, на пересилці, що настільки була заповнена тюрма, що місць не було, і мене з камери забрали в карцер. Я в карцері ту пересилку десять днів відбував. Мені дали постіль, годували, як треба, тільки й того, що я не в камері був, а в карцері. За це я гуляв у дворику в Пензі, скільки хотів. То була зима, холодно. Але і годину, і більше, мене не тривожили. Як я вже нагуляюсь, то кажу: "Забирайте мене назад". І оце – одна пересилка пензенська, де давали м’ясо. Вперше за шість років – то 46 грамів м’яса призначено, такий кубик був. Це одна пересилка, де дотримувались норми. У Горькому так само в мене окрема камера була.
У Володимирі я два роки з лишнім відсидів. Коли я повернувся у Володимир, то сидів і з Буковським, і з Гінзбурґом, і з Лесівим Славком, з Роде Ґунаром. І Яша звати, а прізвище... крутиться воно...
В.О.: Сусленський?
В.К.: Ні-ні, він виїхав в Ізраїль. Ще такий вийшов конфлікт. Я випадково сказав щось за жидів. Ішли ми в душ купатися в лазню, і він як почув те слово від мене, то більше зі мною не розмовляв. Скільки ми в камері сиділи, він більше зі мною не хотів розмовляти – образився за те, що я назвав його жидом.
Коли ми сиділи в 1972 році (це було дуже жарке літо, горів торф – і в Підмосков’ї горіло, і в Горьківській області горіло, і в Володимирській), була сильна жара. І вийшов закон про норми площі в камері. У тюрмі положено було по два і пів квадратного метра на чоловіка, а в таборі – всього два квадратних метри. Ми поміряли свою камеру. У нас було десять і дев’ять десятих квадратних метри, це враховуючи навіть і парашу. А нас було шість чоловік. І ми – я, Лесів Славко, Роде, Буковський, Яша оцей, і один старий повстанець, який уже йшов другим разом (справа Дмитра Куп’яка: його по справників другий раз арештували; уже не було кого брати з тих старих, то щоб підтримувати боротьбу з бандерівцями, вони повторний строк накрутили) – нас було шість чоловік у камері – і ми, п’ять чоловік, написали заяви, що це є порушення закону про утримання в’язнів. Бо тут духота. Ми оголошуємо голодовку. Нас п’ять чоловік оголосило, а цей старий політв’язень не захотів. То його право. Правда, він побув з нами ще один день, і його забирають.
Нас п’ять чоловік, ми голодували. Це була друга моя голодовка, знову вісім діб, до тих пір, доки не прийде прокурор. Ми поставили вимогу: доки не прийде прокурор. Правда, аж на восьмий день прийшов прокурор. І так почав, що Хрущов пообіцяв, що тюрми будуть закривати, а в нас є багато в’язнів-битовиків, нікуди їх дівати. Тюрма розрахована на вісімсот чоловік, а тут тисяча шістсот, потерпіть. Правда, після того, як прокурор з нами зустрівся, нас залишилось у камері всього четверо чоловік.
І так ми, четверо, сиділи аж до осені. Потім нас перекинули в другу камеру, де зустрілися я, Лесів Славко, Роде – латиш, Романов Олександр із Саратова (ми з ним навіть листувалися), один латиш зі старих, який з нами навіть не хотів і спілкуватись (він сидів мовчки). І ще був один, Вадим – битовик (який служив у Східній Німеччині, там втік, йому дали строк, судили як політичного, за зраду Батьківщини). Нас було чоловік вісім там, а камера була розрахована на десять чоловік.
Що мені запам’яталось – як ми свято святкували. Це й Пірус скаже. У 1972 році святкували ми Різдво. Ми собі зробили ялинку. Ми, молоді, ніхто місяць не їли цукор. Назбирали, а потім зробили таку бражку. Отой латиш Роде знав, як дріжджі робити – він сам біолог. І ми зробили собі бражечку, вивчили колядки, вивчили одну латиську пісню і одну російську, щоб нікого не образити. То навіть отой латиш старий, і то сів у камері за стіл з нами вечеряти.
Гарна ялинка була! Сиділи за столом, попробували трішки бражки, скільки там було, заколядували. Колядували десь години аж до десятої. Вриваються надзирателі – і давай шмон робити. І нас у карцер. Там нічого такого страшного не було. Нас не тероризували сильно. Так – зробили шмон, нічого не знайшли, і назад нас повернули. Ту камеру тоді навіть не розігнали. Потім, уже пізніше, нас перевели з першого корпусу на четвертий, де залишився я, Олекса і Зрайко, священик, і хтось іще четвертий був. Так ми в тій камері досиділи аж до травня, до мого звільнення, на четвертому корпусі. Коли я звільнявся 22-го, Зрайко, священик з Іркутська, відправив мені службу в камері.
І ото мені Бог так дав, що мене більше не чіпали. Правда, я, як оженився, то нічим більше не займався. Але коли в 1980 році Славка Лесіва посадили «за наркотики», то й мене хотіли посадити. Я в 1980 році був бригадиром дійного стада, і згоріла була скирта соломи. Ця скирта соломи мала була моя, але тут вийшло, що я бригадир – це раз, а, по-друге, що скирта соломи вже була списана, і ніяк мені її не пришити.
А другий випадок стався, коли народилась у нас дочка Мирослава і ми її їздили у 1981 році хрестити у Карпати. У мене діти хрещені обоє у греко-католицькому обряді. Я пішов до однієї жінки, щоб вона побула в мене на квартирі, доки мене не буде. Я йшов і зачепив сина управляючого, Чорнолиса. Якраз мали бути і Паска, і травневі свята. Кажу: "До чого ти готуєшся, до Паски чи до травневих?" І пішов собі. А то вже був вечір, десь біля десятої. Поговорив з тією жінкою, домовився і вранці поїхав у Карпати.
А в ту ніч підпалили того Чорнолиса, управляючого, і вікно розбили в автобусі. І все це немовби моя робота. А секретарем сільради там працювала моя кума. І вона каже: "Ні, не може того бути, бо він виїхав раніше. Його вже цю ніч не було. Він на добу раніше поїхав". І вона їх переконала, що мене вже не було. Ото так Бог дав. А якби дізнались, що я вранці поїхав, то вони б мене забрали в Херсоні. А так вона їх переконала, я поїхав спокійно, а потім уже, коли я повернувся, вона мені це розказала.
Оце два випадки, коли мене могли б забрати. Мені здається, що тоді отака була хвиля. Якраз тоді Славка Лесіва забрали. Один раз на квартал приїжджав КГБ, навіть із Херсона начальник приїжджав, все мене умовляли, щоб написав розкаяння. Як поїду в Карпати – вони мене відразу викликають: "Чого ти туди їздиш, що там таке?" – "Батьків відвідати – і все, і більше нічого". – "А чому ви з Пірусом говорите?" Тільки ми підемо на свято – уже доносять, що так і так. Там такий сусіда живе, Краховецький Степан, що навіть діду Пірусу не давав води брати з криниці, бо то, мовляв, Бандера приїхав. А сам родом з Карпат, з Витвиці, де я навчався. Отаке то було ставлення до діда. Навіть дідові були підсунули, начебто він украв дерть, цвяхи, сумку, і діда крутили за це. Так що життя тут було не дуже веселе, як кажуть. Але то така доля. От була можливість на Кубань поїхати, але я там не залишився, а приїхав сюди.
І так нас крутило, доки не сталася та перебудова. Як настала перебудова, уже стало трішечки легше. Уже можна було більше говорити. Але то так, бо люди досить різні. Тут, взагалі кажучи, тому, що сидів, не надають великого значення. Тільки якби не лаяв компартію. А так чи щось помогти, чи для хазяйства щось украсти, корм якийсь – це запросто. Дай пляшку – тобі привезуть усе. Навіть у мене був випадок. Не було чим годувати свиней. А працював я на фермі слюсарем, і домовився з хлопцями, що треба дерті. Вони мені привезли дерть, я віддав їм пляшку самогонки за це. А сусід продав нас. Ми заховали ту дерть, закинули коло плоту. І прийшли... Тоді хто приходив? Злобін і голова сільради
Дружина Ірина: Голова сільради Копенко. Тільки голова сільради зайшов.
В.К.: Пошукали, начебто, пошукали – не знайшли. Не можна сказати, що то погані люди були. Аби тільки не лаяти, що погана влада.
У 1979 році тут робили суд над нами – наді мною і над Пірусом. Правда, Пірус не пішов. А з району був такий Бістюк Іван Іванович, третій секретар райкому: "Чому ви такі націоналісти?" Мене викликали, і там ще вчительку історії. Вона мала цілу доповідь. Причому вперше українською мовою вона доповідала. Школярів привели, вона розказувала, хто такі бандерівці, що таке сіонізм. Так було підготовлено. Я вже виходжу і кажу: "Мені що? Виїжджати вже з села?" – "Та, ні. Живи поки що..."
І так тривало, аж доки не настало потепління. У 1990 році, коли стало легше, я хотів стати депутатом сільради. Я сам напросився. Пішов, спитав, а мені кажуть: "Ні, ні. У нас є рознарядки – у нас повинен бути або комсомолець, або партійний. А тобі ще не положено". І точно, вибрали сусіда, Мілина Івана. А вже в 1994 році, коли були вибори, то я пішов на депутата сільради. То мене вже колектив пропхнув – вже стало вільніше. Я був депутатом сільради.
А в 1998 році я став депутатом районної Ради. Що можна сказати про своє депутатство? Там щось вирішити не можна було, тому що там одні директори, голови колгоспів або директори шкіл, або вчителі, причому ще чисто совєцького виховання. У нас є в райраді чотири комуністи. Правда, вони перейшли у партію «Демократичний Союз». І 11 соціалістів. А всі інші начебто безпартійні, але вони всі вихідці з тієї системи. Так що там, що запланували, те й вирішується. Одне тільки, за що я їх клюю, так це за державну мову. Перший виступ голови райради був російською мовою. Я йому кажу: "Як це так? Ну, нехай депутат райради не знає державної мови, але голова райради повинен знати". І він тепер намагається розмовляти українською мовою. Ну, і ще добиваюся я за пільги для ветеранів війни, що зараз є по закону бюджетному, та й за свої пільги і чорнобильців. І то дуже великого ефекту я не домігся. Хіба минулого року для себе. Як потім виявилося, мені газ пільговий дали. Так що тут відносно цього ще дуже тяжко. На мою думку, якби було легше економічне життя, хоча б трішки краще, ніж раніше було в Союзі, то люди б повірили в державу. А оскільки економіка тут кульгає, а люди не ідейні, то ще довго нам треба буде думати про ту Україну.
Ще я хотів згадати, як ми святкували Святий вечір у 1970 році на 19-му лагпункті. Ото, як дід Пірус розказував, так само і в нас було. Нас тоді чоловік сорок зібралося. Тоді якраз сидів Володимир Романюк, священик. Це той, хто був згодом патріархом... Я з ним разом сидів, і він відправив службу на 19-му лагпункті за столом. Ми так гарно тоді колядували! Надзирателі тоді й слова не сказали.
В.О.: Чекайте! Володимир – у миру Василь Романюк – не міг тоді бути на суворому режимі. Він був ув’язнений 1972 року на особливому режимі. Може, то був священик Денис Лукашевич?
В.К.: Ні-ні. Володимир Романюк. То точно. Він був на суворому режимі… А може то був інший священик – він був такий високий, і службу відправляв 19-му. Потім ми поколядували. Там було багато нас. Навіть і з російської сторони були запрошені, литовці, як дід Пірус казав. Але найбільше було з двох народів політв’язнів – це з України і литовці. А потім прийшла молода генерація з вірменів. У них національне питання, вони хотіли, щоб Москва їх від турків врятувала. Прийшла нова генерація. Але тоді я вже потрапив у «криту», так що то вже було без мене. А то дійсно було свято, яке залишилось у мене в пам’яті.
А тепер отак доживаємо, ґаздуємо. Трохи воюємо з тими місцевими своїми урядовцями. Зараз іде розподіл землі, паювання. На мою думку, це треба робити не в цих степових районах. Тут оці дев’ять гектарів, що ми маємо, – ми на них не виживемо. Тут повинен бути чесний колектив і з чесним керівництвом. Тоді ми будемо мати якісь економічні зрушення і тоді будемо мати державу. Інакше нам довго ще треба буде чекати, доки ми будемо, як кажуть, мати свою хату.
Склад моєї сім’ї. Четверо нас. Це моя дружина. Я одружився в 1975 році в листопаді місяці. Я шукав своє місце, де маю жити. Був я в Харківській області на сезонній будівельній роботі. Там у нас не вийшло. Я поїхав у Кіровоградську область. Місце гарне – Бобринецький район, село Чарівне. Радгосп був передовий. Дали мені роботу були. Працював я токарем, заробляв на той час дуже добре – 170-200 рублів. І директор обіцяв мені квартиру, вона якраз будувалась. Але коли КГБ рознюхало про мене (а в цій же області працював і Лесів Славко, у Гайворонському районі, у Старому Гайвороні, в школі-інтернаті), то вони подумали, що я приїхав туди на зв’язок. Мене викликали в районний КГБ: «Ми тебе поставимо під нагляд». Навіть не хотіли прописувати. Але я, знаючи свої права, казав: "А ви пропишіть, а потім можете ставити під нагляд". Але вони не мали права мене ставити під нагляд тому, що я вже був під наглядом.
Не знайшовши порозуміння там із КГБ, а потім і з директором радгоспу, я змушений був переїхати в Карпати. Там оженився. І нам нікуди діватися було, тому що в моїх батьків було шестеро дітей, і то в селі, а мені в селі не було роботи. А в місті Долині мене не прописували. І в моєї дружини також сім’я велика: у її батьків було десятеро дітей. Тому нам довелось переселитись.
Коли я прийшов у пункт переселення і сказав, що переселяюсь (я хотів у Білозерський район, там кращі умови), то вони сказали, що переселяють тільки у Сірогозький і в Іванівський райони. Я сказав, щоб мене переселили в радгосп, бо я колгосп не хочу. Тому що в колгоспі людина на той час була безправна, а радгосп – це є державне підприємство, де є захищеність законом.
Мене переселили у село Великі Торгаї, радгосп "Хлібороб". КГБ спрацювало, що він мене переселив у російське село, де російська школа, розмовляють російською мовою, коли поруч село Степне – українська школа, і Мирний, Іванівського району, також є українська школа. Уже тоді КГБ ставив палки в моє життя.
Нам дали будинок як переселенцям. Ми почали помаленьку ґаздувати. В 1976 році в нас народилася перша дитина – син Руслан. У 1980 році народилася дочка, 14 серпня. Обоє мої діти хрещені у греко-католицькому обряді. Ми з дружиною возили їх у Карпати хрестити. Ми свій обряд не покинули. Хоча зараз, у цих умовах, нам довелося піти до православної церкви, причому Московського патріархату. А чому – тому що, коли помер син, мені треба було його поховати зі священиком. Тут я не міг знайти такого, щоб поховати його в греко-католицькому обряді. Тоді я пішов до цього священика і попросив. Правда, він з мене грошей не брав, тому що я йому багато чого робив і для церкви, і додому роблю, а також ми ведемо дискусію.
Був такий випадок, що коли засновували ту церкву, то я входив у двадцятку. Вони навіть хотіли мене вибрати головою тієї двадцятки. Але це треба було допомагати священику Московської патріархату, то я не захотів. А коли приїхав православний священик Київського патріархату, то я йому допомагав. Він священик молодий був, захотів багато грошей, на мою думку. Він хотів тільки службу відправляти, а будувати церкву – то щоб йому це все дали, щоб громада зробила. А громада тут не дуже до цього тягнеться. Навіть не дуже здають гроші, коли ходять збирати на церкву. І він побув тутка місяці чотири, було це в 1998 році, він відправив службу, паски посвятив і після того втік в інше місце. А його місце зайняв православний священик Московського патріархату. З допомогою громади зробили приміщення – то не церква, а приміщення церкви, – де відправляється служба, і освячення води, і, основне, що вже ховають людей за християнським обрядом. Коли приїздили мої брати з Карпат, то вони подивилися і сказали, що я невелику помилку зробив, що поховав сина з допомогою священика православного обряду, ще й Московського патріархату, бо ховати без обряду – то було б ще гірше. Службу він відправляв і на сорок день, і на півроку, і на рік, і на день народження ми ходимо до нього, він відправляє службу за сином. Тепер ось буде два роки 3 березня, то ми також думаємо йти наймати службу, щоб він відправив.
Дочка працює на пошті у Нижніх Сірогозах. Закінчивши восьмимісячні курси в Херсоні, тепер має роботу і навчається заочно у філії Херсонського технічного університету за професією бухгалтера.
Я працюю токарем у цьому господарстві, а дружина вже безробітна. Працювала на різних роботах, потім обліковцем, потім сторожем у центральній конторі, а вже з 1999 року розрахувалась, тому що треба давати роботу іншим. І робота не оплачується. Нараховується, але не виплачується. Так що краще бути біля хазяйства. Воно дає більше користі зараз, ніж та робота.
В.О.: А ви ще не назвали імені пані Ірини і що вона з роду Квецків.
В.К.: Так. Моя дружина. Звати її Ірина. Прізвище дівоче – Квецко, по-батькові – Михайлівна. Родом вона із сусіднього села Слобода-Болехівська, Долинський район Івано-Франківської області. Народилась вона так само, як і я, в листопаді місяці, тільки 4 листопада 1949 року. Закінчила вона львівські бухгалтерські курси, працювала завклубом у моєму селі, де ми й познайомились.
І ще такий цікавий факт. Коли було гоніння на церкву, у 1973 році вона мені взяла з сільради документ і я його відвіз у Москву, коли їздив на побачення до Квецка Дмитра. Точніше, я возив його сестру на побачення. То я відвіз той документ у Москву, віддав дисиденту Твердохлібу (Твердохлєбову). Не знаю, чи він його переправив. Щось мій батько слухав, слухав, чи будуть звідти передачі, з Заходу… Можливо, щось і допомогло, тому що церкву в моєму селі знищили не тоді, а аж у 1982 році. 5 жовтня знищили церкву, а 22 грудня мій батько помер. Отакий це був для нього сильний удар. Він весь час працював на церкву , на добровільних засадах, без зарплати, без нічого, але робив біля церкви.
Я хотів би трохи повернутись до своєї розповіді. Коли в 1973 році ми звільнилися із тюрми, я і Лесів Славко (Славко раніше, а я на два місяці пізніше) сходили в гості до Квецка Дмитра, вірніше, до його родини, до його брата двоюрідного. А в нього дружина з Коломиї, працювала вчителькою, Женя. Коли ми прийшли і почали говорити, вона нас вигнала з хати – ми не потрібні. Це був 1973 рік, травень місяць. Пізніше, коли сталася перебудова, я приїхав на весілля додому. Це вже був 1990 рік. І якраз на Михайла я прийшов у Слободу в гості і попав на концерт. І ота Женя, яка тоді виганяла мене з хати, як поганого чоловіка, що я бандерівець, уже стала такою патріоткою – більшою, ніж я!
Ірина: Вона була секретар партійної організації.
В.К.: Мене дивують такі перевертні – вона вчителька, вона повинна була знати більше, ніж я. І так мінятися… Вони, правда, влаштували тоді такий національний концерт у Слободі, дітей учили.
Але що дивно, що ці ж учителі в 1982 році з допомогою міліції нищили церкви. У моєму селі, в селі Лужках, у двох селах нищили церкви, а потім так перевернулись, що вже концерти патріотичні дають. Як можна так мінятись? Мені здається, що причина в нашому тривалому житті під комуністами, що люди не є постійними, тільки одиниці мають тверді переконання. А оці перевертні – вони нам дуже заважають, що ми не можемо добутися нормальної держави, щоб ми дійсно зажили у своїй хаті.
Ще що можна сказати? Моя мама була неграмотна. Але була сильно віруюча, і вона мала більше чесності, ніж ті люди, що зараз мають вищу освіту. Моя мама виховала шестеро дітей, бо сьома дитина померла у 1945 році, коли мама прийшла з допиту і дала холодну грудь, – дитина померла. А нас шестеро виховала. Держава за те їй не дала ні копійки. Хоча давали, хотіли, щоб мама брала гроші, але батько сказав: «Ні, я дітей не продаю». Ці люди не були неосвічені, але мали совість і не хотіли мати зв’язку з тією державою, з тією системою. А тепер – ми би все продали, аби тільки вижити. Чи вижити, чи багатіти. Зараз не така ще біда, ще ми живемо непогано.
Я ще хочу повернутися до того факту, коли була проголошена самостійна Україна. Я був присутній біля Верховної Ради. Я там бачив, як одна жіночка цілий день молилася на сонці. То дійсно була щира молитва. Але ми силою змушували депутатів, коли вони виходили уже ввечері, години коло дев’ятої, із залу, сказали: "До тих пір, доки не проголосуєте, ми вас звідси не випустимо". Так воно і сталося. Вони десь годині о дев’ятій проголосили самостійність України, а після того був мітинг на майдані Незалежності.
Другий випадок стався в Криму. Коли Кримська Верховна Рада проголосувала за Республіку Крим. І там також силою, уже комуністи, змусили голосувати. То ми потім оце засуджували, що це нечесно, несправедливо. Але чому ми не порівняли, що так само і ми робили? Люди ще не були готові, навіть ті депутати, проголошувати незалежність. Мені здається, що все те зроблено силою, а не свідомістю. Якби ті депутати справді усвідомили, що вони будують свою державу, то ми б не мали зараз такого плачевного стану.
Була вказівка компартії, щоб проголосувати за самостійність на референдумі і обрати Кравчука першим президентом України. Коли я розповсюджував фотографію Чорновола і листівки за Чорновола, то в мене зірвали їх того ж дня на робочому місці. А коли причепили портрет Кравчука, то мене попередили, що ти дивись, не зірви його. Я казав, що не буду зривати. Ходили оці комуністичні агітатори навіть у школу. Лисенко такий Микола є, тут живе в Нижніх Торгаях, то він агітував, щоб голосували за самостійність і за президента Кравчука. Що і сталося.
У нашому селі за самостійність проголосувало 93%, у що я не вірив – не може бути така свідомість висока. А можливо це приказним порядком. За Кравчука в нашому селі проголосувало десь 85%, а інші голоси за Левка Лук’яненка, за Чорновола. Так воно і розподілилось. Це все я знаю точно, тому що я був у виборчій комісії, тоді вже мене включали. Я вже мав право контролювати це все. Мені навіть довелося поставити могорич за референдум. Я не вірив, що в цьому селі... Я давав процентів 70 – 75, не більше буде за самостійність. А тут сталося 93 проценти. Значить, ми державу дістали приказним порядком по лінії комуністів. І вони вибрали свого президента. І до чого нас довела оця партократія? Ми бачимо, які плачевні наслідки маємо.
В.О.: Це був Василь Кулинин, член Українського Національного Фронту. 20 лютого 2001 року. Херсонщина, Нижньосірогозький район, село Нижні Торгаї. Записано опівночі, при свічках, бо цілу добу там не було електрики.
Знаків 49.267.