МАРИНОВИЧ ЛЮБА ЙОСИПІВНА
автор: Овсієнко В.В.
Інтерв’ю МАРИНОВИЧ Любови Йосипівни2 лютого 2000 року
[22.11.1924 – 1.09.2006]
В.Овсієнко: А зараз ми перейдемо до розмови з пані Любою Маринович-старшою – з мамою Мирослава.
Л. Й. Маринович: Я, Маринович Любов, дочка Йосипа, народилася в теперішній Польщі – таке є село Військо біля Кальварійської Святої Гори, де відбувалися релігійні від-пусти. Народилася в сім’ї священика о. Йосифа Мариновича, в дуже інтелігентній сім’ї. Моя мати Марія з роду Менцінських була двоюрідною сестрою відомого оперного співака Моде-ста Менцінського. Нас було шестеро дітей: чотири доньки і два сини; ми виховані були в патріотичному дусі, в українському дусі. У нас в родині співалися пісні – і класичні, і народ-ні, співалися арії з "Запорожця за Дунаєм". Свята релігійні відправлялися з великою побож-ністю, з великою святістю. Були в селі прекрасні традиції, які переважно організував мій ба-тько. Він був дуже великий патріот своєї Батьківщини – він був і головою "Просвіти", і вза-галі всі заходи в селі були під його керуванням.
Я навчалася в Перемиській ґімназії; закінчила всього одну клясу, як тоді казали, в Пе-ремишлі, другу – в Яворові, а потім почалася війна. За німців я закінчила один клас музично-го училища у Львові... Ні, перепрошую – за німців я закінчила дві кляси торговельної школи. Ну, війна знову перервала мої заняття. Потім вийшла заміж, пішли діти, і вже ніякого на-вчання, звичайно, не було.
Що можна сказати? Звичайно, в селі я не була такою активною, як мій батько, – це я мушу визнати. Але я любила ходити на всі заходи, які відбувалися в селі. І пісні, й вистави – я дуже це любила, я просто жила цим життям села. Знала всіх хлопців, які були в УПА, – це було моїм життям, тому що то були мої річники, які майже всі, 31 чоловік, загинули. Я не була членом УПА, тому що мене, видно, якось оберігали, бо мої два брати Антон і Ярослав були трошки зв’язані з цим, і, видно, мене хлопці вже трошки пожаліли. Але я з ними і коля-дувала, я з ними спілкувалася, я з ними бачилася, я бачила їхні вечірні приходи до хати, чула ті розмови… Мені було їх і жаль, і я гордилася своїми земляками.
Потім – радянська влада. Я вже була заміжня, вийшла за свого земляка Франка Дицьо (в селі відмінювали: Диця). Народилася донечка, по тому вже був зачатий Мирослав – і нас переселили в 1948 році на територію нинішньої України. Була операція "Вісла", і ми були переселені в сусіднє село Комаровичі, де народився Мирослав. Але ми там прожили недов-го, потім жили у Самборі. Ага, ще забула сказати, що мій батько був заарештований у березні 1945 року, але його випустили вже в липні місяці з тим, щоби він залишив своє село. І він переїхав сюди, в село Стебник біля Дрогобича.
В.Овсієнко: Там у церкві є таблиця – то про нього?
Л. Й. Маринович: Так, то про нього. Він, можна сказати, закінчив будівництво тієї це-ркви в Стебнику – там були тільки мури, а вся середина – це все закінчив мій батько. Це була дуже жертовна людина – він думав не про своє домашнє, він думав тільки про церковне і про Україну. Це була дуже велика і гарна людина.
Якось батько написав мені, що є тут робота для мого чоловіка у млині (він дуже добрий мельник), і ми переїхали до Дрогобича. Звичайно, ми не мали ні квартири, нічого – хоч нам хату дали поляки під час переселення, але чоловік мій вчинив недобре – він продав ту хату, гроші швидко розійшлися, і ми не мали за що жити. Ми переїхали до Дрогобича і жили тут. У Дрогобичі мої діти закінчили школу.
В.Овсієнко: Мирослав 1949 року народження, а...
Л. Й. Маринович: А дочка Надія 1945 року.[8.03.1945 – 28.03.2009/ – М.М.] .Вона працює в Рівному, директор школи "Центр надії" – є така українська напівдержавна-напівприватна школа з американською програмою.
Коли ми переїхали до Дрогобича, дочка тут закінчила педінститут, англійську філоло-гію, її направили в місто Рівне – вона там працює до цього часу. Мирослав закінчив Львівсь-кий політехнічний інститут. А я залишилася тут сама. Життя наше з чоловіком було абсолю-тно, як би сказати, не таке, як повинно бути, і ми розійшлися. Уже минуло 12 років, як він помер.
Що можу сказати? Що я, звичайно, в Дрогобичі нічим таким не займалася; чомусь у мене немає дару громадської роботи – немає такого дару. Я виконавча така, а от організацій-не – на жаль, такого в мене немає. Так що я більше, як то кажуть, мати. Як по-християнському – то я більше Марта. Знаєте, була Марта і була Марія – Марія слухала Ісуса Христа, а Марта біля кухні. От і я така Марта. Я більше люблю ото, щоб діточки прийшли, щоб я їх нагодувала, – це є моє. Я, правда, цікавлюся всім – я цікавлюся і політикою, я й далі цікавлюся дисидентським рухом – я цікавлюся всім. Але до такої діяльності у мене, на жаль, нема хисту, я не можу похвалитися.
Що ще Вам сказати? За арешт Мирослава. Я, звичайно, готувалася до цього, що він бу-де арештований. Я знала, що він буде арештований, тому що за таке радянська влада по голі-вці не погладить. Коли я Мирославу сказала, що так і так, Мирославе, ти ж будеш арештова-ний, він каже: "Нічого, мамо, я собі ще на пенсію зароблю. Але я йду за своїм покликом, я мушу це зробити". Я знала, що він буде арештований, тим більше, коли вже були арештовані Руденко й Тихий.
Про арешт я дізналася від своєї дочки, коли приїхали і зробили в неї обшук. Вона мені, звичайно, не подзвонила в той самий день, коли він був арештований, а подзвонила аж на другий день. Я відразу поїхала до неї, цього ж самого дня, переночувала, і вранці, коли я була в Здолбунові на вокзалі, я вже відчула на собі стеження кагебістів за мною. Я бачила, що вони ось тут і тут, показували один одному головою, що там-то і там-то я стою. Коли я їхала в поїзді, я дуже плакала. До мене підійшов у тамбурі один мужчина, побачив, що я дуже плачу, і каже: "Не плачте, все буде добре." Це також, мабуть...
В.Овсієнко: Теж супровідник був.
Л. Й. Маринович: Супровідник, який бачив, що я плачу. Але він сказав: "Нічого, не плачте – все буде добре".
Були, звичайно, кожного місяця поїздки до Києва, з передачами. Ми переважно ходили з Настею Федорівною, мамою Матусевича. Ми підтримували зв’язок весь час і, як то кажуть, все робили разом – згодом їздили на побачення, хоч вона їхала в іншу сторону, а все допома-гала мені: що купити, що передати. Вона якось більше знала, що можна взяти. Вона мені ду-же допомагала в тому часі.
Тюрма, звичайно, була для мене... Можете собі уявити – я одна в хаті, чотири стіни й нікого немає. Люди відвертаються від мене на вулиці. Це дуже важко було. Аж поки я не зустріла одну свою дуже добру знайому, і вона побачила, що я так іду, голову схилила. А вона каже: "Ану голову догори! Ви чого голову тримаєте вниз? Ви голову догори тримайте! Ваш син – не ґвалтівник, Ваш син пішов за добру справу. І Ви дивіться догори!". З того часу в мені появився якийсь інакший дух. Я й до цього часу їй вдячна.
Я тут маю трошки записаного, щоб я не забула, – за суд. Коли був суд Мирослава, вони мені не повідомили, аж поки Мирослав не заявив, що він не буде брати участі в суді. Тоді вони мені повідомили. Я, правда, пішла на роботу, попросила звільнення, а вони мені сказа-ли, що поки не буде офіційного повідомлення з КГБ, що є суд, мені звільнення з роботи не дадуть. Я пішла в КГБ, і вони мені зразу ж дали повідомлення. Але коли я їхала автобусом до Львова до поїзда, по дорозі автобус затримали, всіх людей висадили з автобуса і мене в тому числі, під’їхала легкова машина з кагебістом, який посадив мене на таксі і привіз до Львова, посадив на інший поїзд – ми той квиток здали, а він мене посадив на інший поїзд з тим, щоб мене в Києві зустріли кагебісти.
Коли я приїхала, мене зустрів кагебіст і запитав, як я доїхала. Я сказала: "Звичайно, ва-шими молитвами добре я їхала". Ми відразу сіли на машини і поїхали до Василькова. По до-розі ми бачили, що всюди стоять кагебісти.
Приїхали на суд. Дочка вже там приїхала, прийшов двоюрідний брат. Відбувався суд, а коли вже читали вирок, то ми обидві з Настею Федорівною не плакали. І чуємо шепіт: "Ты смотри – они даже не плачут!". Розумієте, все закам’яніло в душі. Сльози були вже вдома – там не було. Чи тому, що то були всі вороги, які були навколо нас, – і все закам’яніло. Ми не могли плакати, тому що ми не могли показати своєї слабкості. А вони аж дивувалися, що ми не плачемо.
Звичайно, ми були приготовані до того, що буде такий вирок – 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Хоч і здригнулися від цього, але що ж робити – вирок є вирок.
Поїхали ми на побачення перший раз аж через два місяці. І вже тоді нам сказав такий Фьодоров, начальник режиму, що у Мирослава вже вісім порушень, що ми, звичайно, вам дамо побачення – нам тоді, перший і останній раз, дали три дні побачення. Це був один-єдиний раз, коли дали три дні. Хочу сказати, що то минуло, як один день, але все-таки ми побули разом, багато поговорили, хоч знали, що там підслуховують, але ми були разом. А вже наступні побачення були переважно короткі.
В.Овсієнко: А всього скільки разів Ви їздили?
Л. Й. Маринович: До Кучино ми їздили всього три рази, тому що два з половиною ро-ки Мирослав узагалі не мав побачення – він був позбавлений. Були хіба листи – один лист у два місяці. Весь час ПКТ, весь час ПКТ, покарання, і аж по тому дали один день побачення і два коротких. Коли ми одного разу приїхали, і йому сказали, що треба говорити російською мовою, він запротестував – він не хотів піти на те побачення, але вони все-таки погодилися дати побачення, і це був один-єдиний раз, що ми говорили на тому короткому побаченні українською мовою. Оце всі побачення в Кучино.
Заслання. Я трошки, звичайно, боялася цього заслання в Саралжині, тому що там і Ма-рченко, бідний, був – він помер потім... І Попадюк там був. Але Казахстан для нас виявився добрим засланням – таким, можна сказати, людським, тому що казахи поставилися до Миро-слава дійсно по-людськи. Може, через те, що він такий є, що для нього не має значення наці-ональність – щоби тільки була людина порядна, і він сам добрий по натурі, справедливий. Він такий змалку був, що дуже не любив несправедливості. І там, видно, казахи пізнали по ньому. Він пішов улаштуватися на роботу, а начальник каже, що в них немає роботи. Біля нього стояв один чеченець – з тих чеченців-шабашників, що наймалися на роботу. Так от той чеченець каже: "Ну, возьми – видно по глазам, что хороший парень".
Мирослав працював там. Одного разу була там пожежа, і вони перелякалися, що то бу-ла спеціально зроблена пожежа "під Мирослава", що нібито він оце влаштував. Але виявило-ся, що то була зовсім інакша справа.
Одного разу на заслання, коли я там була, приїхали кагебісти зі Львова. Приїхали і пропонували Мирославові написати заяву на помилування. Вони спеціально приїхали, коли я там була, щоб і мені це сказати. Я їм сказала, що Мирослав – уже сформована людина, він уже не є хлопчик, якому я можу наказати. Він уже має свій розум, я йому цього наказати не можу. Такі були мої слова, і вони більше не вимагали того від мене. Мирослав не написав тої заяви, але тоді вже Горбачов усіх звільняв, у тому числі й Мирослав був звільнений.
Після повернення, як Ви знаєте, він працював на нафтопереробному заводі, але він на-писав якусь там одну статтю, другу статтю, і побачили, що йому не працювати на заводі про-стим робітником, а йому треба працювати за своїми здібностями. Тоді він пішов у редакцію нашої газети «Галицька зоря» працювати кореспондентом. Спочатку йому пропонували такі побутові теми, але він сказав: «Я про побутові навіть і не думаю, тому що це не в моєму сти-лі, я буду більше писати на політичні і громадянські теми, про українські справи». І він дійс-но працював у редакції довший час – два чи три роки, а може й більше [насправді 7 років. – М.М.].
Після цього він уже запізнався з людьми з Богословської Академії і почав працювати там, і до цього часу працює в Львівській Богословській Академії. Роботою він задоволений – це по його душі.
В.Овсієнко: Він розповідав, що йому декілька разів пропонували висуватися канди-датом у депутати.
Л. Й. Маринович: Ні, він того не хотів. Розумієте, Мирослав – не можна сказати, що він не для цього, але він має, по-моєму, дуже м’яку натуру, він би там у Верховній Раді не міг бути. Він каже, що не має там з ким бути. Може, це й правда, я знаю?
В.Овсієнко: Так, у кожного є своє покликання, і якщо людина відчуває, для чого вона прийшла в світ, то треба зробити те, до чого лежить душа.
Л. Й. Маринович: Власне так. Він каже, що там не може. А я би переживала, тому що я знаю, який Мирослав, – він не міг би погодитися з тими несправедливостями, для нього це би коштувало великого здоров’я. І мого. А тут він дійсно відчуває, що потрібний для Украї-ни, для Церкви. Він справжній внук свого діда.
В.Овсієнко: Я Вам скажу так, як матері, що мені пощастило бути знайомим, може, з найкращими людьми нашої епохи – я маю на увазі з українцями. І тут я ставлю на один ща-бель: от Микола Руденко, от Євген Сверстюк, от Мирослав Маринович – це, може, найкращі люди, яких я знаю. Я тішуся, що є їхнім сучасником. Де я бачу ім’я Мариновича – я знаю, що це треба обов’язково прочитати, бо це щось дуже мудре.
Л. Й. Маринович: Мені тут люди кажуть, що Мирослав так по-філософськи пише – може би він більше по-простому писав? А Мирослав каже: "А чому я маю спрощувати свою мову? Хай люди вчаться і зростають". І я з ним згідна повністю. Може, я деколи не розумію тих його філософських речей, і він сміється з мене – бо який з мене філософ?
В.Овсієнко: Так, але мали би тішитися, що маєте такого сина.
Л. Й. Маринович: Я і тішуся, я горда, що маю такого сина. Я взагалі маю дуже добрих дітей. І дочка в мене така – я Вам скажу, що якби не вона і не молитва, мені було би дуже тяжко, коли Мирослава арештували. Саме молитва й донечка, яка мене підтримувала, хоч сама не менше переживала, бо вона дуже любила Мирослава. Вона його страшенно любить! Але вона підтримувала мене морально майже кожний день. Так що я маю прекрасних дітей, за яких я дякую Господу Богу кожного дня.
В. Овсієнко: Я, здається, не зауважив – чи Ви назвали свою дату народження?
Л. Й. Маринович: Дату – ні. 22 листопада 1924 року.
В.Овсієнко: Ви казали, що тоді, коли Мирослав був заарештований, Ви десь пра-цювали, – а ким Ви працювали?
Л. Й. Маринович: Я працювала на заводі побутової хімії. Я пішла там працювати для того, щоби собі більшу пенсію заробити. І я мала гарну пенсію – майже 100 карбованців. То була непогана пенсія, тим більше, що коли Мирослав був арештований, то мені треба було збирати і на дорогу, і на харчі, і на все...
Коли вже підійшов мій пенсійний вік, я звільнилася, хоч я там могла працювати й дов-ше. Для того звільнилася, щоби мати, як то кажуть, розв’язані руки – бо, може, треба було поїхати до Мирослава на побачення, то щоб уже не відпрошуватися, я пішла на пенсію. Я завдячую своєму Мирославові ось у чому – що він мені відразу написав: "Ви, мамо, підете на пенсію і будете дуже нудьгувати в хаті. Візьміться або до вишивання, або до в’язання." Я взя-ла собі вишивання. Я до цього дня вишиваю, і це мені допомагає і матеріально, і духовно, дуже допомагає. Завдяки Мирославу – він знав, що мені дійсно буде дуже тяжко.
В.Овсієнко: А от коли Мирослав був в ув’язненні – Ви, часом, може, слухали радіо "Свобода"? Бо це, певна річ, дуже підтримувало б на дусі.
Л. Й. Маринович: Постійно, постійно! Воно мене підтримувало на дусі, особливо тоді, коли сказали, що Гельсінкська Група висунена на Нобелівську премію. От ми з дочкою дума-ємо: Боже, може дійсно дадуть? І це для них буде полегшення. Може, їх і звільнять. І може би таке й було, але ж тоді її дали президентам Єгипту та Ізраїлю.
В.Овсієнко: За те, що вони побилися й помирилися.
Л. Й. Маринович: Побилися, помирилися, а потім один із них помер, по-моєму, дуже скоро після цього. Так що то минулося, але ми дуже стежили за тим. Тоді так перешкоджали, глушили, що ледве-ледве можна було зловити, але все одно кожного дня слухали.
Кагебісти приходили до мене рідко – двічі або тричі були в мене в хаті, питалися, чи я не маю якихось проблем, чи я не маю якихось претензій до кагебістів. Один раз я, правда, ходила до них тут, у Дрогобичі, коли від Мирослава не було декілька місяців листів і я дуже переживала. Я пішла і, правда, мене той начальник, пан Гусєв, заспокоїв і сказав, що якби було щось поганого, то вам би дали знати; не хвилюйтеся – лист, напевно, буде. І дійсно, через деякий час уже був лист. А так не можу сказати, що були якісь переслідування, якісь провокації чи якісь учинки проти мене – не можу того сказати. Було досить спокійно.
В.Овсієнко: А хто-небудь із тих політв’язнів, що звільнялися, приходив до Вас?
Л. Й. Маринович: Був Любко Старосольський, приїздив Зорян Попадюк. Я була у па-на Євгена Сверстюка в Києві, була у Марченка Валерія.
В.Овсієнко: Цікаво, яке враження справив на Вас Валерій Марченко?
Л. Й. Маринович: Прекрасне враження! Я не можу забути це побачення в нього на ба-лконі. Він казав: "Пані Любо, може, на балконі нас не будуть підслуховувати – ходімо з хати на балкон". Він мені порадив заїхати до пані Надійки Світличної – вона порадить, що Миро-славові передати. Сказав мені за релігійну літературу, яку я можу дістати в Києві. Взагалі він мені дуже сподобався, Валерій Марченко, – така світла, свята душа! Дійсно, як Мирослав казав, що Господь послав йому вище благо вибілити свої шати ще за життя, як у святого. Він представ перед Богом чистий-чистий! Ви не читали тої статті Мирослава, де він писав про Валерія Марченка?
В.Овсієнко: Цієї – ні, хоч я стараюся читати геть усе, що пише Мирослав.
Л. Й. Маринович: Він дуже гарно написав про Валерія Марченка. І про його маму Ні-ну Михайлівну – дуже гарної думки, ми шануємо її, поважаємо як дійсно прекрасну людину.
З Настею Федорівною, на жаль, ми не спілкуємося вже дуже давно. Щось не вийшла дальша, як кажуть, дружба Мирослава з Миколою... Але це хай буде на суд Божий. Все одно Мирослав ніколи не забуває Миколу і все згадує його добрим словом. А Ви його бачите?
В.Овсієнко: Він зрідка з’являється в Києві. Якось так з’явиться – і щезне, і знову йо-го не видно. Я муситиму до нього теж поїхати, обов’язково з диктофоном, і записати його розповідь. Адже Микола до мене приїздив у 1977 році. Я звільнився 5 березня, а він з Оль-гою Гейко, з Любою і донькою Бердника Мирославою – вони до мене приїхали в село на Житомирщину...
Л. Й. Маринович: З Любою – нашою?
В.Овсієнко: З Вашою, так. Вони приїхали до мене в кінці березня. Певно, що потім нас допитували про Миколу – і мене, і мою племінницю, котра теж якраз приїхала була. Бо ж Миколу скоро заарештували. Так що Миколу я знав уже з кінця березня 1977 року і зберіг дуже гарні враження. Ну, тепер він тримається якось так осторонь подій – лише іноді з’явля-ється на людях.
Л. Й. Маринович: Я не знаю – може, після того, що сталося на сцені...
В.Овсієнко: Так, я був свідком того на установчому з’їзді «Меморіалу». Гарячкува-тий хлопець.
Л. Й. Маринович: Гарячкуватий, так. Але він Мирославові допоміг сформувати його характер, як то кажуть. Мирослав – галичанин; він, розумієте, остерігається щось сказати, а Микола його трошечки навчив. Дуже великий вплив на Мирослава мав Красівський Зенко. Саме коли Мирослав був з ним у тюрмі. Він просто йому сказав: "Чому Ви самі собі не дові-ряєте? Будьте самим собою!".
В.Овсієнко: Так, сьогодні про це Мирослав розповідав. Бо, каже, я так вважав, що з кагебістами треба постійно конфронтувати – а Красівський розмовляє з ними вільно!
Л. Й. Маринович: Так, і він про Суровцева, табірного кагебіста, написав. Ми були здивовані, ми ж не знали Суровцева. Коли ми приїхали вперше на побачення, чекаємо з На-дійкою в тому залі, а йде той Суровцев: "Хвилинку почекайте!". Нам очі на лоб: звідки тут узявся українець у тому Кучино? Ми не знали, що він той, який приставлений до Мирослава та інших українців.
Так що Зенко Красівський був дуже великим наставником Мирослава. Він приїжджав до нас із Моршина дуже часто, підтримував зв’язок, вони з Мирославом дуже гарно співпра-цювали. Так само зі Сверстюком Мирослав підтримує стосунки, і з Попадюком, а більше так ні з ким. Тому що ті були у Львові – Горині, Чорновіл. Хоча вони зустрічалися, але щоб так були тісно зв’язані – то ні.
Про моїх братів. Мій найстарший брат Антон, правник, був арештований у 1944 році. Це був найгірший час, тоді арештували майже всю українську інтелігенцію. Він був у перших рядах тих, яких узяли. Він був засуджений на 20 років каторжних робіт. Відбув усього три роки в Магадані на золотих копальнях, не витримав того всього і помер. Я дуже боялася, що моя доля буде така сама, як доля моєї матері, яка не дочекалася свойого сина. Але Бог дав мені інакшу долю, і я дякую за це Йому.
Другий брат Ярослав, музикант, також був переслідуваний кагебістами. Мав слабкий характер – він зламався, бо трошки любив уживати алкоголь, і то його зламало морально. Він помер від тих усяких переслідувань і від хвороби – від туберкульозу. Один загинув від комуністичного режиму – і другий так само, можна сказати.
Сестра моя одна, Марія, виїхала до Австралії і там живе в місті Перті. Вона має велику родину. Вона найщасливіша між нас. Їй дали Орден Австралії за те, що вона багато робить для української громади. Дві мої сестри тут, у Дрогобичі, Лєна і Нуся, уже померли. Так що лишилася з родини я одна, наймолодша з сестер, і тамта, що в Австралії, найстарша.
Звичайно, я не нарікаю, Боже сохрани, – я щаслива, що я маю вільну Україну, за яку боролися мої хлопці-земляки. Я прошу Бога, щоб вона була вічна, щоб нам, українцям, ви-стачило розуму, щоби нам вистачило сили і витримки, щоб ми її зберегли, щоб ми пам’ятали завжди, що наші хлопці гинули за неї з іменем України на вустах. Ми це не повинні ніколи забувати і вчити своїх дітей.
В.Овсієнко: Для цього ми оце й робимо. Я вже стомлююся повторювати одну й ту саму фразу, що історія, на жаль, – не завжди те, що було, а те, що записане. І якщо люди, ко-трі знають, як воно було, не подбають про те, щоби була записана правда, то прийдуть нові люди і напишуть так, як вони це знають, як вони розуміють або так, як їм треба буде, – і те стане історією.
Л. Й. Маринович: Я мала на роботі одну таку Ніну, яка казала, що бандерівці нищили, вбивали наших людей. Я їй кажу: "Ніно, у нашому селі було два випадки, що одного повіси-ли, а другого застрелили. То про одного я точно не можу сказати, а другого – я була свідком. Він був сам учитель, він на батьківських зборах у присутності багатьох людей критикував бандерівців". Йому бандерівці звертали увагу: «Владку, не роби цього». А він далі продовжував. Звичайно, що вони мусили його знищити, тому що він уже навіть ходив на заставу, і вони боялися, що він буде видавати всіх. Так і загинув. Але загинули дуже багато й тих бандерівців чи повстанців, які не хотіли здаватися ворогові в руки.
В.Овсієнко: Як-не-як, ми все-таки дожили до незалежності – а багато людей поги-нули, так і не дочекавшись її. Так що ми щасливіші.
Л. Й. Маринович: Ми є щасливіші, так. Я плакала, коли перший раз чула "Боже вели-кий, єдиний!", "Ще не вмерла Україна"; я й дотепер плачу, коли то чую. Я думаю: Господи! Мій брат помер – за що? Він мав два звинувачення – і він дістав 20 років каторжних робіт за те, що у нього були ноти і там у кінці збірника була "Ще не вмерла Україна", і за те, що коли він був прокурором за німців, то засудив злодія – сказав дати йому 25 буків, а той свідчив проти нього москалям. То йому за те дали 20 років каторжних робіт! Який він злочин зробив перед радянською владою? Ніякого! Значить, то треба було знищити нашу інтелігенцію. Я це пам’ятаю, і мої діти це прекрасно знають, і кому я тільки не говорю, що були такі пересліду-вання. Але, на жаль, та комуністична пропаганда робила своє, і багато людей не вірять, хоч і читають, і слухають, – але не вірять, що були такі переслідування. На жаль – що можна зро-бити?
В.Овсієнко: Потрібна просвіта – треба людям про це говорити, писати, про це треба в школі говорити, у вузах.
Л. Й. Маринович: В школі треба говорити. Бо вдома це є одне, а в школі це є друге. Звичайно, батьки повинні вчити – так, як я, наприклад, учила своїх дітей: вони знають усі стрілецькі пісні, вони знають всю історію нашого села Військо, тому що я, хоч і страшно було говорити (бо дитина то є дитина: вона почула і пішла надвір говорити), але я була впев-нена, що мої діти цього не будуть робити. Вони були виховані в зовсім інакших умовах.
В.Овсієнко: Так, Мирослав теж на це звертав увагу, що в ньому поєднувалися пат-ріотизм і національне виховання з тим комсомолом. Він думав, що в тому комсомолі можна проводити патріотичне виховання. Він про це прямо говорить, і це дуже добре, що він прав-диво про це розповідає.
Л. Й. Маринович: Так, школа робила свою справу, як-не-як. А він був відмінник, але він був дуже справедливий. Завжди казали, що Мирослав настільки був справедливий, що, наприклад, коли дістав хтось трійку, – він тут же пішов до директора і сказав: "Той хлопець не відповідав на трійку, він відповідав на чотири – чому Ви йому поставили "три"?". Він був дуже справедливий хлопчина. А коли утворювалася Гельсінкська Група, він не міг бути осторонь, він вчинив так, як йому серце підказало.
Ще раз можу сказати про свого Мирослава, що він надзвичайно добра людина. Хоч я його, наприклад, деколи більше боюся, чим дочки. Дочка то накричить, а Мирослав скаже одне слово – але скаже так, що я його мушу вислухати і мушу так робити, як він скаже. Тому що він говорить правду, він говорить добре, він говорить так, як повинен говорити христия-нин. Я дуже горджуся ним, бо він хоче, щоб кожен українець був і добрим християнином, і доброю людиною, і добрим патріотом, щоб він шанував своїх батьків, свою релігію, щоб він шанував своє минуле. Оце він робить.
В.Овсієнко: Це було 2 лютого 2000 року. Мама Мирослава Мариновича пані Люба.
Вас може зацікавити
Інтерв’ю
До 90-річчя Михайлини Коцюбинської
Праці дисидентів
Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.
Події
Події
Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова
Події
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко
Спогади
Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова
Інтерв’ю
АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГОРБАЧ (ЛУЦЯК) АННА-ГАЛЯ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Праці дисидентів
Дослідження
Інтерв’ю
ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.
Спогади
РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ
Праці дисидентів
Спогади
Інтерв’ю
МАРИНОВИЧ МИРОСЛАВ ФРАНКОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
МАРИНОВИЧ ЛЮБА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.