МАРИНОВИЧ МИРОСЛАВ ФРАНКОВИЧ

 733120.08.2010

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю МАРИНОВИЧА Мирослава Франковича
1-2 лютого 2000 року в Дрогобичі

В.Овсієнко: 1 лютого 2000 року. Пан Мирослав Маринович. Веде запис Василь Овсієнко. У Дрогобичі.
М.Маринович: Я хотів би почати з родини – з того, як я формувався, звідки з’явилось у мене опозиційне наставлення (хоч воно не було однозначним, а було і те, і те).
Отже, я вважаю, що походжу з родини греко-католицького священика, бо моя мати – це донька колишнього греко-католицького священика, який був центром не лише нашої сім’ї, а й цілої великої родини. Втім, він був духовним епіцентром, довкола якого об’єднува-лась не тільки родина, а й ціле село Військо на Пацлавській Кальварії, де він душпастирював 25 чи 26 років. Ясна річ, це був типовий галицький священик, тобто патріотично настроєний, діяльний у роботі "Просвіти", – адже це було покоління, виховане Шептицьким. Словом, парафія мого дідуся була організована за найкращими стандартами тогочасного галицького життя: там сільський хор співав не тільки народні й духовні пісні, а й ставив опери; були там і читальня “Просвіти”, кооператив “Сільський господар”, дитячий садок, жіночі курси з куховарства, воєнно-спортивні товариства типу “Січі”... Відповідно, діти були виховані в національному й релігійному дусі. І коли почалися оті всі воєнні завірюхи, то все це не могло не проявитися. Так, найстарший син мого діда був заарештований після приходу перших… Мама це скаже Вам точніше, коли він був заарештований: під час “перших совітів” чи других. Якось я це випустив з уваги. В кожному разі, він загинув у Сибіру – через півроку після привезення його на Магадан він помер. Його звали Антін Маринович. (Мама Мирослава каже, що Антон Маринович був заарештований у 1944 році, засуджений на 20 років каторжних робіт і через три роки загинув на золотих копальнях у Магадані. – В. О.).
Я маю прізвище мого діда – отця Йосифа Мариновича, хоч за батьком моє прізвище було Дицьо. Коли батько розлучився з нами, я взяв прізвище моєї матері, тому після 18 років я на прізвищі Маринович.
Отже, в родині зберігається пам’ять про національне і релігійне життя. Я деякий час міг бути скептичним щодо релігії – впливали молодість, тодішні віяння, – але ніколи не втрачав пошани до священиків, до церковного життя, бо це було життя мого діда, якого я страшенно любив, обожнював.
В.Овсієнко: А то не про нього таблиця є в церкві у Стебнику?
М.Маринович: Так, так, це саме про нього. Доля його самого дуже складна, тому що він був греко-католицьким священиком, якого в 1945 році заарештували, як і багатьох тоді арештовували за те, що вони були греко-католицькі священики, і через тюрму змушували прийняти православ’я. Як мені роз’яснювали пізніше в Америці, він був один із тих підпіль-ників, кому було доручено рятувати те, що можна було: церкву, традиції, мову – від цілкови-тої русифікації, що насувалася. Але про це мало хто знав – офіційно він був членом Ініціати-вної групи ліквідації Греко-Католицької Церкви. Він був учасником Львівського собору 1946 року. Коли я дивився кінохроніку того часу, то бачив його там, його трагічне обличчя. Він виступив із доповіддю, де, звичайно ж, хвалив те, що треба було хвалити. Але і я, і вся родина знаємо, яких він був переконань. Знали про те й люди, його парафіяни. Колишні підпільники розказували, що і 1945-му, і в 1946 році він відвідував їхні криївки, де під час Великого посту сповідав і причащав повстанців. І після “ліквідаційного” собору він зустрічався у Війську з провідниками підпілля. Отож, хоч він став православним священиком, все ж до кінця залишався патріотом. І у Стебнику, куди він змушений був переїхати після того, як більшовики провели в 1947 році операцію “Вісла”, збереглася про нього добра пам’ять як про пароха. Він збудував там церкву Різдва Пресвятої Богородиці в ті часи, коли Хрущов усюди руйнував церкви. Розпочав те будівництво о. Петро Мекелита, який, заклавши каркас церкви, був невдовзі заарештований більшовиками і замучений у катівнях НКВД. А завершив будівництво і внутрішнє впорядкування церкви мій дідусь у 1954 році. Між іншим, він зберіг і встановив у цій церкві копію Кальварійської чудотворної ікони – а це не тільки духовна, а й національна реліквія...
Так що загалом я був сформований в родині у такому психологічному, ментальному полі, яке робило з мене українця.
Про батька можу сказати, що молодим хлопцем він брав участь у польсько-українській війні. Так що батько теж був патріотом. І тому в родині щодо цього все було в порядку.
Народився я 4 січня 1949 року в селі Комаровичі, куди наша родина була змушена переїхати з Війська через ту саму операцію “Вісла”. Це село було неподалік нового польського кордону. Потім якийсь час ми мешкали у Самборі, а 1955 року переїхали до Дрогобича.
Що стосується школи – я ходив у радянську школу в Дрогобичі, де відповідно була ін-ша, ніж у нашій родині, атмосфера. Мушу сказати, що, як писав я у своїх спогадах “Перехре-сні стежки одного дрогобичанина” (Опубліковано у кн.: Листи з волі. Мирослав Маринович, Семен Глузман, Зиновій Антонюк. Київ: Сфера, 1999. – С. 10–25. – В. О.), я не уникнув де-якого скепсису і поєднував у собі, з одного боку, національне почуття, а з іншого – хотів бути активним комсомольцем, хоч мене дратувало, що так тягнуть усіх до комсомолу. Чого тягнути до комсомолу? Не хочеш – не треба, а ті, що хочуть – хай будуть активними. У мене був тоді той юнацький ідеалізм. Потім усе стало на свої місця, все стало зрозуміло. Але я не хочу приховувати цього, тобто я не хочу малювати картину однозначного формування – було і те, і те. Я писав у своїх спогадах, що міг сьогодні ввечері разом з мамою співати поти-хеньку "Ще не вмерла Україна", а завтра в міськкомі комсомолу добиватися, щоб була свобода вибору для людей.
Перші мої труднощі почалися вже в інституті. На першому курсі я ще був комсоргом свого курсу. А вже на другому курсі перестав бути комсоргом. Жили ми в гуртожитку, а там, як завжди, багато хто піджартовував над радянськими реаліями. Дуже легко уявити собі той стиль життя: хлопці, молоді люди час від часу збиралися разом – чи за вином, чи просто за якоюсь розмовою, – і політичний аналіз подій був завжди скептичним щодо Радянського Союзу й комуністів. Скінчилося це тим, що один із колег по гуртожитку з нашого курсу здав мене в КҐБ: назвав моє прізвище, передав, що я незадоволений тим, що в Києві тільки росій-ську мову й чути (яка ж це столиця України, як там усе по-російськи?). І ще передав мої ске-птичні слова щодо комуністів, оскільки в нас якраз у той час піймали були єдиного на курсі комуніста на тому, що він украв готовий курсовий проект. Це дало нам підстави висміювати загалом комуністів. Здається, на початку третього курсу мене викликали в перший відділ на співбесіду і почати лякати, що виключать з інституту, почали вимагати співпраці, вербувати мене в інформатори.
Це був для мене перший досвід зіткнення з кагебістами. Признаюся, що загалом це був досить складний період мого життя, – я ще визначався. Пригадую, прийшов я тоді до одного свого далекого родича у Львові й питав його, що робити і як бути. А він каже: "Та грай дурня – не можна прямо йти з ними на суперечку". Почав я грати дурня, але вони з такими дурнями вміють собі давати раду, і це мені недовго вдавалося. Але, в кожному разі, це дало мені можливість пережити той перший шок від того, що тебе можуть виключити з інституту, і т. д. І ще мені дуже допомогло те, що після тої першої розмови, коли я, страшенно пригнічений, повернувся в гуртожиток, натрапив якраз на ситуацію, що хлопці у моїй кімнаті за вином сидять і щось таке про Брежнєва чешуть! Це відразу поставило переді мною моральну проблему: то що – я повинен оце послухати-послухати, а завтра піти і їх продати? Ясна річ, що це для мене було просто недопустимим, і я сказав хлопцям: "Знаєте, мене щойно викликали до КҐБ; вони хочуть, щоб я був інформатором. Вірте чи не вірте, а наразі я вас попереджаю: може, при мені таке краще не говорити... Я буду старатися від того всього відбитися, щоб і вчитися, і не бути інформатором".
І почалася затяжна моя боротьба. Я щораз більше набирався певності, щораз більше вчився розмовляти з кагебістами, обстоювати свої інтереси. Коли вони зрозуміли, що я бав-люся з ними, і вирішили, що мене треба якось покарати, то не допустили до військової кафе-дри. Так що після закінчення інституту (скажу, забігаючи наперед) я пішов на рік служити солдатом, а не офіцером, і не маю офіцерського звання.
В.Овсієнко: Це Ви навчалися у Львівському університеті, від 1967 року починаючи...
М.Маринович: Не в університеті, а у Львівській політехніці, на електрофізичному фа-культеті, до 1972 року. Вивчав напівпровідникові прилади.
В.Овсієнко: Ага, якраз у ті самі роки я теж навчався в Київському університеті. Очеви-дно, з другого року навчання була ця військова кафедра?
М.Маринович: З третього.
В.Овсієнко: У нас вона була на другому, третьому і четвертому курсах.
М.Маринович: А в нас – третій, четвертий і п’ятий… Визначальним для мене пері-одом був п’ятий курс. Перед його початком я познайомився в Києві з моїми майбутніми дру-зями, зокрема з Миколою Матусевичем. Ми з ним швидко і страшенно близько зійшлися, стали просто нерозлийвода. Я був захоплений Києвом: у Львові серед галичан, які нібито мають бути національно вихованими, я не бачив такого сильного національного почуття, яке побачив у Києві, коли підійшов до станції метро "Більшовик". Там зібралися українці, всі у вишиванках, море тих вишиванок… Я не повірив своїм очам – це в Києві! Відтоді я захотів поїхати до Києва; я хотів бути серед них, а не у Львові.
На п’ятому курсі 22 травня... Ні, то трішечки пізніше – я вже був на роботі... Отже, пе-ред кінцем п’ятого курсу мене знову викликають до КҐБ, і починається вже прямий торг: "Вибачте нам, якщо занадто тиснули на вас. Зараз ви закінчуєте навчання. Ми обіцяємо вам квартиру у Львові через півроку і роботу при інституті, але з умовою, що ви будете з нами співпрацювати". Я відмовився. На той час мені вже легко було це зробити – я вже запізнався з моїми друзями-киянами, питання страху вже було вирішене. Я вже знав, на що йду.
1972 року я переїхав до Івано-Франківська. Працював там на заводі "Позитрон" протя-гом одного року. Очевидно, там теж за мною пантрували, бо викликали мене до першого відділу й там. Це був завод режимний, вони це робили з кожним, так що це, з одного боку, не викликало здивування. А з іншого боку – все одно вони намагалися мене якось переконати... Які були методи тиску? Я там працював у відділі інформації перекладачем з англійської мови, і коли з’явилася потреба влаштувати виставку приладів нашого заводу у Відні, я мав поїхати з тими приладами. Але мене викликали до першого відділу і запитали: "Ну, то як – будеш інформатором чи ні?" – "Ні, не буду". Відповідно, мене за кордон не пустили. Ну, нічого – не поїхав, то й не поїхав.
Ідемо далі. Якраз напередодні 22 травня 1973 року я приїхав до Києва у відрядження – мене послали з заводу. Ну, оскільки я в Києві 22 травня, то як же ж можна не піти до пам’ят-ника Шевченкові в цей день перепоховання його праху в Україні? Тільки ми вирішили, що спеціально дражнити гусей не слід. Отже, компроміс було знайдено такий: підемо вранці, ще перед тим, як іти у своїх справах. То Микола Матусевич, я і Наталя Яковенко (тепер відомий в Україні історик) утрьох купили квіти і пішли до пам’ятника Шевченку. Підійшли, поклали квіти, постояли трохи і розійшлися – кожен куди йому треба. Я поїхав на летовище в Жуляни купувати квитки. Коли приїхав туди, до мене відразу підійшов міліціонер і запросив до відділення міліції. Там сказали, що є якась підозра щодо мене, щось там не так, а це летовище… Це був тільки привід для обшуку. Перевірили всі мої речі, і коли кагебіст, що провадив обшук, запитав: "С какой целью ходили к памятнику Шевченко?" – мені зразу стало зрозуміло, звідки ноги ростуть. Я сказав, що це моя справа (вже вільніше себе почував при подібних розмовах) і що Шевченко не є забороненим поетом.
Коли я повернувся до Івано-Франківська, мене викликали до першого відділу і повели зі мною розмову жорсткіше. Вона була в якомусь сенсі визначальною, тому що тоді мені сказали: "Ми бачимо, що Ви еволюціонуєте не в той бік і підійшли до дуже загрозливої межі. Ви повинні розуміти, що хто не з нами, той проти нас. Вибирайте". Це було сформульовано так чітко, що я так само чітко відповів: "Добре, я буду проти вас". Отже, 1973 року я вже усвідо-мив, що вибрав цей шлях, і більше не вагався. Скінчився той перший період, коли людина вибирає свій шлях.
Я не довго працював на заводі, тому що вже наступного року восени мене взяли до війська. Моє начальство пробувало домовитися з військкоматом, щоб мене до армії не брали, але там рішуче відмовили. Моя шефиня (до речі, росіянка) натякнула мені, що КГБ проти того, щоб я залишався. А в армії за мною відверто пантрували. Я усвідомлював, що їхній перший відділ знає про мене і слідкує. Вони давали мені зрозуміти, що тримають мене на контролі. Але військо є військо – я один рік відбув. Там не було підстав для якогось переслідування.
В.Овсієнко: А де Ви служили? У Вологді? В яких місяцях?
М.Маринович: Від листопада 1973-го до листопада 1974 року я служив у Вологді, у військах ПВО. Єдине, що можу сказати про цей час, – що я значно важче переніс один рік війська, ніж потім сім років ув’язнення в таборі. Психологічно значно важче, бо у війську ти раб цілковитий, а в таборі я міг якось боротися.
Коли повернувся з війська, у мене виникли складні сімейні обставини. З першою моєю дружиною, з якою я одружився перед призовом до війська, я тепер розлучився, і мені треба було кудись податися. На завод "Позитрон" в Івано-Франківську мене вже не хотіли прийня-ти – вони вирішили, що їм не треба того націоналіста. На законних підставах вони не могли не прийняти мене на працю, але запропонували таку роботу, на яку я не міг погодитися. Щось зовсім примітивне, і я туди не пішов. Звільнився з заводу.
Вирішив поїхати шукати місця в Києві – до Миколи Матусевича, щоб бути разом з ним. Спершу переїхав до Василькова – там, де Микола жив. Шукали ми роботу в Василькові. Якісь епізодичні роботи типу електрика чи вантажника я там час від часу знаходив, але нічого регулярного не було. Потім я одружився під Києвом у Василькові-Першому, в Калинівці. Епізодично хтось мені знаходив роботу, і я короткий час працював. Зокрема, в журналі "Початкова школа" технічним редактором – кілька місяців 1975 року. Фактично, мене взяли туди “по блату” – знайомі порекомендували. А коли в КҐБ дізналися, що я почав там працювати, то головний редактор журналу була в паніці: вона не знала, як мене позбутися. Боялася, що я всіх переманю в свою віру, – та Ви знаєте всі ті історії. Словом, ті кілька місяців минали в щораз більшому напруженні.
Загалом мене любили в редакції, з людьми в мене були гарні стосунки, але редакторка робила все для того, щоб мене позбутися. І придумала. Оскільки мене взяли на час декретної відпустки однієї жінки, то як тільки вона народила, буквально через тиждень її змусили при-йти на роботу. А мені повідомили, що закінчився час мого контракту і я маю піти. Коли та жінка прийшла, ми побачилися. Вона тоді все зрозуміла – дуже переді мною вибачалася і казала: "Я не могла зрозуміти, в чому річ: я ще не хочу йти, а мене силують. Кажуть, щоб вийшла на три дні, а потім знову пішла в декретну відпустку. Їм чисто формально треба, щоб я вийшла". І я змушений був піти звідти.
Були ще якісь оголошення – я приходив, влаштовувався працювати, а через дуже коро-ткий час робилося все, щоб я звідти пішов.
Пригадую цікавий момент. То було в Товаристві любителів книги в Києві. Воно розта-шувалось у письменницькому будинку на Ярославовому валу. Коли я влаштувався там на роботу, то першого ж дня парторг – молодий, дуже молодий парторг – зустрівся зі мною. Він відчув, що я, можливо, перспективний, і почав зі мною розмову: "Слушай, да брось ты... Ты еще не член партии? Да тебе надо идти, пойдешь – квартира будет, все будет, понимаешь ты, все...". В той день він ще не знав, хто я є. Буквально через день-другий йому з КҐБ вже сказа-ли – то він не міг уже на мене дивитися: зрозумів, що в той момент, коли говорив зі мною, він розкрив себе повністю як кон’юнктурника, розкрив, чому він став партійним. Я вже на-віть не пригадую, що було безпосередньою причиною, чому я через короткий час пішов звід-ти. Можливо, пішов із власної волі: там було дуже тоскно працювати, в тій атмосфері ідеоло-гічної задухи.
Куди я не потикався – моя українська мова виглядала дуже підозрілою. А треба було за щось жити, бо я вже вичерпав від своїх рідних усе, що можна було. І одного разу вдався до експерименту. Дізнався, що у видавництві "Техніка" потрібен технічний редактор. Я прийшов на співбесіду і заговорив російською мовою. О, прекрасно, все чудово, я потрібен, є місце, мене зарахували. Я проговорив російською мовою три дні, поки був затверджений наказ, а на четвертий день почав говорити українською мовою. Шок був несамовитий! (Сміється). Начальство зрозуміло, що прошляпило. Але знову ж таки склалася цікава ситуація. Хоч на мене скидали всякий непотріб, – те, що самі не хотіли робити, – я працював дуже сумлінно, норму виконував на 150 відсотків, поводився завжди чемно і привітно – і мене знову ж таки полюбили в тому видавництві, навіть моя начальниця.
Але… почав я там працювати десь на початку вересня 1976 року, а в листопаді став членом Української Гельсінкської Групи. Зрозуміло, що довго на цій роботі я втриматись не міг. Що ж там придумали? Перед Новим роком, наприкінці грудня, мене викликає директор цього видавництва і пропонує підвищення. Це дуже цікаво виглядало – підвищення на літературного редактора, на вищу ставку, всі кращі умови. Але для того, щоб це зробити, треба дотриматись формальності: подати дві заяви – одну про те, щоб мене звільнили з поперед-ньої посади, а другу – щоб прийняли на іншу. Я усміхнувся і дав йому зрозуміти, що знаю, що це означає. Але написав йому ті дві заяви. У січні, десь перед десятим числом, коли я прийшов ніби влаштовуватися на нову роботу, він сказав: "Вибачте, у нас зміни – у нас за цей час скоротили штат". Я відповів йому: "Я ж вам казав, що розумію, для чого це все робиться. До побачення". Та й пішов звідти.
Микола Матусевич любив бої з адміністрацією, судився з нею, а я вважав, що це марне витрачання психологічних сил, і не хотів цього робити. Я знав, що так чи інакше, рано чи пізно мене звільнять. І ця моя неагресивність витворила позитивну для мене психологічну атмосферу в колективі. Всі розуміли, що відбулося, і психологічно були на моєму боці. Це було важливо, принаймні для мене.
Отже, я знову опинився без роботи. З одного боку, це було добре, бо на той час і Мико-ла був без роботи, і ми могли їздити у справах Групи – скажімо, до Лук’яненка в Чернігів, до генерала Григоренка в Москву. Тобто ми мали певну свободу пересування. Але, разом з тим, за участь у Групі грошей не платили, а треба було за щось жити, і я далі продовжував пошуки іншої роботи, вже не в якихось престижних видавництвах.
І остання моя робота перед арештом – розклеювач афіш. Це, пригадую, було в квітні 1977 року – мене заарештували 23-го, а це було десь 19-го чи 20-го. Я побачив у "Київміськ-довідці" оголошення, що потрібен розклеювач афіш. Прийшов зі своїм паспортом і дипломом. Прийняла мене досить привітна російськомовна жіночка. Я поклав свої документи на стіл і кажу: "Хочу у вас працювати розклеювачем афіш". Вона подивилася: "С дипломом?!". Я кажу: "Так, з дипломом. Давайте домовимося так: я зараз вийду і постою в коридорі. А Ви подзвоніть до КҐБ і запитайте, чи дозволено мені працювати в "Київміськдовідці". Я вже не хочу тих зайвих влаштовувань і звільнень – хочу працювати там, де мені буде дозволено. Отже, дзвоніть". Вона подивилась на мене ошелешено і каже: "Нет, вы мне нравитесь. Я ни-куда не буду звонить – я вас беру". Таким чином, я почав працювати. Два дні мені призначи-ли виходити з іншою людиною, щоб перейняти досвід того розклеювання, а на третій день, у суботу, я мав вийти на свою власну дільницю сам. Ну, а в суботу зранку мене якраз заареш-тували. Тобто заарештували мене як розклеювача афіш, і я мав велику сатисфакцію, коли наполягав на тому, щоб у всіх кагебістських анналах я фігурував як розклеювач афіш. А вони дуже не хотіли того, бо це ставило їх у досить кумедне становище.
В.Овсієнко: Отже, митарства з роботою завершилися 23 квітня 1977 року?
М.Маринович: Так, 23 квітня 1977 року.
В.Овсієнко: Але хотілося б почути, як Ви до Гельсінкської Групи прийшли.
М.Маринович: Коли я перебрався до Києва, то завдяки Миколі Матусевичу ввійшов до тодішнього гурту українців, які трималися купи. Це Антоненко-Давидович, Михайлина Коцюбинська, дружини політв’язнів – Віра Лісова, Галинка Дідківська (дружина Євгена Пронюка) й інші, Таміла Матусевич, Алла Коваль з хору "Гомін"... Гомінчани тоді були дуже активні. Отаке українське патріотичне середовище, яке давало багато не тільки для душі, а й для якогось опору, для відчуття, що ти можеш щось зробити.
Пригадується один випадок із тих років (десь у період від 1975-го до весни 1977 року). Вирішили ми з друзями відсвяткувати Івана Купала. Розуміючи, що в Києві нам не дадуть нічого зробити, ми вибралися на село, звідки родом була одна з дівчат нашого кола. Цікаво, що коли ми туди приїхали, то все село заздалегідь знало, що до них мають прибути бандері-вці і що має щось страшне робитися. То щоб люди до нас не підходили, щоби боялися. Спра-вді, село було в паніці, що має відбутися цього дня щось страшне. Це нам розказали родичі тієї дівчини. Ми махнули рукою на село, пішли на річку, розклали багаття і почали святкува-ти Івана Купала. А всі співучі були, усе це гарно виглядало. Під вечір, коли вже сутеніло, почала сходитися молодь; стояли віддалік і приглядалася, як ми бавимося. Потім і собі розклали багаття, а пізніше, коли вже зовсім стемніло, одне за другим почали сходитися до нас, і врешті-решт добрий десяток молоді з нами разом бавились.
В.Овсієнко: А що то за село – пам’ятаєте назву?
М.Маринович: Ні, не пам’ятаю зовсім.
В.Овсієнко: То недалеко від Києва?
М.Маринович: Ми їхали від Києва, може, години три електричкою, а потім авто-бусом. Зовсім не пам’ятаю назви села.
Два роки ми організовували колядування на вулицях Києва – звичайно, 31 грудня, а не на Різдво. Але й то було дуже важко. Я вже не пригадую, якого року – здається, сімдесят п’я-того – 31 грудня Миколу заарештували. Ми готувалися до колядування – на репетиції збиралися, готували ватагу. Добре пам’ятаю, що того дня я ночував не в Києві, не в Таміли Мату-севич (бо я часто ночував у них, у Миколи жив). А тут ми мали з Миколою зустрітися, а він не прийшов туди, де мав бути. Я тоді приїхав до помешкання – там його нема; на роботу – там теж немає. Значить, щось сталося. І вже коли я біг з останнього місця, коли зрозумів, що треба щось робити, то хотів зупинити таксі. Але таксі не було, і я зупиняю першу-ліпшу машину, яка під’їхала. Зупинилась вона; я питаю водія, чи може він мене завезти… Вже не па-м’ятаю, куди я тоді хотів їхати. "Сідайте". Я сів – і то дивовижно, бо я не знаю, що саме, але щось мені підказало, що я сів у кагебістську машину! Тоді я голосно розсміявся, а водій каже: "Та не смійтеся – може, зараз не буде вам смішно". А я кажу: "Та можете не пояснювати – я вже зрозумів, куди сів".
Ця машина завезла мене в готель "Театральний"... Ні, не в "Театральний", а по колиш-ній вулиці Леніна – від пам’ятника трошечки вгору наліво.
В.Овсієнко: Там був готель "Україна".
М.Маринович: Так, значить, це в готелі "Україна" було. Завели мене туди в один із номерів на співбесіду. Кагебіст починає зі мною говорити, я щось відповідаю – якась дивна розмова, ні про що. Я тоді починаю жорсткіше говорити: досить, мовляв, розмов. "Ні-ні, ще почекайте, ще почекайте!". І кудись пішов, довго його не було. Я вже починаю розуміти, що вони спеціально зволікають, і коли він з’явився, я наполіг – розмова скінчилася, я йду. Пішов звідти, знайшов десь Олю Гейко – на той час вона вже була дружиною Миколи. Ми кинулися розшукувати Миколу, обдзвонювати міліцію… І тоді зрозуміли, чому мене так затримували: бо в цей час якраз ішов суд над Миколою – його засудили на 15 діб “за хуліганство”. А йому напередодні увечері організували інсценізацію хуліганства. Підійшов чоловік, попросив у нього сигарету, Микола зупинився, щоб дати йому сигарету, а той почав кричати: "Ты что на меня тут нападаешь?.." і так далі. Де не візьмись – міліція, якісь люди, і Миколу взяли й зразу посадили… Микола такий, що може завестись на якусь "драчку", але тут цього не було – чиста інсценізація.
Таким чином, 31 числа Микола потрапляє в "каталажку", але ми все одно проводимо коляду. Розуміли, що це зроблено задля психологічного тиску, щоб уся ватага розпалася. Во-на не розпалася; єдине, про що ми домовилися, – щоб кожен з нас узяв зі собою паспорт і щоб кожен категорично відмовлявся від будь-яких запрошень на чарку чи щось подібне. Ми старалися триматися разом. Реакція людей на нашу коляду була дуже симпатична. Ми розу-міли, що за нами ходять, і ходять досить прицільно, але бавилися – наскільки можна було. Людей бавили і самі бавилися – може, трошки нервово, але в будь-якому разі робили вигляд, що нам весело.
Іншого разу – я думаю, що то був 1976 рік, бо Микола також з нами був, – наша коляда проходила так само нервово, з якимось ступенем протистояння. Міліціонери підходили до нас і казали: "Прекратите, идите по домам!". Отаке було ставлення влади до нашого коляду-вання, зате люди реагували дуже гарно. Ми заходили до відомих людей – до Антоненка-Давидовича, до вдови Гмирі. Вже її немає в живих, але та Ганнуся, що жила в їхньому буди-нку, ще й досі пам’ятає ті наші заходи до них.
Отже, це була своєрідна фронда – протистояння, яке не вело прямо до передарештант-ської ситуації, але було відчутним. Останнім дуже важливим для нас був Шевченківський вечір у березні 1977 року. Ми вже тоді обидва були членами Групи, обидва без роботи; ми знали, що це рано чи пізно скінчиться арештом, тим більше що тоді вже заарештували Ми-колу Руденка та Олексу Тихого. До речі, в день їхнього арешту, 5 лютого 1977 року, коли ми з Миколою йшли вулицею Києва... Вже не пригадую, де це сталося, – здається, в районі те-перішнього Майдану Незалежності (забув, як він тоді називався; слава Богу, забув...)
В.Овсієнко: Мабуть, Жовтневої Революції, а ще раніше Калініна. А колись то було Ко-зине болото – Шевченко там, кажуть, траву косив.
М.Маринович: Отже, нас тоді схопили на вулиці – досить брутально: "Тихо! Пройдите в машину!". Запхали нас до машини, завели в будинок КҐБ на вулиці Рози Люксембург, потримали кожного з нас окремо і кожному сказали щось типу: “Ви займаєтеся не тим, чим тре-ба. Або ви припините, і тоді матимете спокій; або, якщо не припините, то вас офіційно попе-реджено, що ви будете заарештовані”. Ну, ми не припинили, і наслідки були відповідні.
Так що ми знали, що рано чи пізно все скінчиться арештом, і внутрішній страх перед арештом уже був перейдений…
А той Шевченківський вечір, про який я хочу розказати, відбувся 9 чи 10 березня. Про нього, до речі, час від часу згадують (чи то у статтях, чи то по радіо), так що то не є зовсім незнана сторінка для українців. Для нас це був дуже важливий момент. Ми прийшли на той Шевченківський вечір – я, Микола, його сестра Таміла, Оля Гейко, і ще кілька дівчат-українок підійшли з нашого кола. Ну що могло бути в програмі подібного вечора в застійно-му 1977 році?..
В.Овсієнко: А приміщення – де це було?
М.Маринович: У філармонії. Як завжди, в цей час витягали все найгірше – доповідь (не пригадую чия – чи не Шамоти?) на тему "Ленін і Шевченко": про те, що найбільше шану-вав Шевченка саме Ленін, що він навіть був у Кракові на Шевченківському вечорі. Хоч там зібралися всі націоналісти, але Ленін вирішив піти в те кубло націоналістів, бо він так шану-вав Шевченка... Словом, наруга над усім.
Починається концерт, здається, піснею про партію. Концерт сам по собі жахливий – Шевченко там якщо присутній, то хіба у вигляді сторінок щоденника (а це написано, як ві-домо, російською мовою); пісні або зовсім нейтральні, або про щасливе життя в Радянському Союзі. Наруга страшна. Ми вийшли на перерву, стоїмо з Миколою і кажемо, що треба щось робити. Домовилися, що зробимо. Під кінець другого відділення (а воно було не краще за перше), пригадую, таки заспівали щось гарне – здається, "Чуєш, брате мій". Словом, один номер був добрий, і після нього – овації; а тоді на "біс" вони співають знову якусь там пісню про партію! Ну, це вже було nie do wytrzymania, як кажуть поляки. Ми підійшли ближче до сцени, і як тільки оголосили, що концерт закінчено, й люди почали вставати, я вискакую на сцену, підходжу до мікрофона і прошу людей не розходитися... Дослівно я вже не можу пе-реказати, що тоді говорив, але думка була така: ми повинні пам’ятати, що Ленін любив не тільки слухати "Апассіонату" Бетховена, а й співати Шевченків "Заповіт" (ну, абсолютний блеф, але в стилі того так званого вечора). Бачу, що люди перестали виходити і починають усміхатися. Тобто зрозуміли мою думку: хіба може бути шевченківський вечір без "Запові-ту"? То я запропонував самим заспівати "Заповіт", адже всі його знають. Мене підтримали: “Добре, заспіваймо”. Маючи їхню згоду, підходжу до фортепіано, сідаю і хочу взяти перший акорд. В цей час з-за куліс вибігає жіночка, якась там адміністраторка, хапає мене за руки і вимагає: "Прекратите сейчас же!". Я хочу грати – вона мене тримає. Ну, я ж не буду на сцені битися з жінкою – ясна річ, що то неможливо. Встаю і розводжу руками… Тоді на сцену ви-скакує Микола і своїм громовим голосом кричить: "Люди, вам не соромно?!". І зал хором відповідає: "Соромно!".
Ми з Миколою зістрибуємо зі сцени, наші дівчата якраз підійшли і кажуть: "Починай-те!". Я починаю співати, дівчата підхоплюють, і через кілька секунд співає весь зал. Навіть ті, що встигли вийти, повернулися до залу. Зал повний, і ми співаємо "Заповіт". Вибігає на сцену кагебіст, кричить у мікрофон: "Концерт окончен, расходитесь! Расходитесь!". Але "Заповіт" лунає далі. Адміністрація починає блимати світлом, а тоді його вимикає зовсім – і ро-бить помилку, тому що в темному залі "Заповіт" звучить сотнями голосів іще потужніше! Коли вони нарешті це зрозуміли і знову ввімкнули світло, я бачив у жінок сльози на очах – вони плачуть, але співають.
Доспівали ми до кінця весь "Заповіт"… Люди до нас підходять, вітають, дякують: «Мо-лодці, хлопці, молодці!». Поступово рухаємося з Миколою і дівчатами до виходу. Вирішили: почекаємо, коли всі вийдуть, тоді візьмемо з гардеробу свій одяг. Дочекалися… Виходимо. Та картина, яку ми побачили, запам’яталася на все життя: на вулиці напроти входу до філармонії – чорна "Волга", а ті люди, що повиходили, півколом огорнули ту кагебістську машину, навіть вийшли на проїжджу частину вулиці. Отака смуга людей стоїть півколом мовчки, дивляться, чекають нас. Ми бачимо – є стежка до цієї машини, але ж звідти ніхто не виходить і нас туди не запрошує (явно їм люди заважали). Ми розсміялися, бо цю картину не можна було спокійно сприйняти, і пішли ліворуч у підземний перехід, а за нами все це півколо пішло, так само огортаючи нас, хоч і не таким широким колом, бо то підземний перехід. Усі люди посунули за нами, і так ми йшли, як процесія. До нас знову підбігали хлопці, але тільки на секунду – підбіжать, скажуть "дякуємо!", потиснуть руку і відходять. Але було досить гарно… І десь тільки на середині Хрещатика (може, біля метро "Хрещатик") я побачив, що люди почали розсмоктуватися, – зрозуміли, що принаймні цього вечора більше нічого не буде.
Ми тоді на радощах, що так гарно це все відбулося, вирішили й далі спокушати долю. Кажемо: «Ходімо до Шевченка». Пішли ми вже невеличкою групою до пам’ятника Шевчен-ка, заспівали й там "Заповіт". Дивувалися, що ніхто нам цього разу не заважає. Пізніше я зро-зумів – бо залишався місяць до арешту. Вони вже знали, що ми приречені, мали лише визна-чити, коли і як заарештувати…
Пригадується ще один цікавий момент із тої пори. В Києві були гастролі Львівського театру імені Марії Заньковецької з постановкою "Заньковецька", про неї саму. Ця вистава взагалі була революційна на той час. Я пригадую, наприклад, таку фразу жандарма з цієї ви-стави: "Те, що в Москві заворушення, – в Києві революція". Це про те, що в Києві менше всього дозволяють, ніж у Москві.
Ми з Миколою знали, що на цю виставу зійдеться багато людей, багато буде українців, і придумали, яку демонстрацію зробимо. Вдягнули один жовту сорочку, другий – синю (вже не пригадую, хто яку). Прийшли. Дехто з наших знайомих нас іще перед виставою бачили і казали: "Але ж ви, хлопці, мусите щось учворити!". Бо ми ж ходимо разом – хто знав, той розумів, для чого це все.
Що ми вигадали під час вистави? Коли жандарм говорить оту фразу, що «…в Києві ре-волюція», ми з Миколою починаємо голосно аплодувати. І, знаєте, спрацьовує рефлекс – люди теж починають плескати в долоні, а потім отямлюються (чого ж вони плескають?) – і затихають… А коли вистава завершилась, ми вийшли на сцену з квітами. Вийшли одне поруч одного, тобто зобразили собою синьо-жовтий прапор, віддали квіти і щось там починаємо говорити з артистами, щоб хоч пару хвилин постояти таким прапором. Коли повернулися в зал, хтось із наших – здається, то була Галинка Дідківська – каже: "Боже, Боже, хлопці-хлопці, як ви не боїтеся?" – "А що? То сорочка – більше нічого".
Такі були форми протесту, форми боротьби… Це, в принципі, те, що називається “гро-мадянське суспільство”, – те, чого у нас майже ніколи не було, але те, що би мала робити кожна людина: обстоювати свої інтереси кожного дня, кожної секунди.
Нарешті я хочу перейти до Гельсінкської Групи… Оті речі, про які я згадав, створили нам певний авторитет у Києві. На той час там було багато українок – дуже активних, дуже патріотичних, – а хлопці здебільшого вже сиділи в таборах. Ми вирізнялися серед жіночого товариства. Інші хлопці були якось менш активні. Ну, ще Євген Обертас був серед нас активний. До речі, вам треба буде поговорити також і з ним, бо він багато що знає.
В.Овсієнко: Я обов’язково до нього піду.
М.Маринович: Він має що сказати… Отже, одного вечора (то було зразу по жовтневих святах, у листопаді 1976 року) йшли ми з Миколою десь у районі Дніпра – вже не пригадую, де саме, – і зустріли випадково Оксану Яківну Мешко. "О, добрий вечір!" – "Добрий вечір!" – "Ну, як ви там, хлопці?" Почали розмовляти, і вона каже: "Слухайте, ви молоді – вступайте в групу, тепер утворюється група така-то й така-то, Микола Руденко очолює її. Давайте – ми якраз готуємо її перший документ, вступайте!"… І ще сказала, що як ми надумаємо, то вона завтра їде до Миколи Даниловича в Конча-Заспу, і було би добре, щоб ми з нею поїхали.
Розпрощалися. Ідемо ми з Миколою далі і думку гадаємо. З одного боку, ми обидва ро-зуміли, що це вже щось більше, ніж організувати колядки, за цю справу тоді карали арештом. Ми розуміли, що фактично маємо сьогодні зважитися на арешт. Треба було якось психологі-чно до того звикнути. З іншого боку, було зрозуміло, що якщо ми зараз відмовимося (не па-м’ятаю, хто з нас це сказав, але ми це точно обговорювали), то ніколи собі цього не пробачи-мо, себе зневажатимемо, нас постійно точитиме "хробачок", що от була така можливість, а ми побоялися і не зробили того.
Значить, раз так, то вибору фактично немає, ми йдемо в групу. Другого дня ми зв’язалися з Оксаною Яківною і поїхали з нею до Руденка в Конча-Заспу. Він розказав, що в ніч після утворення групи в їхнє помешкання влетіла каменюка. Навіть кілька каменюк. Його тоді з Раїсою Опанасівною не було, а була Оксана Яківна, і вона пережила той шок, коли в хату через розбите вікно влітають ці каменюки. Руденко поклав одне на одного кілька томів Маркса, а на них зверху каменюки, сфотографував, і ця фотографія з підписом типу “Як КҐБ салютувало створенню Української Гельсінкської Групи” тоді облетіла весь світ… Була якась ейфорія – ми боремося!
Ми запропонували свої послуги, він був дуже радий, і ми були введені до складу групи. Власне кажучи, якраз тоді вона й формувалася. За якийсь час були підібрані оті перші десять членів-засновників Української Гельсінкської Групи. А були ми в Руденка, може, 10–11 листопада.
В.Овсієнко: Микола Руденко 9 листопада 1976 року ввечері проводив прес-конференцію в Москві на квартирі Олександра Гінзбурґа, і через годину-другу в той же вечір оте каміння влетіло в Конча-Заспі. Але він каже, що в тій квартирі були і Оксана Яківна, і Раїса Руденко, – так він сам розказує.
М.Маринович: Так, це може бути. Я не буду за Раїсу Панасівну нічого говорити, але знаю, що Оксана Яківна точно там була.
В.Овсієнко: І її ще було поранено каменем у плече, хоча вони затулялися подушками.
М.Маринович: Так-так. Отже, з того часу ми вважалися членами Групи. Я не думаю, щоб у КҐБ нас не засікли, але деякий час нічого не відбувалося. Та як тільки по радіо "Сво-бода" прочитали Декларацію про створення нашої Групи, з підписами, з нашими прізвищами й адресами, то вже на другий день ситуація змінилася.
Я дуже добре запам’ятав собі ранок того дня. Ночував тоді я у Таміли з Миколою. Вра-нці встаю, щоб іти на роботу (це ще я працював у видавництві "Техніка"). Була осінь, листо-пад, і о восьмій – чи коли там я вийшов – ще було темно. Вийшов з під’їзду, а переді мною стоїть машина. Тільки я вийшов – включилися фари. Я йду в напрямі до цієї машини, бо мені треба туди йти, а ця машина поволі відступає, але фари весь час на мене світять. Тобто я йду в такому сяйві. Зрозуміло, що це такий собі психологічний тиск. І потім, десь протягом місяця, хоч куди я ходив, обов’язково за мною хтось ішов. Так само й за Миколою. То не було приховане стеження – навпаки, було продемонстровано, що ми є під контролем.
Звичайно, коли за тобою так стежать, це не дуже приємно. Але ми були молоді і, як ка-жуть американці, made fun (забавлялися з цього). Так, одного вечора ми мали з Миколою час, то влаштували забаву – розіграли втечу від них, а потім сховалися і дивились, як вони біга-ють. Повз нас пробігав один з рацією, і ми чули, як він каже, що вони тут десь пробігли. Ну, не можна було це все спокійно сприймати, що та наша забава викликає такий ажіотаж. (Смі-ється). Пригадую, як нас вражало, що так багато було задіяно людей – проти двох пацанів! І яка то потужна машина діяла! З раціями! З кількома автомобілями!.. А десь, може, через мі-сяць вони зняли демонстративне стеження, і воно стало дещо спокійнішим.
Взагалі працювати нам у Групі було дуже складно – не можна було ніде ніяких папірців тримати, бо ми розуміли, що все продивлялося. А в мене особисто є велика проблема – я змалечку, з юності й дотепер маю дуже слабку пам’ять на прізвища, на дати, на обличчя; якісь факти забуваю... Вислухаю людину – а через тиждень уже забуваю. Не мати можливості робити записи – це було дуже погано для мене як члена Групи.
Разом з тим, ми робили, що могли. Здебільшого ми використовували свої молоді ноги на те, щоб їздити туди, куди старші не могли поїхати – ні Оксана Яківна, ні Руденко. Так, я їздив у Тарусу до Ніни Строкатої-Караванської (де був засланий і Кронід Любарський), а Микола в інший час їздив до Москви і бачився з Юрієм Орловим. До речі, по дорозі до Тару-си я був у Москві в генерала Петра Григоренка і щасливий, що мав нагоду з ним познайоми-тися. Крім того, їздили ми удвох із Миколою в Чернігів до Левка Лук’яненка. Я їздив також уже після арешту Тихого до його села Їжівка на Донеччині, до його матері – був у неї в хаті, розмовляв, розпитував. Отакі поїздки були.
Що ще розказати? Можна трохи детальніше розказати про поїздку до Таруси – це хара-ктерно було. Але спершу трохи передісторії… Я зараз буду говорити про такі речі, які ще ніде не опубліковані. Тобто багато хто знав, що відбувалося, але це ніколи не було опубліко-вано. Йдеться про психологічну атмосферу в Групі – так що ви вже самі дивіться, що використовувати, а що ні, і де використовувати. ви то добре розумієте.
Перша ейфорія від створення Групи минула. Ясна річ, що кожен із членів Групи відчу-вав стеження за собою, мав якісь труднощі. Всі розуміли, що ми під дуже сильним ковпаком. Отже, була якась нервозність – всі ми розуміли, що рано чи пізно нас заарештують, але не знали коли. То таки створює відповідну атмосферу, і ми не могли уникнути того, що називається шпигуноманією. Часом тобі починає здаватися, що люди поводяться якось неадекватно, і ти зразу собі думаєш: може, підіслані? може, спеціально ставлять питання, щоби щось вивідати? Були й такі люди (як я вже пізніше, на допитах зрозумів), які, може, не спеціально були підіслані, але вони потім говорили те, що треба було КҐБ.
Справді, в наших контактах чаїлася небезпека. Але часом реакції були неадекватні. Так сталося з нами. Одного разу, коли Микола Данилович ще не був заарештований, він з’їздив до Москви, передав наші чергові документи, повернувся і щось нам розповідає. А мені тоді якось спало на думку: всі ми під Богом ходимо, у будь-який момент можуть Миколу Данило-вича заарештувати, а якщо ми залишимося – нібито члени Групи, але не знаємо, куди їхати, кому передавати документи, як діяти далі. Підійшов я на кухні до Раїси Панасівни, ділюся своїми думками і раджуся: "Я не знаю, як то спитатися, – Микола Данилович взагалі такий крутий буває…" А вона каже: "Знаєте що найкраще зробіть? Напишіть листа. Не посилайте його поштою, а дайте мені, я йому передам. Навіть якщо він збунтує, то все одно потім за-спокоїться… Я також часом якщо хочу його у чомусь переконати, то пишу йому листа".
Добре. Приїжджаю додому, сідаю, пишу листа, показую Миколі. Головний сенс того листа такий: Миколо Даниловичу, вас можуть заарештувати, а ми є в Групі – давайте поду-маємо: може, нам треба щось знати? Пригадую, я необачно вжив слова: «як діє та "дисидент-ська кухня"». В лапках, звичайно, але все одно... Боже, що почалося! Микола Данилович прийшов до абсолютно простого висновку: ага, ці хлопці спеціально заслані в нашу Групу, трошки покрутилися, а тепер їм доручено дізнатися про всі явочні адреси і таке інше. Коли ми з Миколою знову приїхали до нього, він нам сказав: "Я вас підозрюю. Я вас не виганяю з Групи, але ви під підозрою. Майте на увазі, що тепер кожен ваш крок буде нами відслідкову-ватися; ми будемо попереджати всюди, де ви поїдете...". Я кажу Раїсі Панасівні: "Так Ви ж мені самі порадили це зробити!". А вона так відсторонено: "Я нічого не знаю"… Ми з Мико-лою були в шокові! Ходимо і не знаємо, коли будемо заарештовані, – та ще й від своїх діста-ти таке! Вже й Оксана Яківна почала нас підозрювати, бо, виявляється, ми кудись там не пішли, а десь щось не сказали, – і вишиковується логічний ряд! Ви, напевно, знаєте логіку шпигуноманії: якщо когось підозрюють – то все, що він робить або каже, бачиться у відпові-дному ключі! Так ми з Миколою стали жертвами шпигуноманії.
У цей момент я саме мав їхати до Таруси. Приїжджаю туди, заходжу до Ніни Строкатої – вона в тому місті разом з Кронідом Любарським була на засланні. Вони мене зустрічають, садять за стіл, я їм щось розповідаю, ми говоримо, говоримо, а тоді нарешті хтось із них не витримав: "Да что же у вас там делается на Украине?". І починають мені розповідати: "Ми ось слідкуємо за вами – та у вас нормальні реакції! А ви знаєте, що нам прийшла вістка від Руденка: от приїде до вас Мирослав Маринович, то будьте обережні – він, можливо, агент КҐБ". Я тільки розвів руками: "Хочете – вірте, хочете – не вірте, але в такій ми ситуації".
Ми дуже щиро, дуже гарно поговорили. Вони були абсолютно відверті зі мною. Дали мені якісь матеріали. Але краще б вони мені їх не давали, бо я потім мучився через це якийсь час. Справа в тому, що з Таруси я переїхав до Серпухова, а в Серпухові на вокзалі підходить до мене міліція і каже, що в них є свідки, які показали, що я торгував золотими речами, тому вони мусять це перевірити. Звісно, я зрозумів, у чому справа: вони хочуть мене обшукати під якимось приводом. Приводять мене до відділення міліції, там розігрують комедію, почина-ють розпитувати, чого я приїхав, з якою метою, де я був. А я починаю над ними ніби насмі-хатися, бо знаю, чим то скінчиться. Завів дискусію на тему Голодомору, а вони обурювалися й казали, що у селян брали харчі, але давали за це одяг... А я кажу: "Ну і як, смачно було б одягом харчуватися, коли б у вас усе відібрали?". Отакі були дискусії, в основному ідеологічні.
Обшукали вони мій портфель. Там щось було – чи то книжка, чи то якийсь зошит: "О-о, да здесь что-то антисоветское! Мы вынуждены пригласить представителя КГБ". Минає ще година, поки він нібито з’являється. Починає роздивлятися: "Да, это серьезно, это серьезно. Мы должны вас обыскать. Снимите, пожалуйста, одежду". Кажу, що скидати не буду, – роздягайте, як хочете, самі. Довго вони торгувалися – можна сказати, вмовляли. Нарешті мені то обридло, і я сказав: "Вас стільки тут мужиків – ви що, не можете одного мужика обшука-ти? Мені вже треба їхати назад у Москву". Тоді вони зі злості шарпнули мій одяг, зняли, і зрозуміло, що знайшли заховані там папери. Там, до речі, не було чогось такого зовсім небезпечного – ні для Ніни, ні для мене, – але я був незадоволений: іди тепер доведи, чи їх у тебе вкрали, чи відібрали чи ти сам заніс куди слід. Це було неприємно… Потім цей епізод фігурував на суді наді мною; і саме з тієї причини, що мене обшукали в Серпухові і знайшли документи, мені була інкримінована не тільки стаття 62-га українська, а й 70-та російська. Так що в мене дві статті було у вироку.
Хочу розказати про ще один момент, пов’язаний з атмосферою в Групі. Ми з Миколою приїхали до Львова – вирішили втекти на якийсь час від Києва, де через ті підозри була дуже тяжка для нас психологічна атмосфера. Прийшли, звичайно, до Атени Пашко, яку ми дуже любили і любимо. А вона каже: "Хлопці, що там у вас робиться в Групі? Щось дуже кепське. Мені розказував Горинь, що прийшла вістка з Києва від Миколи Руденка, що Микола і Мирослав – шпигуни. Горинь вас не знає, але я йому поклялася всім, чим тільки можна, що це неправда, бо дуже добре вас знаю". І вона зв’язалася з Горинем; ми домовилися, що зустріне-мося й переговоримо (я Михайла Гориня маю на увазі).
Ми зустрілися там, де він призначив, – на такому полі, де не дуже легко було нас підс-лухати. Поговорили чесно, відверто. Він сказав, що була така вістка з Києва, а ми йому роз-казали, як це все відбулося, чому і як нас запідозрили. Він задумався, почав нам щось радити, а загалом був дуже засмучений через непорозуміння в Групі. Але нічого не можна було зро-бити…
Я вже боявся говорити з Раїсою Панасівною, Оксаною Яківною і Руденком, тому що бачив по їхніх очах, як вони реагують: я кажу щось нормальне – а посмішка в них така, як кажуть поляки, szydercza, просто знущальна: мовляв, говори-говори, я знаю, до чого це! Так було раз, другий, третій, а потім ми з Миколою сказали: "Досить. Ми не виходимо з Групи, бо не хочемо цього, але, з іншого боку, ми більше не можемо спілкуватися".
Їздили до Лук’яненка, сказали йому про це. Він тоді дуже позитивну роль відіграв у мо-єму житті – він повірив нам. І сформулював це дуже чітко: "Хлопці, а ви готові йти в тюрму? Ви розумієте, чим це закінчиться? Ви готові чи ні? Якщо ви не готові, то краще йдіть зараз звідси – не думайте, що це мед, і не думайте, що це просто така собі забава". Я пам’ятаю той його тон, пам’ятаю ту напругу, яка створилася, і пам’ятаю свою відповідь. Я справді замислився і сказав якось дуже становчо: "Так, я готовий". І дуже добре пам’ятав ці слова потім, під час слідства. Вони в мені тоді звучали. І то дуже добре, що він тоді мене запитав, – ті слова мене дисциплінували, давали мені якусь внутрішню силу.
Але, в кожному разі, той час – кінець березня і початок квітня 1977 року – був дуже не-милий. Ми і були в Групі, і фактично не були. Микола Данилович викреслив наші прізвища під якимись документами, які ми вже було узгодили, – викреслив нас як агентів. Після ареш-ту Руденка ми приходили до Раїси Панасівни, питали, як вона себе почуває, але помічали по ній, що вона нас підозрює. Приходив до нас Йосип Тереля – то він розказував, що Оксана Яківна точно знає, що ми – кагебісти. Олесь Бердник, який тоді фактично став головою Гру-пи, прямо нам не говорив, що він нас підозрює. В кожному разі, ми його трималися, і в тих документах, які з’являлися за його підписом і яких він був чи не головним автором, наші прі-звища все-таки стояли.
Отже, на момент арешту ми були в підвішеному стані – і ніби нормальні члени Групи, і ніби підозрювані в тому, що є агентами КГБ. Але коли ми вже були заарештовані й засуджені, то невдовзі до табору прийшла до мене листівка від Оксани Яківни. Там нічого не було сказано прямо, але вже сам спосіб формулювання звертання до мене і те, що вона там писала, давали зрозуміти, що вона тими словами ніби вибачається за те, що нас підозрювала, і хотіла б, щоб ми того не пам’ятали. Ну, то втішно було, що вона зрозуміла. А коли з’явився в таборі Микола Данилович – він один період був там разом зі мною, – то вже і з ним нормальні сто-сунки були (а пізніше й зовсім сердечні); він також зрозумів, що то вигадки були. Але він, у принципі, не дуже любив визнавати свої помилки, і ми цього питання майже не торкалися…
Я чому був не дуже задоволений книгою його споминів, яка недавно вийшла? Написав йому тоді листа, де сказав, що від нього як від голови Групи я особисто чекав більших і ши-рших споминів про її діяльність. Очевидно, що в його пам’яті є якась інша картина. А я би не хотів пропонувати свою картину першим. Не відомо, звісно, хто з нас перший відійде з цього світу, але я би хотів, щоб він як голова Групи написав перший про те все, що було, а я би вже тоді заперечував чи підтверджував те, що він напише.
В.Овсієнко: А КГБ оцю карту ніяк не використовувало?
М.Маринович: Та я думаю, що це була їхня робота! Я більш ніж упевнений. Але не думаю, щоб вони це організували, тому що не можна було передбачити, що я напишу листа Миколі Даниловичу і що він так спалахне. Але КГБ використало цю ситуацію і підсилювало підозри своїми шляхами… Вигадували вони всяке. Ну, наприклад, було дуже смішно, як вони розігрували «єврейську карту» – поширювали серед людей чутки типу: “О-о, ви думає-те, що це Українська Група? А хто там у тій Групі – Матусє-віч, Маріно-віч...” Дуже цікаво було, як потім до нас окружним шляхом доходили їхні вигадки.
Що ще? Ну, обшуки на квартирі були, звичайно, – у Миколи, в мене.
В.Овсієнко: Ще до арешту?
М.Маринович: До арешту. Тут, у Дрогобичі. Я був тоді не на цій квартирі, де ми з ва-ми оце сидимо, а в мами, в такому собі «пересильному пункті» (це була кімнатка в будинку, куди переселяли людей тимчасово, поки в їхніх будинках ішов капітальний ремонт). Ми бу-ли там разом з Миколою – саме тоді, коли приїздили до Львова і з Горинем бачилися.
Пригадую собі, як той обшук був зроблений, – по-провінційному кострубато. Ми при-йшли пізно після концерту. Зазирнув один сусід, щось таке дурне спитав у мами, що ми здвигнули плечима: що він таке питає? І буквально через дві-три хвилини заходить ціла група людей: "У вас обшук". Якийсь там документ показали на обшук. А ті поняті – ну такі пики кагебістські! І я кажу: "А прошу ваші паспорти". Один з понятих каже: "Что вы себе позволяете, какой паспорт?!". Я кажу: "А що ви собі дозволяєте? Ви понятий, а не при дєлє. Паспорт ваш давайте. Ви зобов’язані паспорт мати, коли приходите сюди як понятий". А ті, нібито офіційні особи, все ще грають, що це вони просто так узяли з вулиці понятих. "Ну пойдите, принесите". Пішов, приносить паспорт. І я не знаю, яким дивом, але там стояла печатка, що він працює в КГБ! Не співробітником, не офіцером – а чи то завгоспом, чи ще щось таке. Я й не сподівався такого щастя, розумієте! Розкриваю паспорт, дивлюся на той штамп, повертаюся до тих офіційних – прокурорів, чи хто там був – і кажу: "Ви що? Кого ви приводите як понятого? Та це ж співробітник КГБ! Ви що, не знаєте закону, що понятий не має бути співробітником органів дізнання?".
Словом, я категорично заборонив проводити обшук, сказав, що це порушення закону. Вони тоді нас із Миколою взяли до міліції й там зробили особистий обшук, – а у мами вдома повного трусу не робили, тільки питались, де є наші речі, тобто тільки по наших речах лази-ли – не по всіх шпарках. Нас потримали в міліції дві-три години і відпустили. Так що був такий тиск і в Дрогобичі. Ще щось було, звичайно, та я в цю хвилину не пригадаю. Йдемо далі?
В.Овсієнко: Ходімо. Як вас заарештували?
М.Маринович: Арешт був цікавий… Недавно в Голландії я почув одне з визначень демократії: демократія – це коли до вас хтось стукає у двері, а ви думаєте, що це пошта. Мені це сподобалося, бо в моєму випадку приблизно так і було, тільки навпаки.
Я тоді ночував з Миколою у Таміли. О пів на сьому ранку – дзвінок у двері. Таміла встає, підходить до дверей і питає: "Хто там?". Ми чуємо, як кажуть: "Телеграма". Вона відчиняє двері, і тут вривається десь, напевно, 20 мужиків – у тій її однокімнатній квартирці не було де ступити! Звичайно, ми зразу в крик: "Що таке?! Яка телеграма? Що це ви собі дозволяєте?". Але все вже було зрозуміло: "Тихо, тихо! Все в порядке!".
Ми повставали, одягнулися і змусили їх чекати, поки поснідаємо. Вони показали ордер на обшук. Нас забрали звідти. Я собі подумав, що вже арештовують, а з іншого боку, якщо нас уже один раз так брали, то, може, це чергове попередження.
Привезли на вулицю Рози Люксембург і досить довго змусили чекати – десь більше го-дини. Завели в кабінет і залишили – то їхня така звичка. А тоді зайшов слідчий, показав мені папірець: "Прочитайте, ознайомтеся". Читаю постанову прокурора про арешт і пам’ятаю свою першу думку: “Значить, це сталося. Ось так воно виглядає”. А друга думка була про маму і рідних.
Почався перший допит. Потім мене перевезли на Володимирську, в тюрму КГБ.
В.Овсієнко: Процедура дуже детального обшуку в тюрмі вам запам’яталася?
М.Маринович: Так, звичайно. І оте нагинання – це перший раз у моєму житті було. Таке, звичайно, до приємного не належить, але що ж – я вже знаю, де я є.
В.Овсієнко: Ситуація вже визначена.
М.Маринович: Так-так, визначена. І я би навіть сказав, що настало – не скажу, що по-легшення, бо то невідповідне слово, – а таке відчуття, що скінчилася невизначеність. Скінчи-вся той період, коли встаю вранці й думаю, чи мене сьогодні заарештують, чи завтра. Вже заарештували – все! Все вже визначено. Тепер я вже думаю про майбутнє – табірне.
На допитах я обрав таку манеру поведінки: виходив з того, що ми не були підпільною групою й офіційно заявляли у своїх документах, що виступаємо не проти радянської влади як такої, а проти порушень прав людини з боку адміністрації, з боку влади. Тому я не вважав за необхідне грати в підпілля: мовляв, я не буду нічого розказувати. Власне кажучи, чому я не можу розказати того, що лягає в цей струмінь? Пояснював, що ми були легальною громадською Групою, яка оголосила про своє створення на підтримку Гельсінкських рішень, підписаних Брежнєвим, подала Декларацію про свої наміри – і ці наміри намагалася втілити в життя. Хіба громадська ініціатива – це погано? От і все. Але разом з тим я себе обмежив, бо знав, що інші мають право на іншу лінію поведінки, і я не маю права їм заважати. Тому відразу сказав слідчому, що говоритиму лише про себе і не підпишу жодного свідчення, де буде написано, що я і хтось там зробили те-то й те-то. Я зробив – і все, про інших нічого не говорю. І я дотримувався тої лінії доволі ретельно.
Що ще сказати? Розмови зі мною велися дуже акуратно – не було ніякого фізичного на-сильства, ніяких брутальностей.
В.Овсієнко: А хто вів слідство?
М.Маринович: Олександр Федорович Береза. (До речі, він працює й досі. В кожному разі, коли я заходив до нього 1988 року, то він ще був на роботі.) Це пояснювалося тим, що вони постійно хотіли довести, що наші документи, де ми писали про порушення чиїхось прав, є неправдивими: "Ви ж бачите, що над вами ніхто не знущається, – значить, усе, що Ви пишете, є наклепом". У тому сенсі мені пощастило – якщо порівняти мою долю з долею... Господи, вискочило мені з голови – хто помер після страшних мук приблизно в той час? Та-ке прізвище характерне... з киян... Снєгірьов, Гелій Снєгірьов – його ж мордували страшен-но. Мене Бог милував – під час слідства наді мною у фізичному розумінні не знущались.
В.Овсієнко: І навіть не було психіатричної експертизи?
М.Маринович: Я не пригадую, щоб була; ні, не було.
В.Овсієнко: Вони практично всіх через неї перепускали.
М.Маринович: Як правило, так, але в мене не було. Був один момент, коли я оголосив голодівку, але не через те, що наді мною знущалися, а через те, що я, сидячи у себе в камері, почув крик із коридору: "Мирославе, б’ють!" – Миколин голос. І я тут же почав гримати в двері. Наглядач розгубився: "Тихо, тихо!". Я тут же оголосив голодівку. Приходив прокурор, запитав мене: "І скільки ж Ви збираєтеся голодувати?" – "Я оголосив протест, але не збираю-ся чинити самогубство. Я буду тримати голодівку не безкінечно, а лише три дні". Він не втерпів, каже: "Ну, как сговорились!". Тоді я зрозумів, що й Микола оголосив триденну голодів-ку. Це був єдиний випадок під час слідства, коли я вдався до такої форми протесту. А загалом наді мною не знущалися.
Я був задоволений своєю манерою поведінки, тому що був самим собою. Як людина я загалом не є шарпаний, не є агресивний. Загальний малюнок наших зі слідчим розмов був спокійний. І я демонстрував кагебістам, що можу з ними абсолютно нормально спілкуватися, можу говорити й навіть жартувати. Але при цьому вони зі мною не можуть нічого зробити. Розумієте, моя м’якість створювала їм враження, що ще трошечки з ним попрацювати – і він піддасться. Але всі їхні переконування: "Так ви подумайте, подумайте ще трошечки...", оте їхнє сподівання, що ось-ось… ми ще трохи натиснемо на нього, і він розколеться, – все це було ілюзією. Скінчилися допити, скінчилося все – і на суді я не просив помилування, і в результаті дали мені стільки, скільки дали й Миколі.
Був дуже цікавий момент під час слідства, у вересні 1977 року. Саме тоді почалася Бєл-ґрадська конференція. Мій слідчий Олександр Береза каже: "Ми поки що припиняємо допи-ти, і взагалі у мене таке враження, що, може, Ви й не будете засуджені". А може, це говорив не Береза, а Березовський – слідчий Миколи.
В.Овсієнко: Може, Берестовський Леонід? Цей мою справу починав у 1973 році. Чи Березовський?
М.Маринович: Ні, таки Березовський. Так я запам’ятав – бо схожі прізвища: Береза і Березовський, то мені було легко запам’ятати. Це слідчий Миколи Матусевича, він час від часу приходив до мене на допити. У кожному разі, хтось із них мені сказав, що, можливо, ви й не будете засуджені, бо зараз такі процеси відбуваються... Але було зрозуміло, що він має на увазі, – я знав із газет, що Бєлґрадська конференція почалася.
І справді, весь той час, кілька місяців до католицького Різдва, не було ніяких допитів – я просто сидів у камері. А 5 січня допити відновилися – конференція закінчилася. Я зрозумів, що на конференції нас не дуже обстоювали, – здається, там одна тільки американська деле-гація була активна в цьому плані, а решта бавилися з радянською владою в "реаль-політік". Допити відновилися, і досить швидко була підведена риска. У березні 1978 року відбувся суд.
Що про суд сказати? То було дуже комічно… Ага, був ще один цікавий факт під час слідства, про який я ще нікому не говорив, – з Олександром Березою. Я вже знайомився зі своєю справою. Ви знаєте, як то виглядає: дають вам по черзі кожен том справи, ви прогля-даєте його, а слідчий сидить поруч і щось там собі читає. І раптом я перегортаю сторінку і бачу: карточка вкладена. Розгортаю цю карточку, читаю – там начебто план роботи: "Орга-низовать показ М. М. и М. М. фильмов о борьбе с национализмом" тощо. І далі була фраза, яку я раніше пам’ятав добре, але зараз гірше пам’ятаю – словом, про те, щоб у наші камери підсадити своїх людей з тим, щоб вони зіграли роль в’язнів і спробували від нас щось вивіда-ти. Сиджу, задоволений знахідкою, і думаю, що мені з нею робити. Добре розумію, що вине-сти карточку з собою не зможу, бо мене шмонають, як я входжу до кімнати, а потім як вихо-джу. Розумію, що я не маю шпигунських талантів і не зможу заховати папірець так, щоб його не знайшли при обшуку. Але зате я матиму насолоду, коли покажу його людині, яка зі мною грає певну гру, що його гра розгадана... Беру ту карточку, встаю, підходжу до слідчого й ка-жу: "Олександре Федоровичу, тут я знайшов цікавий папірець – думаю, що вам буде цікаво його прочитати. Я вже дістав від нього насолоду». Кладу перед ним. Якби ви бачили його реакцію! Я дотепер вважаю, що зробив добре, що віддав ту картку йому. Ви собі не уявляєте, як він почервонів! То був просто буряковий колір обличчя – він на мене не міг підвести очей! Адже це його рукою був написаний той папірець… Він мовчки заховав, нічого не говорив.
Це була моя духовна перемога. У кожному разі, в цей момент він себе почув морально знищеним, адже він робив вигляд, що грає зі мною дуже чисті й моральні ігри!..
Суд. Судили мене у Василькові, не в Києві. На початку були два такі визначальні моменти. Перше – я побачив зал, набитий кагебістами і студентами юрфаку. Але жодної знайомої особи!
В.Овсієнко: І рідні нікого не було?
М.Маринович: І рідних нікого не було. Я вперше на суді, і не знаю, як усе це відбува-ється. Мене приводять, я сідаю, а тоді приводять Миколу Матусевича. Приводять його си-лою, бо він не хотів іти. Мені не дуже сподобалося, як він виглядав, – таке довге в нього було волосся. Під час слідства він, видно, не стригся. Думаю: для чого така форма протесту? Але, врешті, то було особисте...
Його садять, а він каже: "Я відмовляюся брати участь у цьому фарсі!". І я з самого поча-тку зрозумів, що ми обрали різну манеру поведінки. Миколина роль скінчилася дуже швид-ко, тому що він почав домагатися, щоб його вивели. Суддя Дишель – дуже красномовне прі-звище, відоме серед правозахисників-дисидентів! – йому каже, що він зобов’язаний бути на суді. В якийсь момент перепалки Микола питає, що ж треба зробити, щоб його вивели з зали. "Вивести можуть тільки тоді, коли ви будете постійно ображати суд". Микола засміявся і каже: "Ну, це я запросто!". І почав говорити таке, що той дуже швидко не витримав і дав команду вивести Миколу. Так що його не було весь час до самого кінця суду. Але Микола не знав, яку я лінію обрав, і, мабуть, боявся, що моя м’якість мене підведе. Коли його виводили, він тільки крикнув: "Мирославе, не принижуйся!". Він думав, що я тим самим принижуюсь. Але я добре знав, що роблю.
Я захищав себе сам на суді, від адвоката відмовився. Той адвокат, якого мені пропону-вали, прийшов такий блідий, такий переляканий. І був такий щасливий, коли я сказав, що не хочу адвоката, – він подякував мені, зібрався й радо пішов. Так що я мав можливість на суді трошки поговорити.
Першого дня я брав участь у судовому засіданні, але другого дня, коли побачив, що в залі знову немає моїх рідних, вже стривожився. Тим більше, що цього дня виступала Надійка Світлична як свідок, і вона звернулася до суду з протестом, чому до залу не пропускають тих людей, які мерзнуть на порозі і хочуть пройти, а не можуть. Суддя щось там почав пояснювати, що зал і так повний, але я вже отримав інформацію. Встав і оголосив, що у зв’язку з тим, що суд має фактично закритий характер, я відмовляюся брати в ньому участь. І все. Хоч після того я був присутній у залі, але на кожне звернення судді до мене вставав і повторював ту саму фразу: "У зв’язку з тим, що суд має закритий характер і не пропускають сюди людей, я брати участь у судовому засіданні відмовляюся".
Далі події розгорталися таким чином. Звичайно, що друзів так і не пропустили, але на-ступного дня з’явилися мої рідні – сестра і мама. Згодом вони мені розповіли, яким чином там з’явилися, і можуть розповісти це й вам. Точніше, мама може розповісти детальніше. Їм подзвонили з Києва сюди, в Дрогобич, і сказали: іде суд вашого сина і брата – збирайтеся, ми вас зараз підвеземо до поїзда, і ви поїдете. Дуже оперативно це все було зроблено, так що вже на ранок наступного дня вони були на суді. І коли я далі продовжував відмовлятися від-повідати на питання, мені обурено казали: "Що ви відмовляєтеся? Дивіться, вже ж присутні ваші родичі!". Я кажу: "Так, це двоє осіб, рідні – але чому не присутні всі інші, ті, що стоять біля входу і не можуть зайти?". І так до кінця я вже не брав участі в судовому засіданні.
А поки я ще брав участь, то був один кумедний момент, який я ніколи не забуду. Якось мені захотілося послатися на слова Леніна – вони були дуже доречні, бо прямо виправдовували мої дії. Я почав: “Навіть сам Ленін говорив...” І тут Дишло, розуміючи, що я зараз вико-ристаю слова Леніна проти нього, обриває мене з пафосом: "Негайно припиніть використо-вувати ім’я Леніна! У ваших устах це виглядає блюзнірством!"…
Виступали свідки, і то було дуже цікаво. Для мене важливими були чотири особи, які пройшли фактично підряд, і то для мене була допомога морального плану. Це Олесь Берд-ник, який тоді ще тримався дуже гідно. Його велична постава… Його голос гримів – не того Дишла, а його голос; він там був головним обвинувачем – і то було гарно.
Допитували Михайлину Коцюбинську як свідка. Її Дишель разом із прокурором хотіли загнати в глухий кут. Вони мали матеріали обшуків – у Михайлини Коцюбинської виявили нашу Декларацію в якомусь чоботі, але хотіли над нею ще й познущатися. І все допитували-ся, де вона ховала цей документ? Я не пригадую точно, як вона відповідала, – словом, десь на антресолях. "А де саме на антресолях?". Жінка відмовилася пояснювати деталі. І тоді вони влаштовують зачитування акту: на захаращених антресолях, у брудному чоботі такого-то кольору, такого-то ступеня знищеності, запхано за халяву... і т. п. Бачу – Михайлина налива-ється злістю, просто-таки жіночою люттю. Коли закінчили читати акт, суддя знову пристав до неї: “Ви кажете, що там нічого кримінального немає, – то чому в чобіт ховали?”. Тоді вона випросталася і каже: "Так, я бачу, що зробила помилку, – мені треба було цей документ взяти в рамку і повісити в найвиднішому місці моєї кімнати!". Тут уже вони позеленіли – вона то дуже гарно й відважно сказала.
Також виступала свідком Віра Лісова. Вона дуже не хотіла нашкодити мені, але не зна-ла, як себе вести. Адже вона не знала, що я визнав автентичність свого підпису під кожним документом і визнав, що це я збирав інформацію. Віра мнеться, тягне з відповіддю… І я їй трошки допоміг; зрозумівши ситуацію, я з місця крикнув: "Та можете говорити все, що бу-ло!". Вона побачила, що я не боюся, що мені однаково, скаже вона правду чи ні. Але вона гарно, сміливо говорила. Справді гарно. Я був дуже вдячний їй. І Надійці Світличній, про яку я вже згадував, також. От чотири особи, які для мене були дуже важливі на суді. Ні, ще Євген Обертас із Ніною гарно виступили (здається, вони обидвоє виступали). Пригадую, Євгенові після його слів прямо на суді погрожували, що за його поведінку йому щось буде. Так що не чотири, а шість осіб.
Отакий був суд… Щодо вироку в мене не було жодних ілюзій – у мене був, навпаки, страх, що мені дадуть менший термін, ніж Миколі. Адже в нас були різні манери поведінки. Якби мені дали менше, я б ніколи не зміг виправдатися, що не зраджував, що не вимолював ту знижку. Спершу оголосили йому “сім і п’ять”, а тоді мені. Слава Богу! Дали однаково.
На зачитування вироку привели і його. Я думаю, коли Микола почув, що у нас однако-вий термін ув’язнення, то зрозумів, що я таки не принижувався.
Все. Після того – очікування підтвердження. То нецікаво.
В.Овсієнко: Касаційну скаргу Ви писали чи ні?
М.Маринович: Я не пригадую, щиро кажучи.
В.Овсієнко: Це можна з’ясувати за тим, як скоро вас повезли в табір.
М.Маринович: Десь буквально через пару днів.
В.Овсієнко: Отже, не писали.
М.Маринович: Я думаю, що не писав. Мені пригадується, що я навіть заборонив мамі писати. То, може, мама буде пам’ятати – що я їй взагалі заборонив писати всякі прохання.
Отже, повезли мене. Етап – то, мабуть, нецікаво розказувати.
В.Овсієнко: Етап довго тривав?
М.Маринович: Місяць, десь близько місяця. Етапували мене через пересильні тюрми Харкова, Сизрані, Казані й Пермі. Там були різного плану пригоди – і до кримінальних кида-ли, нібито помилково. Але то вже таке…
Отже, мій суд відбувався з 22-го десь по 30 березня 1978 року, а вже, здається, на поча-тку квітня мене взяли на етап. Привезли в 36-й табір, Кучино, в якому я, власне, і пробув увесь час. Я не був ні на 35-му, ні на 37-му, так що можна вважати, що 36-й табір – мій. Я відбув у цьому таборі з травня 1978 року по квітень чи кінець березня 1984 року – сім років разом зі слідством.
З ким я там зустрічався? У цей період там були в різний час Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Микола Руденко, Зеновій Красівський, Генріх Алтунян, Валерій Марченко, Слава Ґлузман, Анатолій Здоровий із Харкова, син Оксани Яківни Олесь Сергієнко, Олександр Загірняк, Михайло Монаков (тепер Глядченко), вчитель-математик із Піщаного Броду на Кіровоградщині Петро Павлович Чорний… Господи, так багато їх було, а я ніколи не складав такого списку… Зі старших – Строцень Павло, я його дуже поважав, Онуфрій Кулак. Із Криму цей хлопчина, Олексій Сафронов. Запізнався я в таборах з цілою низкою дисидентів з Росії: Віктор Нєкіпєлов, Сергій Ковальов, Олексій Смірнов та Олександр Огородніков з Москви; були й такі, як комуніст-ленінець Григорій Ісаєв з Куйбишева… А ще Антанас Терляцкас і о. Альфонсас Сварінскас із Литви, Юрій Карлович Бумейстер з Риги, вірмени Ішхан Мкртчян і Норайр Григорян, грузин Важа Жґенті, потім з Естонії був такий високий... я не згадував його прізвище стільки років... Вибачте, зараз не згадаю – може, колись...
В.Овсієнко: То нічого.
М.Маринович: О, згадав: Віктор Нійтсоо. А ще українець Олесь Шевченко, росіянин Володимир Балахонов… – ну, може, ще згадаю в процесі розповіді. Спробую згадати якісь яскраві моменти. І спершу про протистояння з адміністрацією.
Почалося воно буквально в перші дні мого перебування там. Я дуже активно включив-ся в табірне життя, табірне протистояння, у всілякі протести, голодівки; мало не щодня писав заяви до прокурорів. Мене зустріли дуже прихильно і радісно – фактично я був першим чле-ном Гельсінкських груп у цьому таборі. Уже всі там знали про існування таких груп і про арешти їхніх членів. Мій статус людини, яка захищала їх, цих в’язнів, – був дуже високим, і мені не хотілося його принизити своєю поведінкою. Тому я відразу включився в боротьбу, за що зразу був відповідно покараний.
Які були форми протистояння? Це передусім регулярні голодівки в День політв’язня або голодівки, присвячені якимось подіям чи датам, – скажімо, День червоного терору 5 ве-ресня…
В.Овсієнко: День прав людини 10 грудня…
М.Маринович: Так, і День українського політв’язня 12 січня, День радянського політ-в’язня 30 жовтня. Крім того, майже відразу після прибуття до табору я тримав голодівку за право мати Біблію. Ця перша моя голодівка тривала, може, 18 чи 20 днів (мене періодично підгодовували ріденькою кашкою через шланг, що його насильно запихали у шлунок через горло), а потім я її зняв, так нічого й не добившись.
Пригадую один дуже тривалий і важкий період – не на самому початку, а трошки піз-ніше, приблизно 1980 рік. В Олеся Шевченка була хвора рука. Він виходив на роботу, але не приступав до праці, наскільки я собі пригадую. Арґументуючи тим, що в нього хвора рука, він носив бушлат тоді, коли ми вже не мали права їх носити. Його раз попередили, другий раз попередили, а потім таки з нього насильно зняли бушлат. Він прибіг тоді до нас, стра-шенно обурений, сказав, що йому знову поранили руку, чи то вивихнули її. Всі теж обурилися, в тім числі, звичайно, і я. Ми припинили працювати на знак солідарності з Олесем Шевченком. Але, пригадую, це був єдиний момент у моєму табірному житті, коли я не мав внутрішньої певності, що на 100 відсотків правий у цій конфліктній ситуації. Добре пригадую собі своє відчуття – я тоді вважав, що Олесь був неправий і що він свідомо йшов на конфлікт, що мені не дуже подобалося. Я не люблю таких двозначних ситуацій. Але раз підтримав протест – то підтримав. Це був момент, коли табірна адміністрація нарешті дістала від прокурора роз’яснення, що немає обмеження на перебування в карцерах. А ми ще цього не знали і звикли до того, що можна сидіти в карцері не більше 60 днів підряд. Отже, відсиділи ми чотири рази по 15 діб, щоразу відмовляючись від роботи. А тоді, після отих 60 діб, нам за відмову вийти на роботу знову оголошують чергові 15 діб. Ми обурюємося – прокурора! Більше, ніж 60 днів! А вони кажуть: забудьте! Ось маємо роз’яснення прокурора: в ШІЗО можна тримати скільки завгодно, без обмежень.
Це був для мене дуже важливий момент – я внутрішньо зламався. Це був єдиний мо-мент у таборі, коли я був слабкий – і все через те, що не мав певності, що я дотримуюся пра-вильної на 100 відсотків позиції. Отож, коли минув мій черговий термін ШІЗО, я перегово-рив по параші з іншими і сказав: прошу повірити, що я не ламаюся назовсім, – просто зараз я не можу витримати це продовження, я вийду на роботу.
Цікаво, як зреагувала табірна адміністрація. Сам Фьодоров прийшов (начальник режи-му, тоді ще майор). Мабуть, вони почули наші переговори – я завжди був готовий до того, що вони підслуховують, – і пропонують вийти на роботу. Всі відмовляються, а я погоджуюсь. Ні, це, мабуть, вони мені першому запропонували. Знаючи, що я зараз слабкий і вже не можу продовжувати той бунт, вони мене хотіли добити до самого кінця. Виводять мене у дворик ШІЗО, перед вікнами карцера. Але дворик ШІЗО – це ж усе одно “запретка”, в яку в’язень добровільно не повинен заходити. Виводять туди працювати: "Бачиш отам мотки колючого дроту? Перенеси цей дріт звідси туди". Ситуація розрахована на те, щоб я порушив абсолютно всі табірні норми поведінки політв’язня: відмовився від страйку раніш від інших, вийшов на “запретку” і взявся за колючий дріт. Тобто усі три правила.
Я добре розумів, для чого вони це роблять, і дуже тоді страждав, що не можу бунтува-ти. Але думав собі так: "Ну чекайте, ви ще побачите, що мене не зламали!". Я той дріт пере-носив, знаєте, як терновий вінець, – так мені все боліло, але я таки переніс, зціпивши зуби. Поки я переносив (мені потім хлопці розказували), всіх по черзі викликали дивитися на Ма-риновича й обробляли, щоб водночас і принизити мене в очах товаришів, і змусити їх вийти на роботу…
Але вже буквально через тиждень я відновив свої психічні сили. Приходив Фьодоров, викликав мене на особисті розмови, дуже прицільно дивився на мене: що ж сталося? А нічо-го не сталося – я й далі продовжував протестувати, далі йшов на голодівки. То був момент слабкості, і я про такі моменти розповідаю на вечорах, зустрічах чи у статтях, щоб люди не думали, що людина завжди є однаково сильною: бувають зриви й падіння, і в момент отого падіння треба, щоб людина сказала собі, що це не назавжди, – от на кілька днів, і все, а потім ти знову станеш сильним і знову піднімешся. Ото такий тяжкий момент був у моєму житті.
До речі, я хочу сказати, що Олесь Шевченко взагалі дуже гідно провів своє ув’язнення. Я добре пам’ятаю один момент надзвичайної складності в його житті. Він знав, що його дру-жина хвора. Листи від неї приходили, а потім перестали приходити. Через якийсь час приїж-джає кагебіст з України і повідомляє йому: «Ваша дружина смертельно хвора, вона вже вам писати не може, і ви повинні подумати про дітей. Пишіть зараз покаянну заяву, припиняйте своє протистояння з КГБ, і ми вас відпустимо: вам треба рятувати дітей». Пам’ятаю, як Олесь мучився, коли приймав рішення, що йому робити. Він справді повірив у те, що його дружина при смерті, бо знав, що вона хворіє. І не знав, що це просто кагебістський хід: вони перестали пропускати до нього листи від дружини. Словом, рішення далося Олесеві дуже важко, але він дуже становчо, дуже рішуче сказав «ні». Гідно повів себе, абсолютно відваж-но. Я його за той момент дуже шаную, хоч зараз мені не завжди подобаються його політичні рішення. Але той момент мені запам’ятався як один з найпрекрасніших прикладів поведінки в’язнів.
Що ще можу сказати з табірного минулого? Пригадую собі один страйк, який ми ого-лосили, коли був дуже хворий Віктор Нєкіпєлов. Його відмовлялися лікувати – ну, не те, що відмовлялися, бо в лікарню помістили. Але зволікали з наданням конкретної допомоги, – і йому ставало щораз гірше. Застрайкувала вся зона (крім, звичайно, табірних стукачів і тих, що сиділи ще «за війну»). Мені запам’яталося, як повівся при цьому лікар. У нас був молодий лікар (прізвище старшого пам’ятаю, це був Петров, а отого, молодшого, не запам’ятав, хоч, здається, також на «-ов») – таке страшенно гидке створіння. Молодий баран, як то кажуть. Віктор Нєкіпєлов уже лежав у табірній лікарні, і я, коли прийшов до нього, дав йому свій хрестик, знявши з шиї. Він одягнув його на себе з дуже великим і добрим почуттям. То було свого роду неофіційне його поновне хрещення. А потім, коли прийшов той молодий лікар, щоб його оглянути, то, як розповідав мені пізніше Віктор Нєкіпєлов, воно налякалося, рука-ми замахало і сказало: "Нет-нет, я отказываюсь вас лечить! Пусть он вас лечит" – і показало на хрестик. Тобто хай Христос вас лікує; раз ви надягли хрестик, значить відмовляєтеся від мого лікування. Дивовижно! Вся зона обурювалася тим лікарем.
Раз ми вже заговорили за лікарів, пригадався мені ще один цікавий момент, пов’язаний з Петровим – отим старшим лікарем. Був у нашому таборі Йосеф Менделевич, з євреїв-“відказників"... Точніше, з «самольотчиків»… Не пригадую вже точно його статтю. Здається, так, бо він ніби з Риги. (Правильно, 1970 р. Менделевич брав участь у спробі викрадення лі-така. 1981 звільнений у результаті обміну п’ятьох політв’язнів на двох совєцьких шпигунів, засуджених у США на 30 років. Менделевич написав книгу мемуарів «Операция «Свадьба». – В. О.). Одного дня його взяли на етап. Не знаємо, куди забрали. Через якийсь час наш наймо-лодший єврей із Петербурга (я вже забувся його прізвище… єврейське ім’я Дан, а паспортно-го імені не пригадую) читає "Известия" і раптом починає верещати на весь табір. Всіх нас скликав, показує: "Йосиф Менделевич був на прийомі у Рейґана". І відповідний коментар “Известий”: Рейган прийняв "уголовного преступника". Ну, весь табір цвіте і тішиться: "Слава Богу!". Цей хлопчина, Дан, був потім на прийомі у того лікаря Петрова і розказав йому: так і так, Менделевич уже в Америці, навіть був на прийомі у Рейґана. Реакція Петрова була дивовижною. Він завмер на секунду, і потім ніби сам до себе каже: "Ну я, вроде, ему ничего плохого не сделал". Вся зона обговорювала ці його реактивні слова. Якби він трошки подумав, то здогадався б, що цим розкриває дуже характерну рису їхньої мен-тальності. Тобто він пам’ятає свої гріхи, і перша його реакція – страх, що вони розкриються. Тому він почав нервово згадувати, що зробив тому в’язневі…
На все життя запам’ятався мені один високий момент серед тих моментів переслідувань – це були прекрасні 15 діб у ШІЗО з цікавими людьми. Настав черговий Великдень. Тоді була досить напружена атмосфера у стосунках між адміністрацією і в’язнями, але ми все одно, звичайно, запланували зустрітися і разом, помолившись, з’їсти сніданок. А за день до того нас попередили: ніяких “зборищ”, інакше будете покарані. Ми все-таки зібралися і відзначили Великдень. Тоді дуже багатьох посадили в ШІЗО. Трьох організаторів цього свята – Руденка, Нєкіпєлова і мене – посадили на 15 діб, а решту – на кілька діб, без виводу на роботу. І це було прекрасно, тому що ми собі були втрьох у камері – два поети і я. Це були 15 днів прекрасного читання поезії (правда, Руденко не знає напам’ять свої поезії, тільки Некіпєлов читав свої) і просто цікавих розмов на різні теми – політичні, мистецькі.
І під час перебування в цьому ШІЗО вони обидва мені сказали: "А чому ти досі не пи-шеш сам? Ну, скільки можна писати тільки заяви прокурорам – чому ти не твориш?". Я відповів на це: "Якось ніколи не думав, що я можу відважитися на таке". Почали вони мене зао-хочувати. І я почав подумувати про те, чи не почати мені справді писати. Коли вийшов з карцеру, в мене та думка продовжувала крутитися. Причому перше, що я придумав, – це була назва "Євангеліє від Юродивого". Ця назва задала тональність. Ви, очевидно, читали?
В.Овсієнко: Я знаю ту річ, так.
М.Маринович: Назва задала ритміку мови і все решта. Я сидів тоді на роботі за скла-данням плат для прасок. Голова в мене була вільна – руки механічно робили, а я собі думав, думав, думав. І коли я вже був упевненим, що ту фразу якось огранив, приходив у житлову зону, записував на папірчику і ховав у шпари, де я знав, що більш-менш надійно. Отаким чином я по реченню складав цей твір і записував, але щоб не розраховувати тільки на запис, я все тримав у пам’яті, завчав напам’ять.
Пригадую собі той день, коли я вирішив нарешті усе прочитати. Ага, перепрошую, був ще один стимул до написання “Євангелія від Юродивого”. Перший стимул, як я вже казав, – це перебування в ШІЗО і розмова з Руденком і Нєкіпєловим. Другий стимул – коли Олесь Шевченко написав свій вірш і скликав нас, щоб прочитати його. Це був фактично опис тої ситуації, коли він у Києві, ще перед арештом, телефонував на "Швидку допомогу", тому що в його мами був серцевий напад. Він дзвонить у страшній розпуці – а йому у відповідь: "Говорите на человеческом языке". І не хотіли послати машину, поки він не скаже по-російськи. Ситуація справді надзвичайно складна і просто жахлива. Той його вірш був перейнятий найвищою напругою ненависті до Росії. Навіть, пригадую собі, назвав її "вєлікая сука" – такий дуже гострий момент був. Коли він то читав – сам пополотнів від люті. Я відчував, що в цьому є щось недобре. Стоячи повністю на його боці в оцінці ситуації, разом з тим я не міг прийняти таку міру ненависті до будь-кого. І це був другий поштовх до того, щоб писати щось, що було би антитезою цій ненависті. Так з’явилися і назва, і твір.
Я скликав усіх надійних наших людей – там, пригадую, були Руденко, Олесь Шевчен-ко, Генріх Алтунян, Віктор Нєкіпєлов, і ще хтось був. Ми пішли за барак, я почав читати напам’ять. Пригадую собі їхню реакцію – вони були ошелешені. Руденко взагалі був захоплений і казав, що я просто зобов’язаний писати, що це буде настільною книгою українців усіх поколінь. Звичайно, то було його перше враження – я розумію, що це просто в ньому промовляв пафос відкриття. Для мене надзвичайно важливою була реакція Олеся Шевченка. Він мені сказав так: "Від такої речі хочеться бути добрішим". Інші також хвалили. Так що це була моя перша проба пера – фактично, єдина значуща на той час.
Історія про те, як я передавав її на волю, на Захід, дуже детально описана мною у книзі спогадів Руденка – там є в кінці, в додатках. Ви читали то?
В.Овсієнко: Так-так. (Статтю М. Мариновича «Друге народження» Микола Руденко вмістив у своїй книзі: Найбільше диво — життя. Спогади. Київ — Едмонтон — Торонто: Таксон, 1998. С.. 539–540).
М. М. Маринович: Що ще такого характерного згадати з табірних часів? Був один мо-мент, коли я намірився йти в тюрму, добивався цього. На той час уже забрали з табору в тю-рму Нєкіпєлова, Генріха Алтуняна. Чомусь мені стало тоскно – основних моїх друзів позаби-рали. Я вже теж був готовий і хотів іти в тюрму. А тут якраз підвернувся момент – мені температура піднялася, і я не вийшов на роботу. Послали мене до медчастини, а там сказали, що я можу працювати. Я все ж не вийшов на роботу, і мене тоді чимось (не пригадую собі – здається, ШІЗО) покарали днів на три. Хоч я їм сказав перед тим: "Добре подумайте, перш ніж ви це зробите. Бо якщо ви таки посадите мене в ШІЗО, я тоді оголошую, що йду на тюрму, буду відмовлятися від роботи". Вони таки посадили, і я сказав, що відмовляюся від роботи. А вони мені сказали: "Ні, ми вас не хочемо відправляти в тюрму." І почалося досить довге протистояння – спершу тривалий час ШІЗО, потім тривалий час ПКТ. І я вже був дійшов до до-сить тяжкого фізичного стану – пам’ятаю, що опух був, вже навіть деякі фізіологічні функції були порушені.
А потім я вирішив, що в тому моєму домаганні тюрми є щось так само недобре, – я вже не знаю, які в мене тоді процеси в голові відбувалися. Словом, я відмовився від цього трива-лого протистояння (воно сім чи вісім місяців тривало), повернувся в зону і далі вже не доби-вався тюрми. В принципі, я не шкодую, що так сталося.
Не пригадую вже точно, в якому році – чи в 1980-му, чи в 1981-му – прибув до табору Зиновій Красівський. (З. Красівський був знову заарештований у Моршині 12.03.1980 і відп-равлений „досиджувати” термін покарання за вироком 1967 р. – 8 місяців і 7 днів таборів та 5 р. заслання. Покарання відбував у колонії суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чу-совського р-ну Пермської обл. У листопаді 1980 етапований на заслання в пос. Луговой Тю-менської обл. – В. О.). І саме він повністю, радикально змінив систему моєї поведінки в табо-рі. Я дуже добре пам’ятаю той визначальний для мене момент (і також завжди і скрізь розпо-відаю про це). Коли він приїхав, я побачив, що він поводиться якось дивно: абсолютно спо-кійно, нормально, навіть весело розмовляє із Суровцевим – нашим кагебістом. З усією адмі-ністрацією Зенко веде себе так природно, ніби він удома. Дотепер я знав, що політв’язень повинен з презирством дивитися на кагебістів, повинен кожною рисочкою свого обличчя показувати, які вони огидні, і так далі, – а тут щось воно не клеїлося. Запідозрити його в то-му, що він зраджує, – просто смішно, адже він втретє в тюрмі. Та й сам Зенко… Тільки поба-чиш його – і відразу тобі зрозуміло, що в ньому немає і грама нещирості чи лукавства.
Я одного разу не втерпів і просто спитався: "Пане Зиновію, ви не боїтеся, що вас неправильно зрозуміють, що щось не так у вашій поведінці?". Він на мене глянув, як на дурного пацана (може, перебільшую), і каже: "А ви що, собі не довіряєте?". І все – одне ре-чення, але воно радикально змінило мою поведінку в таборі. Я просто остовпів… А й справді – я граю роль політв’язня чи я ним є? Кому я хочу показати, що я такий, так би мовити, борець? Тобто суперечність є, але не в його, пана Зенка, поведінці, а в моїй! Я був настільки вражений, що вирішив: ану я дійсно перегляну свою поведінку, подивлюся, що є моє, а що не моє, що я роблю для когось, а що – для себе. І скінчилося моє дурне пирхання при спілкуванні з кагебістами (“не буду з вами говорити, відійдіть від мене”), а почалася нормальна розмова. І я виявив, що під час таких нормальних розмов я можу більше їм сказати такого неприємного, що їх буде пекти, ніж тоді, коли б я пирхав. Я побачив, що можу навіть з більшим відчуттям гідності говорити те, що мені не вдавалося говорити досі, – я собі сам ті можливості обривав.
Друга половина мого перебування в таборі була насичена пошуками свого власного обличчя. Я й далі брав участь у якихось голодівках, якихось страйках, тобто зовні нічого не змінилося, але все це робилося в іншому психологічному ключі. Я був дуже вдячний Зенкові за те, що він мені так просто показав, що треба бути самим собою і не оглядатися на когось, коли вибираєш якесь рішення; що треба передусім відповідати перед власним сумлінням. Так що ця історія, пов’язана з Зенком, – дуже важливий момент у моєму житті.
Якщо згадати про інших в’язнів, з якими був у 36-му таборі, то окремо скажу про Євге-на Сверстюка. З ним я бачився десь на самому початку свого терміну; мається на увазі 1978 рік. На початку 1979 року його термін скінчився, і його забрали на заслання. Так що ми були разом десь, може, півроку чи трошки більше. Найбільше мені запам’ятався такий момент із нашого спілкування. Була якась конфліктна ситуація в таборі, і ми довго не могли виплута-тися з неї, знайти якийсь вихід з тої ситуації. Табір поділився на дві сторони, які сперечалися між собою. Якось я прогулювався зі Сверстюком, коли до нас підійшов кримчанин Олексій Сафронов і завів розмову зі Сверстюком про цю конфліктну ситуацію. Спитав його: "И какой же выход из ситуации?". А пан Євген відповів дуже просто, спокійно і лаконічно, що вийти із ситуації треба на основі Євангелія. Я пам’ятаю реакцію цього молодого хлопця з Криму: Олексій був абсолютно шокований, аж рот роззявив – для нього, опанованого всякими пристрастями, саме слово "Євангеліє" мало що означало, а тут іще на основі якогось невідомого Євангелія треба вирішувати прості, звичайні, земні речі! Я також був шокований – простотою і важливістю сказаної паном Євгеном формули; вражений самою думкою, що до конкретної земної ситуації можна прикласти те, що ми знаємо як щось захмарне. Це було так, наче світло прорізалося крізь хмари, і я побачив щось дуже важливе.
Добре, що я заговорив про це, бо водночас згадав про інше. То вже був кінець мого та-бірного терміну... Мене вже везли на заслання. Помістили в Пермі у пересильній тюрмі. Я опинився в одній камері з Олексою Тихим. (У Пермській тюрмі Олекса Тихий був від 7 бере-зня 1984 р. до загибелі 5 травня. – В. О.). Спогади про це теж є в моїй книжці, так що, може, я про це не буду тут розказувати. (В останню дорогу ідуть без конвою. Спогад про Олексу Тихого // Мирослав Маринович. Україна на полях Святого Письма. – Дрогобич: Відродження, 1991. – С. 48–49).
В.Овсієнко: Там є, але й тут варто все-таки сказати.
М.Маринович: Ну, то я коротко скажу. Я дуже хвилювався перед зустріччю з ним, то-му що мої пошуки в плані застосування євангельських принципів у власному житті просуну-лись далі, я був заполонений тим і думав: він же такий безкомпромісний борець – як він мене сприйме? як він до моїх думок, моєї позиції поставиться? А брехати я не хочу, не хочу робити з себе іншого, ніж я є... Він уже лежав хворий, ледве ходив, його привезли до лікарні на операцію. Там тільки одні очі світилися. Я пам’ятаю, що ми завели розмову. Самої розмо-ви не пам’ятаю абсолютно – три дні говорили, але я нічого не можу пригадати. Пам’ятаю лише своє враження, що не тільки не було жодних протиріч між нами, а була така дивовижна гармонія нашого бачення світу, людей і стосунків між людьми! Так, він був борець – але не той, який бореться заради самої боротьби, з відчуття внутрішньої агресивності – ні. Я був просто вражений: переді мною лежить втілений дух – тут нічого вже нема, тільки отакенні очі, і в тих очах така дивовижна любов, таке євангельське почуття! Я дотепер пам’ятаю те враження. Тяжко мені було, коли нарешті оголосили: "Тихий, с вещами!", і він пішов на операцію. Я довший час відчував страшенну пустку від того, що його забрали, – мені хотілося з ним далі говорити!.. Це теж була дуже важлива для мене зустріч у моєму житті…
Може, поки що з табором зупинимось? Я зараз пришлю сюди Любу, хай вона з вами ще трошки поговорить.
В.Овсієнко: Добре.
* * *
2 лютого 2000 року продовжуємо розмову з паном Мирославом Мариновичем.
М.Маринович: Я ще хотів би сказати про підготовку "Хроніки" («Хроники текущих событий». – В.О.) в таборі. Я був задіяний, інші люди... От бачите, настільки спрацьовує інстинкт, що я навіть не знаю, чи називати інших людей.
В.Овсієнко: Ну, скажімо, Семен Ґлузман давно назвав Зіновія Антонюка і Миколу Горбаля.
М.Маринович: А в мій час, коли я там був, то це і Євген Сверстюк, і Євген Пронюк... Ну, Слава Ґлузман теж, але я з ним короткий час був… А також Сергій Ковальов, Віктор Нєкіпєлов; навіть такі хлопці, як Олексій Сафронов, були причетні до того. Багато людей писали, дріботіли тими каракульками.
Згадав один цікавий факт – цікавий, може, не стільки для історії, скільки тому, що дуже добре передає атмосферу. Ми мали в таборі кішку Мері, яка була ідеальним постовим, чи як то сказати...
В.Овсієнко: Вартовим.
М.Маринович: Так, вартовим. Вона жила в нашій "ленінській кімнаті". Не знаю, яки-ми дивовижними силами це робилося, але як тільки виходив зі своєї «дєжурки» черговий на вахті, наша кішка зразу починала нервувати. До того вона була абсолютно спокійна, сиділа собі, згорнувшись у клубочок, і дрімала, а як тільки вона починала нервувати – ага, зрозумі-ло, звідкись вийшов мент. І ми починали ховати писанину. Це було якесь дивовижне явище, воно нам дуже добре допомагало, тому що ми мали можливість контролювати… Потім ця кішка зникла – не знаю, чи хтось продав її, чи щось іще, але її не стало.
Писали багато що, не тільки саму "Хроніку подій", а й тексти різні – звернення, петиції на Захід, а потім переправляли на волю, на "велику зону". Пригадую собі, що таким шляхом пройшло наше звернення до Папи Римського Івана-Павла ІІ, яке ми написали після того, як нас покарали за святкування Пасхи. Добре пригадую, бо якраз мені було доручено написати цей текст як людині, якоюсь мірою наближеній до релігійного життя. Треба було знати, які там слова використовувати. Це була дуже відповідальна для мене робота, вона й досі сидить у мене в пам’яті – та відповідальність, яку я відчував. Я досить довгий час пам’ятав сам текст, але зараз уже не пам’ятаю дослівно.
Що ще? Ну, звичайно, безконечні шмони в таборі, перевірки – тут нема що особливо описувати.
Тепер перейдемо до заслання (а якщо я принагідно щось згадаю про табір, то буду по-вертатися). Закінчувався мій табірний термін у квітні 1984 року. Отже, навесні, десь у кінці березня, мене взяли з зони й відправили в невідомому напрямку. Але коли я вже потрапив в Актюбинськ, то стало очевидно, що везуть у казахстанські степи.
В Актюбинську мене протримали ще 15 діб серед побутових злочинців, і це, мабуть, були мої найважчі дні за весь період ув’язнення – я сидів серед кримінальних малоліток. Психологічно то було надзвичайно важко. По-перше, ти знаєш, що тебе ось-ось мають випу-стити, а тут такі тяжкі люди... Вони як маленькі звірі – не розуміють звичних людських сто-сунків, не розуміють якихось звичних порухів, реакції в них на все не такі, як у мене. Відпо-відно, не раз виникали напружені моменти. І досі мені пригадується це все з якимось жахом.
Я думаю, що якби мене протримали серед них ще 15 діб, то це скінчилося б погано, то-му що в ті останні дні відчувалося, що наростає якась загроза для мене. Але, Богу дякувати, то все минуло. Мене взяли на етап і у "воронку" завезли в село Саралжин Уїльського району Актюбинської області.
В.Овсієнко: Це "тепле" містечко, нагріте...
М.Маринович: Так, "тепле" містечко, нагріте Валерієм Марченком і Зоряном Попадю-ком. (Валерій Марченко відбував тут заслання з липня 1979 до травня 1981; Зорян Попадюк – з червня 1981 до арешту 2 вересня 1982. – В. О.). Привезли, скинули в чоботях, ватянці і з наплечником – і живи як знаєш. Люди поставилися до мене досить добре. Адже я був там не першим засланцем – казахи вже приблизно знали як і що, чого від тих людей чекати. Із само-го початку почали допомагати продуктами, навіть гроші позичили. Дехто, звісно, мав таку далеку задумку, що я буду чай діставати з України. Вони страшенно любили чай – та й зараз, думаю, люблять, – а тоді добрий чай був дефіцитом. І всі ми, троє засланців, по черзі спрова-джували чай з України та роздавали казахам чи дарували.
Хоча спершу, звичайно, було не з медом. Якось напочатку, коли я захворів, то знепри-томнів на вулиці і впав, а люди мене обходили і шли собі далі. Були й деякі конфліктні мо-менти. Начальство прилаштувало мене спершу в одній будці, потім я жив у робочому вагон-чику (вірніше, міг тільки спати там, бо вдень там товклися люди). Коли я почав домагатися, щоб дали мені нормальне житло, то, пригадую собі, один із місцевих керівників досить грубо щось буркнув, а комусь сказав (мені потім передали): "Ему в туалете жить надо, а он еще требует". Але поступово все змінилося, і той самий начальник став ледь не моїм другом, дуже шанував мене. Згодом Орал приїздив до мене в Дрогобич (до речі, потрапив він якраз на презентацію моєї книги “Україна на полях Святого Письма” у Народному домі “Просвіта”, і я його представив дрогобичанам).
В.Овсієнко: Ви жили в тому помешканні, де й ваші попередники?
М.Маринович: Ні-ні. Мені дали врешті кімнатку в зовсім іншому місці. Я спершу дуже хотів у те саме помешкання, але якось не вийшло.
Мав я куратора з Актюбинська. Теж були, в принципі, нормальні стосунки з ними, з ка-гебістами. Час від часу приїжджав також з Алма-Ати молодий кагебіст, я собі з ним любив поговорити. Взагалі, жити в такому віддаленому казахському селі – де, як казав Сверстюк, люди як діти степу, абсолютно далекі від політики і дуже близькі до землі, зі своїм патріар-хальним стилем життя, – було досить приємно, затишно. Я думаю, що Миколі Матусевичу було значно важче на засланні в Читинській області серед опущених росіян, а Стусові – в робітничому гуртожитку в Магадані серед п’яних кримінальників, які тупо діймали його. Та й в Україні політичному засланцеві було би значно гірше, ніж у Казахстані. А казахи вже через три місяці запрошували мене на свої свята, на весілля або ще щось – ті, хто знав мене.
Одного разу хтось із казахів розказував мені, що він перед тим, як запросити мене на якусь гулянку, пішов до місцевого міліціонера-казаха і спитав, чи можна запросити Марино-вича. А той здивувався, подивився на нього і питає: "А він тобі щось погане зробив?» – «Ні» – «То чого ж ти мене питаєш?". Тобто там абсолютно людський підхід до справи – не ідеологічний і не політичний. Мені пощастило, що в тому селі я був єдиний слов’янин – навіть не єдиний українець! – а вся решта були казахи (якщо не рахувати кількох чеченців, які там пі-дробляли на будівництві). Упродовж трьох років ми встановили такі добрі стосунки з людь-ми, що мені просто боляче було звідти виїжджати – хоч і на батьківщину, але в невідомість. Через рік після звільнення, у свою першу відпустку, я зробив таке собі турне «по ленинским местам» – поїхав відвідати кількох друзів-політв’язнів (до Вільнюса, Риги, Куйбишева), а потім і в Казахстан, у те саме село, але вже за власною волею. Це страшенно зворушило ка-захів, і вони сказали: "Перший раз ти приїхав тому, що тебе сюди привезли і скинули. А як-що ти приїхав другий раз власною волею, щоб побути з нами, – то ти наш справжній друг". Так що стосунки склалися дуже добрі.
В.Овсієнко: А були проблеми з мовою?
М.Маринович: Практично не було – спілкувалися російською мовою. Навіть старші трохи кострубато могли говорити. Між іншим, я трохи займався там і казахською мовою, мав підручник.
Чому я сказав, що мені було цікаво з кагебістами зустрічатися? Бо з казахами добре-мило, але в інтелектуальному сенсі не настільки цікаво. А з кагебістами можна було попрак-тикувати свій мозок у якомусь інтелектуальному змаганні, особливо з тим алма-атинським. Це був 1985 рік; минули, може, місяць чи два після горбачовського виступу в Ленінграді, де він проголосив свою політику “перестройки”. Дуже багато дискусій почалось на цю тему, і ми з ним теж почали дискутувати. Пригадую собі деякі повороти думки. Я кажу йому, що гаряче підтримую перебудову, тому що це крок у тому напрямі, в якому я хочу, і що я знаю: якщо демократизація піде й далі, то це обов’язково закінчиться тим, що ви називаєте сепаратизмом, а я – звільненням народів. А він каже: "О, нет! Это ваша перестройка этим бы закон-чилась – наша перестройка этого не допустит!". Цікаво, чи згадував потім отой казах-кагебіст з Алма-Ати нашу розмову?
А ще розповім, як я вчинив із тим казахом-кагебістом з Актюбинська, який курував ме-не на засланні. Він добре виконував свою роботу, тобто я знав, що мене контролюють усю-ди. Але він не був настільки злим, щоб пашіти ненавистю. Тому, коли я приїхав в Актю-бинськ уже зі власної волі, у відпустку з України, і мав на зворотній дорозі з Саралжина вільних півдня часу, то вирішив зайти до нього – просто так! Мені було цікаво, як він відреа-гує. І я мав велику насолоду переконатися в тому, що вони слабшають, коли стикаються з нестандартними ситуаціями.
Я зайшов у КГБ, попросив, щоб викликали його, пояснив, хто я. Мене записали, а через якийсь час дзвонять, якось перелякано перепитують, чи то справді я. Я ще раз підтверджую, що це я, Маринович. Нарешті мене заводять до нього в кабінет. Він – розгублений цілковито! Дивиться на мене, не знає, що я буду робити: чи на нього нападати, чи що відбудеться? Мабуть, він так до кінця розмови і не зрозумів, чого я прийшов. Поступово він заспокоївся, але перейшов у другу крайність: майже довірливо зі мною розмовляв. Ота його початкова розгубленість виявилася в тому, що коли він зрозумів, що нічого загрозливого від мене не буде – ніяких звинувачень, докорів чи нападів, – тоді просто поставився до мене як до друга і раптом перейшов на довірливість... Але мені було цікаво говорити з ним, спостерігати його реакцію.
Я настільки був зацікавлений тою ситуацією, що в Києві повторив те саме: пішов у КГБ на Печерську і попросив Олександра Березу – свого слідчого, якому я обіцяв, що через 10 років (дивовижно – я знав, що мій термін буде 12, але сказав йому, що років через 10!) до нього прийду і запропоную піти випити кави й поговорити. Він тоді: "Ха-ха-ха!". Отже, коли я сидів за тим столиком для звинуваченого, а він був слідчим і допитував мене, то йому було весело. І ось через 10 років, тобто 1988 року, я справді приїжджаю до Києва і заходжу до нього – й повторюється та сама ситуація, що в Актюбинську, тільки без такої дружньої кінцівки. Береза був цілковито знищений, зруйнований внутрішньо! Він прийшов «застебнутий» на всі можливі ґудзики – в переносному розумінні – і переляканий. Я почав щось із ним говорити, а він ледве видушував із себе якісь слова. Це був 1988 рік, і невідомо ще було, як усе повернеться, – вони всі були тоді налякані. Думаю, що зараз він уже значно вільніше розмовляє... Я намагався якось його розговорити – мені це не вдалося. І коли хвилин через 5 чи 10 я зрозумів, що розмови не буде, то мені стало просто нудно... Я втратив до нього інтерес. Подумав собі: чоловіче добрий, ти був такий вільний і розкутий тоді, коли я був на місці звинувачуваного. Але ж я тоді міг з тобою жартувати! Я тоді міг з тобою вільно поводитися! То чому ж ти зараз такий затиснутий? Значить, ти все-таки знаєш, що робив… І цей твій страх показує, що в тобі йде боротьба і ти з тою боротьбою не можеш дати собі раду. І я тоді сказав: "Добре, не буду вас мучити. Бувайте здорові, до побачення!".
…Ще принагідно згадав про табір. У мене були свої історії, пов’язані з Євангелієм і КГБ. Ось одна з них. Коли Ігор Калинець (бачите, я Ігоря Калинця забув згадати, забув Зоря-на Попадюка згадати) – отже, коли Ігор Калинець звільнявся з табору, це був 1978 рік, я поп-росив його, щоб він, коли приїде на заслання, переписав у листах до мене Євангеліє, – бодай якісь шматочки, щоб я то мав у таборі. Він поїхав. Згодом я дізнався, що він це виконав. Якось принагідно зустрічаю Суровцева, нашого кагебіста в таборі, і він починає насміхатися: "А-а, Маринович, не вийшло! Не вийшло вам те, що ви задумали!". Я дивлюся на нього й не можу зрозуміти, що ж я таке задумав. "Ви думали, що я не розгадаю цей задум? Я розгадав, зразу! Ви Ігоря Калинця попросили, щоб він переписав з Євангелія Нагірну проповідь – а я це помітив і вчасно вилучив!" Я засміявся, що він це трактував як злочин, і як успіх своєї справи, свого поста – не допустив злочину!
Тепер знову повертаємося до заслання. Три роки в політичному плані минули в мене на засланні без якихось особливих струсів. Я листувався з дуже багатьма людьми. Ясна річ, що я не мав наміру каятися за минуле, але й сама ситуація не сприяла тому, щоб заявляти якісь протести. Нормально жилося.
Коли пішли нові віяння, коли Горбачов розгорнув “перестройку”, і невідомо ще було, чим то все скінчиться, приїхала до Саралжина ціла делегація – казахський прокурор з Актю-бинська, якийсь там прокурор з України, зі Львова, і зо два львівські кагебісти – принаймні зі Львівщини. У мене якраз тоді мати була в гостях. Це був кінець 1986 року або початок 1987 року; скоріше, що це кінець 1986-го. Почали вони вести розмову в такому ключі: ситуація в Україні змінюється, йде демократизація, і ми хочемо вже вирішити справу дисидентів (це прокурор говорив); ми з усією відповідальністю вам заявляємо: напишіть зараз листа, що ви жалкуєте, що все це так сталося, – і я вам обіцяю, що протягом місяця ви будете звільнені. А ті інші підтверджують: так-так-так.
Вони мене мордували вже не пам’ятаю скільки – у мене таке враження, що цілий день, тому що я весь час "ні", а вони весь час "так". А я їм: "Слухайте, люди добрі, ви не маєте ло-гіки. Я пройшов сім років таборів, я пройшов три роки заслання – і ви хочете наприкінці цього терміну в мене взяти те, що я не хотів писати напочатку? То я би тоді напочатку напи-сав і не сидів би весь той термін. А ви хочете в кінці дістати – звичайно, що я його не напи-шу!".
Після тої тривалої словесної тяганини вони врешті-решт сказали: "А чи можете ви на-писати, що відмовляєтесь просити помилування?". Їм, видно, потрібен був сам факт, щоби щось було написано. І я написав, що не вважаю себе винним і ніколи не напишу покаянної заяви, бо робив те, що вважав за потрібне. Кагебісти були страшенно невдоволені. Прокуро-ри до того ставились інакше, а кагебісти мені сказали – уже в дверях, коли виходили: "Ну що ж, видно, вище себе не підстрибнеш". Я не знаю, до чого ця фраза стосувалася.
В.Овсієнко: Чи до них, чи до вас.
М.Маринович: Чи до них, чи до мене. Але вони спрямували її на мене досить агресив-но, просто люто.
Вони поїхали, і я собі настроївся на те, що залишаюся тут ще на два роки. Якраз у той час вирішувалася наша з Любою доля – в грудні 1986 року вона приїхала в Казахстан жити тут зі мною. Навіть думки не було, що буквально через кілька місяців я звідси поїду. Люба приїхала, покинула роботу і квартиру в Києві з тим, що буде жити зі мною в Казахстані два роки.
А наприкінці березня – десь, може, 23 числа – мене викликав міліціонер-казах, який добре до мене ставився, і каже мені: "Слушай, я удивляюсь, но вот так – пришло распоряжение тебя освободить". Я зрозумів ситуацію, коли дізнався, що тоді близько двохсот по-літв’язнів було звільнено. Начальству просто важливо було, щоб "поступило заявление" – все, їм неважливо і не хочеться знати, що там усередині. (Сміється).
В.Овсієнко: А якусь мотивацію звільнення вам оголосили?
М.Маринович: Ніякої. "В связи с постановлением Верховного Совета о помилова-нии". Мотивації не було. Я побачив у якомусь документі, що це "Постановление Верховного Совета СССР".
Повернувся сюди, у Дрогобич. Про це я не буду розповідати, тільки один штрих розка-жу. Коли я приїхав, то в Дрогобичі ще був начальником місцевого КГБ Віктор Гусєв. Зустрів мене доволі привітно і сказав під час першої нашої розмови, що він дає мені гарантію того, що моє минуле не буде впливати на моє майбутнє. Тобто з боку КГБ не буде ніяких спроб погіршити моє перебування тут.
Можливо, воно так і було, але люди в Дрогобичі ще були доволі перелякані. Знайти мі-сце праці в 1987 році було доволі важко. Я трошки помикався, помикався, а потім хлопці на нафтопереробному заводі, ті, які мене знали ще раніше, допомогли. Один з них парторг, але він знав, що я ні бандит, ні злочинець, – то він посприяв мені, взяв на себе відповідальність і влаштував мене оператором нафтопереробного заводу. Я три роки працював – до 1990 року – оператором. Я був дуже вдячний йому за цю підтримку, бо жити без засобів для існування дуже важко.
Мушу сказати, що в ці роки, коли я не міг знайти собі пристановища, у Дрогобичі ста-вилися до мене, як до чумного... З одного боку, ніби респект є, але, з іншого боку, це відда-лений респект. Тому я сприймав події 1989–1990 років не те що з підозрою – я не міг бути об’єктивним, бо мене так вразило, знаєте, що... Мама розповідала, як вона ще в дуже недавні радянські часи деколи йшла вулицею ніби в якомусь коконі загального страху, – до неї дуже мало хто підходив. І тих, що підходили і підтримували, вона тепер часто згадує і дуже цінує. А тут раптом Дрогобич спалахнув національним почуттям – такі там мітинги, такі там усі свідомі... І той чоловік, який, я знаю, боявся до моєї матері підходити, а коли я повернувся, він мене уникав, – раптом робиться мало не центральною фігурою відродження в Дрогобичі! Мене це, знаєте, трафляло, як кажуть галичани. І взагалі в той час я був як Касандра – всі тішилися, що все йде прекрасно, а я дивився, як розвиваються події, й казав, що буде зле, – так, як воно пішло, буде зле.
А потім ситуація змінилася навиворіт: коли всі утратили будь-яку надію, коли все почало валитися в голодні й безнадійні 1993–1994 роки, – у мене тоді з’явилися надія і оптимізм. Навіть зараз, звичайно, дуже тяжкі хвилини бувають, коли дивишся на те, що є, але разом з тим мене не покидає надія. Ну, дисидент викінчений!
...Маю таке відчуття, що коли я говорив про табір, то не сказав якісь важливі речі. Чому з’явилося таке відчуття? Я пригадав, як після повернення до Дрогобича в одному товаристві я розповідав про табір. Сиділи ми за столом, і згадувалося мені щось веселе. А один чоловік, послухавши мене, сказав: "Я думав, що то страшніше, – а так можна було, виявляється, сиді-ти". Мене це вразило. Я собі подумав, що, мабуть, роблю неправильно, що концентрую люд-ську увагу на якихось веселіших моментах, але не говорю про страшне. А страшні моменти були – адже вмирали в таборі і Стус, і Валерій Марченко, і Тихий, і Литвин. Особисто я не можу сказати, що був на грані життя і смерті, хоча й були, наприклад, хвилини під час етапів дуже складні. Пригадую собі один етап, коли мене затиснули у "воронку" в той "стаканчик" для особливо небезпечних, – там було нас троє, де повинна бути одна людина.
В.Овсієнко: Боже! Як то?
М.Маринович: А ми одне на одному стояли. І везли нас по страшних вибоїстих доро-гах. Задуха немилосердна – три людини дихає, і та їзда тривала десь 2–3 години. Уже під кінець бракувало повітря, я буквально задихався; пригадую, що вже собі думав: невже отут і буде мій кінець, у цьому "стаканчику"?
В.Овсієнко: І з’являється страх!
М.Маринович: Так, з’являється дикий страх. І кожен старається якось виборсатися з-під іншого. Таке моцування трьох тіл у тому «стаканчику» – то було справді дуже тяжко.
Я вже говорив про те, що під час одного дуже тривалого перебування в карцері просто опух від голоду. Були такі тяжкі часи.
Якщо говорити про умови перебування в ув’язненні, то 36-й табір, мабуть, був не най-гірший, хоч його й називали “зоною смерті” (думаю, що кримінальні табори і ШІЗО в кримінальних таборах є гірші), – але і в нас якоїсь зими виступив іній на бетонній стіні. А в той час було таке правило, що нас одягали в тонесеньку робу. Ми почали бунтувати, що батареї спеціально так скрутили, щоб вони тільки не замерзли і щоб вода не розірвала труби, а в ка-мері щоб тривали тортури, катування холодом. Ми домоглися, щоб прийшов лікар, і почали його питати, скільки там має бути градусів. Не пригадую вже, що він відповів, але коли йому показали той іній на стінах, то він подивився і каже: "Ну и что? Ничего, можно жить". Тобто всі вони були такі, навіть лікарі інколи були страшніші за наглядачів.
В.Овсієнко: Може, той лікар, що ви його вже не раз згадували, Пчельников називався?
М.Маринович: Так, той молодший був Пчельников.
В.Овсієнко: То мерзота була. Він у нас на особливому режимі теж працював.
М.Маринович: А той старший лікар Петров, пригадую собі, любив жарти. Його жарти, правда, були особливі. Наприклад, коли в мене після якоїсь голодівки почався дуже сильний пародонтоз, то він каже: "Ну, вам бы витаминчики надо. Вам бы надо клубничку покушать..." І дивиться на мене з такою усмішечкою.
В.Овсієнко: Він правильно каже, що треба.
М.Маринович: Так, він правильно каже. І для нього це жарт – а по суті, це просто знущання над в’язнем. Так що таке воно з лікарями. Ще там багато чого було, але щось воно мені не закріплюється в пам’яті.
Отже, до літа 1990 року я працював оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. І якраз у 1990 році (чи, може, наприкінці 1989-го) я написав статтю "Україна на полях Святого Письма" – саме статтю, а потім її назва стала назвою моєї першої книжки. Я приніс її в місцеву газету "Радянське слово" (згодом «Галицька зоря»). А перед тим я вже приносив туди одну невеличку замітку, яку назвав “Порадьмося”, і вони її опублікували. Про що я писав у тій замітці? Про вертеп, поставлений у Дрогобицькому театрі, – перший вертеп часів відродження. Це була дуже радісна подія... Всі насолоджуються тим вертепом, щасливі, що ми повертаємося до наших звичаїв. А я зіпсував собі настрій тим, що не міг спокійно перенести гру вертепного жида. Мені різко не подобалося те, що якісь етнічні особливості висміюються і так пародіюються. От не можу я цього терпіти, навіть коли йде мова про росіян чи ще когось.
На секунду відійду від цієї теми “вертепного жида”, бо пригадав, як у той самий приб-лизно час приїжджали були до Дрогобича зі Львова артисти і вже тоді почали висміювати того немічного Брежнєва – як він ходив, говорив, начіпляв ордени і таке інше. Я цього теж не міг терпіти: а де ви були тоді, коли він був живий і при владі? Чому ви зараз, коли його немає, висміюєте його? Таке “геройське” висміювання, коли вже все можна... Мені це навіть естетично не подобається.
І в тій невеличкій замітці, хоч я й визнавав, що відколи існують вертепи, відтоді існує цей образ хитрого жида, але пропонував від нього відмовитися. Я не хочу, щоб він залишався в історії; я не хочу сміятися над жодним народом, висміювати якісь там національні риси, звички чи ще щось.
В.Овсієнко: Але там є і циган, і москаль...
М.Маринович: Так, але ні цигана, ні москаля тоді в дрогобицькому вертепі не було, а тільки жид. Ясна річ, що моя пропозиція була сприйнята у Дрогобичі як дуже контраверсій-на: як же це так – тут тільки-но починає відроджуватися наше національне, а він уже зразу не дає? Але тоді мене ще мало хто знав у Дрогобичі.
А коли я прийшов до редакції газети зі статтею "Україна на полях Святого Письма" (редактором був Іван Тихий), і вони ту статтю теж опублікували (що мене навіть здивувало – я думав, що відмовляться), це справило враження вибуху бомби! У Дрогобичі просто ніхто не міг подумати, що таке з’явиться в газеті.
З того часу я став відомим у Дрогобичі; люди відразу захотіли зі мною зустрітися, по-чинаються різні знайомства. Й 1990 року, як тільки в нашому місті після виборів відбулася зміна влади, мене запросили стати кореспондентом цієї газети. Я погодився, бо порівняно з нафтопереробкою це таки цікавіша робота. Працював кореспондентом “Галицької зорі” до-волі тривалий час, до 1997 року. Дехто мені казав, що з моєю життєвою історією це приниз-ливо – бути кореспондентом: “Чому ти не стаєш редактором газети?”. Та я хотів писати, і кореспондент має можливість писати, а редактор мусить бігати, діставати папір, “відмазува-тися” від начальства за якісь там речі. Тобто причина, чому я не хотів бути редактором, дуже проста.
Тричі на виборах – в 1990-му, 1994-му і 1998 роках – мені в Дрогобичі пропонували стати народним депутатом, і я мав прекрасні шанси перемогти. В 1990 році я мав шанси то-му, що якраз тоді Рух організовувався, і було ясно, як Дрогобич проголосує на виборах: де-мократичний кандидат був абсолютно прохідним. Мені наші рухівці казали: «Пане Марино-вичу, ви наш дрогобицький Чорновіл – давайте, йдіть!». А я кажу: "Ні, я не є Чорновіл. Я дуже шаную Чорновола, але я не є Чорновіл – і цим усе визначається. Я ще з табору знаю, як важливо братися за свою роботу, як люди потім втрачають себе, гублять справу, псують усе, – лише тому, що вони взялися не за своє. Я не хочу від цього принципу відмовлятися, і я не піду в народні депутати". Багато хто зрозумів мою позицію так: "Він боїться". Мені було ду-же гірко усвідомлювати таку реакцію, але все ж я не хотів заради того, щоб сподобатися комусь із людей, які мене зовсім не знають, відмовлятися від того, що для мене є дуже важли-вим і визначальним.
І ось настало 19 серпня 1991 року. Путч ҐКЧП. Дуже цікаво: до того була маса мітингів. Я на ті мітинги, як правило, не ходив. Пішов раз чи два, почув якісь випадкові виступи випадкових людей, які, схоже, хотіли собі заробити якийсь авторитет. За тим ганьбізмом ("Ганьба! Ганьба!") я не бачив чогось справжнього. Може, я не мав рації і тепер можу визнати, що то був дуже важливий період історії.
Коли я дізнався про путч через телефонні дзвінки, через телевізію, то зрозумів, що в усій цій історії є щось неправильне: а чому не кагебісти перші мені про це сказали, зайшов-ши в хату? Знаєте, щось уже в тій моделі було нестандартне... На роботу я йшов бадьорий, з бажанням поборотися. Приходжу до редакції – а там не знають, що робити, перелякані. Як то що робити – писати! Писати негайно статтю на цю тему! "А ви напишете?" – питають мене. "Так, звичайно, напишу." Сів і написав; головна думка така: «Не бійтеся, то є тимчасове». Всі три дні путчу я писав; ті три невеличкі статті потім вийшли у моїй другій книжці “Україна: дорога через пустелю” під загальною назвою “Хроніка агонії”.
В той самий перший день путчу, в стандартну годину тих мітингів я йду на мітинг і ду-маю, що, напевно, там на площі багато людей. По дорозі мені хтось зустрічається і питає: "Куди йдеш?" – "Та йду на площу – напевно, там якийсь мітинг". – "Який мітинг?! Ти що?". Потім я дізнався, що мітинг таки відбувся, там наш міський голова Глубіш виступав і так само закликав людей не вірити путчистам, не боятися і робити своє. Але тоді було таке, що я, знаєте, не ходивши на мітинги, вирішив, що зараз треба піти, бо якраз такий момент, – а люди мені кажуть: ні-ні-ні, який мітинг? А в редакції "Галицької зорі" враження було таке, що на три дні, поки тривав цей путч, автори щезли. То раніше відбою не було від усяких національних борців, упівців і так далі (я іронізую не над УПА, а над тими, хто себе подавав як дуже великих борців), – а тут нікого! Тільки оті три мої статті вийшли. Коли на четвертий день вже стало зрозуміло, що все скінчилося, путч провалився, тоді в редакцію знову поси-палась автура. І вже всі пишуть, яке то все було паскудне.
Але люди все-таки помітили ті мої заміточки і зрозуміли, що то не страх був, коли я не пішов у депутати. Один чоловік мені сказав: «Тепер я зрозумів, що ти не боявся йти до Вер-ховної Ради, – ти просто якийсь нестандартний». Але я був щасливий, що у вирішальний момент показав усім, що я не боюся.
1994 рік, знову та сама історія – мене запрошують балотуватися у Верховну Раду. І по-саду мера міста пропонували... До речі, я не був задоволений, що Зорян Попадюк пішов на посаду мера Самбора. Я йому казав: «То недобре буде, ти не є мером за своїми якостями». – "Ну, ти розумієш, Чорновіл мене мордував, силував, щоб я таки пішов, бо нема кому". Не знаю, як Зорян зараз оцінює період свого мерства, але вважаю, що то була помилка... Так що я 1994 року теж відмовився від усіх пропозицій.
І в 1998 році, перед виборами, в мене була розмова з Чорноволом. Він подзвонив і каже: "Пане Мирославе, я вже виясняв, що якщо буде ваша кандидатура, то всі дрогобицькі партії погоджуються, і ви – однозначно прохідна кандидатура. Тоді ми не матимемо проблеми в Дрогобичі. Якщо ви не йдете, то ми маємо проблему: треба буде дуже сильно воювати з різними кандидатами. ви розумієте, яка ситуація? Мусите піти на це". – "Ні, не мушу і не піду. Звичайно, я можу себе уявити в Верховній Раді, але знаю, що тоді втрачу те, що маю і що мені дуже дороге. Я не хочу кидати це комусь там під ноги". І я не пішов. Він був сердитий на мене: "Ну як так можна? Ви ж розумієте, яка політична ситуація?". Кажу: "Така політична ситуація буде щоразу".
Так що я тричі відмовлявся від Верховної Ради і щасливий, що мені таки вдалось утри-матися від цього. Досить довго в мені звучали слова Зенка Красівського. Коли я перший раз відмовився від депутатства, він був єдиний, хто не тільки не здивувався і не подивився на мене як на людину, яка боїться, а сказав мені таку фразу: "Ну, пане Мирославе, я вами гор-джуся!". Він теж не пішов у Верховну Раду – з інших причин, ідеологічних.
Працював я кореспондентом до 1997 року. У дрогобицькій "Галицькій зорі" з’являлися мої статті не тільки про політичну, а й про релігійну ситуацію. Мені дуже прикро було, що у нас в Галичині йшла колотнеча між православними і греко-католиками. Я написав кілька статей на цю тему, закликаючи до миру. І на початку 1991 року ректор Дрогобицького педінституту запросив мене підготувати курс лекцій на тему "Історія християнства в Україні". З одного боку, це було позитивне явище для інституту – думаю, що це вперше в Україні такий курс ввели на зміну "Історії атеїзму". З допомогою Василя Іванишина, нашого місцевого знаного чоловіка, викладача того інституту, я підготував курс лекцій і почав там працювати. З іншого боку, це була одна зі спроб педінституту якось захистити себе перед Іриною Калинцевою, яка почала керувати тоді освітою у Львові й розправлялася з усіма комуністами, – а наш ректор педінституту ще недавно був членом міськкому партії. Так що він хотів показати: дивіться, у нас є зміни! Коли я зрозумів пізніше, що колишні викладачі історії атеїзму вже оговталися, підготували курси лекцій з історії релігії й їм потрібні були мої години, то сказав, що не збираюся триматися за це місце. І 1994 року перестав там працювати. Зате мене запросили з тими самими лекціями до Інституту управління в Дрогобичі. Я ще там попрацював два роки, а тоді відмовився від тих лекцій, бо мав поїхати за кордон на кілька місяців.
А ще в цей час кілька років (з 1993-го до 1997-го) я був за сумісництвом науковим співробітником київського Інституту східноєвропейських досліджень НАНУ. Мене туди запросили Ярослав Пеленський і Наталя Яковенко. Вони мене заохотили до того, щоб я почав працювати над серйозною монографією, що я зараз і намагаюся робити. Якось уриваю для цього час серед своїх численних обов’язків і справ.
Ще з 1990 року я почав дуже багато їздити на різні конференції, семінари, зустрічі – і то не лише в Україні, а й за кордоном. Багато їздив в амністійних справах, але не тільки. Якось так сталося, що люди почали мене запрошувати на конференції, хоч я й не маю наукового ступеня. Причому тематика тих конференцій була дуже різною: про міжнаціональні стосун-ки (наприклад, про українсько-єврейські стосунки була ціла серія в Києві, а потім у Єрусали-мі), правозахисна, політична, філософська, релігійна... Я ніколи не підраховував, але в мене їх за ці минулі 10 років, мабуть, півтори сотні набереться – тих поїздок, виступів, конферен-цій, у яких я брав участь. І я маю справді величезне задоволення від цього, це інтенсивна праця.
В 1996 році сталася подія, яка доволі сильно змінила моє життя. Я поїхав на спеціальні курси за програмою "Релігія, права людини і релігійна свобода" до Колумбійського універси-тету США. Там 4 місяці тривав теоретичний курс, а тоді 2 місяці практики в Атланті в уні-верситеті Еморі й один місяць у Всесвітній Раді Церков у Женеві. Ці курси дали мені певну підготовку в питаннях релігійної свободи, і після мого повернення, через кілька місяців, ві-це-ректор Львівської Богословської Академії Борис Ґудзяк (тепер отець Борис Ґудзяк) запро-сив мене до Академії створити й очолити Інститут релігії та суспільства при Львівській Богословській Академії. І з тих пір, тобто з 1 жовтня 1997 року, я працюю там.
В.Овсієнко: Як ваша посада називається?
М.Маринович: Директор Інституту релігії та суспільства при Львівській Богослов-ській Академії.
Далі, про громадську роботу. В 1991 році я організував у Дрогобичі ініціативну групу Міжнародної Амністії, яка була визнана в Лондоні першою діючою групою МА на теренах колишнього Радянського Союзу. Кажуть, Московська група МА ображалася, чому в Лондоні визнали якусь там групу в Дрогобичі, а не їхню, в Москві. В 1993 році утворилась Українська асоціація "Міжнародна Амністія"; я став першим головою Національного Комітету цієї асоціації й був ним до 1997 року, а потім поступово відходив. Зараз я просто член Міжнародної Амністії.
Також я є членом Наглядової ради Українсько-американського бюро захисту прав люди-ни – це в Києві бюро Антонюка і Ґлузмана. І членом Гельсінкської Громадянської Асамблеї. Але в жодну політичну партію не вступав, хіба що півроку десь у 1992–1993 рр. оголосив себе членом Народного Руху України. Зробив це для того, щоб підтримати Вячеслава Чорновола, коли проти нього велась атака з боку Всенародного Руху України, організованого Ларисою Скорик.
Та, мабуть, про суспільне вже досить. Що ще?
В.Овсієнко: Начебто ми все більш-менш вичерпали. Дякую Вам, пане Мирославе! Може, ще щось згадаємо – тоді скажемо.
На знімку 1.02. 2000 р.: Василь Овсієнко, Мирослав Маринович, Люба Маринович
Мирослав Маринович 9.11. 2001.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГОРБАЧ (ЛУЦЯК) АННА-ГАЛЯ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Левко Лук΄яненко

Дослідження

Дисиденти в Україні: очима Міжнародної Амнестії. Др. Анна Процик, Професор історії, Кінґсборо коледж, Університет міста Ню Йорк

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Спогади

«Духовний вишкіл ҐУЛАҐу»

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ ЛЮБА ЙОСИПІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ ЛЮБА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

ВУДКА АР’Є. Овсієнко В.В.

MENU