МАРКОСЯН РАЗМІК ГРИГОРОВИЧ

 506614.02.2011

автор: Овсієнко В.В.

МАРКОСЯН РАЗМІК ГРИГОРОВИЧ (вірм. Ռազմիկ Մարկոսյան) (нар. 21.12. 1949 р., м. Єреван, Вірменія)
Член Національної об’єднаної партії (НОП), Організації незалежності Вірменії. Друг українських політв’язнів.
Син Маркосяна Григора Аршаковича (1908 – 1986) та Маркосян (Акопян) Пепроне Левонівна (1913 – 1996). Дід, Акопян Левон Єнокович (1880 р. н.), в 1930 р. був засуджений «трійкою» НКВС ВірмРСР за звинуваченням у належності до контрреволюційної нелегальної партії «Дашнакцутюн»; 15.01. 1937 засуджений до страти. У 1963 р. справа за недоведеністю припинена.
Размік закінчив школу в 1967 р.. У 1968-69 рр.. працював слюсарем в Інституті полімерів.
У 1969 р. став членом підпільної Національної об’єднаної партії (НОП), засновниками якої були Айказун Хачатрян (р.н. 1919) та Степан Затікян (р.н. 1946). Восени 1969 р. М. був призваний в армію, але через півроку його комісували. Працював механіком (навчальним майстром) у Єреванському державному університеті. У 1972-74 рр.. навчався на факультеті культурології Єреванського педагогічного інституту ім. Хачатура Абовяна.
У 1972 р., після повернення С. Затікяна з ув’язнення, М. вів у НОП підготовчу та організаційну роботу, зокрема, створив сучасну друкарню. У 1974 р. надрукував великим накладом дві листівки під назвою «Вірмени!», організував їх поширення. (За висновком експертів КДБ, ці листівки могли бути надруковані тільки в державній друкарні).
28.02. 1974 р. М. був заарештований. У нього вилучили написаний ним текст листівки про День Вардананк (Святий Вардананц), присвячений 1036 святим, загиблим у V столітті за віру і батьківщину. У зв’язку з нестачею доказів через три доби був звільнений і попереджений КДБ при Раді Міністрів ВірмРСР за указом ВР СРСР від 25.12. 1972 «Застосування державними органами попередження як профілактичного засобу». Але М. не припинив діяльність. Знову був заарештований 19.06. 1974 за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» (ст. 65, ч. 1 КК ВірмРСР – аналог ст. 62 КК УРСР і ст. 70 КК РРФСР), а також за ст. 67 («участь в антирадянській організації») і ст. 213 («підробка документа»).
Після масових арештів НОП стала на легальний шлях. НОПівці почали відкрито пропагувати ідею незалежності, закладену в програмі партії. Так, 05.08. 1974 Паруйр Айрікян, М. і ще 10 їхніх товаришів по партії оголосили в слідчому ізоляторі КДБ триденну голодівку на підтримку свого звернення до Ґенерального секретаря ООН Курта Вальдгайма з пропозицією створити міжнародну комісію для розслідування злочинів радянської влади проти народу Вірменії і надати можливість підготувати референдум про вихід Вірменії зі складу СРСР згідно з чинною Конституцією.
Державний обвинувач вимагав для М. 4 р. позбавлення волі в таборі суворого режиму. Як правило, судді зменшували строк. Але коли М. закінчив свою захисну промову закликом: "Хай живе вільна і незалежна Вірменія!", суддя додав йому 2 р. заслання.
У січні 1975 р. М. прибув етапом у табір ЖХ-385/19, сел. Лєсной, Мордовія. Тут він познайомився з представниками різних рухів і поколінь, зокрема, близький був з українцями Зоряному ПОПАД,КОМ, з колишнім вояком УПА Романом Семенюком, до якого відчував особливу повагу. Через 5 міс. М. перевели в лікарню (ЖХ-385/3-3, сел. Барашево), де він познайомився і зблизився з Василем СТУСОМ.
15.09. 1975 М. разом з трьома десятками молодих політв’язнів різних національностей, в т.ч. ще чотирьох вірменів, спецетапом перевели на Урал, у новий табір – ВС-389/37 (сел. Половинка Пермської обл.). 30 жовтня М. і ще кілька в’язнів вперше в цій зоні відзначили голодівкою День радянського політв’язня. У переддень 10 грудня – Дня прав людини – М. і литовця Еуґеніуса Юодвершіса несподівано перевели до табору ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, сел. Центральний), через 10 днів повернули в 37-й табір, а в лютому 1975 р. – в Мордовію, в табір ЖХ-385/3-5 (сел. Барашево), де відбували термін В’ячеслав ЧОРНОВІЛ і Василь ДОЛІШНІЙ.
У 1975 р. А. Д. САХАРОВ серед в’язнів сумління, з якими він поділяє Нобелівську премію, назвав і М.
2.02. 1976, перед XXV з’їздом КПРС (24.02 – 5.03), М. перейшов на Статус політв’язня і дотримувався його 107 діб, до 20.05, коли його перевели в ЖХ-385/19 (сел. Лєсний). В кінці чергового карцерного терміну, 12.03, до нього на дві доби перевели Паруйра АЙРІКЯНА, сподіваючись, що той переконає М. припинити протест. Але АЙРІКЯН заявою підтримав протест М. і зажадав, щоб надалі їх утримували в одному таборі: "Якщо ми можемо бути в карцері разом, то чому не можемо в таборі?".
Після 30 діб карцеру М. і В. ЧОРНОВОЛА госпіталізували в лікарняному відділенні ЖХ-385/3-3. Вони вирішили вдосконалити Статус політв’язня. Через 20 діб з табору особливого режиму в лікарню прибув Едуард Кузнєцов. Він позитивно оцінив документ, вніс доповнення щодо особливого режиму. Цей варіант став основою схваленого іншими в’язнями Статусу політв’язня. Його дотримувалися в’язні табору № 19 (сел. Лєсний), що провели, починаючи з квітня 1977 р., 100-денне поетапне голодування: В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, Володимир Осипов, Михайло ХЕЙФЕЦ, Сергій Солдатов, Микола Будулак-Шаригін, Ґерман Ушаков, Михайло Карпенок, Бабур Шакіров, Майґоніс Равіньш, трохи пізніше до них приєднався Паруйр АЙРІКЯН.
З травня 1976 М. постійно перебував під тиском адміністрації. Через відмову брати участь у політичних заняттях і марширувати вранці під музику він на цілий рік був позбавлений права на купівлю продуктів, отримання посилки, побачень.
5 грудня 1976, в день Конституції СРСР, М. і П. АЙРІКЯН провели голодування, відіславши головам Верховної Ради СРСР та Вірменської РСР заяви, в яких наполягали на законності НОП, «яка ставить своїм завданням добитися незалежності Вірменії в її історичних кордонах мирними засобами, в тому числі шляхом проведення референдуму в радянській частині Вірменії». Їхню вимогу підтримали 15 політв’язнів різних національностей (росіяни, євреї, українці, литовці), за прикладом В.СТУСА оголосивши себе іноземними членами-симпатиками НОП.
У заяві на День українських політв’язнів 12 січня 1977 (сел. Лєсний) М. написав, що щодо української інтеліґенції здійснюється «білий» геноцид, і закінчив заяву словами: "Хай живе вільна і незалежна Україна!". Цю заяву схвалили ЧОРНОВІЛ і СТУС. Вона стала одним з пунктів його другого засудження.
12.02. 1977 р. М. направив до ПВР СРСР і ПВР Вірменії заяву з підтвердженням того, що Паруйр АЙРІКЯН є секретарем НОП.
15.02. 1977 направив до Верховної Ради СРСР заяву з вимогою ввести Статус політв’язня.
21.04. 1977 М. вдруге перейшов на Статус політв’язня. 30-денне перебування в карцері різко погіршило його здоров’я. М. тричі виносили в санчастину для промивання шлунка. В. ЧОРНОВІЛ оголосив у карцері, що припиняє одноденні (через день) голодування і починає безстрокову голодівку з вимогою звільнити М. з карцеру. Його підтримали інші в’язні карцеру. У той же день М. перевели в санчастину, а через кілька днів його разом з М. Будулаком-Шариґіним відправили до лікарні ЖХ-385/3-3 (сел. Барашево), а потім у Єреван. Там він оголосив триденну голодівку протесту проти переслідувань НОП за вимогу незалежності Вірменії. З Єревану спецетапом, літаком, його перевели до Свердловська. Звідти літаком до Пермі, далі потягом до табору ВС-389/35 (сел. Центральний). Тут він спілкувався з українцями Євгеном СВЕРСТЮКОМ, Євгеном ПРОНЮКОМ, Валерієм МАРЧЕНКОМ, Яромиром МИКИТКОМ, запобіг провокаціям проти старих політв’язнів, повстанців Василя Підгородецького і Степана Сороки, за що знову був кинутий у карцер.
У лютому 1978 р. М. відправлений на заслання в радгосп Кенбідаік Курганджінського р-ну Целіноградській обл., Казахстан, де працював на будівництві. Тут він продовжує брати участь в акціях політв’язнів, відзначає спільні, вірменські й українські акції одноденним голодуванням.
У квітні 1978 р. виступив із заявою проти звинувачення Степана Затікяна в організації вибуху в московському метро.
У 1980 р. М. потрапив під «олімпійську чистку» (у зв’язку з ХХІІ Олімпійськими іграми, які проводилися в Москві): в останні дні заслання, 27.04, він знову був заарештований. (У той же час на засланні в Якутії 2.04 був заарештований В. ЧОРНОВІЛ, 14.05 у Києві – В. СТУС, заарештовано було багато колишніх політв’язнів). Його поїздку в Целіноград, дозволену заступником начальника РВВС, розцінили як утечу (таке порушення режиму заслання передбачає адміністративне покарання – штраф або догану, але не кримінальну відповідальність). Щоб будь-якою ціною засудити М., з полиць КДБ дістають його заяви до Президії Верховної Ради СРСР та Ґенеральному Прокурору СРСР, написані в 1977 – 1978 рр., і звинувачують у «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад» (ст. 170-1 КК КазССР – аналог ст. 187-1 КК УРСР і ст. 190-1 КК РРФСР). Зокрема, інкримінували чернетки заяви Ґенеральному прокуророві СРСР від 12.01. 1979, де сказано, що кращі діячі культури і мистецтва України заарештовані і перебувають в ув’язненні за свої переконання, що здійснюється геноцид щодо української інтелігенції. Всі ці заяви були свого часу офіційно відіслані в державні органи, тобто пройшли цензуру, а чернетки жодним чином не були поширені. Інкриміновано також усні висловлювання про окупацію Афганістану, про порушення прав людини. За звинуваченням у «втечі» (ст. 198 КК КазССР) М. засуджений 13.08. 1980 на 2 р., а за статтею «наклеп» – на 3 р. позбавлення волі в таборі суворого режиму. У сукупності – 3 р.
У кількох країнах Європи (Франція, Італія, Німеччина, Голландія, Великобританія, Шотландія) були створені комітети захисту М.
За касаційною скаргою вирок за ст. 198 був Верховним судом КазРСР 14.10. 1980 скасований за відсутністю складу злочину. Вирок за ст. 170-1 змінено: залишено лише звинувачення в усному поширенні «неправдивих вигадок». Термін скорочений до одного року позбавлення волі. Покарання М. відбував у кримінальному таборі в с. Новий Узень (Мангишлакська обл., Казахстан), потім у м. Шевченко.
За час ув’язнення М. побував у 37 слідчих ізоляторах, пересильних тюрмах і таборах, більше 200 діб провів у карцерах.
Звільнений у квітні 1981 р.. Після повернення в Єреван М. 2 роки перебував під адміністративним наглядом. Працював слюсарем, інженером-технологом, головою кооперативу.
У 1983 р. М. поступив у Єреванський політехнічний інститут ім. К. Маркса, закінчив його у 1989 р.
У 1987 р. М. та П. АЙРІКЯН створили Вірменський комітет захисту політв’язнів. Цей Комітет 8.09 разом з Українською ініціативною групою захисту політв’язнів увійшов до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів (Вірменія, Грузія, Україна, республіки Прибалтики). М. брав участь у нараді Міжнаціонального комітету у 12 – 14.01. 1988 в Єревані.
У 1987 р. М. стає одним із засновників «Об’єднання національного самовизначення» (ОНС). Співзасновник «Незалежної армії», згодом член складу командирів ополченців ’’Сюнік.’’
У 1998 – 2000 рр. – голова громадської організації колишніх політв’язнів «Клуб-65».
У 2000 – 2002 – Голова державної ради у справах релігії при Уряді РВ і, за Указом Президента, – член Комітету з прав людини при Президенті РВ.
21.05. 2002 указом Прем’єр-міністра РА призначений на посаду радника прем’єр-міністра з питань релігії та національних меншин.
За великий внесок у справу досягнення незалежності Вірменії і на честь 15-річчя незалежності Республіки Вірменія 26.12. 2006 М. присвоєно звання «Почесний доктор Єреванського державного університету архітектури та будівництва. Академік Міжнародної академії духовної єдності народів світу. Радник прем’єр-міністра РВ.
Размік Маркосян був другом і соратником багатьох українських політв’язнів. Особливий пієтет зберігає до Василя СТУСА. Він вивіз із Мордовських таборів його вірші, переписані В.ОВСІЄНКОМ, 2010 р. допоміг Рафаелу Папаяну перекласти частину з них на вірменську мову і видати їх. 26.08. 2009 відвідав могили В.СТУСА і В.ЧОРНОВОЛА на Байковому цвинтарі в Києві.

Бібліоґрафія:
I.
Свидетельствует Размик Маркосян // газ. ОНС-х «Свобода», № 2 (80), 1995. – 25 декабря.
Размік Маркосян. Я мав честь бути близьким товаришем В. Стуса… // Кур’єр Кривбасу", № 6. – 1999.
Размик Маркосян. Мой Василь Стус // газ. «День», № 162-163 (3321-3322). – 2010. – 10-11 сентября. – С. 6.
II.
Хроника текучих событий, выпуск 34/04, 31 декабря 1974 г.
О повторном осуждении Размика Маркосяна: Документ № 142 [25 сентября 1980 г.] / Документы Московской Хельсинкской группы. 1976 – 1972 / [Моск. Хельсинк. группа; о-во «Мемориал»; сост.Д.И.Зубарев, Г.В.Кузовкин]. – М.: Моск. Хельсинк. группа, 2006. – 592 с.: имен. указ. – С. 470. Также: http://www.mhg.ru/history/224775A
Василь Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Т. 6, кн. 2. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 99-101, 111, 114, 136, 144, 148, 152, 168, 203.
Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 4. – Кн. 1. Листи / Упоряд. М.Коцюбинська, В.Чорновіл. Передм. М.Коцюбинська. – К.: Смолоскип, 2005, – С. 13 429-455-471-887; Т. 4. – Кн. 2. Листи / Упоряд. М.Коцюбинська, В.Чорновіл. Передм. М.Коцюбинська. – К.: Смолоскип, 2005, – С. 511, 549, 603, 607, 608, 635, 638, 639, 675, 685, 760, 765; Т. 5. Публіцистика, документи, матеріали «Справи № 196» (1970 – 1984 / Упоряд. Валентина Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2007. – 617-621, 748, 749, 762, 837-841; Т. 6. Документи та матеріали (Листопад 1985 – квітень 1990) / Упоряд. Валентина Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 215; 716-723.
Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – Т. 1: Место и время. Русское поле. – С. 31, 104; Т. 2: Путешествие из Дубровлага в Ермак, 1979-1987. – С. 59, 73; Т. 3: Украинские силуэты. Военнопленный секретарь. – С. 101-103, 251, 252, 277, 283, 284.
Людмила Алексеева. История инакомыслия в СССР: Новейший период. – Вильнюс – М.: Весть, 1992. – 350 с. – С. 76 (I изд. – Бенсон (Вермонт): Хроника, 1984. – 427 с.).
Євген Сверстюк. Зірка Василя Стуса // газ. «День», № 162-163 (3321-3322). – 2010. – 10-11 вересня. – С. 6.
Армянское национальное движение: http://www.memo.ru/history/diss/books/alexeewa/Chapter6.htm
Размик Маркосян: http://www.gov.am/ru/staff-structure/other/107/
Архів Р.Маркосяна.

Проект склав Василь Овсієнко (Харківська правозахисна група) 11 лютого 2011 року за матеріялам Р.Маркосяна й Інтернету. Внесені виправлення Р. Маркосяна від 13.02. 2011.
На сайті ХПГ http://archive.khpg.org з 14. 02. 2011.

Размік Маркосян відвідав могилу Василя Стуса на Байковім цвинтарі в Києві 26 серпня 2009 року. Знімок В.Овсієнка.
 Поділитися
MENU