ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА

 608515.08.2011

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю з Марією Григорівною ОВДІЄНКО

В.В.Овсієнко: 15 квітня 2005 року в місті Броварі розповідає про себе пані Марія Овдієнко. Записує Василь Овсієнко.
БАТЬКИ. ШКОЛА
М.Г.Овдієнко: Я, Овдієнко Марія Григорівна, народилася у 1948 році у селі Требухів Броварського району. Батьки мої – Овдієнко Григорій Каленикович, 1914 року народження, помер у 1998 році, а мати 1914 року, померла у 2001 році, була Калинченко Федора Андрії-вна, а по чоловікові Овдієнко. Обоє вони народжені у Требухові, у Требухові прожили все життя, тобто рід тутешній.
В.О.: А все-таки дату свого народження скажіть, щоб була.
М.О.: 6 травня 1948 року. Виховувалася у звичайній селянській сім’ї. Батьки не були якимись національно свідомими, мати мала освіту два тижні лікнепу, а батько чотири класи. Але батько був дуже розумний. Батько був для мене найсвятішою людиною в житті, і коли батько помер, то я рік думала, що я помру, я кожного дня чекала, що помру, я не могла цьо-го пережити, я не думала, що він може коли-небудь померти, я не уявляла, що батька може не стати, це для мене була страшна трагедія.
Батько мав дуже складний характер, він був не дуже простий і в сімейному житті, але мав дуже загострене, надзвичайне почуття справедливості. Коли я ще була в першому-другому-третьому класі, він не мав з ким поділитися думками, то він мені, дитині, розказу-вав, яка несправедливість у колгоспі. Розказував мені, я писала листи в редакції газет, а він підпис свій ставив, бо, каже, я не можу так, ти, каже, від мене грамотніша. Ставив підпис під тими листами і посилав листи про те, яка несправедливість у колгоспі. Це не якісь там анонімки, а листи з підписом. Очевидно, у мене від батька оце в характері.
До речі, мати теж від природи дуже розумна була. Вони обоє в мене особливі люди. Це, знаєте, від оцієї землі. Одне, що розумні, друге, що такі меткі. Ні, мати в мене дуже метка, а батько повільний, але батько розумом швидкий був. Мати по жіночій лінії, а батько по чо-ловічій: що не візьме в руки, все вміє робити. А чого не вміє, то каже так: "Ну, не вмію. Не вмію, то навчуся". Взяв і зробив. Зробив електричний млин своїми руками – досі стоїть у мене, циркулярка, січкарня – все, що потрібно для господарства. Як були посушливі роки, поливання городу – все своїми руками зроблено, у матері по жіночій лінії, у батька по чоло-вічій.
Коли була дитиною, я просто жила в родині, я не розуміла, у що це може вилитися. Коли я їх втратила – тільки тоді зрозуміла, що я мала. Я була дуже щаслива! Мені було 50 років, як батько помер. Тобто я до 50 років мала батька, а матір ще довше. Але якогось особливого національного виховання я не мала, я просто росла собі як звичайна селянська дитина. За-кінчила Требухівську середню школу. Конфлікти в мене були вже з учителями в школі. Теж на ґрунті несправедливості – оцінки і таке інше. І що дуже образливо – це не тільки в мене, це майже в усіх людей, з ким доводилося мені спілкуватися в ті часи.
Як правило, вчителі української мови були слабкі, а вчителі російської мови – сильні. У мене була вчителька російської мови донська козачка Євгенія Іванівна Менко, і я почала писати вірші. Вона дала тему твору "Солдат в земле намного больше, чем на земле". Це з російської літератури. І я написала вірша. Вона носила того вірша по школі, читала в усіх класах і казала: "У этой девочки прямой путь в Литературный институт. Ей надо учиться в Москве, она очень талантливая". Що цікаво, я дуже цю вчительку поважала, дуже з нею дружила. А вчителем української мови і літератури в нас був директор школи. Він робив так. У старших класах казав мені, що оце така тема, підготуйся і проведи урок, бо його ку-дись викликають. Я проводила уроки для своїх однокласників і вони мене слухали. Спершу дивувалися, казали, а нащо це тобі, сміялися. Пам’ятаю, я Рильського їм читала, вони дуже сміялися: "Та що це таке?" А потім звикли і нормально до цього ставилися. Може, зацікав-лення літературою з’явилося в мене з цих причин.
Я старшокласницею прийшла в наше Броварське літературно-мистецьке об’єднання "Криниця" – воно тоді було студією. Ним я зараз уже десять років керую. Приїхав на засі-дання цієї студії Володимир П’янов (18.10. 1921 –- ….12. 2006. Був відповідальним секрета-рем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Його називали «хрещеним батьком шістдесятників». – В.О.). Ми там читали наші твори, він аналізував їх. Дав мені свій телефон, каже, будеш у Києві – приїзди до мене, що напишеш, давай мені, я читатиму. Це я не для друку, а так просто вам кажу, що про нього багато всіляких речей ро-зказували, про його стосунки з жінками – я його знаю як дуже порядну людину. Він кілька разів бував у моїх батьків, познайомився з батьком, з матір’ю, і казав мені: «Вони в тебе такі справжні люди від землі». Моєму становленню, я вважаю, перший поштовх дав П’янов.
В.О.: Коли це було? В школі ви коли вчилися?
М.О.: Я закінчила школу в 1966 році, 11-й клас. А пішла у 1955 році – 11 років училася в школі.
В.О.: Того року випускався і 10-й, і 11-й клас, то я 10-й закінчив.
М.О.: Ну, а я 11-й. У П’янова я побачила дуже багато цікавої молоді. Там була така де-мократична атмосфера, він давав нам цікаві книжки читати, він знайомив нас із людьми, ми між собою знайомилися. У нього справді була дуже гарна атмосфера. Він усіх голодних го-дував, усім давав гроші на проїзд, на якісь там елементарні потреби, там було справді цікаве товариство. Ну, уявіть собі, мені, сільській дитині... У нього на дачі жили, кому треба було, всі там могли прийти переночувати. От він їде, наприклад, на рибалку завтра. Каже, я буду в цій кімнаті ночувати, а в тій кімнаті нас п’ятеро чи шестеро. О четвертій годині ночі теле-фон дзвонить, я беру трубку – Малишко. Каже, покличте Володимира Яковича. Вони там говорять. Чи Рильський – вони домовляються і їдуть на рибалку. Ну, для сільської дитини, знаєте, як це цікаво було? Це ж, уявіть собі, класики нашої літератури. Ясно, що він усіх спрямовував у національному плані дуже чітко.
В.О.: У нього прізвище таке російське, П’янов.
М.О.: Прізвище російське. Він сам, до речі, військовий, я знаю, що він якийсь харківсь-кий вуз закінчував. У нього якесь таке життя… Слава Богу, він живий і досі (Помер у грудні 2006 р. – В.О.), я його бачила ось днями. Я свідома того, що він дуже багатьом людям допо-міг. Коли я побачила, що Іван Драч прийшов до нього на 80-річчя з величезним букетом троянд і сказав: «Я схиляюся перед своїм учителем і слово "учитель" пишу з великої літе-ри», то я абсолютно згодна з ним, бо, справді, дуже багато людей у нашій літературі можуть назвати П’янова вчителем. А для мене важливо, що П’янов не просто був літературним учи-телем, він був учителем у галузі національної ідеї. Він не був гострим. Коли я вже познайо-милася зі Сверстюком і спілкувалася з ним, і він побачив, що я захоплена Сверстюком, бо Сверстюк від першого дня, відколи я з ним познайомилася, і до сьогодні для мене дуже ве-ликий авторитет, як би на нього хто не дивився, у мене завжди на нього є свій погляд, то, знаєте мене якось так вразило тоді, що П’янов сказав мені: «Ви знаєте, оцей скепсис у нашій інтелігенції посіяв Сверстюк». А я кажу: "А можливо оцей скепсис і потрібен?". Нічого П’я-нов мені не відповів, так подивився на мене. Оце така була історія. А потім я познайомилася з Іваном Дзюбою, з нині покійним Олесем Бердником і з багатьма-багатьма іншими людь-ми.

Після школи я працювала піонервожатою у Требухові, рік після школи.
В.О.: Це 1966-67-й.
М.О.: Так. Мені було нестерпно важко там працювати. Я не сприймала своїх учителів, я побачила їх з іншого боку. Коли ти бачиш, що вчитель стоїть за столом, – це одне, а я поба-чила, які це баби… Мене це потрясло неймовірно. Був у нас учитель фізики Левицький Вік-тор Михайлович, поляк, він гладив мене по голові і казав: "Дитино, гостри зуби, проти бабів треба гострити зуби", – так він мене вчив. Я зрозуміла, що треба звідти йти, ну, і робота ж така – нікому не потрібна. І я пішла.
БОТАНІЧНИЙ САД
Кажу П’янову, що мені треба щось робити, він каже: "Давайте десь прилаштуємося на роботу". І я пішла робітницею у Ботанічний сад Академії наук України, там, над Дніпром. Там працював Сергій Іванович Івченко, це був товариш П’янова. Сергій Іванович каже: "До-бре, ми візьмемо вас на роботу". Я робила в саду все, що треба було. Але там велася велика наукова робота, там люди дисертації писали, там треба було якісь досліди проводити. А тоді ж не було комп’ютерів, треба було на машинці друкувати якісь матеріали. Я допомагала. Це був дивовижний період у моїй біографії. Це вже 1967-68 роки.
По-перше, дивовижний тим, що саме в цей період я познайомилася з людьми, з якими я до сьогодні спілкуюся. У цей період я зрозуміла, на тодішньому своєму рівні, що таке та держава, в якій ми живемо, чого нам треба і чого ми не маємо. Тобто я почала осягати наці-ональну ідею так, як це має бути. Тоді виключили з університету Надію Кир’ян і вона при-йшла до мене – П’янов її направив, каже: "Там уже одна наша людина є, йди туди". Ми вдвох з нею жили у келії монашки. Келія була розрахована на одну монашку, а ми жили вдвох із нею в тій келії монашки на території Ботанічного саду. І до сьогодні той будинок там є. Там у мене зробили перший у житті обшук, але це було вже трохи пізніше. Я ніяк не зберуся написати про це, але, напевне, треба написати, бо я бачу, що ніхто про це ніколи не писав. Я бачила своїми очима і переживала оту страшну пожежу Видубицького монастиря. Мало того, я вкрала чотири книжки з тої пожежі і віддала їх Сергію Білоконю. І з Сергієм ми ж тоді теж познайомилися. Дуже багато людей я знала.
В.О.: Ця пожежа була якого року?
М.О.: Це була пожежа 1968 року. Осінь це була. Я не пам’ятаю дату, але це була осінь. Там була така цікава історія. Я ж там жила, там справді така дивовижна аура, а коли ти ще молодий, коли там бузок цвіте, 30 гектарів бузку, і в цьому бузку стоїть наш будиночок... Туди Бердник до нас приходив щодня, туди Сверстюк приходив з Андрієм своїм. Ми там, як дикі люди, бралися за руки, танцювали, качалися в траві – це було справді щось таке ди-вовижне. А Бердник водив мене по ботсаду і розказував будову кожної квіточки – я була закохана у цей світ. Я дуже любила рослини, неймовірно любила квіти, я була така щаслива, що я там живу, що от приходять люди і я веду їх на екскурсію по ботсаду, бо я ж там живу. Коли магнолії зацвітали – там були маленькі магнолії, то коли вони цвіли, я у вихідний день брала ковдру, лягала під магнолію з книжкою, брала якийсь бутерброд, цілий день там ле-жала, бо люди обривали квіти. Я стерегла ті магнолії. Мене ніхто до того не зобов’язував, я просто не могла, ну, ламали люди – страшне… Знаєте, в суботу і в неділю там багато відві-дувачів було. Одним словом, це був своєрідний рай, а Видубицький монастир був як центр цього раю. Я там знайшла могилу, абсолютно забуту могилу педагога Ушинського. Я не знала, я ніде не читала, що вона тут. Ніхто ту могилу не доглядав. Людей з монастиря вже виселили, там тільки одна баба Софія жила в тому монастирі, а всіх людей виселили. То, ходячи там, лазячи у тих бур’янах, я знайшла могилу Ушинського. Я виполола ті бур’яни, посадила там квіти, почала за нею доглядати. Так от, знаєте, була там якась така дуже своє-рідна, цікава аура.
У тому Видубицькому монастирі Інститут археології тримав якісь свої експонати. Я по-просила показати їх мені, вони показали те, що потім згоріло. Побачила стелажі, на стела-жах якісь там глиняні черепки стоять, все пронумеровано, як то, знаєте, у науковців. Добре, що я це побачила. Кажу: "А отам, у бокових банях, що?" Вони кажуть: "Там книжки". А тут пожежа одного дня. Це було під вечір уже. Я біжу туди, і Надя Кир’ян теж зі мною, біжимо туди. На мені була якась куртка. Спідниця і куртка. Там усе горить. Правда це чи ні, але сказали, що приїхав на пожежу сам голова КДБ, тоді Нікітченко був головою, і люди ка-жуть, що ото голова КДБ. А я їм кажу: "Хлопці, пустіть мене туди, всередину". Вже так трохи погасили. А вони: "Ні, не пустимо, не положено". А я кажу: "Ні, пустите, а ні, то я са-ма піду". І давай туди рватися. Вони мене не пускають. А я тоді підійшла до цього і кажу: "Мені сказали, що ви голова КГБ". А він сміється, каже: "Ну то й що?" Я кажу: "Дайте роз-порядження, щоб мене пустили всередину". – "А ви чого там не бачили?" – "Я тут живу, і для мене це святе. Якщо ви не пустите, я кинуся в огонь при людях, я можу зробити що за-вгодно. Якщо ви зараз мене туди не пустите, то ви матимете дуже великі неприємності". Він так на мене подивився, каже: "Якась, видно, навіжена чи що". Покликав пожежника: "Про-веди її всередину". Пожежник у касці веде мене всередину. Оце, де стояли стелажі, все ви-горіло – нічого нема. А бокові бані справді були цілі. Вони були набиті книжками. А того пожежника хтось покликав. Ви знаєте, я взагалі ніколи не простягала руки ні до чого чужо-го, а тут щось спрацювало, я досі не знаю, але от я стала – вони такі наче аж цвіллю пахну-ли, ті книжки – я так дивлюся, і у мене перед очима таке видиво, що завтра цих книжок не буде. Я в такому відчаї простягаю руку і запихаю собі осюди під куртку, отак спідницю від-тягла і запхала собі – чотири книжки я встигла... Принесла їх додому і думаю... А в той час у нас уже прослушка стояла, я не знала цього. Там у нас збиралося молодіжне національне товариство, люди ж різні були, за всіма стежили, хтось вірші писав. Уже потім мені розка-зали дівчата, що бачили, як ставили цю прослушку, як лазили нагору. Ну, вони не бачили, що ставили, але що лазили на горище і не пускали нікого в це приміщення, де ми жили. Од-ним словом, я взяла ці книжки, а тут підходить цей пожежник: "Ну, побачила, що все ціле, заспокоїлася?" Я кажу: "Заспокоїлась". Вийшла я звідти, мене так усю теліпає. Я прийшла додому і Наді кажу: "Ти знаєш, я боюся за ці книжки". Кажу Сергію Білоконю: "У тебе тут..." Ну, він же захист мав: батько в нього ж доктор наук, мама, і я йому віддала ті книжки.
В.О.: Ви взяли будь-що?
М.О.: Випадково, що втрапило до рук, там не було коли вибирати, це все сталося дуже швидко, він відвернувся там на якусь хвилину чи, може, менше. Це треба з Сергієм погово-рити, от я ніяк не зберуся. Потім, здається, він казав, що на якусь книжку начебто він вимі-няв у євреїв якусь україністику. А один був просто молитовник, а одне щось там історичне. Але факт той, що то з тої бібліотеки.
А нагорі там стояла така стояла капличка, і в тій капличці жив колишній священик, Дмитріан Григорович його було звати. Я ходила вечорами до того священика. Він багато не знав, щоб розпитати. Я цікавилася історією, він не міг мені багато розказати, але він мені сказав, що приїжджає до того Видубицького монастиря десь раз на місяць машина. Каже, там усе забито було книжками. Раз на місяць приїжджає машина, вантажать машину книжок і кудись везуть, а куди, каже, я не знаю. Від нього я вперше почула таку інформацію.
Пожежу погасили, сказали: розходьтеся. Я була там до кінця. Справді, розійшлися всі, все було нормально, але тоді, на пожежі, мені було таке видиво, що все це згорить. Коли ми встали наступного ранку, то нічого вже не було. Хрест валявся долі з головної бані… Все згоріло, жодної книжки там не залишилося. Ходили науковці там по території, збирали окремі листки, що вітром із книжок віднесло. У мішок збирали. Зрозуміло, що там була різ-на література, характеру книжок я назвати не можу, тому що не знаю ні від кого конкретно. Це мені тільки дід Дмитріан казав. І ще казали, що в Москву вивозили.
В.О.: Яке походження тієї бібліотеки?
М.О.: Про це я не чула, не буду казати. Наступного ранку нічого вже не було.
А перед тим, доки воно ще було, прибігає якось Ліна Костенко і каже мені: "Чи це ви Марія чи Надія?" Я кажу: "Марія". Вона каже: "Мені сказали, що вчора вранці арештували Віктора Кордуна, Миколу Воробйова і всіх тих хлопців". Це Київська школа поезії. А я ж ходила туди, в кав’ярню "Київську", ми з Надією спілкувалися з тими хлопцями. Я кажу, що вчора вранці точно не арештували, бо ми вчора ввечері були в кав’ярні, читали вірші, я, ка-жу, бачила їх, ще ввечері вони точно не були арештовані, а сьогодні, кажу, не знаю. Це було ще перед пожежею. А ще так цікаво вийшло. Вона зайшла у цю нашу келію, отак сіла і зди-вувалася. А в мене вила-трійчатка стояли в кутку. Плакати і вила-трійчатка.
В.О.: Якісь давні вила чи сучасні?
М.О.: Звичайні вила, але це в мене був символ непокори. Звичайно, Ліна була вражена цим. Вона якось отак ноги розставила – і на неї впала троянда з вікна. Вона так на мене ди-виться: "І часто вам так троянди кидають?" Я кажу: "Щодня". – "А хто це?" А в нас там були курси квітникарів, з усієї України приїздили хлопці та дівчата, вчилися на квітникарів. Я кажу: "Це тут у нас курсанти, а квітів же багато, вони ото йдуть і вкинуть квітку, завтра знов ідуть і вкинуть квітку". Це теж цікавий момент. Я вивела Ліну і вже на розі показую: "Ось давайте глянемо". Вона як глянула, каже: "Я ніколи тут не була. Так близько живу, а ніколи не була. Яка тут краса!". Я їй розказувала, по простоті душевній я їй навіть якісь ві-рші свої читала. У нас така гарна розмова вийшла, у мене таке гарне враження залишилося на все життя від неї.
Через кілька днів згоряє Видубицький монастир. Минає ще кілька днів, і Ліна приходить другий раз туди, шукає мене і каже: "Знаєте, я коли почула, що це все згоріло, зразу поду-мала, що треба вас шукати. Я пам’ятаю, як ви мені розказували, і думаю: Боже, як вона, бід-на, пережила це все". Це ж для мене в тій келії там пофарбували, навели марафет, поробили все – гарно було. І підсвітка була.
СПРАВА НАЗАРЕНКА
А потім зробили в мене там обшук. Це була справа Олеся Назаренка, Василя Кондрюко-ва і Валентина Карпенка.
В.О.: Олесь Назаренко – це вони у Вишгороді на будівництві Київської ГЕС працювали.
М.О.: Це мій товариш. Так, вони були у Вишгороді, де ми познайомилися з Олександ-ром Дробахою, з Володею Комашковим ми були знайомі, потім з Людою Шереметьєвою познайомилися – це там була така група. Трохи раніше там же і Чорновіл працював, у Виш-городі.
В.О.: Ви дати обшуку не пам’ятаєте? Я інтерв’ю з Олесем Назаренком уже записав уже. (О.Назаренко та В.Карпенко були заарештовані 26.06. 1968, В.Кондрюков 17.09. 1968 за листівку «До всіх громадян Києва», видану до дня вшанування Т.Шевченка 22 травня. Зви-нувачені в проведенні антирадянської агітації і пропаганди. – В.О.).
М.О.: Це був 1968 рік. Я думаю, що це було літо 1968 року. Назаренко тоді зустрічався з якоюсь жінкою, я йому ще букет квітів нарізала і провела його тудою через низ, кажу: "По-даруєш тій жінці квіти". Я її не знала, але кажу: "Подаруєш". Після того, мені здається, його і забрали. Ясно, що я читала самвидав. Так вийшло, що у зв’язку зі справою Назаренка в ме-не зробили обшук.
В.О.: Щось у вас знайшли?
М.О.: Знайшли.
В.О.: Що?
М.О.: Самвидав. Я пам’ятаю, що книгу Джиласа, статтю «З приводу процесу над Пог-ружальським», ще щось отаке. А потім був ще один обшук… А, ні, це Надійка Кир’ян мені розказувала. У Надійки був обшук раніше. Її ж виключили з університету через те. У неї взяли "Інтернаціоналізм чи русифікація?". А в мене теж, до речі, "Інтернаціоналізм чи ру-сифікацію" взяли.
В.О.: А в якому вигляді це було? Фото?
М.О.: Фото, фото, так. Але найголовніше було, що тоді ж хлопці зробили оті листівки, а друкувала їх я на машинці. Кагебісти зняли у мене відбитки пальців, я не відпиралася.
В.О.: Що там було, в тих листівках?
М.О.: Там було написано, що радянська влада нищить Україну. Вони мені кажуть, що як же ви так оббріхуєте радянську владу? Правда, мене відпустили, мене три дні тримали.
В.О.: Це було на Володимирській, 33?
М.О.: На Рози Люксембург, в обласному КГБ. Я ж була прописана в Київській області.
В.О.: А там якісь камери були чи як?
М.О.: Ні, не в камері.
В.О.: Три доби?
М.О.: Водили в туалет, водили в їдальню їсти. Вони мені казали, що хочуть мене ареш-тувати, казали: «Ми вас арештуємо». Не знаю, чого вони хотіли, але поїхали до батька в се-ло і привезли його. А батько якраз був після аварії. Він їхав з косовиці, сидів посеред воза, коні схарапудилися і побігли, віз перекинувся і він був під возом, а коні довго так бігли. Йому вуха повідривало, ребра поламало – дуже серйозна травма була, він довго лежав у лі-карні. Він щойно вийшов із лікарні, два чи три дні тому, і вони приїхали до нього чорною "Волгою". Забрали його і сказали, що ми вам зробимо очну ставку, а з ким – не кажуть. По-тім мені сказали, що тут ваш батько і з батьком очна ставка буде. Я їм кажу, що ви падлюки, почала бунтувати, кажу, що батько в такому стані, як ви сміли батька зачепити! Вони бігали з тими паперами сюди-туди. А ночувала я на дивані, у кабінеті слідчого диван стояв. Не в тому кабінеті, де мене допитували, а в якомусь іншому. Там стояв диван, вони кажуть, що ми вас у камеру поки що не будемо вести, отут будете.
В.О.: А хто-небудь ночував із вами?
М.О.: Вони замикали кабінет. Три дні так було. Ось уже в останній день, коли вони мене відпустили, вони сказали, що буде очна ставка з батьком. Цієї ставки так і не було. "Тепер зрозуміло, чому ви така: яблуко від яблуньки далеко не відкотилося". Потім уже я батька розпитувала. Вони сказали батькові, що от ваша дочка оббріхує радянську владу, подивіть-ся, яка тут брехня написана про радянську владу. Він каже: "Я чоловік не дуже грамотний, я тільки чотири класи освіти маю, але я, – каже, – ось дивлюся, як у Ташкенті землетрус, так люди носили все, і моя дочка одяг носила, і якісь ковдри. А я лежав під тином під час голо-довки, у мене ноги опухли, лопалися і вода текла. І якби сусіди, які клумачок борошна захо-вали і відкопали вночі та варили ото таке і мене не годували, якби не перенесли мене до се-бе на лавку, то давно я був би у сирій землі. Спасибі, що люди врятували, адже ніхто нам нічого не допомагав". Вони – за нього, відвезли його в село, ніякої очної ставки, а мені ота-ке сказали.
В.О.: А чи ви їх запам’ятали, хоч кого-небудь?
М.О.: Коваль був слідчий. А більше я не запам’ятала. Одного я візуально пам’ятаю, Сла-ва вони на нього казали, він дуже на горилу схожий був, в нього волосаті руки, руді, такий він неприємний... Я з ними говорила... Ну, що ж, я молода була. Я сиджу, у мене такі вірші... Вони щось говорять, а я їм вірші читаю. "Що ви, ви не розумієте, в якій ви установі?" Кажу: "Та мені до лампочки ваша установа". І пишу вірша: дим цигарки не кільцями – цівкою, го-робчики за вікном вдоволено цвірінькають – щось таке, то здорово. Читаю їм, а вони ка-жуть: "Ну, дитина". Одним словом, вони мене водили-водили... Ну, як водили? Приїздив такий Юра, пам’ятаю, молодий чоловік – ми ж там на території ботсаду жили – до мене "Во-лгою". Я не можу людям сказати, хто він, це ж дізнаються, що мене в КДБ викликають. Приїздить, а я йому кажу, що без повістки я з вами говорити не буду. Він приносить повіст-ку – я ж не можу не піти. Забирає мене. І ото вони все допитують. Я кажу: "Ну що допиту-вати?" Зачитали мені покази...Одним словом, все скінчилося тим, що хлопців посадили. (31.01. 1969 Київський обласний суд присудив за ст. 62, ч. 1, КК УРСР О.Назаренку 5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, В.Кондрюкову – 3 р., В Карпенку – 1,5 р. – В.О.).
А ще там був цікавий епізод – коли батько приїхав додому з КДБ. Ну, матері він не ска-зав, куди він їздив. Приїхали ж якісь люди, мати переживає, що забрали батька, вона нічого не знає, хто це, що це, а коли він повернувся, то дуже плакав. Брат у мене старший одружи-вся, коли мені було 4 роки, я вже в них одна була. Батько зізнався матері, що його в КДБ викликали і що я там сиджу, посадили мене, і що вони йому сказали, що вона у вас дуже страшна антирадянщиця, ми її посадимо в тюрму. Ну, батько ж розказав матері. Коли мене відпустили, я приїхала наступної неділі додому. Мати плаче, батько мовчить сидить, ні сло-ва не каже, але сумний дуже. Мати зі слізьми заходить до хати, принесла куфайку – нову купила, биті валянки і шерстяне плаття: "Це я тобі в тюрму, дитино, купила". Уявляєте? Це мені так запам’яталося... У нас людське розуміння, вона каже: "Там же ж холодно в тюрмі, може ж дадуть, щоб оце ж тобі було тепло, щоб було в що одягнутися". Оце такий епізод.
Літо 1968 року було в розпалі. Приходить мені в Требухів виклик із сільгоспінституту на вступні іспити, а я документів туди не подавала. Я беру цей виклик і йду до КДБ. Приходжу до того слідчого. У мене ж не було ніякого документа. Він виходить. Кажу: "Ведіть мене в кабінет, мені треба з вами поговорити". Я була дуже настирлива. Я заходжу в кабінет із ним і кажу: "Це ви зробили?", – показую йому виклик. Він: "А ми нічого не знаємо, це не ми". Кажу: "Як вам не соромно, як ви можете оце такі провокації робити!". А вони ж знали все, вони ж підслуховували, що я люблю сад, квіти. І вони вирішили, видно, зробити мені ви-клик…
В.О.: А який сільгоспінститут, з якого міста?
М.О.: Це сільгоспакадемія в Києві, а тоді ж воно було сільгоспінститутом. Ясно, що я не пішла туди складати іспити, 1968-й рік пропав.
СВЕРСТЮК. ПЕТЛЮРА
Тоді ж я якраз зі Сверстюком познайомилася і з дуже багатьма.
Був такий період, коли Сверстюк ще не був одружений, але він зустрічався з теперіш-ньою своєю дружиною. Якось каже мені в обід – ми з ним часто обідали разом, бо він пра-цював в "Українському ботанічному журналі", ми там і зі Стусом зустрічалися… Я тоді ма-ла в Одесу їхати. Стус мені каже: «Маріє, ти молода, енергійна, ти оте одеське болото трохи потруси, бо там така попівська атмосфера». Я не хочу зараз про це говорити, але він назвав мені конкретні імена. Каже: "Вони непогані люди, але там треба твоєї здорової молодої кро-ві, щоб їх поворушити". Тоді, знаєте, було таке піднесення.
Ми часто ходили разом обідати зі Сверстюком, здзвонювалися по телефону і десь там ідемо. Я працювала в Товаристві охорони пам’яток, а він ото в "Ботанічному журналі", це ж дуже близько. І він мені якось каже: "Давайте підемо обідати сьогодні до Лілі". Я вже знала, що вона є на світі, і мене це вразило. Я ж його знала неодруженим. Ну, сина Андрія я знала, ми спілкувалися, фотографію мені Андрій подарував. Але я щось не уявляла, що Сверстюк може одружитися, що якась жінка може бути біля нього. Я до нього якось дуже по-особливому ставилася. Це мене вразило, думаю: "Боже, як це так, якась жінка, що це таке? Потвора, мабуть, якась". Я цього нікому не казала. "Господи, така людина – і оце буде од-ружуватися". Він каже: "Вона на обід нас запрошує". Ну, ми сіли пообідали, поговорили. Приємна жінка виявилася, але я все одно так набусурманено тримаюся. А вона тоді працю-вала в Інституті психології. Каже, що її посилають на місяць чи на два за кордон. А жила вона на квартирі у старенької жіночки. І каже, що не може її залишити, треба, щоб у неї по-жила якась нормальна людина, якій вона довіряє. І просить, щоб це була я. Я кажу: "Добре". Вона каже: "Тут особливих обов’язків нема, їй просто треба хліб купувати, молоко чи кефір, і щоб хтось був, бо вона практично сліпа". Вона там трошки щось бачила, така лінза в неї була велика, вона сідала перед самим екраном, щось там могла по телевізору дивитися.
Олена Миколаївна її було звати. Вона мені розказала таку історію, ця Олена Миколаївна. Ліля вже була за кордоном. Вона сама була полька, російськомовна. Каже: «Вы знаете, все то, что говорили о Петлюре, это такая неправда, это так стыдно, это так больно, – вона аж плакала. – Я ведь Петлюру знала". – "Та ви що! Боже, – кажу, – а як же це ви його знали?" А вона мені: "А вот так. Я была студенткой, а Петлюра давал обеды для нуждающихся студе-нтов". Мені здається, що вона казала, двічі на тиждень він давав ці обіди. Туди можна було приходити будь-кому. Я не знаю, чи це правда, чи це фантастика, але вона таке мені розка-зала. Каже: ми приходили обідати, він сам сідав з нами, говорив на всілякі теми – і про мис-тецтво, про літературу, про політику – про все. "Я более светлого человека в своей жизни не видела". Вона мені все так переконливо розказувала і розказала мені ще таку історію. У ньо-го була хвора жінка – це правда чи ні? У неї було дуже довге красиве волосся. Отам була зала, де вони обідали, а через кімнату вона лежала. Вона хворіла так, що зовсім лежала. І вона побачила такий момент. Петлюра був з ними, а потім пішов до дружини, а двері відчи-нилися, і вона побачила, що жінка лежить і в неї розплетене волосся спадає з ліжка аж до землі. А він став перед нею навколішки і цілував їй руку. Вона це побачила і подумала: "Боже, яка вона щаслива, що її любить такий чоловік". Я, каже, була молодою, студенткою – це така романтика...
Я ніде про таке не читала, нічого такого не знаю, але ця жінка отаке розказувала мені. Хто його знає, як це було насправді.
Вона взагалі багато таких цікавинок розказувала. Про Лесю Українку розказувала, що вона бувала у Косачів і що бачила того красивого грузина – імені вона не знала, – що був закоханий у Лесю Українку. Я вже згодом про це дізналася, в журналі "Вітчизна" була опу-блікована стаття про Нестора Гамбарашвілі та його стосунки з Лесею Українкою. Ну, це де-талі, але що тоді для мене було важливо? Майже щодня туди приходив Сверстюк. Лілі не було, він приходив до мене. У неї була дуже гарна бібліотека, ми чай пили, щось їли чи йшли куди-небудь, дуже багато говорили. Це я теж називаю тоненькою золотою смужкою в моєму житті.
В.О.: Це який рік?
М.О.: Це було ще до Одеси, це десь 1968-69 рік. Ну, влітку 1969-го я поїхала вступати. Це перед вступом було. Багато було таких цікавих моментів у житті, хоч вони теми не сто-суються, але стосуються таких цікавих людей.
ОДЕСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ. НІНА СТРОКАТА
Звісно, ви знаєте, що тоді Оксана Яківна Мешко вечори організовувала, я в неї дуже час-то бувала. Сверстюк мені й каже: «Вони все одно не дадуть вам учитися». Він порадив мені їхати в Одесу. Я поїхала в Одесу.
В Одесі я прийшла до Ніни Антонівни (Н.А. Строката-Караванська, 31.01 1926, Одеса – 2.06 1996, США. Мікробіолог. За громадську діяльність, поширення самвидаву 6.12. 1971 р. ув’язнена на 4 р. Каралася в Мордовії. Після звільнення жила в м. Таруса під Москвою. Член-засновник Української Гельсінкської групи. З 30.11. 1979 жила в США. Видавала тво-ри самвидаву. – В.О.). Якось зразу в нас такий гарний контакт виник. Прочитала вона цього рекомендаційного Сверстюкового листа. Я писала про це в книжці "Промінь з Одеси" (М.Овдієнко. Хрещена мого сина Романа // Олекса Різниченко. Промінь з Одеси: Поема. До-кументи. Спогади про шістдесяті роки в Одесі і про Ніну Строкату-Караванську. – Одеса, 2000. – С. 218-231). Знаєте, у неї ж не було своїх дітей, то вона мене сприйняла якось дуже близько, у нас були дуже теплі стосунки. А її страшенно боялися, особливо чоловіки бояли-ся. Вона була така сувора жінка, і така слава про неї ходила, що вона дуже сувора… Вона жила дуже аскетично, у неї їсти ніколи не було, хліба зайвого шматка ніколи не було в хаті, все так раціонально, і матеріальні проблеми були, і всілякі інші. Як я з’явилася, бачу, вона намагалася щось приготувати. Це ж я вступні іспити складала. Каже: вам треба обов’язково вступити і вчитися. Я вступила.
В.О.: На українську філологію Одеського університету?
М.О.: Так. Це був серпень 1969 року, я вступила на українську філологію. Я в неї готу-валася до вступу. У неї там дві кімнатки, «хрущовочка» така маленька, 24 квадратних мет-ри, дві кімнатки малесенькі, у меншій була бібліотека Святослава Йосиповича Каравансько-го. Там я вперше прочитала Грушевського, першу малесеньку збірку поезій Ліни Костенко, "Історію Руси-України" Грушевського прочитала, Винниченка вперше прочитала там – тоб-то ту літературу, про яку ми, випускники радянських шкіл, не знали взагалі, що вона є. Ну, не можна сказати, що я вже тоді не знала, але взяти його не було де.
Коли я вступила, то спочатку в гуртожитку спробувала жити, але не змогла я у гуртожи-тку жити. Тоді я пішла на квартиру. Але з Ніною Антонівною ми весь час підтримували ду-же тісний зв’язок. Спочатку я жила в неї, коли вступила, потім пожила трохи в гуртожитку, потім жила з Ніною Маланко на квартирі. Ні, спочатку не з Ніною, я спочатку з дівчатами жила, там четверо нас жило на квартирі, а потім уже з Ніною стала жити. Але ми весь час підтримували дуже тісний зв’язок з Ніною Антонівною. Туди приїздила Ірина Калинець, ту-ди приїздила Стефа Гулик, туди приїздив Льоня Плющ. В Одесу приїздив театр Заньковець-кої зі Львова, і прийшов, пам’ятаю Юрко Брилинський. Якраз Льоня Плющ був в Одесі, ко-ли прийшов Юрко Брилинський. Пам’ятаю, що Олекса був Різників, що Льоня Плющ був, хто ще був, я не пам’ятаю. Кілька нас було чоловік і Брилинський. Прийшли до Ніни Анто-нівни, а було вже пізно, і ми єдине, що могли роздобути, це пляшку вина і буханку білого хліба, більш нічого, а в неї був один огірок у хаті. І оце ми так просиділи до ранку. А мені треба було на фольклорну чи на топонімічну практику їхати вранці. Мене Плющ провів, по-садив у таксі і я поїхала прямо звідти на вокзал і на практику. А Брилинський співав цілу ніч. Така була щаслива ніч, він був такий унікальний виконавець. За ніч він не повторив жо-дної пісні і не змовкав. Десь там він передихне хвилину, ми щось поговоримо – і знову спі-ває. Такі унікальні речі були там.
А з Ніною Антонівною стосунки були, я ж кажу, справді дуже цікавими. Вона мені зразу сказала: я хочу вас відгородити від того всього, вам треба вчитися, каже, у нас одне життя, я дуже хочу, щоб ви здобули освіту, я хочу, щоб ви захистили дисертацію, вам треба наукою займатися. Ясно, що того нічого не вийшло, ясно, що за цим усім стежилося. Говорили ми на всі теми з нею, говорили абсолютно відкрито про все і про вся, і про Святослава Йосипо-вича вона мені розказувала, там же портрет роботи Дужинського був у них у хаті. Зараз він у Дентоні в Караванського, а тоді в хаті висів. Все, що навколо неї робилося... Хоча це, мо-же, дуже голосно сказано "навколо неї", бо вона дуже мало людей до себе допускала, у неї було обмежене спілкування. Тепер багато пишуть, що до неї ходили – це неправда, вона бу-ла дуже сувора, до безтями. А щодо мене, то так: якщо бачить, що до мене якийсь хлопець підходить, то вона йому казала: "А ти що тут забув?" На вулиці, наприклад, до мене підхо-дить, а вона: "А ти що тут забув? Ти чого на неї дивишся?" – так вона поводилася. Каже: "Пішов геть, їй вчитися треба". Вона була така цікава…
Вчила мене, як поводитися в КДБ. Каже, що рано чи пізно ти ще зіткнешся з ними. Оце так: вони тобі щось кажуть, а ти й ноги на стіл. Шкода, що ти не куриш, але й не кури. Ото що попало їм кажи, головне, не бійся і застосовуй наступальну тактику. Як тільки даси за-лякати себе, тоді вже біда. Треба так, щоб не залякали.
І та наука пригодилася мені дуже скоро, тому що її забрали. А було це так. Вона не зна-ла, що робити, у неї був період розпачу. Каже мені: "Ви знаєте, я просто у відчаї". Він же у Володимирській тюрмі був, Караванський. Каже: "Вони мені сказали: "Мы его здесь сгно-им, мы его живым не выпустим отсюда". І я розумію, що це так і буде. Я тут живу, він там, нема ніякої надії, що колись буде якесь нормальне життя". А в той час якось так сталося, що ми розминулися з Юрком Шухевичем: я поїхала в Броварі, а він приїхав в Одесу. Я з ним тоді не познайомилася, бо я якраз була тут. Вона мені каже, коли я повернулася, що був Шухевич, що вона у відчаї, бо він там живе в тяжких умовах, там у нього двоє дітей малесе-ньких.
В.О.: У Нальчику він жив?
М.О.: У Нальчику. Вона каже: "Я сказала, що нехай хоч дружина приїде сюди з дити-ною, щоб трошки відпочила в Одесі, бо, – каже, – я вже так почала думати, може, мені по-мінятися квартирою на Нальчик. Як я помру, так хоч тим дітям ця квартира буде, бо їм жити ніде взагалі". А її ж на той час якраз вигнали з роботи. Вона ж працювала в Інституті імені Філатова, вона мікробіолог за фахом була. Її вигнали з роботи – тож усе домагалися, щоб вона відмовилася від Караванського, а вона так і не відмовилася. І отак-о склалися обстави-ни, що вона вирішила міняти цю квартиру на Нальчик, і поїхала в Нальчик. Її там взяли ви-кладачем у медучилище, вона з першого вересня почала там працювати. А це був уже 1971 рік. Восени 1971 року був перший дзвіночок – арешти були в 1972-му, а її раніше від усіх забрали, якщо пам’ять мене не зраджує.
В.О.: Так-так, правильно, правильно.
М.О.: Вона якось приїхала з Нальчика, восени це було, я вже вчилася. Пам’ятаю, що дві доби була якась така погода, що аеропорт не приймав літаки, я сиділа дві доби в аеропорту, чекала її, нарешті вона таки приїхала. Вона сильно курила. У квартирі в неї квіти. Хоча вона їх любила, але вони дуже погано росли. А я ж не курила, і в мене ніхто в хаті не курив. При-ходили друзі, але я там навела таку чистоту... Вона прийшла, як подивилася і каже: "Боже, все вишите, все цвіте, що ви зробили з моєї квартири?" У неї завжди було дуже чисто, сте-рильно чисто, але, я ж кажу, аскетично. А в мене, знаєте... Молода ж була, хотіла ж, щоб га-рно було. Одним словом, вона була приємно вражена.
У нас було дуже гарне спілкування, таке тепле-тепле. Я написала у тій книжці, що могла би згадати, що говорилося про політичні справи, але я думаю, про те напишуть інші, а тако-го от спілкування з нею, майже сімейного, з нею ж ніхто не мав, тому що, коли живеш з нею, коли ночуєш в одній хаті і вечорами про щось говориш... Пам’ятаю, я одного разу на пляжі страшенно згоріла, бо я білошкіра була. Я так згоріла, що коли прийшла, вона глянула і каже, "Боже, бігом роздягатися!" А я ж там почала, то вона: "Догола! Негайно!" Роздягла мене і чимось змазала, досі не знаю, чим – ні один міліметр шкіри не обліз. Вона ж медик була, щось таке знала, змазала мені і нічого від того не було. Ну, це таке, це для інтересу.
Поїхала вона знову в Нальчик і домовилися, що буде міняти квартиру. Приїхала Рима Казакевич, ми з нею познайомилися, подивилася цю квартиру. У неї десь родичі були тут, на Одещині, вона хотіла повернутися сюди. Вони вже домовилися про обмін, Ніна Антонів-на каже мені, що треба спакувати речі – про контейнер було домовлено. Приїдуть робітники і будуть контейнером відправляти речі в Нальчик. У той день, як відправлялися речі, при-йшов Льоня Тимчук. Пакувати допомагав Дмитро Обухов, мій майбутній чоловік, – втрьох ми були. Але Дмитро менше, а основну роботу ми з Льонею робили. І от усе спаковано, все зв’язано, приїхали робітники, контейнер привезли, усе виносять – дзвінок. Я беру трубку. Я з першої секунди зрозуміла, що це КДБ. Вони: "Как идет погрузка вещей?" А я їм: "А яке ваше діло?", – і кладу трубку. Я по голосу зрозуміла. Вони знову дзвонять, я беру трубку. "Не ложите трубку. Как идет погрузка вещей?" Я їм кажу: "Хто ви такі? Культурні люди представляються. Представтесь, будь ласка". Вони мені й кажуть, що, мовляв, Комитет го-сударственной безопасности. Я їм кажу: "Ніна Антонівна у вас?" – "Это к делу не относит-ся". Я кажу: "Ну, тоді я з вами говорити не буду". Так ото кілька разів вони мені кажуть "не кладіть трубку". Я кажу: "Дайте їй трубку". А вони кажуть: "Мы не можем, мы не имеем права, это надо с генералом решать". Я кажу: "Ідіть вирішуйте з генералом". Я знаю її хара-ктер, думаю, якщо я буду звідси, а вона звідти наполягати, то дадуть. Дали вони їй трубку, з цього я зрозуміла, що вона в Одесі. Вони сказали мені так: "Только о бытовых вещах". Вона каже: "Марієчко-серденько, – вона на мене казала "Марієчко-серденько", – не хвилюйтеся, все нормально, все спокійно, зі мною все добре, – я ж розумію, як добре, – як з речами?" Я кажу: "Я тепер не знаю, що робити, ми їх саме закінчуємо виносити, але я не знаю, що тепер з ними робити, чи назад вивантажувати?" Вона каже: "Ні, вони мені вже не знадобляться, хай їдуть туди, хай Юрко користується бібліотекою і діти, сім’я". А перед цим Валя – прі-звище Юркової дружини було Валя Троценко – приїздила з дівчинкою Іриною, малесенька дівчинка була. Вона приїздила, то в театр або куди вони з Ніною підуть, а я з малою поси-джу. Або ми з Валею підемо, а Ніна з малою посидить – отак ми якось чергувалися. Одним словом, ми відправили ці речі. А Ніну посадили.
У Ніни батько був в Одесі, він кандидат якихось наук, уже доволі похилого віку. Кагебі-сти залякали його, він дуже боявся. Я зайшла його попередити, сказала, що Ніну арештува-ли і що можуть до нього з’явитися з обшуком чи допитом, так щоб були готові, може, у вас якісь матеріали є чи що. Він мене сприйняв дуже неадекватно. Я розумію, що міг бути й провокатор, і хто завгодно міг прийти: "Я вас не знаю, – він російською мовою, – я вас не знаю, кто вы и зачем вы пришли". Давай мене виганяти. Я йому кажу: "Ну що ж, якщо ви мені не вірите, це ваша справа, але якщо у вас є щось таке, що може стосуватися вашої доч-ки, то я вас дуже прошу, щоб того не було в хаті, тому що все може бути". І коли я давай виходити, тоді він почав плакати, просив повернутися і сказати, як вона. Я кажу: "Я не знаю, як вона, її немає, я ношу передачі". Вона в тюрмі сказала, що в неї нема нікого, крім мене, а там же належалися передачі – я носила.
В.О.: Раз на місяць п’ять кілограмів.
М.О.: Ото я, доки йшло слідство, збирала ті передачі й носила. Льоня Тимчук мені до-помагав.
В.О.: Ніна Строката-Караванська була заарештована 6 грудня 1971 року.
М.О.: Арештована в одній справі з Олексою Різниковим.
В.О.: Його ще 11 жовтня заарештовано. А Притику ще 9 серпня.
М.О.: Напевно, його раніше, і Олексу Притику, він лікар, з Одеської області. Я не пам’я-таю вже по датах, але це в одній справі.
ПЕРША СЕСІЯ
А ще я забула сказати, що коли я 1969 року вступила в університет, то вересень я повчи-лася, а в перших числах жовтня мене викликали в першу частину ректорату університету. Якийсь Яременко чи Єременко, майором він представився мені, каже: «Я мушу з вами пого-ворити, прийшли на вас документи з Києва». Це він мені так розказав, не знаю, як було на-справді, але я добре запам’ятала цю розмову, він мені сказав, що десь у когось у хаті взяли якісь архіви в Києві, і що в тому архіві були матеріали на національно активних людей, кар-тотека така була, і на кожного персональна справа, хтось це вів. Не знаю, чи це правда, чи це вигадка, але він мені так розказав. І що там на мене велика папка, там написано, що я на-ціоналістично зорієнтована, що у мене велика перспектива в цьому плані. Як ми розуміємо, ви можете завдати багато шкоди радянській владі. Нам надіслали з цього приводу листа і ми тепер змушені якось на вас реагувати. А ще ж не було в мене жодної сесії. Я питаю: "Так що, ви мене будете виключати?" А він каже: "Ми ж не можемо так, що самі захотіли і ви-ключили. Нам як дадуть вказівку, то виключимо, але поки що такої вказівки не надходило". Я розуміла, що це буде, тільки не думала, що так швидко, що через місяць навчання. Я так подумала-подумала: що мені робити? Чи покинути оце все та поїхати? Думаю, ну що ж, бу-ду вже вчитися. Що Бог дасть, те й буде. Поки не чіпатимуть, буду вчитися.
В Одесі хор був, я спробувала туди ходити, кілька разів пішла... Розумієте, там була якась така ситуація, ну, таке гниле воно все було. Вони вважають, що велику справу робили, але всі ці безтолкові балачки – це те ж, що пізніше і в Русі в нас робилося, і досі робиться – оте переливання з пустого в порожнє. Я була діяльна, і до сьогодні я не хочу аби на що час витрачати, я хочу щось конкретне зробити. Я сказала: "Це мені не підходить". Я не ходила туди. Я зустрічалася з людьми в якихось конкретних справах, конкретне щось робила, зі студентами роботу проводила. Яку роботу проводила? По-перше, ми прийшли на українсь-ку філологію, нам дуже багато предметів читали разом з росіянами. Ми почали протестува-ти. Я почала писати заяви, ходити в деканат, казати, що ми протестуємо, ми українська фі-лологія, нам, будь ласка, читайте українською мовою. Багато предметів взагалі читалося ро-сійською мовою. Було досить жорстке протистояння. Прийшла одна – я прізвища тепер її не пам’ятаю, бо ми її таки прибрали, – прийшла якогось капітана далекого плавання дружина, яка взагалі не володіла українською мовою, прийшла до нас вести практику з української літератури! Уявляєте? І каже: "Прочитайте со страницы такой-то по страницу такую-то". Я встала і кажу: "Вибачте, а ви що, не вмієте по-українськи говорити?" А вона каже: "Не умею". А я кажу: "Так а чого ж ви прийшли сюди?" Вона: "Я преподаватель, как ви смеете!" Я кажу: "Та я смію, ми зберемо підписи проти вас, та що це таке!" Мені було дуже важко. Хоч у нас було більшість сільських дітей, але ж, знаєте, як у радянські часи, – залякані всі були. Вони спочатку не підтримали. А потім у мене з’явилися друзі: Ніна Маланко, ми под-ружилися з нею; потім я от жила з дівчатами на квартирі, але ті дівчата так і залишилися не-свідомі, а от Ніна, вона із Хмельниччини, з Кам’янця-Подільського – у неї були нахили до національної свідомості. Вона почала прозрівати в цьому плані. Ми з нею подружилися, це була найближча моя подруга. Потім Люда Набока, ми разом з нею жили, вона теж до нашої групи пристала, потім Федір Пашута, староста курсу, у морфлоті він служив, з дуже бідної багатодітної сім’ї, багато горя він бачив у житті і нестатків, нормальний такий чоловік. Са-шко Пилипенко, інколи Толя, я вже забула його прізвище. Одним словом, така групка в нас збилася, і ми на курсі погоду робили. Як тільки що, я зразу голосування організовую, підні-маю руку, а вони за мною. А сільським просто важко було по-російськи вчитися, вони ба-чать, що ми підняли руки, то й собі – і проголосував курс або група, в залежності від того, як читається лекція, чи по групах, чи загальна лекція. І викладачеві що робити, коли проти нього? Або йти з роботи, або на українську мову переходити. Причому я дуже доброзичли-во до них ставилася, я кажу: "Якщо ви не вмієте, я вас буду вчити". Наприклад, прийшла до нас одна аспірантка – я забула, як її звати, – вона теж була російськомовна, але дуже поряд-на була, вона практичні роботи вела з зарубіжної літератури. Вона ні по-російськи, ні по-українськи сказала: "Вибачте, я погано володію українською мовою, но я буду дуже стара-тися". І ви знаєте, як я робила? Я записувала лекцію і вела такий окремий листочок – як во-на казала і як треба. Я дуже толерантно після лекції підходила до неї і казала: "Світлано Іва-нівно, будь ласка", – і віддавала їй. Вона: "Я вам дуже вдячна". Отакі були стосунки. Різні були люди. А потім, коли мене виключали, вона, до речі, зустріла мене і каже, що якщо я до неї дійду – а ми мали іспит складати – навіть якби мене стріляли, я не поставлю вам двійку. Цікавий такий був період.
Після тієї розмови в першій частині ректорату я прикинула: за що тоді виключали? Або «аморалку» робили, або «академнеуспішність». За антирадянщину не виключали нікого. «Аморалку» вони мені не могли зробити, бо я жила на квартирі. Я пожила трошки в гурто-житку, побачила, що там робиться, і швидко пішла на квартиру, бо я зрозуміла, що в гурто-житку «аморалку» мені в будь-який день можуть зробити, як згодом зробили Люді Авдієв-ській. Якийсь дядько у вікно вліз, а під дверима вже комендант з понятими була – все, зро-били «аморалку» людині. Щоб такого не сталося, я пішла на квартиру і зрозуміла, що мені будуть робити академнеуспішність.
Перша сесія. Я так думаю, що буду йти складати, що вже буде. Зрозуміло, що дана була вказівка поставити мені двійки. Але тоді був у нас деканом Анатолій Жаборюк, дуже світла людина, я про нього з великою повагою згадую. Він мені спочатку нічого не сказав, але хтось у нас на курсі був такий, хто йому ходив і казав, тому що всі чотири іспити і всі залі-ки, як тільки надходить моя черга і я заходжу та беру білет, заходить декан і сидить доти, доки я підготуюсь і відповідаю. Як закінчила відповідати, він встає і йде. І що вони не ро-били, як мене не крутили, ті викладачі... У нас там Маркушевський був такий Петро Трохи-мович, ми на нього казали Петрохимович, він читав давню літературу і фольклор, дуже не-приємний чоловік був, йому можна було наказати що завгодно і він зробить що завгодно. Очевидно, йому наказали поставити двійку, але він не міг поставити двійки: я відповідаю і декан сидить. Така в мене була перша сесія. Вони мене не виключили. Хтось поставив трій-ку, хтось четвірку, але «два» ніхто не міг поставити, тому що коли людина говорить, як же двійку поставити? Я залишилася. А потім Жаборюка вигнали з посади декана, прийшов Іван Дузь.
В.О.: О-о-о! Він проти Стуса писав… (Журнал «Прапор». – 1984. – № 2. – С. 98).
М.О.: Остаповишнезнавець ми його називали. Дуже така страшна істота. Якраз тоді Ні-ну Антонівну забрали, коли він деканствував. Я думаю, що це було в грудні. Я розуміла, що мене будуть виключати. А, це, напевне, було в січні, в перших числах січня 1972 року. Ніну в грудні 1971-го забрали. У Василя Симоненка в січні день народження, так?
В.О.: Так-так, 8 січня.
М.О.: Оце до симоненкового дня народження я, розуміючи, що мене вже виключать, бо без кінця допити в КДБ у справі Ніни.
ДОПИТИ. ПРИСТАЙКО
Скільки я в неї жила – весь час у КДБ викликали. Допитував мене Пристайко.
В.О.: Володимир Ілліч.
М.О.: Так, Володимир Ілліч Пристайко. І мушу сказати, що він дуже пристойно мене допитував. У порівнянні з тим, що в Києві робили, то він нічого не казав словами, але всім своїм виглядом показував, що, мовляв, роби, що хочеш, кажи, що хочеш, мені це байдуже.
В.О.: У якому тоді він чині був?
М.О.: Щоб вам не збрехати, капітан, по-моєму. Він ще молодий тоді був. Я йому грубія-ню, він терпить, я йому кажу якусь там гидоту, як мене Ніна Антонівна навчила, він так по-сміхається і нічого не каже. Він мене без ніякого пристрастія допитував, а так просто для формального протоколу, я так зрозуміла. А потім, коли був суд над Ніною Антонівною (це вже коли мене виключили), то казали – не знаю, правда це чи ні, – що нібито він приніс на суд до Ніни Антонівни квітку і що після вироку вручив квітку і сказав: «Я вас дуже пова-жаю». Може, це легенда, але якщо легенда, то красива. В усякому разі, я не чула, щоб про нього в Одесі казали якось погано. Він-то там працював, але, в усякому разі, він якось відрі-знявся від інших тим, що не був таким запопадливим, він на їхньому тлі виглядав нормаль-ною людиною.
В.О.: Пізніше це виявилося. Як тільки стало можна, він разом із професором Юрієм Шаповалом зробив книжку – це "Справа Спілки Визволення України" – одна, і "Справа Грушевського" – друга. (Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визволення Украї-ни»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. – К.: Інтел, 1995. – 448 с.; Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 – 1934. – К.: Україна, 1996. – 335 с.).
М.О.: Я знаю. Я оце слухала його по радіо, думаю, от би колись піти поговорити з ним, цікаво було б.
В.О.: Між іншим, він кликав мене на презентації і одної, і другої книжки, і Гориня кли-кав. Це було в клубі СБУ. Там, де було КГБ, у дворі є ще один будинок. То такий наш «друг». А, виявляється, він був причетний і до моєї справи, і теж мав якісь симпатії до мене, він мене ото запам’ятав.
М.О.: У мене про нього непогане враження тоді було.
В.О.: Він, до речі, очолював відділ реабілітації в СБУ, коли була проголошена незалеж-ність, а потім його чомусь посунули-посунули. Він там чимось невгодний був.
М.О.: Він же деякий час був заступником голови СБУ, а зараз про нього нічого не чути. Ну, він уже, напевно, пенсійного віку.
В.О.: Можливо.
М.О.: Він тоді був старший від мене, то ясно, що вже він пенсійного віку.
В.О.: Але, між іншим, ось у книжці Оксани Яківни Мешко подивитеся, тут є іменний покажчик. Тут чорним по білому написано, що коли він прийшов до Оксани Яківни робити обшук з якимось підполковником Ганчуком, і Оксана Яківна затисла в руці листа від Івана Кандиби і не віддавала, то вони їй заламали руки і вона випустила того листа. Потім Оксана Яківна два тижні на підв’язці носила руку. Ніде від цього не дінешся, це було, це записано ось у матеріалах Оксани Яківни Мешко. (Не відступлюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Ме-шко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф. Сергієнко; Художник-оформлювач Б.Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 20, 102, 180. Генерал-майор В.І.Пристайко помер у січні 2008 року. – В.О.).
М.О.: Ясно. Ну, може, це романтика. Справа в тому, що вони мене вигнали із залу суду, коли суд був над Ніною Антонівною, над ними всіма трьома. Перший день я прийшла – і вони мене більше не пустили, сказали, що я не так, як треба, поводжуся.
В.О.: А все-таки вас допитали в суді? Чи ви ще до того щось такого наробили?
М.О.: Та я не робила нічого особливого, але коли ти мімікою чи якось реагуєш на все це... Треба ж було сидіти з кам’яною мордою і ні на що не реагувати. Я не знаю, мабуть, щось я казала, бо я ж була молода.
В.О.: Було й таке, що німого звинуватили в антисовєцькій агітації – він "антисоветски мычал".
М.О.: Це точно, мабуть, і в мене щось таке було, що мене вигнали і до суду більше не пустили.
В.О.: За "антисоветское мычание".
М.О.: Але я вже знала, що мене виключать, я це розуміла. Бо був з’їзд Спілки письмен-ників, Дузь поїхав на з’їзд, а я думаю: "Ну що ж, якщо я піду, то хоч з музикою".
ВЕЧІР ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
І я вирішила організувати вечір Василя Симоненка. На той час це було щось нечуване в Одеському університеті. Мені, ясно, що не дозволили ні на філологічному факультеті, ні в центральному корпусі – я пробувала, там мені також не дозволили. Тоді я послала хлопців у гуртожиток, кажу: "Хлопці, візьміть шапку, підіть по гуртожитку і зберіть по 50 копійок зі студентів, я хочу провести вечір Симоненка". А там не тільки філологи були, там і геогра-фи, історики – різні, гуртожиток на вулиці Довженка, великий п’ятиповерховий. Вони пішли з шапкою, по 50 копійок зібрали і я зняла кінотеатр імені Лесі Українки, заплатила гроші. Я думаю, чи в Києві тоді можливе було таке, чи ні, але в Одесі тоді можливо було. Приїхала в Київ. А я ще з Києва знала Віктора Стороженка – такий цікавий був режисер, не знаю, де він подівся, Михайло Саченко вчився у театральному інституті, ми ходили до них на всілякі фі-льми, їхні дипломні роботи, курсові – цікаві тоді були студентські роботи. Ми ходили на їх перегляд. І я бачила під час одного з переглядів дипломну чи курсову роботу якогось хлоп-ця за новелами Симоненка. Я запам’ятала, що є така робота – "Кукурікали півні на рушни-ках". І ще якась новела. Я приїхала в Київ, прийшла до Олененка, а він тоді був деканом кі-нофакультету Театрального інституту, і кажу, що я колись бачила у вас на перегляді ось та-кий і такий фільм. Я тепер студентка Одеського університету – я показала документи, ще ж я не виключена була – ми там проводимо вечір Симоненка, я б вас дуже просила, щоб ви мені дали цей фільм чи під документ чи під розписку. Він якось так легко написав записку в архів, каже: "Будь ласка". Вони мені видали той фільм. Я його повезла в Одесу і ми зробили там вечір, і фільм цей показали, бо це ж кінотеатр, там же можна було показувати. Я напи-сала сценарій, ми з Сашком Пилипенком були ведучими. А заступник декана у мене був ар-тистом, Дроздовський, він у мене три вірші Симоненка читав. Сиділи там із КДБ, це все за-писували. У другому ряду вони сиділи, я бачила цих двох чоловіків. Ну, а що ж я буду їх виводити, чи що?
Якщо вже щось робити, так робити щось фундаментальне. Це на той час в Одесі була подія. Це був день народження Симоненка, 8 січня 1972 року. Я вже розуміла, що мене в цю сесію, в січні, будуть виключати. Раз іде слідство, мене допитують, бо я ж усіх знала у тій справі, про всіх трьох питають, то я зрозуміла, що мене будуть виключати. То думаю, хоч щось зроблю перед цим. Не було портрета Симоненка. Був такий графічний портрет десь у книжечці. Попросила хлопців-студентів, вони мені намалювали великий портрет, ми рамку знайшли, зробили. Отак трибуна, а там жовті штори. Сцена була з жовтими шторами, а на трибуні ми так красиво приладнали портрет у рамці, а саму цю трибуну обтягли синім жа-тим папером. Ми з Сашком були у вишиванках ведучими, це ж за столом, там скатертина, і Дроздовський так руку до серця приклав. Сашко Могильницький, уже покійний тепер, Галі Могильницької брат, він був науковцем, в університеті працював – і він читав. За сценарієм я розписала і Дроздовському три вірші, кажу, будете, Володимире Петровичу читати, він погодився. Уявляєте, Сашко читав: "Ради тебе перли душу сію, ради тебе мислю і творю, хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю". Уявляєте, що це було тоді? Це ж я привезла цей вірш із Києва, бо ясно, що в Одесі його не було. Найближчі друзі мої це знали. Самі розумієте, що це ж молоді, це ж цікаво, це ж яке життя було! До речі, я при вступі в Одеський університет писала твір за творчістю Василя Симоненка, на вільну тему. Це ж не було заборонено, вільна тема, про батьківщину чи про щось таке. Пам’ятаю: "Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину". Це я цитувала. Вільна тема, але я, покладаючись на творчість Симоненка, писала.
Одним словом, зробили ми цей вечір, все так ніби нічого, але я розумію, що буде завтра. Ми поїхали в гуртожиток після цього. Доки ми там забрали всі ці реквізити, приїхали в гур-тожиток – гуртожиток на вухах стоїть. Люди ходять отако юрбами, говорять, таке робиться, я заходжу – мене хлопці на руки і починають підкидати. Це така радість для мене була, таке робилося… Вони кажуть, що вечір був націоналістичний, штори були жовті, трибуну було синім папером обтягнуто – знаєте, пішла отака хвиля.
ВИКЛЮЧЕННЯ З УНІВЕРСИТЕТУ
Дуже швидко після цього мене виключили. Але виключили як? Під час сесії. Спочатку ж були заліки, російську мову в нас приймала Швець, я не пам’ятаю, як її звати було. Вона бу-ла дуже порядна жінка, вони чоловік і дружина працювали там. Вона мені каже: "Вы знаете, я вас очень попрошу, придите, пожалуйста, пересдадите мне с теми отстающими. Я пони-маю, что вы не отстающая, но вы меня поймите, меня попросили. Придите, пересдадите". І так просить вибачення. А я дивлюся так і кажу, що я не прийду вам перескладати, тому що вони мене збираються виключати з університету. Ви перша ластівка. Кажу, що я розумію: вони з якимись викладачами домовлятимуться, хто має поставити мені незадовільно. Ви пе-рша, хто оце зробить. "Нет, я никогда вам не поставлю неудовлетворительно, просто, пони-маете, я же работаю здесь, я так не могу. Вы, пожалуйста, придите", – якесь там число нази-ває, коли будуть складати відстаючі. Вона так хотіла якогось компромісу, що от вона ніби пішла на їхню сторону, вона погодилася, але, разом з тим, вона мені поставить цей залік, тільки пізніше. Раз. Потім була історія України, Калюшко така. Та нічого не питала, та про-сто поставила двійку і все. Була така Цукерман, російська література. Я дуже готувалася, я прочитала всі до одного твори, я розуміла, що буде, я була сильно підготовлена. Я прийшла, а вона не захотіла нічого слухати, сказала: "Вы ничего не знаете", – зразу, з першої секунди, і поставила двійку. А треба було три двійки. При трьох нездачах виключали.
Сказали, в такому наказовому порядку, і Євгену Миколайовичу Прісовському, що треба поставити двійку. Він викладав у нас українську літературу. Дузь його викликав і сказав: «Ти їй поставиш двійку». Він мені потім розказав. Бо Дузь перевірив журнал: у мене були чотири пропущених лекції – я їздила додому. Що робить Прісовський, до його честі? Він перед іспитом у той же день закликав мене в кабінет, де мав бути іспит, і каже мені: "Бери Ніну, – цю ж Маланко, подругу мою, у нас були схожі почерки, каже, – ось, дивись, я випи-сав тобі теми, які ти пропустила. Біжіть у бібліотеку і пишіть реферати, що попало пишіть, списуйте з книжок, – каже, – ніхто цього перевіряти не буде. Одним словом, щоб на оці чо-тири теми в тебе було щось написано. Я буду повільно приймати екзамени, а ти прийдеш, здаси мені ці реферати на кожну пропущену тему, і я в тебе прийму екзамен, бо мені сказа-ли поставити тобі «два»". Ні, Дузь йому сказав, що треба поставити «два» на підставі того, що пропущені чотири лекції, – отак він мені сказав. Прісовський каже: "Я цього не зроблю, будеш складати екзамен". Він мені поставив п’ятірку. Пам’ятаю, як я ще читала вірш і він казав: "Молодець! Прекрасно! Блискуче!" – отак він через кілька моїх речень реагував.
В.О.: Чи не Франка ви читали, чи не поему "Мойсей"?
М.О.: Мені здається, що це був вступ до поеми "Мойсей".
В.О.: Так-так, бо про це розповідає Олекса Різників.
М.О.: Це ж я йому розказувала. Ви знаєте, він так мене підбадьорив. Я говорю – а ми ж сидимо один на один, і він весь час мені отак показує, так весь час палець тримає – підба-дьорює мене. Одним словом, поставив він мені п’ятірку. Але ж знайшлися викладачі, які по-ставили двійки, і на цій підставі мене виключили.
ЛИХОЛІТТЯ
Коли почався суд, я вже не була студенткою.
В.О.: Суд тривав від 4 до 19 травня 1972 року.
М.О.: Так, я вже готувалася виїздити з Одеси. Ми тоді поїхали до чоловікової матері, а потім переїхали сюди, в Броварі. Отак закінчилася моя одеська епопея.
В.О.: Олекса Різників казав, що ви одружилися саме тоді, коли йшло їхнє слідство, йому слідчий про це сказав, і він, Олекса, був дуже радий. Коли це було?
М.О.: Ні, це не коли слідство йшло, це було пізніше. Розумієте, ми зразу не розписува-лися, у нас була така цікава ситуація.
В.О.: А хто він, чоловік?
М.О.: Зараз скажу. Ситуація була така. Приїхав мій батько в Одесу, я кажу, що так і так... Ні, він ще раніше був в Одесі. І я кажу: тату, така ситуація, що ми, мабуть, будемо од-ружуватися. А він каже: "Якщо ти розпишешся, то тебе вдома не пропишуть". Батько розу-мний був чоловік, він знав оцю ситуацію з КДБ. Він сказав: "Дивися, щоб тебе не кинули з тюрми в тюрму. Принаймні, якщо ти будеш вдома прописана, хоч прописка буде". Він же розумів, що таке прописка в радянських умовах. Каже: "Якщо ти розпишешся тут, то тебе потім не пропишуть у Требухові", – такі тоді були порядки. Я сказала, що, очевидно, мене будуть виключати. А він каже, що якщо ти бачиш, що тебе можуть виключити і тобі дове-деться повертатися в село, ти повинна повернутися сюди нерозписаною, прописатися тут, а потім розписуватися. Тоді й чоловіка до тебе пропишуть. А так вас двох не пропишуть до батька. Такі були порядки.
Ми приїхали в Требухів. Ясно, що батько переживає, мати переживає, що мене виклю-чили. Але нічого. Поїхали ми в його матері пожили, а потім побачили, що там жити дуже складно, то ми приїхали сюди.
В.О.: Де це ви побули?
М.О.: Це на Одещині, Балтський район, село Акулинівка, маленьке сільце таке на Оде-щині. Відтак ми приїхали сюди, пожили трохи у моїх батьків, потім пішли від них, і оце ми все життя прожили разом. Прізвище його Обухов Дмитро Семенович, народився він 22 чер-вня 1941 року – в той день, коли почалася війна. Батько в нього був військовий, він у цей день пішов на фронт. Дмитро народився вранці цього дня. Мати дізналася, що почалася вій-на, коли ще лежала на столі, щойно народивши дитину, – і їй відібрало ноги. Вона два роки не ходила після цього. А чоловіка в той же день забрали на фронт. Він тільки забіг у поло-говий будинок, це в Балті вона народила, спитав, що тут, йому сказали, що народився хлоп-чик. Він знав, що син у нього народився, пішов і пропав без вісти. Але він ще написав листа, просив назвати сина Василем, а його вже було названо. Склалося так, що він виріс без бать-ка, а мати два роки не ходила ногами. Прізвище у них було Обух, а зробили йому Обухов. Баба Ганна його виховувала, потім мати трошки стала на ноги. Мати була хвора на серце, і він народився зі вродженим пороком серця. Він мав дві операції на серці, а трохи менше, як за півтора року перед смертю, мав тяжкий інфаркт. Одним словом, складно нам було жити, бо здоров’я в нього було погане. Отак усе життя в нас минуло.
Але, знаєте, в житті бувають такі дивні речі... Він дуже товаришував з Олексою Різникі-вим і дуже ворогував з Галиною Могильницька, його дружиною. Воно об’єктивно виходи-ло, що Олекса з Галиною не змогли жити. Олекса дружив із Дмитром, і виглядало так, що ніби він забрав у Галини чоловіка. Галя і Дмитро все життя дуже погано одне одного сприймали. Якщо Галя приїздила до нас, то в них були дуже напружені відносини. Він був колючий, мав дуже складний характер, з ним було дуже непросто жити. Але в світі трапля-ються дуже дивні речі. У той день, як він мав померти, вранці подзвонила Галя. У неї ж ін-фаркт був перед цим. Вона подзвонила мені, і в неї повело мову. Каже: "Марійко, мені так погано, мені так погано. Ти чуєш, що з мовою сталося?". Вона важко вимовляє слова. Я пи-таю: "А що ж таке?" – "Розумієш, ліки дуже дорогі, я не можу вже ті ліки купувати, що я пила зразу після реанімації, і оце таке сталося". А він, як почув, узяв у мене трубку. Він усе життя хворів на серце, він краще за лікарів знав, як лікуватися, і каже: "Галю, бери ручку і записуй". Він їй усе розказав – як лікуватися, які наші ліки, ото 82 гривні імпортні, а наші аналогічні за гривню вісімдесят, які можуть бути побічні дії, як вони знімаються, чим – все-все він їй розказав, вона все записала. Це було вранці, а пізніше цього ж дня помер він.
В.О.: Коли він помер?
М.О.: Він помер 17 вересня 2003 року. Сказав: "Тримайся, Галинко". Уявляєте? Коли наступного ранку я їй подзвонила і сказала: «Галю, Дмитро помер», вона так ревіла: "Маріє, ну він же вчора мені все розказав, як лікуватися". Я кажу: "Значить, треба було, щоб він тобі передав це знання". Так у житті дивно буває.
Ну що, виключили мене з університету, ми виїхали з Одеси.
В.О.: А дату виключення ви не запам’ятали?
М.О.: Це січень 1972 року, я не пам’ятаю дати, наказу ж мені не показував ніхто. Ми по-їхали на Одещину, потім приїхали сюди, на Київщину. Приїздили до мене однокурсники. 30 жовтня 1972 року в мене народився Роман. Приїздили дівчата, провідували мене й хлопці. Але ще перед тим прислали мені посилку. Я знаю, хто до цього причетний, хоча не знаю досі, як це сталося... Коли я йшла з університету, в мене забрали залікову книжку. То її ви-крали і прислали мені. Де "незадовільно" стоїть. Я думаю, що до цього причетна Нонна Ми-хайлівна Шляхова, яка потім стала деканом філологічного факультету. Вона ось недавно пішла з цієї роботи. Різне про неї казали в останні роки. Я, до речі, не бачилася з нею за цей час, доки вона була деканом, а тоді вона в мене викладала літературознавство. Вона була дуже гарний викладач, національно свідома, хоч не афішувала цього, скромно поводилася. Ми були в гарних стосунках з нею, вона спонукала мене до наукової роботи і казала: «Мені дуже добре, що ви є на курсі, тому що я приходжу на курс, – а я бачила, що вона наче мені розказує, – шукаю ваші очі і вам розказую». Тому я думаю, що це вона дала дівчатам мою залікову, а переслала Ніна.
Ще в мене була цікава зустріч із Жаборюком. Коли його зняли з посади декана і деканом став Дузь, Жаборюк буквально через кілька днів призначив мені через цю Шляхову зустріч десь на околиці Одеси – він дуже боявся. Ми з ним зустрілися. Він майже зі сльозами мені казав: "Марійко, я тебе дуже прошу, тримайся, як тільки можеш. Ти зрозуміла, що ти всі іс-пити складала завдяки моїй присутності?" Я кажу: "Зрозуміла". Він каже: "Вони тебе хотіли виключити під час першої сесії. Я пішов у КДБ, я дуже за тебе просив, сказав, що я ж декан, я знаю все, що робиться на факультеті, вона молода, вона обдарована, я вас дуже прошу, не ламайте їй життя, я беру її на поруки, я вам обіцяю, що знайду до неї підхід, буду з нею го-ворити, вона не буде нічим займатися, вона буде тільки вчитися, дайте їй здобути освіту. І вони сказали: "Ну, спробуйте". І доки я був деканом, то я боявся тобі щось казати, але ду-мав, що утримаю тебе. А тепер, – каже, – мене вони прогнали, а цей Дузь при першій же на-годі тебе вижене. Так що я тебе дуже прошу, будь дуже обережною, будь дуже розумною". Він мені каже і плаче: "Моя дитино, ти ж подумай, який світ жорстокий, ти ж розумієш, що вони тебе виженуть – ким ти будеш працювати? Це ж буде поламане життя. Потримайся, не роби такого нічого, закінчи університет, а тоді вже хоч посадять, хоч що, але в тебе вже бу-де вища освіта. Все одно випустять, життя буде якось змінюватися, – а так ти будеш ніхто, розумієш?"
В.О.: Це вони вас із третього курсу вигнали?
М.О.: З третього. Оце якось так по-батьківськи він мені розказував. А згодом сталася така дивна історія. Мені її розказала Павличко Ярослава, це моя подруга, львівська поетеса, вона там працює в бібліотеці. Каже, що Жаборюк їздить до Львова у потребах наукової ро-боти. Він був знайомий з Ярославою. Вона якось назвала моє прізвище, а він, каже, підско-чив до мене, давай мене обіймати, каже, Боже, та це ж моя студентка, та в нас така історія, і давай їй розказувати про мене. Я до нього ще на гурток колись ходила, він історію україн-ського живопису вів. Каже, це ж моя улюблена студентка, таку історію ми там пережили. Він їй розказав про цю викладачку Швець, що я вам казала, як вона мені поставила "незадо-вільно" за залік з російської мови, що ця людина не розуміла, що зі мною роблять. І коли мене виключили, вона так це переживала, що потрапила у психлікарню. Це Жаборюк сказав Ярославі Павличко, а Ярослава сказала мені. Вона лікувалася – такий це був тяжкий удар для неї, що вона підставила людину. А Прісовський, я ж кажу, повівся дуже шляхетно. Піз-ніше виключали Люду Авдієвську, то йому також поставили умову, щоб він поставив їй двійку, а він також не поставив. За мене він мав догану по партійній лінії – там же всі ви-кладачі мали бути партійні. А коли мене виключали, то Люду викликали в деканат. У неї викрали комсомольські документи і потім їй зробили «аморалку»... Побачили, що він їй по-ставив п’ятірку, і зрозуміли, що може не вдатися «академзаборгованість», так вони швиде-нько зробили їй «аморалку» і виключили. Але Прісовський і щодо неї, і щодо мене повівся дуже порядно. А оце вже в часи незалежності мені Олекса Різників каже, що мою історію з іспитом хтось в одеських газетах приписав Авдієвській. Я кажу: "Олексо, ну я ж ще при своєму розумі". Він каже: "Так написано в газеті". Я кажу: "А хто написав?" Він мені нази-ває прізвище людини, якої я не знаю. Кажу: "Так хто ж краще знає: я чи та людина, яка мене не знає і від когось це почула?" Отака була дивна історія.
Отже, ми повернулися сюди, народився Роман, він дуже хворів, проблемно в нас усе складалося. Потім чоловік з моїми батьками не помирився, довелося спершу йому піти, а потім я з дитиною пішла за ним. Але оскільки жити не було де, то я пішла працювати на бу-дівництво у Броварях малярем. Дали мені кімнатку в гуртожитку десять з половиною квад-ратних метрів. Ми там жили вісім років.
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Приїхала туди до мене Могильницька. А Могильницьку дуже любив Дузь. Вона була дуже красива молодою, і він до неї ставився з пієтетом. Вона приїхала, як побачила оце все, і каже: "Боже мій, ти ж загинеш!". Отака ж ситуація: дитина мала, хворіє, чоловік з батька-ми помиритися не може. Там дурниці… Потім воно все стабілізувалося. Він має характер, а батьки собі характер мають – і отаке, не відомо, на чому конфлікт. Заради того, щоб було де жити, я мусила ото працювати малярем. Могильницька каже: «Маріє, в таких умовах ти просто не витримаєш». Я хворіла, вона побачила це. "Будемо щось робити". Вона поїхала до Дузя і давай його просити: "Треба поновити Марію". А він каже: "Я її ненавиджу, я її ніколи не поновлю. За що її поновляти? За те, що вона назвала дочку Ніною на честь отієї бандері-вки Строкатої?" Галя каже: "Ну, я тут давай уже на крилах літати і кажу: "Іване Михайлови-чу, так у неї ж дочки немає, у неї ж син". – "Як син?" – "То ж, – каже, – вам набрехали. Я була в неї, у неї син, а не дочка, і на честь Романа Сладкопєвця назвали його Романом". А ми ж Романа назвали на честь Шухевича.
В.О.: А ваш Роман, здається, у жовтні народився?
М.О.: 30 жовтня 1972 року Роман народився. Вона каже, що на честь Романа Сладкопє-вця я назвала сина Романом. Дузь остовпів: "А мені ж сказали, що дочка". – "Ні, – каже, – це неправда". Ну, про Шухевича чи він знав – у нього ніяких підозр не виникло. А мій чоловік був у дуже гарних стосунках із викладачем Миколою Володимировичем Павлюком, який дружив із Дузем. Він мовознавство читав, грамотний такий був чоловік, цікавий науковець. І Павлюк пішов просити Дузя: ну поможи, вони ж із Дмитром одружилися, у них маленька дитина, сам розумієш... Дузь подумав-подумав і каже Галі: "Нехай там вона займається якоюсь громадською роботою..." У нас на будівництві був прораб такий нормальний чоло-вік, Юрченко Володимир Васильович. Я підійшла до нього, кажу: "Володимир Васильович, мені сказали, що треба, щоб я політінформації десь читала". А він мені сказав: «Маріє, за тобою стежать і мене питають про тебе, і є люди, які за тобою дивляться. Зі мною мали роз-мови в КГБ, так що ти будь обережна". Я кажу: "Мені сказали, щоб я читала якісь політін-формації". – "Нема питань, будеш малярам читати політінформації раз на тиждень". Тоді ж він написав характеристику, що я така політично активна, що політінформації читаю, що правильно себе поводжу – все, як годиться. Галя мені дала телеграму: "Куй железо, пока го-рячо". Я поїхала з цією характеристикою в Одесу. Дузь мене відмовився приймати, не пус-тив у кабінет. Галя ходила, він сказав: "Я не хочу її бачити!". Мене поновили. Він сказав: "На всі чотири сторони сьогодні ж. Я її поновлюю, але хай бере документи і – куди хоче".
В.О.: У якому це розумінні?
М.О.: Він поновив – і хай переводиться, куди хоче.
В.О.: То це який рік?
М.О.: Це вони мене поновили на третьому курсі... Третій, четвертий, п’ятий – чотири роки я ще вчилася... 1976-й, може. Здається, так. Куди мені було йти? Я пішла в Київський університет, мовчки здала документи на заочне відділення. І далі малярем робила. То був важкий період. Я числилася на заочному, а мовчечки ходила на лекції на вечірнє відділення. Я дуже любила діалектологію, я її склала в Одеському університеті.
В.О.: Хто її тоді викладав?
М.О.: Я склала діалектологію в Одеському університеті, але хотіла прослухати курс ще раз. В Одесі читала її моя класна дама, і не дуже гарно, а тут Андрій Пахомович Могила чи-тав.
В.О.: О, Могилу я знаю, він мені теж читав.
М.О.: Я сідала за останньою партою і мовчечки слухала. А він подивився на мене раз, другий, а потім підходить питає: "А хто ви будете?" Я йому кажу: "Я на заочному вчуся, але мені подобається цей предмет, я хочу послухати". Він спитав прізвище, потім так от раз, другий раз ми до метро пройшли разом, а потім він мені каже: "А ви мені скажете правду, як ви тут опинилися". Я кажу: "Я не знаю, чи воно вам треба?"
Відтак ми познайомилися ближче і виявилося, що в наших поглядах багато спільного, гарні в нас були стосунки, я йому надзвичайно вдячна. Бо я тоді боялася. Скажімо, був та-кий викладач, як Дубина...
В.О.: О-о-о, пам’ятаю.
М.О.: Це була така мерзота, вибачте на слові. Він читав курс "Фальсифікація творчості Шевченка українськими буржуазними націоналістами". І те, що в Шевченка насправді на-писано, він подавав нам як фальсифікацію. Я його просто гидувала. Був такий велемовний Петро Петрович Кононенко... А на цьому тлі Андрій Пахомович видавався таким високим чоловіком, що я просто щаслива була, хоч він у мене не читав офіційно. Він мені каже: «Не беріть тему на дипломну з літератури, тому що вас можуть погнати ще раз під час захисту. Давайте я буду у вас керівником дипломної роботи» – "Давайте". Він мені сам запропонував тему "Ономастика в драматургії Лесі Українки". Я цю тему написала із задоволенням: по-перше, цікава тема, по-друге, в літературі тоді нічого не було на цю тему. Я дослідила 468 імен, словник склала, вияснила лексичне значення кожного імені. Виявляється, що в драма-тургії Лесі Українки всі імена значущі. Ми не замислюємося, а, скажімо, Лукаш у "Лісовій пісні", то "luxus", "світло". У "Боярині" – ну, "Бояриню" тоді не можна було згадувати, хоч я її на той час уже прочитала у Воронцовській бібліотеці в Одесі, – у "Боярині" Оксана озна-чає "чужоземка". У Лесі Українки на диво всі імена – вона багато мов знала – вжиті в лекси-чному значенні. Дуже цікавий аспект мені відкрився.
ДЕСЯТЬ ЩАСЛИВИХ ЛІТ
У 1980 році я закінчила університет і пішла працювати в середню школу № 3 Броварів учителькою української мови і літератури. Там теж були цікаві обставини. По-перше, я не могла все, що думаю, казати, тому що педколектив зрозуміло, який був. Я з дітьми працю-вала так. От, наприклад, Тичина – а вони сміються з Тичини. Це вже через рік. Бо я 9-й клас взяла. У мене були й середні класи, сьомі, але найстарший був дев’ятий. Тоді було тільки 10 класів. То в десятому класі я стала говорити про Тичину, а вони хіхікають, кажуть: "А Ти-чина пише вірші, та що далі, то все гірші". Я кажу: даю вам слово, що як не зумію донести до вас Тичину, якщо ви не полюбите і не зрозумієте Тичину, то я піду з педагогічної роботи, бо я нікчемна вчителька. Вони були дуже вражені, здивовані. Вони згодом мені це розказали. Ми їздили в музей Тичини. Вони казали: Боже, оце якби ви нам не трапилися, ми б ніколи в житті не знали, хто такий Тичина, яка це талановита людина. Я вже зараз багато позабувала, а тоді все знала напам’ять. Я могла годину-дві читати напам’ять, і це їх вражало, бо я ж не читала "Партія веде", а ранню лірику. Такого поета і в європейській літературі не було.
Вони все це гарно сприймали. І моє педагогічне відкриття – це Льоня Кисельов. Вони, якщо хтось трошечки й був зорієнтований на поезію, то на російськомовну. Вони казали: "А що, хіба є українська поезія? Такої ж узагалі немає". Отож я їм читала Льоню, потім вони самі читали Льоню. А ще я забула вам сказати, що ми написали такий міні-спектакль "Пое-ти не вмирають на Землі" і поставили його в третій школі. Причому, в мене був один хлоп-чик, якого вигнали з першої школи за погану поведінку. А я саме ходила по школі і видив-лялася хлопця на роль Льоні Кисельова і не могла знайти. Раптом дивлюсь – Льоня йде. Я до нього підходжу: "Слухай, а ти звідки взявся, що я тебе не знаю?" А він каже: "А мене ви-гнали з першої школи, так батьки попросили, щоб у цю школу мене взяли". Я кажу: "Будеш у мене роль Льоні Кисельова грати". Він питає: "А це ще хто такий?" – "Поет такий був". – "Так я ж поезію ненавиджу". – "А нічого, полюбиш, – отак у коридорі стоїмо і говоримо. – Зайди до мене в кабінет української мови і літератури на третьому поверсі, поговоримо". Він прийшов після уроків, стала я йому читати вірші, він каже: "Я цього не розумію". Я ка-жу: "Добре, підемо в театр". Ми, до речі, відвідували всі без винятку спектаклі Молодіжно-го театру. Я взяла їх кілька чоловік і повела у Молодіжний театр. Тоді йшов спектакль про долю Льоні Кисельова "Маленька футбольна команда", Сергій Бойко грав роль Кисельова. Я попередньо пішла до нього, домовилася: "Прийдуть мої діти, я хочу, щоб після спектаклю ви з ними поспілкувалися. Ми самі будемо ставити спектакль". Він дуже перейнявся цим, каже: "Я дуже щасливий, що з вами зустрівся, тому що люди не знають цього поета, а для мене дуже важливий цей спектакль. І те, що родину Льоні знаю, і те, що я граю його роль". Така хвилююча була зустріч! Потім він казав: "Я вийшов на сцену, побачив вас у залі, – там зал маленький, – а коло вас діти сидять. Знаєте, мене щось таке пронизало – я так ніколи в житті не грав. Я грав для вас і для ваших дітей, бо я розумів, що я граю для людей, які це люблять". А я написала була вірша, бо я вже бачила той спектакль двічі. Там був герой Му-равель, то про Льоню, про цього Муравля моя учениця Лариса Сиплова вивчила цей вірш. Ми прийшли з оберемками квітів, це була осінь, хризантеми це були, жовтень це був. Там така фінальна сцена: Льоня помирає, закінчується спектакль, всі актори виходять на сцену, беруться за руки, музика грає. Всі актори стоять на сцені, побралися за руки. Виходить Ла-риса, отаке мале воно було, напевне, восьмий клас, виходить з оберемком білих хризантем, отак рукою повела – і оркестр перестав грати. Вона почала читати вірш. Не сказала ні авто-ра, нічого, вона просто прочитала цей вірш, а потім від себе сказала, що ми, учні, страшенно щасливі, що є такий театр і що ми цей спектакль побачили, що ми любимо творчість Льоні Кисельова, що ми його сьогодні живого побачили, що актор навіть зовнішність має схожу. Одним словом, як вона зуміла, так сказала.
Потім я кажу: "Діти, йдіть одягайтесь". А сама пішла, щоб Сергія забрати. Заходжу за куліси, а він обняв колону і ридає. Я до нього: "Сергію, що з вами?" А він тоді почав мене обіймати: "Господи, хай вам Бог дає здоров’я, щоб ви двісті років прожили. Ви не уявляєте, яке це для мене творче щастя, що отак от люди сприймають. У театрі це дуже рідко буває". Він вийшов до нас униз і ми домовилися, що наступної неділі підемо на могилу Льоні Кисе-льова, бо я не знала, де він похований. І він повів нас на могилу Льоні Кисельова на Байко-вий цвинтар. Знаєте, я навчила дітей, щоб вони не соромилися емоцій. Якщо ти плачеш від горя чи від радості, то це нормально, людина такою й має бути. Ми стояли, а в Льоні є такі вірші російською мовою, "это осень", щось там та-та-та, "это листья, как они кружатся, мне на грудь упало два листа" – так закінчується. Ми приходимо на могилку, а там така малень-ка надгробна плита – і лежить два кленових листки. Я прочитала цей вірш – діти плачуть стоять, Сергій плаче, ми всі розгубилися, не знаємо, як на все це реагувати. Отакі збіги бу-ли.
Це був дуже щасливий період. Це вже, може, не стосується теми нашої розмови, але я через кілька років зустріла оцього хлопця, який грав у мене Льоню Кисельова. Він підприє-мець, рибу солить. Він мені каже: "Маріє Григорівно, щоб ви знали: оте, що ми з вами ро-били – це було найсвятіше і найсвітліше в моєму житті. Я так бачу, що вже кращого й не буде. Я дуже щасливий, що мене вигнали з першої школи і що я потрапив до вас". Такого в мене багато, та це не для друку, це я просто вам кажу, що це було велике людське щастя.
Усі ці роки, коли я вчителювала, було так. Я не знаю, чому вони так вирішили, але влада найняла якихось людей, які якось так хитро підійшли: зняли фільм про мене, Лисенка, ще про когось – "Ваші погляди на життя". Я тоді розказувала дітям про історію української си-мволіки, про історію України, носила такий саморобний синьо-жовтий значок. У школі дів-чата менш сміливі, а хлопці теж почали носити синьо-жовті значки. Їх директор викликає і каже: "Негайно зняти!" А вони біжать до мене, причому не тільки ті діти, у яких я читала, а й ті, у яких я не читала. Прибігають кажуть: "Маріє Григорівно, директор нам погрожує, що викликатиме батьків, що зі школи нас буде виключати". А я їм кажу: "А ви кажіть, що зні-мемо тоді значки, коли зніме Марія Григорівна". А вони кажуть: "Так це ж ми вас підстав-ляємо". – "Ви не переживайте, то мої проблеми". Вони й кажуть директору: "Ну, а що, вчи-тельці можна, а учням не можна?" Уся школа так каже. Директор до мене: "Ви мені школу з ніг на голову поставили, що ви робите?!" А я кажу: "Ви розумієте, що мине рік чи скільки, але небагато часу, і настане незалежність. Як ви будете почуватися тоді? Тоді ж я всім роз-кажу, що ви мене цькували, що ви дітей цих цькували. Як вам тоді буде жити?" А він мені: "Я людина державна. Мені як скажуть завтра вивісити синьо-жовтий прапор, так я і вивішу, а сьогодні червоно-синій – значить, такий і має бути".
Багато було таких історій. Тоді діялось дуже активно. У нас така цікава українознавча робота велась. Я всю школу втравила в писанкарство. У нас був величезний кабінет, де ми на вікнах вирощували пшеницю, вона до Пасхи виростає, ми розкладаємо ту зелень у коро-бки, писали писанки і розкладали по всіх вікнах у школі. Не можна було намилуватися цим усім.
Я створила Малу академію народних мистецтв. Там були писанкарство, екслібрис, пле-тіння із соломки, вишивання, пошиття традиційного українського одягу, фольклорна секція працювала – 72 чоловіка було в фольклорній секції. Ми їздили у фольклорну експедицію, тут по району збирали і потім відтворювали на сцені, у Жовтневому палаці показували, у Спілці письменників. Ми показали перший вертеп, це на переломі 1986-87-го років у Спілці письменників. Іван Макарович Гончар заплакав, сказав: «Я ніколи не думав, що я доживу, щоб таке побачити у Києві». Вертеп ми тут не знайшли, то привезли з Західної України, з Турківського району, з села Завадівка на Львівщині. Багато такого цікавого робилося. Я ка-жу, це було справжнє щастя – ця педагогічна робота.
ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
В.О.: От ви розповідали, що в школі працювали майже десять років. Це десь до 1989-90-го?
М.О.: Я в 1989-му пішла зі школи, але я рахувала, що це неповних 10 років. А пішла чо-му? Тут у нас була така історія. По-перше, ми створили в Броварях Товариство української мови, мене 24 березня 1989 року обрали головою. І відразу ж почалося дуже сильне проти-стояння зі владою. 18 травня ми вперше провели Шевченкове свято біля пам’ятника Шевче-нку в Броварях. Це був день, коли тіло Шевченка 18 травня 1861 року, по дорозі з Петер-бурга до Канева, зупинялося тут, у Броварях. Відспівували його тут у Святотроїцькій церк-ві, це біля того місця, де зараз стоїть пам’ятник. Ясно, що влада зустрічала це наше вшану-вання дуже недобре. Ми зробили тоді хресний хід. Я подала заяву до влади, так була офі-ційна відмова, нам заборонили проводити це свято. Я на Установчому з’їзді Руху виступала і розказувала про це.
Одним словом, ці події були дуже експресивні. Протистояння було сильне. Скільки ми мали проблем з міським головою! Я з 1989 року і до сьогодні б’юся, щоб зробити щось із тим сквером Шевченка. Третій мер змінюється, ніхто нічого не хоче робити. Зараз ми хоче-мо вибороти кінотеатр імені Шевченка для громадських організацій. Але ніхто нічого не те, що не допомагає, – хоч би не заважали. Сквер у жахливому стані: як дощ пройшов – вода стоїть вище кісточок майже ціле літо, алкоголіки туди ходять – там дуже недобре місце. Цей наш теперішній мер, поки був у опозиції, то підписував мої відозви, казав, що ось, як я при-йду до влади, то все буду робити, але нічого не робить, як і не робив. А боротьба тривала дуже жорстока.
А потім мені переказав Дмитро Павличко, що треба такої людини, як ви, приходьте в Товариство української мови. А тим часом оце ж вони зняли цей фільм... Я там казала все як є, вони хотіли викрити нашу справжню націоналістичну суть. У них ума не вистачило, то показували цей фільм по заводах. Люди це справді сприймали погано, тому що по заводах у нас дуже багато було приїжджих людей, з Росії багато робітників привезених. Доти мене всі Броварі знали як учительку, а мені зробили ім’я націоналістки. І мене вже всі стали знати, бо по всіх заводах прокрутили. І пішло, і пішло, і пішло. Потім на пленумі райкому партії... Я ніколи не була членом ніякої партії – а вони на пленумі райкому компартії мене розбирали. Встає директор Княжицької школи, Заєць: "Кажуть, що ви дуже сильна вчителька – так ви б краще, замість того, щоб бігати з синьо-жовтими прапорами, краще б готували собі зміну". Я кажу: "За ці десять років, що я попрацювала в школі, я підготувала філологів і гуманітарі-їв у кільканадцять разів більше, аніж ви за всі тридцять років своєї роботи у Княжицькій школі". Всі почали реготати і аплодувати.
Потім ходила райком партії закривати, все це було. Але так сталося, що Іщенко, який до останнього часу був заступником у Медведчука, – він у нас став головою міськради. У нас були дуже погані з ним стосунки, весь час на ножах, бо я тут живу і мені не байдуже, що тут робиться. Після нього прийшов Петренко – теж було надзвичайно важке життя, тому що він не давав мені нічого зробити, не допускали мене ні до чого. Я до Петренка за чотири роки не ходила ні разу, я шукала обхідні шляхи, щоб щось зробити. А перед виборами він мене запросив до себе і каже: "Маріє Григорівно, простіть мені, я дуже перед вами винен, я не-правильно з вами повівся". А я кажу: "Іване Зосимовичу, нормальна людина, якщо щось зробить не так і справді усвідомила, що не так, то вона прийшла б за місяць чи два і сказала б "простіть". Була б інша справа, а минуло чотири роки, і ви тепер, за три місяці перед ви-борами, мені кажете "простіть". То це вибори вас примусили це слово сказати. Ви мене били по руках чотири роки, ви мені не давали нічого зробити". Він каже: "Я хочу хоч якось свою вину спокутувати, скажіть, що вам допомогти?" Оце він перші гроші виділив на книжку "Криниця". Перед тим, як піти з посади, він виділив першу частину грошей. Ну, а потім прийшло оце нещастя, з яким я була в опозиції, якого я вигодувала, виховала, а він таким зрадником виявився…
В.О.: А ви працювали... як ви казали?
М.О.: Після вчителювання запросив мене Павличко в Товариство української мови. Пе-рші дні ми сиділи у Спілці письменників, як ви знаєте, там оте тирловисько було. Потім пе-рейшли ми на Музейний провулок, 8. Я працювала заступником відповідального секретаря і завідувачем освітнього відділу. Ну, ви знаєте, що там робилося. Я колись купила диван до-дому і чотири місяці не могла його звідти вивезти. Там так: до дванадцятої сидиш – люди приходять, до першої години ночі – приходять, до другої – приходять. Тоді такі були часи, люди йшли потоком. Працювати було дуже важко, але дуже цікаво. Я вам скажу, що доки там працював Павличко, то, треба віддати йому належне, хто б що про нього не казав, але там була нормальна людська атмосфера, там якась робота велася, там не було оцього наць-ковування, підсиджування одне одного, там була нормальна атмосфера – до приходу Мов-чана. Мовчан прийшов – усе посипалося, почалися там дуже недобрі речі, які й до сьогодні там робляться, на жаль.
В.О.: А доки ви там працювали?
М.О.: Я працювала там до травня 1992 року.
В.О.: Це починаючи з якого часу?
М.О.: Це з листопада 1989 року до травня 1992 року.
Я у дев’яностому році була кандидатом у депутати Верховної Ради тут, у Броварях. Ну, у нас місто, як казав Яворівський вже у 1998 році… Він же в нас програв тут у 1998 році. Ко-ли я йому сказала, що він програє, то він дуже обурився. Я кажу: "Ну, побачите потім. Після виборів поговоримо". А після виборів він каже: "Боже, який я дурний був, що я тебе не пос-лухав". Я кажу: "Так я два рази тут балотувалася у Верховну Раду, у дев’яностому і дев’яно-сто четвертому. Я тут живу, я тут усе на світі знаю". Я їм розказувала: "Хлопці, знімайте всі кандидатури, одного лишайте. І працюйте тільки проти Іщенка. Ото хто там ще є – то все дрібнота, тільки проти Іщенка треба працювати, бо це головна акула". А вони один з одним тузалися, а Іщенко на цьому тлі виграв. Тоді Яворівський сказав, що він ніколи не думав, що під Києвом – і такий складний реґіон. Кажу: "Дуже складний". У 1990 році я вийшла на тре-тє місце, але ми тоді проробили величезну роботу.
Я згадую той ентузіазм і думаю, що це не повториться. Це не ентузіазм Помаранчевої революції, ні, у Помаранчевої революції – це постояли на Майдані, покричали. А тоді, я як пригадаю, – це ж у чоловіка мого здоров’я було дуже погане, але він терпів мене, як міг, усі ці роки. Отут по тридцять чоловік товклося... І це ж не один день – тут уся революція відбу-валася, це десять років день у день, без кінця. Я очищала цю хату – тут були завали плака-тів, усяких тризубів, з металу підпільно виливали на заводі порошкової металургії тризуби, білі й жовті, прапори тут шили і робили, сиділи плакати писали, придумували, збивали оці підставки, на що плакати ставити. У нас було все місто розписане, скрізь стояли пости, роз-носили термоси з чаєм і з кавою, бутерброди якісь організовували, бо холодно ж, люди по кілька годин постоять, ті на зміну прийшли. Ми цифри писали, переконували, що Україні треба бути незалежною. Була проведена дуже велика робота, ми зробили збурення в свідо-мості оцього паскудного люду, вибачте на слові, що тут живе. Бо ще наприкінці Радянсько-го Союзу я запитала нашого голову міськради і він мені сказав, що в нас було 25 відсотків населення –військовослужбовці. Не сімей, а самих військовослужбовців. Це приміська зона. А уявляєте, скільки це, бо в кожного дружина була, як мінімум, а ще діти. Так уявляєте, яка це страхітлива сила тут була? Це ж чужі люди, тут дуже багато росіян було, це зона осілості, їх не пускали в Київ, а в Броварях їм можна було жити. Дуже важко їх доводилося переко-нувати. У 1990 році я вийшла на третє місце. У другому турі була боротьба між першим се-кретарем райкому партії і директором птахофабрики "Київська" Капштиком. Я підтримала Капштика, звернулася до людей, щоб проголосували за нього, і він став депутатом. Довели першого секретаря райкому партії до інфаркту, бо в нього вже було замовлено в ресторані стіл і все, щоб святкувати перемогу, а переміг Капштик. Це ж, знаєте, перші роки, ми орга-нізовували чергування на дільницях – це страшні були дуже... Головне, у нас не було ні кім-нати, нічого – все це в мене в хаті було, всі ці роки тут був штаб.
Настали вибори 1994 року. Я подивилася – нема кому. Знову багато людей приходять, кажуть: "Маріє Григорівно, як за вас, то ми будемо боротися, а інші ненадійні якісь люди". Виходжу я в другий тур і з таким не з росіянином, а зі страшним кацапом, Новиков такий був. У нього трошки з головою, мабуть, у не в порядку – нахабне таке до безтями. Вийшли ми з ним на телебачення, а він каже: "Я ж не виноват, что я русскую школу кончал... Я же не против независимости, но деньги с Россией должны быть одни, армия должна быть одна, пути сообщения одни..." – отак послідовно все назвав. Я кажу: "Ви кажете, що ви не проти незалежності, але ви заперечуєте всі складові незалежності. То як же ви не проти незалеж-ності?" Але народ наш проголосував за нього.
В УПРАВЛІННІ ОСВІТИ
Коли я вдруге балотувалася, то вже працювала в обласному управлінні освіти. Два з по-ловиною роки працювала – з травня 1992 по листопад 1994 року. Я була першим заступни-ком начальника управління освіти Київської області. Капштик тоді став главою адміністра-ції, він мене запросив: "Марійко, я не розуміюся нічого в тій освіті. Я знаю, що ти в ній ро-зумієшся. Я на тебе сподіваюся". Начальником управління був Володимир Іванович Скрип-ченко, колишній цековський работнік. Капштик каже: "Я тебе посилаю туди як комісара, ти повинна робити там усе, що треба". Я мала право підпису фінансових документів, я тому дідові сказала: "Так, Володимире Івановичу, якщо хочете по-доброму, значить, сидіть ото там, щось робіть, але не виступайте. Не хочете робить – не треба, я буду все сама робити, але, – кажу, – щоб ви не виступали, щоб не заважали". Це був травень. У червні всі пішли у відпустку – вони всі, крім мене, були "чорнобильці". Вони поробили собі «липові» докуме-нти. Червень-липень у відпустці, а 18 років ніхто не збирав директорів шкіл Київської обла-сті, 18 років! Я, як дізналася, то вжахнулася. Я сказала, що треба виробляти нову стратегію розвитку освіти в умовах незалежності. А таких документів офіційних не було ще. Я почала над цим думати. Я ж не мала досвіду керівної роботи, в травні прийшла. Вони лишили мене одну і підхіхікували: ну, нехай покаже, на що вона здатна. Доки їх не було, мені ніхто не заважав. Я видала за цей час три українознавчі брошури, зареєструвала обласну освітянську газету "Витоки" і видала перше число до конференції директорів шкіл, підготувала конфе-ренцію, причому об’їздила райони, відеоматеріал зібрала, де були справді цікаві школи, де якийсь досвід був, що його треба поширювати, все продумала, підготувала. Це робота була страшна, пекельна.
Був тоді в нас на конференції заступник Мороза. Вони все це потім у Міністерстві освіти обговорювали. З розповідей тих, хто там був, – у Київській області відбулася дивовижна конференція. Нічого подібного ніхто ніколи не бачив. Бо і відеоматеріали показували – тоді ж ще не було цього, – і люди виступали зі справді цікавим досвідом, і на руки видавали ба-гато матеріалів. Такого теж ніколи не було. Але вони домовилися були зірвати конферен-цію, мені про це люди сказали. Це там само, де Установчий з’їзд Руху був, у Політехнічному інституті, в тому ж залі. Так я тоді такий трюк викинула: я не пустила нікого на сцену. Скрипченко каже, що треба ж стіл для президії, а я кажу: "Нема президії". – "Як?" Оце ж післязавтра конференція, а вони приходять: "Ну, як тут у вас справи?" – "Все нормально". Приношу, кладу їм брошури, газету, всі матеріали, а вони так на мене дивляться і не знають, що робити. Я кажу: "Все нормально, не переживайте, все буде добре". Я їх посадила в пер-шому ряду і вони нічого не змогли мені зробити. Я сама винесла на сцену отакий маленький журнальний столик, сіла за ним, сказала: "Вести буду я". І не пустила нікого на сцену. А во-ни ж готували зрив цієї конференції, цей же ж начальник управління освіти. Ну, це все ми-нуло, але тоді справді було багато зроблено. Міністерські проекти, тоді ж був Погрібний, і з Погрібним дуже тісно співпрацювали.
В.О.: Анатолій Погрібний тоді був заступником міністра освіти.
М.О.: З міністром Таланчуком дуже тісно співпрацювали, було багато спільних з Мініс-терством освіти проектів. Ми проводили багато заходів і з Асоціацією директорів шкіл Єв-ропи. Це все на базі Київської області. Не Києва, а на базі Київської області все робилося. Дуже багато було цікавого.
ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ
Але настала осінь 1994 року, Кучма заступив. Він не зразу, а поволі все міняв, і мене ви-гнали з роботи. Я опинилася на вулиці. Я так подумала-подумала і кажу: "Ні". Я пішла, ста-ла на біржу. Оце рік у своєму житті я не працювала. Майже рік я стояла на біржі. І за цей час оце я почала видавати книжки. Видала нашим «криничанам» одну-другу-третю-п’яту-десяту – і пішло, пішло потихеньку.
В.О.: І навіть книжку Олекси Різниківа теж ви видавали?
М.О.: Одну видавала, так. (О.Різниченко. Наодинці з Богом: Поезії. – Броварі – Харків: БМКП «Українська ідея», 1998 р. – 384 с.)
В.О.: Це ж якесь видавництво?
М.О.: Я офіційно зареєструвала в 1997 році видавництво "Українська ідея". А раніше просто писала "Криниця", десь просила ISBN і видавала. А в 1997 році зареєструвала куль-турно-просвітницький центр "Українська ідея". На оцих усіх книжках уже написано "Украї-нська ідея". Це так побіжно розповідаю, але ви знаєте, скільки за кожним фактом криється. Як оце не стало всіх моїх рідних, то я, власне, завдяки роботі втрималася і пережила це все.
В.О.: Якось я читав брошурку литовського лікаря, Дінейка прізвище, про серце і серцеві хвороби. Він наводить як приклад болгарську пісню: «Щось мені дуже тяжко на серці, візь-муся-но я за роботу».
М.О.: Це правда. У 1994 році я прийшла в "Криницю" і застала там 5 чоловік. Видала там у 1994 році таку книжечку… Ще я працювала в Управлінні освіти, як до мене звернули-ся люди: "Маріє Григорівно, нас Микола Сом уже десять років дурить, що видасть книжку. Ми зрозуміли, що та книжка не вийде ніколи. Допоможіть нам її видати". Я ніколи не вида-вала книжок, я уявлення не мала, як це робиться. Перед цим я тільки видала кілька народоз-навчих брошурок. Кажу: "Добре, давайте думати". Сіла, зробила книжку, видали. Вона про-стенька була, на газетному папері, бо це 1994 рік, але вона вийшла. Була велика радість для людей, що ось вони ходили хтозна по скільки років у "Криницю", а ніколи не друкувалися. Коли я прийшла в "Криницю", то застала там п’ятеро чоловік. Сьогодні в цій книжці 131 ав-тор. Я дуже багато поклала здоров’я на це.
В.О.: "Криниця" – це що?
М.О.: Це літературно-мистецьке об’єднання, до якого входять поети, прозаїки, перекла-дачі, художники, композитори.
В.О.: Відколи воно існує?
М.О.: П’ятдесят років. Воно безперервно існує з 1955 року. Були спроби створювати рі-зноманітні гуртки. Перша спроба організованого життя була в нас у 1925 році. Тоді при Броварському сільбуді було створено літературний гурток у системі Спілки селянських пи-сьменників "Плуг". В Україні три таких було створено. Один з них оце в Броварях. Тоді, у тридцятих роках, гуртки створювалися, через якийсь час переставали працювати, приходив новий керівник, воно спалахувало, знову гасло. А з п’ятдесят п’ятого року... Ми думали з п’ятдесят четвертого, але я порилася в старих газетах і знайшла, що перше засідання було в 1955 році в кінці березня. І оце ми 3 квітня в акурат відсвяткували 50 років "Криниці". Я де-сять років нею керую, дуже багато покладено праці на це все. І оцей прийшов: "А що там та "Криниця", – каже. Я думаю: "Боже мій, приїхав сюди, поняття не має, чим люди живуть, що робиться, і починає судити". Це складно, це ж знову треба воювати.
В.О.: Але можна робити якусь конструктивну роботу робити?
М.О.: Так, я роблю конструктивну роботу. От, бачите, оце результати, оце робота чи що? (Показує книжки).
В.О.: Авжеж.
М.О.: А якщо в мене жодної копійки, в мене нема ніякої матеріальної бази – я отак, без нічого. Це ж скільки я поетичних книжок видала! Десь 60 книжок я видала за цей час.
В.О.: Ого!
М.О.: Так. Оце ж і Галини Могильницької (Літос, або камінь із пращі правди на роз-биття митрополичого блудословія. – Броварі: Українська ідея, 2004. – 104 с.), і багатьох дівчат я видавала. Вони і простенькі, і складніші – всілякі.
Надумався себе якось реабілітувати відділ освіти, зібрали у дітей вірші з дитячого пое-тичного конкурсу, передали мені. Це я сьогодні до четвертої години ранку сиділа, все воно в папці лежить, усе перебрала, на комп’ютер собі позаписувала, бо воно в такому безладді. Я все систематизувала, бо там три вікових категорії, на комп’ютер позаписувала всіх оцих ді-тей, ці їхні вірші, графу залишила, як я їх розцінюю. Усе перечитала. Є й слабенькі, але я написала, що в такій віковій категорії можна того відзначити, а в такій віковій категорії то-го. А потім дам ще двом «криничанам», нехай подивляться, мовби журі «криничанське» бу-ло на цьому конкурсі. Багато такої роботи робиться, і вона ж непомітна. Від громадської ро-бота в мене залишається для себе хіба десять відсотків часу для заробляння на хліб, а дев’я-носто громадській роботі віддаю.
ЩЕ ПРО МАТІР ТА БАТЬКА
Ви знаєте, я якось і не шкодую. Як оце пішли мої всі, як побачила я, яке коротке життя, як воно несподівано закінчується… Мати моя казала, коли помирала... Вона померла на ві-сімдесят восьмому році. Шостого квітня їй виповнилося вісімдесят сім. Вітали її з днем на-родження, в вона каже: "Мої діточки, якби ви знали, оце ж мені по годах так багато наче, а якби ви знали, як я мало жила, я ж нічого в світі не бачила, я тільки бачила роботу і більш нічого. Яке ж це життя?" Вона була така цікава людина. Вона оце ж хворіла, лежала отут у мене, я забрала її сюди, батько ж раніше помер, вона в мене тут померла. Так вона лежить і оце цілими днями говорить з Богом. Каже: "Боже, – я думаю, що ж вона говорить? В цій кі-мнаті вона лежала, – прости мене, що я до Тебе так звертаюся. Я ж не вкрала, я ж не обду-рила, я ж робила, як раб, усе життя – нащо ж Ти поклав мене моїй дитині на шию, щоб вона мене, бідна, тягла? Вона ж так тяжко робить, а тепер ще й я. Та мене ж треба і обіпрати, і помити, і одягнути, і нагодувати. А я ж так їсточки хочу, лежу ж такий лежень, робить же ж не можу, а їсточки ж хочу три або й чотири рази, якби дали, так і п’ять би їла. Що ж це за горечко таке!" І оце цілими днями лежить і отако весь час говорить. Я так послухала, ду-маю, може, треба було записувати або що. Дивні такі речі були. Вони, знаєте, були люди від землі, вони жили таким життям... От мені одна сусідка каже: "Та що там вони! Твої батьки – вони старорежимні були. Що там вони їли? Ото що на городі виросте". Я кажу: "Не треба. Вони тримали порося, вони купували рибу…". Я зараз аналізую, що вони їли, – вони дуже правильно харчувалися. Селянська система харчування була дуже раціональна. Наприклад, я за життя такого не знаю, щоб вони оце зварили сьогодні і їли його завтра – ніколи. Якщо топили піч, то воно в печі стояло, а якщо на плиті, то варилося тільки на один раз. Вони зва-рили, поїли свіже, якщо зосталося, то дали собаці, а якщо ще зосталося, то свиням.
У мене, дивіться, всі пішли дуже швидко. Батько помер в один день. Мати в мене лежала тут вісім місяців, але як вона лежала? Вона робити не могла нічого, але їсти вставала, в туа-лет вона, за стінку тримаючись, могла пройти з паличкою. Тобто до останньої секунди жод-не з них, вибачте на слові, під себе не сходило ні разу. Тобто до останньої секунди життя вони якоюсь мірою себе обслуговували. Батько відчував, видно, що помре, але нікому нічо-го не казав. Мати каже, що так бігає, так старається. Це було в серпні, так він покосив – ну, бур’ян же на осінь виростає, як не обробляй. Він покосив усе. Поремонтував усі хлівчики, засіки в погребі – все-все-все поробив. Мати каже, що за три дні перед смертю такий став, як у перші дні після одруження. Він був дуже суворий, мовчазний такий, а то, каже, став го-ворити, і оце каже: "Стара, ось сядь коло мене". Каже, посадить мене на порозі і тако на ме-не дивиться, плаче, гладить мене по голові і плаче. І каже: "Як я помру, так щоб ти знала, що я все, що міг устигнути, я все тобі поробив". Це так він говорив з нею в понеділок, гово-рив так у вівторок, говорив так у середу, а в четвер помер. У четвер устав рано-вранці, все було гаразд. О шостій годині все життя йому треба було поїсти супу. Не борщу, не картоплі, а супу гарячого. Вони ж уставали в четвертій. Каже, поїв супу і каже: "Стара, я тобі щось таке смішне скажу". А вона: "Ну, кажи". – "Ти знаєш що, я хочу випити 50 грам горілки". – "Ну то візьми випий". Він, каже, налив 50 грам горілки, випив, ще чимось заїв і пішов. Це ж шоста година ранку. І працював він до одинадцятої. Прийшов сусід, Віктор його звати, ка-же: "Діду, оце у косах повигнивали клинки, так, може, ви мені поміняєте клинки?" А він каже: "Та нема питань, поміняю". Бо він такий на всі руки майстер був, все-все він міг свої-ми руками робити – неводи плів, сітки плів, жаки плів, корзини плів, по дереву все робив, підлоги людям стелив, хати будував. Оце в нас була з бруківки дорога, так оце він стояв на-вколішки, кілька років бив отой камінь великим молотом, дорогу клав. Електриком був, ще до війни був водієм, на полуторці робив, це ж колись яка професія вважалася, і на війні був теж водієм. Одним словом, такий він був не ледачий і метикований на розум. Давай, пови-довбував, зробив ті клинки. А той приходить і каже: "Діду, і що я оце вам винен?" А він ка-же: "Вітю, знаєш, що ти мені винен? Нести будеш діда, як я умру". А він каже: "Діду, одне місце в труну не влізе. Хіба такі діди вмирають?" А він дуже гарно виглядав, він у 84 роки помер – на обличчі у нього не було жодної зморшки, тільки що лисина велика, а так він ду-же молодо виглядав. Оце так вони поговорили.
Двір заасфальтований, там порядок, я кажу, німецький, вони обоє так любили порядок, у городі чистесенько, стежечки до шнура побиті. Він, каже мати, на асфальті замів, що на-стругав, і поніс викинути туди на смітник. Повертався назад і, каже мати, я думаю: "Боже, чи здурів, чи що?" – солоткається, у нас називається, – отако, знаєте, крутиться навколо сво-єї осі під горіхом. Вона каже: "Гриша, що таке?" Поки вона добігла – він упав, вона до ньо-го, а йому мову відібрало, паралізувало. Викликали швидку, укололи, він заснув, прокинув-ся, 15 хвилин подихав, але вже не говорив. Мати каже, що отак рукою тисне, а я, каже, не можу зрозуміти. А тоді зрозуміла: "Це ти зі мною прощаєшся?" А він показує, що так, про-щаюся. І помер при свідомості, так зітхнув глибоко – не хрипів, нічого – зітхнув глибоко і помер.
І мати отак само померла оце тут. Я якраз переклад робила з однієї польської книжки перед приїздом Папи Римського, до приїзду Папи треба було. Я так спішила, три години но-чі, я ще перекладаю. Вона: "Моя дитино, не можу я підвестися, поможи мені підвестися в туалет". Я її давай підіймати – не підійму, у неї водянка була, так вона важка стала. Хоч во-на така маленька була, але останнім часом уже обважніла. Довела до туалету, вона дійшла і: "Моя дочечко". Отак до мене руки тягне, а воно її назад тягне від мене. І померла на очах у мене.
І брат отак само в Києві помер. Пішов у магазин, купив їсти, виходив з магазину, впав у дверях, люди до нього, а він мертвий. І чоловік так само. Ну, чоловік хворів багато років, але все одно він на ногах був і берігся. А тоді погано стало. Він заснув, а потім прокинувся і каже: "Чому в нас нічим дихати? Ти все позачиняла". Я кажу: "Ні, все відчинено". – "А чого ж дихати нічим?" – "Я не знаю". Ще там комп’ютер стояв, я там працювала, а він спав на дивані. Каже: "Маріє, мені дуже погано". Кажу: "Викликати швидку?" – "Викликай". Я ви-кликала швидку, дала йому ліки. Приїхала швидка, зразу зробили кардіограму, кажуть: "Ін-фаркту немає, але треба в лікарню, приступ стенокардії". Приїхали в лікарню, зайшли, лікар питає його: "Вам легше?" Він каже: "Ні". – "Що, не відпускає біль?" – "Ні, не відпускає". А лікар каже: "Зараз ми вам зробимо крапельницю і вам стане легше". А Дмитро йому: "На жаль, на цей раз це не від крапельниці залежить". – "Чого ви так песимістично?" – "Ні, я не песимістично, просто я багато років хворію і знаю, що це таке. У мене такого болю ще не було. Зараз моє життя у Божій руці: якщо Йому треба, щоб я ще пожив, то Він мені дасть життя, а якщо ні, то я помру". Через хвилину помер. Ми його тільки завели, він отако стоїть, я кажу, що треба його покласти. Він каже: "У мене нема сил". Я кажу: "Зараз я тебе поса-джу, а тоді закину тобі ноги і покладу". Я навіть не встигла його посадити, він отак простяг-нув руку, на мене подивився, сказав: "Ой-ой!" і впав на мене. Уявляєте?
ЛЮДИНА ПОВИННА РОБИТИ ДО ОСТАННЬОГО ДНЯ
Отак від мене всі раптово пішли. Уявляєте, яке життя складне? Це важко переживається. Я розумію, що людина повинна робити до останнього дня життя... От я багато працювала з громадськими організаціями і в громадських організаціях і прийшла до висновку, що це та-ке дно, якого дістати не можна. Там дуже багато витрачається і мало здобувається. От ви сказали сьогодні про три громадських організації, а практично там хто працював, хто тратив на це силу, той знає, скільки там даремно тратиться сили. Я зареєструвала оцю "Українську ідею" отут у Броварях, оце стала "Криницею" займатися, думаю, це дуже конкретна робота, я щодня працюю і бачу результати. Я не залежу ні від Мовчана, ні від кого в світі. Я знаю, що оце я зробила сьогодні, оце завтра, оце післязавтра, і я щодня буду робити. Не так важ-ливо, на якому рівні ти робиш, важливо, що воно все одно в одну скарбницю йде. Я вважаю, що дуже важливу роботу роблю і вважаю, що правильно я вчинила, тому що йти мені зараз боротися з тими мовчанами – я ж не мовчатиму на те, що робиться. Іти мені боротися ще з кимось – навіщо вони мені здалися? Я бачила, що людина не має права тратити життя на це. У житті можна зробити щось мудріше.
МЕНІ ТАЛАНИЛО НА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ
Я так рано в своєму житті зустріла людей, до яких не втратила повагу.
В.О.: То вам поталанило.
М.О.: Я вважаю, що мені дуже поталанило в житті. Бо я ж кажу, що так рано зустріла Сверстюка. Навіть Дзюба – він у свій час дуже важливу роль відіграв у моєму житті. Ми зу-стрічалися багато разів, були якісь розмови, це ж на молодь впливає. Олесь Бердник дуже сильне на мене враження справив. Я до цього часу з Галиною Могильницькою дружу, я її дуже люблю, хоча знаю, що на неї всі кажуть, що вона складна. І на мене теж кажуть, що я складна, але, знаєте, ми всі складні і всі прості. Це особлива людина в моєму житті. Олекса Різників – коли він сидів, ми його взяли кумом. Як Роман у нас народився, так ми записали хрещеними батьками Ніну Строкату і Олексу Різниківа, вони якраз по одній справі сиділи. Ніна на мене справила дуже сильний вплив.
І загалом на людей мені щастило, я бачила багато цікавих людей у своєму житті. Той же Стус. Ми ж не те що були в дружніх стосунках, та все одно зналися, віталися, говорили щось, як зустрічалися. Колись ми з Надійкою Кир’ян зустріли його на вулиці, він каже: "Ді-вчата, я вас дуже прошу, оце ми з Валею збираємося їхати десь відпочити…" Дмитро малий був, а Сашко Тесленко (нема вже його в живих), а він був з Донбасу, згодом став письмен-ником-фантастом, а тоді він ще молодим був, вступав у медінститут. Василь каже: "Сашко оце ж у мене живе, ну він же, – каже, – там хімічні досліди робить, так він же може й хату спалити і що хочеш. То ви, – каже, – дівчата, приходьте туди і там час від часу ночуйте, ко-нтролюйте його трохи". Так і було. Оце кілька отаких цікавих спогадів, як фотоспалах. Як ми там ходили – не знаю, яка там Просіка, де Василь Стус жив...
В.О.: Четверта Просіка.
М.О.: ...але ми там ночували. Як ми на озеро вночі ходили – такі якісь романтичні спо-гади. І про того ж Сашка – теж. Я не можу сказати, що добре знала Стуса, але я пам’ятаю, як була виставка Бориса Довганя і там була скульптура Стуса – Боже, скільки це було щастя! Холодного, Стуса була скульптура, ми бігали туди. Там написано було «Голова чоловіка», а це ж скільки було щастя: Боже ж ти мій, ми бігали і раділи, ти ж подивися, це ж ніхто не знає, хто це...
В.О.: А потім, кажуть, прийшла Тамара Главак (секретар ЦК комсомолу), впізнала Сту-са і наказала прибрати – так було?
М.О.: Кажуть, що так.
В.О.: Я тут маю з собою знімка тієї скульптури.
ОКСАНА ЯКІВНА МЕШКО
М.О.: Я вже не пам’ятаю, хто мене познайомив з Оксаною Яківною, але ми дуже багато разів були в неї і дуже тісно спілкувалися. І з чоловіком, і з дитиною їздили, і на днях наро-дження у неї бували. Десь у нас є така фотографія: Роман у нас 1972-го року, то йому було десь півтора-два роки, а в Оксани Яківни в січні день народження, під Новий рік...
В.О.: Тридцятого січня.
М.О.: А, тридцятого січня, я знаю, що в січні в неї день народження. Оце йому десь два роки, може, як ми їздили до неї на день народження. Є десь фотографія – втрьох ми там, бу-ла Марійка Глущук із Валентином – це колишня дружина Холодного, вона вдруге вийшла заміж, з Валентином одружилася. Вона тепер уже померла. Вони були, ще якісь люди були. Це один епізод, а так з Оксаною Яківною ми систематично спілкувалися, і чоловік, і я. Якісь доручення доводилося виконувати – то кудись там поїхати, то щось передати комусь. Багато ж такого було в Оксани Яківни. Вона вже старшого віку була, а як старішаємо, то бувають якісь там недоречності. Багато людей казали, що от Оксана Яківна суєтиться, те не так, те не так. Але я бачила, як вона про Гельсінкську групу дбала. Я пам’ятаю, як вона мені одного разу скаржилася на Бердника, аж плакала: "Марійко, ну ти мені скажи, чого ж наші чоловіки такі? Ну ти ж подивися, який же він розумник, який же він красень, а боїться, боїться Гель-сінкської групи, – казала мені. – Так гріх же так робити, та не можна ж так робити". Я кажу: "Ну, ви знаєте, це ж таке, кожна людина для себе вирішує". – "Ну, та він же ж розумний, як-би ж він дурний був, він же свідомий, він же розумний, а чому ж він так поводиться?" Вона була доволі категорична, ви ж знаєте, в багатьох випадках, але, я вам скажу, що вона була виняткова людина.
В.О.: То на ній та Група трималася чотири роки.
М.О.: І не тільки Група. Я пам’ятаю її немолодою – і щоб стільки виходити, стільки тих вечорів організувати – це ж рідко хто здатний у такому віку отак активно жити. Вона ж ін-телектуально працювала, і фізично працювала, прийдеш, а вона в тому городі длубається. Я кажу: "Оксано Яківно, та це ж вам важко". – "Ну, але я ж не можу, щоб такий непорядок був".
Мені Галя Могильницька розказала, як її забрали. Галя приїхала з Одеси до Києва і за-бігла до Оксани Яківни, а Оксани Яківни немає, взагалі немає нікого вдома. Невістка Дзвін-ка десь поїхала була, я не знаю, чи не до Олеся. Олесь Сергієнко ж тоді був на засланні, а вони зі Дзвінкою тут із дітьми були. Сусіди сказали, що Дзвінки немає, що сама Оксана Яківна мала би бути, але її нема. Вона пішла до сусідів і давай розпитувати: "А де баба Ок-сана, ви не знаєте?" А вони кажуть, що не знаємо, але її не видно вже ось кілька днів. Гали-на питає: "А може хто бачив?" Ніхто не бачив. Потім вона у когось-таки допиталася, ка-жуть, що швидка допомога приїздила. А це був 1980 рік, це Олімпіада наближалася. Каже, що я сіла – Галя сильно курила – у баби під хатою, покурила і зразу змикитила, що в пси-хушку бабу забрали. Вона розвертається і йде у Кирилівську лікарню. Приходить туди, ну, а де там шукати? А вона така – тоді ще ж молодша була – гарна, імпозантна жінка. Сідає, нога за ногу, каже, і курю перед вікнами якогось відділення. Там же ґрати, а хворі всі деруться на вікна: "Дай закурить, дай закурить!" А вона купила багато цигарок і показує їм. А вони, ка-же, аж верещать. Вона каже: «Знайдіть мені отаку і таку бабусю». І назвала прізвище, ім’я і по батькові Оксани Яківни. "От, – каже, – як знайдете, то віддам усі ці цигарки". І вони знайшли бабу Оксану. Каже: "Дивлюся, привели, як Ісуса Христа розп’яли на віконній рамі – баба Оксана". Побачила у вікно, що вона ж. Каже: "Ой, Галю, як добре, що ти мене знай-шла". І розказала, як її забрали. Каже: "Може, вони мене тут і знищать". Галя каже: "Я зробилася дурочкою, пішла до медсестри цього ж відділенні і кажу, що "вот вы знаете, – почала російською розмовляти, – я внучатая племянница, я приехала и интересуюсь состоянием здоровья", – назвала її прізвище. Каже: "Я так понимаю, что она у вас не первый день уже, какие анализы?" А та підняла, аналізи подивилася і каже: "О, якби у нас з вами зараз були такі аналізи, як у вашої баби. У неї, – каже, – прекрасне здоров’я, аналізи, як у молодої". Тоді Галя приїхала до мене ночувати і каже, "Маріє, оце таке я сьогодні пережила, оце так дізналися ми, що бабу забрали".
В.О.: Ось, дивіться: "13 червня 1980 року допит у справі Стуса і запроторення до псих-лікарні на 75 діб до 25 серпня. Висновок психіатрів: «Здорова. Нам би так усім". (Не відс-туплюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф. Сергієнко; Художник-оформлювач Б.Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 21).
М.О.: Так, оце так і Галя сказала. Уявляєте? А коли вона повернулася з заслання, то во-на мені розказувала. Вони відправили ж її на заслання до сина в Хабаровський край, на бе-рег Охотського морі. Там такі місця, що дуже важко добиратися, вертольотом треба летіти, а корабель раз на місяць, по-моєму, приходить.
В.О.: Якщо закінчується навігація, то на цілу зиму.
М.О.: Взагалі сполучення дуже погане. От вона каже, що Олесю залишилося півроку, як її туди привезли...
В.О.: Три місяці. (О Мешко прибула етапом в Аян 3 липня 1981 року; її син О.Сергієнко виїхав звідти 19 жовтня. – В.О.).
М.О.: Вона мені, наче, півроку казала. Може, я забулася. І за цей час він намагався якось ту хату довести до ума.
В.О.: Дров нарубав, хату відремонтував.
М.О.: Вона мені розказувала, що вікно в тій хатинці виходило на порт, що було видно, як кораблі припливають. І коли Олесь поїхав, вона сиділа, було їй холодно, її колотило, ка-же, отако накрилася і сиділа, дивилася вдалину, дивилася, як моя дитина віддаляється, і в мене сльози, каже, текли, я думала, що, може, це я його провела, і вже, може, ми ніколи не зустрінемося, бо ж ніхто не знав, як воно буде. І розказувала, які снігопади були. Було таке, що замітає снігом на кілька днів. Важко було ходити, то я, каже, дітям давала копійки, вони мені принесуть хліба, що там попрошу купити. А потім, каже, батьків повикликали і сказа-ли, що ні в якому разі не пускати дітей, щоб діти їй не допомагали. І доводилося вже самій ходити, старалася, щоб завжди сухарі були в хаті і вода, тому що як замете снігом, так щоб не вмерти з голоду і без води. Багато таких епізодів вона розказувала.
В.О.: Вона вам листи писала з заслання?
М.О.: Ні.
В.О.: Ось я подарую вам книжку Оксани Мешко «Не відступлюся!». Ми її видали в Ха-рківській правозахисній групі. Більшість текстів вам відомі.
М.О.: Я почитаю обов’язково.
В.О.: Але багато є заяв, котрих, може, ви не читали, а також ми включили сюди багато листів. Вона зворушливо розповідає, як виживала, як молилася. Це якась така, знаєте, на-родна психологія.
М.О.: Я багато знаю таких речей. Наприклад так. У мене Роман маленьким був, а я ж молода мати... От ми приїхали до неї, Роман ще на руках був. Дмитро і я приїхали показати бабі Оксані Романа, вона його ще не бачила. А він такий опецькуватий, білолиций, гарний такий хлопчик був. Вона: "Ой, який же ж хороший хлопчик, ой, який же ж хороший!" Пи-тає, як він їсть, я їй розказую. Він уже був такий, що ходив, тільки ж далеко не піде, ще на руках ми його носили. І вона каже: "Оце щоб ти знала, от як він не доїсть, то ти, мати, зобо-в’язана після нього з’їсти. Після дитини не можна нічого викидати, в народі так не водиться, щоб після дитини викидати". Вона цього мене навчила. Каже: "Викидати – це дуже погано буде для дитини". Багато отакого побутового я навчилася від неї. Романа вона дуже гарно сприйняла. Поїхала вона в Карпати, замовила йому кептарик і подарувала. У мене той мале-нький кептарик зберігається. Дитятко ж маленьке тоді було. Каже: "Ось подарунок для Ро-мана. Це ж ви тоді були, я подивилася на нього і замовила". Я думала, що минув час і воно забулося. А вона каже: "Я ж привезла, пошили йому там, вишили". Він довго носив, а тепер у нас він просто як реліквія лежить. А Ніна Строката, коли в таборі була, коли дізналася, що Роман у мене народився, так прислала мені листа і в конверті краваточку дитячу вишиту – Стефа Шабатура вишила, а вона прислала мені. Теж десь вона зберігається. Зараз важко знайти, перекидалося все в хаті. Після похорону я ще не привела все до ладу, документи не всі познаходила, бо тут було стовпотворіння. Але Роман носив, дуже любив.
ЩЕ ПРО НІНУ СТРОКАТУ
Знаєте, ще така цікава річ. Ніна Строката перед тим, як вони з Караванським мали виїха-ти за кордон, приїхала в Броварі. (Караванські виїхали 30 листопада 1979 року. – В.О.). Тоді ми жили на Торгмаші в гуртожитку. Тут у нас такий мікрорайон, Торгмаш називається – за-вод торгового машинобудування. Вона приїхала туди. Під тим приводом приїхала, що в ме-не були її особисті речі, вона писала таку заяву, бо її не пускали сюди. У мене була її обруч-ка золота і годинник, як вона написала, золотий. Він був позолочений, а вона написала зо-лотий. Бо це ж коли її посадили, я написала розписку і одеське КГБ віддало мені ці її речі. Чогось там не дозволялося золотих речей у тюрмі. Ці речі всі роки, доки вона там була і до-ки в Тарусі жила, були в мене. А потім вона оце ж приїхала в Броварі. Каже, що її під іншим приводом не пускали, а по речі пустили. І от вона зайшла в кімнату. Ми жили в гуртожитку, маленька в нас кімнатка була, 10 з половиною метрів. Вона зайшла, а Роману, я не знаю, скільки років було, ну, дошкільням він був… Він був такого характеру, що не сприймав чу-жих людей. Не тому, що боявся, а просто не сприймав. Він до чужої людини ніколи не піде. А Ніна зайшла в хату – він зразу пішов до неї на руки. Ми були такі вражені... Це людина, яка не мала своїх дітей. Він прийшов, сів до неї на руки, каже: "Я вас люблю". Ми з Дмит-ром були здивовані... Ми навіть не уявляли, що наша дитина може таке сказати незнайомій людині. Вона була в нас один день, по-моєму, переночувала в нас і серед дня приїхала. На-ступного дня ми її провели. І він весь час сидів у неї на руках, обнявши за шию, і час від ча-су казав їй: "Я вас люблю". Це було для нас таке потрясіння і одкровення, ні до того, ні піс-ля того ми такого не бачили з нашою дитиною. Щось таке в ній було дивне.
В.О.: На прохання Олекси Різниківа ви написали про Ніну Строкату.
М.О.: Так. Я ніколи не думала, що я буду якісь спогади писати, я взагалі до цього став-люся трохи з упередженням. А була така ситуація. Я кажу: "Олексо, давай я видам книжку про Ніну Антонівну, тому що це на часі". А він мені й каже: "Та, я не знаю…" Він був тут, у Києві, ми так поговорили і на тому розійшлися. Але він мовчечки цю ідею взяв собі в голо-ву і почав над нею працювати. А в мене мати хвора була, якраз тут вона лежала, я доглядала за нею, мені було складно. А потім він мені й каже: "Марійко, ти знаєш, напиши про Ніну, ти ж знала її добре, напиши, бо я хочу таку книжку видавати". Я довго не писала, а він: та напиши, та напиши, та напиши. Я написала. На жаль, не дала тому матеріалу назву, то він сам назву написав – "Хрещена мого сина Романа". І там же наша з Олексою фотографія пі-шла, бо в нього вона була. (Олекса Різниченко. Промінь з Одеси: Поема. Документи. Спога-ди про шістдесяті роки в Одесі і про Ніну Строкату-Караванську. – Одеса, 2000. – Спогад М.Овдієнко на с. 218-231).
Оце єдині спогади, які я в своєму житті написала, а так би не писала про це. Щоб напи-сати про якусь людину спогади, це треба добре подумати, зосередитися тільки на цій люди-ні, згадати, але я не знаю, чи це потрібно. Отак, коли говориш з людьми, кажуть: "Ой Боже, ви це напишіть". Мені Сверстюк весь час це каже: "Ви пишіть, оце що ви мені розказуєте, ви пишіть". От про батьків ми якось говорили, він каже: "Напишіть так, як ви розказуєте, це цікаво". Я кажу: "Я не можу". – "Давайте, – каже, – напишемо книжку про наших батьків".
В.О.: Він мені таке теж казав.
М.О.: Каже: "Кілька чоловік давайте зберемося, напишемо про своїх батьків, вони ж у нас у всіх були оригінальні люди". Тані це він казав. Ми якось сиділи тут чай пили – Мико-ла Іванович Семиног, Таня Усанович, він, я. Це як ми з Олександром Сугонякою їздили в Гоголів, тоді це було. Ми Сугоняку чекали, а він тут був. Ото ми так поговорили, але на то-му воно й присохло. Я не знаю, може, це й треба робити. Я от дивлюся, П’янов понаписував такі цікаві книжки. Він знав багатьох людей, він же всіх класиків української літератури знав доволі добре. От уже на схилі літ він повидавав справді дуже гарні книжки – "Знамени-ті, видатні та інші", чи як він там назвав. Дуже гарна в нього книжка вийшла. Три чи чотири книжки він останніми роками видав, про те, що він бачив у житті, про людей, з якими він спілкувався – справді гарні книжки. Може, колись і наш час настане писати.
В.О.: Треба фіксувати. Зараз є можливість записати всю правду, і немає страху, що за це будуть переслідувати. Бо хто зна, що далі буде, які будуть часи, а тепер часи сприятливі.
ПРЕМІЯ ІМЕНІ ГРИЦЬКА ЧУПРИНКИ
М.О.: Чуєте, а от ви мені скажіть, як ви до Сверстюка ставитеся?
В.О.: Я вважаю, що то зараз у нас один із наймудріших людей в Україні.
М.О.: Якось мені трошки незручно, бо я його впрягла в одну справу. Він виступав у нас на п’ятдесятиріччі "Криниці". То тільки номінально, але я попросила, щоб він погодився: "Я би, звичайно, у це не вв’язувався, але оскільки ви просите, то я не відмовлю". Тут же мені вдалося запровадити премію Грицька Чупринки, а тепер прийшло оце "чудо" якраз у проце-сі розгляду журі. Я попросила Сверстюка бути головою журі, я секретар. Я для авторитету його взяла, тому що мені ця справ дуже важко давалося, тут у нас районна комісія у справах освіти й культури – вона страшна, там моя однофамільниця Раїса Миколаївна все робила, щоб цієї премії не було. Вона велика подруга Миколи Сома. А Сом же мій односельчанин. На щастя, нас доля рідко зводить… Він так мене вразив і образив, цей Сом.
Вони дуже добивалися, щоб Сома ввели в журі, а коли почули, що я запропонувала го-ловою журі Сверстюка, так ця Раїса каже мені на комісії: "Маріє Григорівно, а чого це ви Сверстюка рекомендуєте на голову журі? А хто він такий?" Я кажу: "Раїсо Миколаївно, – а вона вчителька математики, – якщо ви не знаєте, хто такий Сверстюк, то вас треба негайно вимітати зі школи, тим більше, якщо ви голова районної депутатської комісії у справах освіти і культури". – "А скільки йому років? Він там уже ледве ходить". Йому вже 76 було, я кажу: "Йому сімдесят п’ять". А вона: "А чому це не Микола Данилович?" – не Сом. А я при всіх людях на комісії кажу: "Я Миколу Даниловича зневажаю, а Сверстюка дуже поважаю. Таких людей, як Сверстюк, в Україні на пальцях можна перерахувати. Це людина, яка від-повідає за кожне слово, яке вона сказала в житті, а не так, як Микола Данилович, у якого язик без кісток і меле що попало". Мені вчителі кажуть: "Маріє Григорівно, як на це реагу-вати?" Я сміюся: "Реагуйте правильно". Одна вчителька розказує. Запросила його в село в школу, він приїхав, виступає перед одинадцятикласниками, розказує про себе, який він увесь борець був. А ми ж то знаємо, який він борець був. У 1989 році у компартію вступив – у 1989 році! Сказав, що вступив тому, що всі, як щури, тікають із корабля, а я на корабель прийшов. Гордий такий був. Я двох знаю – він і ще один там, які у 1989 році вступили в компартію. Ця вчителька каже: "Маріє Григорівно, він таке молов, він дітям розказував, що його тричі з комсомолу виганяли". А я сміюся: "Так ніхто його ні звідки не виганяв". Він ото вигадає сам собі, прикрасить деталями і переповідає в різних варіантах. А потім почав дітям на Ліну Костенко всяку гидоту казати, що вона дурна баба, що вона істеричка, що во-на безталанна – "Хіба вона поетеса? Вона взагалі ніхто. От Вінграновський – це поет, а вона ніщо". Уявляєте, це одинадцятикласникам каже. А одинадцятикласники мовчки сидять, очі поопускали і мовчать. Вона каже, я ледве його вивела з класу, а на другий урок, каже, боюся йти до дітей, думаю, діти скажуть, кого ж ти нам привела, вчителько. Каже, прийшла, стала перед дітьми, мовчу. Вона така гарна вчителька, я дуже люблю її, і те село дуже люблю. Ми часто "Криницею" там виступали, у нас дуже гарні стосунки. А діти й кажуть їй: "Ольго Іванівно, ви не переживайте, ми зразу зрозуміли, що він дурний на голову. Ви думаєте, що Ліна Костенко від того поменшала, що він про неї казав? Ми просто зрозуміли, хто він та-кий. Ну, з комсомолу можна раз виганяти, а як тебе вигнали, так нащо ж ти вступав знов ту-ди? Розказав, що три рази його виганяли – та ніхто його ні разу не виганяв". Вона каже: "Але ж це він розказує, діти. Хто ж це буде перевіряти факти біографії?"
В.О.: Коли він вступив у компартію?
М.О.: Ось я вам зараз скажу, коли. Третього квітня у нас був вечір, а це було десь 25-26 березня 1989 року. "Я не патріот України, я патріот Требухова, я вступлю в компартію". Я його прочехвостила. Я Сверстюка запрошую, як ми щось проводимо, він кілька разів приїз-див сюди, він нормально реагує на це все. Знаєте, він як приїхав до нас на презентацію своєї книжки вперше, то думав, що буде там 50-60 чоловік, а коли побачив повний зал людей і почув, як люди реагують, то каже: "Слухайте, я, як потрапив у цей зал, то здивувався, що стільки людей". Ми так гарно прибрали залу: оце в мене рушник, ото рушники… Голови сільрад, секретарі сільрад, бібліотекарі, вчителі української мови і літератури, вчителі істо-рії… Люди так гарно сприймали це все, вони ж бачать, що все це від душі робиться. А тепер я зі страхом думаю, що буде оце при цій владі.
ПРО ВАСИЛЯ БАРЛАДЯНУ
В.О.: А що Ви можете розказати про Василя Барладяну?
М.О.: З Василем Барладяну ми познайомилися, коли я складала професору Шайкевичу заліки з зарубіжної літератури, а він був лаборантом кафедри зарубіжної літератури Одесь-кого університету. Я якісь паралелі проводила. Коли я вийшла після складання заліку, він вийшов за мною і сказав: "Я прошу вас, давайте познайомимося, мені страшенно сподоба-лася ваша відповідь, я вперше бачу таку студентку". Познайомилися. Наступного дня – а це я вже зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, – ми зустрілися на вокзалі. Дми-тро каже: "Знайомся з моїм товаришем". А ми сміємося: "А ми вчора познайомилися". Оце таке було знайомство. Його вигнали з Одеського університету, я не знаю, казав він вам це чи ні. Він молдаванин, закінчив російську філологію, а посадили його за український буржуазний націоналізм. Коли його вигнали звідти, він приїхав до нас і в Броварях жив. Без ро-боти був, а нам теж тоді страшенно важко було. Я ж ще працювала малярем, чоловік пра-цював у бібліотеці, зарплата була дуже маленька, і дитина. Він відсидів три роки, і ми дума-ли, що він повернеться назад. А йому дали ще три роки. На побачення до нього їздили мій чоловік і я. Казали, що троюрідний брат. Бо комусь же ж треба повезти раз на півроку пере-дачу… Шкода мені Василя, дуже шкода…
Знаків 130.870

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ГОЛУМБІЄВСЬКА (ДЕНИЩЕНКО) ГАННА ВІКТОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Спогади

МАЛЮТА Іван. За нез’ясованих обставин (Ростислав Палецький). Малюта Іван

Персоналії / Український національний рух

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МОСЮК МИРОСЛАВ МИКАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОСЮК МИРОСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛІСОВА ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

ЛІСОВА (ГРИЦЕНКО) ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Назаренко О.Т., підготував В.Овсієнко

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU