ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА

 774126.08.2011

автор: Овсієнко В.В.

Василь Овсієнко: 26 червня 2008 року в місті Львові в домі пані Стефи Шабатури Василь Овсієнко записує розмову з нею.
Стефанія Шабатура: Народилася я 5 листопада 1938 року. То були роки дуже складні для України. Мій батько служив тоді в польській армії, бо ми були під Польщею. А потім настав той коротенький час України. Але то все дуже скоро скінчилося: прийшли совєцькі війська і, як ка-жуть, звільнили нас від поляків і захопили Західну Україну. Тоді тато пішов знову в армію, вже у совєцьку, бо його призвали в тридцять дев’ятому. Мій батько Михайло Гнатович Шабатура. Я із родини селян.
Десь у сімнадцятому столітті наше село було сильно знищене, деяких людей поляки перевезли в інші місця – я то читала, – а деякі просто загинули. Може, тільки якісь одиниці повернулися після того великого побоїща. І є записано, що Шабатура заново заснував село. Це прізвище в цих місцевостях рідкісне.
В.О.: Що воно означає?
С.Ш.: Я колись читала, що «шабатура» означає козацька торба, або «шабатурка» – маленька торба. А ще мені розказували, що шабатура то є та шкіра, яка вироблялася для пергаменту. Це ще старіше – назва шкіри для пергаменту, а пізніша назва означає козацька шкіряна торба. Можливо, що мій рід Шабатури походить десь зі сходу України, може, з козаками вони прийшли, з військами нашими. Я довідалася, що прізвище Шабатура є десь у Миколаївському районі.
А родина по маминій лінії – то були сільські скульптори.
В.О.: А назвіть мамине прізвище.
С.Ш.: Семаник Анна Михайлівна. Мама народилася 1914 року, 2004-го вона померла. А батько народився в 1913 році, не вернувся з війни, пропав без вісті. Я маю дані, що він десь під Ха-рковом загинув, це мені дали з Музею війни. Але пропав без вісті. Там були дуже сильні бої.
То по маминій лінії були сільські скульптори. Вони робили пам’ятники на цвинтар, а коли в нас церква будувалася десь у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, той архітектор узяв їх до помочі, бо вони були майстри по каменю. То був батько і чотири сини, всі були майстри по каменю. Робили фіґури, не просто хрести, а фіґури. Дуже любили Святого Миколая робити й інші такі фіґури як пам’ятники на цвинтар. А коли будувалася церква, то вони навчилися будувати церкву.
У нас був польський пан, мав там маєтки. І от одного разу один із синів того Шабатури віз у сусіднє село пам’ятник. А там була долина і болото. Над’їхали панські слуги і сказали, щоб він поступився. Він каже: "Я не можу поступитися, бо я тоді загрузну і не виїду з тягарем". І він не поступився, вони мусили через болото його об’їхати. А коли він повертався з того села, то вони його спіймали і забили іржавий цвях у чоловіче місце. Кінь привіз його додому, і він помер. То було жахливо. І така якась ворожнеча стала… А потому ще один син пішов десь у ліс – а то був панський ліс – збирати якісь ягоди. І його теж застрелили. То йому два сини вбили. Він сказав своїй дружині і родині: "Щоб то зло не поширювалося – бо я не втримаюся, – я краще їду світ за очі". Забрав тих двох синів своїх і поїхав до Америки, а дружина лишилася. Вони листувалися, а потому то пропало, ми не знали, де вони. Я навіть хотіла адресу, але люди з тої родини, вже ближчої, сказали, що нема від них листів.
А десь у 1993 чи 94-му році я була в Америці, у Саскатуні (нерозбірливо назва). Там підійшов до мене один чоловік і каже: "Ми, напевно, родина, бо я Шабатура. Правда, я вже не Шабатура, але тут є моя мама, вона вам розкаже". Я підійшла, 95 років жінка. Вона мені розказала всю історію. Виявилося, що вона знала тих, що переїхали з Америки в Канаду. Вони по сусідству жили, вона знала їх. Один син там одружився, другий був неодружений. Вони будували церкви. Вже не скульптури, а церкви будували, навчилися тут. Так що така історія по маминій лінії.
А в післявоєнні часи ми з мамою лишилися самі. Мамі, звичайно, було дуже тяжко. Тим більше, що почалися ті колгоспи, страшне те колгоспне рабство.
В.О.: Здається, ви не назвали села, звідки ви.
С.Ш.: Я народилася в селі Іванє-Золоте Заліщицького району Тернопільської області, на Дністрі, вулиця сходить до Дністра. То прекрасне місце, прекрасна природа, дуже гарне моє село.
Я вчилася в школі. Школа у нас була неповна середня, тільки сім класів.
В.О.: Якого року закінчили тих сім класів?
С.Ш.: Треба рахувати, я зараз не пам’ятаю. Потім я пішла у середню школу до Заліщик. Тоді навіть довідки не хотіли давати, щоб діти йшли вчитися, але якось дали. А ось у Заліщиках восьмий клас я закінчила. Там був такий учитель (я забула, як його прізвище, звали його Маркіян), який страшно знущався з дітей із села. Так покривлявся, ну, аби та дитина, не знаю, як вивчила, а він з першого моменту починає покривлятися. То було щось жахливе. Він просто перекреслив дітям долі, вони не закінчували освіту, дуже багато просто пішли зі школи через нього. А я якось склала в нього екзамен, восьмий клас закінчила. Але я побачила, що він відсіяв тих, потому на-стане черга за мною, а я не маю можливості йти десь перескладати чи залишатися на другий рік, я повинна закінчити цю школу. Я вирішила піти з тої школи, фактично втекти від нього. І то вчитель з української мови і літератури, навіть не математик! То було щось жахливе. Я пішла в сусідню школу, називається село Поточище, через Дністер, там я закінчила.
Я в свій час навіть заробляла якусь копійку, а то після війни... Люди самі мене змусили: "Та намалюй образків, нема ніяких образів, намалюй. Отам на базарі продають, що, ти не можеш?" – мені тета моя. Я почала малювати людям, за копійки, звичайно. А вчитель тої школи, керівник класу, ходив по селах тих учнів, що вчилися в нього, і дізнався – бо всі знали, що я образи малюю. Я так то переживала, але ніхто нічого не казав, навіть директор нічого ніколи не сказав, а, навпаки, як ми спізнюємося (у понеділок усі йдуть з додому в Поточище), то він свариться, що ти там той, а ти такий, а про мене: "Вона хоч і спізнилася, то вона образи малює, з неї будуть люди". Такий з Гусятина Іван Іванович був. Я ту школу закінчила, там не було таких учителів, як той садист від природи.
В.О.: А якого року ви закінчили школу?
С.Ш.: То треба зараз думати-гадати чи десь подивитися, момент не той. Я вирішила посту-пати. Мій вуйко закінчив Чернівецький університет, він учасник війни, він мав можливість мені помогти. Але я хотіла сама… Я дізнавалася, де є художні училища, інститут, що є у Львові. І по-їхала я до Львова. Я ж малювала, а живого художника ніколи не бачила і взагалі не знала, як фарбами користуватися, а малювала так, як мені виходило. Коли я прийшла в наш інститут, показала ті свої домашні роботи, подала, мені нічого не сказали, але мені прийшла відмова навіть у прийомі документів. Написали, що я не підготовлена – така відповідь. Я ще малювала, малювала, принесла ті роботи, а мені знову сказали: "Ви не підготовлені, ви не поступите. У наш інститут поступають після закінчення училища, з дипломними роботами, малюють з натури, а ви, як ми бачили, зовсім не знаєте, як треба малювати. Йдіть в училище".
Я пішла в училище. А з десятого класу в училище приймають мало дітей.
В.О.: А де це училище?
С.Ш.: Училище тут же, у Львові, тепер називається коледж. Я ледве якось поступила – кандидатом, але потому, пам’ятаю, 10 листопада мене зачислили в студенти. Закінчила. Страшно переживала, бо так само довідку на вступ не давали з колгоспу, з сільської ради, щоби не йшли вчитися. Але мама там ходила, добилася, довідку дали. А потому мамі такі норми дали, що вона не може виробити, бо вона одна, нема кому допомогти. Жінки лишають половину норми, і мама лишила. Секретар райкому партії каже: "Нема кому помогти? А в тебе донька є". Мама каже: "Ну, то донька вчиться". – "Ото ж ми як напишемо, що вона малює образи, то прийде вона норму робити". Мама мені то написала в листі. Я переживала – то страшне. А в нас такий директор був, Тарасов, вояка, з війни, воєнний, то таку муштру тримав, так стежив, знущався над дітьми – то було щось жахливе. Я так переживала… А той секретар Заліщицького райкому партії з нашого села родом. Чи він не написав, чи той директор не дав тому ходу, я не знаю, що то було… Бо в нас, наприклад, з четвертого курсу виключили студента, який десь там тихенько малював церкву. Вони довідалися і його з четвертого курсу вигнали. Я дуже то все переживала.
Закінчила училище і поступила в інститут. Закінчила інститут. Там уже я не боялася, у мене все було добре, всі предмети – рисунок, живопис – у мене було "п’ять". Так я здобула освіту. Стала членом Спілки художників. Брала участь у виставках, бо тоді так просто не приймали – тобто й зараз так само, але тоді особливо: треба було мати багато виставок, щоби вступити в Спілку. Я диплом добре захистила. На захисті був голова Спілки і сказав, що тільки за ту роботу я можу стати членом Спілки художників.
Була така посада – художній керівник народних майстрів. Я подала на конкурс. Мене не прийняли. То вже був десь 1969-70 рік. Тоді ми ходили з колядою, з вертепом, то вже було КГБ «на хвості». Мене не прийняли, конкурс я не пройшла. Мені сказали: "Якби ви були членом партії...". Я кажу: «Чи треба бути членом партії, щоб бути художником?».
Це почалося вже в 67-му. Вони звернули на мене увагу, як ми пішли на відкритий суд Чорновола (15 листопада 1967 року. – В.О.). Вже тоді, видно, я занесена була в списки.
В.О.: А хто тоді ходив з вами на суд?
С.Ш.: Багато знайомих зі Львова. Калинці, з Києва були Іван Дзюба, Ліна Костенко, Надійка Світлична – кияни були. А тут були всі ті, що не сиділи, тоді ще не арештовані. Було багато людей. Суд був відкритий, вони змушені були по тій статті (187-1, «наклепи на радянську дійсність». – В.О.) зробити відкритий суд. Але вони взяли маленьку кімнатку і зайняли всі місця. У дверях стали два міліціонера і не пускали. Але в обід ми прорвалися. Відштовхнули тих міліціонерів, прорвалися і фактично заповнили зал – наполовину були їхні, наполовину ми. Така була історія.
Я весь час брала участь у літературних вечорах. У шістдесятих роках, ви пам’ятаєте, було якесь таке природне національне відродження. Ніхто нічого спеціально не організовував, воно чисто природно розвивалося. Я завжди старалася брати участь. Я вже тоді знайома була з Калинцями, з Горинями, з іншими людьми. Ото ми збиралися, вечори якісь робили, навіть у себе вдома.
Настав 1970 рік. Ми поїхали до Франківська на відкритий суд Валентина Мороза (17 листопада. – В.О.). То теж була позиція. Ніхто не вірив, але було відчуття, що нас можуть арештувати аби за що.
В.О.: А були якісь ознаки того, що вас можуть арештувати?
С.Ш.: Знаки такі були. Пам’ятаю, Чорновіл казав, що якийсь начальник чи генерал КГБ був у Москві і його Брежнєв за той самвидав спитав, скільки там їх у вас є? Він скількись там сказав, а Брежнєв каже: «Що, ви не можете дати собі раду з ними?» Це була ніби вказівка.
В.О.: Була таємна постанова Політбюро ЦК КПРС про самвидав від 28 червня 1971 року.
С.Ш.: Але ніби була така розмова, то Чорноволу хтось розказав. Мені здається, що це йшло від Шелеста.
В.О.: Тоді Чорновіл припинив видання журналу "Український вісник". Шосте число він під-готував, але не видав.
С.Ш.: Ну, він просто не встиг, але не думаю, що через те. Через Шелеста, бо хто міг то зна-ти, тільки такі люди. Шелест попереджав.
В.О.: А у вас література самвидаву була?
С.Ш.: Була, була.
В.О.: Що у вас було?
С.Ш.: У мене було Чорновола "Лихо з розуму", Валентина Мороза "Серед снігів", про ту космацьку церкву...
В.О.: А "Український вісник" був?
С.Ш.: Ні, "Українського вісника" не було, не було. Нас арештували, як кажуть, з підозріння в участі.
В.О.: А Дзюбина праця теж, може, була?
С.Ш.: Дзюбину читала, але я не пам’ятаю, чи її вилучили у мене, чи ні, забула. Була збірочка віршів Миколи Холодного, яку Гель видрукував самвидавом. Він її мені подарував якраз напередодні арештів, на день народження, вона у мене свіжа була.
В.О.: Гарний подарунок!
С.Ш.: Ще якісь вірші. Симоненка вірші були, бо ми переписували їх. Такі як "Україна", ще якісь. Вони мені подобалися, то ми їх переписували і напам’ять учили. Вони знайшли ті шпаргалки, думали, що то якийсь самвидав, і вилучили.
В.О.: А от є знімок, де зображені Василь Стус, Любомира Попадюк, дві Садовські, Ірина Калинець, Олена Антонів, Михайло Горинь, ви, Мар’ян Гатало і Олександр Кузьменко. У мене цей знімок є. Це було якого числа – дев’ятого чи сьомого січня 1972 року?
С.Ш.: Це було першого січня. (Ірина Стасів-Калинець каже, що то знімок 9 січня 1972 року. – В.О.).
В.О.: А чому ж ви там одягнуті під колядників?
С.Ш.: Чекайте. То ж тоді на Різдвяні свята не можна було таке робити, то ми приурочили ті вертепи до Нового року, щоб мати можливість ходити. А то ж совєцький Новий рік, державний, святкується. І ми з тими вертепами ходили на Новий рік. Це було на Новий рік. Василь був тоді десь у Моршині, чи десь лікувався, він приїхав сюди і з нами разом ходив. Коли ми йшли по вулиці Дзержинського попри КГБ, то Ірина зауважила, що Новий рік, а там у вікнах світиться. І тоді Ірина каже: "Слухайте, то щось недобре, щось вони готують. Як це, щоб на Новий рік сиділи в кабінетах і світилося?". Не те, щоб у якомусь одному кабінеті, а багато вікон світиться. "То вони щось готують". Ірина то інтуїтивно, як кажуть, відчула. А ще Чорновіл сказав: "Вони готуються до арештів, побачите". Це так ми на Новий рік, а то вже недовго було чекати. То було першого числа. Потому Василь ще був тут 9 січня. Він уже їхав у Київ.
В.О.: Бо хтось мені стверджував, що це знімок 9 січня, я так навіть у своїй книжці написав.
С.Ш.: Ні-ні-ні. То неправильно, це є на Новий рік, перше число. А Василь був у мене ще на день народження 5 листопада. Бо він тут довго лікувався. Там у вас неправильно записано, що шостого, а в мене п’ятого день народження.
В.О.: Принаймні в Інтернеті я виправлю.
С.Ш.: Ми тоді з Василем зустрілися. Потім мене допитували, чи не мав він отакої папки – мені показують папку, – як він у вас був. Я кажу: "Не знаю, не пам’ятаю, не дивилася на його папки. Але що ж там таке було, покажіть". Мені цікаво було, що ж там таке було. А там була якась стаття про комуністичну партію, але українську. Пам’ятаєте, чули про таке?
В.О.: А то що, був рукопис?
С.Ш.: Ні, не рукопис – машинопис. І вони вважали, що то ніби Василеве. А де вони його знайшли, вони мені не кажуть, але питаються, чи було це у Василя. Я кажу: "Я такого не бачи-ла". І коли я кажу: "Покажіть, подивлюся, може, я згадаю", – то прочитала була заголовок. Я вже не пам’ятаю точно, але про комуністичну партію.
В.О.: Я знаю, що тоді був проект Василя Рубана "Програми У-компартії". Її хотіли інкримінувати Євгену Сверстюку. У нього при обшуку 12 січня забрали цей машинопис.
С.Ш.: Але чомусь вони питали, чи Василь те мав.
В.О.: Вони Сверстюка допитували, але то був такий примітивний текст, що Сверстюк сказав, що не може бути, щоб ми до цього були причетні.
С.Ш.: Таке, таке було. Це тоді і з Василем було.
В.О.: А як ваш арешт відбувся? Розкажіть детально.
С.Ш.: Перед тим у нас у Львові відбувся з’їзд творчої молоді. Це Влад організовував. З’їзд творчої молоді перший день відбувся у музеї Леніна. Там були запрошені на з’їзд люди різних творчих професій. Там уже сильно нападали на Калинця, на його збірку віршів. Я забула, як вона називалася, така з писанками. На ту першу збірочку. (Перша збірка І.Калинця «Вогонь Купала» вийшла 1966 р. в Києві. Її було заборонено продавати в Західній Україні. – В.О.). Ми були здивовані. Після того, що відбулося в музеї Леніна, всі ввечері поїхали до Брюховичів. Там мали ночувати і продовжити з’їзд на другий день. Я не могла туди поїхати, бо від мене мав їхати в Кар-пати такий Сашко, з київської обсерваторії, я забула його прізвище. Не знаю, яка його професія, але він працював в обсерваторії. Він у мене залишив свій рюкзак, а сам кудись пішов. І коли тре-ба їхати до Брюхович увечері, я не могла їхати з музею, як усі – сіли на автобус і поїхали. Я мусила бути вдома, бо Сашко мав забрати речі. І так само Марійка Кучмар, і Ірина теж щось не могла і пішла додому. А Калинець поїхав. А ми на другий день мали вранці поїхати.
На другий день, вранці, у шостій годині – дзвінок у двері. Я встаю: "Хто?" – "Телеграма". Я відчиняю двері – ввалюються дев’ять людей, з начальником слідчого відділу.
В.О.: А де це було? Назвіть адресу.
С.Ш.: Це тоді називалося Кутузова, 116/2, тепер вулиця Тернавського. Я зрозуміла, що то є обшук. "У зв’язку з чим? " – "У зв’язку з арештом Чорновола". А я питаю: "А що, Чорновіл є арештований?" – "Нині арештований". – "То я вже арештована, чи як?" – "У нас є підозра, що...". Я питаю: "А чому арештований Чорновіл?" – "У зв’язку з випуском самвидаву і журналу "Вісник". У нас є підозра, що у вас є матеріали, прошу видати". Кажу: "У мене такого нема". Ну, вони почали обшук. Я кажу: "Ордер на обшук", – я вже читала трохи самвидав Чорноволів, то знала, що треба вимагати ордер. Я кажу: "Прошу показати ордер на обшук". А вони не мали. Я кажу: "Тоді я не дозволяю ніякого обшуку. Чого ви до мене вдерлися так насильно?" Вони кажуть: "Ми зараз принесемо". Я кажу: "Ну, принесете, то тоді будете робити обшук". – "Ми все одно вам принесемо". Почали той обшук, від шостої години ранку до сьомої вечора. Там у мене книжок трохи було, вони передивлялися.
В.О.: Це 12 січня, так?
С.Ш.: Так, так. Вони ті книжки перебирали, в кожну шпарку заглядали, цілий день. А потому Сашко приходить, отой з Києва, за рюкзаком. Приходить, і вони його на дверях спіймали. Обшукали, а у нього самвидав. Я потому читала той протокол... Де він узяв? "Де ви були?" У мене його речі, а де він ночував? Він каже: "Я ніде не ночував, я ходив собі по Львові цілу ніч, бо то так романтично взимку ходити..." – "А то хто вам дав?" – "Ніхто не дав, там на лавці лежало, то я взяв прочитати. Я побачив, що щось написано, а не видно було, то я взяв із собою, щоб по-тому прочитати, що це", – ну, така комедія була з Сашком. Його обшукали, то забрали, потому допитували. Потім ще хтось приходив, не пам’ятаю, хто, то так само його обшукували. Потім Калинець довідався, бо ми не приїхали в Брюховичі. Так я собі подумала, якби я була поїхала, то хто знає, може би, обминула. Бо Калинця арештували аж у травні. Але так мало бути, видно, та й усе.
В.О.: А як вам під арештом велося?
С.Ш.: Під арештом мені навіть цікаво було. Мене посадили з якоюсь жінкою, як потім я зрозуміла, що то "насєдка". Але вона не хотіла бути зі мною. Якась така була ще, видно, не дуже пі-дготовлена ними. Львівська. Вони її потому забрали, дали мені вже таку справжню.
В.О.: Кадрову.
С.Ш.: Так. То теж було дуже цікаво. Та вже ніби сиділа в тюрмі, її прислали сюди, тому що відкрилася якась справа, то зв’язано з наркотиками –чому вона в КГБ. Вона все ото мені плете, а я їй теж. Я про маму говорю, вона про тата свого говорить. А потому один раз мені сниться сон, і так я розуміла, що то є насідка. Але то мені сниться сон. Так як вони відчиняють камеру, так трах-трах, я лежу на ліжку, камера гучно відчиняється і в дверях появляється чоловік у вишитій сорочці білій, такий сивуватий, старший чоловік, і до неї каже: "А ти що тут робиш? Ану, збирайся звідси! Збирайся, пішли! Що ти тут робиш, я тобі кажу!" Вона щось там почала, та сон скінчився. Я їй кажу: "Слухай, мені твій тато приснився". – "Тато приснився? Як?" Я їй розказала. А вона випитує кожну дрібничку. А через якийсь час мене на слідство взяли, я повернулася, вона ще раз питає: "Розкажи ще раз, як тобі тато мій снився". А тата, видно вже нема в живих. Отаке мені приснилося.
В.О.: А які були наслідки щодо неї?
С.Ш.: Вона не признавалася, але я знала, хто вона. До першої в мене була біологічна нетерпимість, я ту терпіти не могла, а цією можна було, як кажуть, жити. Що, як дадуть мені ще якусь паскуду – то нехай буде ця. Але її взяли скорше, і що ви думаєте, вона вкрала, що їй треба було з моїх речей. Забрали її тоді, коли мене повели на прогулянку. Там мені мама наносила якихось одягів непотрібних, попередавала, то вона собі то вибрала, накрала. Така історія була.
В.О.: А хто вів ваше слідство?
С.Ш.: У мене був слідчий із Дніпропетровська, називався Похил.
В.О.: Похил!.. А-а-а-а, відомий…
С.Ш.: Я тільки забула, як він називався. Олександр Якович. Оце, власне, йому я казала, що настануть інші часи. Він казав: "Посперечаємося, що такого не буде". Я там не раз говорила, що в моїй справі криміналу немає, бо я нікому шкоду не зробила, ні одній людині, ні державі. А ви чините гріх щодо мене і злочин – і до моєї мами, і до мене, і до держави, бо людина, яка щось уміє, щось робить, хто б то не був, то вона приносить користь державі. А от у ваших діях є кри-мінал. Я кажу: "Настане час, коли все стане на місце і правда переможе". А він каже: "Що, ви на-дієтесь на якісь ще часи?" Я кажу: "Звичайно, надіюся. А де ваші попередники? Ті, хто розстрілював? Якби в ті часи ви були і я, то ви би мене вели на розстріл. А де тепер ті ваші попередники – великі герої? А про тих, кого вони замордували, вже спогади пишуть". Він питає: "Хто пише спогади?" Кажу: "От Юрій Смолич написав уже не одну книжку про події поки що двадцятих-тридцятих років, дійде і до пізніших часів". А він каже: "Смоличеві місце тут, разом з вами, на лаві підсудних". Так само, коли я говорила про статтю Мороза за ту космацьку церкву "Серед снігів". Я кажу: "Там нема ніякого криміналу, там є, власне, біль за те, що твори мистецтва з церкви покрали під час знімання фільму "Тіні забутих предків". Чому Мороза за то судити? А ось Олесь Гончар написав книжку "Собор" – теж із болем про те, що нищиться наша прекрасна історична українська архітектура". А він каже: "І Гончарові разом з вами місце на лаві підсудних".
В.О.: У його романі «Циклон», написаному після "Собору", теж є згадка про викрадення цих ікон.
С.Ш.: Отака була мова з ними. А він тоді питає: "Коли ж ті часи настануть?" Я кажу: "Добре, ви нам десять років даєте, хто перший раз – до десяти, хто другий раз... Ну, добре, ще десять. Після того поезії Стуса, Калинця будуть друкуватися, той самвидав буде друкуватися, а про вас ніхто й не згадає". А він каже: "Ви в то вірите?" Кажу: "Вірю". Він каже посперечатися. Я кажу: "Якщо я навіть виграю, то я вам віддам той виграш". Він казав дві пляшки коньяку, то кажу: "То я вам їх віддам, але я знаю, що виграю я". Отака була суперечка. І це справді сталося. Чому я так говорила, не знаю, але так дійсно сталося. Через 10 років після звільнення, бо в дев’яностих роках стала незалежна Україна.
В.О.: На суді ви були одні? Одну вас судили?
С.Ш.: Так. Вони спочатку вели нашу справу як групову, але потім вирішили, що то немож-ливо, бо кожний має щось своє. Тоді того Добоша нам причіпали, але воно не клеїлося, то вони судили кожного окремо, щоб не було групи.
В.О.: І ніякого шпигунства в них не вийшло.
С.Ш.: Так. Була слідча група, начальник тої слідчої групи був Боєчко.
В.О.: О, знаменитий Боєчко!
С.Ш.: Так. Коли я повернулася (а ми, знаєте, були в контакті з московськими дисидентами), і мені Ірина... З тих московських дисидентів… Мені подзвонила і сказала: "Там повернувся один з баптистів, який був суджений. Чи ви могли піти до нього спитатися?" Їх цікавили конкретні чіткі дати, то для інформації: коли його арештували, скільки він відбув, коли звільнили, отакі речі, нічого такого особливого. Вона дала мені адресу, я пішла, він тут на початку вулиці Зеленої живе. І виявилося, що то Боєчко, брат Боєчка. Цей – голова тої незареєстрованої церкви баптистів. Коли я прийшла до нього... Я спершу подзвонила, то він сказав: "Приходьте". Я прийшла і кажу: "А Боєчко?..", а він каже: "Так-так...". Я тільки слово сказала: "А Боєчко?..", а він каже: "Так-так, це мій рідний брат". Я питаю: "Ну, а як він?.." А він каже: "Ну, він має собі своє, а я своє". Я кажу: "Ну, а його..." – "Так, – каже, – не один раз його посилали говорити зі мною, але він служить одному, а я іншому". Отака була історія. Та я довідалася, що то точно його брат. А згодом, уже в дев’яності роки, я йду по місту і раптом до мене підходить якийсь чоловік і каже: "Стефанія Шабатура – а впізнаєте мене?" Я кажу: "Ні, не впізнаю". Бо дійсно не впізнаю. А він каже: "Боєчко – вам нічого не говорить?" Кажу: "Господи, то це ви Боєчко?" А він ще і підпитий. Я кажу: "Оце Боєчко? Отой великий слідчий? – кажу, – то ви до такого дійшли?" А він п’яний. Я кажу: "То ви до такого дійшли? А що би ви зробили тоді на нашому місці, щоб, як ми, відсиділи? А ви чого до такого дійшли? А якби відсиділи карцери, тюрми ваші, заслання, Сибір... Чому ви так упали?" А він щось далі мені говорить. А потому я кажу: "Знаєте що, та ви маєте брата, то підіть, він вам допоможе стати на ноги. Церква допомагає тим, що опустилися, – кажу, – підіть, він вам допоможе". Так що я бачила такого Боєчка, алкоголіка.
В.О.: Цікаво, цікаво.
С.Ш.: Потім ще був такий начальник оперативної групи Шумейко – теж спився. А потому ще такий Юрій Іванович. Коли я вийшла, то він за мною нагляд тримав і теж ліз усюди. Теж спився. Коли той Шумейко спився, то його бачили десь лежачого у канаві. Аж таке було.
В.О.: Ну, а суд як відбувся?
С.Ш.: У мене суд був на дванадцятого і тринадцятого липня, на Петра й Павла.
В.О.: Мабуть, суддю свого пам’ятаєте?
С.Ш.: Суддя мій Хом’як. Чи Хомишин, забула, а прокурор мій – рідний брат Ґенерального прокурора Руденка. Руденко... Забула, як він називався.
На суд зібралися мої знайомі, ті, хто не боявся. Десь там попід судом поставали, чекали, ко-ли мене з суду будуть вести. Мама прийшла. Але вони все-таки зробили суд закритий, навіть маму не пустили. Були якісь представники і їхні, видно, працівники, а мама так у коридорі прос-тояла сама, її не пустили. Коли першого дня мене вели, то створили видимість, що з центрально-го входу будуть мене вести, і мама там стояла. А мене вивели через чорний вхід. Мама була в коридорі, то маму я бачила. Мама мені встигла дати квіти, гвоздики, і то було від Богдана Гори-ня. З тими квітами мене на чорний хід повели, я тримаю ті квіти, поки мама бачила. А як мене вже туди завели, то вони ті квіти давай відбирати. Я не даю, а вони відбирають: "Не положено". Я кажу: "Що значить "не положено"? Мені дали, то чому це я від мами не можу мати квіти?" – "Не положено, в тюрьме не положено. Віддавайте!" Я не віддаю. Тоді він на мене накинувся, спіймав ті квіти отак от. І так я тримала, то всі хвостики в мене лишилися в руці, а він то все зірвав. Але одна гвоздичка разом з тими хвостиками лишилася в долоні. Коли вийшли вже мене у воронок садити, а люди тут чекали-чекали, потому на розі стали, а то збоку, і всі почали кричати: "Стефа! Стефа!", махати руками. Мене завели в той воронок і повезли. То я до камери принесла... Не здогадалися мені руку розтискати, і я в руці ту квіточку принесла.
На другий день зробили так, що там нікого не було – чи думали, що суд відбувся за один день. А то було два дні.
Я не переживала так сильно той суд, бо буває, що людина переживає. Я так не переживала. Перший день – все нормально. А другий день приносять обід, і я думаю, що вони дали чогось такого розслаблюючого, тому що я себе отак стримувала.
В.О.: Так-так, не тільки ви таке кажете.
С.Ш.: Щось таке було… Таке, знаєте, майже сльози в очі, слабкість така.
В.О.: Напруга чи слабкість?
С.Ш.: Я мусила зі всієї сили напружувати себе, щоби не розслабитися. Отаке було. Я переконана, сто процентів, що вони там щось дали, бо я себе так ніколи не почувала, ніколи.
В.О.: Мені таке ж Дмитро Мазур розказував. На суді теж так почувався.
С.Ш.: Вони дали, щоб я не говорила. Вони на зачитання вироку своїх юних дзержинців напхали, то думали, що я буду щось говорити. То щоб я не могла, щоб я виглядала слабо, вони дали мені щось. Я їла якусь зупу чи борщ, а то не треба було їсти. Але я якось все-таки понад силу щось там сказала. Я відчула, що не можу говорити. Я сказала, що якщо держава вважає, що я винна, то, значить, винна. Я вважаю, що я не винна, в моїй справі нічого нема злочинного. Але якщо ця держава вважає, що такі, як я, щось їй нашкодили, ну, то най вважає, що винна.
В.О.: Ваш термін скільки?
С.Ш.: П’ять років концтабору і три роки заслання.
В.О.: Касаційну скаргу ви подавали?
С.Ш.: Касаційну скаргу писала, то в мене там якихось пару пунктів зняли.
В.О.: Але терміну не змінили?
С.Ш.: Ні, терміну не змінили, але якісь пункти зняли.
В.О.: Чи когось із заарештованих свідками вам виставляли?
С.Ш.: Ні. Але я була свідком Осадчого. Чому? Коли про самвидав ішлося, вони сказали, що я давала збірку Василя Стуса Грицьку Чубаю і Михайлові Осадчому.
В.О.: "Веселий цвинтар"?
С.Ш.: "Веселий цвинтар", так. Вони мені кажуть, що то Чубай сказав. Але Осадчий напевно не сказав. Але мені кажуть, що Чубай сказав, що я давала збірку йому і Осадчому. Вони тоді ка-жуть: "Осадчий, от у вас є два свідки, що ви давали". Бо я казала, що я нікому нічого не давала, я сама собі читала, хто від того постраждав? – "Ви давали Чубаю і Осадчому". Я кажу: "Не давала". – "А от Осадчий підтверджує і Чубай, то що ж ви заперечуєте, як є два свідки". Я кажу: "Ну, як вони то кажуть, то, значить, давала". І коли Осадчого судити, мене роблять свідком. Та коли мені вже дали слово, я сказала, що тут справа є нечесна, тому що я не давала збірку ні Осадчому, ні Чубайові. Але слідчі мені сказали, що Осадчий і Чубай показали, що я давала їм збірку читати, і якщо я того не визнаю, то мені дадуть більший термін (це вже так я собі позволила). Так що слідчі мене обдурили, і тому я сказала, що нехай буде так, лиш би мені не дали більше. Так що тут є обман, і тепер то, що я сказала, забираю назад, тому що, як я бачу, це все є брехня, бо я їм збірку не давала. Все. Отака комедія була з тою збіркою. А Осадчий каже, що якщо Шабатура каже, що давала, то може і давала, я не пам’ятаю. А я кажу: "Ні, це слідчі мені таке сказали". Отаке було свідчення.
В.О.: Ну, от взяли вас на етап – чи дали можливість хоч щось взяти на дорогу?
С.Ш.: Та що мала з тих передач, можна було взяти. Я того навіть не пам’ятаю, то не настільки було важливо. З тих одягів, які мама мені попередавала, я дещо там лишала, щоб назад мамі віддали, нащо мені то було брати. Щось там взяла таке, що воно потім мені й непотрібне було.
В.О.: У таборі все цивільне повідбирали. Довго везли вас?
С.Ш.: Мене вели через Харківську тюрму. У Харкові була та...
В.О.: Холодна Гора.
С.Ш.: У тій такій старій тюрмі я була в камері смертників.
В.О.: О, я там теж був, але я не знав, що то камера смертників.
С.Ш.: І я не знала, потім дізналася. Та камера з таким гробом-ліжком, металом обкутим, стіл з каменю, вмурований у стіну.
В.О.: У мене був з металу зварений, тумба така.
С.Ш.: А цей такий вмурований, з каменю, зверху металом покритий. І такі ж стільці вмуровані. Таке, як гріб, стоїть ліжко металеве, і тих ґратів ціла купа на вікні. Привели мене в таку одиночку, і тоді я через вікно чую, там перегукуються. І виявляється, що то камери смертників. Десь на другий день з сусідньої камери озвався такий Андрій…
В.О.: Може, Коробань?
С.Ш.: Коробань, він відізвався. Його везли з табору до Києва на якесь слідство чи що (у справі Євгена Пронюка. – В.О.). Тоді я з ним познайомилася. Тобто через вікно лише голос чую, я його не бачу. То він мені там щось трошки розказав. Я почала вимагати, що мене з камери смертників перевели в іншу камеру. І що ви думаєте – перевели на другий поверх. Я там днів два була. А після того вже на пересилочну тюрму в Потьмі, звідки вже пересадка на мордовський концтабір Барашево, ЖХ-385-3/5. Триста вісімдесят п’ять дріб три. І там відділення жіноче 5.
Ще як їхали з лікарні, там усі почали перегукуватися, хто, яка стаття. Я й собі так само, бо почула, що можна поговорити.
Коли приїхала в Мордовію, то там уже була Ніна Строката із нашого того періоду.
В.О.: Так, її посадили ще 1971 року, 6 грудня.
С.Ш.: Так, її скорше судили. Там була Ніна, яку я знала, і всі ті старі політв’язні.
В.О.: А хто?
С.Ш.: У той час, коли я їхала, Катерину Зарицьку вже звільнили. Вона виїхала тоді, коли Ніна Строката прибула. Вони навіть у Потьмі зустрілися, була така зустріч. Так що я застала Ні-ну, застала Дарку Гусяк, застала Марію Пальчак. Ну і інші там були, з Росії, віруючі. Потому вже ми зустрічали всіх інших. Ірина Калинець прибула, Ірина Сеник, Світлична Надійка. Нас там було найбільше 28, здається, жінок. Чи 25, я вже забула. Ми там почали жити, працювати, шили ті рукавиці...
В.О.: То ми з вами колеґи: я теж рукавиці шив.
С.Ш.: Ми мали одних майстрів, а ті майстри вільнонаймані, то через них ми шукали дороги – дещо передавалося.
В.О.: У мене є документ про професію, написано: "швея-моторист". Бо немає слова "швей" – "швея-моторист".
С.Ш.: Отакі комедії. Ми там поряд з вами жили, не раз ми на дах вилазили, а ви якісь були інертні.
В.О.: Я був у 19-у і 17-му таборах. А там, на трійці, по сусідству з вами, були Василь Стус, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий. Які там були умови?
С.Ш.: Там що – один барак, у тому бараку швейний цех, і в одній кімнаті ми всі жили.
В.О.: Одяг у вас був який?
С.Ш.: Одяг такий чорний і пасочки суконні.
В.О.: З чого він складався, той одяг?
С.Ш.: Був такий костюм чорний робочий, з такого простого матеріалу, і були суконки в па-сочок.
В.О.: А на голову що вам давали?
С.Ш.: На голову нічого нам не давали. Якісь хустки.
В.О.: Казала Надія Світлична, що ви там принципово не носили оці бірки з прізвищем.
С.Ш.: Ми не носили принципово. Ми собі повишивали комірці до тих робів, весь час при-шивали ті комірці і так ходили. Вони спочатку щось кричали, а потому перестали.
В.О.: Про приклади вашої солідарності, культурного життя легенди розказували.
С.Ш.: У тій зоні була з Литви Нійоле Садунайте і ще одна литовка із тих старших, раніше посаджених. Була Сільва Залмансон – то єврейка з «самольотчиків». Була ще одна єврейка із Душанбе, така Анна Івановна. Були росіянки: Наташа із Нижнього Таґіла, молода. Були росіян-ки, віруючі, істинно православні.
В.О.: "Истинно православная церковь", ИПЦ.
С.Ш.: Так, оті. То там були бабки по сімдесят п’ять років і молодші. Вони принципово не працювали. То тих молодших садили за те, що вони не працюють, у карцер. Я з ними сиділа не один раз, бо мені доводилося. Вони там писали різні протести, а щодо мене були порушення ав-торських прав, тому я всюди писала. Тут маму тероризувало КГБ, не прописувало в моїй кварти-рі. То кооперативна квартира, не державна, що її можна було забрати за півроку. А маму не про-писували спеціально, квартиру хотіли забрати. Плюс загальні справи і вимоги: припинити ареш-ти, випустити хоча б жінок і так далі.
В.О.: А була кампанія на захист Василя Стуса.
С.Ш.: Це потім, а спочатку ми всякі протести заявляли. Потому, якщо пам’ятаєте, Чорновіл, День політв’язня. То ми відзначали голодівкою і протестами. А потім ми стали ще симпатиками вірменської НОП.
В.О.: Так-так, Національна об’єднана партія.
С.Ш.: У день вірменського геноциду тримали голодівку. Потім, коли дізналися, що Василь хворий, має виразку і з ним є погано, ми голодівку тримали. Але ще до того я вже по карцерах ходила. Я вимагала свого права малювати, а мені не дали. На захист мами, за авторські права – такі всякі справи. На то ніхто не звертає увагу. Для того, щоб загострити те питання, вдавалися до забастовки, відмовлялися від роботи. А це є порушення режиму, і за то – карцер. Мені карцер один – і то в зимі, карцер другий, карцер третій.
В.О.: Без виходу на роботу?
С.Ш.: Ні, з виходом. Перший карцер ми з Ніною Строкатою дістали. За що? Я забула, за що, але мені дали маленький термін. Ніна за те, що ніби вона начальника образила, а я за що – не па-м’ятаю. Ми з Ніною обидві дістали і, як кажуть, відкрили нову епоху нашої зони – карцерну. Нас повели в той Явас, у карцер. То була зима, а нас роздягнули. Ми мали нижню білизну, пояс та-кий теплий, прошитий, і вони то все зняли. Я не хотіла скидати, то вони мені руки скрутили і зняли. Я там копалася тими черевиками, але все одно зняли, нас посадили в карцер лише в тій робі, без нижньої білизни. Ми на другий день почали вимагати папір, будемо прокурору писати, тому що по закону нижня білизна не знімається. Вони, щоправда, через день повернули нам бі-лизну. Так ми з Ніною сиділи в карцері. То було до десяти днів.
А потому в мене виникли інші питання. Я почала вимагати прописку мамі, припинити маму тероризувати, авторські права, щоб дозволити мені малювати і багато іншого. Тоді вони мене знов саджали. То було взимі, було дуже холодно, 47 градусів на вулиці. Я сиділа з одною з тих росіянок, віруючих християнок, така Таня. Я пам’ятаю, як ми в тій камері сиділи. Там були нари, що не до стіни прикріплювалися, а такі низько над землею, а між тими дошками такі во щілини великі, тож там як лягти, то так тягне з тих щілин, що взагалі неможливо лежати. А пічка така, що наполовинку лише виступає, ледь-ледь тепла. То ми ставали під ту пічку, одна одну підпира-ли і так дрімали. Спочатку я, а потому вона. Бо один раз Таня впала. Задрімала і впала з-під тої печі. Отака історія була.
А потому вони побачили, що я не здаюся, як кажуть, то через якийсь там місяць чи менше – ще раз карцер, ще раз карцер. Я так усю ту зиму просиділа в карцері. Але ми дізналися, що по тому режимові багато разів карцер не можна давати, тільки, здається, до трьох разів, а потім вже треба давати ПКТ, а далі тюрму. Тюрма – то вже трошки ніби легше, ніж карцер. І вони мені по-чали тоді вже давати ПКТ.
В.О.: Скільки місяців?
С.Ш.: Спочатку мені дали два місяці «приміщення камерного типу», а другий раз уже пів-року, бо більше не дають, як півроку. І ще раз півроку. То я сиділа з Ніною ще один раз, а потому з тими віруючими, така Надя, віруюча з Володимира. А потому було так, що я вже сиділа півро-ку сама, в одиночці. Півроку сиділа сама.
В.О.: А була така історія, що позабирали у вас у кого вишивки, у кого малюнки, у кого вір-ші…
С.Ш.: Це було у мене. У 1975 році вони побачили, що я, як кажуть, не здаюся, то вирішили – а це оголошений ООН «Рік жінки» – послати мене на перевиховання у рідну львівську тюрму. Але не казали, куди везуть, лише казали, що "со всеми вещами". А оскільки я відбула вже всі по-карання, то ми думали, може, дадуть мені рік тюрми, а тюрми в Мордовії нема, то думали, що мене кудись повезуть. Ну, як з усіма, то з усіма, найголовніше я взяла. Мала список усіх заяв, до кого я писала, копії, всі свої малюнки. А вони взяли і то вилучили тоді, як мене звідти забирали, ніби на перевірку. "Будете вертатися, ми вам віддамо". Повезли мене. Може в тюрму, а може й не в тюрму – не відомо. Повезли мене на Потьму, а з Потьми перевели на Рузаївку. Тут вузько-колійка – на ширшу колію, де вже етап до Москви. І тут, у цій Рузаївці, я виходжу з воронка – аж стоїть Василь Стус! Ми кинулися одне до одного, на нас почали кричати, верещати, псів напус-кати, але все одно ми з Василем зустрілися, обнялися. Він з рюкзаком, я...
В.О.: Яка це пора року?
С.Ш.: Зима.
В.О.: То це він повертався після операції, мабуть?
С.Ш.: Ні – на.
В.О.: А, ще на операцію везли.
С.Ш.: На операцію. (Операцію Стусові на виразку шлунку зробили 10 грудня 1975 року. Але його спочатку повезли до Києва на «розмови», а вже звідти у Всесоюзну лікарню ім. І.Ґаази в Ленінград. – В.О.). Ми тоді сіли в поїзд, нас посадили поряд у купе, що за ґратами. Наші купе були поряд. Ми з Василем собі наговорилися. Вони там, напевно, слухали, але що то нас обхо-дить. Наговорилися за цілу дорогу аж до Москви. У Москві на Бутирках нас завели в камери теж по сусідству, через стіну. А там трошки інші порядки, бо, наприклад, на тій Потьмі тобі нічого не зроблять, якби комусь щось хотів би передати чи переказати – нічого, так строго там. А в Мо-скві зовсім інші порядки. Тим, що розвозять їжу, я кажу: "Можно передать записку?" Він так оглянувся назад-вперед: "Давай сюда", – раз, і тут же передав. Так само від Василя мені якусь записку передали. А потім продукти. Я мала деякі продукти, а Василь їде, може, йому треба, то я йому, а Василь – мені. І досить легко. У Москві трошки легший, більш демократичний режим був, у тих Бутирках. Ми з Василем розмовляли через вікно собі, навіть співали.
В.О.: Дуетом?
С.Ш.: Ні, Василь співав мені свою пісню, а я йому. А в мене пісня така, ще з юнацьких, з дитячих років, партизанська, але на слова Грабовського, письменника, знаєте? Там є такі слова: "Сниться мені, що я..."
В.О.: Ага, "Зелений гай, квітуче поле..."
С.Ш.: Так, "Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені, і степ широкий, наче море, і тихий сум на чужині". А потім далі: "Сниться мені, що я на волі, і Україна вже вільна, а місто Київ вже столиця і провалилася Москва". Отаке мені прийшло, і де – в Москві. Сидиш на Бутир-ках у тюрмі за ґратами, і то мені прийшло в голову. А Василь не чув такого, щоб Павло Грабов-ський з партизанськими словами наполовину. Потім Василя взяли на етап, на літак уже, бо йому сказали до Ленінграду, а мене теж на літак, але через день уже, до Львова.
Так було смішно. Я іду така, знаєте, в хустці, в бушлаті, у валянках, з рюкзаком на плечах, а тут трап літака, люди в черзі стоять, а мене першу ведуть, з воронка. Навіть трохи смішно. Іду, думаю: що, так нічого й не сказати? Щось скажу, ну, не буду там виступати, бо скажуть, що психічно хвора. І я так проходжу серед людей і кажу: "Дорогу советскому политзаключенному!" – от і все, що я сказала. Мене вперед повели і у хвіст літака завели. Там був кагебіст київський...
В.О.: Може, Гончар? Рубан?
С.Ш.: Не Гончар, а на «с»...
В.О.: Може, Стеценко Микола? Такий білявий?
С.Ш.: Так-так, Стеценко. То він такий відомий? Два солдати по обидва боки від мене, Сте-ценко ззаду сидить з якимись, а навпроти, де по одному місцю, сидить ще якийсь, бо вони між собою розмовляли.
В.О.: То скільки їх?
С.Ш.: Два солдати, Стеценко з двома сидить – три разом, і з того боку один... Той хотів ку-рити, і коли стюардеса розносила воду чи що, він її покликав, а вона так подивилася на мене, бо вона знала, хто є я, і каже йому: "Не можна, у нас усі тут однакові". І подивилася на мене: "У нас усі тут однакові". Так що не можна курити. Курити він захотів... То я зрозуміла, що це теж їхній. Ну, той Стеценко... Я кажу: "То куди ж мене везуть все-таки, що ви тут говорите? А як я зараз скажу людям, хто я є?" – "Ну, то скажемо, що веземо вас у психлікарню". Кажу: "Ну, добре, давайте". – "Не робіть дурниці, бо ви їдете до Львова. Можливо, ви вже не вернетеся у зону". Що ніби мене звільнять. Кажу: "Ага, можна подумати". Так мене заспокоїв. Так ми приїхали до Львова.
Тут теж своя історія. Якраз прийшлося, що День політв’язня був, 30 жовтня. Чи День прав людини? Я оголосила ту нашу традиційну голодівку. Мене покликали, щоб я зняла. "Ми вам призначили побачення з мамою". Я кажу: "По-перше, це не має відношення, побачення – то побачення". – "А що ви скажете, коли мама вам їсти принесе, а ви не будете їсти?" – "Скажу, що я щось себе зле чую". – "А то ще гірше, будете розказувати, що ви хворі". – "Я ж не скажу, що я голодівку тримаю, можете бути впевнені, але, – кажу, – це не є секрет, всі знають про 30 жовт-ня". – "Ви відмовляєтеся від побачення?" – "Ні. Я знаходжуся в такому становищі, що я не від-мовляюсь, – кажу. – Дасте завтра". – "Я завтра їду". Отаке от. Це спеціально. Я відмовилася за-бирати ту заяву. Кажу: "А заяву прошу вислати на ім’я Генерального прокурора". Прокурору во-ни не мають права затримувати. Все. Мене знов до камери відвели. Відвели, а через якийсь час знов кличуть, знов ведуть і знов те саме – я знов відмовляюся. Тоді ще раз, третій раз. А там, у тюрмі на Лонського, видно через вікно вулицю. І вони мені кажуть: "Подивіться, мама вже при-йшла, мама отам стоїть, на побачення прийшла, а ви тут якимись дурницями займаєтеся, яки-мись голодівками". А я кажу: "А, то ви як гестапо, вирішили мені маму у вікно показувати? Ні! Ми вже говорили з вами багато разів. Завтра зробите". – "Завтра я не можу". – "Ну, то, значить, не буде побачення". Я кажу: "То є ваша справа, а я не відмовляюся. Я все сказала". Встаю і йду, нібито я можу так собі піти. Встала і пішла, але йду попри вікно, і таки глипнула, і маму побачила. А мамі сказали, щоб не під стінами стояла, а через вулицю – спеціально, щоб я побачила. Я пішла, побачення в той день не відбулося. Аж потому вже мені дали мамине побачення, якраз на п’ятого листопада, коли в мене день народження.
В.О.: Але ж було продовження з тими малюнками?
С.Ш.: Потім я вимагала, щоби вони мені віддали. А вони сказали, що в них немає, що як я повернуся в зону, то мені віддадуть, а сюди їм ті малюнки не прислали.
В.О.: Як довго вас тут тримали?
С.Ш.: Щось півтора місяця: листопад, грудень... Чекайте, як то було? Настала нова голодів-ка (10 грудня 1975 року, День прав людини. – В.О.), а я була в такому конфлікті з ними, то вони вирішили мене вже більше не тримати, дали мене на етап назад. Деяких людей тут тримали по півроку, але я не хотіла з ними розмовляти на ті всякі теми, і вони зрозуміли, що зі мною діла не буде, тому мене на етап кинули, щоби я вже більше в них голодівки не тримала. І тоді мене по етапу відправили в Мордовію.
Коли я повернулася в Мордовію, то зразу почала вимагати від них, щоб повернули мені всі мої малюнки, але вони сказали, що то конфісковано. "На якій підставі?"– "Тому що ти малювала в завуальованій формі табір і в’язнів". – "Тоді давайте мені якийсь акт". Вони дали акт. Я питаю: "А куди ви поділи всі малюнки?" – "Уничтожили". – "Як?" – "Путем сожжения". Ну і все. Я по-вернулася в табір з таким актом "на изъятие".
Я далі протестувала, ще більше, бо то є знищення. І так уже до кінця терміну я сиділа в кар-церах і в «помещениях камерного типа», тобто в табірній тюрмі. По півроку, навіть в одиночці півроку, сама. Коли я повернулася в табір уже перед звільненням, трошки побула, і вони мене відправили знов на Явас у ту тюрму табірну до кінця терміну, щоб я звідти, з камери на заслання їхала, а не з нашого табору. Я з Яваса поїхала на заслання.
В.О.: А чекайте. Колись ви згадували, що Дротенко топтав ваші малюнки.
С.Ш.: Так. Після того, як я повернулася і мені сказали, що "путем сожжения", я далі протес-тувала. Мама моя приїхала на побачення, і мені дали побачення, коротке, не на три доби, а лише на одну. І на те побачення прийшов Дротенко.
В.О.: Він начальник Мордовського КГБ, полковник.
С.Ш.: Так, Мордовського КГБ. Я просила ще один день, просила паперу, щоб заяву написа-ти, а мені сказали: "Завтра напишете". Приходить черговий і каже: "До вас гость". Ми з мамою собі розмовляли. Я принесла олівця і ми переписувалися. Їм то не сподобалося, вони відчули, що занадто довго ми мовчимо, то вони прийшли на побачення. Я так накрила стіл, але тут рушник якийсь був і виглядало кусочок паперу, отако-о буквально. А він то побачив… Мама просить ще один день побачення. Він каже: "Напишіть заяву. Напишіть зараз". А я кажу: "Ну то дайте кусок паперу і ручку". А він каже: "А то що у вас?" – раз, і відкрив. А там папір і стержень від ручки. Я тоді то в руки, він мене спіймав за той стержень, я не віддаю, а він так мені аж зламав, аж мені синець зробив. Я тоді кажу: "Фу, начальник КГБ, а він поводиться як бандит, прийшов шмон ро-бити. Начальник КГБ, офіцер".
В.О.: Полковник.
С.Ш.: Так, полковник КГБ. І після цієї пригоди ми далі розмовляли. Він почав мамі казати, яка я погана. Потім за вилучені роботи він каже, що я малювала табір, ще там щось, а я кажу: "А екслібриси дітям, письменникам, художникам?". А він тоді витягує і каже: "Що, оце дітям?" І так кидає, все ото розлітається по підлозі, а він по тому ходить. Я кажу: "Те все я маю право малю-вати, там ніякої тюрми нема". Тоді він то позбирав. І оскільки ми переписувалися з мамою, то вони зрозуміли, що в мене там були якісь папірці. А там туалети є такі, то зима, і в той туалет ми щось виливали, що мили, якийсь там чай, рештки їжі з тими папірцями теж. То мама рано встала, дивиться, а той бідний наглядач копирсається в тому туалеті і виймає папірці. Уявляєте? Бо Дро-тенко дещо в мене тут вихопив. Нічого такого там не було, тому він вирішив перевірити, що ми там писали. Кажу: "Боже, то що ж ви робите, як ви таке можете робити?" Наглядач каже: "Ну, а що зроблю, мушу". Таке от паскудне було то все. А потім все-таки мама написала заяву, то вони дали ще одну добу. Але Дротенко сильно зганьбився, бо я йому вслід говорила і всюди: "Як не встидно, – кажу, – поводитися, як звичайний шмонщик, а не полковник КГБ!".
В.О.: Тоді ви протестували проти всіх цих вилучень і знищень, тоді у Василя теж забрали вірші… І на 30 жовтня...
С.Ш.: Ні, я продовжувала.
В.О.: Ми теж оголошували голодівку, протести писали і згадували вас поіменно.
С.Ш.: Так, бо як забрали, то що вже я мала, здаватися? То вже до кінця терміну я тримала ті протести і сиділа в камері.
В.О.: Отже, вас із камери, з Явасу – на етап?
С.Ш.: Так. Посадили вже в кінці 1976 року. Якраз на Різдво мене – на етап. І мені 12 січня прийшлося на Свердловськ. То є день нашої голодівки, день арештів 1972 року. У Свердловську я написала заяву, оголосила голодівку і попросила мене ізолювати. Вони ізолювали мене в кар-цер, але дали матрац. Я кажу: "Чому карцер, адже я маю бути в камері ізольована, а не в карце-рі". А то майже те ж саме... Там ті катакомби в Свердловську, Господи, там така тюрма жахлива! Там якісь підземельні ходи. Ви там були, ні?
В.О.: Я за Уралом не бував.
С.Ш.: Підземні проходи – жахливо. Я там тримала голодівку, а там якась жінка була в каме-рі, і вона взяла в чайник соди насипала. Хочу попити води, а там сода… Не пам’ятаю, скільки я днів там була. Потому мене взяли на етап. Вони тоді на зло кинули мене на етап через увесь Си-бір, аж до Новосибірська. У Новосибірську мене знову в камеру. Через якихось два дні виклика-ють, кажуть: "Это ошибочно, вам в Курганскую область". І мене назад по етапу через увесь Си-бір. В Кургані в тюрмі я переночувала, на другий день мене привезли в те моє Макушино. Там теж міліція має камери, я мусила бути в камері, бо то в них так по закону: в камері ще маєш бу-ти, а тоді з камери звільняють. Так що я їхала вже кілька днів, що в мене термін скінчився. Ті дні, що я була під вартою, зарахували як один день за три, так що я на засланні менше відбула.
Коли я приїхала на заслання, там мене поселили в гуртожиток якоїсь будівельної організації. У тій кімнаті вже була дівчина. Дав мені один рубель міліціонер. А на другий день мене відвели до міської ради і там дали тридцять гривень. То по закону, коли в’язні повертаються, то влада дає таку підтримку на перші дні, щоби голодні не ходили. Я написала телеграму мамі, що я вже є, в перший день. Пішла я хліб купувати в магазин, мені показали, де той магазин, а там ще другий магазинчик, і повно людей, і черга. Я питаю: "Що там таке продають?" Мені кажуть: "Ґамиру".
В.О.: Що?
С.Ш.: Ґамиру. А я не знаю, що це таке, та й незручно мені перепитувати. Коли повернулася, питаю: "Що то таке ґамира? Бо там черга така велика". Не знала, що це таке. Дівчина каже: "Водка". То водку як привозять, то черга стоїть і її розбирають тут же. Так я зустрілася з тим у Макушино в засланні в перший же день.
Мені дали роботу. Чому мене туди прислали? Бо там відділ культури хотів відкрити худож-ню майстерню, а по закону має бути хоч один художник з вищою освітою, тому там був на мене попит, тому мене туди прислали. (Сміється). Відкрили вони ту майстерню. А були там ще два самодіяльні художники. Перший малюнок ми робили – карту району, їм щось треба було. Отака звичайна карта того їхнього Макушинського району, лише великих розмірів. У клубі в Макуши-ні, в самому центрі міста. Там був такий художник Володя Пєтков, то я завжди йому згадувала, що він мене в перший день спитав: "Чи ви маєте гроші, чи вам є на що жити?" А я кажу: "Та ні-ні, не треба". – "Я не давати, я позичу вам", – знаєте, він думав, що я ображуся, що він мені дає. Я кажу: "Ні, я вже маю". Так і так, я йому розказала. То я потім тому Володі кажу: "Я вам усе життя буду пам’ятати, як ви мені запропонували допомогу".
Там я працювала – ну, таке всяке, якісь лозунги, якісь стенди, якесь таке-го робила – разом з тими хлопцями. А кагебістам це не подобалося, бо до тих хлопців приходить та макушинська молодь – вони молодші від мене, – приходять, і я там є. Вони тоді почали їх усіх викликати, ка-зати, хто я така, що я роблю, ви з нею поменше розмовляйте, вона американський резидент ЦРУ, вона ходить з пістолетом у сумці. Уявляєте? Одного разу я приходжу, а ті хлопці прийшли до тих художників. Я заходжу, а то був якийсь дощ чи що. Приходжу, а вони як почали сміятися. Я стала так, думаю: "Що це хлопці з мене сміються?" Дивлюся, чи все в мене в порядку. Я питаю: "Хлопці, чого ви смієтеся?" А вони ще більше. А в мене з сумки стирчить прут з парасолі... Кі-нець згубився, лише той прут з парасолі, ніби дуло пістолета. (Сміються). І вони то побачили і почали сміятися: кажуть, пістолет виглядає з сумки, кажуть, що вони нас мають за дурнів чи що, їм казали, що я така-сяка.
Потім мені той Володя розказував, як його кагебісти агітували, щоби він відповідні питання мені задавав, розмови вів. Покликали, і щоби кожний четвер чи п’ятницю до них приходив на зустріч. Він не пішов. А то містечко маленьке. Через якийсь час його зустрічають і знов: чому він не приходить? Він: "Та, я не мав часу", – те-се. "Ну, то прийдете". Він знов не пішов. Тоді його зустрічають і вже серйозно: "В чем дело, что это ты увиливаешь?" А він каже: "А що я по-винен робити?" – "Ну, мы ж разговаривать будем". А він каже: "От ти маєш роботу?" – "Так". – "Працюєш?" – "Так". – "І я маю роботу, я працюю – ти підеш мою роботу виконувати?" – "Да я не умею". Він каже: "А я теж не вмію".
В.О.: Доносити.
С.Ш.: "Я не умію ту роботу робити, що ти робиш. Це твоя робота, чому я тобі маю помага-ти? У мене сім’я, діти, робота, заробити треба – чому я маю тобі допомагати виконувати твою роботу? Що, я тобі слуга, чому я маю на тебе працювати? Ти маєш завдання, от і роби". А жінка того кагебіста працює в дитячому садочку, а в нього двоє дітей у садочку, так вона почала мсти-тися на тих дітях. Почала казати, що діти ненормальні, що вони психічно хворі – а в нього якраз дуже файні діти – і що їх треба в лікарню для психічно хворих. Як ми у Львові кажемо «на Куль-паркову». Не знаю, в Києві як називається.
В.О.: Там «Павлівка», «Глеваха».
С.Ш.: Ну, «Глеваха», а там своя назва. Що там місце тих малих дітей. Ну, він з ними остато-чно зайшов у конфлікт. Потому мені каже: "А чи Ігор вам розказує?" – "Ні". – "А…", – каже. А він мені розказав. Та я думаю: ну, нащо воно мені? Так що така історія в мене була на засланні.
Потім приїжджав прокурор. Бо ми в таборах підтримували вірмен. А отоді у Москві, пам’я-таєте, щось було в метро, якийсь вибух чи щось?
В.О.: Так, Затікян…
С.Ш.: І до того мав відношення якийсь вірменин. То вони приходили до мене. А в нас була майстерня там, де прокуратура, отак-о: двері прокуратури, а тут був зал суду, але його ліквідува-ли, то наша майстерня була в залі суду. Тобто ми і прокурор навпроти. Мене прокурор викликає, а з Кургану приїхав інший прокурор. А цей наш прокурор не сподівався, що так можна говорити з прокурором і слідчим. При ньому була розмова. Я вже не пригадую, як було, але вони не звик-ли так розмовляти. Той прокурор макушинський потім мені казав: "Вы так себя повели...". А я кажу: "Як? Це правильно, – кажу, – так, як має бути. Що, я маю боятися когось? По-перше, це не ті вірмени, що з нами сиділи. Якщо навіть підірвали, то ті, кого я знаю, цього б не зробили".
Потім мене ще покликали, як удруге арештували Лук’яненка. У нього вилучили відкритки поздоровчі – ми всі писали один одному пару раз на рік. Так само за Лук’яненка був допит.
Уже перед звільненням начальник міліції каже: «Я повинен їхати кудись, я написав на вас усі документи, – мене покликав, – характеристика, все-все-все в порядку. Якщо мене не буде, буде заступник». Спочатку в нас був конфлікт, але він прийшов у майстерню і при всіх вибачив-ся, то все потім було нормально. Він сказав "характеристику", а я питаю: "А яку характеристику ви мені написали?" А він: "Нормальну, хорошу". Я кажу: "Ну, яку, наприклад?" – "Ну, що здесь вы себя вели спокойно, не буянили, не пили". Я кажу: "Як? А я що, тут сиджу за алкоголізм, за гультяйство чи за що? Що це за характеристика?" – "И стали на путь исправления", "не буянили, не пили и стали на путь исправления". Я кажу: "Чи я сюди прийшла за бандитизм, чи алкоголізм, чи щось? Ну що це за характеристика? Я прийшла за свої погляди, і я їх не змінила. Так що на "путь исправления" я не стала – якою була, такою і повертаюся додому". – "Ну, вы же себя нор-мально вели". Я кажу: "Так а я інакше не могла себе поводити, бо я не за то, що ви мені пишете, сиділа. А свої думки, свої погляди я не змінила". Тоді він порадився з КГБ і викликає: "Ну, вы сами теперь виноваты". Збирає адміністративну комісію, мене викликали і стали мені нагадува-ти, як я приїхала і на вибори не пішла. "Вы сидите на суку, который рубите. Тогда какие у вас взгляды?" Я кажу: "Моїми поглядами я можу поділитися зі своїм слідчим або з прокурором. Я не маю потреби розповідати тут про свої погляди". Тоді я зрозуміла, чому КГБ влаштувало таке за-судження мене – щоб дати нагляд, тоді мені прописують маршрут повернення, щоб я вже ні до Москви не заїхала, ні до Києва.
В.О.: А як же помимо Москви їхати?
С.Ш.: Не зупинятися. І маршрут якимсь іншим поїздом дали, з наглядом. І паспорт не вида-ють. А я сказала, що прошу видати мені паспорт. "Вот приедете туда и..." – "Ні, я не поїду звідси, поки ви мені не дасте паспорт, бо я знаю, що мене може чекати там без паспорта. Тому я не виї-ду, поки ви мені не дасте паспорт." І вони видали мені паспорт.
В.О.: До вас приїздив Гриць Герчак...
С.Ш.: Так, приїздив.
В.О.: То ви щось маєте про це сказати?
С.Ш.: До мене приїздили спочатку з Москви, з тих дисидентських кіл, такий Дмитро і Іри-на... Як звати ту коханку Леніна?
В.О.: Інеса Арманд?
С.Ш.: Так, Інеса Арманд – а то Ірина Арманд, її родичка.
В.О.: Родичка?
С.Ш.: Родичка Інеси Арманд, з тим Дмитром, Діма такий. Вони їздили по засланцях – вони були в Чорновола, вони були в Паруйра Айрікяна, у Маркосяна чи іншого вірменина… Ще там у когось були.
В.О.: У Мордовії сиділи і пішли на заслання Размік Маркосян, Паруйр Айрікян, Ашот Навасардян, Азат Аршакян.
С.Ш.: Я не пам’ятаю, в кого, але знаю, що вони в когось були, і до мене заїхали. Я, власне, маю фотографію з заслання завдяки їм. Отак вони мене відвідали, а потім Ігор Калинець дав мою адресу Грицеві, і Гриць приїхав, (звільнившись після 25 років ув’язнення. – В.О.). Він не повідомляв мене, приїхав раптово.
В.О.: Конспіратор.
С.Ш.: Так, конспіратор. Побув там щось два дні та й поїхав. А мені почали присилати якісь посилки з Америки і з Канади, так Гриця було в що вдягнути – то якраз була зима. Був такий гарний чоловічий напівкожух, я його Грицеві дала.
В.О.: А він про свої проблеми розповідав? Він же був напханий тими капсулами з інформа-цією…
С.Ш.: Так, розказував.
В.О.: Я знаю, що ви приїхали у Львів і вас у своїй власній квартирі не прописували.
С.Ш.: Коли я повернулася, то мала бути під наглядом як член Гельсінкської Групи...
В.О.: До речі, ви не згадали, в який спосіб вас було прийнято в Групу?
С.Ш.: В який спосіб? Я мала контакти з Ніною Строкатою-Караванською, а ще з заслання, якщо все в порядку, то по закону давали відпустку, і я приїздила два рази у відпустку за свої три роки заслання. Перший раз я приїхала через Москву і там спеціально заходила в той ВААП, що-до захисту авторських прав. У мене було питання, там я подала заяву відносно авторських прав. Це я зробила офіційно, тому мені треба було до Москви. Крім того, ще в таборі – це ви не знаєте – там кут наш і кут чоловічої зони сходяться так близько, що можна було розмовляти. І коли на вишці стояв такий солдат, якого Айрікян «купив», то можна було розмовляти. Власне з Айрікяном я розмовляла, і я вже мала звільнятися, а мене на півтора місяці кинули в камеру в Явасі. Але я мала звільнятися, то він мене попросив, що я маю зробити: у Москві передати Лені…
В.О.: Сидоренко, здається так.
С.Ш.: Я була в Москві, зустрілася з тою Леною і переказала їй, що він казав – там деякі ма-теріали, які він колись передав, то щоб їх уже пустити на Захід, щоб та інформація вже вийшла. Мені дуже не сподобалося, коли вона сказала, що це він так вважає, а ми вважаємо, що цього не треба робити. Розумієте? Так, навіть не приховувала того від мене. Отака реакція була. То мені страшно не сподобалося. Це тоді я їхала через Москву.
Ніні Строкатій я дала згоду по телефону, що я не проти. А по тому ще тут з Зеником Красів-ським зустрілась, поговорила. Тому ніби прийняли мою заяву. Тоді я вже стала членом Україн-ської Гельсінкської Групи.
А коли я повернулася (2 грудня 1979 р. – В.О.), то мене тут довго не прописували, міліція вишукувала підстави для того, щоб порушити справу проти мене за порушення паспортного ре-жиму. То була ціла історія з тою пропискою, хоч не починай розказувати, і власне то була по-мста за Гельсінкську Групу. Тому що вже повернулися Калинці, повернувся Чорновіл, їх усіх прописали на постійно, а мене все не прописували. Спершу прописали на півроку, потім знову не прописують, потім знов на півроку, і так тягнулося, що вже всі повернулися, а мене не пропи-сують. А чому прописали – тому що мама тяжко захворіла, потрібна була операція, і лікарі мені дали таку довідку, що вона потребує догляду. А мене вже випирали і навіть уже справу поруши-ли. Прокурор дав вказівку, щоб на мене справу завели за порушення паспортного режиму. Я тоді порадилася з Михайлом Горинем, що робити, і Михайло каже, що хіба десь тут поблизу пропи-сатися, бо іншого виходу нема. Мене викликали в міліцію і познайомили зі слідчим МВД. Він каже: "Прокурор дав вказівку – як справу відкриють, то вона буде виконана і закінчена, тобто вас буде засуджено, то я вам раджу: пропишіться піді Львовом, а тоді вже добивайтеся своєї прописки. Ви маєте всі підстави – і ордер на ваше ім’я, і мама – вдова загиблого на війні, і всі інші причини". Я тоді до Михайла, ми з Михайлом погодилися, що він знає когось у селі підо Львовом, і я дала згоду. Прийшла до начальника міліції і написала заяву, що в зв’язку з тим, що слідчий мені пояснив, що я не маю права бути прописаною в столичному місті і в прикордонній зоні, тому я даю згоду на прописку в місті Сокільники Пустомитівського району Львівської об-ласті. Під тиском і під загрозою засудження за порушення паспортного режиму я змушена пого-дитися на проживання в селі Сокільники..." Він каже: "Та це ж Львів!" А він мені казав раніше, що формально вони мають підстави на порушення справи, то я йому кажу: "Формально це є село Сокільники Пустомитівського району Львівської області, і все". А він каже: "Ну то йдіть додому, чекайте, ми мусимо порадитись". А мама за цей час поступає в лікарню на операцію. Тоді мене викликають і кажуть, що все узгоджено, можете йти прописуватися в селі. Я кажу: "А тепер я добровільно маму не залишу, бо як я пропишуся десь там, то мені не можна буде до Львова при-їхати. То я добровільно маму не покину в тяжкий для неї час, коли вона після операції. Ні, я тепер добровільно цього не зроблю. Можете мене хоч зараз садити. Посадите – то я буду знати, що я не добровільно маму лишила". І пішла додому. Мене через деякий час викликають: "Зверніться до вищої влади".
Я почала звертатися, мені відмовляли, я аж до Києва поїхала – а мені ж не можуть дати на-гляд, бо я не прописана, – щоб подати заяву на ім’я Генерального прокурора, бо звідси не дійде. Поїхала до головнокомандуючого військами, бо мама вдова загиблого. То я поїхала до Києва, це була зима, і ми зустрілися з Василем Стусом у Ріти Довгань. У Ріти ночувала, подала ці заяви. А по тому прийшов Василь, Ріта свою Катерину у візок, чи кого то вона мала тоді… Ні, не Катери-ну, а Стефанку, здається, – у візочок і ми пішли в Ботанічний сад на прогулянку, і Василь з нами. Ми так ходили, а за нами якийсь тип ходив з якоюсь коробкою під пахвою. Отака була зустріч у нас із Василем, остання. (Це зима 1979 – 1980 р. – В.О.).
То дуже довго розказувати ту канитель, як кажуть, з тою пропискою. Нарешті мене тимчасо-во прописали, потім знов тимчасово і так далі.
Так само на роботу не влаштовували – теж довго розказувати, то не варто. Ледве я дістала роботу. Я працювала двірником, а їм це не подобалося, бо про те говорили по радіо "Свобода". То вони мене викликали: "Ви вже прописані, то влаштовуйтеся на роботу". А я кажу: "Без вас, як я бачу, навіть двірником не можна влаштуватися". Отакі історії.
В.О.: І довго це двірникування тривало?
С.Ш.: Потім я знайшла роботу в текстильно-галантерейному об’єднанні, де художники роб-лять зразки. Там мої знайомі художники працювали. То я вже робила зразки для текстильної промисловості, для художніх виробів.
А потому настав кінець вісімдесятих років, зміни відбулися, почався Рух і все інше. Інше життя настало.
В.О.: Я знаю, що ви майстерню одержали, так?
С.Ш.: Так, дуже з тяжким трудом я це дістала.
В.О.: Коли це було?
С.Ш.: Це я дістала вже у дев’яності роки. То навіть нема що говорити про когось іншого, то свої були проти того, щоб мені ту майстерню дали. То вже такі люди є.
В.О.: А в громадських організаціях ви брали участь?
С.Ш.: Я не пам’ятаю, які були демонстрації у кінці вісімдесятих років. Демонстрації, мітин-ги – це ми робили. Тут на проспекті Свободи було так, що зі псами розганяли, побили хлопців. Така була ситуація, що аж кров пролилися. І тоді ми з Іриною Калинець вирішили – це їй при-йшло в голову, – а якщо ми будемо організовувати молитви, молебні? Ірина десь дізналася, що колись і в нашій Церкві була така організація, як Марійське товариство. Ну, а Церкви ще не бу-ло, ще вона не вийшла з підпілля, рух за легалізацію Греко-Католицької Церкви лише починався. І ми тоді вирішили відродити Марійське товариство. Перша така акція в нас у грудні 1988 року була. То було після Чорнобиля і після землетрусу у Вірменії. Молебень на Миколая за дітей України і Вірменії. У нас є церква Миколая, звернулися до церкви Миколая, щоби після служби Божої той молебень відправити. Але що прийшла Ірина Калинець, то вони побоялися. Що б то зробити? То треба йти до митрополита, а його нема, нам відмовили. То Ірина післала свого тата – йому теж відмовили. Але ми все одно прийшли на ту службу Божу – тоді ще Російська православна церква всюди була. Службу Божу відбули. Після служби Божої, думали, вони таки відпра-влять молебень за дітей – ні. Тоді ми вийшли з церкви, коло церкви стоїть хрест, і під тим хрес-том наш священик розщепив свій кожух, показав, що він священик, ту єпітрахіль, і почав молебень. Тоді було десь 150 людей. То був перший наш захід. Ми той молебень відслужили, сказали слово, і сказали, що тепер кожного місяця будемо молитися за наших дітей, за Україну, за те, щоби Бог і Матір Божа з нами були і заступалися за нас. Наступну неділю не можна, бо там буде то, там буде то – наперед було відомо, що де буде відбуватися. І тоді на 22 січня призначили. А 22 січня знаєте, що то є. Призначили коло собору Святого Юра.
В.О.: То вже 1989 рік?
С.Ш.: Так, вісімдесят дев’ятий рік, 22 січня. А тут людей уже, там ті всі подвір’я наповнені, напевно, 15-20 тисяч було народу. Ми запросили екуменічний молебень. Ми запросили й Російську православну церкву, яка в цім соборі Юра знаходилася, але вони відмовилися. Коли ми прийшли і почали молебень, то вони включили глушитель, там якусь колядку включили на весь голос. Але хлопці десь там полізли, якісь дротики перерізали. Там Михайло Горинь говорив сло-во, потім отець Ярослав Лесів і ще такий отець Волошин був. Відслужили той молебень, Михай-ло сказав там промову, і на тому скінчилося. Але після цього заарештували Ірину і Михайла – була вказівка заарештувати за несанкціонований мітинг. Ірина відбула десять діб. Її сховали, ніхто не знав, у якій тюрмі вона була, ніхто не міг довідатися, аж поки її не звільнили. Але Михай-ла вже вони не наважилися арештовувати. Так то закінчилося. А коли над Іриною був суд, то ми всі були під тим судом, мали лозунги… Туди як іти... Тюрма на Лонського, там є прокуратура, там суд, і ми звідти по вулиці вниз пішли як до університету, по тій вулиці, з протестами і з лозунгами "Свободу Ірині Калинець!". І нас біля університету біля парку, бо ми йшли по вулиці, зустріли військові. Не міліція, а військові якісь, і на нас напали. Почали тягнути хлопців, чолові-ків, а ми, жінки, почали накидатися на них і захищати. Тоді ми, я пам’ятаю, верещали не своїми голосами, хто як міг, понад силу. Вони перелякалися нас і полишили, нікого не арештували, але то все розбили, порвали. Так той наш мітинг чи демонстрація закінчилася.
Потім ми організували панахиду за Шевченка на дев’яте чи десяте березня. Не в день народження, а тоді, коли він помер. Панахиду за Шевченка – на Успенській площі, на Підвалі під Ус-пенською церквою. Теж тих священиків православних запросили, але вони не прийшли. Самі відправили, то там уже були тисячі людей, там уже була вся вулиця, всі вали заповнені людьми. А брали ми дозвіл в обкомі партії. Туди ходили Ірина, Ігор, ще там хтось, і вони не хотіли дозво-ляти. Але то молитва. Ірина каже: "Ну що, ви будете переслідувати віруючих, будете бити, чи що ви будете робити?" Вони були в безвихідді. А в нашій програмі було після того поставити вінок, квіти на місце, де має бути пам’ятник Шевченку. А там був камінь поставлений. Там була, власне, бійка, там побили людей біля того каменя. Той сказав: "Добре. Можете робити панахиду, але без квітів до пам’ятника Шевченку, бо там пам’ятника ніколи не буде, скорше мені волосся на долоні виросте". Цей Добрик сказав (перший секретар Львівського обкому КПУ. – В.О.). Ми кажемо: "Ми будемо молитися – і пам’ятник там все одно буде стояти". Ну, то відбулося вже так трошки м’якше. Вони ніби дозвіл дали, але почали всіх священиків виловлювати, арештовувати. Тільки один священик сховався і втік. Він у кочегарці працював, за ним приїхали, а він через ві-конечко для вугілля якимись чорними ходами через городи втік. І добрався, панахида відбулася.
Потім ми на могилі Володимира Івасюка панахиду робили, на могилі замордованих у 1941 році совєтами і багато іншого. Це все робило Марійське товариство – жіноча християнська орга-нізація.
А потім уже час змінився і все пішло інакше. Тоді вже все було дозволено, все можна було робити. Ми на початку дев’яностих років, ще за совітів, постійно брали участь у мітингах, зборах разом з Рухом, з «Меморіалом».
В.О.: Пан Президент 9 листопада 2006 року нагородив членів Української Гельсінкської Групи орденами «За мужність» першого ступеня, в тому числі й вас.
С.Ш.: Так, у тому числі й мене. А скільки залишилося тих людей, двадцять чи скільки?
В.О.: Я вже точно не пам’ятаю, скільки, але вже половини немає.
С.Ш.: Так, так. От воно і все. Ми мали такі, як кажуть, надії. Звичайно, Україна є, я не нале-жу до тих, що розчаровані, незадоволені. Звичайно, ми незадоволені, бо хотіли би кращого, але навіть те, що є – то є дуже багато. І той, хто каже, що даремно ми боролися, даремно ми надіяли-ся – я вважаю, що ні, тому що інакше й не могло бути. Бо якби ми мали силу, якби той перший президент був таким, як треба, то ми більше були б зробили. Але в нас той перехідний період занадто затягнувся. Тому, що ми не зробили чистки, чи, як то кажуть…
В.О.: Люстрацію.
С.Ш.: Люстрацію. Тобто ми не змогли зробили те, що чехи зробили. Казали, що то не демократія. Ну і що, вони то скоро зробили, обтряслися і сказали: «Тепер ми демократія». Але зробили. А ми то не змогли.
В.О.: У нас не вистачало сили.
С.Ш.: Не вистачало сили, тому що ми занадто просякнуті були тим страхом, тим комуніз-мом, тою совєтчиною. Люди, які прийшли до влади – це були вчорашні. І коли тепер говорять: о, Чорновіл міг зробити те й те, я кажу: "Що він міг зробити, як я знаю, що коли він збирав дирек-торів підприємств області, то ті директори не приходили, вони сказали, що вони напряму до Кравчука". Що він міг зробити? Він що, міг хоч якогось директора поміняти? Та не міг, бо він не мав на то права. Ми не могли того зробили. Вони занадто довго затрималися при владі. Оце при-чина.
В.О.: Половина виборців голосують за російські партії. Росіяни і хохли-малороси підтриму-ють Партію регіонів і комуністів. Що ти з ними зробиш?
С.Ш.: А Ющенко – він не має такої підготовки, як Чорновіл мав. Чорновіл мав практику – політичну діяльність, громадську діяльність, він мав повно людей, які його знали, він мав з ким іти до влади, просто не той був час. А Ющенко прийшов до влади з банку, з закритої організації. Скільки він тих людей знав? Пам’ятаєте, Чорновіл йому пропонував іти на вибори ще раніше, та він відмовився. Він відмовився, бо він розумів ситуацію. Але потім уже погодився. Він має зо-всім інші звички, інший спосіб життя, він не може бути таким політиком, як був Чорновіл чи хто-небудь інший. Але він є український президент, перший справжній український президент. Зі своїми вадами, зі своїми помилками, але він є український президент, він ліпше розуміє, що таке Україна і якою вона має бути, ніж отой самий чужинець, якому в голові тільки майно і як побільше мільярдів згребти з тої України.
В.О.: У мене ще одне питання. На тому знімку від 1 січня 1972 року, про який ми згадували, де ви у вбранні циганом, – там є Мар’ян Гатало. Що ви можете про нього розказати? Ми дуже мало що про нього знаємо.
С.Ш.: Ви трошки неточно написали.
В.О.: Я хочу уточнити.
С.Ш.: Він був наш знайомий, ми товаришували, він добрий, близький знайомий Геля і всіх нас, і я в тому числі була знайома з ним. Коли відбулися арешти 1972 року, то допитували всіх знайомих, і його в тому числі. А він повів себе різко. Він хотів, наприклад, домогтися побачення зі мною.
В.О.: Але не родичам не давали побачень з заарештованим. Навіть з родичами під час слідс-тва не давали.
С.Ш.: Не родичам не давали. Одного разу мене викликають на слідство і кажуть, що до вас проситься на побачення один із хлопців. Як ви думаєте, хто? Я кажу: "Я не можу щось думати чи гадати, бо я знаходжуся в такій ситуації, що трудно вгадати". Отаке зі мною почали говорити. А потому сказали, що Мар’ян завтра на побачення прийде. Я кажу: "Побачення, я знаю, що не да-ють, так що ви мене не обдурюйте. Хіба що очна ставка – то це інша справа. То так і кажіть".
В.О.: Теж "побачення".
С.Ш.: "Ні, він прийшов і каже, що він хоче з вами зустрітися". – "Та, – кажу, – не думаю, що це так". Кажу: "Він теж знає, що під час слідства побачення не дають. То щось ви, – кажу, – ви-гадуєте".
На другий день мене викликають, я сідаю за той прибитий до підлоги столик і чекаю, а слід-чий щось там пише, пише, пише. Я кажу: "То скільки я маю чекати?" – "Ну, зачекайте, зараз". Десь там дзвонить: "Так, так...". Нічого не розбереш, що він говорить. Потім знову дзвонить, потім йому дзвонять, а потому знову він дзвонить і раптом встає з-за столу і стрімголов вибігає зі свого кабінету, а мене саму лишає. Такого ще не було. Як він виходить, то хтось заходив.
В.О.: Так-так, наглядача кличуть.
С.Ш.: А тут він вибігає, потім повертається, дзвонить до наглядача, щоби мене забрати. Я кажу: "Що це таке? Чого ви мене тут протримали, а зараз мене забирають? Ні слідства, ні поба-чення – що це таке?" – "Мало що я говорив", – і все. Я так і не зрозуміла, що сталося. А згодом я довідалася, що то був якраз той день, коли Мар’ян загинув. Значить, вони хотіли, щоб він при-йшов. Він казав це Оленці Антонів. І мама його згодом розказувала, коли я повернулася. І то та-ке "побачення": будуть мене вести – він побачить, будуть Геля вести – він побачить. Буде з ними там стояти, вони йому покажуть нас.
В.О.: Що ви живі?
С.Ш.: Так. А він буде з ними там стояти, курити чи щось таке. Це ж смішно, це зрозуміло, як він буде виглядати.
В.О.: Так, у товаристві кагебістів!
С.Ш.: Дурні. Трудно сказати, що це вони задумали. Його мама мені сказала, що він вранці йшов на роботу і сказав мамі, що на четверту годину його викликають у КГБ. Сказав, що вони за ним приїдуть. І сказав: "Я скорше буду там, ніж вони за мною приїдуть". Отаке він сказав мамі. І на тому підприємстві розказують...
В.О.: Підприємство яке?
С.Ш.: То завод, він інженером працював на заводі. Там люди чули, що він сказав: "Моя кров змиє всю цю неправду і брехню". І тоді якимись ножицями вдарив себе в груди. Отаке. Це ті розказують, хто чув. Але потім інші розказували, що там хтось ще був, і коли він то зробив, то той почав тікати. Люди гукали: "Закрийте двері, зловіть ту людину". Може, то був хтось із кагебістів, і він почав тікати... А то цех великий, нікого не спіймали і не знайшли. Тому люди говорили, що невідомо, чи це він сам зробив, чи це йому зробили.
В.О.: При цьому не було багато людей?
С.Ш.: Не було, не було, але ці слова деякі люди чули, тільки потім боялися сказати. Це він зробив як протест проти арештів.
В.О.: Дату того вчинку ви не пам’ятаєте?
С.Ш.: Я не пам’ятаю.
В.О.: Десь через місяців два після арештів, так?
С.Ш.: Ні, то ще пізніше. Я зараз не можу сказати, то треба довго думати, щоби згадати. (25 травня 1972 року. – В.О.). Після суду моя мама прийшла на побачення і сказала. Я аж тоді дові-далася, що Мар’яна нема. Після суду мене перевели в іншу камеру на Лонського. Там було ще дві жінки. І одна з них з того заводу. Після суду її зразу в камеру. Побутова справа, пов’язана з якоюсь там крадіжкою на заводі. А я вже знала за Мар’яна від мами. Коли та жінка сказала, що вона на тому заводі працювала, то я її спитала, чи вона знає. Вона каже: "Знаю, навіть була на похороні". То вона мені розказала, і я вже знала більше. Чого мені мама не могла сказати, то во-на розказала.
А потім до мене приходив слідчий, бо то є смерть на підприємстві, і вони змушені її розслі-дувати. Слідчий МВД приходив і мене допитував. Коли слідчий мене допитував, то показував протоколи допиту Мар’яна, я бачила кілька протоколів. Коли я вже знайомилася зі справою, то шукала ті протоколи, але вже жодного не було. Я перепитала: "Де протоколи Мар’яна Гатала?" А слідчий каже: "То не мало такого великого значення, ми не все даємо до справи", – і все. А тепер, коли слідчий прийшов мене допитувати, чи я знала Мар’яна, як я думаю, чого він загинув, з якої причини то сталося, хто винен у тій смерті, я сказала: "Безпосередньо КГБ". – "Чому, які підстави?" – "А тому, що його допитували, його викликали, йому погрожували, як я зрозуміла, – кажу. – І протоколи допиту його були, тому що я сама їх бачила, слідчий мені показував, але в справі їх не виявилося. Для чого було їх, – кажу, – забирати звідти, якщо КГБ не має до того ніякого відношення? Значить, має, і тому забрали, тому протоколів допиту його у моїй справі не стало. Я вважаю, що це тільки по вині КГБ". Отакий допит був.
В.О.: А скільки йому років було?
С.Ш.: Я не знаю, скільки, то можна вичислити. Як я вважаю, як ми його знаємо, як Іван Гель його знає – він то зробив як протест проти арештів. Це те, що він міг, так, на свою якусь думку. І ті слова, що він сказав: "Може, моя кров змиє всю неправду і всю ту брехню".
В.О.: Кінець розповіді Стефанії Шабатури.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Спогади

СОРОКА Богдан. Спогади. Сорока Богдан Михайлович

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Іван ГЕЛЬ

Події

Сорок років від дня «Генерального погрому». Борис Захаров

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

КРАВЦІВ ІГОР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

Персоналії / Український національний рух

ЛИТВИН МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГАТАЛА МАР’ЯН ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Гель Іван Андрійович

Інтерв’ю

ПРИХОДЬКО ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХЕЙФЕЦ МИХАЙЛО РУВИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

MENU