Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА

 548124.03.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА

Виправлення В. К. Білоуса від 15 березня внесені 23-24.03.2013.
В.В.Овсієнко: П’яте травня 2012 року, Умань. У помешканні Василя Кузьмовича Білоуса ведемо розмову з ним. Записує Василь Овсієнко.
В.К.Білоус: Я, Василь Кузьмович Білоус, народився 18 лютого 1927 року в сім’ї селяни-на, бо тоді ще колгоспів не було, в селі Стражгород Теплицького району Вінницької області. Се-ло Стражгород є на карті француза Боплана 1610 року.
1932 року восени я спостерігав, як озброєні люди ходили по хатах і забирали у людей хліб, зерно, навіть квасолю. У 1933 році, у квітні місяці, першою з нашої родини померла моя тітка Хі-врона, їй було 17 років, другою моя сестричка Ніна, їй було два роки, тоді ж померла з голоду моя тітка, 29 років, Ганна, дядько Семен Білоус, 31 рік, і того ж року помер з голоду найбагатший селянин районного центру Теплик, мій дід по матері Білик Харитон, найбагатша людина. Все за-брали – і умер з голоду.
В 1937 році енкаведисти розстріляли мою вчительку третього класу Момот Ганну Олексіїв-ну за те, що не повісила портрет Сталіна і не вчепила дітям галстуки червоні. Розстріляли її наре-ченого, вчителя Теплицької середньої школи старших класів. Поховали їх у парку відпочинку міста Вінниця.
В сорок першому році попав під окупацію, коли мені було 14 років. 14 березня 1944 року польовий військкомат мобілізував мене в діючу армію, коли мені було 17 років і 24 дні. Навчили мене стріляти з кулемета "максим". Служив в армії довго, а оскільки в мене було всього-на-всього шість довоєнних класів, я ходив у вечірню школу, закінчив 10 класів, і в 30 років поступив на стаціонар в Українську сільськогосподарську академію, місто Київ, факультет механізації сільського господарства. П’ять років учився, набув спеціальності інженер-механік.
Працював у місті Умань у районному відділенні "Сільгосптехніка", а з 1968 року – виклада-чем спецдисциплін Уманського технікуму механізації сільського господарства. В цьому учбово-му закладі дуже виразно було помітно політику Москви на знищення українців. То вони нас го-лодом не виморили, то вони нас на війні не всіх перестріляли, а тепер відбирали у нас мову. А нема української мови – нема українців. Русифікація дуже помітна була, і я постійно проти неї виступав на зборах, вимагав від російських викладачів вивчати українську мову і читати учням українською мовою, оскільки всі учні технікуму із навколишніх сіл – Черкаської, Вінницької, Ки-ївської областей. Це не всім подобалося, мене почали цькувати. Це була найкраща, найбагатша в мене робота, я отримував десь 250 карбованців на місяць зарплати, тоді як головний інженер – ставка була 170, директор – 190 карбованців на місяць, а в мене було за 200 карбованців! А крім того квартира, а до технікуму 150 метрів. Жінка, двоє дітей, ставок під боком з коропами – що тобі треба? Я все це перекреслив і пішов на захист українського народу від русифікації, свідомо.
Разом зі мною в технікумі було багато однодумців, але серед них найбільш виразний, пра-цьовитий і безкомпромісний був Кузьма Іванович Матвіюк. Він мій знайомий, бував не раз у ме-не в хаті, ми відкрито розмовляли про наші національні біди, і навіть мої діти встрявали в цю ро-змову – синові вже було тоді сімнадцять років, а дочці сім.
В.О.: А назвіть, як дітей звати, якого вони року народження?
В.Б.: Син 1953 року народження.
В.О.: А ім’я?
В.Б.: Олександр. Закінчив Львівський університет, фізик-оптик. Дочка – Антоніна, 1964 року народження, закінчила Одеський університет, іноземні мови.
Ну, те що я постраждав... А діти теж коло мене. Ми ж опинилися у таборі ворогів.
В.О.: А що конкретно ви робили, як ви домагались українізації?
В.Б.: Ну, такий епізод, наприклад. Третина, мабуть, викладачів були росіянами. Їх напра-вили сюди спеціально для того, щоб нами керувати.
В.О.: Так, це і є русифікація.
В.Б.: Так. І я помітив, що коли якісь урочисті збори, то грають тільки гімн СРСР, а УРСР не грають. І я на керівника оркестру наполіг, щоб він грав гімн УРСР – спочатку СРСР, а потім УРСР. Він мене послухав. Але я йому сказав так: "Зіграєш гімн СРСР, дочекаєшся, коли президія всядеться, а тоді грай гімн УРСР, хай піднімуться". То він так і зробив, то його ледь не вигнали з роботи, тому що всі сказали: "Хто тебе заставив?" – то на мене, то я такі конфлікти... От, напри-клад: у фойє технікуму були барельєфи Тараса Шевченка та Івана Франка. Там дуже прекрасно, такими великими буквами, випуклими, на червоному фоні, слова Франка:
"Я син народу, що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Мій поклик праця, щастя і свобода,
я є мужик, пролог, не епілог." –
такі слова його. А під Шевченком – "Учітеся, брати мої…" – отакі слова. І коли послали ме-не в командировку у Драбівський район Черкаської області набирати учнів, то за моєї відсутності вони все це здерли і викинули на смітник біля туалету. А там, на цьому місці, намалювали оце "побєда", мечі всякі – мазню якусь. Коли я побачив, що ці барельєфи – вони гіпсові чи з чого во-ни зроблені – валяються біля туалету, і там же ходять учні, то я пішов і сказав: "Що це ви тут ро-бите?" Та заставив їх перенести у бібліотеку, а назад вони не поставили.
Це такі епізоди. Потім, на зборах я часто виступав, на кожних зборах виступав наполегливо. А коли довідався, що Івана Дзюбу виключили – а я вже прочитав його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", Кузьма доставив і мені дав читати, а потім ми збирали гроші на фотоплівку, і розмножували, це ми тоді вже, отут у мене в хаті був один екземпляр...
В.О.: А коли до вас потрапила ця праця Івана Дзюби?
В.Б.: В сімдесят першому.
В.О.: У фотокопії? Бо я теж фотокопії робив.
В.Б.: Ні. Друкована на машинці. А вже з того екземпляра ми плівку зробили і розмножу-вали, але я не розмножував, це робив Кузьма Іванович із Богданом Даниловичем Чорномазом. Це вони робили. А я давав декому читати. І коли Кузьма прибіг сюди до мене і сказав: "Ховай, бо будуть арештовувати, будуть обшукувати. І віддай мені екземпляр п’ятий". А я якраз купив фор-тепіано дочці в розстрочку, та й воно було у таких листах фанери – то я швидко, що було у мене в хаті таке антирадянське, склав у пакунок, а потім збив фанерну обшивку піаніно докупи, заклав туди всередину і повісив на сарай помічника начальника міліції підполковника Коваля. А він у нашому будинку жив і сарай його був тут. То всі думали, що це його. Підполковника бояться, то вони так пролежали ці два роки. Як я повернувся, то думав, є вони там чи нема. Я місяць не за-глядав туди. Поки я відійшов – я був тяжко травмований цією тюрмою.
В.О.: І що, все було ціле?
В.Б.: Цілесеньке все. Я Кузьму обманув, я йому сказав: "Нема, я спалив". Кузьма там до-повів, що я спалив, і вони впевнені були, що я їх спалив. А я зберіг повний комплект і здав у Чер-каський краєзнавчий музей.
В.О.: Це вже коли?
В.Б.: Десь років п’ять тому. І в Уманський краєзнавчий музей теж.
В.О.: О, то це цінні експонати?
В.Б.: І супровідну записку склав.
В.О.: Так, історію того документа, так?
В.Б.: То ні Кузьма не знає, ні Чорномаз не знає, що є вони. Я цим не хвалюся.
В.О.: Кузьма почув, що будуть арешти, і сказав Вам?
В.Б.: Так, він прибіг сюди...
В.О.: Як він дізнався? Бо, як правило, арешти були несподівані.
В.Б.: Він прийшов сюди дуже стривожений, а з нього ж дуже знущалися – кожен день о шостій годині у міліцію викликали.
В.О.: А, то його вже викликали на допити?
В.Б.: Кожен день. Мучили його півроку. І під кінець йому сказали: все, вже більше... Це кожен день після занять йому треба йти, і він там сидить 3-4 години – або так сидить, або щось питають, мучать його. І коли скінчились ці допити, йому сказали – він же готував кандидатську дисертацію – то йому сказали, що все, допити скінчилися, справа ваша закрита, можете захищати свою кандидатську дисертацію. Та він прийшов сюди сказати, що можуть робити обшуки, а я йо-го питаю: "А що їм сказати? Що вони знають?" – а Кузьма каже: "Вони знають усе." Тут було ба-гато стукачів. То я оці документи свої поховав. А я був знайомий з його нареченою, Софією. То вона сюди приходила до мене до хати, вони ж зібралися женитися. Але вона в Одеській області, в селі. То він поїхав туди женитися, а його з весілля забрали. А вона прибігла сюди і каже: "Кузьму забрали, не знаю, де він, але в одеській тюрмі його нема." То я поїхав у Черкаси, знайшов облас-не КДБ і на понта їм сказав, що тут у вас є Кузьма Матвіюк, мені треба йому передати продукто-ву передачу. І мене там заштопали в Черкасах, і дозволили передати – я щось вісім кілограм ков-баси, яблук, сала нашого...
В.О.: Тільки п’ять кілограм можна було передати.
В.Б.: Вісім.
В.О.: Вісім навіть?
В.Б.: Так. У мене прийняли. І там написано, де, що, номер мого паспорта, все там. А по-тім оцю накладну пришили до моєї справи. "Враг народа".
В.О.: Допомагаєте "врагу народа".
В.Б.: Так. Допомагає "врагу народа". То це Кузьму забрали, і Богдана теж – десь мав же-нитися, теж забрали, того самого року.
В.О.: Богдан 15 липня мав женитися, а його 13-го заарештували.
В.Б.: Вони йшли разом по одній справі. А я вже після того, як мене виключили з партії...
В.О.: А як ця процедура була – перша зачіпка була та, що Ви передачу принесли, так?
В.Б.: Я повернувся додому, а потім, коли виключали Івана Дзюбу...
В.О.: Це засідання правління Спілки письменників було 2 березня 1972 року, а Івана Дзюбу арештували 18 квітня. А як у цей період реагували на Ваш вчинок, що Ви телеграму пос-лали?
В.Б.: Я в газеті прочитав, що його виключили. Та написав їм великого листа, що все-таки є якась межа, що це все-таки Україна, і що хто-хто, а Спілка письменників України має захищати українську мову. А хто ж її буде захищати? Ну, і назвав їх антипатріотами, космополітами – ко-ротше, ледь не обматюкав.
В.О.: Цей лист коли був написаний?
В.Б.: Перед телеграмою. А потім пішов на пошту і цю телеграму дав. Та за мною біг чо-ловік – я тоді ще молодий був, мені було 45 років чи 44 – а за мною біг телеграфіст похилого віку і казав: "Василь Кузьмович, не давай цієї телеграми, тобі буде дуже погано". Я кажу: "Вислати, і негайно".
В.О.: А який текст телеграми, процитуйте його.
В.Б.: "Слава Іванові Дзюбі! Ганьба правлінню Спілки! Читач Василь Білоус." І все. Ну, і домашня адреса, це все – я не ховався. А в Спілці був якийсь Козаченко...
В.О.: Василь Козаченко, так.
В.Б.: Василь Козаченко написав листа в райком партії, сльозливий такий, що ми боремо-ся з українським буржуазним націоналізмом, а нам оце такі листи присилають. А потім голова КДБ Федорчук – оце він зробив цей поштовх, а мене тут спровокували на бійку. У технікумі спровокували на бійку. Яким чином це було зроблено? Випускний вечір. Я пішов з дружиною на випускний вечір студентів. І там випили трошки. І проти мене сіла секретар парторганізації тех-нікуму, Тамара Панова – гарненька така жінка, молода – і почала мені "строїти глазки" і приго-щати горілкою понад міру. Жінка приревнувала, ми в хаті тут зробив скандал. А вони йшли за мною – тут же міліція в мене через дорогу – йшли за мною, і коли тут у хаті почався крик, вони викликали міліцію, мене забрали і хотіли судити за хуліганство. Таким способом хотіли мене по-карати, а не як політичного. Але ні жінка, ніхто не підтвердив, що я алкоголік і дебошир. І ніхто з сусідів не написав – хоча би хтось один написав, і мене посадили б за хуліганство. Та нічого з цього не вдалося, але три доби мене протримали. Після цього я вимушений був піти з технікуму і повернутись у "Райсільгосптехніку", де я працював раніше п’ять років. А вже там мене виключи-ли – 52 члени партії, 49 за виключення, а три проти.
В.О.: А де це той документ, що я Вам дав, там є вказана дата, коли це було. "21 квітня 1972 року на адресу Спілки письменників України з Умані надійшла телеграма такого змісту: "Слава Івану Дзюбі! Ганьба правлінню Спілки! Читач Василь Білоус." (Інформація Черкаського обкому КПУ Центральному Комітету КПУ від 5 липня 1972 р, № 3-1/556). Тут написано, що пе-ревіркою встановлено, що така особа справді є, де працюєте, а далі ось написано: «20 червня 1972 року з Білоусом В.К. була проведена бесіда». Розкажіть про цю бесіду.
В.Б.: Там ніякої особливої бесіди не було. Бесіду вів зі мною другий секретар райкому партії Гудзенко і голова парткомісії Мошонкін, і Мельниченко, секретар, і Сиротюк. Хто такий він був тоді?.. Вони мене переконували, що я неправильну зайняв позицію, що я на позиції бур-жуазного націоналізму, що я повинен покаятись, а потім, оскільки я не каявся, зажадали від мене письмове пояснення. Я написав – дуже люте і багато граматичних помилок там було. А після цього мене на зборах виключили.
В.О.: А збори ці відбулися 4 червня 1972 року. Написано про збори первинної парторга-нізації Уманського районного об’єднання "Сільгосптехніка".
В.Б.: "Виключений з членів КПРС за розповсюдження націоналістичних поглядів. На зборах Білоус В.К. вів себе задирливо, з викликом." Я сміявся з них. Мені смішно було: "Що ви робите, за що ви мене виключаєте, я не розумію. Я учасник війни, в мене діти – за що ви мене виключаєте?" Так мене що там здивувало: 52 чоловіка, а три чоловіка виявились проти мого ви-ключення – один руський, Шонін Михайло, другий молдованин Міша Руссо, а третій українець, Михайло Кривда. (у довідці: «На зборах було присутніх 49 членів КПРС і 1 кандидат в члени КПРС. За виключення з членів КПРС Білоуса В.К. проголосувало 45 чоловік і три – утримались»). То їх так мучили, трохи самих із партії не виключили. А потім молдованина таки виключили з партії. Але цікаво, що я ж у в’язниці заробив виразку шлунку, та мені вирізали дві третини шлун-ка, тут уже, в Умані. І треба було мені кров збирати, то оці хлопці пішли і дали кров. Так що в моїх жилах руська кров, українська і молдавська.
В.О.: Саме вони?
В.Б.: Саме ці три, і мій син, і ще п’ять чоловік дали кров на операцію. Мені зробили дуже вдалу операцію, робив націоналіст, Тетянко, хірург, але вони не всі ж можуть свої почуття вияв-ляти, а він взявся, він зав хірургічним відділенням. Так це вже пройшло скільки років, мабуть, 35 після операції – нормально, все в мене добре. Це така історія.
В.О.: Оце виключили Вас із партії, а як дійшло до ув’язнення? Після виключення з партії на роботі Ви залишилися?
В.Б.: Після виключення з партії я працював і писав апеляції. Я протестував проти виклю-чення. Це правда. І мене направили на парткомісію Черкаського обкому партії. Зав парткомісією Полулях Яків Антонович, колишній перший секретар Уманського райкому партії, який був мені трошки знайомий. На парткомісії було 28 чоловік, я перерахував, – різних лекторів, кандидати наук, там філософи всякі. Три з половиною години, чи чотири, мене переконували, що я не прав. А потім направили на бюро, яке буде приймати остаточне рішення. І, значить, там черга: виклю-чають за хуліганство, за злодійство, за зґвалтування, а мене за те, що я крупний буржуазний наці-оналіст. Люди, коли попадають у біду, то вони ховаються, як у шкарлупу свою. І там всі сидять мовчки. А я служив в армії з татарами, на фронті з татарами був, та трошки їхню мову вивчив. Вони такі характерні люди, голову бриють наголо. І я побачив, що там татарин між ними, теж на парткомісію. То підійшов до нього та й кажу: "А тебе за що виключили?" – "Понимаешь, я жени-лся, красивая девушка, и теперь живу в селе, она мне родила мальчика. А эти старухи его окрес-тили, и меня исключили из партии." – "За що – за те, що ти охрестив сина?" – "За это и исключи-ли." – "Послухай, ти ж татарин? У тебе хрен обрізаний?" – "Да, обрізаний" – "Так біжи на бюро Черкаського обкому партії, покажи їм свій хрен. Що якби ти хрестив, то ти зробив би синові об-різання." Він пішов, через дві хвилини вискочив звідти і каже: "Восстановили в партии, выговор без занесения в личное дело." Як це він сказав, то всі кинулися до мене розказувати, щоб я їм по-радив, що їм робити. Я сміявся. А потім мені було цікаво – можете виключити, затвердіть рішен-ня партзборів. Можете писати касацію, чи як це вона називається, у ЦК КПУ. А мені цікаво було, чи це я помиляюся, чи це справді йде процес русифікації України. Йду далі – а там як? Чи це міс-цева самодіяльність у технікумі, чи це зверху?
В.О.: Політика партії.
В.Б.: Я тоді поїхав у ЦК. А партбілет же ще у мене, не забирають. А я в праве крило – це, по-моєму, де президент зараз – у правому крилі, там у червоних кашкетах вся охорона. Перевіри-ли, чи я заплатив партійні внески. Як заплатив внески, мене пустили на комісію. То якщо в Чер-касах розкішний зал засідань комісії, то в Києві дуже вузенький – довгий, вузенький, і за столом, мабуть, чоловік двадцять, в тому числі Федорчук сидів. Мене іпустили туди першим. А з усієї України ж багато оцих виключених – по різних там побутових причинах. То я зайшов туди, від дверей до стола метр, я там стояв, а вони сиділи. Там доповіли, хто я, що я, і я почав їм доказува-ти. То вони почали зі мною сваритися. Вони тратять три, максимум п’ять хвилин на чоловіка, а я там був півгодини. Вони мене переконували, що я не прав. А потім цей Федорчук каже до мене російською мовою: "Назовите хотя бы один партийный или государственный документ, где бы украинский язык запрещался", – і поставив мене в тупик. Вони ж документів таких не писали, цих валуєвських циркулярів і емських указів, а душили мовчки. І я розгубився. А потім кажу, що у технікумі механізації ввели військову підготовку. І для того, щоб учнів не перевантажувати зайвими годинами, то ми, викладачі, зі своїх дисциплін потроху урізали годин і передали на во-єнну кафедру. А нам прийшла з Києва директива скоротити читання української мови. Це, кажу, документ, який свідчить, що все-таки іде процес примусової русифікації. По-друге: чому ви вчи-телям російської мови платите на 15 процентів більше, ніж за українську мову? Це принизливо чи ні? Чому в Донецьку – а це 1972 рік – уже немає ні однієї україномовної школи? Чому в Дніп-ропетровську ні однієї школи нема? Хтось кричить: "Ошибаетесь! Есть одна."
В.О.: Одна, так. На мільйон населення.
В.Б.: Вони врешті-решт побачили, що мене не виправиш, і я побачив, що це зараз мене ці, в червоних кашкетах, арештують. Приготувався вже йти туди, а вони мені й кажуть: "Можете апелювати у ЦК КПРС". Як вони мені сказали, то це значить, що мене не арештовують, що я мо-жу поїхати додому. А двері ж близько, я засміявся і з усмішкою вийшов. А ці, що там на черзі стоять, питають: "Что, какое решение?" – "Восстанавливают всех подряд", – кажу.
В.О.: "Всех подряд? " Ото пожартували.
В.Б.: «В течение двух недель». Я не чекав там два тижні, приїхав додому – все за свої гроші – і в Москву. Приїхав у Москву, але не в Кремлі парткомісія була, я не пам’ятаю, де це вона там була. Адресу точно знав, і мене туди пропустили, на цю парткомісію. Такого-то числа на та-кий-то час – прийшло письмо. І я прийшов туди. Мене вразили оці розкішні апартаменти – пар-кети, ці занавіски, все це дуже солідно. І друге: там молоденькі офіціантки в білих фартушках на підносах носять цим членам сніданки, на місця. То це мене дуже вразило, бо я таких розкошів не бачив, щоб накрите все такою білою салфеткою... На парткомісії...
В.О.: А хто там головував?
В.Б.: Соломенцев був голова парткомісії. Але я розмовляв з людьми, там же не один я, то вони кажуть: "Та на кого ти там сподіваєшся? Там же клерки розглядають. Соломенцева тут ні-коли й не буває", – вони мені кажуть. То я приготувався до клерків. Завели мене. З лівої сторони сидять три чоловіки, кабінет гарний такий, пристойний. А з тої сторони сидять Соломенцев і Пе-льше.
В.О.: Пельше, вічний Арвід Янович Пельше.
В.Б.: Худющий такий. Чого йому треба? Їм цікаво було. То це на парткомісії ЦК КПУ Федорчук вигукнув: "Садить! Садить! Он меня чуть не переубедил. Садить". А на цій парткомісії теж я виклав свою позицію. Я кажу, що це політика неправильна, що це... Російською мовою я володію вільно, розтолкував їм. Ні слова – ні Пельше, ні Соломенцев. Клерки задавали питання. А потім кажуть мені: "Езжайте домой, мы Вам решение вышлем." То я повернувся йти, а хтось бовкнув: "Вот они, хохлы. Учим мы их, учим, а они бычатся". Це я "бичуся", значить.
То я пішов, приїхав додому, та й десь через добу... Перед цим – я ж працював у "Сільгосп-техніці" – мене викликали в прокуратуру, аби я був експертом від прокуратури на оцінку якості зберігання техніки в тракторних бригадах Уманського району. Мені дали прочитати директиву, папірця з області, що дуже погано зберігається техніка. Для покращення зберігання техніки в Уманському районі потрібно посадити одного бригадира тракторної бригади і одного механіка. Посадити. А вже райком партії визначить – кого садити. І вирішили, що треба бригадира посади-ти з села Антонівка Уманського району, а механіка – із села Старі Бабани. Це їх треба посадити. Та й мене послали в Антонівку. Я пішов, подивився, там дійсно техніка не зберігається. Що її зберігати: там перед ворітьми величезна калюжа, там люди не мають навіть води руки помити, там все таке занедбане, тому що треба якісь гроші вкладати, а їх не вкладають. І я грамотно так написав цю експертну оцінку, що треба посадити не бригадира, а голову колгоспу і секретаря парторганізації. І здав їм. Через кілька днів прибігає викладач Олег Таран з технікомом по меха-нізації, каже: "Василь Кузьмич, мене посилають в Антонівку експертом. А що мені там писати?" Це мій знайомий. А я взяв екземпляр своєї оцінки, кажу: "На. Тільки ззаду наперед напиши таке саме". То я не знаю, що вони там написали, але бригадира не посадили. А десь там через тиж-день-другий приїхав у "Сільгосптехніку" цей бригадир з Антонівки, не пам’ятаю його прізвища, та я кажу: "О, стоп! З тебе могорич". – "За що це з мене могорич?" – "От якби не я, тебе б посади-ли за погане зберігання техніки." – "То це ви понаписували мені таке? Та я в гробу бачив це бри-гадирство, та мені краще в тюрмі сидіти, ніж бути бригадиром!" Мало не налупив мене. Оце таке життя було…
Але після парткомісії я повернувся з Москви і вже працюю на роботі... А де партквиток у мене забрали? Ага, при арешті. То я собі працюю, а дзвонять із прокуратури, районний прокурор: "Василь Кузьмич, зайдіть до мене." Та я думаю, знов у цю експертну комісію. Я був в плащі "бо-лонья", тонесенький такий плащ, костюм і шляпа. Я в капелюсі, любив галстуки носити. Я пішов до нього в кабінет, це в центрі Умані, на другому поверсі, а він каже: "Це не до мене, а в ті двері йдіть." Я пішов, а там обласний прокурор Дубовий і слідчий якоїсь там великої юстиції Яковлєв. І мене – цап! – у наручники, в «уазик», і в міліцію, отут, через дорогу. І на нари – голі нари, дере-в’яні, а замість подушки тесана дошка під 45 градусів. Параша в кутку, і бандити оці отам. Пок-лали мене між ними. А сусід-то в мене – помічник начальника міліції, підполковник Коваль – а не зайшов. Я мусив сам воювати за місце коло «телевізора». «Телевізор» – це шкафчик, де про-дукти, а параша – то це там. То я мусив був бійку влаштувати. Одразу почав бити, лупити, стягу-вати їх з нарів і давати по морді. Ну, це в КПЗ.
В.О.: А чому Ви так?
В.Б.: Вони мене до параші...
В.О.: А, новоприбулий – то до параші?
В.Б.: Так, до параші. А я побачив, що це шантрапа якась, чорт їх знає, та почав їх лупити – по-справжньому, по мордах. Та вскочили наглядачі розбороняти… Але я собі відвоював почес-не місце. Сходу постригли – чуб розкішний скинули з мене. Бритися не давали, вмиватися не да-вали, передачі ніякої, а моя жінка живе через дорогу. Оце так десять днів, а потім у «столипін» – і мене в Черкаси, туди, де Кузьма сидів. І при обшуку забрали партбілет, документи.
В.О.: А самвидаву ніякого не забрали?
В.Б.: А я сховав.
В.О.: Сховали, так Ви розказували.
В.Б.: Ні, вони там у мене познаходили багато чорнових записів, притому була в мене Єв-гена Сверстюка "Остання сльоза", машинописна. Вона мене потрясла. Як талановито написано!
В.О.: Це про Шевченка?
В.Б.: Про Шевченка, "Остання сльоза", про останній вірш Шевченка. Стаття мене так вразила, це було для мене потрясіння. Я перед цим Євгеном Сверстюком молюся і на колінах стою. Яка це талановита людина, яка це прекрасна людина – Євген Сверстюк! Як він умів викла-сти – так, що зачіпає за живе. Ну, я її не зміг знайти, щоб сховати, то вона попала в цю справу, а слідчий вилучив. Нема в справі "Останньої сльози". Виявляється, що в цього слідчого дочка пи-сала вірші, була грамотна, і він чи не хотів, чи що, але в справі "Останньої сльози" Сверстюка нема.
В.О.: Цікаво.
В.Б.: Нема, так. Хто вилучив і навіщо – не знаю.
В слідчому ізоляторі – ну, я ж розказував, що в мене зарплата за 200 карбованців була, дво-місячна відпустка, два місяці чистої відпустки, я ж читав експлуатацію машино-тракторного пар-ку і ремонт, два предмети читав. У мене квартира, у мене діти, в мене гарна жінка, в мене авто-мобіль, дача – що тобі треба? Я це все перекреслив і пішов у тюрму. А як у мене це все є, а я йду у в’язницю, то у них є підозра, що я здурів, що я звихнувся. То й мене зі слідчого ізолятора, коли вже скінчилися всі допити, відправили у місто Смілу Черкаської області, там є психіатрична лі-карня. Обласна психіатрична лікарня, а там є слідче відділення за такими високими мурами, і там справжні залізні клітки. Прямо три стіни, а четверта стіна з грубого арматурного заліза. Кліт-ка, і дверці такі, і висячий замок, і лампочка 500 ват на стелі, день і ніч світить. П’ять чоловік у клітці. То мене садять межи убивць. Хлопець зі Старих Бабанів зарубав батька, сидить там; чоло-вік, років тридцять, здер із тещі скальп, коси, а не зарізав, вона вмерла від болю; лісник застрілив свою жінку; і вор у законі – справжній вор у законі, такий руський, здоровий дядько, 54 роки. А мене поклали посередині – з одного боку вор у законі, а з другого боку вбивця, що тещу убив. А я там одразу ж перевернувся – треба було туди, головою до стіни, а я повернувся сюди, до дверей, щоб мені ця лампа не різала в очі. А наглядачі зразу почали кричати, чому я так зробив. Я їм по-яснюю, а вони все записують. А потім вночі цей вор у законі почав стягувати з мене ковдру, тому що він до мене виявився обличчям, а я до нього обличчям. Я не сплю, бачу, що він простягає ру-ку і тягне з мене ковдру. А я до нього кажу: "Ти що, в голову хочеш отримати?" Він одразу поки-нув.
А потім я почав там знайомитись, що це за люди. Там курити не дають, тільки два рази на день.
В.О.: А Ви курили перед цим?
В.Б.: Божевільно палив цигарки. Два рази на добу в туалет пускають, всякі аналізи, і пхають тобі які хочеш таблетки – сині, зелені, жовті. То я сказав, що я у вас не просився лікува-тись, ніяких таблеток не буду приймати, я не хворий. То вони припинили давати мені ці пігулки, а почали всовувати у кашу. То я їм прямо сказав: чорт з вами, не треба мені всовувати у борщ, давайте я вже буду ковтати, що ви хочете. Отакі розмови. Там же кандидати наук, чоловік і жін-ка, і санітари. Санітар добу відпрацює – мордоворот отакий здоровий – і три доби вдома. І зар-плата 170 карбованців. І вони, якщо там бушує який-небудь, там же є дійсно божевільні, то вони накидають рушника на шию, а потім дають уколи в стегна, і він три доби мертвим лежить.
В.О.: Сірку колють.
В.Б.: Так. Я на це надивився. Це ж не тиждень – місяць із чимось я був між ними. Та я ро-змовляв із цим вором у законі. Мені дуже було цікаво, він такий моцний дядько, сильний дядько. На грудях наколото хрест такий із шишками. Накачаний такий. "Як твоє прізвище?" – "Іванов." – "А звати як?" – "Іван". – "А по-батькові?" – "Іванович." І весь час тре пальці. Має шматочок наж-дачного паперу – десь дістав – і весь час тре пальці, щоб не було відбитків. Стирав з усіх пальців і не мав відбитків. "Так а за що ти попав?" – "Освободился, нашел блядёху... Нет, обворовал ма-газин... Сволочи, что они наделали! Раньше было проще, а теперь только всунешь голову – сиг-нал. Так я нашел способ: внизу дверь вырезал, залез из-под низу, набрал что мне надо, и с этой блядёхой напился, и меня захватили за воровство магазина. Хотят мне пришить то, что я раньше делал. А я сказал: судидте за то, что я сделал, за воровство магазина." Це 5-6 років. Розказав він мені. Я кажу: "Ти давно крадеш?" – "Ой, не помню." – " А какая у тебя была самая интересная операция по воровству?" – "А во время войны. Спер я у морского капитана чемодан в вагоне. В Москве я обнаружил, что там полная форма капитанская, все там есть, и обувь, и белье, и все, до-кументы, удостоверние и командировка в научно-исследовательский институт. (Він спеціаліст, конструктор). Я взял эти документи, нашел этот институт, меня там приняли, дали – я же веду-щий конструктор – дали квартиру, автомобиль и шофера. Вот была красота! Выезжаю за город, побомбил магазин… А тут появился этот капитан, и меня цапнули, десять лет." – "Ти чому до Рокоссовського не пішов?" (Рокоссовський набирав бандитів в армію, в штрафбати) – "Да я что, дурак? Убьют же." Так я його розпитував, багато я з ним розмовляв, мені було цікаво з ним роз-мовляти, він охоче зі мною говорив.
Але тут з Умані посадили зеленого – хлопчина молодий, 18 років – сам він з Бесарабки, ра-йон Умані – украв радіоапаратуру в училищі. Його піймали і теж туди, в дурку посадили, в оди-ночку. Він молодий, здоровий, високий такий, гнучкий хлопець. Треба здавати аналізи – крові там, сечі, калу, а він чинить опір. Коли санітари пішли, то я йому кричу: "Первая, ти хто? Ти зві-дки?" – " З Умані." – "Що ти, – кажу, – робиш? Що ти з ними воюєш? Ти що думаєш, це твої дру-зі, чи що? Дай їм калу, дай їм сечі. Вони ж тебе луплять. Перестань", – кажу. І він мене послухав. Але він злодій. У фельдшера украв з кишені халата пачку сірників. Я кажу: "Будуть вони тебе вести на аналізи – укради в нього з пачки пару десятків сірників." Сигарети є, а нема в нас сірни-ків. І він умудрився на ходу витягнути пачку, передати мені.
В.О.: Він же професіонал.
В.Б.: Я взяв та й кажу: "Сірники є, а пачки нема". А вор у законі каже: "Чепуха! Давай сюда сигареты". А там було одне місце, в кутку, де можна було, щоб тебе не побачили. І він взяв звичайну книжку – книжки дозволяли читати – і об цю обкладинку запалив сигарету. Ми по черзі ходили туди в куток палити цигарки. Ну, це такі епізоди. А потім цей зелений – на мене казали "дєд", мені вже було 44 роки – та він кричить з камери, коли не було цих наглядачів: "Дєд!" Я тільки що прийшов із допиту. У них під столом магнітофон, весь час крутиться. Виявляється, що мене посадили в ту камеру, яка прослуховується. Як він сказав про магнітофони, я почав просту-кувати стіни – отакі здоровенні, десь 20х30, мікрофони, замуровані і заклеєні в шпалери! Я знай-шов 4 мікрофони! То я зрозумів, що все, що ми говорили... а ми там і про "блядки" говорили. Але я про жінок говорив із дуже великою повагою. Я дійсно жінок поважаю, я в своєму житті ніколи не образив ні однієї жінки. А там же жінка-кандидат. Вона це все слухає. То вона мені таку хара-ктеристику написала, що я, як прочитав, мало не заплакав: який я симетрично стрункий, яке в мене логічне мислення, який високий інтелект – таке понаписувала і таку здорову гербову печат-ку – він здоровий.
В.О.: То Вас на орден Леніна можна було подавати?
В.Б.: Можна подавати на орден Леніна, так. А потім цього вора в законі тільки цап! – і нема. А коли мене – півтора місяця я був у дурці – коли відправили назад, то якийсь руський прапорщик загнав мене до найстрашніших покидьків. Ото що є покидьки людські – то мене туди. Самовільно, між іншим. А начальник режиму українець, а я в капелюсі і в куфайці, а там такі по-кидьки, що приходить прапорщик і каже: "Говно! На картошку." Це значить, треба йти чистити картоплю. І я з ними йду чистити картоплю, у капелюсі. А черкаська ця в’язниця розділена на-двоє: на одній стороні рецидивісти, які вже засуджені, а на цій стороні підслідні, а я ж був під слідством. Та я дуже боявся – там же переписка йде – що це взяв у Іванова Івана Івановича, вора в законі, все випитав, а вони записали на плівку та його викрили, та й тепер... виявляється, я сука. А таких убивають. Так трошки мені було неприємно, що попав у таку ситуацію. Та й ведуть мене попід колючий дріт, а по ту сторону засуджені, і оцей Іванович, та й кричить: "Шляпа, привет!" А я побачив – весело здоровається. Значить, я зрозумів, що це не я його заклав. "Меня осудили." – "Сколько?" – "Чепуха, шесть лет." – "А хто тебе виказав?" – "Да старуха в Иркутске фотографию мою узнала." І в мене зразу стало тут легше, тому що я думав, що це через мене, через мою бол-товню його…
Там 60 чоловік на двоярусних нарах, всі палять цигарки і б’ються. Там, у тюрмі, так: або ти когось б’єш, або тебе. От як хочеш, ти ж у політичній сидів, між благородних людей, а я між цією заразою. Відчиняються двері, приходить капітан: "Кто Белоус?" – "Я Білоус." – "Собирайтесь. Пойдете в больничку." Це тюремна лікарня. "А я, – кажу, – здоровий. І не скаржуся ні на що." – "Вы будете выполнять приказы или Вас силой поведут." Зі скандалом ведуть мене в больничку. Заводять. Кімната, 4 ліжка, застелених білими простирадлами, біленькі подушки, тумбочки. "Ви-бирайте, яка вам кровать." То я беру кутову. "Ну вот, что Вы артачитесь? Що Вам тут, погано – дивіться, простиня, подушки, навіть Вам будуть давати сік томатний і котлети, а Ви що там, ба-ланду будете їсти?" – "Я здоровий." Роздягає по пояс: "Хрипить. Груди хриплять же! Та який та здоровий? Лікуйся." То я два тижні там як на курорті був. Капітан медичної служби знав, що я за політику, взяв і зробив мені там відпочинок у в’язниці. Ну, я скажу, що якщо вів на допит прапо-рщик українець, то в "стаканчику" тримав 3-5 хвилин. Як тільки руський – вони всі знали, за що, бо за політику дуже мало сиділо – як тільки руський, то 3 години буде тримати в "стаканчику", скотина. От як вони ненавидять нас!
Там, у цьому слідчому ізоляторі, я ходив на роботу, збивав ящики, і заробляв – це 45 ящиків норма, я виконував норму – і мені платили зарплату 2,75 на місяць. Я міг на них купити собі си-гарети. Я дуже палив.
Взяли мене у січні місяці. У січні – це день народження Леніна.
В.О.: Це рік уже 1973-й?
В.Б.: Це 100 років з дня народження Леніна. Приходить газета "Трудовая жизнь".
В.О.: Знаю таку газету.
В.Б.: То вона по-блатному називається "Сучка".
В.О.: "Сучка", правильно.
В.Б.: І я цю "Сучку" читаю, а там указ про амністію у зв’язку з рождєнієм Лєніна. Столє-тіє, столєтіє! (100-річчя з дня народження Леніна було 22 квітня 1970 р.. Можливо, тут мова про амністію до 60-річчя СРСР 30 грудня 1972 р.. – В.О.) Читає вся камера. Випускають, якщо перша судимість, якщо до п’яти років, всі інваліди випускаються – там другої, третьої групи. Я виходжу! Ну, в мене ж стаття 187-прим, до трьох років, і в мене перша судимість, і учасник бойових дій проти Гітлера і Японії. То я йду додому! Дві третини камери, 60 чоловік, ідуть додому. Другий день читають – вже пів камери йдуть додому. Третій день читають, вивчають це все діло колек-тивно. Приходять до висновку, що, мабуть, чоловік 10, не більше, випустять. Проходить час – випускають одного.
В.О.: Одного. Але не Вас.
В.Б.: Ні, тільки одного випускають. Кого – випускають хлопця зі Старих Бабанів, який зарубав батька. Я не вигадую це, це просто совєцька власть, яка вона. Пишуть указ про амністію – і нікого не випускають. А чому його випустили? А він майже сліпий, цей хлопець. І дуже немі-чний. Його батько дуже бив, то він відбивався та зарубав його. Він непридатний для праці.
В.О.: Такого не треба в лагері.
В.Б.: Він ящики не буде збивати, то нащо його тримати, взяли і випустили. Оце така ам-ністія, це я надивився в цій тюрмі.
Повели мене на суд (12 січня 1973 року. – В.О.). А ще в КГБ водили. Дуже цікаво: як це зеки знали, коли мене викликали на допити слідчі, цей Яковлєв, то я йшов нормально. Коли мене ви-кликають у КГБ – вся камера знає, що це не слідчий, а КГБ. І уявляєш собі: камера без куріння, віники курять, нема в кого закурити. Коли прийшли за мною вести в КГБ, то один із цих блатних дістав дві сигарети і дав мені на дорогу. Розумієш, вони мені співчували!
Або ще такий епізод з камери. Заходить Василь Тодосíєвич Товстоніс. Це для мене дуже ці-кава людина була, він з села Роги́ Маньківського району Черкаської області. Стаття та сама, 187-прим. Що він робив? Він із села, але працював на Черкаській меблевій фабриці теслею. І от цей Василь Тодосієвич теж попав під слідство за тією самою статтею, 187-прим. Я його почав розпи-тувати: «Що ти вкоїв, за що тебе тут тримають?». То він мені розказує: "От як посадили Миколу Руденка, то я йду на пошту, даю телеграму: "Москва, Кремль, протестую проти терору, вимагаю свободи Миколі Руденку." Телеграму таку даю. Посадили там Петра Григоренка – "Свободу Пет-ру Григоренку!", "Свободу Єлені Бонер". Мабуть, він давав телеграму "Свободу Василю Овсієн-ку". То такий, свобода. У мене є підозра, що ці телеграми далі черкаської пошти не йшли, а він ішов, давав телеграми і платив гроші. Але коли це 22 квітня ленінський суботник. Що це за "ле-нінський суботник" – це робітники працюють, ще більше ніж звичайно, а зароблені гроші відда-ють. Ну, кому там – компартії. А на суботник виходить дирекція, обслуговуючий персонал, вони там бордюри білять, підмітають, а робітники дають гроші державі. Робітників на фабриці було 600 чоловік, велика черкаська меблева фабрика. А цей Василь Товстоніс прийшов рано в погано-му настрої. Росту приблизно вашого він, невеличкий такий чоловік, та й каже: "Хлопці! Ви віри-те, що Ленін таскав колоди на плечах? Ви що, не бачите, який він дохлий? Він би упав від тієї колоди. Ото тільки намалювали, брехуни, а ми маєм, – каже, – кожного року на гицькову сучку працювати. Носив Ленін колоди чи не носив – хлопці, ходімо додому! Ну їх на хрен!" І всі ці хлопці – фіть! Тільки дай одного чоловіка – вся ця фабрика рвонула. Зірвав суботник! Залишила-ся тільки ІТР і бухгалтерія бордюри білити. І його цопнули – і три роки дали. Я з ним сидів у ла-гері.
В.О.: Ви казали, село Роги́, так? А район який?
В.Б.: Маньківський район Черкаської області.
В.О.: А Ви знаєте, він там ще є чи нема?
В.Б.: Він молодший від мене на років 15 або й 20, він ще повинен бути.
В.О.: Треба написати йому листа на це прізвище, на це село, якщо він обізветься...
В.Б.: Я був у нього вдома. Тоді ще були й батько, й мати живі, він доглядав їх. Вже не працював у Черкасах, а в себе в селі. То я до нього два рази їздив, бо ми разом з ним відбували кару.
В.О.: Треба буде знайти його. Тепер не маєте зв’язку з ним?
В.Б.: Це я точно дав: Роги́ Маньківського району. Товстоніс Василь Тодосíєвич.
Та й повели мене на суд. Спецконвой, обласний суд. Ожеледиця страшенна.
В.О.: А в які це дні відбувається?
В.Б.: Я не пам’ятаю, якого числа. У вироку є.
В.О.: 12 січня 1973 року.
В.Б.: Страшенна ожеледиця. А конвой весь із туркменів, азіати.
В.О.: Щоб нічого не розуміли.
В.Б.: Стоять з автоматами Калашникова. Така слизота, а я ще й кривий на ногу. Та ду-маю, тільки послизнуся і впаду, поки дійду до того воронка, то вони пристрілять, ці узбеки. То я насилу добрався до тієї машини.
Привели мене на суд. Суд вважається відкритим. А фактично – закритий. На дверях автома-тник стоїть, коло мене автоматник стоїть, там по вікнах автоматники. Привезли з Умані автобу-сом щось, мабуть, чоловік 30 свідків – з ким я працював у технікумі, де що я сказав, все це зафік-совано. Вони сидять, а я за бар’єром, пострижений, у куфайці. Коли мене етапували з Умані на Черкаси, то в жінки прийняли передачу – не продуктову, а куфайку вона мені купила нову. А плащ болонья я їй віддав. То я за бар’єром і отак вище, а вони там сидять, а там сидить прокурор.
В.О.: І що, всі свідки в залі?
В.Б.: В залі.
В.О.: Як правило, свідків по одному викликають.
В.Б.: Всі вони сидять. І вони ж виступають, а я ж бачу, що його вимушують. Ну, він не хоче позбутися роботи. А є такі, що топлять. Виступає Малишев, колишній секретар парторгані-зації, Панова – кацапи, душать хохла і все. А тут почав виступати Піскунов, викладач економіки, здається. Як він почав на мене котити бочку, що таких треба розстрілювати, уявляєш собі? Як він мені сказав, що я такий і сякий, що таких треба розстрілювати – а я тоді був проворний, молодий, хоч кривий на ногу, проворний дуже, швидкий, жвавий і, крім того, я ж морська піхота Тихооке-анського флоту, нас щось три місяці вчили, як найшвидше можна вбити людину, або без зброї задушити людину – то я кинувся через бар’єр і перекрив Піскунову сонні артерії. Він сидів у першому ряду. Це так швидко сталося… Нас учили, що отут сонні артерії перекрив – і через дві хвилини людини вже нема. І я схопив його за горло, в нього очі почали лізти на лоба. А потім спецконвой отямився, відірвали мене, загнали назад за бар’єр. А слідчий, Яковлєв, під кінець ска-зав був мені: "Василь Кузьмович, забирай речі, тобі дадуть півроку, і ти разом зі своїми свідками поїдеш в Умань додому". Так він мені сказав. То я забрав на суд речі – ну які там у мене речі? А як я душив чоловіка на очах у прокурора і судді, і засідателів, то суддя попросив три роки. А суд дав два роки.
Отака в мене історія. Але мені все це дуже було цікаво – мені дуже було цікаво на війні і дуже було цікаво у тюрмі. Там теж якесь таке специфічне життя. Там, між політичними, мабуть, не цікаво, а між кримінальними...
В.О.: Я теж був у криміналі. У мене ж друга судимість кримінальна, мене звинуватили, що я два ґудзики міліціонеру відірвав.
В.Б.: Тобі було тяжко, ти слабенький, хиленький, а я був добре накачаний, морська піхо-та – ото я їх лупив там! Сходу починати бити. Або тебе будуть бити. Вони там у всякі ігри гра-ються – я не піддавався. Призначили мене на роботу...
В.О.: А куди Вас спровадили?
В.Б.: Таганчá. Недалеко від пам’ятника Шевченку, село Таганчá. Канівського району. Дві з половиною тисячі зеків. Мене здивувало, що вони у тій колонії для всього Радянського Союзу виготовляли неспалимі сейфи – і для КГБ, і для МВД – злодії сейфи виготовляють. Ну, там різна техніка, а мене на радіодеталі поставили. Робота легка, під праву ногу педаль і руки, а в мене ру-ки і права нога здорові, то я там виконував норму на 150 відсотків. Із тюрми висилав жінці кожен місяць 30 карбованців – пересилав з тюрми, тому що ця розстрочка, дочці купив піаніно, то я йо-го виплатив із тюрми. І ще мені лишалося на дорогу. То я зайшов туди вперше у вихідний після обіду. У неділю після обіду обов’язково кіно, обов’язково про те, як наша міліція ловить злодіїв. Тільки такі кінофільми.
В.О.: А там зона як – не була розділена на "локалки"?
В.Б.: Розділена на робочу і побутову. Кінотеатр на дві з половиною тисячі місць.
В.О.: То галерея така?
В.Б.: Так. На вулиці лавки, закопані в землю, і екран, і всі зеки в будь-яку погоду: дощ – все одно йдуть кіно дивитися, сніг, зима – все одно в кіно йдуть. А я вийшов перший раз: «Полі-тичний». Мене начальник режиму попередив: "Начнешь бунтовать – сгноим в ШИЗО." Штраф-ний ізолятор. Оскільки я політичний, то кругом мене стукачів – тьма. Ходить за мною обов’язко-во 20-30 чоловік, що я кажу – вони все фіксують. То я вийшов на двір, сонячний день, гарний, дивлюся на цоколі барака, цього житлового будинку, такими цементними буквами на стіні напи-сано п’ятирічний план для колонії. Оце 1971 рік – треба на 25 мільйонів карбованців дати проду-кції, 1972 – 27, і аж на цілу п’ятирічку, по роках, кожен рік більше. Я дивився, дивився і кажу: "Хлопці, подивіться. Хто цей план буде виконувати? Не адміністрація ж. Це ми будемо викону-вати. А якщо ми перестанемо красти, а якщо ми перестанемо один одному бити морди і прова-лювати голови, якщо ми перестанемо ґвалтувати, то ким вони будуть цей план виконувати? Бу-дуть ловити і давати по п’ять років тим, хто перейшов дорогу на червоне світло, або хто голосно пукнув. Оце, – кажу, – і зараз ви тут, дурні, сидите, бо треба цей план виконувати." Отаку херню я розказав. На другий день ті самі зеки зубилами зрубали цей план. Начальство вирішило, що я правий. Заштукатурили і забілили. Оце таке.
Авторитет у мене там був божевільний. Уся колонія знала, що отой поставив на вуха адмі-ністрацію. А мені ж ніхто з адміністрації нічого не сказав, тільки начальник отряда – а отряд це 120 зеків, – старший лейтенант покликав мене і попросив, щоб я йому допоміг оформляти спра-ви, що йому треба писати, то я став позаштатним писарем у нього.
У селі Паланка білоруський шофер задушив людину "Колхідою", і йому дали вісім років, а я прочитав його справу – я інженер-механік, я грамотний, я конструкцію "Колхіди" знаю – я поба-чив, що він не міг задушити людину! Він рушав з місця по асфальту, почав душити людину з ніг. Хай би він мертвецьки був п’яний – закричав би, а це вночі, вдосвіта почалось, п’ять годин ранку. Він не міг його задушити. І я знайшов щось 11 помилок у цій слідчій справі, усе це грамотно на-писав, він подав касацію. Десь через два тижні його звільнили. То він, як його звільняли, прибіг, дав пачку маргарину мені, дав тілогрійку теплу на зиму, дав нові портянки. І це ж як отой звіль-нився – так до мене черга, я вечорами сидів і писав їхні скарги. Я навіть здибав повара Семена Будьонного, він сидів у в’язниці. Ще живий був Семен Будьонний. Я писав у Москву від його по-вара скаргу, щоб той йому допоміг вибратися. Не знаю, яка доля цього діда. Та! Там такі страшні люди, в цьому лагері. Я заробив там виразку шлунку, вирізав її. Не жалію я, що оце робив.
В.О.: Чекайте, коли Вам операцію робили? Ви казали, що потрібна була кров під час опе-рації. А як знайшлися ті донори?
В.Б.: Це вже після тюрми операція. То мені з "Сільгосптехніки" хлопці дали кров. Я вам скажу таке, що коли мене випустили з в’язниці, я пішов назад у "Сільгосптехніку", то всі члени партії до мене ставилися дуже добре. Вони ж чули вину за собою: за що мене виключили, я ж ні-чого не зробив. Це з одного боку. З другого боку, у Радянському Союзі третина сиділа в тюрмі. І в "Сільгосптехніці" були хлопці, які сиділи. То вони мене прийняли за свого. Мені стало там до-бре між людьми.
В.О.: Так Ви відсиділи всі два роки?
В.Б.: Ні. У мене ж кровотеча почалась.
В.О.: Це від шлункової хвороби?
В.Б.: То мене випустили достроково. Не пам’ятаю, 4 чи 6 місяців я не досидів.
В.О.: А як це називалося? Дострокове звільнення чи амністія?
В.Б.: Ні-ні, не амністія. Називалось "по половинці", дострокове звільнення.
В.О.: Через суд звільняли?
В.Б.: Судом мене звільнили. Так що я не досидів повних два роки.
В.О.: А коли то було?
В.Б.: У довідці є.
В.О.: "Арестован 27 сентября 1972 года, освобожден 26 октября 1973 года. Содержался под стражей в местах лишения свободы 1 лет, – так написано, місяців – прочерк, 28 дней". А яка була процедура звільнення? Для Вас це було несподівано?
В.Б.: Я дуже жалкую, бо там була дуже багата бібліотека, і якщо тут періодично книжки забирають і спалюють, то у в’язниці ніхто бібліотеку не перевіряє. І там я знаходив книжки, ви-лучені тут, а там вони були – "Бабин яр" там, багато я знаходив там. Багата була бібліотека. Та ще чого мене звільнили? Я став на сторону адміністрації. Я казав: "Хлопці, що ви робите? Ви мо-лоді, здорові, чим ви займаєтесь? Навіщо вам ці наколки? Ви псуєте собі життя. Ви хочете побо-роти цю адміністрацію? Ви їх не поборете. Ви думаєте, що вони вас жаліють? Вони вас не жалі-ють. Ви самі себе гробите. Перестаньте отакі фокуси робити." То вони мене слухали – дехто слу-хав, а дехто сміявся наді мною. Такі епізоди.
Але я думав, що перед звільненням будуть мене обшукувати. То через це я не робив ніяких записів. А тепер жалкую. Там багато чого можна було записати, багато чого було.
Епізод мені сподобався, що я включився в шаховий турнір Таганчі. Я про це написав і на-друкувала якась газета. Я вийшов у фінал. Фінал на вулиці, за столом. Кругом, мабуть, 300 зеків-уболівальників. Фіналіст – це ж у той же самий 1973 рік сидів Віктор Янукович… Тільки він екс-пропріював пижикові шапки, а я захищав українців від знищення. В мене стаття була "враг наро-да". А хто б’ється – це "баклани", а хто шапки здирає – це "гоп-стоп с разбоем", а то "рідна жін-ка", жінка посадила чоловіка – різні статті, а в мене була стаття "враг народа". Ну, та й сіли ми грати. Отакий як Янукович, молодий, мордатий, наколотий, голий по пояс, а мускулатура така розвинена. Сів проти мене, а в мене мандраже, коліна почали труситися, бо фінал, я хвилююся. Ну, я пішов своїм ходом, Н2-Н4, він теж, я зробив щось три чи чотири ходи, а він каже до мене: "Дед! Не вздумай выиграть! В голову заработаешь." Та й у мене перестали коліна труситися, я зрозумів, що він добився не головою в фінал, а кулаками. Всі йому здавалися, бо не хотіли отри-мати в голову. Та я йому десь на сімнадцятому ходу поставив мат, а він ще ходить. А ті кричать: "Балда! Что ты ходишь, тебе давно мат." Це такий був епізод, але він мені в голову не вдарив, програв. Я став чемпіоном Таганчі з шахів. Мені адміністрація подарувала книжку, і прибили пе-чатку, що я чемпіон. Отаке у мене. Я кажу, що мені було цікаво. У в’язниці було цікаво наслуха-тись всяких історій. Франка я дуже люблю, Шевченка і Лесю Українку. У Франка є таке: «Сиджу в тюрмі як в засідці стрілець. Там всякий звір проходить перед мене…». Там вони вже відкрито говорять, там вони не ховаються. То я там наслухався таких історій – Боже, які страшні покидьки є серед людей! І їх виховує наша радянська школа. То я собі там сидів, дивився на цих молодих хлопців, там же десь 18-22 роки, молодь сидить, – то я б усіх директорів шкіл посадив би туди між них, і процес виховання був би далеко кращий. А то воно якось незрозуміло для мене, як це ми виховуємо.
Того року, 1972-го, коли почалося полювання на українських патріотів, шістдесятників, з Умані три чоловіка посадили, а можна було б і більше, тому що це був цілий гурток, Кузьма Ма-твіюк очолював. В Уманському технікумі механізації на той час була ціла група патріотично на-лаштованих людей, які збиралися разом і обговорювали оці проблеми, оцю біду нашу з русифі-кацією, і ця група протистояла викладачам-росіянам. Наприклад, Ковтун Олексій Дмитрович, спокійна людина, інженер-механік, читав експлуатацію. Йому секретар парторганізації Тамара Панова замовила на металевому листі зробити плакат, славити КПСС. Я йому підказую, що ти зроби квадратний щит на трубах, які бетонуються в землю, біля тої площадки, де шикуються учні на лінійку. Але ти зверху привари три трикутники – це буде тризуб, – а потім зроби фон: внизу половина жовтого кольору, а зверху синій колір, а вже поверх цього фону напиши "Слава КПСС". Цей Дмитро так і зробив: знав, що перед самою лінійкою, де стоять учні, отакий плакат. Це який рік? Це 1969-й – синьо-жовтий прапор і тризуб. Панове галичани, не думайте, що тільки ви такі великі патріоти – це в Умані робилося.
Після відбуття покарання я організував у "Сільгосптехніці" аматорський хор. Які це амато-ри – трилітрова банка самогонки, огірки, ковбаса, а потім пісні. І нас почали ганяти, не давати нам співати. А я нагадав, що за окупації в моєму шостому класі, де я вчився, гестапо зробило ка-меру катувань. Тобто в класі є ще кімната, ізольована стеля, кругом ізольовано, там можна бити і кричати скільки хочеш – ніхто не почує. Отаке пристосування я бачив особисто, всі стіни в крові. Я Феді Смілянцю, завскладом (великий у нього склад запчастин) сказав: "Ти отут-о зроби собі кімнату. Щоб дівчата твої в картотеці не мерзли і ти не мерз, постав тут обігрівач". Він облашту-вав таку кімнату. І ми як зачинимося там після роботи, то співаємо скільки хочемо, ніхто не знає і не чує. Оцей хор називався "Дзінь-бом": "Дзінь-бом, дзінь-бом, чути дзвін кандальний, дзінь-бом, дзінь-бом, шлях сибірський дальній". Ми співали "Ще не вмерла Україна". А ці хлопці молоді, живі, я межи ними був найстарший. То вони тепер здибають: "Василь Кузьмич, а ми ще он у якому році "Ще не вмерла Україна" співали". Я кажу: "Хлопці, ви ще не знали, що ви співаєте". Це був процес збереження України, він тривав постійно.
У 1933 році вся наша родина, до єдиного чоловіка – тих хто помер, поховали, – а решта всі втекли в Ленінград: бабуся Текля, батько мій. Я матір у 1933 році втратив, то вже виховувався мачухою. В Ленінграді нам дали роботу, дорослим, копати осушувальні канали лопатами. Але було що їсти, абсолютно ніякого голоду там не було. Там люди навіть страждали від ожиріння. Я власними очима бачив, як ломові візники коням різали буханки хліба на їжу. Якби одна буханка хліба моїй сестричці Ніні, то вона б жила по сьогоднішній день, вона була молодша від мене. Ба-буся Текля, котрій тоді було 54 роки, зовсім не вміла писати, неграмотна була, але була велика патріотка українська… Там, на Фінляндському вокзалі, пам’ятник Леніну стоїть на броньовику, і я був з бабусею біля того пам’ятника, то вона мені сказала: "Васю, дивися, ото Ленін. Правою ру-кою він показує дорогу на цвинтар, а лівою показує: "Коло сраки ви мені". Так бабуся прямо й сказала. Вона співала дуже багато українських революційних і воєнних пісень, вона їх знала. Там же Стражгород, а поряд село Марківка, в якій був Микола Леонтович. Він ходив у Стражгород до попа Канашевича, а його сестра Олька писала йому лібрето до опери "На русалчин великдень". Микола Леонтович у Стражгороді організував хор, підлаштував церковний хор. І коли я почув по радіо пісні Леонтовича, то кажу: "Бабусю, по радіо цей чоловік присвоїв собі твої пісні». То вона каже: "Ні, це він мене навчив співати". Так що це село було відоме. Це моя родина. А родина моєї жінки, Ніни Іванівни, вся втекла до Мурманська, і там теж не було ніякого голоду.
В.О.: А як утекла? Бо тоді не пускали людей з України.
В.Б.: Три доби наша родина просиділа на станції Цвіткове, поки сховалася від цих крас-ноармійців і пролізла в поїзд, під полицями їхали до Ленінграда. А потім родина Мандибурíв (Мандибура Онисько, Мандибура Фросина, три сини з ними і чотири дочки) – то першим з голо-ду помер найменший Вася, 16 років, і вся ця родина, зяті, діти, всі-всі покинули хати і кинулися на схід. А на Кубані такий самий голод, на Дон загородзагони не пускають, то вони перебралися через Кавказькі гори у місто Закатали, це Вірменія, там голоду теж не було. Так що нехай не бре-шуть Янукович і його компанія, що скрізь був голод – не скрізь, а тільки для українців, це був геноцид.
В.О.: І в Казахстані.
В.Б.: Там де українці – там був голод. Віктор Андрійович Ющенко колись матиме пам’я-тник за те, що підняв це питання, і світ уже признав, що це таки був геноцид, знищення україн-ців. Така наша доля.
Ну, Василь Васильович, це все.
В.О.: Але чекайте, Ви розказали тільки про те, як Вас судили, як Ви були в ув’язненні – а от як повернулися, то Ви ж іще щось робили? Як до Вас ставилася влада, з роботою як у Вас бу-ло?
В.Б.: Мені дозволили мити трактори, які поступають у ремонт, за 90 карбованців на мі-сяць. А вже аж десь під кінець, коли я мав виходити на пенсію, то перевели мене на 120 карбова-нців на місяць.
В.О.: А де Ви ці трактори мили?
В.Б.: У "Райсільгосптехніці".
В.О.: А кагебісти до Вас мали претензії?
В.Б.: Ні, більше мене ніхто не зачіпав. Мене змушували десь півроку ходити в міліцію ві-дмічатися.
В.О.: То Ви були під адміністративним наглядом, так?
В.Б.: Так-так. Але це формально, ніяких утисків з боку міліції я не відчував. А коли я пе-рестав ходити до Надії Суровцевої...
В.О.: От, цікаво, які стосунки з Суровцевою Ви мали?
В.Б.: Коли почався оцей процес в Умані – це Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз, я, – то всі говорили, що це робота Суровцевої. Що я попав під вплив Суровцевої, то я мусив доказувати, що то-то і то-то зробив я, не будучи знайомим з Суровцевою, що мої виступи проти русифікації були навіяні не Суровцевою, а дійсністю, і якщо я пішов до Суровцевої, то я був уже готовий український націоналіст і шукав націоналістів. Я пішов до Суровцевої разом з Кузьмою Матвію-ком. Туди, де вона жила і де зараз її музей. У неї була Оліцька, така жінка крупного і масивного тіла з дуже низьким голосом, росіянка, акцент у неї московський. А я був вороже настроєний проти росіян, то я їй сказав, що революцію чи контрреволюцію 1917 року росіяни робили разом з українцями, а тепер ми з вами нічого не будемо робити, ви нас уже не купите, самі головуйте. Це я казав Оліцькій. І був дуже вражений бідністю в хаті у Надії Віталіївни. Запам’ятав велику кера-мічну скульптуру коня, на столі стояв великий такий, сантиметрів сорок заввишки кінь з випале-ної глини, я тільки це й запам’ятав. А потім, звичайна справа, що це, мабуть, глупо було, що я взяв пляшку, закуску, та пили, та співали – отаке було. А потім я ще до неї заходив два рази, і бі-льше не заходив. Кузьма мені казав, що не завадило б привезти їй мішок картоплі, то я привіз один раз, а потім другий раз по мішку картоплі. У мене були городи, я садив їх і свою картоплю привозив. Враження було гарне, вона, видно, в молодості була гарна дівчина, дуже приємний го-лос у неї, на відміну від Оліцької. Вона не вплинула на мене, я вже був готовий націоналіст, на-лаштований і проти Москви, і проти російської мови, а після відбуття покарання, коли мене зві-льнили, я не ходив до неї. Вона сама прийшла до мене десь через тиждень після мого звільнення, але я був настільки тяжко травмований оцим усім, що я пережив, що я просто сказав, що мені треба відпочити. І більше я нічого такого не робив, хіба що організовував оцей "Дзінь-бом".
А вже коли почалася перебудова, то я сходу включився, з першого дня – статті в газеті були надруковані, полеміку викликав, а потім пройшов усі ці етапи, ланцюги – Народний рух України, ДемПУ, я засновник Товариства політв’язнів і репресованих, я був на зборі у сквері біля Будинку художників.
В.О.: То я там теж був. Третього червня 1989 року.
В.Б.: Так. Потім Товариство української мови, потім Меморіал... Але я ніде не був голо-вою, тому що я не можу бути головою. Я можу бути виконавцем, а не керівником – це такий ха-рактер у мене.
В.О.: Але були ініціатором?
В.Б.: Ініціатором. Маніфест ДемПУ я підписав. Треба знати, що люди – і сам пан Овсієн-ко, і сам, допустімо, Олег Тягнибок (я вважаю, це послідовна людина, поміркований український націоналіст) – ви не знаєте, що ви живете в умовах терору. Вам не приходило це в голову, ви там сидите в Києві і нічого не бачите. А у нас справжня терористична держава, від 1991 року і по сьогоднішній день. Яким чином я це доведу? Я підписав маніфест Демократичної партії України разом із Павлом Мовчаном, Павличко там був, Драч, Яворівський, там були письменники, багато хто підписав. Приїхав сюди організовувати партію. Поїхав на Теребовлянську конференцію Де-мПУ, у Теребовлі вона була, а потім на з’їзд. Вибрали ми головою Демократичної партії Юрія Бадзя – це дуже грамотна, дуже освічена людина філософського способу мислення. Можливо, він організатор слабенький, але він був головою партії. Я приїхав сюди і почав організовувати пар-тію. Набрав я 127 чоловік, притому до мене вступали в партію з сіл і з сусідніх районів – Манькі-вки, Монастирища, Тального. Дуже швидко набігала ця партія. А в мене вже була своя друкарсь-ка машинка. Юрій Бадзьо мені дав директиву, аби зареєструвати партію на рівні Міністерства юстиції, треба, щоб було не менше п’яти тисяч членів, чи щось таке, я не пам’ятаю. Я склав спи-сок усіх цих членів партії, видрукував на друкарській машинці, прізвища, ім’я та по-батькові, рік народження, домашня адреса, ще, здається, місце роботи. Такий список треба було давати, в двох екземплярах – один собі, а один надіслав поштою. А через деякий час я побачив, що партія поча-ла розбігатися. Не йдуть на збори, минають мене. Головою партійної організації я не став, я не можу керувати. Я вибрав гарну, симпатичну людину, молоду – Віталія Шкрабатюка, головою по-ставили його. Але щось на збори не ходять, на другі-треті теж, і зрештою треба було організувати збори в Будинку культури. Я пішов до голови райвиконкому (тоді це був Дзюбенко), щоб отри-мати дозвіл на проведення зборів. Зайшов я з Павлом Климовичем, теж членом ДемПУ, приблиз-но мого віку, за дозволом. Ми стояли, а Дзюбенко стояв за столом почав підсувати листок. Я глипнув на цей листок і побачив, що це мій список. Але я не подав виду, що побачив, і перейшов на другу сторону стола. То він переклав на ту сторону, щоб я таки побачив, що це мій список. Як він у нього опинився? Дуже просто: я послав Юрію Бадзьу, Юрій Бадзьо дав у Мін’юст – а в Мі-н’юсті хто сидів? Комуністи сидять. А тут хто? Комуністи сидять! Ті комуністи пересилають сю-ди, розсилають і в Маньківський район, і туди й сюди – і розігнали цю партію яким способом? От конкретно голова Маньківської організації ДемПУ – я його через рік здибав, випадково наскочив на нього та й кажу: "Колю, що таке?" – "Мене викликав начальник Маньківської газорозподільної станції, що балони розвозить по селах і по хатах, і каже: "Колю, у тебе цегляна хата і сарай у тебе цегляний, і кирниця на подвір’ї, і жінка працює, і діточки в тебе є, і на кожному балоні ти маєш рубчик, і я коло тебе маю – то ми з тобою будемо ходити безробітні обидва, бо де ти знайдеш у Маньківці роботу? Або я де знайду?" – "А що таке?" – "А що це ти за партію там зробив? Щоб цієї партії і сліду не було!" Так Маньківський осередок ляпнув. І в Умані кожного викликають і лякають безробіттям. Ми в умовах терору безробіттям. То вони розстрілами нас лякали, то вони лякали нас Сибіром. Сибіру нема, Сахаліна нема, а є загроза бути безробітним. І отак, лякаючи безробіттям, розігнали цю ДемПУ, лишилося сім чоловік, які й мене виключили з ДемПУ.
В.О.: Виключили Вас? Он як!
В.Б.: А що ж. І з Руху виключають, оце мене ще тільки не виключили з КУНу, я делегат усіх зборів КУНу – і чергових, і позачергових.
В.О.: Ну нічого, мене теж з УРП виключили. І навіть із Товариства політв’язнів мене ви-ключили, Ви знаєте?
В.Б.: Таким чином, ми в умовах терору. Зараз в Умані стоїть палатка в центрі міста перед вікнами мера міста Бодрова Юрія Івановича. Він читає, що там написано – "МЕРА МІСТА УМАНЬ БОДРОВА – У ВІДСТАВКУ!". Великими літерами, і зверху прапор синьо-жовтий. Пів-року вже ця палатка стоїть. Щоб відправити Бодрова у відставку, треба вісім тисяч підписів, а вони не можуть зібрати. А населення в Умані – вісімдесят вісім тисяч. Чому не можуть зібрати вісім тисяч? А тому що треба прізвище, ім’я та по-батькові, домашня адреса. І тебе викличуть і виженуть з роботи. Ніякої демократії у нас нема, хлопці, перестаньте смішитися. Тоталітаризм, фашизм, і російський притому. От така справа.
Я похвалився тоді Драчем, був і Володимир Мулява. Я їм кажу, що їду в Умань, назбираю 600 членів ДемПУ, і з мене цього досить, щоб я змінив владу в Умані з комуністичної на нашу, українську. А вони кажуть: "Давай, давай, Василь Кузьмич, давай! " Та й ляпнуло це все, тому що якби мене повернули тоді назад (а мені тоді було 63 роки), я зробив би ДемПУ не 600, а 2000 в Умані, тільки вона б підпільною. А Юрію Бадзьо і Мін’юсту послав би список на два десятки ба-бусь, переважно лежачих, та й нехай би вони з них щось питали. Але це заднім числом я розум-ний, а так я спочатку міг наробити дурниць, а потім думати, що це я зробив. Отакі діла наші, Ва-силь Васильович. Я думаю, що досить цього...
В.О.: А щодо реабілітації – Ви дістали документ про реабілітацію за Законом від 17 квіт-ня 1991 року. Як вам, поштою він надійшов? Ви подавали клопотання чи це зробилося автомати-чно?
В.Б.: Я й сам не знаю – прийшла довідка, і все. Я ж був головою Товариства політв’язнів і репресованих в Умані, а потім передав головування Богданові Чорномазу…
Я ще повинен сказати, що з початком боротьби за вихід України зі складу СРСР, це 1989-90-й роки, я активно включився у всі ці процеси – демонстрації київські. Виготовив два прапори синьо-жовті і зі своїми хлопцями ходив на всі ці київські демонстрації, притому все це було за наші гроші – нехай не брешуть, що нас хтось купував, – по триста тисяч збиралося на Софіївській площі на демонстрації. Я все це пройшов, включно до Ланцюга Єднання, я стояв у Києві.
Десь приблизно в 1995 році я ініціював створення Всеукраїнського об’єднання ветеранів війни Ігоря Юхновського і був у нього заступником вісім років, але моя організація називалася Уманський конгрес учасників Другої Світової війни. Нас було 36 чоловік, виключно фронтовики, і перше, що ми зробили – ми зібрали оці ювілейні московські на 30 років, 40 років, 50 років пе-ремоги – все це зібрали в відро, віднесли у військкомат і написали такого листа, що заберіть ці московські нагороди і більше московськими нагородами нас не турбуйте. Це перше, що ми зро-били. Друге, що ми зробили – опублікували про створення нашої організації в газетах, і за нами першими пішли Кіровоград, потім Одеса, а потім Львів, Севастополь (у Севастополі очолював Герой Радянського Союзу Пилипенко Василь Степанович), а потім Юхновський. Але моя органі-зація лишилася як автономна і є по сьогоднішній день, от я голова цієї ветеранської організації.
Друге, що ми зробили – ніколи не ходили на паради, а це пішли до військкомату. На фронті (я ж фронтовик, з окопів) я полковників не бачив, майорів не бачив: молодші лейтенанти і лейте-нанти, а старші лейтенанти уже десь далі. А на парадах – біля десятка полковників попереду, за ними підполковники, а потім майори, а всі рядові позаду, і жодного прапора синьо-жовтого. А ми наших два принесли. То я сказав: хлопці, ми не підемо назад зі своїми прапорами. Полковники тримають червоні прапори, а ми стали попереду. Вони на нас почали сичати "Уберите эти сине-желтые тряпки!". То я після цього розвернувся та як вцідив одному, а цей Микола Яковчук з обох рук почав лупити їх, і Вася Жуковський також. Ми однолітки. Мінометник він. З правої руки. То вклинився між нами Бодров Юрій Іванович, мер міста, та розборонив. Це наша така робота була.
В.О.: То якого року це було?
В.Б.: Це було дев’яносто п’ятого. А 1995 року в Будинку культури повно людей, я напи-сав декларацію звільнення України, на одній сторінці, в якій я доказав, що Україна йде не тим шляхом, яким ішов Іван Мазепа, Іван Виговський чи Богдан Хмельницький, чи Симон Петлюра, чи Степан Бандера – не тим шляхом іде Україна, ми повинні виконати другу половину заповіту Тараса Шевченка, а там чітко сказано: "вражою злою кров’ю волю окропіте". Пустити кров воро-жу отуди, в синє море. Так написано – треба виконувати. Отже, панове українці, до зброї! Я за-кликав і роздав цю декларацію.
На другий день сюди, до хати (ще моя жінка була жива), приходить мужчина в цивільному одязі, представився, що він зі Служби безпеки України, показав посвідчення. Я взяв посвідчення в руки, прочитав, що це Бордильов Олександр Вікторович, старший лейтенант Служби безпеки України. Я це посвідчення дав жінці, кажу на, потримай у руках, це Служба безпеки України. Кажу: сідайте, розкажіть що ви хочете. "Нічого я не хочу вам сказати, просто хочу сказати, що був учора на ваших зборах, де ви закликали до зброї". І все, більше він нічого мені не сказав та й пішов. А потім приходить і каже: "Василь Кузьмович, у Будинок культури приїжджає Олександр Мороз". А я з Олександром Морозом у ті самі роки той самий факультет механізації кінчав, тіль-ки він був молоденький, а мені вже було тридцять років. "Приїжджає Мороз на таку-то годину в Будинок культури – що ви будете робити?" – "Скоріше всього, я наберу помідорів, тільки не гни-лих, а зелених і твердих, і постараюся попасти йому в голову". А він каже: "Добре". Та й пішов. Я понабирав помідорів, з лівої сторони на балконі сів і кажу своїм хлопцям, що як тільки Мороз вийде з-за куліс, я йому буду цілити в голову. Тільки він появився, я зразу почав кидати помідо-ри, а він ухилятися. А одна помідора попала на край столу і відлетіла в зал, і в залі всі поприсіда-ли, бо думали, що це граната. А потім ці соціалісти напали на мене, видерли палицю в мене, я там ледь не побився.
Пішов Олександр Мороз. Цей Бордильов – узбек за національністю, а говорить по-українськи, – приходить і каже, що завтра об одинадцятій годині приїжджає Симоненко Петро – що ви будете робити? Кажу, що йду зараз у центр, малюю великий плакат, завбільшки як оцей стіл, і напишу так: "Серп і молот – смерть і голод!". І намалюю отако серп і молот". То я так і зробив – художнику замовив. Але зробив помилку – треба було сховатися, а як він появиться, то йому показати. А я попав у оточення комуністів, що прийшли зустрічати Петра, то вони як угле-діли і почали у мене видирати цей плакат, товкти мене попід ребра, то мене виручив теж україн-ський націоналіст, тут є такий Данат Кириленко – він політв’язень, але його захопили зі зброєю в руках, і його не реабілітують. Жінку його реабілітували, а його ні. Є такий Кириленко у нас. Дов-го сидів, він іще живий, – і він мене виручив.
Приходить знову Бордильов: у дендропарк "Софіївка" приїжджає Людмила Кучма, о такій-то годині буде там, о такій-то там, потім поїде в дитячий садочок, потім поїде в лікарню – розка-зав мені весь розклад, і: "Що ви будете робити?". Я кажу, що був у Києві. З залізничного вокзалу туди десь на Солом’янку іде такий підземний перехід, де жінки продають всілякі овочі, фрукти, молоко і всяку всячину, кріп, петрушку. То я зайшов туди, а їх ганяє міліція. Я питаю, чому їх ганяють, а вони кажуть, що якась велика сволоч приїжджає на залізничний вокзал. Ну, а я з пали-чкою, літня людина, пішов подивитися, що це за сволоч приїжджає. Дивлюся – на пероні стоїть залізничний пасажирський поїзд, у вікнах діти, а по перону ходить Валентина Шевченко, колиш-ня голова Президії Верховної Ради УРСР. На мене ніхто не звертає уваги, а тут машиною під’їж-джає Людмила Кучма. Вони кидаються одна одній в обійми і цілуються взасос. Якщо цілуються мужчина й жінка, то це нормально, а якщо дві жінки цілуються, то мене потягнуло на рвоту. Я Бордильову розказав це діло і кажу, що буду сидіти вдома, бо як я побачу її, то мене знову зну-дить.
Оце такі у мене відносини були з Бордильовим з СБУ. Так що я не тільки в КГБ – в СБУ я теж на обліку, не журись. Два рази помалював пам’ятник Леніну в Умані, білою фарбою написав: "Ленін – кат українського народу", "Ленін – сифілітик", "Ленін – бандит", "Ленін – грабіжник". Обмалював геть кругом.
В.О.: Але ж він і досі стоїть?
В.Б.: Стоїть, нічого йому нема. То у мене брали відбитки пальців, складали протокол. А потім другий раз – червоною фарбою. Я більше нічого не можу зробити, але я обмальовував його разом з дочкою і онуком, якому тоді було десять років, а зараз уже вісімнадцять.
В.О.: То це "втягування неповнолітніх у злочинну діяльність"?
В.Б.: І злочинну діяльність теж можна було приписати. Нічого, обійшлося. Був запит де-путатів Верховної Ради за цей пам’ятник, що я обмалював його. Мені вже вісімдесят шостий рік, але я не здаюся, ще дриґаюся. Написав осьдо останню статтю, я її Вам подарую – може, втулите в якусь газету, – написав про того млина і про цей кінофільм "Матч", що зараз іде. То я тільки про-читаю початок, можна виключити.
В.О.: А чому?
В.Б.: Або нехай буде. Заголовок – "Україножери сатаніють". "Резидент гітлерівської зов-нішньої розвідки в Україні обрав місцем свого осідку не Львівщину, не Київ, а провінційне міс-течко Умань, де влаштувався механіком на місцевому млині. Його агентура, зваливши на плечі клумак пшениці, ішла до млина з доносами, не викликаючи підозр у "верных чекистов". За успі-шні агентурні дії Гітлер присвоїв резидентові звання генерала і направив у Київ викривати кому-ністичне підпілля, яке успіло глухої ночі підірвати всі будинки Хрещатика разом із тридцятьма тисячами київських стариків, жінок і дітей, не вбивши жодного гітлерівця". Це правда. А чому нема пам’ятника отим підірваним жертвам? Нема чи є?
В.О.: Той підривник Хрещатика Кудря досі залишається Героєм Совєцького Союзу. Є в Києві вулиця його імені.
В.Б.: У 1971 році відомий кінорежисер-україножер Тимофій Левчук обрав Умань за місце осідку гітлерівського резидента, для презентації свого нового кінофільму "Два года над пропас-тью", в якому головні ролі зіграли механік млина, резидент-генерал і керівник київського комуні-стичного підпілля Кудря. Цей фільм Василь Васильович повинен знати, "Два роки над пропас-тью", Кудря, підпілля київське, де позитивні герої розмовляють російською мовою, а німецькі генерали і офіцери – українською. Я все це описав і порівняв з тим, що відбувається. І ставлю пи-тання: "Чому на двадцять першому році незалежності України на екрани кінотеатрів випущено фільм україножерів? Чому арештовують хлопців, які протестують проти російської зневаги до українців, які відстоюють людську і національну гідність, чому в незалежній Україні залишки московської колоніальної адміністрації нахабно вимагають надати окупаційній російській мові статус державної? Чому найбагатша з союзних республік СРСР стала жебрачкою і міжнародною повією? А тому, що в Україні всі двадцять років при владі не було українських націоналістів. Ві-ктор Ющенко – не в рахунок, отруєний Москвою, зраджений "любими друзями", обмежений у правах маріонетковим Конституційним судом і тушкованою Верховною Радою – він не встиг пе-ревиховати покірних хохлів-малоросів у войовничих гонорових українців". Ну і завершення: "Як політв’язень ГУЛАГу (просидів рік і 28 днів), дозволю собі перефразувати римського полководця Катона-старшого, замінивши "Карфаген" на "КПУ"; крім того, я думаю, що Комуністична партія України повинна бути заборонена і засуджена як партія потенційних убивць, грабіжників, бреху-нів і московських холуїв". Отак я написав і сам радію. Ось візьми, якщо то викинеш.
В.О.: Це та стаття, що Ви давали мені ще в машині…[Вимкнення диктофона].
В.Б.: Ще скажу про одного в’язня з 1966 року. Десь у мене записано, я забув його прізви-ще, ім’я та по-батькові, але йому в 1966 році було сімнадцять років, він ходив до школи в десятий клас. І виявив, що Комуністична партія – це брехуни. Він брав звичайний зошит на 24 листки, розрізав його і на листочкові в клітинку під командирську лінійку великими літерами писав: "Комуністи – брехуни!", 24 листівки, а вночі розклеював по місту. Через два-три тижні – "Кому-ністи – вбивці!", і знову розклеював. "Комуністи – злодії!" – і знову 24 листівки розклеєні. То за ним полювали, шукали і не могли піймати. Зняли двох голів Уманського регіонального відділен-ня КГБ за бездіяльність, мобілізували весь партійно-господарський актив і комсомольців, щоб піймати. Якось він умудрявся розклеювати по зупинках – і не піймали. Він жив у триповерхово-му будинку на першому поверсі, а на другому поверсі сусідка тримала сучку, і ця сучка Мітю вкусила за ногу. То він узяв листочок паперу в клітинку, під командирську лінійку написав сусі-дці: "Повішу тебе і твою сучку". І причепив на її двері. А вона взяла цей листок і побігла до про-курора, а прокурор як угледів – то аж підскочив до стелі. То того хлопця так били в міліції, а по-тім дали йому три роки. А коли він звільнився, його знову викликали й били. Але він людина ду-же добра, він не якийсь там хуліган. Він оженився, тепер водить по Умані онуків, дуже добрози-члива людина. Але я не знаю, чи в нього збереглися якісь матеріали про це і за якою статтею його садили.
В.О.: Як знайдете його прізвище і встановите з ним контакт, то я би приїхав та записав його теж.
В.Б.: У Черкасах теж по політичній статті Сірош сидів, забув як його...
В.О.: Ви сказали Сірош – так?
В.Б.: Так, інженер-електронщик із Черкас, який виступав за свободу слова, протестував проти арештів шістдесятників, Петра Григоренка, Миколи Руденка, Левка Лук’яненка, потім від-мовився від громадянства, вислав у Москву паспорт.
В.О.: А це коли було?
В.Б.: Він зі мною в камері сидів. Але людина така, як вам сказати, практична – от його позбавили в Черкасах роботи, то він почав шити шапки і продавати. Він дуже дійова людина. Йому дали півтора року по цій статті 187-прім. Уявляєте собі, я лежу на нарах, заходить цей Зи-нов’єв. Заходить у камеру такий високий чоловік у розкішному пальті, розкішній шапці, стає на порозі: "Добрий день! У кого сто вісімдесят сьома?" Кажу, що у мене. А біля мене лежить цей Василь Тодосьович, у нього теж 187-1. "То розсувайтеся, будемо разом". Такий цікавий чоловік. Це теж був опір?
В.О.: Так, це теж треба фіксувати. Але як його знайти?
В.Б.: Я знаю тільки, що Сірош.
В.О.: Ну, будемо шукати. Він за віком може бути живий, так? Він же молодший?
В.Б.: Молодший від мене, то я так собі думаю, що живий. Я теж на цьому світі затримав-ся, на мене дивляться косо... Давай іще запишемо. Я про інше буду говорити. Мене посадили за захист України від русифікації. Це місце, яке болить мене, і я всі роки контролював, що робиться в Україні з українською мовою, слідкував за цим ділом. І коли за рекомендацією Віктора Ющен-ка Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром (Василь Овсієнко це знає чудово) Віктора Януко-вича, то його затвердили в час дня, а в три години того самого дня він уже був у Сочі у Путіна. Того самого дня. А я за цим ділом стежив. Путін відправляється на другий день у Москву (він був президентом), а прем’єр-міністр України на другий день вилітає не до Ющенка, аби поради-тися, а знову-таки в Москву до Путіна і там заявляє про те, що російська мова буде державною. А я отут-о в Умані на знак протесту оголошую політичну голодовку, пишу звернення на цілу сторі-нку, друкую, розмножую і роздаю в Умані, обґрунтовано, що російська мова – це мова окупанта, що окупант ніколи не вивчає мови окупованого, а нав’язує свою. Поляки нам нав’язували свою мову, німці нав’язували, руські нав’язують. Росіяни – такі самі окупанти, як і німці. Отаке почав роздавати. Мені тоді було 80 років, купа всяких болячок, все хронічне, хронічне. І печінка – хо-лестопанкреатит, і аденома простати, і хронічний бронхіт, чого там у мене тільки не було. Як во-но мене пíрвало, то мені живіт здуло (я дуже худий) і він зробився, як барабан, твердий. Рвота, страшенні болі печінки, температура 39,9, швидка допомога пірвáла мене, і в 11 годин я лежав у терапії уманської лікарні. Прийшли ставити крапельницю, а я ж голодовку об’явив, а крапельни-ця – це харчування. От оця Юля Тимошенко голодує і п’є соки – то яке це голодування, хай не бреше.
В.О.: Ніяка то не голодовка. Я ось тиждень жив тільки на соках – і це ніяка не голодовка.
В.Б.: Так, ніяка це не голодовка. А я від крапельниці відмовився, від уколів відмовився, від таблеток відмовився – нічого! Болі страшні. До ранку терпів – болить, що ти зробиш. При-йшов зав терапевтичним відділенням, Василь Дмитрович Мельничук, людина досвідчена. І я від-мовився від усього. Харчі три рази на день приносять мені кухарки обов’язково, а я не їм. Через три дні у мене температура спала без ніяких таблеток до 37,5 і живіт стух, і болі зменшилися. На четвертий день температура 36,6 і ніяких болів. Я вдягаюся, бриюся і йду до міста роздавати свої листівки. Василь Дмитрович каже мені, що він не буде відповідати за моє життя: "Пишіть мені, що ви відмовляєтеся від їжі". Я йому даю цей протест, він його підшиває до лікарняної справи. Медсестри читають, хворі всі знають, що я голодую, бо в палаті я сьомий. Я під контролем хво-рих. Тільки п’ю воду з-під крана, ніякої газованої. Два – два з половиною літри води не приму-шую себе пити, а воно само мене тягне. Вага в мене була шістдесят дев’ять, а я проголодував 14 днів. У мене залишилися тільки кістки і обвисла шкіра, я чотирнадцять кілограмів ваги втратив.
А тут по суботах Віктор Ющенко виступав по радіо на різні теми. У суботу він сказав, що в Польщі державною мовою є польська, в Румунії – румунська, і в Україні може бути державною мовою лише українська. І всі хворі почали бігти до мене: "Кінчай голодувати, ось що сказав пре-зидент". То це він сказав у суботу, це ж вихідний день, і лікарів нема. Поприбігали бабусі, жінки-кухарки, щоб Боже упаси наїстися, бо помреш. І почали носити мені ложку ячмінного супу – од-ну, а через дві години ще одну, і вони мене за два дні вивели з голодівки. А в понеділок прийшов Василь Дмитрович Мельничук і питає мене, що робити. Я кажу що – виписувати. "Як виписува-ти?" – "А отак виписувати." – "Ви ж ходити не можете!" – "Нічого, он вони віднесуть мене". То я таксі (у мене жінки ж нема), сам таксист мене на руки взяв, привіз і поклав на оту тахту. А бабусі прийшли вже прощатися зі мною. Поприходили, поставали рядком, але, правда, зварили супу. А на третій день я звівся і по сьогоднішній день варю суп сам собі і перу, і прибираю – бачиш же, у мене чистенько?
В.О.: Чистенько, я це зразу зауважив.
В.Б.: Завжди чистота, але це ж уже шостий рік, і жодного разу ні швидкої допомоги не було, ні одної таблетки, ні одних уколів, ніякої аденоми, ніякої печінки – нічого, шостий рік. Так що, Василь Васильович, пора й тобі закатати, тільки не чотирнадцять днів, а дев’ять, а далі воно покаже. І зразу буде і омолодження, і оздоровлення.
В.О.: Оце на початку Великого посту я тиждень жив тільки на соках.
В.Б.: Так я не те що хвалюся, ось я стукаю по дереву, тому що все-таки вісімдесят шос-тий рік, і їм усе підряд.
В.О.: Так, це серйозно.
В.Б.: Оце ж уже дві години, а я ж не пив і не їв, так що ходімо на кухню. Ось дивися сю-ди, тільки не записуй. [Вимкнення диктофона].
В.О.: ...ГКЧП. То повторіть щось трохи, а то шкода мені, бо Ви так гарно розказували.
В.Б.: Включив? 19 серпня 1991 року я, Василь Кузьмович Білоус, тоді мені було десь 65 чи 67 років. І український націоналіст – думаю, що я був переконаний український націоналіст, – по телебаченню побачив виступи оцих Янаєва, Пуго, Язова. Це було десь о дев’ятій годині ранку. У хаті нікого не було – ні жінки, ні дітей. Я послухав і зрозумів, що це таке – це вони хочуть по-вернутися до сталінських репресій, заляканих іще залякати, розстріляти, всіх поставити на колі-на. Я взяв шматок шпалери і зі зворотного боку великими синіми літерами написав: "Громадяни України! У Москві заколот змовників. Банда злочинців у особі Янаєва, Язова, Пуго зробили за-колот. Всі на мітинг протесту!" Я підписав, що це я від імені Демократичної партії України. Цей плакат я вивісив на паркані в центрі міста біля поштамту. Там ішло будівництво, добудовували поштамт. Причепив туди свій синьо-жовтий прапор з тризубом, а під ним плакат приколов на цей гайд-паркан, а потім поставив столик розкладний з газетами національно-демократичного спря-мування. Аби вітер не роздув ці газети, то я їх притиснув монтировкою від автомобіля, замота-ною в газету. Буквально через п’ять хвилин біля мене вже були десятки людей, через півгодини – сотні, через годину в центрі Умані вирував мітинг, біля трьохсот осіб, якщо не більше. Притому біля мене була моя дочка Антоніна (Одеський університет іноземних мов) і мій син Олександр (Львівський університет, оптика і якась там спектроскопія чи хрін його знає що). Десь біля поло-вини на першу прийшов Богдан Чорномаз зі своїм оточенням і почав відв’язувати мій прапор. Я кажу до нього: "Богдане, що ти робиш? Що, нема місця, де прив’язати свій прапор?" Він отямив-ся і пішов на інше місце прив’язувати. Я розумію, що це відбулося – я кинувся захищати Україну від ГКЧП, а Богдан Чорномаз, Коверга, Тетяна Чорномаз, там ще якась Надія була, забув її прі-звище – вони всі ховали свої архіви, бо очікували сталінських репресій. Я їх розумію.
В.О.: Між іншим, був наказ по УРП, Лук’яненко підписав і в організації було розіслано, щоб поховали архіви. Такий наказ був.
В.Б.: Потім там мітингували і кричали. Були за, а були й проти. Які за ГКЧП були, то з ними до кулаків доходило. А тут підходить до мене десь о пів на першу дня Ліповський Микола Іванович, підполковник уманської міської міліції, перший заступник, у цивільному одязі, і каже до мене: "Василь Кузьмович, тікай, бо тебе зараз будуть арештовувати". А я кажу: "Тікати я не буду." То він собі пішов, а через хвилин п’ять приїжджає "уазиком" Довгань, начальник Умансь-кого міського відділу міліції, і з ним два капітани. Підходять до мене: "Ви арештовані." – "За що?" – "За порушення громадського порядку." Я кажу до цього Дулова Михайла – гарний чоло-вік, високого зросту, широкий у плечах, з яким я від теребовлянської конференції до з’їзду Дем-ПУ і до Ланцюга єднання завжди був разом, він біля мене, як рідний син, то я кажу до нього: "Мішо, ото стоїть мій "Запорожець" («сороковка», між іншим), то як мене арештують, то ти в ба-гажник покладеш мій столик з газетами, знімеш плакат і прапор". Я йду, дочка каже до мене: "Тату, а що, тебе арештовують?" Я кажу: "То ти ж сама бачиш – полковник і два капітани." – "Та нічого, тебе вже не перший раз." Повернулася та й пішла до свої однолітків, а мене посадили в "уазик" і відвезли в Уманський міськвідділ міліції. Загнали в цю привратку, де черговий офіцер. Туди зайшов Довгань, доручив кімнату чергового майору Юдову завести на мене кримінальну справу. Юдов відвів мене в кімнату, почав на мене писати – хто я, звідки, одним словом, кримі-нальну справу заводити. Закінчив цю справу і веде мене назад у привратку, де черговий офіцер міліції. Я заходжу туди дуже спокійний, не знервований – та я чхав на них усіх! Зайшов я туди, але звернув увагу, що за спиною чергового офіцера, капітана, на вікні лежить моя чорна сумка. То жінка зшила мені з чорної матерії сумку, в якій я носив газети. Звичайна така торба. І там га-зети мої. То я подивився й питаю: "Що це таке?». А цей полковник Довгань тримає в руках мою монтировку, замотану в газету, і каже мені: "А ти хотів цією монтировкою дати мені по голові." Я не те що був ошелешений, мене важко ошелешити, я тільки здригнувся, подивився – це все ж таки полковник. А потім побачив Михайла Дулова, того мого ад’ютанта, який мене супроводжу-вав, пив з Павличком за столом, а я свиня, бо я таки є свиня, напився п’яний у Теребовлі на яко-мусь їхньому курорті, то сидів там Віталій Дончик, там Гель сидів, а я біля Дмитра Павличка, і пили. Та я напився до одуру. Та й ми співали голосно "Два кольори мої, два кольори, оба на по-лотні, в душі моїй оба..." А я п΄яненький, ні, таки добре п’яний, безконтрольний, від Павличка по праву руку, і кажу: "От якась б.... написала таку гарну пісню!" А Павличко каже: "Це я, це я." Хай там на нього яку бочку не котили б, а він таки людина неповторна, я перед ним схиляюся. Я його висував від Умані депутатом у Верховну Раду, а не Богдана Чорномаза.
В.О.: Він тут пройшов?
В.Б.: Він тут балотувався з моєї ініціативи, але вони там таке хитре зробили, що якщо це ЖЕК-3, відки я, до якого я належу за місцем проживання, то треба було збиратися в залі залізни-чного вокзалу, а вони в центрі. То для того, щоб побачити Павличка Дмитра Васильовича, в Ума-ні зібралося біля 5000 чоловік, а треба було зібрати 500. Так вони пропускали в Будинок культу-ри через три кордони, отак руками зв’язаних один до другого, міліція і ці всі, і тільки по паспор-тах, прописаних у ЖЕК-3.
В.О.: То це якого року вибори?
В.Б.: Перші вибори до Верховної Ради СРСР. А Дмитра Павличка я здибав на вулиці Ти-щика, з дочкою. Він приїхав з жінкою, гарнесенька така у нього жінка чорнявенька – не знаю, яка це в нього жінка – може, перша, може, остання, але він з жінкою приїхав машиною, і сам за кер-мом. То ми його провели сюди до центру, а його не пускають до зали, бо в нього нема прописки в ЖЕК-3! Так я почав там скандалити – пустили нас, Павличка і жінку. Дійшли ми до центру, а зі-бралося за столом десь 380 чоловік, а треба було 500, тобто нема кворуму. Тому що треба було на залізничному вокзалі збиратися, де ЖЕК-3, а не тут, у центрі. Але ж не ми керували, а керувала влада комуністична. На сцену вийшла секретар міської ради, не називаю її імені спеціально, хоча знаю ім’я та по-батькові і де та як вона вмерла. Не називаю її, ні національності, нічого, але це була розумна, це була хитра, це була рішуча, це була активна, це була настільки грамотна жінка, яка могла би втерти носа всім юристам, разом узятим. І от вона стоїть там на сцені. Можна було сказати: почекайте півгодини, ідіть додому, заберіть своїх жінок з паспортами, прийдіть сюди, щоб було 500 чоловік. Ми могли б набрати 500 чоловік. А вона сказала, що кворуму нема, а щоб ми не бушували, то дала команду директорові Будинку культури виключити світло. А в Будинку культури вікон нема, стало зовсім темно, і Дмитро Павличко зі своєю милою дружиною навслі-почки вибирався. А на вулиці 5000 чоловік прийшло його привітати. Він мав авторитет як поет і буде мати – його не стане, а пам’ять про нього залишиться. Так що я не каюся, що його викликав.
В.О.: То він був вашим кандидатом чи ні?
В.Б.: Ні, не пропустили. Він мені казав, що КГБ його супроводжувало від Києва до Умані – так вони боялися Дмитра Павличка. Ти його можеш спитати, він тобі розкаже.
Так я тобі про ГКЧП розказував. Я подивився – сумка моя, потім дивлюся – з лівої сторони – йолки-моталки – мої прапори згорнуті, а держаків нема. "А це що таке?" А потім побачив Ми-хайла Дулова, мого ад’ютанта чи хто він такий, я не знаю. Та й кажу до нього: "Мішо, то тебе що, теж арештували?" А він так подивився на мене зверхньо, як на гімно, нічого не сказав, повернув-ся в двері та й пішов. Що це трапилося? Мене арештували, привезли сюди, я йому сказав, щоб він усе це склав у "Запорожця", він усе це туди склав, там багажник спереду, склав цього стола роз-бірного, ті газети, сумки, плакат зняв акуратно, мої прапори, все зібрав, під’їхав "уазик" не до па-ркану, а до адмінбудинку, Дулов туди сів і все це і привіз і здав сюди в міліцію як речові докази для Юдова. Він пішов, а вони зібрали всі ці речі, склали протоколи і всі документи, посадили ме-не в "уазик" і повезли в Уманський міський суд. Василь Васильович, я не брешу. Тому що всі люди живі, лише Дулова нема. Я тобі казав, що всі мої вороги, які робили мені капості, вмирають достроково – або від раку заднього проходу, або ще від якоїсь зарази. Їх нема. Я живу – нема во-рогів, жодного ворога нема. А у людини повинні бути вороги і друзі повинні бути.
Повезли мене, судить Михайленко – не суддя, а голова Уманського суду Михайленко. Забув ім’я та по-батькові, дуже така гарна людина, розумна. Не може бути суддя дурним – якщо ти суд-дя, то ти вже розумний, тому що дурака суддею не поставлять. Цей Михайленко взяв оці плакати, подивився це все. Конвой же мене привів туди. Та й каже так: "Підписка про невиїзд, прийдете через три дні". Це я не вигадую, тому що Михайленко живий, можеш до нього поїхати, то він пі-дтвердить. То мене й випустили звідти, а справу лишили. То я й пішов додому. Але я тобі казав, що я не можу бути керівником – це не моя природа. Моя природа – слухатися і виконувати, оце я можу. Ну, то як він сказав прийти через три дні, то я й прийшов через три дні, рівно о третій го-дині дня. А він питає, що таке. "Як що – ви ж сказали прийти на третю годину?" – "Ну то й що? ГКЧП давно ляпнуло, забирайтесь додому". Це правда. Так от слухай, Василь Васильович, як би ти не хотів, а я, Василь Кузьмович Білоус, єдиний на тодішні 52 мільйони населення України, який категорично виступив проти ГКЧП, на якого зробили справу, якого конвоювали на суд і якого судили. Такого другого більше нема.
В.О.: Справді я й не чув, щоб ще когось судили.
В.Б.: Є, що виступали.
В.О.: Так, виходили, виступали, але щоб справу порушили проти когось – такого не було.
В.Б.: Я такими своїми діями пишаюся. Я пишаюся тим, що я Кузьмі Івановичу передав у тюрму передачу.
В.О.: Так, він це особливо цінує і в своїй книжці про це пише. (Кузьма Матвіюк. І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій) / Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2010. – 92-96, 109-110, 141).
В.Б.: Слухай, це такі ексцеси – я дуже за своїх дітей переживаю. Вони, бідняги, коло мене страшно постраждали; Дочка мусила втекти аж у Бельгію, син теж десь у Сінгапурі – Господи, що ми робимо з цією Україною, розбігається вона, а при владі чужі люди... Чужі, нема наших. Я, наприклад, за Олега Тягнибока. Але не дай Бог, щоб я став Президентом України – я б їм показав і русский язык, і матушку Русь, дуже б кулаки свої пускав у хід. Отут в Умані – кулаки в хід.
Був тут голова Партії прогресивних соціалістів, Вітренчихи, полковник Бистров. Цей Бист-ров – голова цієї партії в Умані. Біля кінотеатру "Комсомолець" мітинг, чоловік триста. Добра апаратура, і через мікрофон чітко він доказує, що нам у Совєцькому Союзі "было очень хорошо". То це вам було хорошо, а нам не дуже, бо ми то з голоду здихали, то нас розстрілювали, то нас на фронтах убивали, то ми в чергах стояли за хлібом – то нам не дуже було хорошо. То я слухав-слухав та пішов до нього поближче, з палицею, бо я тільки з палицею можу ходити. Підійшов близько, слухав-слухав та як врізав йому в лоба кулаком! Якогось хрена попав правою рукою йому не під ліве око, а під праве око і розсік до крові. А ці прогресивні соціалісти накинулися на мене, почали товкти мене по ребрах, а я чинити опір. А тут підійшла міліція уманська – капітан і два старших лейтенанти. Я старшого лейтенанта знаю, він зараз уже капітан, а тих я не знаю. То вони взяли мене попід руки і від кінотеатру "Комсомолець" якщо вести мене в міліцію, то треба по вулиці Коломенській донизу, а вони повели нагору, до картинної галереї, а потім донизу до Будинку культури, а там за Будинком культури забігайлівка була з пивом і всім таким, називаєть-ся "Старий сержант". А весь мітинг бачить, що мене арештували і що мене повели. А вони мене довели до "Старого сержанта" та й цей капітан каже: "Василь Кузьмович, мало ви йому дали – ідіть випийте пивка". Та й пішли. Оце я тобі розказував, як у тюрмі мене клали до лікарні, щоб я там відпочив, або як давали соки – скрізь українці, вони все-таки солідарні. І ті хлопці взяли мене й відпустили.
А потім через півроку я здибав Бистрова у школі-гімназії, там директор Михайло Павлович, такий справжній директор, у нього ще з 1991 року російська мова числиться іноземною. Хочеш іноземну – англійську, китайську, іспанську, а російська теж іноземна – та ніхто на російську ді-тей не посилає. І він такий ініціативний чоловік, так зробив, щоб була зустріч батьків, дідів і ді-тей-учнів, зробив так дуже цікаво. І я пішов, бо там у мене онуки вчилися, і здибав полковника Бистрова у відставці. Питаю його: "Що ти тут робиш?». Я з ними не церемонюся. "Как что – у меня здесь внуки учатся". – "Озьдо за 150 метрів сьома школа, російська, російськомовні класи там є – то чого ти її минув, а сюди прийшов? Чого ти привів сюди своїх онуків?" – "Мои внуки должны в совершенстве знать украинскую державную мову". – "Знаєш що, Бистров – з такими русскімі я не воюю. Руські, які минають російську школу в Україні і посилають дітей в українсь-ку – я з такими руськими не воюю. Вибач, що я тоді розбив тобі лоба."
В.О.: А може це і вплинуло на нього позитивно?
В.Б.: Я попросив у нього пробачення, тому що я дійсно з такими руськими, які розуміють нас і посилають дітей в українську школу і в українські дитячі садочки – я з ними не можу вою-вати, бо це ж нормальне явище. Так, як я тобі розказував, коли я голодував у лікарні та прийшла медсестра до мене – ну, медсестри всі гарненькі і всі молоденькі, – а я голодую на знак протесту проти Януковича, що він хоче запровадити російську мову як державну. А вона присіла до мене та й каже: "Василь Кузьмович, Ви знаєте, я 5 років жила в Росії, і я не бачу, що це погані люди – це дуже хороші люди." Я до неї так доброзичливо кажу: "А де це ти там була?" – "Ну, є таке міс-то Псков, там дуже гарна церква, фортеця там є." Щось вона мені розказувала про якогось Пога-ніна чи Поганого, купця якогось. Поганін. І вона була там з чоловіком і з дитиною. Я й питаю: "А якою ти мовою там розмовляла?" – "Російською." – "А ти вимагала, щоб для твоєї дитини там ві-дкрили українську школу чи ти послала дитину в російську школу?" – "Я послала в російську школу і нічого не вимагала." – "А ти що там співала? Ти співала "Стоїть явір над водою" чи ти співала "Извела меня кручинушка, подколодная змея"? А що ти там танцювала, коли випивала – "Гоп, мої гречаники, жиди – пани, начальники, а мужики дураки, роблять в СОЗі, як бики" – це ти танцювала? Ні, ти "Бариню" танцювала, "Шита-брита, любив бариню Микита." То хіба я про-ти таких руських виступав би, якби вони асимілювалися між нами, як ти між ними? Дитино, ду-май трошки." Це була така розмова з медсестрою.
Та мені було цікаво на цьому світі жити, мені цікаво й зараз, але я один, на якого в день ГКЧП завели справу, якого відвезли в суд. А хитрий же суддя Михайленко – спустив усе це на гальмах. Я з Миколою Івановичем Ліповським, підполковником, який зараз на пенсії, зустрічаю-ся, як з братом, тому що він перший прийшов до мене і сказав: Василь Кузьмович, тікай, бо зараз тебе арештують! А на свою дочку я дивлюся – "Тату, тебе що – арештовують? Та це не перший раз." Значить, отак, Василь Васильович. Я тебе не буду везти.
В.О.: Але розкажете, як мені йти, як мені їхати. Вже можна спинити? [Вимкнення дикто-фона].
В.Б.: Я як інвалід війни воював проти гітлерівської Німеччини і імперіалістичної Японії. А якби мене послали воювати з папуасами Нової Гвінеї, я теж пішов би. Як мені було 17 років, то куди мене погнали, туди я й пішов, міг би воювати навіть з неандертальцями або з мамонтами. Але воював, і воював добре, маю нагороди, ордени навіть за бойові заслуги, але... виключи. [Ви-мкнення диктофона].
Уже включив? Мені як інваліду війни дали безплатну путівку в Алушту – це наша земля, Крим, тому що за переписом турецьких перепишчиків, якогось султана Ізмаїла, у Криму була пе-реважна більшість українців, а не татар. За переписом самого хана кримського, чесний перепис був, українців було більше, ніж кримських татар.
В.О.: У Агатангела Кримського записано, у якомусь там році ХVII століття українці ста-новили в Криму 42% населення.
В.Б.: Таким чином, все-таки Крим – це земля українська, а ні в якому разі не російська. Але хай буде й татарська. Тому що там вони з якогось XVI століття живуть. То я поїхав у цю Алушту, безплатна путівка, як інвалідові війни, та й ходився-вештався по їхніх адміністративних будинках. Але це було чотири роки тому, тобто у 2008 році. А там висять портрети Леніна, порт-рети Дзержинського, Молотова та інших. Я подивився, і так мені стало гірко, бо наче й самостій-на Україна, а наче вона й зовсім не самостійна, а совєцька. А потім придбав газету Наталії Вітре-нко. Читав я її – ясно, що це комуністична газета, тільки замаскована соціалістами, так як і Мо-роз, що є той самий комуніст, а замаскувався соціалістом. А ця – прогресивний соціаліст. І вичи-тав я в цій газеті, що Катерина Чумаченко-Ющенко є агентом Центрального розвідувального управління, ЦРУ, і має вона звання полковника. Я це прочитав, потім сів, узявши листок паперу, написав протестне письмо і задав питання: а чому вас, Наталію Вітренко, не завербували в ЦРУ і не присвоїли звання хоча б лейтенанта? Відповідь, великими друкованими літерами: А ТОМУ, ЩО ДУРЕП У ЦРУ НЕ ВЕРБУЮТЬ. І вислав це їй і зняв камінь зі своєї душі. Якби я здибався з Катериною Чумаченко-Ющенко, то я б їй задав питання: Катю, як пов’язати українську націона-льну ідею з твоїм дівочим прізвищем? От мені б цікаво було, що б вона відповіла, як це можна пов’язати українську національну ідею з її дівочим прізвищем Чумаченко. Ось як пов’язати треба, дорогенькі українці – трохи думайте своєю головою – хай сяє над нами вічно наш Чумацький Шлях, а отой засраний Млечный Путь – це для Московського Патріархату, їхніх царів і президе-нтів. От і вся тобі ідея.
В.О.: Дякую. Дуже правильні слова.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90. Матвіюк Кузьма

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БІЛОУС ВАСИЛЬ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ. Задворна-Галай Олена

Інтерв’ю

РУДЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДРОБАХА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В., Дробаха О.І.

Інтерв’ю

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВОЛИНЕЦЬ МЕТОДІЙ (МИХТОДЬ) ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВОЛИНЕЦЬ МИХТОДЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. В.Овсієнко. Виправив Є.Концевич

MENU